Цивільний кодекс України: коментар – Книга 5 ч. 8

Книга 1   Книга 2   Книга 3   Книга 4   Книга 5   Книга 6

Книга 5

ч. 1   ч.2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   

Стаття 902. Виконання договору про надання послуг

і.   Виконавець повинен надати послугу особисто.

  1. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору.
  2. На договір про надання послуг поширюються загальні положення про виконання зобов’язань. Зокрема ст. 14 ЦК зазначає, що цивільні обов’язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Крім того, особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї. Стаття 526 ЦК, конкретизуючи дане положення, вказує, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Поряд із принципом належного виконання зобов’язань діють принципи реальності і своєчасності виконання зобов’язань.

Специфічною рисою договору про надання послуг є встановлення вимоги по відношенню до виконавця надати послугу особисто. Це означає, що особа, будучи виконавцем зобов’язана надати послугу особисто, не покладаючи цього обов’язку на іншого суб’єкта цивільних правовідносин. Якщо це юридична особа, то зобов’язання з її боку має бути виконано представником останньої, який перебуває з нею в трудових відносинах. Наприклад, Юридична компанія “Ю”, уклавши договір на юридичне обслуговування з Селянським (фермерським) господарством “С” не має права залучати до юридичного обслуговування Приватну фірму “Т”. Якщо ж виконавцем за договором є фізична особа, то вона надає послугу особистою працею. Наприклад, викладач вузу, який готує абітурієнта до вступу в інститут, зобов’язується проводити навчальні заняття самостійно, не залучаючи до цього свого аспіранта.

  1. Проте ч. 2 коментованої статті встановлює виняток із загального правила, вказуючи, що у випадках, встановлених в самому договорі про надання послуг, виконавець має право покласти виконання договору на іншу особу, залишаючись відповідальним перед замовником за порушення договору в повному обсязі. Це положення відповідає вимогам ст. 528 ЦК, яка зазначає, що виконання обов’язку може бути покладене боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Зважаючи на вимогу передбачити можливість покладення обов’язку виконання договору на іншу особу у самому договорі, невиконання цього обов’язку позбавляє виконавця права застосування ч. 2 коментованої статті. Але відповідно до ч. 2 ст. 528 ЦК у разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою особою цей обов’язок боржник повинен виконати сам. З цього положення випливає, що замовник має право вимагати виконання договору як із боку виконавця, так і з боку третьої особи, але у будь-якому випадку, відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання за договором про надання послуг несе виконавець.

Щодо порядку оформлення можливості виконавця покласти виконання взятого на себе за договорм обов’язку на третю особу, то це може відбуватись або шляхом укладення договору між виконавцем і третьою особою, так і включення останньої в основний договір на правах сторони (ч. 4 ст. 626, ч. 2 ст. 628 ЦК).

Виконавець договору про надання послуг несе повну відповідальність за його невиконання або неналежне виконання, незалежно від того, виконує він свої зобов’язання особисто чи поклав їх на іншу особу.

 

Стаття 903. Плата за договором про надання послуг

  1. 1. Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановлених договором.
  2. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов’язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов’язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. Істотною умовою договору про надання послуг є його оплатність, про яку згадується у самому визначенні, шляхом покладення на замовника обов’язку оплатити виконавцеві послугу (ч. 1 ст. 901 ЦК).

Зокрема в ч. 1 коментованої статті зазначається, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, встановлених договором. Тобто законодавець пов’язує три елементи в єдину істотну умову договору — розмір оплати, порядок оплати і строк оплати.

На відміну від договорів підрядного типу, які за загальним правилом передбачають оплату робіт після їх здачі замовнику (хоча передоплата може передбачатись), оплата послуг проводиться в порядку і в строки, передбачені в договорі. Слід вказати, що деякі чинні правила про надання окремих видів послуг передбачають строки, протягом яких послуга після її надання має бути оплачена. Зокрема в п 61 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 квітня 1997р. № 385 “Про затвердження Правил користування місцевим телефонним зв’язком” зазначено, що абонентна оплата за користування телефоном, погодинна оплата місцевих розмов, оплата за міжміські та міжнародні телефонні розмови, подані в кредит телеграми та за інші послуги, надані по телефону, вноситься абонентом в десятиденний термін після одержання рахунка, але не пізніше 20 числа місяця, що настає після повного розрахункового періоду. Повний розрахунковий період за надані в кредит послуги встановлюється з першого по останнє число поточного місяця.

Особливістю оплати деяких договорів про надання послуг є встановлення тарифів на послуги. Прикладом може служити Наказ Держкомзв’язку України від 07.06.2002 р. № 120 “Про затвердження граничних тарифів на основні послуги електрозв’язку та тарифів на виплату державних пенсій та грошових допомог”. У цьому випадку встановлюється граничний тариф оплати послуги, який не може бути перевищений, проте дозволяється відступати від нього в сторону зменшення тарифу. У даному підзаконному акті — не більше як на 20 %.

Стаття 524 ЦК визначає валюту зобов’язання і поширюється на договори про надання послуг. У ній зазначається, що зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Проте сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті (за офіційним курсом відповідної валюти в день платежу, якщо інше не встановлено договором або законом). Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

  1. Коментована стаття передбачає порядок проведення оплати у випадку неможливості виконати умови договору про надання послуг, передбачаючи дві ситуації:

1) неможливість виконання договору про надання послуг, що виникла не з вини виконавця. У цьому випадку замовник зобов’язаний сплатити виконавцеві розумну плату. При тлумаченні даного положення виникають певні труднощі. Зокрема, в частині визначення положення положення “розумна плата”. Вважається, що під цим поняттям слід розуміти фактичні затрати, яких зазнав виконавець до моменту настання вказаних обставин (неможливості виконати договір);

2) неможливість виконання умов договору про надання послуг із вини замовника. У цій ситуації замовник, з вини якого договір про надання послуг виконавцеві не вдалось виконати, зобов’язаний оплатити останньому плату у повному обсязі, якщо інше не встановлено законом або договором. Це положення кодексу має дисциплінувати замовника належним чином у встановленому порядку та у визначений строк виконувати взяті на себе обов’язки. Дана правова норма містить два винятки. Перший з них, який передбачає право передбачити у договорі зворотне, запроваджено на реалізацію фундаментального принципу цивільного права — свободи договору (ст. 627 ЦК), відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Інший виняток, вказує на наявність спеціального нормативного акта, який дасть змогу не реалізовувати замовнику ч. 2 коментованої статті, що теж розраховано на майбутній розвиток цивільного обігу та уникнення домінування імперативних норм цивільного права над диспозитивними.

Стаття 904. Відшкодування виконавцеві фактичних витрат за договором про безоплатне надання послуг

і. За договором про безоплатне надання послуг замовник зобов’язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

  1. Положення частини першої цієї статті застосовуються також у випадках, коли неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла з вини замовника або внаслідок непереборної сили.
  2. Вказуючи у ст. ст. 901, 903 ЦК на оплатність договору про надання послуг і його ціну як істотну умову договору, законодавець орієнтувався на відносини між підприємствами, а послуги розглядав як вид статутної діяльності юридичної особи або фізичної особи — підприємця. Проте в практиці непоодинокими є випадки укладення безоплатних договорів, як от договір безоплатного користування майном. Тому, передбачаючи можливі випадки, при яких надання послуг може здійснюватись на безоплатній основі, ЦК запроваджує договір про безоплатне надання послуг.

За договором про безоплатне надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Особливістю цього різновиду договору про надання послуг, по відношенню до основного, який передбачено главою 63 ЦК є його неоплатність. Саме ж покриття виконавцем фактичних витрат має компенсаційний характер витрачених зусиль. Жодних інших коштів, окрім відшкодування замовником, не вноситься.

У зв’язку з тим, що договір про безоплатне надання послуг є різновидом основного договору про надання послуг, то на нього поширюються усі положення глави 63 ЦК, за винятком ст. 903 ЦК та частково (щодо обов’язку виконавця оплатити послугу) ст. 901 ЦК. Отже, характеризуючи даний договір вкажемо на його консенсуальність і двостронність. З істотних умов виключається оплатність вказаного правочину, але з обумовленням обов’язку замовника відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, які були ним понесені при виконанні умов договору.

Законодавець поширює положення щодо обов’язку замовника відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору ще на два випадки:

— неможливість виконати договір про безоплатне надання послуг виникла внаслідок вини замовника;

— неможливість виникла внаслідок непереборної сили.

Положення ЦК про покладення обов’язку на замовника відшкодувати виконавцеві всі понесені фактичні витрати, необхідні для виконання договору у разі наявності його вини як наслідку неможливості виконати умови договору, є своєрідної санкцією, яку застосовує законодавець до замовника за невиконання або неналежне виконання умов договору про безоплатне надання послуг. На ці правовідносини поширюється загальна норма ст. 614 ЦК, яка вказує на вину як підставу відповідальності за порушення зобов’язання. Зокрема, особа (у нашому випадку замовник), яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того закон покладає на замовника обов’язок доведення відсутності своєї вини.

  1. Іншою, не менш важливою правовою нормою, є обов’язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні витрати на виконання договору, якщо неможливість виконання сталась внаслідок непереборної сили. Під “непереборною силою” необхідно розуміти об’єктивно невідворотні явища, які можливо передбачити, але, враховуючи сучасний розвиток техніки, відвернути неможливо (цунамі, зсув, землетрус, виверження вулкану). Дія обставин непереборної сили дає підставу для звільнення боржника від відповідальності. Проте положення ЦК щодо договорів про надання послуг не звільняє замовника від обов’язку відшкодувати виконавцеві всі фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Проте, в нашому випадку інститут непереборної сили не виступає як підстава для звільнення від відповідальності, а перш за все як гарантія відшкодування витрат виконавця.

 

Стаття 905. Строк договору про надання послуг

  1. 1. Строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
  2. Специфічною рисою цивільних правовідносин є їх, як правило, строковий характер, оскільки, наприклад, у зобов’язальному праві чітка визначеність строків і термінів є запорукою успіху. Це стосується і договору про надання послуг, у якому строк є істотною умовою.

Стаття 251 ЦК дає поняття строку і терміну в цивільному праві, на відміну від ЦК УРСР, який застосував бланкетну норму у ст. 85, зазначаючи, що порядок обчислення строків позовної давності і інших строків, встановлених кодексом, визначається ст. ст. 86 і 87 Цивільного процесуального кодексу УРСР.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Під “терміном” законодавець розуміє певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строки та терміни можуть бути встановлені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. Важливе значення для практики застосування цивільного законодавства має порядок визначення строку та терміну. Кодекс зазначає, що строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. У той час як терміном є календарна дата або вказівка на подію, яка має неминуче настати. Статті 253—255, 530, 531 ЦК регулюють питання, пов’язані з початком перебігу і закінченням строку, порядком вчинення дій в останній день строку, визначенням строку (терміну) виконання зобов’язань, достроковим виконанням зобов’язань. Отже, ЦК відійшов від традицій попередньото кодексу, ідучи шляхом детальної регламентації строків і термінів, без застосування бланкетних норм, які відсилають до процесуальних норм ЦПК УРСР. Отже, під час застосування коментованої статті в частині визначення строку договору про надання послуг мають застосовуватись загальні положення ЦК про строки і терміни.

Також важливе значення для тлумачення даної статті має положення, закріплене в ст. 631 ЦК, — строк договору. Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Крім ЦК (ст. ст. 631, 905 ЦК) поняття “строк договору” вживається в цілій низці інших нормативно-правових актів: Закон України “Про оренду державного і комунального майна” (ст. 17), Закон України “Про лізинг” (ст. 8), Закон України “Про страхування” (ст. 16). У цих актах термін “строк договору” вживається як синонім слів “строк дії договору”1.

Коментована стаття зазначає, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Це означає, що сторони при укладенні договору про надання послуг, визначаючи таку істотну його умову, як строк договору, діють на власний розсуд і основним фактором виступає домовленість сторін, що є дієвим підтвердженням дії принципу свободи договору. Проте законодавець встановлює виняток із загального правила, у разі наявності якого домовленість сторін щодо встановлення строку договору не враховується, — “якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами” (ч. 1 коментованої статті). Мається на увазі пряма вказівка на строк договору у нормативно-правовому акті, який врегульовує окремі види договорів про надання послуг (незрозумілим є виокремлення в диспозиції статті закону і іншого нормативно-правового акту, якщо можливо було вжити їх разом — “…якщо інше не встановлено нормативно-правовими актами”.

У практиці прийнято визначати строки дії договорів про надання послуг, які за своєю сутністю є такими, що за загальним правилом необхідні замовнику постійно (послуги по постачанню електроенергією, паливом, водою, газом). Строк дії таких договорів встановлюється з метою періодичного погодження умов, що потребують зміни по закінченні встановленого строку. Строк дії договору передбачається встановлювати навіть у договорах про надання послуг електрозв’язку (п. 7 Типового договору про надання послуг електрозв’язку від 30.08.1999 р № 584, 3877 (ОВУ, 1999, №35, Ст. 182).

 

Стаття 906. Відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг

  1. 1. Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем лише за наявності його вини у

Притика Д. М., Карабань В. Я , Ротань В Г Договірне право- загальна частина. Коментар до цивільного законодавства України. — К.-Севастополь: Інститут юридичних досліджень, 2002. — С. 319. повному обсязі, якщо інше не. встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

  1. Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором.
  2. Центральним інститутом зобов’язального права є відповідальність за порушення цивільно-правових договорів. До договору про надання послуг застосовується правова норма щодо відповідальності виконавця за порушення договору про надання послуг, передбачена коментованою статтею.

Судячи з конструкції даної статті, законодавець поділяє відповідальність виконавця за порушення договору про надання послуг на два види, залежно від того, сплатне надання послуг чи безоплатне. Цим і обумовлено поділ статті на дві частини.

В ч. 1 коментованої статті зазначено, що збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем лише за наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Принциповим у тлумаченні положень даної правої норми є з’ясування кількох питань: що розуміється під поняттям “збитки”, як розуміти положення “невиконання або неналежне виконання договору” та “відшкодування у повному обсязі”. Відповідно до ст. 22 ЦК збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, в нашому випадку виконавець відшкодовує як реальні збитки, так і втрачену вигоду, що і є “відшкодуванням у повному обсязі”. Визначення невиконання або неналежного виконання зобов’язання дається в ст. 610 ЦК: “Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання)”. Тобто, під невиконанням зобов’язання слід розуміти такі дії чи бездіяльність сторони зобов’язання (в нашому випадку про надання послуг), у результаті яких зобов’язання не виконано ані повністю, ані частково. Наприклад, за договором про надання туристських послуг (туристична фірма зобов’язалась організувати тур до Африки на сафарі) виконавець після укладення договору не вжив жодних заходів щодо його виконання (окрім підписання угоди нічого не було організовано: ані придбання квитків, ані оформлення відповідних візових документів тощо). У випадку, коли замовника було доставлено до Африки, але сафарі не проведено, то ми матимемо справу із прикладом неналежного виконання зобов’язання. Підставою відшкодування є наявність вини виконавця (див. коментар до п. 5 ст. 914 ЦК).

Судячи зі змісту ч. 1 коментованої статті, договором про надання послуг може бути передбачено положення, відповідно до якого відшкодування збитків замовнику може проводитись і не в повному обсязі, тобто сторони мають право передбачити інший порядок відшкодування (наприклад, лише реальні збитки).

Законодавцем передбачено підставу звільнення виконавця від відповідальності за договором про надання послуг. На підтвердження цієї тези процитуємо ч. 1 коментованої статті: “Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилось неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом”. Отже, умовами звільнення від відповідальності виконавця за вказаною правовою нормою є: а) послуги мають надаватися за плату; б) надання послуг здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на професійній основі на виконання статутних завдань (юридична особа, фізична особа — підприємець); в) обов’язок доведення неможливості виконання зобов’язання внаслідок непереборної сили покладається на виконавця; г) якщо інше не встановлено договором або законом.

