Цивільний кодекс України: коментар – Книга 5 ч. 2

Книга 1   Книга 2   Книга 3   Книга 4   Книга 5   Книга 6

Книга 5

ч. 1   ч.2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   

Стаття 561. Строк дії гарантії

  1. Гарантія діє протягом строку, на який вона видана.
  2. Гарантія е чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше.
  3. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.
  4. За загальним правилом банківська гарантія діє протягом строку, який закріплений в договорі. Вона є чинною від дня її видачі, якщо інше не встановлено умовами самої гарантії.

З практичної точки зору встановлення строку дії гарантії має значення при вирішенні питання про пред’явлення вимог до гаранта Важливо підкреслити, що в цей строк бенефіціар повинен звернутися до гаранта з письмовою вимогою (ст. 563 ЦК) про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Разом з тим при незадоволенні таких вимог у добровільному порядку кредитор має право звернутися до відповідної судової установи -із позовом до гаранта і після спливу строку дії гарантії, вказаного в договорі. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред’явленої бенефіціаром у межах строку дії гарантії (докладніше про можливі позовні вимоги до гаранта дивись коментар до ст. 566 ЦК).

  1. Порядок встановлення строку дії гарантії, закріплений у статті, що коментується, є новим для цивільного законодавства України. Раніше за ЦК 1963 р. строк дії гарантії не міг бути встановленим домовленістю сторін. Він залежав від настання строку основного зобов’язання і відповідно до ст. 194 обмежувався трьома місяцями при можливості встановити такий строк, та одним роком від дня укладання договору гарантії — при неможливості визначити його заздалегідь (строк виконання не вказаний або визначений моментом вимоги).
  2. Відповідно до правил частини третьої статті, що коментується, гарантія є безвідкличною, оскільки не може бути відкликаною гарантом, що її видав. Тому з моменту набрання нею чинності гарант стає зобов’язаною перед кредитором особою. Виділення в ст. 561 ЦК окремим пунктом моменту набрання чинності гарантії дає змогу припустити, що до настання цього моменту обов’язки особи, іменованої гарантом, не є гарантією, така особа ще не стала боржником перед кредитором, а гарантійне зобов’язання взагалі ще не виникло. З цього випливає, що майбутні обов’язки майбутнього гаранта можуть бути анульовані (відкликані) ним до моменту набрання чинності гарантії, звісно якщо цей момент не збігається з днем видачі гарантії.

Правило про безвідкличність гарантії має диспозитивний характер; самою гарантією може бути передбачено право гаранта відкликати банківську гарантію за певних умов.

 

Стаття 562. Незалежність гарантії від основного зобов’язання

  1. Зобов’язання гаранта перед кредитором не залежить від основного зобов’язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов’язання.
  2. Стаття, що коментується, містить незвичайне для забезпечувальних зобов’язань правило, яке закріплює незалежність гарантії від долі основного зобов’язання.

Відповідно до ст. 548 та інших статей ЦК характерною рисою забезпечувальних правовідносин є акцесорність, яка полягає в тому, що недійсність основного зобов’язання зазвичай тягне за собою недійсність зобов’язання, яке його забезпечує, а припинення основного зобов’язання, як правило, тягне і припинення його забезпечення.

Разом з тим при припиненні додаткових забезпечувальних гарантійних правовідносин своє існування продовжує трансформована гарантія, яка вже не є способом забезпечення виконання зобов’язань. Так, відповідно до спеціальної норми ст. 562 ЦК не припиняється, як це вказано в коментованій статті, “зобов’язання гаранта перед кредитором” про сплату гарантійної суми, яке стає самостійним грошовим зобов’язанням. Навіть у тому випадку, якщо основне зобов’язання буде припинено, у тому числі з причини його належного виконання боржником, вимога бенефіціара згідно зі ст. 565 ЦК підлягає задоволенню гарантом. З іншого боку продовжує існування обов’язок принципала оплатити, якщо це передбачено угодою сторін, послуги гаранта на підставі ст. 567 ЦК, навіть якщо бенефіціар не пред’явить до нього вимоги про сплату суми гарантії. Усе це можна пояснити тим, що гарантія, виходячи з її суб’єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг, який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми, адже гарантії за своєю економічною та юридичною суттю належать до кредитних операцій (дивись Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджену постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.).

Незважаючи на певну незалежність гарантії від основного зобов’язання, не викликає сумнівів застосування до цього виду забезпечення виконання зобов’язань правил ст. 548 ЦК, відповідно до яких, по-перше, забезпечення зобов’язання гарантією може здійснюватися лише відносно дійсного на момент її надання зобов’язання. Це випливає з того, що гарант гарантує перед бенефіціаром виконання принципалом свого обов’язку, а відповідальність гаранта, навіть про припиненні та недійсності основного зобов’язання, постає тільки за порушення зобов’язання боржником (ст. 560 ЦК). Тобто гарантія має перспективний характер. Спочатку повинне мати місце зобов’язання (обов’язок боржника), потім — його порушення, потім — відповідальність гаранта. Таким чином, припинення або недійсність основного зобов’язання, про які йдеться в статті, що коментується, можуть мати місце тільки після набрання чинності гарантією.

По-друге, недійсність правочину про забезпечення виконання зобов’язання гарантією, наприклад, внаслідок дефекту форми, не спричиняє недійсність основного зобов’язання.

Принцип незалежності зобов’язань гаранта перед бенефіціаром від основного зобов’язання проявляється також у тому, що підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора можуть бути виключно підстави, пов’язані із недодержанням умов самої гарантії, що ніяк не причетні до основного зобов’язання (ст. 565 ЦК).

Стаття, що коментується, спеціально підкреслює, що передбачене банківською гарантією зобов’язання гаранта перед бенефіціаром не залежить у відносинах між ними від основного зобов’язання, в забезпечення якого вона видана, навіть якщо в гарантії буде містися посилання на основне зобов’язання.

Викладені в ст. 562 ЦК норми є новелою цивільного права України, оскільки із змісту ст. 194 ЦК 1963 р. прямо випливало, що гарантія припинялась із припиненням забезпечуваного нею зобов’язання.

Стаття 563. Правові наслідки порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією

  1. У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.
  2. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред’являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
  3. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов’язання, забезпеченого гарантією.
  4. Кредитор може пред’явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.
  5. Кредитор не може передавати іншій особі право вимоги до гаранта, якщо інше не встановлено гарантією.

1-5. При порушенні зобов’язання, забезпеченого гарантією, настає відповідальність гаранта перед кредитором (див. ст. 560 ЦК та коментар до неї). Разом з тим стаття, що коментується, дає підстави вважати, що така відповідальність настає для гаранта не автоматично, а при пред’явленні до нього відповідної вимоги бенефіціаром. Тобто навіть якщо гаранту стає відомо про порушення зобов’язання принципалом, він може виконати покладені на нього виданою гарантією обов’язки тільки за наявності волевиявлення кредитора.

Право бенефіціара відносно гаранта може бути реалізовано шляхом пред’явлення в межах строку дії гарантії (див. коментар до ст. 561 ЦК) письмової вимоги про сплату грошової суми, на яку видана гарантія, яка повинна відповідати умовам, передбаченим самою банківською гарантією.

Важливо підкреслити, що бенефіціар зобов’язаний звернутися до гаранта з письмовою вимогою про сплату гарантованої грошової суми, а не з позовом. Такою вимогою можуть бути визнані претензія або будь-яке інше подання вимоги в письмовому вигляді, яке б відповідало умовам виданої гарантії. Зокрема, до такої письмової вимоги повинні бути додані документи, вказані в гарантії; у вимозі кредитора має бути вказано, в чому полягає порушення боржником основного зобов’язання.

Разом з тим при незадоволенні вказаних вимог у добровільному порядку кредитор не позбавлений права звернутися до відповідної судової установи із позовом до гаранта. Це може статися навіть після закінчення строку дії гарантії. Необхідною умовою подання позову при цьому буде наявність письмової вимоги, пред’явленої бенефіціаром у межах строку дії гарантії (докладніше про можливі позовні вимоги до гаранта дивись коментар до ст. 566 ЦК).

У ЦК відсутні норми, які б встановлювали долю основного зобов’язання після виконання гарантом обов’язків по гарантії. Однак, враховуючи обсяг відповідальності гаранта (докладніше див. коментар до ст. 560 ЦК), використовуючи на підставі ст. 8 ЦК по аналогії норми поруки, можна зробити висновок про те, що виконання гарантом своїх обов’язків перед бенефіціаром погашає у відповідній частині права вимоги останнього (кредитора) до боржника (принципала) за основним зобов’язанням. Тобто обов’язок боржника по сплаті збитків та/або неустойки погашається хоча б частково, оскільки їх повторне стягнення з боржника призведе до набуття ним майна без достатньої правової підстави (глава 83 ЦК). У той самий час виконання зобов’язання в натурі залишається обов’язком боржника відповідно до ст. 622 ЦК.

За загальним правилом, права бенефіціара по банківській гарантії не підлягають переданню іншим особам. Разом з тим це правило має диспозитивний характер: самою гарантією може бути передбачено право кредитора передати право вимоги до гаранта іншій особі.

Стаття 564. Обов’язки гаранта під час розгляду вимоги кредитора

  1. Після одержання вимоги кредитора гарант повинен негайно повідомити про це боржника і передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами.
  2. Гарант повинен розглянути  вимогу  кредитора разом  з  доданими до неї документами в установлений у гарантії строк, а у разі його відсутності — в розумний строк і встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії.
  3. Основним обов’язком гаранта є задоволення письмової вимоги бенефіціара, пред’явленої із дотриманням умов гарантії. Поряд з тим ЦК встановлює також супутні цьому основному обов’язку додаткові обв’язки гаранта, пов’язані із розглядом вимог кредитора.

По-перше, гарант негайно після отримання письмової вимоги бенефіціара повинен повідомити про це боржника та передати йому копії вимоги разом з доданими до неї документами. Такий обов’язок гаранта є необхідним задля запобігання боржником безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК), оскільки останній не позбавлений права в той же час звернутися до принципала щодо сплати санкцій за порушення зобов’язання, які будуть покриті грошовою сумою, на яку видана гарантія (щодо долі основного зобов’язання при сплаті за гарантією додатково дивись коментар до ст. 563 ЦК). Хоча гарант не може відмовити бенефіціару у виплаті гарантованої суми на підставі припинення основного зобов’язання належним виконанням принципалом (див. ст. ст. 562, 565 ЦК та коментар до них), але ж отримані від нього відомості дадуть змогу боржникові обґрунтовано відмовити кредитору у виплаті частини пред’явлених до нього вимог, або витребувати від останнього сплачену йому частину боргу, що покрилася сумою гарантії, як набуте без достатньої правової підстави.

  1. По-друге, вимога бенефіціара повинна бути розглянутою гарантом у строк, встановлений гарантією, а у разі його відсутності — в розумний строк. При цьому він повинен встановити, чи відповідає така вимога та додані до неї документи умовам гарантії.

Поняття “розумний строк”, яке застосовується частиною другою статті, що коментується, € оціночною категорією. Визнання строку розгляду вимоги розумним має проводитись з урахуванням усіх конкретних обставин, що були супутні такому розгляду. Вирішення даного питання має велике практичне значення для визначення моменту, з якого гарант може вважатися боржником, який прострочив грошове зобов’язання. Від нього залежить обсяг відповідальності гаранта (додатково дивись коментар до ст. 566 ЦК).

У випадку коли бенефіціар, що є юридичною особою чи фізичною особою — суб’єктом підприємницької діяльності без створення юридичної особи, оформлює свої вимоги до гаранта у вигляді претензії, адже це не заборонено законодавством України, слід пам’ятати:

— якщо в гарантії було встановлено строк розгляду вимоги кредитора, то положення ст. 7 ГПК України “Порядок і строки розгляду претензії” не розповсюджує свою силу на обов’язок гаранта щодо розгляду отриманої претензії. Це випливає з примату норм матеріального права над нормами процесуального права;

— якщо строк розгляду вимоги бенефіціара в гарантії відсутній, то строк розгляду претензії, передбачений ст. 7 ГПК України, а саме місяць із дня одержання претензії, слід вважати розумним строком для розгляду отриманої вимоги кредитора.

Передбачений вказаною статтею Господарського процесуального кодексу України порядок розгляду претензії застосовувати відносно вимог бенефіціара можна тільки в тій частині, яка не врегульована нормами матеріального цивільного права.

Стаття 565. Право гаранта на відмову в задоволенні вимоги кредитора

  1. Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії.
  2. Гарант повинен негайно повідомити кредитора про відмову від задоволення його вимоги.
  3. Якщо гарант після пред’явлення до нього вимоги кредитора дізнався про недійсність основного зобов’язання або про його припинення, він повинен негайно повідомити про це кредитора і боржника.

Повторна вимога кредитора, одержана гарантом після такого повідомлення, підлягає задоволенню.

  1. Стаття, що коментується, уособлює в собі один з елементів принципу незалежності зобов’язань гаранта перед бенефіціаром від основного зобов’язання (див. коментар до ст. 561 ЦК). Він проявляється в тому, що підставою для відмови в задоволенні вимог кредитора можуть бути виключно підстави, пов’язані із недодержанням умов самої гарантії, що ніяк не причетні до основного зобов’язання, а саме: невідповідність вимоги або доданих до неї документів умовам гарантії, подання вимоги поза строком дії гарантії.
  2. При відмові сплатити гарантійну суму кредиторові гарант зобов’язаний негайно сповістити його про це, з метою надання можливості усунення недоліків вимоги та пред’явлення нової вимоги в межах строку дії гарантії.
  3. Інші обставини, які стосуються основного зобов’язання та, зокрема, свідчать про його виконання боржником, або припинення з інших підстав (глава 50 ЦК), або про визнання його недійсним, не можуть бути підставою для звільнення гаранта від виконання зобов’язання, що виникло з банківської гарантії. В таких випадках гаранту надається право лише негайно сповістити про ці обставини бенефіціару чи принципалу, аби перший повторною своєю вимогою підтвердив непомилковість висунутих вимог, а другий міг вжити заходів, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК). Однак при отриманні, не дивлячись на таке повідомлення, повторної вимоги бенефіціара гарант, виходячи з незалежності гарантії від основного зобов’язання (дивись коментар до ст. 562 ЦК), зобов’язаний її задовольнити.

Практичний зміст цього положення полягає в тому, що гарант, який повідомив про відомі йому обставини, що стосуються припинення або недійсності основного зобов’язання, не може бути визнаний таким, що прострочив за своїм зобов’язанням перед бенефіціаром до отримання від останнього повторної письмової вимоги та спливу розумного строку на її розгляд.

Стаття 566. Обов’язок гаранта

  1. Обов’язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію. У разі  порушення  гарантом  свого  обов’язку  його  відповідальність  перед кредитором  не обмежується сумою, на яку видано гарантію, якщо інше не встановлено у гарантії.
  2. Встановлюючи межі зобов’язання гаранта, стаття, що коментується, розмежовує саме зобов’язання гаранта (сплатити суму, на яку видано гарантію) та відповідальність гаранта за невиконання або неналежне виконання ним цього обов’язку.

У першому випадку обсяг зобов’язання, що виконується, не може виходити за межі суми, визначеної в банківській гарантії. Тут ми маємо справу безпосередньо з додатковим забезпечувальним зобов’язанням, предмет якого певною мірою обмежується. Тобто таким чином законодавче було встановлено обсяг відповідальності гаранта за порушення основного зобов’язання принципалом (див. коментар до ст. 560 ЦК).

У другому випадку, мова йде про відповідальність гаранта за порушення ним самим зобов’язання щодо сплати гарантованої суми. При цьому, за загальним правилом, відповідальність гаранта за порушення зобов’язання, що випливає з банківської гарантії, не обмежується сумою гарантії, якщо інше не передбачено самою гарантією. Це позначає, що при невиконанні чи неналежному виконанні своїх обов’язків гарант, як і будь-який інший звичайний боржник, несе відповідальність у порядку та на умовах, передбачених главою 51 ЦК “Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. У цьому розумінні відповідальність гаранта з моменту спливу строку розгляду вимог кредитора нічим не відрізняється від відповідальності боржника за грошовим зобов’язанням. Окрім вимоги про стягнення суми, на яку видано гарантію, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (по суті це вимога про виконання зобов’язання в натурі), бенефіціар має право вимагати від гаранта сплати також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не буде встановлений договором або законом, а також завдані йому збитки у повному обсязі (ст. ст. 22, 623 ЦК).

Відповідно до статті, що коментується, слід виділяти вимоги бенефіціара до гаранта про виконання зобов’язання та вимоги про застосування до гаранта встановленої відповідальності. Перші відповідно до ст. 563 ЦК висуваються шляхом пред’явлення простої письмової вимоги в довільній формі (докладніше дивись коментар до вказаної статті).

Незадоволена гарантом письмова вимога кредитора про виконання зобов’язання є підставою для подання ним позовної вимоги до відповідного суду про стягнення суми основного боргу (тобто тієї, на яку була видана гарантія), завданих збитків та процентів річних. Позовна вимога при цьому повинна відповідати вимогам щодо її форми і змісту, встановленим Цивільним процесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. Позов подається в межах загального строку позовної давності (глава 19 ЦК), початковим моментом для обчислення якого служитиме сплив строку розгляду первісної вимоги кредитора, передбачений ст. 564 ЦК. За будь-яких умов цей позов не обмежений строком, на який видано гарантію (див. ст. 561 ЦК та коментар до неї), і може бути пред’явленим бенефіціаром у межах загального строку позовної давності.

