Цивільний процесуальний кодекс: Коментар ч. 4

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15

ГЛАВА 5

 

ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ

 

Стаття 57. Докази

 

  1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
  2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

 

  1. Докази і доказування – один із найважливіших інститутів цивільного процесуального права. Адже саме з допомогою доказів суд з‘ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи.

Відповідно до коментованої статті докази, — це відомості про факти, що цікавлять суд, на підставі яких він встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Доказові факти – це ті обставини, які були встановлені судом в процесуальному порядку, і можуть використовуватися як докази про наявність фактів.

Носіями їх, або, інакше, джерелами доказів (засобами доказування), є люди, які спостерігали факти, які цікавлять суд і тому мають відомості про них, і речі, що зберегли на собі сліди певного впливу або самі є слідами подій, що цікавлять суд. Наприклад, сторони уклали угоду купівлі-продажу будівлі. Ця угода оформлена у вигляді договору, засвідченого нотаріусом і зареєстрованого у органах місцевої адміністрації. Дії як такі вчинилися (покупець вступив у володіння будівлею, продавець отримав спричинену договором плату), але відомості про них зберігаються у пам’яті продавця, покупця, сусідів, нотаріуса, що засвідчив договір, а також у документах (договорі, реєстрі нотаріальної контори, реєстрових книгах БТІ).

В наведеному прикладі відомості про укладання договору купівлі-продажу будуть судовими доказами, а люди (продавець, покупець, сусіди, нотаріус) і речі (письмовий договір, реєстр нотаріальної контори, реєстрові книги БТІ), що є носіями цих відомостей, — джерелами доказів.

Процесуальне призначення доказів – встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справи.

  1. Хоча український законодавець відмовився від термінології „засіб доказування”, фактично в частині 2 коментованої статті встановлює їх вичерпний перелік. Отже засіб доказування — це джерело, в якому зафіксовано зміст доказу. Такими засобами можуть бути:

— пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засобом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, як це було за ЦПК 1963 р., а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця новела дозволяє попередити, а при наявності пору­шення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

— показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

— письмові докази — будь-які документи, акти, довідки, листуван­ня службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи;

— речові докази — предмети матеріального світу, що містять інфор­мацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими дока­зами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи;

— висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані від­повіді на питання, задані судом.

 

 

Стаття 58. Належність доказів

 

  1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
  2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
  3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

 

  1. Відповідно до коментованої статті належність доказів — це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що входять в предмет доказування. Належним є той доказ, який містить інформацію, що має значення для справи.

2. Коло фактів, які необхідно доказати по конкретній справі називається предметом доказування. Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сукупність обставин, які доказує позивач, створює основу позову, факти, які необхідно доказати відповідачу, складають основу заперечення проти позову.

Предмет доказування як сукупність версій, припущень про існування певних фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною, і тоді припущення перетвориться в достовірне знання про конкретну обставину, що існує чи існувала в дійсності.

Факти, що входять в предмет доказування, ще не встановлені, і їх наявність до винесення судового рішення лише припускається.

Предмет доказування складається з обставин, які мають значення для справи і які необхідно довести для її вирішення. Факти, що входять в предмет доказування, можна класифікувати на:

– основні матеріально-правові факти;

– допоміжні факти (факти, встановлення яких необхідне для винесення окремої ухвали);

– процесуальні факти, що мають значення для завершення справи;

– перевірочні факти.

Кожна особа, що бере участь у справі, повинна доказувати ті обставини, які входять в предмет доказування. Ті факти та обставини, які не входять в предмет доказування не можуть бути доказами, оскільки не стосуються справи, яка розглядається.

  1. Відповідно до п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.1990 р. “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” розглядаючи і вирішуючи цивільні справи на засадах змагальності, суди відповідно до статей 10, 60 ЦПК повинні вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин справи, роз’яснювати особам, які беруть у ній участь, їх права й обов’язки та сприяти у здійсненні цих прав.
  2. Якщо при поданні доказів суду виникають заперечення щодо їх долучення до справи, сторона, зацікавлена в цьому доказі, має право обгрунтовувати належність цього доказу, а сама яке саме він має хначення для справи і які обставини з числа тих, які входять до предмету доказування, він доводить. Таке обгрунтування може бути як усним, так і письмовим.
  3. У випадку необгрунтування належності показань свідків, суд вправі відмовити у задоволенні клопотання про виклик свідків, якщо в ньому не зазначені обставини, які він може підтвердити, або відомості про ці обставини не мають значення для правильного вирішення справи чи не можуть підтверджуватись показаннями свідків.
  4. Докази, які не стосуються предмета доказування, суд не бере до розгляду. Це означає, що ці докази, якщо це, наприклад, документи, до справи не долучаються, не досліджуються в судовому засіданні, і на них суд не покликається у рішенні.

 

 

 Стаття 59. Допустимість доказів

 

  1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
  2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

 

  1. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів. Наприклад, не є допустимим доказом показання свідка, які надані під примусом.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів {негативна допустимість).

Так, наприклад, у справах про визнання громадянина недієздатним, єдиним допустимим доказом може бути лише висновок судово-психіатричної експертизи (позитивна допустимість). Негативний характер допустимості має норма щодо наслідків недотримання простої письмової форми угоди. Якщо угода укладена з порушенням простої письмової форми, то в випадку спору сторони позбавляються права посилатися на підтвердження угоди і її умов, на покази свідків. При цьому закон дозволяє використання інших доказів (ст. 64 ЦК).

  1. Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відповідають нормам істинності або моральності, також не повинні визнаватися доказами. Прикладом доказу, що не відповідає нормам істинності, можуть бути показання екстрасенса, допитаного як свідка, про розмір доходу особи, зобов’язаного сплачувати аліменти, якщо, з його слів, він довідався ці відомості за допомогою магії. Рівень розвитку нашого суспільства і уявлень про ірраціональні явища не дозволяє показання свідка, що містять таку інформацію, навіть правильно з погляду закону оформлені, визнати допустимим доказом.

Цілком правомірно визнати недопустимим доказом є показання свідка, зміст яких викладений у нецензурних виразах, навіть коли при здійсненні допиту не порушувалися вимоги ЦПК.

Визнання доказу недопустимим — це не обов’язок, а право суду. Існує спеціальне правило відповідно до якого, суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

  1. Відповідно до ст. 184 ЦПК якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки. І тільки в тому разі відомі їм факти стануть доказами, що відповідатимуть правилу належності.

Не можуть бути використані як показання свідків (ст.63 ЦПК) письмові пояснення громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом, як письмові докази (ст.64 ЦПК України). Виходячи із закріпленого ст.159 ЦПК України принципу безпосередності судового розгляду, одержані за правилами зазначених статей показання свідків, як і інші докази, повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому постановлено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні.

  1. Відповідно до ч.1 коментованої статті, докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, суд не бере до уваги.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.

Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обгрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим, суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

 

 

Стаття 60. Обов’язки доказування і подання доказів

 

  1. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
  2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
  3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
  4. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

 

  1. Доказування – це пізнавальна і розумова діяльність суб‘єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з‘ясування дійсних обставин справи, прав і обов‘язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.[1] Отже мета доказування – з‘ясування дійсних обставин справи.

В практичній площині, завдання доказування полягає не стільки в тому, що б встановити істину, скільки в тому, що б з‘ясувати, чиї твердження про факти, позивача чи відповідача, найдостовірніші. Пошуки істини у цивільному судочинстві безперспективні. Звідси, мета доказування – переконати суд у достовірності наведених фактів. Вміння преконувати – ось що потрібно в суді.

Доказування – це ще й складний психологічний процес, в результаті якого у судді формується та чи інша думка по справі.

  1. Обов‘язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов’язок по доказуванню.

Обов’язок представлення доказів покладається також на третіх сторін. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і виконує всі обов’язки позивача, доказує обставини, якими вона підтверджує свої вимоги. Третя сторона, що не заявляє самостійні вимоги, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною в процесі. Прокурор і інші особи, які звертаються до суду  на захист інтересів інших осіб, зобов’язані доказувати обставини, що лежать в основі поданої ними заяви.

Інші учасники процесу, наприклад, свідки, доказів подавати суду не можуть.

Матеріально-правовий зміст обов’язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб’єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

  1. Доказування процесуальних фактів має деякі особливості, які дозволяють при певних обставинах розглядати доказування як обов’язок учасника процесу. Наприклад, якщо сторона клопоче про забезпечення позову, вона повинна довести наявність підстав для цього, в іншому випадку суд відхилить клопотання у зв’язку з відсутністю доказів. Ця відмова може розглядатися як процесуальна санкція.

При заявлені клопотання про відстрочку сплати судового збору зацікавлена сторона повинна вказати суду наявність підстав для цього.

  1. Відповідно до коментованої статті предмет доказування це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Доведенню підлягають тільки ті обставини, які мають значеня для правильного вирішення справи, по якій виник спір Таким чином законодавець встановлює межі доказування.
  2. Частина 4 коментованої статті забороняє здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

Для позначення припущень, що встановлені законом і мають правове значення, використовується термін “презумпція”. Отже, може скластися враження, що забороняючи використання припущень в доказуванні, коментована норма забороняє застосовувати презумпції. Однак, на нашу думку, таке тлумачення було б неправильним. Презумпції, які встановлені нормами матеріального закону, підлягають застосуванню в цивільному процесі.

Основне їх призначення – перерозподіл обов‘язків з доказування. Зокрема, факти, які за законом презюмуються, тобто припускаються встановленими, потребують спростування, а не доказування.

 

 

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

 

  1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
  2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
  3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
  4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

 

  1. Обов‘язок щодо доказування не є безмежним. Коментована стаття встановлює три групи обставин, від доказування яких звільняються сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі (ч.1), загальновідомі (ч. 2) та преюдиційні (ч. 3 та 4).
  2. Визнання — це повідомлення стороною чи іншими особами, що беруть участь у справі, обставин, що підтверджують наявність чи відсутність фактів, які за законом повинні доводити друга сторона чи інші особи.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Визнання певної обставини звільняє від обов‘язку її доказування лише тоді, коли її визнали інша сторона, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Якщо хоча б хтось з числа цих осіб, які беруть участь у справі обставину не визнає, вона потребує доказування.

Разом з тим, слід звернути увагу, що відповідно до п.3 ч.6 ст. 130 ЦПК в попередньому судовому засіданні суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню. Інших осіб, які беруть участь у справі, окрім сторін, у цій нормі не згадано. Тому можливим є також висновок, що для звільнення від доказування достатньо визнання обставини лише сторонами.

Визнанння здійснюється в попередньому або в судовому засіданні шляхом надання суду відповідних пояснень. Не вважається визнанням обставини мовчання.

Визнання обставини, яку повинна доказувати інша сторона, не означає згоду того, хто цю обставину  визнав, із запропонованою оцінкою цієї обставини. Так, наприклад, відповідач може визнавати факт заподіння шкоди здоров‘ю позивача, але може покликатися на зовсім інші, ніж позивач, причини заподіння такої шкоди (наприклад, на необхідну оборону).

Визнання обставини не можна ототожнювати із визнанням позову.

Більш детальна інформація про визнання міститься у коментарі до статті 62 Кодексу.

  1. Частина 2 коментованої статті визначає, що не потребують доказування обставини, визнані судом загальновідомими. Загальновідомими є обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що об’єктивність їх існування очевидна. Це в основному не дії, а події. [2]

Загальновідомі обставини поділяються на всесвітньо відомі (наприклад столиці держав, географічні назви), відомі на території певної держави (наприклад, національні свята, історичні події, прізвища керівників держави), та локальні, тобто відомі на обмеженій території (наприклад, місцезнахоження органів місцевого самоврядування, назви вулиць).

Не можуть вважати загальновідомими обставинами не факти, а їх оцінки, позиції державних та громадських органів, відомості про окремих фізичних осіб, а також обставини, які хоч і відомі широкому колу осіб, але які не мають об‘єктивного існування.

Загальновідомі обставини не потребують доказування незалежно від згоди сторін, оскільки вони достеменно відомі суду.

Загальновідомість конкретних обставин суд повинен визнати. Для того, що б суд це питання розглянув, зацікавлена особа, та на яку покладається тягар доказування цієї обставини, повинна подати клопотання про визнання певної обставини загальновідомою. Клопотання вирішується ухвалою суду про визнання обставини загальновідомою. Така ухвала оскарженню не підлягає.

  1. Преюдиційні факти — це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб’єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об’єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням чи вироком суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються наступні умови:

  • обставина встановлена судовим рішення. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: у формі ухвали і у формі рішення. Тому преюдиційне значення мають обставини, встановлені як рішенням, так і ухвалою суду. Обставини, встановлені рішеннями інших органів, потребують доказування на загальних підставах;
  • судове рішення набрало законої сили;
  • у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі. При цьому якщо у справі беруть участь нові особи, то преюдиційний характер рішення втрачається. Тому не можуть мати преюдиційного значення рішення суду в тотожних за фабулою справах, але за позовом іншого позивача або за участю додаткового співвідповідача. Тому, якщо сторона хоче обійти цю норму, вона може це зробити шляхом залучення у процес додаткового відповідача або третьої особи;

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. На наш погляд, преюдиційне значення можуть мати лише ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які зазначені у резолютивній частині рішення.

