Узагальнення ВССУ: скарги на дії державного виконавця

Головам апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

 

Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі

21 грудня 2012 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено і взято до відома інформацію про узагальнення судової практики розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. У зв’язку із цим надсилаємо витяг зазначеного узагальнення. 1. При розгляді справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі – ДВС) суди мають керуватися положеннями статей 40, 55, 56 Конституції України; статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»); міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; Цивільним процесуальним кодексом України (далі – ЦПК); розділом XIV Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК); Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС); пунктом 10 частини другої статті 16, статтями 1166, 1167, 1174 Цивільного кодексу України (далі – ЦК); статтями 187, 189, 194-197 Сімейного кодексу України; законами України «Про державну виконавчу службу», «Про виконавче провадження», «Про звернення громадян», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду»; статтями 41-47 Закону України «Про іпотеку»; Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5; Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, іншими нормативно-правовими актами, які врегульовують ці питання. 2. ДВС входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України (стаття 1 Закону України «Про державну виконавчу службу»). Державними виконавцями є: начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці відділів примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, заступник начальника районного, районного в місті, міського (міста обласного значення), міськрайонного управління юстиції – начальник відділу державної виконавчої служби, заступник начальника, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець районного, районного в місті, міського (міста обласного значення), міськрайонного відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції (стаття 4 Закону України «Про державну виконавчу службу»). Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу у порядку, передбаченому законом. 3. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців. Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби має відбуватися згідно зі статтею 13 Закону України «Про державну виконавчу службу», частиною третьою статті 6, частиною першою статті 12, статтею 82 Закону України «Про виконавче провадження». з Відповідно до статті 13 Закону України «Про державну виконавчу службу» дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом. Незважаючи на те, що в цій статті не зазначено можливість оскарження рішення державного виконавця, іншими статтями цього Закону та інших законодавчими актами передбачено можливість оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця. Так, згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії абб бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до частини першої статті 12 цього Закону сторони виконавчого провадження мають право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом. Залежно від особи заявника, оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби може здійснюватися в адміністративному та/або судовому порядку. Відповідно до частини першої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду. Оскарження стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби в адміністративному порядку не позбавляє їх можливості звернутися до суду зі скаргою. Відповідно до частини другої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку. Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (статті 383, 384 ЦПК, частина четверта статті 82 Закону України «Про виконавче провадження»). Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина п’ята статті 82 Закону України «Про виконавче провадження»). 4 Ухвали суду першої інстанції щодо рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду (пункт 27 частини першої статті 293 ЦПК). Розгляд судом скарг сторін виконавчого провадження на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, якими порушено їх права чи свободи, здійснюється за правилами розділу VI ЦПК в рамках судового контролю за виконанням судових рішень. 4. Юрисдикційність розгляду скарг на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС залежить від спеціалізації суду, який ухвалив рішення, що підлягає примусовому виконанню органами ДВС. У порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС підлягають розгляду, якщо підлягає виконанню рішення суду загальної юрисдикції, ухвалене відповідно до ЦПК (стаття 383 ЦПК). У порядку цивільного судочинства і відповідно до згаданого розділу ЦПК до судів мають оскаржуватися й дії та бездіяльність органів ДВС під час виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу та інших третейських судів, якщо виконавчі документи на примусове виконання таких рішень видано судами цивільної юрисдикції (розділи VII-1, VIII ЦПК). Слід також звернути увагу на те, що скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судових рішень, ухвалених господарським судом відповідно до ГПК, підлягають розгляду господарськими судами (стаття 121-2 ГПК). Постановою пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» враховуючи положення статті 121-2 ГПК роз’яснено, що скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає лише місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції, тобто той господарський суд, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу, і в тому ж складі суду (якщо цьому не перешкоджають об’єктивні обставини, як-от звільнення судді, його захворювання, перебування у відпустці тощо). Оскільки прийняття органами ДВС, їх посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) в процесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає відповідно до статті 121-2 ГПК під ознаки дій цих органів та осіб, то відповідні рішення також підлягають оскарженню до зазначених судів (пункт 9.1). Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС 5 порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законодавством не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (стаття 181 КАС). У пункті 6 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» надано роз’яснення, що судам необхідно враховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов’язує боржника вчинити певні дії та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір – це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України «Про виконавче провадження» порядку. Прийнята державним виконавцем постанова цро накладення штрафу на боржника, яка не виконана самостійно боржником, є підставою для її примусового виконання. В цьому ж пункті постанови пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» з посиланням на пункт 7 частини другої статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» зазначається, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку. Також зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Також постановою пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» розтлумачено, що до юрисдикції адміністративних судів належать справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні (пункт 6 6 постанови пленум Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби» (із змінами, внесеними згідно з постановами Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2012 року № 5, від 14 вересня 2012 року № 10)). 5. При вирішенні справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень за зведеним виконавчим провадженням слід керуватись статтею 33 Закону України «Про виконавче провадження», пунктами 3.8-3.9.2 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України за №489/20802 від 02 лютого 2012 року. Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об’єднуються у зведене виконавче провадження. Вирішуючи питання щодо розмежування юрисдикції оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень за зведеним виконавчим провадженням, слід керуватися наступним. У пункті 20 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20 жовтня 2006 року № 01-8/2351 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в першому півріччі 2006 року» та пункті 10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року № 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» було роз’яснено, що за змістом частини першої статті 121-2 ГПК скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК. Оскільки прийняття органами ДВС, її посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) в процесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає відповідно до статті 121-2 ГПК під ознаки дій цих органів та осіб, то відповідні рішення також підлягають оскарженню до зазначених судів. Якщо у відповідній скарзі йдеться про оскарження дій (бездіяльності) органу ДВС у зведеному виконавчому провадженні, то вона підлягає розглядові господарським судом у тій частині, яка стосується виконання рішення (ухвали, постанови) господарського суду, але не загального суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ. 7 У разі звернення особи зі скаргою на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, така скарга підлягає розгляду судом згідно з частиною першою статті 383 ЦПК. 6. Право на звернення до суду є строковим. Скаргу на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 2 частини першої статті 385 ЦПК). Оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій має відбуватись у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 3 частини першої статті 385 ЦПК). Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (частина третя статті 385 ЦПК). Проте не завжди державний виконавець здійснює передбачену відповідним законом дію або приймає постанову у виконавчому провадженні у визначений строк. У такому разі слід керуватися тим чи зазначений в законі строк здійснення певної дії державним виконавцем, чи ні. Так, у статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що після визнання незаконною чи скасування постанови державного виконавця про закінчення або повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження підлягає відновленню протягом трьох робочих днів з дня надходження рішення суду, виконавчого документа чи постанови керівника відповідного органу державної виконавчої служби. У такому разі, якщо строк в законі зазначений, але по закінченню цього строку дію, яку державний виконавець зобов’язаний був здійснити, він не здійснив, то таку поведінку державного виконавця слід розцінювати як відмову у здійсненні дії і відповідно до статті 385 ЦПК обчислювати строк оскарження і початок його перебігу. Якщо ж обов’язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено законом, але строки її вчинення не зазначені (наприклад, за статтею 40 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець, за певних умов зобов’язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини та ін.), то бездіяльність державного виконавця може бути оскаржена в будь-який час, коли особа прийде до висновку, що ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим. Нездійснення посадовою особою (державним виконавцем) своїх обов’язків, покладених на неї законом, не повинно будь-яким чином призводити до порушення чи обмеження прав суб’єктів права на оскарження її незаконних дій. Пропуск зазначених строків, які визначаються як процесуальні строки, не є підставою для відмови у прийнятті скарги, оскільки вони можуть бути поновлені судом за наявності поважних причин і на них поширюються правила статті 72 ЦПК. Тому скарга, подана після закінчення відповідного строку, 8 залишається без розгляду, якщо суд за клопотанням заявника не знайде підстав для його поновлення. Слід також мати на увазі, що Законом України «Про виконавче провадження» встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби та їх посадових осіб, який судам і потрібно враховувати, а не загальний строк, визначений статтею 385 ЦПК. Наприклад, десятиденний строк обчислюється з моменту одержання заявником копії відповідної постанови: про відмову у відкритті виконавчого провадження (стаття 26 Закону України «Про виконавче провадження»), про повернення стягувачу виконавчого документа (стаття 47 Закону України «Про виконавче провадження»), про закінчення виконавчого провадження (стаття 49), про арешт коштів чи майна боржника (стаття 57 Закону України «Про виконавче провадження»), з дня отримання повідомлення про результати рецензування оцінки майна боржника (частина четверта статті 58 Закону України «Про виконавче провадження»). При вирішенні судом питання, на якій стадії процесу слід залишити скаргу без розгляду, необхідно керуватися такими обставинами. Якщо оскаржуються дії чи рішення з чітко визначеним строком оскарження, наприклад, з моменту одержання певної копії постанови державного виконавця, або зі скарги вбачається, коли заявник дізнався про порушення свого права і при цьому скарга подана з пропущенням встановленого строку та відсутнє клопотання про поновлення цього строку, суддя, на нашу думку, має право залишити скаргу без розгляду на стадії відкриття провадження у справі. Це повністю відповідає положенням статей 11, 72 ЦПК щодо диспозитивності цивільного судочинства. При цьому заявнику роз’яснюється його право на подання клопотання про поновлення пропущеного строку. Якщо зі скарги чітко не вбачається чи пропущений строк звернення до суду, то суд має два варіанти процесуальних дій: залишити скаргу без руху та запропонувати заявнику усунути недолік скарги й зазначити з посиланням на відповідні докази дату, коли йому стало відомо про порушення свого права чи свободи. Суд у судовому розгляді може з’ясувати зазначене питання з відповідним рішенням: залишити скаргу без розгляду у зв’язку з пропущенням строку на оскарження та відсутність клопотання про його поновлення або розглянути скаргу по суті, якщо буде встановлено, що строк не пропущено. У разі, якщо подано клопотання про поновлення строку на оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, то у будь-якому випадку це клопотання вирішується в судовому засіданні відповідно до вимог статті 73 ЦПК. При вирішенні питання про те, які підстави можна вважати поважними для поновлення строку звернення до суду з відповідною скаргою, то суд має керуватися тим, що вичерпного переліку таких підстав ЦПК не містить, вони у кожному конкретному випадку залежать від певних ситуацій. При цьому судом також має враховуватися прецедентна практика Європейського суду з прав 9 людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує справедливий судовий розгляд, а виконання рішення суду є завершальною частиною розгляду цивільної справи. 7. Суб’єктний склад сторін спору про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, регламентується нормами ЦПК і Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до статті 383 ЦПК в редакції, яка діяла до 09 березня 2011 року, право на звернення із скаргою до суду мали учасники виконавчого провадження та особи, які залучалися до проведення виконавчих дій, якщо вважали, що рішенням, дією або бездіяльністю Державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. За змістом цієї норми право на звернення із скаргою до суду мали: учасники виконавчого провадження; особи, які залучалися до проведення виконавчих дій. Відповідно до статті 7 Закону України «Про виконавче провадження» учасниками виконавчого провадження є, крім державного виконавця, сторони (стягувач і боржник), представники сторін, прокурор (який бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та у випадку відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою), експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності – суб’єкти господарювання. Для проведення виконавчих дій державний виконавець за необхідності залучає понятих, працівників органів внутрішніх справ, представників органів опіки та піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом. Проте Законом України від 04 листопада 2010 року № 2677-УІ «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності 09 березня 2011 року, стаття 383 ЦПК викладена в такій редакції: сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи. За змістом зазначеної норми із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС з 09 березня 2011 року можуть звернутися лише сторони виконавчого провадження. Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. 