Стаття 567. Оплата послуг гаранта

  1. Гарант має право на оплату послуг, наданих ним боржникові.
  2. Відповідно до статті, що коментується, відносини гаранта та принципала характеризуються за загальним правилом сплатною основою. Це пояснюється тим, що гарантія, виходячи з її суб’єктного складу, стала своєрідним видом надання сплатних послуг (як на це слушно вказує дана стаття), який передбачає для гаранта резервування, тобто вилучення з обігу, певної грошової суми з метою забезпечення можливої в майбутньому відповідальності за невиконання зобов’язання третьою особою (боржником). За своєю економічною та юридичною суттю гарантії належать до кредитних операцій з високим рівнем ризику (дивись відносно цього, наприклад, Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджену постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 р.).
  3. Редакція ст. 567 ЦК дає змогу припустити, що домовленістю між гарантом та принципалом може бути встановлене безоплатне надання першим послуг останньому, адже отримання оплати за надані послуги є лише правом особи, яка виступила гарантом.
  4. Із статті, що аналізується, випливає правило, згідно з яким оплаті гаранту підлягають саме послуги. Тобто принципал сплачує гаранту винагороду за видачу банківської гарантії з моменту настання її чинності (ст. 561 ЦК) незалежно від того, чи буде порушено основне зобов’язання боржником, чи звернеться до гаранта бенефіціар з вимогою про сплату грошової суми, на яку видана гарантія, чи будуть задоволені вимоги кредитора.

У ЦК немає жодних правил, які б дозволили встановити розмір такої винагороди та порядок її сплати. Уявляється, що ці питання повинні бути вирішеними в договорі про видачу гарантії, який укладається між гарантом та боржником. Необхідність такого договору підтверджується також нормами ст. 596 ЦК, яка регулює питання зворотної вимоги до боржника в межах сплаченої гарантом суми.

  1. Невстановлення в договорі між гарантом і принципалом розміру та порядку виплати винагороди гаранту робить послуги, надані ним боржникові, безоплатними, не впливаючи при цьому на силу самих гарантійних зобов’язань.

Стаття 568. Припинення гарантії

  1. Зобов’язання гаранта перед кредитором припиняється у разі:

1)  сплати кредиторові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення строку дії гарантії;

3) відмови кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією.

  1. Гарант, якому стало відомо про припинення гарантії, повинен негайно повідомити про це боржника.

1-2. Припинення гарантії —. це припинення існування (погашення) прав та обов’язків його учасників, що складають зміст гарантійного зобов’язання. Як ми бачимо з наведеної дефініції, припинення гарантії торкається всіх учасників забезпечувального правовідношення: і гаранта, і бенефіціара (кредитора), і принципала (боржника)’.

Разом з тим існує певна неузгодженість між назвою статті 568 ЦК “Припинення гарантії” та її змістом. Пункт перший статті, що коментується, встановлює перелік підстав припинення зобов’язання гаранта перед кредитором. Між тим гарантія за своєю внутрішньою структурою є неоднорідним явищем, оскільки охоплює правові відносини не тільки на рівні гарант — бенефіціар, але й гарант — принципал. Вказані відносини є різними за своєю юридичною суттю, хоча виникають у межах одного інституту цивільного права — гарантії.

Оскільки назва статті, як відомо, не має ніякого правового значення, слід вважати, що ст. 568 ЦК стосується не припинення гарантії взагалі, а лише припинення зобов’язань гаранта перед кредитором. Після його настання гарантія трансформується і втрачає свої забезпечувальні функції, але ж продовжує існувати у відношеннях між принципалом та гарантом, що виникли на підставі договору про надання гарантії. Зокрема продовжує існування обов’язок принципала оплатити, якщо це передбачено угодою сторін, послуги гаранта на підставі ст. 567 ЦК.

Усі підстави припинення зобов’язань гаранта перед кредитором пов’язані або з належним виконанням гарантом свого зобов’язання, або з одностороннім волевиявленням самого бенефіціара. Оскільки припинення зобов’язань по банківській гарантії на вказаних підставах, стосується, як це вказувалось раніше, лише взаємовідносин між гарантом та кредитором, ЦК передбачає також обов’язок гаранта, якому стало відомо про припинення гарантії, негайно повідомити про це принципала. Таке повідомлення, крім іншого, дає останньому змогу вжити заходів, щоб запобігти безпідставному збагаченню кредитора (глава 83 ЦК).

Слід звернути увагу, що в переліку підстав припинення зобов’язань гаранта перед кредитором, відсутнє припинення основного зобов’язання, як це передбачалось ст. 194 ЦК 1963р. Тобто припинення основного зобов’язання, навіть шляхом його належного виконання боржником, не припиняє існування забезпечувального гарантійного зобов’язання. Це цілком відповідає принципу незалежності гарантії від основного зобов’язання, передбаченому ст. 562 ЦК (докладніше дивись коментар до згаданої статті).

З практичної точки зору цікавим уявляється питання, чи можуть бути підставами припинення банківської гарантії загальні підстави припинення зобов’язання, передбачені главою 50 ЦК?

Відверто кажучи, спеціальні правила про припинення банківської гарантії містять і деякі загальні підстави припинення цивільно-правового зобов’язання. Наприклад, сплата кредиторові суми, на яку видано гарантію, є належним виконанням зобов’язання, що відповідно припиняє зобов’язання на підставі ст. 599 ЦК. Відмова кредитора від своїх прав за гарантією шляхом повернення її гарантові або шляхом подання гаранту письмової заяви про звільнення його від обов’язків за гарантією може бути одночасно кваліфіковано як прощення боргу (ст. 605 ЦК).

Що ж до інших загальних підстав припинення зобов’язання, то, виходячи із змісту норм, що їх встановлюють, здається, що немає жодних перешкод для застосування їх до зобов’язань гаранта перед бенефіціаром. Таким чином, крім спеціальних підстав припинення вказаних зобов’язань підставою може бути передання відступного (ст. 600 ЦК), зарахування (ст 601 ЦК), домовленість сторін, у тому числі новація (ст. 604 ЦК), поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК) та інші.

Стаття 569. Право гаранта на зворотну вимогу до боржника

  1. Гарант має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
  2. Гарант не має права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.
  3. За загальним правилом гарант має право в регресному порядку звернутися до принципала із вимогою про сплату суми, яка була в свою чергу сплачена за гарантією кредиторові.

Виходячи із сплатного характеру відносин між гарантом та боржником (ст. 567 ЦК), очевидним стає те, що регресна вимога за своїм об’ємом не може не враховувати розмір винагороди, отриманої гарантом від принципала за видану банківську гарантію, і підлягає відповідному зменшенню.

Редакція частини першої статті, що коментується, дає змогу вважати, що:

— гарант домовленістю між ним та боржником може бути позбавлений права на зворотну вимогу,

— гарант відповідно до договору з принципалом може мати право на регрес, але в межах, що відрізняються від суми, сплаченої гарантом бенефіціару.

Гарант позбавлений права на зворотну вимогу (регрес) до боржника у разі, якщо сума, сплачена гарантом кредиторові, не відповідає умовам гарантії, якщо інше не встановлено договором між гарантом і боржником.

 

  • 5. Завдаток

Стаття 570. Поняття завдатку

  1. Завдатком е грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання і на забезпечення його виконання.
  2. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
  3. Завдаток відповідно до ст. 546 ЦК визнається одним з традиційних видів забезпечення виконання зобов’язань. Із визначення завдатку, закріпленого в статті, що коментується, можна вивести його характерні риси:

— по-перше, завдатком можуть забезпечуватися тільки зобов’язання, що виникають із договорів. Відповідно він не може використовуватися для забезпечення деліктних зобов’язань, зобов’язань, що виникають внаслідок безпідставного збагачення, та деяких інших;

— по-друге, завдатком може бути забезпечене тільки виконання грошового зобов’язання. Цей висновок випливає із положення, що завдаток видається відповідній стороні в договірному зобов’язанні в рахунок належних з неї платежів.

Новелою цивілістичної доктрини України є визнання завдатком не тільки грошової суми, але й рухомого майна. Статтею 195 ЦК 1963 р. передбачалось, що завдатком могла бути тільки грошова сума, адже таке положення було традиційним ще з доби дореволюційного права.

Залежно від предмета (форми) завдатку нині виділяють два види завдатку: грошовий та майновий.

Згідно зі змістом частини першої ст. 570 ЦК нерухоме майно виступати в якості завдатку не може.

Цивільний кодекс прямо закріплює три основні функції завдатку, а саме:

— платіжна, оскільки видається в рахунок належних платежів. Наприклад, якщо покупець при придбанні телевізора вартістю 500 гривен передав продавцю 100 гривень завдатку, то йому належить доплатити в майбутньому ще 400 гривень;

— доказова, оскільки підтверджує факт укладення договору (факт виникнення договірного зобов’язання). Це позначає, що, якщо сторонами не заперечується факт видання (отримання) завдатку, а також якщо це і заперечується, але даний факт підтверджується доказами, договір вважається укладеним. З іншого боку, якщо договором передбачено сплату однією зі сторін завдатку, то він вважається укладеним лише після виконання відповідним контрагентом свого обов’язку;

— забезпечувальна. Вона полягає в тому, що сторони додатково пов’язані гарантією. Якщо сторона, яка передає завдаток, ухиляється від виконання договору, вона втрачає завдаток; а при порушенні зобов’язання стороною, яка отримала завдаток, вона зобов’язана повернути його іншій стороні в подвійному розмірі (докладніше щодо цієї функції дивись ст. 571 ЦК та коментар до неї).

Угода про завдаток згідно з нормами ст. 547 ЦК повинна вчинятися на письмі під страхом визнання її нікчемною (докладніше дивись коментар до вказаної статті ЦК).

Завдаток за своєю суттю є двостороннім у тому розумінні, що він опосередковує відносини тільки боржника та кредитора. Можливість надання завдатку третьою особою, яка не бере участі в основному зобов’язанні, законодавче не передбачена. Такі дії третьої особи слід кваліфікувати як заклад, а саму цю особу — вважати майновим поручителем (ст. 583 ЦК).

  1. Новим положенням цивільного законодавства (порівняно із ЦК 1963 р.) є доповнення правового регулювання завдатку положенням, яке визначає долю грошової суми, яка передана боржником кредитору, коли є сумніви відносно того, чи є сплачена сума завдатком (зокрема, внаслідок недотримання правил про просту письмову форму угоди про завдаток). У цьому випадку внесена грошова сума визнається авансом.

Аванс — це певна грошова сума або інші цінності, які боржник передає кредитору у рахунок майбутніх платежів. Аванс, як і завдаток, є доказом, який посвідчує факт наявності зобов’язання (доказова функція), а також зараховується в рахунок майбутніх платежів (платіжна функція), але не може бути визнаним одним із способів забезпечення виконання зобов’язання. Сторона, яка видала аванс, має право вимагати його повернення практично в усіх випадках невиконання договору, а сторона, яка отримала аванс, ні за яких умов не може бути зобов’язана до його повернення у більшому розмірі.

Для того, щоб сплачена сума визнавалася завдатком, необхідно прямо вказувати про це в договорі. У протилежному випадку отримана кредитором від боржника сума вважається авансом.

 

Стаття 571. Правові наслідки порушення або припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком

  1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини боржника, завдаток залишається у кредитора.

Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, він зобов’язаний повернути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі завдатку або його вартості.

  1. Сторона, винна у порушенні зобов’язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.
  2. У разі припинення зобов’язання до початку його виконання або внаслідок неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню.

1-2. За загальним правилом, наслідком порушення договірного зобов’язання, забезпеченого завдатком, стає наступне: 1) якщо договір порушений за провиною особи, яка дала завдаток, то вона втрачає завдаток; 2) якщо ж договір порушений за провиною особи, яка отримала завдаток, то остання повинна повернути завдаток у подвійному розмірі (якщо це грошовий завдаток) або повернути рухоме майно, отримане від боржника як завдаток, та додатково сплатити суму у розмірі вартості цього завдатку (якщо мав місце майновий завдаток).

Слід відмітити, що названі в частині першій статті, що коментується, правила застосовуються при будь-якому порушенні договірного зобов’язання. Така норма є новелою для цивільного законодавства України, адже раніше за ЦК 1963 р. згадані правила були обов’язковими лише у ситуації, коли відповідне зобов’язання не виконувалось сторонами у повному обсязі, і не розповсюджувались на випадки неналежного виконання зобов’язань. Оскільки статтею 610 ЦК порушенням зобов’язання визнається його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання), сфера застосування норми про наслідки невиконання зобов’язання, забезпеченого завдатком, значно розширилась.

Значення завдатку як способу забезпечення виконання зобов’язань полягає в тому, що він перш за все має на меті запобігти невиконанню договору, який забезпечує. Разом з тим у випадку невиконання зобов’язання перед кредитором та боржником постає питання про відшкодування завданих цим збитків. Щодо цього ЦК містить положення, яке встановлює співвідношення збитків та грошової суми, внесеної як завдаток: якщо в договорі не передбачене інше, збитки підлягають відшкодуванню із зарахуванням суми завдатку. Це позначає, якщо за порушення договору відповідає сторона, яка надала завдаток, вона повинна відшкодувати збитки в частині, що перевищує суму завдатку. У випадках, коли за невиконання або неналежне виконання договору відповідає кредитор, боржник може вимагати сплати подвійної суми завдатку (або повернення майна, отриманого як завдаток, та додаткової сплати суми у розмірі вартості цього завдатку) та, зверху того, відшкодування збитків у частині, що перевищує однократну суму завдатку.

З практичної точки зору цікавим уявляється питання, чи може особа, яка отримала завдаток, звільнитися від зобов’язання, повернувши боржникові подвійний завдаток? Відповідь на це запитання є негативною. Якщо без завдатку кредитор не може на свій розсуд звільнитися від зобов’язання (а це — загальне правило, передбачене ст. 525 ЦК), то він не може ухилятися від нього і при зміцненні відношення через завдаток.

З іншого боку, чи можна вважати особу, яка видала завдаток, звільненою від основного зобов’язання в силу втрати завдатку? Уявляється, що розв’язання цієї проблеми цілком залежне від волі особи, яка отримала завдаток. Саме ця особа, тобто кредитор, обирає, чи задовольнитися залишеним у його розпорядженні завдатком [і тоді основне зобов’язання припиняється або за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК), або прощенням боргу (ст. 605 ЦК)], чи наполягати на виконанні зобов’язання.

Ще одним аспектом забезпечувальних завдаткових правовідносин є можливість використання завдатку у якості відступного (див. ст. 600 ЦК та коментар до неї). Для цього необхідно, аби сторони своєю угодою, у тому числі і в тексті договору, який забезпечується завдатком, встановили, що їхнє зобов’язання може бути припиненим шляхом надання замість його виконання відступного і що відступним буде сума або майно, внесені як завдаток (якщо правом відступитися скористується особа, яка внесла завдаток), чи передача контрагенту подвійного завдатку (якщо відступає від договору сторона, яка отримала завдаток). У цьому випадку контрагент сторони, яка використала право відступитися від договору, також не матиме права вимагати відшкодування збитків.

Частиною третьою ст. 571 ЦК передбачено, що у випадку припинення зобов’язання, забезпеченого завдатком, до початку його виконання або у разі неможливості його виконання завдаток підлягає поверненню. Слід звернути увагу, що неможливість виконання основного зобов’язання, про яку йдеться, слід розуміти не тільки як таку, яка виникла не за провиною сторін (наприклад, як форс-мажорні обставини чи випадок). Відповідно до ст. 607 ЦК, така неможливість є однією з підстав припинення зобов’язання, тобто вона належить до першого випадку повернення завдатку. Таким чином, виходячи із буквального тлумачення статті, що коментується, навіть при неможливості виконання основного зобов’язання, за яку відповідає будь-яка зі сторін, внесений боржником завдаток підлягає поверненню.

 

 

  • 6. Застава

Стаття 572. Поняття застави

  1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
  2. Суть застави як засобу забезпечення виконання зобов’язання полягає в тому, що кредитор — заставоутримувач набуває права в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставного майна. Заставою забезпечуються переважно кредитні відносини, однак немає перешкод для забезпечення заставою інших зобов’язань. Єдиною умовою є дійсний характер даних зобов’язань, що означає відповідність закону.

Дійсною може вважатися лише вимога, що реально існує і заснована на передбачених законом підставах. Отже, у разі забезпечення заставою вимоги, яка не може вважатись дійсною, а також у випадку припинення забезпеченого заставою зобов’язання, незалежно від причин такого припинення, судова та господарська практика виходить із того, що немає правових підстав для задоволення вимог, заснованих на договорі застави, якою забезпечувалось відповідне зобов’язання.

Крім того, дійсність вимог, які забезпечуються заставою, означає ще й те, що ці вимоги не погашені за давністю, тобто до яких не закінчився строк позовної давності, за винятком випадків, коли цей строк поновлюється судом, господарським судом на підставі закону. Заставою не може бути забезпечена тільки реально існуюча вимога.

Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги

  1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому.
  2. Чинне законодавство допускає, що застава може мати місце стосовно вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог (частина друга статті 3 Закону України “Про заставу”).

Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань, хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином виконає своє зобов’язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про розмір забезпечення заставою таких вимог.