Преюдиційні обставини є обов‘язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Заслуговує на увагу той факт, що згідно з ч. 3 даної статті преюдиційність поширюється не тільки на осіб, що брали участь у справі, а й на особу, щодо якої відповідним рішенням встановлено певні обставини, незалежно від того, чи брала вона участь у справі, що є новелою для цивільного процесу.

Важливою новелою даної статті є те, що преюдиційними також є рішення господарських та адміністративних судів, що не було визначено ЦПК 1963 року.

З точки зору тактики процесу, покликання на преюдиційні обставини не завжди доцільно, адже у разі скасування рішення, яке встановлює преюдицію, виникають підстави для перегляду за нововиявленими обставини усіх тих рішень, які цю преюдицію використали. Відповідно до п.3 ч. 2 ст. 361 ЦПК підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду. Тому якщо рішення, яким встановлені певні обставини, має недоліки і є загроза його скасування, то на нього краще не покликатися, а доводити потрібі обставини в загальному порядку.

  1. Що ж до преюдиційності обставин, встановлених вироком у кримінальній або постановою у справі про адміністративне правопорушення, що набрали законної сили, то відповідно до ч. 4 коментованої статті вони будуть обов’язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Усі інші обставини, в тому числі, розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню, повинні бути доведені сторонами, та іншими особами, що беруть участь у справі в загальному порядку.
  2. Спеціальний випадок преюдиційності судового рішення передбачено для справ про захист прав споживачів. Відповідно до ст. 25 Закону України “Про захист прав споживачів” об’єднання споживачів мають право, зокрема звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами.

 

 

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

 

  1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

 

  1. Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є одним із засобів доказування в цивільному процесі. Проте, на відміну від ЦПК УРСР 1963 року, засобом доказування будуть вважатися лише такі пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, які дані ними під час допиту за правилами, які встановлені для допиту свідків.

Допит сторони як свідка не означає зміну процесуального статусу. Йдеться лише про дотримання під час допиту сторони або третьої особи (їх представників) процедури, яка встановлена для допиту свідка.

  1. Пояснення бувають трьох видів: твердження, визнання та заперечення.

Твердження – це пояснення, в якому містяться відомості про факти, які згідно із законом повинні доводити сторони та треті особи.

Визнання  – це пояснення, яке містить відомості про факти, які згідно із законом повинна доводити інша сторона.

Визнання фактів поділяється на судове і позасудове. Позасудове визнання не має значення, оскільки воно здійснюється поза процесуальною формою його одержання в цивільному процесі. Визнання ж в суді входить до складу пояснень сторін, робиться в установленому цивільно-процесуальному порядку і процесуальній формі.

Визнання факту може бути беззастережним, тобто простим або із застереженням, тобто кваліфікованим. Простим є визнання, коли особа повністю визнає певний факт, а кваліфікованим може бути таке визнання, коли особа визнає певний факт, проте зазначає певні специфічні дані, які стосуються даного факту.

Процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією зі сторін факту встановленим, є набуття фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування. Це підтверджується нормою ч. 1 ст. 61 ЦПК України, згідно якої, обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Заперечення – це пояснення, в якому заперечуються факти, наведні іншими особами, які беруть участь у справі.

  1. Засобом доказування будуть вважатися лише такі пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, які дані ними в якості свідків. Такі пояснення можуть бути дані зазначеними особами лише в судовому засіданні. Порядок допиту сторін, третіх осіб та їхніх представників, визначено статтею 184 ЦПК України, згідно якої вказані особи допитуються як свідки згідно із статтями 180-182, що встановлюють загальний порядок допиту свідків.

Даний засіб доказування є більш ефективним для правильного вирішення справи, на відміну від пояснень сторін та третіх осіб, передбачених ЦПК України 1963 року, оскільки тепер за надання суду неправдивої інформації сторони, треті особи та їхні представники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за статтею 384 Кримінального Кодексу України за завідомо неправдиві показання.

Щоправда, до цього часу залишається дискусійним питання про кримінальну відповідальність сторін, третіх осіб та їхніх представників за відмову від дачі показів згідно статті 385 КК України, у випадку, коли зазначені особи заявили про свій намір дати покази в якості свідка, були приведені до присяги згідно статті 180 ЦПК України, тобто набули статусу свідка, проте після цього змінили свою думку і вирішили відмовитися від дачі пояснень. На нашу думку, якщо сторони, треті особи чи їх представники виявили бажання давати покази в якості свідків, вони не мають права відмовитись від дачі показань, оскільки за таку відмову можуть нести кримінальну відповідальність згідно статті 385 КК України.

  1. Предствники-адвокати не можуть бути допитані навіть за їх згодою щодо обставин, які стали їм відомі у зв‘язку із виконанням професійних обов‘язків (ст. 51 ЦПК).

 

 

Стаття 63. Показання свідка

 

  1. Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

 

  1. Показання свідка — це один із найважливіших засобів доказування у цивільному процесі, з якого суд одержує відомості про обставини справи.

Відповідно до ч.1 ст.50 ЦПК України, свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Про процесальний статус свідка див. ст. 50-51 ЦПК.

  1. Показання свідка можуть бути отримані шляхом допиту свідка безпосередньо в судовому засіданні або в порядку судового доручення відповідно до статті 132 цього Кодексу. У випадку отримання показів свідків в порядку виконання судового доручення, такі покази оголошуються в судовому засіданні відповідно до статті 183 ЦПК України. Проте, у ч. 5 ст. 132 передбачено, що у випадку, якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть в суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

Про порядок допиту свідків у судовому засіданні див. коментар до ст.180-182 ЦПК України.

  1. Друге речення коментованої статті встановлює недопустимість показань свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. З цього можна зробити висновок, що обставини, про які він дає показання, повинні бути відомі йому особисто. На нашу думку, показання свідка з чужих слів не допускаються.

 

 

Стаття 64. Письмові докази

 

  1. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
  2. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд, за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

 

  1. Письмовими доказами називаються виконані будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему та структуру та в яких виражені думки, що вміщують інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази класифікуються за такими ознаками:

  • за суб’єктом формування;
  • за характером змісту;
  • за формою закріплення;
  • за засобом формування;

За суб’єктом формування письмові докази поділяються на офіційні та неофіційні. Офіційні — це документи, які виходять від державних органів, установ, підприємств, службових осіб та громадських організацій. Неофіційні — це документи, які виходять від громадян.

Розмежування письмових доказів на офіційні та неофіційні зумовлює неоднаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних документів потребує з’ясування наявності повноважень осіб, які видали документ, дотримання відповідної форми складання документів та перевірки істинності відомостей, що містяться у даному документі. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку істинності відомостей, які в них містяться.

До офіційних документів, зокрема, належать документи органів влади, місцевого самоврядування, службових осіб та інших. До неофіційних — листування ділового та особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи та інші.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі та інформаційні. Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять вираження волі. До розпорядчих потрібно віднести акти органів державної влади і державного управління, місцевого самоврядування, накази керівників установ, підприємств та організацій та інші. Інформаційні документи містять відомості про певні факти.

За формою виконання письмові докази поділяються на документи простої письмової та кваліфікованої форми. [3]

До письмових доказів простої письмової форми належать документи, що не передбачають певних особливих умов до їх форми та змісту, як умови їх дійсності.

Так, відповідно до статті 207 Цивільного Кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку і якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Щодо письмових доказів кваліфікованої форми, то до них належать документи, для яких законодавством встановлено певні особливі умови їх дійсності. До таких умов, зокрема, можуть належати вимоги щодо нотаріального посвідчення документів.

Так, відповідно до статті 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Відповідно до статті 719 ЦК України договір дарування нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 732 ЦК України передбачає письмову форму договору ренти з обов’язковим нотаріальним посвідченням, а у випадку передачі нерухомого майна під виплату ренти — також і державну реєстрацію такого договору.

До письмових доказів кваліфікованої форми слід відносити не лише ті, які підлягають нотаріальному посвідченню, а й ті, для дійсності яких необхідна наявність спеціальних реквізитів.

Так, наприклад, відповідно до статті 246 Цивільного Кодексу України, довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою юридичної особи.

А відповідно до ч.2 статті 42 ЦПК України, довіреність від імені фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

За способом створення письмові докази також поділяються на оригінали та копії.

  1. Письмові докази подаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі, а також за їх клопотанням витребовуються судом в порядку забезпечення доказів (ст. 133, 134 ЦПК України).

Порядок дослідження письмових доказів передбачено статтею 185 цього Кодексу.

Певні особливості встановлені законодавством для таких письмових доказів, як особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції. Їх таємниця охороняється Конституцією України (стаття 31). Саме тому, для них встановлено особливий порядок дослідження в цивільному процесі. Так, відповідно до статті 186 ЦПК України, дані письмові докази можуть бути оголошені і дослідженні у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним Кодексом України. Цивільний Кодекс (статті 303, 306) визначає, що ознайомлення з особистими паперами можливе лише за згодою осіб, яким вони належать, а листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть використовуватися лише за згодою особи, що їх направила та адресата.

  1. Письмові докази подаються, як правило, в оригіналі. Однак практично завжди сторони подають копії, а оригінал пред‘являються на вимогу суду, якщо про це заявлене клопотання. .

Частна 2 статті, що коментується, передбачає, що суд може вимагати подання оригіналу за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Можна припустити, що з власної ініціативи суд цього робити не може.

Особа, яка заявляє клопотання про витребування оригіналу, може, зокрема, покликатися на необхідність переконатися у справжності копії. Оригінал документа слід обов‘язково витребовувати також для наступного проведення графологічної експертизи.

Оригінал витребуваного судом документу та долучається до справи. Разом з тим, якщо вилучення оригіналу документа може призвести до порушення прав та інтересів особи – власника документа, то допускається огляд оригіналу в судовому засіданні і долучення до справи лише завіреної судом копії цього документа. Наприклад, якщо розглядається спір про розірвання договору оренди та виселення, а доказом по справі є правовстановлюючі документи позивача на приміщення, то вилучення у нього оригіналів цих документів і долучення їх до справи зробить неможливим розпорядження нерухомим майном та надання його в користування.

 

 

Стаття 65. Речові докази

 

  1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.
  2. Речовими доказами також є магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

 

  1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.

Вони виступають у первинному вигляді і сприймаються візуальним шляхом або їх зміст може бути встановлений за допомогою експертизи. Похідні речові докази застосовуються в обмежених випадках як копії, зліпки, відбитки зовнішніх, поверхових властивостей первинних речових доказів. Отже, в речових доказах поєднуються, як правило, процесуальна форма і джерело відомостей про факти.

Речові докази в судовій практиці в цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору.[4] “Непопулярність” інших речових доказів зумовлена тим, що законом не передбачено процесуальної форми їх виявлення та фіксації. Тому сторона, яка подає докази, як правило, не може довести, що саме цей речовий доказ є належним.

  1. Щодо порядку зберігання речових доказів див. коментар до ст. 139 ЦПК.

Щодо огляду речових доказів в місці їх знаходження див. коментар до ст. 140 та 141 ЦПК.

Порядок повернення речових доказів, визначено статтею 142 Кодексу.

Порядок огляду речових доказів в судовому засіданні встановлено статтею 187 ЦПК.

  1. Частина 2 коментованої статті до речових доказів відносить також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Дана норма є новелою цивільного законодавства, оскільки ЦПК УРСР 1963 року чітко не передбачав, до якого із засобів доказування належали аудіо та відеозапис.

Порядок відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису та їх дослідження визначено статтею 188 ЦПК України.

3. Окремі питання роботи з речовими доказами визначено Тимчасовою інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затв. наказом Державної судової адміністрації України від 17.02.2005 № 20, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 30 березня 2005 р. за № 346/10626.

Речові докази в цивільних справах, що подані сторонами, іншими учасниками процесу чи витребувані судом, зберігаються в справі або за окремим описом здаються працівником апарату суду в камеру схову речових доказів суду.

Для зберігання речових доказів у суді обладнується спеціальне приміщення (сховище) зі стелажами, решітками на вікнах, оббитими металом дверима, охоронною та протипожежною сигналізацією. У разі відсутності такого приміщення виділяється спеціальне сховище (сейф, металева шафа достатнього розміру).

Для роботи з речовими доказами (зберігання, обліку тощо) наказом голови суду призначається працівник апарату суду. Доступ до приміщення (сховище) для зберігання речових доказів можливий лише в присутності працівника апарату суду, відповідального за роботу з ними. У разі його відсутності доступ до приміщення (сховища) можливий тільки в присутності голови суду, у якого повинен бути дублікат ключа від цього приміщення (сховища). У таких випадках складається акт, у якому відображається, у зв’язку з чим і які саме об’єкти вилучені з приміщення (сховища) або поміщені в ньому. Акт передається працівникові апарату суду, на якого наказом голови суду покладені обов’язки щодо роботи з речовими доказами, для внесення відповідних записів у книгу обліку речових доказів.

Для обліку речових доказів у суді ведеться журнал обліку речових доказів, який зберігається в особи, відповідальної за роботу з речовими доказами. Ведення журналу обліку речових доказів здійснюється за правилами ведення документів суворої звітності. Кожний аркуш журналу нумерується, журнал прошнуровується і скріплюється гербовою печаткою, а також підписом голови суду.

