Цивільний кодекс України: коментар – Книга 5 ч. 10

Книга 1   Книга 2   Книга 3   Книга 4   Книга 5   Книга 6

Книга 5

ч. 1   ч.2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   

Стаття 1026. Право комісіонера на відмову від договору комісії

  1. Комісіонер має право відмовитися від договору комісії лише тоді, коли строк не встановлений договором. Комісіонер повинен повідомити комітента про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів.

Комісіонер, який відмовився від договору комісії, повинен вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.

  1. У разі відмови комісіонера від договору комісії комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке є у комісіонера, протягом п’ятнадцяти днів від дня отримання повідомлення про відмову комісіонера від договору. У разі невиконання комітентом цього обов’язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати майно за найвигіднішою для комітента ціною.
  2. Комісіонер, на відміну від комітента, не може вільно і безпідставно відмовитись від виконання прийнятого доручення. Він має право це зробити тільки за наявності певних обставин: укладенні договору без указання строку, а також в інших випадках, передбачених законом та договором. Таке обмеження комісіонера пов’язане з намаганням захистити права комітента, адже ніяких мір відповідальності, крім покладання на комісіонера обов’язку по відшкодуванню збитків за відмовлення від виконання договору комітент застосувати не може.

На відміну від комітента, комісіонер у всіх випадках повинен сповістити про свою відмову від виконання договору комісії не пізніше ніж за тридцять днів. Договором може бути встановлений і більш тривалий строк для повідомлення про розірвання договору комісії.

У разі відмови комісіонера від договору комітент зобов’язаний виплатити комісіонеру комісійну винагороду і відшкодувати зроблені витрати за правочини, зроблені до припинення договору, а комісіонер зобов’язаний ужити заходів, що забезпечують схоронність майна комітента.

  1. Комітент, зі своєї сторони, в межах п’ятнадцяти днів із дня одержання у комісіонера про повідомлення від виконання договору, зобов’язаний розпорядитися майном, тобто дати комісіонеру вказівки, куди і яким чином йому слід передати майно, під загрозою його продажу комісіонером або здавання на зберігання третім особам за рахунок комітента.

Стаття 1027. Наслідки смерті фізичної особи або припинення юридичної особи — комісіонера

і. У разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи — комісіонера договір комісії припиняється.

  1. Якщо юридична особа — комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов’язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом місяця від дня отримання повідомлення про припинення юридичної особи комітент не повідомить про відмову від договору.
  2. Припинення договору комісії, крім випадків скасування доручення комітентом і відмовлення комісіонера, відбувається також у зв’язку з іншими обставинами. У зв’язку з тим, що договір комісії має довірчий характер, а вибір комісіонера-громадянина в багатьох випадках визначається його моральними та діловими якостями, то у випадку його смерті договір комісії припиняється. Зміна правового положення комітента договору комісії не припиняє.

Комісійне доручення припиняється також у разі ліквідації юридичної особи, яка виступає як комісіонер.

  1. У разі припинення юридичної особи — комісіонера, права та обов’язки комісіонера переходять до його правонаступників, якщо вони встановлюються. Але якщо комітент не бажає доручати виконати правочини, визначені у договорі комісії, саме цим юридичним особам, то комітент повинен повідомити про відмову від договору протягом місяця від дня отримання повідомлення про припинення юридичної особи, яка була стороною в договорі комісії.

 

Стаття 1028. Особливості окремих видів комісії

  1. 1. Законом можуть бути встановлені особливості договору комісії щодо окремих видів майна.
  2. ЦК не виділяє різновиди договору комісії, однак припускає їх існування, вказуючи, що особливості договору комісії щодо окремих видів майна можуть бути встановлені законом. Комісійна торгівля здійснюється за допомогою кількох видів договорів, які різняться між собою за суб’єктним складом, предметом, формою і порядком укладання чи розірвання договору та за іншими ознаками. Комісійна торгівля поділяється на такі основні види: комісійна торгівля непродовольчими товарами; комісійна торгівля продовольчими товарами; комісійна торгівля продукцією виробничо-технічного призначення тощо. Крім норм ЦК, кожен з названих видів регулюється спеціальними нормативними актами. Наприклад, Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами від 13.03.1995 р., затверджені наказом МЗЕЗ України №37, визначають специфіку комісійної торгівлі саме непродовольчими товарами.

Специфіка діяльності професійних учасників ринку цінних паперів — брокерів в якості комісіонерів відображається в Законі України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18.06.1991 р. Особливості брокерської діяльності на товарних біржах визначаються Законом України “Про товарну біржу” від 10.12.1991 р.

 

Глава 70. Управління майном

Стаття 1029. Договір управління майном

  1. 1. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
  2. Передання майна в управління, передбачене статтею, що коментується, є формою реалізації власником права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, передбаченого ст. 317 ЦК.

Саме власник визначає мету договору управління майном, обсяг переданих повноважень, а також особу, в інтересах якої управитель повинен діяти. У законі є певні винятки. Так, наприклад, згідно зі ст. 54 ЦК, якщо фізична особа — підприємець визнана безвісно відсутньою, недієздатною чи її цивільна дієздатність обмежена або якщо власником майна, яке використовувалося у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня чи малолітня особа, орган опіки та піклування може призначити управителя цього майна (див. ст. 1032 ЦК та коментар до неї).

Договір має “триваючий” характер, тобто укладається на певний строк і для здійснення цілого ряду, а не однієї конкретної дії. Управитель має право вчиняти не тільки юридичні, але і будь-які фактичні дії в інтересах власника чи вигодонабувача. Законом або договором можуть бути передбачені обмеження стосовно окремих дій по управлінню майном. Так, наприклад, відповідно до п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України “Про управління майном, що є у загальнодержавній власності” від 15.12.1992р., заборонено підприємствам, що є у загальнодержавній власності, передавати безоплатно закріплене за ними майно іншим підприємствам, організаціям і установам, а також громадянам.

За договором управління майном управитель повинен діяти від свого імені, обов’язково вказуючи, що він є управителем. Передання майна в управління не тягне переходу права власності на нього до управителя.

Договір управління майном є, за загальним правилом, сплатним, взаємним.

Договір управління майном — реальний договір. Він вважається укладеним з моменту передання майна управителю. Якщо договір управління підлягає державній реєстрації, він вважається укладеним з моменту його реєстрації (ч. 1 ст. 210 ЦК, додатково див. ст. 1031 ЦК та коментар до неї).

 

Стаття 1030. Предмет договору управління майном

  1. 1. Предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно.
  2. Не можуть бути предметом договору управління майном грошові кошти, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом.
  3. Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника управління та від майна управителя.

Майно, передане в управління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться окремий облік.

Розрахунки, пов’язані з управлінням майном, здійснюються на окремому банківському рахунку.

  1. Предметом управління може бути майно, що можливо відокремити та використовувати для здобуття будь-якої користі. Предметом договору можуть бути лише індивідуально визначені речі У договорі може бути передбачено, що в управління переходять усі прирощення від використання основного майна, переданого управителю на момент укладення договору. Об’єктом управління майном може бути як нерухоме, так і рухоме майно. Особливо відокремлюються підприємства, інші майнові комплекси та цінні папери. Саме вони є найбільш типовими об’єктами управління. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, що передбачені для діяльності підприємства, в тому числі земельні ділянки, будівлі, споруди, обладнання, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інші познаки та інші права, якщо інше не передбачено договором або законом.

Об’єктом управління можуть бути не тільки речі, але й суб’єктивні права. Звичайно в управління передаються такі права, здійснення яких досить обтяжливе для їх володільців або потребує спеціальних навичок, як правило, відсутніх у звичайних учасників цивільного обігу. Так Із метою забезпечення майнових прав авторів, виконавців, виробників фонограм й інших володільців авторських та суміжних із ними прав у випадках, коли практичне здійснення в індивідуальному порядку складне, можуть створюватись організації, що управляють майновими правами вказаних осіб.

В управління може бути передане і державне, і комунальне, і приватне майно.

  1. В силу прямої вказівки пункту 2 статті, що коментується, не можуть бути самостійним об’єктом управління грошові кошти. Винятки з цього правила можуть бути передбачено лише законом. Так, наприклад, пункт 5 ст. 32 ЦК встановлює, що за наявності достатніх підстав суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права. Тобто право управління грошовими коштами (заробітком, стипендією чи іншими доходами) таких осіб покладається на їхніх батьків або піклувальників.

Крім того, грошові кошти можуть входити до складу майнового комплексу, переданого в управління. Так до складу підприємства як майнового комплексу входять і належні цьому підприємству кошти.

  1. Передане в управління майно представляє собою відносно відокремлену майнову масу, належну установнику управління. Тому придбані управителем внаслідок дій по управлінню права включаються до складу переданого в управління майна, а обов’язки, що виникли внаслідок таких дій, виконуються за рахунок вказаного майна.

 

Стаття 1031. Форма договору управління майном

  1. 1. Договір управління майном укладається в письмовій формі.
  2. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації.
  3. Стаття, що коментується, установлює обов’язкову вимогу щодо оформлення договору управління майном у письмової формі.
  4. Підвищені вимоги законотворець пред’являє до форми договору управління нерухомим майном, тобто він повинен бути оформлений відповідно до вимог, які передбачені для договору продажу нерухомого майна, а саме необхідність нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Відповідно до ч. З ст. 640 ЦК, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним із моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації. Разом із тим, оскільки договір управління майном є реальним, необхідне передання майна. Так передання нерухомості установником в управління і прийом її управителем здійснюється по передавальному акту або іншому документу про передання, який підписується сторонами. Передання в управління підприємства як майнового комплексу здійснюється за передавальним актом, в якому вказуються дані про склад підприємства та про повідомлення кредиторів про передання підприємства в управління, а також відомості про виявлені недоліки переданого майна. Підприємство вважається переданим управителю з дня підписання передавального акту обома сторонами.

 

Стаття 1032. Установник управління

  1. 1. Установником управління е власник майна.
  2. Якщо власником майна е фізична особа, місце перебування якої невідоме або її визнано безвісно відсутньою, установником управління є орган опіки та піклування.
  3. Якщо власником майна є малолітня особа або фізична особа, яка визнана недієздатною, установником управління може бути опікун або орган опіки та піклування.
  4. Якщо власником майна є неповнолітня особа, установником управління є ця особа за дозволом батьків (усиновлювачів) або піклувальника.
  5. Якщо власником майна є особа, цивільна дієздатність якої обмежена, установником управління е її піклувальник.
  6. У разі переходу права власності на майно, що є предметом договору управління, від установника управління до іншої особи договір управління не припиняється, крім випадків, коли право власності на майно переходить внаслідок звернення на нього стягнення.

1-5. Як установник управління майном може виступати будь-який власник майна. У порядку винятку із загального правила в передбачених коментованою статтею випадках (чч. 2—5 ст. 1032 ЦК) установником управління майном може бути не власник майна, а інша особа. Так, наприклад, при необхідності постійного управління нерухомим і цінним рухомим майном недієздатної особи установником управління цим майном стає орган опіки та піклування.

Оскільки в управління можуть передаватися не тільки речі, але й права, установниками управління можуть виступати і носії цих прав.

Необхідно відзначити, що установником управління майном може виступити як одноосібний власник, так і власники майна на праві загальної чи спільної власності. Так подружжя має право передати в управління приналежний їм на праві спільної власності житловий будинок.

Близька по змісту ситуація складається при переданні в управління державного чи комунального майна. У цьому випадку установником управління від імені власника майна може бути лише орган, уповноважений власником управляти його майном. Наприклад, управління акціями (частками) товариств, які перебувають у державній власності, здійснює Фонд державного майна (див. Порядок управління акціями (частками), які перебувають у державній власності, господарських товариств, створених за участю Фонду державного майна, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2001р. №518). Згідно з Порядком управління акціями державних відкритих акціонерних товариств, державних акціонерних вугільних компаній та державних холдингових компаній, які перебувають у загальнодержавній власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.1996р. №973, управління акціями державних відкритих акціонерних товариств, державних акціонерних вугільних компаній та державних холдингових компаній (далі — господарські товариства), які перебувають у загальнодержавній власності, в тому числі тими, що залишилися у такій власності після реалізації планів розміщення акцій, здійснює призначена Мінвуглепромом уповноважена особа.

  1. Частиною 6 статті, що коментується, передбачено випадок, коли здійснюється заміна установника при переході прав власності на майно, передане в управління. Ця вимога направлена на захист прав управителя. Але виняток складає випадок переходу права власності внаслідок звернення на нього стягнення.

 

Стаття 1033. Управитель

  1. 1. Управителем може бути суб’єкт підприємницької діяльності.
  2. Управителем не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом.
  3. Вигодонабувач не може бути управителем.
  4. Передання майна в управління у більшості випадків пов’язане з тим, що це управління потребує спеціальних навичок, тому це спричиняє передання його в руки професіонала. Таким у господарському обороті є суб’єкт підприємницької діяльності. Саме він має право виступити в ролі управителя чужим майном. До таких суб’єктів належать комерційні організації та фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності. Окремими нормативними актами можуть установлюватися додаткові вимоги щодо управителя. Наприклад, Порядком управління акціями державних відкритих акціонерних товариств, державних акціонерних вугільних компаній та державних холдингових компаній, які перебувають у загальнодержавній власності передбачено, що управителем — юридичною особою може бути особа, діяльність якої пов’язана з діяльністю підприємств вугільної промисловості, а частка державної власності в її статутному фонді не перевищує 25 відсотків Для прийняття рішення про призначення її уповноваженою особою юридична особа подає Мінвуглепрому копію свого статуту та довідку про свій фінансовий стан. Фізична особа, яка призначається уповноваженою управляти акціями, що перебувають у загальнодержавній власності, відбирається на конкурсній основі із числа найбільш кваліфікованих фахівців. Вона може бути членом ради (спостережної ради) товариства або виконавчого органу (правління) товариства.
  5. Стаття, що коментується, встановлює обмеження стосовно можливості органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування виступати управителями. Це обмеження пов’язано з їхньою спеціальною правоздатністю, що дозволяє управляти лише тим майном, яке закріплене за ними на праві оперативного управління та господарського відання. Це також сприяє загальній тенденції, направленій на обмеження сфери підприємницької діяльності держави, державних та муніципальних утворень та їхніх органів.
  6. Стаття, що коментується, встановлює обмеження щодо особи вигодонабувача, який не може бути управителем в будь-якому випадку по тому договору, де він бере участь як вигодонабувач. У противному випадку договір втрачає будь-який сенс.

