Кримінальний кодекс України: коментар ч. 9

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17   ч. 18   ч. 19   ч. 20   ч. 21

Стаття 179.     Незаконне утримування, осквернення або знищення релі­гійних святинь

Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь -караються  штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

  1. Об’єктом злочину є право людини на свободу віросповідання.
  2. Предметом злочину є релігійні святині.

Під релігійними святинями розуміються предмети або місця релігійного покло­ніння чи паломництва віруючих. Поряд з широкошанованими (Палестинські святині у християн, Мекка і Медина у мусульман) існують святині регіонального або місцевого характеру. Певні предмети чи місця можуть визнаватися релігійними святинями усіх (чи більшості) представників певної віри (наприклад, християн, мусульман) або ж для віруючих певних конфесій, напрямів певної релігії тощо. -Якщо релігійні святині явля­ють собою особливу історичну чи культурну цінність, їх знищення потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 298.

  1. З об’єктивної сторони цей злочин може проявлятися у формі:
    1) незаконного утримування;

2)осквернення;

3) знищення релігійних святинь.

Під незаконним утримуванням релігійних святинь слід розуміти самоправні дії щодо збереження під своїм контролем предметів або місць релігійного поклоніння (зо­крема, недопущення до них віруючих, які мають право здійснювати у них обряди, бо­гослужіння), які винний відповідно до рішення відповідного державного органу зо­бов’язаний передати іншій релігійній організації чи звільнити на їх користь. Незакон­ний характер такого утримання полягає у тому, що, діючи у такий спосіб, винний безпідставно зберігає під своїм контролем релігійні святині, позбавляючи представни­ків інших релігійних організацій передбаченої законом можливості реалізовувати за їх допомогою свої релігійні потреби. Дії щодо незаконного захоплення релігійних святинь за наявності підстав потребують самостійної правової оцінки (наприклад, як самоправ­ство або перешкоджання здійсненню релігійного обряду).

Осквернення релігійних святинь це вчинення будь-яких дій щодо релігійних святинь (непристойних написів, малюнків, пошкодження, інших дій, пов’язаних з глу­мом над святинями, їх паплюженням тощо), які є образливими для релігійних почуттів віруючих, предметами чи місцями релігійного поклоніння яких є ці святині.

Про поняття знищення див. коментар до ст. 194. Якщо знищення релігійних святинь

 

Стаття 180

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

401

 

було вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, то воно потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194.

Викрадення релігійних святинь або заволодіння ними шляхом вимагання слід роз­глядати як відповідний злочин проти власності.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, пов’язаних з незаконним утриманням, оскверненням або знищенням релігійних святинь.

  1. Суб’єкт злочину загальний. Вчинення цього злочину службовою особою з вико­ристанням свого службового становища за наявності підстав потребує додаткової ква­ліфікації за статтями 364 або 365.
  2. Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини.

Конституція України (ст. 35).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (стат­ті 2, 8, 17, 18,21,31).

Стаття 180.     Перешкоджання здійсненню релігійного обряду

  1. Незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало
    або поставило під загрозу зриву релігійний обряд,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

  1. Примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного
    насильства до проведення релігійного обряду –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право на свободу віросповідання. Фізична або психічна недоторканність особи виступає додатковим факультативним (ч. 1 ст. 180) чи додатковим обов’язковим (ч. 2 ст. 180) об’єктом.
  2. Об’єктивна сторона злочину може виражатися у формі:

1) незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або по­
ставило під загрозу зриву релігійний обряд;

2) примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду.
Релігійний обряд сукупність визначених внутрішніми церковними приписами і

правилами індивідуальних чи колективних дій віруючих, спрямованих на встановлення обопільних відносин між людиною і надприродними об’єктами. Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої належать також богослужіння, релігійні цере­монії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов’язані зі сповідуванням і поши­ренням обраної віри. Релігійні обряди виконуються як у культовому приміщенні, так і поза ним. Не належать до релігійних обрядів дії віруючих організаційного чи господар­ського характеру.

Згідно з законодавством України, релігійні обряди безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігій­них організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для осіб похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбу­вання покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за іні­ціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення обряду.

 

402

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

 

В інших випадках публічні релігійні обряди проводяться щоразу з дозволу відповід­ної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення обряду, крім випадків, які не терплять зволікання.

Перешкоджання відправленню релігійного обряду полягає у створенні будь-яких перепон, які суттєво ускладнюють чи унеможливлюють його відправлення. Воно може здійснюватись шляхом погроз, застосування фізичного насильства, обману чи у будь-який інший спосіб і полягати, зокрема, в недопущенні віруючих до місця проведення релігійного обряду, завідомо неправдивому повідомленні про загрозу життю чи здо­ров’ю його учасників, необгрунтованій відмові у клопотанні про видачу дозволу на пуб­лічне проведення обряду, неправомірному вилученні предметів культу, які є необхід­ними для проведення обряду, тощо. Якщо спосіб перешкоджання утворює самостійний склад злочину, вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 1 ст. 180 та, наприклад, статтями 125, 126, 129, 179.

Перешкоджання слід визнавати незаконним, якщо воно здійснюється: 1) стосовно релігійного обряду, який відправляється на законних підставах і не супроводжується порушенням закону; 2) протиправними шляхами. З огляду на це, не утворює складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, перешкоджання відправленню релігійного обряду, який, зокрема, здійснюється: а) з грубим порушенням вимог чинного законодавства (без відповідного дозволу за умови необхідності його одержання або поєднаний із за­подіянням шкоди здоров’ю чи статевою розпустою тощо); б) релігійними організація­ми, діяльність яких припинена на підставі закону в судовому порядку. За смислом ч. 2 ст. 35 Конституції України право на відправлення релігійного обряду може бути обме­жено лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населен­ня або захисту прав і свобод інших людей.

Перешкоджання релігійному обряду утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 180, лише у випадку, коли це зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд. Під зривом релігійного обряду слід розуміти його порушення чи припинення, що потягнуло за собою неможливість його подальшого відправлення. Під загрозою зриву релігійного обряду слід розуміти створену діянням винного ситуацію, за якої іс­нували реальні підстави непроведения такого обряду і чого не сталося внаслідок додат­ково вжитих заходів, усунення створених перешкод тощо.

Примушування священнослужителя до проведення релігійного обряду це дома-гання від потерпілого проведення релігійного обряду. Способами такого примушуван­ня відповідно до закону можуть бути тільки фізичне або психічне насильство. Під фі­зичним насильством у ч. 2 ст. 180 розуміється фізичне насильство будь-якого виду (нанесення тілесних ушкоджень, завдання удару, побої, вчинення інших насильницьких дій). Застосування такого насильства потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК (наприклад, статтями 121, 122, 125, 126). Психічне насильство – це погро­за заподіяння фізичної, матеріальної чи іншої шкоди (погроза вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна, вчиненням інших насиль­ницьких дій). Погроза вбивством потребує самостійної правової оцінки за ст. 129.

Складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 180, охоплюється примушування до про­ведення будь-якого релігійного обряду. Таке примушування може проявитись у дома­ганні проведення обряду, який за канонами цього віровчення у даний час забороняєть­ся, або у місці, де його проведення є неприпустимим, або обряду іншого віровчення.

Під священнослужителем у цій статті розуміється фізична особа, яка є служите­лем культу, введена в духовний сан і має право самостійно здійснювати богослужіння, обряди й таїнства (зокрема єпископ, священик, мулла, равін).

Момент закінчення злочину, вчиненого у його першій формі (ч. 1 ст. 180), пов’язується з настанням відповідних наслідків – моментом зриву або поставлення під загрозу зриву релігійного обряду. Злочин у другій формі є закінченим з моменту вчи­нення зазначених у ч. 2 ст. 180 дій.

 

Стаття 181

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

403

 

  1. Суб’єкт злочину загальний. Службова особа, яка незаконно перешкоджає здійс­ненню релігійного обряду або примушує священнослужителя до проведення релігійно­го обряду з використанням влади або службового становища, за наявності підстав по­винна відповідати і за ст. 364 (423) чи ст. 365 (424).
  2. Суб’єктивна сторона характеризується умисною формою вини, при примушу­ванні священнослужителя до проведення релігійного обряду – прямим умислом.

Конституція України (ст. 35).

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 p. (cm. 21).

Стаття 181. Посягання на здоров’я людей під приводом пропові­дування релігійних віровчень чи виконання релігійних об­рядів

  1. Організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під
    приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних
    обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою роз­
    пустою,-

караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

  1. Ті самі дії, поєднані із втягуванням в діяльність групи неповнолітніх,-
    караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.
  2. Об’єктом злочину є встановлений порядок проповідування релігійних віровчень та відправлення релігійних обрядів, який забезпечує здоров’я громадян, статеву свобо­ду, статеву недоторканість та моральність.
  3. Об’єктивна сторона злочину характеризується діями, що проявляються в орга­нізації або керівництві групою фізичних осіб. Ці дії можуть бути кваліфіковані за ст. 181 лише за умови, що діяльність такої групи: 1) поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою; 2) здійснюється під приводом проповідуван­ня релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.

Поняття заподіяння шкоди здоров’ю людей у цьому складі охоплює заподіяння ті­лесних ушкоджень, фізичне виснаження організму, психічний розлад та інші небезпеч­ні для здоров’я особи наслідки. Якщо заподіяння шкоди здоров’ю утворює склад більш тяжкого злочину, ніж передбачений ч. 1 ст. 181, вчинене за наявності підстав слід додат­ково кваліфікувати за частинами 2 або 3 ст. 120, 121, ч. 2 ст. 122, ч. 2 ст. 126, ст. 127.

Під статевою розпустою слід розуміти вчинення розпусних дій, пов’язаних з неупорядкованим статевим спілкуванням, задоволенням статевої пристрасті неприро­дним способом тощо стосовно членів такої групи або інших осіб. Детальніше про розпусту див. коментар до статей 156 і 302. Якщо діяльність зазначеної групи пов’я­зана із вчиненням конкретних актів зґвалтування, насильницького задоволення стате­вої пристрасті неприродним способом, статевих зносин з особою, яка не досягла ста­тевої зрілості, то дії винних у цьому осіб потребують додаткової оцінки за статтями 152, 153,155.

Організація групи передбачає сукупність дій, спрямованих на утворення такої гру­пи (підшукування членів групи, приміщення чи іншого місця для спільного здійснення її діяльності, планування такої діяльності тощо).

Керівництво групою – це дії, що спрямовані на управління процесом підтримання функціонування групи і полягають, зокрема, у координації діяльності групи, відданні відповідних розпоряджень, керуванні обрядами, прийнятті рішень щодо покарання членів групи тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій по утворенню зазначеної групи або керівництву нею.

 

404

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

 

  1. Суб’єкт злочину загальний. Ним може бути осудна особа, яка досягла 16-річного віку і здійснювала організацію або керівництво зазначеною групою. Особи, які брали участь у діяльності такої групи, не є суб’єктами цього злочину і можуть нести відпові­дальність лише за злочини, безпосередньо пов’язані із заподіянням шкоди здоров’ю або посяганням на статеву свободу чи статеву недоторканість особи.
  2. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.
  3. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення зазначених у ч. 1 ст. 181 дій, по­єднаних b втягуванням у діяльність зазначеної групи неповнолітніх. Під неповноліт­нім слід розуміти особу, яка не досягла 18-річного віку. Втягування передбачає залу­чення неповнолітніх у будь-який спосіб до діяльності такої групи (умовлянням, приму­сом, обманом, підкупом, переконанням тощо) і вважається закінченим з моменту вчинення дій, які його утворюють, незалежно від того, чи вдалося втягти неповноліт­нього в діяльність зазначеної групи.

Організація або керівництво зазначеною групою, поєднані із розпусними діями що­до неповнолітніх, повністю охоплюються ч. 2 ст. 181 і додаткової кваліфікації за части­нами 1 або 2 ст. 156 не потребують.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. (стат­ті 13, 16).

Стаття 182.     Порушення недоторканності приватного життя

Незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіден­ційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у пуб­лічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

  1. Відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Не допуска­ється збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
  2. Об’єктом злочину є право громадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну таємницю.
  3. Предметом злочину є конфіденційна інформація про особу. Конфіденційною інформацією закон визнає відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або роз­порядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням від­повідно до передбачених ними умов. Зміст такої інформації складають відомості про приватне життя особи, що становлять її особисту чи сімейну таємницю (зокрема, інфор­мація про освіту, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані про особу). Під приватним життям особи розу­міється сфера життєдіяльності окремої особи, яка включає в себе зв’язки особи з інши­ми людьми, її приватні справи, сімейні стосунки тощо, тобто все, що пов’язане з її спо­собом життя і не має публічного характеру. Особисту таємницю становлять відомості про приватне життя конкретної особи, які ця особа бажає зберегти в таємниці від інших осіб. Такими відомостями можуть бути відомості про її здоров’я, інтимне життя (зок­рема наявність позашлюбних інтимних стосунків), хобі, особливість сімейних стосун­ків (народження поза шлюбом дитини тощо). Сімейна таємниця – відомості про приват­не життя члена (членів) окремої сім’ї чи декількох сімей, які він (вони) бажають збе­регти у таємниці від сторонніх осіб.

 

Стаття 182

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

405

 

Закон зобов’язує певні категорії осіб зберігати в таємниці відомості про громадян, які стали їм відомі у зв’язку із здійсненням професійної чи службової діяльності, а та­кож визначає певні види відомостей, які не підлягають розголошенню. Так, не підляга­ють розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних роз­мов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом. Не можуть бути розголошені відомості, які стосуються особистого життя людини, зібрані в результаті оперативно-розшукової діяльності. Закон передбачає право фізичної особи на таємни­цю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Окремо становлять таємницю і повідомляються лише особам, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, результати ме­дичного обстеження таких осіб.

Конфіденційною не може визнаватися інформація, яка вже раніше була оприлюд­нена шляхом публікації, повідомлення в засобах масової інформації чи іншим спо­собом.

Слід мати на увазі, що за законом інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інфор­мацію переважає право її власника на її захист. Поширення такої інформації, яка є кон­фіденційною, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 182.

  1. З об’єктивної сторони порушення приватного життя полягає у неправомірному втручанні в особисте чи сімейне життя особи, порушенні таємниці особистого чи сі­мейного життя, які можуть проявитись у таких формах:
  • незаконне збирання конфіденційної інформації про особу;
  • незаконне зберігання такої інформації;
  • незаконне її використання;
  • незаконне поширення конфіденційної інформації про особу;
  • поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в за­собах масової інформації.

Усі ці дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 182, лише у випадку, якщо вони здійснюються без згоди особи, якої вони стосуються.

Збирання конфіденційної інформації про особу передбачає отримання їх у будь-який спосіб, у т. ч. шляхом викрадення. Якщо збирання таких відомостей було поєдна­но з порушенням недоторканності житла або порушенням таємниці листування, теле­фонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ст. 182 і ст. 162 або ст. 163.

Під зберіганням такої інформації розуміється її збереження та накопичення у пев­ному місці на будь-яких носіях (паперових, електронних, відео тощо). Незаконним слід визнавати і зберігання зібраної у встановленому законом порядку інформації понад тер­міни, визначені законом (наприклад, це стосується збереження оперативно-розшукових справ, в яких може міститися інформація про особу, зібрана в результаті здійснення оперативно-розшукової діяльності).

Використання конфіденційної інформації про особу – це користування винним за власним розсудом відомостями, які становлять особисту чи сімейну таємницю особи, для задоволення певної потреби чи одержання певної вигоди.

Під поширенням конфіденційної інформації про особу слід розуміти повідомлення будь-яким способом (усно, письмово, друкованим способом, за допомогою комп’ютер­ної мережі тощо) такої інформації невизначеному числу осіб (хоча б одній людині).

Публічний виступ – це виступ на заходах публічного характеру (зборах, конферен­ціях, з’їздах, мітингах, симпозіумах, круглих столах тощо).

Поширення її j творі, що публічно демонструється, означає повідомлення конфі­денційної інформації про особу у плакатах, гаслах, картинах, фотографіях тощо, які

 

406

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

 

виставлені (вивішені) для публічного ознайомлення, демонстрація відеокасети тощо. Публічна демонстрація твору передбачає його публічне одноразове чи багаторазове представлення публіці у приміщенні (у місці), в якому присутні чи можуть бути прису­тніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім’ї або близьких знайомих цієї сім’ї. Детальніше про поняття твір див. коментар до ст. 176. Під поширенням такої ін­формації у засобах масової інформації слід розуміти публічне повідомлення її у пресі (газетах, журналах, бюлетенях), за допомогою інших засобів масової інформації (ра­діомовлення, телебачення тощо).

