КВК: науково-практичний коментар ч.1

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Науково-практичний коментар

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9

За загальною редакціє юдоктора юридичних наук, професора А.Х. Степанюка

Рецензенти:

доктор юридичних наук, професор Навроцький В.О.; нач. управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Харківській області, генерал-лейтенант внутр. служби Бутенко В.І.

Автори:

Степанюк А.Х. — завідувач сектора проблем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем зло­чинності Академії правових наук України, доктор юридичних

наук, професор; Яковець І.С. — науковий співробітник сектора проблем кри­мінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України

(Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, № 3-4, ст. 21)

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Стаття 1. Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України

  1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, за­побігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або тако­му, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
  2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства Украї­ни є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, закон­них інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведін­ки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням криміналь­них покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також ре­гламентація порядку і умов виконання та відбування криміналь­них покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.


5

 

  1. У статті, що коментується, на основі встановлених у законі
    цілей покарання визначено мету та завдання кримінально-вико­
    навчого законодавства України. Новим для законодавства, що ре­
    гулює виконання покарань в Україні є те, що КВК України у ст. 1
    визначає не лише задачі кримінально-виконавчого законодавства,
    але і мету, проводячи між ними розмежування.
  2. На відміну від діючого раніше виправно-трудового законо­
    давства, яке регулювало виконання лише тих покарань, які були
    поєднані з заходами виправно-трудового впливу (праця, соціаль­
    но-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне на­
    вчання), КВК України предметом свого регулювання має виконан­
    ня всіх видів покарань, перелічених у ст.51 КК України (як поєд­
    наних, так і не поєднаних з заходами виправного впливу), зокрема
    у виді: штрафу; позбавлення військового спеціального звання,
    рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обій­
    мати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські
    роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослуж­
    бовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в
    дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення
    волі на певний строк; довічне позбавлення волі. Також у КВК
    України врегульовані питання здійснення контролю за поведін­
    кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням.
  3. Звертає на себе увагу те, що у ч. 1 ст. 1 вживається поняття
    «виконання покарання», а не «виконання вироку». Ці поняття не
    є тотожними. Виконання вироку — це стадія кримінального про­
    цесу, для якої характерною є діяльність суду по зверненню вироку
    до виконання та судовий контроль за виконанням покарання. Ви­
    конання покарання — це діяльність уповноважених державою ор­
    ганів, що здійснюється відповідно до приписів вироку. Це правова
    діяльність. У її ході реалізуються встановлені кримінальним за­
    коном та вказані у вироку суду певні обмеження, що випливають з
    виду покарання.
  4. Кримінально-виконавче законодавство регламентує виконан­ня та відбування кримінального покарання, призначеного судом. Термін «виконання покарання» звернутий відповідно до органів та установ виконання покарань, які у своїй діяльності зобов’язані ре­алізовувати увесь комплекс правообмежень, передбачених кон­кретним видом покарання, забезпечити здійснення наданих засу­дженим прав та виконання ними покладених обов’язків. Термін «відбування покарання» звернутий до засуджених, які повинні на підставі вироку суду, відповідно до приписів, встановлених кримі­нально-виконавчим законодавством, виконувати обов’язки, утри­муватись від заборонених дій, здійснювати права тощо.
  5. Мета у загальному розумінні — це усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення. Виходячи з цього, мета кримінально-ви-

конавчого законодавства — це те, чого прагне досягти держава, встановлюючи певну регламентацію порядку та умов відбування та виконання кримінальних покарань.

Законодавець визнає за мету кримінально-виконавчого законо­давства захист інтересів-особи, суспільства та держави, тобто за­хист інтересів особи, суспільства та держави є кінцевою метою, можливість досягнення якої не обумовлена жодною іншою ціллю. Захист — це дія за значенням «захищати», це охорона, заступни­цтво, підтримка, відстоювання, стеження за недоторканністю будь-чого, зокрема інтересів особи, суспільства, держави. Законні інтереси — це закріплені в правових нормах конкретної дії праг­нення особи, суспільства та держави до володіння тими чи іншими

благами.

Кримінально-виконавче законодавство повинно таким чином регулювати порядок і умови виконання та відбування криміналь­них покарань, щоб через це у кінцевому результаті досягалось за­безпечення захисту інтересів особи, суспільства і держави, або ін­шими словами, була забезпечена недоторканність та непоруш­ність, а у потрібних випадках — відстоювання та поновлення закріплених в правових нормах конкретної дії (зокрема, Консти­туції України) прагнень особи, суспільства та держави до володін­ня тими чи іншими благами.

  1. Визначаючи мету «захисту інтересів особи, суспільства і дер­жави» як мету кримінально-виконавчого законодавства, законо­давець тим самим намагається впровадити у вітчизняне законо­давство концепцію «соціального захисту», що була основою ВТК РРФСР (1924 р.) і ВТК УРСР (1925 р.). та означає введення у дію засобів безпеки, що повинні застосовуватися до окремих індивідів, виключно в силу і відповідно до їх особистісної небезпеки. За цією концепцією раціональна політика у сфері виконання покарань по­винна бути зорієнтована на індивідуальний підхід до особи з від­хиленнями у поведінці, керуватися при досягненні своїх завдань головним чином міркуваннями про ефективність тих чи інших за­собів виправлення та ресоціалізації відносно особи, яка є її об’єк­том, або групи осіб, до якої вона належить.
  2. Висунення цілі завжди пов’язане з підбором необхідних засо­бів її досягнення. Засоби — це предмети, способи дії, поведінки, соціальні інститути, шляхи, за допомогою яких досягається певна мета; сукупність елементів в діяльності, спрямованої на осмислен­ня, покладання та реалізацію мети.

Із тексту ч. 1 ст. 1 КВК випливає, що кримінально-виконавче законодавство України є засобом досягнення мети захисту інтере­сів особи, суспільства і держави. У цьому контексті слова «шляхом створення умов для виправлення й ресоціалізації засуджених, за­побігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або тако-

 

 

 

б

7

 

му, що принижує гідність, поводженню з засудженими» означають не що інше, як те, що виправлення, ресоціалізація й запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню з засудженими виступають засобами досягнення мети захисту інтересів особи, суспільства і держави.

  1. Виправлення засуджених — це одна з цілей покарання, що припускає усунення суспільної небезпеки особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого з’являється схильність до правомір­ної поведінки і головне — засуджений під час і після відбування покарання не вчиняє нових злочинів, тобто спостерігається відсут­ність злочинних посягань на законні інтереси особи, суспільства та держави.

Аналогічним чином забезпечує досягнення мети регулювання кримінально-виконавчого законодавства і ресоціалізація, що є продовженням процесу виправлення та є процесом, спрямованим на відновлення морального, психічного і фізичного стану особи, її соціальних функцій, приведення індивідуальної поведінки у від­повідність із загальновизнаними суспільними правилами та юри­дичними нормами. Ресоціалізація — це єдиний процес відновлен­ня та розвитку соціально корисних зв’язків і відносин як у період відбування покарання, так і після звільнення засудженого.

Створення умов для запобігання вчиненню нових злочинів са­мим засудженим відбувається через такий вплив покарання на за­судженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочи­ни. Даний результат, безумовно, може бути досягнутий при вико­нанні покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчи­нити нове злочинне посягання на права та законні інтереси особи, суспільства та держави.

Запобігання вчиненню злочинів іншими особами полягає в та­кому впливі покарання під час його виконання-відбування, який забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб і звернений насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Більшість громадян не вчиняють злочинів не під загрозою пока­рання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, прин­ципів, релігійних настанов та переконань. Досягнення подібного запобігання забезпечується як самим оприлюдненням законів та призначеним покаранням, так і процесом його виконання-відбу­вання. Найчастіше це відлякує, застерігає схильних до вчинення злочинів; страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочинного посягання. Причому біль­шою мірою такий вплив справляє невідворотність виконання-від­бування покарання, а не його суворість.

Такий засіб досягнення мети регулювання процесу виконання-відбування покарань як запобігання тортурам та нелюдському або

8
такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, відо­бражає намір українського законодавця привести процес виконан­ня-відбування покарання у відповідність до міжнародних стандар­тів поводження з ув’язненими, забезпечити неухильне дотриман­ня прав і основних свобод людини, визначених у Конвенції про захист прав і основних свобод людини, до якої Україна приєдна­лась у 1997 р., та Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р. Запобігання тортурам та нелюдському або та­кому, що принижує гідність, поводженню із засудженими в першу чергу забезпечує захист їх інтересів, а також врешті-решт, інтере­сів суспільства та держави через дотримання гуманних положень ст. 28 Конституції України.

  1. Поставлені цілі реалізуються через вирішення конкретних за­дач, що стоять перед кримінально-виконавчим законодавством України, та перелічені у ч. 2 ст. 1 КВК України. Задачі — це визна­чений, запланований для виконання обсяг роботи; це також цілі, але не кінцеві, а так звані «проміжні». Шляхом реалізації поставле­них задач врешті-решт забезпечується досягнення кінцевої мети.

Задачі, що стоять перед кримінально-виконавчим законодав­ством, можна умовно поділити на загальні та індивідуальні. До за­гальних задач, визначених у ст. 1 КВК України, відносяться: ви­значення принципів виконання кримінальних покарань, правово­го статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впли­ву з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та по­рядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням криміналь­них покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регла­ментація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними тощо.

Більш індивідуальні задачі сформульовані у ряді норм КВК України, що регулюють конкретні правовідносини або окремі пра­вові інститути, наприклад, режим в установах виконання пока­рань, виховна робота з засудженими, самодіяльні організації за­суджених до позбавлення волі та ін.

Вирішення даних задач забезпечується соціально-економічною базою та всім правовим механізмом держави, конкретною діяль­ністю правоохоронних та інших державних органів, самих органів та установ виконання покарань, а також участю громадських фор­мувань, трудових колективів та окремих громадян. Вирішити більшість вказаних задач лише зусиллями правоохоронних орга­нів, установ та органів виконання покарань неможливо, оскільки вони потребують комплексного вирішення.

9

 

Стаття 2. Кримінально-виконавче законодавство України Кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних між­народних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

  1. Під кримінально-виконавчим законодавством у широкому розумінні розуміється система нормативно-правових актів, що містять норми кримінально-виконавчого права. Це нормативно-правові акти органів влади і управління (джерела), які регулюють весь комплекс суспільних відносин, що виникають з приводу та у процесі виконання й відбування кримінальних покарань та засто­сування до засуджених засобів виправлення і ресоціалізації.
  2. Базовим джерелом і юридичною основою розвитку законо­давства, у тому числі й кримінально-виконавчого, є Конституція України. Наприклад, ст.92 Конституції України встановлює, що виключно законами України визначаються організація й діяль­ність органів і установ виконання покарань, тільки законом оголо­шується амністія. Згідно зі ст.106 Конституції України до компе­тенції Президента України відноситься здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України в повній мірі розпо­всюджуються і на засуджених. Зокрема, ч.З ст.63 Конституції України встановлює, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені за­коном і встановлені вироком суду. На підставі, наприклад, ст.64 Конституції України у 1998 р. Конституційний Суд України ви­знав неконституційними норми Закону України «Про вибори на­родних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі на час перебування в цих місцях.
  3. Основним законом, що регламентує порядок і умови вико­нання та відбування кримінальних покарань, є Кримінально-ви­конавчий кодекс України, який був прийнятий Верховною Радою України 11 липня 2003 р. та набув чинності з 1 січня 2004 р.

До інших законів, які містять норми кримінально-виконавчого права, слід віднести: Закон України від 2 березня 2000 р. «Про за­гальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України»; Закон України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні»; Закон України від 1 грудня 1994 р. «Про адмі­ністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»; Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адапта­цію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбав­лення волі на певний строк»; Закон України від 30 липня 1993 р. «Про попереднє ув’язнення» та ін.

  1. Низка норм кримінально-виконавчого права міститься і в
    Указах Президента України. Зокрема, на підставі Указів Прези-

10

дента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98, від 12 березня 1999 р. № 248/99, від 12 червня 2000 р. № 786/2000 був створений Державний департамент України з питань виконання покарань та визначено його спеціальний статус як центрального органу вико­навчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну по­літику у сфері виконання кримінальних покарань. Указом Пре­зидента України від 31 липня 1998 р. № 827/98 було затверджене Положення про Державний департамент України з питань вико­нання покарань, Указом Президента України від 19 липня 2005 року № 1118/2005 було затверджене Положення про здійснення помилування, Указом Президента від 5 квітня 1994 р. № 139/94 було затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

  1. Окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюються також і постановами Кабінету Міністрів України. На­приклад, постановою від 20 червня 2000 р. № 986 затверджена Про­грама зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки, постановою від 1 квітня 2004 р. № 429 затверджені По­ложення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 берез­ня 1999 р. № 286 визначена структура центрального апарату Дер­жавного департаменту України з питань виконання покарань та гранична чисельність працівників центрального апарату тощо.
  2. Більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кри­мінально-виконавчої системи відображена’у чисельній низці відом­чих нормативно-правових актів. Умовно їх можна розділити на

три групи:

1) нормативно-правові акти Державного департаменту України

з питань виконання покарань.

До них, в першу чергу, слід віднести Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом від 25 грудня 2003 р. № 275, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2003 р. за № 1277/8598. Вони, базуючись і роз­виваючи положення КВК України, більш чітко регламентують умови виконання кримінальних покарань в установах виконання покарань; порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань; придбання засудженими продуктів харчування, пред­метів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеро­лей; листування засуджених, направлення грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами; питання праці, організації соціально-виховної роботи, матеріаль­но-побутового забезпечення та медичного обслуговування засу­джених; особливості зміни умов тримання засуджених до позбав-

11

 

 

лення волі; застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Прави­ла внутрішнього розпорядку установ виконання покарань вста­новлюють також особливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання уста­нов виконання покарань тощо.

Також до цієї групи слід віднести:

  • Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань та Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених, які затверджені наказом від 20 вересня 2000 р. № 192;
  • Положення про відділення соціально-психологічної служби установи виконання покарань, Положення про методично-виховну раду установи виконання покарань, Положення про відділення ка­рантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань, Положення про психологічну службу установи виконан­ня покарань, які затверджені наказом від 17 березня 2000 р. № 33;
  • Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії, затвердженого наказом Державного департа­менту України з питань виконання покарань ЗО. 12.2003 р. № 280, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 січня 2004 р. за № 65/8664.

 

  • Положення про сектор максимального рівня безпеки при ви­правній колонії середнього рівня безпеки, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 28.07.2005 р. № 124, зареєстрованим в Міністерстві юстиції Укра­їни 11 серпня 2005 р. за № 881/11161;
  • Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове положення про батьківський комітет при виховній колонії, які за­тверджені наказом від 28 січня 2004 р. № 20;
  • Положення про державний санітарно-епідеміологічний на­гляд у кримінально-виконавчій системі, Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань, які затверджені наказом від 1 грудня 2003 р. № 224;

—  Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переве­
дення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення
волі, Положення про комісію з питань розподілу, направлення та
переведення для відбування покарання осіб, засуджених до по­
збавлення волі, Положення про Апеляційну комісію з питань роз­
поділу, направлення та переведення для відбування покарання
осіб, засуджених до позбавлення волі, які затверджені наказом від
16 грудня 2003 р. № 261, зареєстровані в Міністерстві юстиції
України за № 1270/8591 від 30.12.2003 р.;

— Інструкцію про порядок подання до Адміністрації Президен­та України матеріалів за клопотаннями про помилування засудже-

12

них та виконання указів Президента України з питання помилу­вання, яка затверджена наказом від 12 червня 2002 р. № 137;

  • Інструкцію про порядок інформування органами й установа­ми виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців, яка затверджена наказом від 27 травня 2002 р. № 135;
  • Інструкцію про умови тримання і порядок примусового году­вання в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які від­мовляються від уживання їжі, яка затверджена наказом від 16

червня 2000 р. 127;

  • Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань, яка затверджена наказом від 17 квітня 1999 р. № 24;
  • Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утримуються в установах кримінально-виконавчої системи, яка затверджена наказом від 30 серпня 2002 р. № 193;
  • Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх осо­бистого прийому в органах і установах виконання покарань, яка затверджена наказом від 4 травня 2002 р. № 111, та ін.;

2) спільні нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших відомств. Це, на­приклад:

— Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з
позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених
до таких покарань, яка затверджена наказом Державного департа­
менту України з питань виконання покарань та Міністерства вну­
трішніх справ України від 19 грудня 2003 р. № 270/1560, зареєстро­
вана в Міністерстві юстиції України 09.01.2004 р. за № 16/8615, і
яка регулює виконання покарання у виді позбавлення права обі­
ймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських
робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведін­
кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням,
та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок,
які мають дітей віком до трьох років;.