Стаття 1034. Особа, яка набуває вигоди від майна, що передане в управління

  1. Вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління.
  2. Установник управління може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).
  3. За зальним правилом у більшості випадків вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління, крім випадків, коли установник управління і вигодонабувач є різні особи.
  4. Згідно зі змістом статті, що коментується, оскільки установник є володільцем переданого майна і має право на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю, то він також має право визначити особу — вигодонабувача. Як вигодонабувач може бути призначена будь-яка особа: як фізична особа — підприємець, так і громадяни, що не є підприємцями, комерційні та некомерційні організації тощо.

Стаття 1035. Істотні умови договору управління майном І.   Істотними умовами договору управління майном є:

1)  перелік майна, що передається в управління;

2)  розмір і форма плати за управління майном.

  1. Стаття, що коментується, вказує, які умови для договору управління є істотними. Так договір управління майном не вважається укладеним, якщо сторони не дійшли згоди в установленій формі про те, яке саме майно передається в управління (предмет договору); оскільки управління майном належить до сфери підприємницької діяльності, суттєвою умовою договору управління майном є розмір і форма плати за управління майном (ціна). У випадку коли управитель діє на безоплатних підставах, договір управління майном укладається без цієї умови.

Таким чином, при укладенні конкретного договору про управління майном сторони повинні погодити всі умови, перераховані в статті, що коментується, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (див. ст. 638 ЦК та коментар до неї)

Стаття 1036. Строк договору управління майном

  1. Строк управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п’ять років.
  2. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах.
  3. Строк дії договору управління майном є важливою умовою договору. Це обумовлено тим, що управитель не стає власником довіреного йому майна та по спливу визначеного часу повинен повернути його установнику управлінню майном. Однак стаття, що коментується, не ставить суворих вимог до строків договору (навіть можливе укладення договору без вказівки на строк) і тому надає право встановлювати їх у договорі за бажанням сторін. Але якщо сторони не використовують це право і не встановлюють строк дії договору, то він вважається укладеним на п’ять років.
  4. Встановлення ч. 2 статті, що коментується, можливості автоматичного продовження дії договору управління майном звільняє установника й управителя від необхідності укладання нового договору у разі наміру їх подальшої співпраці по договору, який був укладений спочатку.

Стаття 1037. Права та обов’язки управителя

  1. Управитель управляє майном відповідно до умов договору. Управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління.
  2. Управитель має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на майно, передане в управління, відповідно до статті 396 ЦК.
  3. Управитель не здобуває право власності на передане майно. Однак у межах, наданих йому законом і договором, повноважень управитель може володіти, користуватися, розпоряджатися цим майном, у тому числі передавати його у власність інших осіб, здавати в оренду, віддавати в заставу і т. п. З метою захисту інтересів установника управління статтею, що коментується, встановлено правило, що управитель може відчужувати майно, передане в управління, укладати щодо нього договір застави лише за згодою установника управління. Договором можуть бути передбачені додаткові обмеження на відчуження окремих об’єктів. Слід зазначити, що обмеження можуть стосуватися не тільки відчуження, але й, наприклад, безоплатного передання в користування третім особам. У будь-якому разі такі додаткові обмеження повинні бути передбачені договором.

Управитель зобов’язаний відокремити надане йому за договором майно від свого особистого майна, а також від того майна інших осіб, яке є у нього. Передане в управління майно повинне відображатися в управителя на окремому балансі від його власного майна. Управитель зобов’язаний вести самостійний облік майна, переданого йому в управління, в якому повинні відображатися всі операції, пов’язані з цим майном. Управитель також повинен забезпечити високий професійний рівень управління довіреним йому майном, а також діяти розумно та добросовісно.

Крім того управитель має право та зобов’язаний діяти виключно в інтересах вигодонабувача, якому заборонено користуватися або іншим способом отримувати користь від управління у своїх інтересах

На час управління установник обмежується в можливості реалізації на свій розсуд окремих повноважень права власності, що виключно реалізуються управителем. Тому повноваження володіння, користування та розпорядження можуть передаватися установником лише одночасно з відчуженням майна.

Основний обов’язок управителя полягає у використанні (особисто чи шляхом передання у використання третім особам) майна відповідно до його призначення, зазначеного умовами договору. У договорі управління майном також має місце необхідний обов’язок управителя щодо збереження відповідного цінового та якісного змісту майна. У зв’язку з цим управитель повинен вживати необхідних заходів щодо збереження, ремонту та охорони переданого в управління майна. Договір може передбачати обов’язок здійснювати зазначені платежі в грошовій або іншій формі від прибутку або іншого результату, одержаного від управління майном, на користь установника управління чи вигонабувача. Управитель забезпечує схоронність переданого в управління майна, вживає заходів по запобіганню пошкодженям та псуванню.

Якщо в управління передаються суб’єктивні права, управитель має право здійснювати ті дії, можливість вчинення яких передбачено змістом цих прав.

  1. Як правило згідно з договором управління, управитель надає установнику звіт про результати управління по встановлених показниках та в строки, зазначені в договорі. Управитель не має права отримувати доходи у своїх інтересах і іншим способом користуватися вигодами від майна, за винятком винагороди управителя, передбаченої договором. Одночасно управитель наділений досить широким колом повноважень. Одним із найважливіших є право управителя самостійно визначати і здійснювати необхідні юридичні і фактичні дії по використанню майна з метою отримання найбільшої вигоди (див. ч. 2 ст. 1038 ЦК).

Договором управління також можуть бути передбачені інші права та обов’язки управителя, що не суперечать закону.

Управитель зобов’язаний здійснювати діяльність по управлінню майном протягом усього строку дії договору та не має права відмовитись від договору. Однак у порядку винятку управителю надана можливість відмовитись від здійснення управління майном, якщо настали обставини, за яких він не може особисто здійснювати управління майном, наприклад у випадку погіршення здоров’я. При цьому він повинен повідомити установника про відмову від управління за три місяці, згідно з ч. 2 ст. 1044 ЦК.

Оскільки управитель здійснює від свого імені повноваження власника переданого йому майна, йому відповідно до ст. 396 ЦК надається право вимагати усунення будь-якого порушення прав. Зокрема, він може пред’явити позов про визнання свого права на майно; про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); про усунення будь-яких порушень свого права, хоча б ці порушення і не були з’єднані з утратою володіння (негаторний позов).

Таким чином, хоча в статті, що коментується, прямо не вказано, але із змісту статті випливає, що при переданні в управління суб’єктивних прав управитель набуває право вимагати захисту цих прав як загальними для всіх суб’єктивних цивільних прав засобами, так і спеціальними засобами, розрахованими на конкретні види суб’єктивних прав (про способи захисту див. ст. 16 ЦК та коментар до неї).

Стаття 1038. Здійснення управління майном

  1. Управитель управляє майном особисто, крім випадків, встановлених статтею 1041 ЦК.
  2. Управитель, вчиняючи фактичні та юридичні дії, пов’язані з управлінням майном, зобов’язаний повідомляти осіб, з якими він вчиняє правочини, про те, що він є управителем, а не власником майна.
  3. У правочинах щодо майна, переданого в управління, які вчиняються у письмовій формі, вказується про те, що вони вчинені управителем. У разі відсутності такої вказівки управитель зобов’язується перед третіми особами особисто.
  4. Оскільки передання майна в управління у більшості випадків пов’язано з тим, що це управління потребує спеціальних навичок, тобто передачу його в руки професіонала, тому це спричиняє особистий характер управління, пов’язаний з особою управителя. Але ЦК передбачено винятки з цієї вимоги, передбачені ст. 1041 ЦК.

2-3. Стаття, що коментується, передбачає необхідність повідомлення управителем третіх осіб про те, що він є управителем, а не власником, а також робити вказівку про це в письмових договорах. У противному випадку управитель зобов’язується перед третіми особами особисто. Тобто ця вимога необхідна для того, щоб провести розмежування дій, вчинених управителем в інтересах установника (вигодонабувача) управління, від дій, вчинених управителем у власних інтересах.

Стаття 1039- Передання в управління майна, що є предметом договору застави

І.   Майно, що е предметом договору застави, може бути передане в управління.

  1. Установник управління зобов’язаний попередити управителя про те, що майно, яке передається в управління, є предметом договору застави.

Якщо установник управління не попередив управителя і сам управитель не знав і не міг знати про те, що майно, яке передане в управління, є предметом договору застави, управитель має право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном.

  1. Із змісту статті, що коментується, випливає, що заставодержатель зберігає своє право на річ і тоді, коли вона переходить до нового власника чи володільця. У даному випадку майно переходить до нового власника, оскільки його власником і заставником залишається той, хто установив управління. Підстави і порядок звертання стягнення на закладене майно, у тому числі передане в управління, передбачені ст. ст. 589—591 ЦК.
  2. Вимога ч. 2 статті, що коментується, про обов’язок установника управління (власника) сповістити його про те, що майно обтяжене заставою, є гарантією прав управителя, відповідно до якої управителю надається право вимагати розірвання договору та виплати належної йому за договором плати відповідно до строку управління цим майном. У випадку можливого спору тягар доведення того, що управитель знав про заставу майна, покладається на установника управління (власника). Управитель, навпаки, зобов’язаний довести, що він не знав і в силу обстановки, професійних навичок, інших обставин не повинен був знати про заставу.

Стаття 1040. Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління

І. Звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави. У разі визнання установника управління банкрутом договір управління цим майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.

  1. Додатковою гарантією прав управителя є встановлене статтею, що коментується, правило, що під час перебування майна в управлінні воно має захист, тобто на нього не може бути звернено стягнення за вимогою кредитора установника. Але в статті прямо закріплені винятки, в яких це обмеження не діє (у разі перебування майна під заставою або банкрутство установника). У цих випадках діє загальний порядок звернення стягнення на майно, що є в управлінні.

Стаття 1041. Передання права управління майном іншій особі і. Управитель може доручити іншій особі (замісникові) вчинити від його імені дії, необхідні для управління майном, якщо це передбачено договором управління майном або цього вимагають інтереси установника управління або вигодонабувача у разі неможливості отримати в розумний строк відповідні вказівки установника управління. Управитель відповідає за дії обраного ним замісника, як за свої власні.

  1. Згідно зі ст. 528 ЦК виконання обов’язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Стаття 1038 ЦК передбачає особисте виконання дій щодо управління майном. Стаття, що коментується, на відміну від вимог ст. 1038 ЦК, передбачає виняткові випадки доручення іншій особі вчинити дії, необхідні для управління майном. Основна риса даної норми полягає в тому, що управитель навіть після передання управління заступнику продовжує нести відповідальність за його дії, що відповідає вимогам ст. 618 ЦК.

Крім того, заступник вчиняє юридичні і фактичні дії з майном, що перейшло до нього, від імені управителя, а не від свого імені або імені установника управління, що є також винятком Із вимог ст. 1038 ЦК.

Стаття 1042. Право управителя на плату

І. Управитель має право на плату, встановлену договором, а також на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв’язку з управлінням майном.

  1. Управитель майном, якщо це передбачено договором, має право відраховувати належні йому відповідно до частини першої цієї статті грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.
  2. Стимулом до найбільш ефективного управління майном є закріплене цією статтею положення про те, що управитель одержує винагороду і йому відшкодовуються необхідні витрати. Винагорода управителю, а також платежі на користь виго до набувача здійснюються за результатами управління. Форма винагороди управителя може бути різною. Винагорода може сплачуватися у вигляді відсотків від доходів, отриманих у результаті управління майном. Винагороду може бути встановлено й у твердій грошовій сумі, що сплачується щомісяця (щоквартально, щорічно) або по закінченні управління майном. Якщо вигода від використання майном виражена в натурі, то й винагорода може сплачуватися в натуральній формі. Можлива й змішана форма виплати винагороди, наприклад, у твердій грошовій сумі й у відсотках від доходів або натуральній та грошовій формах. Крім плати за надані послуги, управитель має право на відшкодування необхідних витрат, зроблених ним у зв’язку з управлінням майном.
  3. У випадку, коли договір управління майном є безоплатним, управитель має право лише на відшкодування всіх необхідних витрат по управлінню майном.

Для спрощення проведення розрахунків установника та управителя за вчинені дії по управлінню майном у договорі може бути передбачено право управителя самостійно відраховувати належні йому відповідно до частини першої цієї статті грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.

Стаття 1043. Відповідальність управителя

І. Управитель, який не виявив при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача, зобов’язаний відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачеві — упущену вигоду.

Управитель відповідає за завдані збитки, якщо не доведе, що вони виникли внаслідок непереборної сили, винних дій установника управління або вигодонабувача.

  1. Управитель несе субсидіарну відповідальність за боргами, що виникли у зв’язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів.
  2. Субсидіарна відповідальність управителя, встановлена частиною другою цієї статті, настає також у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень. У цьому разі установник управління може вимагати від управителя відшкодування завданих ним збитків.
  3. Відповідно до ст. 611 ЦК у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (див. ст. 623 ЦК та коментар до неї). Відповідальність управителя, що є підприємцем, ґрунтується на засадах ризику. Він несе відповідальність за завдані збитки, якщо не доведе, що ці збитки завдані внаслідок непереборної сили чи дій вигодонабувача або установника. У тих випадках, коли як управитель виступає громадянин, який не є підприємцем, або некомерційна організація, їх відповідальність ґрунтується на засадах вини (див. ст. 614 ЦК та коментар до неї).
  4. Відповідальність управителя перед вигодонабувачем обмежується упущеною вигодою за час управління майном, тому що вигодонабувач не є власником переданого в управління майна і може зазнати збитків лише в частині не отриманої ним вигоди. Установник же управління, що довірив своє майно управителю, може зазнати збитків у вигляді реального збитку. Тому установнику управління відшкодовуються збитки, завдані втратою чи пошкодженням його майна. У випадку, коли управління майном установлюється на користь самого установника, йому відшкодовується не лише реальний збиток, а й упущена вигода (додатково див. ст. 22 ЦК та коментар до неї).