Незаконними збирання, зберігання, використання або поширення вказаної інфор­мації про особу будуть тоді, коли вони здійснюються з порушенням встановленого за­коном порядку. Поширення її у публічному виступі, творі, що публічно демонструєть­ся, чи в засобах масової інформації є незаконним завжди, коли це здійснюється без зго­ди особи, якої вона стосується. Не є незаконним збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу, яке здійснюється в інтересах на­ціональної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До них, зокрема, нале­жать збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу в порядку, передбаченому законом: 1) у процесі розслідування кримінальної справи; 2) у ході оперативно-розшукової чи розвідувальної діяльності; 3) для перевірки фактичних даних про організовану злочинність; 4) у разі введення воєнного чи надзви­чайного стану. Певні відомості про особу без її згоди збираються під час притягнення її до адміністративної, цивільно-правової відповідальності, у зв’язку із здійсненням вій­ськового обліку військовозобов’язаних, обліку осіб, які є збудниками інфекційних та інших небезпечних для населення захворювань, осіб, звільнених із місць позбавлення волі, реєстраційного обліку фізичних осіб, обліку, що здійснюється в межах дозвільної системи тощо.

В окремих випадках поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди утворює склад іншого, ніж передбачений ст. 182, злочину (наприклад, злочинів, перед­бачених статтями 132, 189,232,330,381,386).

Цей злочин за своєю конструкцією є формальним і вважається закінченим з момен­ту вчинення описаних у ст. 182 дій. Заподіяння в результаті його вчинення суспільно небезпечних наслідків знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 182. За наявності підстав такі наслідки можуть отримати додаткову кримінально-правову оцінку за відповідними статтями Особливої частини КК.

  1. Суб’єкт злочину загальний.

Порушення недоторканності приватного життя службовою особою з використан­ням наданих їй влади чи службового становища, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи гро­мадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, утворює сукупність злочинів і по­требує кваліфікації за статтями 182 і 364 або 365.

  1. З суб’єктивної сторони злочин характеризується умислом.

У разі, коли недоторканність приватного життя була порушена службовою особою в результаті службової недбалості, то за наявності для того підстав вчинене може бути кваліфіковане за ст. 367 (425).

Конституція України (статті 32, 34). КПК (статті 20, 27, 64, 65, 68, 69, 69-1, 185, 217-212). СК (ст. 30).

ЦК (статті 270, 286, 302-307).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9). Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. (статті 1, 2, 9, 10, 12, 20, 23, 29, ЗО, 31, 37, 46).

Закон України «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 p. (cm. 5).

Закон України «Про авторське право і суміжні права» в редакції від 11 липня 2001 p. (cm. 1).

 

Стаття 183

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

407

 

Рішення КС у справі громадянина К. Г. Устименка № 5-зп від 30 жовтня 1997 р. Рішення КС у справі про поширення відомостей № 8-рп від 10 квітня 2003 р. Постанова ПВС 7 від 26 вересня 1990 р. «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» (п. 3).

Стаття 183.     Порушення права на отримання освіти

  1. Незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої фор­
    ми власності –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних на­
    вчальних закладах –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Об’єктом злочину є конституційне право громадян на освіту, у т. ч. право на без­оплатне отримання дошкільної, повної, загальної середньої, професійно-технічної, ви­щої освіти в державних і комунальних навчальних закладах.
  2. Потерпілими від цього злочину можуть бути як громадяни України, так і іно­земні громадяни та особи без громадянства, які мають право здобувати освіту в закла­дах освіти України відповідно до українського законодавства та міжнародних догово­рів. Ними можуть бути як особи, що претендують на здобуття освіти у відповідному навчальному закладі (ч. 1 ст. 183), так і особи, що в ньому навчаються,- вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти (ад’юнкти), докторанти (ч. 2 ст. 183).
  3. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

 

  • незаконна відмова у прийнятті до навчального закладу будь-якої форми власнос­ті (ч. 1 ст. 183);
  • незаконна вимога оплати за навчання у державних чи комунальних навчальних закладах (ч. 2 ст. 183).

Під навчальним закладом у цій статті розуміються такі заклади, в яких здійсню­ється дошкільна, повна загальна середня, позашкільна, професійно-технічна, вища, піс-лядипломна освіта, аспірантура, докторантура з будь-якою формою навчання – очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем. Такими заклада­ми, зокрема, є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі будинки, школи, колегіуми, ліцеї, гім­назії, палаци, центри та станції дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, професійно-технічні училища, вищі професійні училища, тех­нікуми, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети.

Незаконною визнається така відмова у прийнятті до навчального закладу, яка не має під собою законних підстав. Вона може проявлятись у поставленні особи в умови, за яких вона не може реалізувати своє право на освіту в установленому зако­ном порядку.

Відмова може бути здійснена у прямій або завуальованій формі. Пряма відмова має місце тоді, коли винний відкрито заявляє про своє небажання прийняти особу на на­вчання або пов’язує прийняття на навчання з певними умовами, виконання яких не пе­редбачено законом (наприклад, висуває вимогу про надання не передбачених правила­ми прийому документів). Завуальована форма має місце тоді, коли дійсний намір щодо відмови особі в навчанні вуалюється певними обставинами, у зв’язку з чим відмові зовні надається законний характер. Так, завуальованою формою відмови може бути

 

408

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

 

визнане формальне проведення вступних іспитів чи співбесіди і прийняття на навчання не за результатами конкурсу, а на підставі попередньо сформованого адміністрацією навчального закладу чи її окремими представниками списку осіб, які мають бути зара­ховані на навчання. Безпосередньо на іспиті така відмова може проявитись у безпідстав­ному заниженні потерпілому оцінки. Проведення за зазначених обставин іспиту може бути визнано формою незаконної відмови у прийнятті до навчального закладу і квалі­фікуватися за ч. І ст. 183 лише тоді, коли необ’єктивне оцінювання знань абітурієнтів є проявом реалізації цілеспрямованої політики адміністрації навчального закладу чи сформованої нею приймальної комісії, метою якої є прийняття на навчання заздалегідь визначених осіб і неприйняття усіх інших. Якщо ж вказане вище оцінювання знань абі­турієнтів було результатом суб’єктивного підходу окремого екзаменатора, підстав для кваліфікації вчиненого за ч. 1 ст. 183 немає.

Не може визнаватися незаконною відмовою у прийнятті до навчального закладу ви­користання обмежень для прийняття на навчання за медичними, віковими показниками, показниками професійної придатності, а також іншими вимогами, визначеними в уста­новленому законом порядку за наявності підстав для використання таких обмежень.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за навчання, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена у даному навчальному закладі загалом чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встанов­лені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі (скажімо, замість грошей вимагається відпрацювання певного часу на якомусь об’єкті) тощо.

Так, склад цього злочину утворюють дії, які полягають у вимозі перерахувати певну суму грошових коштів на рахунок навчального закладу чи рахунок іншої організації (наприклад, благодійного фонду), поставити навчальному закладу певні матеріальні цінності (будівельні матеріали, комп’ютерну техніку, транспортні засоби, продовольст­во, інші товари) чи надати послуги матеріального характеру (зробити ремонт примі­щень за власний рахунок, надати рухоме чи нерухоме майно в оренду без відповідної оплати за неї) за навчання, плата за яке законом не передбачена. Відповідно до закону, розмір плати за весь строк навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфі­кації кадрів або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється у договорі, що укладається між навчальним закладом та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання, підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфі­кації кадрів або надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього строку навчання. Порушення цього положення і збільшення протягом навчання розміру оплати за нього слід визнати незаконною вимогою оплати за навчання в части­ні, яка перевищує розмір, встановлений у договорі, укладеному при оформленні особи на навчання. Якщо службова особа вимагає передати гроші або інше майно їй особисто, вчинене за наявності необхідних об’єктивних і суб’єктивних ознак утворює склад одер­жання хабара і потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 368.

Відповідальність за ч. 2 ст. 183 настає лише у разі, коли незаконна вимога оплати за навчання здійснюється у державних чи комунальних навчальних закладах. Про поняття державної та комунальної власності див. коментар до ст. 233. Пред’явлення такої ви­моги в навчальних закладах з іншою формою власності не утворює складу цього зло­чину. За наявності підстав такі дії можуть розцінюватись як відповідне службове зло­вживання (статті 364 чи 365).

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту не­законної відмови у прийнятті до навчального закладу, у другій – з моменту висунення незаконної вимоги оплати за навчання.

  1. Суб’єктом цього злочину може бути особа, яка наділена відповідними повнова­ження щодо прийому на навчання та визначення його умов. До таких осіб належать: 1) члени приймальних комісій; 2) інші особи, уповноважені здійснювати прийом на навчання та визначати його умови (керівники навчальних закладів, службові особи кадрових служб).

 

Стаття 184

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

409

 

  1. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Якщо незаконна відмова у прийнятті до навчальних закладу чи незаконна вимога оплати за навчання у навчальних закладах були вчинені з мотивів прямого чи непрямо­го обмеження права на освіту за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, вчинене потребує кваліфікації за відповідною частиною ст. 161.

Конституція України (cm. 53).

Закон України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (статті 6, 34, 39, 41, 43, 61). Закон України «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 p. (cm. 5). Закон України «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. (статті 4, 6). Закон України «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. (статті 4-6). Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 p. (cm. 19).

Положення про загальноосвітній навчальний заклад. Затверджене постановою KM № 964 від 14 червня 2000 р. (пункти 20, 21).

Стаття 184.     Порушення права на безоплатну медичну допомогу

  1. Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних
    чи комунальних закладах охорони здоров’я,-

карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арештом на строк до шести місяців.

  1. Незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охоро­
    ни здоров’я –

карається штрафом до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

  1. Об’єктом злочину є право громадян на охорону здоров’я та медичну допомогу, у т. ч. на безоплатну медичну допомогу у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.
  2. З об’єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах:

 

  • незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги в державних чи комуна­льних закладах охорони здоров’я (ч. 1 ст. 184);
  • незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здо­ров’я (ч. 2 ст. 184).

Поняттям медична допомога охоплюються лікування, профілактичні заходи, які провадяться при захворюваннях, травмах, пологах, а також медичний огляд та деякі інші види медичних робіт (близьким до цього поняття є поняття «медичні послуги»).

Відповідно до ст. 49 Конституції України, «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно». Це означає, що індивід, який отримує таку допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров’я, не повинен відшкодовувати її вартість ні у вигляді будь-яких платежів, ні у будь-якій фор­мі незалежно від часу надання медичної допомоги. Це також означає, що у громадян відсутній обов’язок сплачувати за надану їм у державних і комунальних закладах охо­рони здоров’я медичну допомогу як у момент, так і до чи після її отримання. Словоспо­лучення «безоплатність медичної допомоги» означає неможливість стягування з грома­дян плати за таку допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я у будь-яких варіантах розрахунків (готівкою або безготівково) чи у формі «добровільних внесків» до різноманітних медичних фондів, чи у формі обов’язкових страхових плате­жів (внесків) тощо. Безоплатна медична допомога, передбачена Конституцією України, повинна надаватись у повному обсязі, тобто задовольняти потреби людини у збережен­ні та відновленні здоров’я.

 

410

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ V

 

Не охоплюються поняттям «медична допомога», передбаченим ч. 1 ст. 184, встанов­лені відповідно до закону платні медичні послуги для громадян України, а також ме­дична допомога, що надається за плату іноземним громадянам, які тимчасово перебу­вають на території України.

Закладами охорони здоров’я є санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади, які забезпечують безпосередню охорону здоров’я населення (лікарні, поліклініки, дис­пансери, клініки науково-дослідних інститутів, пологові будинки, санаторії).

Державними є такі заклади охорони здоров’я, які створені на базі державної влас­ності і фінансуються з державного бюджету, комунальними – створені органом місце­вого самоврядування або органом місцевого самоврядування спільно з місцевою дер­жавною адміністрацією як засновником (співзасновником) на базі чи за участю кому­нальної власності та за відповідного фінансування з місцевого бюджету. Тобто, конституційне положення про те, що «у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно», поширюється на всі такі заклади, які перебувають у державній (незалежно від відомчого підпорядкування) або кому­нальній власності і фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.

Незаконною слід визнавати вимогу оплати за надання медичної допомоги, яка має місце у випадку, коли така оплата: а) не передбачена в Україні загалом, у даному закла­ді охорони здоров’я чи для даної категорії осіб зокрема; б) вимагається у розмірах, що перевищують офіційно встановлені; в) вимагається у не передбаченій нормативно-правовими актами формі.

Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, має місце у разі незаконної вимоги опла­ти за надання медичної допомоги як громадянам України, так і іноземним громадянам, а також особам без громадянства, коли така допомога їм має надаватися безоплатно згідно із законами України та міжнародними угодами.

Незаконна вимога оплати за надання медичної допомоги утворює склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 184, лише у разі, коли вона має місце щодо надання такої допо­моги тільки у державних та комунальних закладах охорони здоров’я.

Діяння, яке передбачене ч. 1 ст. 184, необхідно відмежовувати від одержання неза­конної винагороди працівником державного підприємства, установи чи організації (ст. 354). Ці діяння відрізняються між собою за двома основними моментами. По-перше, за суб’єктом злочину. Відповідальність за злочин, передбачений ч. 1 ст. 184, може нести працівник як державного, так і комунального закладу охорони здоров’я. Крім того, це може бути як службова особа, так і працівник, який такою особою не є. Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 354, може бути лише працівник державного під­приємства, установи чи організації, який не є службовою особою. По-друге, при вчи­ненні діяння, відповідальність за яке встановлена ч. 1 ст. 184, винний незаконно вима­гає внесення відповідної оплати на користь закладу охорони здоров’я, в якому він пра­цює, а при вчиненні діяння, передбаченого ст. 354, він вимагає незаконної винагороди для себе особисто.

Змістом другої форми цього злочину (ч. 2 ст. 184) є незаконне скорочення мережі державних і комунальних закладів охорони здоров ‘я. Згідно з Конституцією України (ст. 49), існуюча мережа державних і комунальних закладів не може бути скорочена. Виходячи з того, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64), а ст. 49 Основного Закону таких випадків не передбачає, то існуюча мережа зазначених закла­дів може бути скорочена лише в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч. 2 ст. 64). Скорочення такої мережі в інших випадках визнаватиметься незаконним.

Під мережею державних та комунальних закладів охорони здоров ‘я розуміється сукупність таких закладів, розташованих на певній території (республіки, області, ра­йону, міста). Скорочення такої мережі – це насамперед зменшення загальної кількості зазначених закладів. Як скорочення слід розглядати також перепрофілювання існуючих

 

Стаття 184

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

411

 

закладів охорони здоров’я, їхніх структурних ланок, зменшення кількості ліжко-місць певного профілю, кількісного і якісного складу медичного персоналу, якщо це порушує існуючі нормативи і знижує рівень охорони здоров’я населення.

Закінченим цей злочин при вчиненні його у першій формі вважається з моменту ви­сунення незаконної вимоги оплати за надання медичної допомоги, а в другій – з момен­ту фактичного скорочення існуючої на певній території мережі державних або кому­нальних закладів охорони здоров’я.

  1. Суб’єктом злочину у першій його формі можуть бути працівники державних чи комунальних закладів охорони здоров’я (як службові, так і неслужбові, наприклад, го­ловний лікар, завідуючий відділенням, лікар, медсестра, реєстратор), у другій формі -службові особи, до компетенції яких належить забезпечення існування повної мережі державних і комунальних закладів охорони здоров’я. Якщо службова особа видала нор­мативний акт про незаконне скорочення мережі зазначених закладів, перевищивши при цьому свої службові повноваження, вчинене за наявності підстав слід додатково квалі­фікувати за ст.
  2. Суб’єктивна сторона характеризується прямим умислом.

Конституція України (статті 49, 64).

Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. (статті 11, 16).

Рішення КС у справі про платні медичні послуги 15-рп від 25 листопада 1998 р.