10 Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом. Згідно зі статтею 9 згаданого закону сторони можуть реалізовувати свої права і обов’язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов’язаний вчинити певні дії особисто. Зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду має право звернутися прокурор не лише як сторона виконавчого провадження, статусу якої він набуває при відкритті виконавчого провадження за його заявою у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді (частина перша статті 7, пункт 2 частини першої статті 19 Закону України «Про виконавче провадження»), а й при здійсненні представництва в суді особи, яка є стороною виконавчого провадження (пункт 2 частини першої статті 5 Закону України «Про прокуратуру»). У разі відхилення протесту прокурора або ухилення органу державної виконавчої служби від його розгляду, прокурор може звернутися до суду в порядку адміністративного судочинства із заявою про визнання акта незаконним (частина четверта статті 21 Закону України «Про прокуратуру»). Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, визначені у статті 7 Закону України «Про виконавче провадження», мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону України «Про виконавче провадження»). Не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб). Такі скарги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства. Так, при вирішенні справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса, слід керуватися статтями 15, 383 ЦПК, частиною п’ятою статті 82 Закону України «Про виконавче провадження», а також враховувати пункт 5 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби». На спори про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих 11 (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса поширюється юрисдикція адміністративних судів. У разі подання такої скарги в порядку цивільного судочинства суддя з урахуванням аналогічної ситуації в позовному провадженні має відмовити у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, а, помилково прийнявши скаргу до розгляду, під час судового розгляду суд має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК. Відповідно до положень статті 386 ЦПК суб’єктом оскарження є державний виконавець або інша посадова особа ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. Здебільшого заявники у цій категорії справ суб’єктом оскарження зазначають конкретного державного виконавця, який і бере участь в розгляді справи. У деяких скаргах суб’єктом оскарження зазначається відділ ДВС. У випадку, якщо в ході судового розгляду буде встановлено, що особа, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на відповідній посаді, суд залучає до участі у справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника, тобто, державного виконавця, на виконанні у якого знаходиться виконавчий документ, або компетентну посадову особу відділу ДВС. Зі змісту окремих скарг вбачається, що суб’єктом оскарження зазначається відділ ДВС, а вимоги заявлені про скасування постанови державного виконавця і суд не вирішує питання щодо залучення до участі державного виконавця. Щодо зазначеної судової практики, то слід роз’яснити таке. Справді, у частині першій статті 383, частині першій статті 386 ЦПК зазначено суб’єкт оскарження як державний виконавець або інша посадова особа ДВС. Проте відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. Таким чином, у розумінні цієї норми державний виконавець не є окремим суб’єктом, а є представником влади, який здійснює свої повноваження від імені держави в системі органів державної влади – ДВС. Враховуючи ці обставини, правові висновки деяких судів про те, що чинним законодавством не передбачено право на оскарження дій відділу ДВС, а передбачено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та іншої посадової особи ДВС, є неправильними, оскільки, як правило, фактично завжди оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність конкретного державного виконавця. Згідно зі статтею 386 ЦПК скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби розглядається в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, проте на практиці скарги розглядаються також 12 за участю заінтересованих осіб – учасників виконавчого провадження (боржників або стягувачів), прав і обов’язків яких стосується подана скарга, а у випадку незазначення їх у скарзі заінтересовані особи залучаються судом до участі у справі. Така практика судів є правильною і відповідає положенням чинної постанови пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження». При цьому забезпечується судовий захист сторін виконавчого провадження, оскільки рішення суду безспірно може вплинути на їх права та обв’язки. 8. Питання про підсудність розгляду скарг вирішується згідно з частиною другою статті 384 ЦПК, відповідно до якої скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи подається до суду, який видав виконавчий документ. Така ж підсудність скарг визначається Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ «Про виконавче провадження» та Законом України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)». Зокрема, згідно з частиною четвертою статті 82 зазначеного Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. Таким чином, ЦПК, Закон України «Про виконавче провадження» і Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» визначають виключну підсудність даної категорії справ – скарга подається лише до суду, який видав виконавчий документ. Відповідно до статті 20 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржником є юридична особа, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна. Крім того, право вибору місця виконання між кількома відділами ДВС, які можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу. Виконання рішення, яке зобов’язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним виконавцем за місцем проведення таких дій. 9. Скарга має відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК, та містити відомості, 13 перелічені в частині сьомій статті 82 Закону України «Про виконавче провадження». У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС, до скарг сторін виконавчого провадження мають застосовуватися положення ЦПК, якими врегульовано аналогічні питання, зокрема, щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов’язків; про судові виклики та повідомлення; про судовий розгляд; щодо апеляційного та касаційного оскарження рішень суду першої інстанції тощо. Скарги розглядаються згідно з вимогами чинного законодавства та безпосередньо за правилами розділу VII ЦПК, якщо вони стосуються примусового виконання документів, перелік яких наведений у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», звернення – за правилами, встановленими Законом України «Про виконавче провадження», розглядаються згідно з вимогами ЦПК, якщо цими й іншими актами законодавства передбачено вирішення судом порушуваних у зверненнях питань. Подання скарги про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб ДВС до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлеглості органу цієї служби не позбавляє сторони виконавчого провадження одночасно подавати скаргу до суду. Відповідно до статей 383, 384 ЦПК та статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби, державних виконавців і посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби (далі – В ДВС) Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, що стосуються виконання судових рішень, подаються до суду, який видав виконавчий документ. Відповідно до статті 26 ЦПК особа, залучена до проведення виконавчих дій, яка звернулась до суду зі скаргою, заявою (поданням), бере участь у їх розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов’язків яких безпосередньо стосується зазначене звернення, – як заінтересовані особи. Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС розглядаються загальними судами згідно зі статтею 386 ЦПК за участю як заінтересованих осіб державного виконавця або іншої посадової особи ДВС. Згідно зі статтею 386 ЦПК неявка в судове засідання заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги, заяви чи подання. У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадових осіб ДВС предметом судового розгляду можуть бути рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС. 14 Слід мати на увазі, що встановлений у частині першій статті 386 ЦГЖ десятиденний строк розгляду справи за скаргою на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС відповідно до загальних правил ЦПК обчислюється з дня, наступного після закінчення підготовки справи до судового розгляду. Про подання скарги, яка належним чином оформлена, суд зобов’язаний повідомити відповідну ДВС не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Процесуальний порядок розгляду та вирішення зазначених справ врегульовано розділом VII ЦПК. Тому, на нашу думку, загальні положення цього Кодексу, зокрема про відкриття провадження у справі та проведення попереднього судового засідання, застосовуватись судом не повинні. Суд має постановити ухвалу про прийняття скарги до розгляду. З цим пов’язано також і питання ефективності, своєчасності розгляду скарги з метою запобігання небажаному розвитку виконавчих процедур. Таким чином, згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини датою прийняття скарги судом є дата надходження її до суду, якщо процесуальним законом не встановлено інші строки, як у згаданому випадку. У зв’язку з наведеним необхідні підготовчі дії повинні бути судом вчинені протягом 10 днів до розгляду скарги по суті. Тобто разом з повідомленням відповідної ДВС про прийняття скарги, суд повинен направити їм копію скарги та запропонувати надати свої пояснення чи заперечення, надати суду відповідні докази. Відповідно до статті 386 ЦПК скарга розглядається у десятиденний строк в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується. Законодавець не встановив коли починається обчислення цього строку. Проте за логікою та системним зв’язком правових норм зрозуміло, що цей десятиденний строк обчислюється з дня прийняття скарги судом, так як у цивільному процесі не повинен бути розрив у строках, тобто коли не повинен бути термін, коли якійсь дії не вчиняються. Зокрема, саме так це питання чітко врегульовано в частині п’ятій статті 181 КАС (з дня відкриття провадження у справі). Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа ДВС не можуть з’явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників. Якщо суд встановить, що особа, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі у справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника. 10. Відповідно до статті 26 ЦПК сторона виконавчого провадження, яка звернулася до суду зі скаргою, бере участь в її розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов’язків яких безпосередньо стосується розгляд і вирішення цієї скарги, – як заінтересовані особи. 15 Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом згідно зі статтею 386 ЦПК за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби (у тому числі начальника відділу цієї служби – при оскарженні відмови у відводі державного виконавця) як заінтересованих осіб. З урахуванням положення частини другої статті 386 ЦПК неявка в судове засідання в зазначених справах заявника або заінтересованої особи, яких повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду справи. Керуючись буквальним тлумаченням змісту частини першої статті 386 ЦПК, участь у розгляді скарги іншої сторони виконавчого провадження (стягувача, якщо скарга подається боржником, і навпаки) не передбачена. Більшість судів, враховуючи принцип рівності сторін цивільного судочинства, залучають їх до участі у справі як заінтересованих осіб та викликають в судове засідання. Це є вірним, відповідає принципам змагальності цивільного судочинства та забезпечує право на судовий захист всіх сторін виконавчого провадження, так як рішення суду вплине на їх права та обов’язки. Проте трапляються випадки, коли незалучення другої сторони виконавчого провадження до участі у розгляді скарги призводить до неправильного її вирішення, і, як наслідок, – до скасування ухвали судом апеляційної інстанції. Законодавцем також чітко не визначено чи перешкоджає розгляду скарги неявка заявника, чи державного виконавця (представника ВДВС) або їх представника, якщо вони належно повідомлені про час та місце розгляду скарги, однак будь-яких заяв не подали, причин неявки не повідомили. Щодо участі у розгляді скарги суб’єкта оскарження чи його представника, то у переважній більшості випадків держаний виконавець чи представник ВДВС в судове засідання не з’являються, направивши листа про розгляд справи в їх відсутності. Однак у такому випадку суд нерідко позбавлений можливості дослідити матеріали виконавчого провадження. Відповідно до статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов’язок чи право стягнення є солідарним. Також виникають труднощі у застосуванні зазначених вимог закону щодо підстав відкриття виконавчого провадження при виконанні судового наказу, який є самостійним документом для відкриття виконавчого провадження. Так, КПТМ «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради звернулось до суду із скаргою про визнання незаконною постанови ДВС Тернопільського міського управління юстиції від 03 серпня 2011 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання 16 судового наказу\ Тернопільського міськрайонного суду від 10 грудня 2010 року, яким стягнено з кількох боржників заборгованість за спожиту теплову енергію та гарячу воду, оскільки він не відповідає вимогам частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження». Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 16 листопада 2011 року у задоволенні скарги цього комунального підприємства відмовлено. Суд послався на те, що КПТМ «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради з врахуванням вимог частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» повинно було надати для виконання копії судових наказів відповідно до кількості боржників, чого ними не було зроблено. Ухвалою від 29 вересня 2011 року цей же суд в іншому складі аналогічну скаргу КПТМ «Тернопільміськтеплокомуненерго» Тернопільської міської ради задовольнив, скасувавши постанову державного виконавця Першого відділу ДВС Тернопільського міського управління юстиції від 03 серпня 2011 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання судового наказу Тернопільського міськрайонного суду від 23 грудня 2010 року. Суд зазначив, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, а не подання копій судового наказу відповідно до кількості боржників не є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження щодо одного боржника. У таких випадках суди повинні керуватися вимогами частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, у частині п’ятій статті 103 ЦПК імперативно визначено, що судовий наказ має відповідати вимогам, встановленим Законом України «Про виконавче провадження». Тому, якщо судовий наказ чи рішення стосується кількох боржників, то на кожного з них видається виконавчий документ (копія судового наказу). Актуальним є питання можливості розгляду скарги за відсутності заявника, якщо він не направив у судове засідання свого представника, не подав заяву про розгляд справи за його відсутності та не зазначив поважності причин неявки до суду. Крім того, враховуючи десятиденний строк розгляду скарги, проблемним є питання визначення причин поважності неявки заявника в судове засідання. У більшості випадків, наприклад, районні суди м. Києва залишають скаргу без розгляду на підставі частини третьої статті 169 ЦПК у зв’язку з повторною неявкою заявника в судове засідання. Однак згідно з роз’ясненням пункту 4 постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження» неявка в судове засідання в зазначених справах заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги. При цьому норма частини другої статті 386 ЦПК аналогічна нормі частини другої статті 248-23 ЦПК 1963 року, яку роз’яснював Верховний Суд України, яка відповідно судами застосовувалась і ніколи не критикувалась ні науковцями, ні суддями. Так, ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 04 жовтня 2011 року залишено без розгляду скаргу В.Ю.