Після набрання рішенням законної сили речові докази повертаються особам, від яких були одержані, або передаються особам, за якими суд визнав право на ці речові докази.

У разі передання справи та речових доказів в інший суд або прокуратуру про кожний з таких речових доказів робиться запис у журналі обліку речових доказів.

До матеріалів справи долучаються акти про знищення речових доказів, розписки осіб, яким повернуто речові докази, виконавчі листи, постанови у справах про адміністративні правопорушення разом з відмітками про повне виконання судового рішення. Акти про знищення речових доказів, долучені до матеріалів судових справ, мають обов’язково затверджуватися керівником органу (установи, підприємства), що проводив знищення, з відбитком гербової печатки органу (установи, підприємства).

 

 

Стаття 66. Висновок експерта

 

  1. Висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

 

  1. Експертиза – це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами на базі спеціальних знань і на науковій основі з метою одержання даних про факти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Експерти — це особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, та яких залучає суд до участі в цивільному процесі з метою з’ясування обставин, що мають значення для справи. [5]

  1. Про правовий статус експерта див. коментар до ст. 53 ЦПК.

Про випадки обов‘язкового призначення експеризи див. коментар до ст. 145 ЦПК.

Про вимоги до висновку експерта див. коментар до ст. 150 ЦПК України.

Про порядок дослідження висновку експерта в судовому засіданні див. ст. 189 ЦПК України.

  1. Висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 цього Кодексу. Незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі.

 

 

 

 

 

 

 

 

[1] Штефан М.Й. Цивільний процес. – С. 268.

 

[2] Штефан М.Й. Цивільний процес, — Київ, 2001, — ст. 274-275;

[3] Штефан М.Й. Цивільний процес. — Київ, 2001, — С. 283-286;

[4] Штефан М.Й. Цивільний процес. — Київ, 2001, — С. 286-288

[5] Білоусов Ю. В. — „Цивільний процес”, Київ, — 2004, — ст. 107;

ГЛАВА 6. ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ

 

Стаття 67. Види процесуальних строків

 

  1. Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, – встановлюються судом.

 

  1. Ч. 1 ст. 251 ЦК України вперше на законодавчому рівні закріпила поняття строків. Так, строком визначається певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Основний акцент робиться на юридичному факті, тобто дії чи події, які набувають юридичного значення зі спливом строку.

У цивільному процесуальному праві строки особливо актуальні з точки зору оцінки правомірності поведінки суб’єктів з погляду на її своєчасність. Тому процесуальний строк найчастіше розуміють як проміжок часу, протягом якого повинні або можуть бути вчинені процесуальні дії судом, учасниками процесу.

  1. За джерелом встановлення, процесуальні строки поділяються на два види :

1) встановлені законом. Це усі строки, встановлені для суду (судді). Наприклад, строк проведення попереднього судового засідання (ч.1ст.129 ЦПК); строк призначення справи до розгляду (ч.2 ст.156 ЦПК.); строк розгляду справи (ч.1ст.157 ЦПК), тощо. А також переважна більшість строків, що встановлюються для учасників цивільного процесу, наприклад, строки апеляційного оскарження (ч.1, 2 ст.294 ЦПК); строк на касаційне оскарження (ч.1 ст.325 ЦПК); строк подання заяв про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами (ч.1 ст.362 ЦПК), тощо. Лише у тому випадку, коли процесуальні строки не встановлені законом, вони можуть встановлюватись судом. До даної категорії строків застосовується інститут поновлення.

2) встановлені судом. Дані строки встановлені для учасників цивільного процесу. Наприклад, строки подання доказів сторонами (ч.1ст.131ЦПК); строки для усунення недоліків позовної заяви (ч.1ст.121ЦПК), тощо. До даної категорії строків застосовується інститут продовження.

 

 

 Стаття 68. Обчислення процесуальних строків

 

  1. Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

 

  1. Строк, незалежно від того чи він встановлений законом чи судом може тривати протягом будь-якого із наступних часових проміжків: року (років), місяця (місяців), дня (днів). Так, рішення іноземного суду може бути пред’явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили (ч.1 ст.391 ЦПК); касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ч.1 ст.325 ЦПК), заява про забеспечення позову, подана до подання позовної заяви, розглядається судом не пізніше двох днів з дня її подання (ч.2 ст.153 ЦПК).

Одночасно, вказується на те, що строки можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Особливість такого визначення строку виражається в тому, що учасники цивільного процесуального правовідношення не знають заздалегідь точної дати настання спливу строку. Так, сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі (ч.1 ст.131 ЦПК); провадження у справі згідно ч.1 ст.203 ЦПК зупиняється до залучення до участі у справі правонаступника чи законного представника.

 

 

Стаття 69. Початок перебігу процесуальних строків

 

  1. Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

 

  1. Перебіг процесуального строку може починатися :

1) від певної календарної дати;

2) від настання події, з якою пов’язано його початок.

У цих двох випадках за початок відліку строку треба брати наступний день.

Прикладом початку перебігу строку від певної календарної дати є наступні положення: позивач може відмовитися від позову, а відповідач – визнати позов протягом усього часу судового розгляду (ч.1 ст.174 ЦПК); після закінчення підготовки справи до судового розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій звзначає, які підготовчі дії ним проведено, і встановлює дату розгляду справи (ч.1 ст.156 ЦПК). Отже, в даному випадку, перебіг процесуального строку, протягом якого позивач та відповідач в справі може відповідно відмовитись від позову, визнати позов, починається з наступного дня календарної дати, яка встановлена у відповідній ухвалі.

Під подією коментованій статті мається на увазі не лише обставина, яка не залежить від волі особи, а й обставина, що від неї залежить, тобто дія або бездіяльність. Це так зване, широке розуміння терміну “подія”. Саме вказівкою на день настання події, з якою пов’язано початок строку, визначається початок перебігу більшості процесуальних строків. Наприклад, відповідно ч.1 ст.332 ЦПК попередній розгляд справи має бути проведений протягом п’яти днів після складання доповіді суддею –доповідачем. В даному випадку, складання доповіді буде подією, з якою пов’язано початок перебігу п’ятиденного строку.

 

 

 Стаття 70. Закінчення процесуальних строків

 

  1. Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.
  2. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця.
  3. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
  4. Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.
  5. Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в суді, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.
  6. Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.

 

  1. Правила закінчення перебігу строку залежать від одиниці часу (рік, місяць, день), що використовується в тому чи іншому випадку для обчислення строку, вказівки на подію, що повинна неминуче настати і з якою пов’язується закінчення строку.

Якщо строк обчислюється роками, то він закінчується у відповідний місяць і число останнього року строку. Наприклад, трирічний строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні, початок перебігу якого припадає на 4-те липня 2004 року (це наступний день набрання ним законної сили), закінчується 4 липня 2007 року.

Аналогічно, якщо строк обчислюється місяцями, він закінчується у відповідне число останнього місяця.

Якщо строк визначено днями, він закінчуєтьця  через визначену кількість днів в останній день строку.

В усіх вищенаведених випадках, на відміну від початку перебігу, закінчення строку пов’язується з тим же днем (датою), від якого (якої) він почав свій перебіг, а не з наступним днем.

Новелою ЦПК є введення положення, за яким перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події. Наприклад, це означає, що строк, на який зупиняється провадження у справі у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, кримінального чи адміністративного судочинства, закінчується  на наступний день після набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п.4 ч.1 ст.201; п.3 ч.1 ст.203 ЦПК).

  1. Можна також виділити загальні правила визначення закінчення строків:
  • останній день строку триває до 24 години. Крім даного загального правила щодо моменту закінчення строку, ч.5 ст.70 ЦПК закріплює особливості закінчення строку, пов’язані з вчиненням процесуальних дій в суді. В даному випадку, строк закінчується із закінченням робочого часу. Робочий час в судах триває, як правило, до 18.00, а в п‘ятницю – до 16.45;
  • незважаючи на те, що ч.2 ст.70 ЦПК вказує лише на строк, обчислюванний місяцями і визначає, що, якщо закінчення строку припадає на такий місяць, що відповідного числа немає, строк закінчується в останній день цього місяця; очевидно, дане правило має застосовуватись при закінченні строку, що обчислюється роками та днями. Наприклад, якщо закінчення строку в один рік припадає на 29 лютого, то цей строк закінчується 28 лютого о 24 годині;
  • якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Поняття вихідного, святкового та іншого неробочого дня визначені у Кодексі законів про працю. Відповідно до ст.67 КЗпП України при п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідні дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні якщо він не визначенний законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженним з виборним органом первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

Святковими днями віповідно до ч.1 ст.73КЗпП є: 1 січня – Новий рік; 7 січня-Різдво Христове; 8 березня – Міжнародний жіночий день; 1 і 2 травня – День міжнародної солідарності трудящих; 9 травня – День Перемоги; 28 червня – День Конституції України; 24 серпня – День незалежності України.

Іншими неробочими днями відповідно до ч.2 ст.73 КЗпП є дні релігійних свят: один день (неділя) – Пасха (Великодень) та один день (неділя) – Трійця.

  1. Ч.6 ст.70 ЦПК закріплює винятки із загального правила, щодо випадків, коли здійснення процесуальних прав або виконання обов’язку пов’язується із поданням заяви, скарги чи іншого документу, матеріалів або грошових коштів, і дана особа не встигає вчинити цю дію в останній день строку. У такому разі особа може здати відповідну заяву, скаргу, інші документи, матеріали, грошові кошти на пошту чи передати іншими відповідними засобами зв’язку до 24 години цього дня; отримати документ, що посвідчує цю дію (наприклад, поштова квитанція). В такому разі строк не вважається пропущенним.

 

 

Стаття 71. Зупинення процесуальних строків.

 

  1. Зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків. Зупинення цих строків починається з моменту настання тієї події, внаслідок якої суд зупинив провадження.

 

  1. Оскільки зупинення провадження у справі зупиняє перебіг процесуальних строків, то підстави для зупинення процесуальних строків ті ж самі, що і для зупинення провадження у справі. Відповідно, обставини, коли суд зобов’язаний зупинити провадження у справі, визначаються ст. 201 ЦПК. Обставини, за яких суд може за заявою особи, яка бере участь у справі, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі, зазначаються у ст. 202 ЦПК.

Відповідно до ч.2 ст. 201 та ч.3. ст. 202 ЦПК, з питань зупинення провадження у справі суд постановляє ухвалу.

Перебіг процесуального строку починається не з дня винесення ухвали про зупинення провадження у справі, а з моменту настання події, внаслідок якої суд зупинив провадження у справі.

Аналіз даної норми дозволяє говорити про спеціальність, винятковість по відношенню до норми ст. 69 ЦПК, згідно якої перебіг процесуального  строку починається з наступного дня після настання події, з якою пов’язано його початок, а не з самого моменту настання події.

Перебіг  процесуальних строків продовжується з дня відновлення провадження  у справі (ч.2. ст. 204 ЦПК). Таким чином, час, на який було зупинено провадження в справі, не входить до процесуального строку.

 

 Стаття 72. Наслідки пропущення процесуальних строків

 

  1. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
  2. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо суд за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.

 

  1. Закінчення строку має наслідком втрату права на вчинення певної процесуальної дії, для якої було встановлено строк. Що ж до процесуальних обов’язків, то в літературі переважає думка, що вони із закінченням процесуального строку не втрачаються.

Проте, існують права, які одночасно є обов’язками, наприклад обов’язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК), що можливе за умов подання нею доказів. Стаття 131 ЦПК передбачає обов’язок сторін подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подають у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів. Докази подані з порушення цих вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

  1. У коментованій статті не вказані наслідки пропущення строків судом. Тому доцільним є аналіз судової практики та відповідної законодавчої бази.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові  №3 від 01.04.1994 р. “Про строки розгляду судами України цивільних і кримінальних справ” зазначив, що навмисне порушення процесуального закону чи несумлінність, які спричинили несвоєчасний розгляд та тяганину при розгляді кримінальних або цивільних справ та істотно обмежили права і законні інтереси громадян, слід розглядати, з урахуванням конкретних обставин,  як неналежне виконання професійних обов’язків судді.

Стаття 32 Закону України „Про статус суддів” від 15.12.1999 р. передбачає, що невиконання такого обов’язку суду, як дотримання встановлених законом строків, є підставою дисциплінарної відповідальності суддів. Підставами порушення дисциплінарного провадження щодо судді можуть бути: подання Міністерства юстиції України та його органів на місцях за наслідками перевірки заяв і повідомлень громадян; подання голови відповідного суду, посадових осіб державних органів, установ, організацій, органів місцевого самоврядування; повідомлення в засобах масової інформації (ч.1 ст.34 Закону України „Про статус суддів”). Подання та розгляд заяв і повідомлень громадян здійснюється відповідно до Закону України “Про звернення громадян” від 02.10.1996 р.

Законом України „Про статус суддів” визначаються процедурні питання дисциплінарного провадження. Дисциплінарне провадження щодо судді порушується постановою голови відповідної кваліфікаційної комісії суддів. Голова кваліфікаційної комісії  або за його дорученням чи рішенням комісії члени комісії протягом місяця з дня надходження відомостей про дисциплінарний проступок судді проводять їх перевірку.