Частина 2 коментованої статті передбачає відповідальність виконавця за порушення договору про безоплатне надання послуг. Дана норма встановлює максимальну межу відшкодування збитків, встановлюючи її у розмірі до двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян (станом на 17.02.2003 р. — 34 грн.), але із вказівкою, що сторони в договорі можуть відійти від цього положення і встановити інший розмір. Тож постає запитання: чи має значення встановлена верхня межа відшкодування, якщо сторони у будь-який момент можуть відійти від цього правила? Вважається, що має, оскільки орієнтує сторони на той факт, що, зважаючи на безоплатність договору, не потрібно застосовувати надзвичайно жорсткі санкції до правопорушника.

Необхідно вказати, що дана норма не містить вказівки на відшкодування шкоди в повному обсязі за невиконання договору про безоплатне надання послуг. Тому вважається, що сторони мають виходити із фіксованої суми, або користуючись вимогами закону, або врегульовуючи це на рівні договору.

 

Стаття 907. Розірвання договору про надання послуг

  1. 1. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору в порядку, на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом.

  1. Одним із видів припинення зобов’язання є його розірвання з боку однієї із сторін, яке проявляється в активній формі із конкретно визначеною метою. Використовує інститут розірвання зобов’язання і договір про надання послуг. За загальним правилом, розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 651 ЦК). Це свідчить про заборону односторонньої відмови від договору з боку сторони, за винятками, які можуть бути встановлені або договором або законом.

Прикладом можливості односторонньої відмови від договору і є договір про надання послуг. Договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору в порядку, на підставах, встановлених ЦК, іншим законом або за домовленістю сторін. Тобто одностороння відмова від договору може відбуватися у трьох випадках: на підставах, встановлених ЦК; на підставах встановлених іншими законами; за домовленістю сторін.

Стаття 615 ЦК передбачає правила односторонньої відмови від зобов’язання: 1) У разі порушення зобов’язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом; 2) одностороння відмова від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання; 3) внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов’язання або воно припиняється. Проте, на нашу думку, дана норма ЦК не поширюється на відносини, врегульовані ст. 907 ЦК, оскільки вона стосується односторонньої відмови від договору, яка не пов’язана із порушенням умов договору з боку іншої сторони.

Хоча в статті не йдеться про час, протягом якого сторони можуть відмовитися від виконання договору, уявляється, що відмова є можливою як до початку надання послуги (наприклад, відмова від столика в ресторані, міжнародної телефонної розмови і т. ін.), так і будь-який час її надання (наприклад, виїзд із номера готелю достроково). Інститут односторонньої відмови від виконання договору про надання послуг є його важливою рисою і відображає сутність відносин, які опосередковуються цим правочином, даючи можливість замовнику його розірвати у разі потреби. Єдиною умовою односторонньої відмови від договору про надання послуг є обов’язок замовника відшкодувати виконавцеві понесені ним фактичні затрати. Хоча про це не вказано в коментованій статті, на відміну від відповідної статті 782 ЦК Російської Федерації. При цьому необхідно враховувати, що при відмові замовника від виконання договору до початку надання послуги, він зобов’язаний відшкодувати виконавцеві його фактичні витрати, понесені в цілях виконання договору до початку відмови. У випадку відмови від виконання договору в процесі надання послуги, замовник відшкодовує виконавцю його фактичні затрати, яких він зазнав до цього моменту в цілях виконання тієї частини договору, від якої замовник відмовився.

Судячи зі змісту коментованої статті, правом односторонньої відмови від договору про надання послуг наділений не лише замовник, але й виконавець. Проте в цій ситуації є свої особливості: по-перше, відмова виконавця від виконання договору про надання послуг допускається за умови повного відшкодування замовнику завданих збитків; по-друге, дане положення не застосовується до “публічних договорів”, в яких виконавець як суб’єкт підприємницької діяльності не має права відмовити жодному замовнику від укладення з ним договору, а відповідно виконавець наділений обов’язком належного виконання взятого на себе зобов’язання (ст. 633 ЦК). Прикладом можуть слугувати послуги, які надаються готелями, медичними закладами тощо. Саме в цьому випадку, єдиним шляхом до односторонньої відмови від договору є застосування положення ст. 615 ЦК, відповідно до якої виконавець має право відмовитись від виконання договору про надання послуг за умови порушення договору замовником. Наприклад, після надання послуги по підготовці хворого зуба до видалення приватною клінікою (виконавцем) пацієнт (замовник) відмовився оплатити анестезію. У свою чергу виконавець має право не продовжувати надання послуги по видаленню хворого зуба і звернутись до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди, завданої клініці.

Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Тобто, сторони мають шляхом досягнення взаємної згоди передбачити порядок розірвання договору, наслідки, які таке розірвання породить. У разі недосягнення домовленості справа вирішується судом відповідно до правил підвідомчості і підсудності (чи-то місцевий суд, чи-то господарський суд). Також сторони наділені правом передати спір на розгляд третейському суду. Крім цього, законодавець указує на той факт, що порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг можуть передбачатися законом.

 

Глава 64. Перевезення

Стаття 908. Загальні положення про перевезення

  1. 1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти здійснюється за договором перевезення.
  2. Загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цього Кодексу, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

  1. Згідно ч. 1 статті, що коментується, єдиною правовою підставою здійснення перевезення вантажів, пасажирів і багажу є договір перевезення, що повинен бути засвідчений відповідним письмовим документом (див. ч. З ст. 909 ЦК і ч. 2 ст. 910 ЦК і коментар до них).

За наявності ряду спільних рис договір перевезення вантажу і договір перевезення пасажира і багажу мають значні правові особливості, і ЦК встановлює для них поряд із загальними нормами також ряд спеціальних правил про вантажі та пасажирські перевезення. Договір перевезення вантажу у свою чергу також має ряд різновидів на залізничному і водному транспорті.

У ст. 6 Закону України “Про транспорт” закріплені основи господарської діяльності підприємств транспорту. Перевезення пасажирів, вантажу, багажу і пошти здійснюються залізницями, пароплавствами, портами, автомобільними, авіаційними підприємствами, якщо це передбачено їхніми статутами.

Загальні норми, що регламентують відносини, які виникають між перевізниками, з одного боку, і пасажирами, відправниками вантажу, вантажоодержувачами, з іншого боку, передбачені ЦК.

Крім того існують багато-, двосторонні міжнародні угоди, які стосуються окремих видів перевезення (наприклад, Конвенція 00Н “Про морське перевезенні вантажу” 1978 р.), спеціальні закони (наприклад, Закони України “Про залізничний транспорт” від 04.07.1996 р., “Про автомобільний транспорт” від 05 04.2001 р.), нормативні акти, правила, які більш детально передбачають умови здійснення перевезення пасажирів, вантажів і багажу та відповідальність сторін за цими перевезеннями. Зокрема, на залізничному транспорті діє Статут залізниць України (далі — СЗ), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 р., на річковому транспорті — Статутом внутрішнього водного транспорту (далі — СВВТ), затверджений Постановою Ради Міністрів СРСР від 15.10.1955 р., на морському — Кодекс торговельного мореплавства України від 09.12.1994 р. (далі — КІМ), на повітряному — Повітряний кодекс України від 04.05.1994 р. (далі — ПКУ). Умови перевезення пасажирів, вантажу і багажу на автомобільному транспорті визначаються Статутом автомобільного транспорту Української РСР, затвердженим Радою Міністрів України 27.06.1969 р. (далі — САТ).

Правила перевезень на окремих видах транспорту відповідно до транспортних статутів І кодексів затверджуються відповідними транспортними міністерствами і публікуються в періодичних збірниках правил перевезень і тарифів (видаються для залізничного І морського транспорту), а також у вигляді збірників таких правил, що іноді іменуються тарифами чи тарифними посібниками.

  1. Правила перевезень є важливим джерелом транспортного права. У розвиток І доповнення транспортних статутів і кодексів вони містять як положення загального характеру (порядок пред’явлення вантажів до перевезення і їх видачі, оформлення транспортної документації), так і спеціальні правила про перевезення окремих видів вантажів (швидкопсувних, небезпечних, у контейнерах і ін.). Окремо затверджуються правила перевезень пасажирів і багажу.

У ст. 908 ЦК є вказівка про визначення умов перевезення угодою сторін. Це формулювання, що відображає волю договору в умовах ринку з правом сторін вільно визначати його умови (ст. 627 ЦК), у сфері транспортної діяльності має свої рамки через особливості транспорту (масовість операцій, єдність транспортно-технологічних процесів, інтереси безпеки)

Угода сторін про умови перевезення можлива, якщо норми транспортного права надають клієнтам право вибору між визначеними умовами перевезення (наприклад, обрання виду відправлення, швидкості вантажу, що доставляється, і т. Ін.) або мають диспозитивний характер Більшість норм транспортного права, особливо на залізничному і повітряному транспорті, має імперативний характер, що обумовлено транспортно-технологічними особливостями роботи транспорту й інтересами безпеки перевезень.

 

Стаття 909. Договір перевезення вантажу

І. За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

  1. Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі.
  2. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
  3. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу.
  4. Проведена в Україні приватизація призвела до виникнення в усіх галузях транспорту (крім залізничного, де, як і раніше, зберігаються державні залізниці) приватних перевізників, що мають форму різних господарських товариств і організацій, що допускаються ЦК.

Для здійснення державного регулювання ринку транспортних послуг і захисту інтересів споживачів таких послуг законодавство України передбачає ліцензування перевізної діяльності. Так ст. 9 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” відносить надання послуг із перевезення пасажирів, вантажів повітряним транспортом; надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом; надання послуг із перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування (крім надання послуг із перевезення пасажирів та їхнього багажу на таксі); надання послуг із перевезення пасажирів та їхнього багажу на таксі; надання послуг із перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом до видів підприємницької діяльності, здійснення яких передбачає отримання ліцензії.

Договір перевезення вантажу належить до числа двосторонніх договорів, оскільки і перевізник, і відправник мають відповідні права й обов’язки. Крім цього, ці договори є сплатними (перевізник здійснює перевезення за визначену плату).

У більшості випадків договори перевезення вантажу є реальними. Транспортна організація зобов’язується доставити ввірений їй вантаж. У свою чергу, транспортна організація зобов’язується надати для перевезення транспортний засіб. Однак у ряді випадків договори перевезення вантажів є консенсуальними. Так, наприклад, договір каботажного морського перевезення є консенсуальним і вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди по всіх істотних умовах договору.

  1. Договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі і підтверджується складанням транспортної накладної, коносамента або іншого документа, передбаченого транспортними статутами та кодексами. При перевезенні вантажів залізничним і річним транспортом оформляється накладна (ст. 67 СВВТ), автомобільним — товарно-транспортна накладна (ст. 47 САТ), морським — коносамент (ст. ст. 134, 135 КТМ).

У результаті укладення договору перевезення вантажу права й обов’язки виникають не тільки у перевізника і відправника вантажу, але й у третьої особи — вантажоодержувача. Однак одержувач вантажу не є стороною за договором перевезення, за винятком того випадку, коли відправник вантажу і його одержувач та ж сама особа. Одержувач здобуває права й обов’язки за договором перевезення вантажів у силу чинних правил перевезення (спеціального транспортного законодавства) і в силу дії раніше укладених договорів між відправником вантажу й одержувачем (це може бути договір постачання, купівлі-продажу, міни тощо).

Перевізники — це транспортні організації — юридичні особи, для яких діяльність по перевезенню вантажів, пасажирів є реалізацією спеціальної правоздатності. Якщо в процесі перевезення беруть участь кілька транспортних організацій одного чи декількох видів транспорту, то при укладенні договору бере участь тільки одна транспортна організація, що є стороною за договором перевезення. Що стосується інших транспортних організацій, які беруть участь у перевезенні, то вони свої обов’язки також виконують відповідно укладених договорів і правил перевезення.

Відправником вантажу може бути будь-яка юридична і фізична особа з належною право- і дієздатністю.

Предмет договору перевезення — транспортні послуги. Особливість цих послуг полягає в тому, що вони виявляються не в речовій формі, а у формі діяльності.

Істотні умови перевезення вантажів:

а) найменування вантажу, його маса, вага, кількість місць, тара, упакування, особливі властивості, вартість;

б) умови перевезення: швидкість, відстань, пункт призначення, строк доставки, провізна плата. Строк доставки вантажу визначається або за згодою сторін, або відповідно до транспортних статутів (кодексів), правилами перевезення вантажів на тому чи іншому виді транспорту.

За договором перевезення відправник зобов’язаний зробити оплату за перевезення визначеного вантажу. Розрахунки за перевезення вантажів, а також за виконання перевізником інших операцій і послуг, пов’язаних із перевезенням, провадяться відповідно до затверджених у встановленому порядку тарифів.

3-4. Частина 3 статті, що коментується, передбачає, що укладення договору перевезення вантажу може підтверджуватися й іншими письмовими документами, особливо у випадках їх дефектів і втрати. При залізничних перевезеннях передбачається складання дорожньої відомості,  що повторює відомості накладної, і видача відправнику вантажної квитанції про приймання вантажу до перевезення.

Для практики актуальним є питання про можливість оспорювання відомостей, що містяться в документі про укладення договору перевезення вантажу. Практика судів допускає таке заперечування за умови представлення належних доказів (ст. 29 Цивільного процесуального кодексу України), як правило, письмових.

Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору перевезення вантажу. Так, наприклад, особливості правового режиму перевезення деяких вантажів з урахуванням їхніх фізичних властивостей незалежно від виду транспорту встановлюється Законом України “Про перевезення небезпечних вантажів” від 6 квітня 2000 року.

 

Стаття 910. Договір перевезення пасажира та багажу

  1. За договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов’язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезення.
  2. Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).
  3. Договір перевезення пасажира укладається усно (при попередньому продажу квитків) або шляхом здійснення конклюдентних дій (подача міського транспорту до зупинки, посадка пасажира). Доказом укладення договору є пасажирський квиток. Його однак не можна розглядати як письмову форму договору, оскільки він не підписується сторонами.

Договір перевезення пасажира та багажу посвідчується відповідно квитком і багажною квитанцією, форми яких встановлюються у порядку, передбаченому транспортними статутами та кодексами. Ці форми можуть бути затверджені і відповідними міністерствами. Наприклад, наказом Міністерства транспорту №278 від 31 травня 2000 року “Про затвердження Типових форм квитків на проїзд пасажирів і перевезення багажу автомобільним транспортом та Тарифних зон перевезення пасажирів автомобільним транспортом на приміських маршрутах” затверджені типові форми квитків на проїзд пасажирів автомобільним транспортом на певних маршрутах.

  1. При здаванні пасажиром багажу до перевезення (речі, що належать особисто пасажиру) зміст договору пасажирського перевезення доповнюється умовами перевезення багажу, що у транспортному праві докладно регламентуються.

Правила перевезень на окремих видах транспорту містять докладні вказівки у відношенні порядку перевезень багажу: перелік заборонених до перевезення багажем предметів, гранична вага І розмір перевезених багажем речей, особливості перевезень окремих видів багажу і т. ін.

Договір пасажирського перевезення — сплатний, однак е велике коло пасажирів, яким надане право на безплатний проїзд на транспорті, як у міському і приміському сполученні, так і при далекому прямуванні У цих випадках витрати транспорту відшкодовуються з коштів відповідного бюджету.

