Цивільний кодекс України: коментар – Книга 5 ч. 13

Книга 1   Книга 2   Книга 3   Книга 4   Книга 5   Книга 6

Книга 5

ч. 1   ч.2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   

Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою

  1. 1. Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.
  2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.
  3. Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
  4. Дієздатність неповнолітніх віком від 14 до 18 років визначається ст. 32 ЦК, яка дещо обмежує їхні можливості щодо здійснення прав і виконання обов’язків. Проте підлітки, які досягли 14 років, самостійно відповідають за завдану ними шкоду — є повністю деліктоздатними (ст. 33 ЦК), що спричиняє можливість застосування до них повністю загальних положень ЦК щодо її відшкодування.

Правила про можливість притягнення неповнолітнього до цивільної відповідальності також закріплені у чинному кримінальному законодавстві. Так, згідно з ч. 2 п. 4 ст. 105 КК, до неповнолітньої особи, яка досягла 15 років, має майно, кошти або заробіток, та вчинила злочин, можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру, зокрема покладення на неї обов’язку відшкодування завданих майнових збитків.

  1. Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього віком від 14 до 18 років за завдану ним шкоду має виняток — обов’язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їхня відповідальність має додатковий (субсидіарний) характер. Тобто потерпілий спочатку пред’являє вимогу про відшкодування завданої шкоди до основного боржника — особи, яка завдала шкоди, а у разі незадоволення вимог у повному обсязі чи частково — до батьків (усиновлювачів) або піклувальника неповнолітнього. Субсидіарна відповідальність за неповнолітнього віком від 14 до 18 років покладається на обох батьків за принципом рівної дольової відповідальності незалежно від того, проживають вони разом чи окремо.

Самостійний дохід неповнолітнього може складатися із заробітної плати при постійній чи тимчасовій роботі, що регулюється положеннями трудового законодавства, доходу від підприємницької діяльності, відсотків від акцій, пенсії у разі втрати годувальника, аліментів тощо; власними коштами неповнолітнього можуть бути кошти на вкладах у банки, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок тощо; власне майно — те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Щодо поняття “достатнє” відносно майна неповнолітнього, то можливі наступні варіанти: а) у неповнолітнього взагалі нічого не має; б) він одержує так мало, що про самостійне відшкодування завданої ним шкоди мова йти не може. Тому ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає обов’язок батьків (усиновлювачів) або піклувальників відшкодувати завдану шкоду (майну, здоров’ю, моральну шкоду) або повністю, або у частці, якої не вистачає. Вибір одного з двох варіантів погашення боргу залежить від ступеня матеріального забезпечення неповнолітнього, а також від розміру завданої шкоди, мотиву поведінки, що спричинила завдання шкоди, ступеня вини як батьків (усиновлювачів) або піклувальників, так і самого заподіювача шкоди та потерпілого.

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім віком від 14 до 18 років, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Дещо інакше регламентує ч. 2 ст. 1179 ЦК обов’язок відшкодувати шкоду, завдану підлітком, позбавленого батьківського піклування, у зв’язку з чим він знаходиться у закладі, який за законом здійснює щодо нього функції піклувальника. Саме цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Надання закладу можливості відшкодувати шкоду не лише у повному обсязі, а й частково свідчить про те, що вихованець бере участь у витратах. Відносно можливості закладу довести свою невинність, то вона визначається за правилами ч. З ст. 1178 ЦК (див. коментар). Заклад має право зворотної вимоги (регресу) до особи, безпосереднім і професійним обов’язком якої було здійснення виховання неповнолітнього (педагога, вихователя та ін.). Проте й тут діє правило, закріплене ч. 5 ст. 1191 ЦК, що виключає можливість пред’явлення регресного позову до особи, яка завдала шкоди (див. коментар).

Якщо у разі завдання шкоди малолітнім про його вину мови взагалі не було, то вина підлітка не може не братися до уваги.

  1. Якщо обов’язок відшкодувати шкоду, завдану малолітнім, не припиняється ні з досягненням ним повноліття, ні після того, як він став власником майна, достатнього для погашення боргу, то інакше регулюється це питання у разі завдання шкоди неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Так, обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється: а) після досягнення особою, яка завдала шкоди повноліття; б) коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності

  1. Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.
  2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.
  3. Правила ст. 1180 ЦК регулюють питання відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності. Так, шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. Тобто на нього поширюються загальні правила відшкодування шкоди, оскільки у момент завдання шкоди він діяв як особа, що володіє повною дієздатністю.

Підстави набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності закріплені в ст. 35 ЦК. Так повна цивільна дієздатність може бути надана: а) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також, яка б) бажає займатися підприємницькою діяльністю; в) неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини. Для набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності необхідна наявність письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — рішення суду про надання такого права.

Для вирішення питання про покладення на неповнолітнього обов’язку відшкодувати завдану ним шкоду важливо встановити момент виникнення у нього повної цивільної дієздатності. Згідно з ч. 2, 3 ст. 35 ЦК фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту винесення рішення органу опіки та піклування, а також з моменту державної реєстрації особи, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю як підприємця.

  1. Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього після набуття ним повної цивільної дієздатності за завдану шкоду, закріплене в ч. 1 ст. 1179 ЦК, також має виняток — обов’язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їхня відповідальність має додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179).

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім після набуття ним повної цивільної дієздатності, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК). Правила ч. 2 ст. 1180 ЦК передбачають, що покладення обов’язку на батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітнім має місце лише за умови надання останніми згоди на набуття ними повної цивільної дієздатності. Тобто, якщо неповнолітнім набуто повну цивільну дієздатність без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, а на підставі рішення суду, то останні звільняються від обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

Обов’язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється лише після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття.

 

Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами

  1. 1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
  2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
  3. Правила про відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами віком до 14 років, містяться в ст. 31 та ст. 1178 ЦК. Із змісту цих правил випливає покладення обов’язку відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, на батьків (усиновлювачів), опікуна чи на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього.

Шкода може бути завдана як одним малолітнім, так і групою осіб. Згідно з ч. 1 ст. 1181 ЦК у разі завдання шкоди спільними діями кількох малолітніх осіб шкода відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується принцип дольової відповідальності, оскільки батьки (усиновлювачі), опікуни не є особами, які безпосередньо завдали шкоди, незважаючи на створення своєю поведінкою (неналежне виховання, відсутність нагляду за дітьми тощо) необхідних передумов для завдання шкоди. У зв’язку з цим щодо них не застосовуються правила ст. 1190 ЦК, що передбачає солідарну відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Навпаки, діє загальне правило ст. 540 ЦК про дольовий характер зобов’язань з множинністю осіб. У даному разі частки відповідальності батьків (усиновлювачів), опікунів різних малолітніх осіб передбачаються рівними, крім випадку, коли один із них не доведе, що його вина в недобросовісному здійсненні або ухиленні від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою є меншою. Ступінь вини самих малолітніх осіб, які завдали шкоди на розмір відповідальності своїх батьків (усиновлювачів), опікунів не впливає у зв’язку з їхньою психічною незрілістю.

У разі відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох малолітніх осіб, їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами ч. 1 ст. 1181 ЦК передбачає можливість її відшкодування у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте, відповідачам надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої малолітніми, як одразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

  1. Зміст ч. 2 ст. 1181 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами і одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ч.-1 ст. 1181 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома малолітніми особами, закладом ч. 2 ст. 1181 ЦК закріплює можливість її відшкодування у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами

  1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
  2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
  3. Правила про відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років, містяться в ст. 32 та ст. 1179 ЦК. Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років є повністю деліктоздатними, тобто самостійно відповідають за завдану ними шкоду на загальних підставах. Проте ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає можливість покладення обов’язку відшкодувати завдану шкоду на батьків (усиновлювачів), піклувальника у разі відсутності у неповнолітнього майна, достатнього для відшкодування, їхня відповідальність має додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Шкода може бути завдана також як одним неповнолітнім, так і групою осіб. Згідно з ч. 1 ст. 1182 ЦК у разі завдання шкоди спільними діями кількох неповнолітніх осіб шкода відшкодовується ними у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте представнику неповнолітнього надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми, як одразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

  1. Зміст ч. 2 ст. 1182 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома неповнолітніми особами і одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ст. 540 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами закладом ч. 2 ст. 1182 ЦК закріплює можливість її відшкодування у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав і.   Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків.

  1. Правила ст. 1183 ЦК визначають відповідальність осіб, позбавлених батьківських прав, насамперед — права на виховання, зокрема відповідальність за завдану дитиною шкоду. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав передбачені в статтях 164—166 СК України.

Для покладення відповідальності на батьків, позбавлених батьківських прав, необхідно встановити причинний зв’язок між неналежним виконанням батьком своїх обов’язків та поведінкою дитини, що спричинила завдання шкоди. Так неналежним виконанням батьківських обов’язків є безвідповідальне ставлення до виховання своїх дітей у формі ухилення батьків від обов’язку піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, експлуатації своєї дитини, застосування фізичних та інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини, а також аморальної, антигромадської поведінки батьків, що здійснює негативний вплив на дітей.

Оскільки батьки є відповідальними за протиправну поведінку, то позбавлення їх батьківських прав вважається їх додатковим обтяженням. Особи, позбавлені батьківських прав, втрачають не лише право на особисте виховання своїх дітей, а також всі інші права, що випливають із факту спорідненості з дитиною. Проте за ними зберігаються деякі обов’язки як покарання за скоєне. Зокрема, обов’язок утримувати свою дитину (ч. 2 ст. 166 СК України), а також відшкодувати шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми. Таким чином, на батьків покладається додатковий тягар за неналежне виховання своїх дітей, відсутність будь-якого нагляду за дитиною, турботи про її життєво необхідні потреби. Тобто мова завжди йде про наслідки неналежного виконання батьківських обов’язків, що спричинило завдання шкоди.

Покладення обов’язку на осіб, позбавлених батьківських права, відшкодувати шкоду, завдану їхніми неповнолітніми дітьми є новим правилом. Поява даної норми свідчить саме про намір впливати на певну категорію батьків за допомогою цивільного законодавства.

Зміст ст. 1183 ЦК застосовується до випадків завдання шкоди як малолітніми, так і неповнолітніми особами; незалежно від місця їх перебування після винесення рішення судом про позбавлення батьків їхніх батьківських прав (під опікою, піклуванням, у сім’ї — усиновлювачів або в дитячому закладі).

Батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їхніми дітьми, якщо не доведуть відсутність своєї вини.

Відповідальність за шкоду, завдану дитиною, покладається на батьків лише протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав з дати вступу судового рішення про позбавлення батьківський прав у законну силу. Таким чином, ст. 1183 ЦК поширює правила про позовну давність на вимоги, що випливають із сімейних відносин.

Батьки, позбавлені батьківських прав, відповідають за власну вину, тому вони не наділені правом пред’явити регресну вимогу до дитини як особи, що завдала шкоди.

 

Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою
  1. 1. Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов’язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.
  2. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
  3. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві (див. коментар до ст. 39 ЦК). Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно зі ст. 41 ЦК (див. коментар) правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов’язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов’язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що передбачається. Тобто за неналежне виконання своїх обов’язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди (див. Розділ III Закону України від 22 лютого 2000 року “Про психіатричну допомогу”). Тому, особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов’язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов’язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

  1. Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин: а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди; б) наявність такого майна у недієздатної особи; в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Мова про відшкодування шкоди за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди може йти лише у разі її завдання каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого.

З позовом до суду, згідно з ч. 2 ст. 1184 ЦК, можуть звернутися як потерпілий, так і опікун. Суд має право з урахуванням конкретних обставин покласти обов’язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди.

 

Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена
  1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.
  2. Обмеження дієздатності фізичної особи має місце у випадках, передбачених ст. 36 ЦК та в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством. Метою такого обмеження є охорона законних прав та інтересів осіб, про яких громадянин зобов’язаний турбуватися згідно з нормами СК України. Тому обмеження дієздатності фізичної особи спрямоване лише на здатність укладати правичини, проте ніяким чином не впливає на її деліктоздатність.

Правила ст. 1185 ЦК про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, повторюють зміст загальної норми ст. 37 ЦК, згідно з якою особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі.