  • Інструкція про організацію здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка за­тверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р. № 1303/203, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 15 січня 2004 р. за № 46/8645;
  • Положення про умови навчання та отримання базової та пов­ної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлен­ня волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Мініс­терства освіти і науки України та Державного департаменту Укра­їни з питань виконання покарань від 1 березня 2002 р. № 154/55;
13

—  Положення про навчальний центр при установі виконання
покарань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки

 

України та Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань від 12 березня 2004 р. № 153/32;

— наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з пи­тань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слід­чих ізоляторах та установах виконання покарань Державного де­партаменту України з питань виконання покарань», зареєстрова­ний в Міністерстві юстиції України 9 березня 2000 р. за № 143/4364, яким затверджені Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання по­карань, Інструкція з проведення диспансеризації хворих, які пе­ребувають в установах виконання покарань, Типові правила вну­трішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні, Пе­релік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, Положення про лікарсько-трудову комісію та низка інших норма­тивно-правових актів щодо санітарно-протиепідемічного і ліку­вально-профілактичного забезпечення осіб, узятих під варту, та засуджених;

— наказ Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністер­ства праці та соціальної політики України від 12 грудня 2003 р. № 250/1562/342 «Про порядок взаємодії органів і установ вико­нання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та цен­трів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому праце­влаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

3) нормативно-правові акти інших відомств. Це, наприклад:

  • Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудже­ними військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони України від 26 лютого 2002 р. № 81;
  • Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджена наказом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5 і яка регулює порядок виконання таких видів кримінальних пока­рань як штраф та конфіскація майна, та ін.
  1. У статті, що коментується, встановлюється також, що кримі­нально-виконавче законодавство України складається і з чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Вер­ховною Радою України. У даному випадку, згідно з Законом Укра­їни «Про міжнародні договори України», йдеться про будь-який міжнародний договір (міждержавний, міжурядовий, міжвідом­чий) незалежно від форми й найменування (договір, угода, конвен­ція, пакт, протокол), але він повинен бути укладений і належним чином ратифікований. Ст.9 Закону вказує, що ратифікації підля­гають міжнародні договори, які стосуються прав, свобод та обов’яз-

14

ків людини й громадянина. З цього, безумовно, випливає, що всі міжнародні договори стосовно поводження з засудженими (як з громадянами України, так і з громадянами інших держав чи осіб без громадянства) повинні бути ратифіковані. Ст.19 Закону вста­новлює, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства. Якщо не міжнародним до­говором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнарод­ного договору.

Стаття 3. Дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі

  1. До засуджених, які відбувають покарання на території
    України, застосовується кримінально-виконавче законодавство

України.

  1. Порядок і умови виконання та відбування покарань визна­
    чаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє
    на час виконання та відбування кримінального покарання.
  2. Відповідно до ч. 1 ст. З КВК, до осіб, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче зако­нодавство України, незалежно від жодних обставин (громадянства іншої держави, відсутності будь-якого громадянства тощо).
  3. Частина 2 ст. З КВК установлює загальне правило чинності закону, що регулює порядок та умови виконання та відбування по­карань: вони визначаються та забезпечуються відповідно до зако­нодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання. Викладене у повній мірі відповідає положенням ст. 58 Конституції України, в якій закріплено, що закони та інші норма­тивно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або відміняють відповідальність особи.

Вичерпний перелік випадків, в яких закони та інші нормативно-правові акти пом’якшують або відміняють відповідальність особи визначений Конституційним Судом України (Рішення Конститу­ційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 на­родних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ст.58 Конституції України, ст.6, 81 КК України (справа про зворот­ну дію кримінального закону в часі) від 19 квітня 2000 р., виходячи з якого кримінально-виконавче законодавство не вирішує питання про злочинність та караність діяння, у зв’язку з чим на нього і не поширюється правило зворотної дії закону. Питання застосування або незастосування того чи іншого елемента змісту процедури чи

15

 

умов виконання — відбування покарання повинно вирішуватися у відповідності з законом, який діє в даний момент, а не законом, який діяв під час засудження, початку виконання вироку тощо.

Стаття 4. Підстава виконання і відбування покарання Підставою виконання і відбування покарання є вирок суду,

який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон

України про амністію та акт помилування.

  1. Стаття, що коментується, відображає зміст ст. 62 Конститу­
    ції України та ст. 2 КК України, за якими особа вважається неви­
    нуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінально­
    му покаранню, доки її вина не буде доведена у законному порядку
    та встановлена обвинувальним вироком суду.

У даній статті сформульована вимога найсуворішого дотриман­ня законності при виконанні кримінальних покарань. Ця стаття закріплює також і встановлений Конституцією України (ст. 124) та іншими законодавчими актами (наприклад, ст. 15 КПК Украї­ни) принцип, згідно з яким правосуддя у нашій країні здійснюєть­ся тільки уповноваженим на те державним органом — судом; кри­мінальне покарання може бути застосоване тільки за вироком суду. Лише при наявності вироку, що вступив в законну силу, до особи можуть бути застосовані органами, котрі відають виконан­ням покарань, відповідні примусові заходи та заходи виправного впливу, пов’язані з виконанням обвинувальних вироків.

  1. Відповідно до ст. 401 КПК України, вирок місцевого суду на­
    бирає законної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а
    вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подання ка­
    саційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було
    оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеля­
    цій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок,
    якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду спра­
    ви відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше
    прямо не передбачено КПК (наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 401
    КПК виправдувальний вирок та вирок, що звільняє підсудного від
    покарання, виконуються негайно після проголошення вироку).

У тих випадках, коли оскаржено або внесено подання тільки на частину вироку або коли засуджено декількох підсудних, а вирок оскаржено чи внесено подання щодо одного з них, вирок в інших час­тинах або щодо інших засуджених осіб законної сили не набирає до моменту винесення апеляційною чи касаційною інстанцією ухвали.

  1. До набрання вироком законної сили засуджений, який пере­буває під вартою, не може бути переведений в місця позбавлення волі, що знаходяться в іншій місцевості. Заслуговує бути відміче­ним, що у цьому контексті місцями позбавлення волі визнаються установи, які виконують даний вид покарання. Зі змісту глави 11

КВК випливає, що до них відносяться: виправні колонії всіх видів та виховні колонії.

Однак дане положення не перешкоджає направленню засудже­ного, вирок відносно якого не вступив в законну силу до тимчасо­вої дільниці слідчого ізолятора на території установи виконання покарань іншої області, що створюються відповідно до Положення про Державний департамент України з питань виконання пока­рань, затвердженого Указом Президента України від 31 липня 1998 року №827.

Дані установи фактично є слідчими ізоляторами, хоча територі­ально розміщені у межах установ виконання покарань. Але вони не виконують покарання, порядок і умови тримання засуджених, ви­рок щодо яких ще не вступив в законну силу, у дільниці визнача­ються Законом України «Про попереднє ув’язнення», нормативно-правовими актами Департаменту, а також Положенням про діль­ницю слідчого ізолятора на території виправної колонії. У дільниці тримаються засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вироки щодо яких не набрали законної сили, у яких закінчився встановлений ст. 349 КПК України строк для подання апеляції та яким рішенням комісії з питань розподілу, направлен­ня та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, територі­ального органу управління Департаменту визначено відбування покарання в установі відповідного рівня безпеки. Засуджені на­правляються до дільниць за нарядами територіальних органів управління Департаменту за місцем їх розташування на підставі вмотивованих рішень комісії по розподілу про можливість триман­ня засуджених у дільниці слідчого ізолятора виправної колонії від­повідного рівня безпеки, які долучаються до їх особових справ.

Підставою для приймання і тримання у дільниці засуджених є ухвалений місцевим судом вирок про засудження до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, який не набрав законної сили, та мотивоване рішення комісії по розподілу.

Не підлягають направленню до дільниці засуджені, щодо яких подана апеляція, у якій порушується питання про погіршення їх становища, або суд визнає необхідним провести судове слідство, а також неповнолітні, жінки з вагітністю понад чотири місяці, жін­ки, які мають при собі дітей віком до трьох років, особи, які страж­дають психічними, тяжкими соматичними або інфекційними за­хворюваннями, інваліди І групи. До однієї дільниці не можуть бути направлені особи, засуджені за одним вироком суду.

У разі направлення засудженого до дільниці, про це негайно, в установленому порядку, інформується відповідний суд, а також родичі засудженого.

  1. Вирок суду, що вступив в законну силу, є обов’язковим для всіх державних та громадських організацій, підприємств та уста­нов, посадових осіб та громадян, та підлягає виконанню на всій те­риторії України (ст. 124 Конституції України, ст. 403 КПК Украї-

 

 

 

16

17

 

ни). Згідно зі ст. 404 КПК України, до виконання вирок звертаєть­ся судом, який його постановив, не пізніше трьох діб з дня вступу його в законну силу або повернення справи з апеляційної чи каса­ційної інстанції. Разом з розпорядженням про виконання вироку, що виходить від судді, органу, на який покладено обов’язок вико­нання, повинна бути надіслана копія вироку. До копії вироку, змі­неного у апеляційному або касаційному порядку, обов’язково до­дається копія рішення відповідної судової інстанції. Органи, що виконують вирок, повинні повідомляти суд, що виніс вирок, про місце відбування покарання засудженим.

Обов’язковість вироку означає, що його невиконання можливе тільки з підстав, прямо передбачених законом. Так, наприклад, за ст. 404 КПК України вирок не може бути звернений до виконання або виконуватись в частині засудження за дії, караність яких була усунута знову виданим кримінальним законом. Фактично без ви­конання повертається вирок до суду і в тих випадках, якщо на мо­мент звернення його до виконання засуджений помер.

У всіх інших випадках вирок не підлягає поверненню до суду без виконання.

Якщо у вироку, що надійшов для виконання в орган або устано­ву виконання покарань, маються які-небудь помилки або неточ­ності (наприклад, невірне написання анкетних даних засуджено­го, адреси проживання, дати народження і т.п.), орган виконання покарань зобов’язаний прийняти вирок до виконання й уточнити в суді спірні питання. У такому ж порядку уточнюється порядок ви­конання вироку, якщо, наприклад, засуджений до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, є громадянином іншої держави, з якою Україна не підписувала угоду про визнання і виконання ви­років судів у кримінальних справах, і вибув після його вступу в законну силу за місцем проживання.

Якщо помилки стосуються кваліфікації злочину, неприєднан­ня діючих вироків і т.п. — питання вирішується в порядку ст. 411, 413 КПК України через прокурора, що приймав участь у розгляді кримінальної справи (якщо не минули терміни апеляційного або касаційного оскарження) або прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні рішень у кримінальних справах, районного або обласного прокурора.

Якщо вирок надісланий в орган (установу) виконання покарань з порушенням установленої закріпленості, він також не поверта­ється до суду, а пересилається органом (установою) виконання по­карань за належністю, з повідомленням даного суду.

  1. Вирок суду є основною підставою виконання і відбування кри­мінального покарання. Однак законодавець у якості можливих під­став також називає закон України про амністію та акт помилування.

В перекладі з латинської мови амністія означає прощення, тоб­то звільнення винної особи від того покарання, яке за загальним правилом повинно бути застосоване за певну провину. Існування

18

цього інституту зумовлене реалізацією принципу гуманізму в ді­яльності органів держави. Закон України «Про застосування ам­ністії в Україні» (1996 р.) в ст. 1 визначає, що амністія — це повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і пока­рання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Акт ам­ністії не вносить змін у кримінальний закон, не ставить під сумнів ні законність, ні обґрунтованість вироку суду. Амністія лише пом’якшує долю засуджених і означає прояв до них гуманності та милосердя з боку законодавчої влади.

Помилування — це також акт прощення засудженого та звіль­нення його від покарання, який видає Президент України. Згідно з «Положенням про здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України від 19 липня 2005 року № 1118/2005, помилування може здійснюватися у виді заміни довічного позбав­лення волі на позбавлення волі на певний строк; повного або част­кового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.

  1. Питання про визнання за підставу виконання і відбування покарання Закону України про амністію чи акта помилування ви­никає тоді, коли ними засуджений частково звільняється від по­карання або здійснюється заміна покарання чи його невідбутої частини більш м’яким покаранням. У цьому разі виконанню під­лягає нове покарання, призначене відповідно до вищевказаних ак­тів, а не визначене у вироку суду. Саме це і дає змогу законодавцю визначати у якості підстави виконання і відбування покарання За­кон України про амністію чи акт помилування.
  2. Що стосується інших рішень суду — то це такі рішення, на підставі яких засудженому змінюється призначене раніше вироком покарання (однак, не в апеляційному, касаційному порядку чи в по­рядку виключного провадження, а, наприклад, постанова суду про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням відповідно до ст.82 КК України чи постанова суду про подібну замі­ну на підставі закону про амністію) або скасовується звільнення з випробуванням та направлення засудженого для реального відбу­вання покарання. У цьому разі покарання також може почати ви­конуватись виключно після вступу даних рішень в законну силу.

Відповідно до ст. 402 КПК України, ухвала і постанова суду першої інстанції, якщо інше не передбачено цим Кодексом, наби­рають законної сили і виконуються після закінчення строку на по­дачу апеляцій, а ухвала і постанова апеляційного суду — після за­кінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касацій­ного подання. Якщо на ці рішення були подані апеляції, касаційні скарги чи внесено касаційне подання і, якщо їх не було скасовано, то вони набирають законної сили і виконуються після розгляду їх апеляційним чи касаційним судом, за винятками, встановленими цим Кодексом. Ухвали і постанови апеляційної і касаційної ін-

19

 

станцій набирають законної сили негайно після їх оголошення, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Загальні строки оскарження судових рішень також визначені у ст. 349 КПК та ст. 386 КПК та є такими ж, як для оскарження виро­ку. Оскільки питання, пов’язані з виконанням вироку, розглядають­ся, як правило, судом першої інстанції — загальний строк вступу цих рішень в законну силу становить 15 діб з моменту винесення.

  1. В деяких випадках закон встановлює спеціальні строки всту­
    пу тих чи інших рішень в законну силу, прямо зазначаючи про це
    у відповідній статті. Це стосується, наприклад, порядку відміни
    звільнення від відбування покарання з випробуванням або звіль­
    нення засудженого за хворобою. Постанови суду з цих питань,
    згідно з ч. 4 ст. 408 та ч. З ст. 408-2 КПК, може бути оскаржена
    протягом семи діб з моменту її оголошення. Аналогічним чином у
    ст. 407 КПК України визначений семидобовий строк вступу в за­
    конну силу постанови про заміну невідбутої частини покарання
    більш м’яким або умовно-дострокового звільнення від відбування
    покарання. У всіх інших випадках (наприклад, це стосується по­
    станови про застосування амністії, встановлення адміністративно­
    го нагляду) рішення суду виконується після закінчення загально­
    го строку на оскарження, тобто п’ятнадцяти діб, оскільки іншого
    порядку в законі прямо не встановлено.
  2. Окремо слід зупинитися на процедурі обчислення строків
    вступу судових рішень в законну силу. Даний вид строків відно­
    ситься до кримінально-процесуальних строків, тому до них засто­
    совуються правила, визначені у ст. 89 КПК. За цими правилами,
    строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, добами (дня­
    ми) і місяцями. При обчисленні строків не беруться до уваги той
    день і та година, від яких починається строк.

При обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах. При обчисленні строків місяцями строк закінчується у відповідне чис­ло останнього місяця. Якщо закінчення строку припадає на неро­бочий день, то останнім днем строку вважається наступний робо­чий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.

  1. Про поняття виконання та відбування покарання дивись ко­
    ментар до статті 1.

Стаття 5. Принципи кримінально-виконавчого

законодавства, виконання і відбування покарань Кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбуван­ня покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконан-

20

ня і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної від­повідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуа­лізації виконання покарань, раціонального застосування приму­сових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєд­нання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ ви­конання покарань.

  1. 1. У даній статті вперше в історії національного законодавства, що регулює питання виконання і відбування кримінальних пока­рань, закріплені його принципи. Роль принципів у формуванні кримінально-виконавчого законодавства зумовлена тим, що вони містять у собі ідеальні уявлення про реальну мету кримінально-виконавчої діяльності, про результат цілеспрямованих зусиль ад­міністрації органів та установ виконання покарань. Принципи кримінально-виконавчого законодавства є виразом головного, основного в даному акті, вони відображають стратегічну тенден­цію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано.

Принципи кримінально-виконавчого законодавства, відобража­ючи суть виконання покарань, є орієнтирами для суб’єктів вико­нання покарань, завдяки яким забезпечується одноманітний підхід до діяльності, спрямованої на досягнення мети покарання. Через це принципи виступають у ролі відмітних якостей процесу здійснення адміністраціями органів та установ виконання покарань правообмежень, властивих покаранню, а також відтворюють те, як реалізація кари відбивається на правовому положенні засуджених. У той же час, зміст принципів не розкрито, тому вирішення даного питання «віддано на відкуп» доктринальному тлумаченню.

