Судова практика ВСУ: злочини неповнолітніх

Cудова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність

Велике значення для профілактики злочинності серед неповнолітніх має процесуальна діяльність судів, що здійснюють провадження у кримінальних справах. Ефективні правові заходи, які суди застосовують щодо неповнолітніх, можуть реально сприяти попередженню вчинення ними нових злочинів та виправленню підлітків. Здійснюючи правосуддя, суди повинні забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод як підсудного неповнолітнього, так й інших учасників процесу.

Порядок провадження у справах про злочини неповнолітніх, як передбачено ст. 432 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), визначається загальними правилами КПК для провадження кримінальних справ і, крім того, додатковими нормами, викладеними у гл. 36 КПК «Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх». У зазначеній главі містяться норми, якими передбачено підвищення захищеності прав неповнолітніх у кримінальному судочинстві.

У багатьох країнах світу (США, Великобританії, Бельгії, Франції, Німеччині та ін.), на відміну від України, судочинство у справах про злочини неповнолітніх здійснюється спеціалізованими судами різних модифікацій 1. Діяльність таких судів для неповнолітніх оцінюється вченими-юристами досить високо.

Правосуддя щодо неповнолітніх має бути складовою процесу національного розвитку кожної країни. Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому суди повинні враховувати вимоги міжнародних правових актів, зокрема тих, які стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх. У міжнародно-правових актах наголошується на необхідності особливого захисту дітей та підлітків. Україною було підписано міжнародний договір від 29 листопада 1985 р., за яким вона взяла на себе зобов’язання виконувати Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»). У пр. 2.1 зазначених Правил підкреслюється необхідність неупередженого їх застосування.

В іншому важливому міжнародному документі — Конвенції про права дитини, прийнятій 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1989 р. і ратифікованій Верховною Радою України 27 лютого 1991 р. (далі — Конвенція), міститься гуманне положення щодо застосування до неповнолітнього міри запобіжного заходу. Відповідно до ст. 37 Конвенції «арешт, затримання чи тюремне ув’язнення дитини здійснюється згідно з законом та використовується лише як крайній захід і протягом якомога більш короткого відповідного періоду часу».

Основні напрями державної політики України стосовно дітей і заходи щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, суспільними інститутами були визначені в Національній програмі «Діти України» (затверджена Указом Президента від 18 січня 1996 р. № 63/96; далі — Національна програма). Серед її основних завдань — здійснення заходів щодо профілактики злочинності, наркоманії, алкоголізму і куріння серед дітей.

Виконання основних положень Національної програми у 1996—2000 рр. активізувало процеси практичного розв’язання проблем поліпшення становища дітей і виконання положень Конвенції, а також сприяло деякому поліпшенню стану профілактики підліткової злочинності. З метою вирішення нагальних питань щодо покращення становища дітей і захисту їхніх прав Указом Президента України від 24 січня 2001 р. № 42/2001 «Про додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 р.» передбачені відповідні заходи. Соціальна політика стосовно дітей у 2001—2005 рр. спрямована насамперед на зменшення впливу на них негативних явищ, які виникають під час реформування суспільства. Незважаючи на певні позитивні зрушення — зменшення кількості зареєстрованих злочинів, вчинених неповнолітніми, — рівень злочинності серед підлітків залишається високим. Так, у 2002 р. засуджено 3235, або 16,1 % від неповнолітніх, які раніше вчиняли злочини і притягалися до кримінальної відповідальності. Апеляційні суди областей відмічають негативну тенденцію до послаблення контролю з боку міліції та комісій у справах неповнолітніх за поведінкою засуджених, які були звільнені від відбування покарання з випробуванням. Ситуація зі злочинністю у дитячому середовищі вимагає удосконалення профілактичної роботи, пошуку ефективних форм взаємодії всіх заінтересованих організацій, діяльність яких спрямована на запобігання втягненню підлітків у протиправну діяльність.

Законом України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (зі змінами, внесеними згідно із законами від 11 грудня 1998 р., 8 липня 1999 р. і 3 квітня 2003 р.), виходячи з положень Конституції України та Конвенції визначено правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, що не досягли 18-річного віку. Цим же Законом (ст. 6) передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який діє згідно з Положенням, яке затверджується Верховним Судом України, Міністерством юстиції України, Міністерством освіти України. Але такий інститут поки що практично не діє.

Роз’яснення судам з питань застосування законодавства щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх надані Пленумом Верховного Суду України в постановах:

а) від 26 червня 1981 р. № 5 (зі змінами, внесеними постановами від 12 жовтня 1989 р. № 10, від 4 червня 1993 р. № 3, від 13 січня 1995 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — Постанова Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5);

б) від 23 грудня 1983 р. № 6 (зі змінами, внесеними постановами від 28 березня 1986 р. № 4, від 12 жовтня 1989 р. № 10, від 4 червня 1993 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про практику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність» (далі — постанова Пленуму Верховного Суду від 23 грудня 1983 р. № 6);

в) від 22 грудня 1995 р. № 21 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про практику застосування судами примусових заходів виховного характеру».

