Сімейний кодекс України: коментар ч. 1

ч. 1  ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9

Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України

 За редакцією професора Ю. С. Червоного

КОЛЕКТИВ АВТОРІВ:

Червоний Ю. С, член-кореспондент АПрН України, професор, заслу­жений юрист України, завідувач кафедри цивільного процесу ОНЮА — розділ І (за винятком ст. 20); розділ II (глави 3—10); розділ III (глава 12, глава 13, статті 164—170); розділ IV (глави 19—20); розділ VII;

Калітенко О. М., доцент кафедри цивільного права ОНЮА — розділ II (глава 11); розділ III (глава 13. статті 141 —163, 171 — 172); розділ V (глава 21); розділ V КпШС;

Волосатий Г. С, старший викладач кафедри цивільного процесу ОНЮА — розділ І (ст. 20); розділ НІ (глави 15—17); розділ IV (глава 18); розділ V (глава 22); розділ VI;

Труба В. І., доцент, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін ОНУ — розділ III (глава 14).

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Борисова В. І. — завідувач кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, доцент;

Чернушенко А. В. — голова Апеляційного суду м. Киева, кандидат юри­дичних наук, доцент

Глава 1

Сім’я. Регулювання сімейних відносин

У розділі І Сімейного кодексу (СК) України викладені ос­новні положення, які мають принципове значення для право­вого регулювання відносин, їло виникають зі шлюбу, спорід­нення, усиновлення та взяття дітей на виховання.

Сформульовані завдання СК, визначені регульовані ним відносини, учасники сімейних відносин, здійснено спробу дати визначення понять “сім’я” та “право особи на сім’ю”, приділе­но увагу правовому статусу дитини, закріплено принципи регу­лювання сімейних відносин в Україні.

Наведено й інші положення, які мають значення для регу­лювання усіх сімейних відносин: можливість субсидіарного за­стосування з цією метою норм Цивільного кодексу (UK) Ук­раїни, договорів між членами сім’ї, аналогії закону та права, міжнародних договорів, врахування звичаїв при вирішенні су­дом сімейних спорів. Висвітлено питання, пов’язані зі здійс­ненням сімейних прав і виконанням сімейних обов’язків, захи­стом сімейних прав та інтересів.

Стаття 1.      Завдання Сімейного кодексу України

  1. Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті не-майнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнен­ня, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.
  2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:

зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї;

побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почут­тях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Частина 1 цієї статті визначає засади шлюбу, особисті май­нові та немайнові права і обов’язки подружжя, підстави виник-

5

 

нення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’яз­ків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Отже, йдеться не про завдання СК, а про відносини, що ре­гулюються ним. Тому ч. 1 цієї статті певною мірою дублює ч. 2 ст. 2 СК.

Частина 2 визначає цілі регулювання сімейних відносин. Де­якою мірою її положення відповідають змісту ст. 51 Конституції України, відповідно до якої сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, батьки зобов’язані утри­мувати дітей до повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Водночас не всі положення ст. 51 Конституції відображені у ч. 2. Це, зокрема, стосується консти­туційного положення про те, що шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. У цьому полягає певний недолік ст. 1.

Положення зазначеної статті також відповідають пунктам 2 і З розділу І Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, прийнятої Верховною Радою України 5 березня 1999 р.

Положення ч. 2 ст. 1 конкретизовані у главі 6, яка визначає особисті немайнові права та обов’язки подружжя, у главах 7, 8 та 9, що передбачають його майнові права та обов’язки, у розділі III, який регулює права та обов’язки матері, батька й дитини, та у розділі V СК, у якому закріплені права і обов’яз­ки інших членів сім’ї та родичів.

Однак треба зазначити, шо не всі цілі регулювання сімейних відносин, передбачені ч. 2 ст. 1, можуть досягатися шляхом пра­вового регулювання. Так, утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї, а також побудова сімейних відносин на засадах взаємної любові та поваги, взаємо­допомоги і підтримки можуть бути забезпечені не нормами пра­ва, а нормами моралі. А норми права лише сприяють цьому.

Стаття 2.     Учасники   сімейних   відносин,   які   регулює Сімейний кодекс України

  1. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немай­нові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір’ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.
  2. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немай­нові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком.
  3. Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немай­нові та (або) майнові відносини між іншими членами сім’ї, визна­ченими у ньому.
  1. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінни­цею, племінником і між іншими родичами за походженням.

Зі змісту цієї статті випливає, що СК регулює особисті не­майнові та майнові відносини, які виникають зі шлюбу, споріднення, усиновлення, а також відносини, що виникають зі свояцтва (між одним з подружжя та родичами іншого з подруж­жя або між родичами обох з подружжя). Цей Кодекс регулює майнові відносини, які виникають зі свояцтва, між вітчимом, мачухою і пасинком, падчеркою (статті 268 і 270). Водночас йо­го норми не поширюються на такі відносини між іншими осо­бами, між якими існують відносини свояцтва, наприклад, між батьком дружини та матір’ю чоловіка або між братом дружини і сестрою чоловіка.

Частина 3 також передбачає, що СК регулює особисті не­майнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім’ї, визначеними у ньому. Такі відносини, як видно з розділу IV СК, можуть виникати між опікуном, піклувальником та дити­ною, над якою встановлено опіку чи піклування, а також між особою, яка уклала договір про патронат, та дитиною, переда­ною у сім’ю патронатного вихователя. Отже, СК регулює осо­бисті немайнові та майнові відносини, що виникають зі шлю­бу, споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання, а та­кож у випадках, встановлених законом (статті 268 і 270), та аліментні відносини, які виникають зі свояцтва.

Таким чином, учасниками сімейних відносин, що регулю­ються СК, є подружжя, батьки та діти, усиновлювачі й усинов­лені, мати та батько дитини, дід, баба, онук, онучка, прадід, прабаба, правнук і правнучка, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, пасинок, падчерка, опікун, піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку або піклування, особа, яка уклала до­говір про патронат, та дитина, передана у сім’ю патронатного вихователя.

Згідно з ч. 4 СК не регулює сімейні відносини між дво­юрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням. На думку деяких авторів, сімейні правовідносини існують й між колишніми членами сім’ї, наприклад, між подружжям, яке розірвало шлюб (ст. 76 СК), або між вітчимом, мачухою та па­синком, падчеркою, які багато років не живуть однією сім’єю1.

Стаття 2 СК, як і ст. 2 Кодексу про шлюб та сім’ю України • 969 р. (КпШС), передбачає насамперед регулювання сімейних особистих немайнових відносин, а вже потім — майнових. Ана-

‘ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 45.

 

 

 

6

7

 

логічне положення передбачене ст. 2 СК Російської Федерації 1995 р. Щодо співвідношення особистих немайнових та майно­вих відносин, які регулюються сімейним правом, серед на­уковців немає єдності поглядів.

Донедавна більшість фахівців з проблем сімейного права вважали, шо в ньому на першому плані знаходиться регулюван­ня сімейних особистих немайнових відносин. Причому таку думку висловлювали як прибічники того, що сімейне право є самостійною галуззю права (В. Рясенцев, Г. Матвеев, Є. Воро-жейкін, В. Яковлев), так й ті, хто вважає, шо воно є частиною, підгалуззю цивільного права1.

Нині, на погляд окремих російських авторів, зокрема М. Ан-токольської2 та Н. Єгорова3, у сімейному праві превалює регу­лювання майнових відносин. Свою думку вони обґрунтовують не тільки тим, що більшість статей СК РФ, як твердять ці на­уковці, присвячена регулюванню майнових відносин, що, як зазначає Н. Єгоров, не має істотного значення, а й тим, що особисті немайнові відносини в сім’ї регулюються державою остільки, оскільки вони тісно пов’язані з майновими відноси­нами і справляють на них певний вплив. Так, особисті немай­нові відносини, пов’язані з вихованням дітей, втягуються у сфе­ру правового регулювання насамперед тому, що вони тісно поєднані з майновими відносинами, які виникають з утриман­ня та виховання дітей, і тому зачіпають економічні інтереси суспільства, яке не в змозі взяти на себе піклування й витрати на їх утримання і виховання4.

З наведеним поглядом важко погодитися тому, що майнові відносини у сім’ї виникають лише за наявності особистих не­майнових відносин і обслуговують їх. Так, між подружжям спо­чатку виникають особисті немайнові відносини, а потім — май­нові. Майнові відносини, які регулюються сімейним законодав­ством, можуть виникнути лише за наявності немайнових. Вони сприяють виконанню одного з основних завдань сімейного за­конодавства — зміцненню сім’ї. Аліментні правовідносини між батьками й дітьми сприяють належному здійсненню особистих правовідносин з виховання дітей, тобто обслуговують ці осо­бисті правовідносини, а отже, є похідними від них.

Навряд чи можна погодитись з твердженням Н. Єгорова про те, що в сімейному праві кількість норм, які регулюють осо­бисті немайнові відносини, незначна. Так, у КпШС України се­ред статей, що регулюють відносини між батьками і дітьми, 17

‘ Див.: Иоффе ОС. Советское гражданское право. — Ч. З — Л., 1965. — С 176: Со­ветское семейное право. — К.. 1982. — С. 12.

1 Див.: Антокольская MB. Семеііное право. — М., 1999. — С 14-17 1 Див.: Гражданское право. – Т. 3. – М . 1999. – С 255-258, 266-267. ‘ Див.: Там само. — С 258.

присвячено регулюванню особистих немайнових відносин і 18 — регулюванню майнових відносин. У СК України ЗО статей регулюють особисті немайнові відносини між батьками і дітьми, а 34 — майнові. У СК РФ 22 статті регулюють особисті немайнові відносини, а 10 — майнові відносини між батьками та дітьми. Водночас слушною є думка Н. Єгорова про те, що кількісний показник сімейних норм, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, не може мати істотного зна­чення для вирішення питання про їх співвідношення у сімей­ному праві.

Треба зазначити, шо особисті немайнові та майнові відноси­ни, які регулюються сімейним законодавством, мають кілька спільних ознак. Так, вони залежать від правового становища особи і характеризуються непередаваністю та невідчужуваністю прав і обов’язків. Як правило, ці відносини виникають на підставі своєрідних юридичних фактів: шлюбу, споріднення, усиновлення, встановлення опіки або піклування. Правове ре­гулювання особистих немайнових та майнових відносин спря­моване на виконання завдань, вказаних у ч. 2.

Як вже зазначалося, СК регулює також відносини, які вини­кають у зв’язку з усиновленням, опікою та піклуванням, вста­новленням патронату над дітьми. Такі відносини регулюються сімейним законодавством тому, що вони спрямовані на ство­рення й розвиток нормальних умов для виховання дітей, які за­лишилися без батьків, або таких, батьки яких з певних причин не можуть здійснювати батьківські права та обов’язки.

Водночас ст. 9 СК передбачає, що сімейні відносини можуть регулюватися договором між членами сім’ї, якщо це не супере­чить вимогам цього Кодексу, іншим законам та моральним за­садам суспільства. Однак для того, щоб такий договір регулю­вав сімейні відносини, він має бути укладений між членами сім’ї, тобто повинні існувати сімейні відносини. Договір, як правило, не може бути підставою виникнення останніх. Лише при встановленні патронату над дитиною він є самостійною підставою виникнення сімейних правовідносин (див. коментар до ст. 252). В інших випадках договір може бути підставою зміни сімейних правовідносин, але не їх виникнення. Напри­клад, шлюбний договір не може бути самостійною підставою виникнення правовідносин між подружжям. Якщо цей договір укладено до реєстрації шлюбу, він набуває чинності з моменту реєстрації останнього. Коли ж такий договір укладено між по­дружжям, він набуває чинності з моменту його посвідчення но­таріусом, тобто набуттю ним чинності передує укладення шлю­бу (див. коментар до ст. 92).

Норми КпШС, як правильно зазначено в літературі, є не ли­ше   сімейно-правовими.   У   цьому   Кодексі   містяться   також

 

 

 

S

9

 

цивільно- й адміністративно-правові та цивільно-процесуальні норми1.

Сімейний кодекс передбачає субсидіарне застосування до регулювання сімейних майнових відносин норм ЦК (див. ко­ментар до ст. 8). Він містить не тільки сімейно-, а й цивільно-, адміністративно-правові та цивільно-процесуальні норми. Так, норми інституту заручин є цивільно-правовими (див. коментар до ст. 31).

Норми інституту опіки та піклування відзначаються ком­плексністю. Вони, як видно з коментарю до глави 19, мають сімейно-, цивільно- та адміністративно-правовий характер.