 

 

Стаття 73. Поновлення та продовження процесуальних строків

 

  1. Суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.
  2. Питання про поновлення чи продовження пропущеного строку вирішує суд, у якому належало вчинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документ чи доказ. Про місце і час розгляду цього питання повідомляються особи, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою.
  3. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.
  4. З питань, зазначених у цій статті, судом постановляється ухвала.

 

  1. Застосування правила про поновлення та продовження процесуальних строків залежить від виду процесуального строку. Якщо пропущено строк, встановлений судом, то суд продовжує пропущений строк. Продовження строку являє собою надання нового строку на вчинення тієї процесуального дії, яка не була з поважних причин вчинена в первісно встановлений строк.

В тому ж випадку, коли  процесуальна дія не вчинена у межах строку, встановленого законом, суд поновлює його, якщо строк пропущено з причин визначених судом поважними.

  1. Суд поновлює або продовжує процесуальний строк, якщо визнає поважною причину пропуску даного строку. Не наводячи навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено або продовжено процесуальний строк, закон покладає вирішення цього питання на суд. І це цілком доречно, адже тільки на основі глибокого та уважного вивчення всіх обставин конкретної справи можна зробити висновок про поважність (або неповажність) причин, через які процесуальний строк поновлюється або продовжується.

Необхідно також врахувати те, що та чи інша причина залежно від обставин справи в одному випадку може бути визнана поважною, а в іншому – ні; такий перелік не міг би залишатись таким і потребував би постійних змін через те, що стрімкий розвиток суспільних відносин постійно супроводжується новими життєвими ситуаціями, яких не можна не враховувати. Тому для розуміння поважних причин доцільним є формування загальних умов, які слід брати до уваги, визначаючи поважність причин.

На нашу думку, причина пропуску строку є поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам:

1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк;

2) це обставина, яка виникла об‘єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила срок. Тому не може бути визнано поважною причиною пропуску строку, наприклад, умисне неодержання особою поштової кореспонденції з суду;

3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено;

4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

  1. Право на порушення питання перед судом про поновлення та продовження процесуальних строків мають сторони та інші особи, які беруть участь у справі, якщо вони пропустили процесуальний строк встановлений відповідно законом чи судом для вчинення конкретної процесуальної дії. Для реалізації цього право вони подають клопотання за підсудністю до того суду, у якому належало вичинити процесуальну дію або до якого потрібно було подати документи чи доказ.

Одночасно з клопотанням може бути вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання. Клопотання розглядається в місці і час, що визначаються судом, про що повідомляє осіб, які беруть участь у справі. Проте неявка цих осіб не перешкоджає вирішенню судом клопотання про поновлення або продовження процесуального строку.

Вирішення цього клопотання відбувається  ухвалою суду, якою цей строк або поновлюється (продовжується), або в його поновлені (продовженні) відмовляється. Ухвала суду про відмову поновити або продовжити пропущений процесуальний строк може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду (п.7 ч.1 ст. 293 ЦПК).

Ухвала, якою поновлюється або продовжується процесуальний строк, не підлягає оскарженню. Винятком з цього правила є ухвала щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення  виконавчого документа до виконання (п. 19 ч. 1 ст. 239 ЦПК).

 

Глава 7

СУДОВІ ВИКЛИКИ І ПОВІДОМЛЕННЯ

 Стаття 74. Судові повістки

 

  1. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.
  2. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями.
  3. Судові повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а судові повістки-повідомлення — особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов’язковою.
  4. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким

розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення — завчасно.

  1. Судова повістка разом із розпискою, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Стороні чи її представникові за їх згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам цивільного процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.
  2. Особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.
  3. Якщо насправді особа не проживає за адресою, повідомленою суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.
  4. Судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв’язку з їх діяльністю.
  5. Відповідач, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. На ці випадки поширюється правило частини четвертої цієї статті.
  6. Друкований орган, у якому розміщуються оголошення про виклик відповідача протягом наступного року, визначається не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

  1. Після винесення ухвали про призначення справи до судового розгляду суд повинен забезпечити явку осіб у судове засідання. Про призначений день судового засідання по розгляду справи суд зобов’язаний своєчасно повідомити осіб, які беруть участь у ній, інших учасників процесу, щоб надати їм можливість належно підготуватися і взяти участь у справі. Для цього використовуються судові виклики та повідомлення, що провадяться повістками, які надсилаються всім учасникам процесу.
  2. Слід звернути увагу на те, що законодавець не випадково вживає слово “судові”, коли говорить про виклики та повідомлення, адже повістки з вимогою про явку в суд для участі в розгляді цивільної справи повинні бути саме судовими. Лише в такому випадку вони матимуть юридичну силу. Коли ж вони відправляються від імені інших державних органів, вони не мають такої юридичної сили.
  3. Отже, коментована стаття, як і вся глава 8 ЦПК України, передбачає дві форми доведення до відома учасників процесу їх права чи обов’язку з’явитися в суд для участі в процесі чи в процесуальній дії. Це судові виклики та судові повідомлення.
  4. Судове повідомлення носить інформаційний характер, тобто являє собою повідомлення особам, які беруть участь у справі, про вчинення процесуальних дій, в яких учась цих осіб не є обов’язковою, але може мати значення для останніх. Повідомляються, як правило, заінтересовані особи про розгляд заяви про забезпечення доказів (ст. 135 ЦПК); особи, які беруть участь у справі, про час і місце засідання по виконанню судового доручення (ст. 132 ЦПК); особи, які беруть участь у справі, про розгляд питання про скасування забезпечення позову (ст. 154 ЦПК) та інші особи, що беруть участь у справі, тому що явка до суду – це, як правило, їх право, а не обов’язок. Неявка такої особи в суд не є перешкодою для розгляду справи чи вчинення іншої процесуальної дії.
  5. Судовий виклик – це “пропозиція” з’явитися до суду. Дана “пропозиція” є обов’язковою і адресується тим учасникам процесу, які відповідно до закону зобов’язані з’явитися до суду. Це стосується свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, участь яких відповідно до законодавства є обов’язковою. Оскільки дана “пропозиція” є обов’язковою, то у повістці про виклик зазначаються наслідки і відповідальність особи, яку викликають, у разі її неявки до суду без поважних причин. Так, наприклад, у ч.2 ст. 50 ЦПК закріплено положення про те, що свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. За невиконання своїх обов’язків свідок несе відповідальність, передбачену цією ж статтею. Ч.3 ст. 53 ЦПК встановлює, що експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обгрунтований та об’єктивний письмовий висновок… Ст. 54 ЦПК в частині 3 закріпила таке ж положення, що стосується спеціаліста. В ст. 55 ЦПК мова йде про аналогічний обов’язок для перекладача. Ми бачимо, що обов’язок з’явитися в суд закріплюється на законодавчому рівні.
  6. Судові виклики та повідомлення повинні бути надіслані з таким розрахунком, щоб особа, яка викликається, мала, після їх вручення, достатньо часу для підготовки та явки в судове засідання. Новий ЦПК в ч. 4 цієї статті врегульовує цей момент, встановивши, що судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб відповідні особи мали достатньо часу для явки в суд та підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за 7 днів (на відміну від Цивільного Процесуального Кодексу 1963р., в якому цей строк становив 5 днів) до судового засідання. Щодо судової повістки-повідомлення, то законодавець не встановлює чіткого терміну для її вручення, а, натомість, говорить про завчасне її вручення. Чи достатньо було надано часу особам для своєчасної явки та підготовки до справи, повинно визначатися в кожному випадку окремо з врахуванням характеру справи, умов сполучення між судом та місцезнаходженням осіб, що отримали повістку, а також їх можливостей підготуватися до неї.
  7. З коментованої статті випливає, що особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути повідомленні або викликані в суд або за допомогою судових повісток, або ж телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Судові повістки разом з розпискою, а у відповідних випадках, також з копіями документів, надсилається поштою рекомендованим листом із повідомленням або через кур’єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Дана стаття передбачає ще однин спосіб вручення повісток – це можливість видати повістку на руки стороні чи її представникові за їх згодою для вручення відповідним особам та можливість вручення повістки в суді. У разі відкладення розгляду справи про час і місце наступного судового засідання може бути повідомлено під розписку.
  8. Для того, щоб суд володів інформацією про одержання повістки, повідомлення адресатом, разом з повісткою надсилається зворотна розписка, яка повертається до суду. Наявність цієї розписки є важливою обставиною при вирішенні питання про можливість розгляду справи у випадку відсутності учасника процесу, який не з’явився.
  9. Стаття 110 чинного ЦПК 2004 року встановлює правила альтернативної підсудності за вибором позивача. У ч. 9 вказується на те, що позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання відповідача чи постійного його заняття (роботи). Відповідно до цього положення у коментованій статті з’явилась вказівка на те, що, якщо суду було повідомлено адресу, за якою реально не проживає відповідна особа, судова повістка може бути направлена за місцем її роботи, що не було чітко зазначено у ЦПК 1963 року. Судова повістка юридичній особі направляється за її місцезнаходженнм або за місцезнаходженням її представництва, філії, якщо позов виник у зв’язку з їх діяльністю.
  10. Також новизною ЦПК 2004 року є можливість викликати в суд через оголошення у пресі. Цей спосіб застосовується для виклику відповідача, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого невідоме. У цьому випадку попередньо потрібно використати всі методи для встановлення місцяперебування даної особи – зокрема звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ. Оголошення це розміщується в друкованому органі, який визначається Кабінетом Міністрів України не пізніше 1 грудня року, що передує року розміщення цього оголошення.
  11. Проте, варто зазначити, що у літературі існує думка щодо малої ефективності та ненадійності такого способу повідомлення. Автори, що підтримують таку позицію, вказують на те, що ймовірність того, що це оголошення буде прочитано потрібною особою в потрібний час є дуже низькою, оскільки є велика частина громадян, що не цікавляться пресою.

 

Стаття 75. Зміст судової повістки і оголошення про виклик у суд

 

  1. Судова повістка про виклик у суд повинна містити:

1) ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресується повістка;

2) найменування та адресу суду;

3) зазначення місця, дня і часу явки за викликом;

4) назву справи, за якою робиться виклик;

5) зазначення, в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач);

6) зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв’язку з необхідністю дати особисті пояснення — про потребу дати особисті пояснення;

7) у разі необхідності — пропозицію особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази;

8) зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку в зв’язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату;

9) роз’яснення про наслідки неявки залежно від процесуального статусу особи, яка викликається (накладення штрафу, примусовий привід, розгляд справи за відсутності, залишення заяви без розгляду), і про обов’язок повідомити суд про причини неявки.

  1. В оголошенні про виклик вказуються дані, зазначені в пунктах 1-7 і 9 частини першої цієї статті.
  2. Судова повістка-повідомлення повинна містити найменування та адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і час її вчинення, а також про те, що участь у її вчиненні для цієї особи не є обов’язковою.
  3. Якщо разом із судовою повісткою надсилаються копії відповідних документів, у повістці особі, якій вони надсилаються, повинно бути зазначено, які документи надсилаються і про її право подати заперечення та відповідні докази на їх підтвердження.

  1. Коментована стаття містить правило про обов’язкові реквізити повістки про виклик у суд та повістки-повідомлення. Слід зазначити, що Кодекс 2004 року значно розширив, або точніше сказати уточнив, перелік обов’язкових реквізитів, які мають бути наявними у повістках.
  2. У повістці про виклик у суд повинно бути зазначено: ім’я фізичної особи чи найменування юридичної особи, якій адресована повістка; найменування та адресу суду; місце, день і час явки за викликом; в якості кого викликається особа (як позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач чи ін); наслідки неявки і обов’язок повідомити суд про причини неявки. В новому ЦПК є вказано ще декілька реквізитів повістки про виклик у суд, які не були чітко визначеними у попередньому Кодексі. Це, зокрема: зазначення, чи викликається особа в судове засідання чи у попереднє судове засідання, а у разі повторного виклику сторони у зв’язку із необхідністю дати особисті пояснення – про потребу дати особисті пояснення; у разі необхідності – пропозицію особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше неподані докази; зазначення обов’язку особи, яка одержала судову повістку у зв’язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату.
  3. Судова повістка-повідомлення повинна містити найменування та адресу суду, назву справи, вказівку про те, яку дію буде вчинено, місце, день і час її проведення, а також про те, що участь в її вчинені для цієї особи не є обов’язковою.
  4. В оголошенні про виклик вказуються всі вищеперелічені реквізити, за винятком зазначення обов’язку особи, що одержала судову повістку в зв’язку із відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату, оскільки тут такої особи просто не існує.
  5. Оскільки разом з повісткою можуть надсилатися копії документів, то, у випадку їх додання, про них має бути також зазначено у повістці з роз’ясненням про право особи, якій вони надсилаються, подати заперечення і докази на їх підтвердження.
  6. Під днем і часом судового засідання мається на увазі день і час його початку. У повістці не відбивається момент, коли засідання буде закінчено, його тривалість та ін. Під місцем судового засідання (здійснення окремих слідчих дій) мається на увазі адреса і кімната, куди у вказаний час має підійти дана особа. В судовій повістці може не вказуватись місце, куда викликана особа повинна буде направитись разом із судом, наприклад, для участі в проведенні огляду на місці події. Та обставина, що повістка повинна містити найменування адресата, означає наявність в ній відомостей про прізвище, ім’я, по-батькові (як мінімум, мають вказуватися ініціали) та місце проживання адресата.
  7. ЦПК в статтях 169, 170 вказує на наслідки неявки в судове засідання позивача, відповідача, свідка, експерта, спеціаліста, перекладача та осіб, що беруть участь у справі. Цими наслідками можуть бути: відкладення розгляду справи в межах строків, встановлених для розгляду справи (ст. 157 ЦПК) – ч.1 ст 169 ЦПК; залишення заяви без розгляду – ч.3 ст. 169 ЦПК; постановлення заочного рішення – ч.4 ст. 169 ЦПК; накладення штрафу; примусовий привід – так ст. 94 ЦПК регламентує примусовий привід для свідка; розгляд справи за відсутності певної особи.
  8. Відповідно до п.1 ч.1 ст. 48 ЦПК та п.2.1 Типової посадової інструкції секретаря судового засідання місцевого загального суду, затвердженої Наказом Державної судової адміністрації України від 20.07.2005 року, обов’язок здійснення (виготовлення і розсилання) судових викликів та повідомлень покладено на секретаря судового засідання.

