Цивільний процесуальний кодекс: Коментар ч. 2

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15

ч. 13

Глава 3

СКЛАД СУДУ. ВІДВОДИ

 

Стаття 18. Склад суду

 

  1. Цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду.
  2. У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.
  3. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку.
  4. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. (Частина четверта статті 18 із змінами, внесеними згідно із Законом №2875 – IV від 08.09.2005р.)
  5. Цивільні справи у зв’язку з винятковими обставинами переглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, встановлених цим Кодексом, колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.
  6. Під час перегляду рішення, ухвали чи судового наказу у зв’язку з ново виявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

 

  1. Однією з процесуальних гарантій для суб’єктів цивільного процесу в цивільному судочинстві, яка водночас виступає елементом цивільно – процесуальної форми цивільного процесу є система процесуальних норм, які регламентують склад суду, як інститут цивільно – процесуального права.

Склад суду – це склад суду, який уповноважений (компетентний) згідно закону розглядати конкретну цивільну справу. Якщо склад суду по конкретній справі не уповноважений розглядати справу, тобто має місце юридичний дефект складу, то такий суд є незаконним і не може слухати справу. Цивільно – процесуальною санкцією (наслідком) порушення норм, що визначають законний склад суду є згідно ч.1 ст. 311 ЦПК скасування рішення суду з передачею справи на новий розгляд, що безпосередньо стимулює суд в напрямку дотримання процесуальних норм, що регулюють цей інститут.

  1. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і не допускається делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
  2. Судова влада в Україні реалізується через професійних суддів, а також, у випадках передбачених законом народних засідателів і присяжних, які при здійсненні правосуддя незалежні від будь – якого впливу, нікому не підзвітні та підкоряються лише закону. Відповідно до ст.1 Закону України „Про судоустрій України” судова влада в Україні реалізується шляхом відправлення правосуддя у формі цивільного, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства.

Професійні судді – це особи призначені і обрані відповідно до ст. 128 Конституції для здійснення правосуддя на професійній основі. Усі судді в Україні мають єдиний статус. Згідно зі ст. 1 Закону України “Про статус суддів” від 15.12.1992р. судді є носіями судової влади і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Щодо їх правого статусу, то судді є посадовими особами державної влади, які в конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і професійно виконувати свої обов’язки в судовій системі України. Для здійснення своїх обов’язків судді мають необхідні для цього повноваження, передбачені законами України.

  1. Згідно ч.1 коментованої статті цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноосібно суддею. В такому процесі суддя, який діє одноосібно є головуючим судового засідання з усіма наданими йому Цивільно – процесуальним кодексом правами та обов’язками і діє від імені відповідного суду. Якщо при розгляді справи, суд першої інстанції діє у випадках встановлених ЦПК в колегіальному складі про що піде мова в п. 2 коментованої статті така колегія суддів, як і суддя одноособово діє від імені суду.
  2. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів у здійсненні правосуддя є однією з гарантій повного, всебічного і об’єктивного розгляду справ.

Народні засідателі та присяжні незалежні від професійних суддів, користуються під час здійснення правосуддя усіма правами судді та здійснюють свої повноваження відповідно до списку, затвердженого місцевою радою на 4 роки за поданням голови місцевого суду.

Частина 2 ст. 18 ЦПК передбачає можливість розгляду справ у суді першої інстанції в колегіальному складі за участю народних засідателів. ЦПК України встановлює також в ч.4 ст.234 вичерпний перелік підстав розгляду справ у судах першої інстанції колегією, у складі одного судді і двох народних засідателів, які стосуються справ окремого провадження. Такий, законодавчо визначений вичерпний перелік справ, які розглядаються в колегіальному складі є важливою гарантією недопущення будь – яких неточностей та помилок в судовій практиці чи зловживань у формуванні складу суду для слухання конкретних справ. До таких справ зокрема належать справи про:

– обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

–  визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

–  усиновлення;

– надання психіатричної допомоги в примусовому порядку;

– обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

В ході судової реформи доцільно було б розширити коло справ, які повинні розглядатися в колегіальному складі суду у зв’язку з їх складністю, повторністю їх розгляду після скасування в апеляційному чи касаційному порядку, за мотивованим клопотанням сторін з інших поважних причин.

  1. Для забезпечення всебічно повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції. Критерій інстанційності судової системи України за цивільно – процесуальним законодавством зумовлює та передбачає відмінні вимоги щодо формування складу суду в справі.

Так, справи у порядку апеляційного провадження розглядаються судом колегіально у складі трьох суддів. Відповідно до ст. 291 ЦПК, судами апеляційної інстанції є судові палати в цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, яке оскаржується.

Що стосується питання призначення головуючого, то у коментованій статті зазначається, що головуючий призначається у встановленому законом порядку. Однак в законодавстві відсутня норма про те, який саме порядок його призначення, що є серйозною прогалиною діючого законодавство з огляду зокрема на те, що відсутністю прозорої процедури в цьому питанні може призводити і часто призводить до впливу на  голову суду та суддів з боку окремих посадових чи службових осіб органів виконавчої влади чи інших державних чи недержавних структур.

У статті 297 ЦПК передбачено тільки, що справи передаються судді – доповідачу у порядку черговості. Проте, аналізуючи функції та повноваження судді – доповідача, який завжди входить в колегіальний склад суду, що розглядає справу можна зробити висновок про те, що не він виступає головуючим даного судового засідання, а хтось із інших суддів колегії.

В будь – якому випадку на рівні закону – ЦПК України чи спеціального закону в сфері судочинства необхідно визначити прозору та справедливу процедуру призначення головуючого колегії суддів, що розглядає справу не залежно від інстанції, в якій здійснюється провадження по справі.

  1. Дещо інше правило встановлене щодо формування складу суду при розгляді цивільних справ у суді касаційної інстанції. В цій інстанції справи розглядаються колегією у складі не менше трьох суддів. Отже, на відміну від першої чи апеляційної інстанції де чітко визначено склад суду, в касаційній інстанції законодавець встановив тільки нижню межу щодо кількісного складу суду. З нормативного положення цієї частини статті випливає висновок про те, що не буде порушенням процесуальних норм, що регулюють питання скалу суду, якщо такий склад суду в касаційній інстанції складатиметься не з трьох, а чотирьох чи більше суддів. Основним в даному питанні є критерій доцільності в тому чи іншому кількісному складі суду.
  2. Розгляд справ у судах в порядку судового нагляду у зв’язку з винятковими обставинами відповідно до норм коментованої статті проводиться у колегіальному складі суддів.

За загальним правилом ч.2 ст.357 ЦПК справа в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України  за наявності не менше як двох третин її чисельності. Однак ч. 3 вищезгаданої статті зазначає наступний виняток з цього загального правила: якщо після касаційного розгляду справи виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного і того самого положення закону, то справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати. Головує на такому спільному засіданні Голова Верховного Суду України або один з його заступників.

  1. Рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з ново виявленими обставинами. Судом в такому випадку, що здійснює перегляд справи у зв’язку з ново виявленими обставинами є суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ. Тобто, на цю ситуацію поширюються загальні правила щодо складу суду: яким був склад суду, що ухвалив судове рішення по справі, таким він буде при його перегляді у зв’язку з ново виявленими обставинами.

 

 

Стаття 19. Порядок вирішення питань колегією суддів

 

  1. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю голосів суддів. Головуючий голосує останнім.
  2. При прийнятті рішень з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали.
  3. Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей документ не оголошується в судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

 

  1. Під час розгляду цивільної справи в порядку цивільного судочинства на будь-якій із стадій цивільного процесу чи то в суді першої інстанцій, апеляційній чи касаційні інстанції перед судом постає необхідність у вирішенні поточних питань, пов’язаних з рухом та в кінцевому результаті вирішенням справи, що зумовлено як законодавством (кожна стадія цивільного процесу повинна закінчуватися винесенням відповідного процесуального судового рішення), так і реалізацією суб’єктами процесу (зокрема сторонами) свої процесуальних прав та обов’язків.

Саме тому, передбачений процесуальним законом в цій статті порядок вирішення питань, що виникають при розгляді справи, з однієї сторони є гарантією незалежності суддів, рівноправності всіх членів суду з максимальним забезпеченням умов для виявлення особистої думки кожного члена суду, а з другої – забезпечувальним механізмом  реалізації сторонами та іншими учасниками процесу своїх прав та засобом забезпечення швидкого та правильного руху справи, шляхом усунення та вирішення питань, що виникають у будь – якій справі і можуть перешкоджати реалізації основних завдань цивільного судочинства, передбачених ст.1 цього Кодексу щодо справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Закон наділяє всіх суддів, які входять до складу суду, що розглядає справу, однаковими повноваженнями при вирішенні будь – яких питань, що виникають під час судового засідання. всі питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів вирішуються більшістю голосів. Законодавець використав найбільш справедливий та універсальний спосіб вирішення питань, пов’язаних з розглядом цивільної справи, який використовується ще з найдавніших часів і впливає на об’єктивність прийнятого по конкретному питанню рішення. це правило голосування зумовлює непарну кількість суддів при колегіальному складі суду для того, щоб прийняття рішень не блокувалося рівною кількістю голосів, а самі рішення були прийняті.

Принцип прийняття рішення більшістю голосів у разі розбіжності думок суддів з приводу питання, винесеного на розгляд, поширюється і на вирішення питань вищестоящими судами. Однак з цього загального правила є винятки. Зокрема, відповідно до ч.5 ст. 332 ЦПК в суді касаційної інстанції справа призначається до судового розгляду, якщо хоч один суддя із складу суду, що складається з трьох судді, дійшов такого висновку. Відповідно до ст. 356 ЦПК  питання про допуск скарги до провадження у зв’язку з винятковими обставинами і витребування справи вирішується колегією у складі семи суддів. Скарга вважається допущеною до провадження у зв’язку з винятковими обставинами і справа витребовується, якщо хоча б три судді дійшли висновку про необхідність цього.

Встановлено також правило, що головуючий голосує останнім. Це правило є виправданим, оскільки інший порядок голосування, ніж це передбачено ч. 3 коментованої статті, в окремих випадках міг би призвести до того, що авторитет головуючого впливав би на думку інших членів суду при розгляді конкретної справи.

  1. Судді виконують важливу функцію державної влади по здійсненню правосуддя і не можуть ухилятися від виконання покладених на них обов’язків. Одним з таких обов’язків – є вирішення питань, пов’язаних з розглядом та вирішення цивільних справ. Тому в ч.2 коментованої статті передбачено, що ніхто із суддів при вирішенні кожного питання не може утримуватися від голосування. Рішення та ухвали по справі підписуються всіма суддями колегії суду, що розглядала справу, що до певної міри є свідченням того, що суддя в голосуванні займав не пасивну, а активну роль.
  2. Суддя, який не згодний з думкою більшості, яка виражена в прийнятому по питанню рішенні, може письмово викласти свою окрему думку у справі. В судовому засіданні така думка не оголошується, однак відповідно до процесуального закону додається до справи. Суддя, який висловив окрему думку, повинен зазначити, з чим конкретно він не згоден. При цьому він вправі запропонувати своє вирішення спірного питання.

Особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися з усіма без винятку матеріалами справи, а отже, і з доданою до справи окремою думкою судді.

Наявність окремої думки не є підставою для перевірки законності та обґрунтованості рішення суду у апеляційному чи касаційному порядку. Однак у разі оскарження даного рішення вищестоящий суд ознайомлюючись з окремою думкою може врахувати її зміст при винесенні своєї ухвали.

Право викладення окремої думки поширюється на всі випадки колегіального рішення судом будь-якого питання, а не лише винесення рішення.

Якщо з того чи іншого питання (наприклад щодо задоволення або відхилення клопотання про забезпечення позову, прийняття доказів, виклику та допиту свідків тощо) між суддями виникають розбіжності, то доцільним є вихід до нарадчої кімнати з тим, щоб не узгоджувати спірні питання на очах сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, що не буде порушенням процесуального закону.

 

 

Стаття 20. Підстави для відводу судді

 

  1. Суддя не  може  брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

     1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

     2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

     3) він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич  цих  осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

     4) якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості судді.

  1. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім’ї або близькими родичами між собою.

 

  1. Відповідно до ст. 2, 8 ЦПК, цивільні справи вирішуються на основі закону, за умов, що виключають сторонній вплив на них. Процесуальною гарантією забезпечення безсторонності та об′єктивності суду є право відводу. Можливість заявити відвід суду має забезпечити надійний захист процесу від ймовірного негативного впливу з боку упередженого суду. Метою відводу судді є недопущення до вирішення справи упередженого судді.
  2. Підстави для відмову судді можуть мати об‘єктивний чи суб‘єктивний характер. Об‘єктивною підставою для відповіду судді є його попередня участь у справі, а саме те, що під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання.

Зазначена обставина є безумовною підставою для відводу і у разі її наявності суддя повинен заявити самовідвід. Під попереднім вирішення справи слід розуміти усі випадки, коли справа розглядалася в судовому засіданні незалежно від того, чи завершився її розгляд постановленням рішення суду. Підставою для відводу може бути лише безпосередня участь судді, про відвід якого йдеться, у цій справі.

  1. Об‘єктивною підставою для відводу є родинні стосунки з особами, які беруть участь у справі. Зокрема, суддя підлягає відводу, якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка,  усиновлювач  чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі.

З цих підстав суддя підлягає відводу і тоді, коли зазначені у ній особи вступили або залучені у справі після початку розгляду справи.

Перелік родичів є виключний. Не має правового значення та не може бути підставою для відводу за п.2 ч.2 коментованої статті кумівство та інші форми соціальної спорідненості осіб.

  1. Пряма чи побічна заінтересованість судді у результаті розгляду справи може піставою як для відводу, так і для самовідводу. Заінтересованість може мати юридичний або побутовий характер. Юридична заінтересованість судді має місце, якщо від результату вирішення спору у нього виникнуть, зміняться або припиняться певні права або обов‘язки. Побутова або фактична заінтересованість полягає в тому, що рішення суду може мати вплив на особисті стосунки судді з оточуючими. Наприклад, суддя може заявити самовідвід з цієї підстави, якщо він або його близькі родичі у тій чи іншій мірі залежні від однієї з сторін.

Якщо заяву про відвід з цієї підстави подає особа, яка бере участь у справі, підстави відводу потребують доказування. Чинним законодавством не передбачено якими саме засобами доказування можуть бути доведені підстави для відводу, зокрема чи допускається доведення обгрунтованості відводу показаннями свідків. Виходячи із сутності судового доказування, яке має на меті переконати суд в існуванні певних фактів, вважаємо, що доказування підстав для відводу, який вирішується самим суддею, не має практичного сенсу, оскільки докази оцінює суддя, якому заявлено відвід. Саме з цієї причини більшість заяв про відвід відхиляється саме через недоведеність. Натомість, якщо з підстав, передбачених п.2 або 4 частини 1 коментованої статті відвід завляють іншим учасникам процесу, то доказування підстав для відводу здійснюється в загальному порядку.

В предмет доказування по справі можуть входити обставини, які мають значення для правильного її вирішення, зокрема й ті, що стосуються об‘єктивності суду. Тому заявляючи відвід з підстав, які можуть бути доказані іншими засобами доказування, ніж письмові докази, заявник вправі заявити клопотання про виклик свідків, витребування письмових доказів або призначення експертизи.

Для мотивування заяви про відвід з цих підстав заявник повинен володіти достовірною інформацією про особисте життя судді. Це практично неможливо, тому й ця підстава застосовується в реальній судовій практиці нечасто. Якщо відвід з цих підстав все ж заявлено, то він, швидше за все, буде відхилений.

  1. Обставинами, що викликають сумнів в об‘єктивності та неупередженості судді можуть бути незаконні дії судді під час розгляду справи, ігнорування законних вимог сторони, створення перешкод для реалізації процесуальних прав, нерівне ставлення до сторін, нетактовна поведінка судді тощо. Для того, що б ці обставини лягли в основу заяви про відвід, вони повинні бути доведеними.

Ця підстава може бути підставою для відводу лише з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Самовідвід з цієї підстави суддя заявити не може, адже у нього не може бути сумнівів у власній об‘єктивності чи неупередженості.

Формулювання п.4 ст. 20 ЦПК України свідчить про те, що підстави для заявлення клопотання про відвід не носять вичерпного характеру.

  1. Новеллою ЦПК є те, що відсутня така підстава відводу судді, як його участь під час попереднього попереднього вирішення цієї справи в якості прокурора, яка мала місце у ЦПК 1963р. На нашу думку, це недолік коментованої статті.
  2. Відвід може застосовуватися як тактичний прийом затягування процесу, оскільки заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті з постановленням ухвали, яка формляється окремим документом. Окрім того, після задоволення заяви про відвід справа підлягає розгляду новим складом суду.

 

 

Стаття 21. Недопустимість повторної участі судді в розгляді справи

 

  1. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді першої інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, а так само у новому розгляді її судом першої інстанції після скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі.
  2. Суддя, який брав участь у вирішенні справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в судах касаційної і першої інстанцій, у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, а також у новому розгляді справи після скасування ухвали чи нового рішення апеляційного суду.
  3. Суддя, який брав участь у перегляді справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі в розгляді цієї самої справи в суді першої чи апеляційної інстанції.
  4. Суддя, який брав участь у перегляді справи у зв’язку з винятковими обставинами, не може брати участі у розгляді цієї самої справи в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції.

