Судова практика ВСУ: перегляд кримінальних справ у касаційному порядку

Судова практика з перегляду кримінальних справ у касаційному порядку

Відповідно до Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) Верховний Суд України є єдиною касаційною інстанцією з перегляду кримінальних справ. У 2004 р. у касаційному порядку перевірено вироки щодо 8319 осіб, що на 10,7 % більше, ніж у 2003 р.; стосовно 7393 осіб вироки залишено без зміни, а касаційні скарги, подання – без задоволення, що становить 88,9 % від кількості перевірених. Скасовано й змінено вироки стосовно 926 осіб, що становить 11,1 % від кількості засуджених та виправданих осіб, щодо яких вироки розглядалися у касаційному порядку (в 2003 р. — 852) **, із них скасовано – щодо 573, змінено – щодо 353 осіб, а найбільше в Донецькій області – 122 (107), Автономній Республіці Крим – 71 (69) та м. Києві – 64 (52).

З направленням на нове розслідування скасовано вироки стосовно 98 осіб, що 22,5 % більше, ніж у 2003 р.; на новий судовий розгляд – стосовно 458 осіб, що на 8,8 % більше, з них стосовно 367 (383) осіб – направлено на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. За м’якістю покарання скасовано вироків стосовно 180 (363), що вдвічі менше, ніж у 2003 р.

Значну кількість помилок було допущено апеляційними судами при перевірці вироків місцевих судів. Так, Верховний Суд України скасував вироки, при цьому скасувавши ухвали судів апеляційної інстанції, стосовно 139 (122) осіб, або 24,3 % від загальної кількості скасованих вироків у касаційному порядку, а найбільше апеляційних судів Автономної Республіки Крим – 23, м. Києва – 11, Херсонської області – 9.

На 17,4 % збільшилася кількість осіб, стосовно яких касаційна інстанція скасувала ухвали й постанови.

Суд касаційної інстанції може скасувати або змінити вирок, ухвалу чи постанову з підстав, визначених у ст. 398 КПК, а при вирішенні питання про наявність підстав, зазначених у ч. 1 ст. 398 КПК, суд касаційної інстанції керується статтями 368-372 КПК, в яких конкретизовано ці підстави. Слід зауважити, що відповідно до ч. 2 ст. 398 КПК у зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи може бути скасований або змінений тільки вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції. Касаційний суд не вправі скасувати виправдувальний вирок або ухвалу, постанову про закриття справи лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого (ч. 4 ст. 398 КПК).

Статтею 398 КПК для зміни вироку, ухвали, постанови встановлено такі ж підстави, що й для їх скасування. Верховний Суд України судові рішення змінював у зв’язку з: пом’якшенням призначеного покарання; зміною кваліфікації дій засуджених через застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин; необгрунтованим призначенням додаткового покарання, конфіскацією майна тощо; неправильним вирішенням цивільного позову в кримінальній справі.

У зв’язку з пом’якшенням призначеного покарання Верховний Суд України вироки змінював у тих випадках, коли суд першої інстанції недостатньо врахував обставини, які пом’якшують покарання, а також коли не було застосовано ст. 69 Кримінального кодексу України (далі – КК) за наявності підстав для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК вирок підлягає скасуванню або зміні, якщо органи досудового слідства чи суд допустили істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Розрізняють дві групи таких порушень: до першої належать ті, істотність яких визначається судом і залежить від конкретних обставин справи, при їх виявленні вирок може бути скасовано або змінено; другу групу становлять порушення, які тягнуть обов’язкове скасування вироку, тобто є безумовними підставами для цього.

Безумовні підстави для скасування судових рішень визначені у ч. 2 ст. 370 КПК. Нижче наведено ті істотні порушення кримінально-процесуального законодавства, які найчастіше були підставами для скасування судових рішень у касаційній інстанції.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 370 КПК розгляд справи незаконним складом суду першої інстанції є підставою для скасування вироку. У судовій практиці склад суду визнається незаконним, якщо: увесь його склад або хоча б один із суддів не міг брати участі в розгляді справи у зв’язку з наявністю обставин, зазначених у статтях 54, 55 КПК; судове рішення підписане суддею, який не брав участі у розгляді справи; порушені правила про розгляд справи судом у складі трьох суддів або двох суддів і трьох народних засідателів у випадках, передбачених частинами 2, 3 ст. 17 КПК; у складі суду є особи, які не призначені в законному порядку, наприклад народний засідатель іншого суду або суддя, строк повноважень якого закінчився; у складі суду є особа, яка бере участь у судовому розгляді не з початку (за винятком випадку, зазначеного в ст. 259 КПК).

Так, Верховний Суд України 3 квітня 2003 р. у справі стосовно В. скасував вирок Ленінського районного суду м. Вінниці та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області на тій підставі, що судове рішення суд першої інстанції виніс незаконним складом суду, оскільки суддя, який постановив вирок, виніс у цій же справі постанову про проведення обшуку та обрав щодо В. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Статтею 59 Конституції проголошено право кожного на правову допомогу та на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо справу розслідувано або суд розглянув її без участі захисника, коли відповідно до ст. 45 КПК його участь є обов’язковою, вирок підлягає скасуванню у зв’язку з порушенням права на захист обвинуваченого, підсудного (п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК).