  1. Принцип невідворотності виконання і відбування покарань є похідним від принципу невідворотності покарання та невідворот­ності кримінальної відповідальності. Принцип невідворотності по­карання, що визначає послідовність стадій кримінальної відпові­дальності і що виступає у кримінально-виконавчому праві уже як принцип невідворотності виконання покарання, установлює пра­вила, за якими здійснюється кара, виконуючи роль механізму кримінально-виконавчої діяльності. Принцип невідворотності не­віддільний від кримінально-виконавчої діяльності, безпосередньо наявний у ній, визначає її істотні риси. Невідворотність виконан­ня покарання є підґрунтям практичної доцільної діяльності адмі­ністрації органів та установ виконання покарань, принципом ви­нятково кримінально-виконавчої діяльності, а не чимось зовніш­нім стосовно неї. Тому механізм останньої приводиться в дію не за допомогою якогось зовнішнього щодо виконання покарання чин­ника — його вихідною засадою, спонукальною причиною виступає саме принцип невідворотності виконання покарання як вихідна засада кримінально-виконавчої діяльності, як об’єктивна необхід-

21

 

ність доведення до логічного завершення зусиль правоохоронних органів по реалізації кримінальної відповідальності.

  1. Законність як принцип кримінально-виконавчого права, кри­мінально-виконавчого законодавства, діяльності органів та уста­нов виконання покарань насамперед зафіксовано в п. 14 ст. 92 Кон­ституції України, де сказано, що виключно законами України ви­значається діяльність органів і установ виконання покарань. Отже, тільки закон — акт Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади є джерелом нормативного регулювання діяльності органів та установ виконання покарань. Адміністрації цих органів та установ належить використовувати кримінально-виконавче законодавство як обов’язковий інструмент для здійснення кримінально-виконав­чої діяльності. Правоохоронна діяльність повинна здійснюватися нею в режимі законності, обумовленому повною подібністю розу­міння законності як принципу кримінально-виконавчого права, кримінально-виконавчого законодавства й діяльності органів та установ виконання покарань. Цей принцип ґрунтується на єдності розуміння, закріплення й застосування норм кримінально-вико­навчого законодавства, на тому, що законність органічно пов’язана зі справедливістю й асоціюється з доцільністю кримінально-вико­навчої діяльності. Підтримка режиму законності має виняткове значення при реалізації правообмежень, властивих покаранням, і необхідна як для вирішення завдань кримінально-виконавчого за­конодавства, так і для охорони прав та законних інтересів засудже­них. Відступ від закону в кримінально-виконавчій діяльності адмі­ністрації органів та установ виконання покарань призводить до по­рушення останніх. Кримінально-виконавчому законодавству належить не тільки проголосити права засуджених, а й гарантува­ти дотримання їхнього правового статусу шляхом покладання на адміністрацію органів та установ виконання покарань обов’язку по забезпеченню суб’єктивних прав та законних інтересів засудже­них. Законність являє собою єдність внутрішнього й зовнішнього. Як спосіб зв’язку структурних елементів кримінально-виконавчої діяльності законність є щось внутрішнє. Вона організує структуру цієї діяльності і стає як би моментом реалізації кари. Як спосіб ре­гулювання, зовнішнього оформлення такої діяльності законність виступає чимось зовнішнім. У цій якості кримінально-виконавче законодавство покликано бути способом зовнішнього вираження кримінально-виконавчої діяльності, що регулює відносно стійку визначеність зв’язку її структурних елементів.
  2. Принцип справедливості ґрунтується на тому, що залучення правових ідей, які містяться в Загальній декларації прав людини, у правові системи окремих держав також передбачає необхідність розбудови кримінально-виконавчої системи та кримінально-вико­навчого законодавства України на засадах справедливості. Висту­паючи фундаментальним критерієм оцінки діяльності правоохо­ронних органів, справедливість посідає центральне місце в забез-

печенні прав людини при здійсненні правообмежень, властивих покаранням. Оскільки застосування таких правообмежень істотно обмежує конституційні права й законні інтереси засудженого, справедливість реалізації кари, відбиваючи співвідношення діян­ня і відплати за нього, позначає відповідність між правами й обов’язками громадян, закріпленими в Конституції, і обмеженням правового статусу осіб, які зазнали покарання.

Принцип справедливості, втілений у діяльності органів та уста­нов виконання покарань, виступає способом існування криміналь­но-виконавчої діяльності, формою внутрішнього, об’єктивного, сутнісного, загального, необхідного, сталого, повторюваного зв’яз­ку між структурними елементами кримінально-виконавчої діяль­ності. Категорія справедливості пов’язана з характеристикою про­цесів виконання-відбування покарання, аналізом структури кри­мінально-виконавчої діяльності. Вимоги, що висуваються до кримінально-виконавчої діяльності, повинні бути справедливими. Справедливість дозволяє не просто оцінити, як реалізується кара, але надає можливості побачити об’єктивно властиві кримінально-виконавчій діяльності риси і якості, що відбивають міру правооб­межень, притаманних покаранню.

  1. Принцип гуманізму стосовно засуджених, які відбувають по­карання, ґрунтується на положенні ст. З Конституції України, де декларується, що в Україні людина, її життя й здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Свою інфраструктуру цей принцип одержує в першу чер­гу в нормах кримінально-виконавчого законодавства, що визнача­ють правове становище засуджених. Ці норми покликані інкорпо­рувати уявлення про гуманізм як про людинолюбство, милосердя, любов до ближнього у правову систему, в діяльність органів та уста­нов виконання покарань. У результаті такої інкорпорації розумін­ня гуманізму виконання покарання як кримінально-виконавчої діяльності, не позбавленої людяного ставлення до засудженого, здобуває вищу юридичну силу, спираючись на авторитет закону.
  2. Принцип демократизму є принципом кодифікації законодав­ства і знаходить своє виявлення у колективних обговореннях за­конопроектів, що передує внесенню їх на розгляд Верховної Ради, врахуванні громадської думки, кваліфікованій оцінці проектів фахівцями відповідних галузей права, ознайомленню з ними ши­рокої громадськості.

Також у науковій літературі вказується, що елементи демокра­тизму при виконанні та відбуванні кримінальних покарань прояв­ляються і в інших напрямках: в порядку подання і вирішення звернень; мові звернень та листування; контролі органів держав­ної влади та місцевого самоврядування; судовому та відомчому контролі; прокурорському нагляді за діяльністю органів та уста­нов виконання покарань; участі громадських організацій у ви­правленні та ресоціалізації засуджених.

 

 

 

22

23

 

  1. Принцип рівності засуджених перед законом, через те, що він є загальноправовим (базується на конституційному принципі рів­ності громадян, закріпленому у ст. 21 Конституції України), мож­на визначити наступним чином: засуджені до кримінальних пока­рань є рівними перед законом, і покарання щодо них виконується незалежно від раси, національності, релігійних переконань тощо. Дотримання принципу рівності засуджених перед законом досяга­ється за рахунок комплексу заходів, спрямованих на створення єдиних умов відбування покарання, незалежно від майнового ста­новища, національності, віросповідання, та інших соціально-полі­тичних, демографічних та інших ознак. Такі відмінності передба­чаються залежно від статі, віку, стану здоров’я, наявності вагітнос­ті або малолітніх дітей, а головне — від поведінки засуджених. Але це не може розцінюватись як порушення принципу рівності чи да­рування привілеїв. Якщо уявити, наприклад, що різні категорії за­суджених (чоловіки і жінки, дорослі та неповнолітні) мали б одна­кове коло спеціальних прав і обов’язків, піддавалися б однаковим дисциплінарним стягненням, зобов’язувалися б виконувати одні й і ті ж норми виробітку, то у такій ситуації фактичні умови відбу­вання позбавлення волі для жінок, неповнолітніх стали б або вза­галі нестерпними, або набагато важчими, ніж для дорослих чоло­віків. Це обумовлюється, окрім міркувань етичного характеру та особливостями психологічного розвитку, ще й певними психофізіо­логічними особливостями жінок та неповнолітніх, які більш враз­ливі у взаємодії з оточуючим світом, ніж чоловіки.
  2. Принцип взаємної відповідальності держави і засудженого є найбільш суперечливим принципом, оскільки покарання являє со­бою форму державного примусу, то його виконання визначає ха­рактер основного методу правового регулювання — імперативного, що припускає нерівність суб’єктів виконання й відбування пока­рання. У найбільш загальному виді його можна визначити наступ­ним чином: особа, притягнута до кримінальної відповідальності, зобов’язана підкоряти свою поведінку правообмеженням, що від­бивають зміст покарання, а адміністрація органів та установ вико­нання покарань так само «взаємно» зобов’язана підкоряти свою ді­яльність правам і інтересам засудженого.
  3. Принцип диференціації та індивідуалізації виконання пока­рань є принципом окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства, зокрема такого, як визначення виду установи ви­конання покарань. Цей принцип, в свою чергу, як і у кримінально­му праві, обумовлюється принципом справедливості. Справедливо призначене покарання утворює міцну основу для його справедли­вого виконання. Лише наявність цих двох компонентів здатна за­безпечити досягнення цілей покарання. Диференціація виконан­ня покарання покликана забезпечити реалізацію справедливості, що визначається диференційованим підходом, відношенням до за­суджених різних груп. Диференціація виконання покарання про-

24

являється перш за все у встановленому порядку виконання та від­бування покарання (різних умовах тримання, різному правовому положенні, рівні ізоляції), який застосовується дозовано залеж­но від ступеня суспільної небезпеки різних категорій засудже­них, тобто шляхом фактичної реалізації кари, що випливає з по­збавлення волі. Так, цілком справедливо, що порівняно з іншими засудженими, наприклад, засуджені до довічного позбавлення волі, відбувають покарання в установах найвищого рівня безпе­ки. У цьому і виражається диференційований підхід до засудже­них залежно від суспільної небезпеки вчиненого злочину та особи засудженого. Диференціація виконання покарання означає, що до різних категорій засуджених залежно від тяжкості вчинених ними злочинів, минулої злочинної діяльності, форми вини, поведінки в процесі відбування покарання застосовується каральний вплив у різному обсязі.

Індивідуалізація ж виконання покарання полягає в тому, що в умовах дотримання загальних приписів закону відносно виконання покарання має місце індивідуальний підхід до кожного засуджено­го, що означає вибір потрібних саме даному засудженому заходів.

  1. Принцип раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки також є принципом окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства, що може бути реалізований, здебільшого при виконанні покарання у виді позбавлення волі. Даний важливий принцип вперше отримав узагальнене формулювання в законодавстві, що регулює виконан­ня покарань, хоча свою реалізацію він знаходив і у виправно-тру­довому законодавстві. У КВК України раціональне застосування примусових заходів закріплено в нормах, які встановлюють відпо­відальність засудженого (ст. 9, 27, 35, 40, 81, 166 та ін.), підстави, порядок і умови застосування до них заходів стягнення (ст. 46, 54, 69, 83,134 та ін.). При застосуванні цих заходів закон вимагає вра­ховувати обставини вчинення порушення, особу засудженого та його попередню поведінку.

Принцип стимулювання правослухняної поведінки не тільки закріплений у КВК України, але одночасно відображений і у бага­тьох нормах цього закону. Це, перш за все, заохочувальні норми (ст. ч. 2 ст. 46, ч. 1 ст. 54, 67, 81, 130 та ін.). Стосовно позбавлення волі важливу роль відіграють норми стимулювання, що регулю­ють зміну умов тримання засуджених у кращий бік, зокрема, пе­реведення до іншої дільниці на території установи або колонії ін­шого рівня безпеки. До заохочувальних норм можна віднести та­кож положення кодексу, що надають можливість певним категоріям засуджених проживати за межами установи виконан­ня покарань (ст. 59, 99 ).

Раціональне застосування засобів виправлення припускає ціле­спрямований виховний вплив на засуджених, організацію їх праці, професійне та загальноосвітнє навчання з урахуваннях їх типових

25

 

та індивідуальних особливостей. У даному випадку реалізується метод диференційованого та індивідуалізованого психолого-педагогічного впливу на засуджених. Цей метод виходить за межі прин­ципу диференціації та індивідуалізації покарання, але реалізуєть­ся у суворо визначених правових рамках.

  1. Принцип поєднання покарання з виправним впливом як га­
    лузевий принцип кримінально-виконавчого права полягає в тому,
    що виконання всіх видів покарання повинно супроводжуватись за­
    стосуванням до засуджених різноманітних заходів виховання. Це
    відноситься не тільки до засуджених, наприклад, до позбавлення
    волі або виправних робіт, відносно яких застосовується весь комп­
    лекс засобів виправного впливу, а й до інших строкових видів по­
    карання. До засуджених повинні також застосовуватись в обов’яз­
    ковому порядку загальні заходи виховного характеру. Правовою
    підставою для застосування цих заходів служить вирок суду.

Під виправним впливом розуміється широкий комплекс вихов­них заходів та впливів: праця, навчання, професійна підготовка, розвиток самодіяльності та інші, що покликані формувати пози­тивні властивості засуджених, які у кінцевому підсумку і говорять про ступінь виправлення особи. Поєднання виконання покарання з заходами виправного впливу утворює карально-виховний процес.

  1. Принцип участі громадськості в передбачених законом ви­
    падках у діяльності органів і установ виконання покарань — прин­
    цип окремих інститутів кримінально-виконавчого законодавства.
    Даний принцип останнім часом широко популяризується у засо­
    бах масової інформації, хоча в умовах соціальної нестабільності
    ефективність його реалізації украй незначна. Але громадськість
    має велику силу, без якої не можна успішно виконувати задачі ви­
    правлення та ресоціалізації засуджених. Громадськість може
    контролювати діяльність установ та органів виконання покарань і
    поряд з цим надавати їм активну допомогу.

У роботі органів та установ виконання покарань громадськість приймає участь через спостережні комісії та інші громадські об’єд­нання (Міжнародна амністія, Фонд «Відродження», «Донецький Меморіал» та ін.). У ст. 53 Європейських пенітенціарних правилах від 12.02.1987 р. говориться, що пенітенціарна адміністрація роз­глядає у якості однієї з найважливіших задач постійне інформу­вання громадськості про роль кримінально-виконавчої системи та роботі персоналу, щоб сприяти кращому розумінню значимості її внеску у життя суспільства. У ст. 61 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими від 30.08.1955 р. вказується на необхідність залучення громадськості до виховання засуджених.

  1. Слід звернути увагу на існуючі відмінності між принципами
    кримінально-виконавчого законодавства, сформульованими у ст. 5
    КВК України й принципами кримінально-виконавчого права як
    галузі права. Принципами кримінально-виконавчого права є:
    справедливість, поважання прав людини, гуманізм, законність,

26

невідворотність виконання покарання. Принципи кримінально-виконавчого права є виразом головного, основного в даній галузі права, вони відображають стратегічну тенденцію його розвитку, показуючи, на що воно зорієнтовано. Сформульовані спочатку на­укою кримінально-виконавчого права правові принципи, об’єктивуючись у кримінально-виконавчому законодавстві, виходять за межі сучасних наукових уявлень і, набуваючи нормативно-право­вих характеристик, одержали широке соціально-правове значен­ня. Принципи кримінально-виконавчого права покликані відігрі­вати значну роль у формоутворенні кримінально-виконавчого за­конодавства й відповідної галузі права як соціальної реальності.

  1. Принцип поважання прав людини в діяльності органів та установ виконання покарань необхідно характеризувати, виходя­чи з того, що в його основі знаходиться Загальна декларація прав людини, інші міжнародно-правові акти як універсального, так і ре­гіонального рівня, що проголошують права й основні свободи лю­дини й громадянина, а також міжнародні стандарти поводження із засудженими. Згідно з Засадами державної політики України в га­лузі прав людини права й свободи людини, їх гарантії мають визна­чати зміст і спрямованість діяльності органів держави в тому числі й при виконанні покарань. Державна політика в галузі прав люди­ни виходить із того, що неприпустимо звужувати та обмежувати іс­нуючі права й основні свободи людини, проголошені Конституцією України, законами та підзаконними нормативними актами.

Додержання прав людини в діяльності органів та установ вико­нання покарань при застосуванні державного примусу повинно га­рантувати суб’єктові відбування покарання захист від принижень і нелюдського ставлення, забезпечувати засудженим безпечні умо­ви тримання. Принцип поважання прав людини надає засудженим гарантовану можливість відстоювати свої права, звертаючись із пропозиціями, заявами та скаргами не тільки до адміністрації, а й до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, у відповідні міжнародні судові установи або органи міжнарод­них організацій, членом чи учасником яких є Україна.

