Узагальнення ВССУ: про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

Узагальнення практики розгляду судами справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

 

П Л А Н

Вступ

 

  1. Статистичні дані щодо розгляду справ зазначеної категорії у  2014–2015 роках
  2. Законодавче врегулювання розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу
  3. Порядок подання заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу: підсудність, зміст заяви, строки звернення
  4. Особливості судового розгляду заяв про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу. Рішення суду у справах вказаної категорії. Проблемні питання правозастосовного характеру

 

Висновки

Вступ

Поширення туберкульозу становить загрозу національній безпеці країни, є однією з причин втрати працездатності, здоров’я, причиною інвалідності та смертності населення, свідчить про проблеми бідності, соціальної нерівності та потребує постійного збільшення обсягу видатків з державного бюджету.

Відповідно до інформації, викладеної в аналітично-статистичному довіднику «Туберкульоз в Україні»[1], у 2014 році Україна вперше ввійшла до п’яти країн світу з найвищим рівнем мультирезистентного туберкульозу (найбільш небезпечна форма туберкульозу, яка є стійкою до щонайменше двох найбільш ефективних протитуберкульозних препаратів). Хоча за висновками Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні за останніх 5 років спостерігається тенденція до зменшення темпів захворювання та смертності від туберкульозу, але рівень захворюваності залишається, як і раніше, дуже високим. Зокрема, визначається збільшення раніше пролікованих випадків туберкульозу у період 2010–2014 рр., що спричинено поширеністю ВІЛ-інфекції і мультирезистентного туберкульозу.

У зв’язку з цим на сьогодні боротьба з туберкульозом є одним із найбільш пріоритетних напрямів державної політики у сфері охорони здоров’я і соціального розвитку, а також предметом міжнародних зобов’язань України.

У 2014 році показники захворюваності на туберкульоз (вперше зареєстровані хворі та рецидив), його поширеності (усі активні форми  туберкульозу), а також смертності від нього в Україні становили відповідно 70,5; 90,2 і 12,2 випадки на 100 тис. населення. Порівняння показників захворюваності на туберкульоз за попередні роки загалом по Україні та окремо за регіонами здійснене Українським центром контролю за соціально небезпечними хворобами МОЗ України (інформація з аналітично-статистичного довідника «Туберкульоз в Україні», 2015 рік).

 

Показники захворюваності на туберкульоз за 2013–2014 рр.

№ п/пАдміністративні

території

Хворі на ТБ (вперше зареєстровані + рецидив)
абсолютні

числа

на 100 тис.

населення

2013201420132014
1АР Крим1 624—-83,0—-
2Вінницька1 06399565,661,8
3Волинська77486074,682,8
4Дніпропетровська3 4723 155105,195,9
5Донецька3 3562 56276,959,2
6Житомирська9401 00774,079,7
7Закарпатська76482361,065,6
8Запорізька1 3091 30973,473,7
9Івано-Франківська1 0661 02677,374,4
10Київська1 3451 31878,476,6
11Кіровоградська87396288,398,0
12Луганська1 76481378,336,4
13Львівська1 8241 88672,374,8
14Миколаївська95793681,680,2
15Одеська2 3592 65398,9111,2
16Полтавська1 0141 04369,571,9
17Рівненська80478969,668,1
18Сумська71376462,567,6
19Тернопільська61858957,555,0
20Харківська1 3091 20248,044,2
21Херсонська1 0821 015100,594,8
22Хмельницька83590363,769,3
23Черкаська88186269,668,6
24Чернівецька46449851,355,0
25Чернігівська92383286,378,6
26м. Київ1 6031 43457,250,7
27м. Севастополь250—-65,5—-
Україна33 98630 23674,970,5

 

 

Високий рівень захворюваності та поширення мультирезистентного туберкульозу зумовлений несвоєчасним виявленням і неналежним лікуванням хворих на заразну форму туберкульозу, недостатнім фінансуванням, кадровою кризою, недосконалістю лабораторної мережі з мікробіологічної діагностики туберкульозу, низькою мотивацією населення до своєчасного звернення за медичною допомогою та недостатнім доступом уразливих верств населення до медичних послуг, що в подальшому призводить до смертності від туберкульозу (показники наводяться в таблиці).

 

Смертність від туберкульозу в Україні

(за даними Держстату України)

 

№ п/пАдміністративні

території

Всього
абсолютні

числа

на 100 тис.

населення

2013201420132014
1АР Крим300—-15,3—-
2Вінницька16711210,37,0
3Волинська17820717,219,9
4Дніпропетровська64655719,516,9
5Донецька79665718,215,2
6Житомирська16215312,812,1
7Закарпатська15815612,612,4
8Запорізька27828515,616,1
9Івано-Франківська15314211,110,3
10Київська25419214,811,2
11Кіровоградська15016015,216,3
12Луганська46524020,610,7
13Львівська35935214,214,0
14Миколаївська14413312,311,4
15Одеська37826515,911,1
16Полтавська21216114,511,1
17Рівненська1319711,38,4
18Сумська16414214,412,6
19Тернопільська68886,38,2
20Харківська33728512,410,5
21Херсонська18517217,216,1
22Хмельницька991147,68,7
23Черкаська1271411011,2
24Чернівецька937610,38,4
25Чернігівська13214112,313,3
26м. Київ2072127,47,5
27м. Севастополь47—-12,3—-
Україна6 3905 24014,112,2

 

Світовий досвід засвідчує, що для усунення проблем, пов’язаних із туберкульозом, необхідно забезпечити реалізацію державної політики у сфері профілактики, своєчасного виявлення та лікування хворих шляхом об’єднання зусиль органів державної влади та громадськості.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають примусовій госпіталізації до протитуберкульозних закладів та зобов’язані пройти відповідне лікування. У разі ухилення від обов’язкової госпіталізації зазначені особи з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду підлягають розшуку, приводу та обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами  виконавчої влади.

При цьому механізм примусової госпіталізації повинен застосовуватися лише до тих хворих на заразні форми туберкульозу, які порушують лікарняний режим, відмовляються від лікування та становлять інфекційну загрозу для оточуючих.

Так, ст. 11 Закону України від 05 липня 2001 року «Про протидію захворюванню на туберкульоз» передбачено, що у разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.

Примусова госпіталізація до протитуберкульозного закладу не тільки уберігає особу від погіршення її здоров’я, а так само попереджає поширення хвороби, чим захищає необмежене коло суб’єктів.

Ситуація, що склалася в державі, потребує вжиття заходів, ефективність яких залежить від багатьох чинників, зокрема й від правового забезпечення примусового лікування туберкульозу, яке дасть можливість визначити реальні засоби такої протидії, не порушуючи загальновизнаних основних прав та свобод людини.

Відповідно до ст. 3  Закону України «Про протидію захворювання на туберкульоз» протидія захворюванню є складовою державної політики щодо забезпечення якісної і доступної медичної допомоги, реалізації державних цільових програм лікування найбільш поширених небезпечних для здоров’я і життя людини захворювань, проведення обов’язкових профілактичних медичних оглядів з метою ранньої діагностики захворювань, надання гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги.

Здійснення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відповідної медичної допомоги належать до завдань центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

Отже, виходячи з пріоритету прав і свобод людини і громадянина, медична допомога та проведення протитуберкульозних заходів, у тому числі за допомогою судових процедур, має здійснюватися на основі принципів законності, гуманності, добровільності, доступності, відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями.

Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного закладу. Опосередковано це стосується суб’єктивних прав особи, а тому їх розгляд у позасудовому порядку органом, який не відповідає вимогам незалежності й неупередженості, може створювати загрозу їх порушення.

Отже, законодавче встановлення саме судової юрисдикції розгляду цих справ з метою забезпечення найбільш ефективного захисту прав, свобод та інтересів осіб, хворих на туберкульоз, є правильним і виправданим.

 

  1. Статистичні дані щодо розгляду справ зазначеної категорії

у 2014–2015 роках

 

За даними Державної судової адміністрації України протягом 2014 року до судів першої інстанції надійшло 469 заяв про примусову госпіталізацію до туберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу (найбільша кількість заяв надійшла в суди Дніпропетровської області – 78, Харківської області – 67 та Луганської області – 56, а судами Івано-Франківської та Чернівецької областей справи цієї категорії не розглядались), 464 заяви було розглянуто, з яких 437 – задоволено, а 22 – залишено без розгляду. При цьому у 6 випадках було зафіксовано порушення судами встановлених Цивільним процесуальним кодексом України (ЦПК) строків розгляду справ.

До апеляційних судів протягом 2014 року надійшло 4 апеляційні скарги на рішення судів першої інстанції у цій категорії справ (Донецька, Сумська, Харківська та Хмельницька області), з яких 1 апеляційну скаргу відхилено, а рішення залишено без змін; 1 апеляційну скаргу задоволено зі скасуванням рішення суду першої інстанції і ухваленням нового рішення, а у 2 випадках рішення суду першої інстанції змінено.

У 2015 році залишок нерозглянутих заяв про примусову госпіталізацію до туберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу з 2014 року становив 6 заяв, надійшло 425 заяв (найбільша кількість заяв надійшла в суди Дніпропетровської області – 78, Харківської області – 59, Житомирської області – 52, а судами Львівської та Чернівецької областей справи цієї категорії не розглядались), 421 заяву було розглянуто, з яких 399 – задоволено, 18 – залишено без розгляду, 1 – передано в інший суд, а щодо однієї  – закрито провадження. При цьому у 5 випадках було зафіксовано порушення судами встановлених ЦПК строків розгляду справ.

У 2015 році було оскаржено в апеляційному порядку лише одне судове рішення у цій категорії справ. Апеляційну скаргу, яка розглядалась апеляційним судом Дніпропетровської області, було відхилено, а рішення залишено без змін.

Варто підсумувати, що в 2015 році порівняно з 2014 роком надійшло на 44 заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу менше та судами розглянуто на 43 заяви менше. Це свідчить як про зменшення рівня захворюваності на туберкульоз, так і про підвищення мотивації населення до своєчасного та добровільного проходження стаціонарного лікування.

 

  1. Законодавче врегулювання розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму

туберкульозу

Згідно зі ст. 49 Конституції України охорона здоров’я, медична допомога є правом кожного.

Медична допомога у примусовому порядку – це вид медичної діяльності спеціалізованих лікувальних закладів, що здійснюється у порядку, визначеному законом, на підставі рішення суду щодо осіб, які хворіють на соціально-небезпечні захворювання і не бажають добровільно лікуватись.

Під час розгляду справ зазначеної вище категорії суди повинні керуватися:

  • Конституцією України;
  • Законом України «Про протидію захворюванню на туберкульоз»;
  • Законом України від 16 жовтня 2012 року № 5451-VI «Про затвердження Загальнодержавної цільової соціальної програми протидії захворюванню на туберкульоз на 2012–2016 роки»;
  • Основами Законодавства України про охорону здоров’я від  19 листопада 1992 року № 2801-ХII;
  • Законом України від 24 лютого 1994 року № 4004-ХII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»;
  • Законом України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб»;
  • постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 926 «Деякі питання протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДУ»;
  • постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 667 «Про Комплексні заходи боротьби з туберкульозом»;
  • наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28 жовтня 2002 року № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров’я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров’я» (зі змінами);
  • наказом Міністерства охорони здоров’я України від 25 грудня 2006 року № 882 «Про затвердження примірного статуту та переліку державних закладів спеціалізованих (спеціальних) санаторіїв Міністерства охорони здоров’я України»;
  • наказом Міністерства охорони здоров’я України від 23 липня 1996 року № 233 «Про затвердження Інструкцій щодо надання медико-санітарної допомоги хворим на туберкульоз» (зі змінами);
  • наказом Міністерства охорони здоров’я України від 21 грудня 2012 року № 1091 «Про затвердження та впровадження медико-технологічних документів зі стандартизації медичної допомоги при туберкульозі».
  • процесуальними нормами, відповідно до яких суд розглядає справи такої категорії, а саме статтями 283–286 ЦПК.

Суди мають застосовувати й інші нормативно-правові акти, прийняті на підставі зазначених законів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» туберкульоз – це соціально небезпечна хвороба, що викликається мікобактеріями туберкульозу. Ця інфекційна хвороба протікає з періодичними загостреннями, рецидивами та ремісіями, вражає переважно найбідніші, соціально дезадаптовані групи населення (біженці, мігранти, особи, які перебувають в установах кри­мінально-виконавчої системи, особи без постійного місця проживання, алкоголіки, наркомани тощо), спричиняє висо­ку тимчасову та стійку втрату працездатності, вимагає три­валого комплексного лікування та реабілітації хворих. Нега­тивні соціально-економічні наслідки, що спричиняються туберкульозом, дали підстави віднести цю хворобу до групи соціально небезпечних.

Протитуберкульозні заклади – лікувально-профілактичні заклади охорони здоров’я (протитуберкульозні диспансери, лікарні, санаторно-курортні, інші заклади) чи їх структурні підрозділи, в яких надається медична допомога хворим на туберкульоз. Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

Госпіталізація – це поміщення особи, хворої на туберкульоз, або особи, стосовно якої існує підозра захворювання на туберкульоз, до стаціонарного відділення протитуберкульозного закладу з метою діагностики, лікування чи ізоляції (ст. 1 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз»).

 

  1. Порядок подання заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу:

підсудність, зміст заяви, строки звернення

 

Здійснення протитуберкульозних заходів, забезпечення кожному громадянину в разі захворювання на туберкульоз безоплатності, доступності та рівних можливостей отримання відповідної медичної допомоги належить до завдань центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування.

У разі якщо хворі на заразні форми туберкульозу громадяни України, у тому числі під час амбулаторного чи стаціонарного лікування, порушують протиепідемічний режим, що ставить під загрозу зараження туберкульозом інших осіб, з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду вони можуть бути примусово госпіталізовані до протитуберкульозних закладів, що мають відповідні відділення (палати) для розміщення таких хворих.

Хворі на туберкульоз іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, а також іммігранти мають право на медичну допомогу нарівні з громадянами України на умовах, передбачених Законом України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», іншими законами або міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 283 ЦПК заява про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

До внесення змін Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-ІV зазначена норма ЦПК передбачала обов’язкову госпіталізацію хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, на підставі заяви, що подається до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого. Заміна терміна «обов’язковий» на термін «примусовий» є позитивним, оскільки передбачає застосування примусу до особи, хворої на заразну форму туберкульозу, яка ухиляється від лікування з метою поміщення її до протитуберкульозного диспансеру та ізолювання від суспільства.