М на дії ВДВС Дарницького РУЮ в м. Києві, оскільки скаржник та його представник, належно повідомлені про час та місце розгляду справи, 5 разів не з ’явились в судове засідання, при цьому двічі подавали заяву про відкладення розгляду скарги. Ухвала суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалась. Однак судом не було враховано положення частини другої статті 386 ЦПК про те, що якщо, зокрема, заявник не може з’явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю його представника. Отже, відповідно до статті 386 ЦПК неявка в судове засідання заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги. Справи за такими скаргами розглядаються незалежно від наявності у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному провадженні. Такий спір не може бути підставою для залишення скарг без розгляду або яким-небудь чином впливати на останній. Установивши при розгляді справи обґрунтованість доводів скарги, суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і водночас визначає, яким шляхом мають бути поновлені порушені права чи свободи. Перш за все, при розгляді скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця суд має враховувати те, що принципом цивільного судочинства є виконуваність рішення суду, а у статті 14 ЦПК визначені ознаки обов’язковості судових рішень. Крім того, виконання рішення суду – є елементом справедливого судового розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у березні 2009 року Л.Я.С. звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність ВДВС Яготинського районного управління юстиції, в якій посилався на те, що у виконавчому провадженні ВДВС з липня 2007 року на виконанні знаходився виконавчий лист, виданий на підставі рішення Яготинського районного суду Київської області від 08 червня 2007 року, про стягнення на його користь із Ч.В.В. 7 251 грн 55 коп. шкоди. Уважав, що виконавчі дії вчинялись зі значною затримкою й неповно, рішення не виконане, що завдало йому шкоди через обезцінення гривні, ураховуючи те, що боржник мав постійне місце роботи, отримував заробітну плату. Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 08 травня 2009 року Л.Я.С. поновлено строк звернення до суду. Визнано бездіяльність ВДВС щодо виконання рішення суду та зобов’язано виконати рішення суду про стягнення шкоди. Крім того 08 травня 2009 року судом також постановлено окрему ухвалу відносно начальника ВДВС. Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 06 липня 2009 року апеляційну скаргу начальника ВДВС Ж.О.1. відхилено, а рішення суду залишено без змін. Задовольняючи скаргу Л.Я.С., суди керувалися тим, що державний виконавець ВДВС проявив неправомірну бездіяльність під час виконання 18 рішення суду про стягнення на його користь грошових коштів, унаслідок чого рішення суду тривалий час не виконувалось, потім було прийнято неправомірну постанову про повернення виконавчого документа, а після цього знову відкрито виконавче провадження. Постановляючи окрему ухвалу та направляючи її начальнику управління юстиції Київської області, суд указав на бездіяльність державного виконавця, а також на те, що начальник ВДВС проявив неповагу до суду, оскільки на запити суду щодо надання певних документів виконавчого провадження, журналів реєстрації кореспонденції не реагував. Зазначені висновки судів відповідають обставинам справи, а також узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом правильно застосовані. Так, відповідно до статей 1, 5 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження – це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів. Державний виконавець зобов’язаний вжити заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії. Крім того, виконання судових рішень – це заключна стадія цивільного процесу, а саме заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав, у цьому разі порушених прав Л.Я.С., а згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини для визначення розумного строку розгляду справи включається період з надходження до суду позовної заяви й закінчується виконанням рішення суду. Отже, завданням ДВС є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, тому перевірка вчинених таких дій державним виконавцем є фактично перевіркою дотримання положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду й належного виконання рішення суду. Оскільки тривалий час рішення суду на користь Л.Я.С. не було виконане, що є порушенням вимог статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» (строки здійснення виконавчого провадження), суди дійшли правильних висновків про те, що державний виконавець своєчасно не здійснив усіх передбачених законом дій щодо примусового виконання рішення суду. При цьому надані суду докази оцінені відповідно до вимог статей 58, 59, 212 ЦПК. Крім того, судами також було встановлено, що рішенням Яготинського районного суду Київської області від 04 вересня 2008 року у справі за позовом Л.Я.С. до Ч.В.В. про відшкодування збитків за невиконання рішення суду від 08 червня 2007 року встановлено, що це рішення не було виконане з вини ВДВС, який не вжив достатніх заходів для примусового виконання, а боржнику навіть не було відомо про відкриття виконавчого провадження. 11. При виконанні судових рішень про стягнення грошових коштів державний виконавець згідно зі статтею 52 Закону України «Про виконавче провадження» у першу чергу звертає стягнення на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і у вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунках в цінних 19 паперах у депозитаріях останніх, і лише за відсутності у боржника коштів і цінностей – на належне йому інше майно, за винятком того, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Наведений у додатку до Закону України «Про виконавче провадження» перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є єдиним для всіх випадків звернення стягнення на зазначене майно. Стягнення на нерухоме майно (будинок, квартиру, інше приміщення та земельну ділянку) звертається за відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна з додержанням правил статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу (частина п’ята статті 52 Закону України «Про виконавче провадження»). У будь-якому разі черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем. Проте відмова державного виконавця задовольнити зазначену вимогу боржника може бути визнана в судовому порядку необгрунтованою, коли очевидно, що ця вимога не порушувала інтересів стягувача й не ускладнювала виконання рішення. 12. Шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому цивільним законодавством. Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно з частино другою статті 87 Закону України «Про виконавче провадження» збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом. Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Отже, при вирішенні зазначених спорів суду слід залучати до участі у справі відповідні державні органи, які здійснюють розпорядження бюджетними коштами. У разі завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця особа має право звернутись до суду з позовом про відшкодуванням шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади (статті 1174, 1166, 1167 ЦК). Оскільки відшкодування шкоди, заподіяної державним виконавцем здійснюється за рахунок держави, суди не мають підстав припиняти провадження у справі або відмовляти в позові в зв’язку з ліквідацією відповідного підрозділу ДВС. 20 Вирішуючи справи зазначеної категорії, суди по-різному підходили до їх вирішення, не завжди звертали увагу на ті факти, які підлягають встановленню, та на докази, які підлягають дослідженню, а також на вимоги щодо доказування. Відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про державну виконавчу службу» державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом. У зв’язку з цим виникає питання правильного визначення кола відповідачів у таких справах та правових підстав відповідальності, оскільки аналіз опублікованих правових позицій та судових рішень свідчить про відсутність єдності у цих питаннях. У зв’язку із цим відповідачами у таких справах є відповідний орган ДВС, до складу якого входить державний виконавець (статті 3, 4, 11 Закону України «Про державну виконавчу службу») та відповідний територіальний орган Державного казначейства України (пункт 21 постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження»). Так, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 02 липня 2010 року розглянута справа за позовом О.