Цивільний кодекс України: коментар – Книга 1ч. 1

Книга 1   Книга 2   Книга 3   Книга 4   Книга 5   Книга 6

Книга 1

ч. 1   ч.2   ч. 3   ч. 4   ч. 5

І. Основні положення

Глава 1.  Цивільне законодавство України

Стаття 1. Відносини, що регулюються цивільним законодавством

  1. Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
  2. До майнових    відносин,    заснованих    на    адміністративному    або    іншому   владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні,  а також до податкових,  бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
  3. Стаття 1 передбачає, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

Отже, насамперед, слід звернути увагу на те, що ЦК регулює дві групи відносин:

1) особисті немайнові відносини;

2) майнові відносини.

Для особистих немайнових відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього, а іноді, навіть, і опосередкованого економічного змісту, їх об’єктом є немайнові права та інтереси: життя, здоров’я, ім’я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага невід’ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати тільки фізичним особам (див. коментар до кн. II ЦК). Деякі особисті немайнові права можуть мати також юридичні особи. Наприклад, юридичній особі належить право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права (див. коментар до ст. 94).

Майнові відносини мають “матеріальне наповнення”, економічний зміст. У більшості випадків вони відображають і опосередковують відносини еквівалентного обміну (договірні відносини), створюють передумови для такого обміну (відносини власності та інші відносини стосовно речей), опосередковують відшкодування шкоди тощо. Разом із тим майнові відносини можуть мати місце і при нееквівалентному переданні майна (наприклад, договір дарування).

Аналіз змісту ч. 1 ст. 1 ЦК дозволяє зробити висновок, що до сфери цивільно-правового регулювання можуть бути віднесені будь-які немайнові відносини. Що ж стосується майнових відносин, то ч. І ст. 1 відносить до предмета цивільно-правового регулювання лише ті з них, які засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їхніх учасників.

Отже, критерієм встановлення галузевої приналежності майнових відносин є не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового (диспозитивного) методу саме і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

Урегульовані нормами цивільного законодавства особисті немайнові та майнові відносини є цивільними правовідносинами. Для таких правовідносин у цілому властиве те, що:

а) їхні учасники стосовно один одного виступають як юридичне рівні суб’єкти, не підпорядковані одне одному і самостійні в організаційній та майновій сферах;

б) відносини сторін регулюються на засадах ініціативи учасників і диспозитивності норм; в) їхні учасники виступають як носії цивільних прав і обов’язків;

г) захист цивільних прав і стимулювання до виконання цивільних обов’язків здійснюється за допомогою цивілістичних засобів впливу і, як правило, у судовому порядку;

д) за наявності розмаїття і відсутності обмеження підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин головною підставою виникнення правовідносин між суб’єктами цивільного права є угода (договір) сторін. Разом із тим, такими підставами є не лише факти, передбачені законодавчими актами, але також дії суб’єктів, які хоч і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні  відносини.

  1. Частина 2 коментованої статті передбачає, що до майнових відносин, які ґрунтуються на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні цих відносин (при використанні імперативного методу), цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачено законом Сказане стосується і бюджетних та податкових відносин, які за своїм характером також є відносинами влади та підпорядкування.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

  1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).
  2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
  3. Як випливає з ч 1 коментованої статті, учасниками цивільних відносин, у першу чергу, є суб’єкти приватного права 1) фізичні особи, 2) юридичні особи

Фізичною особою вважається людина, яка виступає як учасник цивільних відносин (ст. 24 ЦК) Це можуть бути громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства Усі вони є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки — цивільній правоздатнім (ч 1 ст. 25, ч 1 ст. 26) Слід зазначити, що в ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак, є окреме визначення правоздатності фізичних осіб (ст. 25) і окреме визначення правоздатності юридичних осіб (ст.. 68), які фактично тотожні (див коментар до вказаних статей ЦК)

Юридичні особи — це організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку, які наділяються цивільною правоздатністю і дієздатністю, а відтак можуть бути позивачем та відповідачем у суді (див коментар до ст. 80 ЦК)

Характеризуючи здатність юридичних осіб бути учасниками цивільних відносин, слід зазначити відображену тенденцію до відмови від невиправданих обмежень їхньої правосуб’єктності. Якщо ст. 26 ЦК 1963 р встановлювала спеціальну правоздатність юридичних осіб, то ст. 91 ЦК 2003 р передбачає, що юридична особа може мати такі ж самі права і обов’язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості  людини

Крім цивільної правоздатності для набуття цивільних прав і обов’язків важливе значення має цивільна дієздатність, тобто здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки. Дієздатність у ЦК визначено тільки стосовно фізичних осіб (ст. 30) Такий підхід пояснюється тим, що стосовно юридичних осіб ці два поняття завжди існують нерозривно. Тому наявність правоздатності в організації означає, що вона володіє також і дієздатністю У зв’язку з цим іноді вживається термін “праводієздатність юридичної особи”

Поняття дієздатності охоплює можливість здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками. Тому у її складі розрізняють:

правочиноздатність — здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов’язків;

деліктоздатність — здатність особи нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення;

тестаментоздатність — здатність особи залишати заповіт і бути спадкоємцем за заповітом;

трансдієздатність — здатність особи бути представником і тим, кого представляють.

  1. Учасниками цивільних відносин можуть бути також суб’єкти публічного права держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, Іноземні держави тощо

Стосовно вказаних суб’єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність і дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну правосуб’єктність вказаних суб’єктів.

Варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо не іменуються “особами”, хоча і визнаються учасниками цивільних відносин Це пов’язане з тим, що вони є суб’єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них є не головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією. Саме це і підкреслюється в термінології коментованої статті

Таким чином, ЦК розрізняє два види суб’єктів цивільних відносин

– особи приватного права і – особи публічного права.

Але з точки зору цивільно-правової, і ті й інші, як суб’єкти цивільного права, перебувають у рівному становищі

Склад учасників конкретного цивільного правового відношення не є незмінним і може змінюватися внаслідок правонаступництва

 

 

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства

  1. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1)  неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3)  свобода договору;

4)  свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5)  судовий захист цивільного права та інтересу;

6)  справедливість, добросовісність та розумність.

  1. Засади (або ж принципи) цивільного законодавства — це ті визначальні ідеї, згідно з якими здійснюється регулювання особистих немайнових та майнових цивільних відносин У ст.3 ЦК йдеться саме про “головні засади”, тобто про ті універсальні принципи, які є основою всього цивільного права України Крім цих загальних засад існують також допоміжні, додаткові принципи, на яких ґрунтуються норми окремих цивільно-правових інститутів: засади правового становища особи; засади права власності; засади договірного права; засади спадкування тощо.

Слід звернути увагу на те, що хоча у коментованій статті говориться про “загальні засади цивільного законодавства”, але, насправді, тут ідеться про більш широку категорію — “засади (принципи) цивільного права” Такий висновок випливає з того, що вказані у ній принципи мають значення і повинні враховуватися не лише при створенні і застосуванні актів цивільного законодавства, а й в інших випадках виникнення та функціонування цивільних правовідносин (наприклад, при укладенні договору, який не передбачений нормами цивільного законодавства).

У засадах (принципах) цивільного права знайшли відображення характерні риси цивільно-правового методу правового регулювання — визнання суверенітету приватної особи, диспозитивність норм і надання пріоритету договору, визнання провідної ролі дій, що вчиняються за вільним розсудом осіб, повага до приватного життя людини тощо. Незалежно від того, чи йдеться про особи приватного, чи про особи публічного права, їхня участь у цивільних відносинах регулюється цивільним законодавством на однакових засадах, вказаних у ст. 3 ЦК.

У кожній з указаних у коментованій статті загальних засад цивільного законодавства проявляються ті чи інші вимоги до цивільно-правового забезпечення становища приватної особи.

Принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді іменують “суверенітетом особистості”, вкладаючи в це поняття можливість індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в системі цивільних правовідносин і т. ін. за власним розсудом (див коментар до книги IІ ЦК).

Принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом, є основою правового забезпечення користування власністю та охорони власності, незалежно від її форм та видів. Власник може бути позбавлений права власності лише у випадках, прямо вказаних у законі (див наприклад, коментар до ст.. 350—354 ЦК).

Принцип свободи договорів полягає в наданні особі користуватися на свій розсуд двома можливостями а) можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів);

б) можливості визначати зміст договору на свій розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю контрагента і обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Принцип свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом, означає закріплення у законодавчому порядку загального права на заняття підприємницькою діяльністю, знов таки, на свій власний розсуд, а також встановлення юридичних гарантій реалізації цього права При цьому у коментованій нормі йдеться про свободу підприємницької діяльності, “не забороненої законом”. Отже у ЦК розрізняються два види підприємницької діяльності а) забороненої законом, б) не забороненої законом. Перша з них є правопорушенням і тому тягне застосування засобів відповідальності, передбачених відповідними охоронними галузями права (адміністративно-правових, кримінально-правових тощо). Натомість, заняття підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом, є реалізацією засадного принципу приватного права “Дозволено все, що не заборонено законом”.

Принцип судового захисту цивільного права та інтересу розвиває положення ст.124 Конституції України, згідно з яким правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. При цьому судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, котрі прямо вказані в ЦК, так і стосовно тих, що випливають із норм Конституції України чи іншого закону (див постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”). Судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що її вимоги можуть бути захищені в іншому порядку.

Разом із тим установлення принципу судового захисту цивільного права та інтересу не означає позбавлення суб’єктів цивільних відносин можливості діяти іншим чином. Захист цивільних прав та інтересів може здійснюватися органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, нотаріусом, власними силами у порядку самозахисту тощо (див коментар до ст. 17—19 ЦК)

Принцип справедливості, добросовісності та розумності стосується не тільки і навіть не стільки цивільного законодавства, скільки всієї системи цивільних правовідносин тлумачення норм цивільного законодавства та положень договорів, розгляду і вирішення спорів судами та іншими органами, вказаними у законі, можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу, вимоги поєднання реалізації цивільного суб’єктивного права з повагою прав і інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо

           Стаття 4. Акти цивільного законодавства України

  1. Основу цивільного законодавства України становить Конституція України.
  2. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі — закон).

Якщо суб’єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України.

  1. Цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.
  2. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
  3. Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.
  4. Цивільні відносини регулюються однаково на всій території України.
  5. Коментована стаття чітко розрізняє

1) Конституцію України, як основу (підґрунтя) цивільного законодавства України і 2) цивільне законодавство, як таке, або ж “цивільне законодавство у спеціальному значенні цього поняття”

У цілому, Конституція України не є актом цивільного законодавства у спеціальному значенні цього поняття, оскільки є основою всього законодавства України і містить норми різного характеру, визначаючи основи не лише цивільного, але й усього вітчизняного законодавства. Разом із тим, окремі її положення встановлюють принципові засади цивільного законодавства і таким чином регулюють цивільні відносини. Ці положення Конституції України також можуть застосовуватися при розгляді судами справ, що стосуються цивільних прав та інтересів, незалежно від того, чи передбачені останні безпосередньо в ЦК (постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”).

2 Цивільне законодавство як таке (цивільне законодавство у спеціальному значенні цього поняття) поділяється на дві групи а) головний акт — Цивільний кодекс України, б) інші акти цивільного законодавства.

Інші акти цивільного законодавства, у свою чергу, можуть бути поділені на дві групи

1) закони України, 2) підзаконні акти.

Значення такого поділу полягає в тому, що вимальовується чітка ієрархія у системі цивільного законодавства, а відтак — критерії визначення юридичної сили окремих актів у цій галузі. Вони полягають у тому, що акти цивільного законодавства мають видаватися відповідно до Конституції України та ЦК. ЦК не може суперечити Конституції, цивільні закони мають відповідати ЦК, підзаконні акти не можуть суперечити ЦК та іншим цивільним законам. Як підзаконні акти, так і цивільні закони при змінах і доповненнях мають узгоджуватися з ним.

  1. Цивільні відносини можуть також регулюватися актами Президента України, який на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України (ст. 106 Конституції України)
  2. Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, що мають загальнонормативний характер і регулюють цивільні відносини. Вимогою до актів Президента та Кабінету Міністрів у галузі цивільного права є відповідність цих актів Конституції, ЦК або іншому закону. Не є актами цивільного законодавства постанови Кабінету Міністрів, які мають правозастосовчий характер і стосуються лише окремих суб’єктів цивільного права. Наприклад, постанова Кабінету Міністрів про створення або реорганізацію державного вищого навчального закладу не є нормативним актом, а являє собою акт застосування права.

5 Інші органи державної влади можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених законом. Вимогами до таких актів інших органів влади України є 1) наявність у законі вказівки про те, що той чи інший орган державної влади може видавати нормативно-правові акти, 2) відповідність актів, виданих такими органами, положенням ЦК та інших цивільних законів

6 Незалежно від того, яким органом видано акт цивільного законодавства останні мають ґрунтуватися на принципі дотримання вимоги однаковості регулювання цивільних відносин на всій території України Засади визначення взаємин суб’єктів цивільного права у кожному разі є однаковими і визначаються Конституцією України та ЦК України

Стаття 5. Дія актів цивільного законодавства у часі

  1. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
  2. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
  3. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

1 Дія актів цивільного законодавства у часі визначається за загальними правилами Зокрема, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання чинності цими актами.

Порядок набрання чинності законами та іншими норматявно-правовими актами на території України визначається, передусім, Конституцією України (ст. ст. 57, 58, 94, ч 3 ст. 106, ст. 117).

Зокрема, відповідно до загальних правил ст. 57 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Стаття 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через 10 днів від дня його офіційного обнародування. Самим законом може бути передбачено, що він набирає чинності в іншому порядку, але в будь-якому випадку це відбувається не раніше дня його опублікування у відповідних офіційних виданнях. Згідно зі ст. 6.10.3. Регламенту Верховної Ради України, офіційною визнається публікація законів та інших актів Верховної Ради України у “Відомостях Верховної Ради України”, а також у газеті “Голос України”.

Порядок набрання чинності іншими нормативно-правовими актами визначається окремо. Відповідно до ст. 1 Указу Президента України від 10 червня 1997 року “Про порядок офіційного обнародування нормативно-правових актів і набрання ними чинності”, офіційними друкованими виданнями у цьому випадку є “Відомості Верховної Ради Україні”, “Офіційній вісник України”, газета “Урядовий кур’єр”.

Згідно з цим указом, акти Президента України загальнонормативного характеру набирають чинності через 10 днів від дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачене самими актами, але не раніше дня їх опублікування в одному з указаних офіційних видань.

Нормативні акти, видані Кабінетом Міністрів України, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо інший термін вступу їх в силу не передбачено в цих актах. При цьому слід мати на увазі, що акти Кабінету Міністрів, які визначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях

Якщо нормативно-правовий акт опубліковано в газеті “Урядовий кур’єр” раніше, ніж в “Офіційному віснику України” і “Відомостях Верховної Ради Україні”, він набирає чинності після опублікування в цій газеті в порядку, викладеному вище.

Є особливості набрання чинності нормативно-правовими актами інших органів виконавчої влади Відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 р (зі змінами 1998 р ) “Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств і інших органів виконавчої влади”, з 1 січня 1993 р запроваджено обов’язкову державну реєстрацію нормативно-правових актів, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер.

Такій реєстрації, зокрема, підлягають нормативні акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління і контролю, а також місцевих органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, районах областей, районах міст Києва і Севастополя. Згідно з п. 1 Указу Президента від 3 жовтня 1992 р , вказані нормативно-правові акти набирають чинності через 10 днів після їх державної реєстрації, якщо в них не встановлено більш пізній термін набрання чинності. Державну реєстрацію здійснюють Міністерство юстиції України і його органи в Автономній Республіці Крим, областях, районах.

За загальним правилом, дія закону не обмежена строком, якщо в самому законі не вказано інше (зокрема, термін його дії), або якщо сама сутність закону не передбачає його дію протягом певного терміну

Зазвичай, закон діє до його скасування у встановленому порядку Про скасування закону може бути прямо вказано в новому законі. Можливе також опосередковане або “мовчазне” скасування. Так, якщо в новому законі нічого не сказано про дію раніше ухваленого закону, що регулює ті ж відносини, або вказано, що інше законодавство діє в частині, яка не суперечить новому закону, то, коли попередній закон суперечить новому, його слід вважати скасованим у відповідній частині або в цілому з моменту набрання чинності новим законом.

