Цивільний процесуальний кодекс: Коментар ч. 5

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15

Стаття 83. Повернення судового збору та коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи

 

  1. Сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду у разі:

1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) залишення заяви або скарги без розгляду;

5) закриття провадження у справі.

  1. Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі:

1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) закриття провадження у справі з підстави, визначеної пунктом 1 статті 205 цього Кодексу;

5) залишення заяви без розгляду з підстав, визначених пунктами 1, 2 і 8 статті 207 цього Кодексу.

  1. У випадках, встановлених пунктом 1 частини першої і пунктом 1 частини другої цієї статті, судовий збір та кошти на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертаються у розмірі зайво внесеної суми; в інших випадках, встановлених цією статтею, – повністю.
  2. Судовий збір повертається в інших випадках, встановлених законом.

 

  1. Коментована стаття регулює підстави повернення судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Поверненню підлягає лише фактично сплачена сума судового збору, яка надійшла до відповідного бюджету.

Підставами поверення судового збору є одна з таких обставин:

1) зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом. У цьому випадку судовий збір та кошти на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертаються у розмірі зайво внесеної суми;

2) повернення заяви або скарги. Підстави для повернення заяви (скарги) перебачені у ст. 121 ЦПК;

3) відмови у відкритті провадження у справі. Підстави для відмови у відкритті провадження передбачені у ч.2 ст. 122 ЦПК;

4) залишення заяви або скарги без розгляду. Підстави для залишення заяви без розгляду передбачені ст. 207 ЦПК;

5) закриття провадження у справі. Підстави для закриття провадженян у справі передбачені у ст. 205 ЦПК.

Судовий збір повертається в інших випадках, встановлених законом.

 

  1. Сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертається у разі:

1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством. Кошти на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи повертаються у розмірі зайво внесеної суми;

2) повернення заяви або скарги;

3) відмови у відкритті провадження у справі;

4) закриття провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ст. 205 ЦПК);

5) залишення заяви без розгляду, якщо заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності (п.1 ст. 207 ЦПК), або заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (п.2 ст. 207 ЦПК), або провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк (п.8 ст. 207 ЦПК).

 

  1. Питання про повернення судового збору або витрат на інформаційно-технічне забезпечення вирішується ухвалою суду. Коментована стаття не вимагає подання клопотання чи заяви особою, яка зацікавлена у поверненні збору або витрат і містить імперативне правило, адресоване суду. Враховуючи наведене, суд повинен вирішувати питання про повернення збору або витрат з власної ініціативи. Це питання вирішується одночасно з відкриттям провадження у справі або під час постановлення відповідних ухвал у випадках, передбачених у ч.1 або ч.2 коментованої статті.

З огляду на те, що в коментованій статті чітко йдеться про ухвалу, вирішення питання про повернення збору та витрат рішенням суду не допускається.

 

 

 

Стаття 84. Витрати на правову допомогу

 

  1. Витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.
  2. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

 

  1. Витрати на правову допомогу – це витрати сторін та третіх осіб, які вони несуть у зв‘язку із оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, котрі беруть участь у справі.

Про поняття правової допомоги, адвоката та фахівця у галузі права див. коментар до ст. ст. 12, 56  ЦПК.

Коментована стаття передбачає можливість надання стороні безоплатної правової допомоги, тобто допомоги, яка не оплачується стороною. Якщо правова допомога надається оплатно, але вона оплачується на стороною, а будь-якою іншою особою (наприклад, за рахунок благодійної організації, адвокатського об‘єднання, зацікавленою особою), незалежно від її участі у справі, така правова допомога вважатиметься наданою стороні безоплатно, а отже до судових витрат не включається.

 

  1. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною і особою, яка надає правову допомогу.

Відповідно до ст. 33 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1.10.1999 р. єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар. Гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги, повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обгрунтованим за розміром.

При визначенні обгрунтованого розміру гонорару, беруться до уваги наступні фактори:

1) обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність досвіду для його успішного завершення;

2) вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі;

3) необхідність виїзду у відрядження;

4) важливість доручення для клієнта;

5) роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт;

6) досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт;

7) особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення;

8) характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом;

9) професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.

Жодний з цих факторів не має самодостатнього значення; вони підлягають врахуванню в їх взаємозв’язку стосовно до обставин кожного конкретного випадку.

Розмір гонорару і порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про надання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна оплата, доплата гонорару за позитивний результат по справі, тощо) визначаються за домовленістю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.

Відповідно до ст. 34 Правил адвокатської етики, адвокат має право, окрім гонорару, стягувати з клієнта кошти, необхідні для покриття фактичних витрат, пов’язаних з виконанням доручення, якщо обов’язок клієнта з погашення цих витрат визначено угодою. В угоді про надання правової допомоги мають бути визначені види передбачуваних фактичних витрат, пов’язаних з виконанням доручення (оплата роботи фахівців, чиї висновки запитуються адвокатом, транспортні витрати, оплата друкарських, копіювальних та інших технічних робіт, перекладу та нотаріального посвідчення документів, телефонних розмов, тощо): порядок їх погашення (авансування, оплата по факту в певний строк і т. ін.) та може бути визначений їх обсяг.

За аналогією, вищезазначені положення Правил адвокатської етики можна поширити й на інших фахівців у галузі права.

Таким чином, до складу витрат, пов‘язаних із оплатою правовою допомогою, включаються витрати на оплату праці адвоката або іншого фахівця у галузі права (гонорар), а також відшкодування витрат,  зумовлених наданням правової допомоги (наприклад, витрати у зв‘язку із відрядженнями, нотаріальним посвідченням документів, перекладом; витрати, пов‘язані із виконанням процесуальних дій по справі (наприклад, збір доказів, копіювання документів). Усі ці витрати повинні перебувати у безпосередньому причинному зв‘язку із наданням правової допомоги у конкретній справі, а їх розмір повинен бути розумним. Тому до складу витрат, пов‘язаних із наданням правової допомоги не включаються витрати на  придбання комп‘ютерної техніки, інформаційно-пошукових систем та баз даних по законодавству, спеціальної юридичної літератури.

 

  1. Склад та розмір витрат, пов‘язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов‘язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам – наприклад, особисті розписки адвоката про одержання авансу.

До складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною або її представником (а не будь-ким) витрати. В постанові від 01.10.2002р.  по справі № 30/63 Верховний Суд України звернув увагу, що судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Стягнення ж суми в рахунок майбутньої їх оплати у вигляді судових витрат, чинним законодавством не передбачено.[1] Не зважаючи на дату цього рішення, його мотиви і на даний час залишаються визначальними.

Якщо умовами договору з адвокатом передбачено сплату авансу і частини гонорару, наприклад, після постановлення рішення та набрання ним законної сили, то до складу витрат, пов‘язаних із оплатою правової допомоги у справі включаються лише фактично сплачена сума авансу та інші фактично понесені до постановлення рішення витрати. Сума гонорару, який буде сплачено в майбутньому, відшкодуванню не підлягає, оскільки ці платежі ще не проведені, а отже не призвели до витрат сторони. Тому визначаючи умови оплати гонорару, адвокатам слід звертати увагу клієнтів, що з метою повного відшкодування витрат та правову допомогу, в їх інтересах сплатити всю суму гонорару авансом.

Витрати на правову допомогу відшкодовуються лише у тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася у справі тими особами, які одержали за це плату. Самі лише докази укладення угоди про надання правової допомоги і її оплати не можуть бути підставою для відшкодування цих витрат, якщо адвокат в судових засіданнях участі не брав.

Відповідно до ч.2 коментованої статті граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом. Вказівка законодавця на обмеження розміру компенсації витрат на правову допомогу законом свідчить, що ці витрати не будуть відшкодовуватися у повному розмірі, якщо вони перевищуватимуть певну суму.

Оскільки закону, про який йдеться у ч.2 коментованої статті на даний час не має, розмір такої компенсації з урахуванням обставин конкретної справи повинен визначити суд. При визначені розміру компенсації, суду слід враховувати (а сторонам доводити) розумність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та характеру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої правової допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката по конкретній справі, адресований клієнту.