Норми інституту усиновлення мають не тільки сімейно-, а й адміністративно-правовий та цивільно-процесуальний характер (див. коментар до глави 18).

Стаття 3.      Сім’я

  1. Сім’я є первинним та основним осередком суспільства.
  2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

  1. Права члена сім’ї має одинока особа.
  2. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

У статті, що коментується, вперше в законодавстві зроблено спробу дати нормативне визначення поняття “сім’я”. Як зазна­чає Є. Ворожейкін, не може існувати декілька визначень цього поняття у різних галузях права. Воно має бути єдиним, незва­жаючи на те, що поняття “член сім’ї” у кожній галузі відобра­жає притаманну їй специфіку2.

Коментована стаття визначає сім’ю як первинний та ос­новний осередок суспільства і вказує на такі її ознаки, як спільне проживання осіб, котрі пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки. У ч. 2 дано визначення по­няття “сім’я” в юридичному розумінні. У ч. 4 зазначені підстави виникнення сім’ї: шлюб, кровне споріднення, уси-

1 Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 10; Гражданское право. — Т. 3. – M., 1999. – С 258-259.

: Див.: Белякова A.M., Ворожейкин ЕМ. Советское семейное право. — М., 1974. —

10

новлення, а також інші підстави, не заборонені законом і такі, шо не суперечать моральним засадам суспільства. У дру­гому абзаці ч. 2 підкреслюється, що подружжя вважається сім’єю й тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками або з інших поважних причин не проживають спільно. У цьому разі йдеться про виняток із загального правила. У третьому абзаці цієї частини підкреслено, що дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Це пояс­нюється тим, що є природні підстави виникнення сім’ї — кровне споріднення та взаємні права й обов’язки батьків і

дітей.

У ч. З зазначається, що права члена сім’ї має одинока осо­ба. З цим положенням навряд чи можна погодитися. Адже у та­кому разі немає природних підстав виникнення сім’ї — шлюбу, кровного споріднення. Крім того, особа, у якої немає кровного споріднення з іншими особами, як правило, ні з ким не пов’язана взаємними сімейними правами та обов’язками. Ви­няток становлять відносини між колишніми членами сім’ї, на­приклад, між колишнім подружжям, якщо один з них зо­бов’язаний сплачувати другому аліменти, та відносини, що ви­никають з права вітчима, мачухи на отримання аліментів від па­синка, падчерки, з якими вони багато років не живуть однією сім’єю (ст. 270 СК).

З урахуванням сказаного навряд чи можна погодитися з по­зицією І. Дзери, яка вважає, що у ст. З СК відсутнє визначен­ня поняття сім’ї в юридичному розумінні1. Як вже зазначалось, у цій статті таке визначення є, викладені ознаки сім’ї та при­родні підстави її виникнення. Інша справа, що це визначення є недосить вдалим. Можна висловити зауваження й стосовно де­яких інших ознак сім’ї, наведених у ст. 3.

У літературі розрізняють поняття сім’ї в соціологічному та юридичному розумінні2.

Визначаючи поняття сім’ї, необхідно виходити з того, що шлюб та сім’я, як зазначав Ф. Енгельс у праці “Походження сім’ї, приватної власності та держави” на підставі досліджень Л. Моргана та М. Ковалевського, — явиша історично мінливі. Вони змінюються з розвитком суспільства: спочатку — під впливом природних причин’, а потім — економічних4. Природ­ною основою сім’ї є шлюб, кровне споріднення та прирівняні

1 Див   Сімейне право України. — К., 2002. — С 30.

‘ Див, Рясенцее В.А. Семейное право. – M., 1971. – С 43-45; Советское семейное
право. – М 1982 – С. 42-44; Харчев АГ. Брак и семья в СССР. – М 1УЬ4. – L. э/,
Советское семейное право. – М„ 1982. – С. 47-49; Антокольская MB. Семейное пра­
во. – M.. 1999. – С. 12-13.                                                         ,                „       г  ,qft

‘Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. — Т. 2. — М., 1УЭЭ. – <-. ivo.

‘ Див.: Там само. – С. 203, 204, 211, 220, 294.

11

 

до них вщносини. Характерною ознакою сім’ї є спільне життя (це поняття не можна ототожнювати з поняттям спільного про­живання та спільного побуту). Поняття спільного життя, як за­значає Є. Ворожейкін, значно ширше за поняття спільного проживання. Спільне життя — це не тільки спільне проживан­ня, а й спільність сімейних інтересів, взаємна потреба у постійному спілкуванні одне з одним’. Тому, розглядаючи пи­тання про ознаки сім’ї, правильніше говорити про спільне жит­тя, а не про спільне проживання чи спільний побут. Ознаками сім’ї є також взаємна моральна та матеріальна підтримка та спільне виховання її членами одне одного, насамперед підрос­таючого покоління.

На підставі викладеного можна дати таке визначення понят­тя сім’ї в соціологічному розуміння: сім ‘я це історично визна­чена організована соціальна спільність, заснована на шлюбі та кровному спорідненні (або лише на шлюбі чи лише на кровному спорідненні), усиновленні та взятті дітей на виховання, харак­терними рисами якої є спільне життя членів сім 7, взаємна мо­ральна та матеріальна підтримка та спільне виховання ними од­не одного, насамперед підростаючого покоління.

Важко погодитись із запропонованим деякими авторами по­няттям сім’ї як союзу осіб, який має певні характерні риси2. Сім’я, наприклад мати й малолітня дитина, може й не являти собою союзу осіб.

Від поняття сім’ї в соціологічному розумінні треба відрізня­ти поняття сім’ї в юридичному розумінні. Останнє поняття, як зазначає В. Рясенцев, — це зв’язок юридичний3. Для сім’ї в юридичному розумінні характерне те, що її члени мають взаємні права та обов’язки, зміст яких залежить від їх правово­го становиша. На цю ознаку вказує і ч. 2.

З урахуванням наведеного сім’ю в юридичному розумінні можна характеризувати як історично визначену організовану соціальну спільність, пов’язану взаємними правами та обов’язка­ми, які випливають зі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Такій сім’ї притаманні ті ж ознаки, що й сім’ї в соціологічному розумінні, а саме: спільне життя її членів, взаємна моральна та матеріальна підтримка і взаємне виховання ними одне одного, насамперед підростаючого по­коління. Однак на відміну від сім’ї в соціологічному розумінні для сім’ї в юридичному розумінні, як вже зазначалося, харак-

1 Див.: Белякова A.M.. Ворожейкин ЕМ. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 34-35.

-‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М.. 1971. — С. 43; Советское семейное пра­во. — М., 1982. — С. 42; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 47.

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М.. 1971. — С. 44; Советское семейное пра­во. – М.. 1982. – С. 43.

12

терне те, що її члени пов’язані взаємними правами та обов’яз­ками. Водночас, як зазначає В. Рясенцев, сімейні права та обов’язки можуть існувати не лише між членами однієї сім’ї, а й між окремими членами різних сімей. Так, дорослі діти, які створили власні сім’ї, мають певні обов’язки перед своїми бать­ками, неповнолітніми братами та сестрами, які проживають в інших сім’ях1.

Сім’ї як історично визначеній організованій соціальній спільності притаманні біологічна, господарська та ідеологічна функції. Біологічна функція спрямована на продовження людсь­кого роду, фізичне та духовне відтворення суспільства і тісно пов’язана з ідеологічною. Господарська функція передбачає спільне використання доходів і ведення домашнього господар­ства. Вона може бути спрямована на спільне ведення бізнесу, передачу нагромадженого майна у спадок. У селянській (фер­мерській) сім’ї ця функція дістає вияв у спільній підприєм­ницькій діяльності по виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції. Зміст господарської функції залежить від соціального прошарку, до якого належать члени сім’ї. Ідеологічна функція спрямована на взаємне виховання членів сім’ї, насамперед підростаючого покоління. її зміст та­кож залежить від соціального прошарку, до якого належать чле­ни сім’ї. Залежно від функцій у сім’ї треба розрізняти три види відносин: біологічні, майнові, ідеологічні. Біологічними є не тільки вщносини, пов’язані з продовженням людського роду, а й ті, що виникають зі споріднення.

Стаття 4.     Право особи на сім’ю

  1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення
    сім’ї.

У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього Кодексу, сім’ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.

  1. Сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалеж­но від віку.
  2. Кожна особа має право на проживання в сім’ї.

Особа може бути примусово ізольована від сім’ї лише у випад­ках і в порядку, встановлених законом.

  1. Кожна особа мас право на повагу до свого сімейного життя.

Право фізичної особи на сім’ю закріплене також у ст. 291 ЦК. Однак на відміну від ст. 4 СК вона передбачає право на сім’ю, тобто бути її членом, а не на створення сім’ї. Відповідно до ст. 291 ЦК фізична особа має право на сім’ю незалежно від

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 44.

13

 

 

 

віку та стану здоров’я. Вона не може всупереч її волі бути роз­лучена з сім’єю, крім випадків, встановлених законом.

Коментована стаття передбачає право особи, яка досягла шлюбного віку, на створення сім’ї. Шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років (ст. 22 СК). Суд за заявою особи, яка досягла 14 років, може своїм рішенням на­дати їй право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає інтересам зазначеної особи (ст. 23 СК).

Право на створення сім’ї є елементом сімейної правоздат­ності особи, яка досягла шлюбного віку, а не її суб’єктивним правом, оскільки йому не відповідає чийсь обов’язок. Суб’єктивному ж праву особи завжди відповідає обов’язок іншої особи або осіб.

Частина 2 передбачає, що сім’ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно від віку. Це положення відповідає поняттю сім’ї, наведеному в коментарі до ст. 3.

У ч. З зазначено, що кожна особа має право на проживання в сім’ї. Це положення відповідає ст. 51 Конституції, яка перед­бачає охорону державою сім’ї, дитинства, материнства та батьківства. Крім того, право на проживання в сім’ї тісно пов’язане з правом на житло, передбаченим ст. 47 Конституції.

Положення ч. 4, відповідно до якого кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя, є моральною, а не право­вою нормою. Ця норма декларативна, вона не має правової санкції. Правові норми можуть лише сприяти виникненню за­значених відносин.

Стаття 5.     Державна охорона сім’ї

  1. Держава охороняє сім’ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім’ї.
  2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріаль­но і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.

 

  1. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
  2. Держава бере під свою охорону кожну дитину, яка позбав­лена належного батьківського піклування.
  3. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Ця стаття передбачає один з найважливіших принципів сімейного права, закріплений у ст. 51 Конституції. Ч. 1 дублює положення ч. З ст. 51 Конституції і відповідає ст. 2 Декларації про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок. Положення ч. 2, згідно з яким держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує та підтримує

14

материнство й батьківство, дістали втілення у статтях 49 і 50 СК, шо передбачають право дружини на материнство і чоловіка на батьківство (див. коментарі до цих статеіі). У ч. З закріплено по­ложення про забезпечення державою пріоритету сімейного вихо­вання дитини, яке відповідає змісту статей 2 і 9 Конвенції ООН про права дитини 1989 p., ратифікованої Верховною Радою Ук­раїни 27 лютого 1991 p., і дістало відображення у статтях 151 — 156, 160 і 163 СК (див. коментарі до цих статей).

Положення ч. 4 відповідає ст. 20 Конвенції про права дити­ни і главам 18—20 СК (див. коментарі до цих глав).

Частина 5 відповідає ч. 2 ст. 32 Конституції. У разі незакон­ного втручання у сімейне життя особи вона має право на судо­вий захист (ст. 55 Конституції) і на відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56 Конституції; див. також коментар до ст. 18 СК).

Стаття 6.     Дитина

  1. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею по­вноліття.
  2. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотир­надцяти років.

Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

У ч. 1 коментованої статті йдеться про правовий статус ди­тини. Однак поняття цього статусу (обсягу правоздатності, дієздатності дитини та сукупності її суб’єктивних прав і обов’язків) не наводиться. На думку С. Братуся, правовий ста­тус особи охоплює конкретні встановлені законом рівні для всіх права та обов’язки. З цією думкою важко погодитися, оскільки у такому разі всі фізичні особи мали б однаковий правовий ста­тус1. У ч. 1 просто зазначається, що правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Частина 2 залежно від віку розрізняє малолітніх (до 14 років) та неповнолітніх (у віці від 14 до 18 років) дітей. Однак їх пра­вове становище не окреслене. Права дітей, які не досягли 14 років, визначені у статтях 148, 149, 160, 177, 243, 247 і 253, а дітей віком від 14 до 18 років — у статтях 152, 179, 190, 243, 247 і 253 СК (див. коментарі до цих статей). У ЦК 1963 p. немає термінів “малолітня дитина” та “неповнолітня дитина”. Однак зафіксована відмінність між обсягом дієздатності осіб, які не досягли 15 років (ст. 14) і обсягом дієздатності осіб у віці від 15 до 18 років (ст. 13). У КпШС також не фігурують терміни “ма-

1 Див.: Советское гражданское право: Субъекты гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М., 1984. – С. 16.