  1. Акт цивільного законодавства, як правило, зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Винятки складають випадки, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність. Отже акти цивільного законодавства діють на майбутній час і не застосовується до тих відносин, які виникли до набрання ними чинності.

3 До цивільних відносин, які виникли раніше, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Як випливає з ч. 3 ст. 5, для цього необхідне додержання трьох умов 1) відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання, 2) акт, що регулював їх, втратив чинність, 3) права і обов’язки по цих відносинах виникають і після набрання чинності новим актом цивільного законодавства.

 

Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір

  1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
  2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
  3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

  1. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
  2. Договір є одним із центральних інститутів цивільного права, оскільки саме за допомогою цієї правової форми (угоди суб’єктів цивільного права) найчастіше створюються, змінюються або припиняються цивільні права і обов’язки. З урахуванням цієї обставини ст. 6 містить норми, що визначають співвідношення договору з актами цивільного законодавства. Зокрема, частина 1 цієї статті конкретизує положення ст. З ЦК стосовно принципу свободи договору, як однієї із засад цивільного законодавства.

Слід зазначити, що вказана норма дещо відступає від відомої сентенції, котра виголошує, що закони є володарями, а договори — їхніми слугами, оскільки в ній договір розглядається у ширшому значенні, ніж просто категорія, призначена обслуговувати (конкретизувати) положення закону. Згідно з ч. 1 ст. 6 допускається як укладення договорів, передбачених актами цивільного законодавства, так і договорів, які взагалі не передбачені такими актами, але не суперечать загальним засадам цивільного законодавства (див. коментар до ст. З ЦК). Таким чином, припускається існування двох видів цивільних договорів:

1) передбачених актами цивільного законодавства; 2) не передбачених актами цивільного законодавства.

Що стосується договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, то тут важливим є те, що допускається вчинення будь-якого договору, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Виходячи з принципу свободи договору, особи мають право врегулювати свої відносини на власний розсуд, навіть у випадках, коли договір не згадується в актах цивільного законодавства взагалі. У таких випадках має місце подолання прогалин у законодавстві і договір фактично виступає як форма норми цивільного права. Наприклад, норми права можуть встановлюватися корпоративним договором, яким визначаються правила поведінки членів відповідної корпорації, а також осіб, котрі вступають із цією корпорацією у цивільні відносини.

  1. Частина 2 коментованої статті розвиває принцип свободи договору стосовно визначення суб’єктами цивільного права змісту такого договору. Згідно з цією нормою, договір, що згадується в актах цивільного законодавства, але регламентований ними недостатньо детально, може бути більш детально врегульований самими сторонами у тій частині, яка не врегульована вказаними актами цивільного законодавства. У цьому разі також має місце подолання прогалин у законодавстві із створенням в окремих випадках норми цивільного права.
  2. Оскільки договір, як було вказано вище, має у цивільному праві самостійне значення і може виступати як форма норми цивільного права, виникає проблема співвідношення, визначення пріоритету договору чи закону у тих випадках, коли стосовно якихось відносин є вказівка в актах цивільного законодавства, але сторони бажають врегулювати дані відносини інакше. Розв’язанню цієї колізії присвячено ч. 3 ст. 6, яка надає особам право вибору: вони можуть використати норми акта цивільного законодавства для регламентації своїх стосунків, але також мають право встановити для себе у договорі правила поведінки на власний розсуд.

Разом із тим, варто звернути увагу на те, що, хоча загальним правилом є право суб’єктів договору відступити від положень актів цивільного законодавства, з нього існують винятки. До таких випадків належать такі ситуації: а) відступ від положення акта цивільного законодавство прямо заборонений таким актом; б) обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з самої суті відносин між сторонами (наприклад, у договорі дарування не можна передбачити плату за подарунок, оскільки дарування за своєю сутністю є безоплатним).

  1. Стаття 6, як випливає вже з її назви, присвячена проблемам співвідношення актів цивільного законодавства і договору. Проте остання частина цієї статті поширює її дію також на односторонні правочини. Отже, можна зробити висновок, що, з одного боку, ідеться про можливість укладення односторонніх правочинів, як передбачених, так і не передбачених у цивільному законодавстві, а, з іншого боку, — стосовно односторонніх правочинів, передбачених актами цивільного законодавства (наприклад, видачі доручення), можуть застосовуватися правила щодо його пріоритетності стосовно закону і т. ін.

 

Стаття 7. Звичай

  1. Цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм е правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Звичай може бути зафіксований у відповідному документі.

  1. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.
  2. Коментована норма вперше у вітчизняному цивільному законодавстві прямо передбачає, що звичай може бути формою норм цивільного права, дає його визначення і визначає засади застосування звичаю. Раніше чинне цивільне законодавство теж іноді згадувало про окремі види звичаїв: “правила соціалістичного співжиття”, “моральні принципи суспільства, яке будує комунізм” тощо (ст. 5 ЦК 1963 р.). Проте дані категорії лише згадувалися у загальному вигляді, їх значення та зміст не розкривалися, а тому практика їх застосування була вкрай незначною. Натомість новий ЦК містить поняття звичаю, визначаючи його як правило поведінки, котре не встановлене актами цивільного законодавства (хоча і може бути зафіксоване у відповідному документі), але є усталеним у певній сфері цивільних відносин.

Залежно від характеру правового звичаю можна виокремити декілька його видів: звичаї ділового обігу (обороту); міжнародні звичаї, звичаї внутрішньодержавні; звичаї, що ґрунтуються на звичаєвому праві; судовий звичай та ін.

Деякі зі звичаїв можуть бути зафіксовані у відповідному документі (наприклад, звичаї розподілу загальної аварії кодифіковані у Йорк-Антверпенських правилах, а також закріплені у Кодексі торгового мореплавства України; деякі судові звичаї зафіксовані у постановах Пленуму Верховного Суду України тощо). Але в більшості випадків звичаї в актах цивільного законодавства або якихось спеціальних документах не фіксуються, а мають характер правових аксіом, що звичайно приймаються до уваги учасниками цивільних відносин, судом тощо (наприклад, правила “Двічі за одне порушення не відповідають”, “Так не вчинив би добрий хазяїн”, “Родові речі не гинуть” та ін.).

Звичаї можуть мати характер конкретного правила (наприклад, “Приналежності слідують за головними речами”). Але вони можуть також бути сформульовані у загальному вигляді. Наприклад, правило, встановлене ч. 4. ст. 13 ЦК, передбачає, що при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися “моральних засад суспільства”. Очевидно, що “моральні засади суспільства” є категорією звичаєвого права, якій надана обов’язкова сила нормою ЦК. Разом із тим, ця категорія вимагає додаткового тлумачення, а отже потребує з’ясування сукупності конкретних звичаїв, що визначають моральні засади суспільства (положення релігії, яка домінує у даному суспільстві; гуманітарні цінності, прийняті у ньому, тощо).

Одним з найважливіших джерел міжнародного комерційного права є звичаї. Зауважимо, що єдине визначення звичаю як пра­вової норми практично відсутнє. Але найчастіше під комерційним звичаєм розуміють єдине, загально визнане правило, яке містить конкретне положення з питання, якого воно стосується.

Звичай трактується як норма, що доповнює закон у тих випад­ках, коли певні приписи або взагалі не існують, або вони відсутні в нормативних актах. Таким чином, звичай класифікується як умова договору.

Головні ознаки звичаю: однаковість, постійність дотримання, певна тривалість існування, несуперечливість усталеному публі­чному праву (порядку).

Звичаї часто застосовують у контрактах, особливо торгові звичаї. У разі, коли в контракті є пряма вказівка на застосування торгових звичаїв, вони можуть заміняти відповідну правову нор­му, що регулює питання контракту, якщо ця норма має диспози­тивний характер.

Допущення комерційних звичаїв для регламентації відносин сторін у міжнародних комерційних угодах є на даному етапі об’єктивно необхідним і виправданим.

Звичай має відповідати таким вимогам: носити характер загаль­ного правила (тобто визнаватися в більшості випадків); бути до­статньо відомим у відповідній галузі (наприклад, торгівлі); бути конкретним за змістом і достатньо раціональним (оптимальним).

Важливою умовою використання звичаю в комерційних кон­трактах є обізнаність з ним сторін, що укладають угоду.

Торгові звичаї, як правило, вказуються в біржових правилах, що входять до спеціальних збірок, у спеціальних збірках Торго­вих палат, у матеріалах робочих комісій Комітету сприяння зов­нішній торгівлі та інших організацій, що діють у рамках ООН, а також у типових контрактах і рішеннях третейських судів з окре­мих питань.

Таким чином, з юридичного погляду міжнародні комерційні звичаї являють собою правила, що діють на певній території. То­му питання про застосування у відповідному випадку того чи ін­шого конкретного звичаю має вирішуватися на основі законодав­ства тієї країни, право якої регулює даний комерційний контракт.

Слід підкреслити, що у зв’язку з інтернаціоналізацією комер­ційних відносин створився певний ”корпус” міжнародних комер­ційних звичаїв (особливо в торгівлі) і традицій.

“Звичай” і “традиція” дужі близькі поняття, оскільки обидва розцінюються як правила, що не є нормою права.

Але традиція, на відміну від звичаю, не є джерелом права і застосовується лише за умови, що ці правила відомі сторонам і відображені в комерційній угоді у вигляді прямого посилання або умови, що мається на увазі.

Звичаї та традиції не є складовою національної системи права, але вона може посилатися як на звичайні принципи, так і на тор­гові звичаї. Наприклад, § 242 Цивільного кодексу Німеччини по­силається на “звичаї цивільного обігу” для конкретизації зобов’язальних відносин; § 346 німецького Торгового кодексу під час здійснення торгової діяльності вимагає брати до уваги “звичаї і традиції, що існують у торговому обігу”. Відповідно до § 1 німець­кого закону “Про недобросовісну конкуренцію” дії, що відбува­ються у цій галузі, якщо вони суперечать “добрим звичаям”, то приводять до появи зобов’язань з відшкодування збитків, які ви­кликані такими діями.

Між іншим, існують різні підходи на національному рівні що­до визначення і ролі комерційних звичаїв у діловій практиці.

Відповідно до права Великобританії, звичаї мають більшу спе­цифіку, що зумовлюється історичними особливостями становлення та розвитку права цієї країни, що досі базується в значній мірі на прецедентах.

В одному з найавторитетніших джерел з англійського права дається таке визначення звичаю: “Звичай (custom-кастом) – це поо­динока норма, що існувала або в дійсності, або в презумпції з давніх часів та набула сили закону в даній місцевості, хоча б вона і супере­чила або не відповідала загальному праву всього королівства”. Там же зазначається, що слово «custom» по-іншому використовувалося навіть провідними авторитетами в галузі права, але в строго право­вому розумінні воно означає виключно давній місцевий звичай.

У британському праві часто розмежовується поняття власне звичаю (custom) та торгового звичаю. Таке розмежування є специфікою властивостей цього права. Ос­новні відмінності між названими поняттями такі:

  • торгові звичаї не обов’язково мають існувати з давніх часів;
  • дія торгового звичаю не повинна бути неодмінно обмежена певною місцевістю або визначеним колом осіб, що є цілком обов’язковим для власне звичаю. У доктрині та в прецедентах за­значалось, що звичай не може діяти на території всього королівс­тва, бо це вже не звичай, а загальне право;
  • торговий звичай, що суперечить чинному праву, не може бу­ти санкціонований судом, у той час як звичай в певних рамках може отримати судову підтримку.

У братинській правовій літературі торговий звичай визначає­ться як правило поведінки, настільки відоме в даній сфері ділово­го життя, що воно вважається складовою до укладеного сторона­ми контракту, якщо тільки воно не було виключене в прямій або непрямій формі.

Таким чином, торговий звичай тісно пов’язаний з відносинами сторін за договором.

У братинській термінології більше викорис­товується термін “традиція” відносно торгового звичаю, а “зви­чай”- щодо звичаю взагалі.

Існують кілька критеріїв, яким мають відповідати торгові тра­диції за британським правом:

* торгова традиція повинна мати характер загального прави­ла: її мусять дотримуватись у всіх випадках, у яких вона застосо­вується, або в більшості їх;

* торгова традиція має бути відомою, тобто бути настільки відомою у відповідній галузі торгівлі, щоб виправдати презумп­цію, що сторони в разі укладення контракту мали намір зробити цю традицію невід’ємною частиною своєї угоди.

Перша та друга ознаки тісно взаємопов’язані: чим суворіше дотримуються тра­диції, тим вона відоміша, і тим більше підстав припустити, що традиція відома сторонам;

* торгова традиція має бути визначеною за своїм змістом: якщо традиція не визначена, неможливо напевно сказати, яка звичаєва умова входить до контракту;

* торгова традиція має бути розумною: вона визнається неро­зумною, якщо відповідно до наведених доказів має бути застосо­ваною, незважаючи на виключення її застосування угодою сторін. Оскільки для застосування торгової традиції має важливе зна­чення те, чи знала або повинна була знати її сторона, суди широ­ко тлумачили ознаку «розумності» і відкидали як нерозумні тра­диції, що були невідомі одній із сторін. Водночас чим розумніше, на думку суду, є традиція, тим імовірніше він визнає, що сторони мали цю традицію на увазі під час укладення контракту.

Поряд з торговими традиціями важливе значення в британсь­кому праві для визначення прав та обов’язків за контрактом може мати і заведений порядок, а саме ті умови, яких додержуються дані контрагенти у своїх взаємних ділових відно­синах.

Його значення полягає в тому, що попередні ділові відно­сини між сторонами могли створити, як відзначалось у правовій літературі, припущення щодо умов, які необхідно мати на увазі в новому контракті в разі відсутності в ньому прямо висловленого положення із спірного питання .

Правова система США, а саме місце в ній торгового звичаю, має деяку специфіку порівняно з Великобританією: в американ­ських судах напрочуд рідко розглядаються справи, пов’язані з використанням звичаїв. У зв’язку з цим право США висуває свої вимоги до звичаю.

У підготовленій у 1932 р. Американським ін­ститутом права неофіційній, але авторитетній, кодифікації – Зведенні договірного права – торгова традиція тлумачиться як звичайна або звичаєва практика (§ 245). Подальший розвиток цього положення знайшов відображення в Єдиному комерційному кодексі США (ЄКК), де у п. 2 ст. 1-205 говориться, що будь-яка практика або порядок ділових відносин, дотримання яких у певних місцях, професії або сфері діяльності має настільки постійний характер, що виправдовує очікування їх дотримання також і у зв’язку з даною угодою.

Таким чином, тут основним критерієм є постійність дотри­мання торгової традиції. Вимога розумності зберігає свою силу з метою недопущення визнання протиправних традицій. Подальше дотримання традицій торговельними колами свідчить про відпо­відність традицій цій вимозі.

По­няття звичаю не визначене у французькому законодавстві і тому це дає великий простір ученим на практично довільне тлумачення цьо­го явища (хоча вони дотримуються певних загальних правил).

Наприклад у Французькому юридичному словнику торговий звичай – це звичайне повторення однієї і тієї самої практики в угодах між комерсантами, чи з питання факту (упаковка, спосіб відправки товарів), чи з питання права (розподіл ризиків, яких за­знає товар під час транспортування, строк виконання зобов’я­зань). Головними ознаками звичаю тут є його повторюваність, коло осіб-комерсантів (вужче, ніж в американській чи британській до­ктринах) і те, що притаманне саме французькому праву – пи­тання, які регулюються звичаєм.

Таким чином, ми бачимо, що всім правовим системам власти­ве те, що становлення звичаю як норми права не потребує санк­ціонування держави. Ділові люди мають можливість за допомо­гою звичаю доповнювати або конкретизувати закон, що регулює комерційний контракт.

  1. Частина 2 коментованої статті визначає місце звичаїв у системі норм цивільного права, передбачаючи, що звичай, який суперечить актам цивільного законодавства або договору, не застосовується. Загалом це правило відтворює давню сентенцію класичного римського права: “Авторитет звичаю є значним, однак він не переважує припису закону”. Разом з тим, слід мати на увазі, що це положення слід тлумачити поширювальне: не може також застосовуватися звичай, який суперечить моральності суспільства, публічному інтересу тощо. Таким чином, правові звичаї за юридичною силою поступаються договорам, актам цивільного законодавства, а також загальним засадам цивільного права.