  1. Основоположні принципи поводження з особами, позбавле­ними волі, фундаментального характеру, містяться і в міжнародних документах. Вони ґрунтуються на необхідності забезпечувати права засуджених, що невіддільні від загальних прав людини. Це означає, що позбавлені волі мають право на: життя та особисту недоторкан­ність; здоров’я; працю; відпочинок; незастосування до них тортур чи іншого нелюдського поводження; повагу людської гідності; на­лежні правові процедури; свободу від будь-якої дискримінації; сво­боду від рабства; свободу совісті та думок; свободу віросповідання; недоторканність сімейного життя; самовдосконалювання.

Для забезпечення цих прав міжнародні стандарти рекоменду­ють організувати функціонування місць позбавлення волі таким чином, щоб вони були добре організованими установами, тобто

27

 

місцями, де не повинна виникати небезпека для життя, здоров’я та особистої недоторканності як позбавлених волі, так і персоналу. У місцях позбавлення воля не повинна застосовуватись дискримі­нація щодо засуджених. Умови тримання осіб, засуджених до по­збавлення волі, не повинні додатково до обмежень, зумовлених фактом ізоляції, обмежувати права і свободи людини і громадяни­на. Режим позбавлення волі не повинен занадто обмежувати кон­такти засуджених із зовнішнім світом, тому міжнародні стандарти особливу увагу приділяють тим аспектам поводження з позбавле­ними волі, які спрямовані на підготовку цих осіб до повернення до життя у суспільстві.

Стаття 6. Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби

  1. Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
  2. Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соці­альному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативно­го життя в суспільстві.

Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

  1. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (ре­жим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загаль­ноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.
  2. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосову­ються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого зло­чину та поведінки засудженого під час відбування покарання.
  3. У ч. 1 ст. 6 КВК України визначається поняття виправлення засуджених. Вперше це поняття, достатньо складне з точки зору його юридичного оформлення, закріплено у кримінально-вико­навчому законодавстві.

Під виправленням розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести ко­рективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізува­ти негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення та­кого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі важливий результат застосування покарання, суттєвий показ­ник його ефективності.

  1. Ресоціалізація — це складна соціально-правова категорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв’язків як під час відбування покарання, так і після цього. Саме тому у пенітен­ціарній педагогіці ресоціалізацію поділяють на пенітенціарну та постпенітенціарну. Пенітенціарна ресоціалізація являє собою ви­роблення у засудженого законослухняної поведінки в установі ви­конання покарань; до постпенітенціарної ресоціалізації відносять комплекс заходів з трудового та побутового влаштування і вста­новлення зв’язків у звільненого з метою його подальшої соціальної реабілітації після звільнення на свободу, в результаті чого забез­печується відновлення засудженого у соціальному статусі та по­вернення до самостійного життя.

Ресоціалізація у пенітенціарній педагогіці — це процес віднов­лення (а у деяких випадках — становлення) особи як соціального повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі засто­сування до неї комплексу правових, організаційних, психологіч­них, виховних та інших заходів впливу на різних етапах криміналь­ної відповідальності з метою повернення її до самостійного загально­прийнятого суспільно-нормального життя. Проблема ресоціалізації достатньо складна, являє собою об’ємну соціально-правову пробле­му, у зв’язку з чим вона не вичерпується тими основними питання­ми, що були розглянуті вище. Говорити про досягнення ресоціаліза­ції можливо лише у тому випадку, коли у засудженого після звіль­нення вирішені всі проблеми як соціального, так і побутового плану: житлова проблема, проблема працевлаштування, фінансового за­безпечення тощо. Виходячи з цього, говорити про остаточну ресоці­алізацію засудженого безпосередньо під час відбування покарання неможливо, у цей період можна лише зробити певні кроки для за­безпечення її досягнення після звільнення.

Треба відмітити, що у Європейських тюремних правилах у по­рівнянні з Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими з урахуванням змін, що відбулися у теорії й практиці застосування позбавлення волі, дещо зміщені пріоритети та акцен­ти. Європейські тюремні правила розроблені з урахуванням того, що виправлення та ресоціалізація не завжди дають очікуваних ре­зультатів, оскільки ці цілі як показав досвід минулих років не є реальними. У зв’язку з цим визнається, що головними передумо­вами успішного виправлення є готовність і добра воля самих засу­джених та налагодження зв’язків між установами виконання по­карань та вільним суспільством. Цілі виправного впливу на засу­джених полягають у тому, щоб зберегти їх здоров’я та гідність та сприяти формуванню у них почуття відповідальності та вироблен­ню навичок, які допоможуть реінтегруватися у суспільство, допо­можуть виконувати вимоги законності та задовольняти свої жит­тєві потреби власними силами після звільнення.

Виправлення засуджених за міжнародними документами має на меті мінімізацію негативного впливу позбавлення волі на особис-

 

 

 

28

29

 

тість та соціальну поведінку осіб, позбавлених волі. Європейські тюремні правила відображають зміни від попереднього підходу до процесу впливу на засуджених, спрямованого на виправлення їх по­глядів і поведінки до розробки моделей, орієнтованих на розвиток соціально корисних професійних навичок та особистих здібностей, що відкривають перспективи успішної соціальної реінтеграції.

  1. Основними засобами виправлення та ресоціалізації засудже­них закон називає: встановлений порядок виконання та відбування покарання; суспільно корисна праця; соціально-виховна робота; за­гальноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив.
  2. Встановлений порядок виконання та відбування покаран­ня — це не що інше, як режим виконання та відбування покаран­ня, відповідно до визначення, наведеного у ст. 102 КВК України. Режим, являючись одним із засобів виправлення засуджених, по суті створює основу для застосування всіх інших засобів впливу на них, тому законодавство приділяє найбільшу увагу його регулю­ванню.
  3. Суспільно корисна праця в силу винятково великих вихов­
    них можливостей впливу на особистість виступає найважливішим
    засобом виправлення засуджених; свого часу праця у відповідних
    законах нашої держави визнавалась основою всього процесу ви­
    правлення та перевиховання засуджених. Нині у політиці в сфері
    виконання покарань та кримінально-виконавчому законодавстві
    зміщений акцент з трудового аспекту на кримінально-виконав­
    чий. Однак праця продовжує відігравати важливу роль при вико­
    нанні багатьох видів покарань, зокрема у зв’язку з тим, що вона
    залишається обов’язковою для деяких категорій засуджених (так,
    наприклад, ст. 42 КВК України визначає, що засудженим до ви­
    правних робіт забороняється звільнятись за власним бажанням
    протягом строку відбування покарання; у ст. 59 КВК України вка­
    зано, що засуджені до обмеження волі зобов’язані сумлінно пра­
    цювати у місці, визначеному адміністрацією виправного центру).
    Залучення до праці спрямоване, насамперед, на приучення засу­
    джених ставитися до праці, як до позитивної та необхідної складо­
    вої їх життя, у тому числі й подальшого життя на волі. Такі ж ви­
    моги ставлять до праці ув’язнених Європейські тюремні правила.
    Необхідно, щоб звільнившись із установи виконання покарань
    особа мала певні навички та вміння, які дозволять їй знайти «за­
    конні» засоби для існування та допоможуть безболісно увійти у
    життя на волі. Слід відмітити, що умови праці засуджених регу­
    люються у своїй основі законодавством про працю.
  4. Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соці­альних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціаліза­ції засуджених (ст. 123 КВК України). Це комплекс заходів, що проводяться із засудженими з метою формування у них поважного ставлення до людини, суспільства, праці, норм, правил та традицій

людського співжиття та стимулювання правослухняної поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів. Проведен­ня соціально-виховних заходів (соціально-виховної роботи) є необ­хідною умовою виправлення засуджених. їх комплекс включає ве­ликий набір різноманітних засобів та методів їх застосування. Під засобами розуміються різні прийоми, дії, що застосовуються для досягнення цілей покарання засуджених, а під заходами впливу розуміються конкретні прийоми, заходи застосування засобів. На практиці органами та установами виконання покарань застосову­ються способи й методи виховного впливу на засуджених, заснова­ні на категоріях психології й педагогіки. Суттєвою ознакою, що відрізняє засоби та методи впливу на засуджених, є те, що застосо­вування основних засобів виправлення засуджених безпосередньо передбачено кримінально-виконавчим законодавством. Заходи ж виховного впливу кримінально-виконавчим законодавством не ре­гламентовані, оскільки вони являють собою заходи педагогічного характеру. Цими проблемами займається пенітенціарна педагогіка у її прикладній частині.

Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримі­нального покарання та виду установи чи органу виконання пока­рань. Так, основними формами і методами соціально-виховної ро­боти із засудженими до позбавлення волі законодавство називає моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігіє­нічне та інше виховання засуджених, що сприяє становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності (ст. 124 КВК України). Участь за­суджених у проведенні соціально-виховних заходів враховується при визначенні ступеня їх виправлення, а також при застосову­ванні до них заходів виправлення, заохочення та стягнення.

Пункт «г» ст. 66 Європейських в’язничних правил рекомендує впроваджувати такі системи контактів і методів керівництва, які б сприяли встановленню позитивних стосунків між персоналом і за­судженими з метою досягнення мети виправлення. Такий підхід Європейських в’язничних правил відображає сучасну філософію виправного впливу на засуджених. Дослідження з цього приводу основною передумовою виправлення вважають особисте бажання засудженого та тісне співробітництво з персоналом установи та вільним суспільством, тобто з рідними, близькими, представника­ми державних, громадських та релігійних організацій.

Безпосередня організація соціально-виховної роботи, як одного з основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, по­кладена на соціально-психологічну службу установ виконання по­карань. Але, як свідчать перераховані вище національні та між­народні правові норми, всі категорії персоналу — від молодшого інспектора до начальника установи — повинні брати участь у ви­ховному процесі із засудженими.

 

 

 

ЗО

31

 

  1. Отримання засудженими загальної освіти та професійної під­готовки є могутнім засобом їх виправлення. Тут мова йде не просто про отримання засудженим того чи іншого рівня освіти, спеціаль­ності чи її удосконалення, а про учбово-педагогічний процес, який має виключно високу виховну спрямованість.

Порядок та умови отримання засудженими освіти врегульовано законами України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту», Положенням про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кри­мінально-виконавчої системи та Положенням про навчальний центр при установі виконання покарань.

Організація професійно-технічного навчання засуджених здій­снюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про за­гальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» в по­рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У теперішній час навчання робітничим професіям в установах виконання пока­рань відбувається як на власному виробництві, так і у спеціально створених професійно-технічних навчальних закладах Міністер­ства освіти і науки України, які функціонують при виховних коло­ніях для неповнолітніх. Відповідно до Указу Президента України від 18 лютого 2002 р. № 143 «Про заходи щодо дальшого зміцнен­ня правопорядку, охорони прав і свобод громадян» (п.8), Програ­ми подальшого реформування та державної підтримки криміналь­но-виконавчої системи на 2002-2005 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. №167, система професійно-технічної освіти засуджених в установах криміналь­но-виконавчої системи повинна забезпечувати навчання засудже­них з урахуванням не тільки інтересів власного виробництва, а і потреб ринку праці після їх звільнення з місць позбавлення волі.

  1. Громадський вплив на засуджених здійснюється шляхом
    участі громадських формувань або органів місцевого самовряду­
    вання в діяльності органів та установ виконання покарань у таких
    формах: проведення правової пропаганди з засудженими та орга­
    нізація шефства над важковиховуваними; залучення засуджених
    до культурно-масових та спортивних заходів; надання економіч­
    ної допомоги засудженим; сприяння в організації виховної роботи
    на всіх рівнях. Організаційні форми участі громадських організа­
    цій та інших органів чи установ різноманітні: спостережні комісії,
    комісії у справах неповнолітніх, шефські формування колективів
    підприємств, учбових закладів, наставництво тощо.
  2. У ч. 4 ст. 6 КВК вказується, що засоби виправлення засудже­
    них застосовуються з урахуванням виду покарання, характеру та
    ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засу­
    джених та їх поведінки, тобто, з урахуванням розглянутого вище
    принципу диференціації та індивідуалізації. Відносно окремих

видів покарань КВК України детально регламентує використання тих чи інших засобів виправлення засуджених, акцентуючи особ­ливу увагу на тих з них, які поєднані з виправним впливом.

Слід відмітити, що застосування засобів виправлення має певні особливості: дані заходи не носять характер «відплати за вчинене» та, на відміну кримінально-каральних правообмежень, не мають відносно «жорсткого» кримінально-правового зв’язку з вчиненим злочином. Для них останнє відіграє роль свого роду «симптому» певного ступеня й характеру суспільної небезпечності та соціаль­но-моральної занедбаності особи злочинця.

Перш за все, набір засобів виправлення залежить від виду по­карання, застосованого до засудженого. Але навіть у рамках одно­го виду покарання набір та змістовна сторона цих засобів не будуть однаковими. Поведінка засудженого під час відбування покаран­ня впливає на визначення умов, в яких воно відбувається, а також на обсяг пільг, які йому надаються, на можливість дострокового звільнення або на зміну режиму тримання на більш легкий. У да­ному випадку в повній мірі розкривається принцип кримінально-виконавчого законодавства про диференціацію та індивідуаліза­цію виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів та стимулювання правослухняної поведінки.

Глава 2 ПРАВОВИЙ СТАТУС ЗАСУДЖЕНИХ

Стаття 7. Основи правового статусу засуджених

  1. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інте­реси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
  2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадя­нина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду.
  3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадян­ства визначається законами України, а також міжнародними до­говорами України, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України.
  4. Правовий статус засуджених визначається законами Украї­ни, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
  5. Стаття присвячена визначенню правового положення засу­джених до всіх видів кримінальних покарань, виконання яких

 

 

 

32

33

 

 

  1. Отримання засудженими загальної освіти та професійної під­готовки є могутнім засобом їх виправлення. Тут мова йде не просто про отримання засудженим того чи іншого рівня освіти, спеціаль­ності чи її удосконалення, а про учбово-педагогічний процес, який має виключно високу виховну спрямованість.

Порядок та умови отримання засудженими освіти врегульовано законами України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту», Положенням про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кри­мінально-виконавчої системи та Положенням про навчальний центр при установі виконання покарань.

Організація професійно-технічного навчання засуджених здій­снюється відповідно до законів України «Про освіту», «Про за­гальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту» в по­рядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У теперішній час навчання робітничим професіям в установах виконання пока­рань відбувається як на власному виробництві, так і у спеціально створених професійно-технічних навчальних закладах Міністер­ства освіти і науки України, які функціонують при виховних коло­ніях для неповнолітніх. Відповідно до Указу Президента України від 18 лютого 2002 р. № 143 «Про заходи щодо дальшого зміцнен­ня правопорядку, охорони прав і свобод громадян» (п.8), Програ­ми подальшого реформування та державної підтримки криміналь­но-виконавчої системи на 2002-2005 р., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. №167, система професійно-технічної освіти засуджених в установах криміналь­но-виконавчої системи повинна забезпечувати навчання засудже­них з урахуванням не тільки інтересів власного виробництва, а і потреб ринку праці після їх звільнення з місць позбавлення волі.

  1. Громадський вплив на засуджених здійснюється шляхом
    участі громадських формувань або органів місцевого самовряду­
    вання в діяльності органів та установ виконання покарань у таких
    формах: проведення правової пропаганди з засудженими та орга­
    нізація шефства над важковиховуваними; залучення засуджених
    до культурно-масових та спортивних заходів; надання економіч­
    ної допомоги засудженим; сприяння в організації виховної роботи
    на всіх рівнях. Організаційні форми участі громадських організа­
    цій та інших органів чи установ різноманітні: спостережні комісії,
    комісії у справах неповнолітніх, шефські формування колективів
    підприємств, учбових закладів, наставництво тощо.
  2. У ч. 4 ст. 6 КВК вказується, що засоби виправлення засудже­
    них застосовуються з урахуванням виду покарання, характеру та
    ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи засу­
    джених та їх поведінки, тобто, з урахуванням розглянутого вище
    принципу диференціації та індивідуалізації. Відносно окремих

видів покарань КВК України детально регламентує використання тих чи інших засобів виправлення засуджених, акцентуючи особ­ливу увагу на тих з них, які поєднані з виправним впливом.

Слід відмітити, що застосування засобів виправлення має певні особливості: дані заходи не носять характер «відплати за вчинене» та, на відміну кримінально-каральних правообмежень, не мають відносно «жорсткого» кримінально-правового зв’язку з вчиненим злочином. Для них останнє відіграє роль свого роду «симптому» певного ступеня й характеру суспільної небезпечності та соціаль­но-моральної занедбаності особи злочинця.

Перш за все, набір засобів виправлення залежить від виду по­карання, застосованого до засудженого. Але навіть у рамках одно­го виду покарання набір та змістовна сторона цих засобів не будуть однаковими. Поведінка засудженого під час відбування покаран­ня впливає на визначення умов, в яких воно відбувається, а також на обсяг пільг, які йому надаються, на можливість дострокового звільнення або на зміну режиму тримання на більш легкий. У да­ному випадку в повній мірі розкривається принцип кримінально-виконавчого законодавства про диференціацію та індивідуаліза­цію виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів та стимулювання правослухняної поведінки.

