Судова практика ВСУ: злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи

Судова практика
у справах про злочини проти статевої свободи
та статевої недоторканності особи

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи є посяганнями на особистість і пов’язані з грубими порушеннями норм суспільної моралі, тому кримінальним законодавством за їх вчинення передбачено доволі суворе покарання.

Статеві злочини характеризуються аморальністю та цинічністю дій винних осіб, принижують честь і гідність потерпілої особи та можуть завдати значної шкоди здоров’ю.

Надзвичайно небезпечні статеві злочини проти неповнолітніх, вони посягають на їх статеву недоторканність та нормальний статевий розвиток. Такі злочини часто призводять до глибоких душевних травм у потерпілих осіб, штовхають їх до аморального способу життя.

Згідно з чинним законодавством України кримінальна відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи передбачена розд. ІV Особливої частини Кримінального кодексу України (далі — КК), зокрема за: зґвалтування (ст. 152); насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153); примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154); статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155); розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Найбільш тяжким і найпоширенішим серед злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи є зґвалтування.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. № 4 «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» (зі змінами та доповненнями, внесеними у 1993 р. та 1997 р.; далі — постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4) надав судам роз’яснення з питань застосування законодавства при розгляді справ цієї категорії.

Але із введенням у дію в 2001 р. нового КК у законодавство про відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи були внесені зміни, у зв’язку з якими постанова Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 потребує внесення відповідних доповнень. З метою надання судам роз’яснень з питань застосування нового законодавства про відповідальність за вчинення злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності особи Верховним Судом України проаналізовано судову практику щодо розгляду справ цієї категорії, розглянутих судами в 2005 р.

Аналіз статистичних даних

За вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) у 2005 р. суди розглянули 688 справ, що на 6,4 % менше від попереднього року 2. З постановленням вироку розглянуто 573 справи, закрито провадження з різних підстав у 22 справах, на додаткове розслідування судами повернено прокурору 57 справ, або 8,3 % від кількості розглянутих.

За вироками, що набрали законної сили, суди за зґвалтування засудили осіб: у 2001 р. — 787, у 2002 р. — 727, у 2003 р. — 695, у 2004 р. — 640 та у 2005 р. — 656. У 2005 р. за ст. 152 КК засуджено три жінки. За частинами ст. 152 КК засуджено: ч. 1 — 194 особи, ч. 2 — 63, ч. 3 — 313 та ч. 4 — 86 осіб. Привертає увагу та обставина, що абсолютна більшість засуджених за зґвалтування осіб вчинили цей злочин у стані алкогольного сп’яніння. Так, у 2005 р. за вчинення зґвалтування у нетверезому стані засуджено 540 осіб, або 82,3 % від кількості засуджених за цей вид злочину. Більше половини засуджених вчинили зґвалтування віці від 18 до 30 років, у 2005 р. судами було засуджено 379 таких осіб, або 57,8 % від числа засуджених за цей вид злочину.

Серед засуджених за зґвалтування — 380 осіб, або 57,9 %, які вчинили й інші злочини, у зв’язку з цим суди призначили їм покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків.

За вчинення інших злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканності у 2005 р. судами було засуджено за: насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК) —228 осіб, що на 18 % менше, ніж у попередньому році; статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК) — 25 осіб, що на 30,6 % менше; розбещення неповнолітніх (ст. 156 КК) — 75, що на 12,8 % менше порівняно з минулим роком. У 2005 р. засуджених за примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК) не було.

Усього у 2005 р. за статтями 152—156 КК засуджено 984 особи, що на 5,5 % менше від попереднього року.

Якість проведення досудового слідства

Досудове слідство у справах цієї категорії в цілому провадилося з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону щодо всебічного, повного та об’єктивного розслідування справ. Органи досудового слідства виконували необхідні слідчі дії, що є характерними при розслідуванні таких справ, зокрема здійснювали огляд місця події, направляли на медичне обстеження потерпілих та підозрюваних, призначали проведення судово-медичних і судово-імунологічних експертиз підозрюваних та потерпілих.

Водночас траплялися й випадки, коли досудове слідство було проведено неповно та односторонньо, що не давало підстав для постановлення вироку. Інколи така неповнота слідства поєднувалася з істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону, які перешкоджали суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний та обґрунтований вирок. Зазначені обставини були підставами для направлення справ на проведення додаткового розслідування.

Наприклад, при розгляді П’ятихатським районним судом Дніпропетровської області справи за обвинуваченням Г. за ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК встановлено допущені органами досудового слідства істотні порушення кримінально-процесуального закону щодо забезпечення прав неповнолітньої потерпілої особи, оскільки розслідування справи проведено без участі її законного представника і в обвинувальному висновку не вказано статтю КК, за якою обвинувачений Г. притягувався до кримінальної відповідальності. Справу було повернено прокурору для усунення виявлених порушень закону.

У постанові про пред’явлення обвинувачення за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) та обвинувальному висновку слідчі не завжди вказували, в чому полягало фізичне насильство та погроза його застосування з боку обвинуваченого як спосіб подолання опору потерпілої особи, що становить об’єктивну сторону зазначеного злочину. На ці недоліки не звертали уваги і прокурори, які затверджували обвинувальні висновки.

Так, слідчий прокуратури Любешівського району Волинської області у справі за обвинуваченням Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК, пред’являючи йому обвинувачення, зазначив, що останній, застосовуючи фізичне насильство та погрозу його застосування, вступив у статеві зносини зі своєю матір’ю. Але слідчий не вказав, у чому саме виражалися фізичне насильство та погроза його застосування.

У деяких справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи слідчі обмежувалися проведенням судово-медичних експертиз лише потерпілих. Щодо обвинувачених такі судово-медичні дослідження провадились не завжди, що істотно ускладнювало перевірку заяв потерпілих про їх зґвалтування обвинуваченими.

Так, у справі, розглянутій Євпаторійським міським судом АР Крим за обвинуваченням Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК, видно, що підозрюваний був затриманий працівниками міліції безпосередньо після вчинення насильницьких статевих зносин із потерпілою Т. Однак судово-медичну експертизу для обстеження підозрюваного не призначено. Зразки для проведення експертного дослідження було взято лише в потерпілої, що дало можливість Б. у судовому засіданні заперечувати свою причетність до вчинення щодо потерпілої Т. насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Апеляційний суд Волинської області повідомив, що майже за всіма справами, які надійшли для аналізу, слідчі порушували вимоги ч. 2 ст. 197 КПК, оскільки лише після проведення експертиз та пред’явлення цих матеріалів обвинувачених ознайомлювали із постановами про призначення експертиз і роз’яснювали їм передбачені законом права, у тому числі просити про постановку перед експертизою додаткових питань, давати пояснення експертам.

Інколи дії обвинуваченого у вчиненні статевих зносин із застосуванням фізичного насильства органи досудового слідства кваліфікували лише як заподіяння потерпілій тілесних ушкоджень.