Стаття 76. Порядок вручення судових повісток

 

  1. Судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам — відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки.
  2. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду.
  3. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності — відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.
  4. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.
  5. Вручення судової повістки представникові особи, яка бере участь у справі, вважається врученням повістки і цій особі.
  6. Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.
  7. Особам, які проживають за межами України, судові повістки вручаються в порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, в разі відсутності таких — через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цих осіб.
  8. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою.
  9. Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.

  1. Закон регламентує докладний порядок вручення судових повісток, бо у разі неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, стосовно яких немає відомостей про вручення їм повісток, суд не може розпочати розгляд справи, а повинен, відповідно до ст. 169 ЦПК України його відкласти. Коли ж справа була розглянута за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, рішення в будь-якому разі підлягає скасуванню (ст. 311 ЦПК України).
  2. Як уже зазначалось, повістка надсилається за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі. Особі, яка не проживає за такою адресою, повістка може бути надіслана за місцем її роботи. Юридичній особі повістка надсилається за її місцезнаходженням або за місцезнаходженням її представництва , філії, якщо позов виник у зв’язку з їх діяльністю.
  3. Надсилання судових повісток поштою здійснюється відповідно до Правил надання послуг поштового зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 року № 1155. Зокрема п.20 згаданих правил встановлює, що судові повістки приймаються для пересилання у рекомендованих листах з позначкою “Судова повістка” з простим або рекомендованим повідомленням про їх вручення. П.130 вказує на термін зберігання поштових відправлень. Так, не вручені з поважних причин протягом п’яти днів рекомендовані листи з позначкою “Судова повістка” повертаються за зворотною адресою із зазначенням причини невручення. При цьому за письмовою заявою відправника або адресата (одержувача) термін зберігання може бути продовжений до двох місяців.
  4. Повістка фізичним особам вручається особисто їм під розписку, а юридичним – під розписку службовій особі. В розписці обов’язково має бути зазначено час і дату її вручення. Вона підлягає поверненню до суду в день її вручення тими ж особами, що її доставили.
  5. У випадках, коли фізичну особу, яка викликається, не виявлено за місцем проживання, повістка під розписку вручається будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею. В Цивільному Процесуальному Кодексі 2004 року уточнено, яким саме членам сім’ї може бути вручена повістка (мається на увазі вказівка на повноліття цих осіб), оскільки в Кодексі 1963 року в ст. 94 містилось положення про те, що повістка вручається за даних обставин дорослим членам сім’ї, що, на мою думку, є поняттям більш абстрактним і законодавчо не визначеним. За відсутності і таких осіб повітка вручається відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування.
  6. Цією ж статтею врегульовано випадки, коли у справі бере участь особа, що перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та ін. У цих та інших випадках такій особі повістка та інші судові документи вручаються під розписку адміністрацією місця утримання, яка негайно надсилає розписку та письмові пояснення цієї особи до суду.
  7. Якщо особа проживає за межами України, то судові виклики та повідомлення вручаються їй у порядку, визначеному міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а у разі відсутності таких – через дипломатичні представництва та консульські установи України за місцем проживання цієї особи.
  8. Особа, що одержала повістку у зв’язку з відсутністю адресата, зобов’язана за першої нагоди вручити її відповідному адресату.
  9. При відмові адресата одержати повістку, особа, яка її доставляє робить відповідну відмітку про це і повертає повістку до суду. В такому випадку адресат вважається повідомленим. При цьому тут не потрібно переконувати інших осіб, крім даного кур’єра, про реальну наявність факту відмови в одержанні повістки. Цей факт посвідчується тією особою, яка доставляє повістку одноособово і не потребує ніякого іншого підтвердження. На відміну від Кодексу 1963 року, де така відмова вимагала підтвердження підписом службової особи домоуправління чи виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян.
  10. Якщо місцеперебування відповідача невідоме, суд розглядає справу після надходження до суду відомостей щодо його виклику до суду в порядку, визначеному цим Кодексом.

 

 

Стаття 77. Обов’язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) та про причини неявки в судове засідання

 

  1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
  2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з’явилися в судове засідання без поважних причин.

 

  1. Під час провадження по справі сторони та інші особи, що беруть участь у справі, можуть зберігати свій звичний спосіб життя, виїжджати за межі району проживання, вправі на свій розсуд змінювати місце свого проживання, але при цьому зобов’язані повідомити суд про зміну свого місця проживання (перебування, місцезнаходження). Закон чітко не вказує на форму та спосіб такого повідомлення. В тексті коментованої статті говориться про те, що повідомлення це повинно бути здійснене у вигляді заяви (при цьому не зазначено чи повинна вона бути усною чи письмовою і відповідних її реквізитів). Очевидно, що повідомлення це має здійснюватись у письмовій формі і його можна вручити як особисто, так і направити в суд листом або телеграмою, зазначивши в ньому адресу та найменування суду, назву справи, прізвище судді (якщо воно відоме) та саму інформацію про зміну свого місця проживання або знаходження з детальною вказівкою на нову адресу.
  2. Цей обов’язок встановлений в інтересах сторін та інших осіб, що беруть участь у справі. У випадку його не виконання, для цих осіб можуть наставати певні негативні наслідки. Одним із них є той, що, при відсутності такої заяви, судова повістка надсилається на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо ця особа за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Кодекс 1963 року в ст. 95 чітко передбачав ще один негативний наслідок, якого окремо не виділено в новому ЦПК України – за невиконання обов’язку повідомляти суд про зміну своєї адреси під час провадження по справі суд вправі на сторони і інших осіб, які беруть участь у справі, накласти штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
  3. Сторони та інші особи, шо беруть участь у справі також зобов’язані повідомити суд про причини своєї неявки. У протилежному разі вважається, що перелічені особи не з’явилися в суд без поважних причин. Про наслідки невиконання цього обов’язку вказують статті 169 та 170 ЦПК – це зокрема можливість залишення заяви без розгляду, можливість постановлення заочного рішення по справі та ін.

 

 

Стаття 78. Розшук відповідача

 

  1. Якщо місцеперебування відповідача в справах за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, невідоме, суд ухвалою оголошує його розшук. Розшук проводиться органами внутрішніх справ, а витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду.

 

  1. У ситуації, коли місцеперебування відповідача невідоме, можна або необхідно оголосити його розшук. Відповідно розрізняють два види розшуку відповідача: факультативний та обов’язковий.
  2. Коментована стаття містить положення щодо обов’язкового розшуку. У перелічених у цій статті випадках, тобто за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичноої особи, суддя зобов’язаний оголосити розшук відповідача, місцеперебування якого невідоме.
  3. В Цивільному Процесуальному Кодексі 1963 року ст. 97 “Розшук відповідача”, на відміну від ст. 78 Нового ЦПК, крім обов’язку суду, в ч.1 чітко виділяла право суду оголосити розшук відповідача, фактичне місцеперебування якого невідоме – тобто, по суті, містила вказівку на можливість застосування факультативного розшуку. Це право, хоч і не виділено в коментованій статті, існує і може застосовується за категоріями цивільних справ, які не передбачені в коментованій статті. У цих випадках суд повинен виходити з обставин кожної конкретної справи (таких як ціна позову, вартість розшуку та інших). У випадку факультативного розшуку, суд має право оголосити розшук як за власною ініціативою, так і за заявою позивача.
  4. Про розшук відповідача суд або суддя постановляє ухвалу, яку надсилає органам внутрішніх справ, які і проводять цей розшук. Витрати на проведення розшуку за рішенням суду стягуються з відповідача в дохід держави.
  5. Розшук відповідача допускається як у стадії підготовки справи до судового розгляду, так і під час судового розгляду. Розшук також може мати місце і на стадії виконавчого провадження. Коментована стаття містить положення щодо розшуку відповідача в перших наведених випадках, тобто під час підготовки та судового розгляду справи. Щодо розшуку відповідача на стадії виконавчого провадження, то він здійснюється відповідно до вимог ЦПК, а зокрема ст. 375 “Вирішення питання про оголошення розшуку боржника або дитини”, та Закону України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року.
  6. Необхідно наголосити на тому, що під час виконавчого провадження сторонами є не позивач та відповідач, а стягувач, якому належить право вимоги, та боржник. Саме по собі рішення суду чи іншого органу про стягення з однієї особи на користь іншої не свідчить про те, що ці особи стають сторонами виконавчого провадження автоматично. Сторонами вони стають лише після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, чому передує звернення заінтересованої особи до відділу державної виконавчої служби із заявою про відкриття виконавчого провадження.
  7. Залежно від категорії винесеного судом рішення розшук боржника, його майна у виконавчому проваденні може бути (аналогічно до розшуку відповідача) обов’язковим та факультативним.
  8. Обов’язковий здійснюється лише за виконавчими документами, виданими на підставі судових рішень з категорій справ, конкретно названих у ч.1 ст. 42 названого Закону. Це судові рішення про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’ю або у зв’язку з втратою годувальника, а також рішення про відібрання дитини, якщо у виконавчому провадженні розшукується дитина. Розшук за такими категоріями справ може бути оголошенно як за заявою стягувача, так і за ініціативою державного виконавця, однак у будь-якому випадку державний виконавець зобов’язаний звернутися до суду за зазначеними категоріями рішень при наявності для цього відповідних підстав. Не звернення державного виконавця до суду в цьому випадку може бути оскаржене заінтересованою особою. Обов’язковий розшук оголошується судом після звернення державного виконавця з поданням про оголошення розшуку боржника у разі відсутності відомостей про місцепроживання (знаходження) боржника. У випадку обов’язкового розшуку витрати на розшук належать до витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій, та стягуються з боржника за ухвалою суду.
  9. Факультативний розшук можливий за виконавчими документами, не зазначених в згадуваній ч.1 ст. 42 Закону України “Про виконавче провадження”, за умови письмової згоди стягувача на відшкодування витрат на розшук та авансування їх, чому передує клопотання стягувача про оголошення розшуку. Ч.5 ст. 42 Закону встановлює право стягувача вимагати від боржника компенсації витрат, пов’язаних з проведенням розшуку у судовому порядку. Однак, варто зазначити, що таке положення суперечить загальним засадам виконавчого провадження та не відповідає ст. 43 цього ж Закону, яка встановлює правило щодо повернення авансового внеску стягувача на проведення виконавчих дій у першу чергу з грошової суми (у тому числі одержаної від реалізації майна боржника), стягнутої державним виконавцем з боржника. Отже, зазначене положення на практиці не підлягає застосуваннню.
  10. Розшук громадянина-боржника здійснюють органи внутрішніх справ відповідно до “Інструкції про порядок взаємодії органів внутрішніх справ України та органів державної виконавчої служби при примусовому виконанні рішень судів та інших органів (посадових осіб)”, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України та Міністерства юстиції України від 25.06.2002 року. А розшук боржника-юридичної особи, а також іншого майна боржника здійснює державна виконавча служба шляхом запитів до відповідних установ (нотаріату, БТІ…). (див. докладніше: Фурса С.Я., Щербак С.В. Законадавство України про виконавче провадження: Науково-практичний коментар. – К.: Концерн “Видавничий Дім “ІнЮре”, 2004. – с. 389-395).

Глава 8

СУДОВІ ВИТРАТИ

 

Стаття 79. Види судових витрат

 

  1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи.
  2. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом.
  3. До витрат, пов’язаних з розглядом судової справи, належать:

1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення;

2) витрати на правову допомогу;

3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;

4) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

5) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

 

  1. Здійснення правосуддя потребує значних матеріальних ресурсів. Джерелом цих ресурсів є кошти державного бюджету України і кошти осіб, які беруть участь у справі. З державного бюджету фінансується матеріально-технічне забезпечення суддів, оплата праці суддів, допоміжного персоналу та інші видатки, пов‘язані із забезпеченням діяльності кожного суду як такого. Витрати, що виникають у зв‘язку із провадженням по конкретній справі несуть сторони та інші особи, які беруть участь у справі. Ці витрати називаються судовими.