З часу прийняття зазначених постанов відбулися значні зміни в правовій сфері. 28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Держава гарантує утвердження й забезпечення прав і свобод людини. З 1 вересня 2001 р. набрав чинності новий Кримінальний кодекс України (далі — КК), значного оновлення зазнав КПК (законами від 21 червня 2001 р. № 2533-III та 12 липня 2001 р. № 2670-III до нього внесені істотні зміни і доповнення). Зміни у законодавстві щодо неповнолітніх та поява нових питань, які виникли в судовій практиці, стали підставою для проведення узагальнення судової практики у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність.

2. Стан злочинності серед неповнолітніх

Значні зміни відбуваються в злочинному середовищі серед неповнолітніх. Стан підліткової злочинності викликає занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів для її попередження, вжиття додаткових заходів з боку державних органів і громадськості, які б сприяли поступовому зменшенню злочинних проявів у середовищі неповнолітніх. Серед загальних заходів профілактики зазначених явищ важливе місце посідає процесуальна діяльність органів розслідування, прокуратури і суду, що здійснюють провадження у кримінальних справах про злочини неповнолітніх. У цій роботі необхідно значно підвищити якість розслідування і судового розгляду зазначеної категорії кримінальних справ.

Рівень криміналізації у підлітковому середовищі залишається високим (див. табл. 1). Кожний 12-й злочин із числа розслідуваних вчинено неповнолітніми. У минулому році неповнолітніми або за їх участю було вчинено 32 335 злочинів, що на 10,7 % менше, ніж у попередньому. Порівняно з 1993 р., тобто за 10 років, кількість засуджених неповнолітніх збільшилася на третину (+37,8 %). У структурі злочинності серед неповнолітніх крадіжок стало менше, натомість збільшилася кількість тяжких та особливо тяжких злочинів.

В Україні кількість неповнолітніх віком від 14 до 18 років становить 3 029 636 осіб. У 2002 р. органами досудового слідства закінчено провадження у 15 034 справах щодо неповнолітніх, що на 8,6 % менше, ніж у попередньому році. У 2002 р. судами засуджено 20 104 особи, які вчинили злочини у неповнолітньому віці, що на 1,8 % більше, ніж у попередньому році. Коефіцієнт судимості неповнолітніх — 66 осіб на 10 тис. населення у віці від 14 до 18 років. Високий рівень злочинності неповнолітніх свідчить про неналежну організацію профілактичної роботи серед цієї категорії осіб.

За вчинення злочинів до кримінальної відповідальності притягнуто 26 611 неповнолітніх. Різниця між кількістю осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, і тих, які були засуджені, пояснюється в основному тим, що стосовно 4228 неповнолітніх справи було закрито судом із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру.

Визначальною особливістю останніх років є зміна структури злочинності неповнолітніх у бік корисливих та насильницьких діянь. Серед них найбільш поширеними залишаються крадіжки, потім — грабежі. У 2002 р. відмічено зростання кількості проявів цього виду злочину на 3,2 %. У структурі підліткової злочинності понад дві третини становлять тяжкі та особливо тяжкі злочини. Неповнолітніми у 2002 р. вчинено 213 умисних вбивств, завдано 294 умисних тяжких тілесних ушкодження, вчинено 109 згвалтувань, 784 розбійних напади, 2383 грабежі та 529 проявів незаконного заволодіння автомобілями. У злочинному середовищі серед неповнолітніх спостерігається високий рівень організованості. Дві третини підлітків щорічно вчиняють злочини у складі групи. За участю дорослих вчинила злочини третина (6489) засуджених неповнолітніх. За втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність до кримінальної відповідальності минулого року було притягнуто 2646 осіб.

Як свідчить судова практика, більшість засуджених підлітків вчинили злочини вперше. Але залишається значною кількість неповнолітніх (16,1 %), які до засудження раніше вже вчиняли злочини і притягалися до кримінальної відповідальності.

Понад 40 % засуджених неповнолітніх на момент вчинення злочинів перебували поза контролем з боку суспільства, оскільки ніде не навчались і не працювали. У 2002 р. їх кількість зросла на 4,2 %. Непоодинокі випадки, коли тільки в судовому засіданні з’ясовується, що 14-річна дитина не ходить до школи і не вміє ні читати, ні писати. Неефективною є профілактична робота з так званими важкими дітьми. У 2002 р. було засуджено за вчинення злочинів 1910 неповнолітніх, які перебували на обліку в міліції у справах неповнолітніх. Однією з причин вчинення злочинів є п’янство неповнолітніх. У стані алкогольного сп’яніння вчинив злочин кожен шостий засуджений підліток. Їх кількість збільшилася минулого року на 11,5 %. Підліткова злочинність молодшає. Кожний третій підліток вчинив злочин у віці 14—15 років. У зв’язку з цим набирає гостроти проблема вчинення злочинів дітьми у віці від 11 до 14 років.

За 11 останніх років відмічено стійку тенденцію до зростання кількості неповнолітніх, які на момент вчинення злочинів виховувалися у неповних сім’ях. Так, у 1992 р. було 38 % засуджених неповнолітніх, які виховувались у неповній сім’ї; в 2001 р. — 43,5 %, а у 2002 р. — 45,3 %. Постійно збільшується кількість засуджених неповнолітніх, які виховувались поза сім’єю, в інтернаті, дитячому будинку. У 2002 р. їх кількість збільшилася на 3,6 % і становить 1233 особи. Таких дітей нерідко використовують злочинні угруповання для вчинення протиправних дій.