Рішення КС у справі про безоплатну медичну допомогу 10-рп від 29 травня 1998 р.

Угода про надання медичної допомоги громадянам держав учасниць Співдружності Неза­лежних Держав від 27 березня 1997р.

Протокол про механізм реалізації Угоди про надання медичної допомоги громадянам дер­жав -учасниць Співдружності Незалежних Дер.жав від 27 березня 1997р.

Постанова KM від 17 вересня 1996 р. 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров ‘я та вищих медичних закладах освіти».

Порядок надання медичної допомоги іноземним громадянам, які тимчасово перебувають па території України. Затверджений постановою KM від 28 січня 1997 р. № 79.

Перелік видів захворювань і станів іноземних громадян, що потребують екстреної медичної допомоги. Затверджений наказом МОЗ № 225 від 16липня 1997 р.

 

Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Загальні положення до розділу

  1. Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечні-
    ших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних
    благ – право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійс­
    нює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові
    належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право влас­
    ності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи об­
    межений у його здійсненні. На зміст права власності не впливають місце проживання
    власника та місцезнаходження майна.

Передбачення в одному розділі Особливої частини КК відповідальності за всі пося­гання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб’єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України, За­кон України «Про власність» та Цивільний кодекс України. За суб’єктом здійснення права власності чинне законодавство виокремлює: а) право власності Українського на­роду; б) право державної власності; в) право комунальної власності; г) право колектив­ної власності (у т. ч. підприємств, громадських організацій та інших об’єднань грома­дян); д) право приватної власності, у т. ч. право спільної власності подружжя, членів сім’ї, осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство; є) право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

  1. Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є
    право власності, зміст якого становлять володіння, користування і розпорядження своїм
    майном.

Додатковими обов’язковими об’єктами злочинів, які вчинюються з використанням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров’я, життя, психічна або фізична недотор­канність людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковим факультативним об’єктом можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека.

  1. Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно
    речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного
    та юридичного характеру.

До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника або пошкоджені чи знищені. Іншими словами, предметом таких злочинів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова. Людина як фізична осо­ба не може бути предметом злочинів проти власності — її викрадення, а також інше не­законне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК.

Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: 1) мати мінову та спо­живчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов’язані з ними потреби людини; 2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново. Звичайним

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

413

 

проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються доку­менти, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо). Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні, закінчених) так звані легітимаційні знаки (же­тони камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитан­ції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише нада­ють право на одержання майна. Це ж стосується і квитків на проїзд авіаційним, авто­мобільним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначенням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо). Заволодіння такими предметами утворює готування до відповідних посягань і підлягає правовій оцінці з урахуванням положень ст. 14.

Викрадення, привласнення, вимагання офіційних чи приватних документів, що зна­ходяться на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності і не мають грошової оцінки та мінової властивості, заволодіння ними шляхом шахрайс­тва чи зловживання особи своїм службовим становищем, а також їх умисне знищення чи пошкодження, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, не може визнаватися злочином проти власності і за наявності підстав потребує кваліфіка­ції за ст. 357.

Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані – блага, які, хоч і мають об’єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини (наприклад, ліс на пні, дичина у лісі, риба у природних водоймах). Протиправне обернення таких об’єктів у свою вла­сність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля і кваліфікува­тися, зокрема, за статтями 246, 248, 249. Проте такі саме дії щодо природних об’єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залеж­но від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності. Так, дії осіб, винних у заволодінні заготовленим чи складованим лісом, у незаконних вилові риби або добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами, організаціями чи при­ватними особами в спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або незакон­ному заволодінні рибою, водними тваринами, виловленими цими юридичними або фі­зичними особами, а також дикими тваринами і птахами, які перебувають у розплідни­ках і вольєрах, слід кваліфікувати як викрадення чужого майна чи інший відповідний злочин проти власності. У таких ситуаціях матеріальні об’єкти природи, будучи вклю­ченими у виробничо-трудовий процес, набувають якості товарної продукції – предмета злочину проти власності.

Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, по-перше, таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб’єкту права власності, по-третє, воно не пови­нно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розді­лами Особливої частини КК.

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об’єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підпри­ємств, об’єднань і товариств, а тому незаконне заволодіння ними таким майном, зни­щення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.

Не є чужим для кожного з подружжя, а отже, не може визнаватися предметом зло­чинів проти власності майно, яке набуте подружжям за час шлюбу і яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу (крім речей індивідуального користування), є об’єктом права спільної сумісної власно-

 

414

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

сті подружжя. При цьому подружжя набуває право спільної сумісної власності на таке майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (до­ходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоря­джання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина та чоловік розпоряджаються таким майном за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Майно, що є об’єктом права спільної власно­сті подружжя, може бути поділено на частки майна – відповідно чоловіка та дружини (спільна часткова власність). Право спільної часткової власності здійснюється співвлас­никами за їх згодою. При цьому співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Водночас, є власністю кожного з подружжя майно, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка (майно, набуте нею (ним) до шлюбу; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто; речі індивідуального користування, в т. ч. коштовності, навіть тоді, коли вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя; одержані премії, страхові суми за обов’язковим або добровільним страхуванням). Той з подружжя, хто є власником такого майна, сам визначає режим володіння та користування ним. Отже, неправомірне заволодіння та­ким майном, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад відповідного злочину проти власності.

Не є чужим для осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, майно такого господарства, оскільки воно належить їм за правом сумісної власності. Виняток з цього становлять випадки, коли майно такого господарства розділено між такими особами відповідно до укладеної між ними угоди або якщо ними утворено селянське (фермерсь­ке) господарство у формі юридичної особи.

Володіння, користування і розпорядження майном, яке за правом спільної сумісної власності належить подружжю або особам, що спільно ведуть селянське (фермерське) господарство, здійснюється такими особами за взаємною домовленістю. Порушення ними цього порядку може за наявності для того підстав утворювати склад самоправства і кваліфікуватися за ст. 356.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіо­активних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, пси­хотропних речовин або їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ни­ми шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим станови­щем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викра­дення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства, ви­крадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може ква­ліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законом в окремі склади злочинів (статті 234, 262, 308, 312,313,357,297,410,432).

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети (револьвери), пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, раке­тниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до пред­метів, за викрадення, привласнення, вимагання яких або заволодіння якими шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем передбачена відповідальність за

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

415

 

ст. 262. У зв’язку з цим викрадення таких предметів чи заволодіння ними будь-яким іншим із перелічених способів потрібно розглядати як відповідний злочин проти влас­ності. Викрадення завідомо несправної вогнепальної зброї (наприклад, навчальної) або протиправне заволодіння нею у будь-який інший із зазначених способів і приведення її у придатний до використання за призначенням стан необхідно кваліфікувати як відпо­відний злочин проти власності та як незаконне виготовлення вогнепальної зброї. Так само необхідно кваліфікувати дії винного у разі, коли для виготовлення придатної для використання зброї частина деталей була ним викрадена, а решта виготовлена само­стійно чи придбана будь-яким іншим чином.

Незаконне заволодіння транспортним засобом визнається злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту і підлягає кваліфікації за ст. 289.

Предметом злочинів проти власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Привласнення особою знайденого або чужого цінного майна, що випадково опини­лося у неї, не є викраденням і виділено у самостійний склад злочину (ст. 193).

Майну як предмету злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням (статті 194-196), притаманні певні особливості порівняно з майном як предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шах­райства або зловживання службової особи своїм службовим становищем (етапі 185-187, 189-191). Адже, як правило, неможливим є викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких. Знищення ж перелічених об’єктів або їх пошкодження є реально можливим. З іншого боку, можна вимагати право на майно, але знищити чи пошкодити таке право неможливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкоджен­ням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсуття) таких видів майна, як, зокрема: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178), релігійні святині (ст. 179), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245), дерева і чагарники у лісах, лісові насадження (ст. 246), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252), радіоактивні матері­али (ст. 265), шляхи сполучення, споруди на них, рухомий склад або судна, засоби зв’язку чи сигналізації (ст. 277), магістральні нафто-, газо- та нафтопродуктопроводи, відводи від них, а також технологічно пов’язані з ними об’єкти, споруди, засоби авто­матики, зв’язку, сигналізації (ст. 292), пам’ятки історії або культури (ст. 298), Держав­ний прапор України (ст. 338), майно, що належить працівникові правоохоронного орга­ну, службовій особі чи громадянину, який виконує громадський обов’язок, судді, на­родному засідателю, присяжному, захиснику, представнику особи або їх близьким родичам (статті 347, 352, 378, 399), офіційні документи, штампи, печатки (ст. 357), ка­бельна, радіорелейна, повітряна лінії зв’язку, проводове мовлення або споруда чи облад­нання, які входять до їх складу (ст. 360), військове майно (статті 411, 412).

За певних обставин знищення чи пошкодження такого майна має додатково квалі­фікуватися за статтями 194 та 196. Наприклад, це може мати місце у разі, коли знищен­ня чи пошкодження спеціального виду майна здійснюється шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом і такий спосіб не передбачено як кваліфікуючу ознаку знищення чи пошкодження такого майна, а саме діяння є менш небезпечним, ніж злочин, передбачений ч. 2 ст. 194. Якщо ж зазначені способи визначено законом обтяжуючою знищення чи пошкодження спеціального виду майна обставиною, то вчи­нене слід кваліфікувати лише за статтею КК, яка передбачає відповідальність за його

 

416

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

знищення чи пошкодження навіть за умови, що санкція цієї статті (наприклад, санкція ч. 2 ст. 252) є менш суворою, ніж санкція ч. 2 ст. 194.

У ряді випадків умисне знищення чи пошкодження спеціального виду майна слід розглядати як злочин проти власності і кваліфікувати лише за ст. 194. Таку правову оцінку вчинене має отримувати тоді, коли відсутні певні ознаки (спеціальні мета, на­слідки тощо), з якими закон пов’язує наявність спеціального складу знищення або по­шкодження майна. Так, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, спо­руд на них, рухомого складу або суден, засобів зв’язку чи сигналізації, якщо воно не спричинило і не могло спричинити аварію поїзда чи судна, не порушило нормальну роботу транспорту, не створило небезпеки для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, слід кваліфікувати не за ст. 277, а за ст. 194 (за умови, що воно заподіяло шкоду у великих розмірах). За ст. 194 (за тієї ж умови), а не за ст. 360, має кваліфікува­тися умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної ліній зв’язку, проводо-вого мовлення або споруди чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не спричинило тимчасового припинення зв’язку.

  1. Предметом шахрайства і вимагання є не тільки майно, а й право на нього, а
    предметом вимагання – і будь-які дії майнового характеру.

Право на майно – це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об’єктів влас­ності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими акта­ми порядку, така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також у результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).

Заволодіння майном або правом на майно в результаті вчинення злочину проти влас­ності не створює підстав для набуття винною особою права власності на таке майно, оскільки таке заволодіння забороняється законом. Відповідно до ЦК (ст. 328) право власності набувається з підстав, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Під іншими (будь-якими) діями майнового характеру треба розуміти такі дії по­терпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім’ї певної праці до примноження або покращення якості як свого майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, напри­клад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного бу­динку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур то­що. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце (інший населений пункт) без матеріальної винагороди за це.

  1. Об’єктивна сторона злочинів проти власності полягає у: 1) викраденні (стат­
    ті 185-188); 2) привласненні (ст. 191); 3) розтраті (ст. 191); 4) вимаганні майна (ст. 189);
    5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190); 6) заволодінні ним шляхом зловживання
    службової особи своїм службовим становищем (ст. 191); 7) вчиненні інших дій, спрямо­
    ваних на порушення права власності (статті 192-198).

За способом вчинення, предметом злочину, іншими об’єктивними, а також суб’єк­тивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:

1) діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою ко­ристь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму,шкоду власникові і

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

417

 

здійснюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (статті 185 і 188); грабіж (статті 186 і 188); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привлас­нення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч. 1 ст. 191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191);

  • діяння, які характеризуються протиправним, як правило, корисливим заподіян­ням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193); придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198);
  • некорисливі посягання на власність, пов’язані із заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (статті 194, 196); погроза знищення майна (ст. 195); порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197).

Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. у кримі­нальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених стаття­ми 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об’єднання цих діянь зазна­ченим поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном «викрадення» охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіж­ки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187).

Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскіль­ки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцеві цього майна.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріаль­них цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.

Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його власнико­ві чи іншому володільцеві реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння матеріальної шкоди у вигляді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочи­нів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.

Зміст об’єктивної сторони кожного кримінально караного посягання на власність буде розкрито у коментарі до відповідних статей цього розділу.

  1. Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути
    осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених статтями 188, 190,
    192, 193, ч. 1 ст. 194, статтями 195, 196, 198,-осудна особа, яка досягла 16-річного віку.

Суб’єкт злочинів, передбачених статтями 191 і 197,- спеціальний. Ним може бути особа, котрій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова осо­ба (ч. 2 ст. 191), особа, котрій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

  1. Суб’єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, при­
    власнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зло­
    вживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим
    умислом і корисливою метою. Суб’єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він
    протиправно заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього пра­
    ва; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи,
    у володінні якої воно перебуває, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або
    обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб’єктивної сторони

14    3—187

 

418

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо пере­дачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправ­ді воно є власністю об’єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має. Ставлення винного до наслідків цих злочинів (зокрема, значної шкоди потерпіло­му) може бути як умисним, так і необережним.

Суб’єктивна сторона злочинів проти власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї, придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Злочини проти власності, які становлять третю групу, з суб’єктивної сторони харак­теризуються умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) формами вини.

Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. В резуль­таті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість во­лодіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об’єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування та/або розпорядження таким майном.

Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встанов­лена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), а на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття. Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації. За наявності підстав такі діяння можуть розглядатися як самоправство, зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.

  1. До ознак, залежно від наявності яких виділяються кваліфіковані та особливо кваліфіковані види злочинів проти власності першої групи, закон відносить вчинення таких діянь: і) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих або 5) особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шко­ди потерпілому. До обставин, що обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. Крім того, для грабежу, розбою, викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електрич­них мереж, кабельних ліній та їх обладнання і вимагання передбачено специфічні для цих посягань обставини, які будуть розглянуті при аналізі статей 186-189.
  2. Відповідно до п. І примітки до ст. 185 крадіжка, грабіж, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем визнаються вчиненим повторно, якщо вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів, розбій (ст. 187) чи викрадення, привласнення, вима­гання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської”), бойових припасів, вибу-

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                              419

хових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262).

Повторності не буде, якщо: на момент вчинення нового злочину минули строки дав­ності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи зня­та згідно зі статтями 88-91; винна особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у п. 1 примітки до ст. 185, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

У випадку вчинення особою декількох злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189, 190 або 191, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак слід кваліфікувати за частиною другою статей 185, 186, 189, 190 або частиною третьою ст. 191. Додатково кваліфікувати перший злочин ще і за частинами першими статей 185, 186, 189, 190 або частинами 1 чи 2 ст. 191 не потрібно. У разі вчинення декількох посягань на власність різними способами перший злочин (за відсутності інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за частиною першою відповідної статті (у разі вчинення злочину, перед­баченого ст. 191, частинами першою чи другою цієї статті), а інші – як вчинені повтор­но, за частинами другими відповідних статей КК (у разі вчинення злочину, передбаче­ного ст. 191, частиною третьою цієї статті).

Для визнання будь-якого із зазначених злочинів повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до криміналь­ної відповідальності одночасно за перший і новий злочини. Водночас зазначені момен­ти впливають на кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші – ні, незакінчені злочи­ни повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень закону про по­передню злочинну діяльність (статті 14, 15). Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших – організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини повинні отримувати самостійну правову оцінку з поси­ланням на відповідну частину ст. 27.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб слід відмежовувати від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння шляхом шах­райства тощо. Продовжуваним злочином визнається неодноразове незаконне безоплат­не вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із ряду тотожних зло­чинних дій (вчинюється одним способом), які мають загальну мету незаконного вилу­чення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.

  1. Про поняття таких кваліфікуючих злочини проти власності ознак, як вчинення їх за попередньою змовою групою осіб та органаованою групою осіб, див. ст. 28 та ко­ментар до неї.