Верховний Суд України 22 травня 2003 р. скасував вирок, постановлений в апеляційному порядку колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Полтавської області щодо О., засудженого за ч. 2 ст. 286 КК.

В апеляції прокурора порушувалося питання про м’якість призначеного засудженому покарання за вироком місцевого суду. Відповідно до ч. 2 ст. 358 КПК засуджений чи виправданий, їх законні представники підлягають обов’язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції порушується питання про погіршення їх становища. Скасовуючи вирок Хорольського районного суду Полтавської області, яким О. було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК на п’ять років позбавлення волі з випробуванням, та постановляючи новий вирок з призначенням реальної міри покарання за відсутності засудженого та його захисника, апеляційний суд допустив істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону, яке призвело до позбавлення О. на цьому етапі судочинства права на захист, що є безумовною підставою для скасування постановленого у справі рішення з направленням її матеріалів на новий апеляційний розгляд.

Відповідно до змісту ст. 46 КПК підозрюваний, обвинувачений, підсудний має право відмовитися від захисника у будь-якій справі. Однак відмова від захисника у випадках, зазначених у ст. 45 КПК, може бути прийнята лише у разі, коли вона обгрунтована мотивами, які особа, котра проводить дізнання, слідчий або суд визнають такими, що заслуговують на увагу. Але і в цьому випадку захисник замінюється іншим.

Відмову від послуг призначеного захисника потрібно відрізняти від випадків, коли особа вимушено заявляє таке клопотання. Відмову від послуг захисника можна визнати добровільною лише тоді, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний реально мають змогу скористатися його допомогою. Розслідування чи розгляд справи без участі захисника, коли відмова від нього була вимушена, є істотним порушенням права на захист.

Згідно з ч. 2 ст. 19 КПК особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в установленому процесуальним законом порядку.

Особами, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, необхідно вважати тих, хто не розуміє чи погано розуміє таку мову і не може вільно розмовляти нею. При цьому слід мати на увазі, що питання про забезпечення перекладачем має вирішуватися не тільки за клопотанням про це, а й з урахуванням рівня освіти обвинуваченого, його розвитку та інших обставин, які свідчать про те, що він без перекладача повною мірою не може здійснювати своє право на захист.

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК є безумовною підставою для скасування вироку.

У судовій практиці вважаються також істотними порушеннями закону, що тягнуть скасування вироку, випадки, коли: справу розглянуто без участі перекладача, якщо захисник підсудного не володіє мовою, на якій провадиться судочинство у справі; обвинувальний висновок, який вручили підсудному, не перекладено на мову, якою він володіє.

Потрібно зазначити, що перекладач повинен вільно володіти мовою судочинства та рідною мовою підсудного. Судді й учасники судового процесу не можуть одночасно бути й перекладачами, оскільки закон не допускає сумісництва таких процесуальних функцій. Якщо зазначене порушення було допущено, вирок має бути скасовано.

Верховний Суд України ухвалою від 27 лютого 2003 р. у зв’язку з порушенням вимог ст. 19 КПК скасував вирок Печерського районного суду м. Києва, з направленням справи на новий розгляд щодо А., палестинця за національністю, громадянина Лівану, засудженого за ч. 2 ст. 309 КК. Судочинство у справі провадилося російською мовою, якою не володіє засуджений, без участі перекладача.

Згідно зі ст. 262 КПК розгляд справ у суді першої інстанції відбувається за участю підсудного, явка якого до суду є обов’язковою. Додержання вимоги закону про особисту участь підсудного у розгляді справи має забезпечити суду можливість безпосередньо заслухати його показання і доводи, спрямовані на спростування чи пом’якшення обвинувачення, перевірити й оцінити їх у сукупності з іншими доказами та винести законне й обгрунтоване рішення. Розгляд справи за відсутності підсудного порушує його право на захист та відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 370 КПК є безумовною підставою для скасування вироку.

У ст. 262 КПК передбачено лише два винятки, коли розгляд справи можливий за відсутності підсудного: підсудний перебуває за межами України й ухиляється від явки до суду; справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, підсудний просить розглянути у його відсутності. Проте суд має право і в цьому разі визнати явку підсудного обов’язковою.

Так, Верховний Суд України ухвалою від 12 червня 2003 р. скасував вирок Глибоцького районного суду Чернівецької області щодо В. у зв’язку з істотним порушенням кримінально-процесуального закону. Зазначений суд розглянув справу без участі В. котрий постійно проживає у Болгарії. Однак немає достовірних даних про те, що обвинувачений повідомлений про місце і час розгляду справи та ухиляється від явки у судове засідання.

Відповідно до ст. 322 КПК вирок постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті, в якій у цей час можуть бути лише судді, які входять до складу суду в розглядуваній справі. Таємниця нарадчої кімнати є однією з гарантій незалежності суддів при розгляді й вирішенні кримінальної справи, а також необхідною умовою вирішення усіх питань, пов’язаних із постановленням законного й обгрунтованого вироку. Порушення таємниці наради суддів відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням норм кримінально-процесуального закону і тягне скасування вироку.

Згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, що містяться у постанові від 27 грудня 1985 р. № 11 «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ» (з подальшими змінами), у п. 20 зазначається, що недодержанням таємниці наради суддів є: складання вироку або його частини поза нарадчою кімнатою суду; не пов’язане з відпочинком залишення нарадчої кімнати одним або всіма суддями (суддею); перебування у нарадчій кімнаті під час наради суддів сторонніх осіб; розголошення висловлюваних у нарадчій кімнаті міркувань.

Наприклад, Верховний Суд України скасував вирок Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим та ухвалу від 24 липня 2003 р. Апеляційного суду Автономної Республіки Крим щодо Б. з направленням справи на новий судовий розгляд у зв’язку з порушенням суддею місцевого суду таємниці нарадчої кімнати. Касаційний суд в ухвалі зазначив, що головуюча в справі після видалення до нарадчої кімнати слухала інші справи, про що зазначено в журналі та протоколах судових засідань.

Безумовною підставою скасування вироку є його непідписання будь-ким із суддів. У такому випадку рішення позбавлено сили акту правосуддя (п. 9 ч. 2 ст. 370 КПК).

Якщо у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу в передбачених законом випадках не фіксувався технічними засобами, то вирок суду в усякому разі належить скасувати (п. 10 ч. 2 ст. 370 КПК). Істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону в судовій практиці є також недбале складання протоколу судового засідання, що не дає змогу суду касаційної інстанції використати протокол як джерело доказів та перевірити правильність й обгрунтованість вироку.

Оскільки під час розгляду справи за обвинуваченням Б. за ч. 1 ст. 309 КК в Євпаторійському міському суді Автономної Республіки Крим не вівся протокол судового засідання, вирок у цій справі Верховний Суд України 5 червня 2003 р. скасував з направленням справи на новий судовий розгляд.

Статтею 871 КПК передбачено, що повне фіксування судового процесу з допомогою звукозаписуючої апаратури чи інших технічних засобів здійснюється на вимогу хоча б одного учасника судового розгляду справи в суді першої інстанції при розгляді справи по суті чи в апеляційному суді або за ініціативою суду. У 2004 р. суди розглянули 3376 справ, де судові процеси фіксувалися з допомогою технічних засобів. При порушенні цієї норми закону вироки також скасовувалися.

Скадовський районний суд Херсонської області, розглядаючи справу щодо К., на порушення вимог ст. 87КПК залишив без задоволення клопотання підсудного про фіксування перебігу судового процесу технічними засобами. Апеляційний суд Херсонської області, переглядаючи справу, не лише не звернув увагу на це істотне порушення вимог закону, а й постановив новий вирок. Верховний Суд України ухвалою від 21 січня 2003 р. вирок апеляційного суду скасував, справу направив на новий судовий розгляд до місцевого суду.

Вирок підлягає скасуванню, якщо порушено вимоги закону про обов’язковість пред’явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення (п. 11 ч. 2 ст. 370 КПК).

Істотним порушенням кримінально-процесуального закону є випадки, коли обвинувачення не було пред’явлено особі, а також пред’явлення непереконливого обвинувачення, зокрема не вказані час, місце, спосіб, мотив, а також інші ознаки злочину, стаття (її частина) закону, за якою кваліфіковано дії обвинуваченого, не дано юридичної оцінки кожному діянню, якщо особа обвинувачується у вчиненні кількох злочинів. Такі порушення тягнуть скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування.

Вирок має бути скасовано, якщо обвинувальний висновок не затверджений прокурором чи не був вручений обвинуваченому (п. 12 ч. 2 ст. 370 КПК).

Так, Лебединський районний суд Сумської області вироком від 8 грудня 2002 р. засудив О. за ч. 3 ст. 185 КК із застосуванням ст. 69 КК на два роки позбавлення волі. Згідно з вимогами ст. 254 КПК копія обвинувального висновку вручається підсудному під розписку не пізніше ніж за три доби до дня розгляду справи в суді. Із протоколу судового засідання вбачається, що копія обвинувального висновку О. взагалі не вручалася, про що засуджений наголошував у касаційній скарзі. Тому Верховний Суд України 29 січня 2004 р. зазначений вирок місцевого суду скасував, справу направив на новий судовий розгляд суду першої інстанції.

Відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК порушення вимог статей цього Кодексу, які встановлюють незмінність складу суду, надання підсудному права виступити в дебатах і з останнім словом, також є підставами для скасування судового рішення.

Судові дебати й останнє слово підсудного — це самостійні етапи судового розгляду справи, тому поєднання виступу підсудного в судових дебатах з останнім словом до суду не грунтується на законі.

Факт відмови підсудного від проголошення останнього слова фіксується в протоколі судового засідання.

Так, Верховний Суд України 24 липня 2003 р. з підстав, передбачених п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК, скасував вирок Яворівського районного суду Львівської області щодо К., засудженого за ст. 115 КК, оскільки суд першої інстанції не надав підсудному право виступити на свій захист у судових дебатах.