15

 

лолітня дитина” та “неповнолітня дитина”. Однак закріплена відмінність між правовим становищем осіб, які не досягли 15 років (статті 104, 116, 123 і 131), і осіб віком від 15 до 18 років (ст. 132).

Цивільний кодекс розрізняє правове становише малолітніх, які не досягли 14 років (статті 31 і 58) та правове становище не­повнолітніх віком від 14 до 18 років (статті 32 і 59). У ньому містяться терміни “малолітня особа” (ст. 31) та “неповнолітня особа” (ст. 32).

Стаття 7.     Загальні засади регулювання сімейних відносин

  1. Сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими
    нормативно-правовими актами.
  2. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.
  3. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.
  4. Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.
  5. Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обме­жень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального поход­ження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.
  6. Жінка та чоловік мають рівні права і обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї.
  7. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією України, Конвенцією про права ди­тини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Ук­раїні.
  8. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з макси­мально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї.
  9. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
  10. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий за­
    хист.

Коментована стаття закріплює правові норми, які регулюють сімейні відносини, а саме: норми СК та інших нормативно-правових актів. Проте вона має певний недолік. Він полягає в ігноруванні того положення, що сімейні відносини регулюють-

ся насамперед Конституцією, норми якої є нормами прямої дії (ст. 8 Конституції).

Особливе значення для регулювання сімейних відносин ма­ють норми розділу II Конституції, де зафіксовано права, свобо­ди та обов’язки людини і громадянина. Згідно зі ст. 24 Консти­туції громадяни мають рівні конституційні права та свободи. Ч. З цієї статті передбачає рівність прав жінки й чоловіка та її га­рантії. Вкрай важливе значення для регулювання сімейних відносин мають положення статей 51 і 52 Конституції, які вста­новлюють основні принципи регулювання сімейних відносин в Україні. Так, відповідно до ст. 51 шлюб грунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, кожен із подружжя має рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх не­працездатних батьків. Згідно з цією статтею сім’я, дитинство, материнство та батьківство охороняються державою. Ст. 52 Конституції передбачає рівність прав дітей незалежно від їх по­ходження, від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого насильства над ди­тиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З ст. 52 утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклу­вання, покладається на державу, яка заохочує та підтримує бла­годійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ст. 26 Конституції, згідно з якою іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, ко­ристуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка передбачає право гро­мадян на судовий захист, і ст. 56 Конституції, що закріплює право громадян на відшкодування за рахунок держави або ор­ганів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шко­ди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повнова­жень. Для захисту сімейних, як й інших, прав істотне значення має положення ст. 124 Конституції, відповідно до якого юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виника­ють у державі. Більшість положень зазначених норм Консти­туції розвинуті та конкретизовані в окремих статтях СК.

Для регулювання сімейних відносин в Україні велике зна­чення мають Конвенція про права дитини та Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок. Деякі положення цих документів дістали відображення в окремих статтях СК. Проте ними не вичерпується перелік нормативних актів, що регулюють сімейні відносини. Так, За-

 

 

 

16

17

 

коном України від 11 січня 2000 р. “Про внесення змін до де­яких законодавчих актів України з питань реєстрації актів гро­мадянського стану” внесено зміни до глави 26 КпШС “Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища” та до Зако­ну України від 24 грудня 1993 р. “Про органи реєстрації актів громадянського стану”. При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2 розділу VII “Прикінцеві положення” СК розділ V “Акти громадянського стану” КпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального за­кону. Тому Закон України від 11 січня 2000 р. діятиме й після набрання чинності СК.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками та дітьми мають Закон України від 11 липня 2001 р. “Про дошкільну освіту” та Закон України від 23 травня 1991 р. “Про освіту” в редакції Закону від 23 березня 1996 р. Під час регулювання майнових сімейних відносин у субсидіарному по­рядку можуть застосовуватися норми ЦК (див. коментар до ст. 8). Для правильного та однакового застосування норм сімейно­го, як й інших галузей, права велике значення мають постано­ви Пленуму Верховного Суду України, наприклад, постанова від 12 червня 1998 р. № 16 “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”.

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бу­ти врегульовані договором між їх учасниками, шо є дійсним, якшо він не суперечить нормам права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами пра­ва. Так, побудова цих відносин на любові та повазі, довірі між членами сім’ї не може забезпечуватися правовими нормами. Вони можуть лише сприяти розвитку цих відносин. Зазначені відносини регулюються нормами моралі. Тому відповідно до ч. З коментованої статті сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зо­ру інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні сімейних відносин інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та інтересам суспільства. Окремі учасники сімейних відносин мо­жуть узгоджувати свої інтереси шляхом укладання між собою договорів.

Частини 4—10 встановлюють принципи регулювання сімей­них відносин. Так, положення ч. 4 відповідають ч. 1 ст. 32 Кон­ституції, ч. 5 — ст. 24 Конституції та ст. 2 Конвенції про права дитини, ч. 6 — ст. 51 Конституції та ст. 1 Декларації про за­гальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, частини 7 і 8 — статтям 51 і 52 Конституції та статтям З, 9, 18 та іншим Конвенції про права дитини, ч. 10 — ст. 55 Кон-

1S

ституції. Принципи регулювання сімейних відносин, закріплені у частинах 4—10 коментованої статті, дістали закріплення і роз­виток у конкретних статтях СК. Так, положення про рівність прав жінки та чоловіка у шлюбі й сім’ї втілено у статтях, які ре­гулюють особисті немайнові та майнові відносини між подруж­жям, а положення про регулювання сімейних відносин з мак­симально можливим врахуванням інтересів дитини та непрацез­датних членів сім’ї — у статтях, що регулюють особисті немай­нові та майнові відносини між батьками і дітьми.

Стаття 8.      Застосування до регулювання сімейних відно­син Цивільного кодексу України

  1. Якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані цим Ко­дексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного ко­дексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Згідно з цією статтею допускається субсидіарне застосуван­ня відповідних норм ЦК для регулювання майнових відносин між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї й родичами, якщо вони не врегульовані СК і якщо це не супере­чить суті сімейних відносин. Можливість такого застосування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є га­лузями єдиного права України, більше того — галузями приват­ного права. Цивільне право посідає центральне місце серед га­лузей права, шо регулюють майнові відносини. Тому його нор­ми можуть субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природоресурсових та екологічних відносин1. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н. Єгоровим, який визнає однорідність особистих немайнових відносин, що регулюються сімейним і цивільним законодавством2. Якби ці відносини були однорідними, недоречно було б говорити про субсидіарне за­стосування норм цивільного права для регулювання сімейних відносин. У такому разі ці норми застосовувалися б до сімей­них відносин без будь-яких обмежень і не було б потреби у закріпленні в коментованій статті положення про те, що до сімейних відносин застосовуються норми ЦК, якщо це не супе­речить їх суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Більше того, ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ пе­редбачає можливість субсидіарного застосування норм ЦК ли­ше до майнових відносин між членами сім’ї. Тому при регулю­ванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не можуть застосовуватися.

1 Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 23. ‘ Див.: Там само. – T. 3. – М., 1999. – С 261-262.

19

 

Стаття 9.      Регулювання    сімейних   відносин   за   домо­вленістю (договором) сторін

  1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім’ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть вре­гулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
  2. Особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за по­ходженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов’язко­вим до виконання, якщо він не суперечить вимогам нього Кодек­су, інших законів України та моральним засадам суспільства.

Як вже зазначалося, відповідно до статей 7 і 9 СК сімейні відносини можуть регулюватися не тільки його нормами, а й договором між членами сім’ї. Треба зазначити, що можливість регулювання цих відносин шляхом укладання договору перед­бачена і КпШС. Так, згідно зі ст. 27-1 цього Кодексу подруж­жя може укласти шлюбний контракт (шлюбний договір), в яко­му передбачити свої майнові права та обов’язки. Ст. 27 КпШС передбачено право подружжя укладати між собою дозволені за­коном угоди. Однак більшість цих договорів мають не сімейно-, а цивільно-правовий характер.

Так, подружжя може укладати між собою договори даруван­ня, а також, як і будь-які інші фізичні особи, договори купівлі-продажу, міни, позички, найму, хоч на практиці такі договори, за винятком договору дарування, трапляються досить рідко. Ці договори не залежать від сімейно-правового статусу особи. При їх укладанні не мають значення факти шлюбу, споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Вони не регулюють сімейні відносини.

Водночас КпШС передбачає ще одну сімейно-правову уго­ду. Відповідно до ст. 67 цього Кодексу якщо батьки не живуть разом, від їх згоди залежить, з ким із них мають проживати не­повнолітні діти. А за відсутності згоди між батьками спір вирішується судом з урахуванням інтересів дітей та їх бажання.

Сімейний кодекс значно розширив застосування договору для регулювання сімейних відносин. Договори, що регулюють ці відносини, можуть укладати не лише подружжя, а й батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї, родичі. Причому ці до­говори не повинні суперечити вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав та обов’язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема, у ньому може бути визначено не тільки май­нові  права та обов’язки  подружжя, а й  відповідні  права та

обов’язки подружжя як батьків (див. коментар до ст. 93), поря­док користування житлом, яке належить одному з подружжя (див. коментар до ст. 98) тошо. Основний зміст шлюбного до­говору полягає у визначенні правового режиму майна подруж­жя (див. коментарі до гл. 10). Згідно зі ст. 66 СК подружжя має право домовитися між собою про порядок користування май­ном, шо йому належить на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до ст. 78 С К подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них (див. коментар до ст. 78). Ст. 160 СК передбачає, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, — за спільною згодою батьків та самої дитини. У ст. 190 СК закріплена мож­ливість припинення обов’язку виплати аліментів одним з батьків у разі передачі ним належного йому права власності на нерухоме майно дитині або дитині й тому з батьків, з ким вона проживає (див. коментар до ст. 190).

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов’язків, пов’язаних з патронатом над дитиною, на підставі відповідного договору (див. коментар до ст. 252). Водночас треба зазначити, що у сімейному праві договір відіграє значно меншу роль, ніж у цивільному. В останньому договір є однією з найважливіших підстав виникнення цивільних правовідносин (ч. 2 ст. 11 ЦК). Згідно зі ст. 4 ЦК 1963 p. одними з найважливіших підстав ви­никнення цивільних правовідносин є угоди, різновидом яких є договір. У сімейному праві угода, як правило, може бути підста­вою лише для зміни сімейних правовідносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути самостійною підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення шлюбних правовідносин не­обхідна угода між особами, які укладають шлюб (ст. 51 Консти­туції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче) значення (ч. 1 ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які беруть шлюб, не можна вважати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створення сім’ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Вона є одним з еле­ментів юридичного складу, необхідного для укладення шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не угода осіб, які беруть шлюб, а його державна реєстрація, що має, як вже зазначалося, конститутивне значення. Угода між подруж­жям може бути елементом юридичного складу, необхідного й для припинення шлюбних правовідносин. Так, бездітне по­дружжя може подати до органів РАЦСу заяву про розірвання шлюбу. У такому разі шлюб припиняється у день винесення ор­ганом РАЦСу відповідної постанови (статті 106 і 114 СК). Як вже зазначалось, лише один договір може бути самостійною

 

 

 

20

2!

 

підставою виникнення сімейних правовідносин, а саме: договір про патронат (див. коментар до ст. 252).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім’єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки імпера­тивний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи мо­жуть укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не вре­гульовані СК, так й відносини, врегульовані цим Кодексом. Так, подружжя може укласти шлюбний договір, в якому будуть вре­гульовані відносини між ними з приводу їх майна, їхні майнові права та обов’язки як батьків, а також аліментні правовідноси­ни (див. коментарі до статей 93, 97 і 99), хоч вони й врегульо­вані СК. Дід, баба можуть, наприклад, укласти угоду з по­внолітніми онуком, онучкою, відповідно до якої останні будуть зобов’язані сплачувати їм аліменти й у тому разі, коли у діда, ба­би є діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні правовідноси­ни між дідом, бабою і онуком, онучкою врегульовані нормами СК (статті 265 і 266). Зазначені договори не повинні суперечи­ти вимогам цього Кодексу та моральним засадам суспільства.

