Господарський кодекс: коментар ч. 1

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР ГОСПОДАРСЬКОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

За загальною редакцією В. К. Мамутова

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17

Редакційна колегія:

Г.Л. Знаменський, Д.Х. Липницький, В.К. Мамутов (голова редколегії), І.Г. Побірчен-ко, Д.М. Притика, В.В. Хахулін, Ю.С. Шемшученко, В.С. Щербина, О.І. Ющик.

 Рецензенти:

доктор юридичних наук професор А.Г. Бобкова, зав. кафедрою господарського права До­нецького національного університету;

доктор економічних наук В.Н. Василенко, заст. директора Інституту економіко-правових досліджень Національної академії наук України.

Спеціальний редактор В.С. Ковальський

 За станом законодавства України на І січня 2004 року

Розділ  І

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Глава 1 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Стаття 1. Предмет регулювання

Цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господар­ські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяль­ності між субєктами господарювання, а також між цими субєктами та іншими учасника­ми відносин у сфері господарювання.

 

  1. Перша стаття Господарського кодексу України (ГК) дає відповідь на запитання: що саме регулюють усі його нормативні положення? У ній у досить лаконічній формі визначено пред­мет регулювання – певну сферу життєвих, матеріальних відносин у суспільстві, яка потребує законодавчого врегулювання. Йдеться про сферу, яка здавна виокремилася, викристалізува­лася як сфера господарювання, господарських відносин. За всіма мовними і смисловими тлу­маченнями слово «господарювати» означає, перш за все «займатися господарською діяль­ністю, вести господарство, керувати ним за власним розсудом».

Якщо у преамбулі Кодексу йдеться про загальну мету та, про головну спрямованість цього кодифікованого законодавчого акта на утвердження суспільного господарського порядку, то стаття 1 визначає більш конкретні його завдання. Цим створюється можливість для більш чіткого усвідомлення змісту всіх подальших положень Кодексу про цілі, умови і форми гос­подарювання.

  1. У першу чергу дана стаття містить посилання на те, що Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні. Саме основним засадам господарювання і присвячені глави і стат­ті розділу І Кодексу. В них дано визначення ключових понять, що застосовуються у госпо­дарському законодавстві, викладено загальні принципи та нормативно-правові основи госпо­дарювання. Окремі глави, що складають цей розділ, присвячені основним напрямам та фор­мам участі держави і місцевого самоврядування у господарюванні, основам антимонопольно-конкурентного регулювання, засадам комерційної (підприємницької) та некомерційної гос­подарської діяльності. Більш детально всі ці питання викладаються у коментарях до відповід­них статей.
  2. У статті також визначена спрямованість Кодексу на регулювання господарських відно­син, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності. Дане поло­ження потребує деяких пояснень. Господарська діяльність за своєю сутністю є поєднанням майнових і організаційних елементів: для того щоб виробити та реалізувати продукцію, ви­конати роботу або надати певну господарську послугу саме «господар» (підприємець чи інший суб’єкт) на свій розсуд організує використання необхідного для цього майна. Однак організаційний аспект господарської діяльності має не тільки свій внутрішній, а й зовнішній прояв. Будь-яке господарство (підприємство) у ринкових умовах не діє у повній самотності, ізольовано. Тому воно перебуває в численних зв’язках, у тому числі організаційного харак­теру, з іншими господарствами та державними і недержавними органами. Наприклад, само­стійне підприємство може на добровільних засадах входити до складу такої структури, як господарське об’єднання. Тут воно і може відчувати певний організаційний вплив з боку за­значеної структури. Такого роду вплив відчуває також підприємство, перебуваючи в стосун­ках і з державними органами, які мають визначену господарську компетенцію. Саме у цих та подібних випадках і здійснюється певна організація господарської діяльності, головне при­значення якої полягає у створенні необхідних умов для здійснення цієї діяльності. Таким чи­ном, господарські відносини за своєю природою є організаційно-майновими відносинами.

 

Стаття 2.   Учасники відносин у сфері господарювання

  1. Учасниками відносин у сфері господарювання є субєкти господарювання, спожива­чі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновни­ками субєктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційногосподарські пов­новаження на основі відносин власності.

 

  1. Головне значення цієї статті полягає в тому, що в ній вперше у господарському законо­давстві окреслене коло учасників відносин у сфері господарювання. Справа в тому, що всі перелічені у цій статті «учасники» поодинці згадувалися в тих чи інших господарсько-пра­вових актах і відігравали корисну роль у різних правовідносинах. Однак лише під час ко­дифікаційних робіт з’явилася можливість узагальнити таку участь і дати перелік її представ­ників. Цей перелік допомагає більш чіткому визначенню понять «господарські відносини» і «господарські правовідносини». Таким чином і виникло узагальнююче поняття «учасник відносин у сфері господарювання». Можна сподіватися, що воно не стане зайвим як у само­му господарському законодавстві, так і в практиці його застосування.

Узагальнення, про яке йшлося вище, не позбавляє юридичної специфіки кожного різнови­ду учасників відносин у сфері господарювання. У цьому можна переконатися при вивченні подальших текстів Кодексу та коментарів до них. Наприклад, тільки питанням правового статусу суб’єкта господарювання (а це провідний учасник відносин у сфері господарювання) присвячено майже 80 статей Кодексу (див.: Розділ II «Суб’єкти господарювання»). Тут важ­ливо врахувати й той факт, що поняття «суб’єкт господарювання» отримало закріплення у Конституції України (ч. 4 ст. 13). Чимало статей у Кодексі присвячено й визначенню право­вого статусу інших учасників відносин у сфері господарювання.

За логікою законодавця, суб’єкт господарювання як учасник відносин у сфері господарю­вання має особливий правовий статус тому, що він безпосередньо здійснює господарську діяльність. Усім іншим учасникам така ознака не притаманна, хоча їх дії мають той чи інший конкретний зв’язок саме з цією діяльністю. Наприклад, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не визнаються суб’єктами господарювання (ч. 1 ст. 8 Кодексу). Однак вони можуть впливати на здійснення господарської діяльності, якщо наділені відпо­відною господарською компетенцією.

  1. При коментуванні даної статті деяких пояснень потребує поняття «споживачі». Кодекс не дає визначення цього поняття. Тому слід скористатися тим визначенням, яке міститься в іншому акті господарського законодавства, а саме у Законі України «Про природні монопо­лії» [419]. Стаття 1 цього Закону визначає  споживача  товарів  як  фізичну  або  юридичну особу, що придбаває товар. Виходячи з цього стає зрозумілим, що Кодекс, назвавши споживачів учасниками відносин у сфері господарювання, має на увазі юридичних осіб – організації, які споживають результати господарської діяльності, незалежно від того, чи є вони господарю­ючими, а чи негосподарюючими суб’єктами (споживачі енергії, природного газу тощо). ■ Відповідно до цього не є учасниками відносин у сфері господарювання споживачі – фізичні особи, права яких визначені окремим законодавством (див., наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).
  2. Закінчуючи коментування даної статті, слід звернути увагу на деякі юридичні тонкощі розуміння поняття «учасники відносин у сфері господарювання». По-перше, це поняття, як узальнююче, вказує на певну різноманітність таких учасників, що обумовлює особливості правового статусу кожного з них. Головний критерій, за яким визначаються ці особливості, має економічний характер — це наближеність того чи іншого учасника до здійснення безпосе­редньої господарської діяльності. По-друге, якщо ці учасники вступають у господарські правовідносини, то вони набувають суто юридичну якість – стають суб’єктами цих право­відносин.

 

Стаття 3. Господарська діяльність та господарські відносини

  1. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність субєктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та ре­алізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
  2. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціаль­них результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а субєкти підпри­ємництвапідприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
  3. Діяльність негосподарюючих субєктів, спрямована на створення і підтримання необхідних матеріальнотехнічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі субєктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих субєктів.
  4. Сферу господарських відносин становлять господарськовиробничі, організацій­ногосподарські та внутрішньогосподарські відносини.
  5. Господарськовиробничими є майнові та інші відносини, що виникають між субєк­тами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності.
  6. Під організаційногосподарськими відносинами у цьому Кодексі розуміються від­носини, що складаються між субєктами господарювання та субєктами організацій­ногосподарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
  7. Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підроз­ділами субєкта господарювання, та відносини субєкта господарювання з його структур­ними підрозділами.

 

  1. Дана стаття конкретизує положення статті 1 щодо визначення предмета регулювання Кодексу. Хоча весь зміст статті, по суті, присвячений визначенням тих чи інших понять, про­те існує потреба більш докладних пояснень.

Визначення поняття «господарська діяльність» має ключове значення для всього масиву господарського законодавства. Більше того, воно використовується і в інших галузях зако­нодавства (наприклад, у податковому і кримінальному). Ця обставина вимагає максимально чіткого підходу до формулювання цього поняття. Проте чинне господарське законодавство до останнього часу містило декілька визначень поняття господарської діяльності (див., на­приклад: закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1) [293], «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (ст. 1, п. 1.32) [78], «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (ст. 1) [318]. Однак за своїм змістом ці визначення суттєво різнилися, що негативно позначалося на розв’язанні конкретних госпо­дарських питань. Зрозуміло, що із введенням в дію Кодексу з’явиться базове визначення по­няття господарської діяльності, що зумовить необхідність перегляду тих визначень, які були дані раніше в окремих законодавчих актах.

З’ясовуючи поняття господарської діяльності, що наведено у частині 1 статті 3 Кодексу, необхідно зробити деякі попередні застереження. Так, поняття «господарська діяльність», як­що відволіктися від даного у Кодексі визначення, само по собі має досить широке значення, а тому застосовується в багатьох випадках. Так, можна говорити, наприклад, про побутову, до­машню господарську діяльність. В одних випадках господарська діяльність стає основною, систематичною, професійною, а в інших – додатковою, допоміжною, побіжною. Тому й різ­ним може бути правовий режим відносно того чи іншого різновиду господарської діяльності.

Критеріями відмежування одного різновиду господарської діяльності від іншого можуть бути: сфера, галузь, у яких здійснюється ця діяльність (наприклад сфера суспільного вироб­ництва, соціальна, культурна та інші сфери); мета діяльності (одержання прибутку або без його одержання); суб’єкт діяльності (спеціальний суб’єкт — суб’єкт суто господарської діяльності або інший суб’єкт, для якого ця діяльність є допоміжною); обсяг саме господар­ської діяльності у більш широкій за змістом діяльності того чи іншого суб’єкта (основний або допоміжний).

Наведемо ще одне важливе застереження. Господарська діяльність здійснюється у загаль­ній економічній сфері, а тому має суто економічні властивості. Останні неможливі без вар­тісної оцінки і взаємооцінки, еквівалентності обміну, відповідних обчислень і розрахунків. Це стосується як комерційної, так і некомерційної господарської діяльності. Отже, така озна­ка результатів господарської діяльності, як «цінова визначеність», присутня в абсолютній більшості випадків (у ринковій економіці – переважно за угодою сторін), хоча у некомерційній господарській діяльності можливе безкоштовне надання її результатів.

З огляду на викладене вище, назвемо найважливіші ознаки основної господарської діяль­ності, що регулюється нормами Кодексу: а) вона здійснюється у сфері суспільного вироб­ництва (і ніяк не у сфері особистого споживання); б) перебуваючи у сфері суспільного ви­робництва, яке, у свою чергу, базується на ринкових засадах, ця діяльність спрямована на задоволення приватних інтересів суб’єктів господарювання за умови дотримання ними пев­них публічних інтересів (іншими словами, у господарській діяльності об’єктивно поєднані приватні і публічні інтереси); в) вона перш за все пов’язана з тією стороною суспільного ви­робництва, у якій здійснюється господарське використання майна; г) вона є діяльністю, що організує виробництво та використання майна; д) результати діяльності мають вартісний ха­рактер.

  1. Стаття визначає й певні різновиди господарської діяльності. Встановлюється, що вона здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів як з метою одержання прибутку (це є комерційна, підприємницька діяльність), так і без одержання прибутку (це є некомерційна господарська діяльність). Таким чином, мета (одержання прибутку або без його одержання) тут стає головним критерієм поділу цієї діяльності на види. Існують і додат­кові критерії цього поділу, про що можна дізнатися у подальшому тексті Кодексу (див. гл. 4 «Господарська комерційна діяльність (підприємництво)» та главу 5 «Некомерційна госпо­дарська діяльність»).

При цьому не слід вважати, що основний критерій поділу господарської діяльності на ко­мерційну і некомерційну — присутність або відсутність мети одержання прибутку – має абсо­лютний характер. Якщо така мета є, то є й конкретний результат її досягнення, але він може бути повним, частковим або зовсім відсутнім. Тому є необхідність у наближенні цього кри­терію до реального життя.

При вирішенні цього питання на допомогу приходить одне з положень Системи націо­нальних рахунків (СНР), прийнятої у 1993 році Комісією Європейських співтовариств, Між­народним валютним фондом, Організацією економічного співробітництва та розвитку, Ор­ганізацією Об’єднаних Націй та Світовим банком [461]. У відповідності з СНР між комер­ційними і некомерційними видами діяльності проводяться такі розмежування: комерційна діяльність включає виробництво продукції або надання послуг на ринку за такою ціною, яка покриває більше половини витрат виробництва; некомерційна діяльність охоплює вироб­ництво продукції або надання послуг, безкоштовних або за цінами, що покривають половину чи менше половини витрат виробництва.

Побіжно слід зазначити, що Кодекс містить окремі положення й про «неприбуткову» або «некомерційну (неприбуткову)» діяльність. Йдеться, наприклад, про діяльність благодійних

12(ст. 131) та військових організацій (ст. 414). У цих організаціях господарська діяльність має підпорядкований, допоміжний характер.

  1. Частина 3 коментованої статті має суто роз’яснювальне значення, оскільки спрямована на запобігання непорозумінням, які зустрічаються на практиці при визначенні меж господар­ської діяльності. Під нею нерідко помилково розуміють просте задоволення потреб організа­ції (наприклад, освітянського, оздоровчого або культурного призначення), яка дбає про ре­монт або інше облаштування свого приміщення. Оскільки така організація своїми діями безпосередньо не створює результат господарської діяльності (не виготовляє та не реалізує продукцію, не виконує роботу чи не надає послуги вартісного характеру), то вона й не може бути суб’єктом цієї діяльності. З іншого боку, господарче забезпечення діяльності організа­ції у багатьох випадках потребує від неї юридичного оформлення стосунків зі стороною, яка виконує відповідні роботи чи надає послуги (наприклад, укладення договору на виконання ремонтних робіт). Бажано, щоб ці стосунки здійснювалися у відповідності з нормами госпо­дарського законодавства.
  2. Ознаки господарської діяльності, які були розглянуті вище, з тими чи іншими особли­востями є наявними у будь-який сфері господарських відносин. Частина 4 даної статті вста­новлює, що ця діяльність здійснюється у господарсько-виробничих, організаційно-виробни­чих та внутрішньо-господарських відносинах. Щодо особливостей цих сфер, то вони розгля­даються у наступних пунктах статті.
  3. Господарсько-виробничі відносини, що складаються при безпосередньому здійсненні господарської діяльності з виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг, зви­чайно набувають форму господарських зобов’язань (господарських договорів). Зміст госпо­дарських зобов’язань визначається не тільки угодою їх учасників, а й іншими актами, на основі яких вони укладаються (наприклад, при наданні державних замовлень). Майновий елемент у відносинах даного різновиду проявляється у передачі або в русі певного майна. Частіше за все такі майнові відносини супроводжуються й організаційними відносинами.