На підставі ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків, завданих простроченням виконання (а у випадках, передбачених договором або законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

 
Стаття 574. Підстави виникнення застави
  1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
  2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
  3. Заставні правовідносини можуть виникати на підставі договору, закону або рішення суду. Історично характерними для нашої держави є перші дві підстави виникнення застави.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Тобто окремі вимоги кредитора визначаються забезпеченими заставою майна, яка є предметом правочину, на підставі прямої вказівки закону — так звана законна застава. Прикладом може бути випадок, передбачений ст. 164 КІМ України, на підставі якої у морського перевізника вантажу виникає право застави вантажу. Крім того, при продажі товару у кредит з моменту передання товару і до його оплати товар, проданий у кредит, визнається таким, що перебуває в заставі в продавця для забезпечення виконання покупцем його обов’язку щодо оплати товару (ч. 6 ст. 694 ЦК України). Окремими випадками виникнення нормативної (законної) застави є податкова застава, на підставі Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами”. Але цей вид заставних правовідносин має переважно публічно-правовий характер.

Але головним джерелом виникнення заставних правовідносин є договір, на підставі якого для виникнення застави між заставодержателем та заставодавцем має бути досягнуто згоди про встановлення застави.

  1. Договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави відповідно до закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту передання йому предмета застави, а якщо предмет передано до укладення договору — з моменту його укладення. Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передачі їх заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу договору в останньому випадку є передання цінних паперів вказаним організаціям.

Договір про заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким виникає забезпечене заставою зобов’язання. Однак умову про заставу може бути включено і до основного договору.

Стаття 575. Окремі види застав

  1. Іпотекою е застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
  2. Закладом є застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.
  3. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
  4. Іпотека — застава нерухомого майна і рухомого майна, при якому земля і (або) майно, що складає предмет застави, залишаються у заставника. Згідно зі ст. 181 ЦК, до нерухомих речей належать земельні ділянки та все, що розташоване на них і міцно з ними пов’язане, тобто об’єкти, переміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим. Згідно з правовим режимом, до нерухомих речей можуть бути віднесені і інші речі, зокрема повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, — як такі, що підлягають державній реєстрації. Таким чином, предметом іпотеки можуть бути земля, нерухоме майно, а також сукупність землі і майна: будови, споруди, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законом до нерухомого. Крім того, предметом іпотеки можуть бути земельні ділянки, що належать громадянам на праві приватної власності, і багаторічні насадження.

Іпотека виникає в силу договору або закону з моменту її державної реєстрації.

Якщо інше не передбачено законом або договором, переданню в іпотеку як єдине ціле підлягає нерухоме майно разом з усіма його приналежностями за умови, що відокремлення цих приналежностей від нерухомого майна призведе або може призвести до втрати господарського призначення такого майна.

Частина об’єкта, яка належить до нерухомого майна, може бути передана в іпотеку лише після її виділення із складу цього об’єкта.

У разі іпотеки житлового будинку, його частини, будівлі чи споруди в іпотеку може передаватися також земельна ділянка, на якій розташовано житловий будинок, будівля чи споруда, або частина цієї земельної ділянки, необхідна для обслуговування цих об’єктів.

Неподільне майно не підлягає переданню в іпотеку частинами.

За основним призначенням предметів іпотеки розрізняють:

— іпотеку житлових будинків, квартир, садових будинків, гаражів;

— іпотеку земельних ділянок;

— іпотеку підприємств, будівель, будов, споруд та інших виробничих об’єктів.

Земельною ділянкою визнається частина земної поверхні з установленими межами, яка належить фізичним або юридичним особам відповідно до законів України на праві власності, характеризується певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та іншими суттєвими ознаками. Земельну ділянку, яка перебуває у спільній частковій власності, може бути передано в іпотеку після виділення її в натурі.

Не допускається передання в іпотеку частини земельної ділянки, яка за розміром не може бути використана як окрема земельна ділянка за цільовим призначенням земель відповідної категорії відповідно до законодавства України.

Не допускається передання в іпотеку земельних ділянок, які відповідно до закону не можуть передаватися у власність фізичних та юридичних осіб.

Заставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки, що відповідають вимогам, встановленим Кабінетом Міністрів України та Національним банком України.

Також видом іпотеки рухомого майна може виступати застава товарів в обігу або переробці. Застава товарів в обігу або переробці розглядається як різновид застави із залишенням майна у заставника. Предметом застави товарів в обігу або переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

  1. Закладом є застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставником у володіння заставодержателя. Передання заставного майна заставодержателю не обов’язково означає фізичний перехід майна. З такої точки зору можливі дві різновиди закладу — заклад і тверда застава.

За угодою заставодержателя із заставодавцем предмет закладу може бути залишений у заставодавця під замком і печаткою заставодержателя (тверда застава) (згідно зі ст. 44 Закону України “Про заставу”). У цьому випадку фізичного передання речі не відбувається. Якщо предметом застави є індивідуально визначена річ, то застава може проводитися шляхом накладення знаків, що свідчать про заставу. У цьому випадку річ фактично залишається у заставодавця, але при цьому він не має права користуватися нею, хоч і зберігає контроль над нею.

Також до закладу можна віднести заставу цінних паперів та майнових прав. Застава цінних паперів — за загальним правилом, передання цінного паперу рівносильна переходу всіх прав, що засвідчуються нею в сукупності.

Застава векселя або іншого цінного паперу, які можуть бути передані шляхом здійснення передатного напису — індосаменту (передатний напис, який свідчить про перехід прав на цінний папір іншим особам), здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателеві індосованого цінного паперу.

Національний банк України рекомендує приймати у заставу векселі, строк платежу по яких є більш віддаленим, ніж строк дії кредиту.

Вексель може бути переданий у заставу (п. 7 гл. З розд. 4 Положення № 258) відповідно до договору шляхом:

— учинення заставного індосаменту і передання його заставодержателеві;

— учинення іменного (повного) індосаменту на користь заставодержателя або бланкового індосаменту і передання векселя на зберігання в депозит державній нотаріальній конторі, приватному нотаріусу або банку;

— учинення іменного або бланкового індосаменту і передання його заставодержателеві;

— простого передання векселя на зберігання в депозит державній нотаріальній конторі, приватному нотаріусу або банку без учинення на користь заставодержателя якого-небудь індосаменту;

— простого передання векселя на зберігання заставодержателеві без учинення на його користь якого-небудь індосаменту.

Місце зберігання заставлених векселів і спосіб їх передання зазначаються в договорі застави відповідно до вимог чинного законодавства.

  1. Заставник може укласти договір застави як на право вимоги, що належить йому на момент укладення угоди, за зобов’язаннями, в яких він є кредитором, так і на ті, що можуть з’явитися в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4 закону “Про заставу” про те, що предметом застави не можуть бути вимоги особистого характеру, а також вимоги, застава яких забороняється законом.

У договорі має бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця (видавництво, патентонабувач та ін.). Заставодавець зобов’язаний повідомити свого боржника про заставу прав, яка відбулася.

Майнові права, що мають строковий характер, наприклад, майнові права, які виникають з патенту на промисловий зразок і які існують 10 років, можуть бути предметом застави тільки до закінчення строку їх дії.

Стаття 576. Предмет застави

  1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
  2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).
  3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на Ті приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.
  4. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.
  5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.
  6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
  7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.
  8. Предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернено стягнення. Відповідно до ст. 4 Закону України “Про заставу”, предметом застави можуть бути майнові права. Слід окремо зупинитися на можливості застави авторських прав. Іноді у літературі зустрічається твердження, що ці права можуть бути предметом застави. Однак, на наш погляд, прихильники цієї точки зору не враховують того, що суб’єктивні права автора поділяються на два види — особисті та майнові. Особистими правами автора є право на авторство, право на авторське ім’я, право на опублікування свого твору та на його недоторканність. Ці права невідчужувані і відповідно не можуть бути предметом застави.

Заставленими можуть бути майнові авторські права, тобто право на винагороду за створення та використання твору та інше.

  1. Застава майна та майнових прав, які стануть власністю заставодавця після укладення договору застави, за умови якщо це передбачено договором. Якщо застава виникає в силу закону, то застава такого майна повинна бути передбачена нормативним актом.
  2. Предметом застави можуть бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин безпідставно віднесені не до плодів, а до інших прибутків. При цьому немає принципової ризниці залежно від того, можливо ці плоди відокремити чи ні. Загальним принципом, встановленим законом, є те, що плоди, продукція, доходи, одержані від використання заставленого майна, залучаються до заставленого майна тільки у випадку спеціальної умови про це у договорі.
  3. Предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання. Згідно з Положенням про цей реєстр, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466, до Державного реєстру вносяться: пам’ятки історії — будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу, розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів; пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і документальні пам’ятки. Усі ці предмети, якщо вони перебувають у державній власності, не можуть бути предметом застави.

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік його поданий у додатку № 1 до ст. 379 Цивільно-процесуального кодексу України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями або його окремі частини — в осіб, основною діяльністю яких е сільське господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають, крім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні, (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т. ін.).

Також, згідно із ст. 5 Закону України “Про приватизаційні папери”, приватизаційні папери заборонено використовувати як заставу для забезпечення платежів або кредитів.

Законом України “Про власність” встановлено, що законодавством може бути визначено перелік видів майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських організацій, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. Цей перелік затверджено Постановою Верховної Ради України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 р з наступними змінами та доповненнями. Відповідно до цієї постанови не можуть перебувати у власності вказаних суб’єктів: зброя та боєприпаси (крім мисливської, пневматичної та спортивної збррї та боєприпасів до неї); бойова та спеціальна військова техніка, бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні сильнодіючі отруйні лікарські засоби (крім отриманих громадянами за призначенням лікаря) та деякі інші речі. У додатку № 2 до вказаної постанови закріплено спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна. У цьому переліку — мисливська, пневматична та спортивна зброя, об’єкти, що перебувають на державному обліку як пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Ці об’єкти можуть бути предметом застави лише з урахуванням вказаних обмежень на здійснення права власності на них.

5-7. Говорячи про заставу вимог, відзначимо, що предметом застави може бути лише відчужувана вимога. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать, наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав. Однак, здається, що немає перешкод для того, щоб самі перелічені вимоги були б забезпечені заставою. Зокрема, допускається забезпечення таких невід’ємних від особи вимог, як право на аліментне забезпечення. Загальним правилом є те, що заставне майно повинне залишатися у заставодавця, якщо інше не встановлене договором.

Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та реєстрація застави

  1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.
  2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.
  3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна.
  4. Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і нотаріальною. У деяких випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, причому недотримання цієї вимоги тягне недійсність договору з тими ж наслідками (ст. 14 Закону України “Про заставу”), в тому числі і у разі порушення вимог закону щодо місця нотаріального посвідчення договору.

Якщо в силу частини третьої статті 4 Закону України “Про заставу” предметом застави є майно; яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, що підлягає нотаріальному посвідченню, то таке посвідчення на момент укладення договору практично не може бути здійснене через відсутність у заставодавця відповідних правовстановлюючих документів на це майно. Але в подальшому, після набуття заставодавцем права власності на майно, що є предметом застави, нотаріальне посвідчення договору є обов’язковим.

Якщо нотаріальне посвідчення договору застави не є обов’язковим у силу законодавства, але одна із сторін наполягає на ньому і щодо цієї умови не досягнуто згоди, то договір слід вважати неукладеним. Однак слід мати на увазі, що у тому разі, коли одна із сторін договору застави, який всупереч вимогам закону не посвідчений нотаріально, виконала його повністю або частково, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення, то сторона, яка виконала договір, має право звернутися суду з позовом про визнання договору дійсним. Відповідна вимога може бути заявлена цією стороною і в процесі вирішення спору, пов’язаного з виконанням договору застави.

  1. Відповідно до статті 15 Закону України “Про заставу” застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та у порядку, передбачених законом, а застава рухомого майна може бути зареєстрована у Державному реєстрі застав рухомого майна, ведення якого покладено на держателя названого реєстру — Міністерство юстиції України. Стаття 15 Закону у цій редакції набрала чинності з 01.03.1999 р., і отже, підлягає застосуванню лише до пов’язаних із заставою правовідносин, які виникли після зазначеної дати.
  2. Реєстрація застави рухомого майна здійснюється на підставі заяви заставодержателя або заставодавця згідно з статтею 15-1 Закону України “Про заставу” та Порядком ведення Державного реєстру застав рухомого майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.07.1998 р. № 1185.

Юридичне значення реєстрації застави рухомого майна полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед  заставодержателями незареєстрованих застав та заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше (частина п’ята ст. 18 Закону України “Про заставу”). Державна реєстрація застави не е елементом форми угоди про заставу майна і тому саме лише недотримання вимог нормативних актів стосовно такої реєстрації не може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною; але воно позбавляє заставодержателя права вимагати задоволення його вимог за рахунок заставленого майна, у тому числі і й права звернення стягнення на це майно, переважно перед іншими заставодержателями одного й того ж рухомого майна, зареєстрованого в реєстрі.

Стаття 578. Застава майна, що є у спільній власності

  1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.
  2. У майна, що передається в заставу, може бути декілька власників (у разі загальної власності). Спільна власність може бути частковою і умісною. Якщо майно перебуває в спільній сумісній власності, то кожен з учасників такої власності має право укладати правочини з передання майна в заставу (якщо інше не передбачене угодою сторін), але зробити це він має право за згодою всіх учасників спільної власності.

Якщо майно перебуває в спільній частковій власності, то процес передання його в заставу буде різним залежно від того, чи передається все майно або тільки частка одного з співвласників. Якщо в заставу передається все майно, то для цього необхідна згода всіх співвласників, оскільки розпорядження майном, що перебуває в спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх його учасників. Якщо в заставу передається тільки частка одного із співвласників, то останній може розпорядитися нею тільки після виділення її в натурі. Оскільки відповідно до ст. 13 Закону України “Про заставу” договір застави повинен укладатися на письмі, то згода співвласників майна, що є предметом застави, також має бути зафіксована на письмі.

Якщо майно перебуває у колективній власності, то згідно зі ст. ЗО Закону України “Про власність” право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника, які відповідним рішенням можуть покласти окремі функції з управління колективним майном на створювані ними органи. Тобто у цих органів управління підприємства чи організації повинне бути документальне підтвердження повноважень стосовно розпорядження майном, яке є предметом застави.

Стаття 579. Заміна предмета застави

  1. Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.
  2. Якщо не настали надзвичайні обставини, за наявності яких необхідно змінити предмет застави (тобто предмет застави не знищено та не пошкоджено), то заставодавець не має права замінити предмет застави без згоди заставодержателя. Згода заставодержателя на заміну предмета застави за нормальних обставин не потрібна тільки в тому випадку, якщо в договорі застави (чи в законі) була передбачена можливість заміни предмета застави без згоди заставодержателя.

 

Стаття 580. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави

  1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
  2. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.
  3. Оскільки заставодавцем є власник закладеного майна, тому ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Незалежно від того, у кого знаходилося і як обумовлювалося в договорі питання про тягар утримання закладеного майна, ризик випадкової загибелі закладеного майна лежить на заставнику, якщо інше не було прямо передбачено договором про заставу. У випадку застави з переданням закладеного майна заставодержателю останній відповідає за повну чи часткову втрату чи пошкодження переданого йому майна. Така відповідальність є імперативною, сторони договору про заставу не мають права звільнити заставодержателя від даної відповідальності. Єдиною підставою звільнення заставодержателя від відповідальності за втрату чи пошкодження переданого йому закладеного майна може бути відсутність його провини в тому, що виникло, і виконання зобов’язання при тому ступені турботи й обачності, яка була потрібна від нього по характеру зобов’язання й умовах господарського обороту. Однак якщо мова йде про заставодержателя, що займається підприємницькою діяльністю (і про закладене майно, прийняте ним відповідно до договору застави, укладеним при здійсненні підприємницької діяльності), то єдиною підставою виключення відповідальності за втрату чи ушкодження закладеного майна можуть служити обставини непереборної сили. У цьому випадку на заставодержателя покладається тягар доказування обставин непереборної сили і причинно-наслідкового зв’язку між такими обставинами і втратою чи ушкодженням предмета застави.

  1. У випадку втрати чи ушкодження закладеного майна ЦК передбачає можливість заміни і відновлення предмета застави.

Заміна предмета застави не є імперативним обов’язком заставника.

Однак заставник, не маючи такого обов’язку, має право відновити чи замінити предмет застави. У ряді випадків це право дається заставнику незалежно від волі заставодержателя, якщо інше не передбачалося договором про заставу. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов’язаний надати рівноцінний предмет або відновити старий предмет застави, якщо це можливо.

Таке ж право дається заставнику й у випадку, якщо право власності чи господарського ведення на закладене майно припинено на підставах, встановлених законом.

Стаття 581. Страхування предмета застави

  1. Якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.

У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

  1. ЦК передбачає диспозитивне право сторін заставних правовідносин застрахувати заставне майно, якщо предмет застави не підлягає обов’язковому страхуванню. Крім того, Закон України “Про заставу” передбачає, що страхувати предмет застави заставодавець зобов’язаний за свій рахунок у повну вартості, якщо повна вартість предмета застави перевищує розмір забезпеченої заставою вимоги, то на суму не нижче цього розміру. При настанні страхового випадку заставодержатель має переважне право задоволення своїх вимог із суми страхового відшкодування.

