Сімейний кодекс України: коментар ч. 6

ч. 1  ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9

Стаття 167. Влаштування дитини, батьки якої позбавлені батьківських прав

  1. Якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні.
  2. Суд може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. ,
  3. Дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому.
  4. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків, пе­реважне право перед іншими особами на передання їм дитини ма­ють, за їхньою заявою, баба та дід дитини, повнолітні брати та се­стри, інші родичі.
  5. Якщо дитина не може бути передана бабі, дідові або іншим родичам, мачусі, вітчиму, вона передається на опікування органові опіки та піклування.
  6. Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, орга­нові опіки та піклування, зберігає право на проживання у житло­вому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього.
  7. Порядок відібрання і передання дитини встановлюється за­коном.

Частини 1 і 2 коментованої статті передбачають, шо якщо дитина проживає з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд має вирішувати питання про можливість їх подальшо-

: Див.: Антокольская М. В. Семейное право. — М., 1999. — С 220-221; Гражданское право. – T. 3. – М„ 1999. – С 425-426.

ю проживання в одному житловому приміщенні. Він може по­становити рішення про виселення того з батьків, хто позбавле­ний батьківських прав, з житлового приміщення, в якому ця особа проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що вона має інше житло, в яке може поселитися, або рішення про при­мусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Уявляється, що зазначені наслідки можуть наставати за рішенням суду ли­ше у тому разі, коли вказана особа не має права приватної влас­ності на це житло.

Якщо позов про позбавлення батьківських прав пред’явлено до одного з батьків, а позивачем є другий з них, суд має з’ясу­вати місце проживання останнього, залучити його до участі у справі й обговорити питання про можливість передання йому дитини.

При позбавленні одного з батьків батьківських прав суд має вирішити питання про можливість передання дитини другому з батьків, встановивши, чи відповідає це її інтересам. Для цього треба з’ясувати обставини, які, як правило, підлягають встанов­ленню під час розгляду спорів між батьками щодо місця про­живання дитини (ст. 67 КпШС; ст. 161 СК) та позовів батьків про відібрання дитини від осіб, які незаконно тримають її (ст.

  • КпШС; ст. 163 СК). При цьому суд відповідно до вимог ст.
  • КпШС і статей 155 та 163 СК має керуватися інтересами ди­тини. Розглядаючи питання про те, кому передати дитину на виховання, він повинен встановлювати моральне обличчя того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав, прихильність до нього дитини, його матеріально-побутові та сімейні умови, а якщо ця особа має іншу сім’ю — моральне обличчя другого з подружжя і з урахуванням цього вирішувати питання про пере­дання їй дитини на виховання. Має бути також врахована дум­ка дитини, що передбачено ст. 171 СК. Проте треба зазначити, що у ній не визначено мінімального віку дитини, думку якої має враховувати суд.

При позбавленні батьківських прав одного з батьків, як вже зазначалося, за бажанням другого з них дитина може бути пе­редана йому. Якщо дитина не може бути передана другому з батьків або якщо батьки позбавлені батьківських прав, пере­важне перед іншими особами право на передання їм дитини мають її баба та дід, повнолітні брати й сестри, інші родичі, ма­чуха, вітчим. У разі, якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, вона має передаватися для опікування орга­нові опіки та піклування.

Дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органу опіки та піклування, зберігає за собою право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала раніше, і мо­же будь-коли повернутися до нього (частини 3—6 статті, що

 

 

 

252

253

 

коментується). При постановленні рішення про передання ди­тини для опікування органам опіки та піклування, як це вип­ливає з третього абзацу п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”, суд не має права визначати, до якого конкретного закладу треба передати дитину. Вирішення цього питання належить до компетенції органів опіки та піклу­вання.

Стаття 168. Побачення з дитиною матері, батька, які поз­бавлені батьківських прав

  1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною.

Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному ви­хованню, за умови присутності іншої особи.

Батьки, позбавлені батьківських прав, позбавляються й пра­ва спілкування з дитиною, а отже, вони не мають права на по­бачення з нею. Однак згідно з коментованою статтею за заявою матері, батька суд може дозволити їм побачення з дитиною, як­що це не завдасть шкоди її життю, здоров’ю та моральному ви­хованню. Вирішуючи це питання суд має враховувати бажання дитини, того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав,’ або осіб, яким дитина передана на постійне виховання та утри­мання.

Рішення суду про надання батькам, позбавленим батьків­ських прав, можливості побачення з дитиною, не означає, що вони мають право на її виховання. Ці особи позбавлені батьківських прав, а отже, й права на виховання дитини. Тому їх можливість побачення з дитиною не можна ототожнювати з правом того з батьків, хто не позбавлений батьківських прав і проживає окремо від дитини, на її виховання та спілкування з нею (ст. 65 КпШС; ст. 157 СК).

Стаття 169. Поновлення батьківських прав

  1. Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.
  2. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина бу­ла усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом.
  3. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на час роз­гляду справи судом дитина досягла повноліття.
  4. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбав­леної батьківських прав, та обставини, що були підставою для

254

позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

  1. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав од­ного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.
  2. У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав по­вторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.

Позбавлення батьківських прав, як вже зазначалося, має безстроковий характер. Однак воно не є безповоротним. Батьківські права батьків або одного з них можуть бути понов­лені, якщо ці особи змінили свою поведінку щодо дитини або вилікувались від алкоголізму чи наркоманії. Питання про по­новлення батьківських прав вирішується судом за позовом поз­бавленої їх особи. Особа, яка пред’явила позов, має довести, що її поведінка змінилась і що вона може забезпечити належне ви­ховання дитини. Позов про поновлення батьківських прав є од­ним із видів перетворювальних позовів.

Для розгляду судом справи про поновлення батьківських прав необхідний письмовий висновок органу опіки та піклуван­ня. Така справа розглядається за участю представника цього ор­гану та прокурора. Суд повинен перевірити, наскільки змінила­ся поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обстави­ни, що були підставою для цього, з’ясувати, чи може ця особа створити нормальні умови для виховання дитини (ст. 75 КпШС; ч. 4 статті, що коментується).

У будь-якому разі суд зобов’язаний з’ясувати думку друго­го з батьків (якщо той не позбавлений батьківських прав) про можливість поновлення батьківських прав заявника. Має та­кож враховуватись думка дитини і осіб, яким вона передана на виховання. Якщо суд переконається, що поновлення бать­ківських прав особи, позбавленої їх, відповідає інтересам ди­тини, він постановляє рішення про поновлення цих прав. Копія судового рішення надсилається до органу опіки та піклування.

Повторне звернення з позовом про поновлення батьків­ських прав допускається не раніше як через рік після відмови у задоволенні позову. Поновлення батьківських прав можливе лише до досягнення дитиною повноліття (ч. З коментованої статті).

Позов про поновлення батьківських прав, поданий особою, дитина якої усиновлена, не може бути задоволений, якщо уси­новлення не скасоване або не визнане недійсним судом (ч. 2 статті, що коментується).

255

 

Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських праш

  1. Суд може постановити рішен» про відібрання дитини від
    батьків або одного з них, не позбавл.Яючи їх батьківських прав, у
    випадках, передбачених пунктами 2-^5 частини першої статті 164
    цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дити­
    ни у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального вихо­
    вання.

У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам — за їх бажанням або органові опіки та піклування.

  1. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для жит­
    тя або здоров’я дитини, орган опіки Та піклування або прокурор
    мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини
    від батьків.

У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або г,ро відібрання дитини від ма­тері, батька без позбавлення їх батьіивських прав.

З таким позовом до суду має npajj0 звернутися прокурор.

  1. Якщо відпадуть причини, які Перешкоджали належному ви­хованню дитини її батьками, суд за Заявою батьків може постано­вити рішення про повернення їм дитцни.
  2. При задоволенні позову про аідібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.
  3. Положення частин першої – третьої цієї статті застосову­ються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.

Відібрання дитини від батьків або одного з них без позбав­лення їх батьківських прав може провадитись за рішенням суду внаслідок як винної, так і невинної (наприклад, через психічну хворобу) поведінки цих осіб. Підставою для цього є наявність небезпеки для життя, здоров’я і морального виховання дитини у разі залишення и у батьків або у одного з них. Відібрання ди­тини провадиться у судовому порядку.

У ст. 76 КпШС і в ч. 1 коментованої статті не зазначено, хто може пред являти позов про відібрання дитини. Уявляється що у такому разі треба застосовувати за аналогією положення ст. 71 КпШС і ст. 165 СК з урахуванням роз’яснень, наведених у пер­шому абзаці п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України ‘Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім ю України . Відповідно до цих роз’яснень позов про відібрання дитини можуть пред’являти ті державні та гро­мадські організації, на які чинним законодавством покладено обовязок,   повязаний   з  охороною   прав  та  інтересів  непо-

256

внолітніх (органи опіки та піклування, дитячі будинки, інші ди­тячі заклади, служби у справах неповнолітніх), а також проку­рор. Цей позов можуть також пред’являти другий з батьків, опікун, піклувальник. При задоволенні позову суд постановляє рішення про передання дитини другому з батьків, бабі, діду, іншим родичам (за їх бажанням) або органові опіки та піклу­вання.

У другому абзаці п. 26 зазначеної постанови Пленуму Вер­ховного Суду України також роз’яснено, що не можна позбави­ти батьківських прав особу, яка не виконує свої батьківські обов’язки через психічну хворобу, слабоумство або інші неза­лежні від неї причини. У цих випадках, а також тоді, коли під час розгляду справи буде встановлено, що незважаючи на те, що вимога про позбавлення конкретної особи батьківських прав є необгрунтованою, залишення у останньої дитини небезпечне для неї, суд має право постановити рішення про відібрання у ці­єї особи дитини і передання її органові опіки та піклування.

Справи про відібрання дитини розглядаються, як вже зазна­чалося, лише у судовому порядку за наявності письмового вис­новку органу опіки та піклування і за участю у судовому засіданні представника цього органу та прокурора. При пред’яв­ленні ж позову про відібрання дитини від одного з батьків, обов’язковою є участь у судовому засіданні другого з батьків.

При задоволенні позову про відібрання дитини суд обов’яз­ково має вирішити питання про стягнення з батьків коштів на її утримання.

У виняткових випадках, коли існує безпосередня загроза для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або про­курор мають право постановити рішення про негайне відібран­ня дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановления рішення звернутися до суду з позо­вом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право зверну­тися і прокурор.

Відібрання дитини від батьків або одного з них без позбав­лення їх батьківських прав відрізняється за своїми правовими наслідками від позбавлення цих осіб батьківських прав. При відібранні дитини батьки не позбавляються таких прав. їх батьківські права обмежуються, а здійснення окремих прав припиняється. Батьки не можуть здійснювати право на вихо­вання дитини, вирішувати питання, пов’язані з її навчанням і визначенням місця проживання дитини. Припиняється випла­та аліментів на дитину, відібрану у них за рішенням суду. Бать­ки не можуть представляти інтереси дитини, не мають права

92-123

257

 

управляти її майном. Водночас вони не втрачають права на одержання у майбутньому аліментів від дитини, а також на спадкування після її смерті. Батькам можуть бути дозволені зустрічі з дитиною, якщо це не суперечить її інтересам. Дане питання вирішує особа, на виховання якої передана дитина, а у разі виникнення спору — суд.

Як правило, відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав є тимчасовим заходом на відміну від позбавлення цих осіб батьківських прав, яке, як за­значалося, має безстроковий характер. Тому якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками (наприклад, той з батьків, хто був психічно хворим, видужав, батьки перестали бути хронічними алкоголіками або наркоманами), суд за заявою батьків може постановити рішен­ня про повернення їм дитини. При цьому суд керується інтере­сами дитини. Для розгляду у суді заяви батьків або одного з них про повернення їм дитини, як вже зазначалось, потрібен пись­мовий висновок органу опіки та піклування. Крім того, у судо­вому засіданні мають брати участь представник цього органу і прокурор, а якщо дитина була відібрана в одного з батьків, — також другий з батьків. Варто також враховувати думку дитини.