ЦПК не визначає суб’єктів, які мають право звернутися до суду із заявою про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу. Опосередковано відповідь на це запитання міститься у ч. 2 ст. 285 ЦПК, за якою участь у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію, є обов’язковою. Але ця норма регулює розгляд справи, а не порядок звернення до суду.

Натомість ч. 2 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» встановлює, що заява про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду представником протитуберкульозного закладу, що здійснює відповідне лікування цього хворого, протягом 24 годин з моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму.

Слід зазначити, що законодавче встановлення строку для подання заяви про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу не означає, що заява, подана з порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Питання про примусову госпіталізацію чи про продовження строку примусової госпіталізації на підставі такої заяви має бути вирішене судом по суті, однак суд може вказати на порушення строків звернення до суду в окремій ухвалі, постановленій у справі в порядку ст. 211 ЦПК.

Так, наприклад, Кремінський районний суд Луганської області 03 квітня 2013 року в цивільній справі № 414/681/13-ц за заявою головного лікаря КУ Кремінського РТМО про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу ухвалив рішення, яким позовні вимоги задоволено в повному обсязі та піддано особу обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозного закладу – Лисичанського обласного протитуберкульозного диспансеру строком на 3 місяці. У рішенні зазначено, що оскільки заява лікаря КУ Кремінського РТМО про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу всупереч приписам законодавства про подання такої заяви протягом 24 годин з моменту виявлення порушення хворим протиепідемічного режиму надійшла лише 28 березня 2013 року, а те, що особа хворіє на заразну форму туберкульозу згідно з мотивованим висновком лікарської комісії та відмовляється від добровільного лікування, виявлено 07 березня 2013 року, суд вважає, що на зазначені порушення закону слід відреагувати окремою ухвалою.  

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» протитуберкульозним закладом є лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я (протитуберкульозний диспансер, лікарня, санаторно-курортний, інший заклад) чи його структурний підрозділ, в якому надається медична допомога хворим на туберкульоз. Перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я. Аналіз зазначеної норми, а також ст. 283 ЦПК свідчить про те, що відповідна заява може бути подана представником протитуберкульозного закладу, який має відповідати двом взаємопов’язаним критеріям:

  • це має бути протитуберкульозний лікувальний заклад;
  • цей протитуберкульозний лікувальний заклад має здійснювати медичний (диспансерний) нагляд за хворим (щодо якого подається заява).

Отже, спеціальним суб’єктом звернення до суду можуть бути лише спеціалізовані заклади охорони здоров’я та структурні підрозділи закладів охорони здоров’я, які здійснюють діагностику туберкульозу та надають медичну допомогу хворим на туберкульоз.

Заклади охорони здоров’я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практикою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підозрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов’язані направити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення та терміново повідомити про них цей заклад.

Вивчення судової практики свідчить про те, що у переважній більшості з заявами про примусову госпіталізацію чи про продовження строку  примусової госпіталізації хворого до суду звертаються головні лікарі протитуберкульозних закладів (диспансерів, міських лікарень або інших закладів охорони здоров’я, в яких надається медична допомога хворим на туберкульоз) або представники цих закладів, які діють за довіреністю.

Разом із тим на практиці існують випадки, коли заява про примусову госпіталізацію хворого на заразну форму туберкульозу подається до суду представником медичного закладу без належних на те повноважень.

Так, ухвалою судді Богодухівського районного суду Харківської області від 20 червня 2014 року в цивільній справі № 613/1029/14-ц залишено без руху заяву Комунальної установи охорони здоров’я Богодухівська ЦРЛ, заінтересована особа ОСОБА_1 про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, оскільки заява підписана районним лікарем –фтізіатром  ОСОБА_2, але в порушення вимог  ч. 8 ст. 119 ЦПК до заяви не додано довіреності чи іншого документа, що підтверджує повноваження  представника на її пред’явлення.

Виходячи з того, що коло посадових осіб медичних закладів, які мають право ініціювати розгляд питання про примусову госпіталізацію, законодавчо не встановлене, судам слід керуватися, перш за все, положеннями чинного процесуального законодавства, зокрема ч. 3 ст. 38 ЦПК, відповідно до якої юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники.

Таким чином, вважається правильним відкриття провадження у справах цієї категорії за заявами керівників протитуберкульозних закладів, які згідно зі статутом (положенням) діють від імені установи без доручення, або інших представників закладів, повноваження яких посвідчуються документами, в порядку, визначеному ч. 3 ст. 42 ЦПК. Відповідно до Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» перелік протитуберкульозних закладів затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я.

На підставі ч. 1 ст. 45 ЦПК та на виконання завдань і функцій прокуратури, визначених Законом України «Про прокуратуру», прокурор має право в інтересах держави, що полягають у збереженні генофонду нації та здоров’я громадян України, звертатися до суду із заявами про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації осіб, хворих на заразну форму туберкульозу.

Як свідчить судова практика, прокурори широко використовують своє право на звернення до суду для вирішення питання про примусову госпіталізацію осіб до протитуберкульозного закладу. Звертаємо увагу на те, що прокурор вправі звертатися до суду із відповідною заявою лише у випадках, коли керівники протитуберкульозних закладів проявляють бездіяльність у цьому питанні, враховуючи, що родичі чи інші особи, які контактують з хворим, не наділені правом на звернення до суду із заявою про його примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Аналіз судової практики свідчить про те, що прокурори, використовуючи своє право на звернення до суду в справах про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, часто ігнорують зазначені вище вимоги законодавства щодо підстав для здійснення представництва у такій категорії справ, а обґрунтування заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу зводиться лише до констатації факту ухилення хворого на заразну форму туберкульозу від лікування.

Так, ухвалою судді Білозерського районного суду Херсонської області від 02 вересня 2015 року у цивільній справі № 648/3187/15-ц заяву прокурора Білозерського району Херсонської області в інтересах держави в особі Білозерської центральної районної лікарні до ОСОБА_1 про примусове направлення на госпіталізацію до протитуберкульозного закладу залишено без руху.

Зі змісту цієї ухвали вбачається, що заява прокурора у цій справі не містила, зокрема, обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва в суді, передбачених частинами 2, 3 ст. 25 Закону України «Про прокуратуру», в тому числі необхідності подання заяви в інтересах комунального підприємства (Білозерської центральної районної лікарні),  а також у заяві не зазначені докази того, що Білозерська районна центральна лікарня є протитуберкульозним закладом, який повинен здійснювати нагляд за хворими на туберкульоз. У зв’язку з цим судом першої інстанції правильно постановлено ухвалу про залишення заяви без руху із наданням строку для усунення недоліків.

Слід наголосити, що відповідно до п. 12. ч. 2 ст. 3 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Звертаємо увагу, що ця норма закону поширюється на всіх суб’єктів, які наділені правом звернення до суду із відповідною заявою, а не лише на представника лікувального закладу (протитуберкульозного диспансеру, лікарні чи іншого закладу).

Разом із тим у судовій практиці мають місце випадки, коли суд постановляє ухвалу про залишення заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу без руху, зокрема з підстав несплати судового збору відповідним закладом охорони здоров’я чи прокурором.

  1. Так, суддя Володарського районного суду Київської області 18 листопада 2015 року постановив ухвалу про залишення заяви без руху в цивільній справі № 364/1483/15-ц за заявою головного лікаря Володарської районної центральної лікарні Київської області ОСОБА_1 про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу громадянина ОСОБА_2.