Такий підхід цілком відповідає концепції права у країнах, чиї правові системи належать до центральноєвропейської, східноєвропейської (до неї належить Україна) та романської сімей приватного права. Тут, як правило, значення правового звичаю істотно обмежене. Він виконує другорядну роль яка форма права, оскільки історично багато звичаїв вже закріплено в актах законодавства і внаслідок цього можуть бути лише доповненням до них. Виняток складає Італія, де правові звичаї займають рівноправне місце серед інших форм цивільного права.

 

Стаття 8. Аналогія

  1. Якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
  2. У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).
  3. Свобода договору згідно зі ст. З ЦК належить до числа головних засад цивільного права. У свою чергу, це створює можливість для суб’єктів цивільного права укладати договори, не передбачені актами законодавства (ст. 6). Відтак виникає необхідність застосування аналогії щодо відносин, не врегульованих цивільним законодавством.

У зв’язку з цим ст. 8 ЦК прямо вказує на можливість застосування аналогії закону і аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами (див. коментар до ст. 1 ЦК); 2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

Разом з тим, тут слід звернути увагу на логічну обмеженість застосування аналогії закону за сучасних умов. Оскільки ч. 1 ст. 8 передбачає, що аналогія закону може мати місце у випадку, коли цивільні відносини не врегульовані актами цивільного законодавства або договором, то виходить, що положення ст. 8 стосуються лише судових органів. Адже, як випливає з неї, аналогія закону може мати місце лише тоді, коли цивільні відносини не врегульовані ані законодавством, ані договором. Отже, урегулювавши свої відносини договором, його сторони (суб’єкти цивільного права) не можуть та й не мають необхідності вдаватися до аналогії закону: їхня угода (договір) сама по собі вже є формою норми права, а отже усуває можливість і необхідність аналогії.

  1. Якщо використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин неможливо (наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини), то застосовується аналогія права, тобто використовуються загальні засади цивільного законодавства, встановлені ст. 3 та іншими нормами ЦК.

Умови застосування аналогії права такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії цивільного права, тобто є цивільними відносинами; 2) вказані цивільні відносини не врегульовані ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.

 

Стаття 9. Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

  1. Положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
  2. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
  3. Оскільки ЦК України за своєю сутністю є кодексом приватного права, тобто провідним актом у системі законодавства, що регулює відносини між приватними особами, його положення можуть застосовуватися не лише до суто цивільних відносин, але й до споріднених відносин. Проте це застосування має різний характер в залежно від того, до яких відносин він застосовується: в одних випадках ідеться про субсидіарне застосування норм ЦК, в інших — про застосування норм ЦК, як загального правила, з якого приписами актів спеціального законодавства можуть бути встановлені винятки.

Субсидіарне застосування полягає у зверненні до норм ЦК у випадках, якщо дані відносини не врегульовані іншими (спеціальними) актами законодавства. Зокрема, у субсидіарному порядку ЦК застосовується для регулювання відносин, які виникають у сімейних відносинах, при використанні найманої праці, у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля: вони використовуються у випадку, коли у сімейному, трудовому, природноресурсовому законодавстві відсутні спеціальні норми щодо тих чи інших відносин.

  1. Що стосується регулювання господарських відносин (відносин у галузі підприємницької діяльності), то тут справа виглядає інакше. Частина 2 ст. 9 ЦК говорить про те, що “законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання”. Звідси випливає, що господарські (підприємницькі) відносини, можуть регулюватися не лише ЦК, але й спеціальним законодавством. При цьому йдеться не про конкуренцію норм цивільного і господарського законодавства, а про те, що спеціальним законодавством можуть бути “передбачені особливості регулювання певних майнових відносин”. Іншими словами, загальним правилом є застосування до майнових відносин положень ЦК, а винятком — дія актів законодавства іншої галузевої належності, норм комплексних актів законодавства тощо. Таким актом, зокрема, є Господарський кодекс України (далі — ГК), котрий передбачає особливості регулювання тих чи інших господарських відносин, але не може не враховувати загальні засади цивільного законодавства.

 

Стаття 10. Міжнародні договори

І. Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України.

  1. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.
  2. Міжнародний договір — це угода двох або кількох держав, що містить норми права про встановлення, зімну або припинення прав і обов’язків у відносинах між ними. Він може називатися по-різному: договір, угода, пакт, конвенція, протокол та ін.

Залежно від рівня, на якому укладається міжнародний договір, він може бути міждержавним, міжурядовим, відомчим, а залежно від кількості сторін — двостороннім або багатостороннім.

Чинні міжнародні договори, які регулюють цивільні відносини, є частиною національного цивільного законодавства України. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 9 Конституції України має йтися не просто про “надання Верховною Радою обов’язковості міжнародному договору”, а саме про “чинність” такого договору, внаслідок чого він і стає частиною національного українського законодавства.

Порядок набрання чинності міжнародними договорами встановлено ст. 20 Закону України “Про міжнародні договори України”. Ця норма передбачає, що до числа міжнародних договорів, положення яких мають застосовуватися в Україні, належать: договори, ратифіковані Верховною Радою України; договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких здійснено на підставі рішень Верховної Ради України або Президента України; договори, які набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України. Вказані договори підлягають опублікуванню у “Відомостях Верховної Ради України”, у газеті Верховної Ради України “Голос України”, а також у “Зібранні чинних міжнародних договорів України”.

  1. Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Положення ч. 2 ст. 10 ЦК відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права.

У процесі практичного застосування коментованої норми може виникнути питання про час дії міжнародного договору та акта національного законодавства, що містять колізійні норми. Це питання має вирішуватися таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, то акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі, не застосовується і має бути скасований. Якщо ж акт цивільного законодавства був виданий раніше, ніж укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосуватися правила про дію закону у часі, встановлені ст. 5 ЦК (див. коментар до ст. 5).

 

Глава 2. Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків. Здійснення цивільних прав та виконання обов’язків

Стаття 11. Підстави виникнення цивільних прав та обов’язків
  1. Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного

законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують

цивільні права та обов’язки.

  1. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є:

1)  договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3)  завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4)  інші юридичні факти.

  1. Цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
  2. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.
  3. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.
  4. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події.
  5. Коментована стаття містить приблизний перелік підстав виникнення цивільних прав і обов’язків. Слід зазначити однак, що хоча у ст. 11 йдеться лише про “виникнення” цивільних прав і обов’язків, але вказані у ній обставини можуть також спричиняти трансформацію вже існуючих цивільних правовідносин — їх зміну, припинення, призупинення, поновлення тощо. Отже, точніше було б вести мову не про “підстави виникнення”, а про “підстави виникнення, трансформації та припинення цивільних прав і обов’язків”. Для того, щоб уникнути довгого переліку, можна вживати термін “юридичні факти”.

Юридичні факти цивільного права — це обставини реального життя, з якими норми цивільного права пов’язують встановлення, зміну, припинення, призупинення, поновлення тощо цивільних правовідносин.

Схожі на юридичні факти, але відрізняються від останніх за своєю сутністю і правовою природою, так звані “юридичні умови”. Юридичні умови у цивільному праві — це обставини, що внаслідок припису цивільно-правової норми мають певне значення для виникнення зміни тощо цивільних правовідносин, але безпосередньо не породжують їх і не спричиняють трансформацій та не припиняють правові відносини

Отже, особливість юридичних умов — у тому, що правові наслідки пов’язані з ними не прямо, а через проміжні ланки, котрі створюють сукупність умов для формування юридичного факту. Наприклад, підставою цивільно-правової відповідальності є порушення цивільних прав та інтересів особи. Але цивільне правопорушення має місце за наявності низки умов, котрі у сукупності і складають правопорушення, що є підставою виникнення цивільних правовідносин відповідальності. Скажімо, підставою виникнення правовідносин по відшкодуванню шкоди (цивільної відповідальності правопорушника) є завдання шкоди життю, здоров’ю або майну потерпілого, а умовами, як правило, — протиправність дій порушника, причинний зв’язок між протиправними діями і шкодою, вина порушника тощо.

Загалом, для настання юридичних наслідків досить наявності й одного юридичного факту. Однак у реальній дійсності частіше маємо справу з комплексом фактів, поміж яких розрізнюють: 1) групу юридичних фактів і 2) юридичну (фактичну) сукупність.

Група юридичних фактів — це кілька фактичних обставин, кожна з яких викликає або може викликати один і той же наслідок. Наприклад, статті 229—231 ЦК передбачають, що правочин може бути визнаний недійсним, якщо його здійснено під впливом омани, насильства, загрози і т. п. У цьому випадку ми маємо справу з групою юридичних фактів. Кожен із них нарізно спричиняє визнання правочину недійсним.

Юридична (фактична) сукупність — це система юридичних фактів, пов’язаних між собою таким чином, що правові наслідки настають лише за умови наявності всіх елементів цієї сукупності. Юридична (фактична) сукупність містить взаємопов’язані елементи, які окремо можуть взагалі не мати правового значення або породжують не ті наслідки, яких прагнули суб’єкти права. Наприклад, якщо йдеться про виникнення страхових правовідносин, то тут необхідна наявність юридичної (фактичної) сукупності — укладення договору страхування і настання страхового випадку. Взяті нарізно вказані обставини не породжують страхових правовідносин, а є лише етапом на шляху до їх виникнення.

Принципово важливим у ст. 11 є правило, згідно з яким цивільні права та обов’язки можуть виникати з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Таке рішення є характерним для приватного права і ґрунтується на загальному принципі: “Дозволяється все, що не забороняє закон”. Ці положення розвинені і далі у ст. 11 шляхом наголошування на тому, що цивільні права і обов’язки виникають не тільки за наявності прямо вказаних обставин, але й “з інших юридичних фактів”.

  1. Частина 2 коментованої статті містить досить традиційну схему юридичних фактів: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Правочини — це волевиявлення особи, безпосередньо спрямоване на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків (див. коментар до ст. 202 ЦК). Договори — це правочини, у яких є мінімум дві сторони, що досягли згоди відносно набуття, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Кожен договір є правочином, але не кожен правочин є договором. Наприклад, для виникнення прав і обов’язків після смерті спадкодавця, який склав заповіт, у його спадкоємців достатньо волевиявлення спадкодавця.

Створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності є правомірними юридичними вчинками, котрі породжують цивільно-правові наслідки незалежно від волі особи, яка здійснила цей юридичний вчинок, створити своїми діями цивільні права і обов’язки. При цьому відкриття, винаходи, промислові зразки тощо набувають значення підстави виникнення цивільних прав і обов’язків за умови їх належного оформлення у відповідних органах. Створення творів науки, літератури, мистецтва, породжує цивільні правовідносини вже внаслідок їх існування і надання доступної для сприйняття форми (див. коментар до книги IV).

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є цивільним правопорушенням (деліктом) і тягне виникнення зобов’язань внаслідок заподіяння шкоди, змістом яких є право потерпілого (кредитора) на відшкодування завданої йому шкоди і обов’язок порушника (боржника) компенсувати шкоду (див. главу 82 ЦК).

Поняття “інші юридичні факти” охоплює такі різні категорії, як: 1) правомірні дії суб’єктів приватного права, котрі, однак не є правочинами; 2) правомірні дії суб’єктів публічного права — акти управління; 3) неправомірні дії, що не підпадають під поняття завдання шкоди; 4) юридичні стани або ж акти цивільного стану; 5) приписи закону; 6) судові рішення; 7) події тощо.

Деякі з цих юридичних фактів охарактеризовані у наступних частинах ст. 11 ЦК. Деякі не вказані у цій статті, але містяться в інших нормах ЦК та інших актах цивільного законодавства.

Правомірними діями (але не правочинами) є юридичні вчинки. Юридичні вчинки — це дії суб’єктів цивільного права, які не спрямовані на виникнення правових наслідків, але породжують останні внаслідок припису норми цивільного права. Юридичними вчинками, наприклад, є знахідка, виявлення скарбу, рятування життя та здоров’я фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, ведення справ без доручення тощо. Як зазначалося, такі дії не є правочинами, оскільки волевиявлення не спрямоване на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Іноді можливість їх вчинення і наступний правовий результат взагалі не пов’язуються з волевиявленням особи (наприклад, знахідка, виявлення скарбу. Див. коментар до ст. 337, 343 ЦК). Разом з тим, у багатьох випадках юридичні вчинки усе ж таки мають вольовий характер, оскільки волю особи спрямовано на досягнення правомірного результату, хоча й не на встановлення цивільних правовідносин (рятування, надання допомоги іншій особі тощо).

Неправомірними діями (що не охоплюються згадуваним вище поняттям завдання шкоди) є безпідставне збагачення, створення небезпеки тощо. При застосуванні цієї норми слід мати на увазі, що перелік підстав виникнення цивільних прав і обов’язків є лише орієнтовним і доповнюється конкретними нормами ЦК (глави про згадані вище рятування, ведення справ, безпідставне збагачення тощо).

Юридичні стани — це обставини, що характеризуються відносною стабільністю і тривалістю терміну існування, протягом яких вони можуть неодноразово (у поєднанні з іншими фактами) спричиняти певні юридичні наслідки. Це, наприклад, перебування у шлюбі, усиновлення тощо (ст. 49 ЦК).

Деякі з “інших підстав виникнення цивільних прав і обов’язків”, як зазначалося вище, спеціально згадуються у подальших частинах коментованої статті.

  1. Частина 3 ст. 11 окремо вказує, що юридичними фактами є акти цивільного законодавства. Наприклад, ст. 1220 ЦК передбачає, що смерть спадкодавця породжує спадкові правовідносини. Таким чином, спадкові правовідносини у цьому випадку виникають внаслідок безпосереднього припису закону.
  2. Специфічним видом правомірних дій, що породжують цивільні права і обов’язки, є адміністративні акти (акти управління), які видаються органами влади або місцевого самоврядування, котрі діють як суб’єкти публічного, а не приватного права. Адміністративні акти породжують адміністративні права і обов’язки між органом, що видав акт, і особами, яким цей акт адресовано. Але, разом з тим, тут між особами, яким цей акт адресовано, можуть виникати також і цивільні правовідносини, засновані на цьому акті. Так розпорядження державного органу про передання державного майна від однієї до іншої організації породжує цивільні правовідносини між організаціями.
  3. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати безпосередньо на підставі рішення суду. Прикладом такого юридичного факту може бути рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою (ст. 43 ЦК), оголошення її померлою (ст. 46 ЦК) тощо. Рішення суду може бути правовстановлюючим (визнання права власності за особою), правоприпиняючим (визнання правочину недійсним), правозмінюючим (рішення про примусовий обмін жилого приміщення), правопоновлюючим (скасування рішення про визнання особи недієздатною).
  4. Події, тобто такі обставини, що виникають та існують незалежно від волі людини і непідконтрольні їй, також мають юридичне значення у випадках, коли вони вказані в актах цивільного законодавства або договорі як такі, що породжують цивільно-правові наслідки. До подій належать явища природного (повінь, землетрус, буревій тощо) або соціального (війна, страйк тощо) характеру.

 

Стаття 12. Здійснення цивільних прав

І.   Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

  1. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.
  2. Особа може відмовитися від свого майнового права.

Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

  1. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом.
  2. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
  3. Ключовим поняттям, що використовується у коментованій статті, є категорія “цивільне право”. Цивільне право — це можлива поведінка уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов’язаної особи.

Суб’єктивне цивільне право слід відрізняти від поняття “цивільне право” у об’єктивному значенні. Суб’єктивне цивільне право належить певній особі, що виступає як суб’єкт цивільних правовідносин. Цивільне право в об’єктивному значенні — це сукупність норм і правил, що діють у сфері функціонування цивільних відносин.

Суб’єктивне цивільне право слід відрізняти також від правоздатності. Основні відмінності між ними полягають у тому, що правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права і обов’язки; натомість, суб’єктивне цивільне право конкретне і означає наявність точно визначених правомочностей стосовно цілком певних благ. Правоздатність невідчужувана, а суб’єктивне право може бути передане іншій особі. Цивільна правоздатність є органічною властивістю суб’єкта цивільних правовідносин, а суб’єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин (юридичних фактів).

Традиційно суб’єктивне цивільне право характеризується через так звану “тріаду” можливостей: 1) можливість поводитися певним чином; 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість захисту порушеного права за допомогою суду, державних органів, третейського суду тощо.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності самотужки; при цьому він має право вимагати, щоб інші особи не перешкоджали йому в здійсненні права власності; у випадку порушення його права власності він може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК, особа може на власний розсуд як здійснювати своє цивільне право, так і використовувати його частково або не використовувати взагалі.