Виданий у посвідчення договору пасажирського перевезення квиток на повітряному транспорті в інтересах безпеки традиційно е іменним, що пов’язано з обов’язковим особистим страхування від нещасних випадків на транспорті. У цих же цілях на залізницях (крім приміського сполучення) також впроваджена система Іменних пасажирських квитків Зміна прізвища у квитку не допускається.

При пасажирських перевезеннях мають місце випадки втрати пасажиром придбаних квитків і багажних квитанцій. Відповідно до правил перевезень утрачені пасажирські квитки не відновляються і сплачені за квиток гроші не повертаються При втраті багажної квитанції багаж видається на підставі письмової заяви пасажира.

 

Стаття 911. Права пасажира

  1. 1. Пасажир має право:

1)  одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;

2) провозити з собою безоплатно одну дитину віком до шести років без права зайняття нею окремого місця;

3) купувати для дітей віком від шести до чотирнадцяти років дитячі квитки за пільговою ціною;

4) перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);

5) зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на десять діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;

6) відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);

7) отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом.

  1. Пасажир може мати також інші права, встановлені цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

1-2. Перелік прав, передбачений статею, що коментується, не є вичерпним. Відповідно до транспортного законодавства коло основних прав пасажира значно ширше. Так наприклад, на залізничному транспорті пасажир має право, зокрема, робити зупинки в шляху проходження, продовжити термін придатності квитка при хворобі, змінити маршрут проходження, виїхати з потягом, що відходить раніше, та ін. Додаткові права надають пасажиру також транспортні статути і кодекси інших видів транспорту.

 

Стаття 912. Договір чартеру (фрахтування)

  1. 1. За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
  2. Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).
  3. Договір морського перевезення вантажу може бути укладений за умови надання для перевезення всього судна, його частини або певних суднових приміщень (ч. 1 ст. 134 і ст. 136 КТМ). Такий договір називається рейсовим чартером і є консенсуальним договором. При укладенні рейсового чартеру для посвідчення прийняття вантажу до морського перевезення перевізник видає відправникові коносамент, що є товаророзпорядчим документом.
  4. Стаття, що коментується, дає в ч. 1 традиційне для транспортного права визначення договору щодо фрахтування, що іменується також чартером. Договір щодо фрахтування широко застосовується при водних і повітряних перевезеннях, порядок його укладення й основні умови визначені в КТМ, де є система норм про чартер. Чартер на морському транспорті використовується переважно в міжнародному (закордонному) повідомленні з застосуванням у цих випадках проформ морського чартеру, вироблених у рамках міжнародних неурядових морських організацій. Чартер застосовується і для перевезення пасажирів, багажу, вантажів та пошти повітряним транспортом. Чартерне повітряне перевезення виконується на підставі договору чартеру (фрахтування повітряного судна), за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати іншій стороні (фрахтувальникові) за плату всю місткість одного чи кількох повітряних суден на один або кілька рейсів для повітряного перевезення пасажирів, багажу, вантажу і пошти або для іншої мети, якщо це не суперечить чинному законодавству (ст. 61 ПКУ)

На залізничному й автомобільному транспорті чартер у даний час практично не використовується.

 

Стаття 913. Перевезення у прямому змішаному сполученні

  1. Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).
  2. Відносини організацій, підприємств транспорту, що здійснюють перевезення у прямому змішаному сполученні, визначаються за домовленістю між ними.
  3. Перевезення вантажів, пасажирів і багажу може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).

Пряме змішане сполучення, що іноді іменується також комбінованим, характеризується двома ознаками: а) участь у перевезенні перевізників різних видів транспорту; б) складання на перевезення одного (єдиного) транспортного документа.

У цьому випадку виникають додаткові транспортно-правові питання, пов’язані з особливостями умов таких перевезень і організацією взаємовідносин співперевезників різних видів транспорту.

  1. Детальніше перевезення у прямому змішаному сполученні регламентуються нормами, що містяться в ПК, КТМ та ін. Мають своє значення також правила змішаних перевезень вантажів, затверджені транспортними міністерствами.

Положення ст. 913 ЦК мають загальний характер і не виключають використання як нині існуючої системи здійснення змішаного повідомлення (декількома співперевезників різних видів транспорту), так і організації перевезень т. зв. оператором змішаного повідомлення, що видає документ на пряме перевезення (прямий коносамент) і залучають для цього необхідних перевізників.

 

Стаття 914. Довгостроковий договір

  1. Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір.
  2. За довгостроковим договором перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу — передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.
  3. Згідно з ЦК перевізник і власник (володілець) вантажів у разі потреби здійснювати систематичні перевезення можуть укласти довгострокові договори (наприклад, навігаційний договір). За таким договором перевізник зобов’язується в певні строки приймати, а власник (володілець) вантажів — подавати до перевезення вантажі у встановленому обсязі. У цьому договорі визначаються обсяги, строки та інші умови надання транспортних засобів і подання вантажів для перевезення, порядок розрахунків та інші умови перевезень.
  4. Якщо укладанню договору передує планове завдання, то сторони конкретизують його на підставі оперативних документів. Так, наприклад, для забезпечення виконання договірних зобов’язань на залізничному транспорті здійснюється місячне планування перевезень. У свою чергу місячне планування перевезення вантажів залізничним транспортом провадиться на підставі довгострокових договорів на організацію перевезення вантажів і замовлень відправників.

У разі потреби одночасно з місячним замовленням подаються плани перевезень вантажів по маршрутах (ст. ст. 17, 18 СЗ).

 

Стаття 915. Перевезення транспортом загального користування

І. Перевезення, що здійснюється юридичною особою, вважається перевезенням транспортом загального користування, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи.

  1. Договір перевезення транспортом загального користування є публічним договором.
  2. Головні особливості транспорту загального користування — наявність обов’язку здійснювати перевезення по звертанню будь-якого громадянина чи юридичної особи, причому на рівних умовах. У цих цілях договір перевезення на транспорті загального користування визнається публічним договором (ст. 633 ЦК).

Згідно зі ст. 633 ЦК при необгрунтованому відхиленні транспортної організації загального користування від укладення договору перевезення зацікавлена сторона має право звернутися До суду з позовом про відшкодування заподіяних збитків.

  1. До переліку транспортних засобів — перевізників загального користування варто віднести залізниці, що входять у загальну мережу залізниць України і відкритих для загального користування, автотранспортні підприємства, а також водних і повітряних перевізників загального користування. Обмеження в цьому відношенні можуть випливати з виданої перевізнику ліцензії, про що повинно бути оголошено. Інформація клієнтури з даного питання повинна публікуватися в збірниках правил перевезень (тарифах) і з’являтися у всіх пунктах відправлення.

 

Стаття 916. Провізна плата

  1. За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
  2. Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.

Пільгові умови перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування можуть встановлюватися організацією, підприємством транспорту за їх рахунок або за рахунок відповідного бюджету у випадках, встановлених законом та іншими нормативно-правовими актами.

  1. Робота та послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін.
  2. Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами або не випливає із суті зобов’язання.
  3. Провізна плата встановлюється або за згодою сторін, або відповідно до встановлених тарифів, що діють на кожному виді транспорту. ЦК, враховуючи зміни, які сталися у цивільному обігу, підкреслює договірний характер провізної плати. Разом з тим її розмір може бути встановлений законом або іншими правовими актами. У випадках, коли розмір провізної плати не визначено стягується розумна плата. Визначення “розумності” має умовний характер, і може визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (додатково див. ст. 632 та коментар до неї). ЦК також передбачає, що робота та послуги, що виконуються на вимогу вантажоволодільців і не передбачаються тарифами, оплачуються за погодженням сторін.
  4. У статті названо два різні порядки визначення провізної плати на транспорті: перевезення транспортом загального користування оплачуються по домовленості сторін або по затверджених тарифах (ч. 2), інші перевезення — за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом і правовими актами (ч. 1). Обидва положення сформульовані в загальній формі і не виключають більш повного регулювання за цього питання в інших законах і правових актах.

Чинне в Україні законодавство про державне регулювання цін (тарифів) передбачає різний порядок встановлення провізних платежів залежно від виду транспорту і виду послуг, що надаються ним. Так, згідно з Постановою Кабінету Міністрів від 25.12.1996 р. № 1548 “Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)”, Мінтранс за погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов’язані з ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов’язаних з обробленням зовнішньоторговельних та транзитних вантажів у морських і річкових портах (причалах), та збори і плати за послуги, що надаються суднам закордонного плавання у морських та річкових портах (причалах) України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень); тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжміських, міжобласних маршрутів; аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України; аеропортові збори за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України (посадку-зліт повітряного судна, обслуговування пасажирів в аеровокзалі, наднормативну стоянку повітряного судна, забезпечення авіаційної безпеки. На залізничному транспорті договірні тарифи можуть встановлюватися угодою сторін на прохання клієнта тільки на роботи і послуги, що не є обов’язком залізниць

3-4. Перевізник має право утримувати передані йому на перевезення вантажі для забезпечення належної йому провізної плати та інших платежів із перевезення, якщо інше не встановлено законом, іншими правовими актами або не випливає із суті зобов’язання. У ч. 4 статті, що коментується, конкретизовано право притриманий стосовно перевезення, загальні правила про яке передбачені ст. ст. 594—597 ЦК і є одним із способів забезпечення виконання зобов’язань. При цьому інші правила у відношенні притримання можуть бути встановлені законом і правовими актами, тобто передбачатися в транспортних статутах і кодексах.

 

Стаття 917. Надання транспортних засобів і пред’явлення вантажу до перевезення

  1. 1. Перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором.

Відправник вантажу має право відмовитися від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення цього вантажу.

  1. Відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та (або) упаковці; вантаж має бути також запаркований відповідно до встановлених вимог.
  2. Перевізник має право відмовитися від прийняття вантажу, що поданий у тарі та (або) упаковці, які не відповідають встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу.
  3. До переходу народного господарства України до ринкових відносин на всіх видах транспорту переважала система централізованого планування вантажних перевезень, при якій надання транспортних засобів для великих відправників вантажу здійснювалося відповідно до їхніх заявок, заснованих на планах перевезення. У статті, що коментується, передбачається перехід до системи надання транспортних засобів відправникам вантажів на договірній основі, формою якої можуть бути як договір, так і разові заявки (замовлення) відправника вантажу

Це договірне регулювання, що відповідає відносинам ринкового типу, не виключає використання на окремих видах транспорту і стосовно окремих видів перевезень централізованого визначення порядку надання транспортних засобів.

  1. Зобов’язання по перевезенню конкретного вантажу виникають із моменту прийняття перевізником вантажу до перевезення разом із відповідним транспортним документом Визначення цього моменту має важливе значення для ухвалення часу, з якого перевізник несе відповідальність по своїх зобов’язаннях.
  2. Перевізник повинен надати транспортні засоби під завантаження у строк, встановлений договором. Відправник вантажу має право відмовитися від поданих транспортних засобів, непридатних для перевезення відповідного вантажу. Відправник повинен пред’явити у встановлений строк вантаж, який підлягає перевезенню, в належній тарі та упаковці; вантаж має бути також замаркований відповідно до встановлених вимог. Додаткові вимоги до вантажу, порядок його приймання тощо, встановлюються окремими підзаконними нормативними актами Так на залізниці діють Правила перевезення вантажів (окремі розділи), затверджені наказом Міністерства транспорту № 644 від 21.11.2000 р.

 

Стаття 918. Завантаження та вивантаження вантажу

  1. 1. Завантаження (вивантаження) вантажу здійснюється організацією, підприємством транспорту або відправником (одержувачем) у порядку, встановленому договором, із додержанням правил, встановлених транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
  2. Завантаження (вивантаження) вантажу, що здійснюється відправником (одержувачем) вантажу, має провадитися у строки, встановлені договором, якщо такі строки не встановлені транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.
  3. Завантаження (розвантаження) вантажів здійснюється транспортною організацією або відправником (одержувачем) у порядку, передбаченому договором, із додержанням вимог, встановлених транспортними статутами, кодексами та правилами, що видаються згідно з ними.

Перевізники всіх видів транспорту повинні подавати під навантаження справні транспортні засоби, придатні для перевезення відповідного вантажу.

  1. У відношенні навантаження (вивантаження) вантажу в статті збережено традиційні правила транспортного права, що дозволяють учасникам перевезення погоджувати в договорі особливі умови щодо навантаження (вивантаження) вантажів.

Стаття, що коментується, не містить вказівок у відношенні відповідальності вантажовласників при недотриманні ними встановлених чи погоджених норм виконання навантажувальних і розвантажувальних робіт. Така відповідальність передбачена транспортними статутами і кодексами у вигляді системи штрафів, установлених з урахуванням виду транспортних засобів і обчислюваних по зростаючій шкалі.

 

Стаття 919. Строк доставки вантажу, пасажира, багажу, пошти

  1. 1. Перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк.
  2. Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.

Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами).

  1. Строки виконання договору перевезення визначаються транспортними статутами і кодексами по-різному, причому в цьому питанні є розходження у встановленні строків доставки для вантажів, пасажирів і багажу.

У відношенні пасажирських перевезень на всіх видах транспорту застосовується система розкладів, однак перевізник має право переносити, за наявності поважних причин, оголошені ним строки відправлення. На залізничному транспорті строки доставки багажу визначені відповідним статутом.

За відсутності встановлених строків виконання договору перевезення стаття, що коментується, передбачає транспортування в розумний строк, що повинен визначатися з урахуванням усіх обставин.

  1. Відповідальність перевізника за прострочення виконання ЦК визначає тільки для пасажирських перевезень (див. ст. 922 і коментар до неї). У відношенні перевезень вантажів така відповідальність встановлена транспортними статутами і кодексами у вигляді сплати штрафу, розмір якого залежить від тривалості прострочення і який обчислюється від суми провізних платежів. Такий штраф вважається винятковою неустойкою і можливі збитки вантажоодержувача перевізником не відшкодовуються.

 

Стаття 920. Відповідальність за зобов’язаннями, що випливають із договору перевезення

  1. 1. У разі порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено ЦК, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
  2. Стаття має загальний характер і відсилає до загальних правил ЦК, та транспортних статутів і кодексів, інших нормативних актах. Так, наприклад, п. 105 Статуту залізниць України встановлює що залізниці, вантажовідправники, вантажоодержувачі, пасажири, транспортні, експедиторські і посередницькі організації та особи, які виступають від імені вантажовідправника і вантажоодержувача, несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим статутом та окремими договорами.

Загальні умови цивільно-правової відповідальності визначені в гл. 51 ЦК. Сторони мають право в договорі встановлювати відповідальність за порушення зобов’язань щодо перевезень вантажів, коли вона не передбачена законом, а також підвищувати відповідальність, встановлену законом.

Про окремі випадки відповідальності при перевезеннях див. ст. ст. 921, 922, 924, 928 ЦК і коментар до них.

Відповідальність перевізника і відправника виражається, як правило, у формі відшкодування збитків та/або в сплаті штрафу. Штрафи за невиконання плану перевезення встановлюються або у твердій сумі, або в процентному співвідношенні до провізної плати за пред’явлену чи невивезену кількість вантажу. Розмір штрафу, а також умови і порядок його стягнення визначаються відповідно до норм транспортного законодавства.

 

Стаття 921. Відповідальність перевізника за неподання транспортного засобу і відповідальність відправника за невикористання наданого транспортного засобу

  1. 1. Перевізник за попадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами).
  2. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортного засобу або невикористання наданого транспортного засобу сталося не з їхньої вини, зокрема у разі припинення (обмеження) перевезення вантажу у певних напрямках, встановленого у випадках і порядку, передбачених транспортними кодексами (статутами).
  3. ЦК більше деталізував раніше діючі положення щодо відповідальності сторін за договором. Так у ЦК сказано, що перевізник за ненадання транспортних засобів для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання поданих транспортних засобів з інших причин несуть відповідальність, передбачену погодженням сторін, якщо інше не передбачено транспортними статутами або кодексами.