Управитель, у господарській діяльності якого відокремлюється передане йому в управління майно, відповідає цим майном по всіх зобов’язаннях, які виникли у зв’язку з управлінням майном. Якщо цього майна не вистачить, стягнення може бути звернено на майно, що належить самому управителю. Це обумовлено тим, що управитель повинен забезпечити таке управління довіреним йому майном, при якому витрати по управлінню покриваються доходами, отриманими в результаті управління майном. У випадку, коли для виконання обов’язків, що настали в результаті управління майном, не вистачає не тільки майна, переданого в управління, але й особистого майна управителя, стягнення звертається на майно установника, що не передане в управління (див. ст. 619 ЦК та коментар до неї).

  1. Статтею, що коментується, передбачено порядок відповідальності у разі перевищення управителем своїх повноважень або встановлених обмежень. У цьому випадку управитель несе відповідальність своїм особистим майном, а не майном, наданим йому в управління. Однак це має місце лише тоді, коли треті особи, які брали участь у правочині, знали чи повинні були знати про перевищення управителем своїх повноважень або встановлених обмежень. Якщо треті особи, які брали участь у правочині, про це не знали і не повинні були знати, то зобов’язання, що виникли по таких правочинах, виконуються в порядку, передбаченому ч. 2 статті, що коментується. Для захисту інтересів установника управління даною статтею йому надається можливість стягнення збитків з управителя.

 

Стаття 1044. Припинення договору управління майном

  1. 1. Договір управління майном припиняється у разі:

1) загибелі майна, переданого в управління;

2)  припинення договору за заявою однієї із сторін у зв’язку із закінченням його строку;

3) смерті фізичної особи — вигодонабувача або ліквідації юридичної особи — вигодонабувача, якщо інше не встановлено договором;

4)  відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором;

5) визнання управителя недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності або смерті;

6) відмови управителя або установника управління від договору управління майном у зв’язку з неможливістю управителя здійснювати управління майном;

7) відмови установника управління від договору з іншої, ніж указана в пункті 6 цієї частини, причини за умови виплати управителеві плати, передбаченої договором;

8)    визнання фізичної особи — установника управління банкрутом.

  1. У разі відмови однієї сторони від договору управління майном вона повинна повідомити другу сторону про це за три місяці до припинення договору, якщо договором не встановлений інший строк.
  2. У разі припинення договору управління майном майно, що було передане в управління, передається установникові управління, якщо інше не встановлено договором.
  3. Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, установлених договором або законом (ст. 598 ЦК). Частина 1 статті, що коментується, передбачає основні підстави для припинення договору управління, оскільки вони є важливими й пов’язаними з особливостями сторін договору і особливостями, які властиві договору управління майном. Але цей перелік не є суворо обмежений вимогами цієї статті, тому за бажанням сторін можуть бути передбачені інші випадки припинення договору.
  4. Якщо договором не передбачений інший термін, то повідомлення про відмову від його виконання повинне бути отримано іншою стороною не пізніше трьох місяців до моменту його припинення. Дане правило не поширюється на відмову від договору вигодонабувача.
  5. Після припинення договору управління майно підлягає поверненню установнику (вигодонабувачу). Управитель повертає майно в порядку, передбаченому при переданні майна від установника управителю. Майно вважається поверненим з моменту підписання сторонами акта прийому-передачі. Як правило, обов’язок по складанню акта прийому-передачі покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні, якщо інше не передбачено договором.

Стаття 1045- Особливості управління цінними паперами

  1. Особливості управління цінними паперами встановлюються законом.
  2. Відповідно до ст. 8 ЦК об’єктами цивільних прав є цінні папери. Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передання прав, що випливають із цього документа, іншим особам (див. ст. 194 ЦК та коментар до неї).

Передання в управління цінних паперів має певні особливості. Однією з них є те, що управитель повинен бути визнаний професійним учасником ринку цінних паперів. Професійний учасник ринку цінних паперів — юридична особа, яка здійснює певний вид (види) професійної діяльності на ринку цінних паперів на підставі отриманої ліцензії. Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку №60 від 14.03.2001 р. були затверджені Ліцензійні умови провадження професійної діяльності на ринку цінних паперів, які встановлюють спеціальні вимоги, обов’язкові для виконання при провадженні професійної діяльності на ринку цінних паперів та на момент отримання ліцензії. Додатково передбачено сертифікацію осіб, які здійснюють професійну діяльність із цінними паперами в Україні (затверджено рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку 29.07.1998р. №93). Тобто управління цінними паперами здійснюється з урахуванням специфіки об’єкта управління і відповідних вимог спеціального законодавства.

Глава 71. Позика. Кредит. Банківський вклад

  • 1. Позика

Стаття 1046. Договір позики

  1. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

  1. Договір позики належить до зобов’язань, направлених на передачу майна. Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов’язаний повернути позикодавцеві таку ж суму, а якщо мова йшла про зазначені вище речі — рівну кількість речей того ж роду та такої ж якості. В договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі будуть мати місце фактичні правовідносини купівлі-продажу. Крім того, договор позики не може передбачати обов’язку позичальника передати саме ті грошові кошти або ті ж речі, що були йому передані позикодавцем. Предметом договору позики не можуть бути речі, що вилучені з цивільного обороту, а ті речі, що обмежені в обороті, можуть використовуватись при укладенні даного виду договорів лише з урахуванням обмежень, що встановлені законодавством.

Частина 1 статті, що коментується, визначає предметом договору позики, зокрема, грошові кошти. Стаття 192 ЦК “Гроші (грошові кошти)” вказує, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня, а іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” від 19.02.1993 р. предметом договору позики можуть бути: валюта України — грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у вкладах у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України; іноземна валюта — іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України.

Договір позики е одностороннім, тобто за ним обов’язку позичальника повернути позикодавцеві суму позики або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості кореспондує лише право позикодавця вимагати повернення предмета позики.

Сторонами договору можуть бути будь-які суб’єкти цивільного права. При цьому позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.

Момент переходу права власності на предмет позики залежить від того, що саме передається позичальникові за договором. Право власності на готівкові грошові кошти виникає у позичальника в момент фактичного передання йому таких коштів позикодавцем. У разі якщо мова йде про безготівкові розрахунки, то право власності позичальника виникає з моменту зарахування таких коштів на його рахунок у банку.

У разі, якщо предметом договору позики є речі, що визначені родовими ознаками, то право власності на них виникає в позичальника в момент фактичного передання йому таких речей. У договорі позики може бути передбачено, що момент фактичного передання таких речей позикодавцем визначається їх відвантаженням із складу на транспорт позичальника тощо.

З визначення договору позики випливає, що за загальним правилом позика надається без чіткого цільового призначення щодо її використання позичальником. Проте формулювання ч. 1 статті, що коментується, не заперечує можливість існування так званої цільової позики, тобто сторони однією з істотних умов такого правочину можуть передбачити використання грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками, лише в певних чітко визначених цілях.

Договір позики е реальним, тобто є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

 

Стаття 1047. Форма договору позики

  1. 1. Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми.
  2. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
  3. Договір позики повинен бути укладений в письмовій формі у будь-якому з наступних випадків:

а) сума договору не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

б) позикодавцем є юридична особа. В даному випадку обов’язковість письмової’ форми договір позики поставлена в залежність не від суми договору, а від його суб’єктного складу.

Дана норма є спеціальною по відношенню до правила ст. 208 ЦК України, яка вказує, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами. Тобто в договорах позики, де юридична особа є позичальником, а фізична особа — позикодавцем, обов’язкової письмової форми не вимагається. Проте на практиці, в разі надання позики фізичною особою юридичній особі сторони мають право застосувати письмову форму відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України.

Недотримання сторонами договору позики вимог ст. 1047 ЦК України щодо обов’язкової письмової форми за загальним правилом ч. 1 ст. 218 ЦК України не має наслідком його недійсність, проте породжує правові наслідки, вказані у цій статті.

Договір позики може бути укладений на письмі як шляхом складання єдиного документа, що підписується сторонами договору, так і іншими способами, що передбачені ст. 207 ЦК України.

В усіх інших випадках договір позики може бути укладений в усній формі.

  1. Крім того, ч. 2 статті, що коментується, встановлює можливість спеціального спрощеного оформлення позики шляхом представлення розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Проте варто зауважити, що складання розписки позичальником не є письмовою формою укладення договору позики, і в разі якщо така письмова форма вимагалася законом, то наявність розписки не є перешкодою для настання для сторін наслідків, що передбачені ст. 218 ЦК України.

Нотаріальна форма укладення договору позики законом не вимагається, проте сторони можуть застосувати її згідно з ч. 4 ст. 209 ЦК України, яка вказує, що на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

 

Стаття 1048. Проценти за договором позики

  1. 1. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

  1. Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2)  позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

  1. Договір позики може бути сплатним або безоплатним. Частина 1 статті, що коментується, має диспозитивний характер і встановлює презумпцію оплатності договору позики: позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо безоплатність даного договору позики не встановлена договором або законом.

Формулювання даної статті передбачає, що за договором позики може бути передбачена виплата процентів лише в грошовій формі, а натуральна форма процентів не є допустимою в даному випадку.

Умови щодо розміру і порядку одержання процентів встановлюються договором позики. Під порядком одержання процентів розуміється періодичність їх сплати позичальником позикодавцю та форма їх сплати (готівкова або безготівкова). Договором між сторонами може бути передбачено як певну періодичність сплати процентів, так і одноразову їх виплату.

Цивільне законодавство не містить обмежень щодо мінімальної та максимальної межі розміру процентів за договором позики в разі, якщо він визначається сторонами договору. Проте, якщо договором не встановлено розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки, що встановлюється Національним банком України.

В разі якщо сторони спеціально не передбачили умову щодо певної періодичності виплати процентів за договором позики, то проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

  1. Частина 2 статті, що коментується, містить диспозитивну норму, відповідно до якої встановлено презумпцію безоплатності (безпроцентності) окремих видів договору позики. Насамперед, безпроцентним вважається договір позики, якщо одночасно виконуються всі чотири наступні умови:

1) у договорі позики не передбачено умов щодо розміру та порядку виплати процентів;

2) сторонами договору є лише фізичні особи;

3) сума договору позики не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

4) договір позики не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.

Наслідком поєднання вищевказаних умов безпроцентності договору позики є те, що до нього не застосовується правило ч. 1 даної статті щодо визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України та виплати їх щомісяця до дня повернення позики.

Також договір позики, за яким позичальникові передані речі, що визначені родовими ознаками, вважається безпроцентним у разі, якщо сторонами в ньому не передбачено умов щодо виплати позичальником процентів.

Проте оскільки норма ч. 2 статті, що коментується, є диспозитивною, то вона залишає сторонам таких договорів право передбачити виплату відсотків позикодавцеві.

 

Стаття 1049. Обов’язок позичальника повернути позику

  1. 1. Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій же сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій же кількості, такого ж роду та такої ж якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановлені договором.

Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред’явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

  1. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.
  2. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
  3. Договір позики є одностороннім, тому позикодавець за договором має певні права, а позичальник — обов’язок, що кореспондує даному праву. Обов’язок позичальника, визначений в ст. 1046 ЦК, деталізується в ч. 1 статті, що коментується. Зокрема, строк та порядок повернення позичальником позики визначається договором між ними.

Щодо строку виконання позичальником обов’язку з повернення договору, то він може бути встановлений як щодо передання позикодавцеві всієї суми позики, або при виконанні договору частинами — щодо окремих частин боргу.

Порядок виконання зобов’язання позичальника може передбачати розрахунки в готівковій формі або в безготівковому порядку (у разі якщо предметом договору позики є грошові кошти), а також місце повернення позики позикодавцеві. Крім того виконання позичальником договору позики може бути здійснене не лише безпосередньо позичальнику, а в разі передбачення такої можливості в договорі — і третім особам.

У разі, коли предметом договору позики є речі, визначені родовими ознаками, порядок виконання такого договору набуває великого значення, оскільки сторонам необхідно передбачити порядок доставки таких речей, їх приймання-передачі тощо.

Особливим випадком щодо правила ч. 1 ст. 1049 ЦК є відсутність у договорі чітко визначеного строку повернення позики, або визначення даного строку моментом пред’явлення вимоги. Мова йде, насамперед про побутову позику, оскільки саме в ній сторони, як правило, заздалегідь не передбачають конкретних строків виконання обов’язку позичальником. У цих випадках позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред’явлення позикодавцем вимоги про це. Вимога про повернення позики може бути пред’явлена в усній або в письмовій формі. Форма пред’явлення вимоги про повернення позики належить насамперед від того, яка форма договору позики вимагається законом. Проте в разі, якщо договір позики укладений в усній формі, то позикодавець має право пред’явити вимогу про повернення позики в письмовій формі. Оскільки в разі виникнення в майбутньому спору щодо виконання договору позики факт пред’явлення вимоги про повернення боргу має виключно важливе значення, то рекомендується відсилати таку вимогу рекомендованим або цінним листом.

  1. Питання про можливість дострокового виконання договору позики вирішується ЦК насамперед з урахуванням інтересів позикодавця. Якщо інше не встановлено договором, то достроково позичальником може бути повернута лише позика, що надана за договором безпроцентної позики. Оскільки в разі дострокового повернення позики, що надана за договором процентної позики, позичальник втрачає відсотки, що мали б бути сплачені йому відповідно до домовленості, досягнутої з позичальником під час укладення договору, то за загальним правилом таке дострокове повернення є недопустимим. Проте формулювання ч. 2 даної статті залишає сторонам можливість в договорі передбачити можливість дострокового повернення боргу за договором процентної позики.
  2. Момент виконання позичальником своїх зобов’язань та повернення позики визначається ч. З коментованої статті залежно від того, що є предметом позики.

У разі, якщо предметом позики є речі, визначені родовими ознаками, то позика вважається повернутою в момент переданая позикодавцеві таких речей. У разі, якщо предметом позики є речі, що потребують, наприклад, транспортування, то момент передання визначається в договорі і ним може бути, наприклад, відвантаження речей на складі позикодавця або завантаження речей на транспорт позикодавця тощо.

Якщо предметом позики є грошові кошти та виконання пов’язано з безготівковим розрахунком, то повернення відбувається не раніше, ніж гроші будуть зараховані на банківський рахунок позичальника.