Таим чином, судові витрати – це фактичні грошові витрати, які несуть особи, які беруть участь у справі та інші учасники процесу у зв‘язку із зверненям до суду та розглядом справи в суді.

Судові витрати – це родове поняття, яке включає два види витрат: 1) судовий збір; 2) витрати, пов‘язані з розглядом справи.

Судовий збір – це грошова сума, яка сплачується особою, яка звертається до суду. Розмір судового збору визначено законом і залежить від об‘єктивних ознак позову (заяви): з яких правовіднсин він виник і який предмет позову. Умови сплати судового збору однакові і рівні для всіх позивачів, а пільги по його сплаті передбачені безпосередньо законом.

Судовий збір виконує кілька функції:

  • коменсаційну. Судовий збір частково коменсує держави витрати на утримання судів. Однак фінансування судів не залежить від розміру зібраного судового збору.
  • дисциплінуючу. Судовий збір певною мірою перешкоджає заявленню необгрунтованих позовів та клопотань, оскільки у разі відмови у позові ці витрати позивачу не компенсуються і, окрім того, йому додеться відшкодувати витрати, яких зазнав відповідач
  • Стимулюючу (превентивну). Відносно високі ставки судового збору (наприклад, у справах про відшкодування моральної шкоди, у позовах майнового характеру), які у разі позитвиного судовго рішення доведеться компенсувати, мають на меті стимулювати відповідача в добровільному, позасудовому порядку відновити порушені права потенційного позивача.

Разом з тим, деколи судовий збір є об‘єктивною перешкодою у реалізації права  особи на звернення до суду. Наприклад, позивачеві, який звертаєтсья до суду з позовом про визнання праа власності на нерухоме майно, слід сплатити судовий збір у розмірі 1% від вартості цього майна, що може перевищувтаи кілька тисяч гривень. Для того, що б створити гарантії доступності правосуддя, законодавець обмежує максимальний розмір судового збору, передбачає широке коло осіб, які звільнені від його сплати, надає можливість відстрочити чи розстрочити сплату судового збору.

 

  1. Відповідно до п.5 Перехідних положень ЦПК України, до набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, встановлених законодавством для державного мита.

            На даний час питання сплати державного мита регулюється Інструкцією про порядок обчислення та  справляння державного мита, затв. наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.1993р. № 15 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 1993 р. за № 50).

Державне мито справляється за ставками у розмірах частин неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та в процентному відношенні до відповідної суми документа (суми позову, вартості відчужуваного майна тощо).

Відповідно до статті 6 Декрету “Про державне мито” державне мито сплачується за місцем розгляду та оформлення документів і зараховується до бюджетів місцевого самоврядування (в іноземній валюті мито сплачується через уповноважені на це банки).

При сплаті державного мита готівкою до документа, щодо якого вчинюється відповідна дія, додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж, а при перерахуванні мита з рахунку платника – останній примірник платіжного доручення з написом (поміткою) кредитної установи такого змісту “Зараховано в дохід бюджету ____ грн. (дата)”. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відбитком печатки кредитної установи з відміткою дати виконання платіжного доручення.

У випадках, коли перерахування мита проводиться з рахунку вкладника, що знаходиться в кредитній установі, до документа, оплаченого митом, додається довідка, засвідчена підписом контролера і відбитком печатки кредитної установи.

З поданих до суду заяв, скарг і за видачу ним копій документів мито справляється в розмірах, встановлених п. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів “Про державне мито” від 21.01.1993р.:

із позовних заяв

 

1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
із позовних заяв про розірвання шлюбу0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
із позовних заяв про розірвання повторного шлюбу1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян
із позовних заяв про розірвання шлюбу з особами, визнаними у встановленому порядку безвісно відсутніми чи недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особами, засудженими до позбавлення волі на строк не менше трьох років0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
із позовних заяв про зміну або розірвання договору найму житлових приміщень, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно та з інших позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці)0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
із заяв (скарг) у справах окремого провадження0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
із позовних заяв з переддоговірних спорів0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян
із позовних заяв про розгляд питань захисту честі та гідності:

–    із позовних заяв немайнового характеру

 

–    із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

 

–    із позовних заяв про відшкодування моральної немайнової) шкоди з ціною позову від 100 до 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

 

–     із позовних заяв про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з ціною позову понад 10 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян

 

 

1 неоподатковуваний мінімум доходів громадян

1 відсоток ціни позову, але не менше 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян

 

5 відсотків ціни позову

 

 

 

10 відсотків ціни позову

 

із апеляційних скарг на рішення судів і скарг на рішення, набрали законної сили

 

50 відсотків ставки, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з майнових спорів – ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми
за повторну видачу копії судового рішення, вироку, ухвали та іншої постанови суду0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії
із позовних заяв щодо захисту прав громадян на земельну частку (пай) і майновий пай0,1 відсотка ціни позову

 

Необхідно мати на увазі, що деякі заяви і скарги, що подаються до суду, не можуть бути віднесені до позовних заяв та апеляційних і касаційних скарг, у зв’язку з чим не підлягають оплаті державним митом. До них, зокрема, відносяться заяви про скасування ухвали суду про закінчення справи або залишення її без розгляду, про відстрочення чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, про забезпечення позову чи про зміну одного виду забезпечення іншим; заяви про перегляд рішення, ухвали чи постанови суду за нововиявленими обставинами; заяви про скасування чи зменшення штрафу, накладеного судом; про зміну виконання рішення суду; про відновлення пропущеного строку; заяви на дії судового виконавця; приватні заяви на ухвалу суду про відмову скасування штрафу та інші приватні заяви на ухвалу суду.

Позовні заяви колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств до громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, до інших громадян про визнання договорів недійсними або про зміни і доповнення їх умов, оплачуються державним митом за ставками підпункту “є” пункту 1 статті 3 Декрету, незалежно від того, оспорюється договір у цілому чи лише в якій-небудь частині.

Із зустрічних позовних заяв, а також із заяв про вступ у справу третіх осіб з самостійними позовними вимогами мито справляється на загальних підставах.

У випадках вибуття із справи первісного позивача і заміни його правонаступником мито сплачується правонаступником, якщо воно не було сплачено первісним позивачем.

У випадках виділення судом однієї або кількох із з’єднаних позовних вимог в окреме провадження державне мито, сплачене за подання позову, не повертається і перерахунок його розміру не проводиться. По виділеній окремо справі мито повторно не сплачується.

За повторно подані позови, які раніше були залишені без розгляду, мито сплачується знову на загальних підставах. При цьому, коли в зв’язку із залишенням позову без розгляду мито підлягало поверненню, але не було повернуто, до повторно поданого позову може бути доданий первісний документ про сплату мита, якщо не минув рік з дня зарахування його до бюджету.

Державне мито сплачується до подання позовної заяви до суду в розмірі залежно від ціни позову, вказаної заявником. Якщо зазначена ціна позову явно не відповідає дійсній вартості майна, що відшукується, то ціну позову і розмір мита має визначити суддя, постановивши про це відповідну ухвалу. Якщо на момент подання позову неможливо встановити його точну ціну, попередній розмір мита визначає суддя. В такому випадку остаточна ціна позову визначається при вирішенні справи.

Це положення поширюється як на позовну заяву, так і на апеляційну і касаційну скарги. При цьому по справах про стягнення аліментів на утримання дітей та утримання матері, яка перебуває у відпустці в зв’язку з народженням дитини, мито визначається із сукупної суми аліментів за 12 місяців, обчисленої із суми сукупного доходу, за вирахуванням прибуткового податку та річної суми на утримання матері.

Для нарахування суми державного мита суди повинні вимагати подання відповідачем довідки про суму середньомісячного заробітку відповідача за мінусом утриманого підприємством, установою чи організацією, в якій він працює, прибуткового податку. Довідка повинна бути погоджена в державній податковій інспекції за місцем проживання відповідача.

Середньомісячна заробітна плата повинна бути показана підприємством, установою чи організацією за останній рік роботи або за фактично відпрацьовані місяці, якщо робітник чи службовець пропрацював не повний рік, включаючи всі види заробітків, з яких утримуються аліменти.

У справах про стягнення аліментів з членів колективних сільськогосподарських підприємств, членів селянських (фермерських) господарств, осіб, які займаються підприємницькою діяльністю, ціна позову для обчислення мита з відповідача обчислюється на підставі довідки колективного сільгосппідприємства або податкової інспекції про річну суму готівкового і натурального доходу, одержаного зазначеною особою за минулий рік, зменшеного на суму прибуткового податку.

Якщо в період підготовки справи до розгляду позивач подав заяву про припинення справи про стягнення аліментів, то в цьому випадку мито з відповідача не стягується.

При зменшенні позивачем позовних вимог сплачене мито не повертається. При збільшенні позову недобір мита доплачується, виходячи із збільшеної суми позову.

За подання позову разом кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється виходячи з загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно долі поданих кожним вимог.

Виходячи із загальної суми позову, державне мито справляється також у таких випадках: поданні позову одним позивачем до кількох відповідачів; об’єднанні суддею в одне провадження кількох однорідних справ.

У випадку, коли позивач у заяві не вказує суму позову або встановити точно його ціну неможливо, суддя, приймаючи позовну заяву, попередньо встановлює розмір належного до сплати мита, виходячи з приблизної ціни позову. Якщо при винесенні судом рішення загальна сума позову збільшується, мито обчислюється виходячи зі збільшеної суми позову. При цьому різниця, що утворилася, підлягає стягненню з позивача або при повному задоволенні позову – з відповідача.

У такому ж порядку обчислюється мито, коли суд у встановлених випадках, залежно від обставин справи, виходить за межі заявлених позивачем вимог.

При прийнятті судом рішення про право спадкоємців на майно державне мито обчислюється судом виходячи із загальної вартості майна і стягується судом з кожного спадкоємця пропорційно виділеній йому частці у спадковому майні. У випадках, коли спадкове майно одночасно оформляють різні категорії спадкоємців, мито обчислюється з частки спадкового майна, що належить кожному спадкоємцю. При цьому для обчислення мита не беруться до уваги: суми заробітної плати та інші суми, які випливають з трудових правовідносин; суми, які випливають з авторського права, в тому числі суми винагород авторам відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій та промислових зразків.

З позовних заяв про право власності на майно, про визнання недійсними договорів відчуження майна, про визнання права на частку в майні, про виділення частки із загального майна і про витребування спадкоємцями належної їм частки майна державне мито сплачується виходячи із вартості розшукуваного майна або його частки.

З позовних заяв, що носять одночасно майновий і немайновий характер, державне мито сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру, і за ставками, встановленими для позовних заяв немайнового характеру.

 

  1. Ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” передбачає, що від сплати державного мита звільняються:

1) позивачі – робітники та службовці – за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин; члени колективних сільськогосподарських підприємств, працівники фермерських господарств – за позовами до колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств про оплату праці та за іншими вимогами, пов’язаними з трудовою діяльністю;

2) позивачі – за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;

3) громадяни – з апеляційних скарг і скарг на рішення, що набрали законної сили, у справах про розірвання шлюбу;

4) позивачі – за позовами про відшкодування збитків, заподіяних каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю годувальника;

5) позивачі – за позовами про стягнення аліментів;

6) сторони – із спорів, пов’язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних громадянинові незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним застосуванням такого заходу, як взяття під варту, або незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, а також пов’язаних з виплатою грошової компенсації, поверненням майна або відшкодуванням його вартості громадянам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”

7) органи соціального страхування та органи соціального забезпечення – за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги і пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім’ї, а органи соціального забезпечення – також за позовами про стягнення неправильно виплачених допомоги та пенсій;

8) позивачі – за позовами про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином;

9) громадяни – за видачу або засвідчення вірності копій документів, необхідних для призначення та одержання державних допомоги і пенсій, а також у справах опіки та усиновлення (удочеріння);

10) державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених чинним законодавством, із заявами по суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб, а також споживачі – за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав;

11) органи місцевого та регіонального самоврядування – за позовами до суду або господарського суду про визнання недійсними актів інших органів місцевого та регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств, об’єднань, організацій і установ, які ущемлюють їх повноваження; органи місцевого та регіонального самоврядування – за позовами до суду або господарського суду про стягнення з підприємства, об’єднання, організації, установи і громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування; органи місцевого та регіонального самоврядування – за позовами до суду або господарського суду про припинення права власності на земельну ділянку або у зв’язку з невиконанням умов договорів оренди орендарями земельних ділянок державної та комунальної власності;

12) місцеві державні адміністрації – за позовами до господарського суду про визнання недійсними актів органів місцевого та регіонального самоврядування, що суперечать чинному законодавству;

… 15) … фінансові органи та державні податкові інспекції – позивачі й відповідачі – за позовами до суду та господарського суду; органи державного контролю за цінами – позивачі й відповідачі – за позовами до суду та господарського суду;

… 18) громадяни, віднесені до категорій 1 і 2 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи; громадяни, віднесені до категорії 3 постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, – які постійно проживають до відселення чи самостійного переселення або постійно працюють на території зон відчуження, безумовного (обов’язкового) і гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у зоні безумовного (обов’язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення – не менше трьох років; громадяни, віднесені до категорії 4 потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи, які постійно працюють і проживають або постійно проживають на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що за станом на 1 січня 1993 року вони прожили або відпрацювали в цій зоні не менше чотирьох років; інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи; інваліди І та II груп;