Аналізуючи зміст ст. 1185 ЦК, слід ураховувати наступне:

а) обмежити в цивільній дієздатності можна як повнолітніх осіб, так і неповнолітніх віком від 14 до 18 років, якщо вони працюють і зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами (див. коментар до ст. 36 ЦК);

б) у разі завдання шкоди фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, суд не враховує, чи шкоду завдано у стані алкогольного сп’яніння, чи ні: у будь-якому випадку мають місце наслідки, передбачені ст. 1185 ЦК.

в) якщо особа, цивільна дієздатність якої обмежена, завдала шкоди спільно з іншими особами (дієздатними), то вони спільно несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами ст. 1190 ЦК.

Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

  1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

  1. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв’язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.
  2. Нездатність фізичної особи усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними свідчить про відсутність його вини у завданні шкоди, тому згідно з загальним правилом відшкодування шкоди, деліктоздатна особа за даної обставини не несе відповідальність за завдану шкоду.

Було б цілком несправедливо перекласти повністю ризик настання шкідливих наслідків на потерпілого, тому з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Проте із загального правила є винятки. Так завдання шкоди фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо. Тобто дані обставини не свідчать про відсутність вини заподіювача шкоди, а, навпаки, є обтяжуючою обставиною. Тому у даному випадку особа, яка завдала шкоди, зобов’язана її відшкодувати на загальних підставах.

  1. Також до обставин, що свідчать про відсутність вини особи, яка завдала шкоди, ч. 2 ст. 1186 ЦК відносить її психічний розлад або недоумство. Спеціальне врегулювання даної обставини ґрунтується на бездіяльності осіб, які зобов’язані були, згідно з Законом України “Про психіатричну допомогу”, вимагати у судовому порядку визнання такої особи недієздатною (див. коментар до ст. 39 ЦК). Тому суду надається право постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої такою особою, на її чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей. Проте правила даної норми передбачають вимоги, яким повинні відповідати дані особи на момент завдання шкоди: а) бути повнолітними та працездатними; б) проживати разом із цією особою; в) знати про її психічний розлад або недоумство.

У разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК) має місце відповідальність без вини, тому правила ст. 1186 ЦК не поширюються на випадки завдання шкоди таким джерелом.

 

Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки і. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, та інших осіб.

  1. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
  2. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.
  3. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
  4. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
  5. Вперше на рівні закону в ст. 1187 дається визначення джерела підвищеної небезпеки як “діяльності, пов’язаної з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність здійснює, та інших осіб”.

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також містяться у визначенні, яке на рівні керівних роз’яснень запропонував Пленум Верховного Суду України в постанові № 6 від 27 березня 1992 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”: “Джерелом підвищеної небезпеки слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об’єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі ж самі властивості” (п. 4). Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки; предметами, піднятими на висоту, або заглибленими і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Законодавця цікавлять особливі, специфічні властивості об’єкта: імовірність проявлення цих шкідливих властивостей навіть при максимальній уважності володільця джерела під час його експлуатації при врахуванні ним усіх відомих йому специфічних шкідливих проявів джерела; при зведенні ймовірності заподіяння шкоди вольовим зусиллям володільця джерела підвищеної небезпеки до можливого мінімуму. Джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу непередбачуваність зі сторони її власника.

Тобто, найбільш характерними ознаками джерела підвищеної небезпеки є: а) неможливість повного контролю з боку людини, б) наявність шкідливих властивостей; в) велика ймовірність завдання шкоди.

У ч. 1 ст. 1187 закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. (Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв’язку з постійним розвитком науки та техніки). Саме у зв’язку з відсутністю виключного переліку на практиці виникає необхідність вирішення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в цей перелік не включається. Тому суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з’ясовує наявність його характерних ознак.

Так судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергія використовувалася не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточуючих.

Усі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки. До цих джерел наука і практика відносить також і всі військово-транспортні засоби як: автомашини, самохідні установки та ін.

Одна й та сама річ (агрегат, комплексне обладнання тощо) може створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, до транспортних засобів належать також тролейбуси, трамваї та ін., що приводяться в рух електричною енергією. Цей вид транспорту володіє певними особливостями, оскільки його шкідливі властивості не тільки механічного характеру, але й також проявляються у можливості ураження електричним струмом.

До фізико-хімічних джерел підвищеної небезпеки відносять всі промислові або науково-дослідні агрегати і апаратуру, що створює радіоактивність у небезпечних дозах.

Із змісту ст. 1187 ЦК випливає, що всі домашні тварини, хоча б вони і не володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх знаходження у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК може бути пов’язаний не тільки з якісними, але й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточуючих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов’язане з підвищеною небезпекою. Отрута і бактерициди у встановлених медициною кількостях використовуються для виготовлення ліків і лікування, тобто не є джерелом підвищеної небезпеки. Навпаки, діяльності громадян і організацій, пов’язаної з їх виробництвом, зберіганням у великих кількостях і переробкою, характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Призначенням зброї є ураження живого об’єкта, техніки тощо, тобто саме в заподіянні іншим шкоди. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий, коли її володілець дотримується правил поводження з нею, тому випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є підставою для протилежного висновку). Так, в постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 24.12.1965 року за позовом Степанян зазначено, що мисливська зброя, пострілом з якої було вбито чоловіка позивачки, не є джерелом підвищеної небезпеки. Проте діяльність по організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, незважаючи на знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки полягає в наявності лише трьох підстав для виникнення відповідальності: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювана шкоди; в) наявність причинного зв’язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто, особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки відповідає й за випадкове її завдання (без вини). Відповідальність такої особи поширюється до межі непереборної сили. Тому її називають підвищеною.

  1. Обов’язок відшкодувати завдану шкоду джерелом підвищеної небезпеки, покладається на володільця джерела. Правила ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачають, що володільцем джерела підвищеної небезпеки є “особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку”. Тобто вказується на дві ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки — юридичну і матеріальну. Так за юридичною ознакою володільцем визнається тільки та особа, яка володіє певним правом щодо джерела підвищеної небезпеки. Таким правом може бути право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо. Згідно з матеріальною ознакою володільцем визнається той власник або інший титульний володілець джерела підвищеної небезпеки, який одночасно фактично його використовує, зберігає або утримує.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов’язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то дане діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на нього буде покладено обов’язок відшкодовувати шкоду згідно зі ст. 1187 ЦК.

Якщо власник передає транспортний засіб іншій особі в технічне управління без належного правового оформлення, то суб’єктом відповідальності є власник транспортного засобу. Якщо ж особа керувала транспортним засобом по довіреності, то на нею покладається обов’язок відшкодувати завдану шкоду, а не на власника.

Щодо транспортних засобів, ЦК передбачає два види найма — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798 ЦК) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798 ЦК). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладається на наймодавця (ст. 805 ЦК), то в другому — на наймача (ст. 804 ЦК).

  1. Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб’єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що дане джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Тобто згідно з ч. З ст. 1187 ЦК, особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.
  2. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК; див. п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р.).
  3. Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності у двох випадках: якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок дії непереборної сили або умислу потерпілого. У першому випадку слід довести: а) наявність обставин непереборної сили; б) її надзвичайний характер; в) неможливість попередити за даних умов; г) причинний зв’язок між даною обставиною і завданою шкодою. У даному випадку ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

До обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за завдання шкоди, ЦК також відносить умисел потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому завдано ушкодження здоров’я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами зменшення розміру відшкодування (див. коментар до ст. 1193).

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

  1. 1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1)  шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2)  за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3) за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

  1. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.
  2. У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно зі ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. Так за правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК (див. також п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р.), якщо шкоди, завдано одній особі з вини іншої особи, то вона відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

  1. Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (див. коментар до ст. 1190 ЦК). Підставами звільнення володільців джерел підвищеної небезпеки від обов’язку відшкодувати завдану шкоду іншим особам можуть бути дія непереборної сили або умисел самого потерпілого (ст. 1187). Також при покладенні відповідальності на володільців джерел враховуються груба необережність самого потерпілого та матеріальне становище заподіювача шкоди — фізичної особи (ст. 1193 ЦК).

 

Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди

  1. 1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.
  2. Зміст ст. 1189 ЦК має відсильний характер, оскільки закріплює положення про те, що “особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом”.

Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюються Законом України від 13.12.2001 р. “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”, а також Законом України від 08.01.1995р. “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” і Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду.

Дані законодавчі акти є основоположними у ядерному законодавстві України. Вони встановлюють пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов’язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулюють діяльність, пов’язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, забезпечення відшкодування шкоди, зумовленої радіаційним впливом, встановлюють також правові основи міжнародних зобов’язань України щодо використання ядерної енергії.

Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядерного інциденту; в) причинного зв’язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, ядерною шкодою є втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров’ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, завдана майну, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, завданої самій установці або транспортному засобу, яким здійснювалося перевезення.

Ядерний інцидент — це будь-яка подія або ряд подій одного й того ж походження, що завдають ядерної шкоди, який може мати форму прояву, наприклад, радіаційної аварії (події, внаслідок якої втрачено контроль над ядерною установкою, джерелом іонізуючого випромінювання, і яка призводить або може призвести до радіаційного впливу на людей та навколишнє природне середовище, що перевищує допустимі межі, встановлені нормами, правилами і стандартами з безпеки).

Суб’єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Так на нього покладається відповідальність, якщо ця шкода завдана ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не була прийнята іншим оператором згідно з письмовою угодою.

Оператор ядерної установки звільняється від деліктної відповідальності, якщо ядерний інцидент виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання. Якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій завдана шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром завдати шкоду, оператор за рішенням суду може звільнятися повністю або частково від обов’язку відшкодування шкоди, завданої такій особі.

Якщо ядерна шкода виникла за наявності вини декількох операторів, то вона відшкодовується ними частково. Проте, якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визначена, ці оператори несуть солідарну відповідальність.

Коли ядерна шкода та неядерна шкода спричинені спільно ядерним інцидентом та подіями іншого характеру, то неядерна шкода, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної, вважається ядерною шкодою, спричиненою цим ядерним інцидентом.

Відповідальність за шкоду, спричинену Чорнобильською катастрофою, встановлюється Законом України від 28.01.1991 р. “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Ядерна шкода підлягає відшкодуванню виключно у формі грошової компенсації. Вона може бути відшкодована на підставі договору про відшкодування ядерної шкоди або рішення суду. Так договір про відшкодування ядерної шкоди укладається між оператором з потерпілим за участю страховика (іншого фінансового гаранта). Він потребує нотаріального посвідчення та повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Укладаючи договір про відшкодування, потерпіла особа здійснює своє право на відшкодування ядерної шкоди.

У разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішується судом.

Для встановлення факту ядерного інциденту, факту завдання ядерної шкоди та причинного зв’язку між ними обов’язково проводиться судова експертиза.

Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Так відповідальність за завдання смерті обмежується сумою, що дорівнює 2 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) за кожного померлого; за шкоду, завдану здоров’ю або майну особи, обмежується сумою, що дорівнює 5 000 неоподаткованих доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) перед кожним потерпілим, але не більше розміру фактичного завдання шкоди.

Фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду здійснюється оператором шляхом: а) страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути завдана внаслідок ядерного інциденту; б) отримання інших видів фінансового забезпечення, передбаченого законами України.

У разі відсутності в оператора майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов’язок її відшкодувати покладається на державу. Здійснивши відшкодування, держава набуває права зворотної вимоги (регресу), яке реалізується шляхом пред’явлення відповідного виконавчого документа до виконання на свою користь протягом п’яти років з моменту здійснення нею відшкодування.

Законом встановлюються спеціальні строки пред’явлення вимоги для відшкодування ядерної шкоди, яка завдана: а) майну або навколишньому природному середовищу — десять років з дня завдання шкоди; б) внаслідок ядерного інциденту, пов’язаного з ядерним матеріалом, який під час цього інциденту був викрадений, загублений, викинутий чи залишений без догляду — відраховується з дня цього інциденту, але не повинен перевищувати двадцяти років з дня крадіжки, втрати, викинення чи залишення без догляду. Проте право на відшкодування ядерної шкоди у зазначених випадках втрачає силу, якщо позов не подано протягом трьох років від дня, коли особа, якій завдано ядерної шкоди, знала або мала знати про таку шкоду і про оператора, який є відповідальним за цю шкоду, за умови, що встановлені періоди не будуть перевищені.

Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, завданої життю і здоров’ю особи, не обмежується строком давності.

