Цивільний процесуальний кодекс: Коментар ч. 10

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15

Стаття 215. Зміст рішення суду

 

  1. Рішення суду складається з:

1) вступної частини із зазначенням:

часу та місця його ухвалення;

найменування суду, що ухвалив рішення;

прізвищ та ініціалів судді (суддів – при колегіальному розгляді);

прізвища та ініціалів секретаря судового засідання;

імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

предмета позовних вимог;

2) описової частини із зазначенням:

узагальненого викладу позиції відповідача;

пояснень осіб, які беруть участь у справі;

інших доказів, досліджених судом;

3) мотивувальної частини із зазначенням:

встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;

мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;

чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;

назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;

4) резолютивної частини із зазначенням:

висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

висновку суду по суті позовних вимог;

розподілу судових витрат;

строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

 

  1. Коментована стаття передбачає вимоги до змісту рішення суду. Зміст рішення відображається у тексті рішення. Текст рішення складається особисто суддею (під час колегіального розгляду – одним із суддів) у послідовності, яка визначена коментованою статтею.

Постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, обов’язково мати вступну, описову, мотивувальну і резолютивну частини і викладеним у послідовності, встановленій ст.215 ЦПК (п.4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).

Разом з тим рішення не повинно мати зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі.

  1. У вступній частині рішення зазначається:

– найменування документа. Зазначається, що документ є рішенням та вказується на те, що воно постановляється ім‘ям України;

– час та місце його ухвалення. Час ухвалення рішення – це дата його підписання суддею. В рішенні зазначається лише день. Година та хвилини ухвалення рішення не зазначаються. Назва місяця зазначається прописом. Наприклад, 10 лютого 2006 р.

Місце ухвалення рішення – це населенний пункт, в якому знаходиться суд, котрий ухвалив рішення. Наприклад, місто Львів.

– найменування суду, що ухвалив рішення. Зазначається повне найменування відповідного суду. Наприклад, місцевий суд Шевченківського районну міста Львова у складі …. за участю …….

– прізвищ та ініціали судді (суддів – при колегіальному розгляді);

– прізвища та ініціали секретаря судового засідання;

– імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Зазначається повне найменування, прізвища та ініціали усіх осіб, які брали участь у справі та  процесуальний статус кожного;

– предмет позовних вимог. Зазначається про що подано позов. Наприклад, … розглянувши позов Одного до Іншого про виділ частки (про визнання права власності, тощо)…. Традиційно описова частина завершується словами “Встановив”

  1. В описовій частині рішення зазначається:

– узагальнений виклад позиції відповідача. Не зважаючи на те, що у нормі йдеться лише про виклад позиції віповідача, в описовій частині рішення суду зазначається короткий зміст позовних вимог, уточнень до позову, якщо такі були, чи визнав відповідач позов, які є заперечення проти позову та чим вони доводяться;

– пояснення осіб, які беруть участь у справі. Зазначається, хто з осіб які дав пояснення, визнав позов чи заперечив;

– інші докази, досліджені судом. В рішенні описуються, які обставини з‘ясовувалися, які засоби доказування досліджувалися судом та їх короткий зміст.

В описовій частині зазначається також чи вживалися судом заходи забезпечення позову.

Лписова частина повинна викладатися послідовно.

  1. В мотивувальній частині зазначаються:

– встановлені судом обставин і визначені відповідно до них правовідносини. Зазначається, які обставини суд вважає встановленими, висновок про те, які між сторонами виникли правовідносини і як слід вирішити спір;

– мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти. Мотивувальна частина рішення є відображенням аналізу фактичних обставин справ та оцінки доказів судом. Суд повинен навести свої міркування щодо того, які докази підтверджують кожну обставину, яку він вважає встановленою, зазначити, чому він відхиляє ті докази, які цю обставину спростовують. Саме мотивувальна частина рішення дозволяє зрозуміти, чому суд вирішив справу так, а не інакше.

В мотивувальній частині суд наводить свої міркування щодо розрахунку позовних вимог, складу та розподілу судових витрат, про скасування  заходів забезпечення позову, про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він зобов’язаний це мотивувати.

Висновки суду повинні були логічними та переконливими, а процес їх формування слід відображати у тексті рішення. Висновки суду є нелогічними, якщо вони суперечать фактичним обставинам справи або є недоведеними, тобто не мають достатніх підстав;

– чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким. Зазначається які саме права захищаються і на підставі чого ці права виникли у позивача, чи встановлено факт їх порушення, в чому порушення полягає, хто є порушником;

– назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. Поняття “закон” вживається тут у широкому значенні. Суд застосовує і керується не лише законом, а й підзаконними актами. Назва закону хоча б один раз зазначається повністю. Для того, що б не повторювати назву повністю, допускається зазначення у рішенні скороченої назви закону (наприклад, Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (надалі – Закон України “Про вибори…” ).

Якщо нормативний акт містить нумерацію статтей, частин, абзаців, пунктів і підпунктів, застосовується саме ця нумерація. Вона залишається незмінною і тоді, коли котрусь із частин чи пунктів згодом було виключено.

Якщо текст нормативного акту не містить нумерації, суд повинен визначити статтю і частину самостійно. Традиційно вважається, що частиною є кожний абзац статті. До уваги береться та редакція норми, яка діяла на визначений судом час.

В необхідних випадках мотивувальна частина рішення повинна мати посилання на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з питання застосування законодавства при вирішенні цивільних справ. Мотивувальна частина рішення має бути в рішенні і в тому разі, коли відповідач визнав позов (п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).

Процесуальний закон, яким керувався суд, – це традиційно норми ЦПК про завдання судочинства, змагальність, обов‘язок доказування, судові витрати, вимоги до рішення суду, а також спеціальні норми, які застосовувалися судом саме під час розгляду конкретної справи (наприклад, про забезпечення позову, про визнання позову, про розгляд справ окремого провадження).

  1. Резолютивна частина рішення є найважливішою його частиною, оскільку саме тут суд чітко і однозначно зазначає, як він вирішує спір.

В резолютивній частині рішення зазначається:

– висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково. Зазначається фраза “Позов задоволити” або “У позові відмовити”. Якщо задовольняється лише частина позовних вимог, то зазначається “Позов задоволити частково”.

– висновок суду по суті позовних вимог. Ця частина рішення формулюється залежно від обраного позивачем способу захисту своїх порушених прав. Наприклад, визнати за Таким-то право власності на таке-то майно; стягнути з Такого-то конкретну суму;  зобов‘язати Такого-то вибачитися; визнати недійсним Такий-то договір, тощо.

Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші необхідні за законом питання.

В ній, зокрема, має бути зазначено: повністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмовлено; які саме права позивача визнано або поновлено; розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом підлягає захисту порушене право; в яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або вправі його допустити.

При об’єданні в одному провадженні кількох вимог або прийнятті зустрічного позову чи позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, має бути сформульовано, що саме постановив суд по кожній позовній вимозі.

Вирішуючи за позовами про визнання питання про наявність або відсутність тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов’язаний в необхідних випадках зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо).

З метою запобігання виникненню неясності при виконанні у резолютивній частині рішення зазначається точне і повне найменування організації і прізвище, ім’я та по батькові громадян, відносно яких суд вирішив питання (п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).

В резолютивній частині рішення зазначається також про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання, якщо ці дії вживаються судом.

– розподіл судових витрат. Зазначається на кого слід віднести судові витрати та в якому розмірі.

– строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Зазначається, до якого апеляційного суду може бути подано скаргу та як вона подається. Наприклад, “Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Львівської області. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження через суд, який постановив оскаржуване рішення.

Резолютивна частина рішення суду не може мати умовного характеру. Вона повинна відповідати мотивувальній частині.

  1. Вирішуючи спір, суд вправі з своєї ініціативи з метою необхідності захисту прав і охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб вийти за межі заявлених позивачем вимог, у випадку, коли таке його право прямо передбачено законом. Наприклад, відповідно до ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

В інших випадках вихід за межі позовних вимог слід вважати порушенням принципу диспозитивності та в цій частні рішення скасовувати.

  1. Судам необхідно враховувати, що у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов’язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал, які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлюватися одночасно з рішенням (п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 “Про судове рішення”).

 

 

Стаття 216. Рішення суду на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів

 

  1. Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

 

  1. Коментована стаття передбачає додаткові вимоги до рішень суду у справах, в яких беруть участь кілька позивачів або кілька відповідачів. В рішенні суду зазначається, в якій частині рішення стосується кожного з них (наприклад, яку суму слід стягнути з кожного із відповідачів або на коритсь кожного із позивачів), або зазначити, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

У разі якщо рішення не відповідає цим вимогам, воно може бути доповнене шляхом постановлення додаткового рішення.

 

 

Стаття 217. Визначення порядку і строку виконання рішення суду, забезпечення його виконання

 

  1. Суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.

 

  1. Суд, який ухвалив рішення, одночасно із ухваленням рішення може (тобто має право) вжити заходів, що стосуються його виконання, а саме: 1) визначити порядок його виконання, 2) надати відстрочку, 3) розстрочити виконання, 4) вжити заходів для забезпечення його виконання.
  2. Визначення порядку виконання рішення – це встановлення у судовому рішенні конкретних заходів та дій, які слід вчинити державному виконавцеві у разі, якщо рішення не буде виконано добровільно.

Порядок виконання включає в себе визначення заходів виконання, строку вчинення дій або утримання від них, покладення обов‘язку вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Наприклад, вирішуючи спір по поділ земельної ділянки, суд вправі зобов‘язати позивача не чинити перешкод у зборі врожаю з тієї частини спірної ділянки, яка присуджена позивачу, але була засіяна відповідачем.

У разі задоволення позову про виділ частки у спільному майні, суд може зобов‘язати державного виконавця продати спірне майно і поділити гроші пропорційно до належних сторонам часток у разі  відсутності у відповідача грошей для компенсації вартості частки.

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про виконавче провадження” заходами примусового виконання рішень є:

1) звернення стягнення на майно боржника;

2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

4) інші заходи, передбачені рішенням.

Таким чином, перелік заходів примусового виконання, які може застосувати суд, є невичерпним.