Витрати на правову допомогу повинні бути підтверджені документально. Тому інші засоби доказування цих обставин, крім письмових, є недопустимими.

 

  1. Слід наголосити, що Пленум Верховного Суду у своїх правових позиціях висловився щодо оплати послуг адвоката наступним чином: присуджуючи на підставі статтей ЦПК стороні, на користь якої постановлено рішення за позовом немайнового характеру, з другої сторони витрати по оплаті допомоги адвоката, суд має виходити з того, що відповідно до ст..12 ЗУ від19 грудня 1992 року № 2887-ХІІ “Про адвокатуру” ця оплата здійснюється на підставі угоди між громадянином або юридичною особою й адвокатським об”єднанням чи адвокатом. Разом з тим суд може, враховуючи обсяг допомоги адвоката й витрачений ним час, зменшити розмір відшкодування цих витрат.[2]

 

  1. Однією з найбільш гострих проблем під час визначення розміру компенсації є співмірність витрат на правову допомогу з ціною позову. Правового значення це співвідношення набуло у зв‘язку із ст. 76 ЦПК УРСР, в якій було зазначено, що стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у справі, в розмірі до п’яти процентів від задоволеної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою суми. Отже максимальний розмір відшкодування у справах, що підлягають грошовій оцінці, не міг перевищувати 5% ціни позову, але міг бути і меншим. При цьому складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи та інші обставини враховувалися судом в межах зазначених 5%.

В Господарському процесуальному кодексі України аналогічної норми не має. Однак на співмірність, як ознаку справедливого гонорару адвоката, вказував і Вищий господарський суд України. Так, у п. 11 Інформаційного листа № 01-8/155 від 13.02.2002р. “Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів” Суд роз‘яснив, що вирішуючи питання про розподіл витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням матеріалів конкретної справи, зокрема, ціни позову може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Не зважаючи на оціночний характер таких понять як “явно завищений” та “розумна необхідність”, господарські суди активно застосовують це роз‘яснення для обмеження відшкодування судових витрат на правову допомогу без їх конкретизації. Наприклад у постанові від 03.02.2004р. у справі № 36/207 Верховний Суд України зазначив, що задовольняючи позов в частині судових витрат, пов’язаних з оплатою послуг адвоката [було присуджено 100000 гривень. –  В.К.], суди першої і апеляційної інстанцій не звернули увагу, що сума судових витрат на оплату адвоката значно перевищує суму позову, при цьому не з’ясували, наскільки обгрунтовані ці витрати з розглядом справи.[3] При цьому за неписаними правилами справедливим вважається відшкодування у розмірі 5% задоволених вимог (за аналогією до ст. 76 ЦПК УСР).

Таким чином, за існуючою практикою, котра сформувалася за час дії ст.76 ЦПК УРСР, для правильного вирішення питання про компенсацію витрат на правову допомогу суду слід досліджувати співрозмірність гонорару з ціною позову. Це означає, що, фактично, робота адвоката оцінюється судом в залежності від одержаного ним результату.

Однак на нашу думку, існуюча практика є необгрунтованою і саме тому законодавець відмовився від обмеження витрат на оплату допомоги адвоката 5% від задоволених вимог, як це було раніше.

Якщо стати на позицію адвоката, то очевидно, що умови виконання конкретного доручення залежать, насамперед, від фактичних обставин справи, наявних доказів, правової кваліфікації спору та процесуального становища клієнта. Обсяг правової допомоги, який необхідно виконати, найменше залежить від ціни позову, хоча вона звичайно враховується теж.

Тому справедливішим, на наш погляд, є застосування граничного розміру компенсації правової допомоги залежно від обсягу такої допомоги у справі. Для цього можна використовувати погодинну ставку адвоката або звичайну погодинну ставку на такі послуги у данній місцевості (наприклад, за даними міської колегії адвокатів). Такий принцип визначення компенсації не залежить від категорії справ (майнові чи немайнові) і, як наслідок, ціни позову, враховує реально виконану роботу у справі, яку суддя бачить.

 

 

Стаття 85. Витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду

 

  1. Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту сторін та їх представників, а також найманням житла, несуть сторони.
  2. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачуються іншою стороною добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати.
  3. Граничний розмір компенсації за судовим рішенням витрат сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

  1. Рогляд цивільної справи передбачає участь сторін (їх представників), для чого вони повинні з‘явитися у призначений час в приміщенні суду. Від їх особистої явки до суду залежить реалізація більшості інших процесуальних прав.

Коментована стаття до витрат сторін та їх представників, пов‘язаних із явкою до суду відносить:

1) витрати, пов‘язані із переїздом до іншого населеного пункту;

2) витрати, пов‘язані із найманням житла;

3) добові;

4) компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять.

 

Граничний розмір компенсації витрат, пов‘язаних із явкою сторін та їх представників в судове засідання на даний час Кабінетом Міністрів не встановлений. Однак це не означає, що ці витрати відшкодуванню не підлягають до прийняття відповідного нормативного акта. Тому при вирішенні цього питання можна використати інше законодавство, що регулює подібні відносини (аналогію закону), а саме Постанову Кабінету Міністрів України від 23.04.1999р. № 663 “Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон” і Інструкцію про службові відрядження в межах України та за кордон, затверджену наказом Міністерства фінансів України № 59 від 13.03.1998 р. (з наступними змінами)

 

  1. Витрати, пов‘язані із переїздом сторони та її представника до іншого населеного пункту.

Відповідно до п.1.7 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України № 59 від 13.03.1998 р. (з наступними змінами) витрати на проїзд до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загального користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов’язаних із придбанням проїзних квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.

Відрядженому працівникові відшкодовуються витрати на проїзд транспортом загального користування (крім таксі) до станції, пристані, аеропорту, якщо вони розташовані за межами населеного пункту, де постійно працює відряджений, або до місця перебування у відрядженні.

Відповідно до п.8 Постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.1999р. № 663 “Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон” у разі відрядження за кордон на службовому автомобілі витрати на пально-мастильні матеріали відшкодовуються відповідно до діючих норм за кілометр пробігу та затвердженого маршруту.

Крім того, на нашу думку, до скалуд цих витрат слід відносини витрати на проїзд осіб, які супроводжують інваліда, якому за медичними показаннями такий супровід є необхідним.

 

  1. Витрати, пов‘язані із наймом житла. Відповідно до п.1.6 Інструкції про службові відрядження, підприємство за наявності підтвердних документів (в оригіналі) відшкодовує витрати відрядженим працівникам на наймання жилого приміщення в розмірі фактичних витрат з урахуванням побутових послуг, що надаються в готелях (прання, чистка, лагодження та прасування одягу), за користування холодильником, телевізором, телефоном (крім витрат на телефонні переговори) тощо.

Працівникові, відрядженому в межах України, відшкодовується плата за бронювання місця в готелях у розмірі не більш як 50 відсотків його вартості за одну добу, згідно з поданими підтвердними документами в оригіналі.

Витрати на наймання жилого приміщення за час вимушеної зупинки в дорозі, що підтверджуються відповідними документами, відшкодовуються в порядку й розмірах, передбачених цим пунктом.

У п. 1.9 зазначено, що у разі тимчасової непрацездатності відрядженого працівника йому на загальних підставах відшкодовуються витрати на наймання жилого приміщення (крім випадків, коли відряджений працівник перебуває на стаціонарному лікуванні) і сплачуються добові протягом усього часу, поки він не може за станом здоров’я приступити до виконання покладеного на нього службового доручення або повернутися до місця свого постійного проживання, але на строк не більше двох місяців.

Тимчасова непрацездатність відрядженого працівника, а також неможливість за станом здоров’я повернутися до місця постійного проживання повинні бути засвідчені в установленому порядку.

 

  1. Добові – це витрати на харчування, міський проїзд та інші витрати, пов‘язані і перебуванням в іншому населеному пункті.