О.О. до Державного казначейства України та ВДВС Білоцерківського району про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої органом державної влади. Рішення суду ухвалено на підставі статті 1172 ЦК та стягнення проведено з ВДВС, ця стаття передбачає, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов ’язків. Між тим така відповідальність виникає за наявності вини працівника і відповідає за працівника організація, де працює державний виконавець, що не узгоджується з вимогами чинного закону, оскільки державний виконавець не знаходився в трудових відносинах з ВДВС Білоцерківського району, а перебував на державній службі, і є представником влади. Сумнівним є застосування до цих правовідносин і положень статті 1173 ЦК. Так, в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 квітня 2008 року у справі за позовом О.О.О. до прокурора Луганської області, Управління Державного казначейства України в Луганській області про відшкодування майнової та моральної шкоди у мотивувальній частині містяться загальні висновки щодо підстав застосування статті 1173 ЦК у правовідносинах з відповідальністю держави за шкоду, завдану органом державної влади. Зокрема, зазначено, що до суб’єктів відповідальності за цими нормами належать створені відповідно до Конституції України, Конституції Автономної 21 Республіки Крим і правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим органи державної влади і управління, які реалізують функції та повноваження, надані державою у сфері управління, виконавчі органи та посадові особи згаданих державних органів. Як зрозуміло зі змісту Закону України «Про державну виконавчу службу», остання не наділена функціями та повноваженнями у сфері управління, а здійснює лише функції з виконання судових рішень, тому правові підстави для відповідальності на підставі статті 1173 ЦК відсутні. Іншою ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 08 вересня 2010 року скасовані ухвала Гайворонського районного суду від 27 липня 2009 року про відмову у задоволенні позову та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2009 року про часткове задоволення позову про відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю ВДВС Дніпропетровського РУЮ м. Києва, з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. З-поміж допущених порушень норм процесуального права Верховний Суд України у своїй ухвалі правовою підставою відповідальності зазначив статті 11,87 Закону України «Про виконавче провадження» та частину першу статті 1174 ЦК. Крім того, у раніше наведеному прикладі з судової практики Верховний Суд України також застосовував положення статті 56 Конституції України, що є правильним. Факт неправомірності (незаконності) дій державного виконавця, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку (ухвалою, рішенням, постановою, вироком суду). Такі справи повинні розглядатись у позовному порядку: у цивільному провадженні у разі коли факт неправомірності (незаконності) дій державного виконавця вже встановлено до пред’явлення цивільного позову; у адміністративному провадженні на підставі частини другої статті 21 КАС, якщо вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. 13. Застосування норм Закону України «Про виконавче провадження», що регулює повернення виконавчого документа, закінчення виконавчого провадження, відстрочку або розстрочку виконання рішення суду тощо. Відповідно до статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції від 04 листопада 2010 року, яка набула чинності з 09 березня 2011 року) виконавчі документи можуть бути пред’явлені до виконання в такі строки: а) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, – протягом трьох місяців; 22 б) інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не передбачено законом. Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для: а) виконання судових рішень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення; б) виконання рішень комісій по трудових спорах – з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення; в) інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом. Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред’явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі. Строки пред’явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо. Але відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності з 09 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, тобто до 09 березня 2011 року, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Статтею 21 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній до цього, передбачалось, що виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред’явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення. Завершальними стадіями виконавчого провадження є повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження. Державний виконавець зобов’язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначений виконавчим документом. Водночас, відповідно до пункту 2 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Статтями 37 та 40 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, яка діяла до 09 березня 2011 року, та статтями 47 та 49 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції передбачено вичерпний перелік 23 підстав для повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження. У більшості випадків суди правильно вирішували справи цієї категорії. Але поряд з цим мали місце випадки, коли суди не дотримувалися даних вимог Закону України «Про виконавче провадження» та не перевіряли, чи містяться в постанові державного виконавця та матеріалах виконавчого провадження передбачені законом підстави для повернення виконавчого документа чи закінчення виконавчого провадження. Так, у справі, розглянутій Ворошиловським районним судом м. Донецька 14 грудня 2010 року, С.О.Г. звернувся зі скаргою на дії ВДВС про скасування постанови про повернення виконавчого документа, зобов’язання відновити виконавче провадження (виконавчий лист на підставі рішення суду про стягнення з ВАТ КБ «Надра» на його користь 3 % річних та інфляційних нарахувань) — ухвалою від 15 квітня 2010 року в задоволенні скарги відмовлено, оскільки дії державного виконавця щодо повернення виконавчого листа були правомірні, так як стягувач перешкоджав провадженню виконавчих дій. Проте ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 08 липня 2011 року ухвала скасована, визнано неправомірними дії державного виконавця, зобов’язано прийняти виконавчий лист до виконання, так як укладення додаткової угоди до договору між боржником та стягувачем не є тією перешкодою в розумінні статті 47 Закону України «Про виконавче провадження», а може бути лише підставою щодо оскарження рішення суду. У справі цього ж суду 19 грудня 2011 року Ж.М.В. та Ж.О.Ф. звернулися зі скаргою на бездіяльність Ворошиловського ВДВС про визнання неправомірною відмови закінчити виконавчі провадження та зобов’язання закінчити їх (на підставі рішення суду про стягнення із заявників на користь ПАТ «ОТП Банк» заборгованості за кредитом) — ухвалою від 27 грудня 2011 року скарга задоволена, зобов’язано закінчити виконавче провадження, оскільки вимоги ПАТ «ОТП Банк» до Ж.М.В. були розглянуті та погашені в рамках справи про банкрутство фізичної особи-підприємця в порядку господарського судочинства. Проте згідно з виконавчим листом боржниками є фізичні особи Ж.М.В. та Ж.О.Ф., при цьому в ухвалі відсутнє посилання на норму Закону України «Про виконавче провадження», ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалася. Крім того, статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню). Також слід мати на увазі, що відповідно до пункту 11 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню в разі повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу 24 (посадової особи), яким видано виконавчий документ, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону. Зокрема, у разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 згаданого Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав. В іншій справі спір виник у зв’язку з перевіркою правомірності поновлення державним виконавцем виконавчого провадження з виконання рішення суду. Так, Я. О. Ф. звернувся до суду зі скаргою на дії ВДВС Барвінківського районного управління юстиції Харківської області та постанову державного виконавця про поновлення виконавчого провадження, в якій посилався на те, що державний виконавець 23 серпня 2007 року незаконно, з порушенням норм Закону України «Про виконавче провадження», поновив виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду, зупинене 28 грудня 2006року на підставі ухвали суду про забезпечення іншого позову. Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 03 вересня 2008 року в задоволенні скарги Я.О.Ф. відмовлено. Проте ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 09 грудня 2008 року ухвалу суду першої інстанції скасовано та скаргу Я.О.Ф. задоволено частково. Визнано неправомірними дії державного виконавця ВДВС Барвінківського районного управління юстиції щодо винесення постанови про поновлення виконавчого провадження. Зазначену постанову державного виконавця ВДВС Барвінківського районного управління юстиції від 23 серпня 2007року скасовано. В іншій частині скарги відмовлено. Суд касаційної інстанції не погодився з висновком апеляційного суду, скасував його ухвалу та залишив без змін ухвалу районного суду і вказав на таке. Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, апеляційний суд виходив із того, що дії державного виконавця не відповідають вимогам Закону України «Про виконавче провадження», оскільки виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду зупинено ухвалою місцевого суду про забезпечення іншого позову. Проте апеляційний суд, по-перше, вийшовши за межі своїх повноважень, скасував постанову державного виконавця, а не зобов’язав його усунути порушення закону. Крім того, підстав для визнання дій державного виконавця щодо поновлення виконавчого провадження неправомірними не було, оскільки судом установлено, що постановою державного виконавця від 29 червня 2006 року відкрито виконавче провадження з виконання рішення Апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2006 року, яким поновлено порушене право 25 Я.Т.М. на житловий будинок, нежитлове приміщення морозильної камери з холодильним устаткуванням і зобов ’язано Я. О. Ф. звільнити ці приміщення та не порушувати право власності на них Я.Т.М. Постановою державного виконавця від 28 грудня 2006 року зазначене виконавче провадження зупинено на підставі ухвали Лозівського міськрайонного суду від 26 грудня 2006 року про забезпечення іншого позову Я.О.Ф. до Я.Т.М. та інших про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним і визнання права власності на нього та на інші споруди. Поновлюючи виконавче провадження, державний виконавець виходив із того, що ухвалу місцевого суду змінено ухвалою апеляційного суду, що дає йому право продовжити виконавчі дії з виконання рішення апеляційного суду. У зв’язку із цим правильним є висновок суду першої інстанції й про те, що підстави для невиконання рішення суду відсутні. Крім того, у силу статті 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів влади, посадових чи службових осіб і підлягають виконанню на всій території України, а їх невиконання є підставою для відповідальності, встановленої законом. Апеляційний суд, скасовуючи постанову державного виконавця про поновлення виконавчого провадження з виконання рішення апеляційного суду, не врахував, що рішення суду є обов ’язковим для виконання й зупинення його виконання можливе лише в порядку, передбаченому законом (наприклад, шляхом скасування рішення, зупинення виконання касаційним судом за частиною першою статті 328 ЦПК), а не ухвалою суду про забезпечення іншого позову. Крім того, зупинення виконавчого провадження в силу статті 38 Закону України «Про виконавче провадження» є виключним повноваженням державного виконавця. 14. Судовим рішенням у справі про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі є ухвала (стаття 387 ЦПК). На нашу думку, законодавець цілком правильно відмовився від того, щоб за результатом розгляду скарги у такій категорії справ судом ухвалювалось рішення, як було до прийняття нового ЦПК. По-перше, розгляд скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця не є окремим видом судового провадження, так як суд здійснює лише контроль за виконанням уже прийнятого ним рішення, тобто в рамках вже існуючого процесу, який є завершальною стадією цивільного процесу. По-друге, рішення – це судовий акт, яким по суті вирішується матеріально-правовий спір між сторонами цивільних або інших правовідносин. Тоді як між сторонами виконавчого провадження і державним виконавцем чи іншою посадовою особою ДВС існують виключно процесуальні відносини. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу ДВС задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. 26 Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи ДВС і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Проте є випадки, коли за результатами розгляду скарги суди виносили не ухвали, а рішення, що не відповідає вимогам статті 387 ЦПК та призводить до невизначеності щодо строків та порядку апеляційного оскарження таких рішень. Так, рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 07 липня 2011 року громадянці Ц.Ц.Ц. відмовлено у задоволені скарги на дії державного виконавця Фрунзенсъкого ВДВС Харківського міського управління юстиції. Заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 31 січня 2011 року задоволена скарга юридичної особи К.К.К. на дії ВДВС Валківського районного управління юстиції Харківської області. Постанова заступника начальника цього відділу від 22 листопада 2010 року про відмову у відкритті виконавчого провадження на підставі виконавчого листа про стягнення з громадянина Р.Р.Р. на користь юридичної особи К.К.К. 457 грн скасована. Ухвалення за скаргою заочного рішення (замість ухвали) потягло за собою звернення ВДВС із заявою до суду про перегляд заочного рішення, тоді як на стадії оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи ДВС така процесуальна дія неможлива. Ухвала суду повинна відповідати вимогам зазначеної норми ЦПК. При постановленні ухвал суди, як правило, дотримувались цих вимог. Встановивши при розгляді скарги її обґрунтованість, суди визнавали оскаржувані рішення, дії або бездіяльність неправомірними та визначали, яким шляхом необхідно задовольнити вимоги заявника та усунути порушення або поновити його права і свободи. Тобто сам суд не повинен вчиняти виконавчі ДІЇ. Наприклад, ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова забезпечено та додатково забезпечено скаргу Б. В. Є. про визнання неправомірними дій ДВС у Жовтневому районі м. Харкова та постанов державних виконавців цього ДВС, заінтересована особа — З.С.П., шляхом зупинення дії постанови про поновлення виконавчого провадження, про арешт майна боржника, зупинено виконавче провадження за іншим виконавчим листом, зупинено стягнення витрат по виконавчому збору, зобов’язано забезпечити доступ заявниці до квартири. Погодитись з таким судовим рішенням неможливо з наступних причин. У статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню, у разі, зокрема, зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа (пункт 4); зупинення виконання відповідного рішення або виконавчого провадження посадовою особою, якій законом надано таке право (пункт 6); зупинення судом реалізації арештованого майна (пункт 7). 