  1. Відстрочка виконання рішення – це перенесення його виконання на більш пізній час у зв‘язку з існуванням обставин, за наявності яких вчасне виконання завдає шкоди правам або інтересам боржника або інших осіб. Відстрочка виконання – це пільга для того, хто повинен виконати рішення.

Підставами для відстрочення виконання може бути стан здоров‘я боржника, тимчасове скрутне матеріальне становище, перебування на утриманні непрацездатних осіб та інші поважні причини, які утруднюють вчасне виконання рішення суду.

  1. Розстрочення виконання рішення – це виконання рішення частинами у визначені судом строки. На відміну від відстрочення виконання, розстрочення передбачає поступове часткове виконання. Частини і строки виконання можуть бути нерівними.
  2. Вжиття заходів забезпечення виконання рішення – це вжиття судом заходів, які спрямовані на забезпечення повного та реального виконання ухваленого рішення суду.

Відчувається їх певна подібність до заходів забезпечення позову. Однак на відміну від заходів забезпечення позову, заходи забезпечення виконання рішення запроваджуються рішенням суду, а не ухвалою. Це значно зменшує їх ефективність, оскільки ці заходи можуть реально застосовуватися лише з набранням рішенням суду законної сили. Тому у разі необхідності вжиття термінових заходів забезпечувального характеру, зацікавленій особі доцільно звертатися до суду з заявою про забезпечення позову. Суд вправі вирішити це питання своєю ухвалою окремо від рішення суду.

На відміну від заходів забезпечення позову, заходи забезпечення виконання рішення можуть вживатися судом з власної ініціативи.

  1. Про порядок виконання рішення, відстрочку або розстрочення виконання, вжиття заходів для забезпечення його виконання суд зазначає в рішенні. В мотивувальній частині суд обгрунтовує необхідність цих дій, а в резолютивній зазначає, які саме дії вживаються.

 

 

Стаття 218. Проголошення рішення суду

 

  1. Рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду.
  2. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

 

  1. Проголошення рішення суду – це прилюдне доведення судом його змісту до відома осіб, які беруть участь у справі.

Проголошення рішення відбувається усно шляхом зачитування суддею тексту рішення, виготовленого у нарадчій кімнаті. Проголошення рішення без видалення суду в нарадчу кімнату або іншою особо (замість судді) не допускається.

  1. Проголошується усе рішення повністю або лише його вступна та резолютивна частини. Це питання вирішується на розсуд суду залежно від того, складає він повний текст рішення одразу, чи відкладає це на певний строк (не більше 5 днів) відповідно до ч.3 ст. 209 ЦПК.

У разі проголошення у судовому засіданні тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду, тобто повідомляє конкретну дату.

  1. Рішення проголошується негайно після закінчення судового розгляду, тобто після виходу суду з нарадчої кімнати. Негайність означає, що суд не вправі відкладати проголошення рішення на інший час.

За загальним праивлом, рішення оголошується прилюдно. Відповідно до ч.9 ст. 6 ЦПК рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли  розгляд проводився у закритому судовому засіданні.

  1. Коментована норм покладає на головуючого обов‘язок роз’яснити зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Тому суд повинен запитати чи зрозумуло рішення особам, які присутні під час оголошення рішення. На прохання цих осіб суд повинен роз‘яснити зміст рішення, а саме пояснити як вирішено спір, а також як оскаржується рішення. Суд не зобов‘язаний і не вправі коментувати мотиви свого рішення.
  2. За загальним правилом, після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення.

Суд вправі скасувати своє рішення внаслідок його перегляду за нововиявленими обставинами (ст. 365 ЦПК), під час перегляду заочного рішення (ст. 232)  а також в деяких категоріях справ окремого провадження (ст. 241, 250, 255).

 

 

Стаття 219. Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

 

  1. Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень.

 

  1. Судове рішення повинно бути точним. Помилки у тексті судового рішення, зумовлені арифметичними помилками або граматичними помилками (описками), що стосуються істотних обставин або ускладнюють виконання рішення, можуть бути усунуті судом, який ухвалив рішення або ухвалу.

Арифметична помилка – це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв‘язку із використанням несправної техніки.

Не є арифметичними помилками, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому коментованою статтею, застосування неправильних методик підрахунку, а так само застосування неправильних вихідних данних для проведення арифметичних обчислень.

Суд може виправити лише ті арифметичні помилки, яких він сам припустився. Якщо такі помилки наявні у висновку експерта або в письмових доказах, такі помилки судом не виправляються. Арифметичні помилки у висновку експерта усуваютсья шляхом допиту експерта та уточнення ним свого висновку або враховуються судом під час оцінки цього доказу.

  1. Описки – це помилки, зумовлені неправильним написанням слів. Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань спірного майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. В резолютивній частні будь-яка описка має істотне значення, оскільки вона може утруднити виконання рішення.

Не є опискою граматичні помилки, які не спотворюють текст судового рішення та не призводять до його невірного сприйняття: неправильне розташування розділових знаків, невірні відмінки слів, застосування русизмів та діалектизмів тощо.

  1. Ініціатива щодо виправлення помилок може виходити від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі або суду. Для цього зацікавлена особа звертається до суду із заявою, в якій зазначає, які саме помилки слід виправити у рішенні суду. Така заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою. Судового збору за її подання законом не передбачено.

Помилки можуть бути виправлені в ухвалі або в рішенні суду не залежно від того чи набрало воно законної сили і чи воно виконане.

Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень.

Строк розгляду питання про виправлення помилок законом не передбачено. Цей строк повинен бути розумним.

 

 

Стаття 220. Додаткове рішення суду

 

  1. Суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу;

4) судом не вирішено питання про судові витрати.

  1. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.
  2. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов’язковою.
  3. На додаткове рішення може бути подано скаргу.
  4. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

 

  1. Рішення суду повинно бути повним, тобто повинно вирішувати усі позовні вимоги та усі питання, пов‘язані із розглядом спору. Способом усунення неповноти рішення суду є ухвалення додаткового рішення.
  2. Додаткове рішення може бути ухвалене судом за наявності однієї або кількох підстав, що наведені нижче:

1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. На нашу думку, суд повинен вирішувати усі заявлені позовні вимоги, зокрема й ті, щодо яких сторони не подавали доказів чи пояснень. В такому разі суд в задоволені цих вимог повинен відмовити за недоведеністю. Ухвалюючи рішення, суд повинен враховувати первісні вимоги, а також усі уточнення (доповнення або зміни) до них, які заявлялися в судовому засіданні;

2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати. Цей недолік рішення суду унеможливлює його примусове виконання.

Необхідність постановлення додаткового рішення може виникнути тоді, коли суд позов задоволив. Коли суд у позові відмовив, не виникає необхідності стягувати гроші або передавати майно;

3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 367 цього Кодексу. Відповідно до цієї статті, суд допускає негайне виконання рішень у справах про: 1) стягнення аліментів – у межах суми платежу за один місяць; 2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; 3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, – у межах суми стягнення за один місяць; 4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; 5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; 6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

В цих випадках суд зобов‘язаний допусити негайне виконання не залежно від надходження відповідного клопотання від зацікавлених осіб;

4) судом не вирішено питання про судові витрати. Питання про розподіл судових витрат вирішується судом одночасно із ухваленням рішення суду. В мотивувальній частині рішення суд повинен визначити склад цих витрат та як вони розподіляються між сторонами. В резолютивній частині рішення зазначається хто і на чию користь сплачує ці судові витрати. Додаткове рішення може бути ухвалене і тоді, коли суд вирішив питання про розподіл судових витрат лише частково.

Додаткове рішення не може бути ухвалене на підставі додаткового поданих доказів про розмір та склад судових витрат. Так, не допускається подання документів, що підтверджують, наприклад, розмір витрат на правову допомогу, і їх включення до складу судових витрат після ухвалення рішення.

  1. Додаткове рішення може бути подано після проголошення рішення і до закінчення строку на виконання рішення. Постановлення додаткових ухвал законом не передбачено.

Ініціатива постановити додаткове рішення може виходити від суду або від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі. Заява про ухвалення додаткового рішення подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою.

  1. Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. Їх присутність не є обов’язковою. Строк розгляду заяви законом не передбачено. Тому суд повинен виходити з вимог розумності.
  2. За змістом додаткове рішення повинно відповідати загальним вимогам, які передбачені для рішення суду, тобто повинно містити вступну, описову, мотивувальну і резолютивні частину. Однак суд обмежується аналізом лише тих обставин, які стосуються підстав для ухвалення додаткового рішення. В описовій частині суд повинен додатково зазначити коли було ухвалене рішення, яке доповнюється додатковим рішенням.

В резолютивній частині суд вирішує лише ті питання, які викликали необхідність ухвалення додаткового рішення. При цьому резолютивна частина додаткового рішення не повинна повторювати змісту резолютивної частини “основного” рішення, тобто того, яке доповнюється.

На виконання додаткового рішення видається окремий виконавчий лист.

  1. 6. Додаткове рішення є самостійним об‘єктом оскарження. На це рішення може бути подано апеляційну скаргу окремо від рішення суду. В тому випадку можлива ситуація, коли рішення суду вступає в силу окремо і раніше, ніж додаткове рішення.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу. Відповідно до п.11 ч.1 ст. 293 ЦПК ця ухвала може бути оскаржена окремо від рішення суду.

Відповідно до ч.4 ст. 297 ЦПК при надходженні до апеляційного суду неналежно оформленої справи, … без вирішення питання про ухвалення додаткового рішення суддя-доповідач повертає справу до суду першої інстанції, про що постановляє ухвалу із зазначенням строку, протягом якого суд першої інстанції має усунути недоліки.

 

 

Стаття 221. Роз’яснення рішення суду

 

  1. Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановляє ухвалу, в якій роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
  2. Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.
  3. Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.
  4. Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою.

 

  1. Рішення суду повинно бути зрозумілим. Зрозумілість рішення полягає в тому, що його резолютивна частина не припускає кілька варіантів тлумачення.

Припускається, що рішення суду, як би складно воно не було написане, є зрозумілим щонайменше для суду, який його ухвалив. Тому суд не може порушувати питання про його  роз‘яснення з власної ініціативи.