Відповідно до Інструкції про службові відрядження, добові виплачуються за кожний день (включаючи день від’їзду та приїзду) перебування працівника у відрядженні в межах України, враховуючи вихідні, святкові й неробочі дні та час перебування в дорозі (разом з вимушеними зупинками).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.1999р. № 663 “Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон” встановлено наступні граничні норми добових витрат:

а) у разі коли до рахунків на оплату вартості проживання у готелях не включаються витрати на харчування, для відряджень у межах України – 25 гривень, для відряджень за кордон – 280 гривень;

б) у разі коли до рахунків вартості проживання у готелях включаються витрати на:

  • одноразове харчування, для відряджень у межах України – 20 гривень, для відряджень за кордон – 224 гривні;
  • дворазове харчування, для відряджень у межах України – 15 гривень, для відряджень за кордон – 154 гривні;
  • триразове харчування, для відряджень у межах України – 10 гривень, для відряджень за кордон – 98 гривень.

Визначення кількості днів відрядження для виплати добових проводиться з урахуванням дня вибуття у відрядження й дня прибуття до місця постійної роботи, що зараховуються як два дні.

При відрядженні працівника строком на один день або в таку місцевість, звідки працівник має змогу щоденно повертатися до місця постійного проживання, добові відшкодовуються як за повну добу.

 

  1. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Порядок реалізації цієї норми законом не визначено.

На практиці питання про компенсацію втраченого заробітку майже не постає. Сторони думають, насамперед, про позитивний для себе результат розгляду справи, а не про витрати. Не сприяє реалізації цієї норми й те, що не визначено механізм її застосування. Разом з тим, покладення на сторону, яка заявила безпідставний спір обов‘язку компенсувати втрачений заробіток може бути чи не єдиним реальним засобом протидії безпідставним позовам і недобросовісним позивачам.

Слід мати на увазі, що явка до суду є поважною причиною відсутності на роботі і заробітна плата на цей час за працівником зберігається. Ці витрати лягають на роботодавця і йому не відшкодовуються. Тому, якщо сторона є найманим працівником, компенсацію втраченого заробітку вона вимагати не може, оскільки заробіток не втрачено.

Право на одержання коменсації за втрачений заробіток мають самозайняті особи (письменники, артисти, художники, лектори, лікарі, адвокати, приватні нотаріуси, аудитори, оцінщики, архітектори, тощо) та підприємці, які забезпечують себе роботою, а отже і заробітком самостійно.

Заробіток може бути втрачено, якщо він був. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку. Тому для компенсації втраченого заробітку суду слід надати докази, які підтверджують середньомісячний заробіток сторони. При цьому та обставина, що його втрачено, презюмується. Іншими словами, якщо наприклад, відповідач-нотаріус, який 3 дні протягом місяця брав участь в судових засіданнях, одержав у цьому місяці дохід, який перевищує його середньомісячний заробіток, то це не означає, що він заробітку не втратив, адже можна припустити, що у ті 3 дні, коли він був в суді, він теж міг одержати дохід.

Порядок визначення середньомісячного заробітку передбачено Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. № 100 “Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати”. В контесті коментованої норми, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством  або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

Відповідно до п. 8 вищезгаданого Порядку…, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Наприклад, якщо середньомісячний заробіток нотаріуса з два останніх місяці становить 40 000 гривень, а в суді нотаріус перебував загалом 6 годин протягом трьох днів, то для визначення розміру коменсації за втрачений заробіток слід визначити розмір годинного заробітку (40 000 гривень /48 робочих днів/8 годин (тривалість робочого дня нотаруса за графіком = 104,17 гривень) та помножити його на кількість годин, витрачених у зв‘язку із явкою до суду (6 годин). Таким чином, сума компенсації буде складати 625,02 гривень.

Якщо явка до суду мала місце у різні місяці, коменсацію, на наш погляд, слід розраховувати окремо за кожний місяць, оскільки середньомісячний заробіток змінюється (він, нагадаємо, береться за два останніх місяці).

Час, витрачений у зв‘язку із явкою до суду, складається з часу, протягом якого сторона не могла займатися діяльністю, яка дає їй заробіток, зокрема часу, проведеного в судовому засіданні. Цей час можна визначити шляхом додавання часу тривалості усіх судових засідань, в яких сторона брала участь.  До цього часу слід додати і час чекання початку судових засідань, якщо вони почалися із запізненням. До цього часу можна додати також час, необхідний для доїзду в приміщення суду. Однак цю обставину сторона, яка заявляє про коменсацію втраченого заробітку, повинна довести.

Враховуючи те, що саме сторона зацікавлена у компенсації втраченого заробітку, вона й повинна подати суду необхідні докази: документи про середньомісячний заробіток, підсумок часу, проведеного в судових засіданнях, розхрахунок компенсації за втрачений заробіток. Зрозуміло, що суд вищенаведених розрахунків здійснювати з власної ініціативи не буде.

Якщо сторона, на користь якої постановлено рішення не працює і не має самостійного доходу, вона має право одержати компенсацію за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. Порядок розрахунку цієї компенсації аналогічний, з відмінністю лише в тому, що замість середньомісячного заробітку до уваги береться мінімальна заробітна плата, що діяла на час, коли відбувалася явка до суду.

 

  1. Для застосування коментованої норми важливо розмежовувати осіб, які надають правову допомогу (адвокатів та інших фахівців) і представників. Витрати, пов‘язані із оплатою правової допомоги компенсуються стороні (див. коментар до ст. 84 ЦПК), а не особі, яка надає таку допомогу.

Натомість, якщо адвокат бере участь у справі як представник, правова допомога, яку він надає, стороні не компенсується, але адвокат набуває право на компенсацію втраченого заробітку.

Враховуючи наведене, суд може відмовити у коменсації витрат на правову допомогу, надану адвокату, якщо він брав участь у справі як представник, а не як особа, котра надає правову допомогу.

 

 

Стаття 86. Витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз

 

  1. Витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.
  2. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. У разі неоплати судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення судової експертизи.
  3. Добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.
  4. Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.
  5. Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

  1. Свідки, спеціалісти, перекладачі, експерти, залучені до участі у справі, витрат у зв‘язку з участю у справі нести не повинні. Ці витрати несе сторона, яка заявила відповідне клопотання про виклик цих осіб або проведення експертизи.

 

  1. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи.

У ст. 143 ЦПК передбачено, що суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Звертаємо увагу на два моменти. По-перше, формальною підставою для призначення експертизи є заява, а не клопотання. Разом з тим, вже у ст. 145 ЦПК зазначено, що призначення експертизи є обов‘язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Тому в даному випадку заяву і клопотання слід вважати синонімами.

По-друге, з такою заявою можуть звертатися не лише сторони, а будь-які особи, які беруть участь у справі. В такому випадку постає питанння, хто повинен нести витрати на її проведення, адже у коментованій статті чітко зазначено, що витрати несе сторона.

На наш погляд, у суда не має правових підстав покладати витрати на проведення експертизи на сторону, якщо вона не заявляла клопотання про проведення експертизи. Хто клопотав, той і повинен нести витрати. Тут слід застосовувати аналогію закону.

Особою, яка клопоче про проведення експертизи слід вважати особу, яка бере участь у справі, і  першою заявила відповідне клопотання суду в усній або письмовій формі. Таке клопотаня може бути заявлено одночасно із поданням позовної заяви, в попередньому судовому засіданні або під час судового розгляду справи. Клопотання вирішується судом після з‘ясування думки інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому, та обставина, що ці особи не заперечують проти призначення експертизи або підтримують таке клопотання, не є підставою для покладення на них витрат, пов‘язаних із її проведенням.

Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. Про такий порядок оплати експертизи повинно бути зазначено в ухвалі суду.

Якщо на одній стороні беруть участь кілька співучасників і всі вони заявляють клопотання про проведення судової ескпертизи, то необхідні витрати несуть усі співучасники порівну. При цьому між ними розподіляється лише половина витрат, якщо клопотання заявлено також і відповідачем.

На нашу думку, правило про покладення витрат з проведення експертизи на сторону, яка заявила відповідне клопотання, не є імперативним. Суд може покласти ці витрати й на іншу сторону, якщо вона сама про це просить, з цим погоджується або якщо сторони домовилися про конкретний порядок оплати експертизи (наприклад, порівну). Це може бути пов‘язано із неплатоспроможністю сторони, яка заявляє відповідне клопотання; намаганням запобігти затягуванню розгляду справи цією стороною (умисна неоплата) та іншими обставинами.