Під здійсненням цивільного права розуміють реалізацію тих можливостей, які передбачені змістом суб’єктивного цивільного права. Здійснення цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридичних дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична дія).

  1. Частина 2 ст. 12 ЦК встановлює, що нездійснення особою цивільного права не є підставою для припинення цього права, крім випадків, встановлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй непотрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може позбавити її права володіння або розпорядження цим правом. Виняток складають випадки, прямо передбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК передбачає викуп пам’ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам’ятки історії та культури їй загрожує пошкодження або знищення (див. коментар до ст. 352).

Оскільки у ч. 2 ст. 12 вжито термін “закон”, а не “акти законодавства”, можна зробити висновок про те, що підстави припинення цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у підзаконних нормативних актах.

  1. Спеціальні правила передбачені щодо використання майнових прав. Особа може не лише пасивно ставитися до свого майнового права, не використовуючи його, але й активно довести “непотрібність” для неї такого права, відмовившись від нього шляхом волевиявлення. Однак тут існують обмеження, пов’язані з необхідністю документального оформлення права на окремі види об’єктів. Внаслідок цього відмова від права власності на транспортні засоби, тварини, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Якщо такого порядку не дотримано, то особа продовжує вважатися суб’єктом права власності. Вона зберігає суб’єктивні права так само як і пов’язані з цими правами обов’язки (наприклад, обов’язок сплати податку тощо).
  2. Відмова від права може бути “безадресною”, якщо особа має метою саме позбавитися свого права. Разом з тим, можлива відмова від майнового права з переданням цього права іншій особі. Винятки з цього загального правила можуть бути встановлені законом. Зовнішньо таке передання теж може нагадувати відмову від права (наприклад, при даруванні). Однак різниця полягає в тому, що при відмові немає наступництва, і тому майнове право взагалі припиняє своє існування. При переданні майнового права воно зберігається як таке, і лише змінюється суб’єкт, що має це право, тобто відбувається правонаступництво.
  3. Важливою гарантією здійснення права є презумпція, тобто припущення добросовісності та розумності дій того, хто має це право. Така презумпція діє до того часу, поки інше не буде встановлено рішенням суду. Отже, щодо кожної особи, яка має цивільне право, передбачається, що вона сама здатна визначити призначення цього права, доцільність та характер його здійснення. При цьому “добросовісність” має трактуватися як категорія моральна, що відображає врахування особою інтересів інших учасників цивільних відносин, публічного інтересу тощо, а “розумність” як категорія інтелектуальна, що передбачає адекватність оцінки особою цінності певного цивільного права, доцільності своїх дій, наслідки здійснення або нездійснення цивільного права.

 

Стаття 13 Межі здійснення цивільних прав
  1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
  2. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.
  3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
  4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
  5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
  6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою — п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

1, Хоча цивільні права здійснюються для задоволення інтересів уповноваженої особи, однак їхнє здійснення не може суперечити інтересам інших осіб та публічним інтересам. Тому кожне цивільне право має свої межі.

У загальному вигляді вимога до належного здійснення суб’єктивних прав виражена у ст. 68 Конституції України, яка передбачає, що кожний зобов’язаний неухильно дотримуватися Конституції України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Норми Конституції України містять і більш конкретні вимоги щодо здійснення окремих видів важливих цивільних прав. Наприклад, стосовно права власності ст. 41 Конституції встановлює, що використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Положення Конституції України деталізовані у ст. 13 ЦК, яка вимагає відповідності поведінки уповноваженої особи положенням договору (якщо такий був) та актів цивільного законодавства; урахування публічного інтересу І моральних засад суспільства; відсутності зловживання правом.

Частина 1 ст. 13 ЦК встановлює, що здійснення цивільного права має відбуватися у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Характерним тут є те, що договір названий першим. До того ж ідеться про межі здійснення цивільного права, надані особі “договором або актами цивільного законодавства”. Таким чином, відповідно до загальної тенденції зростання значення договору вказана норма прирівнює його положення до вимог актів законодавства.

  1. Стаття 23 Конституції України передбачає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Це положення Конституції є підґрунтям правила ч. 2 ст. 13, яке полягає в тому, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Вказана норма відтворює положення Конституції України, але відрізняється від правила ст. 23 Конституції тим, що є більш категоричною, а також ширшою за замістом. Якщо правило Конституції наголошує на реалізації права на вільний розвиток своєї особистості (за умови, що при цьому не порушуються права і свободи інших людей), то ч. 2 ст. 13 ЦК наголошує на обов’язку особи, котрий супроводжує здійснення нею її права. Крім того, зміст норми ЦК є ширшим, оскільки включає заборону на дії, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Таким чином, коментована норма об’єднує в собі положення статей 23, 41, 68 Конституції України, розвиваючи та доповнюючи положення вказаних норм.
  2. Частина 3 ст. 13 ЦК розрізняє два види зловживанням правом: 1) зловживання правом шляхом навмисного завдання шкоди іншій особі; 2) зловживання правом, пов’язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у рамках загального дозволеного типу поведінки щодо даного права.

Навмисне завдання шкоди іншій особі є цивільним правопорушенням, що може спричинити відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо. Таке правопорушення характеризується наявністю умислу порушника. І хоча для цивільної відповідальності форма вини, як правило, не має значення, зате навмисне завдання шкоди іншій особі може супроводжуватися настанням відповідальності іншої галузевої належності (наприклад, кримінальною відповідальністю). Таким чином, при такому виді зловживання правом можуть наставати два види відповідальності: цивільно-правова і кримінально-правова. Разом з тим, слід зазначити, що тут не йдеться про “подвійну відповідальність”. Насправді при навмисному завданні шкоди іншій особі у процесі реалізації її права ніби “накладаються” два правопорушення — цивільне і кримінальне (злочин). Тому й відповідальність за кожне з цих порушень настає окремо. Практично це виглядає як задоволення цивільного позову про відшкодування шкоди, поданого у кримінальному процесі потерпілою від навмисного завдання шкоди особою.

Зловживання правом, пов’язане з використанням недозволених форм його реалізації, але у рамках загального дозволеного типу поведінки щодо даного права, є менш тяжким цивільним порушенням, оскільки полягає у своєрідному “тимчасовому ексцесі” під час правомірної загалом поведінки особи. Разом із тим, зловживання правом, як і кожне правопорушення, спричиняє застосування санкції. Загальна санкція передбачена у ст. 16 ЦК, яка передбачає відмову в охороні неналежне здійснюваного права. Який конкретний приклад можна згадати правила про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК). Саме по собі вчинення правочину є дією правомірною. Але використання тяжких для контрагента обставин — це зловживання своїм правом на укладення правочину. Тому такий правочин визнається недійсним (див. коментар до ст. 233).

  1. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися “моральних засад суспільства”. Як зазначалося вище, поняття “моральні засади суспільства” є оціночною категорією, що походить від часів звичаєвого права. Поняття “моральні засади суспільства” охоплює як народні звичаї, положення релігії, що домінує у суспільстві, так і офіційну ідеологію суспільства, відображену у Конституції України та інших законодавчих актах України.
  2. Не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку тощо. Це положення стосується певної групи цивільних відносин, що складаються у сфері підприємницької діяльності, але підпорядковуються загальним положенням ЦК, оскільки не врегульовані прямо спеціальними актами законодавства.
  3. У випадку недодержання особою вимог здійснення права, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїм правом, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Таким спеціальним приписом закону є, наприклад, правило ст. 16 ЦК, яке передбачає, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею вимог його здійснення (див. коментар до ст. 16). Неналежне здійснення права може також спричинити визнання правочину недійсним, вилучення прибутку, отриманого внаслідок зловживання правом, тощо.

 

Стаття 14. Виконання цивільних обов’язків
  1. Цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
  2. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.
  3. Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.
  4. Особа може бути звільнена від цивільного обов’язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.
  5. Цивільний обов’язок — це вимога до суб’єкта цивільного права діяти (або не вчиняти дій), забезпечена можливістю правового примусу до належної поведінки. Як цивільне право описують через тріаду можливостей, так і цивільний обов’язок може бути охарактеризований через аналогічну “тріаду вимог”. Вона полягає в тому, що: 1) поведінка зобов’язаної особи окреслена вимогами норми права; 2) поведінка зобов’язаної особи окреслена вимогами уповноважених осіб; 3) поведінка зобов’язаної особи у випадку невиконання цивільного обов’язку забезпечується вимогою (присудом) суду виконати цей обов’язок.

Розрізнюють обов’язки активного і пасивного типу. Обов’язок активного типу полягає у вимозі до зобов’язаного суб’єкта здійснити ту чи іншу дію (дії). Невиконання ним цих дій спричиняє застосування санкцій, передбачених законом або договором. Обов’язок пасивного типу ґрунтується на вимозі дотримуватися правової заборони на здійснення певних дій, що забезпечується можливістю застосування правових санкцій. Така заборона може бути прямою або такою, що мається на увазі. Пряма заборона, наприклад, має місце, коли йдеться про обов’язок наймача житлового приміщення не порушувати правила користування приміщенням, правила співжиття і т. п. Заборона, що мається на увазі, випливає з самої суті відносин. Наприклад, з права власності випливає обов’язок пасивного типу для всіх третіх осіб — не порушувати права власника. Пряма заборона звичайно має місце у вже існуючому зобов’язанні (правовідносинах). Заборона, що мається на увазі, може бути як у правовідношенні, що вже існує, так і слугувати правовстановлюючим, правостворюючим тощо юридичним фактом.

Критеріями виконання цивільних обов’язків і підставами звільнення від них слугують умови договору і акти законодавства. Причому договір вказано першим, що свідчить про надання йому переваги (у тих випадках, коли він існує) перед нормами законодавства: спочатку мають бути з’ясовані умови договору, а якщо цього недостатньо, — то слід звернутися до актів цивільного законодавства.

  1. Положення ст. 14, згідно з яким особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї, ґрунтується на таких передбачених ст. З ЦК засадах цивільного права, як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. При цьому варто звернути увагу на те, що у коментованій нормі йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, “вчинення яких не є обов’язковим для неї”. Аналіз ч 1 ст. 14 ЦК дозволяє зробити висновок, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства.
  2. Виконання цивільних обов’язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства.
  3. Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи, виплата премії за високу якість виконаної роботи або наданої послуги тощо). Однак на практиці стимулом до виконання обов’язків частіше слугують міри відповідальності або інші засоби “негативного впливу” на зобов’язану особу, що одночасно мають мету захисту інтересів уповноваженої особи. Наприклад, у договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов’язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов’язання або правовідношення, пов’язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов’язання. Якщо штраф — це, передусім, міра відповідальності, то застава має метою, насамперед, захист інтересів кредитора, а також стимулює боржника до виконання зобов’язання загрозою втрати заставленого майна.

 

Глава 3.       Захист цивільних прав та інтересів

 

Стаття 15. Право на захист цивільних прав та інтересів
  1. Кожна особа  має   право   на   захист  свого   цивільного  права   у   разі   його   порушення, невизнання або оспорювання.
  2. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
  3. Суб’єктивне право як вид і” міра можливої поведінки уповноваженої особи зумовлюється наявністю у його складі трьох можливостей (повноважень): права на визначення власної поведінки уповноваженої особи (права на власні дії); права вимагати належної поведінки від суб’єкта обов’язку (права на дії інших осіб); а також права, у випадку порушення другого, застосувати заходи поновлення свого суб’єктивного права. І незважаючи на різноманітні погляди у юридичній науці щодо поняття та елементів суб’єктивного права, наявності чи відсутності третього його елемента та його змісту, існування окремого самостійного права на захист, слід визнати, що суб’єктивне право, не забезпечене конкретним способом захисту, залишається негарантованим, таким, що може у будь-який момент зазнати неправомірного впливу зовнішніх чинників.
  4. Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. І у випадку, коли порушено або порушуються права чи свободи уповноваженої особи; створено або створюються перепони для реалізації нею своїх прав чи свобод або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми; на неї покладено обов’язки, не передбачені законодавством або передбачені законодавством, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов’язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом; її притягнено до відповідальності, яку не передбачено законом, або до неї застосовано стягнення за відсутністю передбачених законом підстав або неправомочною службовою особою чи органом, особа може застосувати як передбачені законом, так і не передбачені законом, але йому не суперечать, способи захисту свого порушеного чи оспореного права.

Під захистом слід розуміти передбачену законом вид і міру можливого або обов’язкового впливу на суспільні відносини, які зазнали протиправного впливу, з метою поновлення порушеного, невизнаного чи оскарженого права. Визначення цієї поведінки через право (можливість) чи через обов’язок залежить від суб’єкта здійснення діяльності стосовно захисту, а також волевиявлення учасника цивільного правовідношення, право якого зазнало несприятливого впливу. Для уповноваженої особи застосування захисту становить право, яке включає як право самостійно здійснити поновлення порушеного права у межах і в порядку, визначеному законом (самозахист) (див. коментар до ст. 19), так і звернутися до уповноваженого державного, самоврядного чи громадського органу чи особи за захистом свого права чи інтересу. Для останніх же здійснення такого захисту, якщо воно складає їх повноваження, є обов’язком.

Види захисту можна розглядати як у залежності від способів та форм (про форми захисту див. коментар до ст. 16 ЦК), так і за суб’єктами здійснення такої діяльності. Відповідно до ст. 55 Конституції України, кожен має право на судовий захист (див. коментар до ст. 16 ЦК). В окремих випадках, передбачених Конституцією України та законами, захист цивільних прав може здійснюватися в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату (див. коментар до ст. 18 ЦК).

Суб’єктом захисту можуть виступати органи прокуратури. Так, відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. У ході вказаної діяльності, яка регулюється Законом України “Про прокуратуру”, одночасно з виконанням своїх посадових обов’язків органи прокуратури здійснюють безпосередній або опосередкований захист цивільних прав фізичних та юридичних осіб. Наприклад, у формі подання позову до суду у справах про обмеження фізичної особи (громадянина) у дієздатності або шляхом подання припису до відповідного органу чи особи про негайне усунення порушення правових норм, у тому числі цивільно-правових.

Суб’єктом захисту прав фізичних та юридичних осіб може виступати і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55 Конституції України та Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”), однак його діяльність має характер, що сприяє у поновленні порушеного, невизнаного чи оскарженого права.

Після використання всіх національних засобів правового захисту особа може звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Наприклад, до Європейського Суду з прав людини, який діє відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 року).

За конституційними положеннями (ст. 55 Конституції України) кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, у тому числі здійснюючи поновлення порушеного чи оскарженого права самостійно (самозахист) (див. коментар до ст. 19 ЦК).

Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, при якому воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб’єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов’язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Невизнання — це дії учасника цивільного правовідношення, який несе юридичний обов’язок перед уповноваженою особою, які спрямовані на заперечення в цілому або у певній частині суб’єктивного права іншого учасника цивільного правовідношення, внаслідок якого уповноважена особа позбавлена можливості реалізувати своє право. Такий несприятливий наслідок може мати як при абсолютному, так і при відносному цивільному правовідношенні.

Оскарження — це такий стан цивільного правовідношення, при якому між учасниками існує спір з приводу наявності чи відсутності суб’єктивного права у сторін, а також належності такого права певній особі. Оскаржене право, ще не порушене, але виникає невизначеність у праві, зумовлена поведінкою другої сторони стосовно уповноваженого. Наприклад, при розгляді справи про визначення частки майна у спільній власності сторони правовідносин спільної власності (співвласники) звертаються до суду для того, щоб вирішити цей спір і визначити дійсну частку кожного із співвласників. Формами оспорювання також можна визнати пред’явлення претензії, позову до суду, заяв та скарг до компетентних органів.

Інтерес, який охороняється законом, — це не заборонене законом І таке, що не суперечить загальним засадам цивільно-правового регулювання, прагнення особи щодо ефективної реалізації своїх повноважень, які не визначені як суб’єктивні права. Прикладом може виступити інтерес кредитора боржника — фізичної особи, яка тривалий час відсутня у місці її проживання і відсутні відомості про її місце знаходження, щодо встановлення режиму безвісної відсутності такої особи. Цей інтерес полягає у тому, що у подальшому буде призначений опікун над майном безвісно відсутньої особи, який і здійснить майнове виконання із майна особи, яка у судовому порядку визнана безвісно відсутньою.