Стаття 171. Врахування думки дитини при вирішенні пи­
тань, що стосуються її життя
                         /

  1. Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосу­ються її особисто, а також питань сім’ї.
  2. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислуха-на при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її ви­ховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.
  3. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Відповідно до положень Конвенції про права дитини стаття, що коментується, надає дитині право висловлювати свою дум­ку під час вирішення у сім’ї будь-якого питання, що зачіпає її інтереси, а також право бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина правомочна довести до відома батьків та інших членів сім’ї свої міркування з того чи іншого питання, пов’язаного з її інтересами, у будь-якій до­ступній для неї формі.

Частина 2 коментованої статті прямо не встановлює вік, з якого дитина має право вільно висловлювати свою думку. А у

Конвенції про права дитини таке право визнається за дитиною, здатною сформулювати власні погляди. Таким чином, дитина має право висловлювати свою думку тоді, коли вона досягає певного рівня розвитку, який дозволяє дитині мати власний по­гляд на те чи інше питання, що стосується її інтересів (вибір за­кладу освіти, форми навчання, організації дозвілля тощо). З цього ж моменту дитина має право бути вислуханою в ході су­дового або адміністративного розгляду спору, що стосується її інтересів. Зокрема, вона може висловлювати свою думку при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її вихо­вання (статті 158—159 СК), місця проживання (статті 160—161 СК), про позбавлення і поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Залежно від віку дитини закон надає її думці різного пра­вового значення. Врахування думки дитини, яка не досягла десяти років, при вирішенні питань, що зачіпають її інтереси, дістає вияв у заслуховуванні цієї дитини. Причому при не­згоді батьків або інших осіб з думкою дитини вони мають по­яснити останній, з яких причин її точка зору не може бути взята до уваги. Однак після досягнення дитиною 10-річного віку врахування її думки батьками є обов’язковим. Виняток можуть становити лише ті пропозиції та побажання дитини, реалізація яких прямо суперечила б її інтересам. Крім того, для реалізації окремих правомочностей обов’язковою є згода дитини, яка досягла семи років. Так, ст. 148 СК передбачає згоду такої дитини на зміну її прізвища (див. коментар до цієї статті).

Стаття 172. Обов’язок дитини, повнолітніх дочки та сина піклуватися про батьків

  1. Дитина, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
  2. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.
  3. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непра­цездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням тако­го піклування.

Частина 2 ст. 51 Конституції закріплює обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Стаття, що коментується, більш детально регулює цей вид особистих немай-нових відносин між батьками й дітьми. Вона розширює коло осіб, зобов’язаних піклуватися про своїх батьків. Згідно з ч. 1 коментованої статті до них належать не тільки повнолітні діти, а

 

 

 

258

9′

259

 

й діти, які не досягли 18 років. Таким чином, можна вести мову про взаємність обов’язків батьків і дітей піклуватися одне про одного, яка не залежить ні від їх віку, ні від якихось інших об­ставин (непрацездатність, потреба у матеріальній допомозі то­що). Єдиною підставою для прояву зазначеного піклування є засвідчене у встановленому законом порядку походження дітей від цих батьків.

Частина 2 статті, що коментується, вперше закріплює поло­ження, відповідно до якого повнолітні діти можуть виступати як законні представники своїх непрацездатних, немічних батьків з питань захисту їх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень. Підставою такого представництва є факт похо­дження дитини від батьків, а також непрацездатність і неміч­ність останніх.

У ч. З коментованої статті встановлено відповідальність по­внолітніх дітей за невиконання їх обов’язку піклуватися про своїх непрацездатних, немічних батьків. Проявом такої відпо­відальності є стягнення з цих дітей за рішенням суду коштів на покриття витрат, пов’язаних із піклуванням.

Глава 14 Права батьків і дітей на майно

Стаття 173. Роздільність майна батьків і дітей

  1. Батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна.
  2. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, непо­внолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

У кожній сім’ї її члени мають право власності на певне май­но. Це можуть бути різні речі, гроші, нерухоме майно, транс­портні засоби, засоби виробництва, а також інше майно спо­живчого та виробничого призначення. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності, не обмежуються, крім випадків, передбачених законом (йдеться про речі, виклю­чені з цивільного обороту).

У сім’ї, як правило, існує спільний бюджет, а батьки утри­мують своїх неповнолітніх дітей. Проте це не виключає того, що кожен член сім’ї може мати на праві власності певне май­но. Як правило, більша частина майна сім’ї належить батькам, а менша — дитині (дітям).

Дана норма, як і ст. 77 КпШС, закріплює принцип роздільності майна батьків та дітей. Це означає, що дитина не

має права власності на майно батьків, а батьки не мають тако­го права на її майно. Таке розмежування майнових прав дорос­лих і неповнолітніх членів сім’ї спрямоване насамперед на за­хист майнових інтересів дитини. Зазначений принцип має ве­лике значення при здійсненні батьками та дітьми правомочно-стей власності, а також у разі поділу спільного майна подруж­жя (при цьому речі, які належать дітям, взагалі не повинні вра­ховуватись).

Батьки можуть набувати майно в результаті укладання різних цивільно-правових угод. Вони також мають право розпо­ряджатись майном, яке їм належить, на свій розсуд — продава­ти, дарувати, передавати в найм тощо.

Згідно з чинним цивільним законодавством неповнолітні діти можуть мати майно на праві приватної власності. Таке пра­во виникає у них внаслшок спадкування, укладення договорів дарування, купівлі-продажу тощо. Крім того, дітям належать на праві власності речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо). Неповнолітні віком від 15 до 18 років (відповідно до ЦК — віком від 14 до 18 років) можуть придбавати майно і за раху­нок власного заробітку. Крім того, діти можуть бути учасника­ми права спільної власності (часткової або сумісної) в разі при­ватизації членами сім’ї квартир (будинків).

При вирішенні спору між батьками та дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків.

Стаття 174. Право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання

  1. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечен­ня розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі осо­бистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини.

Кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її нормального фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку, що потребує матеріальних затрат. Ство­рення умов життя, необхідних для розвитку дитини, забезпе­чується головним чином її батьками, які несуть основну фінан­сову відповідальність за належне утримання дитини (ст. 27 Конвенції про права дитини).

Утримання дитини в сім’ї здійснюють її батьки. Вони витра­чають частину свого заробітку (доходу) на придбання їжі, одя­гу, ліків та на задоволення інших потреб дитини, виконуючи при цьому свій батьківський обов’язок. Водночас тим самим вони забезпечують право дитини на утримання, яке належить до її невід’ємних прав.

 

 

 

260

261

 

Тому майно, придбане батьками або одним з них для забез­печення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого користування, іграшки, книги, музичні інстру­менти тощо є власністю дитини. Крім того, закон (ст. 176 СК) зобов’язує батьків передавати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

Стаття 175. Право  спільної  сумісної  власності  батьків  і дітей

  1. Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Серед різноманітних життєвих ситуацій нерідкими є випадки виникнення права спільної власності батьків та дітей. На праві такої власності їм належить майно, що є у власності двох або кількох осіб. Це, наприклад, можливе, коли кошти батьків та дітей були використані для придбання автомобіля, холодильника, телевізора, меблів та іншого майна, або коли виникла спільна власність внаслідок спадкування спільного майна після смерті од­ного з батьків. Приватизовані квартири (будинки) належать чле­нам сім’ї на праві спільної часткової або спільної сумісної влас­ності згідно з письмовою згодою усіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно проживають у цій квартирі (будинку) (ч. 2 ст. 8 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”).

Права володіння, користування і розпорядження спільним майном при виникненні права спільної власності батьків та дітей регулюється нормами цивільного законодавства.

Частина 1 ст. 17 Закону України “Про власність” передба­чає, що майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлене письмовою угодою між ними. А батьки й діти, як правило, є членами однієї сім’ї.

Стаття 176. Права  батьків  та  дітей   щодо   користування майном

  1. Батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке мас забезпечити її виховання та розвиток.
  2. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.

Ця стаття встановлює, що на батьків покладається обов’язок передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Це може бути майно, яке належить на праві приватної власності одному з батьків або майно, придба­не у тимчасове користування, тощо.

Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом. Так, відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання та про­живання членів їх сімей. Згідно з ч. 2 ст. З СК дитина нале­жить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не про­живає.

Стаття 177. Управління майном дитини

  1. Якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов’язані вислуха­ти думку дитини щодо способів управління її майном.
  2. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна ма­лолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
  3. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклуван­ня або судом.
  4. Після припинення управління батьки зобов’язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.
  5. Неналежне виконання батьками своїх обов’язків щодо уп­равління майном дитини є підставою для покладення на них обов’язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду.

Як вже зазначалося, малолітні та неповнолітні діти можуть мати на праві приватної власності майно. Малолітні діти (до 14 років) мають неповну цивільну дієздатність. Самостійно вони можуть вчиняти лише дрібні побутові правочини (ч. 1 ст. 31 ЦК). Якщо ж у них є майно, їх батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. При цьому вони не можуть вчиняти щодо такого майна ті правочини, які не може вчиняти й опікун (ст. 68 ЦК). А деякі правочини вони можуть вчиняти лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК). Водно­час батьки зобов’язані вислуховувати думку дитини щодо спо­собів управління її майном.

Якщо один із батьків здійснює юридично значущі дії щодо майна малолітньої дитини, вважається, що при цьому діє пре­зумпція згоди на це другого з батьків. Коли ж правочин, пов’язаний з майном малолітньої дитини, виходить за межі дрібного побутового і вчиняється одним із батьків без згоди другого, останній має право звернутися до суду з вимогою про визнання його недійсним.

 

 

 

262

263

 

Батьки вирішують питання про управління майном дитини за взаємною згодою У разі ж виникнення спору це питання вирішується органом опіки та піклування або судом.

Як випливає зі змісту статті, що коментується, батьки здійс­нюють управління майном, що належить малолітній дитині. То­му при досягненні нею 14 років таке управління припиняється. Батьки повинні повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. А неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може самостійно володіти та користуватись своїм майном. Самостійно ж розпоряджатися цим майном вона може у межах, передбачених ст. 32 ЦК.

Якщо внаслідок неналежного виконання батьками обов’яз­ків, пов’язаних з управлінням майном дитини, йому запо­діюється матеріальна шкода, на них може покладатись обов’я­зок відшкодувати її відповідно до загальних умов виникнення зобов’язань із заподіяння шкоди.

Стаття 178. Використання доходу від майна дитини

  1. Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дити­
    ни, батьки мають право використовувати на виховання та утри­
    мання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї.
  2. Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого
    майна відповідно до Цивільного кодексу України.

Батьки, будучи законними представниками своїх непо­внолітніх дітей, під час управління їх майном мають ті ж пра­ва і виконують ті ж обов’язки, що передбачені цивільним за­конодавством для опікунів та піклувальників. Належні дитині доходи (крім тих, якими вона має право розпоряджатися са­мостійно) витрачаються батьками для придбання дитині одя­гу, лікування та відпочинку. Більше того, у коментованій статті закріплене положення про те, що дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім’ї, такі, наприклад, як лікування інших її членів, придбання медикаментів, продуктів харчуван­ня тощо.

Неповнолітня дитина, тобто та, яка досягла 14-річного віку, розпоряджається доходом від свого майна у межах повноважень, що визначаються обсягом її цивільної дієздатності (ст. 32 ЦК).

Стаття 179. Право власності на аліменти, одержані на ди­тину

  1. Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільо­вим призначенням.

Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання.

  1. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти є власністю дитини.

Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утри­мання малолітньої дитини.

Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними відповідно до Цивільного кодек­су України.

Коментована стаття встановлює, що аліменти, одержувані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я якого вони виплачу­ються, і мають використовуватися за цільовим призначенням, тобто лише на утримання дитини. Водночас неповнолітня ди­тина, тобто дитина віком від 14 до 18 років (ст. 6 СК) має пра­во брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними для її утримання.

І лише у разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти стають її власністю. Причому у статті, що комен­тується, немає застереження щодо того, малолітня ця дитина чи неповнолітня.

Якщо над малолітньою дитиною встановлено опіку, право на розпорядження аліментами, призначеними для її утримання, одержує опікун. При досягненні ж 14-річного віку дитина дістає право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ни­ми у межах повноважень, що визначаються обсягом її цивільної дієздатності (ст. 32 ЦК).

Положення цієї статті викликають заперечення. Уявляється, що оскільки аліменти на дитину мають суто цільове призначен­ня, вони мають належати на праві власності не одному з батьків, а дитині, для утримання якої провадиться їх виплата.