В ухвалі зазначено, що всупереч вимогам статей 119, 120, 284 ЦПК, заявником при зверненні до суду допущено ряд недоліків, зокрема не оплачено судовий збір за подання до суду заяви окремого провадження або не надано доказів про звільнення від сплати судового збору за розгляд цієї категорії справи.

  1. Суддею Білозерського районного суду Херсонської області в цивільній справі № 648/3511/15-ц постановлено ухвалу від 24 вересня 2015 року про залишення заяви прокурора Білозерського району Херсонської області в інтересах держави в особі КП «Білозерська центральна районна лікарня», заінтересовані особи: ОСОБА_1, Кізомиська сільська рада Білозерського району Херсонської області про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу без руху. В ухвалі зазначається, що заява не відповідає вимогам статей 119, 284 ЦПК, зокрема вона не оплачена судовим збором у розмірі, встановленому Законом України «Про судовий збір». У зв’язку з тим, що прокурором Білозерського району Херсонської області недоліки заяви не було усунуто, ухвалою судді від 02 жовтня 2015 року її повернуто заявнику.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 02 листопада 2015 року в цій справі апеляційну скаргу прокурора Білозерського району Херсонської області відхилено, а ухвалу судді Білозерського районного суду Херсонської області від 02 жовтня 2015 року залишено без змін.

Загальні правила щодо форми і змісту позовної заяви (статті 119, 120 ЦПК) та про залишення позовної заяви без руху або її повернення (ст. 121 ЦПК) застосовуються також до заяв у справах окремого провадження (ч. 3 ст. 235 ЦПК). У зв’язку з цим недотримання правил щодо форми і змісту заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації (статті 119, 120, 284 ЦПК) має наслідком залишення такої заяви без руху, а у разі неусунення зазначених недоліків – повернення її заявнику (ст. 121 ЦПК).

Разом із тим у справі № 182/4342/15-ц в ухвалі судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 червня 2015 року, постановленої за результатами розгляду заяви Комунального закладу «Нікопольська центральна районна лікарня» про зобов’язання Особа_1 з’явитись на госпіталізацію та пройти курс лікування в стаціонарних умовах, зазначено, що ЦПК не передбачено залишення без руху для усунення недоліків заяв, поданих на підставі статей 283, 284, 285 ЦПК. Тому заяву  Комунального закладу «Нікопольська центральна районна лікарня» слід повернути заявнику.  

Залежно від вимог, які ставляться заявниками у зазначеній категорії справ, їх заяви можна поділити на два види:

  • про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (хворий на заразну форму туберкульозу виявлений медичним закладом, але відмовляється чи ухиляється від лікування);
  • про продовження строку примусової госпіталізації у протитуберкульозному закладі (хворому вже надається медична допомога, але він потребує продовження примусового лікування на визначений лікарем строк).

У заяві про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації повинні бути зазначені встановлені законом підстави для такої госпіталізації (порушення протиепідемічного режиму, ухилення хворого від лікування, загроза зараження туберкульозом інших осіб, злісне порушення лікарняного режиму) та строк, на який особа підлягає примусовій госпіталізації до протитуберкульозного закладу, чи строк, необхідний для продовження примусового лікування.

У судовій практиці досить часто трапляються випадки, коли заява про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу не відповідає встановленим вимогам. Зокрема, заявники можуть не зазначити, чи додані до заяви необхідні матеріали, можуть не надати належного обґрунтування встановлених законом підстав для примусової госпіталізації, зокрема підтвердження ухилення від лікування, не вказати строк протягом якого буде проведено лікування тощо.

Так, у згаданій вище справі № 364/1482/15-ц в мотивувальній частині ухвали судді Володарського районного суду Київської області від 18  листопада 2015 року про залишення заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу без руху зазначається, зокрема, що заявником не вказано заінтересовану особу під час розгляду цієї заяви про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, не зазначено встановлених Законом підстав для такої госпіталізації, не приєднано докази про ухилення ОСОБА_2 від лікування, до заяви не додано мотивованого висновку лікаря про необхідність обов’язкової госпіталізації до протитуберкульозного закладу, що є обов’язковою вимогою ч. 1 ст. 284 ЦПК України. Зазначені в ухвалі недоліки у встановлений судом строк усунуто не було, внаслідок чого 24 листопада 2015 року заяву було визнано судом неподаною та повернуто заявнику.

Згідно з чинною редакцією ч. 1 ст. 284 ЦПК до заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу додається мотивований висновок лікаря про необхідність примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації,  в  якому  зазначається строк, протягом якого буде проведено лікування. За попередньої редакції цієї статті (до внесення змін Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-VI) до цієї заяви додавався мотивований висновок лікарської комісії. Внесення таких змін значно спростило підготовку протитуберкульозним закладом матеріалів до суду та забезпечило більш оперативне реагування на виявлення захворювання на заразну форму туберкульозу.

Водночас звертаємо увагу, що подання до суду замість мотивованого висновку лікаря відповідного висновку лікарської комісії про необхідність примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації не може вважатись підставою для відмови у задоволенні відповідної заяви. Хоча в судовій практиці існують випадки відмови судами в задоволенні заяви про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу в зв’язку з поданням висновку лікарської комісії, а не висновку лікаря.

Так, ухвалою судді Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 14 квітня 2014 року в цивільній справі № 683/911/14-ц заяву головного лікаря Старокостянтинівської ЦРЛ про обов’язкову госпіталізацію до протитурбекульозного закладу визнано неподаною та повернуто заявнику. В ухвалі зазначено, що висновок Старокостянтинівської лікарсько-консультативної комісії від 08 квітня 2014 року не може бути прийнятий до уваги, оскільки повинен буди доданий висновок лікаря, який здійснює або має здійснювати лікування цього хворого (ч. 2 ст.11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз»).

З матеріалів справ, що надійшли для узагальнення, вбачається, що до вирішення питання про відповідність форми і змісту заяви вимогам статей 119, 120, 284 ЦПК суди не завжди підходять виважено. Незважаючи на те, що деякі подані заяви, вочевидь, не відповідають вимогам закону, ці обставини залишаються без належного процесуального реагування, а справи розглядаються по суті.

Характерним прикладом є справа № 2-о-35/11, в якій Братський районний суд Миколаївської області, вирішуючи справу за заявою прокурора Братського району Миколаївської області в інтересах Миколаївського обласного протитуберкульозного диспансеру про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, ухвалив рішення без мотивованого висновку лікарської комісії та без встановлення факту ухилення особи, стосовно якої вирішувалося питання про госпіталізацію, від лікування. До того ж у резолютивній частині рішення не було зазначено строк, на який така особа підлягала примусовій госпіталізації.

Іншим прикладом є справа № 2-о-52/11, де Баглійський районний суд м. Дніпродзержинська не звернув уваги на те, що у заяві Головного лікаря протитуберкульозного диспансеру м. Дніпродзержинська в порушення ч. 1 ст. 284 ЦПК не зазначено строку, на який заявник просить примусово госпіталізувати особу. При цьому в ухваленому судом рішенні від 02 серпня 2011 року про задоволення заяви також не зазначено строк примусової госпіталізації.