Наприклад, Первомайський районний суд АР Крим 20 січня 2005 р. направив прокурору справу за обвинуваченням М. за ч. 1 ст. 122 КК для проведення додаткового розслідування у зв’язку з неправильністю досудового слідства, яка не могла бути усунена у судовому засіданні. У цій справі було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 152 КК про зґвалтування із застосуванням фізичного насильства до неповнолітньої Б. Заподіяння їй умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень кваліфіковано за ч. 1 ст. 122 КК. Із матеріалів справи вбачається, що заподіяння тілесних ушкоджень було засобом подолання опору потерпілої при вчиненні з нею статевих зносин із застосуванням фізичного насильства. Повторно ця справа надійшла до суду за обвинуваченням М. у вчиненні зґвалтування.

У п. 3 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснено про недопустимість натуралізації в обвинувальних висновках та у вироках обставин вчинених статевих злочинів, що виключають їх публічне оголошення. У випадках недопустимої натуралізації опису злочинів в обвинувальних висновках судам слід повертати такі справи прокурору для складання цих документів відповідно до вимог ст. 230 КПК. Вирок, у якому допущено таку натуралізацію, підлягає скасуванню як постановлений з порушенням закону. Але майже з усіх апеляційних судів надійшла інформація про випадки неприпустимої натуралізації опису в обвинувальних висновках обставин вчинення насильницького статевого акту як з боку органів досудового слідства, так і судів при складенні вироків.

Так, Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області визнав винним М. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді семи років позбавлення волі. М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував неповнолітню Ч. Але в обвинувальному висновку допущено неприпустиму натуралізацію опису обставин вчиненого насильницького статевого акту, яку суд відтворив у вироку. Зазначена обставина залишилася поза увагою й Апеляційного суду Чернігівської області при розгляді апеляцій на вирок. Верховний Суд України ухвалою від 28 лютого 2006 р. скасував цей вирок, оскільки він принижує авторитет цього документа, проголошеного іменем держави Україна, та виключає його публічне оголошення. Справу було направлено прокурору на нове розслідування зі стадії складання нового обвинувального висновку.

Органи досудового слідства неоднаково кваліфікували дії винних осіб у разі вчинення ними зґвалтування, поєднаного з незаконним проникненням до житла потерпілої.

Наприклад, із матеріалів кримінальної справи за обвинуваченням Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК вбачається, що обвинувачений незаконно проник до будинку, в якому проживала неповнолітня Л., де із застосуванням фізичного насильства зґвалтував її. Такі дії Д. органи досудового слідства правильно кваліфікували за ч. 1 ст. 162 КК як незаконне проникнення до житла та за ч. 3 ст. 152 КК як зґвалтування неповнолітньої. Прилуцький міськрайонний суд Чернігівської області вироком від 10 листопада 2005 р. засудив Д. за ч. 3 ст. 152, ч. 1 ст. 162 КК до семи років позбавлення волі.

В аналогічному випадку у кримінальній справі, розглянутій 1 березня 2005 р. Бердянським міськрайонним судом Запорізької області за обвинуваченням К. за ч. 1 ст. 153 КК, органи досудового слідства кваліфікували дії обвинуваченого лише за ч. 1 ст. 153 КК, хоча з матеріалів справи видно, що він шляхом вибиття вхідних дверей незаконно проник до помешкання потерпілої С., із застосуванням фізичного насильства вчинив щодо неї насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. Такі дії К. органи досудового слідства кваліфікували лише як вчинення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, хоча в його діях також наявний склад злочину, передбаченого ст. 162 КК (порушення недоторканності житла).

Практика розгляду судами справ про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи

З об’єктивної сторони зґвалтування та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом полягають у вчиненні винною особою вказаних дій сексуального характеру та застосуванні при цьому фізичного насильства, погрози його застосування або використанні безпорадного стану потерпілої особи. Фізичним насильством слід розуміти застосування до потерпілої особи фізичних дій, спрямованих на подолання її опору. Внаслідок зазначених дій потерпілій особі можуть бути завдані тілесні ушкодження. Згідно з роз’ясненнями, які містяться у п. 7 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4, заподіяння потерпілій особі легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у такому випадку не потребує додаткової кваліфікації, оскільки заподіяння шкоди здоров’ю у вказаних межах є складовим елементом об’єктивної сторони зґвалтування.

Однак при розгляді справ цієї категорії суди не завжди дотримуються зазначених роз’яснень.

Наприклад, Житомирський районний суд вироком від 30 травня 2005 р. засудив М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 122 КК до двох років позбавлення волі. Він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Б. намагався вступити з нею в статеві зносини, однак свій намір не довів до кінця з незалежних від його волі фізіологічних причин. Внаслідок насильницьких дій М. заподіяв потерпілій тілесні ушкодження, які відповідно до висновку судово-медичної експертизи належать до категорії середньої тяжкості. У цьому випадку дії М. не потребували додаткової кваліфікації за ст. 122 КК, оскільки він, намагаючись вступити з потерпілою в статевий зв’язок, застосовував при цьому фізичну силу як спосіб подолання її опору, чим заподіяв останній тілесні ушкодження середньої тяжкості. Диспозицією ст. 152 КК повністю охоплюються такі дії. З цих підстав Апеляційний суд Житомирської області ухвалою від 9 серпня 2005 р. змінив вирок районного суду та закрив провадження у справі в частині засудження М. за ч. 1 ст. 122 КК.

У разі заподіяння потерпілій особі тілесних ушкоджень із застосуванням до неї фізичного насильства, яке не було спрямоване на подолання її опору, а вчинене з будь-яких інших мотивів, такі дії підлягають додатковій кваліфікації за сукупністю злочинів за ст. 152 КК або ст. 153 КК та відповідною статтею КК, якою передбачено відповідальність за злочин проти життя та здоров’я особи.

У ч. 1 ст. 152 КК України 2001 р. порівняно з ч. 1 ст. 117 КК 1960 р. визначення поняття «зґвалтування» має чіткіший характер у частині, що стосується застосування погрози як засобу подолання опору потерпілої і досягнення при цьому злочинної мети. Раніше мова йшла про погрозу взагалі, нині поняття «погроза» при вчиненні зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом звужене.

Погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої особи, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої особи чи до її родичів (наприклад, до дитини).

Інші види погроз, наприклад погроза знищенням або пошкодженням майна потерпілої особи або її родичів, розголошення компрометуючих відомостей або застосування фізичного насильства до потерпілої чи її родичів у майбутньому, не дають підстав для кваліфікації зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом із погрозою застосування фізичного насильства. За наявності підстав такі дії можуть бути кваліфіковані за іншими статтями Особливої частини КК.

Погрозу фізичним насильством як ознаку об’єктивної сторони зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, отже, ця погроза є рівнозначною фізичному насильству.

Погроза має сприйматися потерпілою особою як дійсна та розцінюватися нею як реальна небезпека для її життя чи здоров’я або її родичів. Погроза може сприйматися потерпілою особою як реальна виходячи з обстановки, що склалася (оточення потерпілої групою осіб, глухе і безлюдне місце, нічний час, зухвале, грубе й настирливе домагання вступити в статевий зв’язок, особа винного тощо). Однак не завжди у вироках міститься мотивація на підтвердження реальності сприйняття потерпілою такої погрози.