Відшкодування ядерної шкоди також включає кошти, які виплачуються з фондів соціального страхування та соціального забезпечення, фондів медичного страхування, а також кошти, які виплачуються у разі нещасного випадку на виробництві або на випадок професійних захворювань. Фонди, за рахунок яких здійснено відшкодування, та організації, які виплатили зазначені суми на відшкодування ядерної шкоди, мають право регресного позову до оператора.

Оператор має право регресу лише у двох випадках: а) якщо це право передбачено письмовою угодою; б) проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром завдати шкоду, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент.

 

Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

  1. 1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
  2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали

шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

  1. Спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов’язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, збігалися за часом. Дане правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку. Проте причинний зв’язок між кожною дією окремо і наслідком повинен бути прямим, а не опосередкованим.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність за правилами ст. 543 ЦК. Тобто потерпілий має право вимагати відшкодування завданої шкоди частково або в повному обсязі як від усіх осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1. ст. 543 ЦК). В останньому випадку виконання зобов’язання із відшкодування шкоди одним із її заподіювачів припиняє зобов’язання повністю або частково. У разі одержання відшкодування не в повному обсязі від одного із заподіювачів шкоди, потерпілий має право вимагати недоодержане від решти осіб, які завдали шкоди. Оскільки солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконано в повному обсязі, особи, які завдали шкоди, не звільняються від зобов’язання (ч. 2 п. 2 ст. 543 ЦК).

Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч. 1 ст. 544 ЦК.

Якщо один із заподіювачів шкоди не сплатив частки, належної особі, яка завдала шкоди і у повному обсязі виконала солідарний обов’язок, несплачене припадає на кожного з решти заподіювачів у рівній частці (ч. 2 ст. 543 ЦК). Тобто ризик невиконання одним із співборжників за регресною вимогою покладається порівну на решту боржників.

  1. Суд має право притягнути осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, до часткової відповідальності, замість солідарної, якщо подано відповідну заяву потерпілим. Частки відповідальності по відшкодуванню шкоди визначаються судом за правилами відповідно до ступеня їхньої вини.

Як солідарна, так і часткова відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, не виключає врахування вини потерпілого та матеріального становища осіб, які завдали шкоди (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

 

Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

  1. 1. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
  2. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.
  3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.
  4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов’язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.
  5. Право зворотної вимоги (регресу) — це вимога кредитора до боржника (особи, яка завдала шкоди) про повернення сплаченого за його вини відшкодування потерпілому.

За загальним правилом, на боржника за зворотною вимогою покладається обов’язок відшкодувати кредитору сплачений ним третій особі платіж у повному обсязі. Проте є винятки з даного правила. Наприклад, працівники за шкоду, завдану під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, несуть відповідальність за нормами трудового законодавства, де передбачається можливість за певних обставин зменшити розмір відшкодування. Якщо ж шкоди завдано працівником не під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків, то відповідальність перед юридичною особою або фізичною особою на нього покладається за нормами цивільного законодавства, тобто в повному обсязі.

Право зворотної вимоги до боржника виникає з моменту відшкодування потерпілому шкоди і з цього часу починається перебіг строку позовної давності. Суд не має права задовольнити регресний позов, якщо на момент винесення рішення позивач не відшкодував завдану шкоду.

  1. Відповідно до змісту ч. 2 ст. 1191 ЦК, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину проти здоров’я громадян. Правила даної норми застосовуються за наявності наступних обставин: а) наявність особистої шкоди — ушкодження здоров’я; б) протиправна поведінка особи, яка завдала шкоди, містить ознаки злочину; в) відшкодування шкоди мало місце за рахунок держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади чи юридичних осіб. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі коштів, витрачених на лікування потерпілого від злочину.
  2. Якщо особа, яка завдала шкоди відповідає за свої дії перед особою, яка відшкодувала шкоди за наявності вини, то діє презумпція її вини, згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК. Проте ч. З ст. 1191 ЦК передбачає виняток, згідно з яким застосовується презумпція невинуватості. Вона поширюється на зворотні вимоги держави у разі реалізації ними права на зворотну вимогу до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили. Тобто дії посадової, службової особи зазначених органів повинні бути кваліфіковані як злочинні, а регулювання в цій галузі права ґрунтується на презумпції невинуватості.
  3. Оскільки відповідальність за дії інших осіб за статтями 1178—1184 ЦК можлива лише за наявності власної вини особи, яка притягується до відповідальності, то остання, відшкодувавши шкоду, не має права зворотної вимоги до особи, яка безпосередньо завдала шкоди. Наприклад, малолітні особи віком до 14 років і недієздатні фізичні особи є неделіктоздатними внаслідок відсутності вини в правовому розумінні в їхніх неправомірних діях. У випадках з неповнолітніми віком від 14 до 18 років субсидіарна відповідальність пов’язана з економічними причинами. Тобто неможливість самостійно задовольнити вимоги із відшкодування шкоди потерпілому логічно породжує неможливість задовольнити регресні вимоги.

 

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

  1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір збитків, що  підлягають  відшкодуванню  потерпілому,   визначається   відповідно  до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
  2. Стаття передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого: а) в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити річ тощо); б) відшкодування завданих збитків (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Згідно зі ст. 1192 ЦК потерпілому надається право вибору способу відшкодування шкоди як найбільш прийнятного для нього, однак кінцеве рішення залишається за судом.

Відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов’язку надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі, застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. Коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на момент розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди.

Як при відшкодуванні шкоди в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовується упущена вигода у зв’язку з завданням шкоди майну.

Постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передання цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не може вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).

У тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів (див. постанову Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування завданої шкоди” п. 9).

 

Стаття 1193.  Урахування вини потерпілого і матеріального становища
фізичної особи, яка завдала шкоди                                                         .

  1. 1. Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.
  2. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.
  3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.
  4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.
  5. У ст. 1193 ЦК містяться підстави, за яких деліктна відповідальність не має місця взагалі або її розмір зменшується порівняно із вимогою відшкодування шкоди в повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). До них відносять вину потерпілого та матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди.

Вина потерпілого — це психологічне ставлення потерпілого до своєї поведінки, яка, порушуючи норми об’єктивного права, тягне застосування певної санкції, що проявляється в зменшенні чи в позбавленні потерпілого права на відшкодування. У разі завдання шкоди враховується тільки умисел та груба необережність потерпілого.

Згідно з ч. 1 ст. 1193 ЦК умисел потерпілого належить до юридичного факту за наявності якого особа, яка завдала шкоди, безумовно звільняється від обов’язку її відшкодувати. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати.

  1. На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство не поділяє умисел на прямий і непрямий, проте розрізняє грубу та просту необережність. Так, коли людина не дотримується високих вимог, пред’явлених до неї як особистості, що здійснює за даних умов певний вид діяльності, вона допускає просту необережність; у тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність. Згідно з ч. 2 ст. 1193 ЦК на розмір відшкодування завданої шкоди впливає тільки груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т. п.).

Стаття 1193 ЦК передбачає два випадки, за яких може мати місце груба необережність потерпілого: а) наявність грубої необережності потерпілого з одночасною відсутністю вини особи, яка завдала шкоди, у разі настання відповідальності незалежно від вини; б) має місце як груба необережність потерпілого, так і вина особи, яка завдала шкоди.

Згідно з правилами ч. 2 ст. 1193 ЦК, суд, з урахуванням обставин справи, за наявності грубої необережності потерпілого, яка сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може зменшити розмір відшкодування.

  1. У ч. З ст. 1193 ЦК зазначені обставини, коли вина потерпілого не враховується. Тобто мова йде про відшкодування: а) додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК; б) завданої смертю годувальника; в) у разі відшкодування витрат на поховання.
  2. У правилах ч. 4 ст. 1193 ЦК передбачається можливість врахування матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок — зменшення судом розміру відшкодування. Тобто дана норма застосовується тоді, коли: а) відповідачем за даних обставин може бути тільки фізична особа; б) відшкодування шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище.

 

Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність

  1. 1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
  2. Страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди, передбачене ЦК (див. коментар до ст. 980 ЦК), є однією з форм забезпечення виконання зобов’язань особою, яка її завдала. Однак страхове відшкодування або страхова сума, що підлягає сплаті потерпілому, не завжди покриває завдану шкоду, оскільки межі відповідальності страховика встановлюються угодою між сторонами, а у разі обов’язкового страхування — законом, і ґрунтується на гіпотетичних (умовно передбачуваних), а не фактичних розмірах відповідальності. У ст. 1194 ЦК закріплюється обов’язок особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням.

Правила ст. 1194 ЦК застосовуються тільки у разі, коли особа застрахувала ризик своєї цивільної відповідальності за добровільним або обов’язковим страхуванням на користь третьої особи. Тобто дана норма не поширюється на випадки укладення договорів страхування майна, відповідальності за договором, підприємницького ризику, особистого страхування.

Так відповідно до Закону України від 7 вересня 1996р. “Про страхування” (ст. 7) об’єктами обов’язкового страхування цивільної відповідальності, на які поширюються положення ст. 1194 ЦК, є: а) страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов’язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих третім особам; б) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; в) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту; г) страхування цивільної відповідальності суб’єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об’єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежовибухонебезпечні об’єкти та об’єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру; д) страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров’ю людей; е) страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров’ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів; є) страхування цивільної відповідальності суб’єктів космічної діяльності; ж) страхування відповідальності суб’єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів; з) страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України; к) страхування відповідальності власників собак (за переліком порід, визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам; л) страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї; м) страхування відповідальності суб’єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну.

Окрім ЦК та Закону України “Про страхування”, які здійснюють регулювання страхових зобов’язань у цілому, було прийнято ряд спеціальних нормативних актів щодо проведення страхування цивільної відповідальності. Наприклад, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів здійснюється на підставі Положення про порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996р. Зокрема, для здійснення обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, завдану третім особам, створено моторне (транспортне) страхове агентство.

За загальним правилом особа, на користь якої здійснено страхування (потерпілий), не має права звернутися безпосередньо до страхувальника. Вимога про відшкодування шкоди пред’являється до страховика. Проте, якщо страхового відшкодування (сплату якого проводить страховик) недостатньо, страхувальник (для повного відшкодування завданої ним шкоди) зобов’язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто ст. 1194 ЦК з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника.

 

  • 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю

Стаття 1195. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я

  1. 1. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.
  2. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала, розмір відшкодування визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
  3. Шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, відшкодовується без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів.
  4. Договором або законом може бути збільшений обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
  5. Завдання шкоди життю та здоров’ю фізичної особи породжує відповідний обов’язок відшкодувати завдану шкоду. Однак порівняно з загальними підставами відшкодування завданої шкоди (див. коментар до ст. 1166 ЦК) даний вид деліктних зобов’язань наділений цілою низкою специфічних ознак.

Положення коментованої статті є загальною нормою, що регулює відносини по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі. Зокрема, в ч. 1 коментованої статті містяться загальні підстави відшкодування шкоди, завданої здоров’ю фізичної особи внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я.

Насамперед, чинне законодавство передбачає відповідальність за завдання шкоди здоров’ю фізичної особи каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Поняттям “каліцтво”, у свою чергу охоплюється дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров’я. Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, внаслідок чого йому завдається фізичне ушкодження, наприклад, удар, результатом якого є перелом кісток. Тоді як професійне захворювання характеризується як таке ушкодження здоров’я, що передбачено чинним законодавством (див. постанова Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2000 р. № 1662 “Про затвердження переліку професійних захворювань”) та стало результатом не одноразового, а систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є характерними для даного виду професії. Так, наприклад, хронічний бронхіт є професійним захворюванням осіб, які працюють на шахтах, рудниках, відкритих кар’єрах тощо.

Поняттям “інше ушкодження здоров’я” охоплюється будь-яке, не пов’язане з каліцтвом, пошкодження здоров’я, що наступило внаслідок так званого загального захворювання. При цьому дане загальне захворювання не пов’язане ні зі специфікою професії, ні з травматичним впливом на організм людини, а є видом ушкодження здоров’я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм, наприклад, коли внаслідок відключення опалення особа захворіла на гостре респіраторне захворювання.

