Узагальнення ВССУ: скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування

Узагальнення

«Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування»

 

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………….. 3

  1. Проблемні питання, які виникають при розгляді скарг на окремі види бездіяльності слідчого чи прокурора під час досудового розслідування………………………………………………………………………..5

1.1. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення……………………………. 5

1.2. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора з неповернення тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 КПК……………………………… 12

1.3. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк………………………………………………………………………………… 17

  1. Оскарження рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування……………………………………………………………………… 24
  2. Оскарження постанов слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження……………………………………………………………………….. 29
  3. Оскарження рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим……………………………………………………………………………35
  4. Оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки……………………………………………………… 38
  5. Оскарження рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій……………………………………………………………………41
  6. Стан дотримання встановлених строків розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування. Правові наслідки неявки особи, яка подала скаргу, участь якої відповідно до ч. 3 ст. 306 КПК є обов’язковою……………………………………………………….45
  7. Особливості апеляційного перегляду ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового  розслідування…………………………………. 48

Висновки…………………………………………………………………………… 55

 

Вступ

 Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК) запровадив новий порівняно з раніше діючим інститут – оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування. Перелік відповідних рішень, дій чи бездіяльності, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, встановлено ст. 303 КПК. Крім того, КПК визначає порядок та умови розгляду окремих скарг і в главі 26 регламентує повноваження слідчого судді, які можуть бути ним реалізовані за результатами такого розгляду. Водночас окремі процесуальні аспекти регламентовані недостатньо чітко, а в окремих випадках недосконало сформульовано норми, які регулюють порядок вчинення дій та прийняття рішень, фактичне недотримання якого і призводить до звернення осіб з відповідними скаргами. Наведене зумовлює виникнення проблем судової практики, які в основному спричиняють неоднакове та, відповідно, у певних випадках неправильне застосування положень процесуального законодавства і неналежне вирішення питань, які вносяться на розгляд слідчого судді.

При цьому, з огляду на важливість таких питань для забезпечення виконання завдань кримінального провадження і беручи до уваги доволі велику кількість скарг, які розглядаються слідчими суддями, нагальним є питання забезпечення однакового та правильного застосування норм процесуального законодавства, які регулюють аспекти реалізації у цій сфері повноважень слідчого судді з контролю за дотриманням прав і свобод осіб у кримінальному провадженні.

За даними Державної судової адміністрації України, протягом 2015 року до місцевих судів надійшло 547,3 тис. клопотань, скарг, які розглядаються слідчим суддею під час досудового розслідування, що на 17,1 % більше порівняно з 2014 роком, із них – 45,1 тис., або 8,2 % – скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора під час досудового розслідування.

Зокрема, у звітний період до місцевих судів надійшло скарг:

на бездіяльність слідчого, прокурора – 45 117;

на  рішення слідчого про закриття кримінального провадження – 12 790;

на рішення прокурора про закриття кримінального провадження – 1 037;

на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій – 1 586;

на дії, рішення чи бездіяльність слідчого, прокурора та інших осіб під час досудового розслідування – 65 513;

інші скарги – 3 381.

У 2015 році розглянуто скарг:

на бездіяльність слідчого, прокурора – 43 589, з них повернуто – 7 162, задоволено – 15 851;

на  рішення слідчого про закриття кримінального провадження – 12 610, з них повернуто – 1 487, задоволено – 6 606;

на рішення прокурора про закриття кримінального провадження – 1 007, з них повернуто – 153, задоволено – 480;

на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій – 1 566, з них повернуто – 100, задоволено – 523;

на дії, рішення чи бездіяльність слідчого, прокурора та інших осіб під час досудового розслідування – 63 711, з них повернуто – 9 362, задоволено – 25 121;

інші скарги – 3 386, з них повернуто – 277, задоволено – 1 049.

Що стосується апеляційного перегляду ухвал слідчого судді, то у 2015 році до апеляційних судів надійшло 19,5 тис. апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів, або майже 42 % загальної кількості апеляційних скарг, що надійшли відповідно до КПК.

Зокрема, усього розглянуто за апеляційними скаргами ухвал слідчих суддів:

про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора – 1 595, з них залишено без змін – 687, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу – 908;

про відмову у відкритті провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора – 1 146, з них залишено без змін – 680, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу – 466;

про відмову у задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження – 1 228, з них залишено без змін – 591, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу – 637;

про відмову у задоволенні скарги на постанову прокурора про закриття кримінального провадження – 95, з них залишено без змін – 47, скасовано ухвалу і постановлено нову ухвалу – 48.

Враховуючи наведене, метою цього узагальнення є сприяння забезпеченню правильного застосування слідчими суддями процесуального законодавства при ухваленні судових рішень з розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування, що є визначальним з огляду на дотримання законних прав та інтересів людини і громадянина.

  

  1. Проблемні питання, які виникають при розгляді скарг на окремі види бездіяльності слідчого чи прокурора під час досудового розслідування

 

1.1. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення

 

Після докорінної зміни процесуального порядку фіксації уповноваженими органами інформації про вчинення кримінального правопорушення, запровадженої КПК, розгляд скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР), виявив існування проблем, пов’язаних з необхідністю пошуку належного порядку та підстав задоволення чи відмови у задоволенні відповідних скарг.

Необхідність існування судового порядку оскарження аналізованого виду бездіяльності ґрунтується на закріпленні у ст. 214 КПК обов’язку слідчого, прокурора невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Таким чином, на відміну від процесуального порядку реагування на заяви та повідомлення про злочин, який було встановлено в КПК 1960 року, згаданий обов’язок слідчого або прокурора не вимагає оцінки цими суб’єктами такої заяви (повідомлення) на предмет наявності ознак складу злочину для того, щоб вчинити процесуальну дію, яка полягає у внесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Наведене підтверджується імперативними положеннями ч. 4 ст. 214 КПК, згідно з якою відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.

Окрім КПК, нормативні засади, пов’язані із вчиненням зазначеної процесуальної дії, регламентовані Положенням про порядок ведення ЄРДР, затвердженим наказом Генеральної прокуратури України від 06.04.2016 № 139, прийнятим на виконання вимог КПК. Зазначені нормативні засади, як засвідчили результати проведеного аналізу судової практики, також беруться до уваги слідчими суддями під час розгляду аналізованого в межах цього підрозділу виду скарг.

Таким чином, з огляду на чіткий обов’язок внесення слідчим чи прокурором відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР із встановленням обмеженого процесуального строку для його виконання, за наявності лише загальних вимог до заяв чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у переважній більшості випадків у разі встановлення факту звернення із заявою та констатації факту невнесення відомостей про кримінальне правопорушення в межах регламентованого ст. 214 КПК             24-годинного строку слідчі судді постановляють ухвали про задоволення скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора.

Так, ухвалою слідчого судді Липовецького районного суду Вінницької області від 05.02.2015 задоволено скаргу М. на бездіяльність слідчого щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Вказаною ухвалою слідчий суддя зобов’язав унести до ЄРДР відомості за заявою М. від 19.01.2015 про кримінальне правопорушення, передбачене ст. 194 ч. 2 Кримінального кодексу (далі – КК). Задовольняючи скаргу, слідчий суддя виходив з того, що згідно зі ст. 214 КПК слідчий зобов’язаний не пізніше 24 годин після подання заяви про вчинення кримінального правопорушення внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Оскільки таких дій слідчий упродовж 24 годин після отримання заяви М. не вчинив, слідчий суддя дійшов висновку, що бездіяльність слідчого є незаконною (справа № 136/146/15-к).

Водночас результати аналізу судової практики свідчать про те, що бездіяльність слідчого та прокурора може виявлятись не лише у невчиненні дій, які передбачають внесення відомостей до ЄРДР, а й відмову у їх вчиненні. Так, у зв’язку з відмовою від унесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, здійсненою першим заступником прокурора м. Вінниці, слідчим суддею Вінницького міського суду Вінницької області було постановлено ухвалу від 02.11.2015.

Заявник 07.09.2015 звернувся до прокуратури м. Вінниці зі зверненням щодо безпідставного невнесення працівниками Вінницького МВ УМВС України у Вінницькій області відомостей до ЄРДР за його заявою про вчинення кримінального правопорушення.

За результатами розгляду цієї заяви першим заступником прокуратури м. Вінниці заявнику було відмовлено у внесенні відомостей до ЄРДР, що і стало підставою для задоволення скарги та прийняття рішення про зобов’язання внести відомості до ЄРДР. 

Найбільш складним і неоднозначним питанням, яке характеризує стан судової практики розгляду аналізованої категорії скарг, є правова оцінка заяви чи повідомлення на предмет обґрунтованості викладених у них відомостей, що свідчать саме про кримінальне правопорушення. У слідчій і в судовій практиці щодо цього питання є щонайменше два підходи. Згідно з першим передбачається так зване автоматичне внесення відомостей про кримінальне правопорушення, якщо такі відомості викладені особою в заяві чи повідомленні про кримінальне правопорушення. Цей підхід не передбачає оцінки відповідної заяви чи повідомлення на предмет того, що викладені відомості дають підстави констатувати певні ознаки складу злочину. У свою чергу, другий підхід не передбачає автоматичного внесення відомостей, викладених у будь-яких заявах чи повідомленнях – вносяться лише визначені як такі, що, на думку суб’єкта, який їх вносить, дійсно можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Реалізація другого підходу, крім іншого, допускає розгляд заяв, які не містять таких відомостей, у порядку, встановленому Законом України «Про звернення громадян».

Як було вже зазначено, наведені підходи реалізуються не лише у слідчій, а й у судовій практиці.

Так, ухвалою слідчого судді Гощанського районного суду Рівненської області від 24.06.2015 у задоволенні скарги Я. на бездіяльність слідчого Гощанського РВ УМВС України в Рівненській області щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР було відмовлено. Відмовляючи в задоволенні цієї скарги, слідчий суддя в ухвалі зазначив, що, враховуючи повноваження начальника органу досудового розслідування, передбачені абзацом другим п. 3.5 Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, надання заявнику Я. начальником Гощанського РВ УМВС України в Рівненській області відповіді про відмову в реєстрації в ЄРДР відомостей, наведених у заяві Я., на підставі Закону України «Про звернення громадян» є правомірним, оскільки заява не містить відомостей про вчинення кримінального правопорушення, яке було б передбачене КК (справа № 557/692/15-к).

Разом з тим в окремих випадках слідчі судді перевіряють не лише факт реагування чи нереагування на заяву про кримінальне правопорушення, а й здійснюють аналіз причин, внаслідок яких належне реагування не було забезпечено. Так, ухвалою слідчого судді Фастівського міськрайонного суду Київської області від 21.10.2015 відмовлено у задоволенні скарги з огляду на встановлену слідчим суддею обставину, що аналогічна за змістом заява про злочин розглядалась попередньо органом досудового слідства за правилами КПК 1960 року, у зв’язку з чим ухвалено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

В окремих випадках слідчі судді у відповідних ухвалах відображають власну позицію стосовно достатності підстав для внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Так, слідчий суддя Лубенського міськрайонного суду Полтавської області в ухвалі від 13.08.2015 зазначив таке: «слідчий суддя доходить висновку про обов’язок внесення до ЄРДР лише тих відомостей про кримінальне правопорушення, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. З дослідженої в судовому засіданні заяви скаржника від 10.07.2015 вбачається, що в ній містяться достатні відомості про можливе вчинення кримінального правопорушення».

Також результат аналізу судової практики дозволяє стверджувати про існування випадків, коли слідчий суддя, розглядаючи скарги на такий вид бездіяльності, вирішує питання, що повинні вирішуватись при постановленні вироку. Так, слідчий суддя Богодухівського районного суду Харківської області в ухвалі від 27.02.2015 за наслідком розгляду скарги на бездіяльність прокурора Богодухівського району, відмовляючи в її задоволенні, зазначив: «Судом встановлено, що із заяви ОСОБА_1, яка надійшла до прокуратури Богодухівського району 10.02.2015, з приводу втрати працівниками суду ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 матеріалів адміністративної справи не вбачається факту вчинення ними кримінальних правопорушень, у зв’язку з чим відсутні підстави для внесення відомостей до ЄРДР. Крім того, главою 7 КПК передбачено спеціальний порядок відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження».

Варто зазначити, що оцінка фактичних обставин, здійснена у наведений спосіб, а також використання наведених формулювань є неприпустимим у процесуальних рішеннях слідчого судді з огляду на стадію кримінального провадження, а також беручи до уваги питання, що вирішуються під час розгляду зазначеного виду скарги.

У зв’язку із цим слід зважати на те, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР інформації на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин стосовно ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об’єктивних відомостей навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому посилатися на цьому етапі на положення ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.

На окрему увагу заслуговує питання застосування до відповідних правовідносин Закону України «Про звернення громадян». Варто враховувати, що цей нормативно-правовий акт має свою мету і певним чином урегульовує питання взаємодії громадян з державними органами, у тому числі з органами, уповноваженими на здійснення досудового розслідування. Водночас слід зробити застереження щодо недопустимості підміни нормами цього закону положень, які визначають порядок реагування державних органів на одержання інформації про вчинені кримінальні правопорушення.

Так, відповідно до преамбули Закону України «Про звернення громадян» він регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об’єднання  громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Водночас, якщо особа звертається із певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов’язаних із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то таке звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах. Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб’єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які таких відомостей не містять, – за правилами Закону України «Про звернення громадян», оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

З наведених підстав обґрунтованою є практика слідчих суддів, які визнають протиправною бездіяльність слідчих та прокурорів із невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, якщо заява, яка, на думку особи, що її подала, містила відомості про кримінальне правопорушення, однак була розглянута в порядку Закону України «Про звернення громадян».

Ухвалою слідчого судді Гусятинського районного суду Тернопільської області від 24.09.2015 було задоволено скаргу М. та визнано протиправною бездіяльність службових осіб Гусятинського РВ щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР. Як було встановлено, гр. М. звернувся до РВ із заявою про кримінальне правопорушення від 27.05.2015, вчинене посадовими особами Гусятинської РДА. Проте після неодноразових спроб з’ясувати результати розгляду дізнався, що його повідомлення зареєстроване відповідно до Закону України «Про звернення громадян», що стало підставою для прийняття слідчим суддею рішення про задоволення скарги.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК.

Обґрунтованими у зв’язку з цим є мотиви слідчих суддів, які в ухвалах зазначають таке: «органи досудового розслідування не мають змоги посилатись на необхідність проведення перевірки як причину невнесення відомостей до ЄРДР по суті заяви громадянина. Перевірка такої заяви повинна проводитись вже в рамках відкритого кримінального провадження, внесеного до ЄРДР. Лише потім, у разі, якщо посадова особа дійде висновку, що у викладеній ситуації немає ознак складу кримінального правопорушення, вона може винести постанову про закриття кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК (ухвала слідчого судді Зміївського районного суду Харківської області від 23.03.2015)».

Таким чином, з метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов’язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.

 

Результати аналізу судової практики свідчать, що непоодинокими є випадки, коли прокурор, отримавши заяву про кримінальне правопорушення, протягом 24 годин направляє таку заяву до іншого органу досудового розслідування для її подальшої реєстрації в ЄРДР, що зумовлює винесення ухвал слідчими суддями про задоволення скарг на бездіяльність прокурора у таких випадках.

Ухвалою слідчого судді Корецького районного суду Рівненської області від 20.10.2015 задоволено скаргу Т. на бездіяльність прокурора Корецького району щодо невнесення відомостей про злочин до ЄРДР. Встановлено, що скаржник посилався на те, що 15.10.2015 на ім’я прокурора Корецького району Т. ним подано звернення із повідомленням про злочин стосовно невиконання постанови Апеляційного адміністративного суду Житомирської області від 11.10.2015, однак, всупереч положенням ст. 214 КПК, скаржник не отримав даних, що зазначена заява внесена до ЄРДР, а вже 16.10.2015 отримав відповідь прокурора Корецького району про те, що його скарга направлена начальнику Корецького РВ УМВС України в Рівненській області для прийняття відповідного рішення. Начальник Корецького РВ УМВС України відомості за його скаргою не вніс і, як результат, на підставі ст. 214 КПК слідчий суддя зобов’язав Корецький РВ УМВС внести ці відомості (справа № 563/1106/15-к).