Згідно із ч. 2 ст. 284 ЦПК заява про примусову госпіталізацію  до протитуберкульозного закладу подається  протягом  24-х  годин  з часу виявлення порушення хворим на заразну форму туберкульозу протиепідемічного  режиму. Попередня редакція цієї статті (до внесення змін згідно із Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-VI) передбачала  подання такої заяви протягом 24 годин не з часу виявлення порушення хворим на заразну форму туберкульозу протиепідемічного  режиму, а з часу виявлення в особи загрозливої форми цієї хвороби. При цьому часом виявлення хвороби вважалося встановлення саме заразної форми туберкульозу у хворого шляхом клінічних, лабораторних та рентгенологічних досліджень, що не повною мірою давало можливість дійти правильного висновку, чи дійсно особа має намір ухилятися від лікування.

Шляхом внесенням змін до ст. 284 ЦПК законодавець усунув усі суперечності та чітко визначив, що примусова госпіталізація особи можлива лише у тому випадку, коли хвора особа на заразну форму туберкульозу порушила встановлений щодо нього проти епідеміологічний режим, тобто явно ухиляється від лікування. У зв’язку з цим під час розгляду зазначеної категорії справ судам слід з’ясовувати, у чому саме проявляється порушення особою, хворою на заразну форму туберкульозу, такого режиму, які дії були нею вчинені/не вчинені, щоб цього уникнути.

Наприклад, у справі № 664/2519/14-ц ухилення хворого на заразну форму туберкульозу від лікування в заяві КП «Цюрупинська центральна лікарня» про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу обґрунтовано таким чином. Хвора ОСОБА_3 протягом 2013 року неодноразово самовільно залишила стаціонарне лікування, в результаті чого у неї 20 листопада 2013 року діагностовано неефективне лікування другого курсу, рекомендоване в стаціонарних умовах, але хвора 16 грудня 2013 року знову залишила лікування. 24 грудня 2013 року ОСОБА_3 попереджена про необхідність продовження лікування в стаціонарних умовах, але на госпіталізацію зявилася лише 04 січня 2014 року та вже 14 січня 2014 року залишила лікування. З останньою неодноразово проводились бесіди про необхідність стаціонарного лікування, але хвора категорично відмовилась від лікування.

За наслідками розгляду заяви Цюрупинським районним судом Херсонської області було встановлено, що згідно з висновком ЛКК № 1350 від 18 червня 2014 року ОСОБА_3 хворіє на заразну форму туберкульозу, про що свідчить виділення мікобактерій туберкульозу з мокротинням та наявність поширеного туберкульозу з розпадом легеневої тканини в легенях. Від лікування неодноразово ухиляється, що також підтверджено її особистою заявою про відмову від госпіталізації. Хвора є небезпечною для оточуючих в епідеміологічному плані і потребує госпіталізації до спеціалізованого протитуберкульозного закладу. Встановивши зазначені обставини, суддя Цюрупинського районного суду Херсонської області 14 липня 2014 року ухвалив рішення про задоволення заяви КП «Цюрупинська центральна лікарня» та госпіталізацію ОСОБА_3 у примусовому порядку строком на три місяці до протитуберкульозного закладу – КЗ «Херсонський обласний протитуберкульозний диспансер».

Таким чином, можна дійти висновку, що під ухиленням від проходження лікування слід розуміти відмову хворого приймати ліки, недотримання режиму лікування, переховування, невиконання інших приписів лікаря-фтизіатра, нез’явлення за викликом лікаря для проведення огляду чи взяття інших необхідних аналізів тощо. Для підтвердження порушення правил хворим протиепідемічного режиму в деяких випадках особи, які звертаються до суду, додають до заяв про примусову госпіталізацію документи про відмову хворого від проходження обов’язкового лікування або від обов’язку проходити чергове обстеження.

Відповідно до ч. 1 ст. 285 ЦПК заяву про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації  суд  розглядає не пізніше 24 годин після відкриття провадження у справі. Цей строк є досить стислим, враховуючи, що особі, щодо якої порушується питання про примусову госпіталізацію, має бути забезпечено право особистої участі у судовому засіданні (за винятком  випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа   становить  загрозу розповсюдження хвороби), а також участь представника такої особи, яка відповідно до ч. 2 ст. 285 ЦПК є обов’язковою. Варто наголосити, що строк у 24 години починається саме з моменту відкриття провадження у справі, а рішення про відкриття провадження відповідно до ч. 4 ст. 122 ЦПК суддя приймає не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків. Водночас у судовій практиці існують випадки, коли у порушення вимог ст. 122 ЦПК при відкритті провадження у такій категорії справ відповідні ухвали не постановлялися. Наприклад, ухвала про відкриття провадження відсутня у матеріалах справи № 2о-12/12, яка розглядалась Баглійським районним судом міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області.

Слід констатувати, що встановлений законодавцем строк розгляду цивільних справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу є досить коротким, а відсутність дієвих механізмів вручення судової повістки особам, які беруть у ній участь, часто ускладнює завдання суду щодо своєчасного її розгляду. У зв’язку із цим суддям при підготовці справи до розгляду слід діяти досить оперативно, своєчасно визначаючи заінтересованих осіб та забезпечуючи належне повідомлення їх про дату, час та місце судового засідання. Зокрема, з метою дотримання встановленого ч. 1 ст. 285 ЦПК строку розгляду зазначеної категорії справ судам слід керуватись нормою ч. 6 ст. 74 ЦПК щодо способів повідомлення та виклику в суд осіб, які беруть участь у справі.

Варто зазначити, що однією із помилок, яку допускають суди під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, є неправильне визначення підсудності при вирішенні питання про відкриття провадження.

Стаття 283 ЦПК встановлює альтернативну територіальну підсудність справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу осіб, хворих на заразні форми туберкульозу, які ухиляються від лікування. Відповідна заява може бути подана до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

У законодавстві не конкретизовано, що слід розуміти під місцем виявлення хворого на туберкульоз. Водночас з урахуванням особливостей цієї категорії справ та можливостей виявлення такого хворого це може бути як місце його проживання, так і, що вірогідніше, місцезнаходження медичного закладу, де в особи виявлено відповідне захворювання.

Розмежування підсудності зазначених справ відбувається залежно від змісту заяви, яка подається до суду представником протитуберкульозного закладу. Якщо в заяві йдеться про продовження лікування хворого, щодо якого раніше було винесене рішення про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, – заява подається за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим. Якщо ж подання заяви було викликано тим, що у хворого було вперше встановлено заразну форму туберкульозу, але він не звернувся до лікувальної установи для проходження лікування, така заява повинна подаватися до суду за місцем виявлення хворого на заразну форму туберкульозу. Оскільки хворі звертаються за наданням медичної допомоги, як правило, до медичних закладів за місцем свого проживання, то місце виявлення хворого у таких випадках збігається з місцем фактичного знаходження (проживання) хворого.

Прикладом неоднозначного розуміння ст. 283 ЦПК щодо підсудності заяв у такій категорії справ є справа № 2502/1792/2012 за заявою прокурора Бобровицького району в інтересах КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу – Чернігівського облтубдиспансеру. Ухвалою судді Бобровицького районного суду Чернігівської області від 08 листопада 2012 року заява прокурора була повернута в зв’язку з непідсудністю, оскільки  Чернігівський облтубдиспансер не знаходиться на території Бобровицького району. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 грудня 2012 року зазначена ухвала судді Бобровицького районного суду від 08 листопада 2012 року скасована з тих підстав, що хворого було виявлено в с. Озеряни Бобровицького  району і звернення прокурора в інтересах КЛПЗ «Бобровицька центральна районна лікарня» було здійснено на підставі заяви лікаря-фтизіатра про самовільне залишення лікувального закладу хворим на заразну форму туберкульозу та його виявлення в с. Озеряни Бобровицького району. За таких обставин, а також враховуючи законодавче закріплення альтернативної підсудності для цього виду заяв, апеляційний суд дійшов висновку про правомірність звернення прокурора до Бобровицького районного суду Чернігівської області.