У коментованій нормі не передбачено, як саме вносять кошти на оплату експертизи: на рахунок суду чи експертної установи. Вважаємо, що ці кошти можуть вноситися безпосередньо на рахунок експертної установи на підставі виставленого нею рахунку, адже суд, призначаючи експертизу, не може визначити її вартість.

Сторонам виставляються окремі рахунки на оплату. Слід звернути увагу, що строк оплати витрат на проведення експертизи встановлюється судом. Оскільки призначаючи експертизу, суд не можне точно знати коли буде визначена вартість експертизи та виставлено рахунки на її оплату, строк оплати доцільно визначати не конкретною календарною датою, а певною кількістю днів після одержання рахунку.  Строк оплати встановлюється ухвалою суду.

Законом передбачено лише один можливий наслідок неоплати вартості експертизи у встановлений строк – скасування ухвали. При цьому не допускається стягнення зі сторони вартості експертизи, або покладення обов‘язку з її оплати на іншу сторону, або проведення експертизи з наступним стягненням її вартості. Разом з тим, за клопотанням сторони або іншої особи, на підставі ст. 73 ЦПК суд вправі продовжити строк оплати експертизи у разі його пропуску з поважних причин.

Суд не контролює своєчасність та повноту оплати експертизи. Про неоплату він дізнається, як правило, від експертної установи, яка повертає без виконання матеріали, що надавалися для експертизи. Після повернення матеріалів, суд ухвалою відновлює провадження, якщо воно зупинялося, і лише потім скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. Якщо без з‘ясування питань, що ставилися експерту, вирішення справи не можливе, і вони не можуть бути встановлені іншими засобами доказування, замість скасування ухвали суд може покласти її оплату на іншу сторону за її згодою.

 

  1. Відповідно до коментованої статті до складу судових витрат включаються:

1) витрати, пов’язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів;

2) витрати, пов‘язані із найманням ними житла;

3) добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту);

4) компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам.

Витрати, зазначені у п.1-3 несуть сторони, зацікавлені в участі у справі свідка, перекладача, спеціаліста або експерта. Компенсація сплачується стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Фактично, у коментованій статті встановлено правило розподілу витрат за результатами розгляду справи, а не порядок їх авансування. Іншими словами, законом не передбачено обов‘язку сторони щодо сплати компенсації втраченого заробітку чи за відрив від звичайних занять свідку, спеціалісту, перекладачу або експерту під час розгляду справи.

 

Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять – пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

 

  1. Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.
  2. Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

 

 

Стаття 87. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи

 

  1. Витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну.
  2. Граничний розмір компенсації витрат, пов’язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

 

 

Стаття 88. Розподіл судових витрат між сторонами

 

  1. Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.
  2. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
  3. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.
  4. У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
  5. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

 

Підхід законодавця до цього питання можна побачити у ч. 2 ст. 88 ЦПК: якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Отже, у разі звільнення позивача від судових витрат порядок їх відшкодування залежить від результатів розгляду справи. Якщо позов задоволено повністю (позивач виграв), то витрати стягуються з відповідача, але не на користь позивача (він витрат не ніс), а на користь осіб, які ці витрати фактично понесли незалежно від того чи були вони залучені до участі у справі (наприклад, на користь судово-експертної установи). Якщо  позов задоволено частково, то витрати стягуються пропорційно до задоволеної частини вимог. Якщо у позові відмовлено, то витрати не стягуються.

 

Стаття 89. Розподіл витрат у разі відмови від позову і укладення мирової угоди

 

  1. У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред’явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.
  2. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.
  3. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

 

При повному або частковому задоволенні позову, поданого до кількох відповідачів одним або кількома позивачами, звільненими від сплати державного мита, стягнення його провадиться за рішенням суду окремо з кожного відповідача виходячи з присудженої йому суми позову. Якщо такий позов подано кількома позивачами до одного відповідача, державне мито стягується з відповідача виходячи із загальної суми позову.

У випадках притягнення судом іншої особи як другого відповідача, якщо при цьому позивач звільнений від сплати державного мита, мито обчислюється із загальної задоволеної суми позову і стягується з кожного відповідача пропорційно розміру присудженої з нього суми позову.

У випадку, коли позивач, звільнений від сплати державного мита, не наполягає на своїх вимогах внаслідок добровільного повного або часткового задоволення їх відповідачем після поданого позову, сума мита підлягає стягненню з відповідача за ухвалою суду.

[1] Вісник господарського судочинства. – 2003, № 4 –

[2] Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. За ред.П.І.Шевчука. Київ.2002. С.253 п.73

[3] Вісник господарського судочинства. – 2004р., № 3. – С.145

ГЛАВА 9

ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

 

 

Стаття 90. Підстави і порядок застосування заходів процесуального примусу

 

  1. Заходами процесуального примусу є встановлені цим Кодексом процесуальні дії, що застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.
  2. Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлення ухвали.

 

  1. Заходи процесуального примусу – новий інститут цивільного процесуального права, який не був передбачений ЦПК 1963 р. Заходи процесуального примусу є формою процесуальної відповідальності учасників процесу за невиконання процесуальних обов‘язків.
  2. Підставою застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених в суді правил, в тому числі і тих, які встановлюються безпосередньо судом, або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.
  3. В ухвалі про застосування заходу процесуального примусу, крім реквізитів передбачених ч.1 ст.210 ЦПК України, має бути зазначено особу, до якої застосовано захід процесуального примусу, суть правопорушення і конкретний захід процесуального примусу.

Захід процесуального примусу застосовується судом негайно, тобто відразу після вчинення порушення. Цим заходи процесуального примусу відрізняються від санкцій, передбачених адміністративним, кримінальним закнодавством.

  1. Від заходів процесуального примусу слід відрізняти заходи відповідальності, які передбачені адміністративним та кримінальним законодавством. Так, відповідно до ст. 185-3 КпАП України неповага до суду, що виразилась у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача або в непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само вчинення будь-ким дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил, – тягнуть за собою накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

Відповідно до ст. 382 Кримінального кодексу України умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню – карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

 

Стаття 91. Види заходів процесуального примусу

 

  1. Заходами процесуального примусу є:

1) попередження;

2) видалення із залу судового засідання;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом;

4) привід.

  1. До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення.

 

  1. Коментована стаття містить вичерпний перелік заходів, які можуть застосовуватись судом до осіб, які порушують встановлені в суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства: попередження; видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід.
  2. Дана норма відтворює конституційне положення (ст.61 Конституції України) про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

 

 

Стаття 92. Попередження і видалення із залу судового засідання

 

  1. До учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпоряджень головуючого застосовується попередження, а у разі повторного вчинення зазначених дій — видалення із залу судового засідання.
  2. У разі повторного вчинення дій, зазначених у частині першій цієї статті, перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

 

  1. За порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх в судовому засіданні, застосовується попередження.

Порушенням порядку під час судового засідання вважається зокрема, перебування в залу у нетверезому стані, паління, лайка, бійка та інші хуліганські дії, вчиненення дій, які істотно відволікають увагу суду та учасників процесу, користування мобільними телефонами, псування майна суду, вживання їжі під час засідання тощо.

Попередження – це усне застереження суду, яким він попереджає особу, винну у порушенні порядку під час судового засідання, про неприпустимість таких дій в майбутньому, необхідність дотримуватися встановленого порядку та виконувати розпорядження головуючого.

Коментована норма не застосовується, якщо порушення мали місце не в судовому засіданні, а поза ним.

Суб‘єктом попередження може бути  будь-який учасник цивільного процесу,  а також будь-яка особа, яка присутня в судовому засіданні, незалежно від її процесуального статусу.

Суд може застосувати кілька заходів у вигляді попередження.

  1. Видалення із залу судового засідання – це окремий захід процесуального примусу, який застосовується у разі повторного порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого.

На нашу думку, порушення слід вважати повторним, якщо за таке саме порушення до особи раніше застосовано попередження. Повторність має місце і тоді, коли вчинене інше порушення порядку, ніж те, за яке було застосовано попередження.