Вказані вище правила мають диспозитивний характер, а тому сторони має право в договорі позики визначити момент передання позики інакше. Наприклад, по договору процентної позики в інтересах позичальника момент повернення позики може бути визначений моментом списання відповідних грошових коштів із банківського рахунку позичальника. У такому випадку за час, необхідний для переведення коштів на рахунок позикодавця, проценти позичальником сплачуватися не будуть.

 

Стаття 1050. Наслідки порушення договору позичальником

  1. 1. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму

відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені

родовими ознаками, він зобов’язаний сплатити неустойку відповідно до ст. ст. 549—552 цього Кодексу, яка  нараховується  від  дня,   коли  речі   мали  бути  повернуті,  до  дня  їх  фактичного  повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

  1. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
  2. Настання тих чи інших наслідків у разі порушення договору позичальником ч. 1 даної статті ставить у залежність від того, що було предметом позики.

У разі, якщо предметом позики виступали грошові кошти, то застосовуються правила ст. 625 ЦК України, відповідно до якої позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Позичальник, який прострочив виконання зобов’язання з повернення позики на вимогу позикодавця зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Тобто борг позичальника в цьому випадку буде складатися з: 1) суми позики; 2) процентів за позикою (якщо їх нарахування передбачене договором) нарахованих відповідно до умов договору позики за період користування позиковими коштами; 3) процентів у розмірі три проценти річних (якщо інший розмір не встановлено договором) від усієї заборгованої позикодавцем суми за період з моменту, коли сума позики підлягала поверненню відповідно до умов договору, до дня її фактичного повернення позикодавцю.

Якщо предметом позики є речі, що визначені родовими ознаками, то незалежно від того, процентною чи безпроцентною була така позика, позичальник, що прострочив виконання свого зобов’язання, зобов’язаний також виплатити позикодавцеві неустойку. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у позикодавця збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання позичальником.

Неустойка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві. Сплата (передача) неустойки не звільняє позичальника від виконання свого обов’язку в натурі.

  1. Договір позики, особливо той, що укладений на тривалий строк, може передбачати виконання частинами. Порушення позичальником строку повернення чергової частини дає позичальнику право вимагати дострокового виконання договору позики, яка в даному випадку полягає в поверненні частини позики, що залишилася.

Крім того позикодавець може вимагати від позичальника сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК. Тобто фактично складається ситуація, коли позичальник користувався позикою строк менший, ніж передбачений договором позики, проте виходячи із змісту ч. 2 ст. 1048 ЦК він зобов’язаний повернути відсотки позикодавцеві за весь час, що був передбачений договором, а не за фактичний строк користування позикою.

 

Стаття 1051. Оспорювання договору позики

  1. 1. Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

  1. Договір позики є реальним, тобто вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Тому в разі досягнення сторонами усної згоди про передання в позику грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками, або відображення досягнутої ними домовленості шляхом підписання ними відповідного письмового документу не породжує жодних правових наслідків: позикодавець не зобов’язаний надати позичальникові позику, а у позичальника відсутній обов’язок повернути позикодавцеві предмет позики.

Специфікою укладення договору позики є закріплена в даній статті можливість його оспорювання позичальником за так званою “безгрошевістю”. Причинами такого оспорювання можуть бути неодержання коштів від позикодавця або одержання їх у меншій кількості, ніж це встановлено договором.

Формулювання ч. 2 даної статті є спеціальною нормою щодо норми ст. 218 ЦК, яка встановлює правові наслідки недодержання законодавчої вимоги щодо письмової форми правочину. За загальним правилом ст. 218 ЦК “недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків”.

Проте стаття, що коментується, вказує, що рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором, “якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі”.

Дослівне тлумачення даної норми дає підстави для висновку, що незалежно від того, чи була дотримана сторонами обов’язкова письмова форма при укладенні договору позики, при оспорюванні договору свідчення покази свідків не можуть бути підставою для винесення судового рішення.

Оспорювання договору позики позичальником із підстав, що вказані в ч. 1 коментованої статті, може відповідно до ст. 218 ЦК доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Зокрема, відповідно до ст. 46 ЦПК письмовими доказами є: всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Виняток із правила щодо незастосування положення про неможливість ґрунтування судового рішення на свідченнях свідків зроблено в ч. 2 коментованої статті.

Свідчення свідків можуть використовуватися позичальником для оспорювання договору позики в разі, коли такий договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини. Про поняття обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини дивись коментар до статей 230—233 ЦК.

 

Стаття 1052. Забезпечення виконання зобов’язання позичальником

  1. 1. У разі невиконання позичальником обов’язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов’язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором.
  2. Договір позики може супроводжуватися акцесорним щодо основного договором сторін про забезпечення виконання зобов’язання за основним договором позики. Наприклад, забезпечення виконання позичальником зобов’язання за договором позики може бути здійснене шляхом укладення сторонами договору застави певного майна або майнових прав. Оскільки забезпечення виконання зобов’язання надавав позичальник, то він повинен забезпечити його реальність.

Якщо позичальник не виконує або неналежним чином виконує обов’язки, передбачені договором позики щодо забезпечення повернення позики, наприклад, не надає позикодавцеві передбачене в договорі позики забезпечення (предмет застави, поручительство третьої особи, банківську гарантію), то позикодавець може вимагати дострокового повернення позики.

Аналогічне право виникає у позикодавця у випадку втрати забезпечення виконання зобов’язання (наприклад, загибелі предмета застави, що був залишений у позичальника в силу договору), а також погіршення його умов (наприклад, різкого падіння ринкових цін на предмет застави) за обставин, за виникнення яких позикодавець не несе відповідальності.

Окрім вимоги про дострокове повернення грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками позикодавець при процентній позиці має право на витребування від позичальника процентів у повному обсязі.

Правила даної статті мають диспозитивний характер, а тому повинні бути застосовані, якщо в договорі не передбачено інше.

 

Стаття 1053. Новація боргу у позикове зобов’язання

  1. 1. За домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням.
  2. Заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).
  3. Новація боргу у позикове зобов’язання полягає у переведенні боргу, що виник у позичальника із договору купівлі-продажу, найму майна або і з іншої підстави в позикове зобов’язання. Тобто якщо за договором купівлі-продажу, найму майна, поставки, оренди, міни тощо боржник винен кредиторові певну суму коштів, то таку суму сторони за взаємною згодою можуть оформити шляхом укладення відповідного договору позики з додержанням правил новації, що передбачені ст. 604 ЦК.
  4. Із змісту коментованої статті випливає, що вона не передбачає заміну зобов’язання з купівлі-продажу, найму майна, оренди, підряду та ін. позикою; мова йде лише про новацію боргу, що виник із таких договорів, позикою. Зміст новації для продавця, орендодавця чи підрядника полягає в наступному: перетворивши відносини з контрагентом в частині боргу на процентну позику, вони отримують можливість вимагати від нього сплати відсотків як у силу позикового зобов’язання, так і при простроченні повернення боргу на підставі ст. 625 ЦК.

Наприклад, заміна боргу договором позики не допускається щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. У разі заміни боргу договором позики зміст і форма позикового зобов’язання мають відповідати вимогам, що пред’являються до договору позики.

Новація боргу у позикове зобов’язання припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язанням, якщо інше не встановлено договором.

  • 2. Кредит

 

Стаття 1054. Кредитний договір

  1. 1. За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.
  2. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфу 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
  3. Кредитний договір є особливим різновидом договору позики. За своєю юридичною природою він є консенсуальним, тобто вступає в силу з моменту досягнення сторонами домовленості щодо всіх істотних умов такого договору ще до реального передання грошових коштів. Предметом кредитного договору можуть бути лише грошові кошти, але в жодному разі не речі. Зі змісту ч. 1 коментованої статті випливає, що кредит — це грошові кошти, що надані за кредитним договором банком або іншою фінансовою установою (кредитодавцем) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором.

Умови кредитного договору також урегульовані спеціальним нормативно-правовими актами, насамперед, Законом України “Про банки і банківську діяльність” № 2121-ПІ від 7 грудня 2000 року та Положенням “Про кредитування”, затвердженим постановою Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня 1995 р.

Закон визначає банківський кредит як будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантія, будь-яка зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів із такої суми.

Кредитодавцем за договором кредиту, насамперед, може бути банк. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

Банківський кредит надається суб’єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк із відповідною сплатою за його користування.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Відповідно до законодавства як кредитні розглядаються наступні банківські операції:

1) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, яке банки мають право здійснювати на підставі банківської ліцензії;

2)  організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

3) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені;

4) надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

5) придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

6) лізинг.

Банк зобов’язаний мати підрозділ, функціями якого є надання кредитів та управління операціями, пов’язаними з кредитуванням.

Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись установлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів. Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків. У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передбачено угодою.

  1. Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, фізичні особи — споживчий кредит (лише в національній грошовій одиниці).

Кредити надаються суб’єктам господарської діяльності у безготівковій формі, шляхом сплати платіжних документів з позичкового рахунку як у національній, так і в іноземній валюті у порядку, визначеному чинним законодавством та нормативними актами Національного банку України, або шляхом перерахування на розрахунковий рахунок позичальника, якщо інше не передбачено кредитним договором, а також у готівковій формі для розрахунків із здавачами сільськогосподарської продукції та в інших передбачених чинним законодавством України та нормативно-правовими актами Національного банку України випадках.

Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплати встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

У разі зміни облікової ставки умови договору можуть переглядатися і змінюватися тільки на підставі взаємної згоди кредитора та позичальника.

Для кредитів, що надаються в іноземній валюті необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Погашення кредиту і нарахованих за ним відсотків (комісій) здійснюється позичальником із розрахункового чи поточного (валютного) рахунку. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, погашення боргу за кредитом та сплата відсотків здійснюються платіжними дорученнями позичальника, а за умови визнання боргу позичальником платіжною вимогою банку у встановленому чинним законодавством порядку. У разі неможливості позичальником сплатити борг він стягується з гарантів (поручителів) у встановленому чинним законодавством порядку.

Погашення заборгованості за кредитом та відсотків за його користування здійснюється у черговості, яка встановлюється сторонами при укладенні угоди про надання кредиту.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов’язаний проводити перевірки стану збереження заставленого майна, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

У разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом та сплати відсотків (комісій), за відсутності домовленості про відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.

Окрім банків кредитодавцем може виступати й інша фінансова установа, яка відповідно до законодавства України може надавати кредити. Зокрема, такою фінансовою установою, відповідно до Закону України “Про кредитні спілки” є кредитна спілка — неприбуткова організація, заснована фізичними особами на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.

Кредитна спілка відповідно до свого статуту може надавати кредити своїм членам на умовах їх платності, строковості та забезпеченості в готівковій та безготівковій формі.

Отримувати кредити від імені членів кредитної спілки можуть також селянські (фермерські) господарства та приватні підприємства, які є у їх власності. Розмір кредиту, наданого одному члену кредитної спілки, не може перевищувати 20 відсотків від капіталу кредитної спілки.

 

Стаття 1055. Форма кредитного договору

  1. 1. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
  2. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
  3. Обов’язкова письмова форма кредитного договору, що вимагається даною статтею передбачена також і п. 15 Положення “Про кредитування”, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 246 від 28 вересня 1995 р. У ньому визначається, що кредитні взаємовідносини регламентуються на підставі кредитних договорів, що укладаються між кредитором і позичальником тільки в письмовій формі, які визначають взаємні зобов’язання та відповідальність сторін і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди обох сторін.

Кредитний договір може бути укладений як шляхом складання одного документа, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами, підписаними стороною, яка їх надсилає.

Окрім обов’язкової письмової форми власне кредитного договору, законодавством встановлено певну обов’язкову форму самої процедури, що передує укладенню кредитного договору та отриманню кредиту.

Для отримання кредиту позичальник звертається до банку. Форма звернення може бути у вигляді листа, клопотання, заявки, заяви. У документах зазначається необхідна сума кредиту, його мета, строки погашення та форми забезпечення. Якщо розрахунковий рахунок позичальника відкритий в іншому банку, то він надає в банк установчі документи з зазначенням юридичної адреси, картку із зразками підписів, завірену банком та довідку банку про залишки коштів на рахунках і наявності заборгованості за позичками.

Позичальник, що отримує одноразовий кредит на придбання товарів чи на оплату товарно-матеріальних цінностей у межах чинного законодавства за контрактами, угодами, подає в банк копії цих контрактів і угод та інші документи, які стосуються заходу, надходженнями від якого передбачається погашення кредиту.

Позичальник, що звертається до банку за отриманням кредиту на спорудження об’єктів для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції, виробництва товарів народного споживання і таке інше, подає в банк проект будівництва (реконструкції) підприємства, що відповідає встановленим законодавством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, а також висновки експертів щодо проектно-кошторисної документації, які підтверджують дотримання встановлених норм, та інші документи (контракт із будівельною організацією, техніко-економічне обґрунтування, графіки виконання робіт), які необхідні для кредитування.

Позичальник, що отримує кредит на витрати, які не перекриваються надходженнями протягом календарного року, подає прогнозні розрахунки необхідності в короткостроковому кредиті на рік із поквартальною розбивкою.

  1. Наслідки недодержання письмової форми кредитного договору є винятком із загального правила ст. 218 ЦК щодо правових наслідків недодержання вимоги щодо письмової форми правочину. У разі якщо при укладенні кредитного договору не дотримано його обов’язкової письмової форми, то такий договір є нікчемним. У цьому разі визнання судом такого договору недійсним не вимагається.

 

Стаття 1056. Відмова від надання або одержання кредиту

  1. 1. Кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі у разі порушення процедури визнання позичальника банкрутом або за наявності інших обставин, які явно свідчать про те, що наданий позичальникові кредит своєчасно не буде повернений.
  2. Позичальник має право відмовитися від одержання кредиту частково або в повному обсязі, повідомивши про це кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. У разі порушення позичальником встановленого кредитним договором обов’язку цільового використання кредиту кредитодавець має право також відмовитися від подальшого кредитування позичальника за договором.
  4. Особливістю статті, що коментується, є можливість односторонньої зміни або розірвання договору позики кредитодавцем або позичальником. Вказане право кредитодавця випливає з існування певних обставин, які явно свідчать про те, що надана позичальникові грошова сума не буде повернута в строк, а отже кредитодавець має право відмовитися від надання позичальникові передбаченого договором кредиту частково або в повному обсязі. Серед таких обставин ЦК насамперед називає порушення процедури визнання позичальника банкрутом відповідно до положень Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Майбутній позикодавець аналізує, вивчає діяльність потенційного позичальника, визначає його кредитоспроможність, прогнозує ризик неповернення кредиту і приймає рішення про надання або відмову у наданні кредиту. Комерційні банки можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом. Частина 1 коментованої статті забезпечує можливість таким банкам відмовити в наданні кредиту позичальникам, якщо своєчасне повернення кредиту стає неможливим.