Для наявності такої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці. При цьому не виключається технічний розподіл ролей, за якого, наприклад, при крадіжці одна особа виконує початкові дії, спрямовані на заволодіння майном (скажімо, забезпечує проник­нення інших осіб у житло чи інше приміщення або сховище шляхом відмикання дверей), інша – безпосередньо вилучає майно тощо. Не буде цієї ознаки в тому випадку, коли один із учасників групи, яка брала участь у вчиненні таких злочинів, відповідно до зако­ну є суб’єктом цих злочинів, а інші відповідно до закону не підлягають кримінальній від­повідальності за вчинене у зв’язку з неосудністю чи недосягненням певного віку.

Оскільки конструкція різних форм посягань на власність така, що вчинення їх гру­пою осіб може кваліфікуватися як за ознакою вчинення їх групою осіб за попередньою змовою, так і за ознакою вчинення організованою групою, то відмежування групи осіб за попередньою змовою від організованої групи має вирішальне значення для правиль­ної кваліфікації протиправного вилучення чужого майна чи заволодіння ним за цими

 

 

 

 

 

 

 

 

420                                            ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                      Розділ VI

ознаками. Про критерії відмежування групи осіб з попередньою змовою від організова­ної групи див. коментар до ст. 28.

Для кваліфікації за ознакою вчинення їх організованою групою не має значення, створювалась група тільки для вчинення лише цього виду (наприклад, для вчинення розбійних нападів) чи ще й інших злочинів. Важливо, щоб група, в складі якої було вчинено викрадання чи вимагання, мала сукупність ознак, що характеризують її як ор­ганізовану.

У разі, коли злочин проти власності було вчинено злочинною організацією, дії вин­них осіб слід кваліфікувати як викрадення, вимагання чи інший злочин проти власнос­ті, вчинений організованою групою. Організатори організованої групи чи злочинної організації несуть відповідальність за всі злочини, вчинені такими об’єднаннями, якщо вони охоплювались їх умислом, а організатори злочинних організацій — за наявності до того підстав ще й за створення злочинної організації (ст. 255).

  1. Обтяжуючою крадіжку, грабіж і розбій обставиною закон називає вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Житло – це житловий будинок чи житлове приміщення, які призначені для постій­ного (приватний будинок, квартира, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку) чи тимчасового (кімната в готелі, санаторії, казармі чи кубрику військовослужбовців, па­лата в лікарні чи іншому закладі охорони здоров’я, дачний чи садовий будинок, палат­ка, вагончик) проживання людей, а також ті їх складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкон, веран­да, комора тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погреби, гаражі, інші будівлі господарського призначення).

Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та іншу тимчасову спору­ду, яка спеціально пристосована і використовується для тривалого проживання людей.

Інше приміщення – це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи матеріальних цінностей (ви­робниче чи службове приміщення підприємства, установи, організації, гараж, інша бу­дівля господарського призначення, яка відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти частину території, відведену для постійного чи тимча­сового зберігання матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею або технічними засобами чи забезпечена іншою охороною, а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, сейфи і тому подібні сховища.

Судова практика не визнає сховищем неогороджену і таку, що не охороняється, площу території. Водночас не кожна територія, що охороняється, може бути визнана сховищем. Ним визнається лише територія, спеціально відведена для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей.

Проникнення – це вторгнення у житло, інше приміщення чи сховище з метою вчи­нення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкри­то, як з подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, шляхом обману тощо, а також за допомогою різних знарядь, які дають змогу винній особі викрадати майно із житла, іншого приміщення чи сховища без входу до нього. Спосіб проникнен­ня значення для кваліфікації не має. Якщо в результаті дій, спрямованих на проникнен­ня до житла, іншого приміщення чи сховища, було знищено чи пошкоджено майно, то винний за наявності для цього підстав може додатково нести відповідальність ще й за статтями 194 або 196. У разі заподіяння в результаті проникнення фізичної шкоди осо­бам, які перешкоджали такому проникненню (охоронці, вахтери тощо), дії винних осіб за наявності для того підстав слід додатково кваліфікувати як злочин проти життя чи здоров’я.

Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи даної обтяжуючої обставини,

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

421

 

слід з’ясувати, з якою метою особа опинилася у житлі, іншому приміщенні чи сховищі і коли у неї виник умисел на заволодіння майном. Така обставина має місце лише тоді, коли проникнення до житла, іншого приміщення чи сховища здійснювалося з метою заволодіння чужим майном. Не можна кваліфікувати як вчинені з проникненням у жит­ло, інше приміщення чи сховище дії особи, яка потрапила до житла, іншого приміщен­ня чи сховища без наміру вчинити викрадення, а потім заволоділа чужим майном. Як­що ж вона потрапила у житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна чи заволодіння ним, її дії слід кваліфі­кувати як вчинені з проникненням у житло.

Не утворює цієї ознаки викрадення майна з житла, іншого приміщення чи сховища особою, яка відповідно до свого службового становища, у зв’язку з роботою, правовим статусом, особливим характером діяльності підприємства, установи, організації була наділена правом безперешкодного доступу до них. Це, зокрема, стосується викрадення майна службовцями та робітниками з службових чи виробничих приміщень, в яких во­ни працюють, членами сім’ї – з житла, в якому вони мешкають, відвідувачами магази­нів, ательє, виставок – з приміщень чи сховищ, де здійснюються продаж чи виставка товарів і доступ до яких є вільним для всіх бажаючих.

  1. Згідно з п. 2 примітки до ст. 185, у статтях 185, 186, 189 та 190 КК значна шко­
    да
    визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому
    завдані збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­
    ходів громадян. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття «значна
    шкода», ця ознака значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два
    критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної шкоди врахову­вати матеріальне становище потерпілого. При цьому така можливість знову ж таки об­межена зазначеними вище рамками суми спричинених потерпілому збитків.

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків – сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний злочин проти власності та­ким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Це означає, що у будь-якому разі спричинення потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) суму не може визнаватися значною шкодою. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфіку­ючих ознак потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 185, частинами 1 чи 2 ст. 186, ч. 1 ст. 189 та ч. 1 ст. 190, а у другому – за частинами 4 або 5 ст. 185, частинами 4 або 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 188, частинами 3 або 4 ст. 189, частинами 3 або 4 ст. 190, частинами 4 або 5 ст. 191.

Вказівка закону на те, що значною шкодою слід визнавати спричинення збитків на суму, меншу двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, озна­чає, по-перше, що ця сума для визначення цієї ознаки за будь-яких обставин не повинна перевищувати зазначену, по-друге, перевищення цієї суми дає підстави кваліфікувати вчинені крадіжку, грабіж, вимагання чи шахрайство за іншими кваліфікуючими озна­ками – у великому чи особливо великому розмірі.

Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті спричинення значних збит­ків потерпілому дає змогу дійти висновку про те, що ця ознака може бути інкримінова­на винному лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю.

  1. Великий та особливо великий розміри, як обставини, що обтяжують вчинення
    злочинів, передбачених статтями 185-191, визначаються законом. Відповідно до п. З
    примітки до ст. 185 у статтях 185-191 вчиненим у великих розмірах визнається злочин,
    вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів
    перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.
    Згідно з п. 4 примітки до ст. 185, у статтях 185-187 та 189-191, вчиненим в особливо
    великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму,

 

422

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів винний в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі.

При визначенні вартості викраденого майна, а також майна, яким винний проти­правно заволодів у інший спосіб, та розміру матеріальних збитків слід керуватися нор­мами законодавства про ціни і ціноутворення та спеціальних нормативно-правових ак­тів, якими передбачено порядок визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації викраденням, нестачею, умисним знищенням, умисним псуванням матеріальних цінностей.

Вартість викраденого майна визначається за роздрібними, закупівельними чи ін­шими цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування за­вданих злочином збитків – за відповідними цінами на час вирішення справи в суді. При цьому застосовуються встановлені для даних випадків нормативно-правовими актами кратність, коефіцієнти, індекси тощо.

Роздрібними визнаються не тільки державні фіксовані ціни, а й регульовані, а та­кож договірні (вільні) ціни, за якими товари реалізуються.

У справах про викрадення чужого майна, коли заподіяні підприємству, установі, організації матеріальні збитки стягуються із застосуванням кратності тощо (ст. 135 КЗП), дії винних за ознакою вчинення крадіжки, грабежу, розбою, вимагання, шахрайс­тва, привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання слу­жбовим становищем у великому або особливо великому розмірах у всіх випадках по­винні кваліфікуватися виходячи з вартості викраденого, яка визначається залежно від виду продукції за роздрібними (закупівельними) або іншими цінами.

Оскільки на підприємствах громадського харчування і в комісійній торгівлі вартість викраденого визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації”) цієї про­дукції та товарів, розмір викраденого, що має значення для кваліфікації вчиненого, ви­значається виходячи з цієї вартості.

Що ж стосується викрадення, вимагання приватного майна, його привласнення, розтрати чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим стано­вищем, то розмір заподіяних потерпілому збитків слід визначати виходячи з вартості майна на момент вчинення злочину за роздрібними (закупівельними) цінами. Це стосу­ється і тих випадків, коли вилучені у потерпілого предмети були створені ним у резуль­таті трудової діяльності. Якщо потерпілий придбав майно за ринковими чи комісійни­ми цінами, вартість повинна визначатися виходячи із цих цін на час вчинення злочину.

За відсутності цін на майно його вартість може бути визначена шляхом проведення експертизи.

Вчинення особою декількох посягань на чуже майно, загальна вартість якого стано­вить великий або особливо великий розмір, може -кваліфікуватися як викрадення, при­власнення, розтрата майна чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем у великих чи особливо великих розмірах лише у тому випадку, якщо такі діяння були вчинені одним способом і за обставин, які свідчать про умисел вчинити їх у великому чи особливо великому розмірі. Викладене також стосується вчи­нення за таких обставин вимагання, що заподіяло майнову шкоду у великих або особ­ливо великих розмірах. Якщо при цьому умисел винного щодо розміру мав неконкре-тизований характер, вчинене слід кваліфікувати залежно від розміру фактично неза­конно вилученого майна.

Якщо умисел винного був спрямований на заволодіння майном у великих або особ­ливо великих розмірах, але не був реалізований до кінця з причин, які від нього не за­лежали, вчинене слід розцінювати як замах на викрадення, вимагання чи інше заволо­діння майном відповідно у великих чи особливо великих розмірах.

При вчиненні посягання на власність групою осіб за попередньою змовою або

 

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

423

 

організованою групою розмір визначається вартістю всього незаконно вилученого май­на. Таким чином, якщо розмір такого майна був великим чи особливо великим, то всі учасники злочину проти власності несуть відповідальність за викрадення, шахрайство, привласнення, розтрату, заволодіння майном шляхом зловживання службовим стано­вищем, вчинене у великому або особливо великому розмірах, чи вимагання, що заподі­яло майнову шкоду у великих або особливо великих розмірах.

  1. Викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб, поєднане з умисним знищенням чи пошкодженням чужого майна, слід кваліфікувати за сукупніс­тю злочинів – як викрадення чи інше протиправне заволодіння та умисне знищення або пошкодження такого майна. У тих випадках, коли викрадення майна на транспорті бу­ло поєднано з умисним руйнуванням або пошкодженням шляхів сполучення, споруд, рухомого складу або суден, засобів зв’язку чи сигналізації, яке спричинило чи могло спричинити аварію поїзда, судна, або порушило нормальну роботу транспорту, або створювало небезпеку для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, дії винно­го належить кваліфікувати як викрадення і злочин, передбачений ст. 277.

Викрадення, поєднане з пошкодженням або руйнуванням магістральних нафто-, га-зо- та нафтопродуктопроводів, відводів від них, а також технологічно пов’язаних з ни­ми об’єктів, споруд, засобів автоматики, зв’язку, сигналізації, якщо це призвело до по­рушення нормальної роботи зазначених трубопроводів і спричинило небезпеку для життя людей або інші тяжкі наслідки, підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів – як викрадення та злочин, передбачений ст. 292.

Конституція України (статті 13, 41).

ГК(ст. 139).

ЦК (статті 316, 317, 321, 328, 355-372).

С К (глави 7, 8 розділу II).

КЗП (ст. 135).

КАП (ст. 51).

Закон України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. (статті 2, 48).

Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. (ст. 16).

Закон України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організа­ції розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, до­рогоцінного каміння та валютних цінностей» від б червня 1995 р.

Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матері­альних цінностей. Затверджений постановою KM від № 116 22 січня 1996 р.

Постанова KM № 1464 від 5 грудня 1996 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, запо­діяної лісовому господарству».

Постанова KM № 521 від 21 квітня 1998 р. «Про затвердження такс для обчислення розмі­ру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохоронного законодавства у межах територій та об ‘єктів природно-заповідного фонду України».

Постанова KM № 559 від 8 квітня 1999 р. «Про такси для обчислення розміру шкоди, запо­діяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів».

Постанова ПВС №7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України за­конодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (пункти 6, 7).

Постанова ПВС № 2 від 27 березня 1987р. «Про практику застосування судами України за­конодавства у справах про розкрадання державного або колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу» (пункти 7, 8).

Постанова ПВС № 3 від 31 березня 1989 року «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпід­ставно нажитого майна» (п. 11).

Постанова ПВС № 1 від 26 січня 1990 р. «Про практику розгляду судами справ про відпові­дальність за порушення законодавства про охорону природи» (пункти II, 19).

 

424                                                            ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                                   Розділ VI

Постанова 11 ВС № 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 6, 23, 25, 26, 27, ЗО, 32, 33).

Постанова ПВС № 3 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибухо­вими пристроями чи радіоактивними матеріалами» (пункти 4, 23).

Стаття 185.     Крадіжка

  1. Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавлен­ням волі на строк до трьох років.

  1. Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб,-
    карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі

на той самий строк.

  1. Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи схо­
    вище або що завдала значної шкоди потерпілому,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

  1. Крадіжка, вчинена у великих розмірах,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

  1. Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою гру-
    пою,-

карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Примітки: 1. У статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

  1. У статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із вра­хуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян.
  2. У статтях 185-191 цього Кодексу у великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчи­нення злочину.
  3. У статтях 185-187 та 189-191 цього Кодексу в особливо великих розмірах ви­знається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шіст­сот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

І. Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна – таємність.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що ро­бить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило, крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чу­жого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам вин­ний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка).

Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпіло­го чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп’яніння, мало-

 

Стаття 185                                 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                               425

літство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту протиправного вилучен­ня майна: не можуть правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення дій вин­ного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чужого майна здійс­нюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинного характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у осіб, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке розуміння щодо правового режиму майна – його фактичної належності або повноважень винного стосовно такого майна. Вилучаючи майно за таких обставин, винний розраховує, що його дії не будуть спри­йматися особами, у присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як використовувати обставини, що об’єктивно склалися на момент вилучення чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом демонстрації певних до­кументів, використання спеціального одягу чи транспорту) сам створювати у таких осіб враження про їх правомірність. Оскільки обман за таких обставин не є способом непра­вомірного вилучення чужого майна, то вчинене не утворює шахрайства і потребує ква­ліфікації за ст. 185.

Викрадення визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадення перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій.

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяль­ності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охо­рони та ін.).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважа­ючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утриман­ня, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування насильства чи висловлю­вання погроз його застосування – залежно від характеру насильства чи погроз – як гра­біж чи розбій.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (захо­вати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його власти­востей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогос­подарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).

  1. Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
  2. Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволодін­ня чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його перекона­ність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно: за відсутності сторонніх осіб; у їхній присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв’язків чи стосунків з ними, розраховує винний тощо. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив. Ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.
  3. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами крадіжки є вчинення її: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великих розмірах; 4) в особливо

 

426

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

великих розмірах; 5) організованою групою, а також крадіжка: 6) поєднана з проник­ненням у житло, інше приміщення чи сховище; 7) що завдала значної шкоди по­терпілому.

Про поняття таких кваліфікуючих ознак крадіжки, як вчинення її повторно, у ве­ликих чи в особливо великих розмірах, поєднання її з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, завдання нею значної шкоди потерпілому див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а таких, як вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб та організованою групою,-ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС № 7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (п. 3).

Постанова ПВС №12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 5, 6).

Стаття 186.     Грабіж

  1. Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) –

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або по­збавленням волі на строк до чотирьох років.