Стаття 10.   Застосування аналогії закону та аналогії права

  1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).
  2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо засто­сувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

Частина 1 коментованої статті передбачає застосування ана­логії закону, а ч. 2 — аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю охопити усю різноманітність регу­льованих ним відносин. Тому можливі прогалини, для запов­нення яких і застосовуються аналогія закону та аналогія права. Отже, аналогія закону та аналогія права є способами заповнен­ня прогалин у законі.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: відсут­ня норма права, яка безпосередньо регулювала б дані відноси­ни; необхідно, щоб ці відносини потребували правового регу­лювання; щоб існували норми права, які регулювали б подібні відносини (ч. З ст. 11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. Так, ЦК УРСР 1922 р. (чинний з 1 лютого

1923 р) не передбачав договір довічного утримання. Однак на практиці такі договори мали місце. Тому суди при вирішенні спорів, пов’язаних з такими договорами, застосовували за ана­логією норми, що стосувалися договору купівлі-продажу (в ЦК 1963 p. і в ЦК 2003 p. договір довічного утримання перед­бачений).

Аналогія права застосовується, якщо: відсутній закон, що ре­гулював би дані відносини; немає закону, шо регулював би подібні відносини; наявні спірні відносини, які потребують правового регулювання. За таких обставин суд вирішує справу виходячи із загальних засад та змісту законодавства України (ч. З ст. 11 ЦПК).

Прикладом застосування аналогії права с ухвали судової ко­легії у цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Мар-цинюка (1940 р.) та Бичкової-Гончаренко (1949 p.). Зазначені особи брали участь у гасінні пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про відшкодування шко­ди, у задоволенні якої їм було відмовлено. ЦК УРСР 1923 р. та ЦК РРФСР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов’язані з наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив, що відсутність у ЦК норм, які регулювали б такі відносини, не може бути підставою для відмови у позові. Тож суд мав виходити із засад, передбачених Конституцією СРСР 1936 p., зокрема з її ст. 131, яка зобов’язувала усіх громадян бе­регти та зміцнювати соціалістичну власність, і відповідно до політики радянської держави (ст. 4 ЦПК РРФСР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УРСР 1923 р.) за аналогією права прийняти рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 p. зазначене положення передбачене у главі 41. Тому для вирішення аналогічного спору не потрібне застосу­вання ні аналогії закону, ні аналогії права. Крім того, нині відсутній інститут права соціалістичної власності. Тому згідно з положенням ч. 4 ст. 13 Конституції про рівність перед законом усіх суб’єктів права власності необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна будь-якої форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні загро­зи її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при ряту-нанні життя та здоров’я іншої особи.

Стаття 11.   Врахування звичаїв при вирішенні судом сімей­них спорів

  1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересова­ної сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай

1 Див.: Вшьнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву: — Ч. 1. — Харьков, 1958. – С. 69.

 

 

 

22

2?

 

національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Коментована стаття передбачає можливість врахування зви­чаю при вирішенні судом сімейного спору за заявою заінтересо­ваної сторони. Це може бути місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулю­ватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай, як підкреслює О. Іоффе, — це правила поведінки, що складаються у суспільстві стихійно, передаються з покоління у покоління і до­тримуються людьми в силу звички1. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на тому, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є устале­ним у певній сфері цивільних відносин. А у третьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звичаєм треба ро­зуміти певне не встановлене нормами права npaewio поведінки, яке склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління у по­коління й дотримується людьми в силу звички. Існують звичаї, по­ширені у певному суспільстві, звичаї, що мають місцевий харак­тер, і звичаї національної меншини. Залежно від змісту звичаїв держава може ставитися до них по-різному: визнавати той або інший звичай, ставитися до останнього байдуже або боротися з ним, наприклад, зі звичаєм платити за дружину калим або брати шлюб шляхом викрадення нареченої. Держава може правовим актом санкціонувати звичай, надаючи йому правового значення. Так, у Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої датується XI ст., вінчанню передували заручини — змовини, під час яких батьки нареченої та нареченого домовлялися про укла­дення шлюбу і посаг. Акт заручин оформлювався спеціальним записом, на випадок порушення обіцянки взяти шлюб встанов­лювалася неустойка — заряд2. В Росії та Україні упродовж трива­лого часу існував звичай заручин, що передбачав не тільки угоду між нареченим та нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між їх батьками про шлюб, справляння весілля, посаг. Ст. 31 СК на­дає заручинам правового значення. Як випливає з її змісту, зару­чини — це подання заяви до державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу (див. коментар до ст. 31).

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть вра­ховуватися, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших за­конів та моральним засадам суспільства.

1 Див.: Иоффе ОС. Советское гражданское право. — М., 1967. — С 52. ! Див.: Антокольская MB. Семейное право. — М., 1999. — С. 47.

24

Стаття 12.   Обчислення строків, встановлених у цьому Ко­дексі 1.   Строки,   встановлені   у   цьому   Кодексі,   обчислюються відповідно до Цивільного кодексу України.

Положення цієї статті мають відсильний характер. У ній за­значено, шо строки, встановлені в СК, обчислюються відповідно до ЦК. Однак у ЦК 1963 p. обчислення строків докладно не ре­гулюється.  Він регулює лише питання,  пов’язані з позовною давністю,   строками  дії  доручення,   визнання   особи   безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Більш детально обчис­лення строків регулюється у главі 18 ЦК. Згідно зі ст. 251 цього Кодексу строк — це певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Водночас у цій же статті закріплене поняття “термін”, тобто певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридич­не значення. Відповідно до ст. 252 ЦК строк визначається рока­ми, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін — кален­дарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче наста­ти. Згідно зі ст. 253 ЦК перебіг строку починається з наступно­го дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Відповідно до ст. 254 ЦК строк, шо визначений роками, спливає у відповідні місяць та число ос­таннього року строку, а строк, що визначений місяцями, — у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа (наприклад, на ЗО лютого), строк спли­ває в останній день цього місяця. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений згідно з законом у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Треба зазначити, що не всі наведені вище положення ЦК можуть застосовуватися до обчислення строків, закріплених в СК. Так, в останньому відсутні строки, які обчислюються дня­ми, тижнями, кварталами. В СК строки обчислюються місяця­ми, наприклад, строк реєстрації шлюбу (ст. 32) і його розірван­ня органом РАЦСу (ч. 2 ст. 106), роками (ч. 4 ст. 76, статті 84 і 86, ч. 2 ст. ПО, статті 129 і 139) (див. коментарі до цих статей). Крім того, в СК зафіксовані строки, пов’язані з досягненням особою певного віку. Так, відповідно до ст. 180 батьки зо­бов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, тобто 18 років, а згідно з ч. 1 ст. 199 якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріаль­ної допомоги, — до досягнення ними 23 років.

На зазначені вище строки не поширюється положення ст. 253 ЦК про початок перебігу строку. Ці строки починають об-

25

 

числюватися з моменту виникнення відповідного суб’єктивно­го права, яке припиняється у момент досягнення особою пев­ного віку. Треба зазначити, що у цивільному праві також є строки, перебіг яких припиняється у певний момент, напри­клад, строк для прийняття спадщини (ст. 1270 ЦК).

Стаття 13.    Міжнародні договори України

  1. Частиною національного сімейного законодавства України с міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України.

Зміст цієї статті відповідає положенню ч. 1 ст. 9 Конституції, відповідно до якого чинні міжнародні договори, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої держави. Наведене положен­ня стосується насамперед міжнародних конвенцій, учасницею яких є Україна, і договорів про правову допомогу у цивільних та сімейних справах. Серед конвенцій, що мають значення для ре­гулювання сімейних відносин, треба виділити ратифіковану Вер­ховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав та основних свобод людини 1950 року, ст. 8 якої гарантує право на повагу до особистого та сімейного життя, і Конвенцію про права дитини. Положення ст. 8 першої Конвенції закріплено у ч. 1 ст. 32 Конституції. Цьому положенню також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК. Положення Конвенції про права дитини діста­ли відображення у статтях 51 і 52 Конституції, ч. 7 ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини між батьками й дітьми (див. коментарі до глав 13—15), а також у розділі IV СК “Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування” (див. коментарі до цього розділу). Для регулювання сімейних відносин певне значення має також Конвенція про пра­вову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД), ратифікована Вер­ховною Радою України 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування законів нашої держави наголошено у п. 4 поста­нови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”. У ньому підкреслено, що виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, шо чинні міжнародні догово­ри, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни, є частиною національного законодавства нашої держави, суд не може застосовувати закон, який регулює розглядувані у цій постанові відносини, інакше, ніж міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

26

Глава 2

Здійснення сімейних прав

та виконання сімейних обов’язків.

Захист сімейних прав та інтересів

Стаття 14.    Здійснення сімейних прав

  1. Сімейні права с такими, що тісно пов’язані з особою, а то­му не можуть бути передані іншій особі.
  2. Якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника.
  3. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун.

Субєктивне сімейне право, як і будьяке субєктивне право, — це передбачений нормами обєктивного права ступінь можливої поведінки правомочного субєкта, якій відповідає обовязок іншої

особи або осіб.

Під здійсненням цього права треба розуміти реалізацію суб’єктами сімейних правовідносин можливостей, передбачених його змістом. Правомочна особа може реалізовувати своє суб’єк­тивне право шляхом вчинення певних дій, вимагання відповідної поведінки від інших осіб та у разі порушення її права — шляхом звернення до відповідного органу (як правило, до суду).

Суб’єктивні сімейні права можуть здійснюватись шляхом вчи­нення як фактичних, так і юридичних дій. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 141 СК батьки мають рівні права та обов’язки щодо ди­тини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Ці права та обов’язки вони можуть реалізовувати шляхом вчинен­ня фактичних і юридичних дій. Так, права і обов’язки батьків, пов’язані з вихованням дитини (статті 150 і 151), дістають відоб­раження у вчиненні фактичних дій. Водночас місце проживання дитини, яка не досягла десятирічного віку, визначається за зго­дою батьків (ч. 1 ст. 160). В цьому разі батьківські права та обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160).Отже, у цьому разі батьківські права та обов’язки реалізуються шляхом вчинення юридичних дій батьками і самою дитиною.

Говорячи про здійснення сімейних прав та виконання сімей­них обов’язків, треба враховувати особливості сімейних пра­вовідносин. Однією з таких особливостей, як зазначається в літературі, є те, що вони мають особисто-довірчий характер1.

1 Див.: Ворожейкин ЕМ. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 49.

27

 

Тому сімейні права та обов’язки не передаються й не відчужу­ються ні за одностороннім волевиявленням, ні за угодою сторін1. Це положення дістало закріплення у ч. 1 ст. 14 та у ч. 1 ст. 15 СК. Воно має велике значення для здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків. Суб’єкти сімейних прав, здійснюючи свої права та виконуючи свої обов’язки, не можуть передавати ці права іншим особам та перекладати на них зазначені обов’язки. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин також обумовлює неприпустимість правонаступ-ництва у сімейних відносинах2. Такі особисті немайнові цивільні права, як право на життя, на повагу до гідності та честі тощо, перелічені у ст. 270 ЦК, також є невідчужуваними. Однак більшість суб’єктивних цивільних прав, наприклад, право влас­ності, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, мо­жуть відчужуватися. Тому непередаваність та невідчужуваність, а також неприпустимість правонаступництва — це характерні ознаки сімейних, а не цивільних суб’єктивних прав та обов’язків (див., наприклад, статті 15 і 31 Закону України від 23 грудня 1993 р. “Про авторське право і суміжні права” в редакції Закону від 11 липня 2001 p.).

Однією з особливостей відносин, що регулюються сімейним правом, як зазначають деякі автори, є те, що в них суб’єктивні права правомочних суб’єктів у багатьох випадках є водночас й їх обов’язком щодо інших учасників цих відносин3. Таку думку не поділяє Н. CropoeJ, однак з ним згодні не всі автори. Як пра­вильно зазначається в літературі, своєрідність відносин, що ре­гулюються сімейним правом, полягає в тому, що в них міра юридично значущої та забезпеченої поведінки може бути вод­ночас і правом, і обов’язком. Наприклад, право батьків на ви­ховання дітей є водночас їх обов’язком щодо останніх5. Так, ст. 150 СК передбачає обов’язки, а ст. 151 — права батьків щодо виховання дитини.