 

Стаття 16. Захист цивільних прав та інтересів судом
  1. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
  2. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути:

1)  визнання права;

2)   визнання правочину недійсним;

3)  припинення дії, яка порушує право;

4)  відновлення становища, яке існувало до порушення;

5)  примусове виконання обов’язку в натурі;

6)  зміна правовідношення;

7)   припинення правовідношення;

8)  відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

9)  відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

  1. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої — п’ятої статті 13 цього Кодексу.
  2. Можливість широкого застосування судової форми захисту ґрунтується, насамперед, на положеннях ст. ст. 55, 124 Конституції України, рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення положень ч. 1 та ч. 2 ст. 55 Конституції України та постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року № 9. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Тобто в силу положень цивільного законодавства предметом судового розгляду та вирішення можуть бути будь-які правовідносини, включаючи ті правовідносини, підстави виникнення, зміни та припинення яких передбачені правовими нормами, так і не передбачені ними, але в силу загальнодозвільного принципу регулювання приватноправових відносин породжують правові наслідки.
  3. Конституція України у ст. 55 гарантує судовий захист прав і свобод людини і громадянина, незважаючи на наявність у правових нормах вказівки на можливість такого захисту (ст. 8 Конституції України). Тобто будь-які цивільні права та інтереси, які охороняються законом, можуть заслуговувати на судовий захист. При чому за ст. 64 Конституції України таке право не підлягає обмеженню навіть у період надзвичайного та воєнного стану.

Окрім загального конституційного права на судовий захист цивільним законодавством передбачаються і конкретні спеціальні норми, які передбачають можливість звернення до суду особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оскарженими. Наприклад, захист свого права інтелектуальної власності (ст. 432 ЦК України).

Відповідно до ст. 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Законодавством про судоустрій України гарантується всім суб’єктам правовідносин захист їхніх прав свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Для реалізації цього завдання, а також для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Важливою гарантією забезпечення права є норма про те, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, котра включає в себе положення про недійсність угоди про відмову у зверненні за захистом до суду (ст. 6 Закону України “Про судоустрій України”).

  1. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції України).

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України (ст. 147 Конституції України).

Систему ж судів загальної юрисдикції складають: місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд України; Касаційний суд України; вищі спеціалізовані суди; Верховний Суд України (ст. 18 Закону України “Про судоустрій України”).

Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності. Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди (ст. 22 Закону України “Про судоустрій України”).

Відповідно до ст. 24, 254 ЦПК України, загальним територіальним судами підвідомчі: справи по спорах, що виникають із цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів, провадження у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, та справи окремого провадження. Судам підвідомчі й Інші справи, віднесені законом до їхньої компетенції. Так, до відповідно до положень ЦК у порядку окремого провадження повинні розглядатися справи, які стосуються визнання майна безхазяйним, наділення неповнолітньої особи повним обсягом дієздатності до настання повноліття (у порядку емансипації), надання особі психіатричної допомоги, у тому числі у примусовому порядку (Закон України “Про психіатричну допомогу”) та ін.

Відповідно до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, за деякими винятками, визначеними законом; справи про банкрутство; справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їхньої компетенції.

Громадяни можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають із трудових і сімейних відносин (ст. 1 Положення про третейський суд, прийнятий як додаток № 2 до ЦПК України).

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних Із задоволенням державних потреб (ст. 12 ГПК України). У даному випадку такими можуть бути як органи разової юрисдикції, так і створені спеціально для арбітражного (третейського) розгляду та вирішення господарських спорів (Міжнародний комерційний арбітражний суд та

Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України, які створені відповідно до Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”).

Способи захисту цивільних прав у багатьох випадках передбачені правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Наприклад, для захисту права власності чи іншого речового права може використовуватися позов про визнання права власності, негаторний (від італ. negatore – той, що відмовляє – позов власника про усунення порушень його права власності, які не поєднані з позбавленням володіння) чи віндикаційний (від лат. vindicatio – захищаю, вимагаю – витребування власником судовим порядком майна з чужого незаконного володіння) позови.

Визнання права — спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб’єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами правовідносин, і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов’язку. Слід визнати, що такий спосіб захисту може стосуватися не тільки наявності спору, але й невизначеності правого стану особи (наприклад, у справах окремого провадження про обмеження громадянина (фізичної особи) у дієздатності чи визнання недієздатним; про визнання громадянина (фізичної особи) безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина (фізичної особи) померлим; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та інші). У судовій практиці такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред’явлення позову про визнання, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, але й на присудження на підставі наявності чи відсутності права або обов’язку.

Визнання правочину недійсним — спосіб захисту, який застосовується у випадку укладення заперечуваного правочину. Такий спосіб захисту може застосовуватися судом у випадках та у порядку, визначеному цивільним законодавством.

Припинення дії, яка порушує право, як спосіб захисту полягає у припиненні триваючого цивільного правопорушення, яке продовжує тривати і впливати на суб’єктивні права, свободи та законні інтереси особи. В окремих випадках такий спосіб застосовується як запобіжний захід (спосіб забезпечення позову). Так, відповідно до ст. 152 ЦПК України, позов може бути забезпечений забороною проводити певні дії, включаючи і дії протиправного характеру. Прикладом може бути заборона використовувати товарний знак до розгляду справи по суті, розповсюдження твору літератури, науки, мистецтва.

Відновлення становища, яке існувало до порушення, має місце у випадку, коли визнання факту порушення суб’єктивного права та притягнення винного до відповідальності недостатньо, а необхідно поновити порушене право у повному обсязі (застосувати реституцію). Такий спосіб захисту застосовується, наприклад, у випадку укладення нікчемного правочину, адже для визнання останнього недійсним немає потреби звертатися до юрисдикційного органу для визнання його таким. Такий правочин є недійсним, тобто таким, що не породжує правових наслідків, незалежно від звернення до суду.

Примусове виконання обов’язку в натурі — спосіб захисту цивільного права, який випливає із загального принципу повного та належного виконання зобов’язання. Цей спосіб полягає у зобов’язанні вчинити дію або утриматися від дії, незалежно від застосування до неї інших заходів впливу (відшкодування збитків чи моральної (немайнової шкоди), накладення штрафу, пені та ін.).

У судовій практиці вказані способи захисту реалізуються через позови про присудження, рішення по яких можуть виконуватися, зокрема у примусовому порядку. Виконання рішення загального територіального чи господарського суду покладається на Державну виконавчу службу у порядку, передбаченому Законом України “Про виконавче провадження”, що встановлює безпосередній порядок та засоби правового впливу на осіб, які не виконують рішення суду, в тому числі передбачені кримінальним законодавством.

Зміна правовідношення — це спосіб захисту, який полягає у трансформації одних правовідносин в інші, переростання одного обов’язку в інший, покладенні на боржника нового обов’язку. Припинення правовідношення застосовується, як правило, у випадку невиконання чи неналежного виконання боржником своїх обов’язків або неправомірне використання кредитором (носієм) свого суб’єктивного права. У судовій практиці такі позови називають перетворювальними, або конститутивними. До них слід віднести, наприклад, позови про розірвання договорів підряду, найму (оренди), купівлі-продажу, дарування та ін.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, як правило, має місце у випадку наявності складу цивільного правопорушення, який включає в себе протиправну поведінку заподіювача, наявність негативних наслідків (шкоди), причинний зв’язок між протиправною поведінкою і наслідками та вина заподіювача (див. додатково коментар до ст. 22 ЦК).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках заподіяння останньої, під якою розуміють фізичні та моральні страждання, яких зазнав потерпілий у разі порушення, невизнання чи оскарження його суб’єктивного права (див. коментар до ст. 23 ЦК).

Визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб полягає у позбавленні у судовому порядку або в іншому порядку, визначеному законом, юридичної сили винесеного рішення, вчиненої дії або зобов’язання вказаних суб’єктів владних правовідносин вчинити певну дію для захисту порушеного чи оскарженого права чи законного інтересу. І хоча наведений спосіб судового захисту цивільного права не є виключною прерогативою суду, судовий контроль за законністю актів та дій у сфері управління є більш ефективним у порівнянні із адміністративним, оскільки суд незалежний і підпорядковується виключно закону, судовий розгляд дає можливість більш повно і відкрито виявити дійсні обставини справи і прийняти законне та обґрунтоване рішення по справі (див. додатково коментар до ст. 21 ЦК).

Коментована стаття не встановлює вичерпного переліку способів захисту цивільного права, вказуючи на те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Так до способів захисту слід віднести позов про визнання правочину дійсним у випадках, передбачених ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 226 ЦК.

Такими способами слід також визначити такі норми, як те, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України).

До “інших способів” захисту цивільного права чи інтересу також можна віднести судову діяльність, яка має характер попереднього судового контролю. Тобто, коли для вчинення тої чи іншої дії, яка може спричинити правові наслідки і зачепити права та законні інтереси уповноваженої особи, необхідно попередньо звернутися до суду. Так, відповідно до положень Конституції України, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41), ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (ст. 47).

Передбачається, що суд при дослідженні і встановленні дійсних обставин справи може відмовити уповноваженій особі у захисті, не застосовуючи жоден із перерахованих способів, у випадку зловживання своїми правами, а саме посягання на права інших осіб, моральні засади суспільства, завдання шкоди навколишньому природному середовищу, культурній та історичній спадщині, використання права з метою неправомірного обмеження конкуренції, недобросовісна конкуренція, зловживання монопольним становищем та інші форм зловживання правом (див. коментар до ст. 13 ЦК). Більш того, суд встановивши такі обставини, відмовляючи у правовому захисті і наявності зустрічного позову про припинення зловживання правом, повинен зобов’язати уповноважену особу припинити ці дії.

 

Стаття 17. Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування

  1. Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України.
  2. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
  3. Орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

  1. Відповідно до ст. З Конституції України зміст та спрямованість діяльності держави та її органів визначається необхідністю утвердження та забезпечення прав, свобод та законних інтересів людини й громадянина. Тому саме наявність коментованої статті ЦК визначає участь органів державної влади, органів місцевого самоврядування як учасників охорони та захисту цивільних прав, свобод та законних інтересів учасників цивільних правовідносин, і, насамперед, фізичних осіб. Однак захист в адміністративному порядку, звичайно, не обмежується тільки фізичними особами, але й стосується юридичних осіб, безпосередньо держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад

Правову основу адміністративного захисту становить ст. 40 Конституції України, за якою всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

  1. Відповідно до ст. 102 Конституції України, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Серед повноважень Президента України, як гаранта прав і свобод людини і громадянина, можна назвати те, що він має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, які містять цивільно-правові норми, внаслідок яких порушуються цивільні права та законні інтереси фізичних, юридичних осіб та інших учасників цивільних правовідносин. Президент України також наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України, у тому числі щодо цивільно-правового регулювання суспільних відносин (ст. 106 Конституції України).

До адміністративного порядку захисту цивільних прав можна віднести, по-перше, оскарження дій та актів державних органів у вищий орган виконавчої влади; по-друге, прийняття органами держави чи місцевого самоврядування, які наділені юрисдикційними повноваженнями, рішення щодо використання способів захисту, визначених ст. 16 ЦК (див. коментар до ст. 16).

Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону (ст. 117 Конституції України).

  1. Найпоширенішим способом захисту в адміністративному порядку слід указати визнання правового акту незаконним або його скасування. Так, відповідно до ст. 118 Конституції України, рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Участь фізичної та юридичної особи приватного права у правовідносинах визначені в Україні загальнодозвільним принципом, тобто дозволено все те, що прямо не заборонено законом. На відміну від указаного положення органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України). Дійсно, конституційним положенням визнано, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. З Конституції України). Це і визначає участь органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування у захисті цивільних прав та інтересів учасників правовідносин.

Положення коментованої статті ще раз відображають пріоритет судової діяльності щодо забезпечення прав, свобод та законних інтересів учасників цивільних правовідносин. Такі  положення закріплені не тільки безпосередньо у Конституції України, але й у галузевому законодавстві. Конституційний Суд України також дає ряд роз’яснень з приводу застосування конституційних положень з цього приводу. Так, відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 ЦПК України (справа громадянки Дзюби Г. П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду.

Хоча відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю “Торговий Дім “Кампус Коттон клаб” щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 року щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Стаття 18. Захист цивільних прав нотаріусом

  1. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.
  2. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про нотаріат”, нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Одним із важливих та основних завдань нотаріату є забезпечення захисту прав та законних інтересів учасників цивільних відносин. І хоча коментована стаття розкриває лише один із способів діяльності нотаріату, слід визнати, що нотаріат попри здійснення виключно захисних (діяльнісних) функцій захисту цивільних прав та законних інтересів учасників правовідносин, здійснює і значну охоронну функцію.

Під виконавчим написом нотаріуса слід розуміти підтвердження нотаріальним органом наявності заборгованості (грошових сум чи майна) та розпорядження про примусове стягнення з боржника на користь кредитора цієї заборгованості. Виконавчий напис вчиняється нотаріусом на борговому документі.

Порядок вчинення виконавчих написів визначений главою 14 Закону України “Про нотаріат” та Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 року № 18/5.

Стягнення за виконавчим написом нотаріусів допускається у випадках, чітко передбачених чинним законодавством. Такі підстави перераховані у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.

До цього переліку входять вчинення виконавчих написів у наступних випадках: стягнення заборгованості по нотаріально посвідчених правочинах; стягнення з громадян (фізичних осіб) податкової заборгованості; стягнення заборгованості, що випливає з відносин, пов’язаних з авторським правом; стягнення заборгованості з батьків або осіб, які їх замінюють, за утримання дітей у закладах освіти; стягнення заборгованості з батьків або осіб, які їх заміняють, за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; стягнення за диспашею (франц. – dispache – в морському праві документ, що містить розрахунок збитків і пропорційний розподіл їх між усіма учасниками морського перевезення у випадку загальної аварії ); стягнення заборгованості з військовослужбовців, звільнених із військової служби, і військовозобов’язаних після закінчення зборів; повернення об’єкта лізингу; стягнення заборгованості з орендної плати за користування державним та комунальним майном; стягнення за чеками.

Нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами — не більше одного року (ст. 88 Закону України “Про нотаріат”).

Відповідно до ст. 89 Закону України “Про нотаріат” у виконавчому написі повинні зазначатися: дата (рік, місяць, число) його вчинення, посада, прізвище, ім’я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис; найменування та адреса стягувача; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем, або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса.

Стягнення за виконавчим написом провадиться в порядку, встановленому Законом України “Про виконавче провадження”, який визнає виконавчий напис як підставу виконання і як виконавчий документ (ст. З, 18і Закону України “Про виконавче провадження”).

Виконавчий напис, за яким стягувачем або боржником є громадянин, може бути пред’явлено до примусового виконання протягом трьох років, а з усіх інших вимог — протягом одного року з моменту вчинення виконавчого напису, якщо законом не встановлено інших строків.

Хоча відповідно до ст. 91 Закону України “Про нотаріат” питання про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого напису здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження, останнє не передбачає поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до виконання (виконавчої давності) щодо виконавчих написів нотаріуса (ст. 23 Закону України “Про виконавче провадження”).

 

Стаття 19. Самозахист цивільних прав
  1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

  1. Способи самозахисту мають відповідати змістові права, що порушене, характерові дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

  1. Самозахист — один із способів захисту цивільних прав. Для нього характерне те, що суб’єкт цивільного права захищає себе власними діями. У порівнянні з іншими способами захисту — це захист без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Самозахистом не слід визнавати проведення заходів щодо охорони свого майна, звернення до третіх осіб, які надають послуги з приводу забезпечення схоронності майна чи особи. Самозахистом у даному випадку буде тільки перешкоджання будь-яким третім особам, які неправомірно посягають на цивільні права, фізична відсіч, заподіяння шкоди майну (а іноді й іншим об’єктам) осіб, які порушують цивільні права, і т. д. Можливе й знищення об’єктів, за допомогою яких порушуються права особи, а іноді і заподіяння шкоди здоров’ю громадян (фізичних осіб), які допускаються, наприклад, фізичне знищення майна і нематеріальних цінностей громадян.

Самозахист може проводитися і юридичною особою. Може здійснюватися колективно для захисту спільного права.