Стаття зберігає загальні начала відповідальності перевізника і відправника вантажу за неподання і невикористання транспортних засобів із наданням сторонам права визначати таку відповідальність у їхній угоді (ч. 1 статті, що коментується).

Чинними транспортними статутами і кодексами відповідальність перевізника і відправника вантажу за ненадання і невикористання транспортних засобів встановлена у вигляді сплати штрафів, що нмають характер виняткової неустойки.

  1. Відповідальність перевізника і відправника вантажу, на відміну від відповідальності перевізника за несхоронність вантажу і багажу, настає незалежно від наявності провини. Перевізник і відправник вантажу звільняються від відповідальності, якщо ненадання транспортних засобів або невикористання поданих транспортних засобів сталися внаслідок непереборної сили, інших явищ стихійного характеру, воєнних дій, припинення або обмеження перевезення вантажів у певних напрямках, встановленої у випадках і порядку, що передбачені транспортними статутами та кодексами.

 

Стаття 922. Відповідальність перевізника за затримку відправлення пасажира та порушення строку доставлення пасажира до пункту призначення

  1. 1. За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров’ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника.
  2. У разі відмови пасажира від перевезення з причини затримки відправлення транспортного засобу перевізник зобов’язаний повернути пасажиру провізну плату.
  3. Якщо поїздка пасажира з пункту пересадки не відбулася внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт, перевізник зобов’язаний відшкодувати пасажирові завдані збитки.
  4. Зміст статті ширше її найменування, у ній установлюється відповідальність перевізника не тільки за затримку відправлення, але і за запізнення прибуття транспортного засобу до пункту призначення.

Стаття встановлює в ч. 1 нову норму транспортного права, спрямовану на підвищення відповідальності транспортних організацій за обслуговування пасажирів. При цьому така відповідальність перевізника, у силу п. 1, настає при наявності його провини, що передбачається, і перевізник має право свою відповідальність заперечувати.

2-3. Незалежно від встановлення в транспортних статутах і кодексах штрафу за затримку відправлення і прибуття транспортного засобу, пасажир має право вимагати від перевізника відшкодування понесених ним збитків по загальних нормах цивільного законодавства. Однак розмір понесених збитків повинний бути пасажиром доведений.

Стаття 923. Відповідальність перевізника за прострочення доставки вантажу і.   У  разі   прострочення  доставки  вантажу  перевізник  зобов’язаний  відшкодувати  другій

стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не

встановлені договором, транспортними кодексами (статутами).

  1. Згідно зі ст. 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Стаття 623 ЦК встановлює обов’язок боржника відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доводиться кредитором. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Певні особливості має відповідальність, передбачена окремими статутами. Так, наприклад, п. 116 Статуту залізниць України передбачає, що за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам — суб’єктам підприємницької діяльності або орендовані ними, залізниця сплачує одержувачу штраф (якщо не доведе, що прострочення сталося не з її вини) у розмірі: 10 відсотків провізної плати — за прострочення на дві доби; 20 відсотків провізної плати — за прострочення на три доби; ЗО відсотків провізної плати — за прострочення на чотири і більше діб. Зазначений штраф не сплачується, якщо вантаж не було вивезено одержувачем із станції впродовж доби після одержання повідомлення про прибуття вантажу або якщо в цей же строк одержувач не розкредитує перевізні документи на вантаж, що прибув. Залізниця не несе відповідальності за порушення термінів доставки, якщо порушення сталося внаслідок стихійного лиха або з інших, не залежних від залізниці обставин.

 

Стаття 924. Відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти

  1. 1. Перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.
  2. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.
  3. У статті, що коментується, встановлено загальний для всіх видів транспорту принцип відповідальності перевізника за втрату, нестачу, псування й ушкодження вантажу і багажу — принцип винності. Перевізник несе відповідальність за нестачу, утрату, псування й ушкодження вантажу лише у випадках, коли він винний у несхоронності вантажу. При цьому він вважається винним, якщо не доведе протилежного.

Під утратою вантажу варто розуміти не тільки його фізичну загибель, але і невидачу вантажу одержувачу протягом установлених транспортним законодавством строків: псування вантажу — це погіршення його якостей (хімічних, біологічних властивостей); ушкодження вантажу — це зміна його фізичних властивостей (механічні поломки, дефекти, бій); нестача вантажу — доставка вантажу одержувачу в меншій кількості, ніж оголошено до перевезення.

Перевізник несе відповідальність, якщо не доведе, що втрата, псування й ушкодження вантажу відбулися внаслідок обставин, яким він не міг запобігти чи усунення яких від нього не залежало, зокрема, внаслідок вини вантажоперевізника чи відправника вантажу; особливих природних властивостей перевезеного вантажу; недоліків тари й упакування, яких не можна було знайти шляхом зовнішнього огляду при прийманні вантажу до перевезення й інших обставин, передбачених законом.

У ч. 1 статті, що коментується, не йдеться про провину перевізника як підставу його відповідальності, однак формула, відповідно до якої перевізник не відповідає за наявності обставин, що він “не міг запобігти або усунення яких від нього не залежало”, можна вважати іншим словесним позначенням вини.

  1. Стаття зберігає раніше прийняті в праві України принципи майнової відповідальності перевізника: він відповідає при наявності його провини (ч. 1 статті, що коментується) і в межах вартості перевезеного вантажу і багажу (ч. 2 статті, що коментується). Понад вартість вантажу і багажу перевізник повертає клієнту відповідну провізну плату (наприклад, п. 114 Статут залізниць України передбачає, що поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втраченого вантажу).

Для встановлення ціни незбережного вантажу і багажу може використовуватися більш широке коло відомостей, ніж названі у транспортних статутах і кодексах, що містять відсилання тільки до рахунка продавця, а у відношенні багажу — до державних цін. Допускається застосування ціни договору, а також цін на аналогічні товари.

У статті, що коментується, немає вказівок у відношенні встановлюваних транспортними статутами і кодексами меж відповідальності перевізника за багаж у випадках, коли його цінність не була оголошена пасажиром. Така межа відповідальності не втрачає свого значення тим більше, що його відсутність буде вести до тривалих спорів і винесення несправедливих рішень. Так, наприклад, Статут залізниць України передбачає, за багаж, прийнятий до перевезення без оголошеної вартості, — у розмірі дійсної вартості багажу, встановлену згідно з Правилами перевезень пасажирів.

У статті, що коментується, немає правил у відношенні відповідальності перевізника за ручну поклажу, що є в пасажира. У цьому питанні слід керуватися нормами транспортних статутів І кодексів та правил перевезень, що їх доповнюють.

Перевізник зобов’язаний не тільки доставити вантаж чи багаж у пункт призначення і видати його управомочений особі, але й забезпечити його схоронність у процесі перевезення Невиконання цього обов’язку спричиняє відповідальність перевізника.

Перевізник звільняється від відповідальності за втрату, нестачу, псування чи ушкодження вантажу, прийнятого до перевезення, якщо вантаж прибув: у справному контейнері, вагоні зі справними пломбами відправника чи на справному відкритому рухомому складі без перевантаження в шляху, зі справним захисним маркіруванням; у справному судні без перевантаження в шляху, зі справними пломбами порту відправлення чи відправника і т. ін. Наявність названих і інших, передбачених транспортним законодавством обставин, передбачає відсутність причинного зв’язку між дією перевізника і втратою або ушкодженням вантажу, а отже, і відсутність його вини. У цих випадках перевізник не повинний доводити свою невинуватість, тому що така передбачається.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування і пошкодження прийнятого до перевезення вантажу або багажу у розмірі фактичної шкоди. Так Статут залізниць передбачає, що загальна сума відшкодування збитку за незбережений вантаж в усіх випадках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж.

 

Стаття 925. Пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

  1. 1. До пред’явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти є обов’язковим пред’явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).
  2. Позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк.
  3. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).
  4. У ч. 1 статті, що коментується, збережено раніше передбачене транспортним правом України обов’язкове пред’явлення претензії перевізнику до заяви до нього позову, що випливає з перевезення вантажу. Встановлений на транспорті порядок пред’явлення претензій по багажу і перевезенням пасажира ч. 1 не зачіпається, і з цих питань продовжують діяти положення транспортних статутів і кодексів та правил перевезень, що їх доповнюють. Такий порядок має важливе значення для визначення початкового моменту плину давності позову (див. додатково ст. 258 ЦК та коментар до неї).
  5. Ця частина статті, що коментується, містить важливе нововведення у відношенні терміну розгляду перевізником претензій по вантажах, що тепер складає ЗО днів, незалежно від змісту претензії (про несхоронність вантажу, розрахунках, штрафах і т. ін.) і виду перевезення (місцеве, пряме, змішане повідомлення). Якщо строки, передбачені транспортним статутами і кодексами, є більш тривалим, застосовуються правила ЦК. Крім передбаченого 30-денного строку варто враховувати час, необхідний для доставки адресату поштової кореспонденції.
  6. Згідно з ч. З вводиться новий строк давності позову по вимогах з перевезення вантажу, що складає тепер один рік. Оскільки в цьому пункті говориться про вимоги, що випливають з перевезення вантажу, новий річний термін позовної давності повинний застосовуватися до всіх такого роду вимог (несхоронність, прострочення в доставці, розрахунки по провізних платежах), а також до вимог перевізника до вантажовласників. Початковий момент обчислення позовної давності по позовах вантажовласників транспортні статути і кодекси пов’язують зі строками заяви і розгляду претензії перевізником.

У відношенні перевезень пасажирів і багажу зберігає дію строк давності позову, передбачений транспортними статутами і кодексами.

До давності позову по перевезеннях вантажів, як І до інших давніх строків, застосовуються загальні правила про позовну давність, встановлені гл. 19 ЦК.

 

Стаття 926. Позови щодо перевезення у закордонному сполученні

  1. 1. Позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).
  2. Поряд із нормами національного законодавства норми про договір перевезення міститься в різного роду міжнародно-правових джерелах конвенціях, двосторонніх угодах (наприклад, Афінська конвенція про перевезення морем пасажирів та їхнього багажу 1974 року і Протоколу 1976 року до неї, Угода між Урядом України й Урядом Республіки Польща про міжнародні автомобільні перевезення, підписана 18 травня 1992 року в м. Варшаві, тощо), учасником яких є Україна і на обов’язковість яких отримана згода Верховної Ради України.

При міжнародних перевезеннях відповідальність перевізника перед пасажиром визначається умовами відповідних міжнародних угод (транспортних конвенцій), обов’язкових для України. Так, наприклад, відповідно до ст. 22 Варшавської Конвенції про уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929, зі змінами відповідно до глави І Гаазького протоколу 1955 р. під час перевезення пасажирів відповідальність перевізника у відношенні кожного пасажира обмежується сумою у двісті п’ятдесят тисяч франків. У випадку, якщо відповідно до закону суду, у якому вчинено позов, відшкодування може бути встановлене у вигляді періодичних платежів, еквівалентна капіталізована сума зазначених платежів не може перевищувати двохсот п’ятдесяти тисяч франків. Однак за допомогою особливої Угоди перевізник і пасажир можуть установити і більш високу межу відповідальності.

Монреальска угода 1966 р. передбачає межу відповідальності повітряного перевізника перед пасажирами при перевезеннях, що проходять через США, у 75 тис. доларів США, включаючи судові витрати, чи 58 тис. доларів особливо. При цьому повітряний перевізник не може посилатися на заперечення, передбачені п. 1 ст. 20 Варшавської конвенції, але може послатися на грубу провину потерпілого.

Гватемальський протокол 1971 р. запроваджує відповідальність повітряного перевізника за заподіяння шкоди здоров’ю пасажира незалежно від провини (відповідальність виключається, якщо шкода викликана станом здоров’я чи пасажира його провиною) і підвищує межу відповідальності перевізника перед пасажиром у 6 разів у порівнянні з Гаазьким протоколом (до 1,5 млн. франків). Передбачається наступне збільшення цього ліміту через кожні п’ять років приблизно на 10%. Відповідальність за несхоронність багажу покладається на перевізника незалежно від його провини і виключається, коли вона — результат зовнішніх властивостей багажу чи провини потерпілого. Для випадків відповідальності за прострочення доставки пасажира введена особлива межа відповідальності перевізника — 62,5 тис. франків на пасажира. З 55 учасників конференції протокол підписали 21, а ратифікували ще менше.

Монреальський протокол 1975 р. допускає при оформленні перевезень застосування електронно-обчислювальних пристроїв, а також установлює відповідальність авіаперевізника у випадку несхоронності вантажу незалежно від його провини (відповідальність виключається, якщо перевізник доведе, що знищення, втрата чи ушкодження вантажу відбулися в результаті властивого вантажу дефекту, пороку, неправильного упакування, акту вини або збройного конфлікту, а також акту органу державної влади, пов’язаного з ввезенням, вивезенням або транзитом вантажу).

 

Стаття 927. Страхування вантажів, пасажирів і багажу

  1. 1. Страхування вантажів, пасажирів і багажу проводиться відповідно до закону.
  2. Відносини страхування регламентуються главою 67 ЦК. Стаття 999 ЦК передбачає, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). Втім, існує інший вид страхування — це добровільне страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства. Видами добровільного страхування щодо інституту можуть бути1 страхування життя; страхування від нещасних випадків; страхування залізничного транспорту; страхування наземного транспорту (крім залізничного); страхування повітряного транспорту; страхування водного транспорту (морського внутрішнього та інших видів водного транспорту); страхування вантажів та багажу (вантажобагажу); страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); страхування відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника); страхування відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника). До обов’язкових видів страхування можуть бути віднесені: особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; авіаційне страхування цивільної авіації; страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов’язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам; страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування засобів водного транспорту. Втім, реалізація статті, що коментується, виходить з наявності окремого законодавчого акта (або його частині) який регламентує відносини страхування, в т. ч. під час здійснення перевезення. Так, наприклад, ст. 103 ПКУ передбачає, що повітряний перевізник і виконавець повітряних робіт зобов’язані страхувати членів екіпажу і авіаційного персоналу, які перебувають на борту повітряного судна, власні, орендовані та передані їм в експлуатацію повітряні судна, а також свою відповідальність щодо відшкодування збитків, заподіяних пасажирам, багажу, пошті, вантажу, прийнятим для перевезення; іншим користувачам повітряного транспорту, а всі експлуатанти — третім особам не нижче за рівень, встановлений урядом України. Обов’язкове страхування, передбачене частиною першою ст. 103 ПКУ, здійснюється страховиками, які визнані такими відповідно до законодавства України, одержали в установленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є членами Авіаційного страхового бюро.

 

Стаття 928. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира

  1. 1. Відповідальність перевізника за шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю пасажира, визначається відповідно до глави 82 цього Кодексу, якщо договором або законом не встановлена відповідальність перевізника без вини.
  2. Стаття зберігає норму цивільного права України, відповідно до якої відповідальність перевізника за життя і здоров’я пасажира незалежно від укладення ним договору перевезення має характер позадоговірної (деліктної) відповідальності внаслідок заподіяння шкоди і настає за правилами гл. 82 ЦК.

Таке рішення означає встановлення більш суворої відповідальності перевізника, тому що згідно зі ст. 1187 ЦК використання транспортних засобів розглядається як діяльність із підвищеною небезпекою для навколишніх і відповідальність заподіювана шкоди настає незалежно від його провини (див. коментар до цієї статті).