Варто зауважити, що такий підхід до вирішення порушеного перед прокурором процесуального питання не відповідає положенням ч. 7 ст. 214 КПК, згідно з якою для дотримання правил підслідності передання наявних у прокурора матеріалів провадження має здійснюватись ним після внесення до ЄРДР відомостей про кримінальне правопорушення, а не до цього.

Також результат аналізу судової практики свідчить про існування випадків відмови у задоволенні відповідних скарг, які були зумовлені винятково недоліками їх формулювання. Так, слідчий суддя Дружківського міського суду ухвалою від 16.01.2015 відмовив у задоволенні скарги за таких обставин: 06.12.2014 громадянин ОСОБА_1 надіслав рекомендованим листом заяву про вчинення злочину робітниками Приватбанку, яку органи внутрішніх справ отримали 12.12.2014. Оперативний працівник, який розглядав заяву, повідомив заявника про відсутність складу злочину. 25.12.2014 ОСОБА_1 звернувся до начальника міліції м. Дружківка, щоб йому надали процесуальне рішення у справі та ознайомили з матеріалами, але йому у цьому було відмовлено, що і стало підставою звернення особи з відповідною скаргою.

Проте, всупереч фактичним обставинам, які зумовили звернення особи до слідчого судді, останній відмовив у задоволенні скарги з тих підстав, що, на його думку, скаргу подано на невинесення процесуального рішення, що, у свою чергу, не входить до вичерпного переліку випадків оскарження на стадії досудового розслідування.

Схожими були підстави необґрунтованої відмови у відкритті провадження за результатами розгляду скарги на бездіяльність слідчого судді Свалявського районного суду Закарпатської області за таких обставин.

М. подав до Свалявського районного суду Закарпатської області скаргу про те, що начальник СВ Свалявського РВ УМВС України у Закарпатській області у порушення вимог ст. 214 КПК не вніс до ЄРДР відомості про вчинення Г. кримінального правопорушення: умисного заволодіння шляхом обману грошима заявника. Відмовляючи у відкритті провадження з посиланням на ст. 304 КПК, слідчий суддя Свалявського районного суду Закарпатської області свою ухвалу мотивував тим, що за правилами ст. 303 КПК на стадії досудового розслідування можуть бути оскаржені рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, а не повідомлення в.о. начальника Свалявського РВ УМВС України в Закарпатській області, оскільки воно не є процесуальним рішенням і підписано особою, яка не входить до кола осіб, визначених у цій статті.

Водночас у доступі до суду було відмовлено без урахування того, що повідомлення в.о. начальника Свалявського РВ УМВС, яке адресоване М. у відповідь на його заяву про кримінальне правопорушення і на яке посилається слідчий суддя, є в цьому випадку не предметом оскарження, а джерелом, з якого заявнику стало відомо про невнесення до ЄРДР викладених у його заяві відомостей про кримінальне правопорушення. Однак слідчий суддя застосував ч. 4 ст. 304 КПК та необґрунтовано відмовив у відкритті провадження.

На окрему увагу заслуговує питання визначення у скарзі суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується, оскільки згідно із судовою практикою як такий суб’єкт у скаргах зазначаються слідчий, прокурор, начальник районного відділу, орган досудового розслідування тощо. У цьому контексті слід звернути увагу на недопустимість відмови у відкритті провадження винятково через некоректно визначеного суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується. Проте випадки такої відмови трапляються у судовій практиці. Так, ухвалою слідчого судді Чугуївського міського суду Харківської області від 30.03.2015 відмовлено  у відкритті провадження за скаргою М., яка  звернулася до суду зі скаргою на  бездіяльність начальника Чугуївського РВ ГУ МВС України в Харківській області щодо невнесення відомостей до ЄРДР. Мотивуючи прийняте рішення, слідчий суддя послався на вимоги ст. 303 КПК щодо вичерпного переліку випадків і суб’єктів, рішення, дії чи бездіяльність яких можуть бути оскаржені під час досудового слідства до слідчого судді, та на вимоги ст. 304 КПК і дійшов висновку, що начальник Чугуївського РВ ГУ МВС України в Харківській області  є  особою,  яка процесуально не є відповідальною за внесення відомостей до ЄРДР. За таких обставин правових підстав для відкриття провадження за скаргою на бездіяльність зазначеного начальника немає.

Враховуючи те, що предметом аналізованого виду оскарження є бездіяльність, а не конкретна дія чи рішення, які вчиняються конкретним суб’єктом, то скаржник на момент звернення зі скаргою об’єктивно може не володіти інформацією стосовно того суб’єкта, чиї дії він фактично оскаржує.

Із цих підстав недоцільно відмовляти у відкритті провадження в разі некоректного визначення суб’єкта, бездіяльність якого оскаржується.

Також у судовій практиці проблемним є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на аналізований вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч. 5 ст. 115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, десятиденний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, у який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20 год. 07 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 08 жовтня.

Враховуючи вищенаведене, судовий контроль, який здійснюється слідчими суддями при розгляді скарг на бездіяльність щодо невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, фактично передбачає необхідність забезпечення належного реагування на випадки ініціювання особою питань, пов’язаних з реалізацією завдань кримінального провадження як щодо захисту від кримінальних правопорушень, так і стосовно того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності.

 

 

 

1.2. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора з неповернення тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 КПК

 

Відповідно до ч. 1 ст. 167 КПК  тимчасовим вилученням майна є фактичне позбавлення підозрюваного або осіб, у володінні яких перебуває зазначене у частині другій цієї статті майно, можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном до вирішення питання про арешт майна або його повернення.

КПК передбачає можливість тимчасового вилучення майна у трьох випадках: 1) у затриманої особи; 2) при проведенні огляду; 3) при проведенні обшуку. Майно є тимчасово вилученим до його повернення або вирішення питання про його арешт.

Згідно з ч. 5 ст. 171 КПК клопотання про арешт тимчасово вилученого майна  повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно повинно бути негайно повернуто особі, у якої воно вилучено.

Саме невиконання процесуального обов’язку щодо негайного повернення майна особі й зумовлює існування процесуального механізму щодо оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, визначеного в п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

У контексті питання про суб’єкта, який наділений повноваженням оскаржити бездіяльність з неповернення майна, необхідно враховувати, що
п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК передбачає процесуальну можливість оскарження трьох видів бездіяльності, а перелік суб’єктів оскарження єдиний для всіх видів. Водночас одним із таких суб’єктів є володілець тимчасово вилученого майна, який, зокрема, і наділений правом оскарження бездіяльності, яка аналізується в межах цього підрозділу.

Результат аналізу судової практики свідчить про те, що неоднаково і не завжди обґрунтовано вирішується питання участі представника власника тимчасово вилученого майна у справах цієї категорії.

Так, в одних випадках слідчі судді повертають скарги на бездіяльність слідчого, подані захисником в інтересах скаржника, оскільки захисник не є володільцем тимчасово вилученого майна.

Ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29.10.2015 скаргу адвоката К. в інтересах Ч. на бездіяльність слідчого, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, разом з усіма доданими до неї документами повернуто скаржнику К., оскільки скаргу на бездіяльність слідчого, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, подано не володільцем тимчасово вилученого майна, а його представником.

В інших випадках слідчі судді обґрунтовано розглядають такі скарги на бездіяльність слідчого по суті, оскільки правовідносини, які виникають у зв’язку з такими скаргами, не виключають представництво.

Так, ухвалою Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 30.11.2015 скаргу адвоката Р., який діє в інтересах ОСОБА_3, на бездіяльність начальника та слідчих щодо неповернення тимчасово вилученого майна в рамках кримінального провадження № 32013050670000002 задоволено, оскільки слідчим органом не були надані докази на підтвердження того, що вилучені під час обшуку грошові кошти визнані речовими доказами.

Слідчим суддям необхідно ретельно оцінювати підстави віднесення певного майна до категорії тимчасово вилученого в розумінні ст. 167 КПК, оскільки вони залежать від процесуального порядку його одержання органом досудового розслідування.

Зокрема, такий порядок регламентовано положеннями п. 6 ч. 2 ст. 235 та  ст. 236 КПК, згідно з якими ухвала слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи повинна містити відомості про речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук. Обшук на підставі ухвали слідчого судді повинен проводитися в обсязі, необхідному для досягнення мети обшуку. На підставі ч. 7 ст. 236 КПК при обшуку слідчий, прокурор має право оглядати і вилучати речі та документи, які мають значення для кримінального провадження. Вилучені речі та документи, які не входять до переліку, щодо якого прямо надано дозвіл на відшукання в ухвалі про дозвіл на проведення обшуку, та не відносяться до предметів, які вилучені законом з обігу, вважаються тимчасово вилученим майном. Таким чином, якщо стосовно вилученого під час обшуку майна, яке не було включено до відповідного переліку, передбаченого в ухвалі слідчого судді, слідчий, прокурор не внесли клопотання в порядку і строки, встановлені ч. 5 ст. 171 КПК, слідчі судді обґрунтовано задовольняють скарги на бездіяльність зазначених суб’єктів з неповернення відповідного майна.

Ухвалою слідчого судді Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 12.02.2015 задоволено скаргу К. на бездіяльність слідчого СВ Олександрійського МВ УМВС України в Кіровоградській області М. у кримінальному провадженні № 12014120070002749 та зобов’язано слідчого СВ Олександрійського МВ УМВС України в Кіровоградській області М. у кримінальному провадженні № 12014120070002749 негайно передати К. на зберігання автомобіль. Задовольняючи цю скаргу, слідчий суддя виходив з того, що у володільця майна під час проведення обшуку вилучено майно, перелік якого не був прямо визначений в ухвалі слідчого судді про надання дозволу на проведення обшуку, стосовно вилученого майна не вносилось клопотання про накладення арешту і на це майно не поширювався режим тимчасово вилученого майна.

Водночас результати аналізу судової практики свідчать про те, що володільці вилученого майна або їх представники досить часто у відповідних скаргах порушують питання повернення майна, яке було включене до переліку, щодо якого здійснювався обшук. Слідчі судді у таких випадках обґрунтовано відмовляють у задоволенні скарг, оскільки вилучення майна, яке відповідає передбаченим ч. 2 ст. 167 КПК ознакам, у такий спосіб не зумовлює необхідності додаткового накладення арешту на таке майно в порядку ч. 5 ст. 171 КПК.

Так, ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 17.07.2015 відмовлено у задоволенні скарги представника ПП «НВК «Метінвест плюс», адвоката Б., на бездіяльність слідчого з ОВС 1-го ВКР СУ ФР ГУ ДФС в Донецькій області М. щодо неповернення тимчасово вилученого майна, яке належить ПП «НВК «Метінвест плюс», за кримінальним провадженням № 3201505050000000017 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 212 КК.

Так, в ухвалі слідчого судді від 16.06.2015 було прямо надано дозвіл слідчому на відшукання та вилучення речей і документів, у тому числі належних ПП «НВК «Метінвест плюс», за визначеним переліком, тому вказані речі та документи не можуть вважатися тимчасово вилученим майном. Відповідно, посилання представника скаржника на відсутність надання слідчим суддею прямої вказівки на вилучення під час проведення обшуку документів та речей ПП «НВК «Метінвест плюс», які були вилучені 30.06.2015 слідчим М., слідчий суддя не приймає.

Таким чином, правильність розгляду скарг на бездіяльність стосовно неповернення тимчасово вилученого майна значною мірою залежить від чіткості переліку, сформованого в ухвалі слідчого судді про обшук. Отже, слідчим суддям, з огляду на непорушність права власності, слід ретельно оцінювати доводи скаржника стосовно того, що вилучення певного майна здійснене з виходом за межі, регламентовані ухвалою про обшук.

Так, слідчий суддя Берегівського районного суду Закарпатської області ухвалою від 01.04.2015 визнав протиправною бездіяльність з неповернення тимчасово вилученого майна у тому випадку, коли ухвалою слідчого судді про обшук було надано дозвіл для виявлення та, відповідно, вилучення «ігрових столів для гри в покер, ігрових фішок, які використовуються для гри в покер, інших предметів, які мають відношення до грального бізнесу», а в ході обшуку, крім зазначених предметів, було вилучено грошові кошти, а саме: 28 436 гривень, 40 000 угорських форинтів, 70 доларів США та 450 євро. З огляду на те що на вилучені кошти не було у встановленому законодавством порядку накладено арешт, слідчий суддя обґрунтовано визнав протиправною бездіяльність з неповернення зазначених коштів та зобов’язав уповноважених суб’єктів відповідні кошти повернути.

 

Результат аналізу ухвал слідчих суддів свідчить про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов’язання повернення такого майна.

Так, слідчим суддею Лубенського міськрайонного суду від 25.05.2015 постановлено ухвалу про повернення вилученого в ході обшуку майна. Постановляючи ухвалу, слідчий суддя зазначив: «вилучені комплектуючі до комп’ютерів, не дивлячись на те, що вони визнані речовими доказами, необхідно повернути на відповідальне зберігання ОСОБА_6, власнику майна».

Наведене ґрунтується на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 100 КПК речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160 – 166, 170 – 174 цього Кодексу. Таким чином, правомірність володіння органами досудового розслідування майном, яке наділене ознаками речових доказів, має підтверджуватись в порядку, визначеному зазначеними статтями.

Те саме стосується майна, яке вилучене не в ході проведення обшуку, а під час затримання особи в порядку, передбаченому ст. 208 КПК, та при огляді місця події. Якщо стосовно такого вилученого майна не накладено арешт і воно перебуває у володінні органів досудового розслідування без належної правової підстави, слідчі судді постановляють обґрунтовані ухвали про зобов’язання повернення такого майна. Так, слідчий суддя Рівненського міського суду Рівненської області ухвалою від 27.10.2015 задовольнив скаргу на бездіяльність з неповернення грошових коштів, які були вилучені під час затримання особи та в арешті яких у встановленому порядку було відмовлено.

 

На окрему увагу заслуговують питання, пов’язані з обчисленням строку на звернення зі скаргою на бездіяльність з неповернення тимчасово вилученого майна. У судовій практиці мають місце випадки застосування положень ст. 304 КПК щодо граничного строку аналізованого виду бездіяльності, починаючи з того моменту, коли особа дізналась про відповідне неповернення тимчасово вилученого майна, у зв’язку з чим слідчі судді ухвалюють рішення про повернення таких скарг на підставі п. 2 ч. 2 ст. 304 КПК з огляду на пропущений скаржником десятиденний строк.

Залишаючи в силі відповідну ухвалу слідчого судді, колегія суддів Апеляційного суду м. Києва в ухвалі від 16.03.2015 зазначила таке: «на підставі ухвали суду 22.12.2014 за вказаною адресою був проведений обшук, під час якого і було вилучено відповідне майно та документи, про повернення яких і ставиться питання у скарзі.

Таким чином, перебіг строку на оскарження бездіяльності слідчого відповідно до кримінального процесуального закону розпочався з 24.12.2014, отже з того часу товариство мало право звернутись до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність слідчих органів, яка полягала у неповерненні тимчасово вилученого майна, не порушуючи при цьому питання  про поновлення пропущених  строків, у термін до 05.01.2015.

З огляду на наведене, оскільки з відповідною скаргою директор товариства звернувся до слідчого судді лише 06.02.2015, надіславши її поштою, яка була отримана судом 09.02.2015, без заявлення клопотання про поновлення строку на таке звернення, слідчий суддя обґрунтовано повернув  вказану скаргу особі, яка її подала».

Цей підхід не можна визнати обґрунтованим, ураховуючи таке. У ч. 1 ст. 304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає у нездійсненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов’язані вчинити, бездіяльність з неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч. 5 ст. 171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов’язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов’язку у зазначених суб’єктів виникає інший обов’язок – негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов’язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого строку.