  1. У свою чергу позичальник має право відмовитися від одержання кредиту взагалі без будь-якої аргументації, просто у зв’язку із зникненням потреби в ньому. Така відмова може бути частковою або в повному обсязі. Про це позичальник зобов’язаний повідомити кредитодавця до встановленого договором строку його надання, якщо інше не встановлено договором або законом. У договорі може також бути передбачена відповідальність за відмову від отримання кредиту позичальником або можливість такої відмови взагалі може бути виключена, оскільки норма ч. 2 даної статті має диспозитивний характер.
  2. Поряд з існуванням кредиту без указання мети його отримання та подальшого використання позичальником ч. З коментованої статті передбачає можливість надання так званого “цільового кредиту”, коли цільовий характер використання коштів, отриманих від позикодавця передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

Позикодавець здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, цільовим використанням кредиту, своєчасним і повним його погашенням. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право відмовитися від подальшого кредитування позичальником відповідно до умов договору та достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов’язань позичальника за кредитним договором у встановленому чинним законодавством порядку.

 

Стаття 1057. Комерційний кредит

  1. 1. Договором, виконання якого пов’язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом.
  2. До комерційного кредиту застосовуються положення ст. ст. 1054—1056 цього Кодексу, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання.
  3. Надання комерційного кредиту не є окремим правочином, а може передбачатися як одна з умов в сплатних договорах. При комерційному кредиті в договорі зазначається положення, згідно з яким одна сторона надає іншій стороні відстрочення або розстрочення виконання певного обов’язку (оплати товарів, передання майна, виконання робіт). Надання такого кредиту пов’язане з тим договором, умовою якого воно є.

Комерційним кредитуванням може вважатися будь-який незбіг у часі зустрічних обов’язків по укладеному договору, коли товари поставляються (роботи виконуються, послуги надаються) раніше їх оплати, або платіж здійснюється раніше передання товарів (виконання робіт, надання послуг).

Як правило, комерційний кредит не потребує юридичного оформлення в окремому документі і існує в силу однієї з умов основного договору.

Проценти, що стягуються за користування комерційним кредитом (в тому числі сумами авансу, попередньої оплати), є платою за користування грошовими коштами. За відсутності в законі або в договорі умов про розмір та порядок сплати процентів за користування комерційним кредитом застосовуються норми ст. 1048 ЦК.

  1. Якщо в основному договорі, за яким має бути виконане зобов’язання з оплати товарів, виконання робіт, надання послуг, не встановлено спеціальних умов щодо комерційного кредиту, то до нього застосовуються положення ст. ст. 1054—1056 ЦК щодо договору кредиту. Виключається також застосування до умов про комерційний кредит положень ЦК щодо кредитного договору в разі, якщо це суперечить суті основного зобов’язання (наприклад, положення ст. 1056 ЦК щодо можливості односторонньої відмови від надання кредиту навряд чи може бути застосоване до комерційного кредиту).

 

  • 3. Банківський вклад

Стаття 1058. Договір банківського вкладу

  1. 1. За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
  2. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).
  3. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
  4. Договір банківського вкладу є за своєю суттю різновидом договору позики (§ 1 глави 72 ЦК), оскільки грошові кошти передаються вкладником, який є кредитором, банку — боржнику. Однак за договором позики позичальник після передання йому грошових коштів стає їх власником, тоді як за змістом положення ч. 1 коментованої статті таких відносин речово-правового характеру не виникає.

Визнається, що безготівкові грошові кошти, які є на вкладі, не можуть належать будь-кому на праві власності, хоча питання не безспірне. Банк не зобов’язаний зберігати кошти на рахунку банку, і лише забезпечує їх облік, зобов’язується повернути суму вкладу і сплати клієнтові передбачену договором банківського вкладу процент.

  1. Договір банківського вкладу є реальним та сплатним. Реальним цей договір виступає у зв’язку з тим, що зобов’язальні правовідносини за ним виникають тільки після внесення вкладником грошових коштів на депозитний рахунок, відкритий на його ім’я у банку чи іншій кредитній організації. Сплатним даний договір є з огляду на положення, що незважаючи на будь-які обставини банк зобов’язаний виплатити вкладнику проценти (винагороду за договором). Тому навіть при достроковому розірванні договору банківського вкладу за ініціативою вкладника банк не має права відмовити останньому у виплаті процентів і тим паче застосовувати певні несприятливі санкції, наприклад, стягувати неустойку за дострокове розірвання договору чи зменшувати суму внесених грошових коштів. Однак при цьому банк наділений правом зменшити розмір нарахованих процентів у порядку, передбаченому законом або договором банківського вкладу.

Сторонами договору банківського вкладу виступають банк та вкладник. Банком виступає юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

  1. Відповідно до ст. 16 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.

Вкладником може виступати будь-яка фізичні та юридичні особи, а також інші утворення, які виступають учасниками цивільних правовідносин відповідно до обсягу їх правосуб’єктності.

Визнання договору банківського вкладу за участю фізичної особи (громадянина) як вкладника публічним полягає у тому, що банк чи інша кредитна організація не може відмовити в укладенні такого договору з будь-якою фізичною особою, яка до цієї організації звернеться на однакових з усіма іншими рівно розрядними особами на однакових умовах, які передбачені щодо даного вкладу, і не дозволяє встановлювати певні переваги чи пільги для таких категорій, наприклад, при зверненні до банку працівників банку тощо. При цьому відповідно до аналізу законодавства про банки і банківську діяльність укладення договору банківського вкладу (депозиту) може відбуватися з будь-яким банком України за вибором клієнта і за згодою цих банків.

Істотною відмінністю депозитного рахунку від інших рахунків, які відкриваються в банках, є відсутність можливості в клієнта здійснювати з них розрахунки. Якщо фізичні особи при розірванні договору банківського вкладу або закінченні строку його дії можуть спрямувати кошти, які перебувають на депозитному рахунку, на рахунки третіх осіб, то юридичним особам це прямо заборонено. Усі грошові кошти юридичної особи повинні бути зараховані на поточний рахунок і лише з цього рахунку можуть бути перераховані на рахунки третіх осіб.

 

Стаття 1059. Форма договору банківського вкладу

  1. 1. Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі.

Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

  1. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.
  2. Договір банківського вкладу повинен бути укладений у простій письмовій формі, у якому передбачаються такі умови, як сума вкладу, процентна ставка, яка нараховується на вклад, строк та умови його повернення.

Укладення договору банківського вкладу відбувається шляхом відкриття депозитного (вкладного) рахунку. Депозитний рахунок визнається різновидом банківського рахунку, тому багато в чому правила його відкриття є актуальними і для депозитного рахунку. Порядок відкриття депозитного рахунку регулюється Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 18.12.1998 р. № 527 (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 24 грудня 1998 р. № 819/3259) (детальніше про порядок відкриття рахунків див. коментар до глави 72 ЦК).

Вкладний (депозитний) рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору (ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Вклад (депозит) — це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (ст. 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів — Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ — державним органом, визначеним законом. До депозитів не належать суми завдатку, внесеного як забезпечення договірних зобов’язань однієї сторони договору перед іншою (ст. 1 Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”).

  1. Установи банків відкривають вкладні (депозитні) рахунки юридичним особам та їх відокремленим підрозділам за умови подання ними таких документів:

— копії документа, що підтверджує взяття підприємства або його відокремленого підрозділу на облік відповідним органом державної податкової служби, засвідченої тим органом, який видав документ, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

— копії документа про повідомлення органів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України щодо намірів платника страхових внесків відкрити відповідні рахунки (подається, якщо підприємство або його відокремлений підрозділ використовують найману працю),

— копії довідки про внесення підприємства або його відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідченої нотаріально або органом, який видав довідку, або уповноваженим працівником банку;

— картки із зразками підписів та відбитком печатки, засвідченої нотаріально або організацією, якій підпорядковується підприємство (вимагається, якщо клієнт не має в цій установі банку поточного рахунку і в депозитному договорі передбачено перерахування коштів після закінчення строку зберігання з використанням платіжного доручення).

Підставою для відкриття рахунку для фізичної особи є паспорт громадянина України, для неповнолітніх, яким не виповнилося 16 років, — свідоцтво про народження. Чинним законодавством передбачено особливості пред’явлення документів, як посвідчують особу для фізичних осіб — нерезидентів. Встановлено також особливості щодо відкриття рахунку малолітніми. Так, якщо рахунок відкривається особисто малолітнім, він подає свідоцтво про народження та довідку із зразком свого підпису, видану навчальним закладом, де навчається, або картку із зразком підпису, засвідчену у встановленому порядку. Крім того, рахунок може бути відкритий у присутності одного з батьків із поданням паспорта та свідоцтва про народження малолітньої особи.

У разі відкриття вкладного рахунку фізичними особами у договорі на підставі відповідного документа податкового органу вказується ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податку. Якщо рахунок відкривається фізичній особі, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це відповідні державні органи і в паспорті якої зроблено відмітку про право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера, уповноважений працівник банку у присутності особи, яка відкриває рахунок, знімає копію паспорта з такою відміткою.

Договір може бути укладений або шляхом складання одного документа у двох примірниках, або шляхом видання вкладнику ощадної книжки або депозитного сертифікату, або іншого документа, який відповідає вимогам, передбаченим законом для таких документів і відповідно до застосовуваної у банківській практиці правил ділового обороту.

Відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті на підтвердження укладення договору банківського вкладу (депозиту) власнику рахунку видається вкладний документ. Таким документом може бути ощадна книжка (іменна чи на пред’явника); інший виданий банком документ, що засвідчує укладення з банком договору. Фізичній особі — нерезиденту (громадянам України, які постійно проживають за межами України, іноземцям та особам без громадянства, які проживають в Україні) надається іменна ощадна книжка.

Недотримання простої письмової форми договору банківського вкладу тягне за собою його абсолютну недійсність (нікчемність) із застосуванням наслідків ст. 216 ЦК.

 

Стаття 1060. Види банківських вкладів

  1. 1. Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення.

  1. За договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов’язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, які встановлені договором.

Умова договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною.

  1. Якщо відповідно до договору банківського вкладу вклад повертається вкладникові на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, проценти за цим вкладом виплачуються у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент.
  2. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.
  3. Договір банківського вкладу може бути укладений на будь-яких умовах, котрі не суперечать закону. У банківській практиці найчастіше застосовуються депозитні вклади “до запитання” та строкові (визначені певним проміжком часу чи певною календарною датою). У першому випадку вкладник, не виходячи за межі договірних відносин, може вимагати видачі вкладу на першу вимогу, а у другому випадку, без застосування додаткових норм та правил, видача вкладу проводиться після спливу певного строку, настання передбаченої договором календарної дати чи певної події, яка неодмінно повинна була настати.
  4. Незалежно від виду вкладу, банк зобов’язаний видати суму вкладу або його частину на першу вимогу вкладника. Таке правило не поширюється на випадки укладення договору банківського вкладу із вкладником — юридичною особою. Умови договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вважаються нікчемними, тобто, наявність таких положень у тексті договору не породжує тих правових наслідків, які сторони мали на увазі. Таке положення вважається недійсним із моменту укладення договору і додаткового підтвердження юрисдикційними органами не потребує. Якщо банк відмовляється у видачі вкладу на цій підставі, вкладник може скористатися відповідними способами захисту, визначеними главою З ЦК. Вказане положення також поширюється виключно на фізичних осіб — вкладників.

Також не може стягуватися неустойка, застосовуватися невиплата процентів за вкладом чи інші можливі форми відшкодування збитків банку у даному випадку. Банк зобов’язаний видати грошові кошти на вкладі і не може зменшувати його суму шляхом застосування штрафних санкцій.

Право на отримання суми депозиту (вкладу) належить не тільки вкладнику, але й правонаступникам, як правильно зазначається у постанові Правління Національного банку України № 250 від 30.06.1998 р., зареєстрованій в Міністерстві юстиції України 14.06.1998 р. за № 445/2885 “Про затвердження нової редакції Правил здійснення депозитних операцій для банківських депозитів”.

  1. Договір банківського вкладу визнається сплатним. Тому вкладник має право на отримання процентів за вкладом навіть у випадку дострокового розірвання такого договору за ініціативою вкладника. За своєю суттю витребування вкладу до закінчення його строку слід визнати як односторонню зміну умов договору, яка дозволяється законом, але вчинення такої діє спричиняє настання певних наслідків, а саме у розмірі нарахованих процентів за цим вкладом.
  2. Банк має право зменшити суму процентів, які передбачалися за договором строкового депозиту до розміру вкладу “до запитання”, але не може зменшити її. У договорах банківського вкладу сторони можуть встановити спеціальний розмір процентів, які нараховуються у випадку дострокового розірвання строкового договору, при цьому їх розмір не може бути меншим розміру процентів за договором банківського вкладу “до запитання”.

У випадку невитребування клієнтом (вкладником) суми вкладу у строки, передбачені договором банківського вкладу, такий договір вважається пролонгованим на такий же строк і на таких же умовах або на умовах вкладу “до запитання”, або ж на інших умовах, які можуть передбачатися у договорі.

 

Стаття 1061. Проценти на банківський вклад

  1. 1. Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов’язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України.

  1. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.

  1. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом.
  2. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.
  3. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу.

У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.

  1. Договір банківського вкладу є сплатним, що визначає обов’язок банку здійснювати нарахування на внесений у банк вклад (депозит).

За загальним правилом, процентом визнається дохід, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. До процентів включаються: платіж за використання коштів або товарів (робіт, послуг), отриманих у кредит; платіж за використання коштів, залучених у депозит; платіж за придбання товарів у розстрочку.