Специфіка шкоди, яка завдана здоров’ю, полягає також і в тому, що вона не може бути відшкодована в натурі та оцінена в грошовому еквіваленті. І тому об’єктом відшкодування буде не зазначена шкода, а лише майнові втрати, що зазнала фізична особа внаслідок завдання цієї шкоди. До таких втрат законодавець відносить: а) заробіток (дохід), втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності; б) додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо. Однак цей перелік є орієнтовним і у випадку, коли потерпілий має ще й інші втрати, які пов’язані з відповідним ушкодженням здоров’я, то він має право вимагати і їх відшкодування. Також потрібно зазначити, що у випадку завдання ушкодження здоров’ю фізичної особи, вона має право на відшкодування моральної шкоди, що завдана таким ушкодженням. Відшкодування моральної шкоди можливе на загальних підставах, що передбачені чинним законодавством (див. коментар до ст. 1168 ЦК України).

Протиправність діяння полягає в тому, що будь-яке діяння, яким завдається шкода здоров’ю фізичної особи, як правило, презюмується протиправним. Це зумовлюється тим, що життя та здоров’я фізичної особи визнається вищою соціальною цінністю і не можуть бути пошкоджені, а правовідносини, які опосередковують відповідні блага, мають абсолютний характер. Однак в окремих випадках, що прямо передбачені в законі, шкода, яка завдається здоров’ю, є правомірною, наприклад, необхідна оборона. При цьому протиправним вважається також завдання шкоди життю та здоров’ю внаслідок неналежного виконання умов договору, наприклад, коли каліцтво чи інше ушкодження здоров’ю або смерть завдаються внаслідок неналежного виконання договору перевезення (див. коментар до ст. 1196 ЦК).

Певними особливостями наділений також і причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням і завданою шкодою. У даних деліктних зобов’язаннях він має складний характер, що зумовлено специфікою завданої шкоди. Тобто слід доводити наявність причинно-наслідкового зв’язку не тільки між протиправним діянням та каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, але й причинно-наслідковий зв’язок між даними ушкодженнями здоров’я та зазначеними майновими втратами.

І нарешті, певними особливостями наділена і вина заподіювача шкоди у даному деліктному зобов’язанні. Як і за загальними правилами, вина заподіювача презюмується, аж допоки він не доведе свою невинність. Однак у випадках, коли ця шкода завдається незаконними діяннями органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування (ст. ст. 1173—1175 ЦК), судових та правоохоронних органів (ст. 1176 ЦК), джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК) та в деяких інших випадках, що прямо передбачені законом, то вона відшкодовується незалежно від вини особи, яка завдала цю шкоду. А в окремих випадках, що прямо передбачені законодавством, шкода, яка завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, також може підлягати відшкодуванню (ч, 3 ст. 1166 ЦК). При цьому слід зауважити, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача у випадках, коли вона завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК), незаконних дій судових та-правоохоронних органів (п, 2 ч, 2 ст. 1167 ЦК) та в інших випадках, встановлених законом (п. З ч. 2 ст. 1167 ЦК).

Як уже зазначалось, коментована стаття є загальною нормою та стосується усіх без винятку випадків завдання шкоди життю та здоров’ю. Однак у випадках, коли шкода завдається від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання працівнику, який застрахований у порядку загальнообов’язкового державного соціального страхування, то виникає ціла низка специфічних ознак. Так, насамперед, окрім ЦК ці зобов’язання врегульовуються Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, Кодексом законів про працю України, Законом України “Про охорону праці” та іншими нормативно-правовими актами. Обов’язковому страхуванню від нещасного випадку підлягають: а) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); б) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах; в) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або інших підприємствах за спеціальними договорами. Крім того добровільно можуть застрахуватися також священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; особи, які забезпечують себе роботою самостійно; громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Особливість у відшкодуванні цього делікту полягає в тому, що відповідальність відшкодувати відповідну шкоду покладається на певний фонд соціального страхування. І тільки у випадку, якщо сума страхових виплат не покриває завданої шкоди в повному обсязі, то страхувальник має право вимагати відшкодування шкоди в частці, якої не вистачає в заподіювача шкоди, чи особи, яка несе відповідальність за це завдання.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 р. скасували Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної’ працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23.06.1993р.

  1. У ч. 2 коментованої статті закріплюється обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичної особи, яка в момент завдання шкоди не працювала. Так розмір майнових втрат, що зазнала фізична особа, внаслідок завдання цієї шкоди законодавець визначає виходячи з розміру мінімальної заробітної плати.
  2. Згідно з ч. З коментованої статті підлягає відшкодуванню шкода, завдана фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, без урахування пенсії, призначеної у зв’язку з втратою здоров’я, або пенсії, яку вона одержувала до цього, а також інших доходів. Вони вважаються засобами соціального захисту, завдяки яким держава реалізує свою соціальну функцію, тому такі відносини не є цивільно-правовими зобов’язаннями
  3. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, можливе за договором або законом (ч. 4 коментованої статті). Чинним законодавством передбачені такі найбільш важливі випадки збільшення розміру обсягу та розміру відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я: а) якщо працездатність потерпілого знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди (див. коментар до ст. 1203 ЦК); б) у разі підвищення вартості життя (див. коментар до ч. 1 ст. 1208 ЦК); в) у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати (див. коментар до ч. 2 ст. 1208 ЦК) тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

 

Стаття 1196. Відшкодування шкоди, завданої фізичній особі під час виконання нею договірних зобов’язань

  1. 1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань (договір перевезення тощо), підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 цього Кодексу.
  2. Правила коментованої статті застосовуються у разі, коли шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов’язань. Під виконанням фізичною особою договірних зобов’язань слід розуміти виконання нею робіт або надання послуг за цивільно-правовим договором, що укладається з юридичною або фізичною особою, якщо ця особа діяла або повинна була діяти за завданням відповідної юридичної або фізичної особи та під її наглядом за безпекою проведення робіт або надання послуг. Завдана шкода за даних обставин підлягає відшкодуванню на підставах, встановлених статтями 1166 та 1187 ЦК (див. коментар до них).

 

Стаття 1197. Визначення заробітку (доходу), втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи, яка працювала за трудовим договором

  1. 1. Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

  1. Для визначення розміру відшкодування у разі професійного захворювання може братися до уваги за бажанням потерпілого середньомісячний заробіток (дохід) за дванадцять або за три останні календарні місяці перед припиненням роботи, що було викликане каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я.
  2. До втраченого заробітку (доходу) включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку.

До втраченого заробітку (доходу) не включаються одноразові виплати, компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога, допомога по вагітності та пологах тощо.

Якщо потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням, виходячи з його заробітку до звільнення або звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості.

  1. Якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни.
  2. При визначенні розміру заробітку (доходу), який втрачений потерпілим внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності важливу роль відіграє той факт, чи знаходиться особа у трудових відносинах. Так, якщо каліцтво чи інше ушкодження здоров’я було завдане особі, яка працювала за трудовим договором, то розмір втраченого заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності (ч. 1 коментованої статті).

Під поняттям “професійна працездатність” слід розуміти здатність особи до виконання певної роботи, виконання якої потребує певної кваліфікації. Так, наприклад, у випадку, коли піаніст втратив великого пальця, то вважається, що він втратив свою професійну працездатність на 100 %. Відсоток втрати професійної працездатності особи встановлюється медико-соціальною експертизою і на підставі цього особа визнається інвалідом І, II або III групи. Загальною працездатністю вважають здатність особи до виконання будь-якої некваліфікованої роботи взагалі, яка не потребує спеціальних знань та навичок. Відсоток втрати загальної працездатності особи встановлюється також медико-соціальною експертизою. Тобто на розмір втраченого заробітку (доходу) впливають: а) середній місячний заробіток потерпілого; б) ступінь втрати професійної або загальної працездатності.

  1. Середньомісячний заробіток (дохід) слід обчислювати шляхом поділу сукупного заробітку (доходу) за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я на, відповідно, 12 або 3. Пріоритетність у виборі найбільш кращого співвідношення надається потерпілому. При цьому вказане співвідношення, яке і становитиме середньомісячний заробіток (дохід) не повинен бути менше п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
  2. Ще одним фактором, який впливає на розмір втраченого заробітку (доходу) є ступінь втрати професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності. При цьому слід зауважити, що втрата працездатності може бути тимчасова або стійка (тривала).

Коли мова йде про тимчасову втрату працездатності, то вона повинна посвідчуватись листком тимчасової непрацездатності (лікарняним листком), який видається відповідним лікувальним закладом. Умови та порядок відшкодування такої шкоди встановлюються спеціальним законом (див. Закон України від 18.01.2001 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”).

Стійка (тривала) втрата працездатності встановлюється медико-соціальними експертними комісіями Міністерства охорони здоров’я України (далі МСЕК) (Діяльність МСЕК та порядок проведення експертиз регламентується на сьогодні: Про затвердження Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності: Постанова Кабінету Міністрів України від 04.04.1994 р. № 221 та Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992р. №83). На підставі проведеного цими органами медико-соціальної експертизи встановлюється ступінь втрати професійної працездатності особи. І лише у випадку, коли втрати професійної працездатності немає, тоді відповідні комісії встановлюють ступінь втрати загальної працездатності, наприклад, коли програміст втратив ногу, то ступінь втрати ним професійної працездатності нульовий, і тому слід визначати ступінь втрати загальної працездатності, який в цьому випадку заподіяння каліцтва буде доволі високим. Ступінь втрати працездатності встановлюється у відсотках на підставі висновку МСЕК. Порядок відшкодування шкоди у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом (див. Закон України від 23.09.1999р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”).

Для загального обрахування розміру втраченого заробітку (доходу) слід визначити середньомісячний заробіток (дохід) фізичної особи та співвіднести його зі ступенем втрати професійної, а у випадку її відсутності — загальної працездатності. Наприклад, коли за трудовим договором особа отримувала впродовж останніх трьох місяців відповідно 720, 750 та 780 гривен і після цього їй було завдано каліцтво, що спричинило втрату професійної працездатності на 75%, то обрахувати розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) слід таким чином:

(720 + 750 + 780): 3 х 75% = 562 гривни 50 коп. щомісяця.

Однак визначена втрата заробітку (доходу) не є сталою величиною. Вона залежно від різних факторів може змінюватись як у бік зменшення, так і в бік збільшення.

  1. Ще одним видом видатків, які повинні бути відшкодовані потерпілому внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я є його додаткові витрати, які викликані необхідністю допомоги та догляду. Законодавець виходить із того, що додаткові витрати відшкодовуються в тому випадку, коли вони є обґрунтованими та доведеними, а також коли потерпілий реально потребує відповідних видів допомоги та догляду і не має права претендувати на їх безоплатне отримання. При цьому в ст. 1195 ЦК передбачається лише орієнтовний перелік можливих додаткових витрат, до яких відносять витрати на: а) посилене харчування; б) санаторно-курортне лікування; в) придбання ліків; г) протезування; д) сторонній догляд.

Даний перелік не є вичерпним, і тому у випадку необхідності можуть бути відшкодовані також і витрати на придбання спеціальних транспортних засобів, підготовку до іншої професії тощо. При цьому особі може бути призначено як одна, так і декілька видів допомоги чи догляду. Відшкодуванню можуть підлягати навіть і додаткові витрати, які зможуть реально виникнути в майбутньому, наприклад, винайдення нового методу лікування. Однак у будь-якому випадку необхідність даних витрат повинна бути доведена відповідною лікарською експертизою (МСЕК) або судом. Порядок відшкодування додаткових витрат у випадку втрати працездатності від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється спеціальним законом.

Що стосується сукупного заробітку (доходу), то до нього включаються всі види оплати праці за трудовим договором за місцем основної роботи і за сумісництвом, з яких сплачується податок на доходи громадян, у сумах, нарахованих до вирахування податку, крім виплати одноразового характеру, не обумовлених діючою системою оплати праці, перелік яких затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992р. №583, зокрема: одноразові виплати, компенсацію за невикористану відпустку, вихідну допомогу, допомогу по вагітності та пологах тощо.

Якщо середньомісячний заробіток обчислюється за 12 місяців, у заробіток включаються всі зазначені виплати, проведені в цей період, у тому числі і допомога по тимчасовій непрацездатності. У разі, коли за бажанням потерпілого береться заробіток за 3 календарні місяці, в загальний заробіток за 3 місяці включаються також річні винагороди (за підсумками роботи за рік, премії та інші виплати, які не завжди можуть бути зараховані на час проведення розрахунку) за минулий рік у частині, пропорційно періоду, який прийнято до розрахунку, тобто четверта частина річних виплат.