Із матеріалів кримінальних справ випливає, що вікові особливості неповнолітніх значно впливають на мотивацію їхніх вчинків. Такими особливостями є: недостатній життєвий досвід; схильність до наслідування; вплив на них оточуючих, особливо дорослих осіб; бажання показати себе самостійним і намагання звільнитися ід контролю та опіки з боку батьків, вихователів; специфічне трактування таких понять, як сміливість, чесність, дружба; неправильна оцінка конкретних життєвих ситуацій; недостатній розвиток, а інколи і повна відсутність критичного ставлення до своїх вчинків, вчинків інших. Ці особливості підлітків потрібно враховувати слідчим і суддям, на яких покладено обов’язок здійснювати провадження справ про злочини неповнолітніх.

Значною мірою сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми такі обставини, як безконтрольність з боку батьків, відсутність профілактичних заходів у роботі з «важкими» підлітками, їх незайнятість, вживання спиртних напоїв та наркотичних засобів, проблеми в сім’ях, безробіття батьків і відсутність у них коштів на утримання дітей.

Недосконалість державної системи соціального захисту також істотно впливає на стан злочинності серед неповнолітніх. Протягом 10 останніх років розмір заробітної плати залишається за межею прожиткового мінімуму. У 2002 р. розмір мінімальної заробітної плати (165 грн.) вдвічі менший за прожитковий мінімум (342 грн.). Як наслідок, відбувається збіднення окремо взятої сім’ї і дітей, які в ній виховуються.

Тривалий час у державі не існувало закону про орган, на який було б покладено обов’язок визначати державні соціальні стандарти, вносити зміни щодо їх розмірів. Не були визначені і забезпечені чіткі механізми введення їх у дію, а головне — не було належного фінансового забезпечення. Статтею 6 Закону від 5 жовтня 2000 р. № 2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» прожитковий мінімум визнано базовим державним соціальним стандартом, на основі якого мають визначатися мінімальна заробітна плата, пенсія та інші соціальні гарантії. Статтею 46 Конституції гарантовано, що соціальні виплати, які є основним джерелом існування, мають бути не нижче від прожиткового мінімуму. Невиконання конституційно закріплених соціальних гарантій призводить до зубожіння частини громадян, у яких виховуються неповнолітні.

Узагальнення засвідчило, що суди в основному забезпечують правильне застосування законодавства у справах про злочини неповнолітніх. Разом з тим є випадки, коли суди неналежно виконують вимоги процесуального закону, що визначають умови і порядок розгляду справ про злочини неповнолітніх, припускаються помилок при застосуванні закону про кримінальну відповідальність неповнолітніх та істотно порушують вимоги кримінально-процесуального закону. Деякі судді намагаються розглядати справи щодо неповнолітніх у спрощеному порядку без додержання процесуальної процедури. Не в усіх справах належно з’ясовуються причини й умови, що сприяли вчиненню злочинів, а постановлені щодо них окремі ухвали (постанови) не завжди виконуються. За матеріалами апеляційних судів та Верховного Суду України, з використанням даних судової статистики було проаналізовано судову практику щодо розгляду справ про злочини неповнолітніх.


3. Причини скасування та зміни вироків

Згідно зі статистичними даними, кількість помилок та порушень закону, яких припускаються місцеві суди при розгляді справ про злочини неповнолітніх, не зменшується. У 2002 р. в апеляційному і касаційному порядку було скасовано 200 вироків щодо неповнолітніх, що на 10,5 % більше, ніж у попередньому році. Найбільше скасовано таких вироків в областях: Донецькій — 28, Луганській — 16, Дніпропетровській — 13, Одеській — 13, Київській — 10. У зв’язку з неправильною кваліфікацією або суворістю призначеного покарання змінено вироки щодо 316 неповнолітніх, або на 18,8 % більше, ніж у 2001 р.

Основними причинами скасування та зміни вироків були порушення права неповнолітніх на захист, а також призначення підсудним занадто м’якого або суворого покарання, порушення норм КК при призначенні покарання, однобічність або неповнота досудового чи судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону тощо.

Так, ухвалою Апеляційного суду Черкаської області скасовано вирок Уманського міського суду від 7 лютого 2002 р., згідно з яким засуджено неповнолітніх М. та Б. за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р., оскільки висновки суду про те, що ці неповнолітні заподіяли потерпілому умисне тяжке тілесне ушкодження, суперечили мотивувальній частині вироку, де зазначалося, що засуджені вчинили злочин у стані сильного ушевного хвилювання, викликаного неправомірними діями потерпілого.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував вирок Євпаторійського міського суду стосовно неповнолітнього О., якого було засуджено за ч. 2 ст. 143 КК 1960 р. (шахрайство), оскільки він не є суб’єктом цього злочину, тому що на момент його вчинення О. ще не виповнилося 16 років.

Апеляційний суд Сумської області скасував вирок Білопільського районного суду від 5 квітня 2002 р., згідно з яким було засуджено неповнолітнього В. за ч. 3

ст. 185 КК. При цьому суддя, порушуючи вимоги ст. 320 КПК, не виходив до нарадчої кімнати для постановлення вироку і усно оголосив засудженим покарання без складення вироку.