На нашу думку, видалення не доцільно застосовувати до сторони, оскільки матиме місце порушення принципу змагальності.

Особа, яка видалена з залу судового засідання, видаляється до кінця цього засідання. В інших засіданнях особа може брати участь на загальних засадах.

  1. 3. Якщо перекладач повторно порушує порядок під час судового засідання або невиконує розпорядження головуючого, суд не має право його видалити, оскільки буде порушено права особи, яка користується послугами перекладача. В такому випадку суд оголошує перерву і надає час для заміни перекладача.

 

 

Стаття 93. Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом

 

  1. У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом.
  2. В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім’я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

 

  1. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали (ч.1, ч.4 ст. 137 ЦПК України).

На наш погляд, вилучати докази можна, як у осіб, які беруть участь у справі, так і в інших осіб, у яких знаходиться доказ.

Якщо суду повідомлені причини, з яких доказ не може бути поданий і суд погодився з їх поважністю, то підстав для тимчасового вилучення доказів не має.

  1. Тимчасове вилучення доказів полягає у вилученні зазначених в ухвалу письмових або речових доказів з місця їх знаходження в осіб, які ними володіють та передачі їх суду для долучення до матеріалів справи.
  2. Коментована стаття встановлює додаткові вимоги до ухвали про тимчасове вилучення доказів. В ній повинно бути зазначено: ім’я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення.

Ухвала оформляється як окремий документ в нарадчій кімнаті і оскарженню не підлягає.

  1. Порядок виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів Кодексом не визначено. Вважаємо, що слід застосовувати правила для виконання рішень, ухвал суду, встановлені Законом України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999р. Однак на майбутнє доцільно було б запровадити проведення тимчасового вилучення доказів судовим розпорядником за аналогією з проведенням обшуку та виїмки, які здійснюються за правилами кримінально-процесуального законодавства.
  2. До виконання ухвали суду про тимчасове вилучення доказів розгляд справи не може бути завершено.

 

 

Стаття 94. Привід свідка

 

  1. Належно викликаний свідок, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.
  2. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім’я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.
  3. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.
  4. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до статті 51 цього Кодексу, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.
  5. Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.
  6. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання.

 

  1. Свідок зобов‘язаний з‘явитися до суду на його вимогу. Цей обов‘язок забезпечується можливістю застосування приводу. Коментована стаття містить положення про механізм приводу в суд належно викликаного свідка, який без поважних причин не з’явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки.

Свідок вважається належно викликаним, якщо у справі є розпика про одержання судової повістки.

Підставою для приводу свідка є неявка в судове засідання без поважних причин. Тому якщо свідок повідомив про причину неявки, його викликають повторно, але привід не застосовують.

Законодавець визначив вичерпний перелік осіб, які не підлягають приводу в суд. Одні з них – це особи, які не підлягають допиту як свідки, інші – це особи, яких не можна примусити з‘явитися до суду в силу прямої вказівки закону: малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди І і ІІ груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

Інші особи, крім свідка, примусовому приводу не підлягають. Разом з тим, у ст.146 ЦПК України передбачено також можливість примусового приводу відповідача для проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства. Привід відповідача відбувається за аналогією.

  1. Процесуальним документом, на підставі якого здійснюється примусовий привід свідка, є ухвала, в якій зазначаються необхідні для її виконання реквізити, передбачені цією статтею. Ухвала оформляється окремим документом, апеляційному оскарженню не підлягає і виконується негайно.

Питання про привід свідка суд вправі вирішити як з власної ініціативи, так і за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. На нашу думку, така ухвала може постановлятися і не в судовому засіданні.

  1. Відповідно до Інструкції про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 28 грудня 1995 року (№864), привід виконується органом внутрішніх справ і, як правило, за місцем фактичного проживання особи, яка ухиляється від явки за викликом. Якщо особа, яка підлягає приводу, проживає чи фактично знаходиться за межами України (країн СНД), привід її здійснюється відповідно до міждержавних угод. Запити чи доручення, що надсилають в інші держави, а також документи, які до них додаються, виконуються мовою, передбаченою цими угодами, і належним чином засвідчуються.

Постанова (ухвала) про привід розглядається начальником  органу внутрішніх справ, який повинен невідкладно забезпечити її точне виконання. За відсутності начальника органу внутрішніх справ постанова (ухвала) про привід розглядається його заступником.

Працівник міліції, який призначений для виконання приводу, на підставі наявних у постанові (ухвалі) даних (прізвище, ім’я, по батькові, рік народження і місце проживання) зобов’язаний достовірно встановити особу, по відношенню до якої вона винесена. Якщо в постанові (ухвалі) відсутні окремі дані, що не дозволяють установити цю особу або місце її перебування, і вияснити їх неможливо, орган внутрішніх справ негайно сповіщає про це прокурора, слідчого, орган дізнання або суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Після встановлення особи, яка підлягає приводу, працівник міліції оголошує їй постанову (ухвалу) про привід під розписку. Відмова від підпису із зазначенням мотивів відзначається в постанові (ухвалі) і затверджується виконавцем приводу.

При посиланні особи, яка підлягає приводу, на хворобу, що позбавляє її можливості слідувати до місця виклику, захворювання повинно бути підтверджене в установленому порядку лікарем. Про хворобу, а також інші обставини, що фактично перешкоджають виконанню приводу (стихійне лихо, довгочасна непередбачена перерва в русі транспорту, хвороба члена родини або наявність малолітніх дітей при неможливості доручити кому-небудь нагляд за ними тощо), негайно оповіщаються прокурор, слідчий, орган дізнання чи суд, що винесли рішення про привід. До повідомлення додаються: рапорт виконавця, копії листків непрацездатності та інші документи, що підтверджують зазначені обставини.

Якщо в особи, яка підлягає приводу, відсутні поважні причини неявки, їй оголошуються строки прибуття чи виїзду (згідно з розкладом руху транспорту) до місця виклику, роз’яснюються порядок і правила оплати витрат, наслідки ухилення від явки.

Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати до місця виклику, від неї береться письмове зобов’язання про явку в зазначений строк, яке начальником органу внутрішніх справ негайно надсилається прокурору, слідчому, в орган дізнання чи суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Працівник міліції, призначений для виконання приводу, в такому випадку зобов’язаний:

а) про отримане зобов’язання зробити відмітку в постанові (ухвалі) про привід;

б) проконтролювати прибуття (якщо привід виконується в межах одного населеного пункту) чи від’їзд такої особи до місця виклику, в якщо необхідно, надати допомогу в придбанні квитка на транспорт;

в) доповісти про виконання приводу рапортом начальнику органу внутрішніх справ.

У разі відмови від добровільної явки особа, яка підлягає приводу, доставляється до місця виклику примусово у супроводі працівника міліції. Застосування зброї, наручників, зв’язування або інших спеціальних засобів при цьому забороняється.

У разі злісної непокори або опору законній вимозі працівника міліції слідувати до місця виклику складається протокол (акт), в якому вказуються місце, час і характер порушення, а також свідки. Протокол (акт) доповідається начальнику органу внутрішніх справ для вжиття до порушника встановлених законом заходів. Про це одночасно повідомляється прокурор, слідчий, орган дізнання чи суд, що винесли постанову (ухвалу) про привід.

Привід, крім виняткових випадків, не може проводитися в нічний час (з 22 до 6 години за місцевим часом).

Привід неповнолітнього свідка, що не досяг шістнадцяти років, проводиться з оповіщенням його батьків або інших законних представників (усиновителів, опікунів, піклувальників, представників установ і організацій), під опікою яких знаходиться неповнолітній. Інший порядок приводу неповнолітніх, вказаний у частині першій цього пункту, допускається лише у випадках, якщо такий порядок обумовлений у постанові (ухвалі) про привід.

Орган внутрішніх справ, на який покладається привід особи, вживає заходів до його обов’язкового виконання. З метою забезпечення виконання приводу чи усунення причин, які перешкоджають явці за викликом, орган внутрішніх справ, якщо це необхідно, звертається за сприянням до адміністрації підприємств, організацій, установ за місцем роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу, або використовує допомогу громадськості.