Із проаналізованих справ вбачається, що погроза застосування фізичного насильства як засіб подолання опору потерпілої виражалася в погрозі вбити, завдати тілесних ушкоджень, демонстрації зброї або інших предметів, якими можна заподіяти тілесні ушкодження, вчинення з потерпілою статевих актів кількома особами тощо.

Наприклад, Бахчисарайський районний суд АР Крим вироком від 11 липня 2005 р. засудив І. за ч. 3 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді 10 років позбавлення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що І. шляхом обману привів неповнолітню В. до себе додому, де прочитав їй копію вироку, яким він був раніше засуджений за вчинення зґвалтування із застосуванням до потерпілої фізичної сили. Погрожуючи аналогічною фізичною розправою, І. зґвалтував В. Потерпіла сприймала погрозу застосування до неї фізичного насильства як реальну, оскільки з прочитаного вироку вбачається, що засуджений застосовував грубу фізичну силу до іншої потерпілої.

Якщо після вчинення зґвалтування мала місце реальна погроза вбивством потерпілої особи для того, наприклад, щоб вона нікому не повідомила про те, що трапилося, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю статей 152 КК та 129 КК 3.

Апеляційний суд Львівської області визнав винним К. за ч. 3 ст. 152 та ч. 1 ст. 129 КК, який із застосуванням фізичного насильства зґвалтував неповнолітню С., після чого, тримаючи в руках ножа, погрожував потерпілій вбивством, якщо вона заявить про зґвалтування в органи міліції. Суд обґрунтовано дійшов висновку про те, що К., застосовуючи фізичне насильство, вчинив зґвалтування неповнолітньої та вчинив щодо неї погрозу вбивством, оскільки в неї були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози. Ухвалою Верховного Суду України від 30 березня 2004 р. цей вирок було залишено без зміни.

Слід також зазначити, що суди у вироках не завжди мотивують, в яких саме діях обвинувачених виражалася погроза застосування фізичного насильства як засіб подолання опору потерпілих осіб, та не наводять на підтвердження доказів реальності сприйняття потерпілими таких погроз.

Так, Старовижівський районний суд Волинської області вироком від 17 березня 2005 р. визнав С. винним за ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі. С., погрожуючи застосувати фізичне насильство до потерпілої В., проти її волі вступив з нею в статеві зносини. Суд у вироку не вказав, в яких саме діях С. виражалася погроза застосування фізичного насильства до потерпілої, та не навів доказів на підтвердження реальності сприйняття погрози потерпілою. Проте з матеріалів справи вбачається, що С. погрожував потерпілій кулаками та ножем. З урахуванням того, що зазначені дії відбувалися в лісі, були підстави вважати, що потерпіла реально сприймала погрози ґвалтівника застосувати до неї фізичне насильство.

Однією з кваліфікуючих ознак відповідно до диспозиції ст. 152 КК є вчинення зґвалтування винною особою з використанням безпорадного стану потерпілої особи. У судовій практиці зґвалтування визначається вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо) не могла розуміти характеру і значення вчинюваних із нею дій або не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла особа перебуває саме в такому стані.

Розрізняють два види безпорадного стану: психічну безпорадність і фізичну безпорадність.

У разі психічної безпорадності потерпіла особа не може розуміти характеру і значення вчинюваних із нею дій. Про психічну безпорадність свідчать:

а) психічна хвороба, за наявності якої потерпіла особа не усвідомлює своїх дій, не може керувати ними. Психічну хворобу такої особи можна розглядати як безпорадний стан тільки у випадках, якщо ця хвороба має явний характер або коли винний знав про неї та свідомо використовував неспроможність потерпілої особи внаслідок психічної хвороби правильно усвідомлювати або оцінювати те, що відбувається;

б) непритомний стан (наприклад, непритомність, що виникла незалежно від дій винного);

в) малоліття потерпілої особи 4.

Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої внаслідок алкогольного, наркотичного сп’яніння або дії на її організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин не має значення, чи винний довів потерпілу до такого стану (наприклад, дав наркотик, снотворне тощо), чи вона перебувала у безпорадному стані незалежно від його дій.

Наприклад, вироком від 8 листопада 2005 р. Красноперекопського міськрайонного суду АР Крим засуджено О. за ч. 2 ст. 152 КК та призначено йому покарання у виді семи років і шести місяців позбавлення волі. О., будучи раніше судимим за зґвалтування (судимість не знята і не погашена), з використанням безпорадного стану потерпілої зґвалтував її. Безпорадний стан потерпілої виник у зв’язку з тим, що вона з приводу випускного вечора у школі вживала спиртні напої, перебувала в стані сильного алкогольного сп’яніння і не могла чинити опір ґвалтівнику.

Безпорадний стан може бути викликаний фізичними вадами потерпілої особи (наприклад, відсутність рук, ніг, сліпота тощо), її похилим віком або хворобою, що не є психічною, наприклад пов’язаною з високою температурою; виснаженістю організму, перенесеною операцією тощо. У цих випадках, хоча потерпіла особа й усвідомлює характер вчинюваних щодо неї дій, але не може чинити опір ґвалтівнику.

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 27 березня 1992 р. № 4 роз’яснив судам, що для визначення того, чи була потерпіла в безпорадному стані внаслідок застосування лікарських препаратів, наркотичних засобів, отруйних, токсичних чи інших сильнодіючих речовин, з’ясування механізму впливу яких на організм людини потребує спеціальних знань, слід призначати відповідну експертизу.

При кваліфікації дій винних осіб за ст. 152 КК чи ст. 153 КК суди виходили з того, що зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту початку насильницького статевого акту, при цьому не має значення чи закінчив ґвалтівник статевий акт у фізіологічному розумінні. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом вважається закінченим злочином з початку здійснення, вказаних у законі дій сексуального характеру, спрямованих на задоволення статевої пристрасті. Кваліфікуючи дії винної особи як замах на зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, суди мають виходити з того, що ця особа вчинила дії, безпосередньо спрямовані на вчинення цих злочинів, але злочини не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі (наприклад, коли потерпіла вирвалася від ґвалтівника, вчинила сильний опір, злочинні дії були припинені іншими особами тощо).

Суд повинен зазначити у вироку причини, у зв’язку з якими злочин не було доведено до кінця. Дії, спрямовані на здійснення насильницького статевого акту природним або неприродним способом, але не доведені до кінця з незалежних від волі винного причин, суди із посиланням на ст. 15 КК правильно кваліфікували як замах на зґвалтування чи замах на насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом.

Так, Марганецький міський суд Дніпропетровської області визнав винним М. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком на два роки. М. із застосуванням фізичного насильства намагався вступити у статеві зносини з потерпілою Р., однак не зміг це зробити з причини фізіологічної неспроможності. У цьому випадку суд дійшов обґрунтованого висновку, що М., подолавши опір потерпілої, виконав всі дії, спрямовані на вчинення зазначеного злочину, але не довів його до кінця з причин, що не залежали від його волі.

Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від вчинення зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом виключає відповідальність за замах на вчинення цих злочинів. При визнанні відмови від зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом добровільною суди повинні виходити з того, що особа, маючи реальну можливість довести такі злочини до кінця, відмовилась від цього та з власної волі припинила злочинні дії. У таких випадках особа може нести відповідальність лише за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину.

Наприклад, Коломийський районний суд Івано-Франківської області вироком від 4 жовтня 2005 р. визнав винним Т. за ч. 1 ст. 296 КК та призначив йому відповідне покарання. Із матеріалів справи видно, що Т. вчинив грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося винятковим цинізмом. У громадському місці, у присутності інших осіб він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Д. намагався вступити з нею в статеві зносини, однак не довів свій намір до кінця, оскільки дізнавшись, що потерпіла є неповнолітньою, погодився на її пропозицію зустрітися наступного дня для добровільних стосунків. За таких обставин суд обґрунтовано дійшов висновку, що Т. добровільно відмовився від вчинення зґвалтування, маючи реальну можливість це зробити, та перекваліфікував його дії на ч. 1 ст. 296 КК як вчинення хуліганства.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачена відповідальність за зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинені повторно (тобто хоча б двічі). Повторним буде зґвалтування чи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, якщо кожному з них відповідно передувало здійснення такого ж злочину.

Зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом не може розглядатись як вчинення одного з цих злочинів повторно, якщо винна особа, діючи з єдиним умислом, без значної перерви у часі, вчинила два чи більше природних статевих актів або два чи більше актів насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом з однією й тією ж потерпілою особою, тобто за наявності ознак продовжуваного злочину. У цих випадках потерпіла особа продовжує перебувати під впливом психічної або фізичної дії насильника, її воля паралізована ще при перших статевих зносинах.

Водночас у судовій практиці трапляються випадки, коли суди зазначені дії кваліфікували за ознакою повторності.

Так, Крюківський районний суд м. Кременчука Полтавської області вироком від 18 січня 2005 р. засудив О. за ч. 2 ст. 153 КК за те, що він під вигаданим приводом завів у квартиру свою знайому Т. де із застосуванням фізичного насильства декілька разів вчинив із нею насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом. У вироку суд, зазначивши це, кваліфікував його дії за ознакою повторності (за ч. 2 ст. 153 КК). Апеляційний суд Полтавської області ухвалою від 20 квітня 2005 р. цей вирок районного суду змінив та перекваліфікував дії О. з ч. 2 ст. 153 КК на ч. 1 ст. 153 КК.

У ч. 2 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК передбачено спеціальний вид повторності зґвалтування та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, якщо вказані злочини були вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, які перелічені у цих статтях. Так, за ч. 2 ст. 152 КК кваліфікується зґвалтування вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153 (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом), 154 (примушування до вступу в статевий зв’язок) і 155 (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) цього Кодексу. За ч. 2 ст. 153 КК кваліфікується задоволення статевої пристрасті неприродним способом вчинене особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 152 (зґвалтування) або 154 (примушування до вступу в статевий зв’язок) цього Кодексу.

Для визнання злочину повторним не має значення, чи була винна особа засуджена за раніше вчинений злочин, чи були обидва злочини закінченими і чи є особа їх виконавцем або іншим співучасником. Ознака повторності виключається, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності або якщо судимість за раніше вчинений злочин була погашена чи знята у встановленому законом порядку або на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин.

Якщо умислом особи охоплювалося вчинення нею (у будь-якій послідовності) зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом стосовно однієї і тієї ж потерпілої, вчинене належить оцінювати як сукупність злочинів, передбачених статтями 152 і 153 КК. При цьому для кваліфікації вчиненого не має значення чи була значна перерва в часі при вчиненні стосовно потерпілої зґвалтування і насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом. У випадках, коли в діях особи містяться ознаки вчинення щодо потерпілої зґвалтування чи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом при обтяжуючих обставинах, вчинене має кваліфікуватися за відповідними частинами статей 152 і 153 КК.

Разом з тим неоднаковою є судова практика у визначенні ознаки повторності при кваліфікації дій винної особи, яка без значної перерви в часі вчинила стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвалтувала в зворотному порядку.

Так, Євпаторійський міський суд АР Крим вироком від 22 жовтня 2004 р. засудив Б. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК за те, що він із застосуванням фізичного насильства до потерпілої Т. вчинив задоволення статевої пристрасті неприродним способом. За тих же обставин Б. вчинив з Т. проти її волі ще й насильницький статевий акт природним способом. Такі дії Б. суд кваліфікував як продовжуваний злочин без кваліфікуючої ознаки повторності зґвалтування.

Водночас деякі суди за таких обставин дотримувались іншої позиції щодо визначення повторності вчинення цього виду злочинів.

Наприклад, Дзержинський районний суд м. Харкова вироком від 7 травня 2004 р. визнав винним М. за ч. 2 ст. 152, ч. 1 ст. 153 КК та призначив йому покарання у виді п’яти років позбавлення волі. М. із застосуванням фізичного насильства задовольнив статеву пристрасть неприродним способом зі своєю колишньою дружиною І., а потім зґвалтував її. Такі дії М. суд кваліфікував за ч. 1 ст. 153 КК як задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства та за ч. 2 ст. 152 КК, як зґвалтування із застосуванням фізичного насильства, вчинене особою, яка раніше вчиняла злочин, передбачений ст. 153 КК. Ухвалою Верховного Суду України від 12 січня 2006 р. цей вирок було залишено без зміни.

На нашу думку, у разі вчинення стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, а потім її зґвалтування чи навпаки, ці злочини кваліфікуються окремо, причому останній злочин кваліфікується за ознакою повторності, оскільки нею вже було вчинено злочин, передбачений статями 152 чи 153 КК.

Кваліфікація зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчиненого групою осіб, може мати місце у разі, коли група осіб (два і більше) діяла узгоджено з метою вчинення насильницького акту з потерпілою особою. Узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи означає, що свідомістю кожного учасника охоплюється об’єктивне сприяння один одному у вчиненні злочину. Для визнання зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом вчиненими групою осіб, не обов’язковою є попередня змова між учасниками цих злочинів.

Дії особи, яка не вчинила і не мала наміру вчинити статевий акт, але безпосередньо застосовувала фізичне насильство, погрозу його застосування чи довела потерпілу особу до безпорадного стану з метою зґвалтування її іншою особою, повинні розглядатися, як співвиконавство у цьому злочині. Кваліфікацію дій таких співвиконавців необхідно здійснювати без посилання на ст. 27 КК.

Так, вироком від 21 квітня 2005 р. Хортицького районного суду м. Запоріжжя визнано винною Д. за ч. 3 ст. 152 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначено їй покарання у виді трьох років позбавлення волі. Д. за попередньою змовою з особою, матеріали справи стосовно якої виділені в окреме провадження у зв’язку з розшуком, застосувала до неповнолітньої М. фізичне насильство з метою її зґвалтування особою чоловічої статі.