  1. Самозахист допускається за таких умов: а) порушення права або ймовірність (небезпека) його порушення; б) необхідність припинення (попередження) порушення; в) застосування заходів, які відповідають характеру та змісту правопорушення.

Коментований спосіб захисту повинен відповідати наступним вимогам: розмірний, тобто заподіяні несприятливі наслідки суб’єктивному праву іншої особи, яка посягала на права особи, яка захищається, є такими, що відповідають один одному, тобто заподіяння шкоди особі не повинно обумовлюватися посяганням на майнові права уповноваженої особи; відповідати вимогам закону, тобто дії, які вчиняються на самостійний захист свого права, повинні бути санкціоновані законом, не виходити за межі дозволеного у цьому випадку; перебувати у межах необхідної оборони, що означає здійснення зменшення чи позбавлення права іншого суб’єкта тільки внаслідок протиправного посягання або небезпеки такого.

Зважаючи на можливість заподіяння шкоди цивільним правам інших осіб при застосуванні самозахисту (заподіяння шкоди майну, немайновим благам), то він допускається при дотриманні таких умов: а) заподіяна шкода має бути менш значною; б) реальна небезпека, яка загрожувала цивільним правам особи за даних обставин, не могла бути усунена іншими засобами. Застосування цього способу у вказаних межах звільняє від відповідальності за шкоду, заподіяну третій особі, яка порушила або порушує права та інтереси того, хто захищається.

Одним із проявів самозахисту слід визнати притримання майна кредитором, незважаючи на те, що цивільне законодавство визнає цю дію як один із способів забезпечення виконання зобов’язання (ст. ст. 594—597, 856, 874, 916, 1019 ЦК та ін.). Притримання речі допускається, доки зобов’язання не буде виконане.

Крім того, вимоги кредитора, який притримує річ, можуть бути задоволені із вартості цієї речі. У таких випадках володілець (носій) майнових прав захищає свої права та інтереси власними діями, не звертаючись до суду.

Усі дії того, хто захищається, повинні бути спрямовані виключно на припинення порушення власного права. Якщо мета досягнута, то подальші дії особи, яка допустила порушення інтересів уповноваженої особи, не можуть визнаватися самозахистом. Факти перевищення меж самозахисту встановлюються юрисдикційними органами.

 

Стаття 20. Здійснення права на захист
  1. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.
  2. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.
  3. Серед способів захисту, визначених ст. 16 ЦК, можна виділити: способи, які можуть застосовуватися судом (визнання правочину недійсним, примусове виконання обов’язку до виконання та ін.); способи, які можуть бути використані сторонами правовідносин як самостійно, так і за допомогою юрисдикційного рішення компетентного органу чи особи (відшкодування збитків чи інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди та ін.); самозахист, тобто, захист який здійснюється особою, право якої зазнало впливу без участі суду чи іншого юрисдикційного органу.

Суб’єкт права може вибрати один або обрати декілька способів захисту. Це правило не поширюється на випадки, коли у кожному конкретному випадку не передбачено конкретного способу захисту права.

Відсутність правових норм, які закріплюють конкретний спосіб захисту цивільних прав, або наявності можливості застосувати різні способи означає, що стороні належить право вибору. При цьому можливе поєднання (одночасне застосування) декількох способів захисту.

Розпорядження своїм правом на захист — це уповноважуюча норма цивільного законодавства, яка полягає у наділенні особи, яка вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспореними, можливості застосувати заходи захисту, передбачені законом або договором.

Так, за загальним правилом, право на звернення до суду має особа, яка має матеріально-правову заінтересованість у справі. У цьому полягає суть принципу диспозитивності цивільного та господарського процесу. Так, відповідно до ст. 5 ЦПК України, суд приступає до розгляду цивільної справи: 1) за заявою особи, яка звертається за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів; 2) за заявою прокурора та інших осіб, які мають право у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами: підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; прокурорів та їхніх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави; Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 2 ГПК України).

Тобто щодо захисту цивільного права чи інтересу, який охороняється законом, можуть звернутися не тільки особи, які мають матеріально-правову заінтересованість у ній, але й інші особи, яким це дозволяє закон, для захисту інтересів інших осіб.

  1. Нездійснення уповноваженою особою дій, спрямованих на захист суб’єктивного права, за загальним правилом, не тягне за собою його скасування, за винятками, передбаченими законом. Тобто у разі прямої вказівки закону, суб’єкт права у випадку незастосування способів захисту може його втратити. Так замовник за договором підряду у разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно зобов’язаний заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі (ст. 853 ЦК).

У порядку здійснення захисту можуть виникати питання про застосування так званих оперативних санкцій (заходів оперативного захисту). Так покупець за договором купівлі-продажу має право відмовитися від договору у разі відмови продавця передати проданий товар (ст. 665 ЦК). Аналогічні положення знаходимо у ст. ст. 666, 672, 690 та ін. ЦК.

 

Стаття 21. Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

  1. Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
  2. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
  3. Відповідно до ст. 55 Конституції України, конкретизованому додатково у Рішенні Конституційного Суду України у справі громадянки Дзюби, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Порядок розгляду та безпосередня процедура визначається законодавством про судоустрій, процесуальними законами. Питання підвідомчості та підсудності таких справ суду можуть визначатися і матеріально-правовими нормами.

В окремих випадках визнати незаконним рішення, дію чи бездіяльність органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування можна і в адміністративному порядку (див. коментар до ст. 17).

Відповідно до ст. 236 ЦПК України, до складу справ, які виникають з адміністративно-правових відносин, належать справи: по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність, що стосуються виборів народних депутатів України; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; по скаргах на дії органів і службових осіб у зв’язку з накладенням адміністративних стягнень; по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності; по скаргах на рішення, прийняті відносно релігійних організацій; за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов’язковому страхуванню. Суд розглядає й інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів.

Господарському суду у порядку, визначеному ст. 12 ГПК України, підвідомчі справи про визнання недійсним правового акту з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ст. 22 та ін. Закону України “Про судоустрій України”, справи, які стосуються визначення законності у сфері публічно-правових відносин входить до компетенції адміністративних судів.

У багатьох випадках визнання управлінської діяльності неправомірною є недостатнім для поновлення порушеного чи оскарженого права. Тому відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

  1. До додаткових способів захисту цивільних прав слід віднести незастосування закону чи іншого правового акта, який суперечить законові. На відміну від визнання судом недійсним акта владного органу чи особи, коли здійснюється прямий судовий контроль за законністю, незастосування правового акта по суті є непрямим контролем його законності і має значення лише щодо конкретного правовідношення. При прямому контролі і наявності акта суду про визнання правового акта недійсним він втрачає юридичну силу незалежно від того, чи буде він скасований чи змінений органом, який його видав.

Порушувати особисті немайнові або майнові права чи законні інтереси фізичних та юридичних осіб можуть і акти громадських організацій, рішення органів управління господарських товариств. На вказані акти не поширюється коментована стаття, однак якщо внаслідок їх прийняття порушені, невизнані чи оскаржені суб’єктивні права фізичних чи юридичних осіб, вони можуть їх захистити. Так відповідно до ст. 2483 ЦПК України суду у порядку проваджень, які виникають з адміністративно-правових відносин, не підвідомчі справи за скаргами громадян (фізичних осіб) на акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту (положення) належать до їхньої внутрішньоорганізаційної діяльності або їхньої виключної компетенції. Однак це не означає, що уповноважена особа не зможе захистити своє право у позовному порядку у загальному територіальному чи господарському суді.

Правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням чинного законодавства. У випадку визнання акта незаконним немає потреби орган чи посадову особу зобов’язувати скасовувати рішення чи дію (акт), оскільки визнання його незаконним означає, що він не породив правових наслідків з дня його видання.

Від суб’єкта матеріальної (майнової) відповідальності, тобто особи, за рахунок якої будуть відшкодовуватися збитки, слід відрізняти учасників процесуальних відносин у судах у справах про стягнення заподіяної шкоди фізичним і юридичним особам. Відповідачами будуть відповідні органи.

Стаття 22. Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди
  1. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
  2. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

  1. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

  1. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

1-4. Основною формою компенсації заподіяної шкоди потерпілої особи є відшкодування збитків. Можливість використовувати відшкодування збитків як засобу захисту порушених прав виникає у громадян і юридичних осіб із самого факту невиконання обов’язку, порушення цивільних прав, тобто незалежно від того, чи є вказівка в тій чи іншій нормі ЦК про таке право. Слід зазначити, що до ЦК включено низку норм, які розташовані в різних книгах та регулюють відносини, що виникають при відшкодуванні збитків (див. ст. 16, 92, 119, 123 та Ін., ст. 403, 623, 624 та ін.). Таким чином, відшкодування збитків має характер універсального засобу захисту цивільних прав. Одночасно відшкодування збитків є мірою відповідності. Тому є принциповим з’ясування правових підстав покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. Слід відрізняти обов’язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання, що випливає з договору (ст. 611, 623 ЦК), від відшкодування позадоговірної шкоди, тобто від зобов’язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК). Якщо сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов’язане з виконанням зобов’язання, що випливає з цього договору, то підлягає застосуванню гл. 82 ЦК (див. коментар до норм цієї глави). Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще й тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за договором, може бути обмеженим (див. коментар до ст. 616 ЦК), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). Як у випадку невиконання договору, так і за зобов’язаннями, що виникають унаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить із принципу вини контрагента (про вину див. коментар до ст. 614 ЦК) або особи, яка заподіяла шкоду (ч. 1 ст. 1167 ЦК). Однак щодо зобов’язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виняток із цього загального правила, тобто коли обов’язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (ч. 2 ст. 1167, ст. 1173, 1174, 1187, 1188 ЦК). Застосування принципу вини як умови відповідальності за порушення зобов’язання, пов’язане також з необхідністю з’ясування такої обставини, як вина кредитора. Зокрема, суд зменшує розмір належних до відшкодування збитків, якщо кредитор навмисно або з необережності сприяв збільшенню їх розміру або не вжив заходів до їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК).

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (див. коментар до ст. 623 ЦК).

 

Стаття 23. Відшкодування моральної шкоди
  1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
  2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4)  у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

  1. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

  1. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.
  2. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. Відповідно до положень статей 32, 56, 62 Конституції України і норм ЦК, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної внаслідок порушення їхніх прав і свобод та законних інтересів. Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб та є одним із засобів захисту порушених цивільних прав і інтересів, які передбачені ст. 16 ЦК.

Закон пов’язує виникнення права на компенсацію моральної шкоди з випадками порушення прав особи (див. коментар до ст. ст. 216, 280, 611, 1167 ЦК). Вимоги про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень, а також у випадках, передбачених статтями 39, 200, 225, 226, 230—233, 276, 298, 332, 386, 393, 700, 1076, 1168 ЦК та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди. У випадках, передбачених законодавством, відшкодування моральної шкоди може мати певні особливості (див. наприклад, ст. 17 Закону України від 23 вересня 1997р. “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”).

  1. Стаття встановлює, яку форму може набувати моральна шкода, та в яких випадках вона може бути заподіяна особі. Перелік не має вичерпного характеру.

Під моральною (немайновою) шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку, наприклад, з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням інших дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

  1. Оскільки випадки і обставини, за яких може бути заподіяна шкода, мають широке коло, законодавець допускає відшкодування завданої моральної шкоди грішми, іншим майном або в інший спосіб. Однак у кожному випадку суд повинен враховувати конкретні обставини справи, які на його думку, мають суттєве значення для розгляду справи. Крім того, при визначенні розміру відшкодування суд повинен враховувати вимоги розумності і справедливості, що відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК.
  2. Оскільки моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, розмір її відшкодування не пов’язаний з розміром матеріального відшкодування. ЦК не встановлює ні мінімального, ні максимального розміру відшкодування моральної шкоди. Безумовно, моральну шкоду неможливо компенсувати в повному обсязі, оскільки немає і не може бути точних критеріїв майнового вираження душевного болю, приниження честі, гідності особи, тому будь-який її розмір матиме чисто умовне вираження. Критерії оцінки, якими можна керуватися при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, різноманітні. Головне — щоб з їх допомогою можна було вимірити глибину і тривалість страждань (для людей), оцінити втрати немайнового характеру (для юридичних осіб).
  3. Оскільки відшкодування моральної шкоди є компенсацією за втрати немайнового характеру, вона відшкодовується одноразово. Однак законом або договором може бути передбачено неодноразове право на відшкодування (наприклад, внаслідок порушення договірних зобов’язань).

Право на відшкодування моральної шкоди, якщо воно було присуджено судом спадкодавцеві за його життя, переходить до спадкоємця (див. коментар до ч. З ст. 1230 ЦК).

 

Розділ II. Особи

Підрозділ 1. Фізична особа

Глава 4.   Загальні положення про фізичну особу

 

Стаття 24. Поняття фізичної особи
  1. Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.
  2. Суб’єкти цивільного права іменуються також особами. Поняття особи — це родове поняття, яке стосується всіх суб’єктів цивільного права. У ЦК розділ 2 книги 1 іменується “Особи” і включає три підрозділи: 1 — фізичні особи, 2 — юридичні особи, 3 — участь держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у відносинах, що регулюються цивільним законодавством. Фізичною особою визнається людина (ст. 24 ЦК). Фізичними особами вважаються не тільки громадяни України, але іноземні громадяни і особи без громадянства. Поняття громадянина — це державно-правова категорія, що визначає постійний політико-правовий зв’язок між особою і державою. Здобуваючи громадянство, людина одночасно стає суб’єктом державно-правових відносин.

Для виникнення у людини прав і обов’язків недостатньо її народження. Необхідно, щоб держава визнавала за нею можливість мати права й обов’язки. Таким чином, поняття фізичної особи — це не тільки біологічне поняття, але й суспільно-юридичне поняття. В даний час поняття людини рівнозначне поняттю фізичної особи.

 

Стаття 25. Цивільна правоздатність фізичної особи
  1. Здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільна правоздатність) мають усі фізичні особи.
  2. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає в момент її народження.

У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини.

  1. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.
  2. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється в момент її смерті.
  3. Для того, щоб людина могла бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків, вона повинна мати цивільну правоздатність. Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права й обов’язки (ч. 1 ст. 25 ЦК). Правоздатність визнається за всіма фізичними особами. Вона нерозривно зв’язана з життям людини. Правоздатність виникає з моменту народження людини і припиняється її смертю. У зв’язку з цим деякі автори висловлюють думку, що правоздатність — це природна властивість людини (Цивільне право України. Кн. 1 / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. — К., 2002. — С. 87; Ромовська 3. В. Цивільна правоздатність громадян // Право України. — 1994. — № 10 — С. 51—53). Це питання у літературі є дискусійним, і деякі інші автори вважають, що правоздатність — це суспільно-юридична властивість (див. наприклад: Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М., 1999. — Т. 1. — С. 93—96).

Проте концепція нового ЦК ближча до трактування цивільної правоздатності як природної властивості людини, виходячи з того, що норми цивільного законодавства повинні не суперечити нормам природного права (право на життя, право бути учасником відносин обміну у суспільстві, право обирати собі пару для шлюбу тощо). Саме тому у ст. 24 ЦК йдеться не про “громадянина”, а про людину, яка є фізичною особою.

Разом із тим, з огляду на те, що правоздатність фіксується і закріплюється актами цивільного законодавства, її можна визнавати не тільки природною а суспільно-юридичною властивістю, юридичною можливістю, на підставі якої особа може мати цивільні права й обов’язки.

Існування правоздатності означає наявність певного правового зв’язку між державою і особою (держава визнає за особою правоздатність і гарантує її здійснення). Разом із тим, звідси не випливає, що правоздатність можна визнати суб’єктивним правом. Правоздатність являє собою можливість мати зазначені в законі права й обов’язки, тоді як суб’єктивне право — вже існуюче конкретне право, що належить певній особі.

Правоздатність завжди існує в особи, конкретного ж суб’єктивного права може й не бути. Наприклад, у зміст правоздатності фізичних осіб входить можливість придбати майно на праві приватної власності (ст. 41 Конституції України). Однак суб’єктивне право на конкретне майно виникає у неї лише при наявності певних юридичних фактів, наприклад, у результаті договору купівлі-продажу, зведення будівлі з дотриманням установленого порядку, спадкування майна і т. д. Як правило, правоздатність реалізується в окремих конкретних суб’єктивних правах.