Глава 15

Обов’язок матері, батька утримувати дитину

та його виконання

Стаття 180. Обов’язок батьків утримувати дитину

  1. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно з коментованою статтею обов’язок надавати утриман­ня неповнолітнім дітям, тобто дітям, які не досягли 18 років, покладається на батьків. Це обумовлено тим, що неповнолітні

 

 

 

264

265

 

діти не здатні добувати засоби до існування, не можуть, як пра­вило, утримувати себе самі, тому що на харчування, одяг, ліку­вання та інші потреби необхідні кошти. Усім цим їх забезпечу­ють насамперед батьки.

Обов’язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження і зберігається до досягнення ними повноліття. Навіть факт укладення неповнолітньою особою шлюбу до до­сягнення нею шлюбного віку не позбавляє її права на одержан­ня утримання від батьків. Адже обов’язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей передбачений законом. З цього ж по­ложення виходить і судова практика (див. п. 17 постанови Пле­нуму Верховного Суду України “Про застосування судами дея­ких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України). І лише після досягнення повноліття діти втрачають право на аліменти.

Водночас треба мати на увазі, що законом встановлені ви­нятки з зазначеного правила. Так, відповідно до ст. 188 СК батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби.

Крім того, у випадках, передбачених статтями 198 і 199 СК, батьки зобов’язані утримувати і своїх повнолітніх дітей.

Аліментні зобов’язання батьків і дітей поряд з аліментними зобов’язаннями подружжя належать до аліментних зобов’язань першої черги, оскільки зазначені особи зобов’язані надавати ут­римання одне одному незалежно від наявності у них інших ро­дичів.

До аліментних зобов’язань другої черги належать зо­бов’язання щодо взаємного утримання баби, діда, внуків, бра­тів і сестер, до аліментних зобов’язань третьої черги — анало­гічні зобов’язання мачухи, вітчима, падчерки, пасинка, вихова­теля і вихованця. Причому зазначені зобов’язання можуть ви­никнути й існувати лише за наявності умов, передбачених нор­мами глави 22 СК.

Аліментні зобов’язання другої і третьої черг є додатковими (субсидіарними).

Аліментне зобов’язання щодо утримання батьками своїх не­повнолітніх дітей — це правовідношення, в силу якого батьки зобов’язані утримувати цих дітей. Підставою його виникнення є сукупність таких юридичних фактів:

  • кровне споріднення між батьками та дітьми, засвідчене у встановленому законом порядку, або інші юридично значущі зв’язки між ними;
  • вік особи, яку батьки зобов’язані утримувати, тобто осо­би, яка має правовий статус дитини.

Згідно з ч. 1 ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

266

ду пр° стяг-
У літературі висловлено думку, шо рішення с–   Уе0бхідного
нення аліментів входить до юридичного сКЛа^У1ькамИ та не
для виникнення аліментного зобов’язання ^ оа
повнолітніми дітьми’.                                                   ш0 відпові-

Уявляється, що більш обгрунтованою й такою, рважаютЬі
дає сімейному законодавству є думка тих авторів, ^ яключа-
що рішення суду про присудження аліментів не т? нтне пра­
ти до складу юридичних фактів, що утворі010115 ^_ ^е існую-
вовідношення, оскільки воно спрямоване на захи
чого суб’єктивного права-.                                              0 до юри-

Водночас треба звернути увагу на ту обставину,еНтН0Г0 пРа~
личного складу, необхідного для виникнення алі. 0ю, може
вовідношення між батьками та неповнолітньою д тримання
входити й такий юридичний факт, як договір пр туральній
неповнолітньої дитини (дітей) у грошовій і (аоо;
формі, який батьки можуть укладати між собою.                еЖНО Вщ

Батьки зобов’язані утримувати свою дитину н гЯегъся й
того, одружені вони чи розлучені. Цей обов’язок ^г0дом бу-
у тому разі, коли дитина народилася у шлю^1. як ^с-збавлен-
ло визнано недійсним. Він не припиняється • У Р                |66 СК).

ня батьків батьківських прав (див. коментар Д° ч–      ^айважли-

Обов’язок утримувати дитину — це м°РальНЄпеннЯ В1Л йо-
віше правове зобов’язання батьків. У разі їх ухи н#м суду.
го виконання аліменти можуть стягуватись за pi                 TjB вони

А при злісному ухиленні батьків від сплати а   ■     ьНості за підлягають притягненню до кримінально1 вшпо ст. 164 КК.

Стаття 181. Способи виконання батьками оо

мувати дитину                                          wrmy

  1. Способи виконання батьками обов’язку УТРИ визначаються за домовленістю між ними. .       ^ хто про-
  2. За домовленістю між батьками дитини той із ‘„ні в гро-живає окремо від дитини, може брати участь У ‘■ У””

шовій і (або) натуральній формі.                                   (аліменти)

  1. За рішенням суду кошти на утримання дит g0) у Твер-
    присуджуються у частці від доходу її матерії батька

дій грошовій сумі.                                                  0стійне прожи-

  1. У разі виїзду одного з батьків за корД°н на п 0 надання
    вання
    у державу, з якою Україна не має дОГОВО”:.становленомУ
    правової допомоги, аліменти стягуються в порядку*

Кабінетом Міністрів України.

___________                                                                        _      248; Сі^ейне пРаво

Див.: Антокольская MB. Семейное право. — М., “”‘
України. – К., 2002. – С 228.                                                   – ;. двтореФ’ ДИС ”     Ш

: Див.: Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в ум”11 юрид. наук. — Харків, 2003. — С 8.

267

 

  1. Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиля­ються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога. По­рядок призначення цієї тимчасової державної допомоги визнача­ється Кабінетом Міністрів України.

У коментованій статті вперше у сімейному законодавстві Ук­раїни закріплена вказівка на те, що способи виконання батька­ми обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.

Зазначене положення відповідає одному з наведених у ч. 2 ст. 7 СК принципів сімейного права, згідно з яким сімейні від­носини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Крім того, сімейне законодавство виходить з того, що под­ружжя, батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім’ї та роди­чі, відносини між якими регулює СК, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (див. коментар до ч. 1 ст. 9 СК).

Домовленість між батьками дитини про виконання ними їх обов’язку утримувати її може міститися у шлюбному договорі, що укладається як особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, так і подружжям (див. коментарі до статей 92 і 93).

Шлюбним договором, зокрема, можуть бути визначені май­нові права та обов’язки подружжя як батьків. Водночас він йе може зменшити обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріаль­не становище.

Відповідно до ч. 1 ст. 189 С К батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, умови якого (про роз­мір аліментів, строки їх присудження і виплати тощо) не по­винні порушувати права дитини, встановлені СК.

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвід-чується.

У разі невиконання одним із батьків його обов’язку за дого­вором аліменти з нього можуть стягуватись на підставі виконав­чого напису нотаріуса, що не виключає можливості стягнення їх у судовому порядку.

Договір про сплату аліментів на дитину може бути оспоре­ний одним із батьків у судовому порядку з підстав, встановле­них цивільним законодавством для визнання правочинів недій­сними (ст. 203 ЦК).

Сплата аліментів на дитину одним із батьків у грошовій фор­мі не є єдиною формою його участі в її утриманні. Закон зак­ріплює ширші можливості врегулювання аліментних відносин.

Він, зокрема, встановлює правило, згідно з яким за домовленіс­тю між батьками дитини той з них, хто проживає окремо від неї, може брати участь в утриманні дитини в грошовій і (або) натуральній формі.

Таким чином, батьки дитини визначаючи у зазначеному до­говорі способи виконання їх обов’язку утримувати її, можуть передбачати сплату аліментів у частці від заробітку (доходу) їх платника і (або) у твердій грошовій сумі, сплачуваній періодич­но чи одноразово.

За відсутності домовленості між батьками про сплату алімен­тів на дитину той з них, з ким вона проживає, має право звер­нутися до суду з відповідним позовом. Згідно з ч. З статті, що коментується, за рішенням суду аліменти на утримання дитини мають присуджуватись у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Зазначені правила відповідають положенням, закріпленим у статтях 183 і 184 СК (див. коментарі до цих статей).

Згідно з ч. 4 коментованої статті у разі виїзду одного з бать­ків на постійне проживання до держави, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. На практиці це питання регулюється Порядком стягнення алімен­тів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постій­ного проживання в іноземній державі, з якою не укладено до­говір про подання правової допомоги, затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. № 1203. Відповідно до зазначеного Порядку в разі виїзду одного з батьків, який є громадянином України, на постійне місце про­живання до іноземної держави, з якою Україна не має догово­ру про надання правової допомоги, він зобов’язаний виконати аліментні зобов’язання щодо утримання дитини (дітей) до до­сягнення нею (ними) повноліття. Ці зобов’язання оформляють­ся у вигляді договору між цією особою та тим із батьків, з ким залишається дитина (діти), або опікуном, піклувальником чи договору про припинення права на аліменти на дитину (дітей) у зв’язку з переданням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

У разі невиконання особою, яка виїжджає за кордон, алі­ментних зобов’язань, стягнення аліментів провадиться за рі­шенням суду.

Для запобігання ухиленню батьків від виконання їх обов’яз­ку утримувати дітей до їх повноліття шляхом сплати аліментів особа, яка виїжджає на постійне проживання за кордон, разом із заявою про видачу їй паспорта громадянина України для ви­їзду за кордон або оформлення відповідної сторінки у паспорті за наявності дитини (дітей), яка залишається у нашій країні,

 

 

 

268

269

 

має подавати до паспортної служби органу внутрішніх справ за місцем її постійного проживання в Україні договір про сплату аліментів на дитину або нотаріально засвідчену заяву про від­сутність в одержувача аліментів вимог щодо стягнення алімен­тних платежів чи копію рішення суду про сплату аліментів.

До моменту одержання паспорта зазначена особа зобов’яза­на подати до органу внутрішніх справ за місцем її постійного проживання в Україні документ, що підтверджує виконання нею аліментних зобов’язань, — нотаріально засвідчену заяву про відсутність у одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів (якщо така заява не подавалася раніше) або нотаріально засвідчену копію постанови державного вико­навця про закінчення виконавчого провадження (якщо стяг­нення аліментів провадилось за рішенням суду).

У разі невиконання аліментних зобов’язань на момент одер­жання паспорта до особи, яка виїжджає на постійне проживан­ня за кордон, застосовуються обмеження, передбачені законо­давством.

Навіть найретельніша регламентація обов’язку батьків утри­мувати їх дитину не виключає виникнення ситуацій, коли з якихось причин вона не одержує аліментів. У такому разі дити­ні призначається тимчасова державна допомога, порядок приз­начення якої визначається Кабінетом Міністрів України. Така допомога надається не тільки дітям осіб, які ухиляються від сплати аліментів, а й дітям тих батьків, місце проживання яких невідоме, а також тим дітям, батьки яких не мають можливості утримувати їх.

Метою призначення тимчасової державної допомоги є тим­часове утримання неповнолітньої дитини.

Стаття 182. Обставини, які враховуються судом при визна­ченні розміру аліментів

  1. При визначенні розміру аліментів суд враховує:
  • стан здоров’я та матеріальне становище дитини;
  • стан здоров’я та матеріальне становище платника аліментів;
  • наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
  • інші обставини, що мають істотне значення.
  1. Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не мо­
    же бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

За загальним правилом батьки зобов’язані утримувати дити­ну до досягнення нею повноліття навіть у тому разі, коли вико­нання цього обов’язку може призвести до неповного задово­лення їх матеріальних і духовних потреб. Ч. 2 коментованої статті встановлює правило, згідно з яким розмір аліментів на

270

одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за не­оподатковуваний мінімум доходів громадян.

Водночас при визначенні розміру аліментів, що стягуються з батьків дитини, суд має враховувати стан здоров’я і матеріаль­не становище останньої. Так, якщо дитина є інвалідом, страж­дає на тяжке захворювання або їй заподіяне каліцтво, суд зо­бов’язаний вважати ці обставини підставою для збільшення розміру аліментів.

Крім того, суд має враховувати матеріальне становище ди­тини, зокрема ту обставину, що вона працює і має достатній заробіток. Відповідно до ст. 21 Закону України “Про охорону дитинства” трудове повноліття настає з 16 років. Проте за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 ро­ків, якщо це не завдає шкоди їх здоров’ю та навчанню. У та­кому разі суд може зменшити частку заробітку (доходу), що підлягає стягненню як аліменти з того з батьків, хто є їх плат­ником.