Сам термін «господарсько-виробничі відносини» вказує на максимальну наближеність цих відносин до виробничої діяльності суб’єктів господарювання. Він замінює той термін, який вживався у минулому, — «оперативно-господарські відносини». У «доринкових» умо­вах головні майново-організаційні питання вирішувалися «згори», а підприємства мусили оперативно виконувати такі рішення. Тепер центр тяжіння повнокровної господарської ді­яльності переміщується саме туди, де він первісно і мав бути, – безпосередньо на підприєм­ства та інші суб’єкти господарювання.

  1. Організаційно-господарські відносини виникають, як правило, у сфері господарського управління. Підстави їх виникнення вельми різноманітні — це, наприклад, акти державних ор­ганів (зокрема владні приписи виробничо-господарським суб’єктам від антимонопольного органу, органу ціноутворювання, органу стандартизації та ін.), договори між центральними органами державної влади, органами місцевого самоврядування та підприємствами (об’єд­наннями підприємств), договори про утворення об’єднань, фінансово-промислових груп або холдингів підприємств, статутні документи складних виробничо-господарських структур, у яких створюються субординаційні господарські ланки.

Деякі «вертикальні» господарські відносини мають складну, багатошарову структуру. Це стосується, наприклад, відносин між органами податкової служби і суб’єктами господарю­вання.

Оподаткування має, безумовно, бюджетно-фінансовий аспект. Це означає, що на всіх суб’єктів господарювання накладається конституційний обов’язок зі сплати податків. Акти органів податкової служби, спрямовані на захист публічних інтересів, встановлюють право­відносини цих суб’єктів з державою. Звідси і відповідальність суб’єктів господарювання пе­ред державою за податкові правопорушення. Однак важливо враховувати, що компетенція органів податкової служби значно ширше від того, щоб видавати лише владні вказівки. Ви­никають і такі відносини, які породжують для кожного з їх учасників як права, так і обов’яз­ки. Прикладом цього можуть слугувати відносини, пов’язані з умовами і порядком повер­нення раніше сплаченого податку на додану вартість, з правом вибору громадянином-підприємцем певного виду оподаткування (пропорційно доходу або фіксованою сумою за патентом), виникненням «податкової застави» тощо. Тут є необхідним поєднання приватного і публічного інтересів. Тому в цих випадках йдеться саме про організаційно-господарські відносини.

  1. Внутрішньогосподарські відносини – це той різновид господарських відносин, які ви­никають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері підприємств та інших господарських організацій. їх суб’єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробницт­ва тощо). Вони вступають у відносини між собою, а також із господарюючим суб’єктом у цілому, до складу якого вони входять. Права та обов’язки учасників внутрішньогосподар­ських відносин, як правило, визначаються локальними нормативними актами суб’єктів гос­подарювання. Не виключається також можливість укладення внутрішньогосподарських до­говорів.

 

Стаття 4. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами від­носин

  1. Не є предметом регулювання цього Кодексу:

майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом Ук­раїни;

земельні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини, щодо використання й охоро­ни рослинного і тваринного світу, територій та обєктів природнозаповідного фонду, атмосферного повітря;

трудові відносини;

фінансові відносини за участі субєктів господарювання, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів;

адміністративні та інші відносини управління за участі субєктів господарювання, в яких орган державної влади або місцевого самоврядування не є субєктом, наділеним господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційногосподар­ських повноважень щодо субєкта господарювання.

  1. Особливості регулювання майнових відносин субєктів господарювання визна­чаються цим Кодексом.
  2. До господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не вре­гульовані Кодексом торговельного мореплавства України, застосовуються правила цього Кодексу.

 

  1. Розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, яке вста­новлюється коментованою статтею, має суттєве значення для правильного застосування від­повідних положень як цього Кодексу, так і інших нормативно-правових актів. Наявність да­ної статті дозволяє більш чітко окреслити предмет регулювання, визначений у статті 1 Кодексу, шляхом вказівки на види відносин, до яких не застосовуються положення цього Кодексу. Необхідність такої вказівки виникає у зв’язку з тим, що деякі види відносин мають схожі ознаки з господарськими відносинами, що іноді ускладнює визначення їх предметної належності.

Першу групу таких відносин становлять майнові та особисті немайнові відносини, що ре­гулюються цивільним законодавством, насамперед Цивільним кодексом України. Врахову­ючи, що всі види господарських відносин, зазначені у статті 3 цього Кодексу, мають харак­тер переважно майнових чи пов’язаних з ними організаційних відносин, а предметом регу­лювання Цивільного кодексу України (ЦК) визначено майнові та особисті немайнові відно­сини (цивільні відносини), виникає потреба розмежувати у цій частині предмети регулюван­ня двох кодексів.

Виходячи з того, що предметом регулювання Господарського кодексу є відносини, що ви­никають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами госпо­дарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господа­рювання (тобто господарські відносини), принциповим для розмежування господарських та цивільних відносин стають сфера відносин та склад суб’єктів відносин. Враховуючи це, не є предметом регулювання Господарського кодексу майнові та інші відносини, що складаю­ться між негосподарюючими суб’єктами. Так само не є предметом регулювання цього Кодексу відносини, що складаються між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – громадянами.

Проте майнові відносини суб’єктів господарювання з юридичними особами (у тому числі тими, що не є суб’єктами господарювання) підпадають під дію даного Кодексу (див., напри­клад, ст. 175 ГК ). Отже, перевезення вантажів, забезпечення енергопостачання установам органів влади тощо регулюються господарським законодавством, а перевезення пасажирів та багажу чи енергопостачання громадян-споживачів – цивільним законодавством.

Практичне розрізнення господарських і цивільних відносин також дістає вияв у підпоряд­куванні їх різній судовій юрисдикції. Так, відповідно до статей 1 та 22 Закону «Про судоустрій України» [460] справи, що виникають із господарських правовідносин, розглядаються в порядку господарського судочинства, а цивільних – у порядку цивільного судочинства.

Другу групу відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу, складають земель­ні, гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання й охорони рослинного і тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду, атмосферного повітря. Особливість цієї групи відносин полягає в тому, що вони стосуються природних ресурсів, які згідно зі статтею 13 Конституції України є об’єктами права власності Українського народу і тому передбачають особливий режим правового регулювання. Основоположним законодав­чим актом щодо цієї групи відносин є Закон України «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» [364], на основі якого у системі національного законодавства сформовано спеціальні сфери та самостійні галузі законодавства.

Так, земельні відносини регулюються Земельним кодексом України [12], іншими закона­ми та актами земельного законодавства. Гірничі відносини є предметом регулювання зако­нодавства про надра, зокрема, вони регулюються Кодексом України про надра [18], Гірни­чим законом України [5] та ін. Лісові відносини регулює лісове законодавство – Лісовий кодекс України [29], інші закони та акти законодавства, що видаються відповідно до вказа­них законів. Водні відносини регулюються водним законодавством – Водним кодексом України [4], іншими законами та актами законодавства, що видаються відповідно до цих за­конів. Таким же чином окремими актами законодавства регулюються відносини щодо вико­ристання й охорони рослинного та тваринного світу, територій та об’єктів природно-за­повідного фонду, атмосферного повітря.

Третя група відносин – трудові відносини, які також не є предметом регулювання цього Кодексу, а регулюються самостійною галуззю законодавства про працю. До нього належить Кодекс законів про працю України [15], значна кількість інших законодавчих та підзаконних актів. Враховуючи розвиненість і багатоманітність трудових відносин у сфері господарю­вання, законодавець передбачив у Господарському кодексі окремі положення, які стосують­ся визначення обов’язків суб’єктів господарювання або державних органів щодо забезпечен­ня належних умов реалізації громадянами їх конституційного права на працю у цій сфері.

Четверту групу відносин, що не є предметом регулювання цього Кодексу, становлять фінансові відносини з участю господарюючих суб’єктів, що виникають у процесі формуван­ня та контролю виконання державного та місцевих бюджетів. Це, насамперед, бюджетні відносини, які є предметом регулювання бюджетного законодавства, що складається з Бюджетного кодексу України [3], щорічних законів про Державний бюджет України, інших законів. До цієї групи належать також податкові відносини, регулювання яких здійснюється актами податкового законодавства: Законом «Про систему оподаткування» [444], іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами. Щодо наявності у цьому Кодексі статті 17, присвяченої питанням оподаткування, то в ній встановлюються лише за­гальні вимоги до використання державою податків як одного із засобів регулювання госпо­дарської діяльності (див. також ч. 2 ст. 12 Кодексу). При цьому весь зміст даної статті спря­мований перш за все на захист інтересів суб’єктів господарювання.

Нарешті, п’яту групу відносин, які не є предметом регулювання Господарського кодексу, складають адміністративні та інші відносини управління за участі суб’єктів господарюван­ня, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування не є суб’єктом, на­діленим господарською компетенцією, і безпосередньо не здійснює організаційно-господар­ських повноважень щодо суб’єкта господарювання. Йдеться про відносини управління, пов’язані зі здійсненням органами держави та місцевого самоврядування повноважень щодо визначення і реалізації основних напрямів економічної політики (ст. 10), прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (ст. 11), застосування засобів державного регулювання господарської діяльності (ст. 12), а також державного контролю та нагляду за господарською діяльністю (ст. 19). Виняток становлять відносини управління за участі суб’єктів господарювання, що виникають у процесі реалізації правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (ч. 4 ст. 18, ст. 41 та ін.).

  1. Викладене у частині другій цієї статті положення, згідно з яким цим Кодексом визна­чаються особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, означає, що ГК має значення спеціального закону у сфері правового регулювання тих майнових від­носин, учасником яких є суб’єкт господарювання і щодо регулювання яких значення загаль­ного закону має Цивільний кодекс України. Крім того, вказане положення означає, що до господарських майнових відносин, які не врегульовані цим Кодексом, можуть застосовува­тися за аналогією відповідні норми цивільного законодавства, з урахуванням конституцій­них основ правопорядку у сфері господарювання, зазначених у статті 5 цього Кодексу. Тому не зовсім коректним є визначення у статті 175 ГК майново-господарських зобов’язань як ци­вільно-правових зобов’язань, що виникають у сфері господарювання між учасниками госпо­дарських відносин при здійсненні господарської діяльності, оскільки сфера цивільних відно­син і сфера господарювання — це різні сфери з різним складом учасників відносин; кожна з цих сфер відносин регулюється окремою галуззю законодавства: одна – цивільним, друга -господарським законодавством. Призначення коментованої статті саме й полягає в тому, щоб розмежувати правове регулювання господарських відносин з правовим регулюванням інших видів відносин, у тому числі цивільними, і водночас визначити порядок застосування до господарських відносин, не врегульованих цим Кодексом, правил інших законів, що регу­люють подібні відносини.
  2. У частині третій коментованої статті передбачено можливість застосування правил ГК до господарських відносин, що виникають із торговельного мореплавства і не врегульовані Кодексом торговельного мореплавства України [17]. У даному разі ГК має значення загаль­ного закону у сфері регулювання господарських відносин, порівняно з КТМ, який має зна­чення спеціального закону, що спеціально регулює відносини, у тому числі господарські, у сфері торговельного мореплавства. Йдеться саме про застосування правил ГК до відносин, що виникають із торговельного мореплавства, а не про регулювання ним цих відносин. Від­повідним чином сформульовано і статтю 4 Кодексу торговельного мореплавства України.

 

Стаття 5.   Конституційні основи правопорядку у сфері господарювання

  1. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин субєктів господарюван­ня та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
  2. Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять: пра­во власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її конти­нентального шельфу, виключної (морської“) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України; право кожного громадянина користуватися природними обєктами права власності народу відповідно до закону; забезпечення державою захисту прав усіх субєктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і су­спільству; право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; визнання усіх субєктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущен­ня протиправного позбавлення власності; економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва; забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визна­чення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом; забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на те­риторії України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, за­хист прав споживачів; взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.
  3. Субєкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського поряд­ку, додержуючись вимог законодавства.

 

  1. Коментована стаття присвячена визначенню змісту поняття «правовий господарський порядок». Це поняття є нормативною складовою більш широкого поняття – «суспільний господарський порядок» (див.: Преамбула до Кодексу).

Стаття в концентрованій формі визначає конституційні основи правопорядку в економіч­ній системі України, утвердженню якого має сприяти Господарський кодекс України. Необ­хідність даної статті викликана потребою звести докупи розрізнені конституційні положен­ня, які визначають основи регулювання відносин у сфері господарювання, і таким чином допомогти учасникам цих відносин скласти цілісне уявлення щодо правових засад, на яких ґрунтується правопорядок у вказаній сфері.

Крім того, ця стаття встановлює загальну вимогу фундаментального, стратегічного харак­теру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади при прийнятті управлінських рішень стосовно суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин. Такою загальною вимогою є оптимальне поєднання рин­кового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання з державним ре­гулюванням макроекономічних процесів. Це означає, що в правовому регулюванні у сфері господарювання не повинно бути крайнощів, тобто, з одного боку, усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин, а з іншого — невиправданого втручання органів держави у ці відносини. Вплив на економіку держава має здійснювати, го­ловним чином, заходами регулювання макроекономічних процесів, а не дріб’язковою регла­ментацією діяльності підприємців, втручанням у їх оперативні господарські відносини. У першу чергу дана вимога повинна враховуватися при прийнятті законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, спрямованих на регулювання відносин у сфері гос­подарювання. Орієнтирами і визначальними критеріями при цьому мають бути відповідаль­ність держави перед людиною за свою діяльність, а також необхідність утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної і правової держави. Конкретизація вка­заної загальної вимоги знаходить втілення у загальних принципах господарювання (ст. 6 ГК).

  1. У частині другій цієї статті наведено основні конституційні положення, якими визна­чається господарський правопорядок в Україні. Деякі з них є загальними засадами консти­туційного ладу України. Зокрема, стаття 13 Конституції України встановлює, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах терито­рії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економіч­ної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися при­родними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов’язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Винятковим значенням землі в економічному житті України зумовлено окреме конститу­ційне визначення її правового режиму, якому спеціально присвячено статтю 14 Конституції. Земля, зазначено в ній, є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Господарський правопорядок в Україні має формуватися також з урахуванням конститу­ційного обов’язку держави забезпечувати екологічну безпеку і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу (ст. 16 Конституції).