  1. Грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи
    здоров’я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або
    вчинений повторно, або за попередньою змовою групою осіб,-

карається позбавленням волі на строк від чотирьох до шести років.

  1. Грабіж, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи схови­
    ще або що завдав значної шкоди потерпілому,-

карається позбавленням волі на строк від чотирьох до восьми років.

  1. Грабіж, вчинений у великих розмірах,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

  1. Грабіж, вчинений в особливо великих розмірах або організованою
    групою,-

карається позбавленням волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіскацією майна.

  1. Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою обумовлюється тим, що грабіжник на відміну від злодія не приховує свого наміру протиправно заволо­діти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно, і нехтуючи думкою очевидців.
  2. З об’єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна.

Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює цю об­ставину. Такими особами можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв’язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).

З об’єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі: 1) відкритого викраден­ня чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненаси­льницький грабіж); 2) відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насиль­ства або погрози його застосування (насильницький грабіж).

При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до

 

Стаття 186

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

427

 

застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює ціле­спрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканість), а обмежується прикладенням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є так званий «ривок», коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює із рук сумку, зриває з голови шапку тощо).

При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще і вдається до насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується як засіб протиправно­го вилучення або утримання такого майна.

У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися проти­правно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затри­мання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосу­вання ж насильства у такому випадку утворює окремий злочин проти особи й повинно отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і заподіяної по­терпілому фізичної шкоди.

Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним чином змінює правову сутність грабежу: за таких обставин обов’язковим додатковим об’єктом зло­чину виступає особа потерпілого, до якої було застосовано насильство (її психічна і фізична недоторканість).

Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.

  1. Суб’єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи пря­мого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом. Зміс­том умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності – вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину. Психічне ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.
  3. Насильницький грабіж утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 186) і може бути двох видів: 1) грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 2) грабіж, поєднаний з погрозою застосування такого насильства.

Під насильством, що не є небезпечним для зкиття чи здоров’я потерпшого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров’я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподі­яння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Застосування до особи (власника майна, особи, у володінні чи під охороною якої воно перебуває, інших осіб) без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном належить розгля­дати як насильство, і якщо воно не було небезпечним для її життя або здоров’я, квалі­фікувати такі дії за ч. 2 ст. 186.

Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для зкиття чи здоров ‘я потерпілого, є психічним насильством, яке полягає у залякуванні потерпілого негай­ним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Висловлюючи погрозу, гра­біжник може конкретизувати зміст фізичного насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі тощо), а може і не робити цього. Оскільки характер погрози має суттєве значення для кваліфікації дій винного, з’ясування його у таких ви­падках є обов’язковим. Встановлюючи зміст погрози, слід враховувати всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних обставин справи (час, місце, обстановку вчинення посягання,

 

428

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

кількість осіб, які посягають, і потерпілих, предмет, яким погрожував винний, суб’єк­тивне сприйняття погрози потерпілим тощо). Якщо зміст неконкретизованої погрози встановлено не було і при цьому не доведено, що винний погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, вчинене слід розглядати як грабіж.

Насильницький грабіж необхідно відмежовувати від розбою. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є: а) спосіб посягання (грабіж – це завжди відкрите по­сягання, а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно); б) характер фізичного і психічного насильства (при грабежі для досягнення своєї мети винний застосовує насиль­ство, що не є небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, або погрозу такого на­сильства, при розбої – насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або погрозу таким насильством); в) момент закінчення (грабіж за своєю конструк­цією є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним, тоді як склад розбою сконструйований як усічений і розбій вважається закінченим з мо­менту нападу незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).

Іншими, крім застосування насильства, кваліфікуючими та особливо кваліфіку­ючими грабіж ознаками є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою гру­пою осіб; 3) у великих та особливо великих розмірах; 4) організованою групою, а також 5) поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та 6) зав­дання значної шкоди потерпілому.

Про поняття таких кваліфікуючих грабіж ознак, як вчинення його повторно, у ве­ликих чи в особливо великих розмірах, завдання ним значної шкоди потерпілому, а також поєднання його з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище,- див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а про поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або організова­ною групою ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС Лг° 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 5, 9, 11, 13).

Стаття 187.     Розбій

  1. Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством,
    небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погро­
    зою застосування такого насильства (розбій),-

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

  1. Розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб, або особою, яка
    раніше вчинила розбій або бандитизм,-

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років із конфіс­кацією майна.

  1. Розбій, поєднаний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище,-
    карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років із

конфіскацією майна.

  1. Розбій, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо ве­
    ликих розмірах або вчинений організованою групою, або поєднаний із запо­
    діянням тяжких тілесних ушкоджень,-

карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.

  1. Розбій належить до найбільш небезпечних корисливо-насильницьких злочинів. Він посягає на два об’єкти: право власності й особу (її здоров’я і життя).
  2. З об’єктивної сторони розбій вчинюється у формі нападу з метою заволодіння

 

Стаття 187

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

429

 

чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Під нападом у складі розбою слід розуміти раптову, несподівану для потерпілого, короткочасну, агресивну, насильницьку дію, спрямовану на протиправне заволодіння чужим майном. Напад може бути як відкритим, так і таємним (наприклад, нанесення удару потерпілому з-за спини). За цією ознакою розбій відрізняється, з одного боку, від крадіжки, з іншого,- від грабежу.

Напад органічно пов’язаний із фізичним або психічним насильством, яке при розбої має так званий інструментальний характер – виступає способом заволодіння майном або його утримання. При цьому фізичне насильство може полягати у протиправному впливі не лише на зовнішні частини тіла потерпілого (механічне їх травмування), а й внутрішні (отруєння), а також в інших діях насильницького характеру, які створюють небезпеку для життя чи здоров’я потерпілого (скажімо, насильницьке тримання його в небезпечних для життя та здоров’я умовах). У разі, якщо застосування чи погроза застосування насильст­ва, небезпечного для життя чи здоров’я особи, здійснювались з метою ухилитись від за­тримання після закінченого нападу, вчинене не може розглядатися як розбій. Такі дії винного залежно від обставин справи можуть бути кваліфіковані як крадіжка або грабіж і як відповідний злочин проти життя та здоров’я особи або злочин проти авторитету орга­нів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян (напри­клад, умисне легке тілесне ушкодження (ч. 2 ст. 125), погроза або насильство щодо служ­бової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 350) тощо).

Насильство при розбої застосовується до особи, яка зазнала нападу. Під такою особою слід розуміти власника майна, особу, у володінні чи під охороною якої перебу­ває майно, на яке здійснюється посягання, а так само інших осіб, які перебувають на місці вчинення розбою і можуть, на думку винного, перешкодити йому у заволодінні чужим майном.

Під насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала напа­ду, слід розуміти заподіяння їй легкого тілесного ушкодження, що спричинило корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження (останнє кваліфікується за ч. 4 ст. 187), а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння (насильство, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування електро­струму, зброї, спеціальних знарядь тощо).

Застосування до особи без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном слід розглядати як насильство, і, якщо воно було небезпечним для її життя або здоров’я, кваліфікувати такі дії за відповідною частиною ст. 187. Якщо застосування таких засобів було небез­печним для життя чи здоров’я потерпілого, але не призвело до заподіяння легкого тілес­ного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, вчинене треба кваліфікувати як розбій лише за умови, що винна особа усвідомлювала можливість за­подіяння таких тілесних ушкоджень. За певних обставин такі дії слід додатково квалі­фікувати за частинами 2 або 3 ст. 314.

Заподіяння в процесі розбою легкого тілесного ушкодження, що спричинило корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості тілес­ного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я особи, яка зазнала нападу, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюється ст. 187 і додаткової кваліфікації за іншими статтями не потребує.

Психічне насильство при розбої полягає в погрозі негайно застосувати фізичне на­сильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу (погроза вбити, заподіяти тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, легке тілесне ушкодження з розладом здоров’я або втратою працездатності).

 

430

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

Погроза має місце тоді, коли винна особа, висловлюючи її в будь-якій формі (сло­вами, жестами, демонстрацією зброї тощо), бажає, щоб у потерпілого склалося вражен­ня, що, якщо він протидіятиме нападаючому або не виконає його вимог, ця погроза бу­де реалізована, а у потерпілого дійсно таке враження склалося. Це стосується і випад­ків, коли винна особа погрожує застосуванням предметів (зіпсованої зброї або її макета тощо), які завідомо для неї не можуть бути використані для реалізації погрози, якщо потерпілий сприймає ці предмети як такі, що являють собою небезпеку для життя чи здоров’я. Таким чином, головним критерієм реальності погрози при розбої є суб’єк­тивне сприйняття її потерпілим. Для кваліфікації діяння за ст. 187 не має значення, чи мав винний намір приводити погрозу насильством, небезпечним для життя або здо­ров’я, до виконання.

Погроза вчинити вбивство або заподіяти тяжке тілесне ушкодження, висловлена в процесі розбою, повністю охоплюється диспозицією ст. 187 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

Розбій – усічений склад злочину. Він вважається закінченим з моменту нападу, по­єднаного із застосуванням або з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном.

  1. Суб’єктом розбою є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та корисливим мотивом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони розбою є мета, з якою здійсню­ється напад,- заволодіння чужим майном.
  3. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами розбою є розбій:
    1) вчинений за попередньою змовою групою осіб, або 2) особою, яка раніше вчинила
    розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187), або 3) організованою групою (ч. 4 ст. 187); 4) поєд­
    наний з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. З ст. 187), або 5) із
    заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187); 6) спрямований на заволодіння
    майном у великих чи 7) особливо великих розмірах (ч. 4 ст. 187).

Визначення обтяжуючою розбій обставиною вчинення його особою, яка раніше вчинили розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187), означає, що на відміну від інших злочинів проти власності, повторність як кваліфікуючу ознаку розбою утворює попереднє вчи­нення розбійником лише двох злочинів – розбою і бандитизму (ст. 257). При цьому по­няття «розбій» вживається в широкому розумінні. Йдеться не лише про розбій як зло­чин проти власності, передбачений ст. 187, ай про розбій як спосіб вчинення інших злочинів – проти громадської безпеки (ч. З ст. 262), проти безпеки руху та експлуатації транспорту (ч. З ст. 289), у сфері обігу наркотичних засобів (ч. З ст. 308, ч. З ст. 312, ч. З ст. 313), військових (ч. З ст. 410, ч. 2 ст. 433).

Вчинення двох і більше розбоїв з метою заволодіння чужим майном за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати тільки за ч. 2 ст. 187.

Розбій, поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, має місце тоді, коли потерпілому в процесі розбійного нападу було заподіяно такі ушкодження. Про поняття тяжких тілесних ушкоджень див. коментар до ст. 121.

Умисне заподіяння при розбої тяжкого тілесного ушкодження, що не призвело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 чи ч. 2 ст. 121, оскільки воно повністю охоплюється ч. 4 ст. 187.

Якщо в процесі розбою було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслі­док якого сталася смерть потерпілого або останнього було умисно вбито, дії винної особи належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за ч. 4 ст. 187 і ч. 2 ст. 121 або ч. 2 ст. 115.

Заподіяння смерті потерпілому через необережність при розбої також належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – за відповідними частинами ст. 187 і ст. 119.

Розбій визнається спрямованим на заволодіння майном у великих розмірах, якщо при його вчиненні винний (винні) ставив за мету неправомірно заволодіти майном на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний розмір дохо-

 

Стаття 188

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

431

 

дів громадян, а спрямованим на заволодіння майном у особливо великих розмірах,

якщо метою його вчинення було заволодіння майном на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний розмір доходів громадян (пункти 3 і 4 примітки до ст. 185). При цьому для наявності таких ознак факту реального заволодіння майном на зазначені суми не потрібно.

Про поняття таких кваліфікуючих розбій ознак, як проникнення у житло, інше приміщення чи сховище див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, вчинення його за попередньою змовою групою осіб або органаованою гру­пою ст. 28 та коментар до неї.

  1. Напад з метою заволодіння майном, вчинений бандою, за загальним правилом кваліфікується лише як бандитизм за ст. 257. Додаткову правову оцінку розбій повинен одержувати лише у випадках, коли його було вчинено членами банди поза вчинювани­ми бандою нападами і коли бандою вчинено такий вид розбою, за який законом вста­новлено більш сувору відповідальність, ніж за бандитизм. Виходячи із санкцій ст. 257 та ст. 187, зазначені злочини утворюють сукупність у разі вчинення бандою кваліфіко­ваних видів розбою (спрямованого на заволодіння майном у великих чи особливо вели­ких розмірах або поєднаного із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень), передбаче­них ч. 4 ст. 187.

Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 8, 10, 11, 12, 13, 24).

Постанова ПВС № 9 від 7 липня 1995 р. «Про судову практику в справах про бандитизм» (пункти 5, 7).

Стаття 188.     Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом елект­ричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання

  1. Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж,
    кабельних ліній зв’язку та їх обладнання –

карається штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

  1. Ті самі дії, вчинені за попередньою змовою групою осіб або особою, ра­
    ніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, чи у великих розмірах,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

  1. Ті самі дії, вчинені організованою групою або такі, що спричинили особ­
    ливо тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.

Примітка. Діями, що завдали особливо тяжкі наслідки, вважаються дії, якщо вони спричинили загибель людини, перерву в забезпеченні споживачів електрич­ною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої припинена діяльність промис­лових підприємств, порушена діяльність органів влади, державних установ, лі­карських закладів, правоохоронних органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування залізничного, морського, річкового, повітряного, автомобільного транспорту та електротранспорту.

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є право власності. Додатковим факуль­тативним об’єктом можуть бути: життя людини, встановлений порядок забезпечення надійного і безперебійного, з додержанням вимог енергетичної безпеки, постачання електричної енергії та надання послуг зв’язку споживачам, а також нормальна діяль­ність підприємств зв’язку, які використовують кабельні лінії зв’язку та їх обладнання.
  2. Предметом злочину диспозиція ч. 1 ст. 188 визначає електричні мережі, кабельні лінії зв’язку та їх обладнання.

 

432                                            ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                      Розділ VI

Електрична мережа – це сукупність енергетичних установок для передачі (транс­портування енергії повітрям або під землею) та розподілу електричної енергії. Елект­ричні мережі бувають таких видів: а) магістральна (призначена для передачі електрич­ної енергії від виробника до пунктів підключення місцевих (локальних) мереж); б) міс­цева або локальна (призначена для передачі електричної енергії від магістральної електричної мережі до споживача); в) міждержавна (призначена для передачі електрич­ної енергії між державами).

Викрадення всієї електричної мережі будь-якого виду на практиці видається мало­ймовірним. Швидше за все предметом викрадення можуть бути окремі складові такої мережі, тобто певні енергетичні установки та інше обладнання, до яких слід віднести електричні станції (крім ядерної частини атомної електричної станції), електричні під­станції, стовпи, металевий дріт, прилади, інші технічні засоби, які використовуються для організації передачі та розподілу електричної енергії. Викрадення обладнання елек­тричних мереж, які містять радіоактивні матеріали, за наявності інших необхідних ознак слід кваліфікувати за ст. 262.

Кабельні лінії зв’язку – це складова мережі зв’язку, яку утворюють засоби зв’язку, поєднані в єдиному технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну за допомогою кабелю. Предметом цього злочину є будь-які кабельні лінії зв’язку (під­земні, підводні, морські, а також кабелі зв’язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали) будь-яких мереж зв’язку (загального кори­стування, відомчих, подвійного призначення, технологічного зв’язку).

Що стосується обладнання кабельних ліній зв’язку, то ним є сам кабель, проміжні та кінцеві пристрої кабельної лінії зв’язку, прилади та інші технічні засоби, які є скла­довими кабельної лінії зв’язку та використовуються для організації кабельного зв’язку. Не є предметом цього злочину обладнання повітряних ліній зв’язку та проводового мов­лення, їх викрадення або протиправне заволодіння в інший спосіб утворює відповідний злочин проти власності.

  1. З об’єктивної сторони злочин проявляється у викраденні вказаних предметів шляхом демонтажу. Оскільки в диспозиції статті ч. 1 ст. 188 не йдеться про будь-які засоби, що використовуються при викраденні, а демонтаж – це спосіб, а не засіб вчи­нення цього злочину, то ані будь-яких особливих засобів, ані інших способів, крім де­монтажу, вказана диспозиція не передбачає.