Як свідчить судова практика, істотним порушенням кримінально-процесуального закону та поширеною підставою для скасування ухвал апеляційних судів є порушення вимог ст. 377 КПК щодо змісту ухвали суду апеляційної інстанції, зокрема її вмотивованості. Усі зазначені в апеляційній скарзі доводи мають бути ретельно дослідженні, проаналізовані з урахуванням наявних у справі й додатково поданих матеріалів для того, щоб жоден з них не залишився без відповіді. При цьому в ухвалі необхідно навести обгрунтовані міркування, які спростовують або підтверджують викладені у скарзі доводи, і послатися на відповідні докази.

Вирок підлягає скасуванню у разі неправильного застосування кримінального закону у випадках, передбачених ст. 371 КПК: 1) незастосування судом кримінального закону, який підлягає застосуванню; 2) застосування кримінального закону, який не підлягає застосуванню; 3) неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту.

Зазначені випадки настільки тісно пов’язані між собою, що їх не завжди можна відокремити – неправильне застосування закону є наслідком неправильного тлумачення загальної норми закону або норми закону, що передбачає конкретні ознаки складу злочину. І в свою чергу, неправильне застосування закону нерідко тягне призначення покарання, що не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого.

Помилкою, що часто трапляється, є неправильна юридична кваліфікація злочину, внаслідок чого вирок може бути змінено або скасовано як апеляційною, так і касаційною інстанцією. При цьому вони вправі змінити зазначену у вироку кваліфікацію злочину, не застосовуючи закон про більш тяжкий злочин (статті 374, 396 КПК). Змінити вирок при необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин або призначити більш суворе покарання касаційна інстанція не може за жодних обставин. У цьому разі він має бути скасований з направленням справи на новий судовий розгляд і лише за умови, коли з цих підстав внесено прокурором подання або подано скаргу потерпілим чи його представником. Касаційна інстанція повинна скасувати вирок з метою правильної кваліфікації дій засудженого навіть тоді, коли помилкова їх кваліфікація за більш м’яким законом не позначилася на покаранні, оскільки притягнення засудженого до відповідальності за більш суворим законом може мати для нього й більш тяжкі наслідки (призначення іншого виду виправної колонії, неможливість застосування до нього звільнення від відбування покарання з випробуванням тощо).

Таким чином, закон передбачає право суду як на скасування, так і на зміну вироку внаслідок неправильного застосування закону.

Наприклад, Нетішинський міський суд Хмельницької області вироком від 6 листопада 2002 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 115 КК на вісім років позбавлення волі. Цим же вироком засуджено також П. за ч. 1 ст. 115 КК на дев’ять років позбавлення волі. Апеляційний суд Хмельницької області вирок суду першої інстанції залишив без зміни.

Верховний Суд України 10 липня 2003 р. розглянув цю справу за касаційною скаргою засудженого Б. Як зазначено в ухвалі Верховного Суду України, зі змісту постановленого вироку вбачається, що висновки суду щодо кваліфікації злочину не співвідносяться з ознаками встановленого судом злочинного діяння та ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК. Так, у вироку йдеться про побиття потерпілого, внаслідок чого останньому були заподіяні тілесні ушкодження, від яких потерпілий помер на місці події. Суд у вироку не навів даних, які б свідчили про наявність у Б. і П. умислу на позбавлення потерпілого життя, відсутні вони й у матеріалах справи.

За таких обставин судові рішення у цій справі змінені, дії засудженого Б., а в порядку ст. 395 КПК – і П. перекваліфіковані на ч. 2 ст. 121 КК із призначенням за цим законом покарання – кожному на один рік позбавлення волі менше.

Неправильне застосування закону було підставою для скасування вироків у тих випадках, коли помилкова кваліфікація дій засуджених потягла неповне дослідження обставин справи.

Так, Верховний Суд України 15 липня 2003 р. скасував постанову від 16 грудня 2002 р. Тисменицького міського суду Івано-Франківської області стосовно Г., що обвинувачувався за ч. 1 ст. 296 КК, згідно з якою на підставі статей 44, 47 КК, статей 10, 282 КПК його було звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки, а провадження у кримінальній справі закрито.

Як вбачалося з матеріалів справи, під час досудового слідства та в судовому засіданні потерпілий Л. заявляв клопотання про те, що злочинні дії Г. слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 122 КК, оскільки той з особистих неприязних стосунків умисно заподіяв йому середньої тяжкості тілесні ушкодження та пошкодив майно, власником якого є його дружина.

Органи досудового слідства і суд клопотання, заявлені потерпілим Л., залишили без задоволення. При цьому вони не звернули увагу на те, що заподіяні Л. середньої тяжкості тілесні ушкодження не охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 296 КК, а мають бути додатково кваліфіковані за ч. 1 ст. 122 КК.

З урахуванням наведеного Верховний Суд України дійшов висновку, що органи досудового слідства та суд до злочинних дій, вчинених Г., неправильно застосували кримінальний закон, тому постанову суду про його звільнення від кримінальної відповідальності скасував з направленням справи на нове розслідування як передчасну, оскільки вона суперечить вимогам чинного кримінального закону та фактичним обставинам справи.