Особа, доставлена приводом, передається прокурору, слідчому, головуючому в судовому засіданні чи особі, яка проводить дізнання і постанова (ухвала) якої виконується. Працівник міліції, який здійснив привід особи, забезпечує її присутність там до часу, коли мине потреба.

Розділ II

 НАКАЗНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

 

Стаття 95. Стягнення на підставі судового наказу

 

  1. Судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
  2. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

 

  1. Судовий наказ, як форма вирішення спору, бере початок з римського права. Судовий наказ тоді мав назву інтердикту, а провадження – інтердиктного.

Функціонування судового наказу запроваджував у дореволюційній Росії Статут цивільного судочинства 1864 року. ЦПК УРСР 1924 року також детально регламентував процедуру видачі судового наказу.

Наказне провадження є однією з процедур ЦПК 2004 року, введеною з метою спрощення, підвищення ефективності та диференціації цивільного процесу. Вказаний розділ регулює не лише порядок видачі судового наказу, але й процедуру здійснення самого провадження, що передує видачі судового наказу.

Завдання наказного провадження зводяться до прискорення вирішення справ, предметом яких є вимоги, пов’язані зі стягненням з боржника грошових коштів або витребування майна.

Коментована стаття визначає судовий наказ як особливу форму судового рішення. Судовому наказу властиві наступні відмінності від судового рішення:

1) судовий наказ може бути скасований суддею, який його видав, за заявою боржника, якщо заперечення є вмотивованими;

2) у змісті судового наказу є лише 2 частини – вступна та резолютивна;

3) судовий наказ не підлягає апеляційному, а відповідно й касаційному оскарженню.

Судовий наказ, що вступив у силу, може бути скасований у порядку перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами в порядку передбаченому ст.ст. 361 – 366 цього Кодексу.

  1. Історично склалося застосування двох видів судових наказів: безумовний (неоспорюваний) та умовний (оспорюваний). У першому випадку боржник позбавлявся права на оскарження, на нього покладався обов’язок виконати судовий наказ. Другий варіант надавав боржнику можливість оспорювати судовий наказ, зупиняючи таким чином його дію. Як бачимо, ЦПК 2004 р. знайшов відображення саме останній вид судового наказу.

Зі змісту ч. 1 ст. 95 ЦПК вбачається, що предметом вимог заявника може бути:

  • стягнення з боржника грошових коштів;
  • витребування майна.

Відповідно до ст. 192 Цивільного кодексу України (далі ЦК) від 16 січня 2003 року до грошових коштів належать грошова одиниця України – гривня, а також іноземна валюта.

Під майном, яке може бути витребуване, слід розуміти окрему річ або сукупність речей. Потрібно зазначити, що за загальним правилом витребувати можна річ, визначену індивідуальними ознаками (як рухому, так і нерухому).

  1. Порядок виконання судових рішень регулюється Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р. Оскільки судовий наказ є особливою формою судового рішення, тому на нього поширюється дія згаданого Закону.

 

 

 Стаття 96. Вимоги, за якими може бути видано судовий наказ

 

  1. Судовий наказ може бути видано, якщо:

 1) заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі;

 2) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;

 3) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

  1. Судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом.

 

  1. Коментована стаття передбачає вимоги, щодо яких може виникнути наказне провадження. Вимоги, перелічені у ч.1 ст. 96 ЦПК повинні бути документально підтвердженими та безспірними, тобто не може викликати сумнівів ні момент настання права вимоги, ні сума грошових коштів чи вартість майна. В наказному провадженні не може розглядатися спір про право.

Першою підставою для видачі судового наказу є вимога, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, ст. 207 ЦК України зазначає, що правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторонами.

Воля сторін на укладення правочину може бути виражена також за допомогою телетайпного або іншого технічного зв’язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Відповідно до ст. 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти:

  • правочин між юридичними особами;
  • правочин між фізичною та юридичною особою, крім тих, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення;
  • правочин фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, крім правочинів, що повністю виконуються в момент їх вчинення;
  • інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Крім цього, ЦК України надає право сторонам обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Тобто учасники відносин можуть вчинити правочин у письмовій формі навіть тоді, коли він за загальним правилом укладається усно. Слід мати на увазі, що правочин повинен бути правомірним, тобто не суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

  1. Другою підставою видачі судовога наказу є заявлення вимоги про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати.

Проблема невиплати заробітної плати набула значного розповсюдження, тому вказана вимога буде найпоширенішою. Потрібно зазначити, що на цю підставу не поширюється позовна давність. Відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом (в нашому випадку з заявою) про стягнення йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Оплата праці регулюється гл. 7 Кодексу законів про працю України та Законом України “Про оплату праці” від 24.03.1995 р.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше, ніж за три дні до початку відпустки.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що йому належать від роботодавця, проводиться у день звільнення. Якщо особа не працювала у день звільнення, то не пізніше наступного дня після пред’явлення нею вимоги про розрахунок.

Доказом нарахування заробітної плати є довідка з місця роботи про розмір нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. Стягнення ненарахованої заробітної плати відбувається в позовному провадженні.

  1. Останньою підставою для видачі судового наказу, яка передбачена ЦПК, є вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Звернутися до суду з заявою можуть органи внутрішніх справ та інші особи, у яких виникло право вимоги.
  2. У ч. 2 ст. 96 ЦПК передбачено можливість встановлення законом інших випадків, за яких може бути видано судовий наказ. Це означає, що коментована стаття не містить вичерпного переліку вимог.

Висловлювалася пропозиція про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо надання особі право звернутися за видачею судового наказу, коли сума аліментів, заявлених особою, дорівнюватиме тридцяти відсоткам прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку (ч. 2 ст. 182 Сімейного кодексу України). Це пов’язане насамперед з тим, що лише в цьому випадку можна вести мову про без спірність вимоги, тобто немає спору щодо батьківства та чітко визначена сума, яка підлягає стягненню.

Для порівняння, ЦПК Російської Федерації передбачає, що судовий наказ видається, якщо:

  • вимога ґрунтується на нотаріально посвідченій угоді;
  • вимога грунтується на угоді, вчиненій у простій письмовій формі;
  • вимога ґрунтується на вчиненому нотаріусом протесті векселя в неплатежі, неакцепті і не датуванні акцепту;
  • заявлено вимогу про стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, не пов’язану зі встановленням батьківства, оспоренням батьківства (материнства) чи необхідністю залучення інших заінтересованих осіб;
  • заявлено вимогу про стягнення з громадян недоїмок по податках, зборах та іншим обов’язковим платежам;
  • заявлено органом внутрішніх справ, підрозділом судових розпорядників вимогу про стягнення витрат, пов’язаних з розшуком відповідача або боржника і його майна, або дитини, відібраної у боржника за рішенням суду, а також витрат, пов’язаних зі збереженням майна на яке накладено арешт, вилученого у боржника, і збереженням майна боржника, виселеного із займаного ним житлового приміщення.
  1. Глава 14 Закону України “Про нотаріат” від 02.09.1993 р. та розділ 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції України від 03.03.2004 р. (наказ № 20/5), передбачають, що для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість (перелік таких документів встановлює Кабінет Міністрів України). Виконавчі написи вчиняються за умови без спірності вимоги та якщо з дня виникнення права вимоги не минуло більше трьох років.

Виконавчий напис вчиняється на оригіналі документа, що встановлює заборгованість. Цим власне виконавчий напис відрізняється від судового наказу.

У Російській Федерації ч. 3 ст. 35 Конституції проголошує, що ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, ніж за рішенням суду. Тому виконавчий напис не відповідає конституційним положенням РФ, оскільки будь-яке позбавлення права власності не за рішенням суду не допускається.

Конституція України у ст. 41 задекларовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, тобто незаконно, оскільки Закону України “Про нотаріат”, а також ст. 18 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачають можливість такого способу захисту, ця діяльність нотаріусів відповідно відповідає Конституції. Виключно за рішенням суду застосовується лише конфіскація – вид кримінального покарання (ч. 2 ст. 52, ст. 59 Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року) або вид адміністративного стягнення (ст. 29 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 року) залежно від вчиненого правопорушення.