Закладене майно є у володінні власника-заставодержателя, і ризик випадкової загибелі несе власник. Стаття 35 Закону України “Про заставу” зобов’язує заставника у випадку загибелі предмета іпотеки достроково виконати основне зобов’язання, а саме його виконання і було додатково забезпечене заставою. Отже, обов’язок по страхуванню заставного чи майна заставника повинна випливати з закону і не повинна скасовуватися з волі сторін. У такому випадку із суми страхового відшкодування заставодержатель одержить задоволення своїх вимог, забезпечених заставою нерухомості. Українське законодавство не називає страхові випадки при заставі. Можливо, мається на увазі страхування від ризиків втрати й ушкодження заставного майна.

Стаття 582. Оцінка предмета застави

  1. Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.
  2. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

1-2. Оцінка майна, що передається у заставу у відношеннях з участю комерційних банків, здійснюється з урахуванням розроблених НБУ Методичних рекомендацій до застосування комерційними банками Закону України “Про заставу”. НБУ рекомендує оцінювати заставлене майно на підставі “Методики оцінки вартості об’єктів приватизації”. У випадках, коли предметом застави є державне майно та майно утворених у процесі корпоратизації АТ, статутний фонд яких містить державну частину, необхідно обов’язкове подання звіту про експертну оцінку або письмове обрунтування ринкової вартості майна, що передається у заставу. Крім того, під час проведення оцінки таких об’єктів, що передаються в заставу, слід застосовувати такі методичні підходи, як у разі визначення примусової ліквідаційної вартості даного об’єкта. При цьому під час проведення розрахунків необхідно враховувати строк, на який надається кредит, процентну ставку за кредит і ступінь забезпечення кредиту.

Здійснення оцінки майновоге комплексу підприємства, який є предметом іпотеки, у разі його переходу до заставодержателя є обов’язковим. Така оцінка здійснюється на момент переходу цього комплексу до заставодержателя за згодою сторін, а в разі недосягнення згоди — за рішенням господарського суду, який у такому випадку повинен виходити з балансової вартості предмета застави на момент вирішення спору.

У випадках виникнення застави на підставі договору, який було укладено з урахуванням вимог постанови КМУ від 17 серпня 1995 р. “Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов’язань Уряду України, які надаються іноземними кредиторами щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами”, оцінка вартості майна, що е предметом застави, здійснюється ФДМ України, а вартості майнових прав та цінних паперів — МФ України. Така оцінка не може бути здійснена чи змінена за згодою сторін або рішенням господарського суду.

Вартість заставлених векселів оцінюється банком на основі діючої у банку методики оцінки фінансового стану позичальника з урахуванням специфіки векселя (солідарної відповідальності всіх зобов’язаних за векселем осіб). Як правило, оцінна вартість становить 60—90% від поточної вартості векселя.

Стаття 583. Сторони у договорі застави

  1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).
  2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.
  3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.
  4. Сторонами заставних правовідносин є заставодавець — особа, яка передає своє майно в заставу, і заставодержатель — особа, яка приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання зобов’язання. Сторонами можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. 11 Закону “Про заставу”).

Заставодержатель. Ним може бути тільки кредитор за забезпеченим заставою основним зобов’язанням.

Заставодавець. Заставодавцем може виступати як боржник за основним зобов’язанням, забезпеченим заставою, так і третя особа (майновий поручитель). Основна вимога до заставодавця — бути власником майна, яке передається в заставу, оскільки застава майна передбачає принципову можливість його продажу. У разі застави речі, яка не належить заставодавцю, причому кредитор не знав і не повинен був знати, що річ йому не належить, право власника підлягає захисту лише за умови, що дана річ була загублена, викрадена або вибула з володіння іншим шляхом поза його волею, у решті випадків заставне право заставодержателя зберігається, а власник речі має право вимагати відшкодування шкоди від заставодавця.

  1. Заставодавцем може бути не лише боржник за забезпеченим заставою зобов’язанням, а й третя особа — майновий поручитель. Оскільки така особа не є боржником за основним договором, її зобов’язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставленого майна, якщо інше не передбачено законом або договором. До майнового поручителя, який виконав забезпечене заставою зобов’язання, переходять усі права кредитора за цим зобов’язанням.
  2. За змістом ст. 11 Закону України “Про заставу” заставодавцем — як боржником, так і майновим поручителем — може бути підприємство чи організація, що є власником майна і має право відчужувати заставлене майно, або держава в особі уповноважених нею органів, а також підприємство чи організація, яким власником передано це майно і право застави на нього. Таку передачу може бути здійснено, зокрема, шляхом закріплення майна за юридичною особою на праві повного господарського відання на підставі законів України, установчих документів, що регулюють її діяльність, чи відповідного рішення власника майна (уповноваженого ним органу).

Статтею 11 Закону України “Про заставу” передбачено спеціальні вимоги щодо погодження деякими суб’єктами підприємницької діяльності застави їх майна з відповідними державними органами. Зокрема, порядок погодження органами приватизації умов договорів застави майна деяких підприємств, у тому числі державних, щодо яких прийнято рішення про приватизацію майна, визначено наказом Фонду державного майна України від 6 лютого 2001 р. № 163 “Про погодження органами приватизації умов договорів застави майна”.

Стаття 584. Зміст договору застави

  1. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.
  2. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).
  3. Відповідно до ст. 12 Закону України “Про заставу”, за загальним правилом, у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище, ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого зобов’язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
  4. Опис заставленого майна повинен містити індивідуальні ознаки останнього, які дозволяють встановити, яке саме майно є предметом застави, і відрізнити його від однорідних предметів. Ця вимога не стосується товарів в обороті або у переробці, оскільки вони визначаються родовими ознаками, однак у договорі має бути зазначено види товарів, якими можна замінити предмет застави. Лише за наявності зазначених умов, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, а також тих умов, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди, договір застави відповідно до вимог ст. 660 ЦК можна вважати укладеним.

Якщо предметом договору застави є вексель, то у договорі необхідно зазначити розмір кредиту (фактично — оцінну вартість заставлених векселів) або максимальний можливий розмір заборгованості за позиковим рахунком; розмір кредитної ставки; індосаменту, за яким векселі передаються в заставу; право клієнта замінювати векселі, які забезпечують кредит; право банку погасити заборгованість клієнта у разі необхідності з коштів, що надходять в оплату векселів, які забезпечують кредит, а також з інших сум клієнта, що є в банку; місце зберігання заставлених векселів.

У випадку, якщо ліквідність векселів, що знаходяться у заставі, знизилася і з’явилися сумніви щодо реалізації застави, банк може потребувати від позичальника заміни неліквідних векселів іншими, більш ліквідними. Цю умову також необхідно відобразити у договорі застави.

Оскільки застава не може існувати без основного зобов’язання, на нього також треба послатися у договорі застави.

 

Стаття 585. Момент виникнення права застави

  1. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення.
  2. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави витікає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

1-2. Договір про заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави відповідно до закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя — з моменту передання йому предмета застави, а якщо предмет передано до укладення договору — з моменту його укладення. Застава цінних паперів може відбуватися шляхом передання їх заставодержателю чи на депозит нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу договору в останньому випадку є передання цінних паперів указаним організаціям.

Стаття 586. Користування та розпоряджання предметом застави

  1. Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором і якщо це випливає із суті застави.
  2. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.
  3. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.
  4. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов’язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

1-4. Питання щодо користування та розпорядження заставним майном має дуже важливе значення, тому що майно, яке є предметом застави не вилучається з господарського обігу і має особливі споживачі властивості. У даному випадку є два підходи: майно служить як застава і у цьому випадку неможливе використання його (тобто це своєрідний арешт майна); або воно не виключається з комерційного обігу і продовжує використовуватися згідно з його споживачними якостями.

Крім того слід відрізняти питання про користування і питання про розпорядження заставним майном з точки зору суб’єктного складу. Розпоряджатися заставним майном може тільки заставодавець, оскільки він є власником цього майна. Заставодержатель, набуваючи право застави на майно, не набуває тим самим право розпорядження цим майном. Специфіка його права полягає в тому, що він може обмежити власника у межах розпорядження заставним майном. Таким чином, заставодавець зберігає право розпорядження заставленим майном, якщо інше не встановлено законом чи договором. Однак обмеження, що накладаються на право заставодавця по розпорядженню предметом застави, цим не вичерпуються. Уже в ч. 2 цієї статті право розпорядження заставленим майном істотно обмежується — заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного боргу, який забезпечений заставою. Крім того, заставодавець при продажу заставленого майна повинен попередити покупця про те, що майно заставлене, оскільки за правом слідування застава слідує за річчю Цей обов’язок продавця базується не лише на вищезгаданому законі, а й на ст. 659 ЦК України, відповідно до якої при укладенні договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на річ, що продається (у тому числі право застави). Невиконання цього правила надає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків.

Є одна сфера, при якій заставодавець зберігає право розпорядження предметом застави незалежно від волі заставодержателя — це передання заставного майна у спадкування.

У відношенні користування предметом застави можливі теж два варіанти. Користувачем заставного майна може бути або заставодавець, або заставодержатель, залежно від того, у кого знаходиться заставлене майно. Якщо заставлене майно зулишається у заставодавця, він має право користуватися майном відповідно до його призначення, в тому числі здобувати від заставленого майна плоди та доходи. Можливе обмеження цього права, якщо майно є у твердому закладі.

Якщо майно передається заставодержателю, то його право користування цим майном є не загальним правилом, а винятком. Заставодержатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, передбачених договором. Крім того на нього можливе покладення специфічного обов’язку — обов’язок здобувати від предмета застави плоди та доходи з метою погашення основного зобов’язання або в інтересах заставодавця.

Стаття 587. Обов’язки володільця предмета застави

  1. Особа, яка володіє предметом застави, зобов’язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

  1. Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.
  2. Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

1-2. Особа, яка володіє предметом застави (заставодавець чи заставодержатель), якщо інше не передбачено договором, зобов’язана:

— вживати необхідних для збереження та належного використання предмета застави заходів, включаючи проведення капітального, поточного ремонту, забезпечення раціональної експлуатації і використання, захист предмета застави від посягань і вимог третіх осіб;

— на вимогу заставодержателя страхувати за свій рахунок предмет застави на період дії заставного договору у повному обсязі від ризиків випадкової загибелі або випадкового зіпсування, якщо предмет застави не був застрахований на таких умовах;

— надавати за згодою заставодержателя аналогічне за вартістю нерухоме або інше майно у разі загибелі предмета застави чи істотного зниження його вартості;

— повідомляти заставодержателя про загрозу втрати, зіпсування чи погіршення стану предмета застави;

— повідомляти кожного наступного заставодержателя про всі попередні застави і строк виконання основних зобов’язань, пов’язаних з попередніми заставами.

У разі порушення заставодавцем обов’язків щодо виконання основного зобов’язання і щодо вжиття заходів, необхідних для збереження та належного використання предмета застави, заставодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, в тому числі шляхом звернення стягнення на предмет застави.

  1. Частина 3 статті приділяє спеціальну увагу питанню про розмір відповідальності заставодержателя (при заставі з переданням закладеного майна заставодержателю) при втраті чи ушкодженні закладеного майна. Загальний принцип зводиться до того, що заставодержатель відповідає за втрату предмета застави в розмірі його дійсної вартості. Це положення має принципове значення. Адже дійсна вартість предмета застави, за загальним правилом, вище його заставної вартості. Тому вимога про відшкодування заставнику дійсної, а не заставної вартості втраченого майна уявляється цілком обґрунтованою. Вона є імперативною і не може бути змінена сторонами в договірному порядку.

Якщо майно пошкоджене, то заставодержатель за відзначених вище обставин відповідає за пошкодження в розмірі суми, на яку внаслідок зазначеного пошкодження понизилася вартість закладеного майна. Причому, знову ж, мова йде про дійсну вартість (і дійсне знецінення) предмета застави, а не про ту заставну вартість, що була встановлена сторонами при укладанні договору про заставу.

 

Стаття 588. Наступна застава

  1. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом.
  2. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.
  3. Перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями иа задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.
  4. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того ж майна в один день, мають рівні права на задоволення вимог із заставленого майна.
  5. Заставодавець незареєстрованої застави зобов’язаний надати кожному із заставодержателів інформацію про всі попередні застави майна в обсязі, встановленому статтею 584 цього Кодексу. Заставодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов’язку.

1-5. Наступна застава є важливим правом заставника, якщо інше не передбачено попереднім договором застави. Дана умова пояснюється тим, що часто вартість об’єктів, що перебувають у заставі, значно перевищує суму основного боргу, забезпеченого заставою, і вартість закладеного майна може забезпечити декілька зобов’язань.

Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його наступна перезастава. Причому тут також на заставодавця можуть накладатися певні обмеження, які, що правда, мають дещо слабший характер, ніж при прямому відчуженні заставленого майна, і сформульовані так (ч. 1 ст. 18 Закону України “Про заставу”): “Наступна застава вже заставленого майна допускається в разі, якщо інше не передбачено законом і попередніми договорами застави”.

Головними особливостями перезастави є, по-перше, те, що заставодавець зобов’язаний повідомити кожного із заставодержателів про всі попередні застави та про характер і розмір забезпечених цими заставами вимог. Якщо заставодавець не зробив цього, то на нього покладається зобов’язання відшкодувати всі збитки, які виникли внаслідок цього у кого-небудь Із заставодержателів; по-друге, те, що при перезаставі діє так зване “право старшинства”, тобто правило, за яким вимоги заставодержателя, у якого право застави виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів. З цього загального правила Законом України “Про внесення змін в Закон України “Про заставу” від 21 жовтня 1997 р. встановлено такий виняток: “Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями застав, які зареєстровані пізніше”.

 

Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою

  1. У разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
  2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також втрат, понесених у зв’язку із пред’явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.
  3. Основним правом заставодержателя — кредитора, яке передбачене законом, є право отримати задоволення з вартості заставленого майна у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченої заставою вимоги. Закон передбачає два етапи реалізації’ цього права заставодержателя. Перший — спрямування стягнення на заставлене майно, та другий етап — реалізація заставленого майна.

2 За рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги у повному обсязі, який визначається на момент задоволення: відсотки, відшкодування збитків, неустойка, необхідні витрати по утриманню заставленого майна, витрати по стягненню. Якщо сума, отримана від продажу заставленого майна, не є достатньою для покриття вимог кредитора, він має право отримати задоволення з вартості іншого майна боржника, але вже у порядку черги, якщо інше не передбачено законом або угодою сторін. Сума, що залишається після задоволення вимог кредитора, повертається власнику заставленого майна.

 

Стаття 590. Звернення стягнення на предмет застави

  1. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
  2. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. У разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.
  4. У разі часткового виконання боржником зобов’язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.
  5. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволене в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

1-5. Порядок спрямування стягнення на заставлене майно передбачено цією статтею та ст. 36 Закону “Про заставу” — воно можливе за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо інше н’е передбачено законом чи договором, а також у беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів. Можливість беззаперечного спрямування стягнення на заставне майно на підставі виконавчого напису нотаріуса визначається Законом України “Про нотаріат”, “Переліком документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів”. Цей перелік включає стягнення заборгованості по нотаріально засвідчених правочинах, що передбачають спрямування стягнення на заставлене майно. Для отримання виконавчого напису є необхідним оригінал нотаріально засвідченої угоди (договір застави), за яким не задоволена забезпечена заставою вимога, та документи, що підтверджують беззаперечність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання. Тобто допускається безспірний порядок спрямування стягнення на заставлене майно на підставі виконавчого напису нотаріусів у будь-якому випадку, якщо це передбачено угодою сторін Проте слід враховувати, що виконавчий напис може бути застосований лише тоді, коли подані документи підтверджують беззаперечність заборгованості боржника (третьої особи). Крім того, у відносинах між юридичними особами необхідно, щоб з дня виникнення права вимоги минуло не більше одного року. При виникненні суперечки, а також у разі пропуску вказаного строку (одного року), справа належить до розглядання у суді.

Підставою для спрямування стягнення є декілька фактів. По-перше, це невиконання боржником своїх обов’язків по основному зобов’язанню, тобто невиконання основних умов зобов’язання у необхідний строк. По-друге, неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов або невиконання частини умов зобов’язання. Проте у даному випадку слід враховувати ступінь порушення або розмір тієї частини, у якій боржник не виконав свої зобов’язання. Наступною підставою є порушення заставником обов’язків по вживанню заходів, необхідних для збереження предмета іпотеки. Ця підстава для дострокового спрямування застосовується як винятковий захід у разі необхідності, яка визначається самим заставодержателем. Крім того, право спрямування стягнення на заставлене майно належить заставодержателю і тоді, коли забезпечене заставою зобов’язання боржника не виконується третіми особами, за дії яких боржник несе відповідальність.

Додатковою підставою, передбаченою законом, є випадок припинення — ліквідації або реорганізації юридичної особи — заставника. Таке право з’являється у заставодержателя незалежно від настання строку виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства чи підприємства, не менше 50% акцій якого є у державній власності, може бути здійснене лише на підставі судового рішення.

Сторони у договорі застави можуть визначити порядок переходу права власності на предмет застави до заставодержателя у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання.

Звернення стягнення на заставлені векселі у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань щодо погашення кредиту банк здійснює в порядку, передбаченому договором застави та чинним законодавством.