Неправильне застосування закону може полягати і в недодержанні правил призначення покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків, що також тягне скасування вироку на підставі ст. 371 КПК. Це, зокрема: визначення судом покарання за сукупністю злочинів без призначення його за кожний злочин окремо; призначення покарання за злочини, що входять у сукупність, без визначення остаточного покарання; неприєднання (хоча б частково) частини невідбутого покарання за попереднім вироком до покарання, призначеного за новий злочин.

Так, Верховний Суд України 10 липня 2003 р. за касаційним поданням прокурора скасував вирок від 10 жовтня 2002 р. Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області щодо Д., котрий засуджений за ч. 2 ст. 296 КК на один рік позбавлення волі, і на підставі ст. 71 КК йому остаточно визначено покарання у виді двох років позбавлення волі. Д. раніше був судимий за ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89 КК із застосуванням ст. 46КК (у ред. 1960 р.) на три роки позбавлення волі. В ухвалі суду касаційної інстанції зазначено, що суд першої інстанції не дотримався принципу, закріпленого у ч. 4 ст. 71 КК, згідно з яким остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Оскільки покарання за попереднім вироком становило три роки і Д. його не відбував, то покарання за сукупністю вироків мало бути більшим, ніж три роки позбавлення волі.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі – постанова від 24 жовтня 2003 р. № 7) звернув увагу судів на необхідність суворої індивідуалізації покарання і, зокрема, у п. 2 роз’яснив, що з урахуванням ступеня тяжкості, обставин злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на грунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Недодержання зазначених рекомендацій призводить до призначення судом покарання, що не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого. Таким, згідно зі ст. 372 КПК, визнається покарання, яке хоча й не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим внаслідок як м’якості, так і суворості (це стосується як основного, так і додаткового покарання).

Якщо суд першої чи апеляційної інстанції обрав покарання, яке не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого, касаційна інстанція в межах своєї компетенції повинна внести у вирок відповідні зміни або скасувати його.

У випадку призначення занадто суворого покарання касаційна інстанція змінює вирок, пом’якшуючи покарання. Це можливо як у межах санкції закону, за яким кваліфіковано вчинений злочин, так і з виходом за її мінімальну межу із застосуванням ст. 69 КК за наявності у справі виняткових обставин, які дають підстави розраховувати на досягнення мети покарання. Важливо, щоб ці обставини надавали справі специфічних особливостей, які б свідчили, що вчинене діяння виходить за межі типових злочинів такого виду і ступінь його тяжкості порівняно з ними значно менший. Але слід мати на увазі, що коли обставина, передбачена ст. 66 КК як пом’якшуюча покарання, вказана у диспозиції закону як ознака останнього, вона не може вважатися винятковою, оскільки законодавець уже врахував її, визначаючи ступінь відповідальності особи.

Винятковими обставинами у судовій практиці прийнято вважати, наприклад, незначний розмір заподіяної шкоди; неправомірна поведінка потерпілого, яка сприяла вчиненню злочину; вчинення злочину учасником бойових дій або внаслідок збігу тяжких сімейних обставин тощо.

Підставою для скасування вироку є призначення покарання, несправедливого за своєю м’якістю. Відповідно до ст. 397 КПК касаційний суд не вправі посилити покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Обвинувальний вирок, постановлений апеляційним чи місцевим судом, ухвалу апеляційного суду щодо вироку місцевого суду може бути скасовано у зв’язку з необхідністю застосувати закон про більш тяжкий злочин або більш суворе покарання лише у разі, коли з цих підстав вніс подання прокурор або подав скаргу потерпілий чи його представник.

Ось приклад. За касаційним поданням прокурора Верховний Суд України 3 липня 2003 р. скасував вирок Торезького міського суду щодо В. та В.С., засуджених за ч. 3 ст. 187 КК із застосуванням ст. 69 КК на п’ять років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК вони звільнені від відбування покарання з випробуванням. Застосовуючи до В. та В.С. положення ст. 69 КК, суд першої інстанції вказав на щире каяття як на обставину, що пом’якшує покарання. Водночас із протоколу судового засідання вбачається, що засуджені частково визнали вину, а це не може розцінюватись як щире каяття. Крім того, приймаючи рішення про застосування положень ст. 75 КК, суд не обгрунтував його, не навів обставин, на підставі яких він дійшов висновку про можливість виправлення засуджених без реального відбування покарання. Колегія суддів Верховного Суду України визнала призначене покарання м’яким, вказавши, що суд першої інстанції не дотримався вимог ст. 65 КК, внаслідок чого призначив покарання, яке не відповідає тяжкості вчиненого злочину.

Досить поширеними залишаються помилки, які допускають суди при призначенні додаткових покарань, зокрема конфіскації майна при призначенні покарань неповнолітнім. У п. 19 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 вказано, що конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена неповнолітнім, навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли повноліття. При недотриманні судами зазначених роз’яснень вироки в цій частині змінювалися касаційною інстанцією.

Відповідно до ч. 2 ст. 398 КПК вирок апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, може бути скасований або змінений і в зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, досудового чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. Вказані підстави розкриваються у статтях 368, 369 та 374 КПК.