Є. Ворожейкін залежно від ступеня свободи розпорядження правами розрізняє три групи сімейних правовідносин.

До першої групи він відносить правовідносини, які настіль­ки серйозно зачіпають інтереси суспільства, що регулюються імперативними нормами. Здійснення сімейних прав є обов’яз-

‘ Див.: Рясенцев В.А. Семенное право. — М., 1971. — С 13; Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М.. 1985. — С. 35; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 307; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 18.

‘Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 13.

‘ Див.: Рясенцев В.А. Советское семейное право. — M., 1956. — С. 5-6; Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 184; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 158; Гражданское право. — Т. 3. — М.. 1999. — С. 265. 406; Ворожейкин Е.М. Семейные пра­воотношения в СССР. — M.. 1972. — С. 187; Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1999. – С. 196.

‘ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М.. 1999. — С. 264-265.

1 Див.: Там само. — С. 265.

2S

ком учасників таких правовідносин. До цієї ж групи Є. Воро­жейкін відносить права, спрямовані на реалізацію таких най­важливіших принципів сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка у сімейних відносинах, забезпечення інте­ресів матері та неповнолітніх учасників сімейних правовідно­син, здійснення батьківських прав та обов’язків, прав та обов’язків усиновлювача, опікуна. Особливістю захисту цієї групи прав та обов’язків є те, що він забезпечується незалеж­но від бажання суб’єктів сімейних правовідносин, а нерідко й проти їх бажання та усупереч їх вузькоособистим інтересам’. Для цієї групи правовідносин, як вже зазначалося, характер­ним є те, що суб’єктивні права правомочних суб’єктів водно­час є й їх обов’язком щодо інших учасників зазначених пра­вовідносин. Тому нездійснення цих прав є правопорушенням і тягне застосування санкцій, наприклад, позбавлення батьківських прав (ст. 164), скасування усиновлення (частини 1 і 3 ст. 238 СК).

До другої групи Є. Ворожейкін зараховує сімейні права та обов’язки, реалізація яких істотно зачіпає важливі суспільні інтереси. Однак при цьому здійснення зазначених прав та ви­конання обов’язків віддаються на розсуд учасників правовідно­син, залежно від якого й гарантується їх забезпечення. До цієї групи Є Ворожейкін відносить аліментні зобов’язання2, імпера­тивне регулювання яких поєднується з диспозитивним. При цьому реалізація суб’єктивного сімейного права є необов’язко­вою. Суттєвою особливістю розглядуваної групи сімейних пра­вовідносин є те, що примусове виконання обов’язку забезпе­чується не в силу існування останнього, а лише за наявності ви­моги з боку іншої особи, заінтересованої в його реалізації. У зо­бов’язаної сторони немає можливості вибору при виконанні обов’язку. Останній за наявності вимоги з боку правомочної особи підлягає неухильному виконанню. Водночас треба зазна­чити, що нині зміст аліментного зобов’язання може визначати­ся угодою сторін (див. коментар до статей 78 і 83). У цьому разі імперативне регулювання поступилося місцем імперативно-диспозитивному, оскільки межі угоди сторін визначають імпе­ративні норми СК.

До третьої групи Є. Ворожейкін відносить правовідносини, в яких здійснення прав та виконання обов’язків обмежуються, як правило, колом інтересів сім’ї. Закон не передбачає обов’яз­кового виконання вимог суб’єктами сімейних правовідносин. Вони самі визначають своє ставлення до обопільних інтересів.

‘  Див.:   Ворожейкин  Е.М.  Семейные   правоотношения  в  СССР.   —   М.,1972.  — С. 257-258.

! Див.: Там само. — С 261-263.

29

 

Однак відповідно до закону неналежне виконання особою обов’язків спричиняє настання для неї несприятливих наслідків. Питання про притягнення такої особи до відповідальності вирішується на підставі вимог іншої особи компетентним органом (судом). До такого виду правовідносин належать, наприклад, правовідносини, що виникають у зв’язку з врахуванням судом на вимогу одного з подружжя негідної по­ведінки другого з подружжя у шлюбних відносинах при вирішенні питання про стягнення аліментів на утримання ос­таннього (ч. 2 ст. 75 СК)1.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Згідно з ч. З сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун. Поло­ження ч. 2 статті, що коментується, відповідає змісту ч. З ст. 51 Конституції, відповідно до якої сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, Конвенції про права ди­тини, а також загальним принципам регулювання сімейних відносин, передбаченим статтями 7 і 8 СК.

Наведені положення частин 2 і 3 не означають, що у перед­бачених ними випадках сімейні права дитини, недієздатної осо­би та особи, дієздатність якої обмежена, передаються батькам або опікунам. Як вже зазначалось, ці права та обов’язки не пе­редаються і не відчужуються. Дитина у віці до 15 років (ст. 14 ЦК 1963 p.), а згідно зі ст. 31 ЦК 2003 р. до 14 років не може, як правило, самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки. Тому від імені та в інтересах дитини її права та обов’язки реалізують батьки, усиновлювачі, опікуни (ст. 14 ЦК 1963 р., ст. 67 ЦК 2003 р.). Діти у віці від 15 до 18 років (ст. 13 ЦК 1963 p.), а відповідно до ст. 32 ЦК 2003 p. від 14 до 18 років не є повністю дієздатними. Тому їм при здійсненні низки прав та виконанні обов’язків сприяють їх батьки, усиновлювачі, піклувальники, даючи згоду на здійснення такими дітьми на­лежних їм прав та виконання обов’язків (ст. 13 ЦК 1963 р.; ст. 69 ЦК 2003 р.; статті 143 і 144 КпШС). Особа, визнана недієздатною, не може самостійно реалізовувати свої права та обов’язки. Тому від імені такої особи здійснює її права та ви­конує обов’язки опікун (ст. 16 ЦК 1963 p.; статті 41 і 67 ЦК 2003 р.; ст. 144 КпШС). Особа, визнана обмежено дієздатною, не може самостійно реалізовувати низку своїх прав та обов’язків. Тому їй надає допомогу піклувальник, даючи згоду на вчинення нею деяких правочинів (ст. 15 ЦК 1963 p.; статті 36, 37 і 69 ЦК 2003 p.).

‘ Див.: Ворожейкин ЕМ. Семейные правоотношения в СССР. — М.,1972. — С. 263-264.

зо

Суб’єктивні права здійснюються для задоволення інтересів правомочної особи. Однак ці інтереси не повинні суперечити інтересам інших осіб, суспільства та держави. Тобто кожне суб’єктивне право має свої межі і повинне здійснюватися згідно з його призначенням, яке визначається цілями, закріпленими у законі. У загальній формі вимоги до належного здійснення суб’єктивних прав відображені у ст. 68 Конституції, відповідно до якої кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Консти­туції та законів України, не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей.

Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, одна з особливостей суб’єктивних сімейних прав полягає у тому, що вони існують у зв’язку з сім’єю’. Тому ці права мають здійснюватися згідно з визначеними у ст. 1 СК цілями та завданнями і загальними принципами регулювання сімейних відносин, закріпленими у ст. 7 цього Кодексу. Водночас у деяких статтях СК передбачені конкретні завдання, пов’язані зі здійсненням суб’єктивних сімейних прав.

Так, ч. 1 ст. 155 СК передбачає, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають грунтуватися на по­вазі до прав дитини та її людської гідності, а ч. 2 цієї статті вста­новлює, що батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відповідно до ч. 2 ст. 207 СК усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Треба зазначити, що межі здійснення суб’єктивних сімейних прав можуть визначати­ся не тільки законом, а й договором (ч. 2 ст. 7, ст. 9 СК).

Наприклад, згідно зі ст. 93 СК особи, які беруть шлюб, мо­жуть передбачити у шлюбному договорі, що у разі придбання ними жилого будинку у спільну сумісну власність вони не зда­ватимуть його в оренду протягом кількох років.

Здійснення суб’єктивного сімейного права всупереч його призначенню є зловживанням правом, особливим видом сімей­ного правопорушення і тягне санкції, передбачені законом. Аналогічну думку висловлює В. Грибанов стосовно належного виконання суб’єктивного цивільного права2.

Загальна санкція, шо застосовується у разі неналежного здійснення суб’єктивного сімейного права, полягає у відмові від охорони права, шо здійснюється неналежним чином. Ця санкція є крайньою мірою. Наприклад, батьки, які неналежним чином здійснюють свої права, можуть бути позбавлені батьківських прав (див. коментар до ст. 164).

1 Див.: Белякова A.M., Ворожейкин ЕМ. Советское семейное право. — М., 1974. —

С43

! Див.: Грибанов В.П. Пределы осуществления и зашиты гражданских прав. — М.,

  1. – С. 107-108.

31

 

Неналежним здійсненням права на аліменти, як зазначає В. Рясенцев, є позов жінки до чоловіка, разом з яким вона ви­ховує дитину, про стягнення з нього аліментів, поданий з ме­тою зниження розміру аліментів, які виплачуються відповідачем на дітей від іншої матері1. Ці вимоги відповідно до ч. 7 ст. 7 СК не охороняються законом. Тому такий позов не підлягає задо­воленню.

Стаття 15.    Виконання сімейних обов’язків

  1. Сімейні обов’язки є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
  2. Якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов’язок особистого немайнового характеру припиняється у зв’язку з не­можливістю його виконання.

Майновий обов’язок недієздатної особи за її рахунок виконує опікун.

  1. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейного обов’язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його ви­конання.
  2. Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов’яз­ку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Від суб’єктивних сімейних прав треба відрізняти сімейні обов’язки. Якщо суб’єктивне сімейне право, як вже зазначало­ся, — це передбачений нормами об’єктивного права ступінь можливої поведінки правомочного суб’єкта, то суб’єктивний обов ‘язок — це передбачений нормами об ‘єктивного права ступінь належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Так, у сімейних пра­вовідносинах, які належать до другої та третьої з виділених Є. Ворожейкіним груп (див. коментар до ст. 14 СК), реалізація суб’єктивних сімейних прав залежить від розсуду правомочного суб’єкта, а виконання сімейних обов’язків від цього не зале­жить. Ця особа має виконувати свій обов’язок на вимогу пра­вомочної особи. У сімейних правовідносинах, віднесених Є. Ворожейкіним до першої групи, виконання обов’язків можли­ве на вимогу не тільки правомочної сторони, а й компетентних органів опіки та піклування, прокурора. Так, згідно зі ст. 361 Закону України від 5 листопада 1991 р. “Про прокуратуру” в ре­дакції Закону від 12 липня 2001 р. прокурор може від імені дер­жави вчиняти процесуальні та інші дії, спрямовані на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбаче­них законом.  Підставою представництва прокуратурою інте-

Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М.. 1971. — С. 60.

ресів громадянина в суді є його неспроможність через фізичний стан, матеріальне становище або інші поважні причини са­мостійно захищати свої порушені або оспорювані права або ре­алізовувати процесуальну правомочність. Так, прокурор може пред’явити позов про стягнення аліментів на користь дитини або непрацездатної особи, позбавлення батьків (одного з батьків) батьківських прав (ст. 165 СК). Однак це не буде позов щодо виконання батьками їх обов’язків. У разі позбавлення батьків батьківських прав суд може за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів.

Суб’єктивні сімейні обов’язки, як й права, тісно пов’язані з особою. Тому вони також не відчужуються і не передаються (ч. 1 ст. 15 СК), не можуть переходити у спадщину. У сімейних пра­вовідносинах зобов’язана особа, визнана недієздатною, не мо­же своїми діями створювати для себе права та обов’язки (ст. 16 ЦК 1963 р.; ст. 41 ЦК 2003 р.). Тому її сімейний обов’язок осо­бистого немайнового характеру припиняється у зв’язку з не­можливістю його виконання. Так, ця особа позбавляється обов’язків, пов’язаних з вихованням дитини. Більше того, у недієздатних батьків або одного з них можна відібрати дитину без позбавлення їх батьківських прав (див. коментар до ст. 170 СК). Визнання одного з подружжя недієздатним є однією з підстав розірвання шлюбу в органах РАЦСу (див. коментар до ст. 107 СК).