Якщо погашення заборгованості позичальника банку здійснюється у вигляді переходу права власності на векселі, отримання коштів за придбаними векселями можливе відповідно до вимог НБУ (пп. 7—10 гл. 1 розд. 4 Положення № 258) шляхом:

— оплати векселя платником або іншою зобов’язаною за векселем особою;

— переобліку векселя в іншому банку;

— продажу векселя;

— зарахування для погашення власних зобов’язань банку перед платником або після опротестування перед іншою зобов’язаною за векселем особою в порядку, встановленому цивільним законодавством (шляхом виставлення вимоги про залік);

— передання іншим особам як розрахунку за власними зобов’язаннями банку до або після настання терміну платежу за векселем. Звернення банком стягнення на заставлені векселі може бути здійснено шляхом:

— подання векселя до платежу зобов’язаній особі, якщо вексель отриманий за заставним або передавальним індосаментом;

— продажу векселя банком через аукціон.

Стягнення вексельної суми із солідарних боржників здійснюється з урахуванням особливостей, зазначених у п. 7, 9, 10 гл. 1 розд. 4 Положення № 258.

 

Стаття 591 Реалізація предмета застави

  1. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
  2. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову ціну предмета застави.
  3. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.
  4. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше не встановлено договором або законом.
  5. Реалізація заставленого майна є другим кроком у задоволенні вимог кредитора — заставодержателя із вартості заставленого майна. Майно, на яке спрямоване стягнення, може бути реалізоване або з аукціонів (публічні торги), або іншим способом, передбаченим угодою сторін.

Вибір способу реалізації має бути наперед передбачений сторонами у договорі. Порядок реалізації залежить головним чином від характеристик заставленого майна, його виду, властивостей та якостей, з урахуванням досить громіздкої процедури продажу заставленого майна з аукціонів (публічних торгів). Виняток складає майно державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких є у державній власності. Таке майно реалізується виключно з аукціонів (публічних торгів). Проведення аукціонів (публічних торгів) по реалізації заставленого майна регулюється “Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) по реалізації заставленого майна”.

Реалізація заставленого майна з аукціонів проводиться державними виконавцями на підставі виконавчого листа судді або наказу господарського судді, виконавчого напису нотаріуса. Реалізація майна державних підприємств і відкритих акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких є у державний власності, проводиться відповідним органом приватизації. Державний виконавець або орган приватизації є організаторами аукціону.

2-4. Строк підготовки аукціону не повинен перевищувати два місяці від дати отримання виконавчих документів організаторами аукціону.

Після отримання виконавчих документів організатор здійснює підготовку необхідних матеріалів по реалізації майна, визначає початкову вартість реалізації, готує та публікує інформацію про майно, яке належить до реалізації.

Початкова вартість заставного майна під час його реалізації визначається виходячи з оцінки майна при укладанні угоди про заставу.

У випадку проведення експертної оцінки вартості заставленого майна, що виставляється на публічні торги, строк підготовки аукціону продовжується на строк проведення експертної оцінки, але не більше ніж на один місяць.

Особи, які бажають брати участь у торгах, вносять реєстраційний внесок, розмір якого встановлюється організатором аукціону і не може перевищувати один неоподатковуваний мінімум доходів громадян і суму у розмірі 10% початкової вартості реалізованого майна. Потім переможцю аукціону ця сума зараховується у рахунок купівельної ціни, а іншим учасникам аукціону повертається протягом 10 днів після затвердження протоколу аукціону.

Покупець до проведення торгів може ознайомитися з представленим майном за місцем його знаходження.

Реалізація заставленого майна здійснюється за наявності не менше двох покупців. Торги починаються з оголошення початкової ціни реалізації. Кожна наступна запропонована ціна повинна перевищувати попередню не менше, ніж на 10%. Майно вважається проданим тому покупцю, яких запропонував на торгах найвищу ціну. Покупець-переможець зобов’язаний протягом десяти днів після закінчення торгів сплатити повну суму за виставлене майно, з урахуванням початкового внеску. На підставі акта про проведення аукціону нотаріус видає переможцю свідоцтво про придбання майна на аукціоні. Цей документ має силу правовстановлюючого документа.

Ціна майна, що реалізується на торгах, може бути знижена ліцитатором до рівня ціни, що задовольняє заставодержателя, якщо протягом трьох хвилин після оголошення початкової ціни реалізації не з’явиться покупець. Якщо після цього зниження покупець не з’являється — аукціон припиняється.

Аукціон визнається як такий, що не відбувся, у таких випадках:

— відсутність покупців;

— наявність лише одного покупця;

— несплачування переможцем аукціону суми в призначений строк.

У випадку, якщо аукціон визначається як такий, що не відбувся, заставодержатель, якщо буде згоден заставник, може залишити заставлене майно за собою за початковою ціною. У разі відмови призначається повторний аукціон, але не раніше місяця після першого аукціону. На повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути знижена у разі згоди заставника, але не більше, ніж на 30%. Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються заставодержателю.

Стаття 592. Дострокове виконання зобов’язання, забезпеченого заставою

  1. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, у разі:

1) передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;

2)   порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

3) втрати предмета застави за обставин, за які Заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.

  1. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стягнення на предмет застави:

1)  у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

2)  у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави;

3)  в інших випадках, встановлених договором.

  1. З метою захисту прав заставодержателя від незаконних дій з боку заставодавця у визначених випадках Заставодержатель наділяється правом вимагати від боржника дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою. Це право може бути реалізовано заставодержателем при погіршенні забезпечення його вимог у результаті наступних обставин: якщо предмет застави вибув із володіння заставника, у якого він був залишений, не відповідно до умов договору про заставу; якщо заставником зроблена заміна предмета застави з порушенням установлених правил; якщо предмет застави втрачений за обставин, за які Заставодержатель не відповідає, а заставодавець не відновив предмет застави чи не замінив його рівноцінним майном.
  2. За певних умов Заставодержатель має право не тільки вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов’язання, але і звернути стягнення на предмет застави, якщо ця вимога не буде виконана. Це можливо в наступних випадках: порушення заставодавцем правил про наступну заставу, наприклад, коли закладене майно повторно передане в заставу, незважаючи на заборону наступної застави, установленої попереднім договором про заставу, у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання заставним майном; до інших умов належить, наприклад, невиконання заставником обов’язків по страхуванню залишеного в нього майна, забезпеченню схоронності предмета застави; неподання заставником документів і незабезпечення умов для перевірки наявності, кількості, стану і умов збереження закладеного майна, що перебуває в заставодавця.

Крім того, заставодавець має право вимагати дострокового припинення застави при грубому порушенні заставодержателем обов’язків по страхуванню за рахунок заставодавця закладеного майна від ризиків втрати й пошкодження, забезпеченню схоронності закладеного майна і його захисту від дій третіх осіб, негайному повідомленню заставодавця про виникнення загрози, втрати чи пошкодження закладеного майна Зрозуміло, що відповідні підстави для дострокового припинення договору застави можуть з’явитися в заставодавця тільки в тому випадку, якщо відповідно до договору закладене майно знаходиться в заставодержателя.

 

Стаття 593. Припинення права застави

  1. Право застави припиняється у разі:

1)  припинення зобов’язання, забезпеченого заставою;

2)  втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3)   реалізації предмета застави;

4)  набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

  1. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.
  2. У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов’язання Заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов’язаний негайно повернути його заставодавцеві.
  3. Застава як акцесорне зобов’язання, що забезпечує основне зобов’язання, припиняється з припиненням цього основного зобов’язання. Крім відзначеного нормального порядку припинення заставного зобов’язання, частина 1 даної статті ЦК передбачений перелік спеціальних підстав припинення застави.

По-перше, підставою припинення застави може служити загибель закладеної речі чи припинення заставного права, якщо заставник у розумний строк не відновив предмет застави чи не замінив його іншим, рівноцінним майном.

По-друге, якщо до заставодержателя переходить право власності на закладене майно, що можливо лише у випадку визнання публічних торгів такими, що не відбулися, або переходу права власності на закладене майно в порядку спадкування.

По-третє, застава визнається припиненою у випадку продажу закладеного майна з публічних торгів, а також у випадку, коли продаж предмета застави виявився неможливим, оскільки торги, включаючи повторні, оголошені такими, що не відбулися, а заставодержатель протягом місяця після оголошення повторних торгів такими, що не відбулися, не скористався своїм правом залишити за собою закладене майно.

  1. При припиненні застави унаслідок виконання забезпеченого заставою зобов’язання або за вимогою заставника у зв’язку з грубим порушенням заставодержателем своїх обов’язків у відношенні предмета застави, що знаходиться у нього, заставодержатель зобов’язаний негайно повернути закладене майно заставодавцеві.

З огляду на те, що договір застави нерухомості підлягає державній реєстрації, про припинення застави повинна бути зроблена оцінка в реєстрі, у якому зареєстровано зазначений договір.

Перехід права власності чи права господарського ведення від заставника до іншої особи в результаті платного чи безоплатного відчуження цього майн? або в порядку універсального правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) не тягне припинення заставного зобов’язання, навпаки, застава зберігає свою силу. У цих випадках на місце заставника стає його правонаступник, який і несе всі обов’язки заставника, якщо інше не передбачено угодою з заставодержателем.

  1. Трапляються ситуації, коли майно заставника, що є предметом застави, переходить у порядку правонаступництва відразу до декількох осіб, наприклад, якщо в результаті реорганізації юридичної особи шляхом її поділу утворилося дві чи більш юридичні особи. За таких умов діятиме загальне правило, відповідно до якого кожний із правонаступників (набувачів майна) несе наслідки, що випливають із невиконання забезпеченого заставою зобов’язання відповідно до частини зазначеного майна, що перейшла до нього. Однак якщо предмет застави неподільний чи з інших підстав залишається в спільній власності правонаступників, вони стають солідарними заставниками.

По-іншому вирішується питання, коли майно, що є предметом застави, вилучається від заставника на тій підставі, що в дійсності власником цього майна є інша особа, або у вигляді санкцій за вчинення злочину чи іншого правопорушення. Маються на увазі випадки, коли майно витребуване в заставника законним власником цього майна за віндикаційним позовом, а також конфіскація майна, тобто безоплатне вилучення в заставодавця, що є власником майна, майна за рішенням суду (чи в адміністративному порядку) у вигляді санкції за злочин чи правопорушення.

У відзначених випадках певною мерою ущемляються і права заставодержателя, тому що він не може одержати те, на що розраховував, укладаючи договір із заставодавцем. Єдина можливість у заставодержателя — вимагати від боржника дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою.

 

  • 7. Притримання

Стаття 594. Право притримання

  1. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.
  2. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом.
  3. Кредитор має право притримати річ у себе також у разі, якщо права на неї, які виникли після передачі речі у володіння кредитора, набула третя особа.
  4. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі несе кредитор, якщо інше не встановлено законом.
  5. Притримання відповідно до ст. 546 ЦК є новим видом (способом) забезпечення виконання зобов’язання. Сутність його полягає в можливості кредитора притримувати річ, що належить боржнику, до тих пір, доки останній не виконає свої зобов’язання, або задовольнити з неї свій інтерес.

Право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК і не потребує, щоб воно було передбачено договором між кредитором та боржником. Таким чином, підставою для виникнення забезпечувального зобов’язання є закон, що повністю відповідає загальним правилам, передбаченим ст. 548 ЦК.

Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру, тому акцесорне забезпечувальне зобов’язання, яке виникає з його приводу, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна. Така відмова буде вважатися нікчемною. Поряд з тим притримання — це все ж таки право, а не обов’язок кредитора. Скористатися ним чи ні — цілком залежить від його волевиявлення.

На практиці застосування ст. 594 ЦК може викликати запитання: які вимоги можуть забезпечуватися у вигляді притримання чужого майна? За загальним правилом, притриманням речі, що підлягає передачі боржникові або особі, яка ним вказана, можуть бути забезпечені вимоги кредитора про оплату цієї речі або відшкодування пов’язаних з нею витрат або інших збитків. Звертає на себе увагу положення, згідно з яким притримання забезпечує не тільки основні зобов’язання в їх традиційному розумінні, тобто не тільки, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки і т. ін., але й похідні зобов’язання по відшкодуванню втрат та інших збитків, пов’язаних із річчю. Останні можуть забезпечуватися окремо чи у сукупності з основним зобов’язанням. Виходячи з цих положень, сплата ціни за товар за договором купівлі-продажу не є підставою для передання речі боржникові, якщо має місце наявність збитків, пов’язаних із річчю.

  1. Відповідно до частини другої статті, що коментується, забезпеченими порукою можуть бути також і інші зобов’язання, у тому числі не пов’язані з оплатою речі або відшкодуванням витрат на неї та інших збитків. Тому в ролі кредитора при притриманні може виступати перевізник за договором перевезення, який не видає одержувачу вантаж до повного розрахунку за виконане перевезення, підрядник, який не передає замовнику зроблену ним річ до сплати виконаної роботи, і т. ін.

Окремої уваги потребує питання щодо предмета права притримання.

Новий цивільний кодекс говорить про можливість притримання речі. Це позначає, що ні за яких умов предметом притримання не можуть бути визнаними майнові права, роботи, послуги і т. ін. Відповідно до ст. 179 ЦК, річчю визнається предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Речі можуть бути рухомі та нерухомі, споживані та неспоживані, індивідуально визначені та визначені родовими ознаками. До складу речей належать грошові кошти, цінні папери. Правовий режим речі розповсюджується на тварин.

Уявляється, що всі згадані об’єкти цивільних прав без винятку можуть бути предметом притримання.

Певних пояснень потребує питання щодо можливості існування нерухомості як предмета притримання. Як відомо, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (ст. 181 ЦК). Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Для того, щоб особа здійснила право розпорядження річчю, у тому числі нерухомою, вона повинна мати відповідні правомочності, іншими словами повинна бути титульним володільцем. Статтею 182 ЦК встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Сьогодні відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. (в редакції від 28 січня 2003 р.), Порядку ведення реєстру прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 28 січня 2003 р., на території нашої держави реєстрації підлягають лише права власності на нерухоме майно (зауважимо, що вказані нормативні акти на відносини щодо реєстрації прав на земельні ділянки не розповсюджуються). Здійснення такої реєстрації покладено на комунальні підприємства бюро технічної інвентаризації, які вносять записи про виникнення, існування або припинення означених прав до Реєстру прав власності на нерухоме майно. Ніяких окремих розділів (підрозділів), куди б могли вноситися відомості про державну реєстрацію інших речових прав, у тому числі права притримання, вказаний Реєстр не містить.

Таким чином, кредитор при задоволенні своїх інтересів із предмета притримання не повинен мати які-небудь державні документи, які б підтверджували його права на нерухомість, що є предметом притримання. Більш того легітимність його прав стосовно нерухомого майна встановлюється на підставі основного договору, з порушенням якого виникло право притримання. Додаткових угод між кредитором та боржником про притримання не потрібно, оскільки самі ці зобов’язання є позадоговірними.

Інтерес викликає питання щодо моменту виникнення та припинення притримувального забезпечувального зобов’язання.

Уявляється, що із тлумачення частини першої статті, яка коментується, випливає, що право на притримання виникає в кредитора з моменту прострочення виконання зобов’язання хоча б на один день (щодо строку виконання зобов’язання дивись ст. 530 ЦК та коментар до неї). Разом з тим, якщо притриманням забезпечене виконанням не основного зобов’язання про сплату вартості речі і т. ін., а, наприклад, деліктного (пов’язаного із відшкодуванням збитків, завданих властивостями речі, і т. ін.), то встановлення моменту прострочення його виконання стає неможливим, адже й сам (термін) виконання визначити не можна. У такому разі сторонам можна порадити обчислювати строк, з якого виникає право на притримання, з моменту закінчення пільгового семиденного строку на виконання зобов’язання, застосовуючи загальні правила частини другої ст. 530 ЦК; але ж необхідною умовою для цього стає пред’явлення відповідної вимоги боржникові кредитором.

До моменту виникнення права на притримання кредитор не має права залишати в себе річ, якщо його обов’язком є передання речі незалежно від виконання обов’язків боржником (сплатити її вартість, відшкодувати збитки і т. ін.). Адже це призвело б до того, що боржник, який у частині отримання речі є кредитором (ст. 509 ЦК), обґрунтовано сам би притримував грошові кошти (а вони також визнаються річчю — ст. 177 ЦК), що належать іншій стороні, оскільки притриманням забезпечується завжди взаємне зобов’язання.

Після передання речі боржнику у рамках виконання основного зобов’язання кредитор не має права ані вимагати її повернення для здійснення притримання, ані забирати її назад, навіть якщо матиме для цього реальну можливість.

Право на притримання припиняється, по-перше, у разі припинення основного зобов’язання. Це випливає з акцесорності забезпечувального зобов’язання (докладніше дивись коментар до ст. 548 ЦК). По-друге, задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК). До речі, у цьому разі можна говорити, що навпаки головне зобов’язання наслідує долі додаткового. По-третє, з інших загальних підстав припинення зобов’язань, що не суперечать природі притримання (глава 50 ЦК).

  1. Згідно з частиною третьою ст. 594 ЦК, кредитор не позбавлений права притримувати річ, що в нього знаходиться, навіть у тих випадках, коли після того, як ця річ потрапила до нього, права на неї перейшли від боржника до іншої особи.
  2. Частина третя статті, що коментується, передбачає, що за загальним правилом ризик випадкового знищення або пошкодження притриманої речі несе кредитор.