Глава 2 ПРАВОВИЙ  СТАТУС ЗАСУДЖЕНИХ

Стаття 7. Основи правового статусу засуджених

  1. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інте­реси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
  2. Засуджені користуються всіма правами людини і громадя­нина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду.
  3. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадян­ства визначається законами України, а також міжнародними до­говорами України, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України.
  4. Правовий статус засуджених визначається законами Украї­ни, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
  5. Стаття присвячена визначенню правового положення засу­джених до всіх видів кримінальних покарань, виконання яких

 

 

 

32

33

 

врегульовано КВК України. В цілому КВК України приділяє знач­ну увагу регламентації правового статусу засуджених на відміну від Виправно-трудового кодексу України, де цьому питанню була присвячена лише одна стаття, яка містила загальні норми щодо правового положення осіб, які відбували покарання у виді позбав­лення волі та виправних робіт.

  1. Принципово важливим є положення, що міститься у ч. 2 ст. 7, про те, що держава бачить у засудженому перш за все людину, на­ділену правами та обов’язками. Це означає, що засуджений (на­віть до позбавлення волі), безумовно, у більшому чи меншому сту­пені, залежно від виду покарання, відрізняється за своїм правовим положенням від інших громадян, але не виключається з числа чле­нів суспільства, не позбавляється всіх основних прав і обов’язків. Він продовжує залишатися правоздатним та дієздатним громадя­нином, суб’єктом обов’язків і прав, гарантованих Конституцією України та іншими законами, що визначають правове положення громадян України, іноземців та осіб без громадянства.
  2. Відмітною рисою правового статусу засуджених є те, що він базується на загальному правовому статусі громадянина України, оскільки засудження особи до кримінального покарання не тягне позбавлення громадянства України та відповідно загального пра­вового статусу громадян нашої країни. У ст. 25 Конституції Украї­ни прямо вказується, що громадянин не може бути позбавлений громадянства та права змінити його. Більш того, факт притягнен­ня особи як обвинуваченого у кримінальній справі або винесення щодо неї обвинувального вироку суду, що набрав чинності і підля­гає виконанню, за ст.18 Закону України «Про громадянство Укра­їни» (2001 р.) є підставою для заборони виходу з громадянства України.
  3. В найбільш загальному вигляді правове положення (право­вий статус) засуджених у науці кримінально-виконавчого права зазвичай визначають як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов’язків. При цьо­му вказується, що зміст правового статусу, як окремі елементи, складають: 1) суб’єктивні права, 2) законні інтереси та 3) обов’яз­ки засуджених.
  4. Ст. 63 Конституції України встановлює, що засуджений ко­ристується всіма правами людини і громадянина, за винятком об­межень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Тобто на засуджених розповсюджується, як уже зазначалося, більшість прав, свобод та обов’язків людини й громадянина, які передбачені розділом II Конституції України. З цієї конституційної норми ви­пливає й те, що права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими, у тому числі і відомчими, нормативно-пра­вовими актами.
  1. При цьому слід виходити з того, що покарання по суті є за­
    ходом примусу і для досягнення його цілей права й свободи засу­
    джених повинні обмежуватися. У літературі вказується, що обме­
    ження правового положення можуть бути встановлені прямо чи
    непрямо.

Пряме правообмеження має місце тоді, коли засуджений об­межується у правах, а також у обов’язках тим же законодавством, яке встановлює відповідні права й обов’язки (наприклад, спроще­ний порядок розірвання шлюбу з засудженим до позбавлення волі на строк три та більше років; обмеження, що випливають з суди­мості). Ці обмеження є обмеженнями прав засудженого як грома­дянина, оскільки справа вирішується без урахування його думки.

Прямі обмеження у правах та обов’язках можуть випливати та­кож із вироку. Так, при засудженні до виправних робіт криміналь­ний закон (ст. 57 КК України) встановлює межі утримань із заро­бітку засудженого: від 10 до 20 %. Конкретні ж їх розміри (10, 15, 20 %) встановлює суд.

Нарешті, пряме обмеження засудженого у правах та обов’язках може випливати з режиму. Наприклад, за діючим законодавством засуджений до позбавлення волі повинен перебувати в умовах ізо­ляції (ст. 63 КК України: покарання у виді позбавлення волі по­лягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи), в силу чого він не користуєть­ся передбаченим ст. 33 Конституції України правом вільно обира­ти місце проживання та вільно пересуватись чи покидати терито­рію України.

Непрямі правообмеження також випливають з режиму, що встановлює для засуджених специфічні обов’язки, які виступають у ролі перепони для користування рядом загальногромадянських прав і свобод (наприклад, засудженим до позбавлення волі заборо­няється зберігати при собі цінні речі та гроші; вони не мають права продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь ін­ших осіб предмети, речі та вироби, що перебувають в особистому користуванні тощо).

  1. Конкретний комплекс правообмежень властивий кожному
    виду покарання. Від його виду також залежить і ступінь обмежень.
    Так, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань як
    арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні
    військовослужбовців або позбавлення волі більш обмежені в пра­
    вах і наділені специфічними обов’язками, ніж засуджені, напри­
    клад, до виправних чи громадських робіт. Звичайно правообме­
    ження застосовуються у комплексі, що особливо видно при відбу­
    ванні покарання у виді позбавлення волі. Оскільки громадянин
    ізолюється від суспільства та поміщується до установи виконання
    покарань, нормами кримінально-виконавчого права практично
    передбачається все його повсякденне життя, побут, спілкування з

 

 

 

34

35

 

адміністрацією, харчування, одяг, медичне обслуговування, пра­ця, навчання, форми виховної та культурно-лросвітницької робо­ти, організація дозвілля. При відбуванні виправних робіт засудже­ний обмежується у трудових правах.

Однак позбавлення одного права непрямо може викликати об­меження і у сфері іншого права. Наприклад, засуджений до ви­правних робіт у зв’язку з тим, що він не має права самовільно за­лишити місце роботи, обмежений у праві вільного обрання праці, закріпленого у ст. 43 Конституції України. Аналогічно у ст.12 За­кону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що таке конституційне право як свобода пересування обмежується щодо осіб, які за вироком суду відбувають покарання у виді позбавлення чи обмеження волі.

Засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах як право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31 Конституції України), право на сво­боду об’єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках (ст.36 Конституції України), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конститу­ції України), право проводити збори, мітинги, походи і демонстра­ції (ст.39 Конституції України), право на підприємницьку діяль­ність (ст.42 Конституції України) та ін. Вони побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами ци­вільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права. Наприклад, не можуть брати участь у вихованні ді­тей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, роз­поряджатися грошовими коштами, обирати місце роботи тощо.

  1. У ч. З ст. 7 визначається правове положення іноземних гро­мадян та осіб без громадянства. Іноземні громадяни — це особи, які мають громадянство або підданство інших держав та постійно чи тимчасово перебувають на території України. До числа інозем­них громадян за змістом діючого законодавства про громадянство та статус іноземців відносяться також громадяни інших (крім України) країн СНД. Згідна, зі змінами від 6 лютого 2003 р., що були внесені до Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм грома­дянином.

Із даних норм та ст. 26 Конституції України випливає, що вказа­ні особи користуються правами і свободами, а також несуть такі ж обов’язки, як громадяни України, за виключеннями, встановлени­ми Конституцією, законами та міжнародними договорами України (наприклад, на іноземців не поширюється конституційний обов’я­зок захисту України, її незалежності, встановлений у ст. 65). Ви­кладене свідчить про те, що іноземні громадяни та особи без грома-

36

дянства під час відбування покарання не безправні під час відбу­вання покарання порівняно з громадянами України. Конституція України та інші законодавчі акти, міжнародні договори гаранту­ють вказаним особам охорону їх життя та здоров’я, честі та гіднос­ті, недоторканність власності та житла, приватного життя, майно­вих, сімейних, трудових прав та інших цінностей.

  1. Соціально-правове значення інституту правового положення осіб, які відбувають кримінальні покарання останнім часом не охоплюється вирішенням тільки задач у сфері правоохоронної ді­яльності. Україна є учасником численних багатосторонніх міжна­родних угод, вона визнає ряд резолюцій та рішень міжнародних організацій, і у першу чергу ООН та Ради Європи, з питань дотри­мання прав засуджених. Розвиток правового статусу засуджених, особливо у світлі міжнародних документів, служить своєрідним показником бажання та можливості України дотримувати узяті на себе обов’язки, впливає на її міжнародний авторитет.

Стаття 8. Основні права засуджених

  1. Засуджені мають право:

на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, зая­вами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання по­карань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Вер­ховної Ради України з прав людини, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня та об’єднань громадян;

давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засу­дженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

на охорону здоров’я. Охорона здоров’я забезпечується систе­мою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомо­ги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворю­вань;

на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

 

37

 

  1. Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за за­коном мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
  2. Засуджені іноземці мають право підтримувати зв’язок з ди­пломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, — з дипломатичними представництвами дер­жави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародни­ми органами чи організаціями, які здійснюють їх захист.
  3. 1. У даній статті визначені основні суб’єктивні права, які мають всі засуджені, незалежно від виду покарання. Під суб’єктивним правом засудженого у науці кримінально-виконавчого права тра­диційно розуміється закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним певними соціальними благами, що забезпечується юридичними обов’язками посадових осіб органів і установ виконання покарань, інших суб’єктів правовідносин, які виникають при цьому.
  4. До змісту суб’єктивного права у науковій літературі включа­ється: 1) можливість засудженого вільно користуватися соціальни­ми благами у межах, встановлених правом; 2) можливість вимага­ти виконання кореспондуючих даному праву обов’язків адміні­страцією органів і установ виконання покарань, іншими суб’єктами кримінально-виконавчих та інших правовідносин; 3) можливість звернутися за захистом свого суб’єктивного права.
  5. Невід’ємною складовою правового статусу є законні інтереси, хоча останні прямо і не вказані в законі. Законні інтереси засудже­них у кримінально-виконавчому праві — це закріплені в правових нормах конкретної дії прагнення засуджених до володіння тими чи іншими благами, які задовольняються, як правило, за резуль­татом оцінки посадовими особами органів виконання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, су­дом поведінки засудженого під час відбування покарання.
  6. До змісту законного інтересу зазвичай включають три еле­менти:

1) прагнення отримати передбачене законом матеріальне чи ду­ховне соціальне благо (отримання додаткових посилок чи передач, короткострокових чи тривалих побачень, дозволу на додаткову те­лефонну розмову, переведення до дільниці соціальної адаптації тощо). Такі блага вказуються у правових нормах у якості мети, для досягнення якої необхідні відповідні юридичні факти та позитив­на оцінка поведінки засудженого суб’єктами чи учасниками кри­мінально-виконавчих відносин;

38

  • можливість клопотати перед посадовими особами органів ви­конання покарань чи адміністрацією установ виконання покарань, прокуратурою, судом про їх відповідні дії щодо реалізації закон­них інтересів;
  • можливість звертатися до компетентних органів за захистом законних інтересів. Таке звернення не означає автоматичного за­доволення клопотання, проте означає, що законні інтереси, як і суб’єктивні права, гарантуються державою.

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. На­приклад, тільки за соціально-політичним призначенням науковці поділяють їх на:

  • законні інтереси, направлені на отримання заохочення (на­приклад, заходів заохочення, що застосовуються до осіб, позбавле­них волі, передбачених ст. 130 КВК України, зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі на підставі ст. 100 КВК України);
  • законні інтереси, направлені на отримання пільг (наприклад, придбавання засудженими до позбавлення волі продуктів харчу­вання і предметів першої потреби інвалідами, вагітними жінками, у випадках коли засуджені не працюють із незалежних від них причин; одержання важкохворими засудженими, вагітними жін­ками, жінками, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях, інвалідами додаткових посилок (передач) і бандеролей, лікарських засобів і виробів медичного призначення);
  • законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами. В одних випадках вони закріплені в законодавстві у вигляді законного ін­тересу з використанням таких формулювань як: «як правило», «як виняток», «за наявності можливості» тощо. Наприклад, осо­би, засуджені до арешту, відбувають покарання, як правило, за місцем засудження в арештних домах; начальник установи, як ви­няток, з метою виховного впливу може надати короткострокове побачення з родичами або телефонну розмову засудженим, яких тримають у приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), дисциплінарному ізоляторі або карцері. В інших випадках закон­ні інтереси закріплюються в законодавстві у вигляді суб’єктивних прав, але в силу слабкості гарантій не реалізуються в повному об­сязі. Це, наприклад, право осіб, засуджених до позбавлення волі, на нормальне матеріально-побутове забезпечення та працевлашту­вання, яке внаслідок соціально-економічних умов у державі на сьогоднішній день не може бути гарантоване як суб’єктивне право і являє собою законний інтерес засудженого.
  1. Відповідно до міжнародних стандартів до основних віднесено право засуджених на отримання інформації про свої права та обов’язки, про умови відбування покарання. Адміністрація уста­нови або органу виконання покарання зобов’язана надати засу-

39

 

дженому вказану інформацію, а також ознайомити їх зі змінами порядку та умов відбування покарань.

  1. Законом гарантовано право на ввічливе ставлення з боку пер­соналу, а це у сполученні з ч. 1 ст. 9 КВК України, що встановлює обов’язок засуджених ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, утворює право­вий режим взаємовідносин між засудженими і персоналом під час відбування покарання. Крім того, засуджені не повинні піддавати­ся жорстокому або такому, що принижує людську гідність, пово­дженню. Заходи примусу можуть бути застосовані до них не інак­ше, як на підставі закону.

У ст. 16 Закону України «Про державну кримінально-виконав­чу службу України» зазначається, що персонал Державної кримі­нально-виконавчої служби України зобов’язаний неухильно вико­нувати закони України, додержуватися норм професійної етики, гуманно ставитися до засуджених і осіб, узятих під варту. Жорсто­кі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є не­сумісними зі службою і роботою в органах, установах виконання покарань та слідчих ізоляторах.

Особи рядового і начальницького складу та працівники кримі­нально-виконавчої служби, які виявили жорстоке ставлення до за­суджених і осіб, узятих під варту, або вчинили дії, що принижу­ють їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згід­но із законом. У разі вчинення таких дій, особа рядового чи начальницького складу або працівник кримінально-виконавчої служби підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього по­становлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

  1. У числі основних — право засуджених на звернення з пропо­зиціями, заявами та скаргами, в тому числі і до міждержавних ор­ганів (наприклад, комісії та комітети 00Н із захисту прав і свобод людини, Європейський Суд з прав людини). Реалізація даного права розкрита у спеціальних статтях КВК України (наприклад, у ст. 59, 74, 113), що встановлюють порядок звернення засуджених у двох формах: 1) засуджені до арешту, тримання у дисциплінарному ба­тальйоні, обмеження та позбавлення волі на певний строк, довіч­ного позбавлення волі направляють свої звернення тільки через адміністрацію установ виконання покарань; 2) засуджені до інших видів покарань направляють свої звернення самостійно. Відповід­но на адміністрацію установ виконання покарань у першому ви­падку покладається обов’язок по доведенню звернень засуджених до конкретних адресатів. При цьому адміністрація не повинна зна­йомитись зі змістом звернень засуджених, якщо останні направле­ні до органів, які здійснюють контроль за діяльністю органів та установ виконання покарань або за дотриманням прав людини.
  1. КВК України передбачено право звернення з пропозиціями, заявами та скаргами, дачі офіційних пояснень та листування рід­ною мовою. Відповіді засудженим також даються мовою звернен­ня, а в разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернен­ня вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань. Дане положення цілком відповідає ст. 6 Закону України «Про звернення громадян» та ще раз підтверджує забезпечення до­тримання відносно засуджених основних прав і свобод громадян.
  2. Відповідно до ст. З вищевказаного закону, під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі про­позиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Пропозиція (за­уваження) — звернення громадян, де висловлюються порада, реко­мендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого са­моврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, вдосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяль­ності держави і суспільства. Заява (клопотання) — звернення гро­мадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Консти­туцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідом­лення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, по­садових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяль­ності. Клопотання — письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. Скарга — звер­нення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями держав­них органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.

 

  1. У якості основного закріплено право на охорону здоров’я, включаючи отримання всіх видів медичної допомоги. Вона вклю­чає у себе первинну медико-санітарну та спеціалізовану медичну допомогу як у амбулаторно-поліклінічних, так і стаціонарних умо­вах залежно від медичного висновку. Новим тут є те, що законода­вець передбачає можливість не тільки безоплатної, а й платної форми медичної допомоги. Дане право випливає з ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», за якою кожному громадянину гарантується право на кваліфіко­вану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір ліка­ря і закладу охорони здоров’я.
  2. Ч. 5 ст. 8 свідчить про те, що законодавець прийняв рішення відмовитись від примусового лікування алкоголіків і наркоманів: вперше за рівні закону закріплено, що хворі алкоголізмом та ті, хто страждає від наркотичної залежності, зможуть проходити курс

41

 

40

 

лікування за їх письмовою згодою безпосередньо в установах ви­конання покарань або у місцевих наркологічних установах систе­ми органів охорони здоров’я (залежно від виду покарання та ступе­ня ізоляції).