Суд повинен враховувати також стан здоров’я і матеріальне становище того з батьків, хто є платником аліментів

Так, зокрема, якщо суд встановить, що той з батьків, з кого стягуються аліменти, є інвалідом І, II чи III групи, він повинен враховувати цю обставину як підставу для зменшення їх розмі­ру. І навпаки, якщо суд встановить, що матеріальне становище того з батьків, з кого стягуються аліменти, дозволяє йому утри­мувати дитину, він може збільшити частку заробітку (доходу), яка підлягає стягненню як аліменти з їх платника.

Закон виходить також з того, що суд має враховувати наяв­ність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чолові­ка, дружини, батьків, дочки, сина, яких згідно з нормами, зак­ріпленими у главах 9, 15 і 16 СК, він зобов’язаний утримувати. Це пояснюється тим, що зазначені особи, яких зобов’язаний ут­римувати платник аліментів, можуть бути менш забезпеченими матеріально, ніж дитина, на утримання якої стягуються алімен­ти. Тому суд може зменшити частку заробітку (доходу), яка під­лягає стягненню як аліменти з того з батьків, хто є їх платником. Суд має враховувати й інші обставини, які мають істотне значення, зокрема те, що дитина, на утримання якої стягують­ся аліменти, не працює, але одержала майно у порядку спадку­вання чи за договором дарування, що дає їй достатні кошти, щоб утримувати саму себе. У такому разі суд може зменшити частку заробітку (доходу), яка підлягає стягненню як аліменти з того з батьків, хто їх сплачує.

Усе викладене рівною мірою стосується й тих випадків, ко­ли суд визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі (див. коментар до ст. 184).

271

т

 

Отже, у кожному конкретному випадку суд визначає розмір аліментів з урахуванням обставин, передбачених ч. 1 коменто­ваної статті.

Водночас при визначенні частки заробітку (доходу) того з батьків, з кого присуджене стягнення аліментів, суд має врахо­вувати положення ст. 70 Закону України “Про виконавче про­вадження” про те, що загальний обсяг усіх відрахувань при кож­ній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% заро­бітку, який має виплачуватися працівнику, в тому числі при від­рахуваннях за кількома виконавчими документами. Це обме­ження не поширюється на відрахування від заробітної плати осіб, які відбувають покарання у виді виправних робіт, і на стяг­нення аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір відрахувань від заробітної плати не може перевищувати 70%.

Зазначені положення застосовуються також при зверненні стягнення на належні боржнику пенсію, стипендію та інші до­ходи, зазначені у ст. 69 Закону України “Про виконавче про­вадження”.

Сімейне законодавство, як вже зазначалося, встановлює мі­німальний розмір аліментів на одну дитину (ч. 2 статті, що ко­ментується), але не визначає їх максимального розміру.

Стаття 183. Визначення розміру аліментів у частці від заро­бітку (доходу) матері, батька дитини

  1. Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягува­тися як аліменти на дитину, визначається судом.
  2. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд виз­начає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх ут­римання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дити­ною повноліття.
  3. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніх­то з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.

За загальним правилом способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними (див. коментарі до частин 1 і 2 ст. 181).

За відсутності домовленості той з батьків, з ким проживає дитина, має право на звернення до суду з позовом про стягнен­ня аліментів. За рішенням суду аліменти на дитину присуджу­ються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

Метою законодавчого закріплення зазначеного правила є за­хист інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності, збереження по можливості

того рівня життя, який дитина мала тоді, коли проживала з бать­ками. Водночас визначення розміру аліментів у частці від заро­бітку (доходу) батьків вигідне й для них, оскільки звільняє їх від необхідності повторного звернення до суду з вимогою зміни розміру аліментів у разі збільшення або зменшення заробітку (доходу) зобов’язаної до їх сплати особи, що досить важливо в умовах існування у нашій країні перехідної економіки.

Перевагою зазначеного способу визначення розміру алімен­тів є те, що при цьому немає необхідності в їх індексації.

Стягнення аліментів на неповнолітніх дітей у твердій грошо­вій сумі допускається лише у випадках, встановлених ст. 184 СК (див. коментар до цієї статті).

Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягувати­ся як аліменти на дитину, визначається судом.

З метою забезпечення надійного захисту права дітей на одер­жання аліментів від своїх батьків закон встановлює й правило, відповідно до якого якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд має визначити єдину частку від заробітку (доходу) ма­тері, батька на їх утримання, яка повинна стягуватись до досяг­нення найстаршою дитиною повноліття.

Отже, закон виходить з визнання того, що частки усіх дітей, на яких стягуються аліменти, у єдиній частці від заробітку (до­ходу) того з батьків, хто зобов’язаний їх сплачувати, що визна­чається судом, є рівними. Таке правило діє лише до досягнен­ня найстаршою дитиною повноліття.

Після досягнення повноліття найстаршою дитиною той з батьків, з яким проживають інші діти, на яких також стягують­ся аліменти, має право звернутися до суду з позовом про виз­начення розміру аліментів на цих дітей.

Якщо ж після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вира­хуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка до­сягла повноліття. Отже, і в цьому разі діє правило про рівність часток усіх дітей, на яких триває стягнення аліментів, у єдиній частці від заробітку (доходу) того з батьків, хто зобов’язаний сплачувати їх за рішенням суду.

Стаття 184. Визначення розміру аліментів у твердій грошо­вій сумі

  1. Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обста­вин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одер­жувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
  2. Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до закону.


 


272

273

 

У частині 1 коментованої статті передбачена можливість виз­начення судом в окремих випадках розміру аліментів на дити­ну не у частці від заробітку (доходу) її матері, батька, а у твер­дій грошовій сумі.

Такі аліменти стягуються лише у тих випадках, коли їх стяг­нення у частці від заробітку (доходу) її платника неможливе або викликає труднощі. У ч. 1 статті, що коментується, наведено приблизний перелік таких випадків: нерегулярний, мінливий заробіток (дохід) платника (наприклад, письменників, худож­ників, музикантів), одержання заробітку (або його частини) в натурі.

Зазначений перелік не є вичерпним. Адже законом передба­чені й інші обставини, що мають істотне значення.

До таких обставин, що дають суду право визначати розмір аліментів у твердій грошовій сумі, належать, зокрема, випадки, коли з кожним із батьків залишаються неповнолітні діти. У та­кому разі аліменти стягуються з одного з батьків на користь другого, менш забезпеченого, з урахуванням матеріального ста­новища та сімейного стану батьків. Діти повинні бути у рівних умовах. Тому розмір аліментів визначається залежно від матері­ального становиша і сімейного стану обох батьків. Пленум Вер­ховного Суду України у п. 17 своєї постанови “Про застосуван­ня судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” звернув увагу судів на те, що, оскільки батьки мають рівні обов’язки щодо утримання своїх дітей, у тих випадках, коли ос­танні залишаються при кожному з них, суд має визначати роз­мір аліментів, стягуваних з одного з батьків на користь другого, менш забезпеченого, у частці від заробітку платника.

Аліменти стягуються у твердій грошовій сумі не лише тоді, коли про це просить їх одержувач — позивач, а й у тому разі, коли про це просить платник аліментів — відповідач.

Розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, підлягає індексації відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. “Про індексацію грошових доходів населення” в редак­ції Закону від 6 лютого 2003 р.

Об’єктами індексації згідно зі ст. 2 зазначеного Закону є гро­шові доходи громадян, які одержані ними у гривнях на терито­рії України і не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оп­лата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійсню­ються відповідно до законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівнику каліцтвом або іншим ушкодженням здо­ров’я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.

Кабінет Міністрів України може встановлювати й інші об’єкти індексації.

Підтримка купівельної спроможності встановлених законо­давством України соціальних виплат, що мають цільовий і ра­зовий характер (одноразова допомога при народженні дитини, допомога на поховання, матеріальна допомога тощо), здійсню­ється шляхом підвищення державних соціальних гарантій та ін­ших виплат, на основі яких визначається розмір соціальних виплат, що є об’єктами індексації.

Індексації підлягають грошові доходи громадян у межах про­житкового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Стаття 185. Участь батьків у додаткових витратах на дитину

  1. Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на ди­тину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення алімен­тів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витра­тах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).
  2. Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на ди­тину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодич­но або постійно.

У ч. 1 статті, що коментується, закріплене правило, відповід­но до якого у тих випадках, коли дитина, яка знаходиться на ут­риманні батьків, страждає на тяжку хворобу, є калікою або від­чуває потребу у додаткових витратах на неї у зв’язку з розвит­ком якихось її здібностей, той з батьків, з кого присуджене стягнення аліментів, і той, до кого вимога про це не була пода­на, зобов’язані брати участь у додаткових витратах, пов’язаних з утриманням дитини.

Отже, у даному разі маються на увазі додаткові витрати, а не додаткове стягнення коштів на утримання дитини. Аліменти потрібні, щоб забезпечити нормальні матеріальні умови життя дитини. Однаї^в окремих випадках у силу особливих обставин, про які йшлося вище, потрібні крім звичайних значні додатко­ві витрати. Тому розмір стягуваних додаткових витрат має виз­начатися залежно від понесених або передбачуваних витрат.

У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України” також зазначено, що до участі у зумовлених особли­вими обставинами додаткових витратах на утримання дитини можуть залучатися лише батьки. Оскільки йдеться про понесе­ні або передбачувані витрати, вони мають визначатись у твер­дій грошовій сумі.

 

 

 

274

275

 

Отже, розмір суми, стягуваної з одного з батьків, зобов’яза­ного брати участь у додаткових витратах на дитину, зумовлених особливими обставинами, повинен визначатися залежно від по­несених або передбачуваних витрат і не може бути визначений у частці від заробітку (доходу) платника.

Додаткові витрати, зумовлені особливими обставинами, мо­жуть бути присуджені у вигляді конкретної суми, яка підлягає одноразовій сплаті, або у вигляді щомісячних платежів, здій­снюваних протягом певного строку чи постійно, наприклад, у разі тривалої хвороби або каліцтва дитини.

У зв’язку з цим суд має право зобов’язати одного з батьків, як того, який сплачує аліменти, так і того, до якого вимога про їх стягнення не була подана, взяти участь як у понесених, так і у передбачуваних додаткових витратах на дитину.

У законі немає вказівки на те, що зазначені особи мають право укласти між собою договір про участь у додаткових вит­ратах на дитину, зумовлених особливими обставинами, однієї з них. Однак з урахуванням положення про можливість застосу­вання аналогії закону, закріпленого у ч. 1 ст. 10 СК, можна дій­ти висновку, що батьки вправі укласти такий договір із зазна­ченням у ньому розміру участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину.

Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на ди­тину в разі виникнення спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Визначення обставин, які можуть бути визнані істотними, закон відносить до компетенції суду, який розглядає позов про визначення розміру участі одного з батьків у додаткових витра­тах на дитину, зумовлених особливими обставинами.

У будь-якому разі істотними є такі обставини, як стан здо­ров’я, матеріальне становище відповідача, наявність у нього ін­ших неповнолітніх дітей, непрацездатних дружини або чолові­ка, батьків, повнолітніх дітей тощо.

З урахуванням зазначених обставин, суд у своєму рішенні визначає розмір участі у твердій грошовій сумі одного з батьків у додаткових витратах на дитину, зумовлених особливими об­ставинами.

Доказами, які підтверджують наявність особливих обставин, що призвели до додаткових витрат на дитину, можуть бути до­кументи, які свідчать про витрати на її навчання у платному навчальному закладі, на проведення з нею додаткових занять, на придбання спеціальних інструментів, призначених для роз­витку здібностей дитини, і спеціальних допоміжних засобів, не­обхідних для дитини з вадами фізичного розвитку, висновки МСЕК, судово-медичної експертизи, довідки медичних закла­дів, а також інші документи, які підтверджують те, що дитина

страждає на тяжке захворювання або їй заподіяно травму, і свідчать про необхідність у зв’язку з цим збільшення витрат на придбання ліків, спеціальний медичний і звичайний догляд за дитиною, її побутове обслуговування, санаторно-курортне ліку­вання тощо.