Одне з фундаментальних конституційних положень, на яке спирається національний гос­подарський правопорядок, міститься в частині першій статті 15 Конституції, згідно з якою су­спільне життя в Україні ґрунтується на засадах економічної багатоманітності. Серед інших принципових положень, що на рівні засад конституційного ладу визначають правопорядок у сфері господарювання, необхідно назвати положення статті 18 Конституції щодо взаємови­гідного співробітництва України з іншими країнами; положення статті 8 Конституції щодо визнання і дії в Україні принципу верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, конституційних норм як норм прямої дії, а також гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав громадян безпосередньо на підставі Конституції.

Разом з тим, важливими складовими, якими визначається правопорядок у сфері господа­рювання, є ряд конституційних економічних і соціальних прав громадян. Насамперед, це право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції). Згідно з цією статтею право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом; це право є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об’єк­тів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і пов­ного відшкодування їх вартості. Лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану допуска­ється примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх варто­сті. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть також користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Водночас цією ж статтею Консти­туції власників зобов’язано використовувати власність таким чином, щоб не завдавати шко­ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Ще одним конституційним правом, важливим для визначення господарського правопо­рядку, є право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, закріплене в статті 42 Конституції. З метою належного здійснення даного права держава забезпечує за­хист добросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає недобросовісної конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також неправомірного об­меження конкуренції, визначає законом види і межі монополії. Держава здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, захищає права споживачів, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Правопорядок у сфері господарювання визначається також комплексом соціальних прав, закріплених Конституцією. Насамперед, це право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом, гаран­тується захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції). Кожен, хто працює, має право на відпочинок, яке забезпечується шляхом визначення законом максимальної тривалості ро­бочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, інших умов здійснення цього права, а також надання днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, шляхом встановлення скороченого робочого дня для працівників окре­мих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45 Конституції).

Водночас Конституція гарантує тим, хто працює, право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів, яке здійснюється в порядку, встановленому законом (ст. 44 Конституції), а також право громадян на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36 Конституції).

  1. Наведений у коментованій статті перелік конституційних положень загальним чином визначає конституційно-правові межі господарського правопорядку, рамки, в яких повинні формуватися господарське та інше законодавство, прийматися відповідні управлінські рішення органами державної влади та органами місцевого самоврядування (програми діяль­ності уряду, регіональні програми тощо).

Таким чином, суб’єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання мають здійснювати свою діяльність у межах встановленого господарського правопорядку, додержуючись визначених законодавством вимог. Термін «законодавство» вживається в да­ному випадку в його широкому розумінні – як сукупність чинних нормативно-правових ак­тів, включаючи локальні акти (колективні договори, статути тощо), якими регулюються від­носини, що складаються у сфері господарювання.

Більше того, суб’єкти господарювання, інші учасники відносин у сфері господарювання, оскільки вони здійснюють свою діяльність у межах суспільного господарського порядку, по­винні додержуватись не тільки вимог законодавства, а й стратегічних економічних рішень держави, моральних принципів і норм, ділових правил та звичаїв (навіть попри відсутність юридичної відповідальності за недодержання вказаних правил, звичаїв тощо).

 

Стаття 6.   Загальні принципи господарювання

  1. Загальними принципами господарювання в Україні є:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх субєктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у звязку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підпри­ємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспіль­ства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого са­моврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

 

  1. У сфері права «принципи» є загальновизнаним поняттям. Ним означають провідну ідею, керівні засади правового регулювання тих чи інших відносин. Щодо принципів господарю­вання, про які йдеться у коментованій статті, то вони відображають сутність і характер пра­вового регулювання саме цього виду відносин.

Слід враховувати, що правові принципи мають чималий регулюючий потенціал. Так, ці принципи у багатьох випадках стають незамінним засобом тлумачення змісту норм права при їх практичному застосуванні. Адже та чи інша норма, що встановлює конкретне правило поведінки, далеко не завжди містить посилання на те, яка керівна ідея була закладена в осно­ву цього правила. Якщо ж при застосуванні норми враховуються й принципи регулювання, то зміст правила поведінки стає більш зрозумілим. Використання правових принципів здат­не принести користь і тоді, коли зустрічаються прогалини у чинному законодавстві й вини­кає необхідність, зокрема, в застосуванні аналогії закону чи права. Відомо, що суд не може відмовити у розгляді справи, якщо він не виявив у законодавстві конкретного правила пове­дінки для розв’язання справи. Тому і в даному разі з’являється можливість сповна викорис­тати регулюючі можливості принципів правового регулювання.

  1. Головна відмінність правових принципів від інших засобів правового регулювання полягає в тому, що вони, будучи вираженими мінімумом тексту, містять значно більше інформації, ніж конкретні, але багатослівні правові норми. Це дає можливість цим принципам відігравати роль «стиснутої пружини», енергія якої збільшує цілеспрямованість і точність дії норм.
  2. Якщо з’ясовувати зміст тих загальних принципів господарювання, які перелічуються у коментованій статті, то не можна не звернути уваги та те, що в їх формулюваннях знаходять свій відбиток відповідні положення Конституції України. Деякі ж формулювання, хоча на­пряму й не пов’язані з текстом конституційних положень, тим не менш відображають голов­ний сенс (ідею) конституційної основи суспільного господарського порядку. Тому більш повне уявлення про зміст принципів господарювання можна отримати, якщо їх формулю­вання порівнювати з положеннями статті 5 Кодексу та відповідними коментарями до неї.

 

Стаття 7. Нормативноправове регулювання господарської діяльності

  1. Відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативноправовими актами Президента України та Ка­бінету Міністрів України, нормативноправовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

 

  1. У правовому регулюванні господарських відносин визначальна роль належить норматив­но-правовому регулюванню, упорядкуванню відносин у сфері господарювання за допомогою нормативно-правових актів. Серед цих актів чільне місце посідає Конституція України, якою встановлюються конституційні основи правопорядку у сфері господарювання (ст. 5 ГК), а також врегульовуються на найбільш загальному рівні найважливіші відносини у цій сфері.

З прийняттям ГК України нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарю­вання набуває організованого системного характеру. По суті, цей Кодекс є базовим ком­плексним нормативно-правовим актом, в якому концентровано визначені основи господар­ського законодавства. Відтак, усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти повин­ні узгоджуватися з ГК у частині регулювання господарських відносин. Це не означає, що не можуть прийматися закони, якими певне коло або окремі моменти господарських відно­син регулюються інакше, ніж передбачено ГК; однак необхідною умовою прийняття таких законів або їх окремих положень є одночасне внесення відповідних змін до ГК.

  1. Оскільки цим Кодексом встановлюються переважно основні вимоги до організації та здійснення господарської діяльності, нормативно-правове регулювання відносин у сфері господарювання конкретизується в багатьох законах спеціального характеру, існування яких передбачено відповідними статтями ГК. Наприклад, стаття 43 ГК містить загальне по­ложення щодо свободи підприємницької діяльності. Водночас нею передбачаються спе­ціальні закони, якими встановлюється перелік видів господарської діяльності, що підляга­ють ліцензуванню або підприємництво в яких забороняється, визначаються випадки обме­ження підприємницької діяльності посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Тут же міститься вказівка на те, що особливості здійс­нення окремих видів підприємництва встановлюються законодавчими актами. При цьому конкретизація регулювання господарських відносин може здійснюватися не лише у законах, що належать до галузі господарського законодавства, але й у законах інших галузей законо­давства – конституційного, адміністративного тощо, окремі положення яких стосуються від­носин у сфері господарювання (наприклад господарської діяльності об’єднань громадян, релігійних організацій тощо). Крім законів України, господарська діяльність регулюється нормативно-правовими актами Президента України, зокрема указами з економічних питань, не врегульованих законами (видання таких указів протягом трьох років після набуття чин­ності Конституцією України було передбачено пунктом 4 розділу XV «Перехідні положен­ня» Конституції України). При цьому слід мати на увазі, що названі укази мають силу зако­нів, на відміну від інших указів Президента України, що є підзаконними актами.

Нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України, зазначеними в коментованій статті, є відповідні постанови Уряду, а також декрети Кабінету Міністрів України, видані в період 1992-1993 рр., з наступними змінами, які зберігають чинність відповідно до пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. На відміну від постанов Кабінету Міністрів України, які є підзаконними актами, декрети мають силу закону.

Інші органи державної влади у випадках, передбачених цим Кодексом, видають підзакон­ні відомчі нормативно-правові акти, які не повинні суперечити названим вище актам. Напри­клад, згідно з частиною третьою статті 339 ГК, банківські операції провадяться в порядку, встановленому Національним банком України. Те саме стосується порядку відкриття банків­ських рахунків (ст. 342 ГК).

До цього роду актів слід віднести також відповідні нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим з питань, що належать до її компетенції (ст. 137 Конституції України). Від­повідно до статті 23 ГК правові акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті в межах їх повноважень, є обов’язковими для виконання усіма учасниками госпо­дарських відносин, які розташовані або здійснюють свою діяльність на відповідній території.

  1. До інших нормативних актів, передбачених цією статтею, належать локальні норматив­но-правові акти, на які є вказівка у цьому Кодексі, зокрема установчі документи суб’єкта господарювання (статути, положення). Наприклад, статтею 71 ГК встановлено правило, згідно з яким відомості, не передбачені законом, підприємство надає органам державної вла­ди, органам місцевого самоврядування, іншим підприємствам, установам, організаціям на договірній основі або в порядку, передбаченому установчими документами підприємства. Стаття 142 ГК встановлює, що порядок використання прибутку (доходу) суб’єкта господа­рювання визначає власник або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих документів тощо.

Іншими нормативними актами, передбаченими коментованою статтею, є також державні стандарти або технічні умови, інші правила, обов’язкові до виконання учасниками господар­ських відносин, порушення яких тягне правові наслідки. Наприклад, стаття 276 ГК передба­чає, що показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов’язком для сторін договору. Так само є обов’язковими для суб’єктів господарювання, наприклад, державні ціни на імпортні товари, придбані за рахунок коштів Державного бюджету України (ст. 191 ГК), тощо.

 

Глава 2 ОСНОВНІ НАПРЯМИ ТА ФОРМИ УЧАСТІ ДЕРЖАВИ І МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Стаття 8. Участь держави, органів державної влади, органів місцевого самовря­дування в господарській діяльності

  1. Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є субєк­тами господарювання.
  2. Рішення органів державної влади та органів місцевого самоврядування з фінансо­вих питань, що виникають у процесі формування та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також з адміністративних та інших відносин управління, крім організаційногосподарських, в яких орган державної влади або орган місцевого самоврядування є субєктом, наділеним господарською компетенцією, приймаються від імені цього орга­ну і в межах його владних повноважень.
  3. Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосеред­ня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у гос­подарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

 

  1. У положенні, стисло викладеному у частині першій даної статті Кодексу, йдеться про межі господарської правосуб’єктності держави та її органів. Законодавець визначив, що дер­жава, а також органи державної влади не є суб’єктами господарювання, оскільки це супере­чило б цілям держави, закріпленим в Конституції України. Безпосередня участь держави, ор­ганів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конститу­цією та законами України.

Як бачимо, зміст цього законодавчого припису кореспондує з положенням, закріпленим у статті 2 Кодексу, — органи державної влади та органи місцевого самоврядування зазначені не як суб’єкти господарювання, а як учасники відносин у сфері господарювання.

  1. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ці конституційні обмеження волі держави у сфері господарювання створюють межі її правосуб’єктності. Вона обмежена тими цілями, заради яких існує держава (цільова правосуб’єктність). Держава бере участь у господарському обороті не у своїх приватних інтересах, а з метою найбільш ефективного відправлення влади. Ці завдання визначають сутність правоздатності держави, тобто вона, вступаючи в господарський оборот, повинна додержу­ватися свого призначення.

Особливості участі в господарському обороті органів місцевого самоврядування зумовле­ні тим, що в силу конституційних норм місцеве самоврядування в Україні забезпечує само­стійне вирішення населенням питань місцевого значення, володіння, користування і розпо­рядження комунальною власністю. Органи місцевого самоврядування не входять у систему органів державної влади, але можуть бути наділені законом окремими державними повнова­женнями з передачею необхідних для їх здійснення матеріальних і фінансових коштів.

Створювані ж державою, її органами та органами місцевого самоврядування юридичні особи можуть мати господарську правосуб’єктність, однак і в цьому разі держава та органи місцевого самоврядування не повинні виходити за межі своїх конституційних цілей.

Конституція України допускає встановлення особливостей набуття права власності і його припинення залежно від того, у чиїй власності перебуває майно: громадянина, господарської організації, держави, її органів чи органів місцевого самоврядування. Однак у будь-якому разі такі особливості можуть встановлюватися тільки законом (п. 7 ст. 92 Конституції).

Поняття держави чи територіальної громади не збігається з поняттям юридичної особи. Від їх імені діють відповідні органи, як «квазі-юридичні» особи. Таким чином, державні ор­гани та органи місцевого самоврядування, хоча й не визнаються юридичними особами, тим не менш можуть мати господарську правосуб’єктність.

При цьому, коли такі органи виступають від імені держави чи територіальної громади в якості учасників господарських відносин, то діють не як органи влади, що наділені владними повноваженнями, а саме як учасники господарських правовідносин. У цьому разі вони від­повідають за породженими ними зобов’язаннями майном, що належить відповідно державі або територіальній громаді на праві власності, крім того майна, що закріплено за юридични­ми особами або може знаходитися тільки в державній або комунальній власності. Закріплене за державними установами майно не перебуває у безпосередньому віданні держави, і вона не здійснює стосовно його розпорядницькі функції.

  1. Що стосується господарської компетенції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, то вона реалізується від імені відповідної державної чи комунальної уста­нови. При цьому ці установи несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями належним їй майном, крім випадків, визначених законом.

Законодавством визначені об’єкти, що відносяться виключно до державної власності. Конституцією України (ст. 116) функцію управління об’єктами державної власності віднесе­но до повноважень Уряду, законом визначаються й інші органи, уповноважені на здійснення такого управління.

Законодавством докладно регулюється участь органів виконавчої влади у розміщенні і ре­алізації державних контрактів (на постачання, підряд, закупівлю сільськогосподарської про­дукції тощо). Держава як учасник угод виступає при емісії та обігу різних цінних паперів, у тому числі й державних цінних паперів. Вона може бути як емітентом, так і власником цін­них паперів. Будучи найбільшим позичальником, держава визначає механізм запозичень і обов’язок державних органів щодо обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу. Дер­жава може укладати угоди про розподіл продукції, а також брати участь у відносинах, регла­ментованих інтелектуальним правом.

Держава може брати участь в обороті як безпосередньо, так і через спеціально створені нею для цих цілей державні юридичні особи в організаційно-правових формах, передбаче­них законодавством.