Поняття викрадення у ст. 188 охоплює протиправне безоплатне заволодіння елек­тричними мережами, кабельними лініями зв’язку та їх обладнанням такими способа­ми, як крадіжка і грабіж (ненасильницький). Не охоплюється цим поняттям заволо­діння зазначеними предметами шляхом насильницького грабежу, розбою, а також вимагання, оскільки структурним елементом цих способів протиправного заволодіння майном є насильство, яке не належить до ознак злочину, передбаченого ст. 188. Цей висновок базується на тому, що кваліфікуючі склади цього злочину не передбачають таких ознак, як насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, погроза їх застосування, заподі­яння тяжких тілесних ушкоджень, які властиві кваліфікованим складам грабежу, роз­бою та вимагання. Тому заволодіння зазначеними у ст. 188 предметами шляхом насиль­ницького грабежу, розбою чи вимагання потребує кваліфікації тільки за статтями 186, 187 і 189. Викрадення предметів злочину, передбаченого ст. 188, шляхом простого грабежу потребує кваліфікації дій винного за сукупністю злочинів, передбачених статтями 188 і 186. Заволодіння ж ними шляхом шахрайства, привласнення, розтрати або зловживання службовою особою своїм службовим становищем – тільки за стат­тями 190 або 191, оскільки ці способи заволодіння чужим майном не охоплюються поняттям «викрадення».

Під демонтажем електричних мереж:, кабельних ліній та їх обладнання слід розуміти їх розбирання (розукомплектування, від’єднання (роз’єднання) окремих час­тин) або зняття їх з місця.

 

Стаття 189

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

433

 

Зазначений демонтаж може бути поєднаний із пошкодженням або знищенням елект­ричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання. Пошкодження чи знищення такого май­на може здійснюватись як для полегшення його викрадення, так і бути наслідком такого викрадення (наприклад, у результаті викрадення певного обладнання електричні мережі чи кабельні лінії зв’язку не можуть використовуватись за цільовим призначенням). Ква­ліфікація зазначених дій за сукупністю злочинів, що полягають у викраденні електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання, і злочинів, що полягають у їх пошкодженні або знищенні, можлива лише тоді, коли вони утворюють реальну сукупність. Зокрема, це має місце, коли пошкодження чи знищення одного із перелічених вище видів майна є спосо­бом розкрадання іншого, або коли викрадення певного майна неможливе без пошко­дження іншого, частиною якого є викрадене майно. Що стосується майна, яке не зазначе­не у ч. 1 ст. 188, то його пошкодження чи знищення при демонтажі електричних мереж, кабельних ліній та їх обладнання завжди потребує самостійної правової оцінки.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом. Ставлення винного до особливо тяжких наслідків (ч. З ст. 188) може бути як умисним, так і необережним. Якщо описані в ст. 188 дії були поєднані з умисним вбив­ством при обтяжуючих обставинах, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочи­нів-за ч. З ст. 188 і ч. 2 ст.
  3. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за цей злочин, чи у великих розмірах (ч. 2 ст. 188), особливо кваліфікуючими – вчинення його організованою групою або спри­чинення особливо тяжких наслідків (ч. З ст. 188).

Про поняття групи осіб з попередньою змовою та органиованої групи див. ст. 28 та коментар до неї.

Особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, визнається особа, яка до вчинення цього злочину була засуджена за частинами 1, 2 чи 3 ст. 188, і ця судимість не знята і не погашена в установленому законом порядку.

У великих розмірах визнається викрадення електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання, вчинене однією особою чи групою осіб на суму, яка у двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

Поняття особливо тяжких наслідків визначено у примітці до ст. 188. Ними є: 1) загибель людини; 2) перерва в забезпеченні споживачів електричною енергією та послугами зв’язку, внаслідок якої припинена діяльність промислових підприємств, по­рушена діяльність органів влади, державних установ, лікарських закладів, правоохо­ронних органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування залізничного, морського, річкового, повітряного, автомобільного транспорту та елект­ротранспорту.

Закон України «Прозв’язок» від 16травня 1995р. (статті 1, 6). Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997p. (cm. 1).

Стаття 189.     Вимагання

  1. Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їх­ньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання),-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на той самий строк.

 

 

434

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

  1. Вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою
    осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища,
    або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з
    пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди по­
    терпілому,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

  1. Вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя чи здо­
    ров’я особи, або таке, що завдало майнової шкоди у великих розмірах,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років із конфіс­кацією майна.

  1. Вимагання, що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах,
    або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого ті­
    лесного ушкодження,-

карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

  1. Основним безпосереднім об’єктом вимагання є право власності, а його додатко­вими обов’язковими об’єктами виступають психічна та фізична недоторканість особи, її особиста свобода, здоров’я. Додатковим факультативним об’єктом злочину можуть бути честь, гідність, право на таємницю приватного життя та інші права громадян.
  2. Предметом злочину може бути як майно, так і право на нього, а також будь-які дії майнового характеру.

Особливістю предмета вимагання є те, що ним може бути не тільки майно, яке на момент посягання знаходиться у потерпілого, а й майно, яке перебуває в цей момент у фактичному володінні винного (одержане ним у борг, на зберігання, для ремонту то­що). Володіючи певною річчю, вимагач може зажадати від її власника не пред’являти претензій до її повернення. Відтак майно як предмет вимагання відрізняється від пред­мета інших посягань на власність. Неможливо, наприклад, шляхом грабежу або в ре­зультаті розбою заволодіти чужим майном, якщо воно на момент посягання вже знахо­диться у винного. Предметом вимагання може бути також майно, якого немає у потер­пілого в момент вимоги про його передачу і надходження якого до нього лише передбачається.

Про поняття права па майно та інших (будь-яких) дій майнового характеру як предмет вимагання див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.

  1. З об’єктивної сторони вимагання характеризується двома взаємопов’язаними
    діями: 1) пред’явленням майнової вимоги; 2) погрозою застосування насильства, зни­
    щення або пошкодження майна, заподіяння іншої шкоди.

Вимога як ознака вимагання означає викладену в рішучій формі пропозицію винно­го до потерпілого (власника, особи, у віданні чи під охороною яких перебуває майно) про передачу майна, права на майно або вчинення останнім інших дій майнового харак­теру. Пред’явлена суб’єктом майнова вимога утворює ознаку об’єктивної сторони цьо­го злочину тільки за умови, що вона є завідомо протиправною. При вимаганні винна особа прагне заволодіти не належним їй майном чи правом на таке майно або бажає вчинення на її користь дій майнового характеру. Вимога задовольнити законні майнові претензії не утворює складу вимагання, як не утворює його вимога вчинити інші, крім передбачених у ст. 189, дії.

Якщо ж винна особа, застосовуючи відповідні погрози, не керується умислом на за-володіння чужим майном, а має на меті примусити потерпілого припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її або укласти яку-небудь угоду чи не викону­вати укладену угоду, виконання якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права (інтереси) того, хто займається господарською діяльністю, вчинене слід розглядати як протидію законній господарській діяльності і кваліфікувати за відповід­ною частиною ст. 206.

 

Стаття 189

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

435

 

Застосування погроз без такого умислу з метою примусити потерпілого до вико­нання чи невиконання цивільно-правового зобов’язання слід кваліфікувати за відповід­ною частиною ст. 355. Але відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання (невиконання) існуючого зобов’язання, що ви­никло з підстав, передбачених чинним законодавством. Предметом такого зобов’язання можуть бути гроші, майно, послуги, результати творчості тощо. Вимога виконати (не виконувати) зобов’язання, що виникло з підстав, не передбачених чинним законодав­ством, або неіснуючого зобов’язання, або зобов’язання з невизначеним предметом, а так само використання факту існуючого зобов’язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним не передбачені, кваліфіку­ється як вимагання.

Ще однією особливістю майнової вимоги при вимаганні є те, що при її пред’явленні винний не вживає активних дій до безпосереднього заволодіння майном, а прагне задо­вольнити своє домагання в результаті певних дій особи, до якої звернуто таку вимогу,-щоб та сама передала (віддала, вручила, надіслала, поклала в умовлене місце тощо) йо­му майно, право на майно або вчинила інші дії майнового характеру. У ряді випадків винний взагалі не може без певних дій потерпілого досягти злочинного результату (зо­крема, коли від останнього вимагається вчинити такі дії майнового характеру, як, на­приклад, виконання на користь винного певної роботи).

Майнова вимога визнається вимаганням за умови, що вона поєднана з психічним насильством. Пред’являючи до потерпілого майнові претензії, вимагач розуміє, що во­ни не будуть задоволені, якщо потерпілого до цього не примусити, не присилювати робити певним чином.

Смисл погрози при вимаганні полягає у залякуванні особи, до якої пред’явлена ви­мога, з метою забезпечити вигідну для винного поведінку.

Погроза при вимаганні повинна бути дійсною і реальною. При визначенні дійсності і реальності погрози необхідно виходити з суб’єктивного ставлення до неї винного і суб’єктивного сприйняття її потерпілим.

Реальність погрози для вимагача не означає, що він дійсно має намір обов’язково її виконувати. Достатньо, щоб винний вважав, що залякування, яке він застосовує, сприймається потерпілим як таке, що цілком може бути реалізоване і спроможне при­мусити його робити певним чином. Реальність погрози для потерпілого означає усвідом­лення ним того, що небезпека заподіяння шкоди, якою погрожує винний, може стати дійсністю, якщо він проігнорує вимогу вимагача. Погроза при вимаганні може бути виражена у будь-якій формі: усно чи письмово, безпосередньо потерпілому або через інших осіб, по телефону, за допомогою жестів, міміки та/або іншими способами. Вод­ночас, для того, щоб мати бажану для вимагача дію, погроза повинна бути доведена до свідомості потерпілого.

В окремих випадках при вимаганні погроза може і не висловлюватись у звичайному смислі цього слова. Вимагач може обмежитись пред’явленням майнової вимоги, якщо розуміння об’єктивно існуючої погрози випливає із відносин між потерпілим і вимага­чем, які передували вимаганню, інших обставин, які дають підстави робити висновок про можливе заподіяння шкоди. У таких випадках вимагач розраховує, що потерпілому без пред’явлення погрози зрозуміло про можливе заподіяння йому або його близьким певної шкоди, якщо він не виконає пред’явленої вимоги.

Погроза при вимаганні може стосуватися як самого потерпілого, так і близьких йо­го родичів. Про поняття близьких родичів див. коментар до статей 115 та 154.

Ст. 189 називає чотири види погроз: 1) погроза насильством; 2) погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів; 3) погроза знищенням чи пошкодженням майна; 4) погроза розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі бажають зберегти в таємниці.

Погроза насильством при вимаганні полягає у погрозі негайно або в майбутньому застосувати насильство до потерпілого або близьких його родичів.

 

436

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

Вимагач може погрожувати застосуванням будь-якого насильства: нанесенням по­боїв, мордуванням, заподіянням тілесних ушкоджень, позбавленням життя, зґвалтуван­ням особи жіночої або чоловічої статі, насильницьким задоволенням статевої пристрас­ті неприродним способом, позбавленням волі, іншими насильницькими діями. Вста­новлення, яким саме насильством погрожував вимагач, є обов’язковим у кожному випадку висловлення такої погрози, оскільки від характеру насильства, яке є змістом погрози, залежить правильна кваліфікація дій винних. Якщо винна особа погрожувала потерпілому позбавленням життя або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 2 ст. 189.

Погроза обмеження прав, свобод або законних інтересів потерпілого або його близьких родичів полягає у залякуванні зазначених осіб ущемленням їх прав, свобод або законних інтересів, перешкоджанням їх реалізації. Обмеження, яким погрожує ви­магач, має незаконний характер (за відсутності законних підстав, в порушення встанов­леного порядку тощо). Воно може стосуватися будь-яких конституційних та інших прав чи свобод людини і громадянина або будь-яких законних інтересів. Так, вимагач може погрожувати обмежити потерпілого в праві на свободу пересування, зустрічі і спілку­ванні з певними особами, вільного вибору місця проживання, на свободу світогляду і віросповідання, на підприємницьку діяльність тощо. Погроза обмежити незаконні інте­реси потерпілого або його близьких родичів не утворює складу вимагання. Зміст і об­сяг, в яких винний погрожує обмежити права та законні права потерпілого або його близьких родичів, значення для кваліфікації не мають. Якщо винний реалізував свою погрозу й обмежив зазначені права або законні інтереси інших осіб, його дії за наявнос­ті для того підстав повинні отримувати додаткову правову оцінку, зокрема за статтями Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина.

Під відомостями, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці, слід розуміти такі дійсні чи вигадані дані про них, їхні дії та дії, вчинені щодо них, розголошення яких з будь-яких міркувань є для них небажаним. Це можуть бути як відомості, які ганьблять потерпілого чи його близьких родичів (наприклад, повідомлення про непорядні вчинки), так і відомості, які не принижують особу (зок­рема, повідомлення про якусь її хворобу) або їх розголошення є суспільно корисним (скажімо, інформація про вчинений злочин). Головне при цьому, щоб погроза розго­лосити такі відомості спроможна була примусити потерпілого виконати пред’явлену до нього вимогу. Погроза розголосити такі відомості – це погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для по­терпілого.

Реалізація таких погроз у процесі вимагання не охоплюється ст. 189. Якщо самі по собі такі дії утворюють склад злочину (наприклад, передбаченого статтями 163 чи 168), вони підлягають окремій кваліфікацп.

Відповідно до закону, погроза знищити чи пошкодити майно має місце тоді, коли вона стосується: а) майна, яке належить потерпілому або його близьким родичам за правом власності; б) майна, що перебуває у їхньому віданні чи під охороною. Погрозу пошкодження чи знищення майна у складі вимагання можна визначити як залякування потерпілого приведенням у повну чи часткову непридатність майна, у збереженні якого він зацікавлений. Спосіб, яким винний погрожує привести таке майно у непридатність, характер, кількість, розмір майна у грошовому вимірі тощо значення для правової оцін­ки дій вимагача не мають. Фактичне знищення чи пошкодження майна потребують кваліфікації за частинами 2, 3 чи 4 ст. 189 або іншими відповідними статтями Особли­вої частини КК.

Вимагання слід вважати закінченим з моменту пред’явлення вимоги, поєднаної із вказаними погрозами незалежно від досягнення винною особою поставленої мети.

  1. Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка на момент його вчинення досяг­ла 14-річного віку.

 

Стаття 189

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

437

 

  1. Суб’єктивна сторона вимагання характеризується прямим умислом. Вимагання -це корисливий злочин. При його вчиненні винний має за мету незаконно одержати чу­же майно, право на нього або домогтися вчинення потерпілим інших дій майнового характеру.
  2. Кваліфікованими і особливо кваліфікованими видами злочину закон визнає вимагання: 1) вчинене повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб, або 3) службовою особою з використанням свого службового становища, або 4) з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або 5) з пошкодженням чи зни­щенням майна (ч. 2 ст. 189), або 6) організованою групою (ч. 4 ст. 189); 7) що завдало значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 189), або 8) майнової шкоди у великих (ч. З ст. 189) чи 9) в особливо великих (ч. 4 ст. 189) розмірах; 10) поєднане з насильством, небезпеч­ним для життя чи здоров’я особи (ч. З ст. 189), або 11) із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 189).

Вимагання, вчинене з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушко­джень, означає, що винна особа, пред’являючи майнову вимогу, висловлює погрозу позбавити життя чи нанести тяжкі тілесні ушкодження потерпілому або його близьким родичам у випадку невиконання пред’явленої вимоги.

Погроза вбивством або заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, висловлена в процесі вимагання, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189 і додаткової кваліфікації за ст. 129 не потребує.

Вимагання, поєднане з пошкодженням чи знищенням майна, має місце тоді, коли у зв’язку з пред’явленою вимогою робиться непридатним майно, у збереженні якого заінтересований потерпілий. Такі дії можуть бути засобом підкріплення раніше вислов­леної погрози або ж безпосередньо супроводжувати майнову вимогу з метою домогтися її виконання.

Для наявності складу вимагання, поєднаного з пошкодженням чи знищенням май­на, не потрібно, щоб потерпілому було завдано шкоди у великих розмірах, що необхід­но при умисному знищенні або пошкодженні чужого майна (ч. 1 ст. 194). Для кваліфі­кації вимагання за ч. 2 ст. 189 достатньо встановити, що мало місце безпосередньо пов’язане з майновою вимогою протиправне приведення певного майна у непридат­ність.