Справа була повернута до суду першої інстанції та розглянута по суті.

Варто наголосити, що судове рішення в такій категорії справ має відповідати загальним вимогам до рішення суду, встановленим статями 213 – 215 ЦПК. У мотивувальній частині рішення повинно бути зазначено, якими зібраними у справі доказами підтверджено (або не підтверджено) наявність визначених законом підстав для примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу чи продовження строку госпіталізації. Примусова госпіталізація передбачає обмеження свободи особи, тому її застосування має бути обґрунтованим та здійснюватись виключно на підставі закону.

У зв’язку з цим під час вирішення питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу необхідно враховувати практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо порушення ст. 5 (Право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція).

Відповідно до підпункту «е» пункту першого ст. 5 Конвенції нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, як законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг.

Зокрема, у рішенні від 26 лютого 2015 року в справі «Заїченко проти України (№ 2)» (заява № 45797/09) ЄСПЛ зазначив, що у цій справі єдиною підставою поміщення заявника до психіатричної лікарні були сумніви судді щодо стану психічного здоров’я заявника, які випливали з образливих та грубих висловлювань заявника щодо інших суддів. Суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу заявника, що означало поміщення його до психіатричної лікарні на строк до 30 діб, без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення.

Зазначене рішення ЄСПЛ слід застосовувати за аналогією в частині необхідності дотримання встановленої законом процедури примусового поміщення особи до протитуберкульозного закладу, забезпечення недопущення свавільного поміщення осіб до таких закладів за відсутності достатніх для цього підстав та без дотримання необхідних гарантій, передбачених національним законодавством, та, зокрема, положеннями Конвенції; інформування суддів про висновки ЄСПЛ у цій справі для використання в роботі.

 

  1. Особливості судового розгляду заяв про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу. Рішення суду. Проблемні питання правозастосовного характеру

 

Розгляд цивільних справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу здійснюється з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, з особливостями, які стосуються розгляду справ у порядку окремого провадження (ст. 235 ЦПК).

Розгляд справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу здійснюється в порядку окремого провадження, оскільки його метою є підтвердження наявності або відсутності факту порушення особою, яка хворіє на заразну форму туберкульозу, протиепідемічного режиму.

Хворі на заразну форму туберкульозу, які є джерелом інфекції для інших осіб, що підтверджено клінічними, лабораторними та рентгенологічними дослідженнями, підлягають примусовій госпіталізації до протитуберкульозних закладів. У зв’язку з цим обов’язковою умовою для подання заяв до суду є вмотивований висновок лікаря, який здійснює чи здійснював нагляд за хворим та його лікування.

Статтею 285 ЦПК та ч. 2 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» передбачено, що справи про примусову     госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації  суд  розглядає не пізніше 24 годин після відкриття провадження у справі. Законодавець встановлює такий строк з метою якнайшвидшого розгляду справи та прийняття рішення, оскільки хворий на заразну форму туберкульозу становить небезпеку для оточуючих. У зв’язку з особливістю розгляду цієї категорії справ суди для повідомлення осіб рідко застосовують положення ч. 4 ст. 74 ЦПК, а намагаються повідомляти учасників справи про місце та час розгляду справи за допомогою телеграми, факсу чи за допомогою інших засобів зв’язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, відповідно до положень ч. 6 ст. 74 ЦПК.

Також суди застосовують ч. 5 ст. 75 ЦПК та вручають судові повістки безпосередньо в суді.

Як приклад оперативності та додержання вимог процедури розгляду  такої категорії справ слід навести справу № 234/4510/13-ц, яка перебувала у провадженні Краматорського міського суду Донецької області:

08 квітня 2013 року до Краматорського міського суду Донецької області звернувся головний лікар КЛПУ «Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська» із заявою про обов’язкову госпіталізацію ОСОБА_2 до Комунальної лікувально-профілактичної установи «Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська».

08 квітня 2013 року провадження у справі відкрито.

У судове засідання 09 квітня 2013 року з’явився представник заявника, представник ОСОБА_2, хвора не з’явилась, оскільки становила загрозу розповсюдження захворювання. При цьому представник хворої в судовому засіданні не заперечувала проти обов’язкової госпіталізації ОСОБА_2 до протитуберкульозного закладу.

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 09  квітня 2013 року заяву головного лікаря КЛПУ «Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська» про обов’язкову госпіталізацію ОСОБА_2 до протитуберкульозного закладу задоволено, госпіталізовано ОСОБА_2 до КЛПУ «Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська» у примусовому порядку строком на 3 місяці. Допущено негайне виконання.

Разом із тим існують випадки грубого порушення судами строків розгляду цієї категорії справ.

Наприклад, 01 серпня 2011 року до Дзержинського міського суду Донецької області звернулась КЛПУ «Міський протитуберкульозний диспансер м. Дзержинська» із заявою про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу.

Лише 19 жовтня 2011 року судом ухвалено рішення на підставі цієї заяви.

Тривалий розгляд справ зазначеної категорії є неприпустимим як з точки зору порушення вимог процесуального закону, так і виходячи з того, що весь тривалий час хворий перебуває у суспільстві та становить загрозу зараження для оточуючих.

Зі змісту ст. 235 ЦПК вбачається, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованої особи. Оскільки законодавство не передбачає участі у справі особи із процесуальним статусом «особа, щодо якої вирішується питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу», вважається правильним залучення такої особи як заінтересованої.

У ч. 1 ст. 285 ЦПК встановлено, що особі має бути надано право особистої участі в судовому засіданні за винятком випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження хвороби. Слід враховувати, що позиція суду стосовно можливості участі хворої особи у судовому засіданні вирішується у кожному конкретному випадку, оскільки сама категорія цих справ передбачає, що йдеться про примусову госпіталізацію особи, хворої саме на заразну форму інфекційної хвороби, яка згідно зі ст. 1 Закону «Про протидію захворюванню на туберкульоз» є джерелом інфекції для всіх оточуючих. Водночас право особи на особисту участь у судовому засіданні не слід ставити в перевагу над реальним ризиком, який вона несе для оточуючих.

У зв’язку з цим невипадково ч. 2 ст. 285 ЦПК передбачає обов’язкову участь представника особи, стосовно якої вирішується питання про примусову госпіталізацію або про продовження строку примусової госпіталізації, під час розгляду справи, що має забезпечити захист прав та інтересів цієї особи, а також компенсувати її неспроможність брати особисту участь у судовому засіданні.

При визначенні представника особи, щодо якої вирішується питання про примусову госпіталізацію, слід керуватись положеннями цивільного законодавства щодо підстав для представництва. Так, за законом інтереси особи можуть представляти найближчі родичі, опікуни (ст. 242 ЦК України), а на підставі довіреності на представництво інтересів можуть бути уповноважені також інші особи (ст. 244 ЦК України).

З аналізу судової практики у цій категорії справ вбачається, що хворі, як правило, не викликалися у судове засідання, у зв’язку з тим, що вони хворіють на заразну форму туберкульозу та становлять загрозу для контактних осіб. Хоча є випадки, коли такі справи розглядались у присутності хворого.