Майнові ж обов’язки недієздатної особи не припиняються. Так, наприклад, вона зобов’язана платити аліменти на дитину. Тому недієздатна особа може бути відповідачем у суді за позо­вом щодо встановлення батьківства. При цьому її законним представником має бути опікун. Майнові обов’язки недієздат­ної особи за рахунок останньої також виконує її опікун.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що якщо в ре­зультаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поваж­ної причини особа не може виконувати сімейного обов’язку, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання. У такому разі особа не несе відповідальності за невиконання сімейного обов’язку. Проте вона не звільняється від виконан­ня зазначеного обов’язку. У такому разі може надаватися відстрочка або розстрочка виконання (ст. 351 ЦПК; ст. 33 За­кону України від 21 квітня 1999 р. “Про виконавче проваджен­ня”). Якщо зазначені в ч. З цієї статті обставини відпадають, зобов’язана особа повинна виконувати свій сімейний обов’язок. Наприклад, особа, яка внаслідок тяжкої хвороби не працювала і не мала коштів для сплати аліментів, а потім ви­дужала, має сплачувати аліменти. При цьому з неї буде стягне­на заборгованість (див. коментар до ст. 195). Майновий обов’язок суб’єкта сімейних правовідносин може бути припи-

 

 

 

32

2 212.1

33

 

нений, якшо відпадуть умови його існування (див. коментар до ч. З ст. 82).

У разі невиконання або ухилення від виконання сімейних обов’язків можуть наставати наслідки, передбачені СК або до­мовленістю (договором) сторін (ч. 4 ст. 15 СК; див. коментар до ст. 18).

Стаття 16. Надання неповнолітнім батькам допомоги у здійсненні батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків

І. Якщо мати, батько дитини є неповнолітніми, баба, дід дити­ни з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надава­ти йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків.

Неповнолітні батьки, якщо вони уклали шлюб, стають дієздатними (ст. 11 ЦК 1963 р.; ч. 2 ст. 34 ЦК 2003 p.). Водно­час коментована стаття зобов’язує бабу та діда дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків. Положення цієї статті відповідає змісту ч. 5 ст. 51 Конституції, Конвенції про права дитини та загальним принци­пам регулювання сімейних відносин (див. коментар до ч. 8 ст. 7). Допомога діда та баби неповнолітньому батьку чи матері ди­тини може діставати вияв в їх обов’язку сплачувати комусь з них аліменти (див. коментар до ст. 180). Баба і дід мають пра­во на самозахист внуків, вправі звернутися за захистом прав та інтересів внуків до органів опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень (див. коментар до ст. 258). За певних обставин дід і баба зобов’язані також утримувати своїх внуків (див. коментар до ст. 265).

Стаття 17. Надання органом опіки та піклування допомоги особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків

  1. Орган опіки та піклування надає допомогу особі у здійсненні нею своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов’язків в обсязі та в порядку, встановлених цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами.

Частина 5 ст. 51 Конституції встановлює, що сім’я, дитинст­во, материнство і батьківство охороняються державою. Відповідно до ч. 7 ст. 7 СК дитина має бути забезпечена мож­ливістю здійснення її прав, які встановлені Конституцією Ук­раїни, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними правовими актами, визнаними в Україні.

34

Згідно з ч. 8 ст. 7 СК регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім’ї. Як вже зазначалося, на думку Є. Ворожейкіна, сімейні правовідносини, пов’язані з ре­алізацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність жінки та чоловіка, забезпечення інтересів матері й дітей, характеризуються тим, що здійснення прав є не лише правомочністю одного учасника правовідносин перед іншим. Водночас це обов’язок правомочної особи перед суспільством. Тому органи опіки та піклування надають певним особам допо­могу у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімей­них обов’язків в обсязі та порядку, встановлених СК та інши­ми нормативно-правовими актами.

Як випливає зі змісту коментованої статті, її норми є пев­ною мірою відсильними. Надання органами опіки та піклуван­ня допомоги у здійсненні особами своїх прав та виконанні своїх обов’язків передбачене низкою норм СК та Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Держкомітету України у справах сім’ї та молоді, Міносвіти України, МОЗ України, Мінпраці та соціальної політики України від 26 трав­ня 1999 р. № 34/166/131/88. Відповідно до ч. 5 ст. 167 СК як­що дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не може бути передана бабі, дідові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування. Згідно з ч. 2 ст. 221 СК орган опіки та піклування може дати згоду на усиновлення дитини, якщо такої згоди не дав опікун або піклувальник. Органи опіки та піклування вирішують пи­тання про встановлення опіки та піклування (ст. 243 СК; п. 1.7 Правил опіки та піклування), укладають договір про патронат (ст. 252 СК), надають допомогу особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні своїх обов’язків (див. коментар до ст. 19).

Стаття 18.   Захист сімейних прав та інтересів

  1. Кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.
  2. Суд застосовує способи захисту, які встановлені законом або домовленістю (договором) сторін.

Способами захисту сімейних прав та інтересів зокрема є:

  • встановлення правовідношення;
  • примусове виконання добровільно не виконаного обов’язку;
  • припинення правовідношення, а також його анулювання;
  • припинення дій, які порушують сімейні права;
  • відновлення правовідношення, яке існувало до порушення права;
■>■

35

 

6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

Однією з суттєвих ознак суб’єктивного права, як було зазна­чено в коментарі до ст. 14, є можливість примусового захисту останнього у разі його порушення. Ч. 1 ст. 55 Конституції вста­новлює, що права та свободи людини і громадянина захища­ються судом. А відповідно до ч. 2 ст. 124 Основного Закону юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі.

Під захистом сімейних прав треба розуміти передбачені зако­ном заходи, що здійснюються державними, як правило судовими, та іншими органами, і спрямовані на визнання цих прав, поновлен­ня останніх та покладення краю їх порушенням.

У літературі прийнято розрізняти заходи відповідальності та заходи захисту1. Перші спрямовані на захист прав потерпілого (наприклад, стягнення аліментів), а другі, крім цього, передба­чають застосування до правопорушника додаткових заходів впливу у вигляді позбавлення прав, обмеження строку їх дії, зменшення обсягу прав або збільшення обсягу обов’язків. Захо­дом відповідальності є також виникнення обов’язку відшкоду­вати моральну шкоду.

Заходи сімейно-правової відповідальності можуть застосову­ватись лише до членів даної сім’ї. Треті особи у разі порушен­ня сімейних прав учасників сімейних правовідносин несуть пе­ред ними не сімейно-правову, а цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність2. Суб’єктами права на захист є самі учасники сімейних правовідносин.

Більшість авторів, наприклад, Є. Ворожейкін, Г. Матвеев, В. Рясенцев, В. Яковлев, розглядають сімейно-правову відпові­дальність як самостійний вид останньої. М. Антокольська вва­жає, що поняття відповідальності у сімейному праві ідентичне цивільно-правовому і що аналіз відповідальності та заходів за­хисту в цьому праві не дає підстав твердити про наявність якоїсь сімейно-правової специфіки’. З цією думкою важко по­годитись. Під цивільно-правовою відповідальністю треба ро­зуміти передбачені законом або договором майнові наслідки, що настають для особи, яка вчинила цивільне правопорушен­ня, і дістають вияв у виникненні додаткових майнових обтя­жень або у позбавленні цієї особи суб’єктивних цивільних прав. Як слушно зазначає В. Яковлев, для цивільно-правової відповідальності характерне застосування виключно майнових

1 Див.: Малеин НС. Защита семейных прав. — М., 1972. — С 35; Гражданское пра-,. -Т. 3. – М., 1999. – С. 315.

! Див.: Ворожейкин ЕМ. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 269. ‘ Див.: Антокольская MB. Семейное право. — М.,1999. — С. 98-102.

санкцій. А у сімейному праві переважають санкції особистого характеру. Згідно з нормами чинного законодавства при цьому не можна вимагати відшкодування збитків1.

Водночас ч. 1 ст. 196 СК передбачає, що при виникненні за­боргованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати алімен­ти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнен­ня неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми неспла-чених аліментів за кожен день прострочення.

Крім того, цивільно-правова відповідальність може реалізо­вуватись і у добровільному порядку (наприклад, добровільне відшкодування правопорушником збитків), а сімейно-правова — лише у примусовому порядку.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті кожен учасник сімей­них відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Ч. 2 цієї статті передбачає, що способами захисту сімейних прав та інте­ресів, зокрема, є: встановлення правовідношення; примусове ви­конання добровільно не виконаного обов’язку; припинення пра­вовідношення, а також його анулювання; припинення дій, які по­рушують сімейні права; відновлення правовідношення, яке існу­вало до порушення права; відшкодування матеріальної та мораль­ної шкоди, якщо це передбачено цим Кодексом або договором.

Водночас не всі способи захисту сімейних прав, перелічені у коментованій статті, є засобом реалізації санкцій. Так, не є та­ким засобом встановлення правовідношення, наприклад, вста­новлення батьківства, материнства, та відновлення правовідно­шення, яке існувало до порушення права, наприклад, понов­лення батьківських прав (ст. 169 СК). Для сімейного права, як зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як витребування у судовому порядку дитини, позбавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним, скасування усиновлення, визнан­ня усиновлення недійсним, стягнення аліментів тощо2.

В. Рясенцев підкреслює, що внаслідок застосування сімей­но-правових санкцій можуть наставати такі наслідки:

  • сімейні правовідносини повністю анулюються з моменту їх виникнення (наприклад, при визнанні усиновлення недійсним) або на майбутнє (наприклад, під час припинення опіки, зумовленого поведінкою опікуна);
  • сімейні правовідносини зберігаються, але у зміненому ви­гляді, втрачаючи свій двобічно зобов’язальний характер; право залишається лише у однієї сторони (наприклад, право на аліменти матиме лише той з подружжя, хто не винний в укла­денні недійсного шлюбу);

1 Див.: Советское семейное право. — М.. 1982. — С 16. ; Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

 

 

 

36

37

 

  • скорочується обсяг права або тривалість його існування в учасника сімейного правовідношення (наприклад, при роз­поділі сімейного майна суд може зменшити частку одного з по­дружжя);
  • зростає обсяг обов’язку одного з учасників правовідно­шення (наприклад, за умисного ухилення від сплати аліментів останні можуть стягуватися і за минулий час, тоді як у против­ному разі — лише за майбутній);
  • учасник правовідношення позбавляється на певний час можливості здійснювати своє право (наприклад, один з батьків, що проживає окремо, а також дід або баба можуть бути позбав­лені права спілкування з дитиною, якщо це заважає її нормаль­ному вихованню)1.

Захист сімейних прав зазвичай здійснюється судом у позов­ному порядку на вимогу правомочних осіб. Водночас, як вже зазначалося, однією з його особливостей є те, що захист певної групи сімейних правовідносин, пов’язаних з реалізацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність чоловіка та жінки, а також забезпечення інтересів матері й не­повнолітніх дітей, здійснюється за ініціативою правомочних ор­ганів (органів опіки та піклування, прокурора тощо) незалежно від бажання суб’єктів сімейних правовідносин2 (про позови що­до позбавлення батьківських прав див. коментар до ст. 165; що­до скасування усиновлення див. коментар до ст. 240).

Захист сімейних прав, як зазначає А. Сергеев, може здійснюватися судом і в порядку окремого провадження у разі встановлення факту батьківства і факту визнання батьківства (глава 37 ЦПК; див. також коментарі до статей 128 і 130 СК)3.

Особливістю захисту сімейних прав є також те, що у деяких випадках він може здійснюватися не тільки судом, а й органа­ми опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК). Так, згідно з ч. З ст. 145 СК спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішу­ватися органом опіки та піклування або судом, тобто передба­чена альтернативна підвідомчість цього спору. Особливість су­дового порядку захисту сімейних прав полягає й у тому, що іноді сімейно-правові спори суд розглядає за участю органів опіки та піклування (див. коментар до частин 4, 5 і 6 ст. 19).

У тих випадках, коли спори, що виникають із сімейних пра­вовідносин, може вирішувати не тільки суд, а й орган опіки та піклування, звернення до останнього не позбавляє особу права звернення до суду (ч. З ст. 19 СК). Це положення відповідає змісту ст. 124 Конституції, яка передбачає, що юрисдикція судів

Г

поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов’язаних із захис­том прав та свобод громадян і про необов’язковість досудового порядку їх розгляду відповідно до ст. 124 Конституції передба­чене у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”.

Способом захисту сімейних прав та інтересів, як зазначено у п. 6 ч. 2 коментованої статті, є також відшкодування матеріаль­ної та моральної шкоди. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо потерпілий водночас за­знає й матеріальної шкоди. Питання ж про можливість майно­вого відшкодування суто моральної шкоди має вирішуватися негативно насамперед тому, що цей вид шкоди не може оціню­ватися у грошовому виразі1. Треба зазначити, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування моральної немайнової шкоди (в Україні поло­ження про можливість відшкодування цієї шкоди (ст. 440-1 ЦК 1963 p.) було встановлене Законом України від 6 травня 1993 р. “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій”. Більш слушною варто визна­ти думку Н. Малеїна, який допускає можливість відшкодуван­ня моральної шкоди і за відсутності матеріальної2.