  1. Проценти нараховуються у вигляді відсотків на основну суму заборгованості або фіксованих сум. У разі коли залучення коштів здійснюється шляхом продажу облігацій, казначейських зобов’язань або ощадних (депозитних) сертифікатів, емітованих позичальником, сума процентів визначається шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного паперу, виплати фіксованої премії чи виграшу або шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного паперу (сума дисконту).

Платежі за іншими цивільно-правовими договорами, незалежно від того, чи встановлені вони в абсолютних (фіксованих) цінах або у відсотках до суми договору або до іншої вартісної бази, не є процентами (ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”).

Відсутність у тексті договору умови про порядок та умови сплати процентів не тягне за собою недійсності договору чи визнання його неукладеним. У даному випадку розмір процентів визначатиметься розміром облікової ставки Національного банку України.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про Національний банк України” у діяльності банківських установ України застосовуються поняття “ставка рефінансування”, “облікова ставка” та “ломбардна процента ставка”. Так, ставкою рефінансування Національного банку України є виражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з метою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна процентні ставки, а відповідно обліковою ставкою Національного банку України є виражена у відсотках плата, що-береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу по них і утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок рефінансування і є орієнтиром ціни на гроші.

Нараховані проценти за депозитами юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення депозиту. Дії банку із депозитом (вкладом) визначаються договором. Фізичні ж особи можуть перераховувати нараховані проценти за депозитами на поточний рахунок, на поповнення депозиту або отримувати їх готівкою.

3-5. Коментована стаття визначає порядок та межі повноважень банку щодо односторонньої зміни умов договору. Встановлення такої можливості визначається видом договору банківського вкладу. Якщо укладений договір “до запитання”, то банк має право змінити розмір процентів, які нараховуються і виплачуються за даним договором. Від такої умови сторони можуть відступити, встановивши безпосередньо у договорі положення про заборону односторонньої зміни розміру процентів за вкладом на вимогу.

Законом встановлюється порядок дій банку у випадку зменшення розміру процентів. Так установа банку зобов’язана повідомити іншу сторону (вкладника) про зменшення розміру процентів. І тільки після спливу одного місяця з моменту відповідного повідомлення до вкладу (депозиту) може застосовуватися новий (зменшений) розмір процентів. Коментованою статтею не визначається з якого моменту слід вважати повідомлення як таке, з моменту відправлення чи з моменту отримання відповідної інформації вкладником. Виходячи з буквального тлумачення положень статті слід визнати, що така інформація повинна бути доведена до відома вкладника. У договорі банківського вкладу може передбачатися інший строк повідомлення про зменшення розміру процентів, а також спосіб такого повідомлення.

Зменшення розміру процентів за строковим договором банківського вкладу не допускається в односторонньому порядку, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством.

Повідомлення вкладника про збільшення розміру процентів за договором банківського вкладу не передбачається.

Проценти на банківський вклад визначаються повними банківськими (операційними) днями. Тому не нараховуються проценти у день внесення депозиту до банку, а також у день видачі або перерахування вкладу (депозиту). Встановлення положення, що проценти нараховуються до “дня, який передує його поверненню вкладникові або списання з інших підстав”, виходячи з суті правової норми, слід розуміти так, що проценти за день, який передує здійсненню платежу чи списанню також нараховуються.

У договорі може встановлюватися періодичність виплати процентів, однак коментованою статтею встановлено загальне правило у цьому випадку, яке визначає, що проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові зі спливом кожного кварталу. При цьому вчинення такої дії банку повинне ґрунтуватися на вимозі вкладника про це.

Якщо проценти не витребувані, то спрямовуються на капіталізацію вкладу (збільшення депозиту). Однак у договорі банківського вкладу може встановлюватися інша доля невитребуваних процентів.

Законом передбачено обов’язок банку разом із поверненням вкладу (депозиту) виплатити і нараховані проценти. Тобто не допускається затримання виплати процентів за вкладом, одностороння відстрочка чи розстрочка виплати процентів за вкладом. У випадку таких дій з боку банку вкладник має право захистити свої права у передбаченому законом порядку (глава З ЦК).

 

Стаття 1062. Внесення грошових коштів на рахунок вкладника іншою особою

  1. 1. На рахунок за банківським вкладом зараховуються грошові кошти, які надійшли до банку на ім’я вкладника від іншої особи, якщо договором банківського вкладу не передбачено інше. При цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом.
  2. Кошти, помилково зараховані на рахунок вкладника, підлягають поверненню відповідно до статті 388 цього Кодексу.
  3. За загальним правилом, правовідносини з договору банківського вкладу виникають безпосередньо між банком та вкладником (юридичною, фізичною особою чи іншим учасником цивільних правовідносин). Однак грошові кошти на депозитний рахунок, відкритий для цієї особи, можуть перераховуватися (вноситися) і третьою особою.

У коментованій статті визначається положення, за яким банк зобов’язаний зарахувати на депозитний рахунок фізичної чи юридичної особи або іншого учасника цивільного правовідношення, грошові кошти, що надійшли на цей рахунок від третіх осіб.

Закон встановлює неспростовну презумпцію того, що вкладник дає згоду на отримання таких грошових коштів, зважаючи на обізнаність третьої особи з банківськими реквізитами рахунку вкладника.

  1. Сторони договору банківського вкладу можуть застерегти безпосередньо у тексті заборону на зарахування коштів на депозитний (вкладний) рахунок від третіх осіб. У даному випадку банк не має права вчинити дії щодо прийняття грошових коштів (у готівковій чи безготівковій формі) на рахунок вкладника.

У банківській практиці може складатися ситуація, за якою банк помилкового зарахував грошові кошти інших осіб на рахунок вкладника. У даному випадку застосовуються положення про витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388 ЦК).

 

Стаття 1063. Договір банківського вкладу на користь третьої особи

  1. 1. Фізична або юридична особа може укласти договір банківського вкладу (зробити вклад) на користь третьої особи. Ця особа набуває права вкладника з моменту пред’явлення нею до банку першої вимоги, що випливає з прав вкладника, або вираження нею іншим способом наміру скористатися такими правами.

До набуття особою, на користь якої зроблений банківський вклад, прав вкладника ці права належать особі, яка зробила вклад.

Визначення імені фізичної особи (стаття 28 цього Кодексу) або найменування юридичної особи (стаття 90 цього Кодексу), на користь якої зроблений вклад, є суттєвою умовою договору банківського вкладу.

  1. Якщо особа, на користь якої зроблено вклад, відмовилася від нього, особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, має право вимагати повернення вкладу або перевести його на своє ім’я.
  2. Для внесення грошових коштів на ім’я певної третьої особи вимагається укладення депозитного договору між банком і особою, яка вносить грошові кошти, у якому вказується ім’я громадянина або найменування юридичної особи, на користь яких вноситься вклад.

На підставі депозитного договору, укладеного між особою, яка вносить депозитний вклад, і банком, банк відкриває депозитний рахунок на ім’я фізичної або юридичної особи, вказаної у договорі.

При цьому особа (фізична чи юридична), вказана у договорі, повинна існувати на момент укладення договору, тобто юридична особа повинна мати такий статус, вона не повинна тільки створюватися чи фізична особа ще не народилася або вже померла. При укладенні такого договору він вважається абсолютно недійсним.

Особа, на ім’я якої зроблено депозитний вклад, набуває права вкладника з моменту пред’явлення нею до банку першої вимоги, яка може бути виражена будь-яким способом (наприклад, вимогою про видачу вкладу або переведення його на інший рахунок, оформлення довіреності та ін.), якщо інше не передбачено договором банківського вкладу.

Особа, яка уклала договір банківського вкладу на користь третьої особи, може користуватися всіма правами вкладника, тобто розірвати договір банківського вкладу, закрити депозитний рахунок, відкритий на користь третьої особи, і вимагати від банку повернення вкладених нею грошових коштів, але тільки до того моменту, поки особа, на користь якої укладено договір не вчинить дій, які спрямовані на визнання вкладу, наміру скористатися правами вкладника.

Відповідно до Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті відкриття рахунку однією фізичною особою — резидентом іншій особі — резиденту здійснюється за умови надання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, яка відкриває рахунок, та укладення угоди між банком та цією особою.

Відкриття рахунку фізичною особою — резидентом чи нерезидентом фізичній особі — нерезиденту здійснюється за умови подання паспорта чи іншого документа, що засвідчує особу, та укладення угоди між банком та особою, яка відкриває рахунок.

При цьому операції за такими рахунками здійснюються тільки за наявності довіреності нерезидента, засвідченої в установленому чинним законодавством України порядку.

Суттєвими умовами договору банківського вкладу на користь третьої особи є ім’я фізичної особи (ст. 28 ЦК) або найменування юридичної особи (ст. 90 ЦК) залежно від того, хто виступає особою, на користь якої укладено такий договір. Без зазначення у договорі таких положень, він вважатиметься неукладеним.

  1. Третя особа, на користь якої внесено вклад (депозит), може від нього відмовитися. Така відмова повинна бути виявлена в активній формі дії, наприклад, подання заяви до установи банку про таку відмову. Якщо ж третя особа відмовляється від вкладу (депозиту), то первісний вкладник (особа, яка укладала договір банківського вкладу) має право вимагати повернення вкладу або переукладення простого договору банківського вкладу (на своє ім’я).

 

Стаття 1064. Ощадна книжка

  1. 1. Укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються ощадною книжкою.

В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред’явлення ощадної книжки у банк.

  1. Відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником.
  2. Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюється банком у разі пред’явлення ощадної книжки.

Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред’явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.

  1. Укладення договорі банківського вкладу з фізичною особою (громадянином) і внесення грошових коштів у вклади може бути посвідчено видачею ощадної книжки. Ощадну книжку слід визнати однією з форм укладення письмового договору банківського вкладу.

Ощадна книжка може бути як іменною, так і на пред’явника, при чому остання є одночасно і цінним папером.

Обидва види ощадної книжки повинні містити інформацію про банк та стан вкладу. Виконання банком розпоряджень вкладника по депозитному рахунку може проводитися тільки при її пред’явленні. Відмінність полягає також у правових наслідках, які виникають для вкладника у випадку втрати або приведення ощадної книжки у непридатний стан. Іменна ощадна книжка по суті є документом, які посвідчує укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів у депозит. Зобов’язально-правові відносини між вкладником і банком виникають із договору банківського вкладу. Відсутність іменної ощадної книжки не повинна позбавляти клієнта можливості розпорядитися своїм вкладом.

  1. Ощадна книжка на пред’явника, будучи цінним папером, — це документ, який підтверджує майнові права, здійснення або передання яких можливі тільки при його пред’явленні. Ощадна книжка на пред’явника повинна не тільки оформляти внесення фізичною особою грошових коштів на депозитний рахунок у банку, але й посвідчити всі його права як вкладника. Тому ніякий інший документ, крім ощадної книжки на пред’явника, не може слугувати банку підставою для видачі вкладу, виплати процентів і виконання інших розпоряджень вкладника.
  2. Оскільки ощадна книжка перебуває у вкладника, вона може не відображати дійсного стану вкладу (у випадку нарахування процентів, внесення на рахунок коштів іншої особою). Тому у випадку пред’явлення вкладником ощадної книжки до установи банку, у ній повинні бути зазначені всі операції, які вчинялися в період від попереднього звернення до банку (видача вкладу або його частини, нарахування процентів, списання коштів за виконавчими документами та інші дії).

Іменна ощадна книжка у випадку її втрати або пошкодження може бути замінена за заявою вкладника. Заміна ощадної книжки на пред’явника у випадку її втрати банком не проводиться. У цих випадках у порядку цивільного судочинства окремим провадженням здійснюється відновлення прав на втрачені цінні папери на пред’явника, спочатку вчинивши виклик імовірного держателя цінного паперу у засобах масової інформації. І відповідно лише у випадку його неявки може розглядатися така справа у суді. Підстави та порядок розгляду такої категорії справ визначено главою 38 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Стаття 1065. Ощадний (депозитний) сертифікат

  1. 1. Ощадний (депозитний) сертифікат підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (володільця сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.
  2. У разі дострокового пред’явлення ощадного (депозитного) сертифіката до оплати банком виплачується сума вкладу та проценти, які виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифіката не встановлений інший розмір процентів.
  3. Договір банківського вкладу може підтверджуватися ощадним (депозитним) сертифікатом. Взагалі сертифікатом визнають бланк цінного папера, який видається власнику цінного папера (цінних паперів) і містить визначені законодавством реквізити та назву виду цінного папера (акція, облігація тощо) або найменування “сертифікат акцій (облігацій тощо)” та засвідчує право власності на цінний папір (цінні папери) (рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 95 від 31.07.1998 р., зареєстроване в Міністерстві юстиції України 13.08.1998 р. за № 510/2950 “Про затвердження Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випущених у документарній формі”).

Ощадний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому (ст. 1 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”).

Депозитний (ощадний) сертифікат є цінним папером, оскільки встановлює правовідносини між банком і вкладником, містить обов’язкові реквізити, перелік яких міститься у нормативних актах, дає можливість передавати права, які випливають із сертифікату третім особам.

На відміну від ощадної книжки ощадний сертифікат може підтверджувати наявність договірних відносин із договору банківського вкладу (депозиту) не тільки за участю фізичних, але і юридичних осіб та інших учасників цивільних правовідносин.

  1. Сертифікати можуть бути іменними та на пред’явника. Вид сертифіката впливає на порядок передання прав на нього іншим особам. Іменний сертифікат передається у порядку уступки вимоги у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери. Впливає вид сертифікату і на можливість поновлення втраченого права на нього. Так у випадку втрати іменного ощадного (депозитного) сертифіката банк-емітент у встановленому порядку видає його дублікат. У випадку втрати ощадного (депозитного) сертифіката на пред’явника, поновити втрачене право можна тільки у судовому порядку окремим провадженням (глава 38 Цивільного процесуального кодексу України).

У випадку пред’явлення ощадного сертифіката до оплати раніше встановленого строку, застосовуються правила про депозитний вклад “до запитання”.