Опосередкована участь держави в обороті досягається шляхом вступу до нього створених державою юридичних осіб, що діють як такі, що приймають обов’язки і набувають права для себе, а не для держави. Через цих юридичних осіб побічно, опосередковано в обороті бере участь і держава. Ці особи, здійснюючи ті або інші дії від свого імені, проте обтяжують дер­жавне майно, а відтак, побічно, – і саму державу. Дії державних юридичних осіб так чи інак­ше позначаються на державі, тому вважається, що остання через них бере участь в обороті. Стосовно державних юридичних осіб особливих проблем із представництвом не виникає, оскільки вони діють від свого імені, а не від імені держави.

Коли державні чи комунальні юридичні особи діють від свого імені, підставою для подіб­них дій є їх господарська правосуб’єктність. Якщо від імені держави чи територіальної гро­мади діє орган, такою підставою є їх компетенція.

Особиста участь держави у внутрішньому господарському обороті здійснюється шляхом вступу в цей оборот органів державної влади, що діють при цьому не як відособлені юридич­ні особи, а як особливі представники держави. Цілком можливо, що держава буде представ­лена органом, який є водночас і юридичною особою. Однак ця остання якість не має значен­ня для даних відносин, оскільки такий орган представляє державу в цілому і зобов’язує саме її. Головне, що цей орган діє від імені держави у межах компетенції, встановленої актами, які визначають статус цих органів.

Зараз практично всі державні органи, що беруть участь в обороті від імені держави, визна­ні юридичними особами. Тут головним є спрямованість дій державного органа, які повинні бути здійснені від імені держави у межах компетенції такого органу. У разі особистої участі держави в обороті ми маємо специфічні відносини представництва в силу закону. За будь-яких обставин держава може вважатися такою, що бере участь в обороті безпосередньо, ли­ше тоді, коли в законодавстві закріплюються повноваження якого-небудь органу держави здійснити дію від імені держави.

Від імені держави в обороті можуть виступати як представницькі, так і виконавчі органи: Верховна Рада України, Президент України, Уряд, Міністерство фінансів України, Фонд державного майна України та ін., а від імені територіальної громади – відповідні органи міс­цевого самоврядування. Можна класифікувати такі органи і за іншими ознаками: органи, що відають грошовими ресурсами, і органи, що відають матеріальними ресурсами та іншим майном, тощо.

У випадках і в порядку, передбачених законодавством, від імені держави за її спеціальним дорученням можуть виступати будь-які особи — державні органи, органи місцевого самовря­дування, юридичні та фізичні особи. Наприклад, інтереси держави в органах управління акціонерних товариств (господарських товариств), частина акцій (часток, внесків) яких за­кріплена у державній власності, можуть представляти фізичні особи, що уклали відповідні договори на представлення цих інтересів.

Держава представлена в обороті різними посадовими особами і державними органами, між якими здійснено розподіл компетенції щодо окремого державного майна і повноважень стосовно управління ним. Від того, як це зроблено, прямо залежать майбутні правові від­носини за участю держави. Адже одні особи в складі держави керують землею, другі – жит­ловим фондом, треті — бюджетними коштами тощо. Своїми діями всі вони тією чи іншою мірою зобов’язують державу. Звідси і значення речового режиму держави, що становить найважливіший елемент її правосуб’єктності.

  1. Усе наведене стосується здійснення від імені держави угод. Щодо деліктів, то для них існують спеціальні правила, згідно з якими держава відповідає за дії як своїх органів, так і їх посадових осіб, не зважаючи на те, яку компетенцію вони мали і чи мали її взагалі.

Держава та територіальні громади відповідають за своїми зобов’язаннями не усім приналежним їм на праві власності майном, а тією частиною, яка не закріплена за створеними ни­ми юридичними особами і не відноситься до складу об’єктів, що можуть перебувати тільки в державній або комунальній власності.

Майно, що належить державі або територіальній громаді на праві власності, не закріплене за державними чи комунальними підприємствами або установами, утворює відповідно державну скарбницю, скарбницю села, селища, міста. Скарбниця складається з коштів відповідного бюд­жету та іншого державного і комунального майна: це кошти Державного бюджету України, пен­сійного фонду, фонду соціального страхування й інших державних позабюджетних фондів, На­ціонального банку України, золотий запас, алмазний і валютний фонди.

Закріплене за державними установами і підприємствами майно не перебуває в безпосе­редньому віданні держави — не входить до складу її казни — і вона не здійснює стосовно нього розпорядницькі функції. Тільки перехід цього майна до казни породжує таке право. За тих же підстав звернення стягнення за боргами держави можливо тільки на майно, що знахо­диться в складі казни, – не закріплене за державними підприємствами й установами.

Державні та комунальні юридичні особи не відповідають за зобов’язаннями держави та територіальної громади. У свою чергу, держава та територіальні громади не відповідають за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, установлених законом. Так, держава несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства при недостатності його майна.

Розмежування відповідальності проводиться й стосовно зобов’язань держави та терито­ріальних громад.

Держава, територіальні громади виступають сторонами в зобов’язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, можуть стягувати заподіяний шкодою збиток і відповідати за заподіяну шкоду.

Основу правового регулювання відповідальності держави, територіальних громад за за­подіяну шкоду становлять норми Конституції України. У главі 2 Конституції проголошуєть­ся право кожного на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади чи органів місцевого самоврядування або їх посадо­вих осіб (ст. 56).

Кожного разу, коли держава, територіальна громада стає учасником якихось правовідно­син, вони можуть бути притягнуті до відповідальності за порушення прав і охоронюваних законом інтересів іншого учасника цих відносин, і навпаки. Це загальне правило, що стосу­ється правової відповідальності. Однак, говорячи про державу чи територіальну громаду як про суб’єкта відповідальності, слід мати на увазі особливі випадки позадоговірної відпо­відальності держави чи територіальної громади за шкоду, заподіяну у визначених законодав­ством випадках.

Шкода, заподіяна будь-якому учаснику відносин у сфері господарювання в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування або по­садових осіб цих органів, у тому числі в результаті видання акта державного органу або орга­ну місцевого самоврядування, що не відповідає законові або іншому правовому актові, підля­гає відшкодуванню. Шкода відшкодовується за рахунок відповідної казни.

Таким чином, Конституцією України встановлене загальне правило щодо відповідально­сті держави за шкоду, заподіяну її органами або їх посадовими особами. Така відповідаль­ність настає незалежно від того, чи є орган держави юридичною особою і чи може він са­мостійно нести відповідальність. Природно, держава не відповідає за юридичних осіб, що не виконують владних функцій, і їх посадових осіб, що не виключає субсидіарної відпо­відальності держави за зобов’язаннями окремих державних юридичних осіб.

  1. Загальновизнано, що влада держави поширюється тільки на її територію і деякі інші простори відповідно до норм міжнародного права. Отже, за межами своєї території держава владу зазвичай не здійснює.

Особливістю участі держави у зовнішньогосподарському обороті є те, що органи, уповно­важені діяти від її імені, можуть вступати у відповідні відносини як безпосередньо, так і че­рез посольства, консульства або торгпредства. Останні повинні мати спеціальні повнова­ження діяти від імені названих органів, що представляють державу. Таким чином, має місце подвійне представництво. Однак дипломатичні й консульські служби можуть виступати від імені держави і безпосередньо при здійсненні угод для забезпечення своєї власної діяльності за кордоном (оренда приміщень, придбання у власність нерухомого майна та інші подібні дії), а також деяких інших угод. Зокрема, угода, укладена торговельним представництвом від імені держави, зобов’язує державу.

Особливості відповідальності держави і територіальних громад у відносинах, врегульова­них господарським законодавством, за участю іноземних юридичних осіб, громадян і держа­ви визначаються законом та міжнародними договорами України з урахуванням імунітету держави та її власності.

 

Стаття 9. Форми реалізації державою економічної політики

  1. У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів субєктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому.
  2. Економічна стратегіяобраний державою курс економічної політики, розрахова­ний на тривалу перспективу і спрямований на вирішення крупномасштабних економіч­них та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту обєктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси субєктів господарювання.
  3. Економічна тактикасукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умо­вах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
  4. Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення за­сад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціаль­ного розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науковотехнічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.

 

  1. Частина перша статті 9 логічно розвиває загальну вимогу до формування суспільного господарського порядку, яка полягає в оптимальному поєднанні ринкового саморегулюван­ня економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів (див. Преамбулу, ст. 5 Кодексу та коментар до неї). Регулювання держа­вою макроекономічних процесів завжди має політичний характер, залежить від тих полі­тичних інтересів, які реалізує дана конкретна влада.

Відповідно до загальних засад Конституції України цим Кодексом встановлено, що еко­номічна і соціальна політика держави повинна спрямовуватися на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і на­селення в цілому. Таким чином, дана стаття є нормативно-правовим орієнтиром для будь-яких політичних сил, що формують та здійснюють економічну і соціальну політику в Укра­їні. При цьому реалізація державою економічної і соціальної політики, згідно з коментова­ною статтею, передбачає дві форми здійснення цієї політики – стратегічну (довгострокову) і тактичну (поточну).

  1. Частини друга і третя цієї статті присвячені загальному визначенню економічної стра­тегії та економічної тактики. Зокрема, економічна стратегія передбачає вибір пріоритетних цілей народного господарства, а також засобів та способів реалізації вказаних цілей, врахо­вуючи об’єктивні процеси і тенденції розвитку, що мають місце у народному господарстві України та світовому господарстві. Обов’язковою умовою при цьому повинно бути враху­вання законних інтересів суб’єктів господарювання, що випливає з конституційного визна­чення України як демократичної і правової держави.

Разом з тим, при виборі економічної стратегії необхідно брати до уваги спектр інтересів суб’єктів господарювання, в тому числі ті, що не збігаються з законом. Визначений таким чином державою курс економічної політики, що розрахований на тривалу перспективу (від кількох до десятків років), передбачає вирішення крупномасштабних економічних і соціаль­них завдань, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її еко­номічного потенціалу і національного багатства, вирішення на цій основі завдань культур­ного розвитку, підвищення народного добробуту, – є курсом стратегічним.

На відміну від цього, економічна тактика передбачає визначення цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу відповідно до конкретних умов розвитку народного господарства в поточному періоді.

Співвідношення економічної стратегії і тактики не зводиться, однак, до однобічного жорсткого підпорядкування другої першій. Залежно від характеру конкретних умов, що складаються, держава може обрати й такі тактичні рішення, які не випливають з економічної стратегії; але при цьому повинна бути відповідним чином переглянута й уточнена стратегіч­на економічна політика.

  1. Виняткове значення має правове закріплення економічної політики, до чого, власне, й зводиться головний зміст даної статті. Завдяки такому закріпленню економічна політика набуває формальної визначеності, необхідної для її чіткого та послідовного здійснення. Фор­малізація політичних цілей і завдань, засобів і способів їх реалізації, надання їх змісту нор­мативного характеру здійснюються шляхом прийняття правових актів, передбачених Кон­ституцією України. Насамперед, це засади внутрішньої і зовнішньої політики, які визначає Верховна Рада України (п. 5 ст. 85 Конституції), загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, які вона затверджує (п. 6 ст. 85 Конституції), програми діяльності Кабінету Міністрів України, що їх схвалює парламент (п. 11 ст. 85 Конституції).

Конкретизація правового закріплення економічної політики відбувається в актах держав­ного прогнозування та планування економічного і соціального розвитку (див. коментар до ст. 11 цього Кодексу), а також у законах та інших нормативно-правових актах, серед яких ви­ключна роль належить бюджетному законодавству. До актів конкретизації правового за­кріплення економічної політики належать також програми Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористу­вання, охорони довкілля (ст. 138 Конституції), а також програми соціально-економічного та культурного розвитку, які затверджують органи місцевого самоврядування (ст. 143 Консти­туції). Правове визначення і закріплення у різних формах здійснення економічної політики держави об’єктивно зумовлюється змішаним характером національної економіки, що відпо­відає тенденціям розвитку економіки найбільш передових країн.

 

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

  1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурногалузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньо­галузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науковотехніч­ний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростан­ня рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення субєктам господарювання необхід­них умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення ос­новних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріори­тети структурногалузевої політики, а також забезпечення ефективного і відпові­дального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення субєктам господарювання най­більш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій технікотехнологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної бага­тоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійс­нення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, ек­вівалентності відносин обміну між субєктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будьяких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між субєк­тами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господар­ської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольноконкурентна політика, спрямована на створення оптимального кон­курентного середовища діяльності субєктів господарювання, забезпечення їх взаємо­дії на умовах недопущення проявів дискримінації одних субєктів іншими, насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування дохо­дів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпе­чення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

Податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого подат­кового навантаження на субєктів господарювання, стимулювання суспільно необхід­ної економічної діяльності субєктів, а також дотримання принципу соціальної справед­ливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошовокредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів субєктів господарювання та населення до банківської систе­ми, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і роз­витку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу на­ціональної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валют­них резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин су­бєктів господарювання з іноземними субєктами господарювання та захист національ­ного ринку і вітчизняного товаровиробника.

  1. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяль­ності населення.
  2. У соціальноекономічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, полі­тику соціального захисту та соціального забезпечення.

 

  1. Поряд із закріпленням форм реалізації економічної політики попередньою статтею Ко­дексу, коментована стаття дає визначення економічної політики шляхом характеристики основних її напрямів або видів. Таке визначення зумовлюється потребою уніфікувати, при­вести до певної одноманітності застосування у законодавстві відповідної термінології, по­в’язаної з виробленням та реалізацією економічної політики держави. Зокрема, наведені в цій статті визначення мають використовуватися в процесі державного прогнозування та роз­роблення програм економічного і соціального розвитку України, передбачених відповідним Законом [27], при формулюванні засад внутрішньої і зовнішньої політики, а також конкрет­них положень законодавчих актів. Разом з тим вони забезпечують можливість більш чіткого розуміння заходів державного впливу на господарські відносини, а отже, більш усвідомле­ного здійснення своїх прав та обов’язків учасниками цих відносин.

У коментованій статті основними напрямами, за якими визначається економічна політика держави, названо: структурно-галузеву, інвестиційну, амортизаційну політику, політику інституційних перетворень, цінову, антимонопольно-конкурентну, бюджетну, податкову, гро­шово-кредитну, валютну, зовнішньоекономічну політику. Це загальна диференціація основ­них видів економічної політики, яка не виключає деталізації кожного з вказаних напрямів за більш конкретними сферами. Зокрема, у складі структурно-галузевої політики названо такі сфери, як промислова політика, аграрна, будівельна тощо, стосовно яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу. Вказані заходи зумовлюють­ся загальним цільовим спрямуванням відповідного напряму економічної політики, яке зазна­чено в цій статті.