Розмір додаткових витрат на дитину має обґрунтовуватись відповідними документами. Наприклад, витрати на додаткове харчування дитини за нормами, розробленими МОЗ, повинні підтверджуватись довідками органів місцевого самоврядування, торгівельних організацій або дирекції ринків про середні ціни на продукти харчування у період їх придбання; витрати на спе­ціальний медичний догляд — довідками медичних закладів про вартість медичних послуг; витрати на лікування, протезування, санаторно-курортне лікування — виписками з історії хвороби дитини, рецептами лікарів, довідками, чеками і рахунками, проїзними документами тощо.

У разі зміни обставин, на яких грунтувалося рішення суду про стягнення додаткових витрат на дитину, кожна зі сторін має право звернутися до нього з вимогою.

Позивач може зажадати збільшення суми додаткових витрат
у разі погіршення його матеріального становища або стану здо­
ров’я дитини. Платник, у свою чергу, може вимагати звільнен­
ня його від додаткових виплат або зниження їх розміру за на­
явності обставин, які дають право на це (поліпшення стану здо­
ров’я дитини, погіршення матеріального становища платника
тощо)’.                   ^

Позови про стягнення додаткових витрат на дитину можуть пред’являтися до суду за місцем проживання як позивача, так і відповідача.

Якщо вимоги про стягнення аліментів і про стягнення до­даткових витрат на дитину розглядаються судом одночасно, у його рішенні мають бути окремо визначені частка заробітку від­повідача, що належить дитині у вигляді аліментів, і сума при­суджених додаткових витрат (п. 17 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України “Про застосування судами деяких норм Ко­дексу про шлюб та сім’ю України”).

Стаття 186. Контроль органу опіки та піклування за цільо­вим витрачанням аліментів

  1. За заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання аліментів.
  2. У разі нецільового витрачання аліментів платник має право звернутися до суду з позовом про зменшення розміру аліментів або

‘ Див.: Советское семейное право / Под ред. В.Ф. Масдова и А.А. Пушкина. — К., 1982. – С. 157.

 

 

 

276

277

 

про внесення частини аліментів на особистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

За загальним правилом аліменти на дитину є власністю то­го з батьків, на ім’я якого вони виплачуються, і мають вико­ристовуватися за цільовим призначенням (див. коментар до ч. 1 ст. 179).

Правило про цільове використання зазначених аліментів по­ширюється й на інших, зазначених у ст. 179 СК осіб, яким на­дане право розпоряджатися ними.

Використання аліментів на дитину за цільовим призначен­ням означає, що той з батьків (інша особа, зазначена у ст. 179 СК), на ім’я якого вони виплачуються, зобов’язаний спрямову­вати їх на забезпечення потреб дитини у харчуванні, одязі, здо­бутті освіти, а також на створення їй гідних умов життя. Непов­нолітня дитина має право брати участь у розпорядженні алімен­тами, призначеними для її утримання.

Однак навіть найдетальніша регламентація обов’язків того з батьків (іншої особи, зазначеної у ст. 179 СК), на ім’я якого виплачуються аліменти, не виключає виникнення ситуацій, ко­ли вони в силу тієї або іншої причини використовуються не за цільовим призначенням.

Тому закон встановлює правило, згідно з яким за заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування має перевіряти цільове витрачання аліментів. Це положення відповідає правилу ст. 19 СК про участь органу опі­ки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

При виявленні у ході перевірки органом опіки та піклування фактів нецільового витрачання аліментів, які мають діставати ві­дображення у складеному ним висновку, у платника аліментів виникає право звернення до суду з вимогою про зменшення розміру аліментів або про внесення їх частини на особовий ра­хунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

Стаття 187. Відрахування аліментів на дитину за ініціати­вою платника

  1. Один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем
    виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з
    його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які
    визначені у цій заяві.

Така заява може бути ним відкликана.

  1. На підставі заяви одного з батьків аліменти відраховуються не пізніше триденного строку від дня, встановленого для виплати заробітної плати, пенсії, стипендії.
  2. На підставі заяви одного з батьків аліменти можуть бути від­раховані і тоді, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на

підставі заяви та виконавчих документів, перевищує половину за­робітної плати, пенсії, стипендії, а також якщо з нього вже стягу­ються аліменти на іншу дитину.

Утримання батьками неповнолітньої дитини є не тільки мо­ральним, а й правовим обов’язком цих осіб, який, як привило, виконується добровільно.

Тому законодавець добровільну сплату аліментів на дитину, а також сплату аліментів за домовленістю між її батьками роз­глядає як нормальне явище, а стягнення аліментів за рішенням суду (постановою судді) — як примусовий спосіб виконання зазначеного обов’язку.

Добровільна сплата аліментів здійснюється матір’ю, батьком особисто, тобто шляхом вручення одержувачу аліментів відпо­відної суми або перерахування її поштою тощо.

Водночас, відповідно до ч. 1 коментованої статті один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які виз­начені у цій заяві.

Такий порядок забезпечує своєчасне й правильне відраху­вання зазначеної у заяві суми з заробітної плати, пенсії, сти­пендії платника і виплату її одержувачу аліментів. Його вста­новлено також для зручності платника аліментів, який з тих або інших причин не бажає сплачувати їх особисто.

Підставою для відрахування аліментів із заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем роботи, місцем виплати пенсії, сти­пендії є письмова заява платника. У заяві повинні бути такі ві­домості: 1) прізвище, ім’я та по батькові платника аліментів; 2) прізвище, ім’я та по батькові одержувача аліментів і місце його проживання; 3) дані про неповнолітніх дітей (ім’я, місяць і рік народження). Крім того, має бути зазначено, яку частку за­робітку чи яку грошову суму бухгалтерія повинна відраховувати з заробітної плати, пенсії, стипендії та протягом якого строку.

Заява має бути підписана платником аліментів. Якщо остан­ній внаслідок фізичної вади, хвороби чи з якихось інших при­чин не може підписати її, на його прохання це може зробити за нього інша особа, підпис якої мають засвідчити посадові особи за місцем роботи, проживання або лікування платника.

Подання заяви тим з батьків, хто зобов’язаний до сплати аліментів, є його правом, яке водночас створює обов’язок орга­нізації, якій адресована заява, провадити відрахування з його заробітної плати, пенсії, стипендії і виплачувати або пере­казувати поштою зазначеному в заяві одержувачу аліментів пев­ну грошову суму.

Нотаріальне засвідчення такої заяви необов’язкове.

 

 

 

278

279

 

>

 

Заява одного з батьків дитини про відрахування на неї алі­ментів не підлягає примусовому виконанню. Тому він має пра­во будь-коли звернутися з заявою про її відкликання.

Згідно з ч. 2 статті, що коментується, відрахування аліментів на підставі письмової заяви їх платника має провадитись не піз­ніше триденного строку від дня, встановленого для виплати за­робітної плати, пенсії, стипендії. Утримана грошова сума по­винна бути сплачена або переказана поштою особі, зазначеній у заяві.

За загальним правилом відповідно до ст. 70 Закону України “Про виконавче провадження” розмір відрахувань із заробітної плати та інших доходів у разі стягнення аліментів становить 50% заробітної плати боржника. Загальний розмір відрахувань при кожній виплаті заробітної плати не може перевищувати 50% за­робітної плати, яка має виплачуватися працівнику, у тому числі при відрахуванні за декількома виконавчими документами.

Однак ч. З коментованої статті встановлює правило, згідно з яким аліменти на підставі заяви одного з батьків можуть відра­ховуватись і у тих випадках, коли загальна сума, яка підлягає відрахуванню на підставі заяви та виконавчих документів, пере­вищує половину заробітної плати, пенсії, стипендії цієї особи, а також якщо з неї стягуються аліменти на іншу дитину.

Таким чином, закон не містить будь-яких обмежень щодо відрахування аліментів на підставі письмової заяви того з бать­ків, хто зобов’язаний до їх сплати.

Письмові заяви батьків про відрахування аліментів з їх заро­бітної плати, пенсії, стипендії, а також про відкликання цих за­яв і припинення зазначених відрахувань за місцем роботи цих осіб, виплати їм пенсії або стипендії повинні реєструватись із зазначенням часу їх надходження і зберігатися з додержанням порядку, встановленого для зберігання документів суворої звіт­ності.

Стаття 188. Звільнення  батьків  від обов’язку утримувати дитину

  1. Батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати ди­тину, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби.

За загальним правилом, встановленим законом, батьки зо­бов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (див. коментар до ст. 180).

У статті, що коментується, встановлене правило, відповідно до якого батьки можуть бути звільнені від цього обов’язку, як­що дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і пов­ністю забезпечує її потреби.

Батьки можуть бути звільнені від зазначеного обов’язку ли­ше за рішенням суду, якщо він встановить, що дохід дитини на­багато перевищує дохід кожного з її батьків.

Право на звернення до суду з позовом про звільнення від обов’язку утримувати дитину належить обом батькам або од­ному з них. Відповідачем може бути лише особа, зазначена у ст. 179 СК.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, батьки або один з них можуть посилатися на будь-які обставини, що мають значення для справедливого вирішення справи, зокрема на факти одер­жання дитиною майна у порядку спадкування, за договором да­рування, заробітної плати за трудовим договором або доходу за цивільно-правовим договором тощо.

Під час розгляду і вирішення справи за позовом батьків або одного з них про звільнення їх від обов’язку утримувати дити­ну суд у кожному конкретному випадку на підставі досліджен­ня певних доказів, зазначених у ст. 27 ЦПК, має встановлюва­ти, чи набагато перевищує дохід дитини дохід кожного з них і чи забезпечує повністю її потреби. У разі встановлення цієї обс­тавини суд має задовольнити вимоги батьків або одного з них. І навпаки, якщо зазначена обставина не буде встановлена, суд повинен постановити рішення про відмову у задоволенні вимог батьків або одного з них.

Стаття 189. Договір між батьками про сплату аліментів на дитину

  1. Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на
    дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови дого­
    вору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Ко­
    дексом.

Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчу-ється.

  1. У разі невиконання одним із батьків свого обов’язку за до­
    говором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконав­
    чого напису нотаріуса.

У коментованій статті конкретизується один із загальних правових принципів регулювання сімейних відносин — поло­ження про те, що вони можуть бути врегульовані за домовле­ністю (договором) між їх учасниками.

Згідно з ч. 1 статті, що коментується, батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, в якому визна­чити розмір та строки виплати.

За своєю правовою природою зазначений договір належить до сімейно-правових договорів, оскільки в результаті його укла­дення та виконання  настають правові наслідки,  передбачені

 

 

 

280

281

 

нормами сімейного законодавства, — надання батьками утри­мання дитині.

Договір спрямований насамперед на добровільне виконання одним із батьків аліментного зобов’язання.

Водночас він має відповідати загальним вимогам ст. 203 ЦК, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Крім того, у разі укладення і виконання зазначеного догово­ру відповідно до ст. 8 СК застосовуються норми права розділу II книги п’ятої UK, що визначають положення про договір.

Правило ч. 1 коментованої статті тісно пов’язане з правила­ми, сформульованими у частинах 1 і 2 ст. 181 СК.

Так, згідно зч. 1 ст. 181 СК способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, може бра­ти участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.

Отже, батьки у договорі можуть передбачити сплату алімен­тів на дитину в частці від заробітку (доходу) платника; у твер­дій грошовій сумі, сплачуваній періодично або одноразово; шляхом надання майна та у грошовій формі; іншим способом, передбаченим сторонами.

Розмір аліментів визначається угодою сторін. Це означає, шо він може й перевищувати суму, на яку мав би право одер­жувач аліментів, якби вони стягувалися за рішенням суду. Вод­ночас батьки не можуть визначати у договорі розмір аліментів меншим за розмір, передбачений ч. 2 ст. 182 СК, тобто меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Уявляється, що розмір аліментів, встановлений батьками у договорі, є меншим за мінімальний розмір аліментів, закріпле­ний у ч. 2 ст. 182 СК. Такий договір за рішенням суду має виз­наватись недійсним на підставі ч. 1 ст. 189 СК, ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що порушує права дитини.

Закріплення у договорі положення про сплату аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в умовах високого рівня інф­ляції, характерного для нашої держави, породжує питання про їх індексацію. Тому сторони можуть включати це питання до договору з урахуванням вказівок закону (див. коментар до ч. 2 ст. 184).