 

 

Стаття 97. Підсудність

 

  1. Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими цим Кодексом.

 

  1. Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції. Відповідно до ст. 107 ЦПК судами першої інстанції є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. На даний вид провадження поширюються загальні правила підсудності, встановлені ЦПК у ст. ст. 107- 117. До них належать:
  • підсудність за місцезнаходженням відповідача: (ст. 109)
    • заява, у якій боржником є фізична особа, подається в суд за місцем її проживання;
    • заява, у якій боржником, є юридична особа, подається в суд за її місцезнаходженням.
  • підсудність прав за вибором позивача: (ст. 110)
  • заява, в якій міститься вимога, що виникла з трудових правовідносин, може подаватися також за місцем проживання заявника;
  • заяви щодо вимог, які виникають з діяльності філій або представництв юридичної особи, можуть подаватися також за їх місцезнаходженням;
  • заяви щодо вимог, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть подаватися також за місцем виконання цих договорів;
  • якщо місце проживання боржника невідоме, заява може бути подана за місцезнаходженням майна боржника чи місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання боржника чи постійного його заняття (роботи);
  • якщо боржник не має в Україні місця проживання, заява може подаватися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені.
  • підсудність справи між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням заявника визначається ухвалою судді Верховного Суду України; (ст. 111)
  • договірна підсудність: (ст. 112)
  • сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність;
  • підсудність кількох вимог, пов’язаних між собою: (ст. 113)
  • якщо за вимогою зобов’язаними є кілька боржників, які проживають або знаходяться в різних місцях, заява подається за місцем проживання або місцезнаходженням одного з боржників за вибором кредитора (заявника);
  • виключна підсудність: (ст. 114)
  • заяви щодо вимог, які виникають з приводу нерухомого майна, подаються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Якщо суддя, вирішуючи питання про видачу судового наказу, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається заявнику для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Вказана ухвала разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються заявнику (ст. 115 ЦПК).

Суд, який розглянув справу, не може передати її до іншого суду, якщо порушення правил підсудності виявиться після винесення судового наказу, наприклад при поданні заяви про його скасування.

У порядку, передбаченому ст. 116 ЦПК, справа може бути передана до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду, лише в разі ліквідації суду, який розглядав справу.

 

 

Стаття 98. Форма і зміст заяви про видачу судового наказу

 

  1. Заява про видачу судового наказу подається в суд у письмовій формі.
  2. У заяві повинно бути зазначено:

1) найменування суду, в який подається заява;

2) ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження;

3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються;

4) вартість майна у разі його витребування;

5) перелік документів, що додаються до заяви.

  1. Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.
  2. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження.
  3. До неналежно оформленої заяви застосовуються положення статті 121 цього Кодексу.

 

  1. Заява про видачу судового наказу подається в суд особою, якій належить право вимоги. До осіб, яким належить право вимоги, належать:
  • якщо вимога виникає з письмового правочину, – одна зі сторін, яка є кредитором, або третя особа, якій належать права щодо боржника чи кредитора, у випадках встановлених договором;
  • якщо вимога стосується нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати, – працівник;
  • якщо заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника, – як фізична особа, так і орган внутрішніх справ або орган виконавчої служби.

Заява про видачу судового наказу подається у письмовій формі особисто заявником або його представником чи надсилається поштою рекомендованим листом з описом вкладеного.

  1. Ч. 2 ст. 98 ЦПК містить перелік вимог, яким повинна відповідати заява про видачу судового наказу.

Заява про видачу судового наказу обов’язково підписується заявником або його представником.

Ім’я заявника (боржника) – фізичної особи відповідно до ч. 1 ст. 28 ЦК України складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаїв національної меншини, до якої вона належить. Найменування заявника (боржника) – юридичної особи складається з організаційно-правової форми і назви (ст. 90 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України).

Місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені (ст. 93 ЦК України).

Вимоги заявника повинні бути безспірними та обґрунтованими.

Вартість майна у разі його витребування повинна бути обґрунтована та підтверджена відповідними письмовими доказами. В заяві обов’язково зазначається перелік документів, що додаються до заяви.

  1. Документи, що додаються до заяви про видачу судового наказу, є письмовими доказами (ст. 64 ЦПК). Це дозволяє визначити певні особливості процесу доказування заявником обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог:
  • докази мають підтверджувати не тільки факт настання права вимоги стягувача, а й розмір обов’язків боржника;
  • відсутність необхідності їх публічного дослідження і аналізу;
  • докази, що подаються заявником повинні бути безспірними, оскільки тільки такі докази можуть свідчити про безспірність стягнення та відсутність потреби в їх дослідженні;
  • процес доказування для стягувача закінчується з прийняттям заяви про видачу судового наказу.

Залежно від вимоги стягувача документами, поданими до заяви про видачу судового наказу можуть бути:

  • оригінал правочину, на якому заснована вимога заявника, інші документи, що підтверджують невиконання боржником обов’язків;
  • довідка про заробітну плату, розрахункові книжки, завірені виписки з розрахункової чи платіжної відомості, довідки з бухгалтерії організації роботодавця, письмовий грошовий розрахунок сум, які підлягають виплаті;
  • документи, що підтверджують наявність та розмір витрат, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК.

Заява подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.

  1. Якщо заява подається представником заявника, то до неї обов’язково повинен додаватися документ, що підтверджує його повноваження.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 ЦПК повноваження представника заявника мають бути посвідчені такими належно оформленими документами:

  • довіреністю фізичної особи;
  • довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;
  • свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;
  • ордером, який виданий адвокату відповідним адвокатським об’єднанням, або договором особи з адвокатом.
  1. Якщо заяву подано без додержання вимог, передбачених коментованою статтею, або не сплачено судовий збір, застосовуються наслідки, зазначені у ст. 121 ЦПК: суддя постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника та надає йому строк для усунення недоліків.

За умови виконання заявником вимог ст. ст. 98, 99 ЦПК, заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику.

 

 

 Стаття 99. Судовий збір за подання заяви про видачу судового наказу

 

  1. За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі п’ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження.
  2. У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі пред’явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву.

 

  1. П. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК зазначає, що до набрання чинності закону, який регулює порядок і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита. На даний час вказане питання регулюється Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” від 21.01.1993 р. Від сплати державного мита звільняється стягувач при поданні заяви про видачу судового наказу, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої суми заробітної плати (п. 1 ч. 1 ст. 4 Декрету “Про державне мито”) тощо.
  2. Внесена сума судового збору не повертається стягувачу у разі:
  • відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу;
  • скасування судового наказу.

Проте законодавець закріпив положення, що за умови звернення стягувача з позовом у порядку позовного провадження вказана сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву. Це зумовлено насамперед тим, що ч. 2 ст. 101 ЦПК надає право заявнику звернутися з цією ж вимогою в позовному провадженні, на відміну від відмови у відкритті позовного провадження, яка перешкоджає повторному зверненню до суду з тим самим позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК)

 

 

 Стаття 100. Підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу

 

  1. Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо:

 1) заявлено вимогу, не передбачену статтею 96 цього Кодексу;

 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

  1. Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу.

 

  1. Коментована стаття встановлює вичерпний перелік підстав відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу:
  • заявлено вимогу, яка не передбачена ст. 96 ЦПК;
  • із заяви та поданих документів вбачається спір про право.

За наявності вказаних підстав суддя повинен роз’яснити заявнику, що заявлені ним вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову. Таким чином перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом уже на стадії вирішення питання про прийняття заяви.

  1. Відмова у прийнятті заяви оформляється ухвалою, яка повинна відповідати вимогам ст. 210 ЦПК та містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК вказана ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п’яти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

 

 

Стаття 101. Наслідки повернення заяви або відмови в її прийнятті

 

  1. Повернення заяви у випадку, встановленому частиною другою статті 121 цього Кодексу, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків.
  2. Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку.