  1. Зважаючи на те, що господарська діяльність безпосередньо пов’язана з використанням природних ресурсів, у процесі якого має місце негативний вплив на довколишнє середови­ще, у частині другій цієї статті встановлено, що держава повинна здійснювати також еколо­гічну політику. Зміст вказаної політики визначається необхідністю забезпечити раціональне використання суб’єктами господарювання природних ресурсів та їх повноцінне відтворен­ня, а також необхідністю створення безпечних умов життєдіяльності населення. Дані поло­ження ґрунтуються на загальних засадах конституційного ладу, згідно з якими людина, її життя і здоров’я визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. З Конституції). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (ст. 16 Конституції). Реалізація екологічної політики має гарантувати конституційне право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 Конституції).
  2. Оскільки господарювання не є самоціллю, а підпорядковується задоволенню різнома­нітних, перш за все соціально-економічних, потреб людини, частиною третьою коментова­ної статті встановлено, що держава повинна здійснювати відповідну політику в соціально-економічній сфері. Йдеться про соціальну політику захисту прав споживачів (консюмеризм), політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соці­ального захисту та соціального забезпечення. Здійснення названих видів політики у со­ціально-економічній сфері також випливає із засад конституційного ладу України: визначен­ня її як соціальної держави, вимоги забезпечення державою соціальної спрямованості еконо­міки, а також ряду основоположних прав і свобод громадян, закріплених Конституцією України. Серед них право кожного на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23 Конститу­ції), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право кожного на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48), інші соціальні пра­ва. Тим, хто працює, Конституцією надано також право на страйк для захисту своїх еконо­мічних і соціальних інтересів (ст. 44) та право на участь громадян у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів (ст. 36).

Захистові прав споживачів присвячено положення статей 20 та 39 ГК, у статті 69 цього Кодексу встановлено вимоги до підприємств щодо їх соціальної діяльності, а стаття 19 пе­редбачає здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю, зокрема, у сфері виробництва і праці, споживання, цін тощо. Таким чином, даний Кодекс не лише про­голошує необхідність здійснення зазначених видів політики в соціально-економічній сфері, а й закріплює певні загальні законодавчі вимоги щодо здійснення цієї політики.

 

Стаття 11. Прогнозування та планування економічного і соціального розвитку

  1. Здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовується на створення економічних, організаційних та правових умов, за яких субєкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних і про­грамних документів економічного і соціального розвитку.
  2. Законом визначаються принципи державного прогнозування та розроблення про­грам економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних до­кументів, вимоги до їх змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого само­врядування у цих питаннях.
  3. Основними формами державного планування господарської діяльності є Держав­на програма економічного та соціального розвитку України, Державний бюджет Укра­їни, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку, по­рядок розробки, завдання та реалізація яких визначаються законом про державні про­грами.
  4. Органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України розробляють і затверджують програми соціальноекономічного та культурного розвитку відповідних адміністративнотериторіальних одиниць та здійснюють планування економічного і соціального розвитку цих одиниць.
  5. Субєктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися пе­редбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності.

 

  1. Норми даної статті справляють ціннісно-орієнтаційний правовий вплив на результати діяльності всіх суб’єктів господарювання. У них закріплюється спрямованність правового регулювання на створення необхідних умов, які стимулювали б суб’єктів господарювання до врахування в їх діяльності показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку.

Найвірогідніше, що найбільший економічний ефект від створення умов, про які йдеться у пункті 1 даної статті, можна отримати від державних і комунальних підприємств, а також від великих підприємств будь-якого виду власності та організаційно-правової форми. Перші, здійснюючи свою основну діяльність, зобов’язані виконувати загальногосподарські задачі досягнення макроекономічного ефекту в масштабах регіону України чи держави в цілому. Другі ж, при відсутності позитивного зобов’язання їх до виконання загальногосподарських задач, маючи значні масштаби виробничих і ринкових операцій, можуть істотно впливати на макроекономічну ситуацію, беручи участь у реалізації програм економічного і соціального розвитку. Подолати (перебороти) їх індиферентність до показників прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку можливо саме завдяки створенню умов для прибуткового функціонування їх капіталу.

Під економічними умовами слід розуміти майнову вигоду від залучення до організації державних програм, одержання матеріальних благ внаслідок користування на пільгових умовах фінансовими, трудовими, інтелектуальними, земельними і природними ресурсами на ринку даних ресурсів тощо. Під організаційними – надання управлінських технологій, по­слуг економічного менеджменту, інформаційних засобів прогнозування успішності того або іншого бізнесу в обмін на добровільно взяті підприємствами зобов’язання відносно залучен­ня до організації і реалізації державних програм. Під правовими – надання сприятливого юридичного режиму для здійснення тієї чи іншої господарської діяльності.

  1. Сутність наведених у пункті 2 коментованої статті принципів державного прогнозуван­ня та розроблення програм економічного і соціального розвитку України співвідноситься з головним принципом інституціональної політики: доцільно все, що працює на ефективну на­ціональну економічну стратегію і не суперечить законодавству.

Саме про такі принципи йдеться, наприклад, у статті 2 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98]: це принципи цілісності, об’єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотри­мання загальнодержавних інтересів. Такі принципи орієнтують на створення умов для збіль­шення числа потенційних учасників реалізації довгострокових, середньострокових і корот­кострокових програм регіонального, загальногосподарського, національного і навіть над­національного масштабів.

До цього слід додати, що в сучасних умовах при розробленні програм економічного і со­ціального розвитку важливим є врахування вимог забезпечення сталого економічного роз­витку, розроблених і рекомендованих ООН. Багатьма державами позитивно сприймаються ці вимоги, і вони отримують відображення в їх стратегічних рішеннях. Тому можна перед­бачити, що названі вимоги в подальшому знайдуть конкретний відбиток у законодавстві України.

Безумовно, при подальшому вдосконаленні законодавства знайдуть закріплення загаль­ний порядок розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження та відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань.

  1. Форми державного планування господарської діяльності досить конкретно визначені у частині 3 даної статті, що в принципі не потребує якихось коментувань. Інша справа, що не всі ці форми мають достатнє законодавче забезпечення. Якщо, наприклад, щорічні держав­ні бюджети України складаються на основі норм чинного Бюджетного кодексу, то інші фор­ми державного планування поки що не мають достатньої законодавчої бази. Лише в подаль­шому можна очікувати розробки і прийняття таких законів, як закон про державні програми економічного і соціального розвитку України і закон про цільові державні програми.
  2. Стаття закріплює принципове положення про компетенцію органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в питаннях розробки і затвердження програм соціально-економічного та культурного розвит­ку. Очевидний зв’язок даного положення зі статтею 18 Закону України «Про державне про­гнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98], яка має назву «Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування щодо державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку». Тому нормами цієї статті і слід ке­руватися.
  3. Стаття передбачає не загальний, а саме пільговий режим надання фінансових, трудо­вих, інтелектуальних, земельних і природних ресурсів (на ринку даних ресурсів) тим суб’єк­там господарювання, які враховують суспільні інтереси, відображені в програмних докумен­тах. Мета цієї норми очевидна — подолати байдужість суб’єктів, що господарюють, до враху­вання суспільних інтересів.

Слід звернути увагу на те, що позитивні зобов’язання суб’єктів господарювання щодо вра­хування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку (за винятком державних і комунальних підприємств), відсутні. При цьому показники прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку є лише орієнтиром для розроблення суб’єктами підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів, що сприяють досягненню приватного інтересу. Тому для створення умов, зазначених у пункті 1 даної статті, при здійсненні державою еконо­мічної стратегії і тактики у сфері господарювання як державній, так і територіально-господарській системі не знадобляться додаткові повноваження. Однак за неналежних економіч­них, організаційних і правових умов не може бути гарантованим те, що показники прогноз­них і програмних документів економічного і соціального розвитку будуть затребувані.

 

Стаття 12. Засоби державного регулювання господарської діяльності

  1. Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
  2. Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність субєктів госпо­дарювання є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

  1. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються цим Кодексом, іншими законодав­чими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій субєктів госпо­дарювання здійснюються відповідно до цього Кодексу та інших законів.
  2. Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією Ук­раїни та законом.

 

  1. Правова регламентація господарської діяльності в наш час – у період переходу до со­ціально орієнтованої ринкової економіки – повинна спрямовуватись на закріплення в зако­нодавстві економічно і морально обґрунтованих принципів її функціонування в умовах кон­куренції.

Світовий досвід показує, що на саморегульований механізм ринку не можна повністю по­кладатися. Він сам по собі не може забезпечити здорових суспільних відносин і не гарантує довгострокової економічної стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і се­редній бізнес, забезпечувати громадське взаємопорозуміння у справах справедливого розпо­ділу прибутків, використовуючи такі засоби, під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей господарської діяльності.

  1. У процесі виробництва проявляються приватні інтереси, інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів, споживачів. Виникає потреба в їх узгодженні. Для цього необхідно використовувати правові регулятори таким чином, щоб, з одного боку, не допустити зниження підприємницької активності, надмірних податків, що регламентують якість вироблюваної продукції, а з іншого – досягти додержання норм, що регламентують якість виробленої продукції, природокористування тощо. Виходячи з цього правовими регу­ляторами виробничого процесу виступають інститут державного замовлення, системи стан­дартизації, сертифікації, забезпечення єдності вимірювань, правові норми захисту навко­лишнього середовища, ліцензування і квотування господарської діяльності, регулювання цін і тарифів, надання дотацій, цільових інновацій та субсидій.

Визначають основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів госпо­дарювання такі законодавчі акти, як закони України «Про поставки продукції для державних потреб» [408], «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], «Про ліцен­зування певних видів господарської діяльності» [318], «Про стандартизацію» [454], «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності» [372], «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293]. Чималу роль виконують й Декрет Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. «Про квотування і ліцензування експорту товарів» [303], і постанова Кабінету Мі­ністрів від 23 грудня 1992 р. «Про регулювання цін» (є чинним об’явлене нею Тимчасове по­ложення про державне регулювання цін і тарифів) [437].

  1. Коментована стаття встановлює, що умови, обсяги, сфера та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Ко­дексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального роз­витку, які розробляються у відповідності з Законом від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» [98].

Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюється відповідно до Кодексу та інших законів. Зокрема, тут йдеться про Закон України «Про інноваційну діяльність» [296]. Цей закон визначає пра­вові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки інноваційним шляхом. Згідно з ним державну підтримку одержують суб’єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні іннова­ційні проекти.

Державою підтримується і мале та середнє підприємництво, яке не набуло ще достатньо­го розвитку в нашій державі порівняно з країнами з розвинутою ринковою економікою, де воно має значну питому вагу, сприяє підвищенню зайнятості населення та його життєвого рівня. Правові засади державної підтримки суб’єктів малого підприємництва незалежно від форми власності визначає Закон України «Про державну підтримку малого підприємницт­ва» [111]. Він прийнятий з метою сприяння позитивним зрушенням в економіці та створення умов для більш успішного впровадження ринкових реформ в Україні.

  1. Здійснення підприємницької діяльності суб’єктами такої діяльності не повинно завда­вати шкоди іншим громадянам та навколишньому природному середовищу. За Конститу­цією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам гро­мадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Конкретизовано ці конституційні засади у згаданому вище Законі «Про ліцензу­вання певних видів господарської діяльності», який, як уже зазначалося, по-перше, визначає певні види господарської діяльності, на здійснення яких потрібно мати дозвіл-ліцензію, а по-друге, встановлює обмеження у здійсненні підприємницької діяльності.

Так, діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, проведенням криміналістичних, су­дово-медичних, судово-психіатричних експертиз може здійснюватись тільки державними підприємствами та організаціями. Виключно державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку, наприклад, здійснюється діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та екс­плуатацією первинних мереж (крім місцевих) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку загального користування (за деякими винятками).

 

Стаття 13. Державне замовлення, державне завдання

  1. Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом фор­мування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (заку­півлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед субєктів господарюван­ня, незалежно від їх форми власності.
  2. Державний контракт це договір, укладений державним замовником від імені дер­жави з субєктом господарюваннявиконавцем державного замовлення, в якому ви­значаються економічні та правові зобовязання сторін і регулюються їх господарські відносини.
  3. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Дер­жавного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.
  4. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обовязковими для субєктів господарювання.
  5. Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом.
  6. Особливості відносин, що виникають у звязку з поставками (закупівлею) для дер­жавних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, озброєння та військо­вої техніки, а також інших спеціально визначених (специфічних) товарів, регулюються відповідно до закону.

 

  1. З переходом України до ринкових відносин державне керівництво економікою стало здійснюватися на основі принципів, що сполучають приватно-правові і публічно-правові ін­тереси. Необхідність державного керівництва, державного планування не відпала. Однак ці процеси почали поєднуватися з самостійністю суб’єктів господарювання, зростанням ролі угод, іншими принципами ринкової економіки.

У Законі України «Про підприємства в Україні» [382] прямо вказувалося на те, що дер­жавне замовлення (разом з угодами, укладеними з постачальниками продукції (робіт, по­слуг) та постачальниками матеріально-технічних ресурсів) виступає як основа складання планів підприємства. У цьому ж Законі було закріплено договірну основу для виконання під­приємством робіт та послуг для державних потреб.

  1. Державний контракт є різновидом договору поставки. Однак державний контракт має свої відмітні риси, що випливають із цілі, для якої він укладається — задоволення державних потреб України. Специфікою державного контракту є те, що, по-перше, держава гарантує оплату продукції (робіт, послуг) за цими контрактами, по-друге, держава може надавати еко­номічні пільги виконавцям таких договорів, по-третє, такий договір укладається на основі державного замовлення, і його зміст обов’язково повинен відповідати змісту такого замов­лення.

У Законі України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] йдеться також про договір закупівлі. Цей договір визначено як письмову угоду між замовником та ви­конавцем – переможцем процедур закупівлі, яка передбачає надання послуг, виконання ро­біт або набуття права власності на товар за відповідну плату.

Спеціальне законодавство, що регламентує процес закупівлі та поставки товарів для дер­жавних потреб, детально не визначає змісту договору закупівлі за державні кошти. Воно ли­ше вказує, що договір про закупівлю укладається тільки у письмовій формі та набуває сили з моменту його підписання замовником та виконавцем. У разі виникнення зобов’язань, які неможливо було передбачити під час укладання договору та які призвели до зміни ситуації так, що закупівля перестала відповідати державним інтересам, замовник може, за узгоджен­ням з уповноваженим органом, вносити зміни до будь-якої частини договору чи відмовитися від його виконання протягом одного місяця з моменту виникнення таких обставин.

Для виконавців державного замовлення, які засновані повністю або частково на держав­ній власності, а також для суб’єктів господарської діяльності усіх форм власності — монопо­лістів державні замовлення на поставку продукції є обов’язковими, якщо виконання держав­ного замовлення не завдає збитків цим виконавцям.