У зв’язку із внесеними у ст. 318 КПК змінами від 21 червня 2001 р. суди почали припускатися багатьох помилок щодо порядку судових дебатів. Так, за новою редакцією ст. 318 КПК у дебатах виступають крім прокурора та захисника (а за його відсутності — сам підсудний), як було передбачено у старій редакції цієї статті, також потерпілий і його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їхні представники та підсудний. Але деякі суди порушують порядок судових дебатів і не надають слова для промови підсудному та потерпілому. Апеляційні суди, переглядаючи вироки, розцінюють зазначене порушення вимог ст. 318 КПК як істотне і на підставі п. 13 ч. 2 ст. 370 КПК скасовують вироки.

Так, ухвалою Апеляційного суду Житомирської області скасовано вирок Черняхівського районного суду щодо неповнолітніх Г. та інших, адже на порушення вимог ст. 318 КПК потерпілому і підсудним не було надано можливості виступити в судових дебатах. Більшість вироків було скасовано Апеляційним судом Донецької області в I півріччі 2002 р. у зв’язку з тим, що суд позбавив підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів права виступати в судових дебатах.

Апеляційним судом Запорізької області 16 січня 2002 р. змінено вирок Токмацького районного суду щодо засудженого Ю., 1984 року народження. Суд призначив Ю. покарання за ч. 1 ст. 296 КК — 6 місяців виправних робіт, хоча санкція цього закону такого виду покарання не передбачає. Апеляційний суд замість виправних робіт призначив Ю. штраф.


4. Обставини, що підлягають доказуванню у справах про злочини неповнолітніх

Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі, визначаються статтями 64 і 23 КПК і є загальними для всіх справ, у тому числі й у справах про злочини неповнолітніх. Однією з особливостей провадження у зазначених справах є розширення меж предмета доказування. Тому крім обставин, встановлення яких є обов’язковим під час провадження кожної кримінальної справи, у справах про злочини неповнолітніх згідно зі ст. 433 КПК необхідно також з’ясувати: вік неповнолітнього; стан його здоров’я та загального розвитку; характеристику особи, умови життя і виховання неповнолітнього; обставини, що негативно впливали на його виховання; наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність. Невстановлення зазначених обставин свідчить про істотну неповноту провадження у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 зазначено, що в разі, коли не встановлені обставини, передбачені ст. 433 КПК, і неможливо усунути таку неповноту досудового слідства в судовому засіданні, суд повинен повернути справу на додаткове розслідування.

На судову практику позитивно вплинули зміни, внесені до ст. 246 КПК Законом від 21 червня 2001 р., про обмеження підстав для повернення справ на додаткове розслідування зі стадії її попереднього розгляду. Наведений у ст. 246 КПК перелік таких підстав є вичерпним. Тому суд із цієї стадії не може повернути справу на додаткове розслідування, наприклад, з мотивів неповноти дізнання чи досудового слідства, у зв’язку з тим, що обвинувачений після передачі справи до суду зник і місце його перебування невідоме, тощо.

У 2002 р. судами повернуто на додаткове розслідування 804 кримінальні справи стосовно неповнолітніх, що на 25,8 % менше, ніж у попередньому році. Але при цьому не враховано ще 140 кримінальних справ, повернутих прокурору в порядку ст. 2491 КПК для усунення виявлених судом порушень.

Основними причинами повернення справ на додаткове розслідування, за даними апеляційних судів, є: неповнота досудового слідства, для усунення якої потрібне проведення слідчих та розшукових дій, спрямованих на збір нових доказів (обшук, виїмка, відтворення обставин події, розшук свідків, пошук речових доказів); істотне порушення процесуальних прав неповнолітніх; відсутність протоколу огляду місця події, медичного висновку про причину смерті потерпілого; невиконання вимог суду, викладених у попередніх судових рішеннях про повернення справ на додаткове розслідування; порушення права підсудного на захист, у тому числі коли вимоги статей 218—220 КПК виконані без участі адвоката, тощо.

Так, справа щодо неповнолітнього М. та інших, які обвинувачувалися за ч. 2 ст. 17, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р., постановою Дніпровського районного суду м. Херсона направлена на додаткове розслідування через те, що на досудовому слідстві порушено право на захист. Відповідно до вимог ст. 45 КПК участь у справі захисника є обов’язковою. Незважаючи на те, що до участі у справі за обвинуваченням неповнолітнього був допущений адвокат, вимоги статей 218—220 КПК виконані, але без його участі.

Проте є випадки помилкового повернення судами справ на додаткове розслідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства, коли ці прогалини могли бути усунуті під час судового розгляду справи. Так, Апеляційний суд Черкаської області скасував постанову Придніпровського районного суду м. Черкаси від 5 лютого 2002 р. про направлення справи за обвинуваченням неповнолітнього К. та інших для проведення додаткового розслідування з мотивів неповноти досудового слідства. Апеляційний суд зазначив, що постанова винесена безпідставно, оскільки суд взагалі не дослідив доказів у справі.