Підвищена відповідальність перевізника може бути передбачена законом чи договором перевезення. Так ст. 350 КТМ передбачає, що відповідальність судновласника не може бути обмежена, якщо доведено, що шкода стала результатом його власної дії з наміром заподіяти таку шкоду або через самовпевненість з усвідомленням можливості її заподіяння. Однак у випадках, які передбачені в законі, може встановлюватися обмежена відповідальність. Так, наприклад, згідно з ст. 349 КТМ відповідальність судновласника обмежується межами, передбаченими у ст. 352 ЦК, щодо вимог, які незалежно від їх правової основи виникли внаслідок: заподіяння смерті або ушкодження здоров’я особі, яка знаходиться на судні, чи втрати або заподіяння шкоди майну, що знаходилося на судні. Відповідно до ст. 352 КТМ, межами, якими може обмежуватися відповідальність осіб, зазначених у статтях 348 і 355 ЦК, є: а) щодо вимог, викликаних втратою життя або ушкодженням здоров’я: для судна місткістю не більше 500 одиниць — 333 000 розрахункових одиниць; для судна, місткість якого перевищує 500 одиниць, до зазначеної суми додається така сума на кожну одиницю: від 501 до 3 000 одиниць — 500 розрахункових одиниць; від 3001 до ЗО 000 одиниць — 333 розрахункові одиниці; від ЗО 001 до 70 000 одиниць — 250 розрахункових одиниць; понад 70000 одиниць — 167 розрахункових одиниць; б) щодо будь-яких інших вимог: для судна місткістю не більше 500 одиниць — 167 000 розрахункових одиниць. До зазначеної суми додається така сума на кожну одиницю: від 501 до 30000 одиниць — 167 розрахункових одиниць; від 30001 до 70000 одиниць — 125 розрахункових одиниць; понад 70 000 одиниць — 83 розрахункові одиниці. Якщо сума, обчислена стосовно вимог, пред’явлених у зв’язку з утратою життя або ушкодженням здоров’я, є недостатньою для оплати повністю таких вимог, то сума, обчислена стосовно таких вимог, використовується для оплати несплаченого залишку цих вимог на пропорційній основі нарівні з будь-якими іншими вимогами, передбаченими пунктом “б” частини першої цієї статті.

 

Глава 65.  Транспортне експедирування

Стаття 929. Договір транспортного експедирування

  1. 1. За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов’язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов’язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням.

Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).

  1. Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов’язки експедитора виконуються перевізником.
  2. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.
  3. Відповідно до даної статті, до експедиторських послуг законодавець відносить організацію перевезення вантажу транспортом та за маршрутом, обраним експедитором чи клієнтом, вчинення від імені клієнта або експедитора договору (договорів) перевезення вантажу, забезпечення відправлення та отримання вантажу, отримання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних та інших формальностей, перевірку стану та кількості вантажу, його навантаження та розвантаження, сплату мита, зборів та інших витрат, які покладаються на клієнта, зберігання вантажу, отримання його в пункті призначення.

Договір експедирування сплатний, взаємний. Даний договір у випадку, коли експедитору надається право вчиняти договір від свого імені та самостійно здавати вантаж для перевезення, договір експедирування є реальним. Якщо експедитор виконує організаційні функції з надання клієнту відповідних послуг, договір експедирування — консенсуальний.

Суб’єктами даного договору виступають з одного боку клієнт (будь-які особи), з іншого — експедитор, який надає послуги клієнту. Експедитором може виступати тільки підприємець (комерційна організація або фізична особа) при наявності ліцензії на заняття транспортно-експедиційною діяльністю. Зміст та обсяг обов’язків експедитора залежать від потреб клієнта. Зміст основних обов’язків визначається самою сутністю договору (ч. 1 ст. 929 ЦК). Крім основних існують і додаткові обов’язки експедитора. Обов’язки клієнта також можна поділити на основні та додаткові. До обов’язкових належать: передання вантажу для виконання договору експедирування; отримання вантажу в експедитора; виплата передбаченої договором винагороди; відшкодування понесених експедитором при виконанні договору витрат; доведення інформації до експедитора.

Предметом договору транспортного експедирування є послуги, пов’язані з перевезенням вантажу.

  1. Положення цієї глави поширюються на випадки, коли обов’язки експедитора виконуються перевізником.
  2. Відповідно до ч. З статті, яка коментується, умови договору визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

Припинення договору транспортного експедирування здійснюється за загальним правилом шляхом його належного виконання та в інших випадках передбачених законом.

Стаття 930. Форма договору транспортного експедирування І.   Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі. 2.   Клієнт повинен видати експедиторові довіреність, якщо вона є необхідною для виконання його обов’язків.

  1. Законодавець у даній статті передбачає вчинення договору транспортного експедирування в письмовій формі.

Недотримання письмової форми договору транспортного експедирування не обмежує сторони в праві наводити письмові та інші докази (крім свідчення свідків) про укладення договору (ст. 639 ЦК). Доказами можуть бути фактичне виконання договору експедитором повністю або в якійсь частині.

  1. Експедитор залишає за собою право вимагати від клієнта видання довіреності, якщо вона необхідна для виконання його обов’язків. Порядок видання довіреності визначається ст. ст. 244—250 ЦК. Слід врахувати те, що в даному випадку можливе комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

 

Стаття 931. Плата за договором транспортного експедирування

  1. 1. Розмір плати  експедиторові  встановлюється  договором  транспортного  експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.
  2. Договір транспортного експедирування вважається сплатним. Враховуючи цю норму, законодавець закріплює в даній статті право експедитора на отримання плати за надані послуги. Сторони в договорі повинні встановити розмір плати, якщо інше не встановлено законом. Можуть використовуватись встановлені експедитором тарифи і- такси за виконання послуг з договору транспортного експедирування.

У випадку, коли плата за договором не визначена, клієнт зобов’язаний виплатити експедитору розумну плату (її обчислення може проводитись на підставі існуючих тарифів).

Стаття 932. Виконання договору транспортного експедирування

і.   Експедитор має право залучити до виконання своїх обов’язків інших осіб.

  1. У разі залучення експедитором до виконання своїх обов’язків за договором транспортного експедирування інших осіб експедитор відповідає перед клієнтом за порушення договору.

1-2. Норми даної статті конкретизуються стосовно договору транспортного експедирування, загальні правила цивільного права щодо можливості покладення виконання на третю особу та відповідальність боржника за дії третіх осіб, на яких покладено виконання. У договорі транспортного експедирування право експедитора полягає в залученні третіх осіб. Дана правомочність є ширшою, ніж в інших договорах, що відповідає особливостям договору транспортного експедирування, який, як правило, виконується при дальніх перевезеннях у віддалених географічних точках.

 

Стаття 933. Документи та інша інформація, що надаються експедиторові

  1. 1. Клієнт зобов’язаний надати експедиторові документи та іншу інформацію про властивості вантажу, умови його перевезення, а також інформацію, необхідну для виконання експедитором -обов’язків, встановлених договором.
  2. Експедитор повинен повідомити клієнта про виявлені недоліки одержаної інформації, а в разі її неповноти — вимагати у клієнта необхідну додаткову інформацію.
  3. У разі ненадання клієнтом документів та необхідної інформації експедитор має право відкласти виконання своїх обов’язків за договором транспортного експедирування до надання документів та інформації в повному обсязі.
  4. Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв’язку з порушенням обов’язку щодо надання документів та інформації, визначених частиною першою цієї статті.
  5. Норми даної статті передбачають, обов’язок клієнта надати експедитору документи та іншу інформацію. Обсяг та зміст інформації, порядок та строки передання експедитору визначається при укладенні договору.
  6. Повідомлення експедитора про виявлені недоліки в отриманій від клієнта інформації повинно бути виконано негайно, оскільки експедитор відповідає за настання негативних наслідків затримки.
  7. У випадку ненадання клієнтом інформації, експедитор має право не приступати до виконання своїх обов’язків. У даному випадку слід зазначити, що враховується ненадання Інформації взагалі і надання її з недоліками, але при необхідній умові: експедитор повинен повідомити про це клієнту.
  8. Порушення клієнтом зобов’язання надати необхідну інформацію експедитору має місце як у випадку відмови надати інформацію, так і надання інформації з запізненням, або якщо інформація є неповною чи невірною. В усіх перерахованих вище випадках клієнт зобов’язаний компенсувати збитки експедитору, а останній повинен встановити та довести розмір збитків.

Стаття 934. Відповідальність експедитора за договором транспортного експедирування

  1. За порушення обов’язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 цього Кодексу.
  2. Дана стаття встановлює, що за загальним правилом у випадку порушення обов’язку за договором транспортного експедирування, експедитор відповідає відповідно до правил, встановлених в гл. 51 ЦК, та полягає в обов’язку відшкодувати збитки (ст. 623 ЦК). Розмір збитків може бути обмежений як законодавством, так і договором (ст. 933 ЦК).

Стаття 935. Відмова від договору транспортного експедирування

і. Клієнт або експедитор має право відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк. Сторона, яка заявила про таку відмову, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки, завдані їй у зв’язку із розірванням договору.

  1. Стаття, що коментується, передбачає можливість односторонньої відмови від виконання договору транспортного експедирування. Будь-яка з його сторін має право відмовитись від його виконання, попередивши про це свого контрагента в розумний строк. Сторони за спільною згодою має право визначити строк і в самому договорі

Сторона, яка заявила про відмову від договору в односторонньому порядку, повинна відшкодувати контрагенту збитки, завдані йому у зв’язку з розірванням договору. Розмір збитків визначається за загальними правилами.

 

Глава 66.     Зберігання

  • 1. Загальні положення про зберігання

Стаття 936. Договір зберігання

  1. За договором зберігання одна сторона (зберігай) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
  2. Договором зберігання, в якому зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), може бути встановлений обов’язок зберігача зберігати річ, яка буде передана зберігачеві в майбутньому.
  3. Договір зберігання є публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування.

1-3 Договір зберігання належить до договорів про надання послуг. Договір зберігання являє собою дію, направлену на передання майна у власність із наступним обов’язковим поверненням. У більшості випадків договір зберігання є реальним, тобто вважається укладеним із моменту передання речі зберігану. Однак ч. 2 статті, що коментується, передбачає випадки укладення договору, змістом якого є зобов’язання зберігача прийняти річ на зберігання в майбутньому. Це — консенсуальний договір, тому що права та обов’язки сторін виникають у момент укладення договору. Укладення цього договору передбачено законом тільки для осіб, які здійснюють зберігання в якості виконання своєї професійної діяльності.

Договір зберігання може бути як сплатним, так і безоплатним. Причому безоплатність його передбачається, тому що таким він вважається завжди, якщо інше не випливає з договору чи закону. Він може бути одностороннім чи двостороннім. Реальний, безоплатний договір зберігання є одностороннім. Реальний і сплатний договір зберігання — двосторонній; консенсуальний договір також є двостороннім.

Обов’язок зберігання може бути заснований і безпосередньо на законі (див ст. 954, 955 ЦК і коментар до них).

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач Як такі можуть виступати будь-які особи. Поклажодавець може не бути власником майна. На зберігання можуть передаватися чужі речі, для цього не потрібні згода або доручення власника речі. Однак останній зберігає можливість повернути свою річ від зберігача, навіть якщо строк її зберігання не закінчився (ст. 953 ЦК). Зберігач повинний бути дієздатною особою. Він може здійснювати зберігання як професійну діяльність або в окремих випадках як товариську послугу. На практиці виникають суперечки про особистість зберігача, якщо майно було прийнято на зберігання працівником підприємства без відповідного оформлення, усупереч установленим правилам. У таких випадках правочин між громадянином та працівником підприємства (організації) служби побуту про виконання роботи без відповідного оформлення не породжує прав і обов’язків між громадянином і цим підприємством (організацією). Зберігачем тут виступає і несе відповідальність за втрату або ушкодження переданого майна не юридична особа, а безпосередньо той працівник, який прийняв на себе відповідні зобов’язання.

Предметом зберігання можуть бути всякі речі, у тому числі документи, цінні папери, які не виключені з цивільного обігу. Предметом договору зберігання не можуть бути тварини. Гроші можуть бути предметом договору зберігання, якщо вони не знеособлюються. У противному випадку вірніше визначати правочин як договір позики (ст. 1046 ЦК) або договір банківського вкладу (ст. 1058 ЦК). Від договору позики, зберігання відрізняється тим, що за договором позики переходить право власності, а при зберіганні — зберігач не має права здійснювати у відношенні речі права власника, не може розпоряджатися переданими йому речами, а повинний їх зберігати. Від договору майнового найму зберігання відрізняється тим, що договір укладається в інтересах поклажодавця і не припускає користування річчю зберігачем (ст. 944 ЦК). Загальним для цих договорів є необхідність повернути саме ту річ, що була передана зберігачу (ст. 949 ЦК). Виняток передбачено для зберігання родових речей (див. ст. 941 ЦК і коментар до неї).

 

Стаття 937. Форма договору зберігання

  1. 1. Договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 ЦК.

Договір зберігання, за яким зберігай зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання.

Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

  1. Прийняття речі на зберігання при пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин може підтверджуватися свідченням свідків.
  2. Прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання.
  3. Стаття, що коментується, передбачає для договору зберігання різну форму оформлення залежно від його виду і вартості предмета договору, інших обставин. За реальним договором зберігання (ч. 1 ст. 936 ЦК) його форма визначається відповідно до вимог ст. 208 ЦК. Для договору, по якому зберігач зобов’язаний у майбутньому прийняти на зберігання річ від поклажодавця, законом передбачена тільки письмова форма. Відповідно до ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми не має наслідком його недійсність тільки у випадках, прямо зазначених у законі або в договорі сторін. У більшості випадків прийняття речей на зберігання оформляється квитанцією, розпискою чи іншим документом, підписаним зберігачем. При цьому письмова форма договору вважається дотриманою.

2-3. Норма даної статті є випадком винятку з правил про форму правочину для надзвичайних ситуацій, коли передання речі на зберігання було викликана пожежею, іншим стихійним лихом, раптовою хворобою і т. ін. Маються на увазі випадки, які сторони не могли передбачати, і тому укладення письмової угоди, що вимагає часу, було для них неможливе або складне. Тоді передання речі на зберігання може доводитися у випадку суперечки показаннями свідків.

Замість укладення письмового договору зберігач для підтвердження факту укладення договору при прийомі речей на короткострокове зберігання може видавати номерні жетони, інші знаки поклажодавцеві. Такі знаки прирівнюються до письмових доказів.

 

Стаття 938. Строк зберігання

  1. 1. Зберігач зобов’язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
  2. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
  3. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.
  4. Строк у договорі зберігання може бути визначеним, але договір може бути укладений і на невизначений строк або до запитання. Однак строк у цьому договорі завжди встановлюється в інтересах поклажодавця майна. Тому останній має право в будь-який час вимагати повернення майна від зберігана, а зберігач зобов’язаний повернути майно на першу вимогу, незалежно від терміну зберігання. Щодо зберігача, то він може вимагати припинення договору тільки у випадку, якщо майно було здано на зберігання до запитання чи без указання строку. Але й у цьому випадку він зобов’язаний надати поклажодавцю достатній за даних умов строк для одержання майна.
  5. Договір зберігання може бути укладений як на заздалегідь визначений строк, так і на строк до запитання речі поклажодавцем. У другому випадку виходячи з того, що договір зберігання укладається в інтересах поклажодавця, йому надане право вимагати повернення речі достроково.
  6. Зберігач не має права достроково виконати своє зобов’язання. Це суперечить суті зобов’язання зберігання. Виняток складають особливі випадки, наприклад, ліквідація юридичної особи.

Якщо строк зберігання не був точно обумовлений, зберігач має право вимагати від поклажодавця взяти назад річ після закінчення “звичайного” чи “розумного при даних конкретних обставинах” строку. Поняття “звичайного” і “розумного” строку у випадку суперечки повинен визначити суд.