У випадку, коли потерпілий на момент завдання йому шкоди не працював, його середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється, за його бажанням або виходячи з його заробітку до звільнення, або виходячи із звичайного розміру заробітної плати працівника його кваліфікації у цій місцевості. При цьому загальний розмір відшкодування для даної категорії осіб визначається виходячи з розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 ст. 1195 ЦК).

Законодавець, окрім можливості визначити та відшкодувати реальний втрачений середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого, встановлює також можливість вимагати відшкодувати також і той заробіток (дохід), який він міг би отримувати в майбутньому. Так, якщо заробіток (дохід) потерпілого до його каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я змінився, що поліпшило його матеріальне становище (підвищення заробітної плати за посадою, переведення на вищеоплачувану роботу, прийняття на роботу після закінчення освіти), то при визначенні середньомісячного заробітку (доходу) враховується лише заробіток (дохід), який він одержав або мав одержати після відповідної зміни (ч. 4 коментованої статті).

 

Стаття 1198. Визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я фізичної особи-підприємця

  1. 1. Розмір доходу фізичної особи-підприємця, втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, що підлягає відшкодуванню, визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
  2. Розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби.
  3. Розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.
  4. Розмір доходу, втраченого фізичною особою, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокатом, особою, зайнятою творчою діяльністю, тощо) визначається у порядку, встановленому частинами першою — третьою цієї статті).
  5. Певною специфікою наділене обрахування середньомісячного доходу фізичної особи — підприємця, втраченого ним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Відповідно до ч. 1 даної статті розмір доходу фізичної особи-підприємця визначається з її річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. Проте, якщо ця особа отримувала дохід менш як дванадцять місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
  6. Правила ч. 2 коментованої статті закріплюють, що розмір доходу від підприємницької діяльності, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, визначається на підставі даних органу державної податкової служби. Так доходом фізичної особи-підприємця вважається сукупний чистий дохід, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву. До складу витрат належать також витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Крім того, до доходів фізичної особи-підприємця відносять прибуток — різницю між доходом, отриманим від продажу акцій (інших корпоративних прав) протягом року (див. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992р. “Про прибутковий податок з громадян” та Інструкцію про прибутковий податок з громадян, затверджену наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 р. № 12).
  7. Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого є й те, що розмір доходу, втраченого фізичною особою-підприємцем внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, обчислюється виходячи з розміру доходу, який він мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, у сумах, нарахованих до вирахування податків.
  8. Правила ч. 1, 2, 3 даної статті поширюються і на випадки завдання шкоди фізичній особі, яка самостійно забезпечує себе роботою (адвокат, особа, яка зайнята творчою діяльністю тощо). Тобто розмір її втраченого доходу внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, що підлягає відшкодуванню, визначається з річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на дванадцять. А коли ці особи отримували дохід менш як дванадцять місяців, — то шляхом визначення співвідношення сукупної суми доходу та відповідної кількості місяців.

Розмір їхнього сукупного доходу обчислюється на підставі даних органу державної податкової служби, у сумах, нарахованих до вирахування податків.

Стаття 1199. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я малолітньої або неповнолітньої особи

і. У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров’я малолітньої особи фізична або юридична особа, яка завдала цієї шкоди, зобов’язана відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.

Після досягнення потерпілим чотирнадцяти років (учнем — вісімнадцяти років) юридична або фізична особа, яка завдала шкоди, зобов’язана відшкодувати потерпілому також шкоду, пов’язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати.

  1. Якщо на момент ушкодження здоров’я неповнолітня особа мала заробіток, шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
  2. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов’язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
  3. Якщо потерпілий не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, завданого йому до повноліття, він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
  4. Обсяг відшкодування шкоди, завданої малолітній або неповнолітній особі в частці відшкодування втраченого потерпілим заробітку (доходу) неможливо встановити виходячи із загальних критеріїв ст. 1195 ЦК, оскільки малолітні та неповнолітні особи належать до категорії непрацездатних осіб, зокрема малолітні віком до 14 років є абсолютно непрацездатні, а неповнолітні віком від 14 до 18 років — відносно непрацездатні. Тому законодавець по-різному підходить до визначення обсягу відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, залежно від відповідної вікової категорії, до якої належить потерпілий в момент завдання шкоди.

Відповідно до ч. 1 коментованої статті малолітньому потерпілому відшкодовуються лише витрати, завдані ушкодженням здоров’я, а саме: на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо. Зрозуміло, що коли каліцтво чи інше ушкодження здоров’я завдано малолітньому, то мова про відшкодування втраченого заробітку (доходу) йти не може, оскільки ця особа не може мати певний заробіток, і їй можуть бути відшкодовані тільки додаткові витрати. Отже, відповідальність за шкоду, завдану ушкодженням здоров’я малолітньої особи, настає на загальних підставах, передбачених ст. ст. 1166, 1172, 1195 ЦК.

Спеціальною підставою для наступної зміни розміру відшкодування є досягнення малолітньою особою 14 років (учнем — 18 років), оскільки така особа вже має право реалізувати свої здібності до праці та може мати власний заробіток. Тому в п. 2 ч. 1 коментованої статті передбачено можливість відшкодування шкоди, пов’язаної із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи з розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати, оскільки припускається, що такі особи до моменту нещасного випадку не мали спеціальності або кваліфікації.

  1. По-іншому питання вирішуватиметься у випадку, коли потерпілою особою буде неповнолітня особа, яка на момент ушкодження здоров’я мала заробіток. У цьому випадку завдана шкода має бути відшкодована їй виходячи з розміру її заробітку (ч. 2 коментованої статті). Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого-неповнолітнього, відповідно до даної статті, є відшкодування завданої шкоди виходячи з розміру її заробітку, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
  2. Принцип збільшення розміру відшкодування шкоди малолітньому або неповнолітньому потерпілому після початку трудової діяльності закріплений в ч. З коментованої статті. Так потерпілий після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, пов’язаної із зменшенням його професійної працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. При цьому форма оплати потерпілого визначається виходячи з розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
  3. Зміст ч. 4 даної статті закріплює нову гарантію захисту інтересів потерпілого. Мова йде про потерпілого, який не має професійної кваліфікації і після досягнення повноліття продовжує залишатися непрацездатним внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, завданого йому до повноліття. Він має право вимагати відшкодування шкоди в обсязі не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

 

Стаття 1200. Відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого

  1. 1. У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які

були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода відшкодовується:

1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років);

2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно;

3)   інвалідам — на строк їх інвалідності;

4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років;

5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті.

  1. Особам, визначеним у пунктах 1 — 5 частини першої цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.
  2. Особам, які втратили годувальника, шкода відшкодовується в повному обсязі без урахування пенсії, призначеної їм внаслідок втрати годувальника, та інших доходів.
  3. Розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові, крім таких випадків: народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; призначення (припинення) виплати відшкодування особам, що здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого.

Розмір відшкодування може бути збільшений законом.

  1. Ще одним різновидом даних деліктних зобов’язань є завдання шкоди життю фізичної особи, тобто заподіяння смерті потерпілому. Специфіка цього делікту полягає в тому, що результатом шкоди, завданої життю фізичної особи, є її смерть, тому остання не може виступати суб’єктом деліктних правовідносин, оскільки із смертю людини припиняється її право- та дієздатність. У таких правовідносинах не може бути й правонаступництва у зв’язку із особистим характером права вимоги. Відповідно, причинний зв’язок встановлюється через факт смерті фізичної особи (причина), результатом чого є майнові втрати інших осіб (наслідок). Такий підхід вважається винятком із загального правила прямого причинного зв’язку у фактичному складі.

Згідно з ч. 1 даної статті у випадку смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Законодавець визначає виключний перелік непрацездатних осіб, які були на утриманні померлого потерпілого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також строк, упродовж якого вони мають право отримувати відповідне відшкодування шкоди, яка завдана смертю їх утримувача (годувальника). До таких уповноважених осіб абз. 2 ч. 1 коментованої статті, зокрема, відносить: а) дитину, яка має право на відшкодування шкоди до досягнення нею вісімнадцяти років, а у випадку, коли дитина є учнем або студентом — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років; б) чоловік, дружина, батьки (усиновлювачі), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, отримують зазначене відшкодування довічно; в) інваліда, якого потерпілий зобов’язаний був утримувати відшкодування виплачується впродовж строку їх інвалідності; г) одного з батьків (усиновлювачів) або другого з подружжя чи іншого із членів сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, відшкодування виплачується до досягнення останніми чотирнадцяти років; д) інших непрацездатних осіб, які були на утриманні потерпілого, відшкодування виплачується протягом п’яти років після його смерті.

Щодо права дружини померлого на відшкодування шкоди, завданої втратою годувальника, то воно зберігається за нею також у випадку реєстрації нового шлюбу. За дітьми це право зберігається і при усиновленні їх у майбутньому або коли в майбутньому до досягнення зазначеного віку вони стали інвалідами (підп. “б” п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”).

Право на одержання відшкодування у зв’язку з втратою годувальника виникає і в тому разі, коли останній помер внаслідок одержаної травми (що підтверджено висновком лікарської експертизи) через деякий період після призначення суми відшкодування або встановлення групи інвалідності у зв’язку з даним каліцтвом (підп. “в” п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6).

Крім того, непрацездатні члени сім’ї загиблого, які мали самостійний заробіток або одержували пенсію на час його смерті, можуть бути визнані утриманцями померлого, якщо частка заробітку останнього, що припадала на кожного з них, була основним і постійним джерелом їх існування (підп. “г” п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6).

  1. Зазначеним особам, відповідно до ч. 2 коментованої статті, упродовж вказаного строку відшкодовується шкода у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. Середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого розраховується за аналогічними правилами, які встановлені для відшкодування шкоди, що завдана каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я (див. коментар до ст. 1197 ЦК).

Новим є положення про те, що до складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.

Непрацездатним особам, які не перебували на його утриманні, але мали право на відшкодування, його розмір визначається сумами, що стягувались за рішенням суду (за заявою потерпілого), а за їх відсутності — встановлюється судом з урахуванням матеріального стану непрацездатних осіб і можливості потерпілого до смерті надавати їм допомогу.

Якщо право на відшкодування одночасно мають непрацездатні особи, які перебували, і ті, що не перебували на утриманні померлого, то спочатку визначається розмір відшкодування для осіб, які не перебували на утриманні померлого, після чого визначається розмір відшкодування для решти непрацездатних.

Окрім розміру середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого особи, яким завдано шкоди смертю годувальника мають право вимагати відшкодування моральної шкоди, що пов’язана із смертю годувальника (див. коментар до ч. 2 ст. 1168 ЦК) та витрат на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника особі, яка зробила ці витрати (див. коментар до ст. 1201 ЦК). Зазначені витрати не зараховуються до суми відшкодування шкоди і відшкодовуються окремо. При цьому моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується лише її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю.

Визначений сукупний розмір відшкодування не може бути зменшений навіть у випадку, коли заподіянню смерті сприяла вина потерпілого (ч. З ст. 1193 ЦК). І лише залежно від матеріального становища потерпілого (крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину) суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, що завдана фізичною особою (ч. 4 ст. 1193 ЦК).

  1. Однак слід зауважити, що до розміру відшкодування, який виплачується уповноваженим особам внаслідок смерті годувальника не зараховується розмір пенсії, призначеної внаслідок втрати годувальника, та інші їхні доходи (ч. З ст. 1200 ЦК). Тобто в даній статті повторюється правило про недопустимість зарахування будь-яких видів пенсій за рахунок відшкодування шкоди.
  2. Визначений кінцевий розмір відшкодування, обчислений для кожного з осіб, які мають право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника, не підлягає подальшому перерахункові крім випадків: а) народження дитини, зачатої за життя і народженої після смерті годувальника; б) призначення (припинення) виплати відшкодування особам, які здійснюють догляд за дітьми, братами, сестрами, внуками померлого (ч. 4 ст. 1200 ЦК). У цьому разі частка заробітку, що припадає на кожного з них, визначається, виходячи з фактичного числа утриманців потерпілого, а також непрацездатних осіб, які не були на його утриманні, але мали на це право. На відміну від зменшення, збільшення розміру відшкодування шкоди, що завдана смертю годувальника, може відбуватись на підставі, що прямо передбачена законом (абз. 2 ч. 4 ст. 1200 ЦК). До таких випадків чинне законодавство відносить: а) підвищення вартості життя (див. коментар до ч. 1 ст. 1208 ЦК); б) збільшення розміру мінімальної заробітної плати (див, коментар до ч. 2 ст. 1208 ЦК) тощо. Збільшення обсягу та розміру відшкодування шкоди можливе на підставі рішення суду.