Дії учасників групового зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК або ч. 2 ст. 153 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через неосудність, недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Проте деякі суди помилково вважають, що кваліфікуюча ознака вчинення зґвалтування групою осіб відсутня у разі, коли інші учасники злочину не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Вироком від 1 листопада 2005 р. Гуляйпільський районний суд Запорізької області засудив Ф. за ч. 3 ст. 152 КК та ст. 304 КК і на підставі ст. 70 КК призначив йому сім років позбавлення волі. Ф. засуджено за те, що він із застосуванням фізичного насильства, з використанням безпорадного стану потерпілої, групою осіб за участю П., 1992 р.н., котрий на момент вчинення злочину не досяг віку, з якого настає кримінальна відповідальність, зґвалтував потерпілу Б., а також втягнув неповнолітнього П. у злочинну діяльність.

Але ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 січня 2006 р. вирок щодо Ф. змінено: його дії перекваліфіковано з ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 ст. 152 КК і призначено покарання у виді трьох років позбавлення волі. Апеляційний суд обґрунтував перекваліфікацію дій Ф. тією обставиною, що співучасник зґвалтування П. на момент вчинення злочину не був суб’єктом зґвалтування, а тому, на думку апеляційного суду, в діях Ф. відсутня кваліфікуюча ознака вчинення зґвалтування групою осіб.

Апеляційний суд помилково перекваліфікував дії Ф. із ч. 3 ст. 152 КК на ч. 1 цієї статті, тобто визнав їх як більш м’який злочин. Відповідно до п. 14 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 4 дії учасника групового зґвалтування підлягають кваліфікації за ч. 3 ст. 152 КК і в тому разі, коли інші учасники злочину через недосягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або з інших передбачених законом підстав не були притягнуті до кримінальної відповідальності.

Якщо винні особи діяли узгоджено щодо кількох потерпілих, хоча кожен з них мав на меті і зґвалтував одну потерпілу, дії кожного підлягають кваліфікації як зґвалтування, вчинене групою осіб.

При застосуванні закону про кримінальну відповідальність за зґвалтування неповнолітньої або малолітньої особи, судам слід мати на увазі, що кваліфікація цих злочинів за ч. 3 або ч. 4 ст. 152 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою особою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачати. При цьому суд повинен ураховувати показання не тільки підсудного, а й потерпілої особи, ретельно перевіряти їх відповідність усім конкретним обставинам справи. При вирішенні цього питання має враховуватися вся сукупність обставин справи, зокрема зовнішні фізичні дані потерпілої особи, її поведінка, знайомство з нею винного, володіння останнім відповідною інформацією. Неповнолітній або малолітній вік потерпілої особи не може бути підставою для кваліфікації зґвалтування за ч. 3 чи ч. 4 цієї статті, якщо буде доведено, що винний помилявся щодо фактичного віку потерпілої.

Наприклад, Вільнянський районний суд Запорізької області визнав винним неповнолітнього Б. за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 152 КК і на підставі ст. 104 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Б. із застосуванням фізичного насильства намагався зґвалтувати неповнолітню Х., однак свій намір не довів до кінця, оскільки його дії було припинено сторонніми особами. Із матеріалів цієї справи вбачається, що ні під час досудового слідства, ні в суді не було доведено, що ґвалтівник на момент вчинення злочину був обізнаний про неповнолітній вік потерпілої. Враховуючи, що цей злочин Б. вчинив у нічний час, раніше не був знайомий з потерпілою, якій тоді було більше 17 років і яка відповідно до показань свідків була фізично розвинутою та виглядала старшою від свого віку, він міг вірогідно помилятися щодо її фактичного віку. Однак суд ці обставини залишив поза увагою. В апеляційному порядку справа не розглядалася.

З моменту прийняття у 2001 р. КК у тексті ч. 3 ст. 153 цього Кодексу містилася неточність, згідно з якою можна було розуміти, що відповідальність за цією частиною статті настає лише у разі вчинення насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої чи малолітнього за умови, якщо воно спричинило особливо тяжкі наслідки. Законом від 21 грудня 2004 р. № 2276-IV «Про внесення зміни до статті 153 Кримінального кодексу України» цю неточність було виправлено. У новій редакції ч. 3 ст. 153 КК насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом має дві кваліфікуючі ознаки: вчинене щодо малолітньої або малолітнього, або якщо воно спричинило тяжкі наслідки. Але деякі суди й до цього часу використовують стару редакцію ч. 3 ст. 153 КК і допускають помилки при кваліфікації вказаних дій.

Наприклад, Генічеський районний суд Херсонської області вироком від 30 травня 2005 р. засудив Т. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Із матеріалів цієї справи видно, що Т. із застосуванням фізичного насильства та з використанням безпорадного стану потерпілої намагався зґвалтувати малолітню М., 1999 р.н., яка через свій вік не могла усвідомлювати характер вчинюваних із нею дій та чинити йому опір. Цей злочин Т. не зміг довести до кінця з причини анатомічного розвитку малолітньої потерпілої, проте задовольнив з нею свою статеву пристрасть неприродним способом. Суд помилково кваліфікував дії засудженого Т. за ч. 2, а не ч. 3 ст. 153 КК, пославшись при цьому на те, що внаслідок вчинення вказаних дій малолітній потерпілій не було заподіяно особливо тяжких наслідків.

У разі зґвалтування малолітньої особи, яка не досягла статевої зрілості, такі дії утворюють склад злочину, передбаченого ч. 4 ст. 152 КК, і не потребують додаткової кваліфікації за ст. 155 КК.

Проте Красилівський районний суд Хмельницької області вироком від 7 червня 2005 р. визнав Ч. винним за ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 155 КК і призначив йому покарання у виді 10 років позбавлення волі. Судом було встановлено, що Ч. протягом тривалого часу із застосуванням фізичного насильства та погроз його застосування вступав у статеві зносини зі своєю малолітньою дочкою, якій на момент вчинення насильницьких дій виповнилося лише 11 років. Дії засудженого суд кваліфікував за сукупністю злочинів: зґвалтування малолітньої ооби за ч. 4 ст. 152 КК та статеві зносини, вчинені батьком з особою, яка не досягла статевої зрілості, за ч. 2 ст. 155 КК.

У цьому випадку додаткова кваліфікація за ч. 2 ст. 155 КК є зайвою, оскільки відповідальність за зґвалтування малолітньої особи повністю охоплюється диспозицією ч. 4 ст. 152 КК, а ст. 155 КК передбачено відповідальність за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, при цьому такі статеві зносини з боку потерпілої мають добровільний характер.

Особливо тяжкими наслідками, про які йдеться у ч. 4 ст. 152 та ч. 3 ст. 153 КК, можуть бути визнані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органу чи його функцій, душевна хвороба або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування. Відповідальність за спричинення особливо тяжких наслідків настає як тоді, коли винний передбачав їх можливість, так і коли він міг і повинен був їх передбачити.