Ст. 323 ЦК встановлює загальне правило, згідно з яким ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник. Оскільки відповідно до ст. 334 ЦК звичайно право власності на майно за договором виникає з моменту його передання, то тягар ризиків щодо долі речі, які несе кредитор при притриманні, є більш-менш зрозумілим. З іншого боку, право власності на предмет притримання може виникнути в боржника й до його передання. В останньому випадку покладення ризиків випадкового знищення чи пошкодження речі на кредитора є необґрунтованим. В іншій площині не слід забувати, що притримання має місце при простроченні боржника, який по відношенню до отримання речі виступає кредитором; це позбавляє його права на стягнення збитків, що виникли внаслідок випадкової загибелі (пошкодження) речі.

 

Стаття 595. Обов’язки кредитора, який притримує річ у себе

  1. Кредитор, який притримує річ у себе, зобов’язаний негайно повідомити про це боржника.
  2. Кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини.
  3. Кредитор не має права користуватися річчю, яку він притримує у себе.
  4. Стаття, що коментується, регулює обов’язки кредитора, що здійснює притримання речі: по-перше, негайно повідомити про це боржника. “Негайно” встановлюється з урахуванням часу, необхідного для доставки документів від одного контрагента до другого, а також з урахуванням попередньої практики договірних відносин між цими кредитором та боржником.

Досить велике практичне значення такий обов’язок має, коли боржник, річ якого притримує кредитор, передає право власності на неї іншій особі. При цьому він зобов’язаний повідомити нового власника про притримання речі і про права кредитора (ст. 596 ЦК). У разі невиконання цієї вимоги навіть із приводу необізнаності про притримання, наприклад, за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК). В останньому випадку продавець, річ якого притримають, отримує право на стягнення з кредитора по забезпечувальному зобов’язанню завдані розірванням договору купівлі-продажу (зниженням цін) збитки.

Разом із тим притримувальне забезпечувальне зобов’язання та саме право притримання у зв’язку із неповідомленням про його здійснення не припиняється.

По-друге, кредитор зобов’язаний не користуватися річчю, яку він притримує у себе. Це позначає, що кредитор не має права здобувати з неї її корисні властивості. Поряд з тим він на законних підставах здійснює володіння річчю та розпорядження річчю шляхом звернення на неї стягнення (ст. 597 ЦК). Тобто кредитор стає титульним володільцем притриманої речі, хоча і з обмеженим колом повноважень.

2-3. Відповідно до частини другої статті, що коментується, кредитор відповідає за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо втрата, псування або пошкодження сталися з його вини. Значення цього положення певною мірою втрачається, оскільки відповідно до норм ст. 594 ЦК кредитор також несе ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі (докладніше див. коментар до вказаної статті).

Зіставлення цих двох статей дає змогу говорити, що кредитор не несе відповідальності тільки за винні діяння третіх осіб, результатом яких стали втрата, псування або пошкодження речі.

Звернемо увагу, що норми цивільного кодексу, які регулюють притримання, не передбачають обов’язку кредитора здійснювати схов (зберігання) речі, тому норми глави 66 ЦК, зокрема відносно обсягу відповідальності кредитора за збереження речі до притримувальних забезпечувальних зобов’язань не застосовуються.

 

Стаття 596. Розпорядження річчю, яку притримує кредитор

  1. До кредитора, який притримує у себе річ боржника, не переходить право власності на неї.
  2. Боржник, річ якого кредитор притримує, має право розпорядитися нею, повідомивши набувача про притримання речі і права кредитора.
  3. Відповідно до пункту першого даної статті до кредитора, що здійснює притримання речі боржника, право власності на неї не переходить.

Оскільки згідно зі ст. 594 ЦК предметом притримання є річ, яка підлягає передачі боржникові, тобто не обов’язково є його власністю, а виходячи із загальних засад цивільного права, боржник може до отримання речі ще й не стати її власником (докладніше див. коментар до ст. 594 ЦК), то тлумачити правила ст. 596 ЦК треба таким чином, що у кредитора право власності не виникає на підставі власне притримання, хоча може мати місце з інших підстав, не заборонених законом. Наприклад, продавець, який набув рухоме майно (річ) у власність на підставі спадкування, укладає договір купівлі-продажу цього майна, умовами якого передбачено строк передання предмета договору покупцеві, але ж він настає пізніше, ніж передбачений договором строк сплати вартості речі. У такому випадку при простроченні боржника продавець залишається власником майна і на час притримання.

Разом із тим, навіть коли кредитор притримує в себе річ, щодо якої не має права власності, наприклад, коли вона є результатом виконаних ним підрядних робіт, в силу притримання він стає титульним володільцем, до кола повноважень якого входять правомочності володіння та розпорядження притриманою річчю (правомочність користування виключена на підставі ст. 595 ЦК). По суті притримання виступає речовим правом — різновидом прав на чужі речі.

  1. Згідно з пунктом другим ст. 596 ЦК, кредитор не позбавляється права притримувати в нього річ навіть у тих випадках, коли після того, як ця річ була притримана кредитором, права на неї здобули інші особи (не боржник).

Боржник не зобов’язаний отримувати згоду кредитора на розпорядження притриманою річчю, а також повідомляти кредитора про поступку ним прав щодо речі, яка притримується.

При переданні прав на річ іншим особам боржник зобов’язаний повідомити набувача про притримання речі та права кредитора.

Невиконання цієї вимоги може мати значні юридичні наслідки. Наприклад, за договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар (ст. 659 ЦК).

Стаття 597. Задоволення вимог за рахунок речі, яку притримує кредитор

  1. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 цього Кодексу.
  2. Кредитор має право задовольнити свої вимоги до боржника у повному обсязі із вартості речі, яку він притримує у себе.

Стаття, яка коментується, має характер відсилання. Кредитор має право задовольняти свої вимоги шляхом звернення стягнення на притриману річ у порядку, передбаченому для заставних відносин (ст. 591). Тобто кредитор по аналогії із заставою не набуває автоматично прав на предмет притримання у разі невиконання забезпеченого зобов’язання. Він зобов’язаний ініціювати реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором.

Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет притримання може бути за згодою боржника та кредитора переданий (залишений) у власність кредитора за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором. Якщо сума, одержана від реалізації предмета притримання, не покриває вимоги кредитора, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК, якщо інше не встановлено договором або законом.

Проведення публічних торгів повинне здійснюватися відповідно до Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.1997 р.

Слід звернути увагу, що сама процедура звернення стягнення на предмет притримання є простішою, аніж при заставі майна, і не потребує передбачених для останньої рішення суду чи виконавчого надпису нотаріусу. Це випливає з того, що ст. 597 ЦК не відсилає нас до вказаної процедури, яка окремо закріплена ст. 590 ЦК та Законом України “Про заставу” 02.10.1992 р.

Навіть при здійсненні стягнення на притриману річ, притримання не замінюється заставою, яка є окремим способом забезпечення виконання зобов’язань. Відмінність цих двох інститутів цивільного права можна простежити в наступному:

— по-перше, підставою виникнення права застави є, як правило, договір і, як виняток, пряма вказівка закону. Підставою ж виникнення притримання є саме останнє. Це за своєю природою — позадоговірне зобов’язання, хоча воно може бути додатково закріплено в договорі (докладніше див. ст. 594 ЦК та коментар до неї);

— по-друге, притримання не має такої невід’ємної ознаки застави, як право слідування. Навпаки, вибуття з фактичного володіння кредитора припиняє право притримання. На відміну від заставодержателя при закладі кредитор не наділений правом витребування предмет притримання у третьої особи.

 

Глава 50.     Припинення зобов’язання

Стаття 598. Підстави припинення зобов’язання

  1. Зобов’язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
  2. Припинення зобов’язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
  3. Стаття, що коментується, як і інші норми гл. 50 ЦК, поширюється на всі види зобов’язань, незалежно від підстав їх виникнення, тобто норми цієї глави є загальними стосовно зобов’язань з договорів, унаслідок заподіяння шкоди та інших позадоговірних зобов’язань.

Слід зазначити, що додаткові підстави для припинення зобов’язань містяться в главах про окремі види зобов’язань, у тому числі договорів. Ці ж питання регулюються і за межами ЦК — іншими законами й іншими правовими актами.

Припинення — остання стадія існування зобов’язання, із завершенням якої первісний юридичний зв’язок між сторонами, виражений у конкретному зобов’язанні, утрачається. Ця поняття, яке охоплює як випадки, коли припинення здійснюється за волею сторін (наприклад, за домовленістю сторін — ст. 604 ЦК та ін.), так підстави, які не залежать від волі сторін (припинення зобов’язання смертю фізичної особи — ст. 608 ЦК).

Припинення зобов’язання не виключає того, що з прямого зв’язку з ним між сторонами виникає нове зобов’язання, мета якого за загальним правилом — усунути виниклий дисбаланс у взаєминах сторін (див. главу 83 ЦК).

Стаття, що коментується, розрізняє два види припинення зобов’язань: повне і часткове. Перше може мати місце при будь-якому зобов’язанні, у той час як часткове — лише в окремих випадках. Наприклад, у договорі постачання передбачено доставку товарів на склад покупця транспортом постачальника Тим самим наявні два зобов’язання постачальника: по-перше, передати, по-друге, доставити. Якщо сторони дійдуть угоди, за якою умову про доставку буде замінено передачею товару безпосередньо на складі постачальника (“самовивозом”), з первісного зобов’язання збережеться тільки перша, що складала раніше частини зобов’язання поставити товар.

Частина 2 статті, що коментується, передбачає можливість припинення зобов’язань на вимогу однієї із сторін. Однак необхідною умовою для цього є визначеність у законі підстав для однобічного припинення зобов’язання. Згідно зі ст. 615 ЦК у разі порушення зобов’язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом (наприклад, п. 4 ч. 1 ст. 708 ЦК — у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов’язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару, покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми). Внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов’язання або воно припиняється.

Право сторін стосовно до припинення повністю або частково договірних зобов’язань виражається в принципі “воля договорів” (див. ст. 627 ЦК і коментар до неї), що не виключає можливості встановлення в законі заборони припиняти визначені зобов’язання за згодою сторін. Отже, ця заборона стосується і його часткового припинення (наприклад, у відношенні припинення виплати відсотків).

Пункт 1 коментованої статті містить відкритий перелік підстав припинення зобов’язання. Зокрема, такі додаткові підстави виділяються в главах, присвячених окремим видам договорів. Наприклад, ст. 1008 ЦК передбачено припинення договору доручення, крім іншого, у випадку визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім.

Крім того, і сторонам надано можливість у момент укладення договору доповнити зазначений перелік підстав для однобічного розірвання.

  1. Частина 2 статті, що коментується, охоплює дві ситуації припинення договору з волі однієї зі сторін. При першій воля сторони має потребу в санкції з боку суду. Друга ситуація пов’язана з визнанням за стороною права відмовитися від виконання зобов’язання і тим самим самостійно припинити зобов’язання. Розходження між зазначеними ситуаціями виявляються, крім іншого, у визначенні часу, з якого зобов’язання визнається припиненим: з моменту винесення рішення — при першій ситуації і з моменту, коли контрагенту стало відомо про відмовлення сторони від виконання, — при другій.

 

Стаття 599. Припинення зобов’язання виконанням

І. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

  1. Під виконанням зобов’язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов’язків, що випливають із зобов’язання. Сутність належного виконання розкривається ст. 526 ЦК (див. коментар). За своїм характером це поняття включає належних кредитора і боржника, належні час, предмет, місце і спосіб виконання. Виконання зобов’язання є “ідеальною” підставою його припинення. Власне кажучи, зобов’язання для того і встановлюються (як договором, так і законом), щоб бути згодом виконаними. При чому закон встановлює, що припинення зобов’язання спричиняє не будь-яке, а лише належне його виконанням. Тому зі статті, що коментується, випливає, що неналежне виконання не припиняє зобов’язання. У подібних випадках воно доповнюється зобов’язанням відшкодувати збитки і (чи) сплатити неустойку та іншими зобов’язаннями, які виникають внаслідок порушення зобов’язання (див. главу 51 ЦК).

Зобов’язання виникають між їх учасниками з метою задоволення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов’язань, які набувають форми їхніх принципів. Для учасників зобов’язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основну мету зобов’язання. Але саме досягнення цієї мети пов’язується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим “якісним” показникам, які загалом можна об’єднати поняттям належного виконання. Загальні правила щодо предмета виконання, міста, способу виконання у ЦК закріплені в главі 48 ЦК.

Особливість статті, що коментується, полягає в тому, що вона застосовна рівною мірою до виконання обов’язків не тільки боржника, але й кредиторських обов’язків.

 

Стаття 600. Припинення зобов’язання переданням відступного

  1. Зобов’язання припиняється за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо).  Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.
  2. Відступне як спосіб припинення зобов’язань, уперше введено у ЦК. Зміст відступного полягає в наділенні боржника за згодою кредитора можливістю, зберігаючи зобов’язання, замінити первісний предмет виконання іншим. Відступне — це передання замість виконання зобов’язання певного майна, сплата певної суми грошей тощо Зазначеній можливості протистоїть обов’язок кредитора прийняти відступне, маючи на увазі, що відхилення від прийняття виконання означає прострочення кредитора і відповідно обумовлює настання зазначених в ст. 613 ЦК (див. коментар до неї’) наслідків.

Угода про відступне, як правило, укладається вже в ході виконання зобов’язання, у тому числі і після закінчення зазначеного в зобов’язанні строку виконання.

Перелік умов, що міститься в статті відступного, приблизний (мова йде про розмір, строки й порядок передання відступного). Відсутність якого-небудь з них не обумовлює визнання правочину неукладеним, якщо тільки про розмір, термін і порядок надання відступного можна зробити висновок із тексту первісного зобов’язання.

Відступне не слід змішувати з новацією. Відступне передбачає повне припинення юридичного зв’язку між сторонами. Тим часом при новації (див. ст. 604 ЦК і коментар до неї) відбувається заміна первісного зобов’язання, що припинило свою дію.

 

Стаття 601. Припинення зобов’язання зарахуванням

  1. Зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.
  2. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
  3. Зарахування являє собою спосіб припинення зобов’язання, якому в даний час надається особливе значення: широке його використання служить одним із засобів скорочення необхідної для обігу грошової маси, ліквідації неплатежів за передані товари, виконані роботи і надані послуги.

Особливість зарахування полягає в тому, що воно може припинити одразу два зустрічні зобов’язання — за умови рівності розміру вимог. Якщо ж зустрічні вимоги нерівні, то може мати місце часткове зарахування: більше за розміром зобов’язання продовжує існувати у частині, що перевищує менше.

Зарахування можливе за наявності таких умов:

— зустрічність вимог. Це означає, що сторони одночасно беруть участь у двох зобов’язаннях і при цьому кредитор за одним зобов’язанням є боржником в іншому зобов’язанні;

— однорідність вимог (гроші, однорідні речі). При цьому слід мати на увазі, що сторони з метою проведення зарахування своєю угодою не можуть змінювати предмет вимог (наприклад, оцінити речі в грошах). Така штучна “однорідність” не має правового значення, і зарахування неможливе. Однорідність повинна виявлятися й у природі зобов’язань;

— “дозрілість” вимог. Необхідно, щоб строк виконання зобов’язань або вже настав, або був визначений моментом запитання, або щоб термін не був вказаний взагалі, тобто виконання можна було вимагати в будь-який момент;

— ясність вимог. Припускається, що між сторонами немає спору відносно характеру зобов’язання, його змісту, умов виконання і т. ін. Якщо одна сторона звернулася із заявою про зарахування, а інша сторона зобов’язання протиставить цій вимозі заперечення відносно характеру, терміну, розміру виконання тощо, то в такому випадку спір підлягає судовому розгляду і зарахування можливе лише за рішенням суду (господарського суду).

Спеціальне правило щодо зарахування при відступленні вимог міститься в ст. 603 ЦК (див. коментар до неї).

  1. Можливість зарахування за заявою однієї зі сторін разом з тим означає неприпустимість заперечування зарахування з мотивів незгоди іншої сторони.

Принципова схема зарахування зустрічних вимог передбачає існування двох зобов’язань, що збігаються по складу сторін. Однак немає перешкод до одночасного зарахування декількох зобов’язань кожної зі сторін, а також до зарахування одночасно по зобов’язаннях трьох і більше учасників. Прикладом останнього може служити можливість пред’явлення до зарахування вимог боржника до фактора, заснованих на його договорі з клієнтом (див. ст. 1085 ЦК та коментар до неї).

 

Стаття 602. Недопустимість зарахування зустрічних вимог

  1. Не допускається зарахування зустрічних вимог:

1) про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або  смертю;

2) про стягнення аліментів;

3) щодо довічного утримання (догляду);

4) у разі спливу позовної давності;

5) в інших випадках, встановлених договором або законом.

  1. В деяких випадках зарахування не допускається. Ці випадки встановлюються ЦК, іншими законами. Слід зазначити, що зарахування по таких вимогах як таке не може бути здійснено ані за заявою однієї із сторін, ані за їх згодою.

 

Стаття 603. Зарахування у разі заміни кредитора

  1. У разі заміни кредитора боржник має право пред’явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.
  2. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред’явлення вимоги.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред’явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов’язок до пред’явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.

  1. Кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок обставин, передбачених ст. 512 ЦК. Однією з таких підстав є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов’язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред’явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов’язок до пред’явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання. Ув’язування дозрівання боргу з моментом повідомлення пояснюються тим, що саме він породжує наступні дії боржника (пред’явлення відповідної вимоги до зарахування).
  2. Стаття заснована на визнанні таким, що мало місце, відступлення права вимоги старого кредитора до нового. При цьому заява про зарахування боржника означає одночасно, що тим самим кредитором було виконано вимогу ч. 2 ст. 516 ЦК (див. коментар до неї).