 

Стаття 1201. Відшкодування витрат на поховання

  1. Особа, яка завдала шкоди смертю потерпілого, зобов’язана відшкодувати необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника особі, яка зробила ці витрати.

Допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди не зараховується.

  1. Правила даної статті закріплюють обов’язок особи, яка завдала шкоди смертю потерпілого відшкодувати необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника особі, яка зробила ці витрати. Кредитором у даному випадку може бути будь-яка особа, як фізична, так і юридична, яка зробила ці витрати та надала відповідні докази. При цьому розмір відшкодування не залежить від допомоги на поховання, що надана фізичним особам, які здійснили поховання. Це пов’язано із соціальною природою такої допомоги (див. Закон України від 18 січня 2001 р. “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”). Витрати на виготовлення пам’ятників і огорож визначаються, виходячи з їх фактичної вартості, але не вище граничної вартості стандартних пам’ятників і огорож в даній місцевості (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”).

Однак слід зауважити, що допомога на поховання, одержана фізичною особою, яка зробила ці витрати, до суми відшкодування шкоди, яка відшкодовується внаслідок смерті фізичної особи, не зараховується.

 

Стаття 1202. Порядок відшкодування шкоди

  1. 1. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, здійснюється щомісячними платежами.

За наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед.

  1. Стягнення додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 ЦК, може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).
  2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю потерпілого, за загальним правилом, здійснюється щомісячними платежами. Цей принцип виходить із того, що особа, яка повинна відшкодовувати дану шкоду отримує свій заробіток (доходи) переважно в помісячному режимі. Проте за наявності обставин, які мають істотне значення, та з урахуванням матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, сума відшкодування може бути виплачена одноразово, але не більш як за три роки наперед (абз. 2 ч. 1 коментованої статті). Для здійснення відшкодування одноразово необхідна наявність наступних умов: а) таке рішення може прийняти тільки суд; б) суд має право задовольнити таку вимогу тільки за наявності обставин, які мають істотне значення (наприклад, поїздка боржника за кордон на постійне місце проживання або на тривалий строк, скрутне матеріальне становище потерпілого, який має на утриманні дітей та потребує одержання одноразової суми для покриття необхідних витрат тощо); в) матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди робить можливою виплату такого відшкодування. Щодо останньої умови здійснення одноразового відшкодування, то враховується матеріальне становище як фізичної, так і юридичної особи (вона зобов’язана надати суду докази свого матеріального становища). Суд може врахувати також зацікавленість відповідача у виплаті грошової суми одноразово та з’ясувати намір відповідача відносно перспективи одержання разового відшкодування.

У ч. 1 коментованої статті мова йде про одноразове відшкодування завданої шкоди за рахунок майбутніх платежів. Однак це не свідчить про те, що потерпілий втрачає право на відшкодування в майбутньому щомісячних платежів, якщо за висновком МСЕК він матиме на них право. Тому у своєму рішенні суд визначає суму відшкодування одноразово, але не більш як за три роки наперед. Таким чином, має місце зарахування сплачених за три роки сум за рахунок щомісячних платежів. Якщо ж за висновком МСЕК втрата працездатності визначена на один рік, то при стягненні одноразово суми за рік право на щомісячні платежі припиняється. Воно може бути встановлене судом тільки за новим висновком МСЕК на майбутній період.

Окрім цього законодавець встановлює можливість відшкодовувати моральну шкоду, яка завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів (ч. 1 ст. 1168 ЦК).

  1. В окремих випадках, до яких належить стягнення додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо, то таке відшкодування може бути здійснене наперед у межах строків, встановлених на основі висновку відповідної лікарської експертизи, а також у разі необхідності попередньої оплати послуг і майна (придбання путівки, оплата проїзду, оплата спеціальних транспортних засобів тощо).

Особливий порядок відшкодування передбачено Законом України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”. Такі виплати гарантують усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання як у вигляді одноразової допомоги, так і сплаті щомісяця грошових сум (див. Закон).

 

Стаття 1203. Збільшення розміру відшкодування шкоди на вимогу потерпілого у разі зміни стану його працездатності

  1. 1. Потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
  2. Оскільки все ж таки виплати по відшкодуванню шкоди, яка завдана каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я або смертю, мають переважно строковий характер, то і слід зважати й на те, що за цей період може пройти і ціла низка змін з таким особистим немайновим благом фізичної особи, як здоров’я. Так воно, зокрема, може покращитись, внаслідок чого працездатність збільшиться чи відновиться (див. коментар до ст. 1204 ЦК), або ж погіршитись, що потягне за собою зменшення або припинення працездатності. 1 тому в цих випадках повинна йти мова про зміну розміру відшкодовуваних платежів.

Так потерпілий має право на збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Збільшення розміру відшкодування шкоди може мати місце тільки за вимогою зацікавленої особи як у добровільному порядку, так і в разі виникнення спору — судом. Підставою такого звернення потерпілого може бути зниження його працездатності порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Однак причинно-наслідковий зв’язок між такими змінами здоров’я повинен збігатися із таким зв’язком за первісним юридичним складом, на підставі якого виникло таке зобов’язання. Процес встановлення всіх цих обставин аналогічний тому, який передбачений для визначення втрати працездатності взагалі.

 

Стаття 1204. Зменшення розміру відшкодування шкоди на вимогу особи, яка завдала шкоди

  1. 1. Особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.
  2. Відповідно до коментованої статті особа, на яку покладено обов’язок відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я потерпілого, має право вимагати зменшення розміру відшкодування шкоди, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, яка була в нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди.

Зменшення розміру відшкодування шкоди може мати місце тільки за вимогою зацікавленої особи, на яку покладено обов’язок її відшкодувати. Підставою такого звернення боржника може бути підвищення працездатності потерпілого порівняно з тією, яка була у нього на момент вирішення питання про відшкодування шкоди. Процес встановлення всіх цих обставин аналогічний тому, який передбачений для визначення втрати працездатності взагалі.

За аналогічних обставин може бути змінений розмір відшкодування шкоди залежно від майнового становища особи, яка завдала шкоди життю чи здоров’ю фізичної особи, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.Підставою для зменшення розміру відшкодування за даних умов може бути: а) визнання боржника інвалідом; б) досягнення ним пенсійного віку; в) завдання шкоди невмисними діями. У тому разі, якщо при настанні інвалідності або досягнення пенсійного віку матеріальне становище боржника не погіршилося (він продовжує працювати і одержує заробітну плату, достатню для відшкодування шкоди в попередньому розмірі), то підстав для зменшення розміру відшкодування немає.

 

Стаття 1205. Відшкодування шкоди у разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду

  1. 1. У разі припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.

У цьому разі вимоги про збільшення розміру відшкодування шкоди пред’являються до її правонаступників.

  1. У разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК, мають бути капіталізовані для виплати їх потерпілому або цим особам у порядку, встановленому законом або іншим нормативно-правовим актом.

У разі відсутності у юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, обов’язок щодо їх капіталізації покладається на ліквідаційну комісію на підставі рішення суду за позовом потерпілого.

  1. Певною специфікою наділений також порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, за яке зобов’язаним суб’єктом є юридична особа, яка припиняє свою діяльність. У цьому випадку слід виділяти дві обставини: а) коли припинення юридичної особи відбувається шляхом реорганізації; б) коли припинення юридичної особи відбувається шляхом ліквідації.

У випадку припинення юридичної особи, зобов’язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, шляхом реорганізації — виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників, які стають зобов’язаними суб’єктами за всіма видами вимог, в тому числі і по вимогах про збільшення розміру відшкодування шкоди. Слід враховувати наступне: а) при злитті та приєднанні обов’язки по відшкодуванню шкоди однієї юридичної особи (яка завдала шкоди) переходять до створеної відповідно до передавального акту (ч. 2 ст. 107 ЦК); б) при поділі юридичної особи, відповідальної за завдану шкоду, обов’язок по її відшкодуванню переходить відповідно до розподільчого балансу (ч. 2 ст. 107 ЦК); в) при виділі юридичної особи переходить обов’язок відшкодувати завдану шкоду до однієї або кількох створюваних нових юридичних осіб за розподільчим балансом (ст. 108 ЦК); г) при перетворенні юридичної особи однієї організаційно-правової форми в юридичну особу іншої форми не відбувається взагалі її припинення. Однак, якщо обов’язок по відшкодуванню завданої шкоди перейшов до декількох юридичних осіб, то вони несуть солідарну відповідальність (див. коментар до ст. 544 ЦК)

  1. Згідно з ч. 2 коментованої статті у разі ліквідації юридичної особи платежі, належні потерпілому або особам, які мають право на отримання такого відшкодування внаслідок смерті годувальника, мають бути капіталізовані (тобто узагальнені в єдину суму за весь прогнозований строк виплат) для виплати їх потерпілому або зазначеним особам. Це правило також закріплено в п. 1 ч. 1 ст. 112 ЦК. Так у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги її кредиторів у першу чергу задовольняються щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом.

Важливою гарантією захисту інтересів потерпілого є право потерпілого звернутися з позовом до суду, у разі відсутності у юридичної особи, що ліквідується, коштів для капіталізації платежів, які підлягають сплаті, з вимогою зобов’язати ліквідаційну комісію забезпечити капіталізацію необхідних коштів для відшкодування завданої шкоди.

 

Стаття 1206. Відшкодування витрат на лікування особи, яка потерпіла від злочину

  1. 1. Особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.
  2. Якщо злочин вчинено малолітньою або неповнолітньою особою, витрати на лікування потерпілого відшкодовуються особами, визначеними статтями 1178 і 1179 цього Кодексу.
  3. Якщо лікування проводилося закладом охорони здоров’я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.
  4. Правила коментованої статті закріплюють обов’язок особи, яка вчинила злочин, відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину. Таким чином, законодавець наділяє такий заклад правом зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від злочину (див. коментар до ч. 2 ст. 1191 ЦК). Підставами звільнення від обов’язку відшкодувати витрати є завдання шкоди внаслідок: а) перевищення меж необхідної оборони (див. коментар до ст. 1169 ЦК); б) перебування у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (див. коментар до ст. 1186 ЦК). Тобто мова йде про можливість покладення обов’язку відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого тільки на особу, яка умисно вчинила злочин.
  5. Якщо злочин вчинено малолітньою особою (яка не досягла 14 років), то витрати на лікування потерпілого відшкодовуються її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює її виховання, які є відповідальними особами за завдану ними шкоду, що є наслідком несумлінного здійснення або ухилення від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою (див. коментар до ст. 1178 ЦК).

У випадку завдання шкоди неповнолітньою особою (у віці від 14 до 18 років) обов’язок відшкодувати витрати на лікування потерпілого покладається на дану особу, яка вже самостійно на загальних підставах відповідає за вчинене правопорушення (див. коментар до ч. 1 ст. 1179 ЦК). Однак у разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування витрат на лікування потерпілого, ці витрати відшкодовуються в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати витрати на лікування потерпілого в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини (див. коментар до ч. 2 ст. 1179 ЦК).

  1. В ч. З коментованої статті визначається доля коштів на відшкодування витрат на лікування потерпілого, одержаних закладом охорони здоров’я від особи, яка зобов’язана була їх відшкодувати. Так, якщо лікування проводилося закладом охорони здоров’я, що є у державній власності, у власності Автономної Республіки Крим або територіальної громади, кошти на відшкодування витрат на лікування зараховуються до відповідного бюджету.

 

Стаття 1207. Обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину

  1. 1. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 цього Кодексу, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.
  2. Умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, встановлюється законом.
  3. Правила коментованої статті передбачають можливість покладення обов’язку відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, на державу. Особливість даної норми полягає в наявності спеціальних обставин, необхідних для виникнення такого обов’язку в держави: а) наявність тільки особистої шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичній особі; б) шкода завдана внаслідок вчинення злочину; в) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.