 

  1. Заборона повторної участі судді в розгляді тієї самої справи забезпечує неможливість розгляду справи тим самим судом двічі.

Під тією самою справою соід розуміти справу між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. При цьому номер справи може бути інший. Тією самою справою слід вважати й справу, яка була виділена в окреме провадження, або об‘єднана з іншою.

Правило, зазначене в коментовані статті, вказує на те, що суддя не може входити до складу суду вищестоящої інстанції, яка перевіряє правильність винесеного за його участі судового рішення. І навпаки, суддя, який входив до складу вищестоящого суду, що повернув справу на повторний розгляд, не може брати участі в новому розгляді тієї ж самої справи в нижчестоящому суді. Інакше кажучи, не можна ні здійснювати нагляд за своїми власними діями, ні виконувати свої ж вказівки.

Положення даної статті встановлені для того, щоб виключити повторну участь суддів у розгляді справи. Це пов’язано з можливістю формування у судді, який раніше вирішував справу, вже визначеної чіткої позиції щодо суті справи, що, в свою чергу, може обумовити його упереджене ставлення і вплинути на результат справи при повторній участі у її розгляді. Разом з тим виконання вказівок вищестоящої інстанції нерідко призводить до необхідності винесення рішення, протилежного винесеному при попередньому розгляді справи, а це може створити передумови для сумніву в неупередженості судді. Крім того, дані правила служать гарантією особам, які беруть участь при повторному розгляді справи, у їх неупередженості до нового складу суду.

  1. Положення частини першої коментованої статті містять заборону участі судді у новому розгляді тільки після скасування рішення, прийнятого ним же. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 21.12.1990р. №9 „Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” звернув увагу, що не виключена можливість повторної участі судді у розгляді справи по першій інстанції в разі скасування прийнятої з його участю ухвали, якою не закінчувалось провадження у справі. Таким чином, визначальним юридичним фактом, що унеможливлює повторну участь судді у новому розгляді справи є скасування попереднього рішення або ухвали про закриття провадження у справі.

Коли, наприклад скасовано ухвалу про повернення заяви в порядку ст. 121 ЦПК, ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі чи ухвалу про залишення заяви без розгляду то таке скасування цих ухвал не є перешкодою для розгляду справи тим же суддею.

 

 

Стаття 22. Підстави для відводу секретаря судового засідання,

експерта, спеціаліста, перекладача

 

  1. Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі у розгляді справи та підлягають відводу з підстав, зазначених у статті 20 цього Кодексу.
  2. Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі у розгляді справи, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходять за межі сфери його спеціальних знань.

  1. Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача у судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їх відводу.

 

  1. Дія норми, яка регулює інститут відводу суддів, аналогічна за винятком деяких відмінностей за змістом дії статті, що передбачає підстави відводу для інших суб’єктів цивільного процесу, перелічених у коментованій статті, за правилами якої відводу підлягають також секретар судового засідання, експерт, спеціаліст та перекладач.

Хоча зазначені в коментованій статті суб’єкти цивільного процесу не беруть участі в ухваленні рішення, однак їх особиста зацікавленість, необ’єктивність може справити несприятливий вплив на хід судового розгляду і його результат. Наприклад, складаючи протокол, на секретаря судового засідання, за попередньо діючим ЦПК, а ведення журналу та повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу за новим ЦПК, покладається обов’язок об’єктивності викладення в матеріалах справи істинного ходу справи. Адже результат судового засідання та майбутнє оскарження рішення у великій мірі залежить від змісту викладених обставин. Таким чином, незаінтересованість у справі особи секретаря судового засідання має таке ж велике значення як і незаінтересованість судді. В цей же час законодавець ввів норму, якою зазначив, що попередня участь секретаря в якості секретаря у попередньому судовому засідання не є підставою для відводу останнього.

  1. Секретар судового засідання веде журнал судового засідання. Тому його необ‘єктивність чи упередженість до осіб, які беруть участь у справі може виявитися у внесені до журналу неповних, неточних або завідомо спотворених даних.
  2. Перекладач виконує допоміжну функцію в процесі – забезпечує спілування суду з особами, які не володіють мовою, якою відбуваєтсья судочинство. Він повинен правильно вести переклад з найбільшим ступенем точності, сприяти суду у здійсненні правосуддя в конкретній цивільній справі, коли її учасники не володіють мовою, якою здійснюється судове провадження.

Дотримання принципу національної мови судочинства є однією з гарантій всебічного та об’єктивного розгляду справи, винесення законного та обґрунтованого рішення. Об’єктивність і неупередженість перекладача суттєво впливають на повноту реалізації учасниками процесу своїх прав так само як і на правильне дослідження багатьох доказів у справі.

Від точного та правильного перекладу залежить і виконання учасниками процесу своїх обов’язків, вчинення процесуальних дій відповідно до вимог закону. Перекладач, який заінтересований будь – яким чином у результаті справи, може свідомо перекрутити переклад, допустити неточність в інтересах однієї із сторін. Тому якщо є сумніви в об‘єктивності перекладу, особа вправі заявити відвід перекладачу.

На нашу думку, для перекладача слід було б встановити додаткову підставі для відводу – недостатнє для правильного перекладу знання мови.

  1. Одним із суб’єктів цивільного процесу, який також може бути відведений є експерт, оскільки він також безпосередньо сприяє здійсненню правосуддя. Крім загальних підстав для відводе передбачених в ч.1 ст. 20, що встановлює підстави відводу судді, законодавець в коментованій статті встановлює додаткові підстави відводу експерта та спеціаліста, які обумовлені специфікою їх процесуального становища, як осіб, котрі є носіями спеціальних знань у певній галузі знань. Тому висновок експерта чи технічна допомога спеціаліста може істотно вплинути на результат справи. Залежність зазначених суб’єктів (службова чи інша, в тому числі і наявність родинних відносин) від будь – кого із заінтересованих осіб процесу є підставою для відводу так само, як і для інших учасників процесу.

Ще однією безпосередньою підставою для відводу як експерта, так і спеціаліста може бути їх некомпетентність, що проявляється в тому, що з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери їх спеціальних знань. Питання про відвід вище зазначених учасників процесу вирішує суд, що розглядає справу керуючись своїм внутрішнім переконанням та обставинами справи. Для вирішення питання про відвід суд виходить до нарадчої кімнати та постановляє ухвалу. З огляду на те, що часто думка судді може не збігатися з думкою інших учасників процесу (зокрема сторін в процесі) суд, відмовляючи у клопотанні про відвід з підстави некомпетентності, зобов’язаний мотивувати своє рішення і пояснити, чому вони (судді) не згодні з думкою особи, яка подала клопотання про відвід.

Попередня участь у справі як перекладача, спеціаліста або експерта не може бути визнана підставою для їх відводу, а щодо експерта та спеціаліста бути підставою, що підтверджує їх некомпетентність.

  1. Згідно ч. 3 коментованої статті усі наведені в ній особи мають право вдруге брати участь у розгляді справи, але тільки в тій самій процесуальній якості. Тобто особа, яка раніше виступала в справі як експерт, не може брати участі в новому розгляді справи як перекладач або в якості іншого суб’єкта цивільного процесу і навпаки.
  2. Додатково див. коментар до ст. 20 ЦПК.

 

 

Стаття 23. Заяви про самовідвід та відводи

 

  1. За наявності підстав, зазначених у статтях 20, 21 і 22 цього Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов’язані заявити самовідвід.
  2. На підставах, зазначених у статтях 20, 21 і 22 цього Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі.
  3. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивованим і заявленим до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

Заявляти відвід (самовідвід) після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

 

  1. Інститут самовідводу має важливе значення для реалізації демократичних принципів цивільного процесу, сприяє ефективному розгляду справи, перешкоджає затягуванню процесу і забезпечує правильне вирішення спору. Самовідвід – це обов’язок судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача за наявності підстав для відводу заявити самовідвід.

Установлюючи правило про самовідвід, законодавець виходив із того, що є випадки, коли вказаним учасникам процесу відомі підстави для відводу, передбачені законом. Норма про самовідвід гарантує неупередженість у здійсненні правосуддя, попереджає можливість скасування рішень за мотивами незаконності складу суду, заінтересованості певних суб’єктів, що з’ясувалися під час перевірки справи вищестоящими інстанціями.

Серед передбачених законом підстав до відводу (самовідводу) деякі мають безумовний (об’єктивний або очевидний) характер: участь судді у попередньому розгляді справи як свідка, перекладача, експерта, спеціаліста, секретаря судового засідання; родинні відносини між суддями або між суддею та однією із сторін, третьою особою, представником чи іншими особами, які беруть участь у справі.

Якщо заява про відвід обґрунтовується іншими обставинами, суд має з’ясувати, чи достатні вони для того, щоб поставити під сумнів об’єктивність особи, які заявлено відвід. Такі мотиви має шукати заінтересована особа.

Недоліком закону є те, що не передбачено яких – небудь наслідків за невиконання обов’язку по заявленню самовідводу. Законодавець не передбачив прямої підстави для скасування рішення у випадку невиконання таких вимог названими вище особами.

  1. На думку Угриновської О.І., самовідвід може бути заявлено у стадії відкрття провадження у справі.

На думку Кравчука В.М., питання про відвід (самовідвід) вирішується після відкриття провадження у справі. Це правило діє навіть тоді, коли суддя, котрий одержав справу в порядку черговості, вбачає підстави для самовідводу до порушення провадження у справі. суддя не має право повернути справу до канцелярії чи передати її голові суду з покликанням на самовідвід, оскільки в такому випадку буде порушено черговість в розподілі справ. За законом, в цьому випадку суддя повинен спочатку порушити провадження у справі, а потім постановляти ухвалу про самовідвід.

  1. Заява про самовідвід офомляється ухвалою суду. Ухвала повинна бути мотивованою. Суддя сам встановлює підстави для відводу, тому на практиці може мати місце самовідвід з суб‘єктивних причин, які мають переважно емоційний характер. Так, в одній із справ суддя заявив самовідвід, оскільки одна із сторін почала скаржитися на нього у різні інстанції. В ухвалі як підстава для відводу було зазначено, що суд бажає уникнути звинувачень в упередженості судового розгляду.

Фактично, за чинним законодавством суддя вправі заявити самовідвід і тоді, коли він не бажає розглядати справу з тих чи інше причин, формально зіславшись на загальні підстави, перебачені коментованою статтею. Обгрунтованість ухвали все одно ніхто не перевіряє.

Ухвала про самовідвід або відвід не може бути оскаржена в апеляційному порядку.

  1. Відповідно до ч.2 коментованої статті з підстав передбачених статтею 20, 21 і 22 відвід вказаним особам мають право заявити особи, які беруть участь у справі усно і зміст такого заяви про відвід заноситься до протоколу судового засідання, або у формі заяви, поданої до суду, яка додається до матеріалів цивільної справи. Заявляти клопотання про відвід можуть тільки юридично заінтересовані особи, які беруть участь у справі: сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
  2. Право заявляти відвід повинно реалізовуватися відповідно до порядку, встановленого законом. В ч.3 коментованої статті поміщена законодавча вимога про те, що заява про відвід (самовідвід) має бути вмотивованою. Нічим не підтверджена вимога відводу судді, експерта, спеціаліста, перекладача чи секретаря судового засідання не може бути задоволена.

Вмотивованою можна вважати заяву про відвід, в якій міститься:

  • правильний виклад та аналіз фактичних підстав, що вказують на упередженість судді (суддів), секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста чи перекладача;
  • якомога більша деталізація цих фактів;
  • зазначення того, що підстави для заявленого відводу викликають сумнів у безсторонності вищезазначених суб’єктів та зазначити чому;
  • посилання на засоби доказування та докази, які в них містяться ( наприклад, допит та показання свідків, письмових доказів тощо) якими підтверджуються наведені обставини, що свідчать про юридичні підстави для відводу;
  • додатки, на які проводиться посилання в заяві про відвід;
  • чітко сформульована вимога до суду.

Відвід (самовідвід) повинен бути заявленим до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами (тобто, як правило на підготовчій частині судового розгляду). Якщо це зроблено пізніше, заява про відвід розглядається в тому випадку, коли особі, яка його заявила, підстави для відводу стали відомі після початку розгляду справи, тобто після початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

Суд може і повинен задовольнити відвід, хоча і заявлений пізніше, якщо заявник не знав і не міг знати про обставини – підстави для відводу. Коли це не буде доведено, суд відмовляє у задоволенні клопотання.

 

 

Стаття 24. Порядок вирішення заяви про відвід 1. У разі заявлення відводу суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі.2. Заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду,  що розглядає справу.  Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів. 

  1. Згідно з чинним законодавством, питання про задоволення заявленого відводу або відмову в його задоволенні в багатьох випадках вирішуються самим суддею, якому заявлено відвід, оскільки більшість цивільних справ вирішуються в одноособовому складі суду.

Заява про відвід розглядається тим же судом, який розглядає справу. В разі, якщо особа бажає дати пояснення суду, суд зобов′язаний вислухати її, а також думку осіб, які беруть участь у справі. Однак, на практиці, судом презюмується, що всі пояснення що стосуються відводу, сторона виклала у своїй заяві. Тому, подаючи заяву про відвід необхідно деталізувати всі факти, які свідчать про мотиви відводу судді, адже ухвала про відмову у задоволенні повинна містити обгрунтування та мотиви такої відмови.

Суддя, якому заявлено відвід, пояснення з приводу підстав відповоду не надає, оскільки за змістом ч.1 коментованої статті, “суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід”. Зрозуміло, що суд, якому заявлено відвід, знає думку судді, який буде заяву про відвід вирішуватися, оскільки це одна особа.

Однак суд повинен заслухати думку інших осіб, які беруть участь у справі, у всякому випадку.

  1. Питання про відвід вирішується судом у нарадчій кімнаті. Питання про відвід одного судді вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду. Якщо слідувати логіці законодавця, суддя, що одержав заяву, про відвід повинен вийти до нарадчої кімнати і там вирішити питання про те, чи чи дійсно він безсторонній і ніяким чином не зацікавлений  у результаті розгляду справи. Тому, при такому підході законодавця, в більшості випадках виходить так, що особі необхідно лише формально чекати, коли ж суддя винесе своє рішення, щоб надалі його оскаржувати. В разі, якщо відвід заявлений декільком суддям чи колегії суду в цілому, заява про відвід вирішується простою більшістю голосів.

Вважємо, що така процедура вирішення питання відводу невиправдана, адже ЦПК України не містить в переліку ухвал, на які можуть бути подані скарги окремо від рішення суду, ухвалу про відмову у клопотанні про відвід, що дає підставу суддям для зловживання.

З огляду на викладене,  можна зробити висновок, що механізм відводу суддів, визначений ЦПК, носить декларативний характер і є нефективним. Вважаємо за доцільне вирішення такого питання судом вищого рівня, а саме апеляційним судом, що створить ефективний механізм реалізації даного інституту,

Як діє інститут відводу судді можна продемонструвати на прикладі.

В одному з районних судів м. Києва розглядалась цивільна справа. Доля позову залежала від показань свідка – службовця органів МВС. Представник відповідача на обгрунтування своїх заперечень заявив клопотання про допит цього свідка, посилаючись на неможливість забезпечити його явку і на положення ст. 30 ЦПК, що стосується сприяння суду у витребуванні доказів, коли щодо їх подання сторонами є труднощі, просив викликати до суду. Цікаво, що на стадії підготовки до судового розгляду і в судовому засіданні було встановлено, що свідок ухиляється від явки до суду. Свідок два рази отримав виклик і через третіх осіб передав, що з’являтись до суду не має бажання.

Суд відхилив вмотивоване клопотання представника про допит свідка. Відмову суд мотивував на підставі ст. 15 ЦПК, тобто з’ясування судом обставин справи на засадах змагальності і ст. 30 ЦПК у частині обов’язку сторін доводити ті обставини та подавати докази, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (хоча мав застосувати ст. 30 ЦПК у частині сприяння суду у витребуванні доказів). Подібні дії судді слід кваліфікувати як умисел, а не помилку, тому, виходячи з вимог професійності та високого звання судді, такі дії є неприпустимими. Представник заявив відвід, відповідач відвід підтримав. Суд відправився в нарадчу кімнату відповідно до вимог ст. 22 ЦПК. Згодом суд постановив ухвалу про незадоволення заяви про відвід. В ухвалі зазначалось: «Відповідно до ст. 18 ЦПК України судді не можуть брати участь у справі і підлягають відводу (самовідводу): 1) якщо вони при попередньому розгляді даної справи брали участь у процесі як свідки, експерти, перекладачі, представники, як прокурор, секретар судового засідання…; 5) якщо будуть встановлені інші обставини, які викликають сумнів у їх безсторонності. До складу суду не можуть входити особи, які є родичами між собою. Отже, суд не вбачає підстав для задоволення відводу». Представник відповідача зробив ще три вмотивовані заяви про відвід (загалом чотири), кожна мотивувалась новими порушеннями суддею процесуальних норм і п. 5 ст. 18 ЦПК. Всі заяви суд відхилив із постановленням ідентичних ухвал.