 

Як випливає з аналізу судової практики, є поодинокі випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність з неповернення тимчасово вилученого майна, яка недостатньо коректно з цього приводу сформульована скаржником. Так, слідчий суддя Печерського районного суду м. Києва ухвалою від 29.02.2016 відмовив у відкритті провадження за скаргою про зобов’язання процесуального прокурора у кримінальному провадженні № 42015000000002461 винести постанову, якою визнати безпідставним вилучення майна в ході обшуку 16.01.2016 за місцем його володіння та проживання. Таким чином, з огляду на те, що скаргу було сформульовано не так, як цього вимагає п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, і незважаючи на те, що по суті перед слідчим суддею порушувалось питання бездіяльності з неповернення тимчасово вилученого майна, відповідне питання з формальних міркувань по суті розглянуто не було.

Слідчим суддям доцільно уникати таких порушень.

 

Також у судовій практиці є випадки прийняття неналежних процесуальних рішень за результатами розгляду скарг на аналізований вид бездіяльності. Зокрема, замість рішення про відмову в задоволенні скарги слідчі судді приймають рішення про її повернення. Так, слідчий суддя Іллічівського міського суду Одеської області ухвалою від 30.11.2015 повернув скаргу на бездіяльність, встановивши, що стосовно майна, яке було предметом скарги, постановлено ухвалу про арешт. Враховуючи те що така обставина не входить до переліку визначених ч. 3 ст. 304 КПК підстав, які зумовлюють повернення скарги, у цьому випадку слідчий суддя повинен був ухвалити рішення про відмову в задоволенні скарги.

 

 

 

1.3. Оскарження бездіяльності слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк

 

Бездіяльність, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій (крім внесення відомостей до ЄРДР та повернення тимчасово вилученого майна), є третім, комплексним видом бездіяльності, оскарження якої допускається відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв’язку з хибним розумінням скаржниками саме цього виду бездіяльності слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до
ч. 4 ст. 304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню. Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, передбачає три обов’язкові ознаки: 1) слідчий або прокурор наділені обов’язком вчинити певну процесуальну дію; 2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк; 3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена. Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов’язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.

Наведеним ознакам відповідає бездіяльність, яка виникає внаслідок невиконання вимог ст. 220 КПК, згідно з якою клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об’єктивних причин – надсилається їй.

При цьому варто зважати на те, що відповідна бездіяльність може бути зумовлена не лише невчиненням процесуальної дії в межах встановлених зазначеною нормою строків, а й неналежним розглядом клопотання, зокрема, залишенням його без процесуального реагування або неналежним на нього процесуальним реагуванням.

Апеляційним судом Донецької області встановлено, що 12.11.2015 до Орджонікідзевського РВ ГУ МВС України в Донецькій області надійшло клопотання адвоката Ю. про надання йому для ознайомлення матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні за обвинуваченням С. Отже, слідчий у строк не більше трьох днів з моменту подання захисником клопотання повинен був розглянути його згідно із ст. 220 КПК і повідомити адвоката про результати розгляду. Зазначених дій слідчий не вчинив. Направлення адвокату Ю. листа про те, що кримінальна справа зупинена і матеріали справи будуть надані після відновлення досудового слідства, не може свідчити про виконання слідчим процесуальної дії відповідно до вимог кримінального процесуального закону, оскільки згідно з КПК у разі повної або часткової відмови у задоволенні клопотання слідчий складає мотивовану постанову. Зазначені дії не були ним виконані. Згідно із ст. 221 КПК слідчий зобов’язаний за клопотанням сторони захисту надати матеріали досудового розслідування для ознайомлення.

Однак, за результатами аналізу судової практики можна зробити висновок, що за період, який аналізується, у діяльності слідчих суддів мали місце й необґрунтовані підходи до розгляду скарг адвокатів про ненадання матеріалів кримінальних проваджень для ознайомлення. Так, слідчий суддя Ярмолинецького районного суду Хмельницької області ухвалою від 03.12.2015 відмовив у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність слідчого, яка виявилась у ненаданні матеріалів кримінального провадження для ознайомлення, оскільки, на думку слідчого судді, така бездіяльність не є предметом оскарження відповідно до ст. 303 КПК. Мотивуючи своє рішення, слідчий суддя зазначив: «реалізація права потерпілого, передбаченого п. 11 ч. 1 ст. 56 КПК, на ознайомлення з матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, шляхом виконання слідчим кореспондуючого обов’язку, передбаченого у ст. 221 КПК, не є процесуальною дією. До ознак процесуальної дії норми КПК (зокрема, п. 10 ч. 1 ст. 3, ст. 103 КПК) відносять пов’язаність необхідності їх проведення у кримінальному провадженні з розслідуванням кримінального правопорушення, а також обов’язковість їх фіксування у певний спосіб, оскільки наслідки таких процесуальних дій мають значення для встановлення обставин, що підлягають доведенню».

Такий підхід не ґрунтується на вимогах КПК, оскільки ст. 221 КПК регламентує обов’язок слідчого, прокурора надати матеріали кримінального провадження стороні захисту та потерпілому за їх клопотанням. Водночас порядок і строки розгляду клопотань у кримінальному провадженні, у тому числі щодо здійснення такої процесуальної дії, як надання матеріалів кримінального провадження для ознайомлення, регламентовані ст. 220 КПК.

 

У цілому результати аналізу судової практики свідчать, що слідчі судді не розглядають по суті скарги, зумовлені бездіяльністю, оскарження якої ст. 303 КПК не передбачено. Зокрема, це стосується того, що зазначена норма не передбачає оскарження абстрактної бездіяльності, яка призводить до «неналежного досудового розслідування». Враховуючи вимоги ст. 304 КПК, в разі надходження на розгляд таких скарг слідчим суддям необхідно відмовляти у відкритті провадження, а не в їх задоволенні, оцінюючи їх обґрунтованість. Слідчі судді не завжди приймають обґрунтовані в цьому контексті процесуальні рішення. Так, слідчий суддя Вінницького міського суду Вінницької області ухвалою від 02.09.2015 відмовив у задоволенні скарги за таких обставин. У скарзі заявник просив слідчого суддю визнати бездіяльність слідчого, яка полягає у нездійсненні процесуальних дій, що підлягають здійсненню у визначений законодавством строк, та зобов’язати належним чином проводити досудове розслідування кримінального провадження. За результатами розгляду скарги слідчий суддя відмовив у її задоволенні з огляду на те, що досудове розслідування кримінального провадження провадиться належним чином, а отже, скарга є необґрунтованою.

Слідчі судді не завжди приймають обґрунтоване процесуальне рішення при встановленні тієї обставини, що подана скарга не є предметом розгляду відповідно до ст. 303 КПК. Зокрема, трапляються випадки, коли за наведених обставин слідчий суддя, замість рішення про відмову у відкритті провадження, приймав рішення про відмову в задоволенні скарги навіть без аналізу її обґрунтованості. Так, ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 27.04.2016 відмовлено в задоволенні скарги, хоча в ухвалі констатовано, що оскаржуваний вид бездіяльності (нездійснення розгляду клопотання захисника про зміну підслідності кримінального провадження) не належить до предмета оскарження відповідно до положень ч. 1 ст. 303 КПК.

Натомість обґрунтованою в контексті, що розглядається, є ухвала слідчого судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 18.08.2015, якою відмовлено у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність слідчого, «яка полягає у непроведенні в рамках відкритого за його заявою кримінального провадження необхідних слідчих дій».

З огляду на те, що скарги подавались у зв’язку з бездіяльністю, яка не є предметом оскарження відповідно до ст. 303 КПК, відмовляли у відкритті провадження за скаргами, зумовленими відмовою прокурора у задоволенні клопотання про продовження досудового розслідування, щодо перекваліфікації кримінального правопорушення, стосовно якого здійснюється кримінальне провадження, щодо повернення цивільного позову у кримінальному провадженні, щодо невручення особі повідомлення про підозру, щодо відмови слідчим у закритті кримінального провадження, тощо.

Неоднаково у судовій практиці вирішується питання оскарження бездіяльності стосовно розгляду заяви про визнання потерпілим. Так, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25.08.2015 відмовлено у відкритті провадження за такою скаргою на бездіяльність слідчого, що полягає у невизнанні його потерпілим, оскільки, на думку слідчого судді, відповідна бездіяльність не є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, адже строки розгляду заяви про визнання потерпілим КПК не регламентовано.

Водночас у практиці були випадки, коли у відповідь на заяву про визнання потерпілим у кримінальному провадженні слідчий, всупереч вимогам процесуального законодавства, надсилав особі лист, а не постанову про відмову у визнанні такої особи потерпілою. Однак слідчі судді, які розглядали скарги на бездіяльність, зумовлену невизнанням особи потерпілою за наявності поданої нею заяви, не завжди забезпечували належний розгляд відповідних скарг.

Так, слідчий суддя Дніпровського районного суду м. Києва ухвалою від 05.08.2016 відмовив у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність прокурора щодо невизнання особи потерпілою. Зазначена ухвала була мотивована такими аргументами: «як убачається з долучених до скарги матеріалів, прокурор Ш. рішення у формі постанови не приймав, а направив заявнику інформаційний лист, через що на цей час предмет оскарження, вказаний у скарзі, відсутній взагалі – рішення прокурора у формі постанови».

Однак у наведеному випадку слідчий суддя не врахував, що предметом оскарження є не лише відмова у визнанні потерпілим, а й бездіяльність, яка полягає у невчиненні процесуальних дій.

У свою чергу, в судовій практиці є випадки, коли особа звертається до слідчого судді зі скаргою не на бездіяльність, яка полягає у невизнанні потерпілим, а на бездіяльність, яка виявилась у неврученні пам’ятки про права потерпілого. Так, слідчий суддя Самарського районного суду м. Дніпропетровська ухвалою від 22.07.2015 задовольнив скаргу на бездіяльність щодо невручення пам’ятки про процесуальні права та обов’язки потерпілого. Згідно зі встановленими обставинами особа звернулась до слідчого із заявою про визнання її потерпілою, однак, всупереч ст. 55 КПК, на момент розгляду скарги слідчим не було виконано вимог ч. 2 ст. 55 КПК, відповідно до якої потерпілому вручається пам’ятка про процесуальні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення.

Мотивуючи прийняте рішення, слідчий суддя зазначив, що відповідно до ст. 55 КПК, вбачається, що обов’язок органів, які здійснюють кримінальне провадження, виносити постанову є лише у випадку відмови особі про визнання її потерпілою, а при задоволенні такої заяви не є обов’язковим.

Таким чином, неповідомлення скаржника щодо невизнання його потерпілим дає підстави вважати, що органи досудового слідства його заяву прийняли та задовольнили, визнавши його потерпілим у кримінальному провадженні № 12012040700000143 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК.

Як у матеріалах справи, так і в матеріалах досудового розслідування відсутня постанова про відмову ОСОБА_2 у визнанні її потерпілою. Також відсутні відомості щодо роз’яснення потерпілому його прав та обов’язків.

Встановлено, що потерпіла особа вважає, що їй завдано моральну шкоду, а тому вона має право знати про свої права та обов’язки в рамках цього кримінального провадження.

Також необхідно зазначити, що досудове слідство у цій кримінальній справі відкрито ще у 2012 році і на сьогодні не закінчено, що є порушенням розумності строків виконання процесуальних дій, передбачених ст. 28 КПК.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що вимоги скаржника є законними та обґрунтованими, у зв’язку з чим підлягають задоволенню в повному обсязі».

У контексті наведеного слід зазначити, що КПК не передбачає обов’язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч. 2 ст. 55 КПК права та обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст. 220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов’язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов’язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зазначити, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов’язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

 

Також слід розмежовувати бездіяльність, яка оскаржується в порядку п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, та відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій. Неврахування різниці у зазначених видах скарг призводить до скасування необґрунтованих ухвал слідчих суддів про відмову у відкритті провадження за результатами їх апеляційного перегляду.

Так, слідчий суддя розцінив скаргу на бездіяльність слідчого, яка виявилась у відсутності процесуального реагування на заяву про проведення слідчих дій, як скаргу на рішення слідчого про відмову у задоволенні відповідної заяви. Відмовляючи у відкритті провадження, слідчий суддя Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області зазначив про відсутність предмета оскарження – постанови слідчого про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 – та з огляду на приписи п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК дійшов висновку, що ОСОБА_1 оскаржує ті дії та бездіяльність, які не підлягають оскарженню.

Таким чином, необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Водночас слід зазначити, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових), дій може бути предметом оскарження лише у тих випадках, коли скаржник попередньо ініціював вчинення таких дій, звертаючись із відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

Так, слідчий суддя Солом’янського районного суду м. Києва ухвалою від 16.08.2016 відмовила у відкритті провадження за скаргою на бездіяльність Національного антикорупційного бюро України щодо проведення одночасного допиту підозрюваного ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3. Зі змісту зазначеної ухвали вбачається, що попередньо питання про вчинення відповідної слідчої (розшукової) дії перед органом досудового розслідування не порушувалось.

Також у практиці є випадки, коли інформація щодо відсутності реагування слідчого чи прокурора на подане особою клопотання виявляється під час розгляду скарги. Так, наприклад, якщо при розгляді скарги на бездіяльність, яка полягала у відсутності процесуального реагування на клопотання про здійснення процесуальних дій, виявилось, що відповідне клопотання слідчий розглянув по суті та задовольнив, слідчі судді приймають рішення про закриття провадження з розгляду скарги. Водночас є й інші процесуальні рішення із цього питання. Слідчий суддя Кузнецовського міського суду Рівненської області ухвалою від 17.08.2015 скаргу на бездіяльність слідчого, зумовлену невиконанням обов’язку, встановленого ст. 220 КПК, задовольнив частково. Слідчим суддею під час розгляду було встановлено, що клопотання ОСОБА_2 про проведення слідчої дії одночасного допиту ОСОБА_2 та ОСОБА_4 задоволено. За таких обставин слідчий суддя дійшов висновку про відсутність підстав для зобов’язання слідчого розглянути клопотання заявника, оскільки така процесуальна дія слідчим проведена. Водночас під час розгляду цієї скарги слідчий суддя констатував іншу бездіяльність, яка зумовлена ст. 220 КПК та виявилась у нездійсненні належного повідомлення особи про прийняте слідчим рішення, оскільки, як зазначається в ухвалі, суду не надано доказів на підтвердження здійснення належного в розумінні ст. 136 КПК повідомлення потерпілого про задоволення його клопотання.

Також в деяких випадках за наведених вище обставин, а саме встановлення факту задоволення слідчим клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, про що стає відомо під час розгляду скарги, слідчі судді приймають процесуальне рішення про відмову в задоволенні скарги на бездіяльність. Інколи це зумовлено тим, що клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій розглядається слідчим, однак з порушенням трьохденного строку, тобто вже після того, коли особа звернулась зі скаргою на бездіяльність до слідчого судді. У таких випадках слідчі судді не завжди надають оцінку тій обставині, чи було дотримано слідчим процесуальні вимоги ст. 220 КПК щодо строків розгляду клопотання про здійснення слідчих дій, а беруть до уваги лише факт задоволення відповідного клопотання. Такий підхід не можна визнати обґрунтованим з огляду на встановлені КПК вимоги щодо короткого, трьохденного, строку розгляду клопотань, що подаються в порядку ст. 220 КПК. Тому за умови встановлення факту порушення цих строків, його необхідно відображати в ухвалах, незважаючи на те, що це не змінює рішення слідчого судді по суті.

У цілому необхідно враховувати, що практика постановлення ухвал про закриття провадження у таких випадках є обґрунтованою, оскільки відповідає положенням ч. 2 ст. 305 КПК, згідно з якою за умови самостійного скасування рішення, припинення дії чи бездіяльності слідчим або прокурором стосовно скарг, передбачених пунктами 1, 2, 5 (та лише прокурором стосовно скарги, передбаченої пунктом 3), провадження за скаргою закривається.

 

  1. Оскарження рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування

 

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 303 КПК предметом оскарження під час досудового розслідування є рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування. Відповідну скаргу може бути подано потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником.

Підстави, порядок та умови зупинення досудового розслідування встановлені главою 23 КПК. Дотримання зазначених підстав слідчим, прокурором при прийнятті процесуального рішення про зупинення досудового розслідування є предметом перевірки, яка здійснюється слідчим суддею під час розгляду аналізованої категорії справ.

Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст. 280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, встановленню факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування.