Закріплення даного правила має на меті захистити права та інтереси потерпілого (насамперед, право на життя та право на здоров’я), оскільки останній не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушених прав за різних обставин. Наприклад, необхідність надання негайної медичної допомоги потерпілому; відсутність у винного відповідних коштів; реальне їх стягнення із засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним; невстановлення особи, яка вчинила злочин, тощо. Надання матеріальної допомоги державою потерпілим від злочину є життєво необхідним, оскільки держава взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та гарантування безпеки всіх членів суспільства. Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов’язком держави.

У разі відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок злочину, державою, остання, за ч. 2 ст. 1191 ЦК, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину. Таким чином, суми, виплачені потерпілому, повертаються до державного бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо. Держава виступає як гарант відновлення особистих прав потерпілого.

  1. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, умови та порядок відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються спеціальним законом.

Стаття 1208. Збільшення розміру відшкодування шкоди у зв’язку з підвищенням вартості життя і збільшенням розміру мінімальної заробітної плати

  1. За заявою потерпілого у разі підвищення вартості життя розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає індексації на підставі рішення суду.
  2. За заявою потерпілого у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати розмір відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, підлягає відповідному збільшенню на підставі рішення суду.

1, Зобов’язання із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи є грошовими тривалими в часі зобов’язаннями, тому їх розмір відшкодувань може змінюватися у зв’язку з процесами інфляції в економіці. Оскільки платежі за такими зобов’язаннями призначені на утримання фізичної особи, вони повинні збільшуватися в тій ж пропорції, в якій підвищується вартість життя. Сьогодні в цих цілях використовується критерій заробітної плати, а індексом є розмір мінімальної заробітної плати, який щороку встановлюється Верховною Радою України. Такий показник використовується в різних цілях, зокрема для оцінки рівня життя населення з метою виконання державою своєї соціальної функції. Окрім цього, рівень життя визначається також встановленим у державі мінімальним споживчим рівнем.

  1. І тому законодавець надає можливість вимагати підвищення розміру відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у випадках: а) підвищення вартості життя (ч. 1 коментованої статті); б) збільшення розміру мінімальної заробітної плати (ч. 2 коментованої статті).

При цьому в першому випадку матиме місце індексація, а в другому — відповідне збільшення вказаної суми. Однак і в першому і в другому випадку це питання вирішуватиметься судом на підставі заяви потерпілого.

 

  • 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Стаття 1209. Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

  1. Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов’язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.

Відшкодування шкоди не залежить від їхньої вини, а також від того, чи перебував потерпілий з ними у договірних відносинах.

  1. Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг).
  2. Відповідно до ст. З Закону України “Про захист прав споживачів” споживачі, які перебувають на території України, під час придбання товарів для задоволення своїх побутових потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів, торговельного та інших видів обслуговування; безпеку товарів; необхідну, доступну й достовірну інформацію про кількість, якість та асортимент товарів; об’єднання в громадські організації, а також відшкодування збитків, завданих товарами неналежної якості, а також завданої небезпечними для життя і здоров’я товарами у випадках, передбачених законодавством.

У ст. 1209 ЦК закріплюються види шкоди, що підлягає відшкодуванню внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), коло осіб, які наділені правом вимагати відшкодування такої шкоди, а також встановлюються спеціальні підстави для виникнення деліктної відповідальності.

За даних обставин підлягає відшкодуванню як шкода, завдана життю і здоров’ю фізичної особи, так і майнова шкода, завдана фізичній або юридичній особі. Також відповідно до ст. 23 ЦК, а також ст. З Закону України від 12 травня 1991 р. “Про захист прав споживачів”, до видів відшкодування належить і моральна шкода.

Необхідно зазначити, що згідно із Законом України “Про захист прав споживачів”, споживачем може бути лише громадянин, який набуває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.

Право на відшкодування завданої шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) належить фізичним і юридичним особам незалежно від того, чи перебували вони в договірних відносинах із продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем робіт (послуг), і зберігається протягом встановленого строку придатності, а якщо його не встановлено, — протягом десяти років з часу виготовлення товару (прийняття роботи, послуги). Проте шкода, завдана споживачеві будь-якими діями третіх осіб, підлягає відшкодуванню на загальних підставах, а не на підставі закону.

Згідно з ч. 1 ст. 1209 ЦК підставами відповідальності за завдану шкоду є: наявність шкоди, протиправна поведінка та причинний зв’язок між шкодою і протиправною поведінкою. На відміну від загальних правил ст. 1166 ЦК, де суб’єктивною підставою відповідальності є наявність вини особи, яка завдала шкоди, то за даних обставин відповідальність настає незалежно від її вини.

Шкода як підстава відповідальності — це збитки, завдані майну фізичної або юридичної особи внаслідок його пошкодження, знищення, псування або особі — внаслідок втрати заробітку через каліцтво, інше ушкодження здоров’я або утримання внаслідок смерті годувальника. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, яких фізична або юридична особа зазнала внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що настали через незаконні винні дії продавця, виготовлювача, виконавця або через їх бездіяльність.

Протиправна поведінка може полягати: а) у порушенні вимог щодо якості товарів, робіт (послуг), тобто внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг); б) у наданні недостовірної або недостатньої інформації про товари, роботи (послуги).

Згідно зі ст. 12 Закону України “Про захист прав споживачів”, споживач має право вимагати від продавця (виготовлювача, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготовлювач, виконавець). Вимоги до товару (роботи, послуги) щодо його безпеки для життя, здоров’я і майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами.

Закон розрізняє конструктивні, технічні, рецептурні та інші недоліки товарів, робіт (послуг). Так конструктивні недоліки містяться в самих виробах і новизні, на підставі чого товар було вироблено; рецептурні недоліки спричинені порушенням об’єму, співвідношення тих чи інших компонентів виробу; технічні — це порушення технології виробництва.

Таким чином, шкода, завдана життю, здоров’ю або майну фізичної особи або майну юридичної особи товарами (роботами, послугами), що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності (див. ст. 17 Закону України “Про захист прав споживачів”).

Правила ст. 18 Закону України “Про захист прав споживачів” закріплюють право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору. Так інформація про товари (роботи, послуги) повинна містити: назву товару; зазначення нормативних документів, вимогам яких повинні відповідати вітчизняні товари (роботи, послуги); дані про основні властивості товарів (робіт, послуг), а щодо продуктів харчування — про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об’єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт; відомості про вміст шкідливих для здоров’я речовин порівняно з вимогами нормативно-правових актів та нормативних документів і протипоказання щодо застосування; позначку про застосування генної інженерії під час виготовлення товарів; дані про ціну (тариф), умови та правила придбання товарів (виконання робіт, надання послуг); дату виготовлення; відомості про умови зберігання; гарантійні зобов’язання виробника (виконавця); правила та умови ефективного і безпечного використання товарів (робіт, послуг); термін придатності (служби) товарів (робіт, послуг), відомості про необхідні дії споживача після його закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій; найменування та адресу виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт (див. також коментар до ст. 700 ЦК).

Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Надання інформації у технічній документації, на етикетці, тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації.

Згідно з п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996р. “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”, у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг).

Таким чином, якщо надання недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про товар (роботи, послуги) та про виготовлювача (виконавця, продавця) спричинило завдання шкоди життю, здоров’ю або майну фізичної особи або майну юридичної особи — він має право пред’явити продавцю (виготовлювачу, виконавцю) вимоги про відшкодування завданої шкоди у повному обсязі, а також про відшкодування збитків, завданих природним об’єктам, що перебувають у його володінні на праві власності або інших підставах, передбачених законом чи договором (див. ч. 4 ст. 18 Закону України “Про захист прав споживачів”).

Збитки, завдані споживачеві товарами (роботою, послугами), придбаними в результаті недобросовісної реклами, підлягають відшкодуванню винною особою у повному обсязі.

За загальним правилом, обов’язок довести наявність недоліку, зокрема, з наданням висновку експертизи, покладається на потерпілого. Проте, якщо на товар встановлено гарантійний строк і шкода завдана протягом його дії, то має місце презумпція неналежної якості. Тобто повинен довести належну якість переданого товару виготовлювач або продавець. Аналогічно вирішується дане питання і відносно виконання робіт (надання послуг).

Довести факт недостовірної або недостатньої інформації має потерпілий, враховуючи, що відповідна інформація була йому надана (наприклад, письмова інформація в інструкції з використання). Проте в ч. 1 ст. 1209 ЦК відсутня вказівка на факт ненадання інформації про використання товару, робіт (послуг), оскільки, мабуть, неможливо довести відсутність надання такої інформації в будь-якому випадку.

Необхідною підставою відшкодування шкоди, завданої недоліками товарів, робіт (послуг) є встановлення причинного зв’язку між шкодою та протиправною поведінкою. Тобто слід довести, що шкода є результатом прояву конструктивного, технологічного, рецептурного та іншого недоліку, неналежної якості підрядних робіт (послуг) тощо.

Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) підлягає відшкодуванню в повному обсязі (див. коментар до статей 1166 та 1210 ЦК). Способи відшкодування шкоди, завданої майну (в натурі або відшкодування завданих збитків), визначаються за правилами ст. 1192 ЦК. Шкода, завдана життю або здоров’ю фізичної особи, завжди відшкодовується в грошовій формі.

  1. У ч. 2 ст. 1209 ЦК передбачаються два випадки звільнення продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) від обов’язку відшкодування завданої шкоди: а) дія непереборної сили; б) порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) (див. ст. 17 Закону України “Про захист прав споживачів”).

Поняття непереборної сили міститься в ст. 619 ЦК (див. коментар до статей 619 та 1166 ЦК).

У ч. З ст. 16 Закону України “Про захист прав споживачів” передбачається, що якщо для безпечного використання товарів (робіт, послуг), їх зберігання, транспортування та утилізації необхідно додержуватися спеціальних правил, виготовлювач (виконавець) зобов’язаний розробити такі правила та довести їх до продавця або споживача, а продавець — до споживача. Тому порушенням правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) є недотримання або неналежне дотримання встановлених правил. Згідно з п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду № 5, якщо споживач, незважаючи на своєчасне і обґрунтоване попередження з боку виконавця про особливі властивості речі (матеріалу), що можуть потягти за собою її втрату чи пошкодження, не змінив своїх вказівок про спосіб виконання роботи (послуги) або не усунув обставин, що загрожували якості її виконання, суд може звільнити виконавця від відповідальності за повну чи часткову втрату (пошкодження) прийнятої від споживача речі (матеріалу).

Із змісту ч. 2 ст. 1209 ЦК випливає, що порушення потерпілим правил користування або зберігання товару (результатів робіт, послуг) повинно бути винним. Тобто враховується вина потерпілого у формі умислу або грубої необережності (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

Обов’язок довести наявність підстав звільнення від відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) покладається на продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг).

Виконавець не може бути звільнений від відповідальності з тих підстав, наприклад, що рівень його наукових знань не дав йому змоги виявити особливі властивості речі, прийнятої ним від споживача для виконання роботи або надання послуг.

Також продавець не звільняється від відповідальності у разі неотримання від виготовлювача (імпортера) інформації про товар.

Стаття 1210. Особи, зобов’язані відшкодовувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

і. Шкода, завдана внаслідок недоліків товару, підлягає відшкодуванню, за вибором потерпілого, продавцем або виготовлювачем товару.

  1. Шкода, завдана внаслідок недоліків робіт (послуг), підлягає відшкодуванню їх виконавцем.
  2. Шкода, завдана внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, підлягає відшкодуванню відповідно до частин першої та другої цієї статті.
  3. Встановлюючи осіб, до яких потерпілий має право пред’явити свої вимоги про відшкодування шкоди, законодавець в ч. 1 ст. 1210 ЦК надає йому право вибору у разі завдання шкоди внаслідок недоліків товару. Тобто, потерпілий має право пред’явити вимогу про відшкодування шкоди як до продавця товару, так і до виготовлювача. Проте правом одночасної вимоги (як до продавця, так і виготовлювача товару) потерпілий не наділений.

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про захист прав споживачів”, виготовлювачем є підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виробляють товари для реалізації; продавцем вважається підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які реалізують товари за допомогою договору купівлі-продажу.