При цьому не можуть вважатися такими, що спричинили особливо тяжкі наслідки, зґвалтування або насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом чи замах на ці злочини, поєднані із заподіянням потерпілій особі тілесного ушкодження, визнаного тяжким лише за ознакою небезпечності для життя на момент його заподіяння. Такі дії підлягають кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 152 або 153 і 121 КК.

Наприклад, Кагарлицький районний суд Київської області вироком від 15 березня 2005 р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 121, ч. 2 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді дев’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи видно, що П. з метою зґвалтування потерпілої Ч. для подолання її опору здавлював їй шию руками, внаслідок чого вона знепритомніла. Подолавши таким чином опір потерпілої, П. зґвалтував її. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілій було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. За таких обставин суд правильно дійшов висновку про наявність у діях П. ознак злочинів, передбачених статтями 121 та 152 КК.

Також не може бути визнано особливо тяжкими наслідками свідоме поставлення потерпілої особи в загрозу зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою або сифілісом, якщо захворювання не настало. Вказані дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів.

Так, Тернопільський міськрайонний суд вироком від 18 серпня 2005 р. засудив Т. за ч. 1 ст. 130 і ч. 1 ст. 152 КК та призначив йому покарання у виді чотирьох років позбавлення волі. Т., достовірно знаючи, що він є носієм вірусу імунодефіциту, із застосуванням фізичного насильства вступив у статеві зносини із потерпілою М. Ураховуючи, що в результаті вказаних дій захворювання потерпілої М. не настало, суд правильно кваліфікував дії Т. за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 і ч. 1 ст. 130 КК як зґвалтування та свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини.

Пленум Верховного Суду України у п. 14 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» роз’яснив, що умисне вбивство, якщо воно було поєднане зі зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після нього, тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК. Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК. У випадках, коли особу було умисно вбито через певний час після її зґвалтування чи насильницького задоволення з нею статевої пристрасті неприродним способом з метою їх приховання, дії винного кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами ст. 152 або ст. 153 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК.

Апеляційний суд Миколаївської області вироком від 30 липня 2005 р. визнав винним за ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153, пунктами 9, 10 ч. 2 ст. 115 КК С. і призначив йому покарання у виді 15 років позбавлення волі. С. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував Н. та задовольнив з нею статеву пристрасть неприродним способом. Під час вчинення вказаних дій С. задушив потерпілу. Верховний Суд України ухвалою від 6 жовтня 2005 р. зазначений вирок апеляційного суду змінив: виключив із нього засудження С. за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК (вбивство з метою приховати інші злочини), оскільки засуджений позбавив життя потерпілу під час вчинення щодо неї статевих злочинів. Дії засудженого С. у цій частині повністю охоплюються п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Зґвалтуванням є вчинення статевого акту між особами різної статі природним способом усупереч бажанню або поза бажанням однієї з них, шляхом застосування до неї фізичного насильства, погрози застосування такого насильства або з використанням її безпорадного стану 5.

При відмежуванні зґвалтування від інших статевих злочинів треба мати на увазі, що насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом виключає природний статевий акт і вміщує у собі акти мужолозтва, лесбійства, а також інші прояви неприродного збудження і реалізації статевої пристрасті чоловіка або жінки неприродним способом, які супроводжувалися фізичним насильством, погрозою його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Проте в деяких випадках, коли мало місце зґвалтування, поєднане із насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, суди такі дії помилково розглядали як продовжуваний злочин.

Так, Бериславський районний суд Херсонської області вироком від 3 жовтня 2005 р. засудив У. за ч. 1 ст. 153 КК до трьох років позбавлення волі. Із матеріалів цієї справи вбачається, що У. із застосуванням фізичного насильства та погрози його застосування вчинив природний статевий акт із потерпілою В., після чого задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприродним способом. За таких обставин суд кваліфікував дії У. лише як насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом за ч. 1 ст. 153 КК, хоча в його діях був також наявний склад злочину, передбачений ст. 152 КК (зґвалтування).

Статтею 155 КК передбачено відповідальність за добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості. Потерпілою може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості.

Відповідно до підпунктів 2.1.2, 2.13.2 «Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи» (затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 р. № 6; зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 26 липня 1995 р. за № 248/784; далі — Правила проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів), станом статевої зрілості у жінок слід розуміти закінчення формування організму, коли статеве життя, запліднення, вагітність, пологи та годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров’я; статева зрілість в осіб чоловічої статі характеризується станом загального фізичного розвитку та формуванням статевих залоз, за якого статеве життя є фізіологічно нормальною функцією, не викликає розладу здоров’я і не завдає шкоди подальшому розвитку організму. Встановлення статевої зрілості проводиться щодо осіб як жіночої, так і чоловічої статі віком з 14 до 18 років. Досягнення статевої зрілості встановлюється судово-медичною експертизою відповідно до Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів.

Обов’язковість проведення такої експертизи зумовлена п. 4 ст. 76 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК). Кримінальна відповідальність за ст. 155 КК виключається у разі, коли судово-медичною експертизою буде встановлено, що потерпіла неповнолітня особа досягла статевої зрілості.

Добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, утворюють склад злочину в разі, коли суб’єкт знав або припускав, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, а так само тоді, коли міг і повинен був це передбачити. Така оцінка статевого статусу потерпіло особи має ґрунтуватися на об’єктивних обставинах: її зовнішній вигляд, знання про її вік, медичні показники тощо.

Так, Корольовський районний суд м. Житомира вироком від 19 травня 2005 р. визнав винним Ю. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Ю., достовірно знаючи, що потерпілій С. ще не виповнилося 13 років, тобто вона є малолітньою особою й тому не досягла статевої зрілості, за погодженням з останньою декілька разів вступав із нею в статеві зносини природним способом.

Якщо потерпіла особа за своїм розвитком або через свій малолітній вік не розуміла характеру та наслідків вчинюваних з нею дій, злочин підлягає кваліфікації як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Висновок про саме такий стан потерпілої особи має ґрунтуватися на даних судово-психологічної експертизи 6.

Засуджуючи осіб за вчинення статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155 КК), суди не в усіх випадках досліджували здатність потерпілих з урахуванням їх малолітнього віку усвідомлювати характер вчинюваних із ними дій. Відсутність у потерпілої особи можливості правильно розуміти ступінь і характер вчинюваних із нею сексуальних дій або керувати своїми вчинками свідчить про використання її безпорадного стану, що є предметом злочину, передбаченого ст. 152 або ст. 153 КК.

Так, Сокальський районний суд Львівської області вироком від 22 червня 2005 р. визнав винним К. за ч. 1 ст. 155 КК та із застосуванням ст. 75 КК звільнив його від відбування покарання з випробуванням. К. за взаємною згодою неодноразово вступав у статеві зносини із малолітньою С. Із матеріалів цієї справи видно, що судом не вирішувалося питання, чи здатна була потерпіла за своїм віком розуміти характер вчинюваних із нею за її згодою дій та їх наслідки, оскільки їй виповнилося лише 12 років.

Статтею 156 КК передбачено відповідальність за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він спричиняє шкоду нормальному моральному та фізичному становленню неповнолітніх, формує аморальні погляди у дитини 7.