За роз‘ясненням рішення суду можуть звертатися особи, які брали участь у справі, або державний виконавець. Така заява подається в копіях відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі одночасно з судовою повісткою. Судового збору за подання такої заяви не передбачено.

В заяві про роз‘яснення рішення зазначається, що саме у резолютивній частині рішення є незрозумілим, в чому полягає незрозумілість рішення, які припускаються варіанти тлумачення рішення, як це впливає на його виконання.

Роз‘яснення інших частин рішення (крім резолютивної) не має правового значення, оскільки вони не мають обов‘язкового для характеру.

Подання заяви про роз’яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.

Заява про роз’яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз’яснення рішення суду.

  1. Відповідно до ст. 28 Закону “Про виконавче провадження” у разі якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець, а також сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа.

Суд, який видав виконавчий документ, зобов’язаний розглянути заяву державного виконавця у 10-денний строк з дня її надходження і при необхідності дати відповідне роз’яснення рішення чи змісту документа, не змінюючи їх змісту. Про роз’яснення рішення чи змісту документа або відмову у цьому суд постановляє ухвалу.

  1. Суд не вправі роз‘яснювати поняття, що застосовуються у рішенні, які потребують спеціальних знань. Так, рішенням судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду поділено жилий будинок між колишнім подружжям Т. і виділено в натурі Н. Т. 62/100 частини будинку із зазначенням конкретних приміщень, а В. Т. – 38/100 частини також із зазначенням конкретних приміщень з покладенням на нього обов’язку по обладнанню окремого входу. Це рішення судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України при розгляді справи у касаційному порядку залишила без зміни.

У жовтні 1990 р. В. Т. звернулася до суду, який постановив рішення, із заявою про роз’яснення, кому із сторін за рішенням належить залізобетонна плита, укладена між першим та другим поверхами, як вони мають користуватися нею і горищем, а також, хто має обладнати перегородку.

Ухвалою судової колегії в цивільних справах Луганського обласного суду в порядку ст. 215 ЦПК УРСР роз’яснено рішення і зазначено, що залізобетонна плита є належністю вхідного ганку сіней котельні, яка виділена Н. Т. У решті заява В. Т. залишена без задоволення.

Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України задовольнила протест Голови Верховного Суду України і в ухвалі про направлення заяви В. Т. про роз’яснення рішення на новий розгляд вказала на таке. Згідно зі ст. 215 ЦПК УРСР суд може роз’яснити своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту, у разі, коли воно є неясним або розуміння його викликає труднощі. Судова колегія обласного суду при розгляді справи по суті у рішенні з приводу зазначеної залізобетонної плити нічого не вказала. Питання про віднесення її як конструктивного елемента до тієї чи іншої частини будинку виявилося технічно складним і згідно зі ст. 57 ЦПК УРСР могло бути вирішене на підставі висновку експертизи.

Однак судова колегія обласного суду дійшла висновку про те, що плита є належністю вхідного ганку сіней котельні. За таких обставин і при відсутності відповідних даних ухвала судової колегії підлягає скасуванню з направленням заяви про роз’яснення рішення на новий розгляд.[1]

  1. Питання про роз‘яснення рішення вирішується ухвалою суду. В резолютивній частині ухвали суд роз‘яснює, як саме слід розуміти резолютивну частину рішення, тобто тлумачить зміст написаного у рішенні. При цьому суд не може змінювати змісту рішення суду.

Суд може відмовити у роз‘ясненні рішення, якщо воно не припускає різного тлумачення, незрозумілість рішення зумовлена неуважністю прочитання тексту рішення, правовою безграмотністю.

Ухвала, в якій роз’яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз’яснено за його заявою.

Відповідно до п.12 ч.1 ст. 293 ЦПК ця ухвала про роз‘яснення рішення може бути оскаржена окремо від рішення суду.

 

 

Стаття 222. Видача або направлення копій судового рішення

особам, які брали участь у справі

(Назва статті 222 в редакції Закону № 2875-IV від 08.09.2005)

 

(Частину першу статті 222 виключено на підставі Закону № 2875-IV від 08.09.2005)

  1. Копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше п’яти днів з дня проголошення рішення.
  2. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом п’яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення.
  3. Копії судових рішень повторно видаються за заявою особи за плату у розмірі, встановленому законодавством.

 

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону “Про судоустрій” ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Однією з гарантій права особи на інформацію про процес та результат розгляду її справи є обов‘язок суду інформувати осіб, які беруть участь у справі, про ухвалені судові рішення. Здійснення цього обов‘язку залежить від того чи була присутня особа в судовому засідані.

Якщо особа була присутня в судовому засіданні, то припускається, що зміст судового рішення їй відомий. Копії судового рішення видаються особам, які брали участь у справі, на їхню вимогу не пізніше 5 днів з дня проголошення рішення. Для цього зацікавлена особа подає суду заяву про видачу копії відповідної ухвали чи рішення.

Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом 5 днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Ці дії суд вчиняє незалежно від причин неявки особи та незалежно від того, чи подавала вона заяву про надіслання їй копії судового рішення.

  1. Законом визначено спосіб надсилання рішення – рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Відповідно до п. 3 Правил надання послуг поштового зв‘зку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002р. № 1155, рекомендоване поштове відправлення – поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок “M”), що приймається для пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Повідомлення про вручення поштового відправлення (поштового переказу) – повідомлення, яким оператор поштового зв’язку доводить до відома відправника інформацію про дату та прізвище особи, якій вручено поштове відправлення (поштовий переказ).

Таким чином, у справі повинен залишитися доказ відправлення та доказ вручення адресату копії судового рішення.

  1. 3. Вперше копії судових рішень видаються заявнику безоплатно. Необхідні витрати покриваються за рахунок коштів, виділених на утримання суду. За повторну видачу копій судових рішень сплачується судовий збір у розмірі 0,03 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за кожний аркуш копії (пункт “и” ч.1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”).

 

 

Стаття 223. Набрання рішенням суду законної сили

 

  1. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
  2. Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.
  3. Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 3 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов’язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.
  4. Якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

 

  1. Законна сила рішення суду – це така його властивість, яка робить рішення загальнообов‘язковим для виконання. Відповідно до ст. 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, – і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Законна сила рішення суду є його правовою дією, яка проявляється в тому, що наявність чи відсутність прав і фактів, що лежать в їх основі, встановлюються остаточно, і в тому, що встановлені рішенням суду права підлягають беззаперечному здійсненню на вимогу уповноважених осіб.

  1. Коментована стаття визначає порядок набрання рішенням суду законної сили. Час набрання рішення суду законної сили залежить від того чи відбулося його апеляційне оскарження.

Рішення суду набирає законної сили:

  • після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження (10 днів з дня проголошення рішення), якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано;
  • після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 цього Кодексу (20 днів з дня подання заяви про апеляційне оскарження);

– після розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасоване. У випадку оскарження, рішення вступає в законну силу в момент постановлення апеляційним судом ухвали про відхилення апеляційної скарги (подання) або в момент постановлення ухвали про зміну рішення. Це положення залишається незмінним і у випадку, якщо в скарзі (поданні) вказується на неправильність рішення лише в певній частині. Часткове оскарження рішення суду перешкоджає вступу рішення в законну силу в цілому, як в оскарженій, так і в неоскарженій частині.

  1. Законом спеціально не обумовлено ситуацію, коли рішення набирає законної сили, а згодом пропущений строк на апеляційне оскарження поновлюється судом. В такому випадку виникає колізія, оскільки з одного боку, рішення вже набрало законної сили, а з другого боку, об‘єктом апеляційного розгляду може бути лише те судове рішення, яке не набрало законної сили.

На нашу думку, в такому випадку оскаржуване рішення і надалі слід вважати таким, що набрало законної сили, однак його виконання слід зупиняти одночасно з поновленням пропущеного строку.

  1. Набрання рішенням суду законної сили породжує правові наслідки:
  • вирішується спір між сторонами;
  • рішення суду стає загальнообов‘язковим;
  • рішення суду може бути виконане примусово;
  • рішення суду є незмінним та остаточним. Разом з тим, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред’явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них;
  • не допускається заявлення в суді тотожного позову;
  • не допускається оспорювання в іншому процесі встановлених судом фактів і правовідносин.
  1. Ухвалене рішення до набрання ним законної сили також породжує деякі правові наслідки: воно не може бути скасоване по суті судом, який його постановив; у сторін з’являється право на оскарження; в деяких випадках воно виконується до вступу в законну силу (негайне виконання).

Суд не може ні скасувати, ні змінити його, хоч би прийшов до висновку про його неправильність. Йому надається право тільки у визначених законом випадках виправити деякі хиби, допущені при складанні рішення.

  1. Документи цивільної справи підшиваються з дотриманням такої послідовності: бланк опису документів (2-3 чистих аркуші для продовження опису, початого на другій сторінці обкладинки); ухвала про прийняття заяви в цивільній справі, про закінчення досудової підготовки, призначення справи до судового розгляду; документи, що підтверджують сплату державного мита; позовна заява (заява окремого провадження, скарга, що виникають з адміністративно-правових відносин), яка надійшла в порядку усунення недоліків (у разі, якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки щодо форми чи змісту позовної заяви (заяви, скарги) позивачем (заявником, скаржником) усунуто); позовна заява, заява, скарга (первинна позовна заява (заява, скарга) у разі, якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки щодо форми чи змісту позовної заяви позивачем, заявником, скаржником усунуто); документи, додані до позовної заяви (заяви, скарги); конверт, у якому надійшла позовна заява (заява, скарга); якщо позовну заяву (заяву, скаргу) було залишено без руху і недоліки позивачем усунуто – ухвала про залишення позовної заяви (заяви, скарги) без руху та документи, надані позивачем, заявником, скаржником (крім документів, що підтверджують сплату державного мита, а також позовної заяви (заяви, скарги), що надійшла в порядку усунення недоліків, які підшиваються відповідно до абзаців четвертого та п’ятого цього пункту); заяви про забезпечення позову, ухвали суду, винесені за результатами розгляду заяв про забезпечення позову; документи і матеріали, що надійшли до суду в стадії підготовки справи до судового розгляду; розписки про одержання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, судових повісток про розгляд справи (судових повісток про виклик у судове засідання).