Право судді вирішувати питання про відвід самого себе не є виправданим. Як можливий вихід із ситуації в літературі пропонується закріпити право особи заявити один раз невмотивований відвід до початку судового розгляду.

 

 

Стаття 25. Наслідки відводу суду (судді)

 

  1. У разі задоволення заяви про відвід суді, який розглядає справу одноособово, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею.
  2. У разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, справа розглядається в тому самому суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів.
  3. Якщо після задоволення відводів (самовідводів) або за наявності підстав, зазначених у статті 21 цього Кодексу, неможливо утворити новий склад суду для розгляду справи, суд постановляє ухвалу про визначення підсудності справи в порядку, встановленому цим Кодексом.

 

  1. Після того, як вирішено питання про відвід або самовідвід судді, виникає необхідність призначення нового складу суду. У разі задоволення клопотання судом про відвід судді, який одноособово розглядає справу, справа розглядається в тому самому суді іншим суддею. В такому разі справа підлягає відкладенню до вирішення питання про заміну відведеного судді іншим суддею цього суду, про що виноситься ухвала суду.

Як правило, у зв’язку з відводом судді вирішення справи відкладається з таким розрахунком, щоб знову призначений суддя чи склад суддів мали змогу ознайомитися з матеріалами справи. Коли суддя відводиться після початку судового розгляду, заміна його без відкладення справи можлива за умови, що новий член суду був присутній у залі судового засідання і знає, що відбувалося до відводу судді.

  1. Якщо справа розглядається колегією суддів, у разі задоволення заяви про відвід комусь із суддів або всьому складу суду, справа розглядається тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді, який повинен бути замінений на іншого суддю, або іншим складом суддів.
  2. Якщо в суді, де відбулася заміна відведеного судді чи всього складу суду, неможливо утворити новий склад суду, то справа передається в інший суд за правилами ст.116 ЦПК, без звернення до вищестоящого суду про передачу справи в інший суд. Така справа на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги – після залишення її без задоволення передається до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду.
  3. Оскільки коментована стаття передбачає тільки наслідки відводу суддів, то при вирішенні клопотань про відвід секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста та перекладача суд діє на свій власний розсуд, відкладаючи розгляд справи чи оголошуючи перерву для заміни цих осіб.

ГЛАВА 4. УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

 

  1. Особи, які беруть участь у справі

 

Стаття 26. Склад осіб, які беруть участь у справі

 

  1. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб.
  2. У справах наказного та окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представники.
  3. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

 

  1. Всіх суб’єктів (учасників) цивільних процесуальних правовідносин (крім суду) ЦПК поділяє на дві групи: 1) осіб, які беруть участь у справі, і 2) інших учасників цивільного процесу. Це різні за правовим статусом суб‘єкти, тому чітке їх розмежування має важливе значення для правильного застосування цивільного процесуального законодавства.

В основі такого поділу лежить критерій юридичної заінтересованості.

  1. Особи, які беруть участь у справі – це суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їх правовий статус при розгляді й вирішенні цивільної справи.

Критерієм виділення даних суб’єктів в окрему групу є наявність у них юридичної зацікавленості (інтересу) у результаті розгляду справи. Вона полягає у тому, що особи, які беруть участь у справі, є учасниками сірних матеріально-правових відносин або захищають у процесі права та інтереси інших осіб, державні чи громадські інтереси.

  1. Характер і ступінь юридичної зацікавленості осіб, які беруть участь у справі, неоднакові. За таким критерієм цю групу розподіляють на дві підгрупи.

До першої належать особи, що мають матеріально-правовий і процесуальний інтерес по справі, захищають свої інтереси.

Матеріально-правова заінтересованість полягає у прагненні домогтися для себе поновлення порушеного, оспорюваного чи невизнаного права, законного інтересу, тобто отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини, або навпаки, не допустити їх порушення.

Матеріально-правову заінтересованість у справі мають сторони та треті особи, заявники у справах наказного та окремого проавдження. Рішення суду створює, змінює або припиняє певні права або обов‘язки цих осіб.

Процесуальна заінтересованість полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідної судової постанови (про задоволення позову або відмову у позові). Процесуальною заінтересованістю наділені як суб’єкти спірних матеріальних правовідносин, так і інші учасники цивільного процесу, які беруть участь у справі для виконання покладених на них функцій в силу закону чи договору.

Другу підгрупу становлять ті учасники процесу, які захищають інтереси інших осіб, мають тільки процесуальний інтерес, що зумовлюється характером їхньої зацікавленості по справі: виконуваними функціями в галузі державного управління, компетенцією, обов’язками та іншими обставинами.

До другої групи входять представники сторін і третіх осіб, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, що звернулися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів у випадках, встановлених законом. Такі особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової заінтересованості у справі. Якщо ж вони мають таку заінтересованість, то виступати у відповідній процесуальній функції не можуть, а повинні бути залучені як сторона чи третя особа.

  1. Щодо органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб – див. коментар до ст. 45 ЦПК.
  2. Склад осіб, які беруть участь у справі залежить від виду провадження. Так, у справах наказного та окремого провадження це заявник, зантересовані особи та їх представники. Сторони та треті особи у цьому провадженні участі не беруть.

Коментована стаття містить вичерпний перелік осіб, які беруть у справі позовного, наказного (ст. 95-106 ЦПК) і окремого провадження (234-290 ЦПК).

  1. Слід звернути увагу на певну суперечність між назвою та змістом коментованої статті. Назва статті “Склад осіб, які беруть участь у справі” дає підстави думати, що усі, хто в ній зазначений, належить до осіб, які беруть участь у справі, в тому числі й органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

З другого боку, ч. 1 цієї статті у справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Жодних “тощо”. Тому можна припустити, що інші суб‘єкти до осіб, які беруть участь у справі, не належать. У ч.3 зазначено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, однак не зазначено, чи є вони особами, які беруть участь у справі.

 

 

Стаття 27. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у праві.

 

  1. Особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
  2. Особи, які беруть участь у справі позовного провадження, для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання.
  3. Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки.

 

  1. Коментована стаття встановлює цивільні процесуальні права та обов‘язки осіб, які беруть участь у справі. Перелік цих прав та обов‘язків не вичерпується лише тими, які зазначені у ст. 27 ЦПК.

Процесуальні права – це права, які має суб‘єкт цивільних процесуальних правовідносин і які визначають його правові та фактичні можливості у справі.

Процесуальним правам осіб, які беруть участь у справі, кореспондує відповідний обов’язок суду чи інших учасників цивільного процесу, оскільки без такого зв’язку прав і відповідних їм обов’язків реалізація процесуальних прав не мала б відповідного забезпечення. Наприклад, право заявляти клопотання забезпечується обов’язком суду розглянути і вирішити заявлене клопотання по суті.

Процесуальні права, наведені у ст. 27 ЦПК, є загальними, оскільки їх має кожна особа, яка бере участь у справі. Поряд із цими загальними правами, кожна з осіб, яка бере участь у справі, має спеціальні права, зумовлені їх процесуальним статусом у справі. Ці права передбачені у тих нормах, які стосуються конкретного виду осіб, які беруть участь у справі. Так, ст. 31 ЦПК встановлює спеціальні права, зокрема для сторін (право позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, право відповідача визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов, право сторін укласти мирову угоду, передати справу на розгляд третейського суду тощо).

Усі процесуальні права є рівними для всіх осіб, які беруть участь у справі.

Одним із найважливіших обов’язків суду є обов’язок роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов’язки, попередити про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, сприяти особам, які беруть участь у справі, в здійсненні їх прав і виконанні ними обов’язків.

 

  1. Процесуальні права забезпечують можливість для активної участі особи у цивільній справі. Реалізація процесуальних прав залежить від багатьох обставин, насамперед, від їх змісту, суб‘єкта, стадії процесу, часу та форми здійснення права. Від ефективності реалізації окремих процесуальних прав залежить хід процесу, що безпосередньо впливає й на його результат.

Зупинимося на цьому більш докладно.

Право знайомитися з матеріалами справи. Це право має на меті надати особам, які беруть участь у справі, моживість одержати повну та достовірну інформацію про матеріал, що знаходяться у справі.

Матеріали справи – це усі документи, які подані суду усіма учасниками процесу та складені в процесу розгляду справи (протоколи, ухвали, електронні носії інформації, жуонал судового засідання) та сформовані у справу. У справі знаходяться, насамперед, письмові докази. Однак до матеріалів справи належать і інші докази, зокрема речові докази, висновки експертів. Тому якщо речові докази зберігаються окремо, особа має право знайомитися і з ними.

Особа має право знайомитися з матеріалами справи стільки часу, скільки їй потрібно, у зручний для неї час (з урахуванням режиму роботи суду), і в тому обсязі, в якому вона бажає. Тому не відповідає закону встановлення граничного часу (наприклад, 30 хвилин) або визначення певного дня (години) для здійснення цього права.

Ознайомлення справи відбувається в приміщенні суду.

Особа має право також і на повторне ознайомлення із матеріалами справи. Разом з тим, якщо право на ознайомлення із матеріалами справи використовується особою недобросовісно, наприклад, з метою створення підстав для відкладення судового розгляду, то суд вправі відмовити у такому клопотанні, якщо особа, котра заявляє таке клопотання, вже знайомилася із матеріалами справи, про що у справі є відповідні докази.

Порядок видачі для ознайомлення судових справ та копій документів визначається  Тимчасовою інструкцією з діловодства в місцевому загальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 17.02.2005 № 20, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 30 березня 2005 р. за № 346/10626 (опубліковано: “Офіційний вісник України” 2005 р. № 13 від 15/04/2005, стор. 527, стаття 694, реєстр.код 31964/2005)

Справи для ознайомлення видаються апаратом суду:

– прокуророві (після пред’явлення службового посвідчення);

– учасникам цивільних справ – після пред’явлення документа, що посвідчує особу (паспорта, службового посвідчення, доручення представника);

– адвокатам, які беруть участь у розгляді справ (після пред’явлення ордера або свідоцтва на право зайняття адвокатською діяльністю);

– іншим особам, які мають право витребування справ за службовим становищем, але не пов’язаним з розглядом справи, – після пред’явлення службового посвідчення.

Видача справ для проведення аналізів, узагальнень і з іншою метою, що не пов’язані з розглядом справ, також проводиться на письмовий запит відповідної установи за письмовим розпорядженням голови суду чи його заступника.

Інструкція не передбачає подання письмового клопотання про ознайомлення з матеріалами справи, тому для видачі справи достатньо й устного клопотання. Якщо справа перебуває в провадженні судді, то справу видає для ознайомлення цей суддя (а не працівник апарату суду) або секретар суду.

При видачі справи для ознайомлення працівник суду встановлює особу та перевіряє її процесуальний статус. Встановлення особи відбувається за паспортом (внутрішнім або закордонним), службовим посвідченням. Вважаємо, що цю норму не можна тлумачити як таку, яка встановлює вичерпний перелік документів, за якими встановлюється особа. Важливо не те, що б було пред‘явлено паспорт або службове посвічдення, а те, що б було встановлено особу. Тому, окрім паспорту та службового посвідчення, особа може бути встановлена також за посвідченням водія, пенсійним посвідченням або іншим документом, що має фотокартку та виключає сумнів в особі заявника. Натомість, доручення представника не може вважатися документом, що посвідчує особу,  оскільки воно лише визначає його повноваження. Тому представнику, окрім доручення, слід пред‘являти й інші документи, що посвідчують особу.

Інструкція не передбачає строку видачі справи. На нашу думку, справа повинна бути видана негайно, оскільки в іншому випадку матиме місце порушення процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка одержує справу для ознайомлення, розписується в журналі видачі справ для ознайомлення, де вказуються число, місяць, рік, година видачі, а також номер справи, особа, стосовно якої вона формлена, суть справи, кількість аркушів справи.

При поверненні справи після ознайомлення керівник апарату суду чи працівник апарату суду повинен ретельно перевірити наявність усіх матеріалів у справі, зазначити в журналі видачі справ для ознайомлення, час повернення справи та розписатися про її отримання. У разі виявлення нестачі документів, аркушів, їх пошкодження складається акт у двох примірниках, один з яких передається голові суду для вжиття відповідних заходів, другий долучається до справи. Тому для уникнення звинувачень щодо нестачі чи псуття документів, у разі прийняття справи для ознайомлення її слід переглянути в присутності працівника апарату і у разі виявлення недоліків, заявити про це.

Право знайомитися із матеріалами справи може бути реалізовано на будь-якій стадії процесу. Це право забезпечує той суд, в провадженні якого перебуває справа.

Право робити витяги з матеріалів справи. Регламентація порядку реалізації цього права в законодавстві відсутня. Закон навіть не визначає що таке витяг і чим він відрізняється від копії. На наш погляд, витяг з матеріалів справи – це документ, які відтворює частину змісту документу, який знаходиться у справі.

Оскільки законом передбачено право робити витяги, а не одержувати їх, можна зробити висновок, що суд не зобов‘язаний давати витяги з матеріалів справи зацікавленим у цьому особам. Якщо цим особам необхідний витяг, вони виготовляють (роблять) його самі, а суд лише може засвідчити вірність цього витягу. При цьому він керується правилами, які передбачі для засідчення копій документів, що знаходяться у справі (за аналогією закону)

Право знімати копії з документів, долучених до справи. Якщо матеріалів справи багато або ознайомлення із ними потребує багато часу, то зацікавленій особі доцільно зняти копії з необхідних документів. Це доцільно робити з кількох причин: для формування досьє; для огляду документів іншими особами (наприклад, фахівцями); для порівняння тотожності документів; для відновлення судового провадження у разі його втрати тощо. Окрім того, зняття копій економить час, необхідний для ознайомлення із справою, оскільки не потрібно переписувати зміст документів.

Ст. 27 ЦПК передбачає зняття копій з документів, а не одержання копій матеріалів справи. Тому коментована норма не надає права на одержання копій звукозапису або іншого речового доказу, який є у справі.

У коментованій статті йдеться не про усі документи, які є у справі, а про документи, долучені до справи. Поняття документу, долученного до справи, можна тлумачити у вузькому та в широкому значенні. У вузькому, – це письмовий доказ, який є у матеріалах справи, який було подано суду сторонам та іншими особа, які беруть участь у справі і які ухвалою суду долучені до справи як докази. Прихильник такого тлумачення, Я.Зейкан вважає, що знімати копії з документів, направлених суду поштою, або зданих до канцелярії, але не долучених до справи рішенням суду, підстав не має.[1]

У широкому значенні, – це будь-які документи, що є у справі, в тому числі протоколи судових засідань, ухвали, письмові заперечення, клопотання та пояснення.

На наш погляд, пріоритетним має бути розширене тлумачення, оскільки в такому разі зацікавленій особі забезпечується право одержати копії практично усіх документів, що є у справі, а отже достовірну та повну інформацію, а це сприятиме реалізації її прав якнайбільше.

Відповідно до Тимчасової інструкції з діловодства в місцевому суді, окремі документи із судових справ, копії цих документів і письмові довідки у справах видаються працівниками апарату суду або архіваріусами за письмовою заявою з дозволу голови суду чи його заступника, головуючого в справі. Така письмова заява може бути подана після відкриття провадження у справі на будь-якій стадії процесу. Заява може бути подана поштою.

Інструкція регламентує вимоги до оформлення копії судового рішення (ухвали). Щодо копій інших документів вимог не має. Тому справжність копії судом не засвідчується. Копія виготовляється з допомогою копіювальною техніки в приміщенні суду.  Однак не всі суди забезпечені копіювальною технікою. Тому допускається зняття копії документу працівником апарату або архіваріусом не в приміщенні суду або на копіювальному обладнанні замовника.

Плати за виготовлення копії законом не передбачено, а тому можна дійти висновку, що копіювання відбувається безкоштовно для заявника, а витрати, пов‘язані із цим, покриваються з кошторису відповідного суду. Відповідно до п.и) ч.1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”, державне мито сплачується лише у разі повторної видачі копії рішення або ухвали суду.

Видача копій реєструється в журналі видачі копій судових документів. Особа, яка одержала копію, повинна розписатись в її одержанні. У разі надіслання копії документа поштою про це зазначається в справі та у відповідному журналі.

Право одержувати копії рішень, ухвал. Особа має право знати про те, які судові рішення постановлялися у справі. Це право забезпечується обов‘язком суду надсилати копії рішень та ухвал особі, яка не брала участі в судовому засіданні, а також обов‘язком надавати копії цих документів за заявою зацікавленої особи.

Відповідно до ст. 222 ЦПК копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п’яти днів з дня проголошення рішення. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом п’яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до п. 19.6. Інструкції з діловодства, копії вироків, рішень, ухвал, постанов у справах повинні бути підписані та скріплені гербовою печаткою. У тих випадках, коли судове рішення не набрало законної сили, про це зазначається на копії, що видається.