Одним із видів ощадних (депозитних) сертифікатів є депозитні сертифікати Національного банку України. Так депозитним сертифікатом Національного банку визнається борговий цінний папір Національного банку в бездокументарній формі, який засвідчує розміщення в Національному банку коштів банків та їх право на отримання внесеної суми і процентів після закінчення встановленого строку (постанова Правління Національного банку України № 499 від 07.10.1999 р., зареєстрована у Міністерстві юстиції України 28.10.1999 р. за № 734/4027 “Про затвердження Положення про депозитний сертифікат Національного банку України”.

 

Глава 72. Банківський рахунок

 

Стаття 1066. Договір банківського рахунка

  1. 1. За договором банківського рахунка банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.
  2. Банк має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
  3. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на свій розсуд.
  4. Положення цієї глави застосовуються до інших фінансових установ при укладенні ними договору банківського рахунка відповідно до наданої ліцензії, а також застосовуються до кореспондентських рахунків та інших рахунків банків, якщо інше не встановлено законом.
  5. Наявність рахунка у банку є однією із ознак юридичної особи. Для фізичних осіб рахунок у банку дозволяє проводити безготівкові розрахунки, у тому числі за допомогою пластикової картки, отримувати заробітну плату, пенсію, стипендію чи інші соціальні платежі.

Відносини, які складаються з приводу відкриття, використання та закриття рахунка у банку, визначаються договором банківського рахунка.

Банківськими рахунками виступають рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов’язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів (ст. 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність”).

Основними видами рахунків залежно від їх призначення є поточні та депозитні (вкладні) рахунки. Відповідно до ст. 7 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” поточним рахунком визнається рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Вкладний (депозитний) рахунок — це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору.

Поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам — суб’єктам підприємницької діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України. Поточні рахунки відкриваються фізичним особам для зберігання коштів, отримання готівки та проведення безготівкових розрахунків у національній валюті з юридичними та іншими фізичними особами.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів. До поточних рахунків також належать: рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України;карткові рахунки (картрахунки).

  1. Предметом договору банківського рахунку виступає надання послуг з приводу розрахунково-касового обслуговування, під яким розуміються послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які пов’язані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Обов’язками банку за договором банківського рахунку є прийняття, зарахування грошових коштів володільця рахунка чи для нього (у готівковій чи безготівковій формі), виконання розпоряджень володільця рахунку щодо перерахування, списання та видачі відповідних грошових сум, а також на проведення інших банківських операцій із рахунком. Обсяг можливих банківських операцій за рахунком визначається законодавством, банківськими правилами, договором банківського рахунку.

Договір банківського рахунку слід визнати реальним, двостороннім. Реальним договір є в силу того, що укладенням договору буде виступати відкриття відповідного рахунка, яке передбачає зарахування певних грошових коштів, які визначаються договором, банківськими правилами, звичаями ділового обороту у банківській сфері. Двосторонній договір визначає наявність прав та обов’язків за ним в обох сторін.

  1. Коментована стаття встановлює правило про можливість банку використовувати грошові кошти, які перебувають на рахунку клієнта (володільця рахунку). При чому вказана норма має імперативний характер. Встановлена також важлива гарантія можливості вільного розпорядження володільця грошовими коштами. Тобто у випадку невиконання банком розпорядження з приводу грошових коштів, які є на рахунку, володілець рахунка може захистити свої права у передбаченому законом порядку (див. главу З ЦК).

За загальним правилом, банк не має права обмежувати діяльність володільця рахунка щодо використання та визначення долі грошових коштів на рахунку, а також визначати напрями їх використання. Відповідно до договору банківського рахунка або іншого договору, який випливає з нього (наприклад, договір акредитива), можуть встановлюватися й інші правила поведінки банку та володільця рахунка.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” визначено основні положення порядку надання інформації про фінансову операцію, що підлягає обов’язковому чи первинному фінансовому моніторингу на предмет легалізації (відмивання) так званих “брудних грошей”.

Працівникам суб’єктів первинного фінансового моніторингу, які надіслали уповноваженому органу повідомлення про фінансову операцію, що підлягає згідно з цим законом фінансовому моніторингу, забороняється повідомляти про це осіб, які здійснюють фінансову операцію, та будь-яких третіх осіб.

Законодавством у даному випадку ставиться в обов’язок уповноваженому органу заборона зберігати комерційну та банківську таємниці, відомості щодо якої одержано від суб’єктів первинного фінансового моніторингу.

До суб’єктів державного фінансового моніторингу (за винятком уповноваженого органу), які відповідно до законодавства виконують функції регулювання та нагляду за суб’єктами первинного фінансового моніторингу, належать Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. У ст. 10 Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” визначається обсяг повноважень цих органів, у тому числі щодо збереження банківської таємниці.

Рахунки можуть підлягати і іншому контролю. Так відповідно до ст. 22 Закону України “Про вибори народних депутатів України” Центральна виборча комісія має право здійснювати контроль за надходженням та використанням коштів виборчих фондів партій (блоків), залучати до проведення вибіркових перевірок установу банку, в якій відкрито рахунки відповідних виборчих фондів.

  1. Банки мають право відкривати своїм клієнтам — іншим банкам кореспондентські рахунки. Кореспондентський рахунок — рахунок, який відкривається банку (філії) для обліку коштів та проведення розрахунків, що їх виконує один банк за дорученням і на кошти іншого банку на підставі укладеного договору. Порядок відкриття, переоформлення та закриття кореспондентських рахунків банків (філій) у територіальних управліннях Національного банку визначається постановою Правління Національного банку України № 621 від 27.12.1999р., зареєстрованою у Міністерстві юстиції України 21.01.2000 р. за № 53/4274 “Про затвердження Інструкції про міжбанківські розрахунки в Україні”.

У практиці, що стосується участі у цивільному обороті юридичних осіб, публічного права застосовується поняття особових рахунків, під якими розуміють рахунки, які відкриваються в органах Державного казначейства розпорядникам бюджетних коштів (крім розпорядників III ступеня) для зарахування коштів, що підлягають подальшому розподілу та перерахуванню конкретному розпоряднику (одержувачу) бюджетних коштів, а також реєстраційні рахунки — рахунки, які відкриваються в органах Державного казначейства розпорядникам та одержувачам коштів державного бюджету для обліку операцій за коштами загального фонду бюджету (наказ Державного казначейства України № 3 від 22.01.2001 р., зареєстрований в Міністерстві юстиції України 05.02.2001 р. за № 104/5295 “Про затвердження Порядку касового виконання державного бюджету за видатками”) та бюджетні рахунки — рахунки, які відкриваються в органах Державного казначейства для зарахування надходжень, здійснення операцій клієнтів з бюджетними коштами та здійснення операцій, пов’язаних з обслуговуванням зовнішніх і внутрішніх боргових зобов’язань, загальнодержавних видатків, а також рахунки для обліку операцій із фінансування бюджетів (наказ Державного казначейства України № 221 від 02.12.2002 р, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 17.12.2002 р. за № 976/7264 “Про затвердження Порядку відкриття рахунків у національній валюті в органах Державного казначейства”).

Про порядок відкриття, використання та обсяг прав й обов’язків, які випливають з депозитного (вкладного) рахунка, детальніше — у ст. ст. 1058—1065 ЦК.

У передбаченому законом порядку можуть створюватися й інші небанківські кредитні установи, які можуть укладати договори банківського вкладу. У випадку отримання дозволу (ліцензії) Національного банку України такі небанківські кредитні та інші установи можуть укладати договори банківського рахунку у порядку, передбаченому главою 72 ЦК та законодавства, яке визначає правовий статус та форми діяльності відповідних установ.

 

Стаття 1067. Укладення договору банківського рахунка

  1. 1. Договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами.
  2. Банк зобов’язаний укласти договір банківського рахунка з клієнтом, який звернувся з пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам.

Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами.

У разі необгрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунка клієнт має право на захист відповідно до цього Кодексу.

  1. Укладення договору банківського рахунка є підставою для відкриття відповідного рахунка. Відкриття рахунку — фактична дія, вчинена на виконання договору банківського рахунка. Якщо клієнт відкриває декілька рахунків у одному банку, то він повинен укласти у кожному конкретному випадку самостійний договір, у якому повинні зазначатися і безпосередні реквізити цього рахунка.

Порядок відкриття банками рахунків та їх режими визначаються Національним банком України. Умови відкриття рахунка та особливості його функціонування передбачаються в договорі, що укладається між банком і його клієнтом — власником рахунка Таким нормативно-правовим актом є Інструкція про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 18.12.1998 р. № 527, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 24.12.1998 р. за № 819/3259.

Документи на відкриття всіх банківських рахунків підприємств особисто подають до банку особи, які мають право першого та другого підписів і повноваження яких перевіряються уповноваженим працівником банку. У разі зміни особи (осіб), яка (які) має право підпису, новопризначена особа (особи) має особисто подати до банку картки із зразками підпису та пред’явити паспорт. Підставою для відкриття рахунків фізичним особам є для громадян України, які: постійно проживають в Україні — паспорт громадянина України, для неповнолітніх, яким не виповнилося 16 років — свідоцтво про народження; постійно проживають за кордоном — паспорт громадянина України для виїзду за кордон, службовий або дипломатичний паспорт України. Законодавством передбачено особливі вимоги щодо відкриття поточних рахунків іноземним громадянам.

Поточні рахунки відкриваються фізичним особам (у тому числі приватним нотаріусам, адвокатам, патентним повіреним) на підставі заяви; документа, що засвідчує особу (паспорта або документа, що замінює його); договору про відкриття та обслуговування рахунку між установою банку і громадянином; картки із зразками підписів. Зразки підписів засвідчуються працівником банку, який відкриває рахунок.

У договорі між установою банку та фізичною особою зазначаються серія, номер, дата та ким видано документ, що засвідчує фізичну особу (паспорт або документ, що замінює його), адреса особи, а також ідентифікаційний номер фізичної особи — платника податку (резидента), що вноситься в договір на підставі відповідного документа, виданого податковим органом. Якщо договір укладається з фізичною особою, яка через свої релігійні або інші переконання відмовляється від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомила про це відповідні державні органи і в паспорті якої зроблено відмітку про право здійснювати будь-які платежі без ідентифікаційного номера, в договорі ідентифікаційний номер не зазначається, а уповноважений працівник банку в присутності особи, яка відкриває рахунок, знімає копію сторінки паспорта з такою відміткою.

  1. Відповідно до загальних положень про форму правочину договір банківського рахунка повинен бути укладений у простій письмовій формі. При цьому договір може бути укладений як шляхом складання єдиного документа, так і шляхом обміну документами.

Відповідно до законодавства України про банківську діяльність відкриття рахунку проводиться відповідно до вибору особи, яка бажає його відкрити (володільця рахунка), а також за згодою банку, однак оголошення банком умов, на яких відкривається той чи інший рахунок у цьому банку, має ознаки публічної оферти. Відповідно пропозиція клієнта укласти такий договір на оголошених банком умовах, шляхом подання заяви про відкриття рахунку слід вважати акцептом. Відмова банку у відкритті рахунка, вчинення операцій за яким дозволяється законом, установчими документами банку і його ліцензією, допускається тільки у випадках відсутності в банка можливості прийняти клієнта на обслуговування. Ці причини можуть зумовлюватися виробничими або економічними чинниками, а також у випадку, передбаченому законом (наприклад, у випадку коли законом забороняється такому заявнику відкривати такий рахунок у банку, відсутність у банку ліцензії на проведення розрахунків за таким видом рахунка та ін.).

В інших випадках така відмова банку є безпідставною, що дозволяє клієнту звернутися до суду з вимогою про спонукання до договору, тобто вимогою до укладення договору на висловлених банком умовах, або вимагати відшкодування збитків відповідно, або використання іншого способу та форми захисту порушеного права відповідно до глави З ЦК.

 

Стаття 1068. Операції за рахунком, що виконуються банком

  1. 1. Банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду

законом,  банківськими  правилами та  звичаями  ділового  обороту,  якщо  інше не  встановлено

договором банківського рахунка.

  1. Банк зобов’язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлений договором банківського рахунка або законом.
  2. Банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом.
  3. Клієнт зобов’язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором.
  4. Операції за рахунком (розрахункові банківські операції (ст. 1 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) — це сукупність банківських операцій з рахунком, які можуть вчинятися відповідно до закону, умов договору, банківських правил чи загальноприйнятих норм банківського ділового обороту. До операцій за рахунком можна віднести зарахування, видачу або перерахування грошових коштів, дії банку по здійсненню безготівкових розрахунків, вчинення поточних валютних операцій тощо. Зарахуванням визнається отримання установою банку грошових коштів із подальшим поповненням рахунку або здійснення таких дій на підставі розрахункових документів щодо неготівкових грошових коштів. Під видачею слід розуміти операцію по списанню грошових коштів із рахунка клієнта і видача їх готівкою. Перерахування — це операція по переказуванню грошових коштів з рахунка платника на рахунок отримувача.

Обсяг та види операцій, які банк може вчиняти за даним рахунком для клієнта, залежать від виду рахунка, правовий режим якого визначатися законом, банківськими правилами чи банківськими звичаями ділового обороту.

Наприклад, на поточні рахунки в національній валюті фізичних осіб — резидентів зараховуються: оплата праці, пенсії, допомоги, авторські гонорари за літературні роботи, музичні твори, витвори образотворчого мистецтва, за артистичну діяльність, наукові роботи та винаходи; виплати страхових та викупних сум, позичок з особистого страхування, страхове відшкодування за майновим страхуванням; орендна плата за найм житлових приміщень, рухомого і нерухомого майна; відшкодування шкоди, заподіяної робітникам та службовцям каліцтвом або у разі втрати годувальника; кошти в національній валюті за продану іноземну валюту; кошти за реалізоване власне майно та за здану сільгосппродукцію; інші надходження у випадках, що не суперечать чинному законодавству України.

З поточних рахунків у національній валюті фізичних осіб — резидентів за розпорядженням власника чи за його дорученням проводяться такі операції: розрахунки за надані послуги юридичними та фізичними особами; розрахунки за придбані в підприємствах торгівлі товари; відрахування до державного та місцевих бюджетів обов’язкових та інших платежів; розрахунки за участь у створенні підприємств різної форми власності; розрахунки за купівлю та продаж цінних паперів на біржовому або позабіржовому ринку; розрахунки за купівлю готівкової іноземної валюти; інші операції — у випадках, що не суперечать чинному законодавству України.