… 27) позивачі – Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на місцях, підприємства Укрзалізниці, що здійснюють захист лісонасаджень, органи рибоохорони – у справах про стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі забрудненням навколишнього середовища, порушенням лісового законодавства та нераціональним використанням природних ресурсів і рибних запасів;

28) всеукраїнські та міжнародні об’єднання громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що мають місцеві осередки у більшості областей України, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне громадське об’єднання “Організація солдатських матерів України” – за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, а також за вчинення всіх нотаріальних дій;

29) Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

… 30) Генеральна прокуратура України та її органи – за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави;

33) Українська державна страхова комерційна організація та її установи – за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов’язаних з операціями обов’язкового страхування;

34) Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації; Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення, органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

35) державні органи приватизації – за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов’язаних із захистом майнових інтересів держави та за вчинення нотаріусами виконавчих написів про стягнення заборгованості з орендної плати, а також за проведення аукціонів, за операції з цінними паперами;

36) Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення – позивачі й відповідачі – за позовами до суду та господарського суду;

37) громадяни – за позовами про відшкодування збитків, завданих неповерненням у терміни, передбачені договорами або установчими документами, грошових та майнових внесків, які були залучені до акціонерних товариств, банків, кредитних установ, довірчих товариств та інших юридичних осіб, які залучають кошти та майно громадян;

38) державні замовники та виконавці державного замовлення – за позовами, з якими вони звертаються до суду в справах про відшкодування збитків, завданих при укладенні, внесенні змін до державних контрактів, а також невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань за державним контрактом на поставку продукції для державних потреб;

39) Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю – за позовами, з якими він звертається до господарського суду у справах про скасування державної реєстрації страховика як суб’єкта підприємницької діяльності у випадках, передбачених статтею 8 Закону України “Про підприємництво”;

40) Державний комітет України з державного матеріального резерву, установи та організації системи державного резерву – за позовами щодо виконання зобов’язань, що випливають із Закону України “Про державний матеріальний резерв”;

41) громадяни – за позовами, з якими вони звертаються до суду в справах, пов’язаних із захистом прав і законних інтересів при наданні психіатричної допомоги;

… 43) відділи державної виконавчої служби – за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов’язаних із захистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, а також з проведення аукціонів;

46) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи – за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах, пов’язаних із порушенням законодавства про рекламу.

Окрім того,  відповідно до ст. 5 зазначеного Декрету, місцеві Ради народних депутатів мають право встановлювати додаткові пільги для окремих платників щодо сплати державного мита, яке зараховується до місцевих бюджетів, а Міністерство фінансів України – щодо державного мита, яке зараховується до державного бюджету України.

 

  1. Витрати, пов‘язані з розглядом справи, можуть виникати після відкриття провадження у справі, тобто під час розгляду справи. Склад та розмір цих витрат залежить від фактичних дій, які вчиняють учасники процесу, особи, які беруть участь у справі та суд.

До складу витрат, пов‘язаних з розглядом судової справи ЦПК відносить лише:

1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення;

2) витрати на правову допомогу;

3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду;

4) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз;

5) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Перелік цих витрат є виключним. Інші фактичні витрати учасників процесу, не передбачені у коментованій статті, до складу витрат, пов‘язаних з роглядом судової справи не належать. Це, зокрема, витрати з оплати поштових відправлень; копіювання документів у справі для як для себе, так і для осіб, які беруть участь у справі; витрати на придбання нормативних актів, пошук доказів; підготовку висновків та одержання консультацій фахівців тощо.

 

 

Стаття 80. Ціна позову

 

  1. Ціна позову визначається:

1) у позовах про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується;

2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування – вартістю майна;

3) у позовах про стягнення аліментів – сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців;

4) у позовах про строкові платежі і видачі – сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;

5) у позовах про безстрокові або довічні платежі і видачі – сукупністю платежів або видач за три роки;

6) у позовах про зменшення або збільшення платежів або видач – сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

7) у позовах про припинення платежів або видач – сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік;

8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – загальною сумою всіх вимог.

  1. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.
  2. У разі збільшення розміру позовних вимог або пред’явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. У разі зменшення розміру позовних вимог питання про повернення суми судового збору вирішується відповідно до частини першої статті 83 цього Кодексу.

 

  1. Ціна позову – це грошовий вираз майнових вимог позивача. Ціна позову визначається лишещодо майнових вимог, тобто тих вимог, які мають грошову оцінку.

Ціна позову має важливе значення, насамперед, для правильного визначення судового збору, що підлягає сплаті під час звернення до суду. Неправильне визначення ціни позову може призвести до необгрунтованого відкриття провадження у справі або, навпаки, до необгрунтованої відмови у відкритті провадження.

 

  1. У коментованій статті сформульовано правила визначення ціни позову.

Ціна позову у позовах про стягнення грошових коштів визначається сумою, яка стягується. Якщо сума стягуваних коштів визначена в іноземній валюті, ціна позову визначається за офіційним курсом цієї валюти на час звернення до суду за данними Національного банку України. При цьому якщо курс валюти зміниться під час розгляду справи ціна позову не змінюється.

У позовах про визнання права власності на майно або його витребування ціна позову визначається вартістю цього майна. При цьому вартість майна – це грошова сума, за яку це майно може бути придбане у даній місцевості. Тягар доказування вартості майна несе позивач. В якості доказу вартості майна суду можуть бути подані договори купівлі-продажу цього майна, відомості про його залишкову балансову вартість, звіт про оцінку майна, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно.

На визначення ціни позову позивачем опосередковано впливає предмет позову. Так, якщо позивач заявляє віндикаційний позов (позов про витребування речі з чужого незаконного володіння), то для нього неістотно скільки коштує майно, адже скільки б воно не коштувало, саме це майно повертається позивачеві у разі задоволення позову. Разом з тим, якщо майна у відповідача не має або воно не може бути у нього витребуване і, відповідно, задоволення віндикаційного позову стає неможливим, позивач змушений буде змінити предмет позову і вимагати відшкодування збитків. А розмір збитків безпосередньо визначається вартістю майна, тому позивач зацікавлений зазначити максимальну його вартість.

В окремих випадках, позовні вимоги можуть бути оцінені в грошах, але вважаються немайновими. Так, наприклад, у п. 16 Постанови  Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24.06.1983р. “Про практику розгляду судами України справ про спадкування” (з наступними змінами і доповненнями), зазначено, що при обчисленні державного мита в справах про спадкування громадянами майна не береться до уваги вартість успадкованого майна, зазначеного в п.16 ст.4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”. Не належать до майнових вимог також вимоги про відшкодування моральної шкоди.

У позовах про стягнення аліментів ціна позову визначається сукупністю всіх виплат, але не більше ніж за шість місяців.  Оскільки позивачі у справах про стягнення аліментів звільнені від сплати судового збору, то визначення ціни позову для ни не має істотного значення. Однак ціна позову у такій справі визначається для розподілу судових витрат та стягнення мита з відповідача.

У позовах про строкові або безстрокові платежі і видачі ціна позову визначається сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки. Для цієї категорії справи законодавець встановлює обмеження трирічним строком. Прикладами таких позовів може бути

У позовах про зменшення або збільшення платежів або видач, наприклад, про зменшення або збільшення розміру аліментів, орендної або найомної плати, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або втрати годуальника тощо, ціна позову визначається сумою, на яку зменшуються або збільшуються платежі чи видачі, але не більше ніж за один рік;

У позовах про припинення платежів або видач, наприклад, про пропинення сплати аліментів, ціна позову визначається сукупністю платежів або видач, що залишилися, але не більше ніж за один рік.

8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;

9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його балансової вартості;

10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, – загальною сумою всіх вимог.

 

  1. Ціну позову визначає позивач у позовній заяві. Відповідно до ч.4 ч.2 ст. 119 ЦПК зазначення ціни позову щодо вимог майнового характеру є обов‘язковою вимогою до змісту позовної заяви. Зазначаючи ціну позову, позивач повинен обгрунтувати у позовній заяві наведену ним оцінку, оскільки щодо цієї обставини застосовується загальне правило про те, що кожна особа повиннна довести обставини, на які вона покликається.

У коментованій нормі передбачено правові наслідки неправильного визначення ціни позову. Якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або на момент пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо, розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи.

Ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна, якщо з урахуванням існуючих ринкових цін суд може обгрунтовано припускати, що дійсна вартість майна є істотно вищою. На наш погляд, очевидність заниження ціни позову полягає саме в істотній різниці заявленої і дійсної (ринкової) вартості спірного майна. Якщо різниця не є істотною, суд не матиме підстав для обгрунтування неправильності визначення ціни позову. Очевидність заниження ціни позову не потребує окремого обгрунтування судом цієї обставини з посиланням на докази.

Оцінка правильності визначення ціни позову здійснюється судом при вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Щодо процесуальних наслідків неправильного визначення ціни позову є дві позиції.

Перша. Невірне визначення ціни позову, що призвело до недоплати судового збору, є недоліком позовної заяви, а тому до неї повинні застосовуватися вимоги, передбачені ст.121 ЦПК, щодо залишення заяви без руху. Якщо невірне визначення ціни позову призвело до сплати судового збору у більшому розмірі, ніж це передбачено законом, підстав для залишення позовної заяви без руху не має. Надлишково сплачений збір повертається позивачеві. В ухвалі суду про залишення позовної заяви без руху внаслідок неправильного визначення ціни позову, слід зазначити суму судового збору, яку повинен сплатити (або доплатити) позивач. Ця вимога прямо передбачена у коментованій статті. При цьому слід мати на увазі, що ухвала суду про залишення позовної заяви без руху апеляційному оскарженню не підлягає.

Після виконання ухвали, а саме доплати судового збору, суд відкриває провадження у справі. Якщо ж збір не доплачено у наданий судом строк – суд повертає позовну заяву, про що постановляє ухвалу.

Друга. Відповідно до п.9 ч.1 ст. 293 ЦПК окремо від рішення суду може бути оскаржена ухвала суду першої інстанції про визначення розміру судових витрат. Це наштовхує на думку, що така ухвала повинна постановлятися судом окремо від ухвали про залишення позовної заяви без руху. Адже недопустимо, що б в одній ухвалі було об‘єднано дві, з яких одна оскаржується (про визначення розміру судових витрат), а інша (про залишення позовної заяви без руху) – ні.

Якщо стати на цю позицію, то у разі, якщо ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна, суд зобов‘язаний відкрити провадження у справі (за умови що інших недоліків не має), але одночасно іншою ухвалою вирішує питання про визначення розміру судового збору, встановлює строк для його сплати (наприклад, до попереднього судового засідання), а у разі несплати – достягує судовий збір з позивача або ж вирішує питання про повернення надлишково сплаченого судового збору.

Законом не передбачено коли саме відбувається достягнення чи повернення збору. На нашу думку, ці питання є складовою частиною питання про розподіл судових витрат, а тому вони повинні вирішуватися після розгляду справи по суті, як правило, рішенням суду. Саме після розгляду справи суд може остаточно встановити яка саме ціна позову, врахувавши при цьому усі можливі зміни та уточнення. Тому у коментованій нормі зазначено, що розмір судового збору попередньо визначає суд з наступним стягненням (тобто стягнення відбувається після того як буде визначено попередній розмір збору) недоплаченого або з поверненням переплаченого судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом при вирішенні справи (тобто ціни позову, яка встановлена судом після розгляду справи по суті).

У випадках, коли судовий розгляд не завершується постановленням рішення, ці питання можуть бути вирішені відповідною ухвалою.

 

  1. Коментована стаття регулює й іншу ситуацію, а саме коли на момент пред’явлення позову встановити точну його ціну неможливо. Неможливість встановити ціну позову може бути викликана тим, що позивачеві не відома вартість спірного майна і її не можна достовірно (точно) встановити на момент пред‘явлення позову. Наприклад, у разі спору щодо унікальної речі, що має високу історичну, культурну цінність, але дійсну вартість якої може встановити лише спеціаліст. До цих випадків належить і неможливість встановлення розміру збитків, завданих, наприклад, внаслідок пошкодження майна, до проведення відповідної судової експертизи.

У коментованій нормі вживається зворот “розмір судового збору попередньо визначає суд”. З точки зору граматичного тлумачення ця частина речення є неоднозначною і припускає два таких тлумачення:

1) розмір судового збору суд визначає попередньо, тобто перед якоюсь іншою дією, наприклад, перед тим, як позивач звертається до суду;

2) розмір судового збору є попереднім, тобто не остаточним.

На нашу думку, аналіз норми в цілому дає підстави надати перевагу другому варіанту тлумачення.  Суд встановлює попередній розмір судового збору, а остаточний визначає після вирішення справи.

Якщо точну ціну позову встановити неможливо, позивач у позовній заяві повинен обгрунтувати причини, внаслідок яких він не може визначити ціну позову, і одночасно з поданням позовної заяви повинен звернутися до суду з клопотанням про визначення попереднього розміру судового збору. До позовної заяви квитанція про сплату судового збору може не додаватися, адже саме це питання і повине вирішити суд. Разом з тим, позивачам можна рекомендувати сплачувати судовий збір хоча б у мінімальному розмірі, оскільки якщо збору не сплатити взагалі, суд може не звернути увагу на клопотання і залишити заяву без руху на підставі ст. 121 ЦПК.