Наприклад, Камінь-Каширським районним судом Волинської області було розглянуто справу № 0304/1411/12 за заявою Камінь-Каширської ЦРЛ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особи_2 за його участі.

У поданій заяві заявник зазначає, що згідно з консультативним висновком лікаря-фтизіатра Особі_2 встановлено діагноз: вперше діагностований туберкульоз легень «інфільтративний МТБ (+). Деструкція (+)». Оскільки Особа_2 становить загрозу розповсюдження небезпечної інфекційної хвороби, ухиляється від добровільного лікування, ЦРЛ просить примусово госпіталізувати його до Волинського обласного протитуберкульозного диспансеру терміном на три місяці.

Згідно з поясненнями Особи_2 в судовому засіданні він не заперечував проти направлення його на лікування, хоча з матеріалів справи вбачається, що він ухилявся від проходження лікування. Рішенням від 14 вересня 2012 року суд задовольнив заяву про обов’язкову госпіталізацію Особи_2 до протитуберкульозного закладу.

Варто зауважити, що з аналізу судових рішень у зазначеній категорії справ вбачається, що в заявах про примусову госпіталізацію часто зазначається заінтересованою особою також орган місцевого самоврядування (місцева рада), на який відповідно до ч. 3 ст. 286 ЦПК покладено обов’язок щодо забезпечення охорони майна особи, стосовно якої ухвалено рішення суду (наприклад, справа № 323/3644/15-ц). Деякі суди як заінтересованих осіб залучають близьких родичів хворого або членів його сім’ї.

Зі змісту ч. 4, п. 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК вбачається, що розгляд справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів. Суди, як правило, дотримуються зазначених норм щодо складу суду під час розгляду такої категорії справ, але існують також випадки, коли розгляд справ проводився одноособово.

Так, наприклад районні суди Кіровоградської області розглянули цілу низку справ у складі головуючого судді без участі народних засідателів, а саме:

̶   рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 лютого 2012 року заяву комунального закладу «Олександрійський протитуберкульозний диспансер» про примусову госпіталізацію особи задоволено. Примусово госпіталізовано особу до Кіровоградської обласної туберкульозної лікарні для продовження стаціонарного лікування строком на три місяці. Рішення суду в апеляційному порядку не переглядалось.

̶  рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 жовтня 2012 року заяву Бобринецької ЦРЛ про примусову госпіталізацію особи задоволено. Примусово госпіталізовано особу до Кіровоградської обласної туберкульозної лікарні для проходження стаціонарного лікування строком на три місяці. Рішення суду в апеляційному порядку не переглядалось.

Також є випадки, коли процесуальний статус народних засідателів було змінено. Наприклад, розгляд заяви про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу було здійснено Городоцьким районним судом Хмельницької області у складі судді та двох народних засідателів. Однак народні засідателі у журналі судового засідання та рішенні суду від 30 липня 2012 року зазначені не як склад суду, а як особи, які беруть участь у справі, головуючим їм було роз’яснено право відводу та інші процесуальні права, тобто фактично їх процесуальний статус був змінений (справа № 2204/1154/12).

Частина 2 ст. 285 ЦПК передбачає обов’язкову участь у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, але, незважаючи на це, проведене узагальнення виявило, що в деяких справах представники протитуберкульозного закладу взагалі участі не брали, а тільки надали відповідні заяви про розгляд справи без їх участі (наприклад, справа № 278/1818/14-ц, яку розглядав Житомирський районний суд Житомирської області).

Слід враховувати, що у разі якщо матеріали протитуберкульозним закладом підготовлені належним чином і в них надано необхідні докази та зазначено підстави, необхідні для примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу, суд за наявності заяви представника протитуберкульозного закладу про розгляд справи без його участі, може ухвалити рішення про примусову госпіталізацію хворого.

Під час проведення узагальнення були виявлені порушення також інших норм процесуального права щодо порядку розгляду цієї категорії справ, які допускалися місцевими судами.

Так, наприклад Брусилівським районним судом Житомирської області 23 серпня 2012 року проведено заочний розгляд двох справ про примусову госпіталізацію  до  протитуберкульозного закладу (№ 2-о-605/19/2012 та № 2-о-605/12/2012) та ухвалено заочні рішення, чим порушено порядок розгляду справ окремого провадження.

Судам необхідно звернути увагу на те, що заочне рішення може ухвалюватися лише у справах позовного провадження. Норми глави 8 ЦПК, якi регулюють порядок заочного розгляду справи, розміщенні в межах розділу III ЦПК «Позовне провадження» i встановлюють особливості розгляду справ у порядку позовного провадження, а не окремого чи наказного провадження.

Деякі судді постановляють рішення про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу посилаючись на норми законодавства, які втратили чинність. Це вказує на те, що суди не звертають уваги на зміни в законодавстві та не стежать за ними.

Так, ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» містила норму, згідно з якою не підлягали обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, які страждають на психічні розлади,  вагітні  жінки, жінки, які мають дітей віком до трьох років. Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-VI ці положення було  виключено, крім того назва закону змінилась на Закон України «Про протидію захворюванню на туберкульоз».

Наприклад, в описовій частині рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 травня 2014 року (справа № 428/2351/14-ц) за заявою обласного протитуберкульозного диспансеру Комунальної установи в особі завідуючого протитуберкульозного відділення консультативно-діагностичного поліклінічного відділенні № 1 ОСОБА_1 про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу ОСОБА_3, який ухиляється від лікування, міститься посилання на норми законодавства, які втратили чинність, – ст. 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», зокрема на те, що не підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, зазначені у частині другій цієї статті: які страждають на психічні розлади; вагітні жінки; жінки, які мають дітей віком до трьох років.

Аналогічна помилка допущена у рішенні Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 серпня 2015 року (справа № 488/3307/15-ц).

Рішення повинно відповідати загальним вимогам, встановленим у статтях 213, 214 ЦПК для судового рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши  всі  вимоги цивільного судочинства, тобто норм процесуального права, вирішив справу згідно із матеріальним законом.

Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК у мотивувальній частині рішення повинно бути встановлено, якими зібраними у справі доказами підтверджено (або не підтверджено) наявність визначених законом підстав для примусової госпіталізації особи.

Рішення про задоволення заяви представника протитуберкульозного закладу є підставою для примусової госпіталізації або подальшого лікування особи у такому закладі на встановлений законом строк.

Згідно з частинами 3 і 4 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» примусова госпіталізація осіб, стосовно яких судом ухвалено відповідне рішення, здійснюється з урахуванням висновку лікаря на строк до трьох місяців. Продовження строку примусової госпіталізації таких осіб здійснюється за рішенням суду на визначений ним строк з урахуванням висновку лікаря, який здійснює лікування цього хворого.

Під час аналізу судових рішень виявлено випадки, коли під час ухвалення рішення у такій категорії справ, суди не завжди враховують положення зазначеної норми Закону, внаслідок чого приймають рішення про примусову госпіталізацію осіб на строк, який визначений у медичному висновку лікаря чи лікарської комісії, або взагалі в рішенні не зазначають строк примусової госпіталізації.

Так, наприклад, рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 12 червня 2015 року була задоволена заява Комунального підприємства «Голопристанська центральна районна лікарня» про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особа_2 для проходження стаціонарного лікування строком не менше ніж на 8 місяців (справа № 654/1638/15-ц).