Навряд чи можна повністю погодитися з положенням п. 6 ч. 2 коментованої статті, що передбачає можливість відшкодування матеріальної та моральної шкоди лише у тому разі, якщо це встановлено СК або договором. Варто врахувати, що у ст. 8 СК закріплена можливість субсидіарного застосування норм ЦК до майнових сімейних відносин, якщо це не суперечить суті ос­танніх. Наявність між суб’єктами сімейних правовідносин осо­бистих, родинних зв’язків, як підкреслює Є. Ворожейкін, не повинна ставити їх у гірше порівняно з іншими громадянами становище. Якщо право або інтерес громадянина порушується, суспільство має захищати їх незалежно від ступеня близькості стосунків, що пов’язують суб’єктів3. Тому треба вважати, що суб’єкт сімейних правовідносин, який зазнав моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб’єкта цих правовідно­син, має право на відшкодування цієї шкоди незалежно від відшкодування матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”

 

 

 

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 59-60.

: Див.: Ворожейкин ЕМ. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 258.

‘ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С. 313.

: Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 331. ‘Див.: Маїеин НС. Возмещение вреда, причиненного личности. — М., 1965. — С. 19. 1 Див.: Ворожейкин ЕМ. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 332.

 

 

 

38

39

 

підкреслено, що спори про відшкодування моральної шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються су­дами у тих випадках, коли право на таке відшкодування перед­бачене спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обме­ження є невиправданим і не відповідає змісту ст. 440-1 ЦК 1963 p. і ст. 1167 ЦК 2003 p., які не передбачають жодних обмежень при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди. Більш слуш­ним є положення п. 2 роз’яснення Президії Вищого арбітраж­ного суду України від 29 лютого 1996 р. № 02-5/95 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкоду­ванням моральної шкоди”, де зазначено, що чинне законодав­ство не містить вичерпного переліку обставин, за наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

Стаття 19.   Участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів

  1. У випадках, передбачених цим Кодексом, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інте­ресів до органу опіки та піклування.
  2. Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим до вико­нання, якщо протягом десяти днів від часу його винесення заінте­ресована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого частиною другою статті 170 цього Кодексу.
  3. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не поз­бавляє особу права на звернення до суду.

У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі звернення з позовом до суду припиняється виконання рішення органу опіки та піклування.

  1. При розгляді судом спорів шодо участі одного з батьків у ви­хованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та понов­лення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання йо­го недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування.
  2. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок шодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у ре­зультаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
  3. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклу­вання, якщо він є недостатньо обгрунтованим, суперечить інтере­сам дитини.

Як вже зазначалося, сімейні права, як правило, захищають­ся у судовому порядку (див. коментар до ст. 18). Водночас у де­яких випадках здійснення та захист цих прав тісно пов’язані з захистом інтересів матері та дитини. Адже, як підкреслює Є. Ворожейкін, здійснення і захист прав та інтересів цих осіб істотно зачіпають суспільний інтерес1. Тому, як зазначають де­які автори, однією з особливостей захисту сімейних прав є участь у цьому органів опіки та піклування1.

Так, органи опіки та піклування можуть вирішувати спір між батьками щодо прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Згідно з ч. З ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій. Органи опіки та піклування можуть вирішувати спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто про­живає окремо від неї (ч. 1 ст. 158 СК).

Відповідно до ч. 2 ст. 170 СК у виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідоми­ти прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (див. коментар до ст. 170).

Згідно зі ст. 186 СК орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання аліментів, що стягуються на утримання неповнолітньої дитини (див. коментар до цієї статті), здійсню­ють нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які про­живають в Україні (див. коментар до ст. 235), беруть участь у захисті сімейних прав та інтересів у випадках, передбачених статтями 246 і 258 СК (див. коментарі до цих статей). Органи опіки та піклування надають також допомогу у захисті сімей­них прав та інтересів (див., наприклад, коментарі до статей 165 і 240).

Рішення органів опіки та піклування, як зазначено у ч. 2 ко­ментованої статті, є обов’язковим до виконання, якщо протя­гом десяти днів від часу його винесення заінтересована особа не звернулася за захистом своїх прав або інтересів до суду, крім випадку, передбаченого ч. 2 ст. 170 СК, — негайне відібрання дитини від батьків, якщо існує загроза для її життя або здоров’я (див. коментар до ч. 2 ст. 170).

1 Див.: Ворожейкин Е М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 257. : Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 313.

 

 

 

40

41

 

Захист сімейних прав органами опіки та піклування є адміністративним порядком захисту. Ст. 124 Конституції вста­новлює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідно­сини, які виникають у державі. Тому адміністративний порядок захисту є спеціальним порядком захисту, який застосовується у випадках, прямо передбачених законом (ст. 6 ЦК 1963 р.; ст. 17 ЦК 2003 p.).

Згідно зі ст. 124 Конституції ч. З коментованої статті перед­бачає, що звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду. Положення про підвідомчість усіх спорів, пов’язаних з захистом прав та свобод громадян, та необов’язковість досудового порядку їх розгляду підкреслено у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя”. У другому абзаці ч. З коментованої статті зазначено, що у разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд поданої йому заяви.

У разі розгляду судом спорів, пов’язаних зі здійсненням батьківських прав та обов’язків по вихованню дітей (про визна­чення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, надання права на побачення з дитиною ма­тері або батьку, позбавлених батьківських прав, відібрання ди­тини у особи, яка незаконно утримує її, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення або визнання його недійсним), обов’язковою є участь органу опіки та піклування. Він здійснює обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною або брати участь в її вихованні, та подає суду відповідний письмовий висновок.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклу­вання, якщо він недостатньо обгрунтований і суперечить інте­ресам дитини. Ч. 4 ст. 15 ЦПК передбачає, що при обстеженні та оцінпгдоказів, встановленні обставин справи та постанов-ленні рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз та окремих осіб. Як випливає зі змісту ст. 60 ЦПК, незгода суду має бути вмотивована у його рішенні або ухвалі.

Правила опіки та піклування передбачають також випадки участі органів опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів. Так, відповідно до п. 1.7 цього документа зазначені органи вирішують питання про встановлення опіки та піклу­вання. Вони дають дозвіл опікунові на укладання угод, що ви­ходять за межі побутових, від імені опікуваного, а піклувальни­ку — давати згоду на укладання таких угод підопічним (п. 4.7 Правил). Органи опіки та піклування здійснюють контроль за діяльністю опікунів та піклувальників (пункт 4.14 Правил). Опікуни та піклувальники подають щороку, не пізніше 1 люто­го, до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за

минулий рік, пов’язану із захистом прав та інтересів підопічних. Після припинення опіки та піклування опікуни (піклувальни­ки) подають загальні звіти про свою діяльність (п. 4.11 Правил). Дії опікунів (піклувальників) можуть бути оскаржені будь-якою особою, у тому числі й підопічним, до органів опіки та піклу­вання за місцем проживання підопічного (п. 4.13 Правил). Ор­гани опіки та піклування можуть за своєю ініціативою на підставі клопотань підопічних, державних або громадських ор­ганізацій, а також згідно з обгрунтованими заявами будь-яких осіб звільнити опікуна або піклувальника від виконання покла­дених на нього обов’язків, якщо буде встановлено, що вони не відповідають своєму призначенню або належним чином не ви­конують своїх обов’язків (п. 5.2 Правил).

Стаття 20.   Застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин

  1. До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.
  2. У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, по­зовна давність застосовується судом відповідно до Цивільного ко­дексу України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Частина 1 коментованої статті встановлює чіткий порядок застосування позовної давності до вимог, що випливають із сімейних відносин.

На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється тому, що в галузі сімейного права переважають особисті немай-нові права, з природи яких випливає необхідність їх захисту не­залежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що сімейні правовідносини, як особисті, так і майнові, є тривалими і не втрачають здатності до позов­ного захисту доти, поки не припиняться у зв’язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням вста­новленого у законі певного строку.

Так, зокрема, позовна давність не поширюється на вимоги про визнання шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інші спори, пов’язані з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Застосування позовної давності до вимог, що випливають з сімейних правовідносин, допускається як виняток лише у тих випадках, коли строк, відведений для захисту порушеного пра­ва, встановлено сімейним законодавством України.

 

 

 

42

43

 

У таких випадках позовна давність застосовується судом відповідно до цивільного законодавства, якщо інше не встанов­лено законом (ч. 2 коментованої статті).

Згідно зі ст. 256 ЦК позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність вста­новлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК).

Сімейне законодавство, зокрема стаття, що коментується, не визначає загальної тривалості позовної давності. Вона передба­чена лише для окремих видів сімейних правопорушень.

Так, нормами сімейного законодавства встановлено трирічну позовну давність для вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності розлученого по­дружжя (ч. 2 ст. 72 СК).

Отже, якщо один з подружжя вважає, що його право було по­рушено, він може звернутися до суду за захистом цього права, але не пізніше, ніж через три роки. У такому разі позовна давність обчислюється з дня, коли один з подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права власності.

До вимог про визнання батьківства або материнства застосо­вується позовна давність в один рік, перебіг якої починається від дня, коли особа дізналася чи могла дізнатися про своє батьківство чи материнство (ч. 2 ст. 129; ч. З ст. 139 СК).

Позовну давність в один рік встановлено й до вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Перебіг цієї позовної давності починається від дня реєстрації народження дитиних(ч. З ст. 138 СК). Під час вирішення усіх інших правових питань, що виникають з сімейних відносин, позовна давність не застосовується.

В окремих статтях СК для відповідних правовідносин також встановлено певні строки.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 32 шлюб реєструється після спли­ву одного місяця від дня подання особами заяви про його реєстрацію до державного органу РАЦСу.

Орган РАЦСу виносить постанову про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке не має дітей, після спливу одного міся­ця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана (ч. 2 ст. 106 СК).

У ч. 2 ст. ПО СК закріплено правило, згідно з яким позов про розірвання шлюбу не може бути пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один з подружжя вчинив проти­правну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини.

Законом встановлено строк, протягом якого дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності. Якщо після

народження дитини остання проживає з матір’ю, дружина має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнен­ня нею трьох років. Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, дружина, з якою вона проживає, має пра­во на утримання від чоловіка до досягнення дитиною шести років (частини 1—3 ст. 84 СК).

У свою чергу чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення остан­ньою трьох років. Якщо ж дитина має вади фізичного або психічного розвитку, чоловік, з яким вона проживає, має пра­во на утримання від дружини до досягнення дитиною шести років (частини 1 і 2 ст. 86 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання має той з подружжя, в тому числі й працездатний, який проживає з ди-тиною-інвалідом, яка не може обходитися без постійного сто­роннього догляду, однак за умови, що другий з подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Право на утримання триває протягом усього часу проживан­ня з дитиною-інвалідом та опікування нею і не залежить від ма­теріального становища того з батьків, з ким вона проживає.

За загальним правилом згідно зі ст. 76 СК розірвання шлю­бу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на ут­римання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлю­бу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу та по­требує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, ко­лишня дружина може надавати таку допомогу.

Водночас ч. 4 ст. 76 СК встановлює, що якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обстави­нами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості здобути освіту, працювати, зайняти відповідну по­саду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу й тоді, коли є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дру­жина може надавати матеріальну допомогу. Право на утриман­ня у такому разі триває протягом трьох років від дня розірван­ня шлюбу.

У ст. 180 СК міститься вказівка на те, що батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Таким чи­ном, цією правовою нормою встановлено строки існування права на аліменти на користь неповнолітньої дитини. Водночас якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення 23 років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу (ч. 1 ст. 199 СК).

 

 

 

44

45

 

Зі сказаного вище можна дійти висновку, що у зазначених нормах сімейного законодавства встановлено строки здійснен­ня окремих суб’єктивних сімейних прав — припинювані стро­ки, перебіг яких починається з моменту виникнення, а не по­рушення відповідного суб’єктивного права. Після спливу за­значеного в законі строку відповідне суб’єктивне сімейне пра­во припиняється. Отже, зазначені строки не належать до по­зовної давності і правила цього інституту на них не поширю­ються.