Копії судових рішень видаються особам, які відповідно до законодавства мають право на їх одержання. Якщо копія викладена на кількох аркушах, вони повинні бути прошнуровані і скріплені підписом працівника апарату суду та печаткою суду із зазначенням кількості зшитих аркушів. До копії судового рішення, у яке внесено зміни, обов’язково додається копія ухвали апеляційного (касаційного) суду, яким судове рішення змінено. Видача копій судових рішень, вироків, ухвал, постанов, що не відповідають зазначеним вимогам, забороняється.

Відповідно до п.и) ч.1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” у разі повторної видачі копії рішення або ухвали суду сплачується державне мито у розмірі 0,03 неоподатковуваного мінімума доходів громадян за кожний аркуш копії. Кількість копій судових рішень, які може одержати зацікавлена особа, законом не обмежується.

Особа, яка одержала копію, повинна розписатись в її одержанні. У разі надіслання копії документа поштою про це зазначається в справі та у відповідному журналі.

Право брати участь у судових засіданнях. Особа, яка бере участь у справі, обов‘язково повідомляться про час та місце розгляду справи саме для того, що б вона могла взяти участь у справі. Її участь у справі сприяє повному та всебічному розгляду справи, встановленню дійсних взаємовідносин сторін та правильному вирішенню спору.

Окремі процесуальні права, зокрема право задавати запитання, давати пояснення, подавати доводи та міркування, можуть бути реалізовані лише в судовому засіданні, тому порушення права особи на участь в судовому засіданні є істотним порушенням процесуального законодавства та принципу змагальності сторін. Саме тому неповідомлення особи про час та місце розгляду справи у  встановленому законом порядку, внаслідок чого вона не змогла взяти участь у розгляді справі, є безумовною підставою для скасування рішення.

Право подавати докази. Це право безпосередньо випливає з принципу змагальності, який покладає тягар доказування на сторін. Подання доказів – це одночасно і право, і обов‘язок сторони. Однак інші особи, які беруть участь у справі, обов‘язку подавати докази не мають, а мають лише таке право.

Право подавати докази забезпечується обов‘язком суду ці докази приймати. Суд може не прийняти подані йому докази лише у випадках, прямо передбачених законом, зокрема у разі їх неналежності.

Право брати участь у дослідженні доказів. Це право реалізується шляхом надання можливості особам, які беруть участь у справі, оглядати докази, наводити суду свої міркування та доводи щодо цих доказів, ставити питання іншим особам з приводу доказів. Дослідження доказів відбувається в судовому засіданні, тому це право може бути реалізовано у судовому засіданні.

Право задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам. Це право є формою дослідження доказів  реалізується в судовому засіданні. Кількість питань, які може задати особа, законом не обмежується. Закон не передбачає права задавати запитання суду, секретарю судового засідання, перекладачу.

Право заявляти клопотання та відводи. Клопотання – це усне або письмове звернення до суду з проханням вчинити певну дію або утриматися від вчинення певної процесуальної дії. Клопотання вирішується судом після з‘ясування думки інших учасників процесу негайно, про що постановляється ухвала.

Вирішення клопотання не позбавляє особу права заявляти аналогічні клопотання повторно. Однак якщо  обставини, якими обгрунтовується клопотання залишитися незмінні, суд може бути висновку про недобросовісне користування процесуальними правами.

З тотожними клопотаннями можуть звертатися різні особи, які беруть участь у справі.

Право на відвід спрямоване на усунення від процесу судді, секретаря судового засідання, прокрора, експерта або перекадача, з підстав, прямо передбачених законом, або у разі, якщо є сумніви у їх безсторонності. Відвід повинен бути вмотивованим і заявленим до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Заявляти відвід після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу відводу стало відомо після початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

Право на відвід реалізується шляхом подання письмової заяви про відвід. Заява про відвід може бути подана кілька разів впродовж розгляду справи. Більш докладно див. коментар до ст. ст. 18- 25 ЦПК.

Право давати усні та письмові пояснення судові. Пояснення осіб, які беруть участь у справі – це важливий елемент процесу, з допомогою якого зацікавлені особи доводять суду свою правову позицію у справі. Пояснення можуть бути усні та письмові. Усні пояснення даються в судовому засіданні. Письмові пояснення можуть бути подані суду до судового засідання і долучаються до матеріалів справи.

Письмові пояснення дозволяють достатньо повно, послідовно та логічно викласти фактичні обставини справи та їх оцінку. Їх доцільно подавати у складних справах, оскільки це полегшує аналітичну роботу суду під час вирішення справи. Якщо правова позиція ще не визначилася або передбачається, що вона може бути змінена, письмові пояснення краще не подавати.

В письмових поясненнях доцільно наводити основні аргументи, які відображають правову позицію, докази, які підтверджують вимоги або заперечення, правове обгрунтування вимог (заперечень) з покликанням на норми матеріального закону.

Подання суду письмових пояснень не позбавляє її права давати усні пояснення.

Пояснення даються судові, а не іншим особам, які беруть участь у справі.

Право подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Юридично значимої різниці між доводами та міркуваннями не має. Але якщо закон застосовує два поняття, висловимо припущення, що доводи – це логічно обгрунтовані пояснення особи щодо певних процесуальних питань, спрямовані на переконування (доведення) суду що йому слід зробити, в той час як міркування – це думка особи щодо певного процесуального питання.

За змістом коментованої норми, це право може бути реалізовано лише у стадії судового розгляду. Припускаємо, що законодавець не мав наміру обмежувати це право лише стадією судового розгляду. Жодних логічних передумов для такого рішення не має. Швидше за все, має місце термінологічна помилка, а саме ототожнення понять “судовий розгляд” і “судове засідання”.  Свої доводи та міркування особи можуть висловлювати як під час досудового розгляду, так і після судового розгляду, наприклад під час розгляду зауважень на протокол судового засідання. Однак спільним є те, що доводи, міркування та заперечення проти них подаються суду в судовому засіданні.

Право користуватися правовою допомогою. Це процесуальне право випливає зі ст. 59 Конституції України і може бути реалізовано на будь-якій стадії процесу. Правову допомогу у цивільних псравах можуть надавати адвокати та інші фахівці у галузі права. Правова допомога у цивільній справі полягає у консультаціях, визначенні правової позиції, зборі доказів, підготовці проектів процесуальних документів, представництві в суді.

Право на правову допомогу мають, насамперед, сторони та треті особи. Однак не закон не забороняє користуватися правовою допомогою і органам та особам, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Більш докладно див. коментар до ст. 12 ЦПК.

Право знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти. Право знайомитися з журналом судового засідання є окремим випадком ознайомлення з матеріалами справи. Порядок реалізації права на подання зауважень з приводу його неправильності чи неповноти передбачено ст. 199 ЦПК України. Письмові зауваження подаються протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі. Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису судового засідання та журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу. Зауваження щодо технічного запису судового засідання чи журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п’яти днів з дня їх подання. Більш докладно див. коментар до ст. 199 ЦПК.

Право прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти. Відповідно до ст.197 ЦПК повне або часткове відтворення технічного запису судового засідання здійснюється на вимогу особи, яка бере участь у справі, або за ініціативою суду.

Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

За клопотанням особи, яка бере участь у справі, може бути за плату здійснено повне або часткове роздрукування технічного запису судового засідання за розпорядженням головуючого. Особа, яка бере участь у справі, має право отримати копію інформації з носія, на який здійснювався технічний запис цивільного процесу.  Більш докладно див. коментар до ст. 197 ЦПК.

Право оскаржувати рішення і ухвали суду. Див. коментар до ст. 13 ЦПК.

Процесуальні права осіб, які беруть участь у справі, не обмежуються тими, які передбачені у ст. 27 ЦПК.

 

  1. Серед обов’язків осіб, які беруть участь у справах позовного провадження, коментована стаття виділяє обов’язок подати для підтвердження своїх вимог або заперечень усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання. Тим самим законодавець обмежує строки подачі доказів.

Відповідальність за невиконання цього обов‘язку встановлена лише для сторін: відповідно до ч. 2 ст. 131 ЦПК докази, подані з порушенням цих строків, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

 

  1. На осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов’язок – добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов’язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов’язків в межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами.

Недобросовісним користування процесуальними правами вважається, зокрема клопотання,  спрямовані лише на затягування розгляду справи; заявлення повторних клопотань, які вже вирішені судом, з тих самих підстав; необгрунтоване розтягування усних пояснень; повторення запитань, на які вже було одержано відповідь.

У разі вчинення цих дій постає питання про заходи реагування, які має право вжити суд. Так, в одній із справ суд ухвалив обмежити право представника відповідача заявляти клопотання, оскільки вони, на думку суду, були спрямовані на затягування розгляду справи. Такі дії суду законом не передбачені. Разом з тим, ЦПК передбачає окремі способи реагування на такі порушення, як-от право суду зняти запитання (ст. 180),  зупинити промовця, коли він виходить за межі справи, що розглядається судом, або повторюється (ст. 193).

 

 

 Стаття 28. Цивільна процесуальна правоздатність

 

  1. Здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

 

  1. Цивільна процесуальна правоздатність відрізняється від цивільної правоздатності. Так, згідно ч.1 ст.25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність виникає у фізичної особи у момент її народження, а припиняється у момент її смерті. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю з моменту її створення (ст. 80 ЦК). Натомість, цивільна процесуальна правоздатність виникає в особи з моменту виникнення цивільних процесуальних правовідносин. До виникнення процесуальних правовідносин у особи існує лише право звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 55 Конституції України, ст. 3 ЦПК України).
  2. Коментована стаття дає поняття цивільної процесуальної правоздатності як здатності мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи. Цивільна процесуальна правоздатність – абстрактна умова володіння всіма передбаченими цивільним процесуальним правом процесуальними правами і обов’язками. Вона передбачає можливість конкретної особи стати суб’єктом конкретних процесуальних правовідносин, стати персоніфікованим носієм прав і обов’язків, передбачених законом для даного суб’єкта і даних правовідносин. Тому особою, що бере участь у справі, можуть бути лише особи, які володіють цивільною процесуальною правоздатністю. Для того, щоб особа стала носієм цивільної процесуальної правоздатності, необхідний юридичний факт, який би обумовив виникнення цивільного процесу. Цивільна процесуальна правоздатність поза рамками цивільних процесуальних правовідносин не існує.
  3. Коментована стаття вказує, що цивільну процесуальну правоздатність мають мають усі фізичні і юридичні особи. Виходячи з такого формулювання статті, судді не доводиться перевіряти наявність процесуальної правоздатності у особи, що звертається до суду, чи юридичної особи, яка подала позов, – достатньо лише з’ясувати, чи дійсно даний суб’єкт зареєстрований як юридична особа.

Можливість позбавлення (чи хоча б обмеження) цивільної процесуальної правоздатності діючим процесуальним законодавством не передбачена.

 

 

Стаття 29. Цивільна процесуальна дієздатність

 

  1. Здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
  2. Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
  3. У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієздатність.

 

 

  1. Для особистої участі в цивільній справі недостатньо володіти тільки правоздатністю, необхідна ще й цивільна процесуальна дієздатність, тобто здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді. Таким чином, змістом цивільної процесуальної дієздатності є здатність особисто здійснювати процесуальну діяльність, яка породжує відповідні юридичні наслідки. Це означає, що наявність цивільної процесуальної дієздатності необхідна лише для самостійного ведення процесу. Вона визнається за фізичними особами, які досягли повноліття, а також юридичними особами.
  2. Особа вважається повнолітньою, якщо вона досягнула вісімнадцяти років (ч. 1 ст. 34 ЦК України). Проте це не єдина підстава, з якою пов’язується виникнення повної цивільної процесуальної дієздатності у фізичної особи. Коментована стаття передбачає, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі розірвання шлюбу набута дієздатність зберігається, а у випадку визнання шлюбу недійсним з підстав, які пов’язані з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею дієздатність не зберігається. (ст. 34 ЦК України).

Також цивільної процесуальної дієздатності набуває неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому ЦК, надано повну цивільну дієздатність. Матеріальні підстави надання повної цивільної дієздатності передбачено у ст. 35 ЦК України. Зокрема, таке надання може мати місце щодо фізичної особи, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також щодо неповнолітньої особи, яка записана матір’ю або батьком дитини. Також повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Крім того, матеріальна норма, яка передбачає право на на особисте звернення до суду за захистом свого права або інтересу, закріплена у ст. 18 СК України. Зокрема, у даній статті вказується, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Коментуючи цю норму, професор З.В. Ромовська зазначає: “новелою цієї статті є надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності. Така дитина має право самостійно подати позовну заяву на захист свого права або інтересу, зокрема позовну заяву про розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним, визнання батьківства, стягнення аліментів, скасування усиновлення чи визнання усиновлення недійсним. Така дитина має усі процесуальні права позивача в процесі. Вона може бути позивачем і відповідачем. Дитина, якій виповнилося чотирнадцять років, може сама звернутися до суду з заявою про надання їй права на шлюб (ст. 23 СК)”.[2]

Відповідно до ст. 156 СК неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.

 

  1. Цивільна процесуальна дієздатність тісно пов’язана з цивільною дієздатністю. Так, відповідно до ст. 32 ЦК України особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років володіють неповною цивільною дієздатністю, ст. 36 ЦК України регулює питання обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, а згідно коментованої статті (ч. 2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом.

Це означає, що особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, згідно ст. 32 ЦК, мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я. Отже, щодо досить широкого кола відносин дана вікова категорія може самостійно виступати в судді. В решті випадків інтереси такої особи представляють у суді законні представники.

Що ж до осіб, обмежених у цивільній дієздатності, то такі фізичні особи можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини (ч. 2 ст. 37 ЦК України). Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 241 ЦПК України поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сімї або органу опіки чи піклування. Тобто лише у спорах, що виникають з дрібних побутових правочинів, та у справах окремого провадження щодо поновлення у дієздатності, дана категорія осіб може виступати у суді самостійно.

  1. Проте навіть якщо неповнолітні віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років і особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто виступати в суді, суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена. В цьому випадку участь законних представників є необов’язкова, питання про їх залучення вирішується судом на власний розсуд враховуючи обставини справи, а саме її складність, важливість, значимість для неповнолітнього, стосунки з батьками.

З огляду на необхідність посилення правової охорони прав та інтересів неповнолітніх, слід визнати доцільним залучення законних представників в усіх справах, які стосуються неповнолітніх. Залучення законних представників неповнолітніх відбувається за ухвалою суду.

  1. Законними представниками неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, є відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом (ч. 2 ст. 39 ЦПК України).

Особи віком до чотирнадцяти років, а також недієздатні фізичні особи не володіють цивільною процесуальною дієздатністю, а тому їх права і законні інтереси захищають в суді законні представники чи опікуни. Законними представниками таких осіб є відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом (ч. 1 ст. 39 ЦПК України).

Для забезпечення представництва малолітнього до участі у справі достатньо залучити одного з батьків. Однак можливі випадки, коли позиція батька і матері, як законних представників, істотно відрізняється. Тому суду доцільно з‘ясовувати позицію обидвох батьків.

З моменту набуття малолітнім цивільної процесуальної дієздатності функції законного представника припиняються, а отже він втрачає свій процесуальний статус. Подальше представництво його інтересів можлише лише за згодою неповнолітнього.

  1. Особа, яка не досягла чотирнадцятирічного віку не має цивільної процесуальної дієздатності, однак якщо спір стосується її прав чи інтересів, то вона має цивільну процесуальну правоздатність і саме вона є особою, яка бере участь у справі. Тому стороною у таких справах слід зазначати малолітнього.

Наприклад, якщо малолітній успадкував нерухоме майно, то у разі виникнення спору щодо цього майна, відповідачем буде малолітній власник, а його інтереси в процесі буде представляти законний представник.

  1. Опіка і піклування створюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх (до 14 років), неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки (ст. 55 ЦК України). Опіка і піклування встановлюється також над дітьми, які залишилися без батьківського піклування (ст. 243 Сімейного Кодексу України).

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст. 58 ЦК України). Опікун виступає повним представником підопічного в силу закону і бере участь в цивільному процесі від імені і в інтересах підопічного.

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними (ст. 59 ЦК України).

Крім того, орган опіки та піклування, згідно ч. 1 ст. 252 СК України, може за договором про патронат передати дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сімю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату.

  1. Цивільною процесуальною дієздатністю наділені усі юридичні особи з моменту їх реєстрації до припинення юридичної особи. Юридичних осіб у суді представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Відповідно до роз‘яснення Вищого арбітражного суду України від 28.07.1994 р. “Про участь в арбітражному процесі відособлених підрозділів юридичних осіб” у випадках, коли відособленим підрозділам, створеним юридичними особами, статутом, положенням або дорученням надане право здійснювати в суді повноваження сторони у справі, такі відособлені підрозділи мають право від імені юридичної особи вживати заходи доарбітражного врегулювання спору, подавати в суд позови, надсилати відзиви на позовні заяви, звертатись із заявою про перевірку рішення, ухвали, постанови суду у порядку нагляду, здійснювати інші процесуальні дії. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється арбітражним судом з юридичної особи або на її користь. Отже, відособлений підрозділ не має цивільної процесуальної дієздатності, він діє від імені юридичної особи, якою він створений.