[1] Ухвала Судової колегії Верховного Суду України від 25.09.1991р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики України, № 3 (частина 2), 1995 р.

ГЛАВА 8

ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ

Інститут заочного розгляду справи в порядку цивільного судочинства давно відомий світовій практиці. Він відомий також і вітчизняному цивільному процесу, оскільки був передбачений ще Статутом цивільного судочинства 1864 року. Така форма судового розгляду цивільних справ за історію свого розвитку зарекомендувала себе як ефективний спосіб захисту прав заінтересованих осіб. Перевагами заочного розгляду є те, що він спонукає відповідача до явки в суд та активної участі у процесі, сприяє прискоренню розгляду цивільних справ. У сучасний період очевидною була необхідність відродження в українському цивільному процесі інституту заочного розгляду справи. У зв’язку з цим до ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 року, включена глава “Заочний розгляд справи”, яка закріплює порядок та умови заочного провадження в цивільному процесі України. Стаття 224. Умови проведення заочного розгляду справи 1. У разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи.2. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів.3. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача. 1. Для розгляду цивільної справи в порядку заочного провадження необхідне дотримання передбачених законом умов та правил. Процедура заочного провадження можлива при наявності одночасно кількох умов:1) неявка в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки або якщо зазначені ним причини визнані неповажними;2) згода позивача на таке вирішення справи.Повідомлення сторін про час та місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог ст.74-76 ЦПК України. Якщо ж в матеріалах справи немає доказів інформування відповідача про час та місце розгляду справи, то він не може вважатися повідомленим належним чином. А, відповідно, і не буде підстав для заочного розгляду цивільної справи.2. Слід звернути увагу, що відповідно до ст.27 ЦПК України участь у судових засіданнях – це право, а не обов’язок сторін. Тому не можна вважати основою заочного провадження один лише факт неявки відповідача в судове засідання. Необхідним елементом є неповідомлення ним причин неявки або визнання таких причин судом неповажними. Якщо ж відповідач повідомив суд про причини неявки в судове засідання і вони визнані судом поважними, то суд відкладає розгляд справи відповідно до п.2 ч.1 ст.169 ЦПК України. Якщо ж від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи у його відсутності, то говорити про можливість заочного розгляду справи також немає підстав.3. Для заочного провадження значення має лише факт неявки відповідача, оскільки наслідки неявки позивача інші – або відкладення розгляду справи (у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності – п.3 ч.1 ст.169 ЦПК), або ж залишення заяви без розгляду (у разі повторної неявки позивача, повідомленого належним чином, без поважної причини або неповідомлення ним про причину повторної неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності – ч.3 ст.169 ЦПК).4. Говорячи про неявку відповідача, як умову заочного розгляду справи, слід мати на увазі як особисту відсутність відповідача в залі судового засідання, так і відсутність його представника.[1] Коли відповідач фактично присутній в залі судового засідання, але не бере активної участі у справі, то таку його поведінку не можна прирівнювати до неявки, і постановлене при цьому рішення не буде вважатися заочним.5. При множинності учасників на боці відповідача (ст.32 ЦПК) заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. Така норма введена, очевидно, з тією метою, аби запобігти ситуації, коли одне і те ж рішення суду щодо одних відповідачів вважатиметься заочним, а щодо інших – звичайним[2]. Адже в такому випадку проблемним на практиці виявиться питання оскарження такого рішення суду та набрання ним чинності.6. Пропозиція провести заочний розгляд справи може виходити від будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, або від суду. Якщо у справі бере участь кілька позивачів, то для заочного розгляду справи потрібна згода (відсутність заперечень) усіх позивачів. Якщо позивач подає суду клопотання про проведення зачоного розгляду справи, то, очевидно, що він погоджується із заочним розглядом. Тому в такому випадку його згоду окремо запитувати не потрібно. Згода позивача на заочний розгляду справи може бути висловлена усно або письмово. Якщо позивач не згоден на заочний розгляд справи, то суд відкладає розгляд справи. 7. ЦПК встановлює певні обмеження прав позивача при заочному розгляді справи. Зокрема, позивач не може в межах заочного провадження змінити предмет або підставу позову, змінити розмір позовних вимог. Якщо позивач вчиняє такі дії, розгляд справи відкладається, а відповідачеві направляється копія заяви про уточнення або збільгення позовних вимог. Такі обмеження захищають права відповідача, який не з’явився в судове засідання і ознайомлений лише з первинними вимогами позивача.  Стаття 225. Порядок заочного розгляду справи 1. Про заочний розгляд справи суд постановляє ухвалу.2. Розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами з винятками і доповненнями, встановленими цією главою. 1. У призначений для розгляду справи час головуючий відкриває судове засідання і оголошує, яка справа розглядатиметься. Секретар судового засідання доповідає судові, хто з викликаних у справі осіб з’явився в судове засідання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, та повідомляє про причини їх неявки (ст.163 ЦПК). Саме на цьому етапі судового розгляду виявляється факт неявки відповідача в судове засідання, з’ясовуються причини його неявки та наявність чи відсутність клопотання про розгляд справи у його відсутності. Якщо є підстави для заочного розгляду справи, про які згадувалося вище, суд зобов’язаний роз’яснити позивачу порядок та наслідки заочного розгляду справи та з’ясувати, чи згодний він на таке вирішення справи. Якщо позивач не заперечує, суд вирішує питання про можливість заочного розгляду справи, постановляючи про це ухвалу. Ухвала може постановлятися без виходу суду до нарадчої кімнати. Така ухвала, виходячи із ст.293 ЦПК України, не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Хоча ЦПК не встановлює, в який момент повинна бути винесена ухвала суду про заочний розгляд справи, логічно припустити, що це слід робити не раніше, ніж суд з’ясує всі питання, пов’язані з можливістю такого розгляду справи, тобто в підготовчій частині судового засідання.Зміст ухвали про заочний розгляд справи повинен відповідати ст.210 ЦПК України з обов’язковим зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою, та мотивів, з яких суд дійшов висновку про можливість заочного розгляду справи.2. При заочному провадженні розгляд справи і ухвалення рішення проводяться за загальними правилами судового розгляду. Відповідно, суд допитує свідків, якщо вони викликалися, оголошує висновок експерта і допитує його, якщо експертиза призначалася, досліджує наявні у справі письмові та речові докази.Специфіка розгляду справи по суті в заочному провадженні полягає в обмеженні кола доказів, які досліджуються судом. Фактично суд виходить з пояснень та доказів позивача, суд не заслуховує пояснень відповідача по суті спору. Разом з тим, якщо відповідачем були подані докази, то суд все ж повинен дослідити їх в судовому засіданні. Також неможливим при заочному розгляді справи виявляється допит відповідача як свідка на підставі ст.184 ЦПК.Ухвалення рішення при заочному розгляді справи повинно підпорядковуватися правилам ст.209 ЦПК України.  Стаття 226. Форма і зміст заочного рішення 1. За формою і змістом заочне рішення повинно відповідати вимогам, встановленим статтями 213 і 215 цього Кодексу, і, крім цього, у ньому має бути зазначено строк і порядок подання заяви про його перегляд. 1. За змістом і формою заочне рішення, так само як і рішення, ухвалене в звичайному порядку, повинно відповідати вимогам ст.213 і 215 ЦПК України. Заочне рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним воно буде тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, а обґрунтованим – коли ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.2. Хоча ЦПК прямо нічого і не вказує, вважаємо за доцільне іменувати таке рішення “заочним”, що б сама назва вказувала на його особливості. Текст рішення повинен відображати специфіку заочної процедури: 1) у описовій частині буде відсутнім узагальнений виклад позиції відповідача, оскільки розгляд справи відбувався у його відсутності, а також буде зазначено, що справа розглядалася заочно; 2) в мотивувальній частині не буде вказівки на докази, якими обґрунтовуються заперечення відповідача, якщо вони не були подані відповідачем до або під час попереднього судового засідання відповідно до ст.131 ЦПК України; 3) в резолютивній частині рішення, окрім вказівки на строк і порядок його апеляційного оскарження, повинно бути зазначено строк і порядок подання заяви про перегляд заочного рішення.   Стаття 227. Повідомлення про заочне рішення  1. Відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше п’яти днів з дня його проголошення. 1. Копія заочного рішення направляється відповідачеві рекомендованим листом із повідомленням. Таким чином, в суду повинно бути підтвердження (повідомлення про вручення) копії заочного рішення.Положення коментованої статті дублюють ч.3 ст.222 ЦПК України, відповідно до якої особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії судового рішення надсилаються протягом п’яти днів з дня проголошення рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення. У випадку, якщо справа слухалася у відсутності позивача, про що він просив, даючи одночасно згоду на заочний розгляд справи, копія заочного рішення направляється йому, як і відповідачу у п’ятиденний строк з дня його проголошення.2. Слід враховувати, що відповідно до ст.209 ЦПК України у виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Тому, вважаємо, строк для направлення сторонам копій заочного рішення повинен обчислюватися з дня його проголошення (як це прямо вказано у ч.3 ст.222 та ст.227 ЦПК України), а не з дня складання судом мотивувальної частини рішення.  Стаття 228. Порядок і строк подання заяви про переглядзаочного рішення 1. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.2. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії. 1. Істотною відмінністю заочного провадження від звичайного є встановлення особливого порядку перегляду заочного рішення судом першої інстанції за ініціативою відповідача. Інші особи заяву про перегляд заочного рішення подавати не можуть. На нашу думку, це може стати перепоною до широкого застосування заочного розгляду справи, оскільки позивачі не даватимуть згоду на таке вирішення справи, розуміючи, що в такому випадку відповідачі отримують додаткову можливість перегляду заочного рішення (тим же судом), якої в них немає. 2. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 10 днів з дня отримання його копії. Таким чином момент початку перебігу строку подання заяви про перегляд заочного рішення законодавець прив’язує до факту отримання його копії відповідачем, а не до дня проголошення рішення суду (як це є, наприклад, щодо апеляційного оскарження). Оскільки відповідачам, які не з’явилися в судове засідання, направляється копія заочного рішення рекомендованим листом із повідомленням, то днем отримання його копії слід вважати число, зазначене у повідомленні про вручення рекомендованого поштового відправлення.Десятиденний строк для подання заяви про перегляд заочного рішення, як строк, встановлений законом, може бути поновлений судом за клопотанням відповідача у разі його пропущення з поважних причин в порядку, передбаченому ст.73 ЦПК України.  Стаття 229. Форма і зміст заяви про перегляд заочного рішення 1. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути подана у письмовій формі.2. У заяві про перегляд заочного рішення повинно бути зазначено:1) найменування суду, який ухвалив заочне рішення;2) ім’я (найменування) відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку;3) обставини, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, і докази про це;4) посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача;5) клопотання про перегляд заочного рішення;6) перелік доданих до заяви матеріалів.3. Заява про перегляд заочного рішення підписується особою, яка її подає.4. До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї матеріалів.5. До заяви про перегляд заочного рішення, поданої представником відповідача, додається довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження.6. За подання заяви про перегляд заочного рішення судовий збір не сплачується.7. До неналежно оформленої заяви про перегляд заочного рішення застосовуються правила статті 121 цього Кодексу. 