Умисне знищення або пошкодження майна в процесі вимагання, якщо воно було вчинене не шляхом підпалу чи іншим загальнонебезпечним способом, не заподіяло майнової шкоди в особливо великих розмірах і не спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, повністю охоплюється ч. 2 ст. 189. Додаткової кваліфікації за частина­ми 1 чи 2 ст. 194 у таких випадках не потрібно. Якщо ж майно було знищено чи пошко­джено шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, або заподіяло май­нову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяж­кі наслідки, дії винної особи слід кваліфікувати залежно від наслідків за частинами 2, З (у разі заподіяння такими діями майнової шкоди у великих розмірах), 4 (у разі заподі­яння майнової шкоди в особливо великих розмірах або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) і за ч. 2 ст. 194.

Поняття насильство, небезпечне для життя чи здоров’я, у складі вимагання ана­логічне поняттю такого насильства у складі розбою.

Заподіяння в процесі вимагання легкого тілесного ушкодження, що спричинило ко­роткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, середньої тяжкості тілесного ушкодження, позбавлення волі, вчинене способом, небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, нанесення побоїв, що мало характер мордування, охоплюєть­ся ч. З ст. 189 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребує.

Як поєднане и заподіянням тяжкого тілесного ушкодження вимагання слід ви­знавати тоді, коли в процесі його вчинення потерпілому або його близьким заподіяно тілесне ушкодження, яке належить до категорії тяжких. Про поняття тяжкого тілесного ушкодження див. ст. 121 та коментар до неї.

 

438

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

Умисне заподіяння при вимаганні тяжкого тілесного ушкодження, що не привело до смерті потерпілого, не потребує додаткової кваліфікації за частинами 1 чи 2 ст. 121, оскільки повністю охоплюється ч. 4 ст. 189. Якщо в процесі вимагання потерпілому або його близьким родичам було умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть кого-небудь із цих осіб, або кого-небудь було умисно вбито, дії винної особи треба кваліфікувати за сукупністю злочинів – за частинами 3 чи 4 ст. 189 (за ознакою насильства, небезпечного для життя, або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень) і ч. З ст. 121 або відповідною частиною (пунктом ч. 2) ст. 115.

Вбивство через необережність при вимаганні потребує самостійної кваліфікації за ст. 119.

Про поняття таких кваліфікуючих вимагання ознак, як вчинення його повторно, завдання ним значної шкоди потерпілому або майнової шкоди у великих чи особли­во великих розмірах, див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього роз­ділу, а таких ознак, як вчинення вимагання за попередньою змовою групою осіб чи організованою групою,- ст. 28 та коментар до неї. При цьому слід мати на увазі, що значною шкодою, а також майновою шкодою у великих і особливо великих розмірах є як шкода, заподіяна потерпілому у зв’язку з передачею ним майна вимагачу, так і шко­да, заподіяна потерпілому чи його близьким родичам пошкодженням або знищенням майна. Про поняття службової особи, вчинення вимагання якою з використанням свого службового становища також утворює кваліфікуючий склад цього злочину, див. приміт­ки 1 і 2 до ст. 364 та Загальні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Оскільки вимагання є закінченим з моменту пред’явлення майнової вимоги, такі кваліфікуючі ознаки, як пошкодження чи знищення майна, завдання майнової шкоди у великому чи особливо великому розмірах, завдання значної шкоди потерпілому, а та­кож заподіяння тяжкого тілесного ушкодження мають місце лише у випадку реального настання вказаних в законі наслідків. У зв’язку з цим не можуть розглядатися як замах на злочин, передбачений частинами 2, 3 чи 4 ст. 189, дії особи, яка вчиняючи вимаган­ня, ставила за мету настання таких наслідків, але цієї мети не досягла.

  1. Вимагання слід відрізняти від насильницького грабежу і розбою. При відмежу­ванні вимагання від грабежу чи розбою треба виходити з того, що при грабежі і розбої насильство або погроза його застосування спрямовані на заволодіння майном у момент їх застосування. При цьому погроза являє собою такі дії чи висловлювання, які вира­жають намір застосувати фізичне насильство негайно. Дії, що полягають у насильстві або в погрозі його застосування, спрямовані на одержання майна в майбутньому, а та­кож вимогу передати майно, поєднану з погрозою застосувати насильство до потерпі­лого або до близьких йому осіб у майбутньому, слід кваліфікувати як вимагання.

Якщо погроза насильством або саме насильство були застосовані з метою заволо­діння майном потерпілого в момент нападу, але у зв’язку з відсутністю у нього майна вимога про передачу останнього винною особою була перенесена на майбутнє, дії такої особи треба кваліфікувати залежно від характеру погроз чи насильства як розбій або як замах на грабіж за відповідною частиною ст. 189 (якщо наступні дії являли собою ви­магання).

Постанова ПВС №12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 7, 10, 12, ІЗ, 14, 15, 16, 17, 29).

Стаття 190.     Шахрайство

  1. Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом об­ману чи зловживання довірою (шахрайство) –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

 

Стаття 190                                ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                               439

  1. Шахрайство, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою
    осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому,-

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк від одного до двох ро­ків, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

  1. Шахрайство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних опе­
    рацій з використанням електронно-обчислювальної техніки,-

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

  1. Шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах або організованою
    групою,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна.

  1. Особливістю предмета шахрайства є те, що ним може бути як чуже майно, так і право на таке майно. Право на майно може бути закріплене у різних документах, на­приклад, цінних паперах, довіреностях на право розпорядження майном, боргових зо­бов’язаннях, заповітах тощо. Про поняття права на майно див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу.
  2. Об’єктивна сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий – власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, добровільно передає майно або право на майно винній особі. Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і добровільність його дій є обов’язковими ознаками шахрайства, які відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.

За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі незаконного вилучення майна шахрайство схоже з вимаганням, яке також передбачає передачу майна чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак, якщо при вимаганні потерпілий ро­бить це вимушено, то при шахрайстві потерпілий переконаний у тому, що він розпоря­джається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме, вве­денням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи на­дання йому права на майно.

Добровільність при шахрайстві має уявний характер, оскільки вона обумовлена об­маном. Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або інши­ми обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати доб­ровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одер­жання права на майно за таких обставин – розглядатися як недійсний або нікчемний правочин (статті 222-226 ЦК).

Способами вчинення шахрайства є: 1) обман; 2) зловживання довірою.

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном чи придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або прихову­вання певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обста­вини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридично значимої інформації) ха­рактер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездія­льність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов’язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потер­пілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись

 

440

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шах­райством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу історичну, науко­ву, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193.

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини, стосов­но яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характе­ристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предме­ті), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фак­тів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у т. ч. конклю-дентних.

Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне представницт­во, за якого винний, створюючи враження про свою належність до того чи іншого під­приємства, має на меті укласти договори й отримати гроші без поставки товару або, навпаки, одержати товар без належної його оплати.

До найбільш поширених випадків застосування обману як способу шахрайства на­лежать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого майна (купівля-продаж, оренда), коли потерпілому передається фальсифікований товар або предмети гіршої якості, або ж предметом угоди виступають фіктивні предмети, які не існують в об’єктивній реальності або не належать винній особі; незаконне отримання пенсій, суб­сидій, інших видів соціальної допомоги на підставі підроблених документів; обманне отримання попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.

Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використо­вує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних або дружніх зв’язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кре­диту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.

Отримання майна під умовою виконання якого-небудь зобов’язання може кваліфі­куватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов’язання – не виконувати. Зокрема, якщо винна особа отримує від іншої особи гроші чи інші цінності нібито для передачі поса­довій особі як хабар, маючи намір не передавати їх, а привласнити, вчинене належить кваліфікувати як шахрайство (у разі вчинення службовою особою – ще й за ст. 364). Якщо при цьому винний схилив хабародавця до замаху на давання хабара, його дії слід також кваліфікувати за відповідними частинами статей 15, 27 і ст. 369.

Обман чи зловживання довірою при шахрайстві застосовуються винним з метою викликати у потерпілого впевненість про вигідність або обов’язковість передачі йому майна чи права на нього. Отже, обов’язковою умовою визнання обману чи зловживання довірою ознакою об’єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. Якщо обман використовується для досягнення іншої мети, наприклад, для створення умов для наступного заволодіння майном усупе­реч волі потерпілого, полегшення доступу до майна (для проникнення у відповідне приміщення тощо) і безпосередньо не обумовлює перехід майна або права на нього до винного, він не може визнаватися способом шахрайства. Такі дії слід розцінювати як крадіжку або інший злочин проти власності.

Якщо винна особа при шахрайстві з метою обману чи зловживання довір’ям вчиняє інший злочин, її дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 190 і за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин. Зокрема, самовільне присвоєння владних

 

Стаття 190

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

441

 

повноважень або звання службової особи, викрадення або інше протиправне заволодін­ня офіційними документами, штампами або печатками, їх умисне знищення, пошко­дження чи приховування, підроблення документів, печаток, штампів та бланків з метою подальшого їх використання при шахрайстві, а так само використання при шахрайстві завідомо підробленого документа диспозицією ст. 190 не охоплюються і повинні окре­мо кваліфікуватися за ст. 353 або за відповідними частинами статей 357, 358 чи 366.

У разі, коли винна особа не змогла використати підроблений нею документ для шах­райського заволодіння майном чи придбання права на майно, її дії слід розцінювати як підроблення документів і готування до шахрайства (за умови, що винний мав намір вчинити шахрайство, передбачене частинами 2, 3 або 4 ст. 190). Особа, яка підробила документ і передала шахраєві для використання його при вчиненні шахрайських дій, підлягає відповідальності за підробку документів і пособництво у шахрайстві.

Не утворює складу шахрайства використання підроблених документів не з метою заволодіння майном чи правом на нього, а для досягнення іншої мети, наприклад, для працевлаштування. У разі зайняття особою відповідної посади за допомогою підробле­них документів і фактичного виконання нею трудових обов’язків з отриманням за свою працю відповідної матеріальної винагороди відповідальність за ст. 190 виключається, оскільки у такому випадку відсутнє безоплатне одержання чужого майна. Дії такої осо­би можуть розглядатися як відповідний склад підроблення і кваліфікуватися за стаття­ми 358 чи 366.

За способом вчинення (обман або зловживання довірою) шахрайство має велику схожість із заподіянням майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, відповідальність за яке передбачена ст. 192. Відрізняються ці злочини між собою голов­ним чином тим, що при шахрайстві має місце вилучення майна із фонду власника або іншого володільця, в результаті чого зменшується наявна маса такого майна, тоді як при вчиненні злочину, передбаченого ст. 192, винний отримує майнову вигоду шляхом використання майна, яке лише мало ще перейти у власність тієї чи іншої особи. В останньому випадку має місце так звана непередача належного.

Шахрайство вважається закінченим з моменту переходу чужого майна у володіння винного або з моменту отримання ним права розпоряджатися таким майном.

  1. Суб’єкт злочину загальний. Шахрайство, вчинене службовою особою, якщо вона з метою обману чи зловживання довірою зловживала владою або службовим станови­щем, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 190 і
  2. Суб’єктивна сторона шахрайства характеризується прямим умислом і корисли­вим мотивом. Психічне ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.
  3. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами злочину є шахрайст­во: 1) вчинене повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 190), або 3) у великих розмірах, або 4) шляхом незаконних операцій з використанням електрон­но-обчислювальної техніки (ч. З ст. 190), або 5) в особливо великих розмірах, або 6) організованою групою (ч. 4 ст. 190); 7) що заподіяло значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 190).

Під незаконними операціями з використанням електронно-обчислювальної техніки як кваліфікуючою ознакою шахрайства слід розуміти такі спрямовані на заво­лодіння чужим майном або придбання права на майно операції, в основі яких лежать обман чи зловживання довірою. При цьому вказану кваліфікуючу шахрайство обстави­ну утворюють лише операції, здійснення яких без використання електронно-обчислю­вальної техніки є неможливим (наприклад, здійснення електронних платежів, інших операцій з безготівковими коштами). Якщо з використанням такої техніки здійснюють­ся операції, які цілком можуть здійснюватись за допомогою іншої техніки (наприклад, комп’ютер використовується для набору тексту, виготовлення документа тощо), то роз­глядуваний склад шахрайства відсутній. Електронно-обчислювальна техніка (про її

 

442

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

поняття див. коментар до ст. 361) у даному випадку виступає засобом вчинення злочи­ну, а здійснювані з використанням неї операції становлять зміст шахрайського заволо-діння чужим майном чи правом на нього.

Використання електронно-обчислювальної техніки для неправомірного заволодіння чужим майном утворює склад злочину, передбаченого ч. З ст. 190, лише тоді, коли винна особа здійснює викрадення шляхом обману чи зловживання довірою. Обман при вчиненні цього злочину може виразитись у застосуванні програмних засобів, які дають змогу винному будь-яким чином (шляхом відшукання випадкових цифр, паролів тощо) здійснити несанкціонований доступ до інформації, яка зберігається чи обробляється в автоматизованих системах, щоб ввести в оману автоматизовану систему і видати себе за того, хто має право в ній працювати і здійснювати відповідні операції (за «свого»). Проникнувши у такий спосіб до відповідної електронної системи, винний здійснює ті чи інші операції, як це робив би той, хто має на це право. При цьому він може вплинути на процес обробки інформації, перекрутити її зміст чи знищити, задати необхідну для заволодіння майном чи правом на нього команду, налагодити систему так, щоб вона функціонувала в режимі, який би забезпечив винному або іншим особам незаконне отримання чужого майна чи права на нього. Суть шахрайського обману при цьому за­лишається незмінною, з тією лише особливістю, що реалізується він за допомогою ви­користання електронно-обчислювальної техніки, що потребує наявності відповідних знань, рівня підготовки, навичок. Зловживання довірою як спосіб шахрайства при неза­конних операціях з використанням електронно-обчислювальної техніки має місце тоді, коли винна особа в результаті довірчих відносин (у зв’язку з виконанням службових обов’язків, дружніми стосунками з потерпілим тощо) має вільний доступ до здійснення відповідних операцій і недобросовісно використовує ці відносини для неправомірного заволодіння чужим майном чи правом на нього.

Якщо винна особа проникає до захищеної електронної системи в інший спосіб, на­приклад, шляхом блокування чи знищення захисних кодів, і здійснює незаконні опера­ції по заволодінню чужим майном, її дії не утворюють складу шахрайства, оскільки в них відсутні обман чи зловживання довірою. їх слід розглядати як крадіжку чужого майна і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 185.

Про поняття таких кваліфікуючих шахрайство ознак, як вчинення його повторно, у великих чи особливо великих розмірах або завдання ним значної шкоди потерпіло­му, див. коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а таких ознак, як вчинення шахрайства за попередньою змовою групою осіб чи організованою гру­пою,- ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (пункти 18, 19, 20).

Постанова ПВС № 5 від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарни­цтво» (п. 9).

Постанова ПВС від 12 квітня 1996 р. № 6 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів» (п. 3).

Стаття 191.     Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шля­хом зловживання службовим становищем

  1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи пе­ребувало в її віданні,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

 

Стаття 191

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

443

 

  1. Привласнення, розтрата або заволодійня чужим майном шляхом зло­
    вживання службовою особою своїм службовим становищем –

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені по­
    вторно або за попередньою змовою групою осіб,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбав­ленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обі­ймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, як­
    що вони вчинені у великих розмірах,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Дії, передбачені частинами першою, другою, третьою або четвертою цієї
    статті, якщо вони вчинені в особливо великих розмірах або організованою
    групою,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

  1. З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 191, може бути вчинений у формі:
  • привласнення чужого майна, яке було ввірене особі чи перебувало в її віданні;
  • розтрати такого майна зазначеною особою (ч. 1 ст. 191);
  • привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191).

Привласнення полягає у протиправному і безоплатному вилученні (утриманні, не­поверненні) винним чужого майна, яке знаходилось у його правомірному володінні, з наміром у подальшому обернути його на свою користь чи користь третіх осіб. У ре­зультаті привласнення чужого майна винний починає незаконно володіти і користува­тись вилученим майном, поліпшуючи безпосередньо за рахунок викраденого своє ма­теріальне становище.