 

 

Стаття 30. Сторони

 

  1. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
  2. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

 

  1. Згідно ст. 124 Конституції України та ч. 1,2 ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Отже, таке право є абсолютним, виражає демократичні засади суспільства, спрямоване на всебічний захист прав людини і громадянина.
  2. Традиційно, сторонами вважаються особи, які є учасниками спірного матеріального правовідношення. Однак така думка піддається критиці, оскільки можливі випадки, коли матеріально-правові відносини між сторонами відсутні, зокрема, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов’язок перед позивачем (неналежність сторони). Суд зобов’язаний розглядати і цей спір, оскільки чинне цивільне процесуальне законодавство не вимагає з’ясування наявності матеріальних правовідносин між сторонами при пред’явленні позову. Лише під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин (п. 3 ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

Спором визнаються будь-які непорозуміння між суб’єктами права і достатньою підставою для вступу у процес і набуття правового статусу позивача є суб’єктивна впевненість, що права особи порушені, оспорені чи невизнані. Наявність чи відсутність між сторонами правовідносин ніякою мірою не відбивається на їх правовому становищі. Навіть при очевидній відсутності матеріальних правовідносин між такими суб’єктами слід визнавати позивачем та відповідачем із наділенням усіма процесуальними правами та обов’язками.

  1. Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивач – це особа, на захист прав та інтересів якої відкрито провадження у справі. З цього випливає, що позовна заява подається для захисту порушених прав, а саме порушення в часі повинно існувати до відкриття провадження у справі. Однак буває, що позивач помиляється, його права не порушені або ті права, які порушені, якому не належать, а тому суд у позові відмовить. Тому, коли позивач звертається до суду з позовом до конкретного відповідача, то на цей час існує лише припущення щодо порушення прав позивача, яке підтверджується (або спростовується) під час розгляду справи в суді.

Як правило, саме позивач ініціює процес шляхом подання позовної заяви. Однак не лише позивач може це зробити. Провадження відкривається за заявою представника або осіб, яким за законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. З цієї причини не вірним є твердження про те, що позивач – це особа, яка звертається до суду.

Позивач першим з‘являється у справі, він атакує, тому він має певні переваги порівняно із стороною, яка захищається (відповідачем). Позивач розпочинає процес. Він перший з‘являється на арені. Це, багато в чому, визначає його тактичні переваги. Позивач має можливість вибору: 1) способу порушення справи (самостійно чи через іншіх осіб); 2) відповідача; 3) часу для пред‘явлення позову; 4) підсудності; 5) підстав та предмету позову , а отже і меж судового розгляду. Ці обставини мають важливе тактичне значення.

  1. Відповідач – це особа, на яку вказує позивач, як на порушника своїх прав. Тому саме позивач визначає до кого пред‘явити позов. Якщо позивач помилиться і притягне відповідачем особу, яка його прав не порушила або не повинна відповідати за позовом з інших причин, суд у позові відмовить.

Відповідач з‘являється в процесі другим. Його основне завдання у справі – захист проти позову та відмова у задоволенні позову.

  1. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Правами сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного і окремого провадження, за винятками встановленими відповідними нормами щодо цих видів провадження у цивільному процесі.
  2. Цивільно-процесуального статусу позивача і відповідача особи набувають з моменту відкриття провадження по справі.
  3. Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин взагалі та осіб, які беруть участь у справі, зокрема, є такі:
    • сторони – це обов’язкові суб’єкти цивільного процесу;
    • сторони – це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом;
    • юридична заінтересованість сторін носить особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю (див. коментар до ст. 26 ЦПК);
    • справа (процес) ведеться від імені сторін;
    • сторони несуть судові витрати у справі;
    • на сторони поширюються усі наслідки та властивості судового рішення;
    • правосуб’єктність сторін допускає правонаступництво (див коментар до ст. 37 ЦПК).[3]
  1. Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, звертаючись до суду, він вважає, що його право порушене чи оспорюється.

Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, не є позивачами, а тому якщо особа, яка має повну цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, то суд залишає заяву без розгляду.

  1. Відповідач, на відміну від позивача, не звертається до суду, а його притягують до відповіді по пред’явленому позову, оскільки позивач вказує у позовній заяві на відповідача, як на порушника свого права.

 

 

Стаття 31. Процесуальні права та обов’язки сторін

 

  1. Сторони мають рівні процесуальні права і обов’язки.
  2. Крім прав та обов’язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов.
  3. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.
  4. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони.
  5. Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов’язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу.

 

  1. Коментована стаття закріплює принцип процесуальної рівності сторін, сутність якого в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції в цивільній справі. У поєднанні з принципом диспозитивності і змагальності досягається реальна рівність сторін у процесі. Даний принцип не означає, що позивач і відповідач мають однакові права, адже це об’єктивно неможливо, мова йде про рівні можливості в реалізації наданих їм законом прав.
  2. Сторони належать до складу осіб, які беруть участь у справі, а тому володіють загальними правами, які передбачені ст. 27 ЦПК України. Проте в силу свого особливого процесуального статусу ці особи наділяються і додатковими (спеціальними) правами.
  3. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. При цьому можливість реалізації цього права обмежується часовими рамками, а саме пов‘язується з моментом винесення судом рішення.

Позов в цивільному процесі – це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову – це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості – отримати певне матеріальне благо (див. коментар до ст. 26 ЦПК України)

Підстава позову – обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об’єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обгрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.[4]

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається. Верховний Суд України відзначив, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК і одночасною відмовою від раніше заявлених вимог.[5]

  1. Зміна підстав або предмету позову має важливе тактичне значення. Відповідач захищається проти тих вимог, які зафіксовані в позовній заяві. Зміна предмету чи підстав позову вимагає від відповідача нових аргументів та нової тактики захисту. Позивач може декілька разів змінювати предмет чи підстави позову. Використання цього прийому дозволяє виявити аргументи та докази відповідача, які потім можна використати для обгрунтування власних вимог, заявити найбільш незручні для захисту вимоги.

Первинний позов може взагалі мати спеціальне тактичне призначення – “розкрити” відповідача, виявити його найслабші місця. Згодом позовні вимоги формулюються так, як потрібно.

Найкращий спосіб використання такої тактики – поставити відповідача у ситуацію, коли після зміни позовних вимог він змушений спростовувати те, що раніше стверджував.

  1. Розмір позовних вимог визначається у відповідності до ст. 80 ЦПК. Зміна розміру позовних вимог може бути викликана уточненням розрахунку ціни позову, частковим виконання спірного зобов‘язання відповідачем, тактичними міркуваннями.

Тактичне значення зміни розміру позовних вимог полягає в тому, що застосування цього прийому дозволяє мінімізувати державне мито, що сплачується при поданні позовної заяви. До того ж відповідач захищатиметься проти малих вимог так само, як і проти великих. Отже позивач матиме змогу перевірити які у відповідача є докази і аргументи проти позову.

Цивільне процесуальне законодавство не пов‘язує зміну ціни позову із зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову.

Під час застосування цього прийому слід враховувати, що безпідставна та немотивована зміна ціни позову діє проти позивача, свідчить про відсутність чіткої правової позиції у справі.

Потреба змінити ціну позову може виникати також коли позивач змінює позовні вимоги і замість витребування майна в натурі вимагає відшкодування збитків. Наприклад, позивач звернувся з позовом про витребування у відповідача автомобіля. Заявлена ціна позову – 15000 гривень. Позивач знає, що автомобіль коштує дорожче, але це не має значення, адже йому потрібний автомобіль, а не гроші.

В процесі розгляду справи було встановлено, що автомобіль був проданий іншій особі. Позивач розуміє, що вимога про витребування майна в натурі не буде задоволена, оскільки у відповідача спірного майна немає. Тому він змінює позовні вимоги і вимагає відшкодування збитків. Тепер позивач зацікавлений у встановлені дійсного розміру збитків. Він наводить суду докази про ринкову вартість автомобіля у розмірі 31000 грн. (наприклад, висновок спеціаліста) і подає заяву про збільшення розміру позовних вимог. В межах цих вимог суд розглядає справу далі.

Відповідно до ст.206 старого ЦПК України, суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Аналогічної норми в новому ЦПК немає, але суддям, на наш погляд, надалі слід користуватися традиціями, які виробилися ще за старим ЦПК. Тим більше що вони новому ЦПК не суперечать.

Відомості про вартість майна суд отримує з доказів, наданих сторонами і, насамперед, з ціни позову, вказаної позивачем. Отже він зацікавлений вказати суду дійсну або навіть завищену вартість майна, якщо припускає, що спірного майна у відповідача не виявиться.

  1. Відмова від позову – це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання спору і закінчення справи в будь-якій її стадії. При цьому відмова від позову позбавляє особу в подальшому звертатися до суду з аналогічними позовними вимогами, що суд зобов’язаний роз’яснити (див. коментар до ст. 174 ЦПК). Суд не приймає відмову позивача від позову у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Важливим є питання часових меж реалізації цього права. Так, коментована стаття вказує, що дане право може бути реалізоване протягом усього часу розгляду. Проте ст. 29 Закону України «Про виконавче провадження» вказує, що стягувач має право, зокрема подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа. Тобто дане право може бути реалізоване і в стадії виконання рішення суду.

  1. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Це також одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору. Однак, на відміну від розпорядчої дії позивача, визнання позову, навіть якщо воно прийнято судом, тягне не припинення справи, а винесення рішення про задоволенню позову. Проте якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (див. коментар до ст. 174 ЦПК).

Щодо права подати зустрічний позов – див. коментар до ст. 123 ЦПК.

  1. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Мирова угода – це двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмету позову (див. коментар до ст. 175 ЦПК).

Верховний Суд України відзначає, що мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі, коли сторони або одна з них у наступному відмовляться від виконання цієї угоди, остання могла бути виконана примусово відповідно до п. 5 ст. 3 Закону «Про виконавче провадження». Наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу зазначеного приміщення. У той самий час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладено мирової угоди на умовах звільнення позивача за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору.[6]

Часові межі реалізації цього права також не обмежуються закінченням судового розгляду, оскільки відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

  1. Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова угода) є обов’язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.
  2. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу. Такий виняток, наприклад, передбачено ч. 5 ст. 235 ЦПК, зокрема справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди. Відсутність окремих прав пояснюється тим, що у справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому права, які випливають з змісту розгляду спірних правовідносин, не поширюються на дану категорію справ.

 

 

 Стаття 32. Участь у справі кількох позивачів або відповідачів.

 

  1. Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно.
  2. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо:

1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;

2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави;

3) предметом спору є однорідні права і обов’язки.

  1. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

 

  1. Коментована стаття регулює питання співучасті в цивільному процесі. Співучасть – це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов’язку.[7] Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов’язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб: від участі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а також від співвідповідача, який залучається до участі у справі судом у разі відсутності згоди на це позивача в порядку ст. 33 ЦПК.
  2. Цивільна процесуальна співучасть може виникнути в момент відкриття провадження по справі, якщо в суд звертається декілька позивачів чи позов пред’явлено до декількох відповідачів, так і на більш пізніх стадіях, наприклад, суд може об’єднати позови і в стадії судового розгляду в порядку ст. 126 ЦПК. Процесуальна співучасть може виникнути також у разі вступу у справу кількох правонаступників сторони.
  3. Ознаки цивільної процесуальної співучасті:
  • співучасники – це суб’єкти спірних матеріально-правових правовідносин;
  • інтереси співпозивачів (співвідповідачів) не суперечать одне одному, але є протилежними інтересам іншої сторони;
  • наявність одного провадження, в якому розглядається справа з участю співпозивачів чи співвідповідачів.
  1. Співучасть за формою можна розділити на такі види:
  • активна співучасть (кілька співпозивачів проти одного відповідача). Така співучасть є найбільш поширеною. У співпозивачів завжди спільні інтереси по відношенню до відповідача. Така співучасть має місце, наприклад, при пред’явленні кількома спадкоємцями по закону до спадкоємця про визнання заповіту недійсним;
  • пасивна співучасть (один позивач проти декількох співвідповідачів). Співвідповідачів при пасивній співучасті пов’язані з позивачем протилежними матеріально-правовими інтересами;
  • змішана співучасть (кілька співпозивачів проти кількох співвідповідачів).

Особливістю активної процесуальної співучасті є те, що вона, як правило, можлива тільки з ініціативи співпозивачів. Можливі співпозивачі в справі повинні повідомлятися судом про те, що в провадженні суду знаходиться конкретна цивільна справа, в яку вони можуть вступити як співпозивачі. Співпозивачі не можуть притягатися до справи без врахування їх думки, оскільки це суперечатиме принципу диспозитивності.

Активна співучасть специфічна ще в одному відношенні: всіх співпозивачів обов’язково об’єднує спільність матеріально-правових інтересів по відношенню до відповідача.[8]

Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і з ініціативи суду, який може притягнути особу як співвідповідача для участі в справі.

  1. Необхідно чітко розмежовувати пасивну співучасть від права суду залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача у разі відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК). Законодавець невдало вживає термін “співвідповідач” у випадку співучасті і у випадку залучення другого відповідача у разі відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача. В останньому випадку предметом спору не є а ні спільні обов’язки відповідачів, а ні однорідні обов’язки; обов’язки відповідачів не випливають з однієї підстави, а тому це не може бути процесуальною співучастю. В цьому плані ЦПК 1963 року був досконалішим, оскільки вживав поняття другого відповідача, а не співвідповідача.
  2. За ступенем обов’язковості співучасть може бути обов’язковою (необхідною) або факультативною (можливою, допустимою).

Обов’язкова співучасть можлива в тому разі, якщо характер спільного матеріального правовідношення такий, що питання про права і обов’язки одного із суб’єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших суб’єктів цього відношення, має місце, зокрема, у справах про спільну власність, про спадкування, про виключення майна з опису, про захист часті і гідності, про право користування житловими приміщеннями.

Наприклад, згідно п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28.09.1990р. № 7 передбачено, що якщо позов пред’явлено про спростування відомостей, опублікованих у пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягуються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). А у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені котрих видано документ.

На обов’язкову співучасть вказано також у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. “Про судову практику в справах про виключення майна з опису”. Зокрема, зазначено, що за правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що ґрунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним. Відповідачами в справі суд притягує: боржника, особу, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках – особу, якій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, як відповідач притягується відповідний фінансовий орган.

Обов’язковий характер даного виду співучасті пояснюється необхідністю розглядати справу з участю всіх співучасників. Якщо мова йде про відповідачів, то суд зобов’язаний залучити їх до розгляду справи. При співучасті ж на стороні позивача суд не вправі в примусовому порядку залучити співпозивачів до процесу. Суддя лише повідомляє цих осіб про їх право вступити в розпочатий процес для захисту своїх інтересів.

  1. Факультативна співучасть виникає за розсудом суду. В цьому випадку справи співучасників можуть розглядатися окремо, що не впливає на законність і правильність рішення суду. Це, зокрема, право суду на об’єднання позовів в порядку ст. 126 ЦПК.

Факультативна процесуальна співучасть викликається доцільністю, тобто вона сприяє скороченню часу й витрат, пов’язаних з вирішення справи.

Об’єднання позовів, таким чином, може провести й сам позивач формулюванням у заяві кількох позовних вимог для розгляду в одному провадженні. Якщо ж позивачем подано кілька заяв з однорідними позовними вимогами, їх об‘єднати правомочний і суддя. Як умова такого об‘єднання позовів може виступати спільність предмета позову кількох позивачів до одного відповідача або одного позивача до кількох відповідачів, спільність підстав позову й процесуальна доцільність.

Зокрема, п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” від 28.09.1990 р. № 7 вказує на співучасть на стороні позивача у випадку вирішенні позовів про відшкодування шкоди, заподіяної втратою годувальника. Так, згідно ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Ще один варіант співучасті на стороні позивача випливає із змісту п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами України справ про спадкування” від 24.06.1983 р. № 4. Так, передбачено, що при вирішенні спорів про право на обов’язкову частку в спадщині судам необхідно виходити з того, що згідно цивільного законодавства право на частку за іншими, крім неповнолітніх і непрацездатних дітей спадкодавця (включаючи усиновлення), непрацездатних дружини, батьків (усиновителів), особами, у тому числі онуками і правнуками, може бути визнано лише в разі, коли вони, будучи непрацездатними, перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Тобто такі особи можуть виступати співпозивачами.

Також на факультативну співучасть, проте на стороні відповідача, вказано в п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27.03.1992 р. № 6. Передбачено, що особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто в даному випадку потерпілий сам визначає, до кого пред’явити позов, а тому співучасть може мати місце (пред’явлення позову до всіх боржників), а може і не мати (пред’явлення позову до одного із боржників).

  1. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно, хоча співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Можливість передачі прав представляти інтереси співучасників одному із них обґрунтовується тим, що предметом спору є спільні права чи обов’язки; такі права і обов’язки випливають з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов’язки. Вказівка на наявність повної цивільної процесуальної дієздатності як умови на ведення справи одним із співучасників випливає із загальної вимоги до осіб, які можуть бути представниками (див. Коментар до ст. 40 ЦПК).
  2. Процесуальна співучасть має значний тактичний потенціал. Участь у процесі декількох відповідачів, замість одного, створює позивачу додаткові переваги. Позивачу може бути вигідно мати декілька відповідачів. По-перше, кожен із них зацікавлений у тому, що б не відповідати за позовом. Тому хоч вони й на одній стороні, їх інтереси не співпадають. Є грунт для зіштовхування співвідповідачів.