Від суб’єктивного права правоздатність відрізняється і тим, що вона не може бути передана іншій особі, тоді як більшість суб’єктивних прав можуть бути відчужені.

З врахуванням сказаного можна зробити висновок, що до змісту цивільної правоздатності входять не суб’єктивні права й обов’язки, а тільки можливість їх придбання. Саме в цьому сенсі цивільної правоздатності слід розуміти такі, що входять до змісту цивільної правоздатності права й обов’язки, передбачені Конституцією і ст. 10 ЦК 1963 р. Про це свідчить положення ст. 21 Конституції, відповідно до якого права і свободи є невідчужуваними, більшість же суб’єктивних прав може бути передана. Про це також свідчить зміст ст. ст. 24 і 26 Конституції України. Кожне з цих прав — гарантована державою можливість набуття конкретного права, на основі якого за наявності певних юридичних фактів виникає визначене суб’єктивне право. Наприклад, право на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України) входить у зміст цивільної правоздатності. Однак суб’єктивне право на заняття підприємницькою діяльністю виникає тільки за умови реєстрації даної особи як суб’єкта підприємницької діяльності й одержання у випадках, передбачених законом, відповідно ліцензії. Разом із тим, навряд чи можна згодитися з точкою зору Т. С. Шкрум, відповідно до якої співвідношення між правоздатністю і суб’єктивним правом таке ж, як між можливістю і дійсністю (Цивільне право України. Кн. 1. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К., 1999. — С. 83). Можливість переходить у дійсність, а правоздатність не переходить у суб’єктивне право. Вона є загальною абстрактною юридичною можливістю набуття суб’єктивних прав і обов’язків, на основі якої за наявності певних юридичних фактів, як було відзначено, виникають конкретні суб’єктивні права й обов’язки.

  1. Для цивільної правоздатності фізичних осіб в Україні характерна юридична рівність. Зміст правоздатності громадян не залежить від раси, кольору шкіри, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання чи інших ознак (ст. 24 Конституції України). Іноземці й особи без громадянства володіють рівною з громадянами України правоздатністю (ст. 26 Конституції). Це положення відповідає ст. 2 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 року. Виняток може бути встановлений Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Разом із тим у законі може бути передбачене обмеження правоздатності.

Рівність правоздатності не виключає різного обсягу суб’єктивних прав, що належать окремим особам, їх обсяг залежить від її роду діяльності, її здібностей, одержуваних особою доходів, сімейного стану.

Характерною рисою правоздатності є наявність у ній не лише прав, але й обов’язків. Ці обов’язки можуть бути пов’язані із здійсненням прав (ч. 8 ст. 41 Конституції України), а можуть існувати окремо, як наприклад, обов’язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, обов’язок дотримуватися Конституції України, законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. ст. 66 і 68 Конституції України).

Конституція України передбачає юридичні гарантії правоздатності. Це право на звертання до суду, звертання за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини і після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні організації, членом чи учасником яких є Україна (ст. 55 Конституції України), а також право на самозахист (ч. З ст. 27 і ч. 5 ст. 55 Конституції України).

  1. Оскільки правоздатність нерозривно пов’язана з життям людини, вона виникає в момент народження людини і припиняється її смертю. Разом із тим, закон охороняє майбутні права ще не народженої дитини. Так, ст. 1261 ЦК відносить до числа спадкоємців першої черги дитину спадкодавця, зачату при його житті і народжену після його смерті (див. коментар до ст. 1261). Однак ще ненароджена дитина не є правоздатною. Якщо дитина народиться мертвою чи взагалі не народиться, права в неї не виникнуть. Отже зачата, але не народжена дитина, не є суб’єктом права. З положення закону про виникнення правоздатності в момент народження людини не можна робити висновок, що в немовляти цивільна правоздатність виникає у повному обсязі. Так для виникнення права на заняття підприємницькою діяльністю необхідна наявність дієздатності, для виникнення юридичної можливості вступу в члени ЖБК необхідно, як правило, досягнення 18 років тощо.
  2. Правоздатність фізичної особи припиняється її смертю. Поки людина жива — вона правоздатна, незалежно від стану здоров’я. Факт смерті є юридичним фактом. Зі смертю людини відкривається після неї спадщина (див. коментар до ст. 1220 ЦК), його утриманці здобувають право на пенсію.

 

Стаття 26. Обсяг цивільної правоздатності фізичної особи
  1. Усі фізичні особи є рівними в здатності мати цивільні права та обов’язки.
  2. Фізична особа має усі особисті немайнові права, установлені Конституцією України та цим Кодексом.
  3. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншими законами.
  4. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.
  5. Фізична особа здатна мати обов’язки як учасник цивільних відносин.
  6. Під змістом цивільної правоздатності слід розуміти сукупність юридичних можливостей набуття конкретних особистих прав і обов’язків, які особа відповідно до чинного законодавства може мати.

Зміст цивільної правоздатності фізичних осіб у даний час ширший, ніж у радянський період, і визначається, передусім, низкою статей Конституції України. У ЦК зміст цивільної правоздатності визначено у ч. 2, 3, 4 і 5 ст. 26.

  1. З передбачених Конституцією України особистих немайнових прав у зміст цивільної правоздатності входить можливість мати наступні права: право на гідність (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), право на свободу пересування і вибір місця проживання (ст. 33). У зміст цивільної правоздатності входять також право на таємницю листування (ст. 31), право на спростування недостовірної інформації і відшкодування матеріальної і моральної шкоди (ст. 32), право на об’єднання в громадські організації і політичні партії (ст. 36), право на мітинги, демонстрації (ст. 39), право на заняття літературною, художньою і технічною творчістю, захист інтелектуальної власності, захист авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54).
  2. До змісту цивільної правоздатності входять також можливості набуття майнових прав, передбачених Конституцією України. Це можливість набуття права приватної власності на майно (ст. 41), права на заняття підприємницькою діяльністю (ст. 42), можливість набуття права на житло (ст. 47).
  3. Норми Конституції України про права, свободи й обов’язки людини і громадянина, як зазначено в ст. 22, не містять вичерпного переліку цих прав і свобод. Коло цих прав і свобод широке, і вичерпати його у законодавчій формулі неможливо. У зміст цивільної правоздатності входить можливість набуття і таких прав, які хоча і не передбачені законом, але можуть

виникати в силу загальних засад і змісту цивільного законодавства. У ч. 4 ст. 26 ЦК передбачено, що фізична особа може мати цивільні права, не передбачені Конституцією, ЦК і іншими законами, якщо вони не суперечать законам України і моральним засадам суспільства. Разом із тим зміст цивільної правоздатності не є безмежним. Так особа може займатися підприємницькою діяльністю, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України).

  1. До змісту цивільної правоздатності входять також і обов’язки. Це обов’язок належного використання права приватної власності (ст. 41 ч. 8), а також обов’язок не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні збитки, обов’язок неухильно дотримуватися Конституції України, закони України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. ст. 66, 68). У зміст цивільної правоздатності входить також можливість здобувати право користування майном, успадковувати і заповідати майно, мати інші майнові й особисті немайнові права.

 

Стаття 27. Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов’язки
  1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним.
  2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.
  3. Гарантуючи правоздатність, держава встановлює, що угоди, спрямовані на обмеження правоздатності чи дієздатності, недійсні. Так недійсними визнаються адміністративні акти, що встановлюють не передбачені законом обмеження правоздатності або дієздатності осіб. Відповідно до ст. 27 ЦК правочини, а також правовий акт Президента України, акти органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим й органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не можуть обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права й обов’язки, крім випадків, коли таке обмеження передбачено Конституцією України.
  4. Обмеження правоздатності можливе лише у випадках і в порядку, визначених законом. За законодавством України фізична особа може бути позбавлена окремих суб’єктивних цивільних прав чи частково обмежена у правоздатності, але не позбавлена правоздатності, у цілому. Обмеження правоздатності і позбавлення окремих цивільних прав відбувається за вироком суду як міра покарання.

Обмеження правоздатності настає у випадках: а) засудження до позбавлення волі (особа не матиме права обирати рід занять і місце проживання, а також можливості набувати право користування житловими приміщеннями на період позбавлення волі); б) позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Цивільна правоздатність може обмежуватися тільки на певний строк.

Обмеження правоздатності треба відрізняти від примусового позбавлення окремих суб’єктивних прав. Так конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення особи права власності на конкретне майно, але не означає обмеження правоздатності. Особа не обмежується в юридичній можливості набувати право приватної власності на майно. Разом із тим, в окремих випадках примусове позбавлення суб’єктивного права спричиняє обмеження правоздатності. Так особа, позбавлена батьківських прав, не може бути усиновлювачем, опікуном або піклувальником (ч. З ст. 212, ст. 244 Сімейного кодексу).

Стаття 28. Ім’я фізичної особи
  1. Фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, власного ім’я та по батькові, якщо інше не випливає із законі або звичаю національної меншини, до якої вона належить.
  2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я), або діяти без зазначення імені.
  3. Ім’я фізичній особі надається відповідно до закону.
  4. Кожна фізична особа має ознаки, які її індивідуалізують. Згідно з положенням ЦК, право на ім’я є одним з особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Ст. 294 ЦК передбачає право кожної фізичної особи на ім’я і право на транскрипційний запис свого прізвища й імені відповідно до національної традиції. У разі перекручування імені фізичної особи воно повинно бути виправлено. Якщо перекручування імені було допущено в документі, такий документ підлягає заміні. Якщо перекручування імені було допущено в засобах масової інформації, воно повинне бути виправлене в тому же засобі масової інформації.

Питання про прізвище дітей регулюється ст. 295 ЦК та ст.   145 СК.

  1. Фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє прізвище, ім’я. Особа, яка досягла 14 років, може за згодою батьків або одного з них, з ким вона проживає, чи піклувальника змінити своє прізвище й ім’я, якщо це відповідає її інтересам. Порядок зміни прізвища, імені і по батькові громадян України регулюється Указом Президента України від 31 грудня 1991 р. “Про порядок зміни громадянами прізвищ, імен і по батькові” та положенням “Про порядок розгляду клопотання про зміну громадянами України прізвищ, імен і по батькові”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993 р.
  2. Кожна фізична особа має право використовувати своє ім’я в усіх засобах своєї життєдіяльності. Право фізичної особи на ім’я, як і будь-яке суб’єктивне цивільне право, підлягає захисту в порядку і способами, зазначеними у законі (ст. 275 і ст. 15 і 16 ЦК — див. коментар до вказаних статей).
Стаття 29. Місце проживання фізичної особи
  1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважливо або тимчасово.
  2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
  3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів), або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

  1. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.
  2. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.
  3. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
  4. Місцем проживання вважається місце, де фізична особа постійно чи переважно проживає. Воно має бути визначене з достатньою точністю (указання міста або іншого населеного пункту, вулиці, номера будинку). Свобода вибору місця проживання входить до змісту цивільної правоздатності фізичної особи і є одним із конституційних прав людини (ст. 33 Конституції України). ЦК вказує, що місцем проживання вважається житловий будинок, квартира, інше приміщення у відповідному населеному пункті, де фізична особа постійно чи переважно проживає (ч. 1 ст. 29 ЦК).
  5. Особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. Місцем проживання дитини віком від 10 до 14 років, вважається місце проживання її батьків, усиновлювачів, опікуна, з якими вона проживає, місце перебування навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, у якому вона проживає, якщо інше місце проживання не передбачено за згодою між дитиною і цими особами. У випадку спору він вирішується органами опіки та піклування і судом. Однак особа у віці від 10 до 14 років не може самостійно звернутися до суду (ст. 101 ЦПК, ст. 28 ЦПК). У цьому випадку від її Імені позов можуть пред’явити органи опіки і піклування.

3-6. Місцем проживання дитини, яка не досягла 10 років, вважається місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, усиновлювачів, опікуна, або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, у якому вона проживає. Місцем проживання недієздатної особи визнається місце проживання її опікуна або місце перебування відповідної організації, яка виконує функції опікуна (ч. ч. 4, 5 ст. 29 ЦК). За місцем проживання провадиться прописка громадян, що є підставою для припущення про проживання особи в зазначеному будинку, квартирі. Пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” передбачає, що наявність чи відсутність прописки особи не може бути основою для визнання права користування житловим приміщенням.

Місце проживання має велике значення для здійснення і захисту прав фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних правовідносин. Так за місцем проживання визначається місце відкриття спадщини. Місце проживання має значення при визнанні особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (див. коментар до статей 43, 46, 1221 ЦК). Місце проживання, як правило, має значення і для встановлення підсудності цивільних справ (ст. ст. 125, 126, 127, 261 і Ін. ЦПК).

Стаття 30. Цивільна дієздатність фізичної особи

  1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати собі цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати собі цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальності в разі їх невиконання.

  1. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.
  2. Для того щоб фізична особа могла самостійно діяти в цивільному обігу, вона повинно мати цивільну дієздатність. Під цивільною дієздатністю розуміється здатність особи своїми діями здобувати для себе цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки. У поняття дієздатності включають правочиноздатність і деліктоздатність. Деякі автори включають до неї також трансдієздатність І тестаментозданість (див., наприклад: Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право. — К., 2001. — С. 92). До змісту дієздатності входить не тільки здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права й обов’язки, але і здатність самостійно здійснювати свої цивільні права й обов’язки, а також здатність нести відповідальність за свої неправомірні дії.
  3. Основна відмінність цивільної дієздатності від цивільної правоздатності полягає в тому, що правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільні права й обов’язки, але не своїми діями, а за допомогою своїх законних представників: батьків, усиновлювачів, опікунів. Отже, правоздатна особа може бути і недієздатною, але недієздатна особа завжди правоздатна. Наявність в особи дієздатності означає здатність розумно бажати певних наслідків своєї дії, повністю усвідомлювати свої дії і керувати ними. Тому дієздатність особи залежить від її віку і стану психіки. Для наявності правоздатності ці фактори не мають значення. Для дієздатності необхідно, щоб особа мала нормальну і досить зрілу психіку.

Правоздатність і дієздатність особи не може бути обмежена. Обмеженість дієздатності можлива тільки у випадку й у порядку, передбаченому законом. Зокрема, у випадку обмеження цивільної правоздатності настає й обмеження цивільної дієздатності. Разом Із тим, можливе обмеження цивільної дієздатності без обмеження цивільної правоздатності. Так особа; яка зловживає спиртними напоями і наркотичними засобами і тим ставить унаслідок себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона зобов’язана за законом утримати, у скрутне матеріальне становище, може бути обмежена судом у дієздатності (див. коментар до ч. 2 ст. 36 ЦК).

Оскільки зміст дієздатності фізичної особи залежить від віку особи і від стану її психіки, то. з урахуванням цих факторів закон розрізняє декілька видів дієздатності фізичних осіб. ЦК розрізняє повну дієздатність (нею володіють психічно здорові особи, які досягли 18 років і прирівняні до них категорії осіб), дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років (ст. 34 ЦК) і дієздатність осіб, що не досягли 14 років (ст. 33 ЦК).

 

Стаття 31. Часткова цивільна дієздатність особи, яка не досягла чотирнадцяти років

  1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

  1. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
  2. З урахуванням віку закон розрізняє такі види дієздатності: а) повну дієздатність особи; б) дієздатність особи у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК); в) дієздатність осіб, які не досягли 14 років (ст. 31 ЦК).

Стаття 31 ЦК передбачає встановлює дієздатність осіб, які не досягли 14 років (малолітніх).

  1. Відповідно до правил ст. 31 ЦК, особи, які не досягли 14 років, мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Під дрібними побутовими правочинами ст. 31 ЦК має на увазі правочини, що задовольняють побутові потреби особи, стосуються предмета, що має невисоку вартість і відповідає фізичному, духовному чи соціальному розвитку малолітнього, вносити кошти в банківські (кредитні) установи і розпоряджатися ними. Частина 2 ст. 31 ЦК, також передбачає, що малолітні не відповідають за заподіяну ними шкоду. Ст. 1178 ЦК передбачає, що за шкоду, заподіяну особами, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть відсутність своєї провини у виникненні шкоди. Якщо виходити з буквального тексту ст. 31 ЦК, то можна дійти висновку, що особа з моменту народження має певну дієздатність. Однак, на погляд багатьох науковців та практиків, більш точним було б припущення, що часткова недієздатність все ж таки настає з досягненням шкільного віку, коли дитина набуває певних знань та мінімального життєвого досвіду.