Стаття 939. Правові наслідки відмови поклажодавця від передання речі на зберігання

  1. 1. Зберігач, який зобов’язався прийняти в майбутньому річ на зберігання, не має права вимагати її передання на зберігання.
  2. Поклажодавець, який не передав річ на зберігання, зобов’язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв’язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він в розумний строк -не попередив зберігача про відмову від договору зберігання.
  3. Стаття, що коментується, передбачає можливість прийняти в майбутньому річ на зберігання (див. ст. 936 ЦК). Основною метою договору зберігання є забезпечення інтересу поклажодавця, то дана стаття на відміну від загальних правил реального виконання договору, не вимагає від поклажодавця передання зберігачу передбаченої договором речі, тобто останній має право в односторонньому порядку відмовитись від виконання договору.
  4. Договір зберігання виконується як професійно, так і у вигляді товариських послуг. У першому випадку невиконання умов договору може відобразитися на професійних інтересах зберігача, який зазнав збитків у зв’язку, з тим що не відбулося передання речі, а саме зазнав спеціальних витрат для забезпечення належного збереження речі, не отримав доходи, які сподівався отримати за зберігання речі. Збитки слід відшкодовувати, керуючись нормами ст. 952 ЦК, якщо інше не передбачено законом або договором. Збитки не відшкодовуються, якщо поклажодавець вчасно, а саме в “розумний строк”, попередив зберігача про неможливість передання речі.”Розумний строк” повинен визначатися з урахуванням конкретних обставин кожної справи, предмета зобов’язання, умов його передачі та інших обставин, які можуть вплинути на конкретні дії сторін.

Відповідно до вказаної статті у зберігача виникає можливість звільнитися від свого обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо вона не була передана в обумовлений строк. У даному випадку виникає прострочення кредитора.

 

Стаття 940. Обов’язок прийняти річ на зберігання

  1. 1. Професійний зберігач, який зберігає речі на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування, не має права відмовитися від укладення договору зберігання за наявності у нього такої можливості.
  2. Зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.

Якщо річ мала бути передана на зберігання в майбутньому, зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.

1-2. Стаття, що коментується, передбачає обов’язок прийняти в майбутньому річ на зберігання (див. ст. 936 і коментар до неї). Тому що основною метою договору зберігання є забезпечення інтересів поклажодавця, норма статті, на відміну від загальних правил про реальне виконання договору, не вимагає від поклажодавця передання зберігачу передбаченої договором речі, тобто останній може в односторонньому порядку відмовитися від виконання договору.

Однак невиконання умов договору може відбитися на професійних інтересах зберігача, який зазнав збитків у зв’язку з переданням, що не відбулася, йому речі, зокрема зробив спеціальні витрати для забезпечення зберігання речі, не одержав доходи, що передбачались за договором зберігання. Збитки підлягають відшкодуванню відповідно до ст. 22 ЦК, якщо інше не передбачено законом чи договором. Зокрема, збитки не відшкодовуються, якщо зберігай був заздалегідь попереджений про відмовлення від передання йому речі на зберігання “у розумний строк”. “Розумний строк”, названий в ст. 939 ЦК, повинний визначатися з урахуванням конкретних обставин кожної справи, тобто предмета зобов’язання, умов його передання та інших обставин, що впливають на конкретні дії сторін.

Вказана норма надає можливість звільнитися від свого обов’язку прийняти річ на зберігання, якщо в обумовлений термін річ йому не передана.

 

Стаття 941. Зберігання речей, визначених родовими ознаками

  1. 1. За згодою поклажодавця зберігай має право змішати речі одного роду та однієї якості, які передані на зберігання.
  2. Даний спосіб зберігання речей прийнято називати іррегулярним (неправильним) зберіганням. Він застосовується тільки у випадках, прямо передбачених договором зберігання, і може встановлюватися тільки у відношенні родових речей, коли речі одного поклажодавця змішуються з речами інших, і після закінчення термінів зберігання кожному з них передається обумовлена сторонами кількість речей того ж роду і якості. Такі відносини найчастіше застосовуються при зберіганні на елеваторах, у холодильниках, овочесховищах загального користування і т. п. складах (див. ст. 958 ЦК та коментар до неї).

У випадках іррегулярного зберігання постає запитання: кому належить право власності на передані родові речі? Очевидно, це спеціальний випадок загальної часткової власності поклажодавців зі знеособленням їхньої частки. При зберіганні речей із правом розпорядження ними власником вважається зберігач.

 

Стаття 942. Обов’язок зберігана щодо забезпечення схоронності речі

  1. 1. Зберігай зобов’язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.
  2. Якщо зберігання здійснюється безоплатно, зберігач зобов’язаний піклуватися про річ, як про свою власну.
  3. Обов’язки і відповідальність зберігача по забезпеченню зберігання речі залежать у першу чергу від умов договору, а також від того, здійснюється зберігання оплатно чи безоплатно, професійним зберігачем чи передбачається як товариська послуга.

Дотримання умов договору у всіх випадках є обов’язковим. У договорі можуть бути передбачені спеціальні заходи забезпечення майна від розкрадання, ушкоджень, від молі, вогкості й іншої небезпеки, і цих заходів зберігач повинний дотримуватися. Якщо ж у договорі способи зберігання не передбачені, то при безоплатному зберіганні обов’язок зберігача виявити турботу про передане йому майно, тобто дбати про це майно, як про своє власне. Наприклад, зберігач відповідає за загибель майна, якщо він при загальній небезпеці врятував тільки свої речі і не доведе, що було неможливо врятувати речі, прийняті на зберігання. Від нього можна вимагати вжиття лише тих заходів зі збереження речей, яких він вживає щодо своїх речей того самого виду і призначення.

  1. Якщо зберігання є професійним обов’язком зберігача і здійснюється оплатно, то відповідальність зберігача підвищується. Він повинний забезпечити схоронність речі всіма засобами, передбаченими законом, обумовленими іншими правовими актами, що відповідають звичаями ділового обороту, і властивостями речі, у тому числі підтримувати температурний режим, дотримуватися протипожежних, санітарних, охоронних й інших правил, страхувати майно.

Зберігач-підприємець відповідає за загибель чи ушкодження речей, якщо не доведе, що причиною були надзвичайні і невідворотні за даних умов обставини (ст 950 ЦК).

Підвищена відповідальність зберігача в інших випадках може бути встановлена в договорі.

 

Стаття 943. Виконання договору зберігання

  1. 1. Зберігач зобов’язаний виконувати свої обов’язки за договором зберігання особисто.
  2. Зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду.

Про передання речі на зберігання іншій особі зберігач зобов’язаний своєчасно повідомити поклажодавця.

  1. У разі передання зберігачем речі на зберігання іншій особі умови договору зберігання є чинними і первісний зберігач відповідає за дії особи, якій він передав річ на зберігання.

1-2. Відповідно до статті, що коментується, основний обов’язок зберігача полягає в тому, щоб забезпечити належне збереження прийнятої на підставі договору речі. У договорі сторони можуть чітко визначити конкретні заходи, які направлені на досягнення цієї мети. Цими заходами слід вважати дозвіл на доступ до місця зберігання майна всіх третіх осіб, дотримання температурного чи іншого технологічного режиму. Укладаючи договір, сторони обумовлюють те, що зберігач повинен виконувати свої обов’язки за договором особисто.

Однак не можна виключити випадки, коли зберігач в силу певних обставин, які виникли в період дії договору зберігання, вимушений передати річ іншій особі і не має можливості отримати його згоду. Зберігач повинен діяти в інтересах поклажодавця. На зберігача покладається обов’язок своєчасно повідомити поклажодавця про передання майна на зберігання іншій особі. У разі вчасного повідомлення поклажодавця про зміну зберігача, поклажодавець, якщо не погоджується з зміною сторін за зобов’язаннями, залишає за собою право розірвати договір зберігання.

  1. Зміна сторони зобов’язання (зберігача) не впливає на умови договору зберігання, тому що первісний зберігач бере на себе відповідальність за дії особи, якій він передав річ на зберігання. У випадку порушення умов договору зберігання (неналежне зберігання речі стороною, на якій лежить вказаний обов’язок) відповідальність перед поклажодавцем нестиме зберігач, який у свою чергу залишає за собою право подання регресного позову.

Стаття 944. Користування річчю, переданою на зберігання і.   Зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі.

  1. Користування речами, які були взяті на зберігання, не передбачається Воно можливе за згодою поклажодавця чи за необхідності забезпечити схоронність майна. Якщо зберігачу надається право користування річчю, то зміст такого договору має багато спільного з договором безоплатного користування (див. гл. 63 ЦК). Основною відмітною ознакою цих договорів є мета передання речі, що визначає правовідносини сторін. Договір безоплатного користування укладається в інтересах позикоодержувача, тому останній повинен здійснювати поточний і капітальний ремонт, нести витрати на утримання речі. Він же в багатьох випадках несе ризик випадкової загибелі або ушкодження речі. Договір зберігання, як уже зазначалося, укладається в інтересах поклажодавця. Останній несе необхідні витрати для забезпечення схоронності речі, ризик її випадкової загибелі або ушкодження. Передати речі в безплатне користування може тільки власник чи уповноважені ним особи, а на зберігання — всі інші особи. Дострокове розірвання договору безоплатного користування передбачено тільки в окремих випадках, а за договором зберігання поклажодавець може в будь-який час і без пояснення причин припинити дії договору.

 

Стаття 945. Зміна умов зберігання

  1. Зберігач зобов’язаний негайно повідомити поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь.

У разі небезпеки втрати, нестачі або пошкодження речі зберігач зобов’язаний змінити спосіб, місце та інші умови її зберігання, не чекаючи відповіді поклажодавця.

  1. Якщо річ пошкоджена або виникли реальна загроза її пошкодження чи інші обставини, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину.

Якщо зазначені обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі. Наявність зазначених обставин доводиться зберігачем.

  1. Норма даної статті відштовхується з інтересів поклажодавця, оскільки передбачає обов’язок зберігача при необхідності змінити спочатку обумовлені договором заходи по зберіганню речі і при настанні непередбаченої небезпеки, яка може вплинути на її зберігання. Такі зміни можуть бути обумовлені важкою хворобою, смертю зберігача, вилученням приміщення та ін. випадками. Зберігач чи його представник повинні негайно повідомити про це поклажодавця, дотримуватися його вказівок. Якщо ж майну загрожує непередбачена небезпека і необхідно вжити термінових заходів для запобігання знищенню, ушкодженню чи псуванню майна, то зберігач повинен вжити необхідних заходів самостійно, аж до реалізації майна.
  2. Зберігач відповідає за знищення чи ушкодження речі, якщо він винний у виникненні обставин, що до цього призвели. Зокрема, відповідальність зберігача визначається відповідно до ст. 950 ЦК. Він повинен відшкодувати збитки поклажодавцю з заліком суми, отриманої від реалізації речі.

За відсутності провини зберігач має право відшкодувати понесені витрати за рахунок поклажодавця шляхом відрахування їх з покупної ціни.

 

Стаття 946 Плата за зберігання

  1. Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.
  2. Якщо зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати.
  3. Якщо ноклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов’язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання.
  4. Установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі.
  5. При укладенні договору на сплатне зберігання, сторони самостійно, керуючись принципом розумності та справедливості встановлюють розмір плати та строки її внесення. За згодою сторін плата може бути встановлена в грошовій, натуральній (з визначенням виду та кількості продукції) формі, чи у вигляді надання послуг зберігувачеві. Можливий випадок, коли плата за договором виражається у праві зберігача користуватися річчю, яка була здана на зберігання або її плодами. Плата за договором може бути змішанною. Плата не стягується за короткочасне зберігання речей у гардеробах установ, театрів, бібліотек тощо. Плата не стягується також у випадках зберігання речей під час стихійного лиха. Основний обов’язок поклажодавця полягає у внесенні плати за зберігання, яка повина бути виплачена по закінченні договору зберігання, а якщо вона передбачена за період, то плата вноситься по закінченні кожного періоду.
  6. У випадку, коли зберігання припинилось достроково через обставини, які виникли з ініціативи поклажодавця, то зберігач залишає за собою право вимагати пропорційну частину плати. За загальним правилом розмір плати вирішується за згодою сторін.
  7. У зв’язку з закінченням строку зберігання поклажодавець зобов’язаний забрати річ та оплатити послуги. Якщо поклажодавець не виконав свого зобов’язання, а зберігач продовжує виконувати договір, то поклажодавець зобов’язаний внести плату, встановлену договором, за фактичний час зберігання.
  8. В установчих документах чи договорі юридичної особи може бути передбачено безоплатне зберігання речі, в даному випадку юридична особа не є професійним зберігачем і це не входить у сферу її основної діяльності.

 

Стаття 947. Відшкодування витрат на зберігання

  1. 1. Витрати зберігана на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.
  2. Витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.
  3. При безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
  4. У майнових зобов’язаннях поклажодавця перед зберігачем виникають зобов’язання, зміст і виконання яких ЦК регламентує по-різному.

Обов’язок по сплаті винагороди міститься в сплатних договорах, як правило, пов’язаних з особою, для якої дана діяльність є професійною. Розмір плати за зберігання спеціалізованими організаціями звичайно визначається єдиними ставками і тарифами, а в інших випадках — угодою сторін. Договір зберігання передбачається безоплатним, якщо він здійснюється непрофесійним зберігачем. І в першому, і в другому випадках ці припущення можуть бути спростовані договором чи законом.

  1. Строки й умови сплати винагороди визначені в статті, що коментується, диспозитивне, тобто вони можуть бути змінені за згодою сторін. У ч. 2 визначено права зберігача при простроченні поклажодавця й у випадках, коли припинення договору обумовлене зовнішніми причинами.
  2. Зберігач має право відшкодувати свої витрати. При безоплатних відносинах відшкодовуються необхідні і вже зроблені витрати. З цього випливає, що витрати повинні бути визначені і доведені при пред’явленні відповідної вимоги. При сплатному зберіганні ці витрати включаються в загальну винагороду і, як правило, спеціально не виділяються. Ці правила мають диспозитивний характер. Вони можуть бути змінені законом чи договором зберігання.

Можливо, що в процесі зберігання з’явиться необхідність зробити надзвичайні витрати, не передбачені умовами договору, що перевищують звичайні витрати при зберіганні подібного роду речей. Такі витрати, зрозуміло, не були включені в загальну плату за зберігання речі, їх варто відшкодувати поверх основних витрат. Дана стаття надає можливість зберігачу одержувати на непередбачені сторонами витрати згода поклажодавця. Останнє може бути виражене як попередньо, так і згодом, у вигляді схвалення дій зберігача. При відсутності згоди поклажодавця надзвичайні витрати відшкодовуються зберігачу, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами чи договором. За правилом ч. 2 зберігач може вимагати сплати йому поклажодавцем уже зроблених витрат, але не відшкодування всього збитку, що міг би бути заподіяний, якби ці витрати не були зроблені. Зазначені обмеження не виключають можливості пред’явлення зберігачем додаткової вимоги поклажодавцю, заснованого на безпідставному збагаченні (див. гл. 83 ЦК).

 

Стаття 948. Обов’язок поклажодавця забрати річ після закінчення строку зберігання

  1. 1. Поклажодавець зобов’язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання.
  2. Оскільки договір зберігання має на меті забезпечити в першу чергу інтереси поклажодавця, то при невиконанні останнім свого обов’язку забрати річ, зберігач має право самостійно реалізувати річ тільки при дотриманні трьох умов, а саме: а) якщо інше не передбачено договором; б) після письмового попередження поклажодавця.

Звичайно такі дії здійснюються тільки професійними зберігачами.

У випадку спливу строку зберігання і відмовлення поклажодавця взяти здане на зберігання майно, — зберігач, якщо в якості його виступає громадянин, може вимагати в судовому порядку примусового продажу незатребуваного майна з дотриманням правил, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України, а якщо зберігачем є юридична особа, яка спеціалізується на зберіганні, то вона зобов’язана невитребувану річ зберігати додатково в межах тих спеціальних строків, що передбачені його статутом чи правилами роботи.