Так, ухвалою слідчого судді Іршавського районного суду Закарпатської області від 25.03.2015 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування та оголошення підозрюваного в розшук. Підставами прийняття такого рішення згідно з ухвалою стало те, що відповідно до мотивувальної частини постанови та зазначених в ній правових підстав, якими обґрунтовується необхідність таких дій, слідчим вказано на наявність довідки Ільницької сільської ради № 868 від 13.03.2015, зі змісту якої повідомляється про відсутність проживання ОСОБА_2 за місцем його реєстрації, а також наявність рапорту ДІМ Іршавського РВ, згідно з яким останній виїхав за межі кордону, з тих пір переховується від органів досудового слідства з метою ухилення від кримінальної відповідальності.

Вищевказані висновки органу досудового розслідування, згідно з ухвалою слідчого судді, є передчасними та необґрунтованими з огляду на таке.

Органами досудового слідства формально виконуються вимоги КПК при винесенні згаданої вище постанови, оскільки не здобуто жодного доказу чи інших фактичних даних, які підтверджували б наявність підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК, тобто переховування від органів слідства та суду з метою ухилення, що випливає з такого. Обов’язок доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК, покладається на слідчого та прокурора. Відповідно до вимог ст. 135 КПК особа викликається до слідчого шляхом вручення повістки про виклик тощо. Разом з тим цією ж статтею регламентується і порядок вручення повістки в разі тимчасової відсутності особи.

Однак слідство перед винесенням постанови не вживало жодних заходів, передбачених КПК, щодо виклику підозрюваного на вимогу слідчого. Тобто підозрюваний, не маючи даних про наявність таких вимог, не міг виконати такі вимоги слідчого, проте оголошений в розшук. Приводом для цього стала формальна довідка Ільницької сільської ради про начебто відсутність проживання за місцем реєстрації. Однак ці обставини не узгоджуються з вимогами ст. 280 КПК, оскільки постанова не містить посилання на інші належні та допустимі докази, які об’єктивно посвідчували б наявність невиконання підозрюваним обов’язку, передбаченого п. 1 ч. 7 ст. 42 КПК, за відсутності офіційного виклику та його вручення.

Крім цього, відомості про виїзд підозрюваного за межі кордону є безпідставними та необґрунтованими, оскільки рапорт ДІМ не ґрунтується на відомостях, отриманих з Державної прикордонної служби України, яка є розпорядником такої інформації. Разом з тим КПК не передбачає покладання на ДІМ обов’язків здійснення контролю при перетині особою кордону, а тому такі доводи, викладені в рапорті ДІМ Іршавського РВ, є надуманими.

Отже, у цьому випадку слідчий суддя обґрунтовано встановив неналежне застосування слідчим норм процесуального законодавства в частині реалізації положень КПК щодо зупинення досудового розслідування у зв’язку з переховуванням підозрюваного від органів слідства.

З аналогічної підстави, а саме у зв’язку з невикористанням усіх засобів для встановлення місцезнаходження особи, ухвалою слідчого судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 30.12.2015 було скасовано постанову про зупинення досудового розслідування.

Як зазначено в ухвалі, матеріали кримінального провадження не містять якихось доказів про те, що слідчим вживались відповідні заходи для встановлення місця знаходження підозрюваного. Зокрема, сусіди і родичі не допитувались, а також не здійснювались інші слідчі і процесуальні дії, спрямовані на встановлення місця знаходження ОСОБА_2.

Слідчий суддя зазначає, що одного лише рапорту оперативного працівника, статус якого визначений як внутрішній документ поліції, недостатньо, щоб констатувати факт того, що місцезнаходження підозрюваного невідоме.

Як зазначено в ухвалі, матеріали кримінального провадження навпаки свідчать про те, що місцезнаходження підозрюваного відоме слідчому, а сам ОСОБА_2 лише не отримує повістки про виклик до слідчого, що не може бути підставою для зупинення розслідування у зв’язку з розшуком.

Наведений підхід є обґрунтованим, оскільки одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.

Слідчим суддям необхідно враховувати, що однією з підстав зупинення досудового розслідування є тяжка хвороба підозрюваного, яка перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, а тому сама лише наявність хвороби, навіть за умови її належного документального підтвердження, не може бути підставою для зупинення досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів, якими скасовуються постанови про зупинення досудового розслідування за тієї умови, що наявність хвороби не перешкоджала участі відповідної особи в кримінальному провадженні.

Так, ухвалою слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова від 08.06.2015 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування, оскільки хвороба підозрюваного не перешкоджала його участі в кримінальному провадженні.

У постанові про зупинення розслідування зазначено, що слідчий дійшов такого висновку на підставі довідки з ХМПНД № 16 від 09.02.2015, в якій зазначено, що ОСОБА_5 є інвалідом 2-ї групи за психічним захворюванням, спостерігається у вказаному закладі у зв’язку з тяжким психічним захворюванням, приймає підтримуючу терапію амбулаторно.

Однак такий висновок слідчим зроблено передчасно без врахування всіх обставин справи, яким у постанові не дано належної оцінки. Слідчий суддя вважає, що постанова слідчого СВ Ленінського РВ ГУ МВС України в Харківській області ОСОБА_3 від 28.03.2015 є передчасною, винесена без достатніх даних для висновку про те, що хвороба ОСОБА_2 перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, і це не підтверджується відповідним медичним висновком.

Таким чином, результат ретельного аналізу документів, пов’язаних з визначенням стану підозрюваного, дав підстави для висновку про те, що наявність тривалого захворювання не може в конкретному випадку бути розцінена як підстава для зупинення досудового розслідування, оскільки не є перешкодою для участі особи в кримінальному провадженні.

Також слід звернути увагу на питання зупинення досудового розслідування у кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних, оскільки зупинення розслідування у таких випадках з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично можуть перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це в судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ трапляються випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних.

Так, слідчим суддею Старобільського районного суду Луганської області від 25.04.2016 скасовано постанову слідчого про зупинення досудового розслідування із таких підстав.

Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 280 КПК досудове розслідування може бути зупинене після повідомлення особі про підозру в разі, якщо підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, за умови підтвердження цього відповідним медичним висновком.

Наявність хвороби повинна бути підтверджена належним чином оформленими медичними документами: довідкою лікаря, медичним висновком, висновком експерта.

Питання про зупинення досудового розслідування може вирішуватися за умови такого перебігу хвороби, котрий на даний момент вимагає госпіталізації хворого, про що має бути зазначено в медичних документах.

Проте не можна погодитись з висновком слідчого про зупинення досудового розслідування в цілому, стосовно двох підозрюваних, за відсутності можливості брати участь в досудовому розслідуванні тільки в підозрюваного ОСОБА_4, без виконання приписів ст. 217 КПК.

Прийняте слідчим суддею рішення є обґрунтованим, оскільки в разі прийняття відповідного процесуального рішення слідчого необхідно було з’ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, хвороба якої зумовила зупинення такого розслідування, оскільки цього вимагають положення ч. 3 ст. 280 КПК, у якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.

В деяких випадках відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 303 КПК слідчий суддя за скаргами уповноважених на це осіб перевіряє підстави для скасування постанов про зупинення досудового розслідування з огляду на фактичну зміну підстав, які стали основою процесуальних рішень про таке зупинення. Зокрема, це стосується реалізації положень ст. 282 КПК, згідно з якою, якщо підстави для зупинення досудового розслідування перестали існувати, зупинене досудове розслідування відновлюється постановою слідчого, прокурора.

З наведених підстав слідчий суддя Ужгородського міськрайонного суду прийняв ухвалу від 09.10.2015, якою скасував постанову про закриття кримінального провадження з таких підстав.

В ході розгляду скарги встановлено, що 27.12.2012 старшим слідчим СВ Ужгородського МВ УМВС України в Закарпатській області майором міліції ОСОБА_5 винесено постанову про зупинення досудового розслідування в кримінальному провадженні № 12012070030000242, відомості про яке внесено до ЄРДР 06.12.2012, та оголошення розшуку підозрюваного ОСОБА_1.

25.09.2015 старшим слідчим СВ Ужгородського МВ УМВС України в Закарпатській області майором міліції ОСОБА_5 винесено постанову про відмову в задоволенні клопотання адвоката ОСОБА_3 про відновлення досудового розслідування в кримінальному провадженні № 12012070030000242 від 06.12.2012.

Зазначена постанова мотивована тим, що не встановлено місцезнаходження ОСОБА_1, постанова про зупинення досудового розслідування слідчим суддею не скасована, потреби у проведенні слідчих дій у кримінальному провадженні немає.

Водночас у ході розгляду скарги також встановлено, що 16.06.2015 нотаріусом Єлізовського округу Камчатського краю ОСОБА_4, який діє на підставі ліцензії № 6, виданої 16.12.2005 ГУ Федеральної реєстраційної служби Камчатської області в Корякському автономному окрузі, та наказу № 9 Управління Міністерства юстиції Камчатського краю від 25.01.2011, посвідчено документ «ЗГОДА» на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК, яку надав ОСОБА_1, який проживає за адресою: Російська Федерація, Камчатський край, АДРЕСА_2, який особисто з’явився до нотаріуса та власноручно підписав зазначену згоду в присутності нотаріуса.

З огляду на вищенаведене та враховуючи, що з досліджених в ході розгляду скарги матеріалів, доданих до скарги, встановлено, що підозрюваний ОСОБА_1 проживає за адресою: Російська Федерація, Камчатський край, АДРЕСА_2, тобто місцезнаходження підозрюваного відоме, слідчий суддя робить висновок, що підстави для зупинення досудового розслідування перестали існувати, а тому скарга є обґрунтованою та підлягає частковому задоволенню, а саме в частині скасування постанови слідчого про зупинення досудового розслідування.

Таким чином, під час досудового розслідування слідчі судді перевіряють не лише підстави зупинення досудового розслідування, а й забезпечують належне процесуальне реагування на випадки, коли такі підстави перестають існувати.

За результатами аналізу судової практики, крім іншого, виявлено випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження за скаргою на зупинення кримінального провадження. Слідчий суддя Новокаховського міського суду Херсонської області ухвалою від 20.03.2015 відмовив у відкритті провадження за скаргою адвоката ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на постанови слідчого СВ Новокаховського МВ УМВС України в Херсонській області про зупинення кримінального провадження від 25.12.2014 та від 29.01.2015.

Мотиви прийнятого рішення, з огляду на текст зазначеної ухвали, полягали в тому, що заявник звертається до суду зі скаргою на постанову про зупинення кримінального провадження, проте відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 303 КПК передбачено оскарження рішення слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, тобто ст. 303 КПК не передбачено оскарження рішення слідчого про зупинення кримінального провадження.

Враховуючи те що КПК не передбачає процесуального механізму зупинення кримінального провадження під час досудового розслідування, некоректне формулювання скаржником вимоги фактично стало підставою для відмови у відкритті провадження, що є неприпустимим.

 

 

 

 

 

  1. Оскарження постанов слідчого, прокурора про закриття

кримінального провадження

 

Процесуальна можливість оскарження рішень слідчого та прокурора про закриття кримінального провадження регламентована пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 303 КПК, при цьому суб’єктами оскарження відповідного рішення слідчого є заявник, потерпілий, його представник, законний представник, а прокурора – заявник, потерпілий, його представник, законний представник, підозрюваний, його захисник чи законний представник.

Підстави та порядок закриття кримінального провадження встановлені у ст. 284 КПК, яка, крім іншого, визначає випадки, коли  закриття провадження уповноважений здійснювати слідчий, а коли – прокурор. Так, відповідно до ч. 4 ст. 284 КПК cлідчий приймає постанову про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 ч. 1 ст. 284 КПК, якщо в цьому кримінальному провадженні жодній особі не повідомлялося про підозру, а прокурор – щодо підозрюваного з підстав, передбачених ч. 1 ст. 284 КПК.

Також під час розгляду аналізованого виду скарг слідчі судді враховують положення ч. 2 ст. 9 КПК, яка встановлює, що прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень. Враховуючи те що процесуальне рішення про закриття кримінального провадження має істотне значення для кримінального провадження, слідчі судді при розгляді скарги на відповідні постанови з’ясовують питання дотримання вимог щодо всебічності та повноти дослідження, оскільки така неповнота може призвести до прийняття необґрунтованого рішення про закриття кримінального провадження.

Таким чином, правова природа аналізованого виду оскарження процесуального рішення слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.

Недотримання відповідних вимог зумовлює прийняття слідчими суддями рішень про скасування постанов слідчого, прокурора. Ухвалою слідчого судді Ічнянського районного суду Чернігівської області від 03.08.2015 задоволено скаргу П. про скасування постанови слідчого Ш. про закриття кримінального провадження від 29.04.2015 за фактом пошкодження малолітніми особами належного їй автомобіля. Скарга задоволена з тих підстав, що в ході досудового слідства слідчим не в повному обсязі зазначено і не доведено спосіб та інші обставини вчиненого кримінального правопорушення. Малолітніх осіб у присутності законних представників, педагога або психолога слідчий не опитував. Не встановлено та не опитано інших осіб, які могли бути очевидцями вчиненого кримінального правопорушення. При винесенні рішення слідчий послався на допит свідків, які є родичами малолітніх дітей і допит яких проводився працівником кримінального розшуку, а не особисто слідчим.

Разом із тим у судовій практиці є випадки скасування постанов про закриття кримінального провадження не лише з огляду на їх необґрунтованість, а й через їх неналежну мотивованість, як цього вимагає ч. 5 ст. 110 КПК.

Ухвалою слідчого судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 28.10.2015 задоволено скаргу Б. на постанову слідчого СВ Глухівського МВ УМВС України в Сумській області про закриття кримінального провадження. Рішення мотивоване тим, що закриття кримінального провадження не відповідає вимогам ст. 110 КПК, оскільки мотивувальна частина оскаржуваної постанови не містить відомостей про мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування, а доводи скарги про неповноту досудового розслідування та передчасність рішення про закриття кримінального провадження є обґрунтованими.

Водночас в інших випадках, а саме за умови констатації всебічності, повноти з’ясування обставин кримінального провадження, належного мотивування винесених постанов, слідчі судді приймали обґрунтовані рішення про відмову в задоволенні скарг на постанову про закриття кримінального провадження.

Ухвалою слідчого судді Кіровського районного суду м. Кіровограда від 27.03.2015 відмовлено в задоволенні скарги Р. на постанову слідчого СВ Кіровоградського МВ УМВС України в Кіровоградській області про закриття кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 120 КК. У ході вивчення матеріалів кримінального провадження та заслухавши скаржника, слідчий суддя дійшов висновку, що орган досудового розслідування правильно надав оцінку фактичним обставинам справи і наявним доказам та зробив висновок, що під час досудового слідства проведено всі необхідні слідчі дії, а тому скарга задоволенню не підлягає. Ухвала слідчого судді оскаржувалась в апеляційному порядку, яким встановлено, що рішення суду є законним і обґрунтованим, а тому воно залишено без змін.

Особливість розгляду цієї категорії скарг полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім  процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

Ухвалою слідчого судді Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04.08.2015  закрито провадження за скаргою Я. на постанову слідчого СВ Красноармійського МВ ГУ МВС України в Донецькій області П. від 27.07.2015 про закриття кримінального провадження № 12015050410001385. Рішення мотивоване тим, що на день розгляду скарги прокурор своєю постановою скасував постанову слідчого про закриття кримінального провадження, що відповідно до ч. 2 ст. 305 КПК є підставою для закриття провадження.

         Разом із тим результати аналізу судової практики свідчать, що за умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймали рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову в задоволенні скарги. Як було зазначено у підрозділі 1.3 цього узагальнення, враховуючи те, що ст. 305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

Складності в судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.  Разом із тим результати аналізу ухвал слідчих суддів свідчать про те, що висновок щодо пропуску встановленого процесуального строку не завжди належним чином підтверджується матеріалами відповідних скарг. Так, слідчий суддя Сихівського районного суду м. Львова ухвалою від 13.01.2016 повернув скаргу на постанову слідчого про закриття кримінального провадження за таких обставин. Як зазначено в ухвалі, «ОСОБА_1 звернулася до суду лише 12.01.2015, та з доданих до скарги документів не вбачається, коли саме копія оскаржуваної постанови від 25.12.2015 отримана скаржником, доходжу висновку щодо відсутності правових підстав з розгляду останньої по суті, та таку скаргу слід повернути особі, яка її подала, у зв’язку з пропуском десятиденного строку для її подання, встановленого ч. 1 ст. 304 КПК». Отже, з огляду на зазначену слідчим суддею обставину щодо неможливості встановлення дати одержання постанови про закриття кримінального провадження, підстав для констатації пропуску встановленого строку в наведеному випадку було недостатньо.