Однобічним або неповним є таке дізнання, досудове або судове слідство, у процесі якого не досліджені всі обставини, що підлягають встановленню і доведенню відповідно до ст. 64 КПК; не встановлені обставини, що виключають можливість провадження у справі, передбачені ст. 6 КПК; обставини справи не підтверджуються сукупністю доказів, отриманих згідно із законом.

Гарантією додержання органами досудового слідства вимог ст. 22 КПК є використання всіх джерел доказування та збирання й закріплення кожного доказу в суворій відповідності з вимогами кримінально-процесуального закону. Порушення вимог закону при одержанні доказу виключає використання останнього, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Перевіряючи вирок щодо всебічності та повноти досудового й судового слідства, касаційна інстанція повинна з’ясувати, чи могли бути висновки суду першої інстанції істотно іншими, якби не була допущена неповнота дослідження обставин справи. Але разом з тим касаційна інстанція не повинна давати оцінку всім доказам у справі, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 395 КПК касаційний суд перевіряє законність та обгрунтованість судового рішення за наявними в справі та додатково поданими матеріалами в тій частині, в якій воно було оскаржене. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо таким чином не погіршується становище засудженого чи виправданого.

Аналіз судової практики свідчить, що вироки апеляційних судів скасовувалися внаслідок однобічності та неповноти дізнання, досудового чи судового слідства переважно з підстав, визначених у п. 1 ч. 2 ст. 368 КПК: коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Рішення про скасування вироку та повернення справи на додаткове чи нове розслідування або новий судовий розгляд касаційний суд приймає залежно від того, де було допущено порушення закону і на якому етапі процесу його може бути усунуто.

Верховний Суд України повертав справи на нове розслідування чи новий судовий розгляд здебільшого у тих випадках, коли суд першої інстації не звертав увагу на однобічність і неповноту досудового слідства та в свою чергу неповно досліджував обставини справи, не усуваючи навіть ті недоліки, які можна було б виправити під час судового розгляду справи.

З неповнотою або однобічністю досудового чи судового слідства нерідко пов’язана невідповідність між викладеними у вироку висновками суду та фактичними обставинами справи (ст. 369 КПК). Вирок підлягає скасуванню чи зміні тоді, коли така невідповідність могла вплинути на вирішення питання про винуватість засудженого або невинуватість виправданого, на правильність застосування кримінального закону, на визначення міри покарання або застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Так, невідповідність між висновками, викладеними у вироку, та фактичними обставинами справи і неповнота судового слідства були підставами для скасування вироку Апеляційного суду Дніпропетровської області щодо І., засудженого за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК, виправданого за ч. 1 ст. 263 КК за відсутністю в його діях складу злочину.

Під час перевірки справи 4 березня 2003 р. Верховний Суд України встановив, що І., визнаючи вину в умисному вбивстві Д. і Б., стверджував, що першим на нього з ножем напав Д., а він відібрав у нього ніж і після цього, захищаючись, вбив Д., а потім і Б. Суд же ці обставини не дослідив і всупереч матеріалам справи вказав, що І. взяв ніж, який лежав поруч з ним, і цим ножем під час бійки вбив потерпілих. Такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, проте істотно впливають на кваліфікацію дій засудженого.

Крім того, суд допустив неповноту при дослідженні обставин справи, щодо якої проведено дві судово-медичні експертизи, і в їх висновках вказані різні предмети, котрими могли бути заподіяні потерпілим колото-різані рани. Незважаючи на наявні розбіжності у висновках, суд їх не усунув і, як свідчать матеріали справи, ці питання не досліджував, оцінку наведеним доказам не дав.

Без достатніх на те підстав суд виправдав І. за придбання та зберігання вогнепальної зброї і не навів доказів на обгрунтування того, що вилучений в І. пістолет не є вогнепальною зброєю. Як вбачається з висновку судово-балістичної експертизи, пістолет визнаний вогнепальною зброєю та придатний для стрільби, що експерт підтвердив і в судовому засіданні.

За таких обставин вирок суду скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 4001 КПК суд касаційної інстанції вправі скасувати обвинувальний вирок або постанову про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру і, не повертаючи справу на новий розгляд, закрити її у випадках, передбачених статтями 6, 7, 71, 72, 8, 9, 10, 111КПК.

Скасування обвинувального вироку або постанови та закриття справи можливі лише тоді, коли обставини справи досліджені всебічно, повно й об’єктивно і встановлена хоча б одна із зазначених обставин.

У 2004 р. із закриттям провадження у справі скасовано вироки щодо 17 (24) осіб, у тому числі за відсутністю події або складу злочину – щодо 12 (20) осіб.

Так, Снятинський районний суд Івано-Франківської області вироком від 25 липня 2002 р. засудив Д. за ч. 2 ст. 364 КК, ч. 1 ст. 212 КК на п’ять років позбавлення волі із застосуванням ст. 75 КК та позбавленням права обіймати керівні посади в сільському господарстві строком на один рік і шість місяців. В апеляційному порядку справа не переглядалася.

Верховний Суд України 17 квітня 2003 р. цей вирок суду першої інстанцї скасував і справу на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КК закрив за відсутністю в діях Д. складу злочину.