  1. Банк не має права відмовити клієнту у вчиненні операцій, які передбачені для відкритого рахунку. Тому перерахування конкретних операцій за рахунком у договорі необов’язкове. Відмова банку у проведенні банківської операції можлива тільки у випадках, передбачених законом. Так, наприклад, забороняється перерахування коштів на будь-який рахунок фізичних осіб — нерезидентів, не можуть проводитися операції за рахунком, на який накладено арешт.

Виконання операцій на поточних рахунках здійснюється на підставі розрахункових документів у безготівковій та готівковій формах. У розрахункових документах зазначається підстава для перерахування коштів.

При проведенні операцій у безготівковій формі фізичні особи дотримуються вимог, передбачених Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29.03.2001 р. № 135 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 25.04.2001 р. за № 368/5559, й іншими нормативними актами Національного банку України.

Закон встановлює і строки, протягом яких повинні бути виконані розпорядження володільця рахунка. Однак встановлення правила про зарахування грошових коштів на рахунок клієнта в день надходження до банку відповідного розрахункового документа не є імперативною нормою, адже договором сторони можуть передбачити й інший строк виконання розпоряджень володільця рахунку чи для нього. Інші строки можуть встановлюватися і законом. Так, відповідно до ст. 8 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов’язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня.

Аналогічні норми про строки проведення банківської операції встановлено щодо виконання розпоряджень володільця рахунка (клієнта), спрямованих на видання та перерахування грошових коштів із рахунку. Також у даному випадку законом або договором можуть встановлюватися інші строки. Так міжбанківський переказ виконується в строк до трьох операційних днів, а внутрішньобанківський переказ виконується в строк, встановлений внутрішніми нормативними актами банку, але не може перевищувати двох операційних днів (ст. 8 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

Строки, які встановлюються для здійснення розрахункових операцій, обчислюються днями. При цьому мається на увазі так званий “банківський” або “операційний” день, тобто робочий час банку, протягом якого проводяться розрахункові операції з клієнтами (як правило, це з 10 до 16 години). Банківським днем вважається позначений календарною датою проміжок часу, протягом якого виконуються технологічні операції, пов’язані з проведенням електронного розрахункового документа, за умови, що підсумки розрахунків за цими документами відображаються на кореспондентських рахунках банків у територіальному управлінні Національного банку України на ту саму дату (постанова Правління Національного банку України № 621 від 27.12.1999 р., зареєстрована у Міністерстві юстиції України 21.01.2000 р. за № 53/4274 “Про затвердження Інструкції про міжбанківські розрахунки в Україні”). А операційний день — частина робочого дня банку або іншої установи — члена платіжної системи, протягом якої приймаються від клієнтів документи на переказ і документи на відкликання та можна, за наявності технічної можливості, здійснити їх обробку, передачу та виконання. Тривалість операційного дня встановлюється банком або іншою установою — членом платіжної системи самостійно та закріплюється в їхніх внутрішніх нормативних актах (ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

3-4. За загальним правилом договір банківського рахунку безоплатний. Однак у договорі можуть передбачатися положення про оплатність здійснення банком розрахунково-касового обслуговування клієнта у порядку. Так здійснення банківської операції, якщо це прямо передбачено у договорі, оплачується володільцем рахунка (клієнтом). Визначення плати (комісійної винагороди) за виконання розпоряджень володільця рахунка може встановлюватися відповідно до обсягу проведеної операції або за кількістю оброблених розрахункових документів. Оплата банківських послуг здійснюється шляхом списання банком грошових коштів із рахунка клієнта. Цей порядок може визначатися правилами банківського обслуговування або безпосередньо договором банківського рахунка.

 

Стаття 1069. Кредитування рахунка

  1. 1. Якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.
  2. Права та обов’язки сторін, пов’язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього Кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. Договір банківського рахунка може містити положення про кредитування рахунка (овердрафт), відповідно до якого банк здійснює платежі з рахунка і при відсутності на ньому грошових коштів. Кредит вважається наданим із моменту вчинення банком такого платежу.

При укладенні договору банківського рахунка з умовою кредитування банк зобов’язаний
перевірити наявність повноважень клієнта на здійснення операцій по кредитуванню. Це здійснюється
шляхом пред’явлення до банку копії установчих документів клієнта (статуту, положення,
установчого договору чи інших). Така вимога повинна бути виконана клієнтом і у випадку
визначення у договорі банківського рахунка ліміту кредитування.

  1. Договір банківського рахунка з умовою кредитування за своєю правовою природою є змішаним, оскільки містить у собі положення про кредит (§ 2 глави 71 ЦК).

Положення частини другої коментованої статті слід розуміти таким чином, що сторони договору банківського рахунку з умовою кредитування можуть визначати свої права та обов’язки за договором, виходячи з положень про договір банківського рахунка, позики та кредит, встановлюючи свої прав та обов’язки в межах диспозитивних норм вказаних глав, не порушуючи обов’язкові (імперативні) норм цих глав.

 

Стаття 1070. Проценти за користування коштами, що знаходяться на рахунку

  1. За користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом.

Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, — зі спливом кожного кварталу.

  1. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — в розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
  2. Грошові кошти, які обліковуються на рахунках клієнтів, використовуються банком для отримання прибутку, тому законодавець встановлює платність користування банком грошовими коштами клієнта (володільця рахунка).

Але для банків таке джерело залучення ресурсів найбільш ризиковане, оскільки клієнт може у будь-який момент зажадати видачі або перерахування коштів, які перебувають на рахунку. Незважаючи на це, відповідно до положень коментованої статті, нарахування процентів за користування грошовими коштами володільця рахунку є обов’язковим. Тобто банки не можуть включати у договір банківського рахунку положення про його безоплатність або встановлювати процент тільки за певну частку залишку на рахунку клієнта.

За загальним правилом проценти, нараховані по рахунку клієнта, зараховуються безпосередньо на цей рахунок. Хоча у договорі можуть встановлюватися інші умови (наприклад, перерахування на депозитний рахунок, який відкритий у банку).

  1. Коментована стаття містить загальне правило про строки зарахування процентів по рахунку (із спливом кожного кварталу), що не позбавляє сторін договору банківського рахунку можливості встановити інші строки.

Плата за використання грошових коштів клієнта обумовлюється у договорі. Якщо сторони не узгодили цю умову і у договорі відсутня вказівка на безоплатність користування грошовими коштами, які перебувають на рахунку клієнта, то розмір винагороди обчислюється виходячи із розмірів процентів, які виплачуються по депозитному вкладу на вимогу.

В окремих випадках закон забороняє справляння плати за відкриття банківського рахунка та (або) нарахування процентів на грошові кошти на цьому рахунку. Так, наприклад, відповідно до ст. 34 Закону України “Про вибори народних депутатів України” послуги установи банку, пов’язані з відкриттям і закриттям рахунка виборчого фонду політичної партії (виборчого блоку), беруть участь у виборчому процесі по виборах народних депутатів України, надаються безоплатно. Установа банку за користування коштами, що є на рахунку виборчого фонду, відсотки не нараховує і не сплачує.

 

Стаття 1071. Підстави списання коштів з рахунка

  1. Банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження.
  2. Грошові кошти можуть бути списані з рахунку клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.
  3. За загальним правилом, підставою для списання коштів із рахунка клієнта є його розпорядження. Розпорядження може бути дано у формі відповідного розрахункового документа (платіжного доручення, чека та ін.) або згоди на оплату розрахункового документа кредитора (платіжна вимога, акцептована платником).

Відповідно до ст. 20 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” ініціатором переказу може бути платник, а також отримувач у разі ініціювання переказу за допомогою платіжної вимоги при договірному списанні та в інших випадках, передбачених законодавством, і стягувач, що отримує відповідне право виключно на підставі визначених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом.

Ініціювання переказу проводиться шляхом: подання ініціатором до банку, в якому відкрито його рахунок, розрахункового документа; подання платником до будь-якого банку документа на переказ готівки і відповідної суми грошей у готівковій формі; подання ініціатором до відповідної установи — члена платіжної системи документа на переказ, що використовується у відповідній платіжній системі для ініціювання переказу; використання держателем спеціального платіжного засобу для оплати вартості товарів і послуг або для отримання грошей у готівковій формі; подання отримувачем платіжної вимоги при договірному списанні; надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чином оформленого доручення на договірне списання (ст. 21 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

  1. Списання коштів розрізняють договірне та примусове. Договірним є списання грошей, що банк здійснює згідно з дорученням його клієнта та в порядку, передбаченому в укладеному ними договорі, а примусове — це списання коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі встановлених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом (ст. 1 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”, Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті”, затверджена постановою Національного банку України № 135 від 29.03.2001 р., зареєстрована в Міністерстві юстиції України 25.04.2001 р. за № 368/5559).

Відповідно до Закону України “Про виконавче провадження” підставами для перерахування грошових коштів з рахунка клієнта (володільця рахунку) можуть стати не тільки рішення суду, але вказівки державного виконавця про перерахування грошових коштів клієнта — боржника на депозитний рахунок відділу державної виконавчої служби районного, міського, районного у місті відділу юстиції. При чому вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими для всіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України (ст. 6 Закону України “Про виконавче провадження”).

 

Стаття 1072. Черговість списання грошових коштів з рахунка

  1. Банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження та виключно в межах залишку грошових коштів на рахунку клієнта, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.
  2. У разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості:

1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;

2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;

3)  у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;

4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету;

5) у п’яту чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження.

  1. У разі відсутності (недостатності) грошових коштів на рахунку клієнта банк не веде обліку розрахункових документів, якщо інше не встановлено договором між банком і клієнтом.
  2. Черговість вчинення банком операцій по списанню грошових коштів щодо розпорядження клієнта залежить від кількості грошових коштів, які є на рахунку. Якщо на ньому достатньо грошових коштів для здійснення всіх розпоряджень клієнта та інших встановлених законом осіб, то банк зобов’язаний проводити оплату у порядку календарної черговості, тобто по мірі надходження платіжних документів до банку.

При недостатності грошових коштів, коли залишок грошових коштів менший обсягу вимог, що ставляться, операції банком проводяться виходячи із пріоритетності різноманітних платежів, за винятком укладення договору банківського рахунку з умовою кредитування (ст. 1088 ЦК).

В рамках однієї черги списання проводиться у порядку календарної черговості надходження розрахункових документів до банку.

  1. У випадку здійснення виконавчих державним виконавцем стосовно виконання рішень, передбачених ст. З Закону України “Про виконавче провадження”, а також у випадку визнання клієнта (володільця) банкрутом повинні застосовуватися спеціальні черги задоволення вимог кредиторів (стягувачів).

Так, відповідно до ст. 46 Закону України “Про виконавче провадження”, у разі недостатності суми, стягненої з боржника для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, ця сума розподіляється державним виконавцем між стягувачами в наступному порядку черговості. У першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна. У другу чергу задовольняються вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також у зв’язку з втратою годувальника. У третю чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими правовідносинами, вимоги щодо збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, вимоги щодо виплати наданої адвокатами юридичної допомоги, виплати винагороди, що належить автору за використання його твору, відкриття, винаходу, промислового зразка, на які видано відповідні свідоцтва. Після повного задоволення зазначених вимог задовольняються вимоги громадян із соціального страхування та вимоги громадян про відшкодування збитків, заподіяних їхньому майну злочином або адміністративним правопорушенням. У четверту чергу задовольняються вимоги щодо податків і неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів страхування з обов’язкового страхування (крім вимог щодо збору на обов’язкове державне пенсійне страхування). У п’яту чергу задовольняються всі інші вимоги. При чому вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог стягувачів попередньої черги. У разі недостатності стягненої суми для повного задоволення всіх вимог однієї черги ці вимоги задовольняються пропорційно належній кожному стягувачеві сумі.

  1. Відповідно до ст. 31 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” кошти, одержані від продажу майна банкрута, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів, у наступному порядку: у першу чергу задовольняються: вимоги, забезпечені заставою; виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі; витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов’язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, — у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб; витрати, пов’язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати на публікацію в засобах масової інформації про поновлення провадження у справі про банкрутство у зв’язку з визнанням мирової угоди недійсною; витрати арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора), пов’язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якща аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора). У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов’язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов’язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимо’ги громадян — довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб’єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників). У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів). У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі і вимоги кредиторів, що виникли із зобов’язань у процедурі розпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника. У п’яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства. У шосту чергу задовольняються інші вимоги. При чому вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги. У разі ж недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

Відповідно до положень коментованої статті банк не зобов’язаний проводити облік невиконаних розрахункових документів, хоча умова про це може міститися безпосередньо у договорі банківського рахунку.

 

Стаття 1073. Правові наслідки неналежного виконання банком операцій за рахунком клієнта

  1. 1. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунку банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.
  2. Встановлені підстави для відповідальності банку за невиконання чи неналежне виконання договору банківського рахунка (за порушення строків операцій за рахунком, безпідставне списання грошових коштів, невиконання розпоряджень клієнта).

Відповідно до ст. 32 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов’язану з проведенням переказу, відповідно до законодавства та умов укладених між ними договорів.

Законодавством встановлено ряд штрафних санкцій щодо невиконання або неналежного виконання банком своїх зобов’язань за договором банківського рахунка. Наприклад, у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлено договором між ними (ст. 32 “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).

У разі переказу з рахунка платника без законних підстав, за ініціативою неналежного стягувача, з порушенням умов доручення платника на здійснення договірного списання або внаслідок інших помилок банку повернення платнику цієї суми здійснюється у встановленому законом судовому порядку. При цьому банк, що списав гроші з рахунка платника без законних підстав, має сплатити платнику пеню у розмірі процентної ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день починаючи від дня переказу до дня повернення суми переказу на рахунок платника, якщо інша відповідальність не передбачена законом.

При порушенні строків здійснення операцій за рахунком банк сплачує клієнту проценти за весь період прострочення на день, коли відповідна операція була проведена. При безпідставному списанні неустойка нараховується з дня, коли банк безпідставно списав кошти, і до їх поновлення на рахунку.

Крім можливості застосування штрафних (фінансових санкцій), коментована стаття встановлює обов’язок банку після виявлення факту порушення негайно припинити його і усунути несприятливі наслідки невиконання або неналежного виконання договору банківського рахунка.