У договорі обов’язково мають бути визначені строки випла­ти аліментів. Батьки можуть передбачити будь-які строки, але лише до досягнення дитиною повноліття.

Договір укладається у письмовій формі і обов’язково нотарі­ально посвідчується. Недодержання цієї умови призводить до визнання договору відповідно до правил, закріплених у ч. 4 ст. 203 і ч. 1 ст. 220 ЦК, недійсним.

Нотаріальне посвідчення необхідне тому, що договір є три­валим у часі й істотно зачіпає майнові інтереси сторін.

Нотаріальна форма уможливлює і здійснення примусового виконання за таким договором. Адже у разі невиконання одним із батьків обов’язку, передбаченого договором, аліменти можуть бути стягнені з нього на підставі виконавчого напису нотаріуса у примусовому порядку з додержанням правил, встановлених Законом України “Про виконавче провадження”.

До договору можуть бути включені положення про зміну йо­го умов або про його припинення.

Зміна розміру аліментів, а отже, і зміна договору можлива на підставах, закріплених у ст. 192 СК (див. коментар до цієї статті).

Припинення договору можливе у зв’язку з укладенням бать­ками договору про припинення права на аліменти на дитину, переданням права власності на нерухоме майно відповідно до правил, встановлених ст. 190 СК (див. коментар до цієї статті), а також у зв’язку з закінченням строку дії договору або досяг­ненням дитиною повноліття.

Зміни до договору між батьками про сплату аліментів на ди­тину можуть вноситися протягом усього часу його існування, шляхом укладання відповідної угоди, яка має обов’язково нота­ріально посвідчуватись.

Стаття 190. Припинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям права власності на нерухоме майно

  1. Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто
    проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування мо­
    жуть укласти договір про припинення права на аліменти для дити­
    ни у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно (жит­
    ловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації.

Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору.

  1. Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дити­
    на або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві
    спільної часткової власності на це майно.

У разі укладення такого договору той із батьків, з ким прожи­ває дитина, зобов’язується самостійно утримувати її.

  1. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто прожи­
    ває окремо, від обов’язку брати участь у додаткових витратах на

дитину.

  1. На майно, одержане за договором відповідно до частини пер­шої цієї статті, не може бути звернене стягнення.
  2. Майно, одержане дитиною за цим договором, може бути від­чужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опі­ки та піклування.


 


282

283

 

  1. Договір, укладений відповідно до частини першої цієї стат­
    ті, визнається судом недійсним за вимогою відчужувача нерухомо­
    го майна у разі виключення його імені як батька з актового запи­
    су про народження дитини.

У разі визнання договору недійсним у відчужувача відновлюєть­ся право власності на нерухоме майно.

  1. За позовом відчужувача нерухомого майна договір, укладе­
    ний відповідно до частини першої цієї статті, може бути розірва­
    ний у разі невиконання тим із батьків, з ким проживає дитина,
    обов’язку по її утриманню.

У статті, що коментується, встановлені правила припинення права на аліменти для дитини у зв’язку з набуттям права влас­ності на нерухоме майно.

Закріплення у законі зазначених правил відповідає положен­ням, що містяться у ч. 2 ст. 7 і ч. 1 ст. 9 СК (див. коментарі до цих статей).

Батьки дитини мають право укласти договір про припинен­ня права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею права власності на нерухоме майно одним із них, як правило, тим, хто проживає окремо від дитини.

Обов’язковою умовою укладення зазначеного договору є дозвіл органу опіки та піклування. Встановлення такого прави­ла у законі пояснюється тим, що згідно зі ст. 19 СК участь цьо­го органу у захисті сімейних прав та інтересів є обов’язковою.

Договір укладається у письмовій формі і має обов’язково посвідчуватись нотаріально з подальшою його реєстрацією у бюро технічної інвентаризації (БТІ).

За своєю правовою природою зазначений договір належить до сімейно-правових договорів, оскільки його укладення та виконання породжують правові наслідки, передбачені норма­ми сімейного законодавства, — припинення права на алімен­ти для дитини у зв’язку з передачею права власності на неру­хоме майно.

Водночас цей договір має відповідати загальним вимогам ст. 203 ЦК, додержання яких є обов’язковим для чинності право-чину. Крім того, при укладенні договору застосовуються норми права розділу II книги п’ятої ЦК, що визначають загальні по­ложення про договір (див. коментар до ст. 189).

Якщо дитина досягла 14 років, вона бере участь в укладенні договору. Набувачем права власності на нерухоме майно є ди­тина і той з батьків, з ким вона проживає.

Набувачем права власності на нерухоме майно може бути са­ма дитина, якщо це передбачене договором. При цьому той з батьків, з ким вона проживає, укладає договір як її законний представник на підставі ст. 242 ЦК.

Якщо ж у договорі як набувачі права власності фігурують дитина і той з батьків, з ким вона проживає, зазначені в ньому об’єкти нерухомого майна переходять у спільну часткову влас­ність цих осіб.

У разі укладення договору у того з батьків, хто проживає ок­ремо від дитини, припиняється обов’язок щодо її утримання, а в того з батьків, з ким проживає дитина, виникає обов’язок ут­римувати її самостійно.

Водночас укладення зазначеного договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від дитини, від обов’язку брати участь у додаткових витратах на неї, зумовлених особливими обставинами (див. коментар до ст. 185).

У сімейному законодавстві передбачені певні заходи, спрямо­вані на охорону майнових прав неповнолітньої дитини — власни­ка нерухомого майна, одержаного нею за зазначеним договором.

Так, закон забороняє звертати стягнення на майно, одержа­не за цим договором.

Крім того, майно, одержане дитиною за зазначеним догово­ром, може бути відчужене до досягнення нею повноліття лише з дозволу органу опіки та піклування.

Коментована стаття передбачає можливість визнання дого­вору недійсним на вимогу того з батьків, хто є відчужувачем не­рухомого майна, у разі виключення його імені як батька з ак­тового запису про народження дитини. За таких умов суд пови­нен визнати договір недійсним. Адже виключення імені зазна­ченої особи як батька з актового запису про народження дити­ни означає відсутність кровного споріднення між нею і дити­ною (див. коментар до ст. 136). Після визнання договору недій­сним у відчужувача нерухомого майна відновлюється право власності на нього.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 651 ЦК, дого­вір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі його істотного порушення другою стороною.

Невиконання тим з батьків, з яким проживає дитина, обо­в’язку щодо її утримання відповідно до договору про припи­нення права на аліменти для дитини у зв’язку з передачею пра­ва власності на нерухоме майно є істотним порушенням цього документа і надає право батьку — відчужувачу нерухомого май­на звернутися до суду з вимогою його розірвання.

У разі розірвання договору за рішенням суду нерухоме май­но, передане за ним, підлягає поверненню тому з батьків дити­ни, хто є його відчужувачем.

Стаття 191. Час, з якого присуджуються аліменти на дитину 1. Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред’явлення позову.

 

 

 

284

285

 

  1. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені, якщо по­зивач подасть суду докази того, шо він вживав заходів щодо одер­жання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може прису­дити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

Суб’єктивне право на одержання утримання від своїх бать­ків виникає у дитини з моменту її народження. Якщо один з батьків не виконує свого обов’язку щодо утримання дитини добровільно, до нього може бути пред’явлено позов про стяг­нення аліментів. Причому особа, яка має право на одержання аліментів, може вимагати їх виплати через суд незалежно від строку, який минув з моменту виникнення у неї цього права, й від причин, з яких раніше вона не зверталася до суду, оскільки це правовідношення є тривалим у часі.

Суд має розглянути законну вимогу про стягнення аліментів і задовольнити її.

Таким чином, звернення до суду заінтересованої особи з по­зовом про стягнення аліментів ніякими строками не обмежене. Тому вона може звернутися до суду у будь-який час, незалежно від того, коли відповідач почав ухилятися від виконання свого обов’язку щодо утримання дитини.

Законодавець, який закріпив у ч. 1 статті, яка коментується, положення про те, що аліменти на дитину присуджуються за рі­шенням суду від дня пред’явлення позову, виходив із припу­щення, шо оскільки правомочна особа не зверталася до суду з позовом, необхідні кошти сплачувалися добровільно або згідно з укладеним між батьками договором про сплату аліментів.

Встановлення такого правила у законі обумовлене насампе­ред самою природою аліментних зобов’язань, цільовим призна­ченням яких є забезпечення нормальних умов життя дитини (аліментованої особи). Тому закон закріплює положення про стягнення аліментів на майбутній час.

Проте коментована стаття передбачає виняток з цього за­гального правила. Так, якщо позивач подасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв’язку з ухиленням останнього від їх сплати, суд може присудити аліменти за минулий час.

Ухиленням від сплати аліментів відповідача треба вважати його винну протиправну поведінку, тобто свідоме невиконання своїх обов’язків в умовах, коли позивач звертався до нього без­посередньо або через суд з вимогою про сплату необхідної для утримання дитини грошової суми. Проявом такого ухилення є, наприклад, зміна відповідачем свого місця проживання, внаслі­док чого позивач змушений розшукувати його самостійно або через міліцію. У такому разі суд може стягнути аліменти і за ми-

нулий час, але не більш як за три роки. Цей строк є преклю-зивним (припинювальним), тобто він передбачає припинення права на одержання будь-яких грошових сум за межами визна­ченого в законі терміну.

Отже, ч. 2 статті, що коментується, встановлює максималь­ний строк присудження аліментів за минулий час. Певна річ, що не обов’язково в усіх випадках стягувати їх за три роки, які передують зверненню позивача до суду. Можливе присудження аліментів і за менший строк (залежно від конкретних обставин справи), наприклад, за рік, що передує пред’явленню позову.

Присудження аліментів за минулий час — це право, а не обов’язок суду. Тому суд, виходячи з конкретних обставин справи, може не тільки присудити аліменти на дитину за мину­лий час, що передував пред’явленню позову (у межах трьох ро­ків), а й відмовити в цьому.

Відповідно до ч. 1 ст. 217 ЦПК рішення суду про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць підлягає обов’язковому негайному виконанню.

У ст. 220 ЦПК з метою забезпечення дітей відповідними коштами закріплене правило, згідно з яким при розгляді позо­вів про стягнення аліментів суддя у разі потреби (до вирішення справи по суті) має право прийняти ухвалу про те, хто з бать­ків і в якому розмірі повинен тимчасово надавати кошти на ут­римання дитини.

Розмір аліментів може бути визначений як у частці від заро­бітку (доходу), пенсії, стипендії, так і у твердій грошовій сумі за наявності підстав, передбачених ст. 185 СК.

Ухвала судді підлягає негайному виконанню.

Стаття 192. Зміна розміру аліментів

  1. Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовле­ністю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або по­ліпшення здоров’я когось із них.
  2. Розмір аліментів може бути зменшено, якщо дитина перебу­ває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи.

Матеріальне становище і сімейний стан особи, зобов’язаної надавати дитині утримання, та особи, яка одержує аліменти, не є незмінними чинниками тому, що аліментні правовідносини як правило, існують протягом тривалого часу.

Оскільки матеріальне становище і сімейний стан, а також стан здоров’я зазначених у законі осіб можуть протягом часу існуван­ня аліментного зобов’язання змінюватися, закон передбачає, що

 

 

 

286

287

 

за позовом кожної з цих осіб суд має право змінити встановлений раніше розмір аліментів або звільнити таких осіб від їх сплати.

Особа, яка одержує аліменти, може звернутися до суду з по­зовом про збільшення їх розміру, якщо погіршилося її матері­альне становище, сімейний стан чи стан здоров’я або ж покра­щилось матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров’я платника аліментів. У свою чергу, особа, яка сплачує аліменти, може звернутися до суду з позовною вимогою про зменшення розміру аліментів у тих випадках, коли істотно погіршилось її матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров’я або покращилось матеріальне становище, сімейний стан чи стан здоров’я одержувача аліментів.

Позови про зміну розміру аліментів мають розглядатися за місцем проживання одержувача аліментів.

Розмір аліментів може бути зменшений судом на вимогу платника аліментів, якщо дитина перебуває на утриманні дер­жави, територіальної громади або юридичної особи.