 

  1. Заявник відповідно до ухвали суду про залишення заяви про видачу судового наказу без руху у встановлений у ній строк може виконати вимоги, передбачені ст. ст. 98, 99 ЦПК та повторно звернеться з такою самою заявою, вважається, що вона подана в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику. Саме тому, що вказана ухвала не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою після усунення їх недоліків, вона не може бути оскаржена в апеляційному порядку.
  2. Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторення звернення з такою самою заявою у порядку наказного провадження, однак заявник має право звернутися з тими самими вимогами у порядку позовного провадження.

 

 

 Стаття 102. Порядок розгляду заяв про видачу судового наказу

 

  1. У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог.
  2. Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

 

  1. Цивільне процесуальне законодавство не передбачає можливості оформлення прийняття заяви про видачу судового наказу окремим процесуальним документом. Аналізуючи норми ЦПК, які регулюють наказне провадження, можна зробити висновок, що законодавець вважає зайвим винесення такого документа, тобто максимально спрощує порядок прийняття та вирішення заяви. Про це свідчить також триденний строк, наданий для видачі судового наказу по суті заявлених вимог у разі прийняття заяви. Не допустимо винесення кількох наказів по одній заяві.
  2. Порядок видачі судового наказу має спрощену процедуру, яка виключає проведення судового засідання, виклик сторін наказного провадження (стягувача та боржника), заслуховування їх пояснень. Таким чином основу доказової бази складають документи, додані заявником до заяви про видачу судового наказу. Як бачимо, законодавець вважає невиправданим дотримання всіх формальностей цивільного процесу при вирішенні безспірної справи, що сприятиме розвантаженню судів від справ, які не потребують у повній мірі всієї процедури розгляду, притаманної позовному провадженню.

 

 

 Стаття 103. Зміст судового наказу

 

  1. У судовому наказі зазначаються:

 1) дата видачі наказу;

 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ;

 3) ім’я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження;

 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги;

 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість;

 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника.

  1. Судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України “Про виконавче провадження”.
  2. Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили.

 

  1. Зміст судового наказу незалежно від суті заявлених вимог повинен відповідати вимогам ст. 103 ЦПК. У змісті судового наказу є тільки дві частини – вступна та резолютивна. Аналіз представлених письмових доказів і встановлених на їх основі обставин та правовідносин у судовому наказі не відображається. Таким чином, описова і мотивувальна частини відсутні. Проте у переліку вимог до змісту судового наказу обов’язковим є посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги.
  2. Судовий наказ повинен відповідати вимогам до виконавчого документа, передбаченим ст.19 Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 року. До них належать:

1) назва документа, дата видачі та найменування органу, посадової особи, що видали документ;

2) дата і номер рішення, за яким видано виконавчий документ;

3) найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача та боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за його наявності (для фізичних осіб – платників податків), а також інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання чинності рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Наказ має бути підписаний і скріплений печаткою суду.

 

  1. Судовий наказ складається і підписується у двох примірниках, ідентичних за своїм змістом. Другий примірник скріплюється печаткою суду і видається стягувану після набрання ним законної сили у порядку, передбаченому ст. 105 ЦПК.

У разі втрати оригіналу судового наказу стягував має право звернутися зі заявою про видачу його дубліката в порядку ст. 370 ЦПК.

 

 

Стаття 104. Надіслання боржникові копії судового наказу

 

  1. Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням.
  2. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз’яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування.

 

  1. Коментована стаття врегульовує повідомлення боржника про винесення судового наказу. Боржнику невідкладно надсилається копія судового наказу, яка повинна відповідати за своїм змістом оригіналу. Таке повідомлення здійснюється поштою рекомендованим листом із повідомленням.
  2. Боржникові одночасно з копією судового наказу надсилається копія заяви стягувача разом з копіями доданих до неї документів. Таким чином, боржникові надається можливість ознайомлення з матеріалами справи. В супровідному листі брржникові роз‘яснюється його право подати заяву про скасування наказу.

Боржник має право протягом десяти днів з дня отримання копії судового наказу подати заяву про його скасування.

Закон не встановлює вимог до заяви про скасування наказу та не передбачає, зокрема, чи потрібно в ній наводити мотиви, з яких боржник не згідний з наказом. Вважаємо, що оскільки не встановлено іншого, заява боржника може мотивів не містити.

 

 Стаття 105. Набрання судовим наказом законної сили та видача його стягувачеві

 

  1. У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання та за наявності даних про отримання боржником копії наказу судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання.

 

  1. Якщо у встановлений коментованою статтею триденний строк після спливу десяти днів, передбачених ч. 2 ст. 104 ЦПК, та за наявності даних про отримання боржником копії судового наказу, судовий наказ набирає законної сили і суд видає його примірник стягувачеві для пред’явлення до виконання.

Додатковий триденний строк встановлений з огляду на строки доставки поштових відправлень (заява про скасування наказу може бути направлена поштою).

Стягувач має право пред’явити наказ до виконання за правилами виконавчого провадження протягом трьох років у порядку, передбаченому Законом України “Про виконавче провадження” від 21.04.1999 р.

  1. Судовий наказ може бути спрямований безпосередньо суддею для виконання державному виконавцю. Наприклад, згідно зі ст. 364 ЦПК суд допускає негайне виконання рішень (судовий наказ є особливою формою судового рішення), зокрема, у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше, ніж за один місяць. Якщо судовий наказ у подальшому буде скасовано, то питання про поворот виконання вирішується з врахуванням ст. ст. 381, 382 ЦПК та ст. 94 Кодексу законів про працю України тощо.

Якщо стягувач на підставі діючого законодавства звільнений від сплати судового збору, то останній стягується з боржника в дохід відповідного бюджету при винесенні судового наказу.

 

 

 Стаття 106. Скасування судового наказу

 

  1. Заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, розглядається судом протягом п’яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ.
  2. Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 104 цього Кодексу, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.
  3. В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз’яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред’явлення позову.
  4. Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох днів після її постановлення.

 

  1. Розгляд заяви боржника про скасування судового наказу, поданої з дотриманням строку, передбаченого ч. 2 ст. 104 ЦПК, здійснюється судом, який його виніс, протягом 5 днів з дня її надходження за спрощеною процедурою, тобто без судового розгляду і виклику сторін.

За результатами розгляду вказаної заяви постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ. Можливості постановлення іншої ухвали, наприклад, про відмову у скасуванні наказу, законом не передбачено. Таким чином, коментованою статтею встановлюється специфічна процедура скасування судового наказу, оскільки апеляційному та касаційному оскарженню він не підлягає.

  1. Зі змісту коментованої статті можна зробити висновок, що заява може бути простим запереченням у вигляді інформаційного повідомлення боржника про існування, на його думку, спору про право. Крім цього ЦПК не містить вимог до заяви про скасування судового наказу та наслідків їх порушення. Виходить, що боржник має переваги у правах над стягувачем, а це суперечить принципу рівності процесуальних прав та обов’язків сторін (ст.ст. 3, 10 ЦПК). У зв’язку з цим, вважаємо, що до заяви про скасування судового наказу слід застосовувати за аналогією вимоги до заяви про видачу судового наказу, а також як наслідок за їх порушення – залишення заяви без руху, яке оформляється ухвалою суду (ст. 121 ЦПК).
  2. Якщо заява боржника про скасування судового наказу подана після закінчення судового строку, встановленого ч. 2 ст. 104 ЦПК, суд залишає її без розгляду. Це специфічний наслідок пропущення процесуального строку, який оформляється ухвалою суду. Залишення заяви без розгляду має місце за умови, що суд не знайде підстав для поновлення строку для подання заяви про скасування судового наказу за заявою боржника.

Ухвала про залишення заяви без розгляду може бути оскаржена в апеляційному порядку.

  1. Ухвала про скасування судового наказу не підлягає апеляційному оскарженню, оскільки не перешкоджає зверненню стягувача з тими ж вимогами в порядку позовного провадження. Обов’язковим є зазначення в ухвалі роз’яснення стягувачу можливості такого звернення.
  2. Копії ухвали про скасування судового наказу надсилаються стягувачеві та боржникові у триденний строк з дня постановлення. Закон не вимагає, що б ці документи надсилалися рекомендованим листом з повідомленням.