Нерідко суди, повертаючи справи про злочини неповнолітніх на додаткове розслідування, не зазначають у постанові (ухвалі) підстав для такого рішення, у чому конкретно виявляється неповнота або неправильність проведеного досудового слідства, чому суд позбавлений можливості усунути їх у судовому засіданні, які саме обставини мають бути з’ясовані під час додаткового розслідування, які істотні порушення КПК допущені і як вони можуть вплинути на всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин справи. Наприклад, у постанові Єнакіївського міського суду від 7 червня 2002 р. у справі щодо неповнолітнього Б., обвинуваченого за ст. 187 КК, наголошується на наявності порушень кримінально-процесуального закону, але не зазначено, які саме порушення мали місце. Постанову було скасовано.

Суди припускаються серйозних помилок, коли з посиланням на ст. 299 КПК, яка передбачає так званий спрощений порядок розгляду справи, не досліджують безпосередньо в судовому засіданні докази стосовно тих фактичних обставин справи, які передбачені ст. 433 КПК і підлягають обов’язковому встановленню у справах про злочини неповнолітніх, хоча, можливо, вони і не оспорюються сторонами.

Так, Зарічненський районний суд Рівненської області 26 лютого 2002 р. засудив неповнолітнього К. за ч. 3 ст. 185 КК. На підставі ст. 299 КПК з посиланням на ту обставину, що в судовому засіданні підсудний визнав себе винним у вчиненні злочину повністю, суд визнав недоцільним дослідження доказів у справі. З протоколу судового засідання вбачається, що після допиту підсудного і пояснень його матері суд відразу перейшов до судових дебатів. Але у матеріалах цієї справи був висновок судової психолого-психіатричної експертизи, яка встановила, що К. страждає на легку розумову відсталість з емоційно-вольовими порушеннями і неповною мірою міг усвідомлювати свої дії та керувати ними. Цей висновок суд не досліджував, оскільки сторони про це не просили, оцінки йому, як і іншим даним про особу, у вироку не давалося. Відповідно до ст. 20 КК суд мав визнати К. обмежено осудною особою і врахувати цю обставину під час призначення йому покарання або застосування примусових заходів медичного характеру.

У зв’язку з такими фактами необхідно звернути увагу судів на неприпустимість прийняття рішення про недоцільність дослідження доказів, у тому числі і висновків експертиз щодо обставин, передбачених ст. 433 КПК, що підлягають обов’язковому встановленню у справах про злочини неповнолітніх. При провадженні у справах про злочини неповнолітніх суди мають без будь-яких обмежень виконувати вимоги ст. 433 КПК і з’ясовувати вік неповнолітнього, стан його здоров’я та загального розвитку, характеристику особи, умови життя та виховання, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність.


5. Строки судового розгляду справ

У судах мають місце факти тяганини при розгляді справ щодо неповнолітніх. Відповідно до ст. 40 Конвенції будь-яке рішення щодо неповнолітнього має невідкладно прийматися компетентним чи судовим органом у ході справедливого слухання згідно із законом. У 2002 р. з порушенням строків, передбачених статтями 241, 256 КПК, призначено до судового розгляду 1229 кримінальних справ щодо неповнолітніх, або 8,2 % від розглянутих. Наприклад, Жовківським районним судом Львівської області справа про обвинувачення неповнолітнього Н. за ч. 3 ст. 185 КК призначена до попереднього судового розгляду через 2 місяці після надходження її до суду (надійшла 27 грудня 2001 р., а попередній розгляд проведено 4 березня 2002 р.); справа щодо неповнолітнього К., обвинуваченого за ч. 3 ст. 185 КК, з одним епізодом обвинувачення, за яким необхідно було допитати самого підсудного і двох свідків, надійшла до Мелітопольського міського суду Запорізької області 14 лютого 2002 р., а розглянута через 3 місяці, тобто 11 травня 2002 р.

6. З’ясування обставин про особу неповнолітнього, його вік, стан здоров’я та загального розвитку

Оцінюючи дії неповнолітніх, суди мають зважати на ту обставину, що в цілому неповнолітні за рівнем інтелектуального і вольового розвитку відстають від дорослих. Життєвий досвід у них ще недостатній, а якщо є упущення у вихованні, то вони можуть неправильно оцінювати конкретну ситуацію та вибирати лінію поведінки, помилятись у трактуванні змісту таких понять, як сміливість, дорослість, взірець для наслідування. Зважаючи на вікові особливості неповнолітніх, необхідно посилювати їх правову захищеність. Для гарантування правового захисту неповнолітніх на досудовому слідстві і в судовому розгляді законом передбачено спеціальні норми, що встановлюють особливість провадження у цих справах:

1) участь законного представника, який має статус учасника судочинства (ст. 441 КПК);
2) обов’язкова участь захисника (п. 1 ст. 45 КПК);
3) доповнення предмета доказування у кримінальній справі (ст. 433 КПК);
4) виділення справи стосовно неповнолітнього в окреме провадження за наявності в ній дорослих учасників (ст. 439 КПК);
5) вирішення судом у вироку додаткових питань (ст. 445 КПК);
6) можливість застосування примусових заходів виховного характеру замість кримінального покарання (ст. 447 КПК);
7) порядок затримання та взяття від варту як запобіжний захід щодо неповнолітнього (ст. 434 КПК);
8) порядок виклику неповнолітнього обвинуваченого (ст. 437 КПК);
9) участь у судовому розгляді справи представників служби у справах неповнолітніх, міліції у справах неповнолітніх (ст. 442 КПК), підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК);
10) участь педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників у допиті неповнолітнього обвинуваченого, коли йому не виповнилося 16 років або якщо його визнано розумово відсталим (ст. 438 КПК);
11) видалення неповнолітнього підсудного із залу судового засідання під час дослідження обставин, що можуть вплинути на неповнолітнього (ст. 444 КПК);
12) порядок пред’явлення обвинувачення і матеріалів справи неповнолітньому та його допит у присутності захисника (статті 438, 440 КПК).