1. В коментованій статті викладені вимоги щодо змісту та форми заяви про перегляд заочного рішення. За формою, заява про перегляд заочного рішення не відрізняється від інших документів, що подаються сторонами до суду – вона повинна бути викладена письмово. Оскільки немає жодних застережень, то заява про перегляд заочного рішення може бути як написана від руки, так і надрукована.2. У заяві про перегляд заочного рішення зазначається найменування суду, який таке рішення ухвалив, далі – найменування відповідача або його представника, які подають заяву, їх місце проживання чи місцезнаходження, номер засобів зв’язку. Такі відомості мають важливе значення з огляду на те, що право звернення із заявою про перегляд заочного рішення належить тільки відповідачу, і звернутися він може лише в суд, що ухвалив заочне рішення (ст.228 ЦПК України).Не менше значення у заяві про перегляд заочного рішення надається зазначенню обставин та доказів, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, та посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача. Адже, відповідно до ст.232 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Поважними можуть бути визнані причини, які дозволяють припускати, що особа, яка належним чином була повідомлена про час та місце розгляду справи, не змогла з’явитися в судове засідання та повідомити суд про причини своєї неявки через обставини, які не залежали від її волі, наприклад, хвороба, відрядження, обставини надзвичайного характеру, реорганізація юридичної особи тощо. Поважною причиною неявки буде також те, що відповідач насправді не отримував повідомлення про час та місце розгляду справи, тобто не був повідомлений належним чином.У заяві про перегляд заочного рішення також повинно бути зазначено, в чому ж полягає прохання відповідача – клопотання про перегляд заочного рішення. Вважаємо, що можна зазначати також клопотання про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку, оскільки саме такі повноваження суду першої інстанції щодо заочного рішення передбачає ЦПК України (ч.3 ст.231).3. Обов’язковим реквізитом заяви про перегляд заочного рішення є підпис особи, яка її подає. Це може бути як відповідач, у зв’язку з неявкою якого ухвалене заочне рішення, так і його представник. Такий елемент заяви необхідний для виявлення дійсної волі особи на подання заяви про перегляд заочного рішення. Якщо ж підпис особи, що подає заяву про перегляд заочного рішення відсутній, то форма її не може вважатися дотриманою.4. До заяви про перегляд заочного рішення додаються її копії за кількістю осіб, які беруть участь у справі, та копії всіх доданих до неї матеріалів. Така вимога закону забезпечує можливість всім учасникам процесу отримати повну та достовірну інформацію про нього та підготуватися до розгляду заяви про перегляд заочного рішення.5. Якщо заява про перегляд заочного рішення подається представником відповідача, то необхідно додати довіреність або інший документ, який підтверджує його повноваження. Відповідно до ст.42 ЦПК України повноваження представників сторін мають бути посвідчені такими документами: 1) довіреністю фізичної особи, 2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника, 3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об’єднанням, або договором.6. Для зменшення витрат сторін та з метою полегшення звернення відповідача із заявою про перегляд заочного рішення законодавством встановлено, що судовий збір за її подання не сплачується.7. ЦПК України містить чітку вказівку на наслідки недотримання вимог закону щодо форми та змісту заяви про перегляд заочного рішення. Щодо цього питання ч.7 ст.229 ЦПК містить бланкетну норму, яка відсилає до ст.121 ЦПК України. В розглядуваних ситуаціях закон вказує на необхідність застосування наслідків недотримання вимог закону щодо форми і змісту позовної заяви.Таким чином, суддя, встановивши, що заяву про перегляд заочного рішення подано без додержання вимог, викладених у ч.1-5 ст.229 ЦПК, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє відповідача і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо відповідач, відповідно до ухвали суду, у встановлений строк виконає вимоги, визначені ч.1-5 ст.229 ЦПК, заява про перегляд заочного рішення вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається відповідачеві. Про повернення заяви про перегляд заочного рішення суддя постановляє ухвалу, яка відповідно до п.3 ч.1 ст.293 ЦПК України може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду.  Стаття 230. Дії суду після прийняття заяви про переглядзаочного рішення  1. Прийнявши належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення, суд невідкладно надсилає її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі. Одночасно суд повідомляє особам, які беруть участь у справі, про час і місце розгляду заяви. 2. Заява про перегляд заочного рішення повинна бути розглянута протягом п’ятнадцяти днів з дня її надходження. 1. З метою всебічного та своєчасного розгляду заяви про перегляд заочного рішення, ЦПК зобов’язує суд надіслати її копію та копії доданих до неї матеріалів іншим особам, які беруть участь у справі, та повідомити їх про час і місце розгляду такої заяви. Причому встановлений максимально короткий строк на вчинення такої процесуальної дії – день надходження заяви до суду, оскільки саме так, вважаємо, треба трактувати передбачений ЦПК термін “невідкладно”. В цей строк суддя повинен не лише надіслати копії заяви про перегляд заочного рішення і доданих до неї матеріалів, а й вирішити питання щодо призначення заяви до розгляду, оскільки одночасно з надісланням копій він має повідомити це особам, які беруть участь у справі. Разом з тим, ЦПК не передбачає, що дата розгляду заяви встановлюється ухвалою суду, як це є, наприклад, щодо призначення справи до розгляду (ст.156 ЦПК).Надіслання копії заяви про перегляд заочного рішення та копій доданих до неї матеріалів, а також повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про час та місце розгляду такої заяви повинно відбуватися за правилами судових викликів та повідомлень (ст.ст.74-76 ЦПК).2. Строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення становить 15 днів з дня її надходження. Таким чином, дата розгляду заяви повинна бути призначена з таким розрахунком, щоб у п’ятнадцятиденний строк з дня надходження заяви її розгляд був уже завершений.  Стаття 231. Порядок розгляду заяви про перегляд заочного рішення 1. Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце засідання, не перешкоджає розгляду заяви.2. Головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.3. У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою:1) залишити заяву без задоволення;2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку.4. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення. 1. Прийняття належно оформленої заяви про перегляд заочного рішення не тягне за собою автоматичного скасування заочного рішення. Заява про перегляд заочного рішення розглядається в судовому засіданні. Особи, які беруть участь у розгляді справи, повинні бути завчасно повідомлені про час та місце розгляду заяви (ч.4 ст.74 ЦПК), однак їх неявка не перешкоджає її розгляду.2. У призначений для розгляду заяви про перегляд заочного рішення час головуючий відкриває судове засідання і з’ясовує, хто з осіб, які беруть участь у справі, з’явився. Якщо хтось із них не з’явився, очевидно, немає потреби з’ясовувати причини неявки, оскільки вони жодним чином не впливають на подальший хід розгляду заяви. Однак суддя повинен пересвідчитися, що всі особи, які беруть участь у справі, були належним чином повідомлені про час і місце засідання. Неповідомлення осіб, які беруть участь у справі, вважається грубим порушенням процесуального законодавства і перешкоджає розгляду заяви про перегляд заочного рішення. В такому випадку суд повинен відкласти розгляд заяви і здійснити повідомлення осіб, які беруть участь у справі, про час та місце розгляду заяви про перегляд заочного рішення.Далі головуючий встановлює особи тих, хто з’явився, перевіряє повноваження представників відповідно до вимог ст.42 ЦПК, повідомляє зміст заяви і з’ясовує думку сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо вимог про перегляд заочного рішення.3. ЦПК України містить вичерпний перелік повноважень суду, якими він наділений при розгляді заяви про перегляд заочного рішення. Так, результатом розгляду судом заяви про перегляд заочного рішення може бути: 1) залишення такої заяви без задоволення; 2) скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку. Підстави для прийняття того чи іншого рішення передбачені ч.1 ч.232 ЦПК України (див. коментар до ст.232 ЦПК).Про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення або про скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку суд постановляє ухвалу, яка, відповідно до ч.1 ст.293 ЦПК України, не підлягає апеляційному оскарженню.Вважаємо, що в ході розгляду заяви про перегляд заочного рішення можуть з’ясуватися обставини, які тягнуть за собою залишення її без розгляду відповідно до ст.207 ЦПК України, хоча глава ЦПК, що регламентує заочний розгляд справи, не містить прямої вказівки на таку можливість. Зокрема, це може мати місце, якщо заяву про перегляд заочного рішення подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності, заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи, відповідач подав заяву про залишення його заяви про перегляд заочного рішення без розгляду тощо. Питання про залишення заяви про перегляд заочного рішення без розгляду вирішується ухвалою суду, яка, за прямою вказівкою п.16 ч.1 ст.293 ЦПК України, підлягає апеляційному оскарженню.4. Якщо в результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд не знайде підстав для скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду в загальному порядку, він залишає таку заяву відповідача без задоволення. В цьому випадку відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення в загальному порядку. При цьому строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення. Таким чином, виходячи із положення ч.2 ст.230 ЦПК України, до строку на апеляційне оскарження заочного рішення не буде включатися п’ятнадцятиденний строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення.5. Відповідач має право подати одразу апеляційну скаргу, оминаючи процедуру перегляду заочного рішення. Апеляційна скарга подається за загальними правилами.   Стаття 232. Скасування та оскарження заочного рішення 1. Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.2. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.3. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. 1. У заяві про перегляд заочного рішення відповідач повинен навести обставини та докази, що свідчать про поважність причин неявки в судове засідання і неповідомлення їх суду, а також посилання на докази, якими відповідач обґрунтовує свої заперечення проти вимог позивача (п.3,4 ч.2 ст.229 ЦПК). Якщо на підставі таких доказів судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи, заочне рішення підлягає скасуванню (ч.1 ст.232 ЦПК). Використання законодавцем в конструкції коментованої статті сполучника “і” дозволяє зробити висновок, що для скасування заочного рішення необхідно не лише встановити поважність причин неявки відповідача в судове засідання, в якому було ухвалене заочне рішення, а й те, що б його аргументи щодо обставин справи впливали на правильне її вирішення.[3] Лише за сукупності цих двох умов можна говорити про наявність підстав для скасування заочного рішення і призначення справи для розгляду в загальному порядку.2. Право пільгового оскарження заочного рішення до суду, що його ухвалив, належить тільки відповідачу. Позивач вправі оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України. Таким чином, відповідно до ст.294 ЦПК позивач протягом 10 днів з дня проголошення заочного рішення може подати заяву про апеляційне оскарження заочного рішення та протягом 20 днів після цього подати апеляційну скаргу на заочне рішення. Процедура апеляційного оскарження заочного рішення позивачем нічим не буде відрізнятися від оскарження рішення суду, ухваленого в загальному порядку.3. Якщо заочне рішення було скасовано судом і справа була призначена до розгляду в загальному порядку, то повторна неявка відповідача на такий розгляд справи не буде спричиняти жодних екстраординарних наслідків. Рішення, ухвалене при цьому, не буде вважатися заочним за своїми правовими наслідками. Правом подання заяви про перегляд заочного рішення відповідач, у відсутності якого постановлене рішення суду, за таких обставин наділятися не буде. Як позивач, так і відповідач повторне заочне рішення можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК України.   Стаття 233. Законна сила заочного рішення  1. Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого цим Кодексом.