  1. Частина третя статті визначає джерела фінансового забезпечення здійснення поставки продукції для державних потреб. Це, передусім, кошти Державного бюджету України, а також інші джерела фінансування, що залучаються для цього. Передбачається, що в останньо­му випадку необхідним є закон, який би регламентував порядок залучення цих джерел.
  2. Державне завдання, яке згадується у частині четвертій даної статті Кодексу, раніше не було передбачено законодавством України. Його відмітною ознакою є обов’язковість ви­конання усіма суб’єктами господарської діяльності. Зазначено, що суб’єктами встановлення державного завдання є Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади. Зрозу­міло, що встановлення загальнообов’язкового державного завдання не може бути повсякден­ною практикою. Це мають бути особливі випадки, які прямо вказані в Кодексі або в інших законах.
  3. У частині п’ятій даної статті вказується, що засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб визначаються законом. Основним законодавчим актом, у якому вирішуються ці питання, є згаданий вище Закон України «Про закупівлю товарів, ро­біт і послуг за державні кошти».
  4. У даній статті також визначено, що особливості відносин, які виникають у зв’язку з по­ставками (закупівлею) для державних потреб деяких специфічних видів продукції або това­рів, визначаються у спеціальному законодавстві. Наприклад, загальні правові та економічні засади формування і виконання державного оборонного замовлення містяться у Законі України «Про державне оборонне замовлення» [96].

Щодо особливостей поставки (закупівлі) для державних потреб сільськогосподарської продукції та продовольства, то вони поки що визначаються підзаконними нормативними ак­тами. Тому слід очікувати появи у цій сфері відповідних законів.

 

Стаття 14. Ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності

  1. Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забез­печення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інте­ресів держави, суспільства та окремих споживачів.
  2. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарюван­ня, встановлених у статті 6 цього Кодексу.
  3. Ліцензіядокумент державного зразка, який засвідчує право субєкта господарюванняліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, по­вязані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.
  4. У сферах, повязаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з вико­ристанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засоба­ми, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізне­су та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патен­тування підприємницької діяльності субєктів господарювання.

Торговий патентце державне свідоцтво, яке засвідчує право субєкта господарю­вання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановлено­го строку. Спеціальний торговий патентце державне свідоцтво, яке засвідчує право субєкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до зако­ну. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

  1. У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування вироб­ництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встанов­люється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

 

  1. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані, як уже зазначалось, неможлива без застосування державою гнучких засобів впливу на економічні процеси. Крім податкових та інших фінансово-кредитних важелів, правил ціноутворення держава застосовує і системи ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування.
  2. Ліцензування, як випливає з коментованої статті, – це видача і переоформлення та ану­лювання документів державного зразка, які засвідчують право суб’єкта господарювання на здійснення зазначених в них видів господарської діяльності протягом визначеного строку при виконанні ліцензійних умов. Ліцензійні умови – це нормативно-правовий акт, положен­ня якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для прова­дження певного виду господарської діяльності.

Основними принципами державної політики у сфері ліцензування є: забезпечення рівно­сті прав, законних інтересів усіх суб’єктів господарювання; захист прав, законних інтересів та здоров’я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпе­ки держави; встановлення єдиного порядку ліцензування господарської діяльності на тери­торії України; встановлення єдиного переліку видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Відносини, пов’язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюють­ся Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [318]. Він встановлює, що ліцензія є єдиним документом, який дає право на провадження певного виду господарської діяльності, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензу­ванню, порядок їх ліцензування, передбачає державний контроль у цій сфері, відповідаль­ність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства, що ре­гулює відносини, пов’язані з ліцензуванням.

Основні напрями державної політики у сфері ліцензування та законодавчі основи її ре­алізації, за цим Законом, визначає Верховна Рада України, а її реалізацію здійснюють Ка­бінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів, виконавчі органи рад, уповноваже­ні провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Закон встановив компетенцію спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Цей орган, зокрема, розробляє проекти нормативно-правових актів з питань ліцензування, узагальнює практику застосування цих актів. А орган ліцензування, яким є орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів, або спеціально уповноважений виконавчий орган для ліцензування певних видів господарської діяльності забезпечує виконання законодав­ства у сфері ліцензування, затверджує спільно із спеціально уповноваженим органом ліцен­зійні умови та порядок контролю за їх виконанням, видає і переоформлює ліцензії та анулює їх, формує і веде ліцензійний реєстр. Ліцензійний реєстр містить відомості про суб’єкта гос­подарювання – ліцензіата, вид господарської діяльності згідно з виданою ліцензією, строк її дії. Відомості ліцензійних реєстрів та ідентифікаційні коди органів ліцензування містить Єдиний ліцензійний реєстр, який веде спеціально уповноважений орган з питань ліцензуван­ня (ст. 19 Закону).

Щодо експертно-апеляційної ради при спеціально уповноваженому органі, то вона є коле­гіальним органом, до компетенції якого належить експертиза проектів нормативно-правових актів органів виконавчої влади з питань ліцензування, аналіз стану та розроблення рекомен­дацій щодо вдосконалення ліцензування.

Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», як уже зазначалось, встановлює єдиний перелік певних видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, почина­ючи з пошуку (розвідки) корисних копалин і закінчуючи посередницькою діяльністю мит­них брокерів та митних перевізників. Законом визначено перелік документів, які подаються суб’єктами господарювання в органи ліцензування для одержання ліцензії, строк (десять днів) для прийняття рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено в судовому порядку.

  1. Порядок патентування торговельної діяльності за готівкові кошти, а також з викорис­танням інших форм розрахунків та кредитних карток, діяльності у сфері торгівлі іноземною валютою, діяльності з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг, що провадиться суб’єктами господарської діяльності, визначається Законом України «Про па­тентування деяких видів підприємницької діяльності» [372].

Під торговельною діяльністю розуміється роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій (громадське харчування) сфері за готівкові кошти, інші готівкові пла­тіжні засоби та з використанням кредитних карток. Патентуванню підлягає торговельна діяльність, що здійснюється суб’єктами господарської діяльності, а саме юридичними осо­бами або їх структурними (відокремленими) підрозділами (філіями, відділеннями, представ­ництвами) у пунктах продажу товарів – магазинах та інших торгових точках, кіосках, палат­ках, автомагазинах тощо.

Дія зазначеного закону не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання послуг підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі, аптек, які перебувають у державній власності, та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачан­ня у селах, селищах та містах районного підпорядкування; суб’єктів підприємницької діяль­ності – фізичних осіб, які здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності, сплачують податок на промисел і в деяких інших випадках; суб’єктів господарської діяльно­сті, створених громадськими організаціями інвалідів.

Торговий патент видається суб’єктам господарської діяльності за плату державними по­датковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або їх структурних (відокремле­них) підрозділів. Строк дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності стано­вить 12 календарних місяців, короткострокового торгового патенту – від 1 до 15 днів.

Суб’єкт господарської діяльності, який придбав спеціальний торговий патент, не сплачує податок на прибуток підприємств, податок на додану вартість, податок на доходи фізичних осіб, плату (податок) на землю і низку зборів, передбачених законом.

Порядок ведення бухгалтерського обліку суб’єктами господарської діяльності, які при­дбали спеціальний торговий патент, встановлюється Кабінетом Міністрів.

  1. Квотування експорту та імпорту здійснюється у відповідності з Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] та декретом Кабінету Міністрів України «Про квоту­вання і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» [303].

Закон «Про зовнішньоекономічну діяльність» передбачає такі квоти: квоти (континген­ти) глобальні – квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квоти (контингенти) групові — квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортуються або з яких він (вони) імпортуються; квота експортна (імпортна) – граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експорту­вати чи імпортувати протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях; квоти (контингенти) індивідуальні – квоти, що встановлюються по то­вару (товарах) із зазначенням конкретної країни, куди товар (товари) може (можуть) експор­туватись або з якої він (вони) може (можуть) імпортуватись. По кожному виду товарів може встановлюватись лише один вид квоти.

Квотування здійснюється шляхом встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.

Рішення про запровадження режиму ліцензування та квотування експорту (імпорту) при­ймається Кабінетом Міністрів України.

 

Стаття 15. Стандартизація та сертифікація у сфері господарювання

1-У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Укра­їні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

  1. Застосування стандартів чи їх окремих положень є обовязковим для:

субєктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативноправових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продук­ції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стан­дартів.

  1. У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено ін­ші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативноправовими актами України, дозволяєть­ся застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспорту­вання на території України.
  2. 3 метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для жит­тя, здоровя та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі субєктів господарювання в міжнародному економічному, науковотехнічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифіка­ція, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.
  3. Види та порядок сертифікації продукції та послуг встановлюються законом.

 

  1. Стандартизація та сертифікація є специфічними засобами регулювання господарської діяльності і водночас складовими національної системи технічного регулювання. Необхід­ність реформування стандартизації і сертифікації є однією з визначальних умов для вступу України до Світової організації торгівлі, зокрема, в частині гармонізації правових та орга­нізаційних засад стандартизації та підтвердження відповідності в Україні з вимогами Угоди з технічних бар’єрів у торгівлі [504].

Відповідно до частини другої статті 92 Конституції України порядок встановлення дер­жавних стандартів визначається виключно законами України. Правові засади стандартизації в Україні викладені у Законі «Про стандартизацію» [454].

Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характе­ристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров’я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки. Крім того, метою стандартизації є створення умов для раціонального використання всіх видів націо­нальних ресурсів та відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призна­ченню, сприяння науково-технічному прогресу та міжнародному співробітництву, а також створення умов для усунення невиправданих технічних перешкод у міжнародній торгівлі.

У процесі стандартизації виробляються нормативні документи: стандарти, кодекси уста­леної практики, класифікатори та технічні умови.

Стандартом є розроблений у встановленому порядку нормативний документ, що закріп­лює для загального і багаторазового застосування правила, загальні принципи або характе­ристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального сту­пеня впорядкованості у певній галузі.

Класифікація стандартів здійснюється залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, та рівня, на якому здійснюється стандартизація. Залежно від статусу органу стандартизації, що приймає чи схвалює стандарти, розрізняють: національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, видані ним каталоги та реєстри загально­державного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийня­ті чи схвалені іншими органами стандартизації.

Національним стандартом є державний стандарт України, прийнятий центральним орга­ном виконавчої влади у сфері стандартизації та доступний для широкого кола користувачів. Національний (державний) стандарт має міжгалузеве значення.

Кодексом усталеної практики є нормативний документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи виробів.

Класифікатором є нормативний документ, в якому систематизовано за певним критерієм об’єкти стандартизації у певній сфері господарювання.

Технічними умовами є нормативний документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Кодекс усталеної практики, класифікатор та технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Залежно від рівня, на якому здійснюється стандартизація, розрізняють:

міжнародні та регіональні стандарти — стандарти, прийняті, відповідно, міжнародним та регіональним органом стандартизації;

національні стандарти інших країн – стандарти, прийняті уповноваженими органами ін­ших країн.

Стандартизація в Україні здійснюється за пріоритетності прямого впровадження міжна­родних і регіональних стандартів та дотримання міжнародних та європейських правил і про­цедур стандартизації.

Міжнародні стандарти розробляються та приймаються в рамках Міжнародної організації стандартизації (ІСО) та Міжнародної електротехнічної комісії (МЕК).

Згідно зі статтею 56 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європей­ськими Співтовариствами [508] Україна взяла зобов’язання сприяти застосуванню техніч­них правил Співтовариства та європейських стандартів, які приймаються Європейським ко­мі- тетом стандартизації (СЕН) та Європейським комітетом стандартизації в електротехніці (СЕНЛЕК).

В Україні міжнародні (регіональні) стандарти та стандарти інших країн, якщо їх вимоги не суперечать законодавству України, можуть бути застосовані шляхом посилання на них у національних та інших стандартах.

Міжнародні (регіональні) стандарти запроваджуються як національні стандарти за умови їх прийняття центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації України, тобто шляхом опублікування національного стандарту, що грунтується на відповідному міжна­родному (регіональному) стандарті, чи підтвердження того, що міжнародний (регіональний) стандарт має той самий статус, що і національний, із зазначенням будь-яких відхилень від міжнародного (регіонального) стандарту.

Національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до чинних між­народних договорів України.

  1. За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Проте зако­нодавець встановлює обов’язкові випадки застосування стандартів чи їх окремих положень. Так, якщо нормативно-правовий акт містить посилання на стандарт, усі суб’єкти господа­рювання зобов’язані застосовувати такий стандарт.

Обов’язковими для виконання органами державної влади, органами місцевого самовряду­вання та суб’єктами господарювання незалежно від форми власності є вимоги, що встанов­люються стандартами щодо захисту життя, здоров’я та майна людини, захисту тварин, рос­лин; охорони довкілля, безпеки продукції, процесів чи послуг, запобігання введенню в оману стосовно призначення та безпеки продукції, усунення загрози для національної безпеки.

Інші вимоги стандартів визнаються обов’язковими у договірних ситуаціях або за наявно­сті відповідного посилання на стандарти у технічній документації виробника (постачальни­ка) продукції, а також виконавця певних послуг. Такі вимоги можуть ставитися до основних споживчих (експлуатаційних) характеристик продукції та методів їх контролю; вимог до па­кування, транспортування, зберігання та утилізації продукції; правил та норм оформлення технічної документації; метрологічних правил і норм тощо.

Виробник чи постачальник продукції вправі добровільно підтверджувати відповідність продукції національним стандартам у порядку, встановленому центральним органом вико­навчої влади у сфері стандартизації. У разі складення декларації або наведення стандартів у маркуванні продукції, стандарти чи їх окремі положення застосовуються в обов’язковому порядку при її виробництві, постачанні.

Відповідність продукції вимогам стандартів підтверджується шляхом випробувань за правилами та процедурами обов’язкової та добровільної сертифікації. У разі засвідчення відповідності продукції вимогам стандартів їх застосування є обов’язковим.

  1. Стандарти чи їх окремі положення застосовуються на добровільних засадах до продукції українського виробництва, що виготовляється на експорт, але лише за умови, якщо положен­ня відповідної угоди (контракту) між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності не супере­чать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України. У такий спосіб забезпечується пріоритет спожива­ча, тобто допускається виготовлення та постачання продукції за кордон відповідно до вимог міжнародних, регіональних, національних та інших стандартів країни, в якій зареєстровано замовника продукції.
  2. Відповідно до частини четвертої статті 42 Конституції України держава захищає права спо­живачів та здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт.

Згідно з декретом Кабінету Міністрів України «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» [106] повноваження щодо державного нагляду за додержанням технічних регламентів з підтвердження відповідності, технічних регламентів, стандартів, норм і правил, станом засобів вимірювань, а також інших вимог, пов’язаних з якістю продукції, покладаються на центральний орган виконавчої влади у сфері технічного регулювання та споживчої політики і його територіальні органи — держав­ні центри стандартизації, метрології та сертифікації, а також інші спеціально уповноважені органи. Нагляд за дотриманням вимог санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм у стандартах та інших нормативно-технічних документах здійснюють органи та установи державної санітарно-епідеміологічної служби. Нагляд за додержанням ветери­нарно-санітарних вимог здійснюють державні органи ветеринарної медицини.