Потерпілими від зазначеного злочину можуть бути особи як чоловічої, так і жіночої статі, яким не виповнилося 16 років. Для відповідальності за цей злочин не має значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості.

Розпусні дії мають сексуальний характер і можуть набувати вигляду фізичних дій або інтелектуального розбещення. Такі дії спрямовані на задоволення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту.

До фізичних розпусних дій належать оголення статевих органів, винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схилення або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин у присутності дитини, акту анонізму тощо. Інтелектуальними розпусними діями можуть бути випадки ознайомлення дитини із порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з потерпілою особою на сексуальні теми тощо. Використання в ході вчинення розпусних дій порнографічних предметів тягне кваліфікацію за сукупністю злочинів — за ст. 156 і ст. 301 КК. Розпусні дії можуть бути спрямовані на задоволення винним таким чином статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту.

Згода потерпілих на вчинення щодо них розпусних дій на кримінально-правову оцінку дій винного не впливає. Розпусні дії щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, можуть відбуватись як за її згодою, так і з застосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення певних дій сексуального характеру.

Наприклад, Чугуївський міський суд Харківської області вироком від 26 жовтня 2005 р. визнав винним Г. за ч. 2 ст. 156 КК та призначив йому покарання у виді трьох років позбавлення волі. Г., перебуваючи у нетверезому стані, зайшов у квартиру, в якій перебувала одна малолітня А., і, знаючи про її малолітній вік, з метою вчинення розпусних дій із застосуванням фізичної сили завів потерпілу в одну з кімнат, повалив її на диван та, утримуючи силою, зняв з неї одяг і вчинив непристойні доторкання руками до статевих органів потерпілої. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілій при вчиненні з нею розпусних дій тілесних ушкоджень не було спричинено.

Заподіяння потерпілій особі шкоди здоров’ю шляхом спричинення тілесних ушкоджень не охоплюється диспозицією закону про відповідальність за вчинення розпусних дій. Тому, якщо розпусним діям передували або вони супроводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкодженнями або погрозами вбивством, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 156 і статтями 126, 125, 121, 122 чи 129 КК 8.

Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом або в процесі замаху на зазначені злочини, повністю охоплюються відповідними частинами статей 152, 153 КК, оскільки в подібних випадках розбещення неповнолітніх із урахуванням спрямованості умислу винного розглядається лише як етап у вчиненні інших статевих злочинів. Однак суди допускали помилки при кваліфікації вказаних дій.

Наприклад, Тростянецький районний суд Сумської області вироком від 25 жовтня 2005 р. засудив Д. за ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 153, ч. 2 ст. 156 КК та призначив йому покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді п’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи видно, що Д. заманив до підвального приміщення жилого будинку малолітню Б., 2000 р.н., де, скориставшись її безпорадним станом, оскільки вона через свій малолітній вік не могла усвідомлювати характеру вчинюваних із нею дій та чинити йому опір, намагався задовольнити з останньою статеву пристрасть неприродним способом. Однак Д. не довів злочин до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки його дії були припинені мешканцями цього будинку. Суд правильно кваліфікував дії Д. як замах на задоволення статевої пристрасті неприродним способом з використанням безпорадного стану потерпілої, вчинений щодо малолітньої особи. Але кваліфікація за ч. 2 ст. 156 КК є зайвою.

Відповідно до статей 20, 253 КПК розгляд кримінальних справ про зґвалтування та інші статеві злочини допускається в закритому судовому засіданні за мотивованою постановою судді чи ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі. При цьому судом може бути прийнято рішення про закритий розгляд справи як у повному обсязі, так і частково (наприклад, при проведенні судового слідства). З урахуванням вимог статей 20 і 307 КПК суд під час розгляду справ цієї категорії повинен вживати необхідних заходів для того, щоб особи молодше 16 років, крім підсудних, не перебували у залі судового засідання. Головуючим у судових засіданнях потрібно стежити за змістом і формою запитань, що ставляться підсудним, потерпілим і свідкам, а також за виступами учасників розгляду справи в судових дебатах із тим, щоб не принижувалася честь і гідність цих осіб.

Але суди в багатьох випадках, прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, не вирішували при цьому питання про розгляд справи цієї категорії у відкритому чи закритому судовому засіданні. Справи у таких випадках слухалися судами в режимі відкритого судового засідання. У деяких справах в протоколі зазначено, що справа слухається у відкритому судовому засідання, а у вироку — в закритому, чи навпаки.

Наприклад, справу за обвинуваченням Ш. за ч. 3 ст. 152 КК Луцьким міськрайонним судом Волинської області було вирішено за клопотанням потерпілої слухати у закритому судовому засіданні, хоча у вироку вказано, що справа слухалась у відкритому судовому засіданні.

З метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, суди мають чітко вирішувати на стадії попереднього розгляду питання щодо слухання справ про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи у закритому судовому засіданні.

Крім того, деякі суди направляли копії вироків у справах про зґвалтування для обговорення за місцем проживання, роботи, навчання засуджених або потерпілих осіб.

Так, Дунаєвецький районний суд Хмельницької області вироком від 26 квітня 2005 р. визнав винним неповнолітнього Л. за ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 152 КК та звільнив його від відбування покарання з випробуванням. Л. із застосуванням фізичного насильства намагався вступити в статеві зносини із малолітньою Д., однак не зміг цього зробити з причин, які не залежали від його волі, а саме через анатомічний розвиток малолітньої потерпілої. Для обговорення поведінки Л. суд направив копію вироку до Сокільнянської загальноосвітньої школи, де навчалися Л. та малолітня потерпіла.

Відшкодування шкоди

При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди за позовами потерпілих осіб суди мають керуватися відповідними положеннями Цивільного кодексу України та роз’ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. № 5).

Питання про розмір відшкодування моральної шкоди у справах про статеві злочини суди вирішували, в основному, залежно від характеру та тривалості страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала потерпіла особа, та з урахуванням інших обставин. Зокрема, суди враховували стан здоров’я потерпілої особи, необхідність лікування, вимушені зміни в її життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану тощо. Однак у деяких вироках суди не обґрунтовували визначення розміру моральної шкоди для відшкодування.

Наприклад, Олександрійський районний суд Кіровоградської області визнав винними Ю.О. за ч. 3 ст. 152 КК і Ю.П. — за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК, призначивши їм відповідне покарання. У справі потерпілою М. було заявлено цивільний позов про стягнення на її користь 10 тис. грн моральної шкоди. Суд задовольнив цивільний позов лише частково — на суму 1 тис. грн, пославшись на великий розмір заявленого цивільного позову. Апеляційний суд Кіровоградської області вирок районного суду залишив без зміни.