 

  1. Законна сила заочного рішення надає йому усі ті властивості, що характерні для звичайного рішення: неспростовність, виключність, обов’язковість та преюдиційність. У зв’язку з цим важливим є момент вступу заочного рішення в законну силу.

Щодо порядку набрання заочним рішенням законної сили ЦПК не встановлює жодних особливостей. Тому, за загальним правилом, заочне рішення набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у встановлений ЦПК строк, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ст.223 ЦПК України).

Разом з тим, при такому підході законодавця поза увагою залишається те, що заочне рішення відповідачем і позивачем оскаржується не однаково, адже відповідач має ще й додатковий спосіб оскарження заочного рішення – до суду, що його постановив. А при існуючому законодавчому регулюванні легко припустити ситуацію, коли строк апеляційного оскарження заочного рішення щодо позивача вже спливе, а щодо відповідача лише почнеться (або ще і взагалі не настане). Як в такому випадку визначати момент вступу заочного рішення в законну силу? Це питання у ЦПК залишається невирішеним. Вважаємо за необхідне перш за все узгодити між собою строки оскарження заочного рішення (щодо відповідача і позивача, а також відносно до способу оскарження заочного рішення, який обирається відповідачем). А тоді і проблема законної сили заочного рішення вирішиться сама собою.

 

Додаткова література:

  1. Лонская С. Заочное решение в гражданском процессе: требуются уточнения // Российская юстиция. – 2002. – №3. – С.10-12
  2. Луспеник Д. Заочне рішення: його цілі, процедура, проблеми та шляхи їх вирішення // Право України. – 2004. – №5. – С.95-99
  3. Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. – М.: ООО «Городец-издат», 2003. – 192с.
  4. Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. – М.: Городец, 2000. – 128с.
  5. Шевчук П.І. Заочне рішення в цивільній справі // Вісник Верховного Суду України. – 1998. – №3. – С.44-47

 

[1] Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. – М.: ООО «Городец-издат», 2003. – С.74

[2] Детальніше див.: Уткина И.В. Заочное решение в гражданском процессе. – М.: ООО «Городец-издат», 2003. – С.131-137; Черных И.И. Заочное производство в гражданском процессе. – М.: Городец, 2000. – С.56-58

[3] Гражданский процесс: Учебник для юридических вузов / Под ред. проф. М.К.Треушникова. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Новый Юрист, 1999. – С.218-219

РОЗДІЛ IV. ОКРЕМЕ ПРОВАДЖЕННЯ

 ГЛАВА 1.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

 

Стаття 234. Окреме провадження

 

  1. Окреме провадження – це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
  2. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:
  • обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;
  • надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
  • визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;
  • усиновлення;
  • встановлення фактів, що мають юридичне значення;
  • відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника та векселі;
  • передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;
  • визнання спадщини відумерлою;
  • надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;
  • обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;
  • розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.
  1. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.
  2. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини першої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

 

  1. Розділ 4 присвячено правовому регулюванню такого виду непозовного провадження, як окреме провадження. Правова природа справ окремого провадження у теорії процесуального права визначається по-різному. Одні вчені вважають, що в справах окремого провадження відсутній спір про право, інші виділяють мету процесуальної діяльності суду, що спрямована на захист охоронюваних законом правових інтересів громадян і організацій, а треті основну увагу звертають на предмет окремого провадження, який полягає в установленні юридичного факту чи певної обставини.

Окреме провадження – це самостійний вид цивільного судочинства, у якому суд при розгляді безспірних справ встановлює юридичні факти або обставини з метою захисту охоронюваних законом інтересів громадян і організацій.

  1. Кожна із перелічених категорій справ має певні особливості, але для них характерні спільні ознаки:
  • у порядку окремого провадження може вирішуватися спір про факт, про стан, але не спір про право цивільне;
  • мета судового розгляду – встановлення наявності або відсутності факту;
  • факт, що встановлюється судом у порядку окремого провадження, повинен мати юридичне значення;
  • факт повинен мати безспірний характер. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (ч.6 ст.235 ЦПК);
  • закон у більшості випадків точно встановлює коло осіб, які можуть порушити справу (статті 237, 260, 269, 274 ЦПК);
  • справи окремого провадження розглядаються судом за участю заявника, заінтересованих осіб або організацій (справи порушуються заявою, а тому – немає позовної заяви, немає і позову; немає сторін, тому що не вирішується спір про право, а є заявники, заінтересовані особи).
  • немає окремих інститутів і категорій, властивих позовному провадженню (співучасті, зустрічного позову, забезпечення позову, мирової угоди, третіх осіб і т.д.).

У новому ЦПК істотно збільшено кількість категорій справ у порівнянні з ЦПК УРСР 1963 року. Судовий позгляд кожної категорії справ окемого провадження має свої істотні особливості.

  1. У порядку окремого провадження суд розглядає і вирішує такі справи: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (глава 2); надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (глава 3); визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою (глава 4); усиновлення (глава 5); встановлення фактів, що мають юридичне значення; (глава 6); відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явниката векселі (глава 7); передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність (глава 8); визнання спадщини відумерлою (глава 9); надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку (глава 10); обов’язкову госпіталізацію до протититуберкульозного закладу (глава 11); розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (глава 12).

У порядку окремого провадження розглядаються також справи:

  • Про надання права на шлюб. За заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо суд встановить, що це відповідає її інтересам (ч.2 ст.23 СК України). За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним (ч.4 ст.26 СК України).
  • Про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу (ст. 109 СК України).
  • Про поновлення шлюбу після його розірвання. Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі. На підставі рішення суду про поновлення шлюбу та анулювання запису акта про розірвання шлюбу державний орган реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб, у якому день реєстрації шлюбу, за вибором подружжя, може бути визначений днем першої його реєстрації або днем набрання чинності рішенням суду про поновлення шлюбу (ст. 117 СК України).
  • Про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя. За заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Режим окремого проживання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ст. 119 СК України).
  1. За загальним правилом всі справи окремого провадження розглядаються суддею одноособово. Що стосується справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку, обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, то вони розглядаються судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Судові рішення у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню. Вони є підставою для оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян.

Таким чином, окреме провадження – це один з трьох видів проваджень у суді першої інстанції, де розглядається визначене судом коло справ, загальною рисою яких є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану.

 

 

Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження

 

  1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов’язаний роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи.
  2. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.
  3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
  4. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.
  5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв’язку з укладенням мирової угоди.
  6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
  7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

 

 

  1. Дана стаття закріплює особливості судового розгляду справ окремого провадження. Порівняно з позовним провадженням, рощглядаючи справи окремого провадження, суд зобов‘язаний вживати заходів щодо всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин справи. Отже ЦПК закіпив активну позицію суду при з`ясуванні обставин справи.
  2. З метою з’ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. Судово-психіатрична експертиза повинна бути призначена, коли в справі зібрані всі докази, необхідні для призначення цієї експертизи. У тому випадку, коли заявник припускає, що громадянин страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого не здатний усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, але при поданні заяви в суд не представить офіційні документи про це з лікувальної установи, суд може за власною ініціативою витребувати їх.

Заявник не зможе отримати певні дані, що стосуються лікарської таємниці від лікарського закладу і вони можуть бути надані лише на вимогу суду.

  1. Справи окремого провадження розглядаються за загальним правилом у тому ж порядку, що і справи позовного провадження. Однак відсутність в них спору про право цивільне обумовлює встановлення для них деяких особливостей. Справи окремого провадження порушуються не інакше, як за заявою, яка містить вимогу до суду, а, отже, окреме провадження – непозовне і одностороннє, воно не містить ні матеріально-правових вимог, ні адресатів такої вимоги. Якщо в процесі розгляду справи окремого провадження з`явиться сторона, то окреме провадження перестане існувати.

Саме односторонність форми окремого провадження і визначає всі інші особливості. На відміну від позовного, окреме провадження не грунтується на принципі змагальності та відрізняється від позовного провадження межами судового розгляду.

  1. Безспірне одностороннє окреме провадження характеризується і такою особливістю, як обов`язкова участь в ньому заявника та заінтересованих осіб. Рішення суду по справі не набуває ознак винятковості. Обставини, встановлені рішенням суду у справі, яка розглядалася в порядку окремого провадження, можуть бути оспорені шляхом пред‘явлення позову в загальному порядку.
  2. Законодавець встановив заборону передачі справ окремого провадження на розгляд третейського суду і закриття справи у зв’язку з укладенням мирової угоди. Відповідно до ст. 2 Закону “Про третейські суди” третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин; третейський розгляд – процес вирішення спору і прийняття рішення третейським судом.