Окрему увагу слідчі судді приділяють питанню суб’єкта, який відповідно до положень КПК наділений повноваженням оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Зокрема, це стосується питання участі в такому провадженні представника потерпілого. Слідчий суддя Залізничного районного суду м. Львова ухвалою від 02.02.2016 повернув скаргу на постанову слідчого про закриття кримінального провадження. Своє рішення слідчий суддя обґрунтовував тим, що скарга подана ОСОБА_1 в інтересах потерпілої в кримінальному провадженні № 12015140060000429 ОСОБА_2, при цьому вказано, що ОСОБА_1 є представником потерпілої, на підтвердження чого до скарги додано довіреність від 21.08.2013. Разом з тим відповідно до ст. 58 КПК потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником, тобто згідно з вимогами ст. 45 КПК лише адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів України.

При цьому відповідно до ч. 3 ст. 58 КПК повноваження представника потерпілого на участь у кримінальному провадженні, якщо таким представником є особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні, підтверджуються документами, передбаченими ст. 50 цього Кодексу: свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю; ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Таким чином, з огляду на зазначене ОСОБА_1 не є представником потерпілого в розумінні ст. 58 КПК, а отже, згідно зі ст. 303 КПК не наділена правом звертатись зі скаргою на рішення слідчого про закриття кримінального провадження.

Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов’язаних із вчиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді. Прикладом мотивованого судового рішення в цьому контексті є ухвала слідчого судді Теплицького районного суду Вінницької області від 07.04.2015, у якій надано відповідь на всі наведені у скарзі твердження щодо незаконності постанови про закриття кримінального провадження та здійснено логічну і правову перевірку прийнятого прокурором рішення, як цього вимагає КПК.

Беручи до уваги те, що постанова про закриття кримінального провадження, яка зумовлена недбалим виконанням процесуальних обов’язків слідчим або прокурором, перешкоджає виконанню завдань кримінального провадження в частині забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності, слідчі судді обґрунтовано скасовують постанови, встановлюючи відповідну недбалість.

Вивчення ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення про закриття  кримінального провадження в частині перевірки підстав відповідного рішення слідчого чи прокурора показало, що  підставами скасування слідчими суддями вказаних рішень здебільшого були такі:

невжиття органом досудового розслідування всіх необхідних заходів для збирання доказів і забезпечення повного та всебічного досудового розслідування;

необґрунтованість висновків, які містяться в постанові, щодо обставин, які повинні бути встановлені слідчим, та завчасність висновку про відсутність в діянні складу злочину або відсутність події злочину;

непроведення слідчим необхідного та повного переліку слідчих дій,   спрямованих на встановлення істини у справі;

непризначення та непроведення необхідних експертиз, ненадання експерту порівняльних зразків для проведення судової експертизи, що є підставою для надання експертом повідомлення про неможливість проведення експертизи, та деякі інші.

Слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська ухвалою від 09.06.2015 скасував постанову про закриття кримінального провадження, винесену слідчим в ОВС слідчого відділу слідчого управління прокуратури Дніпропетровської області, з огляду на такі обставини.

У ході здійснення кримінального провадження не вирішено по суті клопотань ОСОБА_1, не вирішено питання щодо визнання його потерпілим у кримінальному провадженні.

До того ж у матеріалах кримінального провадження є ухвала Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05.11.2014 (вступна та резолютивна частини), якою скаргу заявника задоволено та зобов’язано прокуратуру Дніпропетровської області розглянути клопотання ОСОБА_1 про визнання потерпілим. Повний текст ухвали та докази її виконання у матеріалах кримінального провадження відсутні.

Долучені до кримінального провадження документи не є належним чином засвідченими та не вказано, на підставі чого їх долучено до матеріалів кримінального провадження, а в прийнятій постанові не обґрунтовано, яким чином вони спростовують доводи заявника.

Слід зазначити, що слідчим у кримінальному провадженні не було ініційовано проведення перевірки дій посадових осіб правоохоронного органу щодо дій, на які вказує заявник з метою встановлення факту допущення порушень.

Привертає увагу і те, що слідчим взагалі не було зібрано будь-яких характеризуючих матеріалів щодо співробітників прокуратури Солонянського району Дніпропетровської області, на порушення законодавства якими вказує заявник.

Слідчі судді в окремих випадках обґрунтовано наголошують на недостатній мотивованості прийнятого рішення про закриття кримінального провадження, зокрема у зв’язку з нереагуванням на попередньо постановлені ухвали слідчих суддів, якими у відповідних провадженнях вже скасовувались постанови про закриття кримінальних проваджень. Так, ухвалою слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30.01.2015 скасовано постанову про закриття кримінального провадження з урахуванням, зокрема, того, що в цій постанові не вказано взагалі мотивів прийняття такої постанови та обґрунтування щодо відсутності в діях посадових осіб складу злочину. Слідчий не відобразив у постанові, чому він взяв до уваги одні докази у справі і критично поставився до інших, у тому числі до доводів заявника.

Слідчі судді, перевіряючи доводи скаржників, обґрунтовано надають оцінку не лише повноті вчинених під час досудового розслідування дій, а й правильності здійснення правової оцінки встановлених обставин під час досудового розслідування. У свою чергу, нездійснення таких дій слідчими суддями зумовлює скасування відповідних ухвал за результатами їх перегляду в апеляційному порядку. Так, підставою для скасування рішення слідчого судді колегією суддів Апеляційного суду Запорізької області стало те, що «в постанові про закриття кримінального провадження слідчим не наведено належних доводів на обґрунтування свого висновку про те, що ОСОБА_3 вживав алкогольні напої вже після дорожньо-транспортної пригоди, а не здійснював управління автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, на що правильно вказала потерпіла ОСОБА_2 у своїй скарзі. Слідчим доводи потерпілої належним чином не досліджені».

Також у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ має значення підстава закриття кримінального провадження, зокрема в разі закриття кримінального провадження у зв’язку зі смертю. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження у зв’язку зі смертю підозрюваного, обвинуваченого закривається, крім випадків, якщо таке провадження є необхідним для реабілітації померлого. Таким чином, за умови оскарження постанови про закриття кримінального провадження родичами особи, стосовно якої таке провадження здійснювалось, з тих мотивів, що кримінальне провадження є необхідним для реабілітації померлого, слідчі судді повинні надавати належну оцінку цій обставині та особливостям підстави закриття кримінального провадження, передбаченої п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК. Неврахування зазначеного зумовлює обґрунтоване скасування ухвал слідчих суддів за результатами їх перегляду в апеляційному порядку. Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 28.12.2015 скасовано ухвалу слідчого судді, оскільки, як зазначила колегія суду апеляційної інстанції, при вирішенні питання про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного ОСОБА_3 не було з’ясовано думку його близьких родичів щодо закриття цього провадження з нереабілітуючих ОСОБА_3 підстав, постанова про закриття кримінального провадження щодо нього є передчасною, а отже  незаконною.

Таким чином, апеляційні вимоги щодо необхідності скасування постанови про закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_3 є слушними, а висновки слідчого судді про те, що рішення прокурора про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного ОСОБА_3 не стало перешкодою для продовження досудового розслідування відповідного кримінального провадження, є помилковими, оскільки суперечать змісту кримінального процесуального закону.

Відповідно до ч. 3 ст. 307 КПК ухвала про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку. При цьому в апеляційному порядку може бути оскаржена лише ухвала слідчого судді, якою відмовлено в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, у свою чергу, ухвала про задоволення такої скарги апеляційному оскарженню не підлягає. З огляду на це, суди апеляційної інстанції обґрунтовано відмовляють у відкритті провадження з розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів про задоволення скарг на постанови слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження.

Результати аналізу апеляційного перегляду зазначених ухвал слідчих суддів свідчать про те, що підставами їх скасування є як необґрунтованість, так і неналежна вмотивованість.

Так, скасовуючи ухвалу слідчого судді Зарічного районного суду м. Суми від 06.02.2015 та постанову слідчого про закриття кримінального провадження, Апеляційний суд Сумської області зазначив, що слідчим суддею не наведено обставин із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, мотиви з яких слідчий суддя не взяв до уваги доводи скаржника, і мотиви, з яких він виходив при постановленні ухвали, а орган досудового розслідування, закриваючи кримінальне провадження, в повному обсязі не з’ясував зазначені заявником обставини вчиненого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, що ставить під сумнів законність постанови про закриття кримінального провадження (провадження № 11-сс/788/51/15).

 

 

 

  1. Оскарження рішення прокурора, слідчого про відмову у визнанні потерпілим

 

Зазначений вид скарги, яка підлягає розгляду під час досудового розслідування, передбачений п. 5 ч. 1 ст. 303 КПК.

Відповідно до ст. 55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Таким чином, для визнання особи потерпілою не вимагається прийняття окремого процесуального документа. Разом із тим ч. 5 ст. 55 КПК встановлено, що за наявності очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної в частині першій цієї статті, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді. Отже, саме правильність застосування слідчим або прокурором цієї норми є предметом перевірки слідчим суддею під час розгляду аналізованої категорії скарг.

Процесуальною підставою прийняття рішення про відмову у визнанні потерпілим відповідно до ст. 55 КПК є наявність очевидних та достатніх підстав вважати, що заява подана особою, якій не завдано шкоди. При цьому відповідні підстави згідно із зазначеною статтею мають бути належним чином мотивовані. За умови встановлення того, що зазначені вимоги є недотриманими, слідчі судді приймають рішення про скасування постанов. Так, слідчим суддею Печерського районного суду м. Києва в ухвалі від 23.06.2015 зазначено, що, дослідивши постанову про відмову у визнанні потерпілим від 12.05.2015 на предмет її обґрунтованості, слідчий суддя доходить висновку, що слідчим зроблено загальне посилання на відсутність у матеріалах провадження даних, які свідчили б про те, що ОСОБА_1 було завдано шкоди, однак на підтвердження такого свого висновку слідчий суддя не навів, які саме матеріали досудового розслідування дають підстави дійти такого висновку. Таким чином, неналежне мотивування постанов про відмову у визнанні потерпілим, з одного боку, не відповідає вимогам процесуального законодавства, а з іншого – не дає слідчому судді змоги перевірити правильність прийнятого слідчим, прокурором рішення про наявність чи відсутність шкоди для конкретної особи у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення.

Як наслідок неналежного мотивування ухвалою слідчого судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 21.09.2015 скасовано постанову прокурора про відмову у визнанні потерпілим, в якій зазначено, що слідчим не наведені підстави, визначені ч. 3 ст. 55 КПК, які виключають визнання особи потерпілою, та мотиви прийняття такого рішення. Вказана постанова містить лише перелік статей КПК та їх зміст. Водночас, правового обґрунтування відсутності підстав щодо задоволення клопотання про визнання заявника потерпілими оскаржувана постанова немає.

Крім неналежного мотивування постанов, підставою їх скасування є і необґрунтованість прийнятого рішення слідчим, прокурором стосовно співвідношення процесуальних вимог щодо визнання особи потерпілою та фактичних обставин кримінального правопорушення. Відповідно до ухвали слідчого судді Золочівського районного суду Львівської області від 23.06.2015 скарга на постанову про відмову у визнанні потерпілим обґрунтовувалась тим, що 25.07.2014 відбулося ДТП, у якому було пошкоджено транспортний засіб марки Grand Cherokee д.н. «НОМЕР_1» скаржниці. 12.06.2015 скаржницею була подана заява про залучення її до вказаного кримінального провадження як потерпілої. Цього ж числа слідчим С. винесено постанову про відмову у визнанні її потерпілою, посилаючись на те, що їй не було завдано тілесних ушкоджень, тому вона не може бути потерпілою. З огляду на наведені обставини слідчим суддею було констатовано, що слідчий не врахував факту заподіяння особі внаслідок ДТП майнової шкоди в розумінні ст. 55 КПК, чим порушив її права та позбавив можливості відновити їх і захистити свої інтереси.

На окрему увагу заслуговує питання суб’єктного складу осіб, які можуть бути визнані потерпілими у кримінальному провадженні, зокрема це стосується близьких родичів та членів сім’ї особи, яка внаслідок кримінального правопорушення перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви. Необґрунтована відмова у визнанні потерпілим внаслідок неналежного встановлення ознак сімейних відносин призводить до скасування відповідних постанов. Так, слідчий суддя Ізюмського міськрайонного суду Харківської області згідно з ухвалою від 19.02.2015 встановив, що заявник у кримінальному провадженні подав слідчому заяву про залучення його потерпілим до кримінального провадження за фактом ДТП, де постраждала його племінниця ОСОБА_2, яка перебуває в комі і знаходиться у тяжкому фізичному і психічному стані, а інших близьких родичів у неї немає, тому просив скасувати постанову та залучити його потерпілим до кримінального провадження. При цьому як обґрунтування рішення про нескасування незаконної постанови зазначено: ОСОБА_1 хоча і не входить до переліку близьких родичів, визначеного в ч. 1 п. 1 ст. 3 КПК, однак є дядьком ОСОБА_2 – рідним братом її померлого батька, який пов’язаний з нею спільним побутом і має з нею спільні права та обов’язки, тобто особою, яка є фактично членом сім’ї потерпілої ОСОБА_2.

Результати аналізу ухвал слідчих суддів свідчать, що в окремих випадках слідчі судді неправильно розуміють особливості правового статусу потерпілого. Так, в ухвалі слідчого судді Шевченківського районного суд м. Чернівці від 14.07.2015 зазначено: «окрім цього, вважаю, що права ОСОБА_1  відмовою у визнанні його потерпілим не порушувались, оскільки він на підставі ч. 2 ст. 55 КПК під час проведення досудового розслідування за його заявою про злочин, незважаючи на визнання чи невизнання його потерпілим, має право користуватися правами та обов’язками потерпілого». Таке твердження не ґрунтується на вимогах процесуального законодавства, оскільки прав та обов’язків потерпілого не існує, якщо слідчим або прокурором стосовно конкретної особи було прийнято постанову про відмову у визнанні потерпілим.

Разом з тим результати аналізу судової практики свідчать про те, що ухвали слідчих суддів, які постановляються у зв’язку із задоволенням скарг на постанови про відмову у визнанні потерпілим, не завжди належним чином мотивовані, зокрема, у них не зазначено про те, у чому конкретно полягає необґрунтованість прийнятого слідчим, прокурором рішення, а також не міститься мотивування стосовно підстав для визнання особи потерпілою. Зокрема, це стосується ухвали слідчого судді Тростянецького районного суду Вінницької області від 14.01.2015, мотивувальну частину якої викладено таким чином: «як вбачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 10.11.2014 звернувся з відповідною заявою про вчинений злочин, в якій вказав обставини вчинення злочину і спричинену йому шкоду, яка полягає в порушенні його права власності. Виходячи з наведеного, вважаю за необхідне відновити порушені права заявника як особи, якій спричинено шкоду кримінальним правопорушенням».

По-різному вирішуються питання формулювання положень резолютивної частини ухвали слідчого судді в разі скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. В одних випадках слідчі судді постановляють рішення зобов’язати слідчого визнати скаржника потерпілим, а в інших – обмежуються рішенням про скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. Перший з наведених підходів не враховує положень кримінального процесуального законодавства, яке не передбачає прийняття процесуального рішення про визнання потерпілим. Саме тому за умови скасування відповідних постанов слідчим суддям доцільно в резолютивній частині формулювати рішення лише про таке скасування.

 

 

 

  1. Оскарження рішення, дії чи бездіяльності слідчого або прокурора при застосуванні заходів безпеки

 

Особливість розгляду цієї категорії скарг полягає в тому, що підстави та умови застосування заходів безпеки регламентовані не КПК, а Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» (далі – Закон), який і підлягає застосуванню в разі оцінки правомірності дій (рішень, бездіяльності) для вирішення питань, пов’язаних із застосуванням заходів безпеки.