У разі порушення стандартів, технічних регламентів суб’єкт господарювання несе відпо­відальність, засади якої встановлено розділом V згаданого вище декрету.

  1. 3 метою захисту споживачів, контролю безпеки продукції для довкілля, життя, здоров’я громадян та майна, усунення технічних перешкод у міжнародній торгівлі здійснюється сер­тифікація, тобто процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган до­кументально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу вимогам, встановленим законодавством.

За визначенням ІСО сертифікація відповідності є дією, що засвідчує шляхом видачі сер­тифіката відповідності або знаку відповідності, що виріб або послуга відповідають певному стандартові або іншому нормативному документу.

Правові засади сертифікації в Україні встановлені Законом України «Про підтвердження відповідності» [383]. Згідно з цим Законом об’єктами сертифікації є продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал.

Сертифікація може мати обов’язковий та добровільний характер.

Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентую­ться законодавством, є обов’язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого ор­гану з сертифікації. Обов’язкова сертифікація проводиться згідно з вимогами технічних рег­ламентів з підтвердження відповідності. За результатами обов’язкової сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з сертифікації заявникові видається сертифі­кат відповідності.

Обов’язкова сертифікація здійснюється акредитованими в установленому законодавством порядку органами із сертифікації будь-якої форми власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності в законодавчо регульованій сфері.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтверджен­ня відповідності створено державну систему сертифікації – УкрСЕПРО. Сертифікація про­дукції в системі УкрСЕПРО проводиться відповідно до затверджених спеціально уповнова­женим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності правил сертифікації однорідних видів продукції (послуг).

Виробники зобов’язані реалізовувати продукцію, що підлягає обов’язковій сертифікації, лише за наявності сертифіката відповідності, виданого або визнаного уповноваженим орга­ном із сертифікації, наносити на продукцію національний знак відповідності у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством; компенсу­вати споживачам продукції завдані їм збитки в разі виявлення невідповідності продукції вимогам, зазначеним у декларації про відповідність та/або сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності; сприяти проведенню всіх процедур підтвердження відповідності, встановлених для певного виду продукції.

Постачальники зобов’язані реалізовувати продукцію за умови наявності копії сертифіка­та відповідності чи копії свідоцтва про визнання відповідності; припиняти реалізацію продукції, якщо вона не відповідає вимогам нормативних документів, зазначеним у декларації про відповідність або у сертифікаті відповідності чи свідоцтві про визнання відповідності.

Сертифікація у сфері, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламен­туються законодавством, здійснюється на добровільних засадах у порядку, визначеному до­говором між заявником (виробником, постачальником) та органом із сертифікації. Орган із сертифікації встановлює правила проведення добровільної сертифікації, визначає учасників робіт із сертифікації. Результатом добровільної сертифікації є підтвердження відповідності продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персона­лу будь-яким заявленим вимогам.

 

Стаття 16.   Дотації та інші засоби державної підтримки субєктів господарювання

  1. Держава може надавати дотації субєктам господарювання: на підтримку вироб­ництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також субєктам господарювання, що опинилися у критичній соціальноекономічній або еко­логічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економіч­ний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.
  2. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським това­ровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.
  3. Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки субєктів господа­рювання визначаються законом.

 

  1. Коментована стаття визначає певні економічні важелі, які можуть застосовуватися дер­жавою з метою корегування функціонування ринкової економіки. До них належать і дотація та інші засоби державної підтримки суб’єктів господарювання. Дотація – грошові кошти, що видаються юридичним і фізичним особам. Дотації з державного бюджету видаються малоприбутковим та збитковим суб’єктам господарювання в галузях економіки, які мають важливе соціальне значення. Це, передусім, сільське господарство.
  2. Пріоритетний розвиток сільського господарства забезпечується шляхом підтримання стабільної законодавчої та нормативно-правової бази з метою забезпечення передбачуваних умов розвитку підприємництва в цій галузі; державної підтримки наукових досліджень по створенню та впровадженню нових екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій виро­щування, поглибленої переробки сільськогосподарської сировини та виготовлення з неї кон­курентоспроможної вітчизняної продукції; підтримки сільськогосподарських товаровироб­ників, інфраструктури аграрного ринку, виробництва стратегічно важливих видів сільсько­господарської продукції, спрямованих на забезпечення продовольчої безпеки держави; до­тування виробництва продукції тваринництва, рибництва та рибальства; проведення заку­півель сільськогосподарської продукції до державних ресурсів.

Пільги щодо податку на прибуток, цільові дотації і субсидії, кредити на пільгових умовах, валютні, митні та інші пільги можуть надаватися, за Законом України «Про поставки про­дукції для державних потреб» [408], суб’єктам господарювання з метою економічного сти­мулювання виконання державних замовлень.

  1. Застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначається, перш за все, метою їх господарювання. Наприклад, державну підтримку одержують суб’єкти господарювання, які реалізують в Україні інноваційні проекти, що сприяють розвитку еко­номіки, забезпечують впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ре­сурсозберігаючих технологій, виробництво та реалізацію нових видів конкурентоспромож­ної продукції.

З метою створення умов для позитивних структурних змін в економіці держава підтримує ма­ле підприємництво. Сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва має на меті його становлення як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення ста­лого позитивного розвитку суспільства, підтримку вітчизняних виробників, формування умов для забезпечення зайнятості населення, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Надання переваг вітчизняним виробникам здійснюється, зокрема, шляхом застосування преференційної поправки до ціни тендерних про­позицій при закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти. Особливо це стосується суб’єктів господарювання з низькою конкурентоспроможністю. Закон України «Про заку­півлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] передбачає, що замовник (орган дер­жавної влади чи місцевого самоврядування, підпорядковані їм організації, а також підприєм­ства, уповноважені здійснювати закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти) за­стосовує преференційну поправку до ціни тендерної пропозиції, поданої підприємствами Українських товариств сліпих, глухих, спілками, організаціями інвалідів України.

 

Стаття 17.   Податки в механізмі державного регулювання господарської діяль­ності

  1. Система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно за­конами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доціль­ності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, терито­ріальних громад, субєктів господарювання та громадян.
  2. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави за­кони, якими регулюється оподаткування субєктів господарювання, повинні передба­чати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

  1. Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись інди­відуально для окремого субєкта господарювання.
  2. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з субєктів господарювання. При цьому податки та інші обовязкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, по­слуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються субєктами господарювання неза­лежно від результатів їх господарської діяльності.

 

  1. Оподаткування є одним із засобів державного впливу на господарську діяльність, де держава діє в публічних інтересах. Під податком і збором, за Законом України «Про систему оподаткування» [445], слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснений платниками у порядку і на умовах, що визна­чаються законами України про оподаткування. Система оподаткування — сукупність подат­ків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджету та цільових фондів — будується за принципа­ми поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб’єктів господарю­вання та громадян, рівності, соціальної справедливості. Справедливим, наприклад, є звіль­нення від оподаткування операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва підприємств, заснованих всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, що є їх повною власністю, інших платників податку (пп. 5.21 ст. 5 Закону України «Про податок на додану вартість» [387].
  2. Закони, якими регулюються відносини з оподаткування суб’єктів господарювання, мають передбачати оптимальне поєднання фіскальної функ­ції, тобто отримання необхідних надходжень до бюджету, та стимулюючої функції оподатку­вання, яка полягає, зокрема, в стимулюванні підприємницької виробничої діяльності та інвес­тиційної активності шляхом введення пільг щодо оподаткування прибутку, спрямованого на розвиток виробництва; стабільність (незмінність) загальних правил оподаткування — забезпе­чення незмінності податків, зборів та їх ставок, а також податкових пільг протягом кількох років.

Сприяють стабільності оподаткування і правила, згідно з якими ставки, механізм справ­ляння податків та зборів, за винятком особливих видів мита, і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування (Закон від 22 грудня 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» [82], а також про те, що зміни і доповнення до цього Закону, інших за­конів про оподаткування стосовно надання пільг, зміни податків, зборів, механізму їх сплати вносяться не пізніше, ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року і набирають чинності з початку нового бюджетного року. Це правило запроваджене Законом України від 2 березня 2000 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподат­кування» [76]. У цьому ж Законі зазначено, що це правило не застосовується у випадках зменшення розміру ставок податків, зборів або скасування пільг з оподаткування та інших правил, які призводять до порушення правил конкуренції та створення податкових переваг окремим суб’єктам підприємницької діяльності або фізичним особам.

Закони про оподаткування повинні передбачати і запобігання або усунення подвійного оподаткування, яке досягається заходами, визначеними Законом України «Про систему опо­даткування» [445]. Вони полягають у тому, що суми податку на прибуток, одержаний юри­дичними особами, їх філіями, відділеннями, та суми податку з доходів фізичних осіб, спла­чені за кордоном відповідно до законодавства іноземних держав, зараховуються при сплаті ними податку з прибутку (доходів) в Україні. При цьому розмір зарахованих сум не може пе­ревищувати суми податків, що підлягають сплаті в Україні.

  1. На відміну від обов’язків державних підприємств перед бюджетом, які існували за часів адміністративно-командної системи, коли підприємства розраховувались з бюджетом за нормативами відрахувань від прибутку, що установлювались за розсудом міністерств для груп підприємств і навіть для одного, ставки податків не можуть встановлюватись індивіду­ально для окремого суб’єкта господарювання, що було б порушенням принципу рівності, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації.

 

Стаття 18. Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господа­рювання

  1. Держава здійснює антимонопольноконкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що за­тверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
  2. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в гос­подарській діяльності та захисту субєктів господарювання і споживачів від недобро­совісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування.
  3. Органам державної влади та органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам забороняється приймати акти та вчиняти дії, які усувають конкуренцію або необгрунтовано сприяють окремим конкурентам у підприємницькій діяльності, чи за­проваджують обмеження на ринку, не передбачене законодавством. Законом можуть бути встановлені винятки з цього правила з метою забезпечення національної безпеки, оборони чи інших загальносуспільних інтересів.
  4. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами.

 

  1. Антимонопольно-конкурентна політика є одним з елементів економічної політики дер­жави. Держава формує основні напрями антимонопольно-конкурентної політики, закріплю­ючи її в державних програмах. Визначальне значення, серед інших програм, мають програми економічного і соціального розвитку України, у яких визначаються основні положення щодо підтримання конкуренції та розвитку конкурентних ринків.

Значну роль відігравала і продовжує відігравати Державна програма демонополізації еко­номіки і розвитку конкуренції, яку схвалила Верховна Рада України ще у 1993 році [7].

З метою реалізації Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування всіх типів, територіальних відділень Антимонопольного комітету України впроваджуються конкретні механізми з де­монополізації товарних ринків, запобігання монополізації цих ринків у процесі реформуван­ня власності. Реалізація заходів із демонополізації економіки дозволяє створити конкурентні засади на основних товарних ринках та зняти бар’єри на шляху до вступу на них суб’єктів малого підприємництва.

  1. Конкуренція обумовлена прагненням підприємців досягти переваг на споживчому рин­ку. Якщо така конкуренція є добросовісною, то вона стає вельми корисною для споживачів і суспільства в цілому. Тому антимонопольно-конкурентне законодавство спрямовано не тіль­ки на захист інтересів підприємців (конкурентів) – учасників ринкових відносин, а й на захист інтересів споживачів і суспільства.

Державна політика в галузі обмеження монополізму в господарській діяльності і захисту суб’єктів господарювання і споживачів формується і здійснюється органами державної вла­ди і місцевого самоврядування.

Верховною Радою України приймаються основні законодавчі акти з питань демонопо­лізації економіки і розвитку конкуренції.

Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, видає укази та розпорядження щодо конкурентної політики, які є обов’язковими для виконання на всій території України. Напри­клад, 18 листопада 2001 р. Президент України підписав Указ «Про основні напрями конку­рентної політики на 2002—2004 роки» [355]. У ньому намічені конкретні заходи для удоско­налення правил конкуренції, подальшого зменшення частки монопольного сектора в еко­номіці України, оптимізації діяльності держави як безпосереднього учасника ринкових від­носин.

Кабінет Міністрів України зобов’язаний виконувати вимоги, які закріплені в антимонопольно-конкурентному законодавстві, при розробці й здійсненні загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, при здійсненні внут­рішньої політики держави, забезпеченні фінансової, інвестиційної, податкової політики, по­літики економічної безпеки і природокористування.

У відповідності з пунктом 2 статті 25 Закону України «Про захист економічної конкурен­ції» [282] Кабінет Міністрів України може дозволити економічну концентрацію, на здійснен­ня якої Антимонопольний комітет України не надав дозволу як на таку, що не відповідає умовам частини першої цієї статті, якщо позитивний ефект від суспільних інтересів зазначе­ної концентрації переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Надання дозволу Кабінетом Міністрів України повинно відбуватись у відповідності з Порядком надання Ка­бінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарюван­ня, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р.’ [235].

Антимонопольний комітет України згідно з Законом України «Про Антимонопольний комітет України» [58] здійснює державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства; запобігає, виявляє та припиняє порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, здійснює контроль за економічною концентрацією; координує та контролює діяльність суб’єктів природних монополій; сприяє розвитку добросовісної кон­куренції.

Міністерства і відомства беруть участь у здійсненні конкурентної політики в межах нада­них їм повноважень у відповідних секторах економіки.

Суб’єкти господарювання, об’єднання, інші особи беруть участь у реалізації конкурент­ної політики в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегова­них їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування.

Міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, Верховній Раді Авто­номної Республіки Крим та органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим, дер­жавним органам, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державним органам приватизації, Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення, місцевим органам виконавчої влади (у відповідності із стат­тею 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [282] вищезазначені органи ма­ють узагальнююче поняття «органи влади», яке застосовується в межах законодавства про захист економічної конкуренції) і органам місцевого самоврядування заборонено делегуван­ня окремих владних повноважень об’єднанням, підприємствам та іншим суб’єктам господа­рювання, якщо це призводить або може призвести до обмеження конкуренції (ст. 16 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

  1. Центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що реалізують конкурентну політику, не можуть приймати акти та здійснювати дії, які необ­грунтовано усувають чи обмежують конкуренцію.

З метою забезпечення національної безпеки, оборони або забезпечення суспільних інтере­сів органам державної влади та органам місцевого самоврядування може бути дозволено прийняття рішень або здійснення дій, які можуть мати наслідком обмеження конкуренції.

  1. Правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються Консти­туцією України, Господарським кодексом України, Законами України «Про захист еконо­мічної конкуренції» [282], «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281], «Про при­родні монополії» [419], «Про Антимонопольний комітет України» [58] та іншими законами.