 

Стаття 949. Обов’язок зберігана повернути річ

  1. Зберігач зобов’язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.
  2. Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей.

Зберігач зобов’язаний передати плоди та доходи, які були ним одержані від речі.

  1. Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченням свідків.

1—3. Обов’язок зберігана щодо належного виконання договору полягає в поверненні поклажодавцю як самої речі, переданої йому на зберігання, так і отриманих від неї плодів і доходів.

Права зберігача забезпечуються правилом про необхідність враховування при визначеній якості й кількості речей, що повертаються, їхнього природного погіршення під час зберігання, а також природного збитку (усушка, вивітрювання і т. ін.) чи інших змін, викликаних природними властивостями речей. Ці зміни визначаються стосовно/у відношенні до конкретних видів речей установленими правовими актами нормами природного збитку, а також звичайними результатами зберігання подібного типу речей, діловими звичаями.

У випадку виникнення спору про тотожність речей, прийнятих на зберігання, та речей, які зобов’язаний повернути зберігач, для його вирішення допускають свідчення свідків вони можуть бути залучені незалежно від того, у якій формі був укладений договір

 

Стаття 950. Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі

  1. За втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
  2. Професійний зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили, або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця.
  3. Зберігач відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.
  4. Відповідальність сторін за порушення договірних зобов’язань будується, як правило, за принципом вини. В окремих випадках вона може настати й за випадкові дії. Так відповідно до статті, що коментується, організація, що здійснює зберігання згідно зі своєю діяльністю, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу й ушкодження майна, викликаних тільки непереборною силою.

2-3. Статтею, що коментується, установлена підвищена відповідальність осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність. З огляду на специфіку відносин при зберіганні зберігач звільняється від відповідальності тільки за втрату, нестачу, ушкодження чи речі не тільки у випадках непереборної сили, але і коли ці обставини викликані особливими властивостями речі, про які зберігач не знав і не повинен був знати.

Відповідальність зберігача зменшується при простроченні поклажодавцем строку зберігання чи іншій його провині.

 

Стаття 951. Відшкодування збитків, завданих поклажодавцеві

  1. 1. Збитки, завдані    поклажодавцеві    втратою     (нестачею)     або    пошкодженням    речі, відшкодовуються зберігачем:

1)  у разі втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості;

2)  у разі пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася її вартість.

  1. Якщо внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості.
  2. Розмір відповідальності зберігана істотно відрізняється при сплатному і безоплатному зберіганні. Якщо зберігання здійснюється оплатно, зберігач відповідає за заподіяні збитки в повному обсязі відповідно до ст. 22 ЦК. Він повинний відшкодувати як реальний збиток, тобто витрати, що поклажодавець понесе для відновлення порушеного права, чи втрату ушкодження його майна, так і упущену вигоду, тобто неодержані доходи, що поклажодавець міг одержати при звичайних умовах цивільного обороту, якби його право не було порушено.

Поклажодавець має право вимагати відшкодування доходів, якщо зберігач одержав їх унаслідок порушення своїх зобов’язань за договором. Однак це правило є диспозитивним, тобто воно може бути змінено законом чи договором.

При безоплатному зберіганні відповідальність зберігача обмежена тільки реальним збитком. Право на відшкодування упущеної вигоди і доходів, отриманих зберігачем, поклажодавець не має. Ці правила мають імперативний характер та не можуть бути змінені за згодою сторін.

Спеціальним є випадок, коли з вини зберігача якість речі змінилося настільки істотно, що вона не може бути використана за призначенням. Цей випадок може бути за вимогою поклажодавця прирівняний до знищення чи втрати речі з майновими наслідками, що випливають звідси.

Розмір відповідальності зберігача часто заздалегідь визначений сумою оцінки, зазначеної у виданій зберігачем квитанції чи іншому документі. Однак якщо поклажодавець доведе, що дійсна вартість утраченої чи ушкодженої речі вище цієї суми, він має право вимагати додаткових платежів. Це положення застосовується в судовій практиці і має велике значення в сучасних умовах, коли вартість речей швидко змінюється.

Іноді поклажодавець сам повідомляє цінність предмета зберігання. Оголошена цінність може не відповідати дійсній вартості речі. Відповідальність у таких випадках обмежена оголошеною цінністю. У всякому разі вона не повинна перевищувати дійсної вартості речі.

Для визначення розміру відповідальності зберігача велике значення має ціна, з якої потрібно виходити при визначенні суми збитків.

  1. Ціна визначається за цінами місця виконання зобов’язання в день добровільного задоволення вимоги поклажодавця чи в день пред’явлення або задоволення позову відповідно до правил, встановленими ст. 532 та ст. 946 ЦК.

Якщо при здачі майна на зберігання була зроблена оцінка цього майна і ціна його була зазначена в договорі чи іншому письмовому документі, виданому зберігачем, відповідальність зберігача обмежується сумою оцінки, оскільки не доведено, що дійсна вартість ушкодженого, утраченого чи відсутнього майна перевищує цю суму (див. ст. 951 ЦК). Тут, таким чином, обсяг відповідальності зберігача обмежений зазначеною у відповідному документі вартістю зданого на зберігання майна. Однак це правило не позбавляє можливості поклажодавця наполягати на відшкодуванні вартості зданого на зберігання майна і вище тієї оцінки, що зазначена в документі, якщо він доведе цю більш високу вартість утраченого, відсутнього чи ушкодженого майна.

Зберігач відповідає, якщо в законі чи договорі не передбачений його обов’язок відшкодувати збитки, заподіяні втратою, нестачею чи ушкодженням майна, у розмірі вартості втраченого чи відсутнього майна — у випадку втрати чи нестачі майна; у розмірі суми, на яку понизилася його вартість, — у випадку ушкодження майна. Якщо в результаті ушкодження, за яке зберігач відповідає, якість майна змінилося настільки, що воно не може бути використане за первісним призначенням, поклажодавець має право від нього відмовитися і вимагати відшкодування його вартості (ч. 2 ст. 951 ЦК).

 

Стаття 952. Відшкодування збитків, завданих зберігачеві

  1. Поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані властивостями речі, переданої на зберігання, якщо зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати про ці властивості.
  2. Поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачу збитки, заподіяні властивостями зданого на зберігання майна, якщо зберігач, приймаючи майно, не знав і не повинен був знати про ці властивості (ст. 952 ЦК). Однак відповідальність поклажодавця може бути знижена, якщо буде доведено, що і він не знав про шкідливі властивості речей, що здаються, а зберігач при прийманні не затребував подання передбачених чинними правилами документів, що засвідчують властивості цих речей.

Розмір збитків може бути дуже значним. Вони визначаються тими шкідливими наслідками, що викликані властивостями прийнятого на зберігання майна, і можуть виразитися в знищенні чи ушкодженні речей зберігача, ушкодженні його здоров’я чи настанні інших негативних наслідків.

Розмір відповідальності визначається за загальними правилами, встановленим у ст. 22 ЦК. Підставою відповідальності поклажодавця є його провина, що виразилася в тому, що він, передаючи майно на зберігання, не повідомив зберігачу про небезпечні властивості зданої на зберігання речі (див. ст. 950 ЦК і коментар до неї).

 

Стаття 953. Повернення речі на вимогу поклажодавця

  1. Зберігач зобов’язаний на першу вимогу поклажодавця повернути річ, навіть якщо строк її зберігання не закінчився.
  2. Оскільки договір зберігання укладається в інтересах поклажодавця, останній має право припинити його в будь-який час. Однак так само, як і при відмовленні від передання речі на зберігання (див. ст. 940 ЦК і коментар до неї), зберігач має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних йому достроковим розірванням договору зберігання, якщо інше не передбачено законом чи договором.

 

Стаття 954. Зберігання за законом

І. Положення цієї глави застосовуються до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом.

  1. Обов’язок по зберіганню може випливати не тільки з договору зберігання, але й з інших договорів чи у силу розпорядження закону. Так, наприклад, обов’язок по зберіганню безпосередньо в силу розпорядження закону виникає при виявленні знахідки (ст. 337 ЦК), бездоглядної худоби (ст. 340 ЦК). Нотаріус може покласти за певних обставин обов’язок по зберіганню спадкового майна (ст. 1283 ЦК). Обов’язок по зберіганню майна може входити в зміст таких договорів, як перевезення, купівля-продаж, міна, комісія, майновий і житловий найм тощо.

У цих випадках до відносин по зберіганню майна застосовуються відповідні норми про договір зберігання, якщо інше не встановлено законом чи спеціальними правилами про ці договори. Так, наприклад, у всіх зазначених вище випадках особа, що здійснює зберігання майна іншої особи, зобов’язана вжити всіх необхідних заходів для його зберігання. Особа, якій належить майно, має право в будь-який час вимагати його повернення. Застосовуються до зазначених відносин цілий ряд і інших правил, установлених стосовно договору зберігання. Однак, наприклад, відповідальність за несхоронність майна, що є у володінні особи на підставі інших договорів, визначається за правилами, установленими для цих договорів.

Особливо урегульоване питання про відповідальність за схоронність майна в готелях, будинках відпочинку, санаторіях, гуртожитках і подібних організаціях. Ці організації відповідають за схоронність майна громадян, що знаходиться у відведених приміщеннях, навіть у тому випадку коли це майно, крім грошей і коштовностей, і не було здане на зберігання цим організаціям (статті 973, 975 ЦК).

Зобов’язання по зберіганню чужих речей часто виникають не за згодою сторін, а безпосередньо на підставі закону. Наприклад, той, хто знайшов загублену річ до виявлення власника чи придбання права власності на неї повинен зберігати цю річ у себе чи здати її на зберігання в міліцію чи орган місцевого самоврядування (ст. 338 ЦК).

До всіх цих зобов’язань слід застосувати правила глави 66 ЦК, яка регулює питання зберігання, обов’язків зберігача, відповідальності сторін.

 

Стаття 955. Застосування загальних положень про зберігання до окремих його видів

  1. Положення параграфу 1 цієї глави застосовуються до окремих видів зберігання, якщо інше не встановлено положеннями ЦК про окремі види зберігання або законом.
  2. Стаття, що коментується, встановлює пріоритет спеціальних норм, що регулюють умови зберігання певних видів речей і окремих видів зберігання (стаття 936—978 ЦК) перед загальними нормами. Це обумовлюється тим, що умови договору зберігання значно розрізняються залежно від особистості зберігача, виду й особливих властивостей речей, переданих на зберігання.

Пріоритет, встановлений у відношенні спеціальних норм (статті 967—978 ЦК), не поширюється на загальні норми ЦК (перша частина).

  • 2. Зберігання на товарному складі

Стаття 956. Поняття товарного складу

І. Товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов’язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності.

  1. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.
  2. Товарний склад — це майновий комплекс, призначений для здійснення підприємницької діяльності у вигляді надання послуг зі зберігання товарів. Товарний склад як нерухоме майно, може виступати об’єктом купівлі-продажу, оренди або предметом застави.

З іншого боку, товарним складом є організація, яка здійснює підприємницьку діяльність по збереженню товарів та надає пов’язані зі збереженням послуги. Відносини зберігання на товарному складі пов’язані з самостійною професійною діяльністю юридичної особи. Товарні склади набули характеру самостійних підприємств тільки тоді, коли в розвитку торгівлі була визначена тенденція до винесення за її безпосередні межі допоміжних операцій. Транспорт, страхування, кредитування, складова справа й інші відносини, пов’язані з торгівлею набули самостійного характеру та відокремились від торгівлі. У зв’язку з указаною диференціацією збереження товарів і одержало своє юридичне оформлення у створенні інституту поклажі в товарних складах, та визначається як сплатне збереження чужих товарів у спеціально пристосованих приміщеннях. Мета створення товарного складу полягає в тому, щоб не тільки забезпечити схоронність переданих речей, але й створити умови, за яких під час перебування товарів на складі їх рух в обороті тривав. Той, хто поклав речі на товарний склад, має, зазвичай, як результат реалізацію в майбутньому і навіть нерідко розраховує на безпосередню допомогу в цьому товарного складу.

  1. Розрізняються товарні склади загального користування і відомчі, які обслуговують певні організації. Останні можуть, але не зобов’язані брати на збереження майно сторонніх організацій. Такі склади існують на транспорті, при оптових торгових та інших організаціях. Договір зберігання майна на відомчих складах може регулюватися відомчими й іншими нормативними актами. Наприклад, на митницях України існують митні ліцензійні склади для зберігання товарів у режимі митного складу. Для цього використовуються спеціально обладнані приміщення, резервуари, майданчики. Ліцензування діяльності, пов’язаної з відкриттям та експлуатацією митних ліцензійних складів, здійснюється відповідно до Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року та ліцензійних умов. Специфіка зберігання на товарному складі в порівняні з “загальним зберіганням” полягає в наступних істотних ознаках, які дозволяють характеризувати дані зобов’язання, як відносини особливого виду: особливий суб’єкт; особливий об’єкт; особливий характер укладеного договору.

775

 

Товарні склади приймають на зберігання товари: з роздільним збереженням; або зі змішанням речей одного роду та однієї якості, які передані на зберігання (див. коментар до ст. 941 ЦК). У першому випадку поклажодавець повинен зберігати речі на складі роздільно. Кожний з власників зберігає право власності на своє майно. У другому випадку родові речі змішуються з аналогічними замінними речами, що належать різним особам. Склад зобов’язується повернути кожному з них рівну кількість речей того ж роду і якості, які були здані на збереження. Такий спосіб зберігання для складу кращий, тому що він значно зменшує витрати на зберігання і спрощує складські роботи. Поклажодавець також виграє у витратах на зберігання, але ризикує одержати назад майно, що по якихось ознаках не буде відповідати зданому на зберігання.

Спеціальним видом є зберігання на товарних складах речей із правом розпорядитися ними (див. ст. 965 ЦК і коментар до неї).

Оформлення договору зберігання на товарному складі здійснюється у письмі, найчастіше у вигляді складських документів (див. ст. 961 ЦК і коментар до неї).

Стаття 957. Договір складського зберігання

І. За договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.

  1. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.
  2. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.
  3. Договір складського зберігання є одним із видів договору зберігання і на нього поширюється більшість загальних положень договору зберігання. Він виділяється за суб’єктним складом, змістом та оформленням, які у свою чергу обумовлені зберіганням товарної маси, для прискорення та спрощення товарного обороту.

В ч. 1 статті, що коментується, визначається, що договір відповідно до якого товарний склад (зберігач) зобов’язується за винагороду зберігати товари, передані йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності, наведене визначення дозволяє виділити три неодмінні ознаки даного виду договору зберігання.

Перший — особливий предмет, яким служать “товари”. Це дає можливість зберігати речі як індивідуально визначені, так і родові, а отже, поширити на відповідні відносини залежно від обставин режим звичайного і іррегулярного зберігання.

Другий — особливий суб’єктний склад. Пов’язує можливість участі в договорі в ролі зберігача зі здійсненням певної підприємницької діяльності.

Необхідно враховувати, що договори збереження в товарному складі можуть бути пов’язані з двома видами діяльності. Мається на увазі збереження, а також реалізація товарів. Тому в принципі можливий варіант, при якому здійснення зберігачем правочинів за розпорядженням товарами виявляється за межами його спеціальної правоздатності. Варто мати на увазі також і те, що деякі види збережених товарів можуть виявитися точно так само за межами виданої складу ліцензії.