Клопотання про визначення попереднього розміру судового збору може бути наведено також в прохальній частині позовної заяви. Якщо такого клопотання не заявлено взагалі, суд на підставі ст. 121 ЦПК залишає позовну заяву без руху, оскільки позивачем не сплачено судового збору.

 

  1. Протягом часу розгляду справи позивач на власний розсуд може збільшити або зменшити позовні вимоги, доповнити предмет позову новими вимогами, що неодмінно призводить до зміни ціни позову.

Відповідно до коментованої статті у разі збільшення розміру позовних вимог або пред’явлення нових вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення в суд з відповідною заявою. Відповідно до ч.2 ст. 173 ЦПК, якщо позивач змінює свої вимоги, головуючий пропонує викласти ці зміни у письмовій формі, встановленій для позовної заяви. Таким чином, доплатити судовий зібр слід до подання такої заяви суду, тобто завчасно. Якщо зміна позовних вимог відбувається безпосередньо у судовому засіданні, суд повинен оголосити перерву, під час якої позивач повинен викласти зміни письмово та сплатити судовий збір з урахуванням змінених вимог.

Законом не визначено правових наслідків несплати судового збору у разі збільшення або доповнення позовних вимог. Думається, що в такому випадку суд не має правових підстав для неприйняття заяви про зміну (доповнення) позовних вимог, оскільки такої норми ЦПК не містить. Однак ця обставина повинна враховуватися при вирішені питання про стягнення та розподіл судових витрат.

Зазначене положення може використовуватися як тактичний прийом для мінімізації витрат на сплату судового збору. Для цього позивач подає позов заявляючи, наприклад, немайнові вимоги або вимоги з невисокою ціною позову, а під час судового розгляду збільшує або доповнює первісні вимоги у необхідному йому напрямку.

Зменшення розміру позовних вимог зустрічається переважно у випадках, коли в процесі судового розгляду позивач переконався в необгрунтованості своїх вимог і не впевнений у їх задоволені судом. Зменшення позовних вимог дозволяє позивачеві повернути сплачений судовий збір і таким чином, зменшити для себе негативні наслідки.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 83 ЦПК сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду у разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом. Ухвала оскарженню не підлягає.

Не виключається й ситуація, коли позивач зменшує позовні вимоги удавано, лише з метою повернення судового збору, а після фактичного повернення йому судового збору, знову збільшує позовні вимоги до попереднього обсягу.

 

 

Стаття 81. Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи

 

  1. До витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи відносяться витрати, пов’язані з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також витрати, пов’язані з виготовленням та видачею копій судових рішень.
  2. Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи залежно від категорії справ встановлюються Кабінетом Міністрів України.
  3. Не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) поновлення на роботі;

2) стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи;

4) стягнення аліментів;

5) визнання батьківства або материнства.

  1. Не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

4) обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

5) відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

 

  1. Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи в ЦПК з‘явилися вперше. В господарському судочинстві збір на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу впроваджений ще в 2001 році.

Запровадження витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи поряд і судовим збором зумовлено, на наш погляд, недостатнім бюджетним фінансуванням судів. З огляду на це, а також широке впровадження сучасних комп‘ютерних та інформаційних технологій в судах, виникає необхідність пошуку додаткових джерел фінансування. Таке джерело знайшли.

З самої назви слідує, що витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи мають спеціальне призначення.

На відміну від судового збору, витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи не є податком чи збором, який передбачений Законом “Про систему оподаткування”.

 

2. Розмір та порядок оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи залежно від категорії справ встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005р. № 1258 “Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ та їх розмірів”.

Якщо позовна заява містить одночасно вимоги, які належать до різних категорій справ і для яких передбачено різний розмір витрат, їх оплата здійснюється за справою з найбільшим розміром.

У разі об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або їх роз’єднання перерахунок витрат не проводиться. За виділену в самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції.

За повторно подану позовну заяву, заяву, клопотання, скаргу яка раніше була повернена, залишена без розгляду або провадження у справах за якою було закрито, витрати оплачуються повторно в розмірі, передбаченому для подання позовної заяви, заяви, клопотання, скарги. У разі коли оплачені витрати підлягали поверненню у зв’язку з поверненням, залишенням позовної заяви, заяви, клопотання, скарги без розгляду або закриття провадження у справі, але не були повернені, до повторно поданої позовної заяви, заяви, клопотання, скарги додається оригінал документа про оплату витрат.

За зустрічну позовну заяву, а також за заяву про вступ у справу третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги стосовно предмета спору, витрати оплачуються у розмірі, передбаченому для подання позовної заяви до суду першої інстанції.

За позов кількох осіб до одного або кількох відповідачів витрати оплачуються всіма позивачами або одним з них.

За апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після перегляду його в апеляційному порядку, касаційну скаргу на рішення апеляційного суду, скаргу у зв’язку з винятковими обставинами та заяву про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами витрати оплачуються в розмірі, передбаченому за позовну заяву, заяву, клопотання до суду першої інстанції.

Державна судова адміністрація за погодженням з Мінфіном визначає механізм перерахування коштів для оплати витрат.

Документ про оплату витрат додається до позовної заяви, заяви, клопотання, скарги, яку особа подає до суду. Документом про оплату витрат є квитанція установи банку або відділення поштового зв’язку, які прийняли платіж, платіжне доручення, підписане уповноваженою посадовою особою і скріплене печаткою установи банку з відміткою про дату виконання платіжного доручення. У разі коли оплата витрат здійснюється шляхом перерахування коштів з рахунка вкладника, відкритого в установі банку, додається довідка, засвідчена підписом контролера, скріпленим печаткою фінансової установи.

Повернення коштів, внесених для оплати витрат, здійснюється у випадках та у розмірі, передбаченому ч. 2 і 3 ст. 83 ЦПК України та іншими законами шляхом їх перерахування на рахунок платника, відкритий в установі банку, грошового переказу через іншу фінансову установу або відділення поштового зв’язку в тримісячний строк після звернення особи. Для повернення зазначених коштів платник подає до суду заяву, в якій зазначається підстава повернення, рахунок платника в установі банку, реквізити іншої фінансової установи чи адреса відділення поштового зв’язку, через які здійснюватиметься повернення коштів. До заяви додаються: 1) оригінал або засвідчена в установленому порядку копія документа про оплату витрат; 2) засвідчена відповідним судом копія ухвали суду про повернення коштів, внесених для оплати витрат.

У разі коли оплачена сума витрат перевищує встановлений розмір, її надлишок повертається в порядку, встановленому цим пунктом.

Встановлено такі роміри витрат з інформаційно-технічного забезпечення розгляду цивільних справ

 

Категорія справиСума витрат,   гривень
Справа позовного провадження з розгляду спору майнового характеру30
Справа з розгляду позовної заяви:
–         про розірвання шлюбу7,5
–         про розірвання шлюбу з особою, визнаною у   встановленому порядку безвісно відсутньою або недієздатною внаслідок душевної хвороби чи недоумства, або з особою, засудженою до позбавлення волі на строк не менше ніж три роки3
–         що випливає з інших сімейних правовідносин7,5
–         про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи1,5
–         немайнового характеру про захист честі, гідності та ділової репутації15
–         немайнового характеру (або такої, що не підлягає оцінці), в тому числі про зміну або розірвання договору найму житлового приміщення, про продовження строку прийняття спадщини, про скасування арешту на майно тощо7,5
–         про захист права громадянина на земельну частку (пай) і майновий пай1,5
–         з переддоговірного спору7,5
Справа окремого провадження7,5
Справа наказного провадження15
Справа про визнання та виконання рішення іноземного суду в Україні15

 

  1. Безпосередньо у коментованій статті визначего випадки, коли витрати на інформаційно-технічне забезпечення процесу не сплачуються взагалі, або коли вони не сплачуються прри звернені до суду.

Зокрема, не підлягають оплаті при зверненні до суду і покладаються на сторони після розгляду справи судом витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) поновлення на роботі;

2) стягнення заробітної плати, компенсацій працівникам, вихідної допомоги, відшкодування за затримку їх виплати;

3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи;

4) стягнення аліментів;

5) визнання батьківства або материнства.

У цих випадках законодавець надає пільгу позивачеві, оскільки звільняє його від сплати витрат під час звернення до суду. До речі, у зазначених випадках позивач не сплачує також і судового збору, а тому не повинен нести жодних витрат у зв‘язку із зверненням до суду. Якщо позов буде задоволено, то витрати стягуватимуться із відповідача. Однак у разі заявлення необгррунтованого позову і, як наслідок, відмови у позові судом, ці витрати підлягають стягннню з позивача у повному розмірі.

Взагалі не підлягають оплаті витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

4) обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

5) відшкодування шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду.

Оскільки ці витрати в таких випадках не сплачуються сторонами, то вони і не включаються до складу судових витрат.

 

 

Стаття 82. Відстрочення та розстрочення судових витрат, зменшення їх розміру або звільнення від їх оплати

 

  1. Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на визначений строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.
  2. Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до статті 207 залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.
  3. З підстав, зазначених у частині першій цієї статті, суд може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, або звільнити від їх оплати.
  4. У разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову.

 

  1. Коментована стаття передбачає випадки відстрочення, розстрочення, зменшення або звільнення від судових витрат.

Відстрочення – це перенесення строку виконання обов‘язку сторони щодо сплати судового збору та (або) витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на інший час.

Розстрочення – це сплата судового збору та (або) витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи кількому частинами у строки, встановлені судом.

Слід звернути увагу, що предметом відстрочення і розстрочення може бути лише судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Відстрочення і розстрочення сплати судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи належить до повноважень суду першої інстанції.

Фактичною підставою для відстрочення або розстрочення є майновий стан сторони. В коментованій статті не йдеться про те, який саме майновий стан мається на увазі. Однак логічно, що питання про відстрочення або розстрочення витрат постає у разі, коли майновий стан особи є таким, що утруднює виконання цього обов‘язку у повному обсязі у встановлений законом строк. Іншими словами, суд вправі постановити ухвлау про відстрочення або розстрочення враховуючи незадовільний майновий (матеріальний) стан сторони.

Коментована стаття не містить обмежень для її застосування в залежності від того хто є стороною у справі – фізична чи юридична особа. Тому відстрочення або розстрочення може бути надано також і юридичній особі.

На наш погляд, враховуючи дію принципу змагальності, суд не вправі вирішувати питання про відстрочення або розстрочення сплати судового збору або витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи з власної ініціативи. Це питання вправі поставити перед судом позивач або його представник шляхом подання відповідного обгрунтованого клопотання. Питання про відстрочення чи розстрочення витрат може ставити і відповідач у разі подання ним зустрічного позову.

У клопотанні про відстрочення (розстрочення) сплати збору або витрат сторона повинна навести обставини, які свідчать про її незадовільне (скрутне) матеріальне становище та подати суду відповідні докази. Такими доказами можуть бути документи про рівень доходу позивача; документи про заборгованість перед іншими особами, наприклад, за комунальні послуги; документи про стягнення заборгованості з позивача в межах виконавчого провадження; документи про наявність утриманців тощо.

Клпотання подається разом з позовною заявою або викладається в прохальній частині позовної заяви. В іншому випадку у суду не буде підстав для відстрочення або розстрочення і він зобов‘язаний буде залишити позовну заяву без руху.

Коментована стаття передбачає можливість відстрочення (розстрочення) сплати судового збору та витрат інформаційно-технічне забезпечення на певний строк, визначений календарною датою (наприклад, до 01 березня 2006 року) або до ухвалення судового рішення. Коли саме станеться ця подія, навіть суд точно не знає. Тому й наслідки є неоднаковими. Так, якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до п. 8 ч.1 ст. 207  ЦПК залишається без розгляду. Натомість, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення, витрати стягуються за судовим рішенням у справі.

Відповідно до ч 4 коментованої статті, у разі подання позовної заяви після подання заяви про забезпечення доказів або позову розмір судового збору зменшується на розмір судового збору, сплаченого за відповідну заяву про забезпечення доказів або позову. Тобто розмір судового збору, сплаченого попередньо, зараховується в рахунок оплати збору за подання позовної заяви.

 

  1. Внаслідок незадовільного майнового стану сторони суд може зменшити розмір належних до оплати судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, або звільнити від їх оплати. Ця норма стосується лише витрат, пов‘язаних з розглядом справи, до яких відповідно до ч.3 ст.79 ЦПК належать: 1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення; 2) витрати на правову допомогу; 3) витрати сторін та їх представників, що пов’язані з явкою до суду; 4) витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 5) витрати, пов’язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. До судового збору коментована норма не застосовується, тому звільнити від сплати судового збору або зменшити його розмір суд не може.

Практичне застосування цієї норми породжує питання про джерела компенсації цих витрат. Адже зрозуміло, що ухвала суду про звільнення від витрат на правову допомогу або на проведення судових експертиз, сама по собі не є достатньою для того, що б допомога надавалася, а експертиза проводилася безкоштовно. Докладніше про це у коментарі до ст. 88 ЦПК.