Ухвалою від 7 лютого 2006 р. Верховний Суд України скасував цей вирок, оскільки висновки районного суду про часткове задоволення у сумі лише 1 тис. грн заявленого потерпілою позову, разом із твердженням про великий розмір її відшкодування, є необґрунтованими і не містять мотивів визначення заподіяними злочинами моральної шкоди з посиланням на сукупність негативних наслідків. Оскільки суд призначив покарання засудженим усупереч вимогам ст. 65 КК, а також невірно вирішив цивільний позов, судові рішення щодо Ю.О. та Ю.П. скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред’явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Однак не в усіх випадках суди враховували зазначені положення закону.

Так, Красноперекопський міськрайонний суд АР Крим визнав винним Д. за ч. 1 ст. 154 КК та призначив йому покарання у виді шести місяців арешту і постановив стягнути з нього моральну шкоду на користь потерпілих К., М.В., М.Л., Ш. — по 1 тис. грн кожній.

Але ухвалою Верховного Суду України від 30 червня 2005 р. вказаний вирок у частині вирішення цивільного позову було скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки суд порушив вимоги ст. 28 КПК. Як вбачається з матеріалів справи, потерпілі заявили цивільний позов після дослідження доказів судом першої інстанції, що унеможливило доказування підстав і розміру цивільного позову.

Призначення покарання

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання за вчинення статевих злочинів суд повинен урахувати ступінь тяжкості цього злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення, а також для запобігання вчиненню нею нових злочинів.

Згідно зі статистичними даними у 2005 р. за вчинення зґвалтування (ст. 152 КК) суди призначили покарання у виді позбавлення волі 524 особам, або 79,9 % від засуджених за цей вид злочину. Більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, із застосуванням ст. 69 КК за вчинення зґвалтування було призначено 141 особі, або 21,5 %. Від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК звільнено 107 осіб, або 16,3 % від числа засуджених за цей вид злочину.

Призначаючи більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та звільняючи засуджених від відбування покарання з випробуванням, суди враховували їх неповнолітній вік, щире каяття, сприяння розкриттю злочину, неправильну поведінку потерпілих осіб, відсутність тяжких наслідків та добровільне відшкодування завданої шкоди. При призначенні винним особам виду та розміру покарання суди враховували також думку потерпілих.

Із вивчених справ цієї категорії вбачається, що в разі зґвалтування декількох потерпілих, рецидиву зґвалтування, вбивства потерпілої особи суди призначали винним особам покарання, наближене до максимальної межі.

Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, лише за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Однак мали місце випадки, коли суди призначали більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за вчинення статевих злочинів за наявності лише однієї пом’якшуючої обставини.

Так, Прилуцький районний суд Чернігівської області вироком від 23 березня 2005 р. визнав винним П. за ч. 1 ст. 15, ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді чотирьох років позбавлення волі. П. намагався зґвалтувати свою прийомну чотирирічну дочку, однак довести свій намір до кінця не зміг із незалежних від його волі причин, після чого він задовольнив з останньою свою статеву пристрасть неприродним способом. При призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, суд у вироку послався на пом’якшуючу обставину — вчинення злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставин — та врахував позитивну характеристику підсудного. Але суд при визначенні П. виду покарання не звернув уваги на те, що підсудний не визнав себе винним у вчиненому злочині й намагався ввести суд в оману. Апеляційний суд Чернігівської області цей вирок у частині призначення покарання скасував та вироком від 1 червня 2005 р. призначив покарання П. у виді восьми років позбавлення волі.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» у кожному випадку застосування ст. 69 КК суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання.

Черкаський районний суд вироком від 4 березня 2005 р. визнав винним С. у зґвалтуванні за ч. 1 ст. 152 КК. У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що підстав для застосування статей 69, 75 КК немає, проте з невідомих причин призначив С. покарання у виді одного року позбавлення волі, хоча санкцією ч. 1 ст. 152 КК передбачено покарання у виді позбавлення волі строком від трьох до п’яти років.

Серед обставин, які пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зґвалтування, суди у деяких справах враховували поведінку потерпілої особи, що сприяла вчиненню злочину. Але не завжди у вироках було зазначено, які ж саме дії потерпілої у конкретній ситуації були неправильними.

Наприклад, Антрацитівський міськрайонний суд Луганської області вироком від 4 листопада 2005 р. визнав винним М. за ч. 4 ст. 152, ч. 1 ст. 185 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив йому покарання у виді п’яти років позбавлення волі. Із матеріалів справи видно, що М. із застосуванням фізичного насильства зґвалтував К. і викрав її мобільний телефон та інші речі на загальну суму 1 тис. 953 грн. Згідно з висновком судово-медичної експертизи потерпілій було заподіяно тілесні ушкодження середньої тяжкості, а також непоправно знівечене обличчя, що становить особливо тяжкі наслідки. Призначаючи М. більш м’яке покарання, ніж передбачено ч. 4 ст. 152 КК із застосуванням ст. 69 КК, суд урахував його щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину та добровільне відшкодування завданого збитку. Крім того, суд також визнав обставиною, яка пом’якшує покарання засудженому, поведінку потерпілої, що сприяла вчиненню щодо неї злочину. Однак у вироку не вказано, яку саме поведінку потерпілої суд вважає неправильною.

Інший приклад. Житомирський районний суд вироком від 24 жовтня 2005 р. засудив Д. за ч. 4 ст. 152, ч. 3 ст. 153 КК із застосуванням ст. 69 КК до семи років позбавлення волі. Призначаючи засудженому більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, суд урахував при цьому негативну характеристику потерпілої, а саме її неналежне ставлення до занять у школі, що ніяк не могло пом’якшити покарання засудженому та істотно знизити ступінь тяжкості вчинених проти неї статевих злочинів.

Інколи суди неповною мірою враховували ступінь тяжкості вчинених злочинів зазначеної категорії справ і необґрунтовано звільняли винних осіб від відбування покарання з випробуванням.

Так, Деснянський районний суд м. Києва визнав винними П. і Ч. за ч. 3 ст. 152, ч. 2 ст. 153 КК та із застосуванням ст. 69 КК призначив їм покарання у виді п’яти років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звільнив їх від відбування покарання. Засуджені особи визнані винними в тому, що, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, із застосуванням фізичного насильства завели в будинок неповнолітню А., де групою осіб протягом декількох годин її ґвалтували та задовольняли з нею статеву пристрасть неприродним способом. Крім того, вони не віддали потерпілій одяг, і вона вимушена була вночі роздягненою повертатися додому.

Призначаючи П. і Ч. більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, та звільняючи їх від відбування покарання з випробуванням, суд врахував їхні позитивні характеристики. Однак Апеляційний суд м. Києва 16 листопада 2005 р. зазначений вирок скасував і постановив новий, яким призначив П. та Ч. за вчинення вказаних злочинів покарання у виді семи років позбавлення волі. При цьому апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у вироку не вказав жодної із пом’якшуючих покарання обставин, які б свідчили про істотне зниження ступеня тяжкості вчинених винними злочинів. Ухвалою Верховного Суду України від 21 липня 2006 р. вирок апеляційного суду щодо засуджених П. та Ч. залишено без зміни.

Статеві злочини становлять підвищену суспільну небезпеку. Сподіваємося, що правильному розгляду судами справ цієї категорії має сприяти проведене узагальнення.