Стаття 193. Стягнення аліментів та інших коштів на дити­ну, яка перебуває у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому закладі

  1. Влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, навчаль­ного або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на ко­ристь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо во­ни витрачаються за цільовим призначенням.
  2. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влашто­ваної до державного або комунального закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах.
  3. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на осо­бистий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банк) України.
  4. На особистий рахунок дитини перераховуються також дер­жавні пенсії, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв’яз­ку з втратою годувальника.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 коментованої статті, влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, нав­чального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, як­що вони витрачаються за цільовим призначенням.

Отже, аліментне зобов’язання як правовідношення, що є тривалим у часі, продовжує діяти й за наявності умов, передба­чених у ч. 1 статті, що коментується.

Влаштування дитини до закладу охорони здоров’я, навчаль­ного або іншого закладу не звільняє батьків від обов’язку її ут-

288

римання. Тому якщо батьки після влаштування дитини до од­ного з зазначених закладів припиняють брати участь в її утри­манні, аліменти на дитину можуть бути стягнені з них на за­гальних підставах, тобто за рішенням суду.

За рішенням суду аліменти можуть також перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадно­го банку України.

Дитина, влаштована до закладу охорони здоров’я, навчаль­ного або іншого закладу, зберігає право на державну пенсію та інші види допомоги.

Оформлення, призначення і виплата пенсії можуть мати місце й після влаштування дитини до одного з зазначених зак­ладів.

Рівною мірою це стосується також права дитини на інші со­ціальні виплати.

Так, дитина зберігає право на державну соціальну допомогу за наявності умов, передбачених ст. 1 Закону України від 16 листопада 2000 р. “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам”. Цей Закон гарантує відповідно до Конституції інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюд­жету та їх соціальну захищеність шляхом надання державної до­помоги на рівні прожиткового мінімуму.

Згідно зі ст. З Закону України від 21 листопада 1992 р. “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” в редакції Закону від 22 бе­резня 2001 р. громадяни України мають право на державну до­помогу, зокрема у зв’язку з народженням дитини, з необхідніс­тю догляду за нею до досягнення трирічного віку, з тим, що се­редньомісячний сукупний дохід сім’ї, в якій виховується і про­живає дитина, менший за прожитковий мінімум для сім’ї.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1751.

Крім того, на реалізацію конституційного права громадян на соціальний захист — забезпечення рівня життя не нижче про­житкового мінімуму шляхом надання грошової допомоги най­менш соціально захищеним сім’ям спрямований Закон України від 1 червня 2000 р. “Про державну соціальну допомогу мало­забезпеченим сім’ям”.

289

Дитина, влаштована до закладу охорони здоров’я, навчаль­ного або іншого закладу, зберігає також право на відшкодуван­ня шкоди у зв’язку з втратою годувальника, яке вона мала до влаштування до одного з цих закладів. Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього ут-

Югігя

 

«

 

римання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Спеціальні правила встановлені для дітей, які перебувають у дитячому будинку сімейного типу, а також у прийомній сім’ї. Так, згідно з п. 14 Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564, за вихованцями зберігаються приз­начені раніше аліменти, пенсії, інші виплати, шо перерахову­ються на їх особові рахунки, відкриті в установах банку.

Батьки-вихователі мають право використовувати зазначені кошти за погодженням з органом опіки та піклування лише для спеціального лікування (операція на серці, трансплантація то­що), придбання спеціальних інструментів для реалізації здіб­ностей дитини і спеціальних допоміжних засобів для дитини з вадами фізичного розвитку.

Аналогічне правило міститься й у п. 11 Положення про при­йомну сім’ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565.

Стаття 194. Стягнення аліментів за минулий час та забор­гованості за аліментами

  1. Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за ми­нулий час, але не більш як за три роки, що передували пред’яв­ленню виконавчого листа до виконання.
  2. Якщо за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, аліменти не стягувалися у зв’язку з розшуком платника аліментів або у зв’язку з його перебуванням за кордоном, вони мають бути сплачені за весь минулий час.
  3. Заборгованість за аліментами, які стягуються відповідно до статті 187 цього Кодексу, погашається за заявою платника шля­хом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за міс­цем їх одержання або стягується за рішенням суду.
  4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від до­сягнення дитиною повноліття, а у випадку, передбаченому статтею 199 цього Кодексу, — до досягнення нею двадцяти трьох років.
  5. Положення частин першої — третьої цієї статті, а також статей 195—197 цього Кодексу застосовуються і до стягнення алі­ментів іншим особам, які визначені цим Кодексом.

У коментованій статті визначено порядок стягнення алімен­тів за виконавчим листом за минулий час та заборгованості за аліментами, що утворилася після постановления судом рішен­ня про стягнення аліментів або після подання платником алі­ментів заяви за місцем роботи, виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пен­сії, стипендії у розмірі та на строк, визначені у цій заяві.

За загальним правилом, якщо суд постановив рішення про стягнення аліментів, вони можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що пере­дували пред’явленню виконавчого листа до виконання.

Водночас трапляються випадки, коли за виконавчим листом, пред’явленим до виконання, стягнення аліментів не провади­лось у зв’язку з розшуком платника аліментів або перебуванням його за кордоном. У таких випадках з урахуванням винної по­ведінки цієї особи закон як виняток із загального правила зак­ріплює положення про те, що стягнення аліментів відповідно до ч. 2 статті, що коментується, має провадитись за весь мину­лий час, незалежно від того, протягом якого періоду розшуку­вався або перебував за кордоном платник.

Заборгованість за аліментами, стягнення яких провадилось на підставі заяви платника про їх відрахування з його заробіт­ної плати, пенсії, стипендії, може бути погашена також за зая­вою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пен­сії, стипендії за місцем їх одержання, а якщо це неможливо — за рішенням суду.

Досягнення дитиною повноліття не є перешкодою для стяг­нення заборгованості за аліментами і водночас не є підставою для звільнення платника від обов’язку її погашення.

Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’яз­ку з цим потребують матеріальної допомоги, яку їх батьки зо­бов’язані надавати за умови, що вони можуть це робити, забор­гованість за аліментами стягується до досягнення цими особа­ми 23 років.

Правила про стягнення аліментів за минулий час, а також заборгованості за ними, закріплені у частинах 1—3 коментова­ної статті, а також правила, встановлені у статтях 195—197 СК, застосовуються й до стягнення аліментів на повнолітніх непра­цездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, а також інших членів сім’ї та родичів.

Стаття 195. Визначення заборгованості за аліментами, при­судженими у частці від заробітку (доходу)

  1. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від за­робітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом яко­го не провадилося їх стягнення.
  2. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення за­боргованості, але працює на час визначення її розміру, заборгова­ність визначається із заробітку (доходу), який він одержує.
  3. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення за­боргованості і не працює на час визначення її розміру, вона обчис­люється виходячи із середньої заробітної плати працівника відпо-


 


290

10′

291

 

«►

 

відної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

  1. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється держав­ним виконавцем, а у разі спору судом.

Закріплені у статті, що коментується, правила відповідають положенням ч. З ст. 74 Закону України “Про виконавче провад­ження”. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем за місцем виконання судового рішення виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник алі­ментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, або заробітку (доходу), одержуваного ним на момент визначення заборгованості, у твердій грошовій сумі або у від­сотках. Якщо платник аліментів не працював на час виникнен­ня заборгованості і не працює на час визначення її розміру, за­боргованість обчислюється виходячи з середньої заробітної пла­ти працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

У разі виникнення спору щодо визначення заборгованості за аліментами її розмір обчислюється судом.

Стаття 196. Відповідальність за прострочення сплати алі­ментів

  1. При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’яза­на сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.
  2. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
  3. Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є непов­нолітнім.

У коментованій статті вперше в сімейному законодавстві Ук­раїни встановлена відповідальність платника аліментів за про­строчення їх сплати.

Згідно з ч. 1 цієї статті при виникненні заборгованості за алі­ментами, що стягуються за рішенням суду, з вини платника, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за ко­жен день прострочення.

При цьому форма вини (умисел або необережність) платни­ка аліментів за загальним правилом значення не має.

Зазначений у законі захід відповідальності спрямований на­самперед на забезпечення належного виконання аліментного зобов’язання платником аліментів лише у тому разі, коли алі­менти стягуються з нього за рішенням суду. Коли ж аліменти

на дитину сплачуються за договором між батьками, зазначена санкція до невиправного платника застосовуватись не може, якшо щодо цього немає прямої вказівки у договорі.

Розмір неустойки може бути лише зменшений судом з ура­хуванням матеріального становиша та сімейного стану платни­ка аліментів. Повне звільнення судом невиправного платника від сплати неустойки (пені) законом не передбачене, за винят­ком випадків, коли він є неповнолітнім.

Стаття 197. Встановлення строку сплати заборгованості. Звільнення від сплати заборгованості за алімен­тами

  1. З урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів суд може відстрочити або розстрочити сплату заборгова­ності за аліментами.
  2. За позовом платника аліментів суд може повністю або час­тково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, як­шо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.
  3. Суд може звільнити платника аліментів від сплати заборго­ваності, якщо буде встановлено, що вона виникла внаслідок не-пред’явлення без поважної причини виконавчого листа до вико­нання особою, на користь якої присуджено аліменти.

За загальним правилом якщо розмір заборгованості за алі­ментами обчислюється державним виконавцем, а у разі виник­нення спору — судом, строк її сплати визначається у постанові державного виконавця або у рішенні суду.

Однак відповідно до ч. 1 ст. 204 ЦПК суд при постановлен-ні рішення може надати відстрочку або розстрочку його вико­нання у тих випадках, коли таке виконання ускладнюється або стає неможливим, зокрема у зв’язку з тяжким матеріальним становищем відповідача та з інших поважних причин (наприк­лад, через його хворобу, перебування у тривалому відрядженні тощо).

За наявності обставин, які ускладнюють виконання рішен­ня суду або роблять це неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку чи розстрочку або зміну способу та порядку виконання цього рі­шення (ч. 1 ст. 33 Закону України “Про виконавче провад­ження”).

Надання відстрочки або розстрочки можливе як при вине­сенні судового рішення, так і після набрання ним чинності. Од­нак в останньому разі зміна строків фіксується в окремій ухва-

 

 

 

292

293

 

*

 

лі суду. Причому ці дії суд може виконати незалежно від того, до чи після судового процесу виникли зазначені обставини.

Повне або часткове звільнення платника аліментів від спла­ти заборгованості провадиться лише за його позовом.

Судом така вимога може бути задоволена лише на підставах, зазначених у ч. 2 статті, що коментується, а саме: якщо забор­гованість за аліментами виникла у зв’язку з тяжкою хворобою платника або іншою обставиною, що має істотне значення (наприклад, у зв’язку з перебуванням його у лавах Збройних Сил України під час відбування ним строкової служби, з його тяжким матеріальним становищем або з іншими несприятливи­ми обставинами).

Лише за наявності зазначених умов платник аліментів може бути повністю або частково звільнений за рішенням суду від сплати заборгованості за ними. Питання ж про те, чи є обста­вини, на які посилається платник, істотними, вирішує суд.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 21 Закону України “Про виконавче про­вадження” виконавчі листи (в тому числі й про стягнення алі­ментів) можуть бути пред’явлені до виконання протягом трьох років.

На вимогу одержувача аліментів виконавчий лист видається йому на руки. У такому разі від нього залежить пред’явлення у майбутньому цього листа до виконання. Закон (ч. З коментова­ної статті) виходить з того, що якщо заборгованість за алімен­тами виникла внаслідок непред’явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої при­суджено аліменти, суд може звільнити платника аліментів від її сплати.

Глава 16

Обов’язок батьків утримувати

повнолітніх дочку, сина та його виконання

Стаття 198. Підстави виникнення обов’язку батьків утриму­вати повнолітніх дочку, сина

  1. Батьки зобов’язані утримувати своїх повнолітніх непрацез­датних дочку, сина, які потребують матеріальної допомопі, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати.

У статті, що коментується, встановлені підстави виникнення аліментного зобов’язання між батьками та їх повнолітніми не­працездатними дочкою, сином, які потребують матеріальної до­помоги.

294

Зазначене зобов’язання, що належить до аліментних зо­бов’язань першої черги, — це правовідношення, підставою ви­никнення якого є сукупність таких юридичних фактів:

  • родинний зв’язок батьків і дітей або усиновлення;
  • непрацездатність повнолітніх дочки, сина;
  • потреба зазначених осіб у матеріальній допомозі (одер­жанні аліментів);
  • наявність у батьків можливості надавати матеріальну до­помогу-

Ця сукупність утворює юридичний склад, необхідний і дос­татній для виникнення зазначеного аліментного зобов’язання.