 

Стаття 604. Припинення зобов’язання за домовленістю сторін і.   Зобов’язання припиняється за домовленістю сторін.

  1. Зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація).
  2. Новація не допускається щодо зобов’язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.
  3. Новація припиняє додаткові зобов’язання, пов’язані з первісним зобов’язанням, якщо інше не встановлено договором.

1-4. Домовленість сторін також може служити підставою припинення зобов’язання. Теорія і практика розрізнюють три види підстав такого типу. Це новація, звільнення від боргу і відступне.

Новація — це угода сторін про те, що первісне зобов’язання припиняється, а між його учасниками виникає нове зобов’язальне правовідношення. Як правило, воно відрізняється від попереднього своїм змістом (характером прав і обов’язків, їх обсягом, порядком виконання тощо). Так, наприклад, ст. 1158 ЦК передбачає можливість за домовленістю сторін трансформування боргу, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, в позикове зобов’язання.

Для того, щоб новація відбулася, сторони повинні обумовити у своїй угоді припинення зобов’язання, що раніше діяло, і заміну його новим зобов’язанням.

Оскільки нове зобов’язання скасовує старе, то новація припиняє всі додаткові зобов’язання, що забезпечують виконання колишнього зобов’язання, якщо сторони не обумовили, що ті продовжують свою дію. Однак якщо має місце не новація, а проста зміна якоїсь умови договору (наприклад, подовження терміну його дії), то додаткові зобов’язання свою дію зберігають.

Основна особливість новації, що дозволяє відрізнити її від відступлення права вимоги і переведення боргу, полягає в тому, що при ній відбувається заміна зобов’язання: місце зобов’язання, що припинило своє існування, займає нове. Неодмінна вимога до новації — збереження суб’єктного складу зобов’язання (у первісному і знову виниклому зобов’язанні виступають той же кредитор і той же боржник).

Для здійснення новації необхідно, щоб і первісне, і нове зобов’язання були дійсними. Якщо в силу яких-небудь зазначених у законі підстав первісне зобов’язання повинне вважатися недійсним, то таким же буде і нове. Якщо недійсним є тільки нове зобов’язання, новація визнається такою, що не здійснилася, і відповідна сторона залишається зв’язаною первісним зобов’язанням.

Новація може торкнутися різних елементів зобов’язання, включаючи саму його модель. На стороні, що посилається на новацію, лежить обов’язок у випадку суперечки довести угоду з цього приводу з іншою стороною зобов’язання.

Заборона новації що міститься в ч. З статті, що коментується, виражена імперативною нормою, унаслідок чого угода про новацію в зазначених випадках повинна бути визнано недійсним. Це пов’язано з особливими обставинами, які характеризують вимогу кредитора в такому зобов’язанні.

 

Стаття 605. Припинення зобов’язання прощенням боргу

  1. Зобов’язання припиняється внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов’язків, якщо це не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора.
  2. Нова для цивільного права підстава виникнення зобов’язання — прощення боргу відрізняється тим, що не передбачає зустрічного задоволення; у противному разі могла б іти мова тільки про новацію. Звільнення від боргу виражається у формі звільнення кредитором боржника від майнового обов’язку. Оскільки звільнення від боргу є різновидом припинення зобов’язання угодою сторін, то можливе воно тільки зі згоди кредитора. Боржник має право заперечувати проти зняття з нього боргу, але тільки доти, доки не настав строк виконання зобов’язання. Якщо строк виконання зобов’язання настав, то боржник або має виконати зобов’язання, або зобов’язаний прийняти звільнення від боргу. Прощення боргу одним із контрагентів не звільняє його від виконання зустрічного обов’язку (так, прощення боргу у вигляді сплати квартирної плати не звільняє наймодавця від проведення капітального ремонту, що лежить на ньому в силу договору).

Прикладом неприпустимості прощення боргу у зв’язку з порушенням прав третіх осіб, про яке мова йде статті, що коментується, може служити здійснення його при майбутньому визнанні кредитора неспроможним (банкрутом). Відповідні положення, покликані уникнути прощення боргу, містяться, зокрема, у Законі України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

 

Стаття 606. Припинення зобов’язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі

  1. Зобов’язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.
  2. Збіг боржника з кредитором в одній особі може відбуватися по різних підставах. Найбільш розповсюджений випадок такого збігу має місце при універсальному правонаступництві. Щодо юридичних осіб мається на увазі їхня реорганізація у формі злиття (юридичної особи, що існували до реорганізації були різними сторонами в тому самому зобов’язанні) або приєднання (збережена і приєднана юридичні особи виступали відповідно боржником і кредитором того самого зобов’язання). Аналогічна ситуація можлива і стосовно громадян, коли як кредитор і боржник у зобов’язанні виступали майбутній спадкоємець і спадкодавець.

 

Стаття 607. Припинення зобов’язання неможливістю його виконання

  1. Зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
  2. Неможливість виконання, тобто здійснення дій, що складають зміст зобов’язань, може бути як фактичною, так і юридичною. Стаття, що коментується, передбачає неможливість виконати зобов’язання в натурі в силу різних обставин фактичного характеру, зокрема загибелі індивідуально визначеної речі, що складає предмет зобов’язання. Неможливість виконання припиняє зобов’язання, якщо вона викликана обставинами, за які боржник не відповідає (наприклад, вина кредитора — ст. 616 ЦК і т. ін.). Якщо ж неможливість виконання виникла внаслідок порушення боржником зобов’язання, то воно не припиняється, а трансформується в додаткові обов’язки (відшкодувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо).

Неможливість виконання розрізняється за часом її виникнення: вона може бути первісною, тобто існувала в момент, коли зобов’язання повинне було виникнути, і наступною, що настала вже в період дії зобов’язання. Стаття, що коментується, має на увазі тільки наступну неможливість виконання, оскільки при первісній зобов’язання взагалі визнається невиниклим.

За відсутності своєї вини, кредитор має право вимагати повернення виконаного за договором. Таке рішення відповідає положенням глави 83 ЦК, тому що боржник у зазначеному випадку виявляється в положенні особи, яка безпідставно збагатилося.

Стаття не поширюється на грошові зобов’язання, оскільки до них незастосовне поняття неможливості виконання в натурі.

 

Стаття 608. Припинення зобов’язання смертю фізичної особи

  1. Зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою.
  2. Зобов’язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов’язаним з особою кредитора.
  3. Стаття виходить із необхідності застосування того самого вихідного принципу у випадку смерті як кредитора, так і боржника. В основі зазначеної статті лежить принцип неможливості передання особистих немайнових прав і інших нематеріальних благ (див. ст. ст. 201, 269 ЦК і коментар до них) через те, що особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
  4. Дія загального правила, закріпленого в статті, у ряді випадків обмежується спеціальними нормами. Наприклад, стосовно смерті фізичної особи — наймача закон передбачає, що договір найму припиняється, якщо інше не встановлено договором (див. ст. 781 ЦК).

Стаття 609. Припинення зобов’язання ліквідацією юридичної особи

  1. Зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли   законом   або   іншими   нормативно-правовими   актами   виконання   зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.
  2. Відповідно до ч. 1 ст. 104 ЦК, юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. На відміну від попередньої ситуації, передбаченої ст. 608 ЦК, де можливо правонаступництво по певних видах зобов’язань, таке припинення є загальним правилом. Ліквідація юридичної особи (боржника або кредитора) за загальним правилом служить підставою припинення зобов’язання. Виняток складають випадки, прямо передбачені законом (наприклад, вимоги потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю, в порядку правонаступництва переходять до вищестоящої організації або до організації, вказаної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).

 

Глава 51.  Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання

 

Стаття 610. Порушення зобов’язання

  1. Порушенням зобов’язання  є   його   невиконання   або виконання   з   порушенням  умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).
  2. Стаття 526 ЦК встановлює загальні вимоги щодо виконання зобов’язання: зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Отже, зобов’язання вважається порушеним у випадку або повного його невиконання або неналежного виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання. Так, наприклад, постачальник вважається таким, що порушив зобов’язання як тоді, коли він взагалі не поставив передбачений договором товар, так і тоді, коли він хоча і поставив товар, але нижчої ніж обумовлена договором якості, або з простроченням, або не в обумовлене договором місце тощо.

Оскільки зобов’язальне правовідношення є відносним і його учасники є завжди чітко визначеними (див. ст. 510 ЦК і коментар до неї), порушником зобов’язання у більшості випадків є одна з його сторін. Третя особа (тобто особа, яка не є учасником зобов’язання) може бути його порушником лише у випадку, коли на неї покладено виконання зобов’язання в цілому або в частині (див. ст. 618 ЦК і коментар до неї).

 

 

Стаття 611. Правові наслідки порушення зобов’язання

  1. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема:

1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору;

2)  зміна умов зобов’язання;

3)  сплата неустойки;

4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

  1. Порушення зобов’язання однією стороною зобов’язання, як правило, порушує інтереси другої його сторони. Стаття, що коментується, визначає можливі наслідки порушення зобов’язання, метою яких є захист інтересів постраждало!’ сторони. До них, зокрема, належать: припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від нього (див. ст. 615 ЦК і коментар до неї) або розірвання договору (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї), зміна умов зобов’язання (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї), сплата неустойки (див. ст. 624 ЦК і коментар до неї), відшкодування збитків та моральної шкоди (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї).

Слід враховувати, що передбачені цією статтею правові наслідки порушення зобов’язань не є однорідними за своєю правовою природою. Сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди є мірами відповідальності І застосовуються, за загальним правилом, при наявності вини порушника (див. ст. 614 ЦК і коментар до неї). Припинення зобов’язання і зміна його умов не є мірами відповідальності і, отже, застосовуються незалежно від вини порушника зобов’язання.

Конкретні правові наслідки порушення того чи іншого зобов’язання визначаються ЦК, іншими актами цивільного законодавства або договором.

 

Стаття 612. Прострочення боржника

  1. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
  2. Боржник, який прострочив виконання зобов’язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення.
  3. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов’язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
  4. Прострочення боржника не настає, якщо зобов’язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.
  5. Частина 1 статті, що коментується, дає визначення прострочення боржника. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він або взагалі не приступив до виконання зобов’язання, або хоча і приступив, але не виконав його у встановлений договором чи законом строк. При цьому треба враховувати, що у зобов’язаннях, у яких кожна із сторін має і права і обов’язки, відповідно, кожна із сторін є водночас і кредитором і боржником: кредитором відносно того, що вона має вимагати від іншої сторони, і боржником відносно того, що вона має вчинити на користь другої сторони. Отже, для того, щоб правильно визначити правові наслідки прострочення, необхідно чітко встановити, в якості боржника чи кредитора діє сторона, яка прострочила.
  6. Внаслідок прострочення на боржника покладається, по-перше, обов’язок відшкодувати кредитору завдані простроченням збитки (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї) і, по-друге, ризик випадкової (тобто такої, що настала без вини боржника) неможливості виконання зобов’язання. Отже, частина 2 статті, що коментується, встановлює виняток із загального правила, відповідно до якого особа, яка порушила зобов’язання, відповідає лише за наявності вини і звільняється від відповідальності, якщо порушення зобов’язання сталося внаслідок випадку або непереборної сили (див. ст. ст. 614, 617 ЦК і коментар до них). Боржник, який прострочив виконання, відповідає за неможливість виконання, що настала після прострочення, незалежно від своєї вини.
  7. У деяких випадках строк виконання зобов’язання має вирішальне значення для його сторін (сторони). У таких випадках прострочення виконання зобов’язання боржником може мати наслідком втрату кредитором інтересу у його подальшому виконанні. Так, наприклад, очевидно, що весільне плаття має бути пошите до дня весілля, і якщо боржник (ательє) прострочить його пошив, подальше виконання втрачає інтерес для замовника. У цьому випадку кредитор має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування завданих збитків (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї).
  8. Не вважається простроченням боржника затримка у виконанні зобов’язання, зумовлена простроченням кредитора (див. ст. 613 ЦК і коментар до неї).

 

Стаття 613. Прострочення кредитора

  1. Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов’язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку.

Кредитор також вважається таким, що прострочив, у випадках, встановлених частиною четвертою статті 545 цього Кодексу.

  1. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок, виконання зобов’язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.
  2. Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання.
  3. Боржник за грошовим зобов’язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.
  4. Основним обов’язком кредитора у будь-якому зобов’язанні є своєчасне прийняття належного виконання. Крім того, досить часто в силу договору, закону або суті зобов’язання на кредитора покладається вчинення певних дії, без яких боржник не може виконати свої’ обов’язки. Так, наприклад, підрядчик не може виконувати договір підряду на капітальне будівництво, поки замовник не надасть йому погоджену у встановленому порядку проектну документацію. Отже, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він або відмовився прийняти запропоноване боржником належне виконання, або не вчинив необхідних дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов’язку.

Прийняття виконання має бути належним чином посвідчене кредитором (див. ст. 545 ЦК і коментар до неї). Отже, кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути боржнику борговий документ або видати розписку у виконанні (ч. 4 ст. 545 ЦК).

  1. Час прострочення кредитора відповідно продовжує строк виконання зобов’язання боржником у разі, якщо прострочення виявилося у невчиненні кредитором дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов’язок. У практиці може виникнути ситуація, коли невелике прострочення кредитора може об’єктивно зумовлювати набагато більш тривале прострочення боржника. Так, наприклад, невиконання в силу прострочення замовника певних видів будівельних робіт до настання несприятливих погодних умов може зробити об’єктивно неможливим їх виконання підрядчиком протягом всього часу, поки тривають ці несприятливі умови. Отже, співвідношення часу прострочення кредитора і часу зумовленої ним затримки виконання зобов’язання боржником має вирішуватися у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин справи.
  2. Кредитор, який допустив прострочення, повинен відшкодувати боржнику завдані простроченням збитки. Кредитор звільняється від відшкодування збитків лише у разі, якщо він доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням було покладено прийняття виконання.
  3. Відповідно до встановленого ст. 536 ЦК загального правила, за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти. Утім, за час прострочення кредитора боржник за грошовим зобов’язанням проценти не сплачує. Так, наприклад, у випадку, коли затримка розрахунку з боку боржника зумовлена тим, що кредитор не повідомив боржнику про зміну своїх платіжних реквізитів, має місце прострочення кредитора, і, отже, боржник не повинен сплачувати проценти за час цієї затримки.

 

Стаття 614. Вина як підстава відповідальності за порушення зобов’язання

  1. Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання.

  1. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання.
  2. Правочин, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання, є нікчемним.
  3. Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що її головною метою є не покарання правопорушника, а відновлення порушених прав і інтересів постраждало!’ сторони. У зв’язку з цим, вина не є неодмінною умовою відповідальності за порушення зобов’язання: договором або законом може встановлюватися відповідальність боржника незалежно від його вини.

Утім, якщо інше не передбачене договором або законом, відповідальність за порушення зобов’язання настає за наявності вини порушника.

Цивільний кодекс не містить визначення вини, а дає визначення невиновності: особа вважається невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Таке визначення є недостатньо конкретним, оскільки не містить критерію достатності вжитих боржником із метою належного виконання зобов’язання заходів. Відповідно до ст. 509 ЦК, зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Виходячи з цих засад має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов’язання при тому ступіні турботливості й обачності, що вимагалася від неї за характером зобов’язання й умовами обороту.

Якщо особа доводить відсутність своєї вини, порушення зобов’язання визнається таким, що сталося внаслідок випадку, і, якщо інше не передбачено договором або законом, відповідальність боржника не настає.

Утім, треба враховувати, що залежно від вини застосовуються лише ті наслідки порушення зобов’язання, які є мірами відповідальності, а застосування інших наслідків не залежить від вини (див. ст. 611 ЦК і коментар до неї).

  1. Частина 2 статті, що коментується, встановлює презумпцію вини: особа, яка порушила зобов’язання, вважається винною, поки не доведе відсутність своєї вини.
  2. Частина 3 статті, що коментується, встановлює нікчемність правочину, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання. Відповідно до принципів розумності та справедливості, сенс цього положення полягає в неприпустимості повного усунення попередньою угодою відповідальності за порушення зобов’язання. Однак слід враховувати, що на практиці буває досить складно, а в деяких випадках неможливо відрізнити умисне порушення зобов’язання від грубо-необережного його порушення.

 

Стаття 615. Одностороння відмова від зобов’язання

  1. У разі порушення зобов’язання однією стороною друга сторона має право частково або в повному обсязі відмовитися від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом.
  2. Одностороння відмова від зобов’язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов’язання.
  3. Внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання частково або у повному обсязі відповідно змінюються умови зобов’язання або воно припиняється.
  4. Одностороння повна або часткова відмова від зобов’язання є одним із можливих наслідків порушення зобов’язання (див. ст. 611 ЦК і коментар до неї). За своєю правовою природою одностороння відмова від зобов’язання є засобом захисту постраждало!’ сторони, але не є мірою відповідальності. Отже, одностороння відмова від зобов’язання може застосовуватися незалежно від вини порушника, але лише у випадках, встановлених договором або законом. Одностороння відмова від зобов’язання відбувається внаслідок самого факту її здійснення і не потребує звернення до суду.