Крім того, специфікою відповідних проваджень, які здійснюються слідчим суддею, є те, що цей Закон, визначаючи підстави застосування заходів безпеки, використовує оціночні поняття і саме із такими поняттями пов’язує правомірність вжиття заходів безпеки, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 20 цього Закону підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки осіб, зазначених у ст. 2 Закону, є дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу і майну. Неправильна оцінка слідчим або прокурором фактору наявності відповідної загрози є однією з причин скасування слідчими суддями постанов про відмову у застосуванні заходів безпеки. Так, слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу ухвалою від 20.11.2015 скасував постанову про відмову ОСОБА_4 у застосуванні заходів безпеки стосовно неї та членів її сімї, передбачених п. а ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». Мотивуючи прийняте рішення, слідчий суддя зазначив, що ОСОБА_4 звернулась в Жовтневий РВ КМУ УМВС України в Дніпропетровській області із заявою щодо застосування заходів безпеки, але слідчий відмовив у застосуванні заходів безпеки, мотивуючи свою відмову тим, що в органів досудового слідства начебто відсутні дані, які свідчать про наявність реальної загрози життю ОСОБА_4 та членам її родини, а також що відсутнє кримінальне провадження за фактом спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_7 та за фактом його зникнення, і що більше погроз на їх адресу не надходило.

Наведені слідчим мотиви відмови, на думку слідчого судді, суперечать фактичним обставинам справи, і сам злочин (викрадення та катування) свідчить про загрозу для життя родини.

Крім того, як зазначено в ухвалі, злочинці не погрожували під час викрадення та катування ОСОБА_6 здійсненням подальших погроз, а висловили погрози фізичної розправи та вбивством, тому посилання на відсутність погроз є необґрунтованою підставою для відмови в задоволенні заяви про застосування заходів забезпечення безпеки.

Таким чином, необхідною передумовою прийняття правильного рішення щодо наявності чи відсутності реальних загроз для осіб, до яких може бути застосовано заходи безпеки, перелік яких регламентований цим Законом, є належна оцінка всіх обставин справи, зокрема, виду суспільно небезпечного діяння, потенційних чи реальних підозрюваних, їх дій після початку досудового розслідування тощо. Слідчі судді зобов’язані здійснювати належний контроль за дотриманням гарантій, встановлених нормативно-правовим актом, метою якого є захист осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

Однією з вимог Закону щодо застосування заходів безпеки є вимога, закріплена у ч. 2 ст. 22 Закону, якою встановлено, що орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зазначеної у ст. 2 цього Закону, зобов’язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках – негайно прийняти рішення про застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. Необхідно враховувати, що здійснення такої перевірки є необхідною передумовою констатації наявності або відсутності підстав для застосування заходів безпеки, а тому в деяких випадках невиконання зазначених положень стає причиною скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки. Так, слідчим суддею Кролевецького районного суду Сумської області від 04.09.2015 скасовано постанову про відмову в задоволенні клопотання щодо застосування заходів безпеки стосовно потерпілого ОСОБА_3. Прийняття такого рішення слідчий суддя мотивував тим, що постанова слідчого Т. від 28.08.2015 про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_3 про забезпечення заходів його безпеки є невмотивована та необґрунтована, оскільки винесена без проведення попередньої перевірки доводів ОСОБА_3, які викладені в клопотанні про забезпечення заходів безпеки. Слідчий Т. перед прийняттям постанови від 28.08.2015 у період з 25.08.2015 по 28.08.2015 включно не використав свої права, передбачені ч. 1 ст. 6 Закону № 3782-ХІІ, щодо витребування необхідних матеріалів та одержання пояснень без провадження слідчих дій.

Також слідчі судді, розглядаючи аналізовану категорію скарг, перевіряють дотримання вимог процесуального законодавства в частині документа, який має бути сформовано за результатами розгляду поданої в порядку Закону заяви про застосування заходів безпеки. Зокрема, з підстав недотримання відповідних вимог, а саме здійснення реагування шляхом підготовки листа, а не постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 10.11.2015 було визнано неправомірними дії прокурора Харківської міжрайонної прокуратури Харківської області. Так, слідчим суддею було встановлено, що прокурор у порушення вимог вищезазначеного Закону, інших норм законодавства, не прийняв мотивованої постанови про застосування або про відмову в застосуванні заходів безпеки ОСОБА_1, а лише надіслав письмову відповідь, яку адресат не отримав дотепер, тому скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

В поодиноких випадках слідчі судді необґрунтовано відмовляли у відкритті провадження за скаргами, пов’язаними із застосуванням заходів безпеки. Так, слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська ухвалою від 23.09.2015 відмовив у відкритті провадження за скаргою на постанову старшого слідчого СВ СУ прокуратури Дніпропетровської області від 21.08.2015 про відмову в застосуванні заходів забезпечення безпеки. Згідно з ухвалою, як зазначив слідчий суддя, зіставляючи перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, який може бути оскаржений під час досудового розслідування в порядку ч. 1 ст. 303 КПК, з вимогами цієї скарги, суд дійшов висновку, що вимоги скарги не можуть бути предметом оскарження до слідчого судді, у зв’язку з чим провадження за цією скаргою не підлягає відкриттю. Зазначений підхід до правозастосування не узгоджується з положеннями п. 6 ч. 1 ст. 303 КПК, оскільки предметом оскарження відповідно до цього пункту є всі рішення, дії чи бездіяльність, які приймаються, здійснюються або не здійснюються при застосуванні заходів безпеки. Із цих підстав вказана ухвала слідчого судді була скасована ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19.10.2015.

Неоднаково у судовій практиці вирішується питання формулювання резолютивної частини ухвал слідчих суддів, оскільки в одних випадках у таких ухвалах слідчі судді обмежуються формулюванням рішення про скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, а в інших поряд із таким рішенням зобов’язують посадових осіб органів досудового розслідування вжити конкретних заходів безпеки.

Так, ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 23.12.2015 за результатами розгляду відповідної скарги постановлено зобов’язати слідчого СУ ГУ Національної поліції в Харківській області ОСОБА_3 винести постанову про застосування до ОСОБА_2 – потерпілого у кримінальному провадженні від 23.09.2015 № 12015220010000385 – заходи забезпечення безпеки у вигляді особистої охорони, охорони житла і майна.

Водночас в інших випадках слідчі судді в резолютивних частинах ухвал зазначають: «зобов’язати слідчого СВ Кролевецького РВ УМВС України в Сумській області ОСОБА_4 чи іншого слідчого СВ Кролевецького РВ УМВС, у провадженні якого знаходиться кримінальне провадження від 18.12.2012 № 12012200190000113, повторно розглянути у кримінальному провадженні від 18.12.2012 № 12012200190000113 клопотання потерпілого ОСОБА_3 від 17.08.2015 щодо застосування заходів безпеки стосовно нього, як потерпілого, у строки, передбачені ст. 220 КПК і ч. 2 ст. 22 Закону України від 23.12.1993 № 3782-ХII «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», обчислення яких починається з дня отримання копії даної ухвали» (Ухвала слідчого судді Кролевецького районного суду від 30.10.2015).

Формулювання резолютивної частини в таких випадках залежить від конкретного предмета розгляду: якщо слідчим чи прокурором не було належним чином розглянуто питання про застосування заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя може зобов’язати їх відповідне питання розглянути; якщо ж таке питання було розглянуте і особі було необґрунтовано відмовлено в застосуванні заходів безпеки, то в такому випадку слідчий суддя уповноважений зобов’язати відповідальну особу такі заходи застосувати.

 

 

 

  1. Оскарження рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій

 

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК предметом оскарження є рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій. Існування такого предмета оскарження зумовлене задекларованою та імплементованою в КПК засадою змагальності сторін у кримінальному провадженні, оскільки одне із законодавчих положень, завдяки якому реалізується зазначена засада, передбачене у ч. 2 ст. 22 КПК, якою встановлено, що сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Також реалізація відповідної засади забезпечується положеннями ст. 220 КПК, якою встановлено, що клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а в разі неможливості вручення з об’єктивних причин – надсилається їй.

Таким чином, наведені законодавчі положення передбачають, з одного боку, право учасників кримінального провадження ініціювати здійснення процесуальних, у тому числі слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій, а з іншого – регламентують недопустимість необґрунтованої та невмотивованої відмови у проведенні відповідних дій органами досудового розслідування.

Необхідно зауважити, що п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК передбачене право на оскарження постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, а не будь-яких процесуальних дій, для проведення яких учасник кримінального провадження вносив клопотання слідчому. З огляду на зазначене слідчі судді обґрунтовано відмовляють у відкритті провадження, якщо скарга зумовлена прийняттям постанови про відмову у проведенні дій, які не можуть бути віднесені до категорії слідчих (розшукових). Так, слідчий суддя Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя ухвалою від 10.11.2015 обґрунтовано відмовив у відкритті провадження за скаргою на постанову старшого слідчого про відмову в задоволенні клопотання потерпілого ОСОБА_1 про передачу автомобіля на відповідальне зберігання з огляду на те, що такий вид скарги не є предметом перегляду за ст. 303 КПК, оскільки передача автомобіля на зберігання не є слідчою (розшуковою) дією.

У судовій практиці є багато випадків відмови у відкритті провадження з огляду на те, що питання, які порушуються у скаргах, не віднесені до предмета розгляду слідчим суддею. Зокрема, це стосується ухвали слідчого судді Залізничного районного суду м. Львова від 25.06.2015, якою відмовлено у відкритті провадження за скаргою потерпілого в кримінальному провадженні, який вносив слідчому клопотання доповнити визначену кваліфікацію кримінального правопорушення за ст. 356 КК також ч. 2 ст. 189 КК, оскільки, на думку потерпілого, в діях директора ЛКП «Сяйво» ОСОБА_3 є ознаки обох цих кримінальних правопорушень.

Водночас трапляються випадки необґрунтованої відмови у відкритті провадження навіть із тих підстав, що скарга на постанову про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій не є предметом розгляду відповідно до ст. 303 КПК. З огляду на те що такі рішення слідчих суддів не ґрунтуються на положеннях процесуального законодавства, вони скасовуються судами апеляційної інстанції. Так, Апеляційним судом Тернопільської області скасовано ухвалу слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 15.12.2015, якою було відмовлено у відкритті провадження за скаргою на постанову заступника начальника СВ Тернопільського МВ УМВС України в Тернопільській області ОСОБА_2 про відмову в задоволенні клопотання від 24.11.2015 про проведення слідчих (розшукових) дій. У наведеному прикладі слідчий суддя допустив грубе порушення вимог процесуального законодавства.

Не завжди правильно у досліджуваному контексті суди вирішують питання стосовно віднесення до предмета оскарження скарг на постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій. Зокрема, це стосується ухвали слідчого судді Червонозаводського районного суду м. Харкова, який, посилаючись на узагальнення ВССУ «Про практику вирішення слідчими суддями питань, пов’язаних із слідчими (розшуковими) діями», дійшов висновку про те, що скарга на постанову про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій не є предметом оскарження відповідно до ст. 303 КПК. Разом з тим у зазначеному узагальненні ВССУ сформульовано висновок про те, що не може розцінюватись як бездіяльність, передбачена п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, невчинення слідчих (розшукових) дій, які ініціює заявник, оскільки відповідно до ст. 220 КПК має бути забезпечено лише розгляд відповідного клопотання, нездійснення якого і є предметом оскарження відповідно до вказаного пункту. Якщо ж за результатами розгляду клопотання слідчий, прокурор приймають постанову про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, то така постанова, очевидно, є предметом оскарження відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Таким чином, слідчим суддям необхідно ретельно розмежовувати підстави оскарження бездіяльності, зумовленої невиконання слідчим, прокурором положень ст. 220 КПК (згідно з п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), та оскарження постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій (згідно з п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК).

Розглядаючи аналізовану категорію скарг, слідчі судді оцінюють обґрунтованість внесеного учасником кримінального провадження клопотання та відмовляють у задоволенні скарг, якщо відповідні клопотання не ґрунтуються на вимогах процесуального законодавства. Так, слідчий суддя Ірпінського міського суду Київської області, постановляючи ухвалу від 22.10.2015, відмовив у задоволенні клопотання про залучення експерта з метою надання оцінки рішенню Господарського суду Київської області від 29.05.2008 стосовно порядку виконання рішення. Обґрунтовуючи своє рішення, слідчий суддя зазначив, що згідно з ч. 1 ст. 242 КПК експертиза проводиться експертом за зверненням сторони кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду, якщо для з’ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Не допускається проведення експертизи для з’ясування питань права. Водночас скарга, що розглядалась слідчим суддею, згідно з ухвалою, стосувалась проведення експертизи для з’ясування питань права.

Правова природа аналізованого виду проваджень, які здійснюються слідчим суддею, передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку вирішення клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, а й оцінки таких клопотань на предмет доцільності здійснення слідчих (розшукових) дій, що порушуються перед слідчим, зокрема це стосується доцільності проведення допиту. Так, слідчий суддя Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області ухвалою від 13.08.2015 частково задовольнив скаргу, зокрема, з тих підстав, що відмова у проведенні допиту, яка зумовила звернення до слідчого судді, була необґрунтованою, оскільки проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, на думку слідчого судді, забезпечить одержання показань, які мають значення для кримінального провадження.

При цьому ухвали про задоволення або часткове задоволення скарг постановлялись у тих випадках, коли слідчі необґрунтовано відмовляли в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування. Так, ухвалою слідчого судді Червонозаводського районного суду м. Харкова від 15.09.2015 частково задоволено скаргу на відмову в задоволенні клопотання про відтворення обставин та подій, які мали місце 09.06.2015. Слідчий, відмовляючи в задоволенні клопотання, зазначив, що ОСОБА_1 не вказує, що саме повинні на місці показати вищевказані особи, а також не мотивує у своєму клопотанні необхідність проведення слідчого експерименту. Така відмова була розцінена слідчим суддею як необґрунтована, з огляду на що було прийнято рішення про скасування постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчої (розшукової) дії.

Крім того, у судовій практиці є випадки розгляду скарг на постанови слідчих, якими було частково відмовлено в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій. Зокрема, це стосується скарги, яка розглядалась слідчим суддею Деснянського районного суду м. Києва, який ухвалою від 11.09.2015 задовольнив скаргу адвоката на постанову старшого слідчого Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 08.08.2015 про часткову відмову в задоволенні клопотання. Згідно з матеріалами цієї скарги адвокат порушував питання про проведення допиту свідків за його участю. Слідчий за результатами розгляду відповідного клопотання його частково задовольнив у частині проведення допиту свідків, а відмовив у частині порушеного питання про те, що відповідний допит має здійснюватись у присутності адвоката. Слідчий суддя, визнаючи відповідну відмову неправомірною, обґрунтовував своє рішення положеннями ч. 6 ст. 223 КПК, згідно з якою слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, проводиться за участю особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа письмово відмовилася від участі в ній. Водночас, відповідно до ухвали слідчого судді в оскаржуваній постанові старший слідчий взагалі не мотивував, чому він відмовляє у проведенні слідчої дії за участю особи, яка її ініціювала, та її захисника.

Таким чином, предметом судового контролю під час розгляду аналізованої категорії скарг є не лише прийняте слідчим, прокурором рішення стосовно задоволеного клопотання, а й дотримання інших процесуальних вимог щодо проведення відповідних слідчих (розшукових) дій, які ініціюються перед органами досудового розслідування у кримінальному провадженні.

Розглядаючи скарги цієї категорії, слід зважати на те, що відповідно до ч. 1 ст. 40 КПК слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Згідно з ч. 5 ст. 40 КПК слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку забороняється. Таким чином, при розгляді скарг на відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій слідчим суддям необхідно співвідносити вимоги ст. 220 КПК з іншими процесуальними вимогами щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадження, зокрема встановленими ст. 40 КПК. Саме тому необхідно брати до уваги те, що процесуальне законодавство не передбачає обов’язку посадових осіб органів досудового розслідування вчиняти всі дії, які ініціюються учасниками кримінального провадження, оскільки такі дії в певних випадках можуть бути недоцільними, а інколи – передчасними або взагалі перешкоджати досягненню завдань кримінального провадження.