Велике значення для індивідуалізації особи обвинуваченого (підсудного) при вирішенні питань, пов’язаних із застосуванням до нього кримінального та кримінально-процесуального закону, має з’ясування даних про його вік. Статтею 22 КК встановлено вік, з якого може настати кримінальна відповідальність за вчинення злочину. Судам слід мати на увазі, що вік неповнолітнього входить до переліку обставин, які відповідно до вимог ст. 433 КПК необхідно обов’язково з’ясувати. У справах стосовно неповнолітніх орган, який здійснює провадження, зобов’язаний вжити заходів до встановлення точної дати народження (число, місяць, рік) особи, яка притягається до кримінальної відповідальності. При цьому особа вважається такою, яка досягла певного віку, починаючи з наступної доби після дня народження. Дані про вік неповнолітнього мають підтверджуватися свідоцтвом про його народження. За відсутності документа, який підтверджує вік, або є обгрунтовані сумніви щодо оригіналу документа про народження, для встановлення віку обвинуваченого необхідно відповідно до п. 5 ст. 76 КПК призначити судово-медичну експертизу. У випадках, коли рік народження неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою, днем народження треба вважати останній день року, зазначеного експертами, а при визначенні ними віку мінімальною і максимальною кількістю років (наприклад, від 14 до 15 років) необхідно виходити із передбачуваного експертизою мінімального віку такої особи. За даними апеляційних судів, у вивчених під час проведення узагальнення спавах вік неповнолітніх був встановлений за документами про їх народження, якими є свідоцтва про народження; їх копії, додані до справ. У разі відсутності свідоцтва про народження до справи додається копія запису державного органу про народження неповнолітнього.

Органи досудового слідства і суди в основному виконують вимоги закону щодо встановлення віку неповнолітніх. Так, за повідомленням Апеляційного суду Хмельницької області, лише у двох випадках документи про народження неповнолітніх не були додані органами досудового слідства до кримінальної справи, але це було зроблено в суді. У справі щодо обвинувачення неповнолітнього Н., яка розглядалася Славутицьким міським судом Київської області, також не була додана копія свідоцтва про народження. У справі щодо обвинувачення неповнолітнього П., яку розглянув Садгірський районний суд м. Чернівців, не було будь-яких даних про вік неповнолітнього, стан його здоров’я та загального розвитку.

Відповідно до вимог ст. 433 КПК в кожній кримінальній справі щодо неповнолітнього необхідно з’ясувати стан його здоров’я та загального розвитку, а за наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з душевним захворюванням, має бути також з’ясовано, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Дані про стан здоров’я та загального розвитку неповнолітнього можуть впливати на вирішення таких важливих питань, як притягнення його до кримінальної відповідальності, обрання запобіжного заходу, міри покарання та інші.

Для з’ясування стану здоров’я неповнолітнього відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК мають бути допитані як свідки його батьки або особи, які їх замінюють (опікун, піклувальник), про те, чи не хворів неповнолітній тяжкими хворобами, чи немає у нього психічних або фізичних вад, які його здібності щодо логічного мислення, чи не відстає він у розвитку від однолітків. Якщо неповнолітній перебував на обліку у зв’язку з психоневрологічним захворюванням або перебував у лікарні, слід витребувати відповідні медичні документи. За наявності даних про розумову відсталість неповнолітнього відповідно до статей 76 і 433 КПК має бути призначена судово-психологічна експертиза або комплексна психологічно-психіатрична експертиза. Такі ж рекомендації дано судам постановою Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998 р. № 15) «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах». Так, у п. 15 цієї постанови зазначається, що для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього, ступеня його розумової відсталості та для з’ясування питання, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними, може бути проведена відповідно до вимог ст. 433 КПК судово-психіатрична, психологічна або комплексна психологічно-психіатрична експертиза.

У випадках, коли одержані дані свідчать про розумову відсталість неповнолітнього, не пов’язану з психічним розладом, необхідно з’ясовувати рівень його розумової відсталості порівняно з рівнем розвитку осіб такого ж самого віку. Підліток з розумовим відставанням має менший запас знань і уявлень. Потрібно також з’ясувати, рівню розвитку якого віку відповідає фактичний розвиток неповнолітнього.

До справ про злочини неповнолітніх, як правило, долучаються характеристики зі школи, іншого навчального закладу, з місця проживання, роботи, а також довідки з міліції у справах неповнолітніх і служби у справах неповнолітніх про те, чи перебував неповнолітній на обліку, коли і за які правопорушення його взяли на облік, коли служба у справах неповнолітніх його справу розглядала, чи притягувався він до адміністративної відповідальності тощо.