По-друге, бажаючи захистити свої інтереси, співвідповідачі будуть надавати суду докази, які позивач може використати для обгрунтування своєї позиції.

По-третє, рішення суду, за яким на співвідповідачів покладається солідарний обов‘язок, може бути виконане за рахунок будь-якого з них. Стягувач матиме більше шансів на реальне виконання рішення.

По-четверте, залучення кількох відповідачів, які знаходяться у різних місцях, створює можливості для маневрування із підсудністю, оскільки позов може бути пред‘явлено за місцем знаходження одного із відповідачів. Цей тактичний прийом здобув широке застосування. В професійних колах співвідповідача, який притягується лише для цілей визначення бажаної підсудності називають “технічним відповідачем”.

Однак можуть мати місце й негативні тактичні наслідки від цього прийому, якщо співвідповідачі домовляться про спільний захист. Спільний захист посилює їх ресурси, розширює тактичний простір. Тому, залучаючи співвідповідачів, слід перешкоджати їх об‘єднанню проти позивача.

Співвідповідача найкраще притягати з самого початку, але це можна зробити і в процесі розгляду справи шляхом подання до суду відповідної заяви.

Притягнення другого співвідповідача може використовуватися також як альтернатива заміні неналежного відповідача. У такий спосіб позивач “зберігає” первісного відповідача, але й притягує другого, належного. Щодо первинного відповідача суд у позові відмовить, але він змушений буде брати участь у справі.

 

 

Стаття 33. Заміна неналежного відповідача, залучення співвідповідачів

 

  1. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача.
  2. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку.

 

  1. Неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред’явленим позовом. Це означає, що відповідач, який дійсно є суб’єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення, визнається належним. Тобто належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права.

В момент порушення справи не завжди достовірно відомо, чи є відповідач належним. Якщо під час судового розгляду буде встановлено, що особа, до якої пред‘явлено позов не повинна відповідати за ним, оскільки не є учасником спірного правовідношення, то суд мав би у позові відмовляти. В свою чергу, позивач мав би знову звертатися до суду з позовом вже до належного відповідача.

Натомість, з метою процесуальної економії та забезпечення ефективного судового розгляду та швидкого захисту порушених прав, в цивільному процесуальному законодавстві існує інститут заміни неналежного відповідача. Його сутність полягає у тому, що б не припиняючи провадження у справі замінити неналежного відповідача належним і саме щодо останнього вирішити заявлений позов.

Для цього суд має право:

1) за клопотанням позивача провести заміну неналежного відповідача;

2) за клопотанням позивача залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача;

3) у разі відсутності згоди позивача, залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

  1. При заміні неналежного відповідача можливі такі варіанти. Перший – судом встановлено, що первісний відповідач є неналежним, і хто є належним – за згодою позивача суд здійснює заміну чи залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача. Другий випадок – якщо при тих же обставинах позивач не згоден на заміну, то суд з метою процесуальної економії притягає належного відповідача як співвідповідача і задовольняє позов щодо належного, відмовляє – щодо неналежного. Третій варіант – позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, а належного немає – суд закриває провадження у справі у зв‘язку із відмовою позивача від позову. Четвертий варіант – якщо при таких же обставинах позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача – справа розглядається по суті і ухвалюється рішення про відмову у задоволенні позову.
  2. Ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач повинен обгрунтувати необхідність такої заміни, а саме чому первісний відповідач є неналежним, і хто є відповідачем належним. Встановлення неналежності первісного відповідача без з‘ясування особи, яка повинна відповідати за позовом, не дає можливості провести заміну.

Подання позивачем такого клопотання означає, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

Певне протиріччя закладено в останньому реченні ч.1 коментованої статті: “У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача”. Якщо заміна проводиться за клопотання позивача, то як він може бути не згідний? Якщо б був не згідний, то не подавав би клопотання.

З огляду на це речення, можна припустити, що малося на увазі наступне: суд може замінити неналежного відповідача належним з власної ініціативи та за згодою позивача, а у разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. На жаль, першої частини попереднього речення в законі не має, а як застосовувати другу – не зрозуміло.

На нашу думку, останнє речення ч.1 коментованої статті є зайвим і його слід було б виключити. Воно випадає із загального правила про те, що заміна неналежного відповідача відбувається лише за клопотанням позивача. Якщо суд вважає, що відповідач визначений неправильно, суд може інформувати позивача про можливість заміни, але якщо позивач відповідного клопотання не подає, суд повинен розглядати справу далі і відмовляти у позові.

Якщо б суд мав право проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи, це б порушувало принцип диспозитивності цивільного процесу, адже відповідача до справи притягував би суд, а не позивач. Хіба це свідчить про безсторонність суду?

Тому вважаємо, що суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких зазначив позивач. Однак якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто за його власним переконанням відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він може клопотати про притягнення належних або додаткових відповідачів і суд повинен це зробити.

  1. Використання у коментованій статті звороту “Суд за клопотанням позивача … замінює первісного відповідача належним відповідачем, … або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача” дає підстави вважати, що суд зобов‘язаний вчинити одну з двох процесуальних дій:

1) замінити неналежного відповідача або

2) залучити до участі у справі як співвідповідача іншу особу.

Яку саме з цих дій слід вчинити, визначає суд, з урахуванням думки інших осіб, яку беруть участь у справі. Так, наприклад, якщо неналежний відповідач не згідний на заміну його належним відповідачем, суд може притягти належного відповідача другим відповідачем. Суд може дійти висновку, що участь у справі наналежного (але причетного до справи) відповідача буде сприяти повному і всебічному розгляду справи, а тому із його заміною не погодитися.

  1. Необхідно чітко розмежовувати пасивну співучасть від права суду залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача у разі відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача (ст. 33 ЦПК). Законодавець невдало вживає термін “співвідповідач” у випадку співучасті і у випадку залучення другого відповідача у разі відсутності згоди позивача на заміну неналежного відповідача. В останньому випадку предметом спору не є а ні спільні обов’язки відповідачів, а ні однорідні обов’язки; обов’язки відповідачів не випливають з однієї підстави, а тому це не може бути процесуальною співучастю. В цьому плані ЦПК 1963 року був досконалішим, оскільки вживав поняття другого відповідача, а не співвідповідача.
  2. Коментована стаття не передбачає як умову заміни відповідача його згоду. Проте в судах позицію неналежного відповідача враховують, якщо він вимагає розгляду справи по суті і прийняття щодо нього рішення про відмову в задоволенні позову як реабілітуючої підстави. Тобто навіть при згоді позивача на вибуття неналежного відповідача з процесу, суди враховують думку останнього і якщо він наполягає на вирішенні справи щодо заявленого до нього позову, вказують у рішенні про відмову в задоволенні позову щодо нього.

Існує думка, що така практика є необґрунтованою, адже сама заміна неналежного відповідача вже означає, що дана особа жодним чином не посягала на права, свободи чи інтереси позивача. Ця підстава сама по собі має реабілітуючий характер.

Разом з тим, на нашу думку, первісного неналежного відповідача слід залишати у справі, якщо він про це просить (не дає згоди на його заміну), оскільки він і після визнання його неналежним залишається заінтересованим у справі. Наприклад, первісний неналежний відповідач може бути зацікавлений у відшкодуванні судових витрат, яких він зазнав у зв‘язку із пред‘явленням до нього необгрунтованого позову до часу заміни. Якщо він вибуває зі справи внаслідок заміни, то судові витрати йому не відшкодуються.

Його заінтересованість може полягати в тому, що б унеможливити звернення до нього з тотожним позовом в майбутньому, оскільки після заміни неналежного відповідача це не виключається.

Неналежний відповідач може бути зацікавлений в збереженні свого процесуального статусу для  того, що б мати можливість брати участь в дослідженні доказів або одержувати копії документів, які долучені до справи.

Тому якщо неналежний відповідач не погоджується із його заміною, з метою захисту його інтересів, суду доцільно замість заміни відповідача залучати належного відповідача до справи як другого відповідача.

  1. П. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21.12.1990 р. № 9 вказує, що відмова у прийнятті заяви недопустима з мотиву пред’явлення позову до неналежного відповідача. У цьому випадку відповідно до правил ст. 33 ЦПК питання про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача вирішує суд.
  2. Верховний Суд України зауважив, що притягнення судом до участі у справі як відповідачів банку (замість його філії) та місцевої ради (замість її виконавчого органу), до повноважень яких входить вирішення спірних питань, не можна вважати заміною відповідачів, яку необхідно погоджувати з позивачем відповідно до коментованої статті.[9]
  3. Якщо при розгляді справи за заявою спеціальних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю (їх перелік наведено у ч. 1 ст. 9 та ч. 1 ст. 10 Закону України від 30.06.1993 року “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”) про визнання ордера, угоди недійсними суд установить, що заяву подано не на підставі матеріалів оперативно-розшукової діяльності чи кримінальної справи, він вирішує питання про заміну неналежної сторони за правилами коментованої статті.[10]
  4. У разі заміни відповідача або притягнення додаткового відповідача справа починається розглядати спочатку лише за їх клопотанням. При цьому, якщо таке клопотання було заявлено, то суд зобов‘язаний розпочати розгляд справи спочатку. При цьому усі докази слід досліджувати заново.
  5. Слід зазначити, що на відміну від ЦПК 1963 року, чинний ЦПК не знає заміни неналежного позивача. Це пов‘язано із тим, що заміна позивача суперечила принципу диспозитивності. Позивач може бути змінений лише внаслідок процесуального правонаступництва.
  6. Заміна неналежного відповідача або притягення другого відповідача допускається лише до постановлення рішення суду. Це питання вирішується ухвалою суду, яка офомляюється окремим документом і надсилається належному відповідачу (другому відповідачу) і є підставою для його участі в процесі. Заміна може бути проведена також у стадії попереднього судового розгляду. Заміна відповідача є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.
  7. Законом не передбачено можливості заміни заміненого відповідача. Така ситуація може виникнути, якщо під час вирішення питання про заміну первісного неналежного відповідача належним суд припустився помилки. Ця помилка може полягати у заміні належного відповідача (тоді той відповідач, який вступає в процес на заміну є неналежним і отже потребує заміни) або в заміні неналежного відповідача іншим, але теж неналежним відповідачем.

На нашу думку, в цих випадках можна проводити повторну заміну неналежного відповідача.

  1. Інститут заміни неналежного відповідача слід відрізняти від притягнення до участі у справі інших відповідачів. Так, наприклад, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що крім відповідача відповідати за позовом повинні ще й інші особи, ці особи можуть бути притягнуті до участі у справі як співвідповідачі. При цьому на відміну від заміни неналежного відповідача, попередній відповідач у справі залишається.

На нашу думку, притягнення до справи іншого, додаткового відповідача, повинно відбуватися лише за заявою позивача з урахуванням вимог ст. 32 ЦПК. Оскільки відповідача називає саме позивач, то на нашу думку, суд не може відмовити у прийнятті такої заяви про уточнення складу відповідачів, якщо при цьому є передбачені законом підстави для участі у справі співвідповідачів.

Законом не визначено правові наслідки притягнення до справи додаткового відповідача за заявою позивача. На нашу думку, за аналогією закону слід керуватися ч.2 коментованої статті, яка передбачає наслідки залучення у справу відповідача з ініціативи суду. Тому якщо заявою позивача до участі у справі залучено додаткового відповідача, то на його вимогу розгляд справи слід розпочинати спочатку.

  1. Розгляд справи та постановлення рішення щодо неналежного відповідача робить неможливим виконання рішення, тому насамперед позивач зацікавлений у тому, що б позивач був належним. Однак не всі рішення потребують виконання. Якщо заявлено позов про визнання і судовим рішенням встановлено певний факт, що стосується позивача, то цей факт вже існує незалежно від того, хто брав участь у справі.

Наприклад, заявлено позов про визнання права власності на майно, оскільки відповідач оспорює це право (при цьому навіть не має значення, чи дійсно право оспорюється). Рішенням суду позов задоволено і визнано право власності позивача на спірне майно. З моменту набрання рішенням суду законної сили позивач буде вважатися власником цього майна не лише щодо відповідача, а щодо всіх осіб, навіть й тих, які участі у справі не брали. Рішення суду є обов‘язковим для всіх.

Отже, якщо з однакових підстав право оспорюється кількома особами, а рішення суду постановлено лише за участю частини з них, то визнане судом право буде встановленим для невизначеного кола осіб.

Ця особливість судового рішення часто використовується в корпоративних спорах, коли наприклад подається позов контрольованого акціонера до акціонерного товариства про визнання недійсним рішення зборів акціонерів, в якому суд відмовляє, для того, що б не допустити рішення суду про визнання недійсним рішення зборів за позовом іншого, неконтрольованого акціонера. Для того, що б не було конкуренції судових рішень, суд, який розглядає аналогічну справу пізніше, відмовляє у позові покликаючись на рішення, яке було постановлене іншим судом раніше.

 

 

Стаття 34. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

 

  1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред’явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі процесуальні права і обов’язки позивача.
  2. Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.

 

  1. Треті особи належать до числа осбі, які мають матеріально-правову і процесуально-правову заінтересованість у справі.

Згідно ст. 34, 35 ЦПК України треті особи поділяються на два види:

1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору;

2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Участь третіх осіб у цивільній справі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо (для третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (для третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги) стосується прав та інтересів інших осіб. Тому участь у справі третіх осіб є формою захисту їх прав та інтересів, що пов‘язані із спірним правовідношенням. Окрім того, їх участь у справі дозволяє суду повно та всебічно дослідити обставини справи, зясувати дійсні взаємовідносини учасників спору.

Треті особи – назва до певної міри умовна. Третіми вони називаються тому, що на час їх появи в процесі вже є і перші (позивачі), і другі (відповідачі). Треті особи завжди вступають у справу, в якій провадження вже відкрите.

  1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред’явивши позов до однієї чи обох сторін.

Самостійні вимоги третіх осіб повинні стосуватися предмету спора. Предмет спору – це об‘єкт спірного правовідношення, те благо (річ, право, інше майно) з приводу якого виник спір. Задоволення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, робить неможливим задоволення вимог позивача щодо цього ж предмету спору.

Участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, характеризується наступними ознаками:

  • вступають у процес, що розпочався;
  • вступають у процес до закінчення судового розгляду;
  • є суб’єктами спірних матеріальних правовідносин;
  • вступають у процес добровільно та з власної ініціативи;
  • втручаються у спір між сторонами, що вже виник;
  • їх інтереси суперечать, як правило, інтересам обох сторін;
  • заявляють самостійні вимоги на предмет спору (можуть претендувати на весь предмет чи на його частину);
  • відстоюють у процесі свої інтереси, а відтак, їхня юридична заінтересованість носить особистий характер. Матеріально-правовий інтерес полягає в тому, що рішення, яке буде винесено судом по конкретній справі, може порушити права та інтереси третьої особи. Процесуально-правовий інтерес третьої особи полягає в недопущенні ухвалення судом невигідного для себе рішення;
  • вступають у справу, пред’явивши позов до однієї або до обох сторін.
  1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, вступають у справу, шляхом пред‘явлення позову до однієї чи обох сторін. Позов пред‘являється до тієї з сторін, яка порушує права третьої особи. Так, наприклад, якщо позивач-орендар заявив позов до суборендаря-відповідача про повернення орендованого майна, і з аналогічною вимогою звертається третя особа- власник, то позов буде пред‘являтися до відповідача-суборендаря, оскільки саме він володіє спірним майном.

В свою чергу, у справах про визнання прав, позов третьої особи буде пред‘являтися до обидвох сторін одночасно, оскільки обидві вони, сперечаючись про право, яке на думку третьої особи, належить їй, є порушниками її прав та інтересів.

Третя особа може пред‘явити позов лише щодо тих осіб, які є сторонами у справі. Якщо позов стосується й інших осіб, то у прийнятті позовної заяви третьої особи слід відмовити з огляду на те, що позовна заява не відповідає вимогам ч.1 ст. 34 ЦПК та роз‘яснити право на звернення до суду в загальному порядку.

  1. Закон не забороняє участь в одній справі кількох третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на прдемт спору. При цьому, якщо третя особа вступає в процес, в якому вже є третя особа з самостійними вимогами, позов пред‘являється лише до сторін (або до однієї з них) і не моде бути пред‘явлений до третьої особи, яка вступила в процес раніше.
  2. Позовна заява третьої особи повинна відповідати загальним вимогам, що містяться у ст. 119 ЦПК, але має вона й свої особливості. У позовній заяві третьої особи слід зазначити, що вона подається треьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору в іншій судові справі (там, де у звичайній позовній заяві пишеться “позивач” буде написано “третя особа, яка заявдяє самостійні вимоги на предмет спору”), і зазначити сторін цієї справи та у кого у провадженні ця справа перебуває. В іншому випадку позовна заява третьої особи, яка нічим не відрізняється від звичайних позовних заяв, не потрапить у ту справу, в яку вона подається.