З урахуванням наведеного обґрунтованою є ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 14.09.2015, якою відмовлено у задоволенні скарги з огляду на те, що із клопотання сторони захисту від 12.08.2015 не вбачається, з якою метою має бути проведена кожна із вказаних слідчих (розшукових) дій, які обставини та підстави можуть підтвердити або спростувати висновки експертиз у кримінальному провадженні № 42015000000001288.

Слід зауважити, що не відповідають вимогам процесуального законодавства ухвали слідчих суддів, якими за результатами розгляду скарг, пов’язаних з відмовою у вчиненні слідчих (розшукових) дій, приймається не конкретне рішення щодо зобов’язання вчинити слідчу (розшукову) дію, а, як це було здійснено слідчим суддею Придніпровського районного суду м. Черкаси в ухвалі від 02.09.2016, приймається абстрактне рішення зобов’язати прокурора, який є процесуальним керівником у кримінальному провадженні № 12015250040002458 від 11.07.2015, вжити необхідних процесуальних заходів, спрямованих на закінчення проведення досудового розслідування протягом розумного строку з прийняттям рішення, передбаченого ст. 283 КПК.

 

 

 

  1. Стан дотримання встановлених строків розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування. Правові наслідки неявки особи, яка подала скаргу, участь якої відповідно до ч. 3 ст. 306 КПК є обов’язковою

 

З огляду на особливість інституту оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора під час досудового розслідування, яка полягає, зокрема, у тому, що прийняте слідчим суддею рішення може мати вплив на подальший хід досудового розслідування, КПК встановлює чіткий строк щодо розгляду відповідних скарг, а саме 72 години з моменту надходження скарги. Виняток становлять лише скарги на рішення про закриття кримінального провадження, для яких передбачено можливість розгляду у строк не пізніше п’яти днів з моменту надходження скарги.

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що в окремих випадках недотримання встановленого строку зумовлено не залежними від слідчого судді причинами. Зокрема, це стосується строків витребування матеріалів кримінального провадження, дослідження яких є невід’ємною умовою прийняття обґрунтованого рішення за результатами розгляду скарги на постанову слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження. Незважаючи на те що стосовно цієї категорії скарг, як зазначалось вище, встановлено більш тривалий строк розгляду порівняно з іншими скаргами, за інформацією, наданою апеляційними судами, процесуальні строки у таких випадках порушуються через те, що витребувані матеріали надходять на запит суду лише через 7 – 10 днів з моменту їх витребування.

Також випадки недотримання процесуальних строків розгляду скарг пов’язані з часовими витратами, необхідними для забезпечення належного повідомлення скаржника, участь якого відповідно до ч. 3 ст. 306 КПК є обов’язковою при розгляді такої скарги. Таким чином, за умови належного дотримання процесуальних вимог щодо способів повідомлення про здійснення розгляду скарги реалізація окремих із них (наприклад, повідомлення засобами поштового зв’язку) об’єктивно перешкоджає дотриманню строків розгляду відповідного клопотання.

Варто зауважити, що з моменту набрання чинності КПК 2012 року постало питання дій суду в разі неявки особи, яка звернулась зі скаргою, на засідання з розгляду такої скарги, оскільки КПК, крім вимоги щодо обов’язкової участі скаржника, питання дій суду в разі його неявки не регламентує.

Результати аналізу судової практики свідчать, що дуже часто особа, яка звертається зі скаргою, або в самій скарзі, або в окремому клопотанні просить суд розглядати скаргу без її участі. В одних випадках судді, з огляду на засаду диспозитивності в кримінальному провадженні, згідно з якою сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, що передбачені КПК, здійснюють розгляд відповідних скарг без участі осіб, які їх подали.

Ухвалою слідчого судді Сарненського районного суду Рівненської області від 13.07.2015 задоволено скаргу П. та скасовано постанову слідчого СВ Сарненського РВ УМВС К. від 16.04.2015 про закриття кримінального провадження № 12013190200001206 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК. Справа була призначена до розгляду на 10.07.2015, проте відкладена у зв’язку з неявкою заявника на 13.07.2015. На підставі заяви П. про розгляд справи без його участі, 13.07.2015 скаргу розглянуто без участі заявника (справа №572/1810/15-к).

Такий самий підхід реалізується і тоді, коли особа, яка подала скаргу, була належним чином повідомлена про час і місце її розгляду, однак у визначений час на засідання з розгляду скарги не з’явилася.

Так, ухвалою слідчого судді Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області  від 02.10.2015 в задоволенні скарги Г.І.П., Г.Л.Г. на бездіяльність заступника начальника СВ Бердичівського MB УМВС України в Житомирській області було відмовлено. Підставами для відмови у задоволенні скарги стало те, що в судові засідання особи, які подали скаргу, протягом тринадцяти призначених судових засідань не з’являлися. Про час та місце розгляду справи повідомлялися у встановленому законом порядку, неодноразово на адресу суду Г.І.П. подавав заяву про відкладення слухання справи, яку мотивував тим, що він перебуває на лікуванні. Однак жодних доказів поважності своєї неявки не надав. Суд розцінив таку позицію скаржників як втрату інтересу до предмета оскарження (справа № 274/5770/14-к).

У інших випадках у разі неявки скаржника слідчі судді постановляють ухвали про залишення відповідних скарг без розгляду. Ухвалою слідчого судді Решетилівського районного суду Полтавської області від 13.02.2015 скаргу В. на постанову слідчого про закриття кримінального провадження залишено без розгляду з мотивів повторної неявки скаржниці в судове засідання.

Такий підхід суду відповідає вимогам ч. 3 ст. 306 КПК, згідно із якою розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується.

Цієї позиції дотримуються і в своїй практиці апеляційні суди.

Отже, у контексті вирішення питання про дії суду в разі відсутності скаржника, який заявив клопотання про розгляд скарги без його участі, а також належним чином повідомленого скаржника, який не з’явився на такий розгляд, слід зважати на те, що слідчим суддям доцільно у таких випадках залишати скаргу без розгляду. У випадку залишення скарги без розгляду скаржник буде мати право повторно звернутися з такою в суд.

Окрему категорію скарг становлять скарги, які подаються особами, що на момент їх розгляду перебувають у слідчих ізоляторах. Варто зважати на те, що в цій категорії скарг слідчим суддям доцільно використовувати процесуальні механізми дистанційного розгляду шляхом проведення відеоконференції. Водночас за відсутності процесуальних підстав та об’єктивної можливості для проведення відеоконференції і неможливості здійснення доставки відповідних скаржників слідчим суддям доцільно залишати скарги без розгляду.

 

 

 

 

 

  1. Особливості апеляційного перегляду ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового  розслідування

 

Глава 26 КПК передбачає можливість апеляційного оскарження ухвал слідчого судді про повернення скарги або про відмову у відкритті провадження (ч. 6 ст. 304 КПК), а також ухвал про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, яка постановляється за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора (ч. 3 ст. 307 КПК). Інші ухвали слідчого судді, постановлені за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора згідно з ч. 3 ст. 307 КПК, не можуть бути оскаржені.

Главою 31 КПК встановлені окремі особливості здійснення апеляційного перегляду ухвал слідчих суддів. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом п’яти днів з дня оголошення ухвали. Частина 3 ст. 395 КПК визначає особливий порядок обчислення строку для осіб, які перебувають під вартою. Строк подання апеляційної скарги для такої особи обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення. Якщо ухвалу слідчого судді було постановлено без виклику особи, яка її оскаржує, або якщо вирок було ухвалено без виклику особи, яка його оскаржує, в порядку, передбаченому ст. 382 КПК, то строк апеляційного оскарження для такої особи обчислюється з дня отримання нею копії судового рішення.

Подання апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили, але не зупиняє її виконання, крім випадків, встановлених ст. 591 КПК. Відповідно до цієї норми рішення про видачу особи (екстрадицію) може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до слідчого судді. За результатами розгляду такої скарги слідчий суддя виносить ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником чи законним представником. При цьому подання апеляційної скарги на зазначену ухвалу слідчого судді зупиняє набрання нею законної сили та її виконання.

До суду апеляційної інстанції скарга подається в письмовій формі з додержанням вимог, передбачених ст. 396 КПК. Згідно зі ст. 422 КПК, отримавши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, суддя-доповідач невідкладно витребовує із суду першої інстанції відповідні матеріали та не пізніш як за день повідомляє особу, яка її подала, прокурора та інших заінтересованих осіб про час, дату і місце апеляційного розгляду. Апеляційна скарга на ухвалу слідчого судді розглядається не пізніш як через три дні після її надходження до суду апеляційної інстанції.

Результати аналізу судової практики свідчать, що при перегляді ухвал слідчих суддів  в апеляційному порядку виникають труднощі з дотриманням строків розгляду апеляційних скарг, визначених ч. 2 ст. 422 КПК. Строк для апеляційного перегляду відповідних скарг обчислюється з моменту надходження такої скарги до суду. Отримавши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді, суддя-доповідач невідкладно витребовує із суду першої інстанції відповідні матеріали. З метою прискорення надходження відповідних матеріалів до апеляційного суду копія супровідного про їх витребування направляється до місцевого суду електронною поштою. Разом із цим деякі суди області здійснюють відправку поштової кореспонденції 1 раз на тиждень, і тому із цих судів справи за запитом апеляційного суду надходять в строк від 5 до 10 днів. Крім того, в непоодиноких випадках прокурори або слідчі вчасно не виконують вказівки апеляційного суду щодо надання відповідних матеріалів провадження або надають їх у самому судовому засіданні, у зв’язку з чим розгляд апеляційної скарги відкладається.

Таким чином існують об’єктивні причини, внаслідок яких суди апеляційної інстанції не дотримуються регламентованого процесуальним законом строку розгляду відповідної категорії апеляційних скарг.

Відповідно до ч. 3 ст. 407 КПК за наслідками апеляційного розгляду на ухвалу слідчого судді суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити ухвалу без змін; 2) скасувати ухвалу і постановити нову. Отже, відповідні повноваження суд апеляційної інстанції реалізує незалежно від того, яка з ухвал слідчого судді оскаржується.

Разом з тим, як уже зазначалось, предметом апеляційного оскарження є ухвали слідчих суддів про повернення скарги та про відмову у відкритті провадження за скаргою, тобто рішення, постановлені без розгляду порушеного перед слідчим суддею питання по суті. У більшості випадків суд апеляційної інстанції, встановивши, що прийняте слідчим суддею рішення про повернення скарги або відмову у відкритті провадження за нею, не відповідає вимогам законодавства, приймає рішення про направлення відповідної скарги на розгляд слідчому судді, а не розглядає таку скаргу по суті. Однак є випадки, коли за умови скасування зазначених ухвал слідчих суддів суд апеляційної інстанції розглядає скаргу на рішення, дію чи бездіяльність по суті.

Варто зауважити, що практика розгляду судом апеляційної інстанції скарг по суті вимог апелянта не є правильною. Відповідно до ч. 6 ст. 306 КПК розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора під час досудового розслідування є компетенцією слідчого судді суду першої інстанції. При цьому прикладом розгляду апеляційним судом по суті скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора є ухвала Апеляційного суду м. Києва від 05.11.2015, якою апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Оболонськго районного суду м. Києва від 09.10.2015 задоволено частково, ухвалу  слідчого судді Оболонського районного суду м. Києва від 09.10.2015 про відмову у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора прокуратури Оболонського району м. Києва, яка полягає в невнесенні змін до ЄРДР щодо провадження за № 22014000000000503, скасовано, постановлено нову ухвалу, якою скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора  і зобовязання його виконати  певні дії,  викладені в клопотанні  ОСОБА_1 від 18.09.2015, залишено без задоволення.  

Згідно з апеляційною скаргою ОСОБА_1  спочатку  звернувся  з клопотанням  в кримінальному провадженні №  22014000000000503  на   ім’я в.о. прокурора Оболонського району м. Києва, в якому просив   внести  до  ЄРДР  достовірні   відомості та виправити недостовірні  дані   стосовно його  прізвища, імені та по батькові  як   потерпілого, вказати найменування органу   досудового розслідування −  слідчий відділ Оболонського  районного  управління ГУ МВС України в м. Києві   та виключити відомості про слідчого, оскільки слідчий  ОСОБА_2, на його думку,  не призначався  уповноваженою  на те особою  для проведення досудового розслідування  в цьому  кримінальному провадженні. Також просив надати йому  витяг з ЄРДР щодо цього кримінального  провадження  вже з достовірними відомостями  в порядку та строки,  визначені  КПК, письмово  його повідомити   про результати   розгляду   та вирішення  цього клопотання  у строк та  за формою, що встановлені  процесуальним законом.  Аналогічні вимоги містилися і в скарзі на   бездіяльність прокурора,  поданій слідчому судді Оболонського  районного суду м. Києва, розглянувши яку  слідчий суддя  09.10.2015 постановив ухвалу  про відмову у відкритті  провадження за скаргою ОСОБА_1.

Як підтверджується матеріалами судового провадження №  756/13330/15-к, фактично клопотання, адресоване прокурору,  залишилося без розгляду  виходячи з того, що постанову  про часткову або  повну відмову винесено не було,  але й не були виконані дії,  про які йшлося  в  клопотанні.  Ця вимога процесуального закону залишилася поза увагою слідчого судді, як і те, що клопотання було подане вже стосовно закритого кримінального провадження,  і  він, у порушення п. 1 ч. 1 ст. 303  КПК   дійшов висновку, який не ґрунтується на вимогах процесуального закону, про відмову у відкритті провадження.  Крім того,  клопотання  про проведення процесуальних дій датовано 18.09.2015,  тобто  на час, коли  кримінальне провадження № 22014000000000503  вже  було закрито на підставі постанови  слідчого  СВ Оболонського РУ ГУ МВС  України  в м. Києві  від 16.05.2015.  

Отже,  слідчий суддя не мав  процесуальних підстав для відмови  у відкритті  провадження  відповідно до вимог ч. 4 ст.  304 КПК , а повинен був розглянути скаргу по суті.

У цьому випадку колегією суддів суду апеляційної інстанції після розгляду апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді застосовано норму, передбачену п. 2 ч. 3 ст. 407 КПК, ухвалу слідчого судді скасовано та постановлено нову ухвалу. Однак цією ухвалою суд апеляційної інстанції розглянув скаргу по суті, на що колегія суддів не мала повноважень.

Варто зауважити, що прийняти процесуальне рішення по суті скарги, що розглядалась слідчим суддею, суд апеляційної інстанції має право у випадку розгляду апеляційної скарги на ухвалу слідчого судді про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження. У такому випадку суд апеляційної інстанції перевіряє правильність застосування законодавства та встановлення фактичних обставин слідчим суддею під час розгляду відповідної скарги і має право за умови скасування ухвали слідчого судді постановити нову ухвалу по суті заявлених у первинній скарзі вимог.

Таким чином, правильною є практика судів апеляційної інстанції, які в разі неправильного застосування слідчим суддею положень частин 2 та 4 ст. 304 КПК скасовують відповідні ухвали, а скарги направляють на розгляд слідчому судді для прийняття процесуального рішення (задоволення скарги чи відмови в її задоволенні або повернення чи відмови у відкритті провадження з інших підстав тощо), з урахуванням викладених у рішенні суду апеляційної інстанції мотивів. З огляду на це суд апеляційної інстанції уповноважений скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу винятково в частині підстав повернення чи відмови у відкритті провадження за скаргою (наприклад, визнати, що скарга подана з дотриманням встановленого КПК строку або визнати, що відповідне рішення, дія чи бездіяльність підлягають оскарженню). Це зумовлює новий розгляд скарги слідчим суддею місцевого суду.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 27.08.2015 скасовано ухвалу Корольовського районного суду Житомирської області від 18.08.2015, якою відмовлено у відкритті провадження за скаргою Т. на бездіяльність прокурора щодо ненадання документів. Суддя мотивував рішення тим, що відповідно до ч. 1 ст. 303 КПК така бездіяльність  оскарженню не підлягає. Ухвалу скасовано та постановлено нову ухвалу про направлення матеріалів скарги Т. до суду першої інстанції для вирішення питання про їх прийняття. Апеляційний суд визнав, що вимоги, зазначені у скарзі, відносяться до переліку рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені, оскільки фактично оскаржується бездіяльність прокурора, яка пов’язана з прийняттям заяв скаржника та невнесенням відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР.  