Ст. 175 ЦПК дає визначення мирової угоди. Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. Оскільки дані інститути пов`язані зі спором про право цивільне, то відповідно, в окремому провадженні вони застосовуватися не можуть.

  1. Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду й роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

У постановах Пленуму Верховного Суду України неодноразово зазначалися наслідки виникнення спору про право цивільне в порядку окремого провадження. Відповідно до п.п. 1,3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995р. “Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення” в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право.

У п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України N 12 від 07.07.1995р. “Про практику розгляду судами справ про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану” сказано, якщо при прийнятті судом до провадження заяви про встановлення неправильності запису акта громадянського стану (анулювання актового запису) або при розгляді такої заяви в порядку окремого провадження виявиться, що є спір про право, підвідомчий суду (про спадкування, про право власності тощо), суддя відповідно до вимог ч.6 ст.235 ЦПК, відмовляє у прийнятті заяви, а суд залишає її без розгляду і роз’яснює заявникові та заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах. У цьому разі питання про встановлення неправильності запису акта громадянського стану вирішується одночасно з заявленим позовом.

Проте є і винятки з правила. Відповідно до п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” одночасно з спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватись судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

  1. Законодавцем встановлено загальне правило, що при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до ч. 2 ст. 240 ЦПК, судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.
  2. Розмір судового збору у даних категоріях справ, оскільки не має спору про право цивільне, встановлено законодавцем в твердому розмірі. Заяви у справах окремого провадження, згідно ст.3 п. 1 п/п «е» Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. «Про державне мито» оплачуються судовим збором в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

ГЛАВА 2.
РОЗГЛЯД СУДОМ СПРАВ ПРО ОБМЕЖЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ, ВИЗНАННЯ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ НЕДІЄЗДАТНОЮ ТА ПОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Стаття 236. Підсудність

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, – за місцезнаходженням цього закладу.
1. Глава 2 регулює порядок розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.
На значення цих справ звертає увагу Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”, в якій сказано, що вирішення питання про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян. Обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, крім того, спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними засобами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім’ї, додержання Конституції та законів України, поважання прав і свобод, честі й гідності інших людей.
2. Ст. 36 ЦК встановлює такі підстави для обмеження в дієздатності:
а) психічний розлад, який істотно впливає на здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Згідно ст. 1 Закону “Про психіатричну допомогу” психічні розлади – розлади психічної діяльності, визнані такими згідно з чинною в Україні Міжнародною статистичною класифікацією хвороб, травм і причин смерті. Під психічним розладом розуміють певну групу симптомів або поведінкових ознак, які в більшості випадків спричиняють страждання і перешкоджають нормальній життєдіяльності людини.
Відповідно до ст.5 Методичних рекомендацій для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини № 40 від 21.11.2000р., ніхто не може бути позбавлений волі як “особа, що страждає на психічний розлад”, без експертного висновку, яким встановлюється, що психічний стан особи потребує обов’язкової госпіталізації. (Eur. Court HR, Chahal v the United Kingdom judgment of 15 November 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).
б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і пов`язане з цим скрутне матеріальне становище самої особи, її сім`ї, інших осіб, які за законом мають право на утримання від неї.
3. В ст. 39 ЦК визначено, що підставою для визнання особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Згідно ст. 1 Закону “Про психіатричну допомогу” тяжкий (стійкий) психічний розлад – розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, свій психічний стан і поведінку;
Сам факт наявності психічної хвороби не є достатньою підставою для визнання особи недієздатною. Необхідно встановити неможливість особи усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними внаслідок хронічного стійкого психічного розладу.
4. Якщо підстави обмеження фізичної особи в дієздатності відпали, за рішенням суду особа може бути поновлена в дієздатності, зокрема у разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, внаслідок чого її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними відновлена в повному обсязі. Суд поновлює фізичну особу в дієздатності у разі припинення нею зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами (ст.38 ЦК).
5. Підсудність розгляду даної категорії справ судом визначається місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, за місцезнаходженням цього закладу.
Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місце знаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна. Фізична особа може мати кілька місць проживання (ст.29 ЦК).
Стаття 237. Особи, які можуть бути заявниками

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім’ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом.
2. Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування.
3. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом.
1. Відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” справа про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним може бути порушена лише за заявою осіб, зазначених у ст.237 ЦПК.
Чинним законодавством суду не надане право зі своєї ініціативи порушувати справу про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним.
До членів сім`ї фізичної особи відповідно до ст.3 Сімейного Кодексу України належать особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Це, зокрема, чоловік (жінка), діти, батьки, непрацездатні особи, які перебувають на утриманні, інші родичі, які проживають з даною особою і ведуть спільне господарство (ст. 64 Житлового Кодексу України)
2. Заява повинна відповідати загальним вимогам щодо форми і змісту позовної заяви (ст.119 ЦПК України) з урахуванням особливостей, передбачених даною статтею. Відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”, якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява подана неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження в справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним. Але оскільки чинним ЦПК не передбачено інституту заміни позивача (заявника), суддя відмовляє в задоволенні заяви і закриває провадження у справі на підставі п.1 ч.2 ст.122 ЦПК України (заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства).
Якщо провадження у справі буде закрито у зв`язку з відмовою заявника від своєї вимоги (п.3 ч.1 ст.205 ЦПК), то ця обставина не виключає можливості порушення цим же завником справи про обмеження дієздатності тієї ж особи у випадку, якщо останній, за твердженням заявника продовжує зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами і після закриття судового провадження у справі.
3. Повнолітні члени сім’ї особи, інтереси яких зачіпає порушення справи про визнання такої особи обмежено дієздатною чи недієздатною, беруть участь у процесі як заявники тоді, коли вони самі звертаються до суду або у випадку залучення їх до справи за заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки та піклування, психіатричним лікувальним закладом.
4. До близьких родичів, які можуть подати заяву про визнання фізичної особи недієздатною відносяться особи, пов`язані між собою походженням одного від другого або спільним походженням від одного предка, а також родичі подружжя. Відповідно до ст. 52 ЦПК до близьких родичів належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб.
5. Не виключено звернення до суду і кількох уповноважених заявників. Хто б не подав заяву, всі повнолітні члени сім`ї особи, яку хочуть обмежити в дієздатності, обмежити неповнолітню особу в праві самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права, або визнати недієздатною беруть участь в судовому процесі в якості заявників, адже процес ведеться в їх спільних інтересах.
Стаття 238. Зміст заяви

1. У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
2. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.
3. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

1. Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи за формою і змістом повинна відповідати вимогам ст. 119 ЦПК, а отже, до неї застосовуються вимоги ст. 121 ЦПК (залишення заяви без руху, повернення заяви).
У заяві повинно бути зазначено, стосовно яких прав варто обмежити дієздатність громадянина:
• одержувати й самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами;
• укладати угоди (договори дарування, купівлі-продажу, позики, і т.д.).
Громадянин, про обмеження цивільної дієздатності якого, подана в суд заява, стає особою, що бере участь у справі. Тому незалежно від стану здоров’я йому повинна надсилатися копія заяви. Відповідно до ст.64 Конституції України, ст.ст. 31, 32, 38 ЦПК України він має право всіма законними способами відстоювати в суді свої інтереси, доручати ведення справи своєму представникові, адвокатові.
2. Визнання громадянина недієздатним можливо за умови, що воно викликає певні правові наслідки. У тих випадках, коли психічно хвора особа не є небезпечною, визнання її недієздатною є порушенням його прав, що передбачено Європейською конвенцією про права людини від 4 листопада 1950 р. (ст. ст. 5-9 розділ 1).
В заяві про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним повинна бути зазначена мета, для досягнення якої необхідно визнати його таким.
Заява про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним, згідно ст.3 п. 1 п/п «е» Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.1993 р. «Про державне мито» оплачується судовим збором в розмірі 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Разом із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним особа, що звертається з такою заявою, повинна представити суду наступні документи:
– докази, що підтверджують хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними. Такими доказами можуть бути:
а) виписка з історії хвороби;
б) довідка про стан здоров’я;
в) виписка з військового квитка про причину звільнення з армії або відсторонення від проходження військової служби;
г) довідка військового госпіталю про поранення, травму голови;
д) документи й акти, складені працівниками міліції, представниками громадськості;
е) показання свідків, лікарів про дивну поведінку громадянина в побуті, на вулиці, про наявність захворювання;
ж) інші докази, які свідчать, що в громадянина є серйозні відхилення від звичайних норм поведінки (постійно сміється, смикається, жестикулює, командує, співає тощо).
При наявності достатніх даних про хронічний, стійкий психічний розлад громадянина для визначення його психічного стану, судді (суду) слід призначити судово-психіатричну експертизу й отримати медичний висновок;
– докази, що підтверджують факти зловживання особою спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами:
а) протоколи зборів трудового колективу, де працює особа;
в) протоколи засідань громадських організацій, житлово-експлуатаційних організацій, вуличних комітетів;
г) акти й протоколи органів міліції;
д) постанови судді про притягнення до адміністративної відповідальності за дрібне хуліганство;
е) довідки медичних установ, про те, що громадянин лікувався від наркоманії, зловживання спиртними напоями;
ж) копії вироків про притягнення до кримінальної відповідальності за вживання наркотиків і дані про те, що відповідно до вироку він у порядку ст. 14 КК України лікувався в місцях позбавлення волі;
з) акти адміністрації про відсторонення від роботи особи, що з`явилася на роботі в стані алкогольного або токсичного сп`яніння;
и) копії рішень судів у справах про звільнення особи з роботи за п.7 ст.40 Кодексу Законів про Працю України;
к) різні протоколи, медичні довідки, картки та ін.
– докази про матеріальне становище особи, щодо якої порушена справа про обмеження дієздатності:
а) довідка про заробітну плату;
б) довідка про одержувану пенсію, про інші доходи;
в) довідка про наявність майна, його вартість і значимість для сім`ї.
– докази про доходи сім`ї та кількість її членів:
а) довідки про заробітну плату членів сім`ї;
б) довідки про пенсію й інші доходи;
в) довідка про наявність у сім`ї як загального, так і роздільного майна;
г) довідка житлово-експлуатаційних організацій або вуличних комітетів про склад сім`ї, наявність утриманців (не тільки тих, які проживають із цією особою, але й тих, яких він відповідно до закону зобов`язаний утримувати, наприклад, платити аліменти дитині від першого шлюбу, утримувати матір, батька – інвалідів I групи або які потребують його допомоги на інших законних підставах).
– характеристики з місця роботи й проживання.
Назва заяви повинна вказувати на її зміст. Наприклад, “Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи”, або “Заява про визнання особи недієздатною”, тощо.
Оскільки законодавець зобов`язав заявника (п.1 ст. 238 ЦПК) викласти обставини, що свідчать про підстави порушення даної категорії справ, а також ст.119 ЦПК (форма і зміст позовної заяви) містить вимогу щодо зазначення доказів, які підтверджують кожну із обставин, суди вправі у разі не дотримання з боку заявника даних процесуальних вимог, залишати заяву без руху в порядку ст. 121 ЦПК.