Позовна заява може бути подана до закінчення судового розгляду. В свою чергу судовий розгляд закінчується виходом суду до нарадчої кімнати для постановлення рішення.

  1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі процесуальні права і обов’язки позивача, тобто це загальні права осіб, які беруть участь у справі (див. коментар до ст. 27 ЦПК), а також спеціальні права, якими наділяється позивач (див. коментар до ст. 31 ЦПК).

Проте певна різниця в правах є. На відміну від позивача, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, не може обирати відповідачів (лише серед сторін), не може обирати підсудність (позов завжди подається до суду, який розглядає справу), залучити додаткових відповідачів, клопотати про заміну неналежного відповідача, якщо ним є позивач по первісному позову. Неоднозначним є визнання за третіми особами права на укладення мирової угоди, оскільки це право сторони реалізують спільно.

До третьої особи із самостійними вимогами не може бути пред‘явлено зустрічний позов.

  1. Необхідно розрізняти третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і співпозивачів. По-перше, співпозивачі можуть вступити в розпочатий процес, а можуть разом порушити справу шляхом подачі позову, тоді як такі треті особи вступають лише у розпочатий процес. По-друге, у співпозивачів інтереси співпадають, а у третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору інтереси протилежні інтересам позивача і відповідача. По-третє, співпозивачу протистоїть відповідач, а такій третій особі – позивач і відповідач.
  2. В силу того, що третя особа з самостійними вимогами має у справі матеріальний і процесуальний інтерес, передбачено, що після вступу в справу цієї особи справа за її клопотанням розглядається спочатку. Ця норма є імперативною, а отже суд зобов‘язаний розпочати розгляд справи спочатку.
  3. Вступ у справу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору є важливим тактичним прийомом. Залучення третіх осіб з тактичних міркувань змінює розстановку сил в процесі, розширює предмет доказування, ускладнює судовий розгляд. Крім позивача на предмет позову претендує інша особа.

З тактичних міркувань вимоги третьої особи формулюються так, що б вони були аналогічними до вимог позивача або так, що б їх задоволення перешкоджало задоволенню вимог позивача.

Приклад. Левицький звернувся з позовом до колишньої дружини Левицької про поділ майна, набутого за час спільного подружнього життя з 1993 року. До складу майна, що підлягає поділу, позивач включив трикімнатну квартиру, автомобіль, предмети домашньої обстановки. Волощук, колишня теща позивача, звернулася з позовом до обидвох сторін про визнання права власності на 1/2 частину квартири, покликаючись на те, що спірна квартира придбана і на її кошти. Волощук, колишній тесть позивача, звернувся з позовом до сторін про витребування з чужого незаконного володіння побутової техніки, покликаючись на те, що вона була передана у безстрокове безоплатне користування.

Позови тестя та тещі, третіх осіб із самостійними вимогами на предмет спору, мають тактичний характер. Їх мета – допомогти дочці-відповідачці, зменшити склад майна, що підлягатиме поділу між колишнім подружжям.

Частина 2 коментованої статті має високий тактичний потенціал для затягування розгляду справи. Завжди може знайтися підходяща третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору наприкінці судового розгляду і одночасно клопоче про розгляд справи спочатку. При цьому суд не може відмовити у прийнятті позовної заяви третьої особи тому що у справі вже є треті особи.

 

 

Стаття 35. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

 

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін.
  2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду.
  3. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов’язки, встановлені статтею 27 цього Кодексу.
  4. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

 

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, відрізняються від третіх осіб з самостійними вимогами тим, що рішення суду впливає на їх права або обов‘язки щодо однієї з сторін. Підставою заінтересованості третіх осіб цього виду є їх матеріально-правові відносини з однією із сторін даної цивільної справи.

Наприклад, ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачено, що шкода, завдана джерелом джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. А згідно ч. 1 ст. 1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Тобто може мати місце ситуація, коли, наприклад, водій автомобіля бере участь у справі про відшкодування шкоди як третя особа на стороні відповідача, який є власником джерела підвищеної небезпеки. Він заінтересований у тому, щоб суд відмовив у задоволенні позову, оскільки в іншому випадку власник автомобіля звернеться до нього в майбутньому з регресним позовом.

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача.

У судовій практиці такі треті особи беруть участь найчастіше на стороні відповідача. Так, згідно ст. 24 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” як треті особи по справах про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної територіальній громаді, виступають службові особи органів місцевого самоврядування, які заподіяли цю шкоду. Однак у третіх осіб цього виду може бути і інша заінтересованість, наприклад, у разі участі дружини відповідача в справі про стягнення аліментів на дітей, яка є стягувачем аліментів за раніше винесеним судовим рішенням. Вона побоюється пред’явлення позову про зниження розміру аліментів у разі задоволення позову по даній справі.

П. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди від 31.03.1995 р. № 4 передбачає, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу. Тобто в даному випадку працівник буде третьою особою на стороні відповідача (організації), оскільки прийняте рішення може бути підставою для пред’явлення організацією до нього регресного позову.

П. 1-1 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27.03.1992 р. № 6 вказує, що вирішуючи питання про прийняття до провадження заяв про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров’я, пов’язаним із виконанням трудових обов’язків, суди повинні враховувати, що спори між потерпілим працівником і роботодавцем (незалежно від форм власності та виду діяльності) щодо права на відшкодування зазначеної шкоди підлягають судовому розгляду в порядку, встановленому для вирішення трудових спорів. Суд повинен обговорити також питання про притягнення до участі у справі відповідного органу Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог.

  1. Значно рідше в судовій практиці трапляються випадки участі третіх осіб на стороні позивача. Наприклад, громадянин А. успадкував жилий будинок. У заповіті зазначалося, що спадкоємець зобов’язаний надати в довічне користування громадянці Б. (сестрі спадкодавця) одну кімнату. За позовом громадянина А. про виселення наймачів суд допустив як третю особу на стороні позивача громадянку Б., оскільки вона заінтересована в позитивному результаті справи. Таке рішення суду базувалося на тому, що громадянка Б. не може бути ні позивачем, ні відповідачем, тому що не є ні володільцем, ні власником жилого будинку, і захист свого права могла одержати лише беручи участь як третя особа на стороні позивача.

Як третя особа на стороні позивача бере участь банк у разі пред‘явлення заставодавцем позову,  що стосується заставленого майна; кредитор позивача у разі пред‘явлення ним позову про стягнення боргу з відповідача.

  1. Треті особи цього виду вступають у процес, не подаючи позову. Крім вступу за власною ініціативою, може мати місце залучення до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи з ініціативи суду. (Детальніше про порядок залучання див. коментар до ст. 36 ЦПК).

Сторони зацікавлені у притягнення до участі у справі на своїй стороні третіх осіб, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК обставини, що будуть встановлені рішення суду не потребуватимуть доказування знову у разі пред‘явлення позову сторони до особи, яка залучена як третя особа.

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов’язки, встановлені ст. 27 ЦПК, тобто загальні права осіб, які беруть участь у справі.
  2. Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову, не тягне за собою розгляду справи спочатку. Така позиція законодавця пояснюється тим, що треті особи даного виду, маючи лише процесуальну заінтересованість, необов’язково повинні бути присутніми спочатку розгляду, оскільки їх цікавить лише результат розгляду справи – ухвалене рішення суду.

 

 

Стаття 36. Порядок залучення до участі у справі або вступу в справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог

                           

  1. Сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов’язана повідомити суд про цю третю особу.
  2. У заяві про залучення третьої особи повинні бути зазначені ім’я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місце знаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі.
  3. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз’яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.
  4. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися з заявою про свою участь у справі.
  5. Якщо особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі в справі, це питання вирішується судом залежно від обставин справи.
  6. З питання залучення або допуску до участі в справі третьої особи суд постановляє ухвалу.

 

  1. Коментована стаття регулює питання залучення третьої особи без самостійних вимог за заявою сторони чи вступ такої третьої особи з власної ініціативи.
  2. На сторону, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, покладено обов’язок повідомити суд про цю третю особу.

Наприклад, ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачено, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. А згідно ч. 1 ст. 1191 ЦК особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом. Тобто в даному випадку на відповідача (особу, яка на відповідній правовій підстав володіє джерелом підвищеної небезпеки) покладається обов’язок повідомити про третю особу (наприклад, водія транспортного засобу), оскільки у відповідача за рішенням суду виникне право заявити регресну вимогу до третьої особи (водія).

Повідомлення про третю особу може бути як усним, так і письмовим. Усне повідомлення заноситься до протоколу судового засідання. Повідомлення про третю особу не можна ототожнювати із заявою про залучення третьої особи. Повідомлення має інформаційне призначення і не свідчить про бажання сторони залучити третю особу до справи.

  1. Залучення третьої особи відбувається шляхом подання зацікавленою особою (не обов‘язково стороною) відповідної заяви, яка повинна містити ім’я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місце знаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі. Достатньо вказати лише на ті матеріальні правовідносини, в яких сторона перебуває з такою третьою особою і з яких можуть випливати майбутні вимоги сторони до третьої особи, чи навпаки.

Заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Судового збору за подання такої заяви не передбачено.

В ст. 35 ЦПК зазначено, що треті особи можуть бути залучені за клопотанням сторін клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. В коментованій статті застосовується термін “заява”, яка є різновидом клопотання.

  1. Обов’язок щодо повідомлення третьої особи про справу, направлення їй копії заяви про залучення і роз’яснення їй права заявити про свою участь у справі покладається на суд. Якщо третя особа залучається до участі у справі з ініціативи суду, то заява про залучення їй не направляється, а направляється копія відповідної ухвали суду. Залучати третю особу листом суду, як це зазвичай роблять, не відповідає закону.

Подання повідомлення про третю особу або заяви про залучення третьої особи є безумовною підставою для відкладення судового засідання. Тому питання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, доцільно вирішувати ще на попередньому судовому засіданні. Суду слід з‘ясовувати коли осіб, які можуть бути третіми особами у справі та запитувати з цього приводу сторін.

  1. Коментована стаття передбачає варіант вступу третьої особи у справу за власною ініціативою шляхом подання заяви. Норма статті не встановлює вимог до такої заяви. Проте, щоб суд був в змозі вирішити питання про необхідність залучення такої третьої особи до участі у справі очевидно потрібно вказати підстави, які вказують на те, що прийняте судом рішення може вплинути на права чи обов’язки такої особи.
  2. На відміну від ЦПК 1963р., за новим ЦПК третя особа має право погодитися або не погодитися на участь у справі. При цьому, якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, то справа розглядається без неї. Тобто вважається, що вона згоди на участь у справі не дала.

Коментована стаття не визначає строки повідомлення третьою особою своєї згоди на участь у справі, а тому необхідно виходити з розумних строків, тобто таких, які б передбачали об’єктивну можливість надходження повідомлення до третьої особи і час, необхідний на відправлення і надходження відповіді.

  1. Примусового притягнення до участі у справі третьої особи не передбачено.

Вивчення існуючої практики показало, що суди часто не звертають уваги на порушення порядку притягнення до участі у справі третіх осіб, які не наявляють самостійних вимог. За традицією, що склалася за часів дії ЦПК 1963р., третіх осіб зазначають безпосередньо у тексті позовної заяви і суди такі заяви приймають. Однак така практика не враховує змін, що відбулися, і повинна бути переглянута.

Притягнення третіх осіб до участі у справі позовною заявою законом не передбачено. Більше того, це суперечить закону, оскільки ст. 36 ЦПК передбачає спеціальний порядок залучення третіх осіб – шляхом подання відповідної заяви. Тому якщо безпосередньо в позовній заяві зазначено третіх осіб, таку позовну заяві слід залишати без руху. В іншому випадку будуть порушені права третіх осіб, оскільки їх залучено в процес всупереч встановленого порядку та без їх згоди.

Разом з тим, в ЦПК можна знайти норми, які спростовують вищенаведений висновок. Йдеться, зокрема, про ст.127, в якій зазначено, що “одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі відповідачу надсилається копія позовної заяви з копія доданих до неї документів, а третій особі – копія позовної заяви”.  З цього слідує, що на момент відкриття повадження у справі третя особа вже суду відома і для неї подається копія позовної заяви. Відома вона може бути лише з позовної заяви.

  1. Особи, які беруть участь у справі, можуть заперечувати проти залучення третьої особи. Проте такі заперечення не є обов’язковими для суду, він вирішує питання, враховуючи обставини справи. За результатами розгляду питання про залучення чи допуск до участі у справі третьої особи суд постановляє ухвалу.

Дана ухвала не може бути оскаржена окремо від рішення суду в апеляційному порядку (див. коментар до ст. 293 ЦПК).

 

 

Стаття 37. Процесуальне правонаступництво

 

  1. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.
  2. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього так само, як вони були обов’язкові для особи, яку він замінив.

 

  1. Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сторони, означає зміну суб’єктного складу учасників спору. Згідно з коментованою статтею правонаступництво можна визначити як заміну сторони чи третьої особи в спірному або встановленому судом право відношенні у разі їх вибуття з цивільної справи. Воно настає у разі зміни суб’єктів права або обов’язку в матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво стосується лише сторін або третіх осіб.

  1. Залежно від обсягу правонаступництва розрізняють універсальне (повне) і сингулярне (часткове) правонаступництво. Універсальне правонаступництво настає у разі смерті громадянина і припинення юридичної особи, а сингулярне – заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір.
  2. У разі процесуального правонаступництва, на відміну від заміни неналежної сторони, суд зупиняє провадження в справі до вступу або притягнення в справу правонаступника (див. коментар до ст. 201 ЦПК).

Ще одна відмінність від заміни неналежної сторони полягає у тому, що при заміні провадження в справі починається заново, а при правонаступництві – поновлюється. Це пояснюється тим, що відповідно до коментованої статті всі дії, вчинені в процесі правопопередником, обов’язкові для правонаступника в такій самій мірі, в якій вони були обов’язкові для правопопередника. Правонаступник продовжує брати участь у справі правопопередника, а тому процес продовжується.

  1. Процесуальне правонаступництво можливе в будь-якій стадії процесу і у будь-якому виді провадження.
  2. Смерть фізичної особи як підстава для процесуального правонаступництва має універсальний характер. При цьому необхідно враховувати, що в тих випадках, коли матеріальне право відношення тісно пов’язане з особою суб’єкта, правонаступництва матеріального, а відтак, і процесуального не може бути. Зокрема, згідно ст. 1219 ЦК не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, які випливають із зобов’язання, що пов’язане з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою.

Тобто вимоги, які випливають з даної категорії правовідносин, процесуального правонаступництва не допускають.

  1. Припинення юридичної особи як підстава процесуального правонаступництва не враховує вимог ЦК. Так, ч. 1 ст. 104 ЦК вказує, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Якщо реорганізація передбачає правонаступництво, то при ліквідації правонаступників не існує. Очевидно, в даній ситуації під припиненням юридичної особи слід розуміти лише ті форми припинення, які допускають правонаступництво.
  2. Заміна кредитора чи боржника у зобов’язанні регулюється ЦК наступним чином. Так, ст. 512 ЦК вказує, що кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок:

1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги);

2) правонаступництва;

3) виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем);

4) виконання обов’язку боржника третьою особою.

Проте кредитор у зобов’язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом. Зокрема, ст. 515 ЦК встановлює, що заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, зокрема у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Що ж до заміни боржника, то ст. 520 ЦК передбачає, що боржник у зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора.

  1. Правонаступників може бути декілька. Кожен з них вправі вступити у справу замість особи, котра вибула. З цих підстав може виникнути процесуальна співучасть навіть у випадку, коли її не було під час подання позову.

Між правонаступниками може виникнути судовий спір щодо обсягу правонаступництва. Так само первісний позивач може доводити безпідставність правонаступництва. До вирішення цих спорів суд зобов‘язаний зупинити провадження у справі на підставі ч.4 ст. 201 ЦПК. Таким чином заміна первісного позивача кількома правонаступниками або ініціювання судових спорів між первісним позивачем і правонаступником може використовуватися також для затягування розгляду справи.

Цей тактичний прийом може використовуватися також для зміни підвідомчості, особливо коли спір виник між фізичною і юридичною особою. Якщо фізична особа – позивач уступає свої вимоги юридичній особі (навіть своєму підприємству), то справа стає не підвідомча суду і відповідно до п.1 ст.205 ЦПК провадження у справі закривається.

Такий прийом використовується, наприклад, якщо позивач відчуває, що програє справу. Після заміни його юридичною особою провадження у справі закривається. Розгляд справи в господарському суді розпочинається заново, отже процесуального правонаступництва не відбувається. Фактично, позивач отримує другий шанс.

Є ще один цікавий момент. В господарському процесі як джерело доказів не використовуються показання свідків. Тому якщо в загальному суді позивач міг програти саме через ці докази, то в господарському процесі вони йому не загрожують. Витребувати та приєднати показання свідків, отримані загальним судом, господарський суд також не може, адже буде порушено принцип безпосередності судового розгляду.