Таким чином, розглядаючи апеляційні скарги на ухвали слідчих суддів про повернення скарги або про відмову у відкритті провадження стосовно них, суд апеляційної інстанції уповноважений здійснювати перевірку правильності застосування законодавства в частині прийнятого рішення щодо повернення скарги або відмови у відкритті провадження (ст. 304 КПК). Зокрема, предметом апеляційного перегляду є питання правильності обчислення десятиденного строку на звернення зі скаргою до слідчого судді, недотримання якого є підставою для повернення скарги.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області (м. Маріуполь) скасовано ухвалу слідчого судді Приморського районного суду м. Маріуполя від 08.04.2015 про повернення заявникові його скарги на бездіяльність слідчого. Так, апеляційним судом встановлено, що слідчий суддя помилково дійшов висновку про пропущення заявником строку оскарження. Однак лист начальника Приморського РВ від 13.03.2015 заявник отримав 26.03.2015. Згідно зі штемпелем на конверті про поштове відправлення скарга про невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР була направлена 31.03.2015, тобто у строк, встановлений ч. 1 ст. 304 КПК.

У контексті питання щодо причин скасування ухвал слідчих суддів про відмову у відкритті провадження досить часто такою причиною було неправильне тлумачення положень ч. 1 ст. 303 КПК в частині визначення переліку рішень, дій чи бездіяльності, які є предметом оскарження під час досудового розслідування.

Так, ухвалою слідчого судді Октябрського районного суду м. Полтави від 08.12.2015 відмовлено у відкритті провадження за скаргою Ч. на бездіяльність слідчого, що полягає у затягуванні строків досудового розслідування у кримінальному провадженні та невиконанні дій для завершення досудового слідства. Відмовляючи у відкритті провадження за скаргою заявника, слідчий суддя в ухвалі вказав, що скарга подана на бездіяльність слідчого, яка не підлягає оскарженню. Скасовуючи цю ухвалу слідчого судді, Апеляційний суд Полтавської області зазначив, що оскарження такого виду бездіяльності слідчого, як ненадання учаснику кримінального провадження інформації щодо вирішення клопотання, передбачено п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. За таких обставин скаргу Ч. на бездіяльність слідчого направлено слідчому судді місцевого суду для розгляду по суті.

Різні рішення, з огляду на недостатню врегульованість цього питання у процесуальному законі, суди апеляційної інстанції приймають в разі констатації неправильного вирішення слідчим суддею питання щодо підстав для повернення скарги чи відмови у відкритті провадження за нею. В одних випадках в ухвалах апеляційних судів зазначається про направлення скарги особи на розгляд слідчому судді по суті, а в інших – поряд із висновком стосовно неправильного вирішення процесуального питання приймається рішення про направлення такої скарги слідчому судді для вирішення питання про відкриття провадження.

Ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 17.08.2015 скасовано ухвалу слідчого судді Брусилівського районного суду від  09.07.2015 про відмову у відкритті провадження за скаргою Н. на бездіяльність начальника СВ Брусилівського РВ УМВС України в Житомирській області К. Апеляційний суд визнав, що на досудовому провадженні може бути оскаржена бездіяльність слідчого або прокурора, що полягає у нездійсненні процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений КПК строк (ненадання матеріалів досудового розслідування для ознайомлення потерпілому). Постановлено нову ухвалу, якою скаргу Н. визнано такою, що підлягає розгляду, справу направлено до суду першої інстанції для розгляду по суті іншим слідчим суддею.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 09.11.2015 скасовано ухвалу слідчого судді Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 30.09.2015, якою скаргу ОСОБА_4 на бездіяльність ДІМ СДІМ Оржонікідзевського РВ ЗМУ ГУ МВС України в Запорізькій області було повернуто без розгляду, прийнято нову ухвалу, якою постановлено призначити новий розгляд у суді першої інстанції, матеріали провадження повернуто до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя для вирішення питання про відкриття провадження та розгляду скарги по суті (провадження                    № 11-сс/778/882/15).

Також необхідно враховувати, що суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді в межах заявлених нею вимог і не наділений повноваженням перевіряти відповідність скарги на рішення, дії чи бездіяльність усім вимогам, встановленим главою 26 КПК. Так, наприклад, констатуючи неправомірність відмови у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції не уповноважений здійснювати перевірку дотримання особою строків звернення з відповідною скаргою до слідчого судді. Таким чином, прийняття судом апеляційної інстанції рішення про направлення скарги слідчому судді для розгляду по суті може бути передчасним, оскільки поряд із факторами, які стали підставою апеляційного оскарження, процесуальне значення мають й інші фактори, які можуть свідчити про неможливість розгляду скарги по суті. Отже, при складанні ухвал суддям апеляційної інстанції доцільно в резолютивній частині використовувати формулювання, які передбачали б виконання слідчим суддею усіх процесуальних вимог, пов’язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, а не лише її розгляд по суті.

Так, ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23.11.2015 за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 24.07.2015 про повернення скарги на постанову слідчого СВ Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві про закриття кримінального провадження апеляційний суд дійшов висновку скасувати ухвалу слідчого судді та поновив строк на оскарження постанови слідчого СВ про закриття кримінального провадження, матеріали справи направив на новий судовий розгляд до Шевченківського районного суду м. Києва (провадження № 11-сс/796/2318/2015).

 

Як зазначалось вище, переглядаючи ухвали слідчих суддів про відмову в задоволенні скарг на постанову про закриття кримінального провадження, суд апеляційної інстанції повною мірою переглядає прийняте слідчим суддею рішення та, відповідно, аналізує правомірність підстав для закриття кримінального провадження у конкретному випадку. При цьому в разі встановлення неправомірності прийнятого слідчим рішення про закриття кримінального провадження та залишення його в силі слідчим суддею суд апеляційної інстанції уповноважений приймати рішення по суті скарги.

Результати аналізу скасованих ухвал слідчих суддів свідчать про необхідність перевірки слідчими суддями під час розгляду скарг, поданих на постанову слідчого або прокурора про закриття кримінального провадження, дотримання органом досудового слідства вимог статей 91 – 94 КПК стосовно обов’язку доказування певних обставин, збирання доказів та їх оцінки, а також відповідність оскаржуваної постанови органу досудового слідства вимогам ст. 110 КПК щодо змісту процесуального рішення, що має на меті додержання процедури судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. Неналежне ревізування слідчими суддями відповідних підстав призводить до скасування постановлених ними ухвал.

Так, ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 12.01.2016 було скасовано ухвалу слідчого судді Корецького районного суду Рівненської області від 17.12.2015 про відмову в задоволенні скарги Т. на постанову прокурора про закриття кримінального провадження, оскільки слідчий суддя не повною мірою перевірив підстави закриття кримінального провадження і дійшов передчасного висновку про обґрунтованість та законність прийнятого прокурором прокуратури Корецького району рішення про відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК. Зокрема, слідчий суддя  залишив поза увагою той факт, що досудовим розслідуванням не було встановлено, чи підписував М.В.М. довіреність від 23.03.2007 на свого брата М.І.М. і чи рукописний текст довіреності виконано саме М.В.М., оскільки висновок судової почеркознавчої експертизи взагалі не містить відповіді, хто ж саме виконав рукописний текст довіреності від 23.03.2007 і кому належить підпис у ній, про що правомірно наголошувалось Т. та не заперечувалось прокурором під час апеляційного розгляду (справа  № 563/1262/15-к).

Як свідчить практика, досить часто слідчі судді належним чином не перевіряють постанов слідчих про закриття кримінального провадження на предмет повного, всебічного і неупередженого дослідження кримінального провадження та дотримання слідчими вимог ч. 2 ст. 9 КПК, внаслідок чого постановляють ухвали, які в подальшому скасовують суди апеляційної інстанції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

  1. Під час розгляду скарг на бездіяльність, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, слідчим суддям необхідно враховувати, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР відомостей на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин щодо ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об’єктивних даних навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому апелювати на цьому етапі до положень ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.
  2. Якщо особа звертається з певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов’язаних із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то це звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах (тобто в порядку Закону України «Про звернення громадян»). Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб’єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які таких відомостей не містять, – за правилами Закону України «Про звернення громадян», оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК.

  1. З метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов’язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.
  2. Проблемним у судовій практиці є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на зазначений вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч. 5 ст. 115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, 10-денний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, в який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20 год. 07 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 08 жовтня.
  3. Результати аналізу ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна, свідчать про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов’язання повернення такого майна.
  4. У ч. 1 ст. 304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає у нездійсненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов’язані вчинити, бездіяльність з неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч. 5 ст. 171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов’язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов’язку у зазначених суб’єктів виникає інший обов’язок – негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов’язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого.
  5. Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв’язку з хибним розумінням скаржниками бездіяльності, яка полягає у нездійснення інших процесуальних дій, які слідчий, прокурор зобов’язані вчинити у визначений КПК строк, слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню. Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, передбачає три обов’язкові ознаки: 1) слідчий або прокурор наділені обов’язком вчинити певну процесуальну дію; 2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк; 3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена. Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов’язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.
  6. КПК не передбачає обов’язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч. 2 ст. 55 КПК права та обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст. 220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов’язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов’язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зважати, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов’язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

  1. Слідчим суддям необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Водночас слід зважати і на те, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових) дій, може бути предметом оскарження лише тоді, коли скаржник попередньо ініціював вчинення таких дій, звертаючись з відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

  1. Правова природа оскарження постанов про закриття кримінального провадження слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.
  2. Особливість розгляду скарг на постанову про закриття кримінального провадження полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

За умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймають рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову у задоволенні скарги. Водночас, враховуючи те, що ст. 305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

  1. Складності у судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці досить частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.

  1. Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов’язаних із вчиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді.
  2. Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст. 280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, констатації факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування. Одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.
  3. Розглядаючи скарги на зупинення досудового розслідування, необхідно враховувати, що зупинення розслідування у кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично може перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ є випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних. Під час розгляду цієї категорії скарг необхідно з’ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, обставини кримінального провадження стосовно якої зумовлюють зупинення досудового розслідування, оскільки цього вимагають положення ч. 3 ст. 280 КПК, у якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.
  4. Під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, необхідною передумовою прийняття правильного рішення щодо наявності чи відсутності реальних загроз для осіб, до яких може бути застосовано заходи безпеки, перелік яких регламентований Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», є належна оцінка всіх обставин справи, зокрема, виду суспільно небезпечного діяння, потенційних чи реальних підозрюваних, їх дій після початку досудового розслідування тощо. Слідчі судді зобов’язані здійснювати належний контроль за дотриманням гарантій, встановлених нормативно-правовим актом, метою якого є захист осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.
  5. Неоднаково у судовій практиці вирішується питання формулювання резолютивної частини ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, оскільки в одних випадках у таких ухвалах слідчі судді обмежуються формулюванням рішення про скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, а в інших поряд із таким рішенням зобов’язують посадових осіб органів досудового розслідування вжити конкретних заходів безпеки.

Формулювання резолютивної частини в таких випадках залежить від конкретного предмета розгляду: якщо слідчим чи прокурором не було належним чином розглянуто питання про застосування заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя може їх зобов’язати відповідне питання розглянути; якщо ж таке питання було розглянуте і особі було необґрунтовано відмовлено в застосуванні заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя уповноважений зобов’язати відповідальну особу такі заходи застосувати.

  1. По-різному вирішуються і питання формулювання положень резолютивної частини ухвали слідчого судді в разі скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. В одних випадках слідчі судді постановляють рішення зобов’язати слідчого визнати скаржника потерпілим, а в інших – обмежуються рішенням про скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. Перший з наведених підходів не враховує положень кримінального процесуального законодавства, яке не передбачає прийняття процесуального рішення про визнання потерпілим. Саме тому за умови скасування відповідних постанов слідчим суддям доцільно в резолютивній частині формулювати рішення лише про таке скасування.
  2. Розглядаючи скарги на постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, слід зважати на те, що відповідно до ч. 1 ст. 40 КПК слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Згідно з ч. 5 ст. 40 КПК слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку забороняється. Таким чином, розглядаючи скарги на відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, слідчим суддям необхідно співвідносити вимоги ст. 220 КПК з іншими процесуальними вимогами щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, зокрема встановленими ст. 40 КПК. Саме тому слід зважати на те, що процесуальне законодавство не передбачає обов’язку посадових осіб органів досудового розслідування вчиняти всі дії, які ініціюються учасниками кримінального провадження, оскільки такі дії в певних випадках можуть бути недоцільними, а інколи – передчасними або взагалі перешкоджати досягненню завдань кримінального провадження.
  3. Результати аналізу судової практики розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність під час досудового розслідування свідчать про те, що в окремих випадках недотримання встановленого строку їх розгляду зумовлено незалежними від слідчого судді причинами. Зокрема, це стосується строків витребування матеріалів кримінального провадження, дослідження яких є невід’ємною умовою прийняття обґрунтованого рішення за результатами розгляду скарги на постанову слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження. Незважаючи на те що стосовно цієї категорії скарг встановлено більш тривалий строк розгляду, порівняно з іншими скаргами, згідно з інформацією, наданою апеляційними судами, процесуальні строки в таких випадках порушуються через те, що витребувані матеріали надходять на запит суду лише через 7 – 10 днів з моменту їх витребування.
  4. У контексті вирішення питання про дії суду в разі відсутності скаржника, який заявив клопотання про розгляд скарги без його участі, а також належним чином повідомленого скаржника, який не з’явився на такий розгляд, слід зважати на те, що слідчим суддям доцільно у таких випадках залишати скаргу без розгляду.
  5. Правильною є практика судів апеляційної інстанції, які в разі неправильного застосування слідчим суддею положень частин 2 і 4 ст. 304 КПК, скасовують відповідні ухвали, а скарги направляють на розгляд слідчому судді для прийняття процесуального рішення (задоволення скарги чи відмови в її задоволенні або повернення чи відмови у відкритті провадження з інших підстав тощо), з урахуванням викладених у рішенні суду апеляційної інстанції мотивів. З огляду на це, суд апеляційної інстанції уповноважений скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу винятково стосовно підстав повернення чи відмови у відкритті провадження за скаргою (наприклад, визнати, що скарга подана з дотриманням встановленого КПК строку, або визнати, що відповідне рішення, дія чи бездіяльність підлягають оскарженню). Це зумовлює новий розгляд скарги слідчим суддею місцевого суду.
  6. Різні рішення, з огляду на недостатню врегульованість цього питання у процесуальному законі, суди апеляційної інстанції приймають в разі констатації неправильного вирішення слідчим суддею питання щодо підстав для повернення скарги чи відмови у відкритті провадження за нею. В одних випадках в ухвалах апеляційних судів зазначається про направлення скарги особи на розгляд слідчому судді по суті, а в інших – поряд із висновком стосовно неправильного вирішення процесуального питання приймається рішення про направлення скарги слідчому судді для вирішення питання про відкриття провадження.

У зв’язку із цим необхідно враховувати, що суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді в межах заявлених нею вимог і не наділений повноваженням перевіряти відповідність скарги на рішення, дії чи бездіяльність усім вимогам, встановленим главою 26 КПК. Так, наприклад, констатуючи неправомірність відмови у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції не уповноважений здійснювати перевірку дотримання особою строків звернення з відповідною скаргою до слідчого судді. Таким чином, прийняття судом апеляційної інстанції рішення про направлення скарги слідчому судді для розгляду по суті може бути передчасним, оскільки поряд із факторами, які стали підставою апеляційного оскарження, процесуальне значення мають й інші фактори, які можуть свідчити про неможливість розгляду скарги по суті. Отже, під час підготовки ухвал суддям апеляційної інстанції доцільно в резолютивній частині використовувати формулювання, які передбачали б виконання слідчим суддею всіх процесуальних вимог, пов’язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, а не лише її розгляд по суті.

Голова Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ                                                            Б. І. Гулько

 

 

Секретар пленуму,

суддя Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ                                                            Д. Д. Луспеник