Стаття 239. Призначення експертизи

1. Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.
2. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

1. Після порушення справи суддя повинен здійснити в порядку провадження у справі до судового розгляду таке коло процесуальних дій: визначити склад учасників, необхідні докази, призначити справу до розгляду, зробити виклики і повідомлення учасникам процесу. Судово-психіатрична експертиза повинна бути призначена, коли в справі зібрані всі докази, необхідні для призначення цієї експертизи.
У тому випадку, коли заявник припускає, що громадянин страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок якого не здатний усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, але при поданні заяви в суд не може представити офіційні документи про це з лікувальної установи, заява не може бути прийнята судом.
У цьому випадку суд залишає заяву без руху і пропонує заявникові надати такі документи, в іншому випадку суддя повертає таку заяву заявникові (п. 4 ст. 121 ЦПК). По такій справі не можна призначати експертизу, тому що будуть порушені права громадянина, передбачені Европейською Конвенцією про права людини.
В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:
1) чи хворіє дана особа на психічну хворобу;
2) чи розуміє вона значення своїх дій та чи може керувати ними.
Зазначена ухвала є обов`язковою для особи, тобто вона зобов`язана з`явитися на судово-психіатричну експертизу.
2. Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” у виняткових випадках, коли громадянин явно ухиляється від проходження експертизи, він за ухвалою суду може бути направлений на експертизу в примусовому порядку. Питання про таке направлення на експертизу розглядається в судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора та психіатра. У цій же ухвалі суд зазначає якій установі доручається проведення експертизи і на який орган у випадку примусового призначення експертизи покладається обов’язок його виконувати. Ухвала на виконання надсилається органам внутрішніх справ.
Порядок реалізації приводу регулюється Інструкцією про порядок виконання постанов прокурорів, суддів, слідчих, органів дізнання і ухвал судів про привід підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих N 864 від 28.12.1995 року, затверджену наказом МВС України № 864 від 28.12.1995р. Згідно п.п. 1-3 даної Інструкції привід є примусовим заходом, передбаченим КПК України, Законом “Про міліцію”, що застосовується до підозрюваних, обвинувачених, підсудних, свідків і потерпілих, які ухиляються без поважних причин від добровільної явки у призначений час за викликом прокурора, слідчого, органу дізнання, суду або судді.
Підставою для виконання приводу є ухвала суду, постанова прокурора, постанова судді, постанова слідчого чи органу дізнання. Привід виконується органом внутрішніх справ і, як правило, за місцем фактичного проживання особи, яка ухиляється від явки за викликом. В ухвалі про привід зазначається ім`я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна тбути доставлена, кому доручається здійснення приводу. Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані відповідно до ст.51 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди I та II групи, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей інвалідів. У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її до суду з письмовим поясненням причин невиконання.
У випадку постановлення ухвали про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу, в ній повинні бути вказані факти явного ухилення від проходження експертизи.
Стаття 240. Розгляд справ

1. Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров’я.
2. Судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.
3. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

1. Відповідно до ч.1 даної статті та п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування.
В тому випадку, якщо справа буде розглянута без участі органів опіки і піклування, рішення в будь-якому випадку підлягає скасуванню. Суд повинен вжити необхідних заходів для явки представників органів опіки і піклування в судове засідання, аж до застосування по відношенню до них заходів адміністративної відповідальності.
Громадянин, щодо якого розглядається справа, викликається в судове засідання, якщо це можливо за станом його здоров’я. Неявка громадянина в судове засідання не позбавляє суд права розглянути справу в його відсутності при додержанні вимог, передбачених ст.169 ЦПК.
2. Слід мати на увазі, що від вирішення питання про дієздатність особи залежить можливість його участі у розв’язанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому статтями ст.ст. 236-241 ЦПК України.
Одночасно з спором про право цивільне, питання про обмежену дієздатність або недієздатність особи може вирішуватись судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина. (п.8 постанови Пленуму Вевховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним”). Проте ВСУ не вказав в порядку якого судочинства повинна вирішуватися дана категорія справ. Очевидно, що питання про обмежену дієздатність або недієздатність особи може вирішуватись судом коли спір виник після смерті цього громадянина в порядку позовного провадження.
Своєрідно вирішується питання про судові витрати по цих справах: заявник звільнений від сплати судових витрат і вони відносяться на рахунок держави. Але якщо суд встановить, що заявник діяв несумлінно, з метою позбавлення дієздатності або обмеження дієздатності психічно здорової особи, суд стягує всі судові витрати із заявника. Новелою ЦК (ст.39) є те, що в ньому передбачено право на відшкодування заявником моральної шкоди у разі пред`явлення ним недобросовісної вимоги без достатніх підстав.
Стаття 241. Рішення суду

1. Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі – опікуна.
2. Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім’ї або органу опіки та піклування.
3. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.
4. Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування. Таке рішення є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування.

1. Відповідно до п.9 постанови Пленуму Вевховного Суду України № 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” за загальним правилом громадянин вважається недієздатним з часу набрання законної сили рішенням суду про визнання його недієздатним. В тих випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи й інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним.
Дана правова позиція ВСУ згодом знайшла своє законодавче закріплення в ст. 40 ЦК України. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної допомоги та інших доказів щодо психічного стану особи може визнати у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
2. Рішення суду в цих справах повинно відповідати вимогам статей 209, 210, 213, 215 та ін. В резолютивній частині рішення слід зазначати лише висновок суду про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним або про відмову в задоволенні заявлених про це вимог. Задовольняючи заяву, суд визнає громадянина обмежено дієздатним або недієздатним. Неправильно роблять ті суди, які вказують на конкретні обмеження в дієздатності (наприклад про позбавлення права одержувати заробітну плату, про призначення конкретної особи як опікуна чи піклувальника).
Рішення суду в справі набуває законної сили в звичайному порядку, тобто воно може бути оскаржене в суд апеляційної інстанції.
3. Законодавець в даній статті ЦПК закріпив положення, згідно з яким рішення після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздатній фізичній особі – опікуна.
Пленуму Верховного Суду України у п.6 постанови N 3 від 28.03.1972р. “Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним” зазначив, що після набрання рішенням законної сили суд повинен надіслати його копію органові опіки та піклування для призначення опікуна або піклувальника, а також у разі потреби надіслати копію рішення за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою.
Положення даної статті ЦПК та постанови Пленуму ВСУ не узгоджується із ст. 60 ЦК України. Відповідно до змін, які були внесені в ст. 60 ЦК:
1) Суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
2) Суд встановлює піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
3) Суд встановлює опіку над малолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування і призначає опікуна за поданням органу опіки та піклування.
4) Суд встановлює піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді буде встановлена, що вона позбавлена батьківського піклування і призначає піклувальника за поданням органу опіки та піклування.
Оскільки зміни в ЦК були внесені пізніше, ніж, прийнятий ЦПК, то потрібно застосовувати закон прийнятий пізніше (ЦК України).
При призначенні опікуна (піклувальника) беруться до уваги його можливості виконувати опікунські (піклувальницькі) обов`язки, стосунки між ним та підопічним. Опікун (піклувальник) призначається лише за його згодою і, як правило, з числа родичів чи близьких підопічному осіб.
4. Якщо особа, визнана судом обмежено дієздатною, припинить зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, суд може постановити рішення про скасування обмеження дієздатності.
З заявою до суду за місцем проживання особи можуть звернутися ті особи, які вправі порушити справу про визнання особи обмежено дієздатною (члени сім’ї, орган опіки та піклування, наркологічний або психіатричний заклад), а також сама особа або її піклувальник.
Для цього суду повинні бути надані наступні документи:
– копія рішення суду про визнання особи недієздатною або копія рішення суду про обмеження дієздатності особи;
– документи, що свідчать про видужання або значне поліпшення здоров’я особи, визнаної недієздатною, а саме, висновок судово-психіатричної експертизи, яка призначалася ухвалою суду (судді);
– докази, що підтверджують припинення особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами:
а) медичні висновки;
б) довідка про стан здоров’я;
в) виписка з історії хвороби;
г) довідка наркологічного диспансеру або лікаря-нарколога;
д) показання близьких родичів, членів сім`ї, сусідів, даними в судовому засіданні;
е) характеристиками з місця проживання, роботи й ін.
5. Громадянин, визнаний судом недієздатним або обжежено дієздатним, може бути поновлений у дієздатності у разі його видужання або значного поліпшення здоров`я. Рішення суду про це постановляється на підставі висновку судово-психіатричної експертизи. Ініціаторами цих справ можуть бути члени її сім’ї, опікун, орган опіки та піклування, наркологічний або психіатричний заклад, суд.
Відповідно до ч.2 ст.40 ЦК: якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.
Якщо справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним було порушено за заявою особи, яка не мала на це повноважень, суд не відмовляє в задоволенні заяви, а закриває провадження у справі на підставі п. 1 ст. 205 цього Кодексу, оскільки такі заяви зазначених осіб не підлягають розгляду в судах.