 

 

Стаття 38. Участь у справі представника

 

  1. Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
  2. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.
  3. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.
  4. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

 

  1. Представництво у цивільному процесі — це правовідношення, в силу якого представник здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах особи, яка бере участь у справі, з метою захисту її прав.

Представників в процесі можуть мати: сторони, треті особи (з самостійними вимогами чи без таких), особи, які відповідно до закону захищають права чи інтереси інших осіб.

Процесуальний інститут представництва є відносно самостійним щодо представництва, яке є в цивільному праві. Процесуальне представництво, зокрема, відрізняється наступним:

а) процесуальне представництво здійснюється в межах цивільної справи, що розглядається судом;

б) метою процесуального представництва є надання особі, яка бере участь у справі, допомоги у захисті прав та інтересів та реалізації її процесуальних прав;

в) допускається так зване “подвійне представництво”, коли, наприклад, законний представник доручає ведення справи договірно­му;

г) в процесі поряд із представником може брати участь, а іноді повинен довіритель (у справах щодо усиновлення – ст.223 Сімейного кодексу України);

д) повноваження представника визначають­ся процесуальним законом, але можуть бути обмежені довіреністю.

Тобто цивільно-процесуальне представництво відрізняється від цивільного функціями і змістом правовідносин, підставами їх виникнення.

  1. ЦПК України відносить представника до числа осіб, що беруть участь у справі, і цим підтверджує, що він наділений юридичною заінтересованістю і є само­стійною процесуальною фігурою.
  2. 3. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Процесуальний представник не заступає  сторону у ци­вільному судочинстві (за винятком законних  представни­ків — батьків, опікунів, піклувальників), а діє поряд з нею, на захист її суб’єктивних прав і охоронюваних законом інте­ресів. Особиста участь у справі громадянина чи органу управ­ління юридичної особи не є перешкодою для реалізації ними права мати у цій справі представника.

Захист у суді прав та інтересів недієздатних  чи обмежено дієздатних  громадян їхніми батьками, усиновителями, опікунами чи піклувальни­ками не позбавляє таких громадян права мати субпредставника (договірного представника), оскільки вони самі є законними представниками зазначе­них осіб (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

  1. Частина 3 коментованої статті передбачає, що юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у процесі у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням.

Представляти інтереси юридичних осіб у цивільному  процесі можуть також і представники.

Слід зазначити, що повноваження керівників організацій, підприємств, установ, котрі виступають як одноособові органи юридичної особи, стверджуються документами, що посвідчують їх службове становище, і обов’язково повинні бути представленні до суду, оскільки є підставою для допуску їх до участі у процесі.

Стаття 92 ЦК у частині 1 зазначає, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Тому набувати цивільних процесуальних прав та обов”язків вони можуть також через свої органи. Дане правило свідчить про те, що органи юридичних осіб не є судовими представниками, здійснювані ними дії є діями самої юридичної особи, оскільки орган юридичної особи і сама юридична особа становлять єдиний суб”єкт права.

  1. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Наприклад при представництві держави у Європейському Суді з прав людини участь у справі приймає Міністерство юстиції України.

 

 

Стаття 39. Законні представники

 

  1. Права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
  2. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
  3. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.
  4. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.
  5. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам.

 

  1. У навчальній і науковій цивільно-процесуальній літературі, залежно від підстави виникнення процесуальне представництво поділяється на види: законне і договірне.

Законне (необхідне, обов’язкове) процесуальне представ­ництво виникає на підставі закону, адміністративного чи су­дового акта за наявності таких юридичних фактів: спорідне­ність, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо. Воно здійснюється батьками, опікунами, піклувальниками. На його виникнення згоди цих осіб не потрібно.

Особливістю законного представництва є те, що представнику не потрібно згоди особи, яку вони представляють, на вчинення тих чи інших процесуальних дій.

  1. Законний представник компенсує відсутність цивільної процесуальної дієздатності у малолітньої або недієздатної особи і виступає в процесі на захист її інтересів. При цьому слід звернути увагу, що стороною (третьою особою) є сам малолітній або недієздатний, як учасник спірного правовідношення.

В судовій практиці мають місце випадки, коли замість дітей, позов пред‘являється безпосередньо до їх батьків як відповідачів, або ж батьками в інтересах своїх дітей, як позивачами. Така практика видається направильною, оскільки фактично відбувається безпідставна підміна суб‘єкта, права та інтереси якого захищаються судом.

На наш погляд, в таких випадках стороною слід зазначати безпосередньо малолітню особу або недієздатного, а для захисту інтересів ци осіб залучати законного представника.

  1. Ст. 39 ЦК України визначає, що фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун (стаття 41 ЦК).
  2. Відповідно до ст. 36 ЦК України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування. Права та інтереси таких осіб та неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років можуть захищати у суді відповідно їхні піклувальники, батьки, усиновлювачі чи інші особи, визначені законом.

В коментованій статті зазначено, що суд може залучити до участі в таких справах (тобто у справах, в яких беруть участь законні представники) неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена. На наш погляд, редакція цієї норми є некоректною, оскільки йдеться не про залучення (неповнолітній або обмежено дієздатний вже є особою, яка бере участь у справі, оскільки в його інтересах або до нього пред‘явлено вимогу), а про визнання участі цієї особи у справі обов‘язковою.

  1. У випадках, прямо передбачених законом, особа, яка має законного представника, сама може звернутися до суду. Так, ЦК надає право обмеженій у цивільній дієздатності особі звернутися до суду у разі відмови піклувальника дати згоду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових (ст.37).

У ч.2 ст. 241 ЦПК зазначено, що поновлення у цивільній дієздатності здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, дієздатність якої було обмежено.

Відповідно до ст. 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти  років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

  1. Законним представником безвісно відсутнього є опікун, який призначається для опіки над майном. Відповідно до ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою.

ЦПК є послідовним у цій позиції, тому і містить норму, що права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном.

Суд у такому випадку повинен перевірити, чи дійсно особа визнана безвісно відсутньою і чи призначений опікун для опіки над її майном.

  1. Законним представником спадкоємців, які ще не прийняли спадщину, є виконавець заповіту або особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, – відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині. Якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодо охорони всієї спадщини (ст. 1283 ЦК України).

  1. Законне представництво припиняється одразу, як тільки відпала передбачена законом підстава для законного представництва. Так, повноваження батьків, як законних представників, припиняються з моменту досягнення дитиною повноліття. Надалі батьки можуть брати участь в процесі лише за згодою дитини та на основі наданих їм повноважень.
  2. Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Ця норма надає можливість використовувати ст.59 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право на правову допомогу.

 

 

Стаття 40. Особи, які можуть бути представниками

 

  1. Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу.
  2. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні.

 

  1. Коментована стаття передбачає, хто може бути представником у цивільному процесі при добровільному (договірному) представництві .

Насамперед, представником може бути адвокат. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України (ст. 2 Закону України “Про адвокатуру”)

Представником може бути і будь-яка інша особа, яка досягла 18 років, має повну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження. Перелік документів, що посвідчують повноваження представника, передбачений статтею 42 ЦПК. При цьому закон не передбачає вимог щодо юридичної освіти або досвіду правозахисної діяльності у представника, а також вимог щодо володіння мовою, якою ведеться судочинство.

Щодо дієздатності, то слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність має не тільки та особа, яка досягла 18 років. Відповідно до статті 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, неповнолітній особі, записаній матір’ю чи батьком дитини, а також фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Якщо представник не володіє мовою, якою ведеться судочинство, він має право користуватися послугами перекладача.

  1. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні. Можна зробити висновок, що зазначена заборона стосується і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, але беруть участь у справі на другій стороні.

Відповідно до ч.5 ст. 44 ЦПК у разі відмови представника від наданих йому повноважень представник не може бути у цій самій справі представником іншої сторони.

  1. Ч.2 коментованої статті має на меті не допустити конфлікту інтересів. Цій проблемі присвячено значну увагу в Правилах адвокатської етики.

Відповідно до ст. 8 Правил, адвокат не може представляти одночасно двох або більше клієнтів, інтереси котрих є взаємно суперечливими, або з високим ступенем вірогідності можуть стати суперечливими.

Відповідно до ст. 23 Правил, адвокат не має права прийняти доручення, якщо інтереси клієнта об’єктивно суперечать інтересам іншого клієнта, з яким адвокат (адвокатське об’єднання) зв’язаний угодою про надання правової допомоги, або якщо є розумні підстави вважати, що передбачуваний розвиток інтересів нового і попереднього клієнта призведе до виникнення суперечності інтересів.

Обмеження, передбачене частиною першою цієї статті, може бути скасоване в конкретному випадку за письмовою згодою обох (всіх тих) клієнтів, інтереси яких є (або можуть стати) суперечливими.

Адвокат не може прийняти доручення, знаючи, що його виконання може суперечити його власним інтересам, інтересам його родичів чи адвокатського об’єднання, членом котрого він є, або суперечитиме його професійним та іншим обов’язкам, партійним чи релігійним переконанням.

Прийняття доручення за таких обставин можливе лише за умови повідомлення клієнту про можливий конфлікт інтересів і отримання письмової згоди клієнта на представництво його інтересів цим адвокатом, а також за умови, що адвокат впевнений, що він зможе зберегти незалежність і об’єктивність своїх висновків та дій, а також дотримання всіх інших професійних та етичних вимог при виконанні цього доручення.

В будь-якому випадку адвокат не може прийняти доручення, в предметі якого безпосередньо зацікавлений він особисто або його близький родич (або партнер, помічник, член технічного персоналу, член адвокатського об’єднання, до якого належить адвокат), від клієнта, інтереси котрого суперечать інтересам вказаних осіб.

Адвокат, який перебуває в родинних стосунках з іншим адвокатом (батько, мати, син, дочка, рідний брат або сестра, подружжя), не повинен приймати доручення клієнта, знаючи, що його інтереси суперечать інтересам клієнта, якого представляє цей інший адвокат, за винятком випадків, коли обидва клієнти дають на це свою згоду після роз’яснення кожному з них його адвокатом ситуації, що склалася.

Відповідно до ст. 43 Правил, у випадку, коли в процесі виконання доручення клієнта адвокат дізнався про існування суперечності між інтересами цього та інших клієнтів, … він повинен розірвати угоду з клієнтом (одним з клієнтів), якщо не буде отримано відповідної письмової згоди клієнта (клієнтів) або осіб, зацікавлених у збереженні конфіденційної інформації, на подальше представництво його (їх) інтересів цим адвокатом або на розголос конфіденційної інформації.

При визначенні того, з ким із клієнтів розірвати угоду у випадках, передбачених частиною першою статті 23 цих Правил, адвокат має виходити із зіставлення можливостей рівноцінного представництва інтересів кожного з них іншим адвокатом, важливості прав та інтересів, пов’язаних з предметом доручень, строків необхідного здійснення дій по кожному з доручень, розміру передбачуваної шкоди, що може бути заподіяна кожному з клієнтів внаслідок розірвання угоди про надання правової допомоги.

Відповідно до ст. 48 Правил, на відносини щодо надання правової допомоги клієнту – юридичній особі в повному обсязі поширюються норми цих Правил, що регламентують поведінку адвоката в ситуаціях існування або виникнення конфлікту (суперечності) інтересів.

Якщо у спілкуванні з посадовими особами, службовцями та іншими працівниками клієнта – юридичної особи, пов’язаному з наданням правової допомоги цьому клієнту, стає очевидним, що виникає ситуація конфлікту інтересів адвокат повинен недвозначно повідомити, що він представляє клієнта – юридичну особу і пояснити свої обов’язки, пов’язані з конфліктом інтересів.

В період дії угоди про надання правової допомоги клієнту – юридичній особі адвокат не повинен укладати угод про надання правової допомоги з особами, що перебувають в трудових, цивільно-правових та інших правовідносинах з клієнтом, якщо це може суперечити інтересам клієнта – юридичної особи.

В ситуаціях, описаних у частині першій статті 23, … адвокат може прийняти доручення від посадової особи, службовця, іншого працівника юридичної особи, що опинився у відносинах конфлікту інтересів з останньою (або виконання доручення якого може потягти розголошення відомостей щодо юридичної особи), якщо стосовно до правил зазначених норм від імені юридичної особи дається згода належно уповноваженою особою, що не є тією особою, на користь якої така згода запитується.

  1. Одна й та сама особа може мати кількох представників. У зв‘язку із цим постає кілька практичних проблем, пов‘язаних із процесуальним представництвом.

Якщо правова позиція кількох представників не збігається, наприклад, один з них визнає факт, а інший – ні, один бажає подати зустрічний позов, а інший – ні, то суд не має підстав вважати, що ці дії представника відповідають інтересам довірителя. На нашу думку, юридично значимими будуть вважатися лише ті дії, які вчиняються за згодою усіх представників.

Якщо у справу додатково вступає новий представник і заявляє клопотання про надання йому можливості ознайомитися із матеріалами справи, судове засідання слід відкласти, якщо цей представник об‘єктивно не мав можливості ознайомитися із справою раніше. В іншому випадку буде порушено право особи на вільний вибір захисника та право на захист.

Дії вчинені одним представником, а також його правова позиція у справі не є обов‘язковими для іншого представника.

Вступ в процес нового представника не позбавляє права брати участь в процесі попереднього представника, якщо суду не подано заяви про скасування повноважень попереднього представника.

Якщо довіреність на представництво в суді видана одночасно на кількох осіб і в довіреності не зазначено, що кожен з представників вправі діяти самостійно, вважається, що представницькі повноваження можуть бути реалізовані лише спільно усіма представниками.

Суд не має права не допустити до справи нового представника, крім випадків, коли як представник бажає всупити у справу особа, яка представником бути не може в силу закону.

Представник має право передоручити виконання своїх повноважень іншій особі, коли це прямо передбачено у виданій йому довіреності. При цьому єдиним доказом передоручення є нотаріально посвідчена довіреність в порядку передоручення. У разі, якщо у справі бере участь як представник, так і особа, які були передоручені повноваження представника, то представництво здійснює лише перший представник.

 

 

Стаття 41. Особи, які не можуть бути представниками

 

  1. Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.
  2. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.

 

  1. Коментована стаття дає вичерпний перелік осіб, які не можуть бути представниками в суді у конкретно визначеному процесі. Слова “діють у цьому процесі” дають підстави вважати, що перелічені особи можуть бути представниками у інших справах. Іншими словами, їхня неможливість бути представником у суді є відносною.

У ч.1 коментованої статті відсутній судовий  розпорядник. Однак, очевидно, що й він не може бути представником в суді, оскільки здійснює іншу функцію у процесі.

Представником не може бути свідок. Однак потреба допитати особу як свідка може з‘явитися вже після того, якщо ця особа стала представником. Наприклад, дружина як представник свого непрацездатного чоловіка, який в суд з‘явитися не може за станом здоров‘я, звернулася до суду з позовною заявою. В попередньому судовому засіданні відповідач заявив клопотання про допит цієї дружини як свідка.

На нашу думку, вирішення цієї процесуальної проблеми залежить від того, в якій якості особа з‘явилася у справі вперше. Якщо спочатку вона стала представником, то свідком вона згодом стати не може, але може бути допитана як свідок за її згодою (ст. 62 ЦПК). Якщо спочатку особа була  допитана як свідок, то потім вона представником стати не може, оскільки це суперечило б коментованій статті.

Це слід обов‘язково враховувати при вирішенні тактичного питання про те, з яким статусом вступати у справу. Якщо вступить представник, то втратиться свідок, і навпаки.

  1. Судді, слідчі і прокурори не можуть бути договірними представниками в суді по будь-яких справах. Однак ці обмеження не стосуються так званного “статутного” та законного представництва.

Кримінально-процесуальний кодекс Україна дає визначення поняттю “суддя”- голова, заступник голови і суддя відповідно Верховного Суду України, Верховного суду Автономної республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольських міських, міжобласного, районного (міського), міжрайонного (окружного), військового судів, народний засідатель.

“Слідчий” – слідчий прокуратури, слідчий ОВС, слідчий органів безпеки, слідчий податкової міліції.

“Прокурор” – Генеральний прокурор України, прокурор АРК, прокурор області, прокурор міста Києва, районний, міський прокурор, військовий прокурор, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції.

Варто зазначити, що заборону бути представником у цивільному процесі доцільно було б поширити і на начальників органів дізнання, які перелічені у статті 101 КПК.

[1] Зейкан Я.П. Коментар цивільного процесуального кодексу України. – К.: Юридична практика, 2006. – С.47

[2] Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. К., 2003. – С. 58.

[3] Цивільний процес. Під ред. Білоусова Ю.В. – К., 2004. – С. 41.

 

[4] Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. Під ред.  Шевчука П.І. – К., 2002, с. 246.

[5] Там же. С. 246.

[6] Там же. С. 255.

[7] Цивільне процесуальне право України. Під ред. В.В.Комарова. – Харків. – 1999. – С. 72.

[8] Цивільне процесуальне право. Під ред. Комарова В.В. – Харків, 1999. – С. 74.

 

[9]  Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. Під ред.  Шевчука П.І. – К., 2002, с. 246

[10] Застосування судами цивільного і цивільного процесуального законодавства. Під ред.  Шевчука П.І. – К., 2002, с. 246.