Контрагентами товарного складу в розглянутому договорі можуть бути лише ті, для кого передані на зберігання речі є товаром, тобто такими речами, продаж яких поклажодавці можуть здійснювати в рамках своєї підприємницької діяльності. Тільки в такому випадку на них може поширитися передбачений у § 2 гл. 66 ЦК порядок, включаючи можливість оформлення відносин по збереженню товарів розпорядницькими документами, а також наділення товарного складу правом реалізовувати товари, що знаходяться на зберіганні, і ін. У всіх інших випадках збереження на товарному складі повинне здійснюватися тільки в режимі звичайного збереження. І відповідно на них повинні поширюватися загальні положення про зберігання.

Третя ознака договору складського зберігання полягає в тому, що відповідні послуги надаються товарним складом за винагороду. Тим самим оплатність договору складського збереження не поширюється на випадок, передбачений імперативною нормою, а є конститутивною ознакою

776

 

складського збереження. Відносини по безоплатному збереженню, навіть тоді, коли відповідні послуги надаються товарним складом, знаходяться поза межами регулювання § 2 гл. 66 ЦК.

  1. Договір складського збереження слід віднести до публічних договорів. Оскільки він повинен укладатися з будь-ким, хто цього побажає, та на однакових для всіх умовах.
  2. Договір збереження в товарному складі повинен бути укладеним в письмовій формі. Відповідно до ч. З ст. 957 ЦК така форма вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом. У свою чергу, ст. 961 ЦК містить перелік таких документів. Він включає подвійне складське свідоцтво, просте складське свідоцтво та складську квитанцію.

Усі три документи, хоча і закріплюють самі по собі волю тільки однієї сторони — зберігача, прирівнюються до письмової форми договору, тому що друга сторона — поклажодавець виражає, у свою чергу, власну волю укласти договір шляхом прийняття відповідного документа в обмін на передані на збереження товари.

 

Стаття 958. Зберігання речей, визначених родовими ознаками, з правом розпоряджання ними

  1. 1. Якщо товарний склад має право розпоряджатися речами, визначеними родовими ознаками, до відносин сторін застосовуються положення про договір позики, а час та місце повернення товарів визначаються загальними положеннями про зберігання.
  2. Об’єктом зберігання визнається річ як товар, яка використовується для подальшої реалізації, а не для вживання. За своїм змістом товар — це насамперед речі, визначені родовими ознаками (можливі винятки). Це дає можливість товарному складу розпоряджатися товарами, які зберігаються за певних обставин з умовою надати в розпорядження поклажодавця прийняту на зберігання кількість речей того же роду та якості.

У даному випадку право власності на товар, який переданий, виникає у зберігача, а у поклажодавця залишається право вимоги. За своєю конструкцією договір зберігання, з правом товарного складу розпоряджатися речами, які були передані на зберігання, нагадує відносини сторін по договору позики, тобто зберігач зобов’язаний повернути поклажодавцеві ті самі речі, визначені родовими ознаками, у тій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому поклажодавцем у строк та порядку, що встановлені договором. Мається на увазі, що товари беруться складом у поклажодавця тільки в борг і відповідно товаровласнику має бути повернуто, як випливає зі ст. 1046 ЦК, “рівну кількість інших отриманих ним речей того ж роду і якості”. Відносини позики є в таких випадках похідними від головних — відносин збереження.

Стаття 959. Огляд товару

і. Товарний склад зобов’язаний за свій рахунок оглянути товар при прийнятті його на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану.

  1. Товарний склад зобов’язаний надавати поклажодавцеві можливість оглянути товар або його зразки протягом усього часу зберігання, а якщо предметом зберігання є речі, визначені родовими ознаками, — взяти проби та вжити заходів, необхідних для забезпечення його схоронності.
  2. Товарний склад або поклажодавець при поверненні товару має право вимагати його огляду та перевірки якості. Витрати, пов’язані з оглядом речей, несе сторона, яка вимагала огляду та перевірки.

Якщо при поверненні товару він не був спільно оглянутий або перевірений товарним складом та поклажодавцем, поклажодавець має заявити про нестачу або пошкодження товару у письмовій формі одночасно з його одержанням, а щодо нестачі та пошкодження, які не могли бути виявлені при звичайному способі прийняття товару, — протягом трьох днів після його одержання. У разі відсутності заяви поклажодавця вважається, що товарний склад повернув товар відповідно до умов договору.

  1. До обов’язків товарного складу слід віднести перевірку при прийманні товару його кількості, зовнішнього вигляду. У випадку втрати чи пошкодження товару товарний склад звільняється від відповідальності, лише за однієї умови, якщо доведе, що шкідливі властивості не були обумовлені зберігачем.
  2. Поклажодавець має право на періодичний огляд переданого на зберігання майна, щоб упевнитись в його схоронності, перевіряти зразки товарів та вживати необхідних заходів для забезпечення схоронності товарів. Товарний склад для забезпечення належної якості речей має право вживати необхідних додаткових заходів, не отримуючи на це згоди поклажодавця.
  3. Формальні процедури повернення товарів зберігачем поклажодавцю мають особливе значення. Дві сторони при поверненні товару мають право вимагати огляду для перевірки кількості, якості та належного стану товару. Товар вважається повернутим відповідно до умов договору складського зберігання, якщо у поклажодавця не було зауважень по кількості, якості при прийманні, а також при відсутності письмової заяви поклажодавця (якщо при поверненні товару огляд не проводився). Письмова заява новина бути направлена складу після отримання товару, а якщо недостача чи пошкодження товару не могли бути визначені на перший погляд при звичному прийомі товару, то заява повина бути направлена протягом трьох днів. Якщо строк пропущений, то обов’язок довести факт нестачі або пошкодження товару внаслідок неналежного зберігання на товарному складі покладається на поклажодавця.

 

Стаття 960. Зміна умов зберігання та стан товару

  1. 1. Якщо для забезпечення схоронності товару потрібна негайна зміна умов його зберігання, товарний склад зобов’язаний самостійно вжити відповідних невідкладних заходів та повідомити про них поклажодавця.
  2. У разі виявлення пошкоджень товару склад зобов’язаний негайно скласти акт і того ж дня повідомити про це поклажодавця.
  3. Товарний склад на свій розсуд має право обрати способи зберігання та самостійно змінити умови. Оскільки він здійснює свою діяльність по зберіганню товарів професійно, то він краще за поклажодавця може обрати, змінити умови зберігання. При виявленні пошкодженого товару або при виникнені необхідності істотних змін умов зберігання він повинен повідомити про це поклажодавця вжити необхідні заходи щодо збереження товару.
  4. На товарний склад покладається обов’язок скласти акт у випадку знаходження пошкодженого товару, які не обумовлені договором та/або внаслідок природного зменшення. Поклажодавець повинен бути повідомлений про це в день складання акту.

Стаття 961. Складські документи

і. Товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один із таких складських документів:

1)   складську квитанцію;

2)  просте складське свідоцтво;

3)  подвійне складське свідоцтво.

  1. Товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва

1-2. Відповідно да договору складського зберігання товарний склад зобов’язується за винагороду зберігати товари, які передав йому Поклажодавець, та повернути в схоронності. У підтвердження прийняття товару на зберігання товарний склад видає складську квитанцію, просте складське свідоцтво чи подвійне складське свідоцтво. Передбачені спеціальні правила для оформлення прийнятих на зберігання товарів та визначена юридична природа документів, які видаються товарним складом.

Складська квитанція підтверджує укладення договору зберігання, кількість та зовнішній стан прийнятого товару. Складська квитанція не є цінним папером чи товаророзпорядчим документом. ЦК не встановлює вимог відносно змісту складської квитанції. Вона може бути укладена в довільній формі. Складська квитанція не є оборотним документом, тому не може бути передана іншій особі через індосамент. Передання товару, який переданий на зберігання під складську квитанцію може бути проведений без виборки товару зі складу за заявою колишнього поклажодавця товарному складу та виданням складом набувачу товару нової складської квитанції та погашення попередньої.

Просте складське свідоцтво — це товаророзпорядчий документ. Передання простого складського свідоцтва іншій особі з метою передати їй товар, який зберігається на складі на підставі свідоцтва, здійснюється шляхом вручення свідоцтва особі (без вчинення передаточного надпису).

Поклажодавцю, який отримав кредит під просте складське свідоцтво, на його прохання товарним складом може бути видана копія свідоцтва з передаточним надписом на ньому. Просте складське свідоцтво наділене оборотоздатністю, переходить з рук до рук шляхом простого передання, та його володільцем визнається його утримувач.

Подвійне складське свідоцтво слід характеризувати як товаророзпорядчий документ, який підтверджує прийняття товарним складом на зберігання певного майна та право його власника на витребування цього майна (див. ст. 962 ЦК).

 

Стаття 962. Подвійне складське свідоцтво

  1. 1. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин — складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного.
  2. У кожній з двох частин подвійного складського свідоцтва мають бути однаково зазначені:

1) найменування та місцезнаходження товарного складу, що прийняв товар на зберігання;

2)  номер свідоцтва за реєстром товарного складу;

3) найменування юридичної особи або ім’я фізичної особи, від якої прийнято товар на зберігання, її місцезнаходження або місце проживання;

4) найменування і кількість прийнятого на зберігання товару — число одиниць та (або) товарних місць та (або) міра (вага, об’єм) товару;

5) строк, на який прийнято товар на зберігання, або вказівка на те, що товар прийнято на зберігання до запитання;

6)   розмір плати за зберігання або тарифи, на підставі яких вона обчислюється, та порядок її сплати;

7)  дата видачі свідоцтва.

Кожна з двох частин подвійного складського свідоцтва повинна також містити ідентичні підписи уповноваженої особи та печатки товарного складу.

  1. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є подвійним складським свідоцтвом.
  2. За допомогою подвійного складського свідоцтва власники цих документів можуть здійснювати оборот прав на товар без переміщення товару, який продовжує знаходиться на складі. Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” не відносить подвійне складське свідоцтво до цінних паперів, незважаючи на те, що йому притаманні деякі ознаки цінних паперів.

Подвійне складське свідоцтво складається з двох окремих одна від одної частин, в яких вказано передбачені законодавством реквізити з однаковими підписами уповноваженої особи та печатки товарного складу. Поділ подвійного складського свідоцтва забезпечує значні зручності при обороті товару — його продажу, передання в заставу. Перша частина складського свідоцтва вказує на приналежність товару певній особі, визначає його основні ознаки, зобов’язання поклажодавця та підтверджує прийняття товару на зберігання складом. На підставі цього документа товар можна продати, обміняти на підставі передаточного надпису.

Друга частина — заставне свідоцтво (варант) представляє собою документ, передбачений для передання товару в заставу. Цим підтверджується право застави, вручається заставодержателю, який має право самостійно передавати його іншим особам на підставі передаточного надпису. У складському свідоцтві та реєстрі товарного складу відмічається сума та строк встановлення застави на товар. Набуваючи складське свідоцтво без варанту, покупець повинен передбачити, що товар обтяжений заставою і для його отримання необхідно розрахуватися з заставодержателем в обмін на варант. Утримувач варанта вважається не власником, а суб’єктом заставних правовідносин.

Товарний склад зобов’язаний при виданні товару отримати від іншої сторони дві частини подвійного складського свідоцтва. Порушення цього зобов’язання передбачає майнову відповідальність складу перед утримувачем варанта товар повинен бути виданий, якщо утримувач складського свідоцтва подасть квитанцію про виплату всієї суми боргу за заставним свідоцтвом.

  1. Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, кожна з частин подвійного складського свідоцтва повинна мати зазначені реквізити, містити ідентичні підписи уповноваженної особи та печатки товарного складу.
  2. Відповідно до ч. З ст. 962 ЦК, якщо в документі відсутня хоча б одна з необхідних умов, то він не є подвійним складським свідоцтвом.

 

Стаття 963. Права володільця складського та заставного свідоцтва

  1. Володілець складського та заставного свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на товарному складі.
  2. Володілець лише складського свідоцтва має право розпоряджатися товаром, але цей товар не може бути взятий зі складу до погашення кредиту, виданого за заставним свідоцтвом.
  3. Володілець лише заставного свідоцтва має право застави на товар на суму відповідно до суми кредиту та процентів за користування ним. У разі застави товару відмітка про це робиться на складському свідоцтві.

1-3. Застава складського свідоцтва можлива тільки для забезпечення зобов’язання з повернення суми кредиту, який виданий по даному свідоцтву. Для забезпечення інших зобов’язань застава цього свідоцтва не передбачена. Сам варант після його першого передання володільцем товару в заставу вважається борговим документом, на підставі якого виникають одночасно два зобов’язання: по-перше, грошове зобов’язання володільця по поверненню суми кредиту, отриманого від заставодержателя; по-друге, заставне свідоцтво, яке забезпечує виконання товаровласником свого грошового зобов’язання перед заставодержателем

Стаття 964. Передання складського та заставного свідоцтва і. Складське та заставне свідоцтва можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами.

  1. Товар, який переданий на склад під подвійне складське свідоцтво, може бути переданий новому набувачу без передання товару зі складу, шляхом передання набувачу подвійного складського свідоцтва, в якому складське свідоцтво та варант не відокремлені один від одного, або складського свідоцтва та варанта, відокремлених один від одного, або тільки складського свідоцтва. Товар, який здали на склад під подвійне складське свідоцтво не може бути відчужений без належного передання складського свідоцтва.

Утримувач варанту може передати його іншій особі, що означає передання прав на заставу. Необхідною умовою слід вважати відокремлення варанта від складського свідоцтва. Поки не буде виконано цю умову, він буде як можливе заставне право, але ще не право.

Подвійне складське свідоцтво, яке видано на товар, визначається певними родовими ознаками, може бути поділено на декілька окремих свідоцтв, поки не пройшло відокремлення складського свідоцтва від варанту.

Стаття 965. Просте складське свідоцтво

  1. Просте складське свідоцтво видається на пред’явника.
  2. Просте складське свідоцтво має містити відомості, встановлені пунктами 1, 2, 4, 7 та абзацом дев’ятим частини другої статті 962 ЦК, а також вказівку на те, що воно видане на пред’явника.
  3. Документ, що не відповідає вимогам цієї статті, не є простим складським свідоцтвом.

1-3. Передання простого складського свідоцтва іншій особі з метою передання товару, який зберігається на складі відповідно до цього свідоцтва, здійснюється шляхом вручення свідоцтва (без вчинення передаточного надпису) Просте складське свідоцтво не має спеціальної заставної частини, але може бути передане в заставу шляхом передання кредитору цього свідоцтва з передаточним надписом на ньому. Власнику товару, який отримав кредит під просте складське свідоцтво, товарним складом може бути видана копія свідоцтва з відтвореним на ньому передаточним надписом та поміткою про те, що надпис зареєстровано в реєстрі товарного складу. Роздвоєння простого складського свідоцтва за рахунок видання власнику товару копії заставлене складське свідоцтво та його копія здійснюють такий же обіг як варант та складське свідоцтво. У даному випадку слід врахувати різницю в порядку відчуження (передане в заставу просте складське свідоцтво та його копія, як папери на пред’явника, передаються іншим особам простим врученням), та правах заставодержателя (держатель заставленого простого свідоцтва у випадку несплати боргу по ньому має право подати позов тільки до власника товару — держателя копії простого складського свідоцтва переданого в заставу, а держатель варанта у свою чергу — до всіх осіб, які індосирували варант). Просте складське свідоцтво переходить з рук до рук шляхом простого передання, його власником визнається держатель. Він має право вимагати від товарного складу виконання зобов’язання, вимагати видачі товару, який є на зберіганні. Держатель не зобов’язаний доводити підстави та факт переходу до нього простого складського свідоцтва. У відносинах, які виникають між товарним складом і власником документа під право на просте складське свідоцтво, слід розуміти і право на сам товар. Цивільний оборот передбачає перехід документів на пред’явника та пов’язаних із ним прав без будь-яких перешкод.