Розтрата передбачає незаконне і безоплатне витрачання (споживання, продаж, без­оплатну передачу, обмін, передачу в рахунок погашення боргу тощо) винним чужого майна, яке йому ввірене чи перебувало в його віданні. В результаті розтрати винний поліпшує майнове становище інших осіб шляхом безпосереднього споживання ними незаконно вилученого майна, позбавлення їх за рахунок витрачання такого майна пев­них матеріальних витрат, збільшення доходів інших осіб.

Діяння може кваліфікуватися як привласнення чи розтрата лише у разі, коли його предметом виступає майно, яке було ввірене винному чи було в його віданні, тобто воно знаходилось у правомірному володінні винного, який був наділений правомочністю по розпорядженню, управлінню, доставці або зберіганню такого майна. Така правомочність може обумовлюватись службовими обов’язками, договірними відносинами або спеціаль­ним дорученням. Ця правомочність може виникати не лише в осіб, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою чи організацією незалежно від форми власності (комірник, експедитор, агент по постачанню, продавець, касир). Такою право­мочністю можуть наділятися і будь-які інші (приватні) особи, яким власник майна відпо­відно до закону передає певні повноваження щодо розпоряджання, управління, доставки чи зберігання майна. Така правомочність у особи може виникнути на підставі цивільно-правових угод підряду, найму, оренди, комісії, прокату, перевезення, зберігання. При цьому не має значення, яким саме власником – юридичною чи фізичною особою – вин­ний був наділений певною правомочністю щодо відповідного майна.

 

444

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

Звернення на свою користь чужого майна, вчинене особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо цього майна, а за родом своєї діяльності мала лише доступ до цього майна (сторож, охоронник, підсобний робітник, вантажник та ін.), повинно кваліфікуватися як крадіжка за ст. 185. Це стосується також осіб, які виконували чисто технічні функції з транспортування майна (шофер, тракторист, комбайнер, водії водних транспортних засобів тощо). Якщо ж зазначені особи, крім чисто технічних функцій з транспортування майна, були наділені стосовно довіреного для транспортування майна певною правомочністю, їхні дії по неправомірному заволодінню цим майном слід роз­глядати як привласнення чи розтрату і кваліфікувати за ст. 191. Водночас, викрадення чужого майна, вчинене особою, яка була наділена щодо нього певною правомочністю, але у даному випадку нею не користувалася, має кваліфікуватися за статтями 185, 186 або 187.

Тимчасове запозичення майна, яке було ввірене винному чи перебувало в його ві­данні, для тимчасового його використання з подальшим поверненням його або його еквівалента власнику, не може бути визнано протиправним його привласненням. За наявності підстав такі дії можуть бути розцінені як самоправство (ст. 356), а при вчи­ненні їх службовою особою- як зловживання владою або службовим становищем (ст. 364).

Привласнення та розтрата, вчинені шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, утворюють склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191. Части­ною 2 цієї статті охоплюється також заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм служ­бовим становищем має місце тоді, коли службова особа незаконно обертає чуже май­но на свою користь чи користь третіх осіб, використовуючи при цьому своє службове становище. Його особливістю є те, що, на відміну від привласнення чи розтрати, пред­метом заволодіння чужим майном шляхом службового зловживання може бути і майно, яке безпосередньо не було ввірене винному чи не перебувало в його віданні. У зазначе­ний спосіб винний може заволодівати майном, щодо якого в силу своєї посади він наді­лений правомочністю управління чи розпорядження майном через інших осіб. Тобто він має певні владні повноваження щодо впливу на осіб, яким це майно ввірено чи пе­ребуває у їх віданні. Предметом такого протиправного заволодіння може бути також майно, щодо якого ані сам винний, ані його підлеглі не були наділені певною правомоч­ністю. На відміну від привласнення і розтрати для заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем основною ознакою є не наявність чи відсутність у винного певної правомочності щодо майна, яке є предметом злочину, а використання для заволодіння чужим майном офіційно наданих йому за по­садою службових повноважень.

Якщо заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем було пов’язане з внесенням такою особою до офіційних доку­ментів завідомо неправдивих відомостей, іншим підробленням документів або скла­данням і видачею завідомо неправдивих документів, дії винного потребують кваліфіка­ції за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 191, 366.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службової особи своїм службо­вим становищем слід відмежовувати від зловживання владою або службовим станови­щем, яке вчинюється з корисливих мотивів і утворює склад злочину, передбаченого ст. 364. Зловживання службовою особою своїм службовим становищем при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191, виступає способом заволодіння чужого майна і та­ким чином утворює спеціальний склад службового зловживання. При корисливому зловживанні владою або службовим становищем, відповідальність за яке передбачена ст. 364, службова особа не заволодіває чужим майном, а, діючи всупереч інтересам служби і протиправно отримуючи вигоду зі свого службового становища, заподіює влас­никові майна майнову шкоду. При цьому така шкода може полягати у так званій

 

Стаття 192

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

445

 

упущеній вигоді. На відміну від злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191, зловживання вла­дою або службовим становищем (ст. 364) може супроводжуватись оплатним вилучен­ням чужого майна, за якого відбувається заміна майна на рівноцінний еквівалент,- інше майно, гроші, використання чужого майна для особистих потреб без мети заволодіння ним тощо.

Умисне і безпідставне отримання службовою особою з використанням свого служ­бового становища чужого майна як премій, надбавок до заробітної плати, пенсій, допо­моги, інших виплат слід кваліфікувати заст. 191, а не заст. 364.

Якщо службова особа спочатку звертає на свою користь чуже майно шляхом зло­вживання своїм службовим становищем, а потім з метою приховати вчинений нею зло­чин зловживає своїм службовим становищем, її дії потребують кваліфікації за правила­ми реальної сукупності злочинів – за відповідними частинами ст. 191 і 364.

Привласнення вважається закінченим з моменту вилучення чужого майна й отри­мання винним можливості розпорядитися ним як своїм власним. Момент закінчення розтрати збігається з моментом витрачання чужого майна. Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем вважається за­кінченим з моменту отримання можливості розпорядитися ним на власний розсуд.

  1. Суб’єктом привласнення і розтрати, відповідальність за які передбачена ч. 1
    ст. 191, може бути осудна приватна особа, яка досягла 16-річного віку і якій майно, що
    є предметом цього злочину, було ввірене чи перебувало в її віданні.

Суб’єктом привласнення, розтрати або заволодіння чужим майном шляхом зловжи­вання службової особи своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191) може бути лише службова особа. Про поняття службової особи див. примітки 1 і 2 до ст. 364 та Загаль­ні положення до розділу XVII Особливої частини КК.

Суб’єктом злочинів, передбачених частинами 3-5 цієї статті, може бути як особа, якій майно було ввірене чи у віданні якої воно перебувало, так і службова особа.

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.
  2. Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами привласнення, роз­трати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем закон передбачає вчинення їх: 1) повторно або 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. З ст. 191), 3) у великих (ч. 4 ст. 191) або 4) особливо великих (ч. 5 ст. 191) розмірах, або 5) організованою групою (ч. 5 ст. 191).

Про поняття таких кваліфікуючих цей злочин ознак, як вчинення його повторно, у великих чи особливо великих розмірах, див. коментар, викладений у Загальних поло­женнях до цього розділу, а таких ознак, як вчинення його за попередньою змовою гру­пою осіб чи організованою групою,- ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС 7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України за­конодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (п. 3).

Стаття 192.     Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловжи­вання довірою

  1. Заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання
    довірою за відсутності ознак шахрайства –

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

  1. Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що
    заподіяли майнову шкоду у великих розмірах,-

караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

 

446

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

Примітка. Відповідно до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, а у великих розмірах – така, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

  1. Потерпілим від злочину може бути як власник, так і законний володілець майна.
  2. З об’єктивної сторони цей злочин полягає в отриманні винним матеріальної ви­годи за рахунок власника або законного володільця майна шляхом обману або зловжи­вання довірою за відсутності ознак шахрайства. За способом вчинення цей злочин є близьким до шахрайства. Однак, на відміну від шахрайства, при його вчиненні не від­бувається вилучення чужого майна із фонду власника: винний отримує матеріальну вигоду в результаті використання майна, яке лише мало надійти у розпорядження влас­ника і поповнити його майновий фонд. Тобто він не вилучає майно, а лише не передає його належному власникові чи законному володільцю.

Способами вчинення злочину є обман та зловживання довірою.

За своїм змістом обман та зловживання довірою як способи вчинення цього злочи­ну аналогічні обману та зловживанню довірою при шахрайстві. Про їх поняття див. ко­ментар до ст. 191.

Заподіянням майнової шкоди, відповідальність за яке передбачена ст. 192, охоплю­ються випадки:

  • незаконного використання чужого майна чи грошових коштів (самовільне всупе­реч укладеній угоді чи досягнутій домовленості безоплатне використання транспорт­них засобів чи інших предметів; нецільове використання коштів чи майна іншого влас­ника, отриманих на законних підставах (як попередню оплату за товар чи фінансування певного проекту, орендування приміщень, у т. ч. і житла, або іншого майна, наданого винному його власником чи законним володільцем на зберігання чи залишеного під нагляд, тощо), в результаті чого потерпіла сторона, будучи позбавленою можливості використовувати майно чи кошти у власних інтересах, зазнає майнової шкоди у формі упущеної вигоди;
  • неправомірного неповернення чи несвоєчасного повернення власнику майна чи грошових коштів, що позбавляє власника можливості використовувати їх за власним розсудом і отримати певний дохід;
  • ухилення від сплати обов’язкових платежів (перекручування умов договору купів-лі-продажу з метою зменшення розміру мита, користування пільгами (на оплату житла, електричної енергії чи газу, на проїзд тощо)), в результаті чого держава не отримує на­лежних грошових надходжень. Не утворює складу цього злочину ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що входять до системи оподаткуван­ня. Такі дії за наявності для того підстав слід розглядати як злочин у сфері господарсь­кої діяльності і кваліфікувати за ст. 212;
  • отримання майна чи грошових коштів (кредитів, позик, субсидій та інших соці­альних виплат, придбання нерухомості або іншого майна тощо) з використанням при цьому пільг, на які винна особа не мала права (наприклад, отримання безвідсоткової позики, яка надається певним категоріям громадян, що постраждали від Чорнобильсь­кої катастрофи; отримання позики для будівництва чи придбання дачних будинків, яка передбачена для ветеранів праці; безоплатне придбання медикаментів чи придбання з 50%-ю знижкою їх вартості, що передбачено для певних категорій громадян);
  • звернення особою, яка перебуває на службі, на свою користь або користь інших осіб грошових коштів, які є платою за отримані громадянами чи організаціями послуги. Правова оцінка дій винних осіб у таких випадках залежить від того, чи була та чи інша особа наділена повноваженнями на отримання та оприбуткування таких платежів. На­приклад, дії працівників транспорту, які не уповноважені відповідним суб’єктом на одержання коштів як плати за надані послуги, пов’язані з перевезенням транспортом пасажирів або вантажу, і які одержують від фізичних або юридичних осіб гроші

 

Стаття 193

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

447

 

за безквитковий проїзд чи за незаконне, без оформлення документів, перевезення ван­тажу, утворюють склад злочину, передбаченого ст. 192. Якщо працівник транспорту уповноважується на отримання коштів за надані послуги, то присвоєння отриманих ним грошових коштів є привласненням чужого майна, оскільки з моменту отримання їх уповноваженою особою вони стають власністю певного суб’єкта (юридичної чи фізич­ної особи). Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного транс­порту, який не є службовою особою, майнової винагороди у значному розмірі за вико­нання чи невиконання дій з використанням становища, яке він посідає на такому транс­порті, слід кваліфікувати за ст. 354.

Якщо заподіяння майнової шкоди шляхом обману супроводжувалось підробленням документів чи використанням підроблених документів, вчинене слід кваліфікувати за відповідними частинами ст. 196 таст. 375.

За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 192, є матеріальним. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є настання в результаті його вчинення значної майнової шкоди. Згідно з приміткою до ст. 192, майнова шкода, за­подіяна шляхом обману або зловживання довірою, визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Особливістю суспільно небезпечних наслідків цього злочину є те, що майнову шко­ду становлять не лише прямі збитки (витрати) власника майна, а й не одержані влас­ником кошти. За вказаною ознакою цей злочин відрізняється від інших корисливих злочинів проти власності, при вчиненні яких завжди має місце пряма дійсна матеріаль­на шкода, пов’язана із фактичним зменшенням майнового фонду власника в результаті вилучення з нього майна.

Злочин, передбачений ст. 192, вважається закінченим з моменту спричинення за­значеної майнової шкоди певному суб’єкту власності.

  1. Суб’єктом злочину можуть бути як приватна особа, так і працівник підприємст­ва, установи та організації незалежно від форми власності, які досягай 16-річного віку. Вчинення такого діяння службовою особою слід кваліфікувати тільки за ст.
  2. З суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і корис­ливим мотивом.
  3. Кваліфікуючими цей злочин ознаками є: 1) вчинення його за попередньою змо­вою групою осіб, а також 2) заподіяння майнової шкоди у великих розмірах.

Про поняття такої кваліфікуючої цей злочин ознаки, як вчинення його за поперед­ньою змовою групою осіб, див. коментар до ст. 28. Майновою шкодою у великих роз­мірах, заподіяною шляхом обману чи зловживання довірою (ч. 2 ст. 192), відповідно до закону (примітка до ст. 192) слід визнавати майнову шкоду, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

ЦК(ст. 623).

Постанова ПВС № 7 від 25 вересня 1981 р. «Про практику застосування судами України за­конодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» (п. 4).

Постанова ПВС № 5 від 26 березня 1999 р. «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов ‘язкових платежів» (п. 1).

Стаття 193.     Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культур­ну цінність, а також скарбу,-

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

 

448

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

  1. Об’єктом злочину є право власності. Винний не має законного права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випад­ково опинилось. Таке право належить власникові чи законному володільцю загубленої речі чи майна, яке випадково вибуло із їх володіння. Скарб у передбачених законом випадках має перейти у власність держави.
  2. Предметом злочину може бути лише: 1) майно, яке є чужим для винного, зна­йдене ним чи випадково опинилося в нього і має особливу історичну, наукову, худож­ню, культурну цінність; 2) скарб.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають іденти­фікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлен­ня таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла за­гублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пере­дана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо осо­ба, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування неві­домі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишен­ня при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна осо­ба, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обстави­ну, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходи­лось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, закон­ним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволо-діння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв яки­хось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазна­чене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно мало відповідну цінність, а саме: особли­ву історичну, наукову, художню, культурну цінність, або певний правовий статус – бу­ло скарбом. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предме­тів визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства ви­значають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону

 

Стаття 193                                 ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                               449

та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на куль­турні цінності відповідним законом України культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розко­пок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо).

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність мо­жуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають та­кої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками стародав­ні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окремих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, культурної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валют­ні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них пра­во власності.

Привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, які не є скарбом, не утворює складу цього злочину і за наявності підстав може бути кваліфіко­ване заст. 214.

  1. З об’єктивної сторони злочин полягає у привласненні особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї, а також скарбу.

Привласнення це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим йо­го використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на ко­ристь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або скарб, має право звернути їх на свою користь – набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявления про знахідку міліції або органові місцевого самоврядуван­ня, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернен­ня загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам’яткою історії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення нею їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК.

Не становить привласнення також продаж особою знайденої речі, що швидко псуєть­ся, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартіс­тю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов: 1) одержа­ти письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму грошей, одер­жаних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість по­відомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної вла­ди або орган місцевого самоврядування.

15    3—187

 

450

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VI

 

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усві­домлює той факт, що привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадко­во опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення во­лодіння над таким майном.
  2. Суб’єкт злочину загальний.

Конвенція ООН про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезен­ня, ввезення та передачі права власності на культурні цінності від 17 листопада 1970р. Рати­фікована УРСР 10 лютого 1988 p. (cm. 1).

Конвенція ООН про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988 р. (статті 1, 2).

ЦК (статті 337, 338, 343).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 верес­ня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України «Про народні художні промисли» від 21 червня 2001р. (статті 1, 12, 13).

Постанова ВР від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва на­ціональним надбанням України».

Порядок укладення охоронних договорів на пам ‘ятки культурної спадщини. Затверджений постановою KM Мі і 768 від 28 грудня 2001 р.