Сторона, яка відмовляється від зобов’язання, повинна сповістити про це другу сторону. Порядок здійснення односторонньої відмови у тих чи інших зобов’язаннях може визначатися ЦК і іншими актами цивільного законодавства.

  1. Якщо сторона, яка порушила зобов’язання, є винною у його порушенні (див. ст. 614 ЦК і коментар до неї), відмова (повна або часткова) постраждалої сторони від зобов’язання не звільняє порушника від відповідальності (відшкодування збитків, моральної шкоди, сплати неустойки).
  2. Одностороння повна або часткова відмова від зобов’язання тягне, відповідно, або зміну його умов, або його припинення.

 

Стаття 616. Правові наслідки порушення зобов’язання з вини кредитора

  1. Якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника.
  2. Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника, якщо кредитор умисно або з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов’язання, або не вжив заходів щодо їх зменшення.
  3. Формулювання частини 1 статті, що коментується, є неточним. Якщо порушення зобов’язання є наслідком винних дій лише кредитора, то між поведінкою боржника і порушенням зобов’язання немає причинного зв’язку, і, отже, боржник взагалі не несе відповідальності.

Зменшення розміру збитків та неустойки, що стягуються з боржника, є обов’язком суду і здійснюється ним тоді, коли порушення зобов’язання є наслідком винної поведінки обох сторін зобов’язання: боржника і кредитора.

  1. Відповідно до принципів розумності і справедливості на кредитора покладається обов’язок вживати необхідних заходів щодо зменшення розміру збитків, завданих йому порушенням зобов’язання, але, у всякому разі, не сприяти їх збільшенню. Невиконання кредитором цього обов’язку може бути підставою для зменшення судом розміру збитків та неустойки, що стягуються з боржника. На відміну від частини 1 статті, що коментується, зменшення розміру збитків або неустойки в цьому випадку є правом, а не обов’язком суду.

 

Стаття 617. Підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання

  1. Особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
  2. Стаття, що коментується, конкретизує положення ст. 614 ЦК щодо відповідальності за вину (див. ст. 614 ЦК і коментар до неї).

Порушення зобов’язання за відсутності вини називається випадком. Для того, щоб довести наявність випадку, особа має довести відсутність своєї вини. Але, як зазначалося (див. коментар до ст. 614 ЦК), вина не є неодмінною умовою відповідальності за порушення зобов’язань і, отже, договором або законом може бути встановлена відповідальність порушника і за відсутності його вини, тобто за випадок.

В абзаці 2 статті, що коментується, окремо підкреслюється, що не вважаються випадком такі найбільш поширені в практиці виправдовування боржника як, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання або відсутність у боржника необхідних коштів тощо.

Непереборною силою називається надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (див. ст. 263 ЦК і коментар до неї). У комерційному обігу непереборна сила часто називається форс-мажором. У випадку, якщо порушення зобов’язання сталося внаслідок непереборної сили, відсутня не лише вина порушника, але й, як правило, причинний зв’язок між його поведінкою і порушенням зобов’язання. Отже, непереборна сила звільняє боржника від відповідальності за порушення зобов’язання у всіх випадках, крім випадків, прямо передбачених законом.

 

Стаття 618. Відповідальність боржника за дії інших осіб

  1. Боржник відповідає за порушення зобов’язання іншими особами, на яких було покладено його виконання (стаття  528  цього  Кодексу),   якщо  договором  або  законом  не  встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.
  2. Відповідно до ст. 528 ЦК, виконання зобов’язання може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто. У цьому разі кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою (див. ст. 528 ЦК і коментар до неї).

Третя особа, яка виконує за боржника його зобов’язання або окремі обов’язки, що його складають, не замінює боржника і не стає додатковим боржником. Кредитор не вступає з такою третьою особою ні в які правовідносини, і, отже, за загальним правилом, зобов’язаною особою перед кредитором залишається первісний боржник, який цілком відповідає перед ним за належне виконання всіх своїх обов’язків, в тому числі за їх невиконання або неналежне виконання залученими ним третіми особами.

Відповідальність боржника за порушення зобов’язання залученими для його виконання третіми особами настає в повному обсязі, відповідно до правил, встановлених цією главою кодексу.

Договором або законом можуть встановлюватися винятки, коли відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання покладається не на боржника, а на залученого ним безпосереднього виконавця. Відповідальність виконавця в цьому випадку настає відповідно до загальних правил, встановленими цією главою кодексу.

 

Стаття 619. Субсидіарна відповідальність

  1. Договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи.
  2. До пред’явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред’явити вимогу до основного боржника.

Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред’явлену вимогу, кредитор може пред’явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

  1. Кредитор не може вимагати задоволення своєї вимоги від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника.
  2. Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред’явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред’явлення позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора.

  1. Відповідно до частини 1 статті, що коментується, субсидіарна (додаткова) відповідальність виникає у випадках, передбачених договором або законом. Суть субсидіарної відповідальності полягає у залученні поряд з основним боржником додаткового (субсидіарного) боржника. Так, наприклад, відповідно до п. З .ст. 39 Закону України “Про підприємства в Україні”, казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність за його зобов’язаннями несе власник.

Субсидіарну відповідальність треба відрізняти від солідарного обов’язку боржників (див. ст. 543 ЦК і коментар до неї). Усі солідарні боржники є основними боржниками, у зв’язку з чим кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Субсидіарну відповідальність треба також відрізняти від заміни кредитора шляхом переведення боргу (див. ст. 520 ЦК і коментар до неї). При переведенні боргу відбувається заміна первісного боржника іншою особою, яка займає його місце, і, отже, додатковий боржник при цьому не з’являється.

Субсидіарна відповідальність відрізняється від покладення боржником виконання зобов’язання на третю особу (див. ст. 528 ЦК і коментар до неї). При покладенні виконання зобов’язання на третю особу ця особа не стає боржником і, за загальним правилом, не несе відповідальності перед кредитором (див. ст. 618 ЦК і коментар до неї).

  1. До пред’явлення вимоги додатковому (субсидіарному) боржнику кредитор повинен в обов’язковому порядку звернутися з цією вимогою до основного боржника, навіть у тому випадку, коли є очевидним, що основний боржник цю вимогу не виконає.

Лише у випадку, коли основний боржник у розумний строк або взагалі не дав відповіді на пред’явлену вимогу, або відмовився задовольнити вимогу кредитора в цілому, або задовольнив її, але не в повному обсязі (наприклад, через недостатність коштів), кредитор має право пред’явити цю вимогу (відповідно, в цілому, або у частині, що залишилася не задоволеною) до додаткового (субсидіарного) боржника.

До додаткового боржника, який задовольнив вимогу кредитора, переходять права кредитора відносно основного боржника і він може звернутися до боржника з регресною вимогою.

  1. Частина 3 статті, що коментується, встановлює заборону для кредитора звертатися до субсидіарного боржника з вимогою, яка може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника (див. ст. 601 ЦК і коментар до неї). Утім, якщо шляхом зарахування вимога кредитора задоволена не в повному обсязі, кредитор має право звернутися до додаткового боржника з вимогою в тій частині, що залишилася незадоволеною.
  2. Частина 4 статті, що коментується, покладає на додаткового боржника обов’язок до задоволення вимоги, пред’явленої йому кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред’явлення до нього позову, — подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі. Суть цього правила полягає, по-перше, в тому, щоб не допустити подвійного виконання (і основним боржником і додатковим), і, отже, безпідставного збагачення кредитора, а, по-друге, — в тому, щоб надати можливість основному боржнику висунути проти вимоги кредитора можливі заперечення.

У випадку пред’явлення до додаткового боржника позову він має заявити клопотання про залучення основного боржника до участі у справі або як співвідповідача, або як третьої особи на стороні відповідача. Але вирішення цього питання належить до компетенції суду.

У випадку порушення додатковим боржником встановленого п. 4 статті, що коментується, обов’язку, основний боржник отримує право висунути проти регресної вимоги додаткового боржника всі заперечення, які він мав проти кредитора.

 

Стаття 620. Правові наслідки невиконання обов’язку передати річ, визначену індивідуальними ознаками

  1. У разі невиконання боржником обов’язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов’язання.
  2. Кредитор втрачає право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або в користування.

Якщо річ, визначену індивідуальними ознаками, ще не передано, переважне право на її одержання має той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це неможливо визначити, — кредитор, який першим пред’явив позов.

  1. Витребування індивідуально визначеної речі у боржника у разі невиконання ним обов’язку передати цю річ кредиторові у власність або у користування — це засіб захисту порушених прав і інтересів кредитора, що не є мірою відповідальності, і, отже, він застосовується незалежно від вини боржника.

Слід враховувати, що у встановленому порядку може бути витребувана лише річ, яка визначена індивідуальними ознаками, тобто наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізують її і роблять незамінною (див. ст. 184 ЦК і коментар до неї).

  1. З метою забезпечення стабільності цивільного обороту частина 2 статті, що коментується, не допускає витребування речі, яка вже не перебуває у володінні боржника і передана іншій особі у власність або у користування. Утім, кредитор, права якого були порушені, має право звернутися до суду з вимогою про визнання недійсним як фіктивного договору про передання спірної речі у власність або в користування іншій особі, якщо такий договір був укладений без наміру створення правових наслідків, лише з метою не допустити витребування речі кредитором (див. ст. 234 ЦК і коментар до неї).

У випадку, коли спірна річ ще перебуває у володінні боржника, але вимоги про її витребування заявляють відразу декілька кредиторів, переважне право на отримання речі має той із кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а при неможливості визначення цього, — той, хто першим пред’явив вимогу. Інші кредитори можуть захищати свої порушені права за допомогою інших засобів, зокрема, шляхом відшкодування збитків і моральної шкоди.

 

Стаття 621. Виконання зобов’язання за рахунок боржника

  1. У разі невиконання боржником для кредитора певної роботи чи ненадання йому послуги кредитор має право виконати цю роботу власними силами або доручити її виконання чи надання послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання.
  2. На відміну від права кредитора вимагати передання йому індивідуально визначеної речі (див. ст. 620 ЦК і коментар до неї), кредитор, як правило, не наділяється правом вимагати від боржника примусового виконання певної роботи чи надання певної послуги. Захист прав кредитора в цьому випадку відбувається іншим чином: якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання, кредитор має право виконати невиконану боржником роботу власними силами або доручити її виконання чи надання ненаданої послуги третій особі і вимагати від боржника відшкодування збитків.

Виконання зобов’язання за рахунок боржника — це засіб захисту прав кредитора, що не є мірою відповідальності, і, отже, застосовується він незалежно від вини боржника.

Застосування цього засобу захисту надає можливість кредитору, по-перше, виконати зобов’язання в натурі і, по-друге, захистити свої майнові інтереси, поклавши пов’язані з цим збитки на боржника. Утім, треба враховувати, що кредитор повинен вжити всіх необхідних заходів щодо зменшення розміру збитків, зокрема, доручити виконання невиконаної роботи чи надання ненаданої послуги іншим особам за розумну ціну, не допускаючи зайвих витрат. Порушення кредитором цього обов’язку може бути підставою для зменшення судом розміру збитків, що стягуються з боржника (див. ст. 616 ЦК і коментар до неї).

 

Стаття 622. Відповідальність і виконання зобов’язання в натурі

  1. Боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати  зобов’язання  в  натурі,  якщо  інше не  встановлено договором або законом.
  2. У разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (стаття 612 цього Кодексу), або передання відступного (стаття 600 цього Кодексу) боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі.
  3. У разі відмови кредитора від договору (стаття 615 цього Кодексу) боржник звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі.
  4. В умовах ринкової економіки принцип реального виконання зобов’язання вже не має того вирішального значення, яке він мав в умовах планової системи господарювання. Тоді, коли ринки різноманітних товарів, робіт і послуг є достатньо розвинутими, кредитор при порушенні зобов’язання боржником завжди може звернутися до іншого продавця (виконавця) і, отже, у більшості випадків інтереси кредитора можуть бути достатньо захищені шляхом відшкодування несправним боржником збитків.

Утім, стаття, що коментується, зберігає як загальне правило принцип реальності виконання зобов’язання: відшкодування несправним боржником збитків і сплата неустойки не звільняють його від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2-3. Відповідно до частин 2, 3 статті, що коментується, порушення зобов’язання звільняє боржника від обов’язку виконати зобов’язання в натурі лише у випадках, коли кредитор виявив волю щодо припинення обов’язку боржника або шляхом відмови від прийняття виконання, що внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (див. ст. 612 ЦК і коментар до неї), або шляхом отримання замість виконання відступного (див. ст. 600 ЦК і коментар до неї), або шляхом відмови від договору (див. ст. 615 ЦК І коментар до неї).

 

Стаття 623. Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання

  1. Боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.
  2. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.
  3. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.
  4. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
  5. Відшкодування збитків є одним з основних способів захисту цивільних прав і інтересів (див. ст. 16 ЦК і коментар до неї), який є водночас універсальною мірою відповідальності, що може застосовуватися у всіх випадках порушення зобов’язань, коли у кредитора виникають збитки. Оскільки відшкодування збитків є мірою відповідальності, воно застосовується, за загальним правилом, за наявності вини несправного боржника (ст. 614 ЦК і коментар до неї).

Частина 1 статті, що коментується, встановлює загальний обов’язок боржника, який порушив зобов’язання, відшкодувати кредиторові в повному обсязі завдані порушенням збитки, що включають реальні збитки і упущену вигоду (див. ст. 22 ЦК і коментар до неї).

Загальне правило про відшкодування заподіяних збитків у повному обсязі не виключає можливості зменшення або збільшення їх розміру договором або законом. Так, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 1142 ЦК, учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.

  1. На кредитора покладається обов’язок доказати розмір збитків, завданих йому порушенням зобов’язання. При цьому кредитор має не лише точно підрахувати розмір заподіяних йому збитків, але й, як правило, підтвердити їх документально.
  2. З урахуванням можливої зміни ціни, і, як наслідок, зміни грошового розміру заподіяних збитків, п. З статті, що коментується, дозволяє при визначенні розміру збитків застосовувати ціни, що існували або на день добровільного задоволення вимоги кредитора, або на день пред’явлення позову, або на день прийняття рішення судом.
  3. При пред’явленні вимог про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) кредитор повинен довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були би ним отримані у разі належного виконання боржником своїх обов’язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання, зроблені з цією метою приготування.

 

Стаття 624. Збитки і неустойка

  1. Якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
  2. Договором може бути встановлено обов’язок відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою.
  3. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.
  4. Відшкодування збитків (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї) і сплата неустойки (див. ст. 549 ЦК і коментар до неї) є мірами відповідальності, що часто застосовуються разом у випадку порушення зобов’язання.

Залежно від співвідношення неустойки із збитками виділяють штрафну, залікову, виключну або альтернативну неустойку.

На відміну від ЦК 1964 р., який передбачав як загальне правило залікову неустойку, чинний ЦК встановлює як загальне правило неустойку штрафну. Це означає, що якщо інше не передбачене договором або законом, збитки і неустойка відшкодовуються у повному розмірі, незалежно один від одного.

  1. Залікова неустойка — це неустойка, розмір якої зараховується у розмір збитків, що підлягають стягненню. Отже, збитки відшкодовуються лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Залікова неустойка застосовується у випадку, якщо вона передбачена договором.
  2. Договором також може бути передбачена виключна неустойка, що позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, або альтернативна неустойка, яка надає кредитору право вибору або стягнення неустойки або відшкодування збитків.

 

Стаття 625. Відповідальність за порушення грошового зобов’язання

  1. Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.
  2. Боржник, який прострочив  виконання  грошового  зобов’язання,   на  вимогу  кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
  3. За загальним правилом, боржник не несе відповідальності, а зобов’язання припиняється у зв’язку з неможливістю його виконання в силу обставини, за яку жодна із сторін не відповідає (див. ст. 607 ЦК і коментар до неї).

Частина 1 статті, що коментується, встановлює виняток із зазначеного загального правила, який стосується відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, за яким боржник зобов’язується сплатити кредитору певну суму грошових коштів. Грошовими є, наприклад, зобов’язання покупця за договором купівлі-продажу, орендаря за договором оренди, замовника за договором підряду тощо.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання незалежно від того, виникла така неможливість з його вини чи випадково. Це правило ґрунтується на засадах справедливості і виходить з неприпустимості безпідставного збереження грошових коштів однією стороною зобов’язання за рахунок іншої. Матеріальне становище учасників цивільного обігу часто зазнає змін і, отже, не виключається, що боржник, неспроможний виконати грошове зобов’язання зараз, зможе виконати його пізніше.

  1. Частина 2 статті, що коментується, визначає наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов’язання.

По-перше, боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити йому суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Відповідно до ст. З Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

По-друге, боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити йому три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Зазначені проценти не слід змішувати з неустойкою: вони є не мірою відповідальності, а платою за користування чужими грошовими коштами (див. ст. 536 ЦК і коментар до неї) і, отже, стягуються незалежно від вини боржника. Відповідно до ч. 4 ст. 613 ЦК, боржник не сплачує проценти за час прострочення кредитора (див. ст. 613 ЦК і коментар до неї).

Крім зазначених наслідків, договором або законом за прострочення грошового зобов’язання може бути встановлена неустойка (пеня) (див. ст. 549 ЦК і коментар до неї)

Черговість погашення вимог за грошовим зобов’язанням визначається ст. 534 ЦК (див. ст. 534 ЦК і коментар до неї).