Під час розгляду кожної справи також необхідно з’ясовувати умови життя і виховання неповнолітнього, тобто встановити факти щодо сімейно-побутових умов, його контактів з оточуючими. Це допомагає виявити безпосередні причини, які спонукали неповнолітнього до вчинення злочину, і зробити висновки, чи злочин є випадковим, чи він зумовлений причинами, які необхідно усунути. Напружені стосунки між батьками дуже негативно впливають на його виховання та поведінку. Судова практика свідчить, що у сім’ї, в якій неповнолітній був свідком пияцтва, злослів’я, бійок між батьками, він засвоює такі ж принципи поведінки і надалі сам починає так ставитися до інших.


7. Підстави затримання та взяття під варту неповнолітнього

При вирішенні питання про можливість призначення судового розгляду справи про злочини неповнолітніх судам потрібно ретельно перевіряти підстави арешту (взяття під варту) неповнолітнього. Відповідно до ст. 434 КПК затримання та взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватися до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це зумовлено тяжкістю злочину, у вчиненні якого він звинувачується, за наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 і 157 цього Кодексу. Взяття під варту застовується до неповнолітніх лише за наявності підстав вважати, що інші, менш суворі, запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим процесуальних обов’язків і його належної поведінки. Згідно з пр. 13.2 «Пекінських правил» утримання під вартою до суду по можливості повинно замінюватись іншими альтернативними заходами. Виходячи з конкретних обставин справи та ступеня тяжкості злочину, з урахуванням відомостей про особу неповнолітнього, умов його життя і виховання, стосунків з батьками, суд на підставі ст. 436 КПК може передати його під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а неповнолітнього, який виховується в дитячій установі, — під нагляд адміністрації цієї установи. Проте інколи не виконуються ці вимоги закону і в мотивувальній частині постанови суду не зазначається, чому конкретний випадок взяття під варту неповнолітнього розглядається як винятковий.

У ст. 434 КПК міститься вимога, щоб в обов’язковому порядку були повідомлені батьки чи особи, що їх замінюють, про затримання і взяття під варту неповнолітнього. Але органи досудового слідства інколи не виконують цієї вимоги і нікого не повідомляють про затримання чи арешт неповнолітнього підозрюваного. Такі випадки відмічено майже в усіх областях.

В разі безпідставності арешту неповнолітнього суд має негайно скасувати цей запобіжний захід або замінити його іншим. На факти порушення вимог закону щодо взяття під варту неповнолітніх суд повинен реагувати окремими ухвалами (постановами).


8. Участь захисника у справах про злочини неповнолітніх

Органи досудового слідства і суди відповідно до вимог ст. 59 Конституції в усіх випадках повинні забезпечити право неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на одержання кваліфікованої юридичної допомоги. Враховуючи вікові особливості неповнолітніх, закон надає таким особам можливість користуватися правовою допомогою фахівця. Участь захисника при провадженні досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді про злочини неповнолітніх є обов’язковою (п. 1 ч. 1 ст. 45 КПК). Зазначена вимога закону є однією з найважливіших особливостей провадження справ про злочини неповнолітніх. Відповідно до вимог ст. 44 КПК як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги. Як захисники допускаються також близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікуни або піклувальники, але у випадках і в порядку, передбачених КПК. Захисник бере участь у справі з моменту пред’явлення обвинувачення, а якщо неповнолітнього затримано до пред’явлення обвинувачення як підозрюваного або обрано щодо нього запобіжний захід до пред’явлення обвинувачення — з моменту оголошення неповнолітньому протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин з моменту затримання.

Правильною вбачається пропозиція деяких апеляційних судів та юристів-науковців про те, що з метою посилення гарантій права неповнолітнього на захист доцільно передбачити в новому КПК обов’язкову участь захисника з моменту визнання неповнолітнього підозрюваним — незалежно від того, було його затримано як підозрюваного чи ні, а також виду запобіжного заходу, який до нього застосовано, оскільки незалежно від характеру застосованих заходів процесуального примусу неповнолітній підозрюваний потребує правової допомоги фахівця.

Участь захисника в судовому розгляді є обов’язковою незалежно від того, чи виповнилося підсудному на той час 18 років. Згідно зі ст. 370 КПК порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Порушення вимог ст. 44 КПК щодо моменту допуску до участі у справі захисника може мати наслідком направлення судом справи прокурору для проведення додаткового досудового слідства (статті 246, 281 КПК), а при постановленні судом вироку — підставою для скасування такого вироку (п. 3 ст. 370 КПК) судовою інстанцією вищого рівня. Наприклад, Центральний районний суд м. Миколаєва вироом від 10 травня 2002 р. засудив неповнолітнього М., 1983 року народження, за ч. 1 ст. 249 КК до штрафу в сумі 510 грн. М. вчинив зазначений злочин до виповнення йому 18 років. При провадженні досудового слідства його інтереси захищав адвокат, якого було призначено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 45 КПК. Однак під час розгляду справи судом неповнолітньому підсудному не було надано захисника, чим грубо порушено вимоги закону.