  1. Із змісту ч. 2 ст. 1210 ЦК випливає, що мова йде тільки про відшкодування шкоди, завданої недоліками робіт (послуг). У даному випадку право вибору потерпілого обмежено: вимога повинна пред’являтися тільки до виконавця робіт (послуг). Так виконавцем може бути підприємство, установа, організація або громадянин-підприємець, які виконують роботи або надають послуги (ст. 1 Закону України “Про захист прав споживачів”).
  2. Частина 3 ст. 1210 ЦК передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товарами. Так у разі завдання шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування товаром, шкода підлягає відшкодуванню за вибором потерпілого продавцем або виготовлювачем товару. Проте у разі завдання шкоди внаслідок ненадання повної чи достовірної інформації щодо властивостей і правил користування результатом робіт (послуг), то шкода підлягає відшкодуванню їх виконавцем.

Стаття 1211. Строки відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

  1. 1. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, — протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).
  2. Шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню також, якщо:

1)  на порушення вимог закону не встановлено строку придатності товару, роботи (послуги);

2) особу не було попереджено про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

  1. За правилами ч. 1 ст. 1211 ЦК шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) підлягає відшкодуванню, якщо її завдано протягом встановлених строків придатності (див. коментар до ст. 679 ЦК). Згідно зі ст. 1 Закону України “Про захист прав споживачів” строком придатності є строк, встановлений виготовлювачем товару, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товару в разі дотримання відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів.

Строк придатності встановлюється для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфумерно-косметичних та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна і навколишнього природного середовища. Тобто використання товарів (наслідків робіт) понад визначений строк є небезпечним для життя, здоров’я, майна фізичної особи і навколишнього природного середовища або може завдати шкоди майну юридичної особи. Ці вимоги поширюються як на весь виріб у цілому, так і на окремі його частини.

Він зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них при продажу і вважається гарантійним строком, тобто строком, протягом якого виготовлювач (виконавець) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару (робіт, послуг), в тому числі комплектуючих виробів, який встановлюється законодавством або нормативними документами, а в разі їх відсутності — договором.

Строк придатності обчислюється від дати виготовлення, яка також має бути вказана на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання. Продаж товарів, строк придатності яких минув, забороняється. Тобто, строк придатності належить до абсолютно визначених цивільно-правових строків.

Положення ч. 1 ст. 1211 ЦК застосовується, якщо встановлення строку придатності товару не є обов’язком виготовлювача. Так, якщо виготовлювач встановив строк придатності, то відповідальність за шкоду настає в цей термін; якщо строк придатності не визначений, то шкода відшкодовується протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги).

  1. Частина 2 ст. 1211 ЦК передбачає два випадки, коли шкода, завдана внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), підлягає відшкодуванню незалежно від моменту її завдання: а) якщо виготовлювач не встановив строку придатності товару, роботи (послуг) на порушення вимог закону; б) якщо виготовлювач встановив строк придатності, однак не попередив споживача про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій.

Згідно зі ст. 13 Закону України “Про захист прав споживачів”, продаж товарів, строк придатності яких не зазначений або зазначений із порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється. Проте якщо шкода такими товарами, роботами (послугами) була завдана, то вона підлягає відшкодуванню незалежно від моменту її завдання

Виготовлювач (виконавець, продавець) повинен попередити фізичну або юридичну особу про наявність строку придатності товару (наслідків роботи) або його частини, обов’язкові умови використання та можливі наслідки у разі їх невиконання, а також про необхідні дії після закінчення цього строку (див. ч. 2 ст. 16 Закону України “Про захист прав споживачів”). Відповідно останні мають право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), яка включає, зокрема, інформацію про строк придатності товару, роботи (послуг). Тому ненадання інформації про необхідні дії після спливу строку придатності і про можливі наслідки в разі невиконання цих дій не є підставою для звільнення від відповідальності. Також шкода підлягає відшкодуванню і в тому випадку, коли вона була завдана після закінчення строку придатності за даних обставин.

 

Глава 83.      Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

Стаття 1212. Загальні положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави

  1. 1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
  2. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
  3. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:

1) повернення виконаного за недійсним правочином;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

  1. Коментована норма передбачає можливість виникнення недоговірних зобов’язань (котрі іноді називають “кондиційними зобов’язаннями”) двох різновидів: а) внаслідок безпідставного набуття майна за рахунок іншої особи; б) внаслідок безпідставного збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого).

Умовами виникнення даних зобов’язань є: а) набуття (збереження майна, яке мало бути витрачене) однією особою; б) відповідна втрата майна (або неотримання майна) іншою особою; в) відсутність достатньої правової підстави для цього (угоди сторін, вказівки закону тощо). При цьому до відсутності правової підстави ч. 1 ст. 1212 ЦК прирівнює ситуацію, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала (наприклад, договір купівлі-продажу визнаний недійсним) (див. коментар до § 2 глави 16 ЦК).

Суб’єктами таких зобов’язань можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також суб’єкти публічного права відповідно до ст. 2 ЦК (див. коментар до ст. 2 ЦК). Кредитором є особа, за рахунок якої безпідставно збережене або набуте майно (потерпіла особа). Боржником є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно.

Змістом даних зобов’язань є право кредитора (потерпілої особи) вимагати від боржника повернення безпідставно отриманого або збереженого майна і обов’язок боржника виконати цю вимогу й повернути безпідставно одержане майно.

  1. Слід звернути увагу на те, що положення глави 83 ЦК застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна (протиправне присвоєння чужого майна), самого потерпілого (наприклад, мешканець комунальної квартири помилково оплачує комунальні послуги за сусідів), інших осіб (помилкове повернення боргу не кредитору, а члену його сім’ї) чи наслідком події (внаслідок повені майно з подвір’я потерпілої особи вода переносить у двір сусіда) тощо. Звідси випливає й той висновок, що у тих випадках, коли безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, провина останнього правового значення не має. Цим кондиційні зобов’язання відрізняють від зобов’язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, які передбачені главою 82 ЦК (див. коментар до ст. 1166 ЦК)
  2. Частина 3 коментованої статті передбачає також низку конкретних випадків застосування положень глави 83 ЦК, вказуючи, що норми останньої застосовуються до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

 

Стаття 1213. Повернення в натурі безпідставно набутого майна і. Набувач зобов’язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

  1. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
  2. Як зазначалося вище, змістом даних зобов’язань є право потерпілої особи (кредитора) вимагати від набувача майна (боржника) повернення безпідставно отриманого або збереженого майна і відповідний обов’язок боржника виконати цю вимогу й повернути безпідставно одержане майно. Загальним правилом є повернення набувачем потерпілій особі безпідставно набутого майна в натурі.
  3. У разі неможливості повернути в натурі потерпілій особі безпідставно набуте майно боржник має відшкодувати вартість цього майна. При цьому вартість набутого майна визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна. Варто звернути увагу на те, що вказана норма більш вдало вирішує це питання, ніж ст. 469 ЦК 1963 р., котра передбачала, що вартість безпідставно набутого майна має визначатися на момент його придбання. Таке вирішення цього питання є більш справедливим, оскільки більш повно захищає інтереси потерпілої особи. Адже в умовах навіть невеликої інфляції зростання проміжку часу, який проходить від порушення права до його захисту, тягне відповідні зниження вартості майна, а відтак — порушення прав потерпілої особи. З цих позицій визначення вартості набутого майна на момент розгляду судом справи про повернення майна є оптимальним рішенням, оскільки саме суд має повно і всебічно оцінити шкоду, що її зазнала потерпіла особа.

 

Стаття 1214. Відшкодування доходів від безпідставно набутого майна і витрат на його утримання

  1. 1. Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

  1. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).
  2. Коментована стаття визначає порядок розрахунків між учасниками кондиційних зобов’язань у тій частині витрат і прибутків, котрі є похідними від основних дій сторін.

Зокрема, ч. 1 ст. 1214 ЦК встановлює, що особа, яка безпідставно набула майно або зберегла його у себе, зобов’язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

У свою чергу, особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов’язана повернути доходи.

Аналізуючи положення цієї норми, слід звернути увагу на такі обставини.

По-перше, якщо боржник зобов’язаний відшкодувати повністю всі доходи, які він одержав або міг одержати від безпідставно набутого майна, то зустрічне відшкодування можливе лише у межах зроблених боржником необхідних витрат на це майно.

По-друге, боржник не лише має повернути отримані від безпідставно набутого майна доходи, але й відповідає також за допущене ним погіршення майна. При цьому коментована норма не ставить покладення обов’язку відшкодувати погіршення майна у залежність від провини боржника. Отже, він несе відповідальність перед потерпілою особою незалежно від наявності або відсутності його вини.

Крім того, варто звернути увагу на момент, з якого провадиться стягнення доходів від безпідставно набутого майна, настає відповідальність набувача за погіршення майна, виникає право відшкодування необхідних витрат на майно. Цей момент визначається часом, коли набувач майна дізнався або міг дізнатися про те, що володіє майном без достатньої правової підстави

Таке рішення рунтується на тому, що статті 1212 та 1214 ЦК не надають вирішального значення наявності провини набувача майна: останній може бути винним у придбанні чужого майна, а може й не знати про те, що майно набуте ним безпідставно (наприклад, у випадках, коли підстава, на якій майно було набуте, згодом відпала). Отже, існує декілька варіантів: а) набувач відразу знав, що майно ним набуте без підстав; б) набувач не знав, що майна набуте безпідставно, але дізнається про це з моменту повідомлення про це з боку потерпілої особи, подання останньою позову тощо); в) набувач припускав, що мав підстави стати власником певного майна. Проте, коли таке припущення не підтверджується, він узнає про безпідставність набуття і його посилання на те, що до нього не було пред’явлено претензії, позову тощо, невиправдані — він не знав, але мав знати про відсутність правових підстав володіння майном.

Таким чином досягається мета стимулювання суб’єктів цивільного права до обачності, розважливості, сумлінності у випадках придбання майна з підстав, що здаються сумнівними.

  1. Аналогічну мету переслідує правило, встановлене у ч. 2 ст. 1214 ЦК, яка передбачає, що у випадку безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними. Слід зазначити, що коментована стаття розмір процентів не визначає, а відсилає до ст. 536 ЦК. Однак і ст. 536 розміру процентів за користування чужими грошовими коштами не вказує, зазначаючи, що він встановлюється договором законом або іншим актом цивільного законодавства (див. коментар до ст. 536). Оскільки кондиційні зобов’язання за своєю сутністю є недоговірними правовідносинами, то розмір процентів за користування безпідставно придбаними чужими грошовими коштами угодою сторін тут може встановлюватися лише у вигляді винятку. Натомість, у випадку спору він визначається судом з використанням аналогії закону (див. коментар до ст. 8 ЦК). Зокрема, може бути використана аналогія із законодавчими актами, які регулюють відносини позики, банківського кредитування тощо.

 

Стаття 1215. Безпідставно набуте майно, що не підлягає поверненню І.   Не підлягає поверненню безпідставно набуті:

1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

2)   інше майно, якщо це встановлено законом.

  1. Коментована стаття встановлює перелік майна, яке, незважаючи на відсутність підстав для його набуття, не підлягає поверненню особі, що його втратила.

Частина 1 цієї статті містить досить об’ємний перелік конкретних видів такого “безповоротно втраченого” майна. Це — заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування.

Ця ж норма визначає умови, за яких перелічене вище майно не підлягає поверненню.

По-перше, виплата вказаних сум заробітної плати, пенсії, допомоги тощо має бути проведена фізичною або юридичною особою добровільно.

По-друге, необхідно, щоб така виплата не була наслідком рахункової помилки з боку фізичної або юридичної особи, яка виплатила ці суми набувачу.

По-третє, виплата таких сум має бути проведена за відсутності недобросовісності з боку набувача.

По-четверте, грошові суми мають бути надані фізичній особі як засіб до існування. Тобто суб’єктом даних відносин у цьому випадку може бути лише фізична особа — юридичних осіб правило, встановлене ч. 1 ст. 1215 ЦК не стосується взагалі.

Натомість, правило, встановлене ч. 2 коментованої статті, має універсальний характер, хоча і відсилає до інших норм цивільного законодавства. Вона передбачає, що не підлягає поверненню будь-яке інше (крім вказаного у ч. 1 ст. 1215 ЦК) майно, якщо це встановлено законом. Наприклад, не підлягає поверненню майно, передане на виконання зобов’язання до настання строку виконання (див. коментар до ст. 531 ЦК), не має права вимагати повернення виконаного особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності (див. коментар до ст. 267 ЦК).