  1. У ч. 1 ст. 8 вперше гарантовано право засудженого на соці­
    альне забезпечення, в тому числі і на отримання пенсій відповідно
    до законів України. Ці правомочності особливо важливі для осіб,
    які відбувають покарання у виді позбавлення волі, оскільки до
    останнього часу вони не мали права на розгляд питання про при­
    значення їм пенсій та соціальних виплат та навіть не отримували
    раніше призначені їм пенсії та виплати.
  2. У ч. 2 ст. 8 закріплена гарантія права засудженого на право­
    ву допомогу. Право засуджених користуватися послугами адвока­
    тів, а також інших фахівців у галузі права, які за законом мають
    право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням
    юридичної особи, також віднесено законодавцем до розряду основ­
    них. При цьому дане право гарантується всім засудженим неза­
    лежно від виду призначеного покарання. Форми реалізації права
    на отримання юридичної допомоги закріплені у ряді статей КВК
    України.

Зміст даної статті у повній мірі відповідає рішенню Конститу­ційного Суду України (Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конститу­ції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу Укра­їни, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні право­порушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 р.), але тут необхідно враховувати одну особли­вість. У тому випадку, коли реалізація права на захист пов’язана з кримінальним судочинством (тобто, при вирішенні всіх питань, які регулюються КПК України) слід враховувати положення По­станови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на за­хист у кримінальному судочинстві», в якій наголошено, що як за­хисники допускаються інші фахівці у галузі права, які на підставі спеціального закону мають право на надання правової допомоги. Виходячи з цього, Верховний Суд України визнав правильною практику тих судів, які через відсутність спеціального закону не допускають таких фахівців до здійснення захисту (пункт 5). Отже, відповідно до чинного законодавства, захист особи при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням вироку та врегульованих КПК України, може здійснюватися виключно адвокатами, оскільки нині не існує жодного спеціального закону, яким надається право здійснення захисту іншим фахівцям у галузі права.

  1. Засуджені іноземні громадяни та особи без громадянства на­рівні з громадянами України користуються закріпленими КВК України правами та свободами, а також встановленими засобами їх

захисту. Більш того, засудженим іноземним громадянами та особам без громадянства гарантується право підтримувати зв’язок зі свої­ми дипломатичними представництвами і консульськими установа­ми, а особам без громадянства, а також громадянам держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, — з дипломатичними представництвами держави, яка взя­ла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист. Даний зв’язок за змістом норм закону може виражатися у листуванні з вказаними установа­ми, направленні на їх адресу заяв, пропозицій та скарг, наданні по­бачень з дипломатичними та консульськими працівниками.

  1. З урахуванням того, що забезпечення процесу виконання кримінальних покарань та проведення соціально-виховної роботи із засудженими громадянами іноземних держав має особливості, обумовлені низкою причин (расові, мовні, релігійні, світоглядні та інші відмінності від основної категорії засуджених громадян дер­жави, на території якої вони відбувають покарання), Державним департаментом України з питань виконання покарань у 2004 р. розроблено методичні рекомендації «Особливості поводження з за­судженими, які є громадянами іноземних держав, та проведення з ними соціально-виховної роботи». Дані методичні рекомендації відповідно до положень законодавства визначають особливості ор­ганізації: соціально-виховної роботи з засудженими іноземцями, побачень з представниками посольств і консульств, родичами та іншими особами та допомоги у вирішенні питань, пов’язаних з підготовкою до звільнення. Слід зауважити, що, хоча це прямо і не передбачено законом, дія цього нормативно-правового акта поши­рюється лише на так званих «іноземних громадян далекого зару­біжжя», без врахування громадян колишнього СРСР та СНД.

Стаття 9. Основні обов’язки засуджених

  1. Засуджені зобов’язані:

виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які перед­бачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гід­ність інших осіб;

виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ ви­конання покарань;

ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;

з’являтися за викликом адміністрації органів і установ вико­нання покарань.

  1. Невиконання засудженими своїх обов’язків і законних ви­
    мог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за
    собою встановлену законом відповідальність.

 

 

 

42

43

 

  1. Під юридичними обов’язками засуджених у кримінально-ви­конавчому праві розуміють встановлену в зобов’язуючих і забо­ронних нормах права міру необхідної поведінки засудженого під час відбування покарання, яка забезпечує досягнення цілей пока­рання, підтримання правопорядку під час його відбування, дотри­мання прав і законних інтересів як самого засудженого, так і ін­ших осіб. До змісту юридичних обов’язків включають два елемен­ти: 1) необхідність вчинення певних дій (наприклад, обов’язок засуджених до громадських робіт безоплатно відпрацювати певну кількість годин на суспільно корисних роботах: обов’язок засу­джених до штрафу сплатити встановлений судом розмір штрафу у місячний строк після набрання вироком суду законної сили; обов’язок засуджених до обмеження волі самостійно з’явитися до місця відбування покарання тощо); 2) необхідність утримання від встановлених законом дій (наприклад, заборона засудженим до позбавлення волі придбавати, виготовляти, зберігати і використо­вувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборо­нені до використання в колонії; продавати, дарувати або відчужу­вати в інший спосіб на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні; заборона засудженим до обмеження волі перебувати у вільний від роботи час поза гурто­житком без дозволу адміністрації виправного центру і т.ін.). Та­ким чином, юридичними обов’язками слід визнавати не тільки зо­бов’язуючі (позитивно зобов’язуючі) норми, а й заборонні (нега­тивно зобов’язуючі) норми. Заборони для засуджених повинні розглядатися як різновид обов’язків, а саме як обов’язок утриму­ватися від указаних у законі дій. Обов’язками є заборони, встанов­лені у статтях 37, 41, 51, 59, 107 КВК України.
  2. У першу чергу засуджені повинні виконувати свої конститу­ційні обов’язки, а саме: додержуватися Конституції і законів України; шанувати державні символи України; не заподіювати шкоди природі і відшкодовувати завдані їй збитки; охороняти культурну спадщину; набувати повну загальну середню освіту; по­важати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи; піклуватися про дітей та непрацездатних батьків; сплачувати по­датки і збори; захищати Вітчизну, незалежність і територіальну цілісність України. Останній обов’язок для засуджених має певні особливості. Так, ст.15 Закону України «Про загальний військо­вий обов’язок і військову службу» встановлює, що у мирний час призову на строкову військову службу не підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі.
  3. Крім конституційних, основні обов’язки засуджених уста­новлені у ст.9 КВК України. Це ті обов’язки, виконання яких по­винно сприяти забезпеченню правопорядку під час відбування по­карання чи створювати необхідні умови для діяльності органів і установ виконання покарань. Це найбільш важливі й універсальні

44

обов’язки засуджених до всіх без виключення видів кримінальних покарань. Додаткові обов’язки засуджених до різних видів кримі­нальних покарань встановлені у відповідних главах Особливої час­тини КВК України, які регулюють виконання того чи іншого виду кримінальних покарань.

Зокрема засуджені також зобов’язані: виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян України, неухильно додержу­ватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не по­сягати на права й свободи, честь і гідність інших осіб; виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання пока­рань; ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених; з’яв­лятися за викликом адміністрації органів і установ виконання по­карань.

  1. На засуджених покладається обов’язок дотримуватись вимог законів України, що визначають порядок та умови відбування по­карань, а також прийнятих відповідно з ними інших нормативно-правових актів. Всі ці вимоги повинні бути у повному обсязі дове­дені до засуджених, щоб вони могли з ними ознайомитись, мати відповідні виписки. Особливо це стосується відомчих норматив­них актів, в яких деталізуються загальні положення, що відно­сяться до обов’язків та заборон. Причому, значне число таких обов’язкових приписів та заборон повинні знати в окремих випад­ках і родичі засуджених. Наприклад, передача засудженим до по­збавлення волі будь-якої кореспонденції поза контролем адміні­страції установи заборонена; це є порушенням режиму з усіма на­слідками, котрі з цього випливають як для засудженого, так і для родичів (в результаті цього може бути перерване побачення).
  2. На засуджених покладається спеціальний обов’язок викону­вати законні вимоги адміністрації установ та органів виконання покарань; без цього неможливо у повному обсязі, точно та у вста­новлений строк виконати покарання. Мова йде про виконання за­судженим законних вимог, а не будь-яких вказівок та наказів ад­міністрації. Законність пред’являємої вимоги слід визначати, ви­ходячи з її загальної характеристики та спрямованості, а не тільки з того, чи входить до компетенції даного працівника вимагати ви­конання засудженим конкретних дій. В установах виконання по­карань встановлюються єдині режимні вимоги, що пред’являють­ся до всіх засуджених, за виконанням яких повинні слідкувати всі співробітники установи незалежно від займаної посади; всі такі вимоги будуть законними. Невиконання засудженими своїх обов’язків і законних вимог адміністрації органів і установ вико­нання покарань тягне за собою встановлену законом кримінальну, дисциплінарну і матеріальну відповідальність.
  3. З метою забезпечення нормальних взаємовідносин між засу­дженим та персоналом в законі встановлено специфічний обов’я-

 

45

 

зок засуджених ввічливо ставитись до персоналу, інших осіб, які відвідують установи та органи виконання покарань, а також до ін­ших засуджених. Однак, якщо вимога про ввічливе ставлення до персоналу та інших осіб засудженими в цілому сприймається по­зитивно та в основному дотримується, то підтримувати ввічливі відносини між собою їм вдається не завжди. На цьому ґрунті більш всього допускається порушень режиму та злочинів. Підтримувати вимогу про виконання засудженими даного обов’язку допомага­ють жорсткий нагляд та контроль за поведінкою в місцях їх пере­бування, а також проведення широких заходів виховного характе­ру. Важливим тут є й приклад взаємовідносин персоналу, а також форма звернення з боку його окремих членів до засуджених.

  1. Ще одним специфічним обов’язком засуджених виступає обов’язок з’являтися за викликом адміністрації органів та установ виконання покарань та давати пояснення з питань виконання вимог вироку. Даний обов’язок у більшій мірі є специфічним для засудже­них, відносно яких виконуються покарання без ізоляції від суспіль­ства, де явка до відповідної посадової особи виступає не тільки фор­мою контролю, а й проведення виховної роботи. У випадку неявки засуджений може бути підданий приводу. Посадова особа може за­пропонувати засудженому надати пояснення як в усній, так і у пись­мовій формі, відмова від дачі пояснень може потягнути за собою за­стосування передбачених законодавством заходів впливу.
  2. За невиконання покладених на них обов’язків засуджені несуть специфічну відповідальність; вона буває різноманітною. У дисциплінарному порядку можуть бути застосовані такі специ­фічні заходи впливу, як попередження, догана, сувора догана, по­міщення до дисциплінарного ізолятору, догана та інші стягнення. У випадку, коли застосування подібних заходів дисциплінарного впливу не надає бажаних результатів, може наступати відпові­дальність більш сувора (наприклад, зміна виду установи виконан­ня покарань).

Якщо засуджені відбувають покарання без ізоляції від суспіль­ства, то поряд із загальною відповідальністю за порушення вста­новленого правопорядку вони можуть бути притягнуті ще й до спе­цифічних заходів відповідальності (наприклад, збільшення днів явки на реєстрацію).

Встановленням різноманітної системи спеціальної відповідаль­ності кримінально-виконавче законодавство забезпечує належний порядок відбування засудженими покарань.

Стаття 10. Право засуджених на особисту безпеку

  1. Засуджені мають право на особисту безпеку.
  2. У разі виникнення небезпеки життю і здоров’ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, триман-

46

ня в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або по­збавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань з проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі по­садова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо забез­печення особистої безпеки засудженого.

  1. Адміністрація установи виконання покарань вживає заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших за­ходів до усунення небезпеки, вирішує питання про місце подаль­шого відбування ним покарання. —
  2. У разі наявності небезпеки для життя і здоров’я засуджених, до яких згідно із законом у зв’язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань вживає заходів щодо забезпечення безпеки цих оеіб. Крім того, до зазначених осіб мо­жуть бути застосовані такі заходи:

ізольоване тримання;

переведення в іншу установу виконання покарань.

  1. Зміна умов тримання осіб, щодо яких застосовані заходи без­пеки, здійснюється з додержанням вимог, передбачених цим Ко­дексом і законодавством України.
  2. До числа основних прав осіб, які відбувають покарання, за­коном віднесено право засуджених на особисту безпеку. При цьому у нормах ст. 10 КВК України гарантується особиста безпека засу­дженого незалежно від того, від кого виходить загроза його безпеці (від інших засуджених, персоналу та ін.).
  3. За загальним значенням безпека — це стан, коли кому-не-будь чи чому-небудь ніщо не загрожує, а з юридичної точки зору безпека — це стан захищеності життєво важливих інтересів особи. Безпека — це гарантія, необхідна умова життєдіяльності особи, що дозволяє їй зберігати та збільшувати духовні та матеріальні цінності; це відсутність небезпек та загроз. Суть безпеки полягає у постійному існуванні загрози і перманентна необхідність управ­ління нею.

У літературі визначається, що інститут юридичної безпеки включає у себе дві проблеми: по-перше, юридичного захисту жит­тєво важливих інтересів особи; по-друге, захищеності життєво важливих інтересів особи від загроз, які виникають у сфері юри­дичних правовідносин (в тому числі й у сфері кримінально-вико­навчих правовідносин). Тому забезпечення особистої безпеки засу­джених і відбувається у двох напрямках: перший — закріплення цього права в законодавстві; другий — визначення порядку його реалізації.

  1. Порядок забезпечення права засуджених на особисту безпеку
    врегульований у ст. 89 Правил внутрішнього розпорядку установ

47

 

виконання покарань. За цією статтею у разі виникнення небезпе­ки життю і здоров’ю засудженого, до якого згідно із законом у зв’язку з його участю у кримінальному судочинстві прийнято рі­шення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених або за заявою засудже­ного з проханням про забезпечення особистої безпеки, якщо він не допустив порушення режиму, а також ізоляції засудженого на час підготовки необхідних матеріалів на переведення його до іншої установи (про порядок переведення дивись коментар до ст. 93 КВК України), за мотивованою постановою начальника установи, до­зволяється тримати його в окремій камері ПКТ (ОК), ДІЗО та кар­цері на загальних підставах до закінчення перевірки, усунення не­безпеки, остаточного розв’язання конфлікту або отримання наря­ду на переведення але не більше ЗО діб.

  1. Порядок переводу засуджених до іншої установи виконання покарань регламентований Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі. Відповідно до цього нормативно-правового акта, рішення про пе­реведення особи до іншої установи приймається Апеляційною ко­місією, створеною в Державному департаменті України з питань виконання покарань на підставі відповідних документів, які по­даються адміністрацією установи виконання покарань, де утриму­ється засуджений, через регіональне управління Департаменту. Дана категорія засуджених переводиться до іншої установи після надходження персонального наряду Державного департаменту України з питань виконання покарань, який готується управлін­ням по контролю за виконанням судових рішень Департаменту протягом п’яти робочих днів з моменту запиту та в установленому порядку надсилаються його ініціатору.

При вирішенні питання про необхідність переведення засудже­ного до іншої установи для отримання персонального наряду до Департаменту надсилається мотивований висновок, затверджений начальником територіального органу управління Департаменту або особою, яка виконує його обов’язки. До висновку додаються матеріали, зібрані в ході перевірки обставин, що загрожують жит­тю і здоров’ю засудженого.

Визначення установи для подальшого відбування покарання особами, узятими під захист, здійснюється управліннями органі­зації оперативної роботи, охорони, нагляду і безпеки, з керівни­цтва діяльністю слідчих ізоляторів за участю управління по контро­лю за виконанням судових рішень Департаменту.

  1. Відповідно до закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», право на за­хист та забезпечення безпеки мають: працівники суду, прокурор, слідчий, дізнавач, оперативний працівник, ревізор, аудитор, пра­цівник податкової адміністрації, усі учасники кримінального про-

48

цесу (відповідно до глави З КПК України ними є: обвинувачений, підозрюваний, захисник, потерпілий, цивільний позивач та відпо­відач, їх представники та ін.) без винятку; члени сім’ї вказаних осіб та їх близькі родичі.

За ст. 52-1 КПК України особи, які беруть участь у криміналь­ному судочинстві, у разі наявності реальної загрози їх життю, здо­ров’ю, житлу чи майну мають право на забезпечення безпеки. Пра­во на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав ма­ють: 1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припи­ненні і розкритті злочину чи сприяла цьому; 2) потерпілий або_ його представник у кримінальній справі; 3) підозрюваний, обви­нувачений, захисники і законні представники; 4) цивільний пози­вач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшко­дування шкоди, завданої злочином; 5) свідок; 6) експерт, спеціа­ліст, перекладач і понятий; 7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених у пунктах 1-6, якщо шляхом погроз або інших проти­правних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.