 

Стаття 32. Неповна цивільна дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років
  1. Крім правочииів, передбачених статтею 31 цього Кодексу, фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа) має право:

1)  самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися внеском, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

  1. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

На вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова і нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

  1. Неповнолітня особа може розпоряджатися коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім’я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
  2. Згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути здобута від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування.
  3. За наявністю достатніх підстав, суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

Суд скасовує своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були підставою для його прийняття.

  1. Порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  2. Більший обсяг дієздатності мають неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років. Особи у віці від 14 до 18 років крім правочинів, що можуть вчиняти особи, які не досягли 14 років, можуть також самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами; самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи доход, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів. Право неповнолітніх, розпоряджатися своїм заробітком, як було сказано, тісно пов’язане з їхнім правом по трудовому законодавству. Неповнолітні з 16-річного віку, а у виняткових випадках з 15-річного віку, мають право влаштуватися на роботу. У трудових правовідносинах вони прирівнюються в правах до повнолітнього (ст. 194 КЗпП). Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об’єкти промислової власності чи інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом.
  3. Особи у віці від 14 до 18 років можуть також самостійно вчиняти правочини, спрямовані на безкоштовне одержання майна у власність, за винятком транспортних засобів і нерухомого майна. Інші правочини особи у віці від 14 до 18 років можуть вчиняти за згодою своїх батьків (усиновлювачів), піклувальників. На здійснення неповнолітніми правочинів у відношенні транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода батьків (усиновлювачів), піклувальників.

3-6. Неповнолітні особи за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників можуть розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їхнє ім’я в банківські (кредитні) установи. Разом із тим ч. 5 ст. 32 ЦК установлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки і піклування може обмежити або позбавити неповнолітніх права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Суд може скасувати своє рішення про обмеження або позбавлення цього права, якщо відпали обставини, які були основою для прийняття такого рішення.

Частина 7 ст. 32 ЦК також передбачає, що особи у віці від 14 до 18 років можуть бути обмежені судом у дієздатності в порядку, передбаченому ЦПК України (глава 34 ЦПК).

 

Стаття 33. Цивільна відповідальність неповнолітньої особи
  1. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону.
  2. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо в неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.
  3. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі, відповідно до статті 1179 цього Кодексу.
  4. Відповідно до правил статті 33 ЦК неповнолітній у випадку невиконання договору, укладеного ним самостійно, несе самостійну відповідальність. Неповнолітній сам відповідає за-невиконання договору, укладеного ним за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки (усиновлювач), піклувальник.2-3.

У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах. Якщо в нього немає майна чи заробітку (доходу), достатнього для відшкодування шкоди, шкода повинна бути відшкодована цілком чи у частині, якої не вистачає, його батьками (усиновлювачами), піклувальниками. Якщо неповнолітня особа у момент завдання шкоди перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з їхньої вини. У випадку, якщо неповнолітня особа, яка заподіяла шкоду, досягла повноліття, або в неї до досягнення повноліття з’явиться майно чи інші джерела доходу, достатні для відшкодування шкоди, обов’язок зазначених осіб по відшкодуванню заподіяної шкоди припиняється. Такі ж наслідки настають, якщо неповнолітня особа до досягнення повноліття стала власником майна, достатнього для відшкодування шкоди (див. коментар до ст. 1179 ЦК).

Стаття 34. Повна цивільна дієздатність
  1. Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття).
  2. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу.

У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

У разі визнання шлюбу недієздатним з підстав, не пов’язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

  1. У повному обсязі цивільна дієздатність виникає з 18 років, тобто з досягненням повноліття.

У випадках, коли закон допускає вступ у шлюб до досягнення 18 років, особа, яка не досягла повноліття, набуває дієздатність у повному обсязі з часу вступу в шлюб або коли вона записана матір’ю чи батьком дитини (ч. 1 ст. 35 ЦК). Ст. 22 СК встановлює шлюбний вік для чоловіків 18 років, для жінок — 17 років. Згідно зі ст. 23 СК, за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, суд може надати їй право на шлюб, якщо це відповідає її інтересам (вагітність, народження дитини і т. ін.).

  1. Особа, яка набула дієздатність у повному обсязі внаслідок вступу в шлюб до досягнення шлюбного віку, у випадку припинення шлюбу зберігає дієздатність у повному обсязі, навіть якщо вона до цього не досягла повноліття (ч. 2 ст. 34 ЦК). У цьому випадку шлюб припиняється на майбутній час, а не анулюється. Тому низка правових наслідків шлюбу зберігається.

У випадку визнання шлюбу недійсним він вважається таким з дня його державної реєстрації (ст. 44 СК). Тому недійсний шлюб, як правило, не породжує правових наслідків. Але у випадку визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов’язаннях з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, повна дієздатність, що була нею набута, зберігається.

 

Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності
  1. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.
  2. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду.
  3. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

  1. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов’язки.
  2. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

1-6. Повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі, яка записана матір’ю, батьком дитини. Відповідно до правил статті 35 ЦК, повна цивільна дієздатність може бути також надана особі, яка досягла 16 років і яка працює за трудовим договором. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємництвом. Надання повної дієздатності здійснюється органом опіки і піклування за наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальника, а за відсутності такої згоди — судом. Якщо особа, яка досягла 16 років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки і піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. Особа набуває повну цивільну дієздатність з моменту державної реєстрації особи як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана особі, поширюється на всі її цивільні права і обов’язки.

 

Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
  1. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
  2. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
  3. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  4. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
  5. Дієздатність фізичної особи припиняється смертю. Разом із тим фізичні особи за життя можуть бути визнані обмежене дієздатними (статті 36, 37 ЦК) чи недієздатними (статті 39—41 ЦК). Оскільки ст. 36 ЦК, яка передбачає можливість обмеження дієздатності фізичних осіб, не вказує вік фізичних осіб, які можуть бути обмежені в дієздатності, то можна погодитися з думкою, що обмеження дієздатності можливе як стосовно цілком дієздатних осіб, так і щодо осіб, які досягли 14 років (див. Цивільне право України. Кн. 1. — К., 1999. — С. 90).

2-4. Частина 2 ст. 36 ЦК передбачає, що суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у важке матеріальне становище. У постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” від 28 березня 1972 р. №3 (зі змінами від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) підкреслено, що обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами спрямовано на боротьбу з пияцтвом і зловживанням спиртними напоями та має більше значення для попередження порушень громадського порядку і виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім’ї, дотримання правил співжиття.

Обмеження дієздатності фізичної особи можливе тільки на підставах і в порядку, передбаченому законом (гл. 34 ЦПК).

 

Стаття 37. Правові наслідки обмеження цивільної дієздатності фізичної особи
  1. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, установлюється піклування.
  2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.
  3. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника.

Відмова піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду.

  1. Одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, та розпорядження ними здійснюються піклувальником. Піклувальник може письмово дозволити фізичній особі, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.
  2. Особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно відповідає за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, що завдана нею іншій особі.
  3. Рішення суду про визнання особи обмежено дієздатною після набуття законної сили надсилається органу опіки і піклування. Воно є підставою для призначення обмежено дієздатній особі піклувальника (ст. 260 ЦПК, ч. 1 ст. 37 ЦК).
  4. Фізична особа, обмежена в дієздатності, може самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини. Правочини по розпорядженню майном ця особа може вчиняти тільки за згодою піклувальника.
  5. Частина 4 ст. 37 ЦК передбачає, що одержання заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів особи, обмеженої в дієздатності, і розпорядження ними здійснюються піклувальником. Відмова піклувальника дати згоду на здійснення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, дієздатність якої обмежена, в орган опіки чи піклування, або в суд.
  6. Обмеження дієздатності фізичної особи не впливає на її деліктоздатність. Частина 5 ст. 37 ЦК передбачає, що особа, яка обмежена в дієздатності, самостійно відповідає за невиконання своїх договірних зобов’язань чи за заподіяння шкоди.
  7. Обмежена дієздатність фізичної особи відрізняється від дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років за суб’єктом, обсягом дієздатності і за способом встановлення. Дієздатність осіб у віці від 14 до 18 років виникає автоматично по досягненні ними відповідного віку. Обмеження дієздатності фізичної особи відбувається у судовому порядку з підстав, передбачених законом (ст. 36 ЦК). Особа, обмежена в дієздатності, може, як зазначено в законі, самостійно вчиняти тільки дрібні побутові правочини (див. коментар до ст. 37 ЦК). Таким чином, обсяг дієздатності зазначених осіб набагато менше обсягу дієздатності осіб у віці від 14 до 18 років.

 

Стаття 38. Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена
  1. У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність.
  2. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо суд поновлює її цивільну дієздатність.
  3. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.
  4. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  5. Згідно зі ст. 38 ЦК і ч. З і 4 ст. 260 ЦПК відновлення цивільної дієздатності фізичної особи відбувається за рішенням суду, якщо в результаті видужання особи або поліпшення психічного стану особи, в особи відновлена в повному обсязі здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.
  6. У випадку припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами суд за заявою зацікавлених осіб відновлює дієздатність. На підставі рішення суду встановлене над особою піклування припиняється. Порядок поновлення цивільної дієздатності визначається ч. 2 і 3 ст. 260 ЦПК, які передбачають, що скасування обмеження дієздатності особи здійснюється рішенням суду за заявою самої особи, обмеженої в дієздатності, членів її сім’ї, профспілок і інших громадських організацій, прокурора, органів опіки і піклування, психіатричного лікувального закладу, а також за власною ініціативою суду. Рішення суду після вступу його в законну силу надсилається органу опіки і піклування. Воно є підставою для зняття встановленої над особою опіки чи піклування.

 

 

 

Стаття 39. Визнання фізичної особи недієздатною
  1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
  2. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  3. Якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями було завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.
  4. Одним із факторів, що впливають на дієздатність фізичної особи, є стан її психіки. Частина 1 ст. 39 ЦК трохи інакше формулює підстави для визнання фізичної особи недієздатною, вказуючи, що фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна розуміти значення своїх дій і (чи) керувати ними. Таким чином, у ч. 1 ст. 39 ЦК розширено перелік підстав, унаслідок яких фізична особа, не здатна розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути визнана недієздатною і зазначено, що для визнання фізичної особи недієздатною необхідний хронічний, стійкий психічний розлад.
  5. Недієздатними може бути визнано як повнолітніх осіб, так і осіб у віці від 14 до 18 років. Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається ЦПК України. Встановлення хронічної хвороби, недоумства, іншого важкого захворювання, що спричинили стійкий розлад психіки, належать до компетенції відповідних медичних закладів. Тому ст. 258 ЦПК передбачає, що суддя в порядку підготовки справи до розгляду за наявності достатніх даних про психічну хворобу або недоумство особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У п. З постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним від 28 березня 1972 р. (зі змінами від 29 листопада 1974 р., від 24 квітня 1981 р., від ЗО березня 1984 р., від 25 грудня 1992 р. і від 25 травня 1998 р.) зазначено, що даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров’я, виписки з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними установами. Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 60 ЦПК висновок експерта для суду не є обов’язковим. Суд оцінює висновок експерта поряд з іншими доказами за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом. Незгода суду з висновком експерта повинна бути ним вмотивована в рішенні або ухвалі (ч. 5 ст. 60 ЦПК).
  6. У ЦК враховано, що порушення справи про визнання особи недієздатною може спричинити для неї моральні чи фізичні страждання. Тому ч. З ст. 39 ЦК передбачає, що коли суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною і буде встановлено, що вимога пред’явлена недобросовісно, без достатньої для цього підстави, фізична особа, якій такими діями завдано моральної шкоди, має право вимагати від заявника її відшкодування.

 

 

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною
  1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.
  2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

1-2. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших доказів може визначити в рішенні день, з якого особа визнається недієздатною.

 

Стаття 41. Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною
  1. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка.
  2. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину.
  3. Правочини від імені недієздатної особи та в її інтересах вчиняє її опікун.
  4. Відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, несе її опікун (стаття 1184 ЦК).
  5. У випадку визнання фізичної особи недієздатною над нею встановлюється опіка.
  6. Правочини від її імені й у її інтересах вчиняє опікун. Недієздатна особа не може вчиняти ніяких правочинів.

3-4. За шкоду, заподіяну недієздатною особою, відповідає її опікун (див. коментар до ст. 1184 ЦК). Коментар.

  1. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві (див. коментар до ст. 39 ЦК). Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно зі ст. 41 ЦК (див. коментар) правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов’язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов’язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди (див. Розділ III Закону України від 22 лютого 2000 року “Про психіатричну допомогу”). Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов’язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов’язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

  1. Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин: а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди; б) наявність такого майна у недієздатної особи; в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Мова про відшкодування шкоди за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди може йти лише у разі її завдання каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого.

З позовом до суду, згідно з ч. 2 ст. 1184 ЦК, можуть звернутися як потерпілий, так і опікун. Суд має право з урахуванням конкретних обставин покласти обов’язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди.

Стаття 42. поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною
  1. За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану в неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
  2. Порядок поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  3. У випадку одужання чи значного поліпшення здоров’я фізичної особи, визнаної недієздатною, суд своїм рішенням відновлює її в дієздатності, якщо з урахуванням відповідного висновку судово-психіатричної експертизи дійде висновку, що в особи відновилася здатність розуміти значення своїх дій і керувати ними.
  4. На підставі рішення суду встановлена над особою опіка припиняється (ч. З і 4 ст. 260 ЦПК). Слід зазначити, що справи про визнання особи обмежено дієздатною та про відновлення її у дієздатності — це справи не позовного, а окремого провадження (гл. 34 ЦПК, гл. 25 проекту ЦПК України). Тому підставою для порушення такої справи є не пред’явлення позову, а подання заяви в суд.
Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою
  1. Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування.
  2. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.
  3. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.
  4. Тривала відсутність фізичної особи в місці її’ постійного проживання і тривала відсутність у місці її постійного проживання про неї відомостей, породжує невизначеність у правах і обов’язках цієї особи й інших осіб, які перебувають з нею у правовідносинах. В усуненні подібної невизначеності зацікавлені насамперед близькі відсутньої особи, тому що до припинення такого стану вони не можуть здійснювати право спадкування майна, що належить відсутній особі, одержувати пенсію як його утриманці, а також здійснювати окремі суб’єктивні права (наприклад, право на одержання аліментів, право на одержання страхової суми). Якщо у відсутнього є кредитори, то вони не можуть за таких обставин одержати задоволення по своїх вимогах з його майна. Інтереси держави також вимагають забезпечення стабільності цивільних правовідносин. Для усунення невизначеності в цивільних правовідносинах, викликаних подібною невідомістю, цивільне право передбачає можливість визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою.

Питання про визнання громадянина безвісно відсутнім вирішується тільки в судовому порядку за місцем проживання заявника (див. гл. 35 ЦПК).

Суд може визнати фізичну особу безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК). Отже, для визнання особи безвісно відсутньою, насамперед, необхідні: а) відсутність особи в місці її постійного проживання і б) неотримання протягом одного року відомостей про місце її перебування. Необхідно також, щоб невідомість місця перебування особи не можна було усунути за допомогою заходів, вжитих зацікавленими особами і державними органами.

  1. У випадку неможливості установити день одержання останніх відомостей про особу початком безвісної відсутності особи вважається перше число місяця, що слідує за тим, у якому були отримані останні відомості про відсутнього, а при неможливості встановити цей місяць — перше січня наступного року.

Явка громадянина, визнаного безвісно відсутнім, усуває неможливість вирішення питання про його життя чи смерть, і тому рішення суду, засноване на такій неможливості, підлягає скасуванню.

  1. Неприпустиме визнання безвісно відсутньою особи, смерть якої не підлягає сумніву чи про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про місце її перебування (наприклад, особа ховається у зв’язку з учиненням злочину, небажанням платити аліменти і т. ін.).

 

Стаття 44. Опіка над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, а також фізичної особи, місце перебування якої невідоме

  1. На підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку.
  2. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом, до ухвалення судом рішення про визначення її безвісно відсутньою.
  3. Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок ЇЇ майна борги, управляє цим майном у її інтересах.
  4. За заявою заінтересованої особи опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких вони за законом зобов’язані утримувати.
  5. Опіка над майном припиняється в разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.