За відсутності хоча б одного з наведених вище фактів, алі­ментне зобов’язання з утримання батьками своїх повнолітніх дочки, сина не виникає.

Родинний зв’язок батьків і дітей визначається відповідно до правил, встановлених нормами глав 12 і 18 СК.

Непрацездатність одержувача аліментів встановлюється за медичними критеріями — він має бути визнаний у встановле­ному законом порядку інвалідом І, II або III групи (при цьому не має значення, коли настала непрацездатність — до чи після досягнення повноліття) або за віковими ознаками — він має до­сягти встановленого законом пенсійного віку.

Потреба у матеріальній допомозі означає брак коштів, необ­хідних для підтримки нормальної життєдіяльності особи. Уяв­ляється, що потреба повнолітніх дочки, сина у матеріальній до­помозі має визначатися згідно з прожитковим мінімумом, вста­новленим законом. Тому з урахуванням закріпленого у ч. 1 ст. 10 СК положення про можливість застосування аналогії закону до сімейних відносин, не врегульованих цим Кодексом, при визначенні потреби у матеріальній допомозі треба виходити з критеріїв, закріплених у ч. 4 ст. 75 СК.

Таким чином, повнолітні непрацездатні дочка, син можуть бути визнані такими, що потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо їх заробітна плата, пенсія, доходи від викорис­тання майна, інші доходи не відповідають прожитковому міні­муму, встановленому законом.

Необхідною умовою утримання батьками повнолітніх дочки, сина є наявність у них можливості надавати їм матеріальну до­помогу.

Отже, якщо суд встановить, що заробітна плата, пенсія, до­ходи від використання майна, інші доходи не забезпечують батькам прожиткового мінімуму, встановленого законом, на них не може бути покладено обов’язок надавати матеріальну допомогу їх повнолітнім непрацездатним дочці, сину.

Аліменти повнолітнім непрацездатним дочці, сину, які пот­ребують матеріальної допомоги, у разі визнання їх інвалідами І,

295

 

II чи III групи присуджуються на строк інвалідності, а непра­цездатним за віком — довічно.

За злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду грошових сум, призначених для утримання повнолітніх дітей, які перебувають на утриманні батьків, винні притягаються до кримінальної відповідальності за ст. 164 КК.

Стаття 199. Обов’язок батьків утримувати повнолітніх доч­ку, сина, які продовжують навчання

  1. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’яз­ку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.
  2. Право на утримання припиняється у разі припинення нав­чання.
  3. Право на звернення до суду з позовом про стягнення алімен­тів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

У коментованій статті встановлені підстави виникнення аліментного зобов’язання між батьками та їх повнолітніми дочкою, сином, які продовжують навчання після досягнення повноліття і у зв’язку з цим потребують матеріальної допо­моги.

Зазначене аліментне зобов’язання — це правовідношення, підставою виникнення якого є сукупність таких юридичних фактів:

  • продовження навчання дочкою, сином після досягнення ними повноліття;
  • недосягнення дочкою, сином встановленого законом ві­ку — 23 років;
  • потреба дочки, сина у матеріальній допомозі у зв’язку з навчанням;
  • наявність у батьків можливості надавати матеріальну до­помогу.

Сукупність цих фактів утворює юридичний склад, необхід­ний і достатній для виникнення зазначеного аліментного зо­бов’язання.

У разі відсутності хоча б одного з наведених вище фактів аліментне зобов’язання, пов’язане з утриманням батьками своїх повнолітніх дочки, сина, які продовжують навчання, не виникає.

Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, зазначене алі­ментне зобов’язання припиняється у разі припинення дочкою, сином навчання до досягнення ними 23 років (наприклад, у зв’язку з закінченням строку навчання у навчальному закладі,

296

припиненням навчання у зв’язку з наданням академічної від­пустки, відрахуванням з навчального закладу через академічну заборгованість тощо), а також у разі досягнення дочкою, си­ном, які продовжують навчання, 23 років.

Згідно з ч. З коментованої статті право на звернення до су­ду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.

Уявляється, що це положення навряд чи можна визнати правильним, оскільки батьки не є законними представниками своїх повнолітніх дітей і тому не мають права пред’являти по­зови про стягнення аліментів на їх утримання.

Стаття 200. Розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина

  1. Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) плат­ника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу.
  2. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бе­ре до уваги можливість надання утримання другим з батьків, сво­їми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.

У статті, що коментується, встановлені загальні правила виз­начення судом розміру аліментів на повнолітніх дочку, сина.

Цей розмір суд визначає у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів. При цьому він враховує стан здоров’я і матеріальне становище одержувача і платника аліментів, наявність у останнього інших дітей, непра­цездатних чоловіка, дружини, батьків, дітей.

Беруться до уваги й інші обставини, які мають істотне зна­чення (див. коментар до ст. 182).

При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бе­ре до уваги можливість надання утримання другим з батьків, другим з подружжя, а також їх повнолітніми дітьми.

Водночас утримання батьками повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги, може здійснюватися за іні­ціативою платника аліментів відповідно до вимог ст. 187 СК (див. коментар до цієї статті), а також шляхом укладення між батьками відповідного договору з додержанням правил, вста­новлених ст. 189 СК (див. коментар до цієї статті).

У зазначених випадках розмір аліментів визначає платник, за ініціативою якого вони відраховуються з заробітної плати, пенсії, стипендії, або батьки у договорі

Однак розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина згідно з правилами ч. 2 ст. 182 СК ні за яких обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

297

 

Стаття 201. Застосування норм цього Кодексу до відносин

щодо обов’язку батьків утримувати повнолітніх

дочку, сина

  1. До відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм

утримання застосовуються норми статей 187, 189—192 і 194—197

цього Кодексу.

У коментованій статті не регулюються конкретні сімейні від­носини, оскільки вона має відсильний характер.

У зв’язку з тим, що аліментні зобов’язання, пов’язані з ут­риманням батьками своїх повнолітніх дочки, сина, з урахуван­ням підстав, зазначених у статтях 198 і 199 СК, належать до алі­ментних зобов’язань першої черги, у статті, що коментується, закріплені положення про те, що до відносин з утримання бать­ками повнолітніх дочки, сина застосовуються норми сімейного законодавства про відрахування аліментів на дитину за ініціати­вою платника (ст. 187); про укладення між батьками договору, який передбачає сплату аліментів на дитину (ст. 189); про при­пинення права на аліменти на дитину у зв’язку з набуттям пра­ва власності на нерухоме майно (ст. 190); про час, з якого при­суджуються аліменти на дитину (ст. 191); про зміну розміру алі­ментів (ст. 192 СК).

Крім того, до відносин між батьками і повнолітніми дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми про стягнення аліментів за минулий час та заборгованості за алімен­тами (ст. 194); про визначення заборгованості за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу) платника алімен­тів (ст. 195); про відповідальність за прострочення сплати алі­ментів (ст. 196), а також про встановлення строку сплати забор­гованості за аліментами і підстави звільнення від неї (ст. 197).

Глава 17

Обов’язок повнолітніх дочки, сина утримувати

батьків та його виконання

Стаття 202. Підстави   виникнення   обов’язку   повнолітніх дочки, сина утримувати батьків

  1. Повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
  2. Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

298

Відповідно до ст. 51 Конституції повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Це положення конкретизоване у ст. 172 СК, згідно з якою, до речі, піклувати­ся про своїх батьків та надавати їм допомогу повинні не тільки повнолітні, а й неповнолітні діти.

Відповідно до ч. 2 ст. 172 СК повнолітні дочка, син мають право звертатися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень. Уявляється, що це положення є неточним. Адже якщо батьки дієздатні, їх повнолітні діти не можуть бути їх законними представниками.

У більшості випадків повнолітні дочка, син надають своїм батькам матеріальну допомогу добровільно.

Положення ч. 2 ст. 7 і ч. 1 ст. 9 СК дозволяють стверджува­ти, що непрацездатні батьки, які потребують матеріальної допо­моги, можуть врегулювати відносини, пов’язані з наданням їм утримання їх повнолітніми дочкою, сином, шляхом укладення з ними договору про сплату аліментів.

У коментованій статті встановлені підстави виникнення алі­ментного зобов’язання між повнолітніми дочкою, сином та їх непрацездатними батьками, які потребують матеріальної допо­моги.

Це зобов’язання належить до аліментних зобов’язань першої

черги.

Зазначене аліментне зобов’язання — це правовідношення, підставою виникнення якого є сукупність таких юридичних

фактів:

  • родинний зв’язок батьків і дітей або усиновлення;
  • непрацездатність батьків;
  • потреба батьків у матеріальній допомозі (одержанні алі­ментів).

Ця сукупність утворює юридичний склад, необхідний і дос­татній для виникнення аліментного зобов’язання, пов’язаного з утриманням повнолітніми дочкою, сином своїх батьків.

За відсутності хоча б одного з наведених фактів зазначене аліментне зобов’язання не виникає.

Родинний зв’язок батьків і дітей визначається за правилами, встановленими нормами глав 12 і 18 СК-

Непрацездатність одержувача аліментів встановлюється за медичними критеріями (він має бути визнаний у встановлено­му законом порядку інвалідом І, II чи ЦІ групи) або за вікови­ми ознаками (він має досягти пенсійного віку, встановленого

законом).

Потреба у матеріальній допомозі означає брак коштів, необ­хідних для підтримки нормальної життєдіяльності особи. Уяв­ляється, що потреба батьків у матеріальній допомозі має визна-

299

 

«г

 

чатися відповідно до прожиткового мінімуму, встановленого за­коном. Тому з урахуванням закріпленого у ч. 1 ст. 10 СК поло­ження про можливість застосування аналогії закону до сімей­них відносин, не врегульованих цим Кодексом, при визначенні потреби у матеріальній допомозі треба виходити з критеріїв, закріплених у ч. 4 ст. 75 СК.

Таким чином, батьки можуть бути визнані такими, що потребують матеріальної допомоги, у тому разі, якщо їх заро­бітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші до­ходи не відповідають прожитковому мінімуму, встановленому законом.

Потреба у матеріальній допомозі встановлюється судом за­лежно від конкретних обставин справи. Зокрема, він може взя­ти до уваги перебування батьків на утриманні державної чи гро­мадської організації, врахувати у батьків-подружжя можливості одержувати утримання одне від одного тошо.

Судова практика виходить з того, шо перебування непрацез­датного подружжя, непрацездатних батьків відповідно у будин­ках інвалідів або притулках для старих саме по собі не виклю­чає потреби у матеріальній допомозі і не звільняє зобов’язаних осіб від сплати аліментів, але може бути підставою для змен­шення їх розміру (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України”).

За загальним правилом якщо кошти на утримання непрацез­датних батьків, які потребують матеріальної допомоги, стягу­ються у судовому порядку, це робиться з моменту пред’явлен­ня позову. Однак у ст. 220 ЦПК з метою забезпечення непра­цездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, від­повідними коштами встановлене правило, згідно з яким при розгляді позовів про стягнення аліментів суддя у разі потреби (до вирішення справи по суті) має право прийняти ухвалу про те, хто з дітей і в якому розмірі має тимчасово надавати кошти на утримання батьків. Розмір аліментів на батьків визначається відповідно до правил, закріплених у ст. 205 СК (див. коментар до неї). Ухвала судді підлягає негайному виконанню.

Обов’язок повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які потребують матеріальної допомоги і є непрацездатними за станом здоров’я (інвалідами І, II і III групи), зберігається про­тягом усього строку інвалідності, а щодо батьків, які потребу­ють матеріальної допомоги і є непрацездатними за віком, — до­вічно.

Не мають права на аліменти мати, батько, позбавлені бать­ківських прав за рішенням суду на підставах, встановлених ст. 164 СК, у тому разі, якшо ці права не були поновлені, оскіль­ки позбавлення батьківських прав породжує втрату всіх прав,

300

 

які мати, батько мали як батьки, зокрема й права на одержан­ня аліментів (див. коментар до ст. 166).

За злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів, призначених для утримання непрацездатних батьків, вин­ні притягаються до кримінальної відповідальності за ст. 165 КК.