27 Про подібні види забезпечення позову йдеться і у статті 152 ЦПК. Тобто, при застосуванні або Закону України «Про виконавче провадження», або статті 152 ЦПК наступають такі ж правові наслідки, які перешкоджають подальшому вчиненню дій по виконавчому провадженню. Незважаючи на подібність положень, на нашу думку, за своєю правовою природою зупинення виконавчого провадження та вжиття видів забезпечення позову за статтею 152 ЦПК різні, так як, по-перше, при застосуванні Закону України «Про виконавче провадження» проходить тимчасове зупинення виключно сфери дії примусового виконання боржником рішення, а при застосуванні ЦПК тимчасово втрачається правова сила того рішення, що було зупинено. Також є суттєва різниця в тому, як проходить ця процедура: за Законом України «Про виконавче провадження» – це повноваження державного виконавця, яке може бути оскаржене до суду, за правилами ЦПК – це повноваження суду, яке може бути оскаржене в апеляційному порядку. При цьому суд не може зупинити виконавче провадження, так як це виключне повноваження державного виконавця. Навіть у разі оскарження дій державного виконавця, який не зупинив виконавче провадження, суд вправі визнати його дії незаконними та зобов’язати зупинити виконавче провадження, а не сам зупиняє таке провадження (частина друга статті 387 ЦПК). Деякі суди кваліфікували прохання про зупинення виконавчого провадження як зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що оскаржується боржником у судовому порядку (пункт 6 статті 152 ЦПК), деякі суди розглядали клопотання про зупинення виконавчого провадження як вид забезпечення позову, так як частина друга статті 152 ЦПК вказує на відкритий перелік видів забезпечення позову в рамках єдиної судово-виконавчої справи, оскільки виконання рішення – це стадія цивільного процесу; або як заборону вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору (пункт 2 частини першої статті 152 ЦПК), або ж зобов’язували державного виконавця зупинити виконавче провадження. Вважаємо, що такі випадки невірні. Зупинення виконавчого провадження за Законом України «Про виконавче провадження» і зупинення виконання за правилами ЦПК (пункти 2, 5, 6 статті 152 ЦПК) – це різні правові інститути, які вчиняються в різних правових процедурах. Частина друга статті 152 ЦПК, як відкритий перелік, не дає підстав вважати зупинення виконавчого провадження видом забезпечення позову. Суд може покласти на суб’єктів оскарження виконання лише тих обов’язків, які передбачені Законом України «Про виконавче провадження». Проте є й інші приклади. У травні 2011 року заявник М.М.М. звернувся до суду із скаргою на бездіяльність державного виконавця. В обгрунтування скарги посилався на те, що 28 січня 2011 року державним виконавцем Комінтернівського ВДВС Харківського міського управління юстиції винесена постанова про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа, виданого 23 грудня 2010 року 28 Комінтернівським районним судом м. Харкова на виконання рішення цього ж суду про стягнення з громадянина К.К.К. на користь громадянина Д.Д.Д. боргу. Боржнику запропоновано добровільно виконати рішення суду до 23 грудня 2011 року. У встановлений строк боржник рішення не виконав, а державний виконавець не виконує вимоги закону про накладення арешту і не звертає стягнення на грошові кошти та майно боржника. Посилаючись на ці обставини, просив визнати бездіяльність державного виконавця, зобов’язати його здійснити опис та арешт майна боржника К.К.К. та накласти арешт на його кошти на банківських рахунках. Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 червня 2011 року скарга задоволена. Бездіяльність старшого державного виконавця Комінтернівського ВДВС Харківського міського управління юстиції визнана протиправною. Зобов’язано останнього впродовж 10 днів з дня набрання ухвалою законної сили здійснити опис та арешт майна боржника К.К.К. та накласти арешт на його банківські рахунки у разі їх виявлення. Резолютивна частина цієї ухвали не відповідає закону, адже за змістом статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для застосування вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. За таких обставин суду необхідно було викласти резолютивну частину ухвали з урахуванням положень статті 52 цього закону щодо черговості звернення стягнення. Виносячи ухвали про задоволення скарг, суди у резолютивній частині ухвали не завжди визначають, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушені права і свободи заявника. Так, замість ухвали, 18 лютого 2011 року Червонозаводський районний суд м. Харкова ухвалив рішення про задоволення скарги громадянина Б. Б. Б. на бездіяльність Червонозаводського ВДВС Харківського міського управління юстиції. Резолютивна частина рішення судом сформульована так: «визнати бездіяльність Червонозаводського ВДВС Харківського міського управління юстиції щодо виконання виконавчого листа від 10 листопада 2008 року, який надійшов до Червонозаводського ВДВС для виконання 14 грудня 2009 року щодо виконання рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2009 року по виконавчому провадженню про стягнення з юридичної особи Л.Л.Л. на користь Б.Б.Б. майнової та моральної шкоди». При цьому суд не визначив, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушене право заявника. 29 Неконкретною є і резолютивна частина ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 08 липня 2011 року, якою задоволено скаргу громадянина С . С . С «зобов’язати Жовтневий ВДВС Харківського міського управління юстиції виконати рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 квітня 2007 року за виконавчим листом про стягнення з юридичної особи Ж.Ж.Ж. на користь С.С.С. 250 грн матеріальних збитків, 2000 грн моральної шкоди та 61 грн судових витрат». Ухвала не містить посилання на те, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушені права і свободи заявника. Якщо ж оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень суб’єкта оскарження і права чи свободи суб’єкта оскарження не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Визнаючи доводи скарги необгрунтованими і відмовляючи в її задоволенні, суд має зазначити в ухвалі, у зв’язку з чим і на підставі яких саме норм закону він дійшов такого висновку. При задоволенні скарги суд не може допустити негайне виконання рішення, як це передбачалось процесуальним законом до прийняття нового ЦПК, так як це не передбачено статтею 367 ЦПК. Ухвала суду може бути оскаржена у встановленому ЦПК порядку. Відповідно до статті 388 ЦПК судові витрати, пов’язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на ВДВС, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника. Згідно з частиною другою статті 79 ЦПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. При вирішенні питання про оплату судового збору при поданні скарг зазначеної категорії суди керуються роз’ясненнями, що містяться у пунктах З, 22 постанови пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії . .або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження»: скарги мають відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положенням ЦПК. У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби до скарг учасників виконавчого провадження, застосовуються положення ЦПК, якими врегульовані аналогічні питання. Скарги на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби оплачуються судовим збором відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито». Відповідно до підпункту б пункту 1 частини третьої Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» із скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що обмежують права громадян, судовий збір оплачувався у розмірі 0, 2 неоподаткованих мінімумів доходу громадян. зо У більшості справ суди не вимагали оплати судового збору за подання скарги у порядку статті 383 ЦПК. З 01 листопада 2011 року набув чинності Закон України від 08 липня 2011 року № 3 674-VI «Про судовий збір», яким питання оплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС чітко не врегулювано. З метою формування єдиної практики це питання буде роз’яснено окремою постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. 15. За логічним та системним змістом статті 389 ЦПК суд зобов’язаний негайно надіслати ухвалу по скарзі відповідному ВДВС після набрання нею законної сили для виконання. Цією статтею передбачено дієвий контроль суду за невиконанням ухвали суду про задоволення скарг на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів оскарження. У ній закріплено зобов’язання ДВС повідомляти суд і заявника про виконання ухвали не пізніше місячного строку з дня отримання ухвали суду. Зазначене є обов’язком органу, що виконує судове рішення. Таким чином, суд не лише захищає порушені права і свободи осіб, які оскаржили рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, а й здійснює контроль за виконанням своїх ухвал. Однак законодавець не акцентує увагу на правових наслідках невиконання органом ДВС свого обов’язку повідомити суд про виконання ухвали і не наділяє суд відповідними повноваження щодо цього. Виконуючий обов’язки Голови С. М. Міщенко Секретар Пленуму Д. Д. Луспеник