Як визнав суд першої інстанції, Д., працюючи директором приватного сільськогосподарського підприємства (далі – ПСП) «Агро-Покуття», без згоди державної податкової інспекції дав розпорядження про реалізацію на переробку 31 тонни цукрового буряка, що перебував під податковою заставою.

Кваліфікуючи дії засудженого, суд не зазначив, у чому полягало ухилення від сплати податків, якими діями Д. порушив посадові обов’язки, в інтересах яких осіб використав своє службове становище, кому заподіяно тяжкі наслідки.

Верховний Суд України під час розгляду справи встановив, що дії Д. не містять ознак злочину.

Внаслідок поверхового розгляду справи судом не були спростовані пояснення Д. про те, що він здав зібраний урожай на переробку цукровому заводу через необхідність розрахуватися з працівниками ПСП. Розраховуючись із працівниками цукром, отриманим від переробки буряка, Д. погасив заборгованість з виплати заробітної плати, тобто діяв в інтересах підприємства.

Відповідно до ч. 3 ст. 397 КПК виправдувальний вирок, постановлений апеляційним чи місцевим судом, ухвалу апеляційного суду щодо вироку місцевого суду може бути скасовано не інакше як за поданням прокурора, скаргою потерпілого чи його представника, а також за скаргою виправданої особи з мотивів виправдання.

За змістом ч. 4 ст. 327 КПК виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли: не встановлено події злочину, в діянні підсудного немає складу злочину, а також не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

Як свідчить судова практика, Верховний Суд України переважно скасовував виправдувальні вироки, постановлені за відсутності в діянні підсудного складу злочину та за недоведеністю участі підсудного у вчиненні злочину. До безпідставного виправдання нерідко призводила неповнота досудового слідства.

В інших випадках у зв’язку з неповнотою судового слідства скасовувалися ухвали апеляційного суду, в яких виправдувальний вирок місцевого суду було залишено без зміни.

Так, Селідовський міський суд Донецької області вироком від 28 жовтня 2002 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Донецької області, Я. виправдано за ст. 861, ч. 2 ст. 172 КК (у ред. 1960 р.) за відсутністю в його діях складу злочину.

Орган досудового слідства пред’явив Я. обвинувачення в тому, що він, працюючи головою колективного сільськогосподарського підприємства (далі – КСП), зловживаючи довірою та своїм службовим становищем, заволодів майном членів зазначеного КСП в особливо великому розмірі та вчинив посадовий підлог, який спричинив тяжкі наслідки.

За касаційним поданням прокурора Верховний Суд України 8 липня 2003 р. ухвалу апеляційного суду скасував, а справу направив на новий апеляційний розгляд. В ухвалі Верховного Суду України зазначено, що висновки колегії суддів апеляційного суду про те, що Я. не вчиняв злочинів, у вчиненні яких він обвинувачувався, є суперечливими, передчасними і не мотивованими, а ухвала суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК. На порушення цих вимог в ухвалі не зазначено підстав, через які апеляцію прокурора визнано необгрунтованою. Суд апеляційної інстанції розглянув справу однобічно і неповно, не дав належної оцінки зібраним у справі доказам, які підтверджують винність Я. у вчиненні злочину.

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 383 КПК у касаційному порядку можуть бути перевірені ухвали і постанови апеляційного суду про направлення справ на додаткове розслідування, постановлені ним як судом першої інстанції.

Порядок повернення справ на додаткове розслідування та підстави для цього визначені у статтях 246, 281 КПК.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови від 11 лютого 2005 р. № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» (далі – постанова від 11 лютого 2005 р. № 2) надав судам роз’яснення про те, що постанови місцевих судів про повернення справи на додаткове розслідування й ухвали апеляційних судів щодо них, а також ухвали апеляційних судів, якими скасовано вироки місцевих судів з поверненням справи на нове розслідування чи новий судовий розгляд, у касаційному порядку (визначеному в ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 386 КПК) не переглядаються як такі, що не перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Необгрунтоване повернення справ на додаткове розслідування призводить до тяганини під час їх розгляду й тому є негативним явищем у судовій практиці. Її аналіз засвідчив, що основними причинами скасування ухвал (постанов) апеляційних судів про повернення справ на додаткове розслідування є помилкові висновки про порушення органами досудового слідства вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи. Якщо ж зазначені порушення дійсно мали місце, апеляційні суди нерідко безпідставно вважають, що ці недоліки не можна усунути в судовому засіданні, зокрема шляхом більш ретельного допиту підсудного, потерпілого, свідків. За клопотанням сторін суд може дати судове доручення в порядку, передбаченому в ст. 3151 КПК, викликати і допитати нових свідків, провести додаткові чи повторні експертизи, витребувати документи тощо. При цьому судове доручення суд дає лише з метою перевірки та уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства (п. 9 постанови від 11 лютого 2005 р. № 2).

Відповідно до ст. 246 КПК при попередньому розгляді справи її може бути повернено на додаткове розслідування лише у випадках, коли під час порушення справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких вона не може бути призначена до судового розгляду. Згідно з даними узагальнення, у багатьох випадках справи безпідставно поверталися на додаткове розслідування саме на зазначеному етапі процесу.