Крім того, у ч. 1 ст. 79 і в ч. 1 ст. 191 СК встановлено, шо аліменти одному з подружжя і аліменти на дитину присуджу­ються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. Якщо буде встановлено, що до звернення до суду позивач вживав за­ходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати, суд з урахуванням обставин справи може присудити їх за минулий час, але не більш як за один рік (при вирішенні питання про сплату аліментів одному з подружжя — ч. 2 ст. 79 СК) або не більш як за три роки (при вирішенні питання про сплату аліментів на дитину — ч. 2 ст. 191 СК). В юридичній літературі існує думка, що такі строки також є позовною давністю’.

Водночас, як слушно зазначається фахівцями у галузі теорії сімейного права, така думка не є безперечною. Адже у зазначе­них випадках суд вправі стягнути аліменти не тільки за три ро­ки, що передували зверненню до суду заінтересованої особи, а й за менший строк (залежно від конкретних обставин справи), що не є характерним для позовної давності, яка не може ні зменшуватись, ні подовжуватись судом2.

Таким чином, встановлені ч. 2 ст. 79 і ч. 2 ст. 191 СК стро­ки для одержання аліментів за час, що минув, мають інший ха­рактер, ніж позовна давність, оскільки вони визначають лише часові межі для стягнення неодержаних аліментів. Ці строки є припинюваними, тобто такими, що припиняють право на одер­жання якихось сум за їх межами.

Позовну давність у сімейному законодавстві, як й в інших галузях права, встановлено з метою досягнення усталеності у сімейних правовідносинах.

Частина 2 коментованої статті не встановлює певних правил застосування позовної давності. Вона має відсильний характер, вказуючи на те, що у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК Ук­раїни, якщо інше не передбачено СК.

1 Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 61.

* Див.: Советское семейное право / Под ред. В.Ф. Маслова и А.А. Пушкина. — К., 1981. – С. 62.

Водночас у тих випадках, коли строк для захисту порушених суб’єктивних прав встановлено сімейним законодавством, діють не усі правила, передбачені главою 19 ЦК, а лише ті з них, шо регулюють загальні питання інституту позовної дав­ності.

Так, цивільне законодавство України встановлює, що позов­на давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253—255 ЦК і що цей поря­док не може бути змінено за домовленістю сторін (ст. 260 ЦК). Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прий­нята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішен­ня (ч. З ст. 267 ЦК).

На позовну давність, встановлену сімейним законодавством України, поширюються правила про визначення початкового моменту її перебігу, а також про його припинення, перериван­ня й поновлення.

У випадках встановлення для певних вимог, що випливають з сімейних відносин, позовної давності правильне визначення початкового моменту її перебігу має важливе значення для вирішення спору судом.

За загальним правилом згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг по­зовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Виняток з цього правила може бути встановле­но законом.

Це правило застосовується, зокрема, при вирішенні судом спорів за позовами про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, заявленими після розірвання шлюбу (ч. 2 ст. 72), про визнання батьківства (ч. 2 ст. 129), материнства (ч. 2 ст. 139 СК).

Особливі правила визначення початкового моменту перебігу позовної давності встановлені законом щодо вимоги матері про внесення змін до актового запису про народження дитини. Відповідно до ч. З ст. 138 С К перебіг позовної давності за та­кою вимогою починається від дня реєстрації народження дити­ни в органі РАЦСу.

Таким чином, у тих випадках, коли для окремих вимог, які випливають із сімейних відносин, встановлено позовну давність, вона обчислюється, якщо інше не встановлено зако­ном, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Єди­ний виняток з цього правила закріплено у ч. З ст. 138 СК.

Звичайно особа, яка наділена конкретним суб’єктивним правом, дізнається про порушення останнього у момент вчи-

 

 

 

46

47

 

нення цієї дії. У такому разі визначення початкового моменту перебігу позовної давності не викликає утруднень.

Більш складним є визначення початкового моменту перебігу позовної давності у тих випадках, коли згідно з законодавством особа повинна була дізнатися про порушення свого суб’єктив­ного права. Встановлюючи таке правило, законодавець хотів підкреслити, що особа не може байдуже ставитися до своїх суб’єктивних прав.

Суд, який вирішує спір, у зазначених випадках визначає по­чатковий момент перебігу позовної давності на підставі доказів, що свідчать про те, що дана особа не могла не дізнатися про порушення свого суб’єктивного права. У такому разі посилан­ня на непоінформованість про стан свого суб’єктивного права не може бути підставою для обчислення початкового моменту перебігу позовної давності. У противному разі це могло б при­звести до необгрунтованого збільшення строку, встановленого для захисту порушеного права.

Відповідно до ст. ЗО ЦП К якщо позивач посилається на те, що він не знав і не міг знати про порушення свого суб’єктив­ного права, він має довести цю обставину в суді. Так само як­що відповідач твердить, що позивач знав або повинен був зна­ти про порушення свого суб’єктивного права, він не звільняється від обов’язку подання з цього приводу доказів. Оцінюючи подані докази в їх сукупності, суд визначає початко­вий момент перебігу позовної давності.

У ч. 1 ст. 263 ЦК закріплено випадки зупинення перебігу по­зовної давності. Згідно з цією статтею перебіг позовної давності зупиняється: якщо пред’явленню позову перешкоджала надзви­чайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна си­ла); у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини; якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

Згідно з ч. 2 зазначеної статті у разі виникнення перелічених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь час їх існування.

Відповідно до ч. З ст. 263 ЦК від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг останньої продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Цивільний кодекс передбачає також випадки переривання перебігу позовної давності. Цей перебіг переривається вчинен­ням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або

іншого обов’язку; у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ст. 264). Згідно зі ст. 265 ЦК залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.

Відповідно до цієї ж статті якщо суд залишив без розгляду позов, пред’явлений у кримінальному процесі, час від дня пред’явлення позову до набрання законної сили рішенням су­ду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності. Якщо частина строку, що залишилася, є меншою   ніж   шість   місяців,   вона   подовжується   до   шести

МІСЯЦІВ.

Закон (ч. 4 ст. 267 ЦК) встановлює підставу для відмови у позові. Нею є сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі. Водночас якщо суд визнає поваж­ними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ч. 5 ст. 267 ЦК).

До поважних причин пропущення позовної давності судова практика, зокрема, відносить: тривалу тяжку хворобу позивача; його тривале перебування у відрядженні; перебування позивача у місцях позбавлення волі внаслідок судової помилки; невста-новлення місця проживання громадянина, який порушив пра­во, тощо. Цей перелік не є вичерпним. Однак він дає підстави для висновку про те, що поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, що роблять своєчасне пред’явлення позову неможливим або утрудненим.

Усі зазначені правила застосовуються головним чином до майнових відносин, зокрема тих, що пов’язані з поділом спільної сумісної власності розлученого подружжя (ч. 2 ст. 72 СК), а також до відносин, які регулюються ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 іч. З ст. 139 СК.

 

 

 

48

40

 

Розділ II

ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ’ЯЗКИ

ПОДРУЖЖЯ

Глава З Загальні положення

Стаття 21.    Поняття шлюбу

  1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
  2. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків по­дружжя.
  3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов’язків подружжя, крім випадків, ко­ли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб — це основа сім’ї. Правові норми, шо регулюють порядок та умови його укладання, є початковою стадією правового регулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям. Ст. 51 Конституції встановлює, що сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняють­ся державою. Вона заінтересована у зміцненні та стабіль­ності шлюбу і тому здійснює контроль за його укладанням і припиненням та захищає лише шлюби, укладені в органах РАЦСу. Жоден інший орган не має права оформлювати шлюб.

Визначення поняття шлюбу, наведене у ч. 1 коментованої статті, навряд чи можна визнати вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чо­ловіка (ч. 1 ст. 51 Конституції) і що він є підставою для ви­никнення прав та обов’язків подружжя, хоч останнє положен­ня і закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У статті, що коментується, також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням умов, передбачених законом. З урахуванням сказаного вище можна вважати, що шлюб — це вільний спря­мований на створення сім “і союз рівноправних чоловіка та жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених законом, який породжує взаємні права та обов’язки подружжя. Деякі автори зазначають, що шлюб — це довічний союз чо-

ловіка та жінки’ і що його метою є народження та виховання

дітей2.

У визначення шлюбу як правового поняття навряд чи варто включати ознаку, згідно з якою він є довічним союзом чоловіка та жінки, оскільки це суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з подружжя припинити шлюбні відно­сини. Необгрунтованим є й положення про те, що метою шлю­бу є народження та виховання дітей. Як правило, це його наслідок, а не обов’язкова ознака. Шлюб можуть укладати осо­би, які в силу тих або інших причин не можуть мати дітей. Це не є перешкодою його укладенню. Головне, що зазначені осо­би бажають створити сім’ю.

Частина 1 коментованої статті закріплює реєстраційну фор­му укладання шлюбу. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення. Без реєстрації шлюбу не існує. Тому відповідно до ч. 2 статті, що коментується, проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у нихправ та обов’язків подружжя. Проте треба зазначити, що цьому по­ложенню суперечить зміст ст. 74 та частин 1 і 2 ст. 91 СК (див. коментарі до цих статей).

Частина 3 коментованої статті дублює положення частин 2 і 3 ст. 6 КпШС, згідно з якими релігійний обряд шлюбу, як й інші релігійні обряди, не має правового значення та є особис­тою справою громадян, крім випадків, коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів РАЦСу.

В Україні правове регулювання шлюбних та сімейних відносин державою було передбачене ще декретами РНК УРСР від 20 лютого 1919 р. “Про цивільний шлюб та про ве­дення книг актів громадянського стану” та “Про організацію відділів записів актів громадянського стану”. У першому де­креті підкреслювалось, що надалі в УРСР визнаватимуться лише цивільні шлюби, тобто ті, які зареєстровані в органах РАЦСу. Церковні шлюби оголошувалися особистою справою осіб, котрі вступають у шлюб, і такими, що не мають юри­дичного значення. Водночас було зазначено, що церковні шлюби, укладені до 20 лютого 1919 p., мають силу зареєстро­ваних. Положення щодо дійсності цих шлюбів було закріпле­но й у сімейних кодексах України 1919 р. та 1926 р. Однак після цього постало питання про дійсність церковних шлюбів та інших релігійних обрядів, вчинених у тих місцевостях Ук-

‘ Див.: Советское семейное право / Под ред. В.Ф. Маслова и А.А. Пушкина. — К., 1982. — С. 64; Сімейне право України / За ред. О.В. Дзери. — К., 1997. — С 51.

‘Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 64; Белякова A.M., Ворожей-кин ЕМ. Советское семейное право. — М., 1974. — С. 87.

 

 

 

50

51

 

раїни, де свого часу не була встановлена радянська влада, і на тимчасово окупованій фашистськими загарбниками тери­торії у роки Великої Вітчизняної війни. З метою усунення за­значеної невизначеності у ч. З ст. 6 КпШС було закріплено положення, відповідно до якого церковні шлюби та інші релігійні обряди визнавались такими, що не мають правово­го значення.

У ч. З статті, що коментується, як вже зазначалося, закріпле­не аналогічне правило.

Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються випадки неправильного розуміння терміна “ци­вільний шлюб”. Ним вважається шлюб, не зареєстрований в органах РАЦСу, тобто фактичний шлюб. Проте згідно з зако­нодавством України, починаючи зі згаданого декрету РНК УРСР від 20 лютого 1919 p., цивільним шлюбом визнається шлюб, укладений в органах РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укладання якого є особистою справою осіб, які вступають у шлюб1.

Стаття 22.    Шлюбний вік

  1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для
    чоловіка — у вісімнадцять років.
  2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти
    шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Норми СК передбачають умови укладання шлюбу та пере­шкоди цьому. Умови — це обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав правову силу, а перешкоди — обставини, за яких укладання шлюбу неправомірне. Перші належать до пози­тивних обставин, а другі — до негативних2. Умовами укладання шлюбу є взаємна згода осіб, які одружуються, і досягнення ни­ми шлюбного віку.

Перешкоди укладанню шлюбу наведені у статтях 25, 26 і 30 СК (див. коментарі до цих статей).

В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років. Закріплення у СК шлюбного віку пояс­нюється тим, що для вступу у шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної зрілості. Це необхідне для забезпечення здорового потомства та вільного укладання шлюбу. Відповідно до ч. 2 коментованої статті особи, які бажа­ють зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день його реєстрації.

Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С. 6; Советское семейное право. — К., 1982. — С. 35.

2 Див.: ИоаЬфе ОС. Советское гражданское право. — 4. 3. — Л., 1965. — С. 200; Ан­токольская MB. Семейное право. — М., 1999. — С. 111.

52