За Інструкцією про порядок здійснення заходів щодо забезпе­чення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочин­стві, в установах кримінально-виконавчої системи, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 04.04.2005 р. № 61, забезпечення безпеки осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи, здій­снюється адміністрацією цих установ.

Засуджені, щодо яких застосовані заходи безпеки, під час ізо­ляції на загальних підставах користуються всіма правами, перед­баченими КВК України та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

  1. Підставою для застосування заходів забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю і здоров’ю. Приводами для застосування заходів забезпечення безпеки можуть бути: а) заяви осіб, які є учасниками кримінального судочинства; б) заяви близь­ких родичів або членів сімей осіб, які беруть участь у кримінально­му судочинстві; в) отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю і здоров’ю зазначених осіб. Рішення про застосування заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, приймається тим органом ді­знання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких зна­ходяться кримінальні справи про злочини, у розслідуванні чи судо­вому розгляді яких брали або беруть участь зазначені особи.

Якщо стосовно засудженого прийнято рішення про застосуван­ня заходів щодо забезпечення його безпеки, адміністрація устано-

 

49

 

ви виконання покарань з урахуванням вимог режиму тримання негайно переводить такого засудженого у безпечне місце та вживає інших заходів щодо усунення небезпеки: а) визначає персональне спальне місце, відділення чи структурну дільницю для відбування покарання; б) проводить зміну його робочого місця; в) переводить на ізольоване тримання; г) вирішує питання про переведення до іншої установи. Засуджений, у разі виникнення небезпеки його життю і здоров’ю, має право звернутися із заявою до будь-якої по­садової особи органу чи установи виконання покарань, а зазначена посадова особа зобов’язана вжити невідкладних заходів щодо за­безпечення його особистої безпеки.

При отриманні заяви або повідомлення про загрозу життю і здо­ров’ю засудженого працівник установи виконання покарань не­гайно доповідає про це начальнику установи або особі, яка виконує його обов’язки, а у разі їх відсутності — черговому помічнику на­чальника установи. Отримавши таку інформацію, зазначені поса­дові особи вживають заходи щодо ізоляції засудженого, життю і здоров’ю якого загрожує небезпека, та негайно доручають відпо­відним працівникам служб нагляду і безпеки чи оперативної робо­ти у строк не більше трьох діб здійснити перевірку заяви чи повідом­лення. При цьому з’ясовуються джерела загрози та складаються списки конкретних осіб, від яких вона може надходити. У разі на­явності в заяві чи повідомленні про загрозу безпеці особи відомос­тей про злочин, у порядку, визначеному кримінально-процесуаль­ним законодавством, приймається рішення про порушення чи від­мову у порушенні кримінальної справи.

Якщо у ході перевірки буде встановлено, що життю і здоров’ю засудженого, який бере участь у кримінальному судочинстві, за­грожує небезпека, але рішення про вжиття заходів щодо забезпе­чення його безпеки органом дізнання, слідчим, прокурором або судом, у провадженні яких знаходиться чи знаходилась кримі­нальна справа, не приймалось, начальник установи звертається з Клопотанням до них щодо прийняття такого рішення. У разі не­можливості забезпечення адміністрацією установи безпеки засу­дженого, який бере або брав участь у кримінальному судочинстві, у встановленому порядку вирішується питання про переведення його до іншої установи.

  1. Про вжиті заходи безпеки та результати проведеної роботи органом чи установою виконання покарань інформується відпо­відний орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд, які ініціювали здійснення таких заходів. Засуджені, стосовно яких здійснюються заходи щодо забезпечення їх безпеки, мають право на подання письмових заяв щодо скасування здійснюваних заходів.

У разі відмови особи, яка бере участь у кримінальному судочин­стві, від захисту, заходи щодо забезпечення безпеки не проводять-

ся, але якщо в адміністрації установи є відомості про наявність реальної загрози та настання непередбачуваних наслідків, відпо­відне клопотання про застосування заходів щодо забезпечення без­пеки цієї особи надсилається до органу дізнання, слідчого, проку­рора або суду, у провадженні яких перебуває чи перебувала кримі­нальна справа.

У разі неможливості захисту особи, яка бере чи брала участь у кримінальному судочинстві, у межах кримінально-виконавчої системи начальником органу чи установи виконання покарань надсилається клопотання до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, у провадженні яких перебуває чи перебувала криміналь­на справа, про вирішення питання щодо здійснення відповідних оперативних заходів для забезпечення безпеки осіб, узятих під за­хист. При переведенні засудженого, стосовно якого застосовані оперативні заходи для забезпечення його безпеки, до іншої устано­ви його первинні документи надсилаються через фельд’єгерську службу особисто начальнику установи за місцем дальшого відбу­вання покарання та зберігаються виключно у нього.

При надходженні інформації про загрозу житлу чи майну осо­би, яка має право на забезпечення безпеки, начальником установи або особою, яка виконує його обов’язки, інформуються відповідні територіальні органи внутрішніх справ.

  1. У разі усунення загрози життю і здоров’ю особи, стосовно
    якої вживалися заходи щодо забезпечення її особистої безпеки,
    або отримання її письмової відмови від захисту начальником уста­
    нови надсилається відповідне клопотання про скасування таких
    заходів до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду, які при­
    ймали рішення щодо захисту.
  2. Несвоєчасне вжиття або невжиття персоналом органів і уста­
    нов кримінально-виконавчої системи достатніх заходів щодо за­
    безпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судо­
    чинстві, тягне за собою дисциплінарну або кримінальну відпові­
    дальність згідно із законодавством.

Розголошення відомостей про заходи безпеки особами, які їх здійснюють, тягне за собою дисциплінарну відповідальність, а у випадках, коли розголошення таких відомостей спричинило тяж­кі наслідки, — кримінальну відповідальність згідно із законодав­ством.

  1. Контроль за забезпеченням безпеки осіб, які беруть чи бра­
    ли участь у кримінальному судочинстві, здійснюється Державним
    департаментом України з питань виконання покарань.

 

 

 

50

51

 

Глава З

ОРГАНИ І УСТАНОВИ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ

Стаття 11. Види органів і установ виконання покарань

  1. Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція.
  2. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримі­нально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі — виховні колонії).
  3. Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримі­нально-виконавчі установи відкритого типу (далі — виправні цен­три) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі — ви­правні колонії).
  4. Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, се­реднього і максимального рівнів безпеки.
  5. Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умо­вами тримання.
  6. У межах, визначених цим Кодексом та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінар­ний батальйон.
  7. Територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, арештні доми, виправні центри, виправні та виховні колонії організовуються і ліквідуються Державним департамен­том України з питань виконання покарань, а військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон — Міністерством оборо­ни України.

 

  1. Діяльність, спрямована на виконання кримінальних пока­рань посідає значне місце в справі реалізації державної криміналь­ної політики. Ця діяльність є виразом державного примусу та має специфіку. Тому у кожній державі створена система органів, на які покладено виключно виконання покарань.
  2. Побудова системи органів та установ виконання покарань безпосередньо залежить від тих видів покарання, які передбачені діючим законодавством. Згідно зі ст. 51 КК України існують на­ступні види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціаль­ного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для вій­ськовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі;

тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Виконанням кожного з вказаних видів покарання займається певний орган (установа) держави, сукупність яких складає кримі­нально-виконавчу систему нашої держави. Загалом система — це множинність елементів, які знаходяться у відносинах та зв’язках між собою та утворюють певну єдність та цілісність.

  1. Відповідно до ст. 11 КВК України кримінально-виконавчу сис­тему України складають органи та установи виконання Покарань. Таким чином, кримінально-виконавчу систему можна визначити як сукупність органів та установ держави, які здійснюють діяль­ність з виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та знаходяться у відносинах субординації між собою.

Органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець перш за все відносить такі ор­ганізації, які здійснюють, переважно, управлінські та адміністра­тивно-господарські функції. Очолює кримінально-виконавчу сис­тему Державний департамент України з питань виконання пока­рань.

  1. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державну кримі­нально-виконавчу службу України», центральний орган виконав­чої влади з питань виконання покарань (яким нині є Державний департамент України з питань виконання покарань) утворюється, реорганізується та ліквідується Президентом України за подан­ням Прем’єр-міністра України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізує єдину державну по­літику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, ко­ординує та контролює діяльність Державної кримінально-вико­навчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання.

Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служ­би України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдоскона­лення, і вносить їх на розгляд відповідно Президенту України чи Кабінету Міністрів України. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань є державним замовником з оборон­ного замовлення та на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг за державні кошти для задоволення потреб національної безпеки.

Керівництво Державною кримінально-виконавчою службою України та діяльністю центрального органу виконавчої влади з пи­тань виконання покарань здійснює керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань, який несе персо-

 

 

 

52

53

 

нальну відповідальність за виконання завдань Державної кримі­нально-виконавчої служби України.

Керівника центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань призначає на посаду Президент України за по­данням Прем’єр-міністра України та припиняє його повноважен­ня на цій посаді. Керівник центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань має заступників, які призначаються на посади та звільняються з цих посад у встановленому порядку.

  1. Для забезпечення виконання завдань Державної криміналь­но-виконавчої служби України центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань утворюються територіальні органи управління — управління (відділи) в Автономній Республі­ці Крим, областях, місті Києві та Київській області, місті Севасто­полі.

Територіальні органи управління здійснюють керівництво опе­ративно-службовою та фінансово-господарською діяльністю підпо­рядкованих їм органів і установ та виконують функції, передбачені положеннями про територіальні органи управління. Положення про територіальні органи управління затверджуються централь­ним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

  1. Державна кримінально-виконавча служба України відповід­но до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади з питань ви­конання покарань зі спеціальним статусом, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств уста­нов виконання покарань, інших підприємств, установ і організа­цій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України. Але необхідно звернути увагу на те, що зі змісту КВК України витікає, що установами ви­конання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.
  2. Загальна чисельність персоналу Державної кримінально-ви­конавчої служби України, що утримується за рахунок Державного бюджету України, визначається відповідно до закону. Гранична чисельність працівників центрального апарату центрального орга­ну виконавчої влади з питань виконання покарань та його терито­ріальних органів управління визначається Кабінетом Міністрів України.

Структура, штати територіальних органів управління, підрозді­лів кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання пока­рань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних за­кладів, закладів охорони здоров’я та положення про них затверджу­ються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань.

54

До персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеці­алісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-ви­конавчій службі України (далі — працівники кримінально-вико­навчої служби). Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здо­ров’я і віком громадян України. Час проходження служби в Дер­жавній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до ста­жу державної служби відповідно до закону.

На службу до Державної кримінально-виконавчої служби Укра­їни приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни України, які спроможні за своїми особистими, ділови­ми та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров’я ефективно виконувати відповідні службові обов’язки. Кваліфікаційні вимоги до професійної придатності ви­значаються нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань. При прийнятті на службу може бути встановлений строк випробування до шести мі­сяців. Не можуть бути прийняті на службу особи, які раніше засу­джувалися за вчинення злочину.

Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служ­би регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціаліс­тів Державної кримінально-виконавчої служби України, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України «Про державну службу», а віднесення посад цих спеціалістів до відпо­відних категорій посад державних службовців проводиться Кабі­нетом Міністрів України.

Особи рядового і начальницького складу та працівники кримі­нально-виконавчої служби не можуть бути членами політичних партій. Вони можуть бути лише членами громадських організацій, статутні положення яких не суперечать засадам діяльності Дер­жавної кримінально-виконавчої служби України, і можуть брати участь у їх роботі у вільний від виконання службових обов’язків час. Організація особами рядового і начальницького складу та пра­цівниками кримінально-виконавчої служби страйків та участь у їх проведенні забороняються.

Закон «Про загальну структуру і чисельність кримінально-ви­конавчої системи України» від 2 березня 2000 р. визначає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33 % від кіль­кості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога розповсюджується на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та лікувально-

55

 

 

 

трудові профілакторії. Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5 % від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. У ст. 5 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» встановлюється, що штатна чисельність персоналу уста­нов виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-вико­навчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною про­тягом року незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в за­значеній інспекції.

  1. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання по­карань, його територіальні органи управління, установи виконан­ня покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охоро­ни здоров’я, підприємства установ виконання покарань, інші під­приємства, установи та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.
  2. Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та кон­фіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Також окремо законо­давець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засудже­них військовослужбовців.
  3. Свою діяльність органи та установи виконання покарань ор­
    ганізовують відповідно до закону та принципів кримінально-вико­
    навчого права. Ст. 2 «Про Державну кримінально-виконавчу служ­
    бу України» додатково називає основними принципами діяльності
    Державної кримінально-виконавчої служби: 1) законність; 2) по­
    вага та дотримання прав і свобод людини та громадянина; 3) гума­
    нізм; 4) позапартійність; 5) єдиноначальність; 6) колегіальність
    при розробці важливих рішень; 7) взаємодія з органами державної
    влади, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями грома­
    дян, благодійними і релігійними організаціями; 8) відкритість для
    демократичного цивільного контролю.

Кримінально-виконавчій системі України притаманна єдність, її побудовано за принципами субординації та підпорядкованості, відповідність діяльності вимогам закону, відкритості діяльності органів та установ для громадськості, відповідальності органів та установ кримінально-виконавчої системи.

  1. Органи і установи виконання покарань спрямовують свою діяльність на досягнення цілей, які стоять перед кримінальним покаранням, на досягнення мети і завдань кримінально-виконав­чого законодавства, а також намагаються досягнути виправлення

56

та ресоціалізації засудженого за допомогою тих засобів, які надані цим органам та установам законом.

Діяльність Державної кримінально-виконавчої служби Украї­ни проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та гро­мадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов’язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за со­бою відповідальність згідно із законом.

Стаття 12. Державна виконавча служба

Державна виконавча служба виконує покарання у виді штрафу і конфіскації майна у випадках та в порядку, передбачених цим Кодексом та законами України.

  1. Відповідно до ст. З Закону України «Про державну виконав­
    чу службу», органами державної виконавчої служби є: Департа­
    мент державної виконавчої служби; державна виконавча служба
    Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастопо­
    ля; державна виконавча служба у районах, містах (містах обласно­
    го значення), районах у містах.

Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політи­ки у сфері примусового виконання рішень судів.

Державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, об­ластей, міст Києва і Севастополя організовують виконання законів та здійснюють керівництво державною виконавчою службою у ра­йонах, містах (містах обласного значення), районах у містах.

  1. Виконання рішень, перелік яких встановлено у даній статті,
    покладається на державних виконавців, якими є: заступник ди­
    ректора Департаменту державної виконавчої служби, начальник
    відділу примусового виконання рішень, заступник начальника
    відділу примусового виконання рішень Департаменту державної
    виконавчої служби, головний державний виконавець, старший
    державний виконавець, державний виконавець відділу примусо­
    вого виконання рішень Департаменту державної виконавчої служ­
    би, начальники відділів примусового виконання рішень відділу
    державної виконавчої служби Автономної Республіки Крим, об­
    ластей, міст Києва і Севастополя, їх заступники, головні державні
    виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці відді­
    лів примусового виконання рішень державної виконавчої служби
    Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя,
    начальник, заступник начальника, головний державний викона­
    вець, старший державний виконавець,  державний  виконавець

 

57

 

державної виконавчої служби у районі, місті (місті обласного зна­чення), районі у місті.

  1. Державний виконавець є представником влади і здійснює
    примусове виконання судових рішень, постановлених іменем
    України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання
    яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, перед­
    баченому законом.

Контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Де­партамент державної виконавчої служби та державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Се­вастополя.

  1. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення, або у разі виконання зведеного виконавчого провадження, при ор­ганах державної виконавчої служби можуть утворюватися вико­навчі групи в порядку, встановленому Міністерством юстиції України, до складу яких включаються державні виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби.
  2. Інші органи, установи, організації і посадові особи здійсню­ють виконавчі дії у випадках, прямо передбачених законом, на ви­могу чи за дорученням державного виконавця.