 

Стаття 19.   Державний контроль та нагляд за господарською діяльністю

  1. Субєкти господарювання мають право без обмежень самостійно здійснювати гос­подарську діяльність, що не суперечить законодавству.
  2. Субєкти господарювання підлягають державній реєстрації відповідно до цього Кодексу та закону.
  3. Держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю субєктів госпо­дарювання у таких сферах:

збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей субєктами господар­ських відносинза станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносинза додержанням субєктами господарювання кредитних зобовязань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

цін і ціноутворенняз питань додержання субєктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;

монополізму та конкуренціїз питань додержання антимонопольноконкурентного законодавства;

земельних відносинза використанням і охороною земель;

водних відносин і лісового господарстваза використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

виробництва і праціза безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарногігієнічною безпекою; за дотриман­ням стандартів, норм і правил, якими встановлено обовязкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

споживанняза якістю і безпечністю продукції та послуг;

зовнішньоекономічної діяльності з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

  1. Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
  2. Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності субєктів госпо­дарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними дер­жавного контролю та нагляду забороняються.
  3. Органи державної влади і посадові особи зобовязані здійснювати інспектування та перевірки діяльності субєктів господарювання неупереджено, обєктивно і опера­тивно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси субєк­тів господарювання.
  4. Субєкт господарювання має право на одержання інформації про результати ін­спектування і перевірок його діяльності не пізніше як через тридцять днів після їх закін­чення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені субєктом господарювання у встановленому законодавством порядку.
  5. Усі субєкти господарювання зобовязані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а та­кож надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформа­цію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від субєктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.

 

  1. Коментована стаття виходить з приписів Конституції України (ст. 13, 41, 42 та ін.), які за­кріплюють права і свободи громадян України, у тому числі право на підприємницьку (господар­ську) діяльність, що не суперечить законодавству. Виходячи з цього, право без обмежень здійс­нювати діяльність, яка не заборонена законодавством і не суперечить йому, становить один із визначальних принципів господарювання (див. ст. 6 даного Кодексу і коментар до неї).

Слід звернути увагу на таку важливу обставину, стаття, присвячена питанням державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, розпочинається з розгляду не саме цих напрямів державного регулювання, а з посилання на право вільного ведення господарської діяльності. Це є свідченням пріоритетності права вільно господарювати, а не бути лише об’єктом державного нагляду і контролю.

  1. Початок господарської діяльності суб’єктів господарювання пов’язаний з їх державною реєстрацією. Держава, здійснюючи реєстрацію, веде облік суб’єктів підприємництва, регу­лює питання створення суб’єктів господарювання, обумовлює особливості початку їх діяль­ності. Основні відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а та­кож фізичних осіб – підприємців, крім цього Кодексу, тепер регулює нещодавно прийнятий Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» [115]. Згідно з цим Законом державна реєстрація полягає у засвідченні факту створення або припинення юридичної особи, засвідченні факту набуття або позбавлення статусу підприєм­ця фізичною особою шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Державна реєстрація проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому ко­мітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Се­вастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації таких суб’єктів гос­подарювання як банки, торгово-промислові палати, фінансові установи, біржі, інші установи та організації.

  1. Третя частина коментованої статті торкається вельми «чутливих» питань взаємовідно­син суб’єктів господарювання і державних органів, що здійснюють контроль та нагляд за господарською діяльністю. Тому вона потребує більш докладного коментування щодо сфер господарської діяльності, у яких відбувається цей контроль та нагляд (окремо по абзацах частини третьої).

3.1. Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складан­ня фінансової звітності в Україні визначено Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64].

Перевірки фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, до­стовірності обліку і звітності проводять Головне контрольно-ревізійне управління України та контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі згідно зі статтею 8 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну служ­бу в Україні» [110].

Положенням про Головне контрольно-ревізійне управління України [388] визначено, що основним із завдань цього органу є проведення ревізії та перевірки фінансової діяльності щодо використання коштів, матеріальних цінностей та їх збереження, стану і достовірності бухгалтерського обліку та фінансової звітності з метою посилення контролю за дотриман­ням касової дисципліни, наявністю, рухом і зберіганням товарно-матеріальних цінностей і запобігання зловживанням у фінансово-господарській діяльності підприємств, установ, ор­ганізацій усіх форм власності та господарювання.

3.2. Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюд­жетами та державними цільовими фондами» [403] визначені контролюючі органи, які мають право проводити перевірки фінансово-господарської діяльності (ст. 2):

митні органи – стосовно акцизного збору та податку на додану вартість (з урахуванням випадків, коли законом обов’язок з їх стягнення або контролю покладається на податкові ор­гани), ввізного та вивізного мита, інших податків і зборів (обов’язкових платежів), які відповідно до законів справляються при ввезенні (пересиланні) товарів і предметів на митну тери­торію України або вивезенні (пересиланні) товарів і предметів з митної території України;

органи Пенсійного фонду України – стосовно збору на обов’язкове державне пенсійне страхування;

органи фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування – стосовно внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Статтею 13 декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [444] визначені функції державних органів і функції банківської си­стеми України у сфері валютного контролю. Зазначено, що Національний банк України є го­ловним органом валютного контролю, який здійснює контроль за виконанням правил регу­лювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених цим декретом до компетенції інших державних органів та забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з цим декретом та іншими актами ва­лютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться ре­зидентами і нерезидентами через ці банки. Державна податкова інспекція України веде фі­нансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України. Міністерство зв’язку України забезпечує контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон Укра­їни. Державний митний комітет України контролює додержання правил переміщення валют­них цінностей через митний кордон України.

Держава забезпечує контроль і нагляд за додержанням суб’єктами господарювання кре­дитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни.

Безпосередній контроль за цільовим використанням позичальниками бюджетного креди­ту здійснюють фінансуючі банки. Для повноти контролю за цільовим використанням бюд­жетних кредитів банки, що проводять фінансування, отримують від позичальника всю необ­хідну для цього документацію (бізнес-плани, розрахунки окупності, гарантовані джерела по­вернення бюджетного кредиту тощо).

Додержання вимог податкової дисципліни контролюють органи державної податкової служби. Вони вправі здійснювати на підприємствах, в організаціях та в інших суб’єктів господарювання перевірки грошових документів, бухгалтерських книг, звітів, кошторисів, декларацій, товарно-касових книг, показників електронних контрольно-касових апаратів і комп’ютерних систем та інших документів незалежно від способу подання інформації (включаючи комп’ютерний), пов’язаних з обчисленням і сплатою податків, інших платежів (Закон України від 5 лютого 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні») [77].

3.3. Статтею 116 Конституції України та статтею 4 Закону України «Про ціни і ціноутво­рення» [493] встановлена виключна компетенція Кабінету Міністрів України щодо забезпе­чення проведення цінової політики. Відповідно до статті 9 цього Закону державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються державними органами України на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюється органами, на які ці функції покладено Урядом України. Такі органи здійснюють контроль у взаємодії з проф­спілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями згідно зі статтею 13 вищезгаданого Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2000 р. № 1432 [108] функції контролю за дотриманням державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію з контролю за цінами та її територіальні органи – державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Підприємства, організації та інші юридичні і фізичні особи мають право оскаржити у су­довому порядку порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій, коопе­ративів та інших юридичних і фізичних осіб і вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін і тарифів, притягую­ться до адміністративної або кримінальної відповідальності.

3.4.  Щодо державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень, то йому присвячена окрема стаття цього Кодексу (див.: ст. 40 та коментар до неї).

3.5. Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним ба­гатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Контроль за використанням та охороною земель перш за все полягає в забезпеченні до­держання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України.

Основні завдання та принципи державного контролю за використанням та охороною зе­мель, а також порядок здійснення такого контролю визначено Законом України «Про дер­жавний контроль за використанням та охороною земель» [103]. Зокрема, у цьому Законі зазначається, що державний контроль за використанням та охороною земель здійснює спе­ціально уповноважений орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Державний контроль за додержанням законодавства про охорону земель здійснює спеціально уповнова­жений орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Державний контроль за використанням і охороною вод та лісів здійснюється згідно з ви­могами, відповідно, Водного кодексу України і Лісового кодексу України.

3.6. Однією з гарантій забезпечення реалізації конституційного положення про створення умов для повного здійснення громадянами права на працю, згідно зі статтею 43 Конституції України, є виконання державою функції нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю.

Стаття 259 Кодексу законів про працю України [15] визначає, що центральні органи дер­жавної виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпоряд­куванні. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про працю здій­снюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охоро­ну праці здійснюють: Державний комітет України по нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я Укра­їни (ст. 260 КЗпП).

3.7.  За Конституцією України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан­ність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх га­рантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Цим приписам мають відповідати заходи держави щодо контролю і нагляду за діяльністю суб’єктів господарювання у різних її сферах, насамперед, за якістю і безпечністю продукції та послуг. Законодавством України ще на початку самостійного її існування було передбаче­но право споживачів на гарантію, що придбана ними продукція вироблена з додержанням са­нітарно-гігієнічних, у тому числі радіологічних, протиепідемічних норм і правил та інших встановлених вимог, які виключають небезпеку для життя і здоров’я людей або заподіяння шкоди їх майну.

Продавець (виконавець) продукції зобов’язаний передати її споживачу (покупцю, замов­нику) в такому стані, який відповідає за якістю вимогам стандартів, іншої нормативно-тех­нічної документації. Продукція, в державних стандартах на яку є вимоги щодо забезпечення життя і здоров’я людей, їх майна, а також охорони навколишнього середовища, підлягає обов’язковій сертифікації на відповідність зазначеним вимогам (Закон України «Про захист прав споживачів» [286]).

3.8. Державний контроль у сфері зовнішньоекономічної діяльності, зокрема за експортом та імпортом товарів, які здійснюються з порушенням прав промислової та інтелектуальної власності, імпортом або транзитом будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди здоров’ю або становити загрозу життю населення та тваринному світу, або призвести до шкоди навколишньому середовищу, покладений за Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [293] на Центральний орган виконавчої влади з пи­тань економічної політики та митні органи.

  1. Коментована частина четверта даної статті виходить з конституційного принципу, що встановлює: органи державної влади, місцевого самоврядування діють у межах повноважень і засобами, передбаченими Конституцією України та законами України. Тільки законодавчі акти закріплюють повноваження державних органів з контролю за окремими сторонами діяльності суб’єктів господарювання, посадових осіб цих органів. Особливості службових повноважень зазначених осіб можуть конкретизуватись на підставі законодавчих актів у документах Кабінету Міністрів України, інших центральних органів державної виконавчої влади.
  2. Межі контролю за діяльністю господарюючих суб’єктів визначені законодавством. Тільки в цих межах контролюючі органи можуть здійснювати свої повноваження. Норми цього Кодексу, що регламентують правовий статус суб’єктів господарювання різних орга­нізаційно-правових форм, чітко говорять про це. Більш того, дана норма прямо забороняє незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності з боку державних органів та їх посадових осіб.
  3. Господарський кодекс України закріпив найважливіші моральні та юридичні вимоги до посадових осіб державних органів, які вони представляють при здійсненні контрольних функцій. До цих вимог відноситься неупередженість, об’єктивність, повага до прав та закон­них інтересів суб’єктів господарювання. Ці поняття введені в категорію законних, що підля­гають у разі їх порушення судовому захисту. Вимоги коментованої частини статті 19 спрямовані на мінімізацію негативного впливу перевірок на господарську діяльність.
  4. Всі суб’єкти господарської діяльності, які були перевірені, мають право на ознайом­лення з результатами перевірок. Ця норма послідовно закріплює відомий конституційний принцип, а також принципи, що містяться в Законі України «Про інформацію» [299]. Ніякі відомості, що стали відомі за результатами перевірок, не можуть бути приховані контролю­ючими органами. Результати перевірок є підставами для державних органів та їх посадових осіб для прийняття рішень або інших дій в межах їх компетенції. Рішення можуть прийма­тись колегіально органами держави, їх підрозділами або одноосібно уповноваженими поса­довими особами.

Суб’єкт господарювання, діяльність якого перевірялась, якщо за результатами перевірки було прийнято несприятливе для суб’єкта рішення, має право оскаржити як дії посадових осіб, що здійснювали перевірку, так і саме рішення. Дії більшості державних органів і поса­дових осіб можуть бути оскаржені в органі, вищому стосовно органу, дії якого оскаржують­ся, або перед вищою посадовою особою. У деяких органах, наприклад у структурі податко­вої адміністрації, існують спеціальні підрозділи, що розглядають скарги на рішення та дії працівників цих органів.

Крім зазначених вище, й інші дії посадових осіб, а також державних органів та їх рішення можуть бути оскаржені в судовому порядку.

  1. Коментована стаття встановлює обов’язковість для суб’єктів господарювання здійсню­вати первинний і бухгалтерський облік результатів своєї роботи. Первинний облік – це облік здійснюваних господарських операцій. Підставою для бухгалтерського обліку як процесу виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі ін­формації зовнішнім та внутрішнім користувачам про діяльність суб’єктів господарювання є первинні документи, які фіксують факти здійснення цих операцій. Ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності здійснюється з метою надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємств. Але ніхто не може вимагати від суб’єктів господарювання інформації, не передбаченої законодавством, або з порушенням порядку, встановленого ним.

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] вста­новлено порядок ведення бухгалтерського обліку та подання фінансової звітності для всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організа­ційно-правової форми і форми власності, а також для представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності (далі — підприємства), які зобов’язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Суб’єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінан­сову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.

Принципи та методи ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності ви­значаються національними Положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (П(С)БО), які розробляються відповідно до Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку і затвер­джуються Міністерством фінансів України.

Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в банках вста­новлюється Національним банком України відповідно до вищезазначеного Закону та націо­нальних П(С)БО.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, відпо­відно до галузевих особливостей розробляють на базі національних (П(С)БО методичні ре­комендації щодо їх застосування.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фак­тів здійснення всіх господарських операцій у первинних документах, збереження обробле­них документів, регістрів і звітності протягом встановленого строку, але не менше трьох років, а також за своєчасне та повне надання бухгалтерської звітності користувачам та ауди­торам несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює керівництво підприємством відповідно до законодавства та установчих документів, згідно зі ст. 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» [64] і ст. 11 Закону «Про аудиторську діяльність» [60].

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. [242] було затверджено Порядок подання фінансової звітності, дія якого поширюється на всіх юридичних осіб неза­лежно від організаційно-правової форми і форми власності, а також на представництва іно­земних суб’єктів господарської діяльності, які зобов’язані вести бухгалтерський облік та по­давати фінансову звітність згідно із законодавством.

Відповідно до вищезазначеного Порядку фінансова звітність подається органам, до сфери управління яких належать підприємства, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (за­сновникам) відповідно до установчих документів, а також — згідно із законодавством – ін­шим органам та користувачам, зокрема органам державної статистики.

Відкриті акціонерні товариства, підприємства – емітенти облігацій, банки, довірчі товари­ства, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії та інші фінансові установи зобов’язані не пі­зніше 1 червня наступного за звітним року оприлюднювати річну фінансову звітність та консолідовану звітність шляхом публікації у періодичних виданнях або розповсюдження її у вигляді окремих друкованих видань.