Крім того, рішенням Кіровського районного суду АРК від 09 грудня 2011 року задоволена заява Кіровської ЦРЛ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особи_1 строком на 24 місяці для проходження стаціонарного лікування, оскільки раніше вона вже направлялася для примусового лікування, але лікування припинила за власною ініціативою (справа № 2-о-252/2011). При цьому суд не звернув уваги на те, що заявником не порушувалося питання про продовження лікування Особи_1 в протитуберкульозному закладі; Кіровською ЦРЛ було подано заяву про примусову госпіталізацію особи і відомостей про її примусову госпіталізацію раніше на підставі рішення суду матеріали справи не містять.

Рішеннями цього суду від 25 липня 2012 року та 18 вересня 2012 року задоволено також заяви про примусову госпіталізацію осіб до протитуберкульозного закладу строком на 12 місяців для проходження стаціонарного лікування (справи №: 0110/2089/2012, 0110/2540/2012).

Такі рішення не можна визнати правильними, оскільки вони не ґрунтуються на положеннях законодавства і свідчать про необхідність підвищення рівня професійної підготовленості судді.

У разі, коли заявник звернувся до суду із заявою про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, в якій не вказав строк лікування, то у цьому випадку потрібно залишати заяву без руху та надавати строк на усунення недоліків із роз’ясненням відповідних наслідків невиконання вимог суду, а у разі неусунення зазначених недоліків – повернути її заявнику. Також слід керуватись ч. 3 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», призначаючи строк лікування до трьох місяців, навіть якщо є мотивований висновок лікаря про необхідність лікування строком понад три місяці.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 згаданого Закону продовження строку примусової госпіталізації хворих осіб здійснюється за рішенням суду на визначений ним строк з урахуванням висновку лікаря, який здійснює лікування цього хворого. Тобто у разі необхідності продовження строку лікування такої особи у протитуберкульозному закладі законодавець не обмежує суд чітким строком продовження такого лікування, а покладає це на суд, який визначає його з урахуванням висновку лікаря, в якому зазначається необхідний строк для продовження лікування.

Так, рішенням Сніжнянського міського суду Донецької області від 17 січня 2014 року задоволено заяву Центральної міської лікарні м. Сніжне  Донецької області про продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу  м. Шахтарська ОСОБА_3 (справа № 244/104/14-ц, суддя Варнавська Л. О.). Продовжено строк примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу м. Шахтарська Донецької області  ОСОБА_3 строком на чотири місяці

Водночас слід враховувати, що у разі якщо особа вже проходила примусове лікування у протитуберкульозному закладі за рішенням суду, проте самовільно порушила протиепідемічний режим та залишила заклад, а в подальшому цей заклад знову звернувся до суду із заявою про примусову госпіталізацію такої особи, а не про продовження строку її примусової госпіталізації, суд при визначенні строку примусової госпіталізації має керуватись положеннями ч. 3 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» в частині визначення максимального строку для примусової госпіталізації.

Повноваження суду з розгляду відповідних справ, окрім ЦПК, встановлені також у ст. 12 Закону «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз». Зокрема, розглянувши справу, суд може ухвалити рішення про розшук, привід та примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Згідно з ч. 5 ст. 11 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз» це рішення приймається судом за місцем виявлення зазначених хворих або за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу та підлягає негайному виконанню. Змінами, внесеними до цієї норми Законом № 901-VIII від 23 грудня 2015 року, передбачено, що органи Національної поліції (раніше це були органи внутрішніх справ) за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повноважень допомогу у забезпеченні виконання рішення суду.

Також доцільно (при обов’язковій участі представника лікувального закладу) видавати негайно рішення суду представнику лікувального закладу для виконання рішення з подальшим направленням до суду довідки-повідомлення про виконання рішення із зазначенням дати.Згідно з ч. 2 ст. 286 ЦПК ухвалене рішення підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає заявнику та особі, щодо якої ухвалено рішення про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. За правилами ст. 222 ЦПК, особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому зсіданні, копія судового рішення надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення.Виходячи з матеріалів узагальнення, копії судових рішень особам, які зазначені в ч. 2 ст. 286 ЦПК, у більшості цивільних справ рекомендованим листом не направлялися, оскільки в матеріалах справи на підтвердження виконання вимог ч. 2 ст. 286, ст. 222 ЦПК відсутні відповідні докази. Крім того, в багатьох випадках копії рішень не направлялися особі, щодо якої вирішено питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Рішення суду може бути в передбаченому законом порядку оскаржено заявником чи іншими заінтересованими особами, які брали участь у справі. Закон не встановлює скороченого строку оскарження рішень за цією категоріє справ.

Відповідно до ч. 3 ст. 286 ЦПК після набрання законної сили рішенням суду про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації суд надсилає рішення відповідному органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони майна особи, стосовно якої ухвалено рішення суду. Проведене узагальнення виявило, що судами зазвичай не виконуються вимоги ч. 3 ст. 286 ЦПК. Крім того, у судів виникають труднощі із вирішенням питання щодо конкретизації, визначення виду та кількості майна, яке підлягає охороні (рухоме/нерухоме), із дослідженням доказів про наявність такого майна, його місцезнаходження.

 

Висновки

 

Боротьба із захворюванням на туберкульоз належить до найбільш актуальних соціальних, медичних і правових проблем української держави. Це обумовлено підвищенням рівня захворюваності на туберкульоз, що є реальною загрозою для здоров’я кожного.

Норми глави 11 розділу IV ЦПК в цілому відповідають законодавству Європейського Союзу у сфері боротьби з інфекційними хворобами. Законодавець відніс категорію справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу саме до справ окремого провадження, зважаючи на особливу мету окремого провадження – створення умов здійснення особою особистих немайнових прав, зокрема права щодо захисту свого здоров’я в судовому порядку, яке є конституційним правом кожного (ст. 49 Конституції України).

Вивчення та узагальнення судової практики розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу проведено з метою виявлення проблемних питань, що виникають під час їх розгляду, а також найбільш характерних порушень чи неправильного застосування норм процесуального та матеріального права, або навпаки, для встановлення того, що загалом судами розгляд цієї категорії справ відбувається з дотриманням вимог законодавства.

Випадки порушення розгляду цієї категорії справ, як правило, зумовлені об’єктивними причинами, які не залежать від суду, проте існує низка суб’єктивних причин, що виникають з вини судді або викликані неналежною організацією роботи суду.

Для зменшення кількості таких випадків та недопущення їх в майбутньому пропонується:

  1. Керівництву апеляційних судів систематично вивчати причини порушення порядку розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу, про результати повідомляти відповідні суди для належного реагування.
  2. Керівництву апеляційних судів періодично проводити наради за участі голів місцевих судів із метою обговорення стану здійснення правосуддя, у тому числі результатів дотримання судами порядку розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.
  3. Проводити семінарські заняття із суддями місцевих судів, на яких, крім інших питань, детально обговорювати проблемні питання, які виникають у суддів під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.
  4. Головам апеляційних судів вжити додаткових заходів щодо підвищення ефективності надання методичної допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.

 

 

Голова Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ                                                            Б. І. Гулько

 

 

Секретар пленуму,

суддя Вищого спеціалізованого

суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ                                                            Д. Д. Луспеник

[1] Туберкульоз в Україні (аналітично-статистичний довідник) / Державна установа «Український центр контролю за соціально небезпечними хворобами Міністерства охорони здоров’я України» (УЦКС). – К.: «Бланк-Прес», 2015. – 142 с.