Стаття 13. Кримінально-виконавча інспекція

  1. Кримінально-виконавча інспекція виконує покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт.
  2. Кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за по­ведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробу­ванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років,
  3. Кримінально-виконавча інспекція встановлює періодич­
    ність та дні проведення реєстрації засуджених до покарань у виді
    громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від від­
    бування покарання з випробуванням.
  4. Кримінально-виконавча інспекція — це орган виконавчої влади, підпорядкований Державному департаменту України з пи­тань виконання покарань, який відповідно до законодавства здій­снює діяльність з виконання кримінальних покарань у виді по­збавлення права обіймати певні посади або займатися певною ді­яльністю, громадських робіт, виправних робіт. Крім цього, кримінально-виконавча інспекція здійснює контроль за поведін­кою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жі­нок, які мають дітей віком до трьох років.
  1. Кримінально-виконавчі інспекції створюються відповідними управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань. У своїй діяльності кримінально-ви­конавчі інспекції керуються Конституцією України, іншими зако­нами та наказами Департаменту. Положення про кримінально-ви­конавчу інспекцію затверджується центральним органом вико­навчої влади з питань виконання покарань. Органи інспекції для виконання покладених на них функцій використовують гербову печатку та штамп.
  2. Відповідно до наказу Державного департаменту України з пи­тань виконання покарань від 21 листопада 2001 р. № 212, до складу кримінально-виконавчої інспекції та її органів входять: 1) управ­ління кримінально-виконавчими інспекціями Державного депар­таменту України з питань виконання покарань (структурний під­розділ центрального апарату; 2) відділи (відділення, групи) кримі­нально-виконавчої інспекції управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань в областях, м. Києві, Київській області та Севастополі (друга керівна ланка — структурні підрозділи обласних управлінь); 3) міські міжрайонні і районні відділи (відділення) кримінально-виконавчої інспекції (безпосередні виконавці покарань, що розташовуються в районах міста). Будь-яку кримінально-виконавчу інспекцію очолює на­чальник. Кількість персоналу інспекції визначається в розмірі 5% від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції.
  3. Законодавець називає кримінально-виконавчу інспекцію се­ред органів виконання покарань, оскільки цей орган фактично здійснює організуючу та розпорядчу функції в сфері покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, а також здійснює контрольні функції щодо осіб, засуджених до таких покарань.
  4. У ч. 2 ст. 13 визначено, що кримінально-виконавча інспекція встановлює періодичність та дні проведення реєстрації засудже­них до покарань у виді громадських і виправних робіт, а також осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням. Це, як вказує Верховний Суд України у абзаці 3 п. 9 Постанови від 10 грудня 2004 р. № 18 «Про внесення змін до Постанови Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призна­чення судами кримінальних покарань», означає, що поклавши на засудженого обов’язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК України, суд не встановлює періодичність та дні проведення реєстрації, оскільки вирішення цього питання віднесено до компетенції кри­мінально-виконавчої інспекції.
  5. Окрім вищевказаних функцій на кримінально-виконавчу ін­спекцію покладено обов’язок забезпечення формування у встанов­леному порядку оперативно-довідкового і дактилоскопічного облі­ку осіб, засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням

 

 

 

58

59

 

волі. За Інструкцією про порядок формування, ведення та вико­ристання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в ор­ганах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-вико­навчої системи, затвердженою спільним наказом Міністерства вну­трішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 23.08.2002 р. № 823/188 (зареєстро­ваний в Міністерстві юстиції України 09.09. 2002 р. за № 738/7026), кримінально-виконавчі інспекції направляють до Департаменту інформаційних технологій при МВС України, управлінь (відділів) оперативної інформації при ГУМВС України в Автономній Респуб­ліці Крим та при управліннях МВС України в областях наступні документи та матеріали на засуджених: а) до виправних робіт, гро­мадських робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням — сповіщення для управління (відділу) оперативної ін­формації (далі — УОІ-ВОІ) за териториальністю; б) до обмеження волі, засуджених судами областей або Автономної Республіки Крим, які направлені відбувати покарання в їх межах, — спові­щення для УОІ-ВОІ за териториальністю; в) до обмеження волі, до виправних робіт та звільнених від відбування покарання з випро­буванням, які прибули для відбування покарання з інших облас­тей, — облікові документи в одному примірнику для УОІ-ВОІ за териториальністю, а також сповіщення для УОІ-ВОІ за місцем за­судження. При одержанні рішення суду про зміну призначеного покарання, а також при звільненні засудженого від подальшого відбування покарання направляється повідомлення (списки) в од­ному примірнику в УОІ-ВОІ за територіальністю.

Стаття 14. Військові частини, гауптвахти

  1. Військові частини, гауптвахти виконують покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовос­лужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з утриманням засуджених на гауптвахтах, а також здійснюють контроль за поведінкою засуджених військовослужбовців, звіль­нених від відбування покарання з випробуванням.
  2. Заст. 1 Статуту гарнізонної та вартової служби, затверджено­го Законом України від 24 березня 1999 р., військова частина пред­ставляє собою структурну одиницю гарнізону, розташовану по­стійно чи тимчасово в населеному пункті (пунктах) або поза ним (ними). До змісту цього поняття віднесено військові частини, шта­би, організації, установи та військово-навчальні заклади Зброй­них Сил України, а також військові частини Державної прикор­донної служби України, Служби безпеки України, внутрішніх

60

військ Міністерства внутрішніх справ України, військ Цивільної оборони України та інших військових формувань, утворених від­повідно до законів України.

  1. Відповідно до додатку № 12 до вищевказаного Статуту, для тримання військовослужбовців, які відбувають покарання у виді арешту, обладнується спеціальне приміщення — гауптвахта.

Стаття 15. Арештні доми

  1. Арештні доми виконують покарання у виді арешту.
  2. В арештних домах тримаються повнолітні особи, а також неповнолітні, яким на момент постановлення вироку виповнило­ся шістнадцять років і які засуджені за злочини невеликої тяж­кості.

 

  1. Арештні доми — це вид установ виконання покарань, в яких засуджені відбувають покарання у виді арешту. Відповідно до роз­ділу 19 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання по­карань, особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах за місцем засудження.
  2. Вимоги до створення та внутрішньої і просторової організації арештних домів встановлюються законодавством та таким відом­чим нормативно-правовим актом, як Правила внутрішнього роз­порядку установ виконання покарань.

Стаття 16. Виправні центри

Виправні центри виконують покарання у виді обмеження волі стосовно осіб, засуджених за злочини невеликої та середньої тяж­кості, а також засуджених, яким даний вид покарання призначе­но відповідно до статей 82, 389 Кримінального кодексу України (2341-14).

  1. Місцями відбування покарання у виді обмеження волі є ви­правні центри, що представляють собою кримінально-виконавчі установи відкритого типу.
  2. Правову основу діяльності виправного центру складають КВК України, Правила внутрішнього розпорядку установ вико­нання покарань, інші нормативно-правові акти, а також Ін­струкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затверджена наказом Державного депар­таменту України з питань виконання покарань 16.02.2005 № 27 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 березня 2005 р. за №290/10570).

61

 

  1. Завданнями виправних центрів є:
  • організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудже­ними з метою їх виправлення і ресоціалізації;
  • запобігання вчиненню засудженими нових злочинів;
  • забезпечення правопорядку і законності, безпеки засудже­них, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебува­ють на їх території;
  • залучення засуджених до суспільно корисної праці з ураху­ванням їх стану здоров’я, загального і професійного рівнів;
  • забезпечення охорони здоров’я засуджених;
  • здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до законодавства.
  1. Слід звернути увагу, що, оскільки обмеження волі відповідно
    до ст. 69 та 82 КК України може бути призначене і за вчинення
    тяжких та особливо тяжких злочинів, виправні центри виконують
    покарання також і відносно засуджених цієї категорії.

Стаття 17. Дисциплінарний батальйон

Дисциплінарний батальйон виконує покарання у виді триман­ня в дисциплінарному батальйоні засуджених військовослужбов­ців строкової служби.

  1. Направлення в дисциплінарний батальйон є покаранням за вчинений злочин і має на меті виправлення засуджених у дусі чес­ного ставлення до праці та військової служби, суворого додержан­ня ними Конституції та законів України, точного виконання Вій­ськової присяги і військових статутів та запобігання вчиненню нових злочинів.
  2. Організація і діяльність дисциплінарних батальйонів визна­чається Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України.
  3. Дисциплінарний батальйон (окрема дисциплінарна рота) є військовою частиною, яку утримують за окремим штатом. Органі­заційну структуру і чисельність дисциплінарного батальйону ви­значає Міністр оборони України.
  4. Контроль за діяльністю дисциплінарного батальйону, додер­жанням у ньому вимог військових статутів та вказаного Положен­ня здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України.

 Стаття 18. Виправні колонії

  1. Виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення

волі на певний строк, довічного позбавлення волі.

62

  1. Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у ви­правних колоніях:

мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами триман­ня — засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, переведені з колоній мінімального рівня безпеки із загаль­ними умовами тримання і колоній середнього рівня безпеки в по­рядку, передбаченому цим Кодексом;

мінімального рівня безпеки із загальними умовами триман­ня — чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини не­великої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини.

У виправній колонії цього виду можуть відбувати покарання також засуджені, переведені з виховних колоній у порядку, вста­новленому статтею 147 цього Кодексу;

середнього рівня безпеки — жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбав­ленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за тяжкі та особ­ливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбавлення волі; засуджені, переведені з колоній максимального рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Кодексом;

максимального рівня безпеки — чоловіки, засуджені до пока­рання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким пока­рання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного по­збавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у по­рядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чоловіки, засуджені за вчинення умис­ного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, переведені з коло­ній середнього рівня безпеки в порядку, передбаченому цим Ко­дексом.

  1. Слідчі ізолятори виконують функції виправних колоній міні­мального рівня безпеки із загальними умовами тримання і ви­правних колоній середнього рівня безпеки стосовно засуджених, які залишені для роботи з господарського обслуговування.
  2. Виправні колонії представляють собою установи виконання покарань закритого типу, що покликані практично виконувати два види кримінального покарання: позбавлення волі на певний строк та довічне позбавлення волі та, як наслідок, вони повинні прагнути досягнення тих цілей, які ставляться перед криміналь-

 

63

 

ними покараннями. Цілями покарання, як відомо, є кара, ви­правлення засудженого, індивідуальне та загальне попереджен­ня. У досягненні цих цілей і полягає задача установ виконання

покарань.

  1. У ч. 2 ст. 18 КВК України визначено загальні категорії засу­джених, які відбувають покарання в виправних колоніях того чи іншого рівня безпеки. Більш конкретно ці категорії визначені в Ін­струкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Від­повідно до цього нормативно-правового акту:

1) до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегше­ними умовами тримання із СІЗО направляються особи, засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості. Не підлягають розподі­лу та направленню із СІЗО до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання: 1) особи, які злісно порушували вимоги режиму в місцях попереднього ув’яз­нення; 2) інваліди першої та другої груп та особи, які досягли пен­сійного віку; 3) вагітні жінки та жінки, які мають при собі дітей віком до трьох років; 4) особи, які не пройшли повний курс ліку­вання венеричного захворювання, активної форми туберкульозу, психічного розладу, алкоголізму та наркоманії; 5) особи, які засу­джені за злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; 6) особи, яких засуджено за вчинення умисного злочину в період відбування покарання у виді арешту або обмеження волі;

2) до виправних колоній мінімального рівня безпеки із загаль­ними умовами тримання із СІЗО направляються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини невеликої та середньої тяжкості; жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини; особи, які вчинили злочин у неповнолітньому віці і до набрання вироком законної

сили досягли повноліття;

3) до виправних колоній середнього рівня безпеки із СІЗО на­правляються жінки, засуджені до покарання у виді довічного по­збавлення волі; жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, вперше за­суджені до позбавлення волі за тяжкі та особливо тяжкі злочини; чоловіки, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі; чоловіки, засуджені за вчинення умисного злочину невеликої та середньої тяжкості в період відбування покарання у виді позбав­лення волі;

4) до виправних колоній максимального рівня безпеки із СІЗО направляються чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари

64

замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено по­збавленням волі на певний строк у порядку помилування або ам­ністії; чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини; чо­ловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлен­ня волі;

5) до виправних колоній максимального рівня безпеки з відбу­ванням покарання у звичайних жилих приміщеннях направля­ються: чоловіки, яким покарання у виді смертної кари або довіч­ного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії; чоловіки, засуджені за умис­ні особливо тяжкі злочини, які мають не зняту та не погашену су­димість за умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, за який вони фактично відбували покарання в місцях позбавлення волі; чоловіки, які раніше двічі в будь-якій послідовності були засудже­ні та фактично відбували покарання у виді позбавлення волі за такі злочини: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство; умисне тяжке тілесне ушкодження; захоплення заруч­ників; зґвалтування; розбій, вчинений при обтяжуючих обстави­нах; вимагання, вчинене при обтяжуючих обставинах; виготов­лення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезен­ня в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, держав­них цінних паперів чи білетів державної лотереї; створення зло­чинної  організації;   бандитизм;   терористичний  акт;  створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань; викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойо­вих припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службо­вим становищем; незаконне заволодіння транспортним засобом при обтяжуючих обставинах; контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; незаконне ви­робництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; посягання на життя пра­цівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя;   злісна  непокора вимогам  адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти; посяган­ня на життя представника іноземної держави і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засуджені до по­карання у виді позбавлення волі.

65

 

6) до виправних колоній або секторів максимального рівня без­пеки з відбуванням покарання у приміщеннях камерного типу на­правляються: чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі; чоловіки, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі; чоловіки, засуджені до по­карання у виді позбавлення волі на певний строк за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, яке призвело до загибелі людей або інших тяжких наслідків; державну зраду; посягання на життя державного чи громадського діяча; диверсію; шпигунство; умисне вбивство: двох або більше осіб; заручника; особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку; вчинене на замовлення; вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винят­ком вбивства, передбаченого ст. 116, 118 КК України; захоплення заручників, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або ор­ганізованою групою, або були поєднані з погрозою знищення лю­дей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки; створення злочин­ної організації; бандитизм; терористичний акт, вчинений повтор­но або за попередньою змовою групою осіб, або якщо він призвів до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків або загибелі людини; створення терористичної групи чи терорис­тичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній, а так само матеріальне, організаційне чи інше спри­яння створенню або діяльності терористичної групи чи терорис­тичної організації; посягання на життя працівника правоохорон­ного органу, члена громадського формування з охорони громад­ського порядку і державного кордону або військовослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; по­сягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з ді­яльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги; посягання на життя представника іноземної держави; захоплення представ­ника влади або працівника правоохоронного органу як заручника; чоловіки, засуджені за вчинення умисного тяжкого або особливо тяжкого злочину в період відбування покарання у виді позбавлен­ня волі; чоловіки, які раніше були засуджені до позбавлення волі за будь-який з таких злочинів: проти основ національної безпеки України; умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; захоплен­ня заручників; зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі на­слідки, а також зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього, малолітньої чи малолітнього; розбій, вчинений організованою гру­пою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень; вимагання, вчинене організованою групою або поєднане із заподі­янням тяжкого тілесного ушкодження; створення злочинної орга­нізації; бандитизм; терористичний акт; посягання на життя пра­цівника правоохоронного органу, члена громадського формування

66

 

з охорони громадського порядку і державного кордону або військо­вослужбовця; посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя; злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи; втеча з місця позбавлення волі або з-під варти і які знову вчинили будь-який з перелічених злочинів, за який вони засудже­ні до покарання у виді позбавлення волі.

  1. При визначенні рівня безпеки враховуються рішення (Ін­
    струкція про порядок розподілу, направлення та переведення для
    відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі): а) су­
    дів України; б) судів республік колишнього СРСР; в) судів інозем­
    них держав, якщо відповідно до міждержавних угод засудженого
    було прийнято на територію України для подальшого відбування
    покарання; г) судів іноземних держав, якщо відповідно до статті &
    Кримінального кодексу України правові наслідки вироку суду іно­
    земної держави враховано судом України при кваліфікації нового
    злочину та призначенні покарання; г) судів іноземних держав,
    якщо вони визнані відповідно до пункту 19 Протоколу до Конвенції
    про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних
    та кримінальних справах від 22 січня 1993 року, який ратифікова­
    но Постановою Верховної Ради України від 3 березня 1998 року.
  2. Відповідно до вищевказаної Інструкції, особа визнається та­кою, що раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі у разі, якщо вона раніше була засуджена до покарання у виді позбавлення волі та фактично його відбувала в установах кримінально-виконав­чої системи, незалежно від погашення або зняття судимості.
  3. Господарське обслуговування слідчих ізоляторів — це штати співробітників з числа засуджених, які виконують роботи з госпо­дарського обслуговування чи благоустрою. Відділення з господар­ської обслуги формуються з числа засуджених, вирок відносно яких набув чинності, у зв’язку з чим вони відбувають призначене покарання, однак не у виправній колонії, а на території слідчого ізолятору. Тобто, хоча слідчі ізолятора є місцями попереднього ув’язнення і законом не віднесені до оргалів чи установ виконання покарань, вони виконують покарання у виді позбавлення волі щодо осіб, зарахованих до господарчої обслуги.

Про порядок відбору, зарахування осіб до господарської обслу­ги дивись коментар до ст. 89 КВК України.