Зокрема, 2 жовтня 2003 р. Верховний Суд України за касаційним поданням прокурора розглянув справу щодо К. та Ю., які обвинувачувалися у вчиненні розбійного нападу з проникненням у житло, а К., крім того, у навмисному вбивстві з корисливих мотивів потерпілої К.Н.

Апеляційний суд Запорізької області постановою від 23 липня 2003 р. повернув справу зі стадії попереднього розгляду на додаткове розслідування з мотивів порушень під час досудового слідства вимог кримінально-процесуального закону, які не можуть бути усунуті в судовому засіданні, але без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду.

До зазначених порушень судом віднесено неконкретність, суперечливість пред’явленого К. та Ю. обвинувачення, що потягло обмеження їх права на захист на етапі досудового слідства. Проте матеріали справи, зокрема постанова про притягнення як обвинувачених та обвинувальний висновок, не давали підстав вважати пред’явлене цим особам обвинувачення неконкретним або суперечливим. У зазначених вище процесуальних документах допущена певна непослідовність у викладенні змісту домовленості між К. і Ю. щодо їх подальших дій стосовно потерпілої К.Н. та певних дій обвинуваченого К.; не чітко описане його психічне ставлення до наслідків цих дій. Однак вказаний недолік досудового слідства не може бути розцінений як таке порушення вимог кримінально-процесуального закону, без усунення якого справа не могла бути призначена до судового розгляду. Його може бути виправлено під час судового розгляду в порядку, передбаченому ст. 277 КПК.

Інші наведені у постанові суду обставини можуть бути з’ясовані у ході судового розгляду справи відповідно до вимог закону, а тому розглядувану справу на додаткове розслідування було повернено без достатніх підстав. У зв’язку з наведеним Верховний Суд України постанову апеляційного суду скасував, а справу направив на новий попередній розгляд.

Апеляційні суди іноді не лише не дотримуються положень ст. 281 КПК, а й порушують загальний принцип повернення справи на додаткове розслідування, який полягає в тому, що при поверненні справи на додаткове розслідування суд не має права наперед вирішувати питання про формулювання й обсяг обвинувачення, його доведеність, кваліфікацію вчиненого, достовірність того чи іншого доказу чи переваги одних доказів перед іншими, а також вважати встановленими обставини, які підлягають перевірці в ході додаткового розслідування (п. 13 постанови від 11 лютого 2005 р. № 2).

Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, згідно з ч. 1 ст. 28 КПК вправі при провадженні в кримінальній справі пред’явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за його дії, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Порядок вирішення цивільного позову в кримінальній справі визначено у ст. 328 КПК. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину, передбачено і ст. 1177 Цивільного кодексу України.

Як свідчать дані узагальнення, в деяких випадках питання про відшкодування матеріальної та моральної шкоди вирішуються з порушенням вимог законодавства, що є підставою для скасування або зміни вироку в частині вирішення цивільного позову. Однією з найпоширеніших причин скасування вироків у цій частині були однобічність або неповнота досудового та судового слідства, коли недостатньо повно або взагалі не досліджувалися характер і розмір заподіяної злочином шкоди.

Суди допускали помилки при стягненні відшкодування моральної шкоди, задовольняючи позовні вимоги повністю або частково без зазначення мотивів прийнятого рішення.

Наприклад, Зарічний районний суд м. Суми вироком від 21 червня 2002 р. засудив М. за ч. 1 ст. 286 КК. Як випливає з матеріалів справи, судами як першої, так і апеляційної інстанції при вирішенні заявленого потерпілим Л. цивільного позову не було додержано вимог законодавства, що регулює порядок вирішення цього питання. Так, з протоколу судового засідання вбачається, що на порушення ч. 1 ст. 257 КПК докази на підтвердження характеру та розміру матеріальної шкоди, завданої Л., суд не досліджував, а тому висновок суду в цій частині не можна визнати обгрунтованим.

Крім того, розмір відшкодування моральної шкоди Л. суд визначив без належного врахування характеру діяння засудженого М., а також фізичних і моральних страждань потерпілого, яких він зазнав унаслідок травмування, і його негативних наслідків у результаті вчинення злочину щодо нього, як цього вимагає закон.

У зв’язку з наведеним Верховний Суд України ухвалою від 19 червня 2003 р. судові рішення щодо М. в частині вирішення цивільного позову скасував з направленням справи на новий судовий розгляд в порядку цивільного судочинства.

Нерідко вироки скасовувалися в частині вирішення цивільного позову у зв’язку з безпідставним стягненням шкоди, завданої злочинними діями декількох засуджених, з одного з них.

Таким чином, аналіз даних, отриманих в результаті підготовки узагальнення судової практики з перегляду кримінальних справ у касаційному порядку, дають підстави для висновку про те, що місцеві та апеляційні суди під час розгляду справ ще допускають порушення вимог кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що призводить до постановлення необгрунтованих та незаконних судових рішень, які скасовуються або змінюються у касаційній інстанції.


Судова палата у кримінальних справах
Верховного Суду України
Управління узагальнення судової практики
Верховного Суду України