На практиці суди інколи визнають докази, одержані з порушенням прав неповнолітніх обвинувачених на захист. Тому, готуючи справу до судового розгляду, суд має ретельно перевірити, чи було неповнолітньому надано допомогу захисника на стадії досудового слідства.

При затриманні неповнолітньому має бути роз’яснено його право на побачення із захисником з моменту затримання (ст. 106 КПК). Відповідно до ст. 21 КПК орган досудового слідства, прокурор, суддя і суд зобов’язані до першого допиту неповнолітнього як підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного роз’яснити їм право мати захисника і обов’язково скласти про це протокол. Таким чином, згідно зі статтями 21, 43, 431, п. 1 ч. 1 ст. 45 і статтями 48, 106 КПК неповнолітній підозрюваний або обвинувачений може дати перше пояснення тільки після зустрічі із захисником. Під час допиту такого підозрюваного, обвинуваченого, підсудного присутність захисника є обов’язковою. Неповнолітній згідно зі ст. 46 КПК може відмовитися від конкретного захисника, але не від здійснення його захисту. У цьому випадку захисника замінють на іншого у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 46 КПК. Однак на практиці нерідко зазначені вимоги закону з різних причин не виконуються.

Наприклад, неповнолітній К. був затриманий слідчим Зарічного районного відділу міліції м. Сум 8 квітня 2002 р. за підозрою у вчинені злочину, передбаченого п. 3 ст. 185 КК. Але неповнолітньому не були роз’яснені права підозрюваного, йому також не забезпечили допомогу захисника. Через дві доби за участю К. було проведено відтворення обстановки та обставин події, але з порушенням п. 1 ч. 1 ст. 45 КПК без участі захисника. Крім того, підозрюваного К. на порушення вимог ст. 63 Конституції, було попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань.

Судам слід ретельно перевіряти, чи було роз’яснено підозрюваному, обвинуваченому право на побачення із захисником до першого допиту і чи не були вони позбавлені цього. У разі, коли зазначені вимоги закону були порушені і неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого було допитано без участі захисника, то відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1995 р. № 10 «Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист» на ці показання не можна посилатись у вироку як на підтвердження винності підсудного у вчиненні злочину.

Були виявлені випадки розгляду суддями справ щодо неповнолітніх без захисника у Хмельницькій області; у Хмельницькому районному суді у справі щодо Є., Ізяславському — у справі стосовно Т., Ярмолинецькому — у справі щодо О., а під час розгляду справи Старосинявським районним судом про застосування примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітнього Л. останній на початку судового розгляду відмовився від адвоката, і той вийшов із зали, а суд продовжував розгляд справи без захисника.

Відповідно до ч. 5 ст. 44 КПК про допуск захисника до участі у справі слідчий повинен виносити постанову. Однак у значній кількості кримінальних справ про злочини неповнолітніх цього не зроблено. Неповнолітнім лише роз’яснювалося право на захист і додавалися документи, що підтверджували повноваження захисника.

Пред’явлення обвинувачення неповнолітньому та його допит мають відбуватися, як зазначено у ст. 438 КПК, у присутності захисника. Проте органи досудового слідства нерідко порушують ці вимоги закону.

Захисник допускається до участі у справі на будь-якій стадії процесу, а близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники — з моменту пред’явлення обвинуваченому матеріалів досудового слідства для ознайомлення. Відповідно до ст. 45 КПК участь захисника при провадженн досудового слідства і під час розгляду справи в суді першої інстанції є обов’язковою у справах осіб, які підозрюються або звинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років, — з моменту визнання особи підозрюваною чи пред’явлення їй обвинувачення. Тому у справах про злочини неповнолітніх близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у справі лише одночасно із захисником — адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Так, у кримінальній справі щодо неповнолітнього Н., яку розглянув Корецький районний суд Рівненської області 13 серпня 2001 р. з постановленням вироку, захисником у суді був допущений лише його батько. У Хмельницькій області у справах щодо двох неповнолітніх суди визнали захисниками законних представників, у той час як вони могли виконувати цю функцію лише разом з адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги. Аналогічні факти мали місце в інших областях.

У багатьох випадках підозрювані, обвинувачені, які вчинили злочини у неповнолітньому віці, та їх законні представники через відсутність коштів не в змозі запросити адвоката чи іншого фахівця в галузі права, у зв’язку з чим слідчі призначають захисників. У переважній більшості кримінальних справ про злочини неповнолітніх, де бере участь захисник за призначенням, за даними апеляційних судів, його робота зводиться, як правило, до присутності під час проведення обмеженого кола слідчих дій, де його участь обов’язкова, а також до підписання відповідних процесуальних документів, і лише подекуди — до подання клопотань.

У ст. 161 КПК проголошено змагальність під час кримінального процесу. Але механізм реального забезпечення змагальності у цьому Кодексі не закріплений. Так, сформульоване у ч. 3 ст. 47 КПК положення про те, що «особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у встановленому законом порядку через адвокатське об’єднання», не узгоджується із Законом від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру». Ні в зазначеному Кодексі, ні в Законі не виписано порядку призначення захисника. У деяких областях адвокати реєструються як такі, що індивідуально займаються адвокатською діяльністю. При цьому суди позбавляються можливості «у встановленому законом порядку» призначити захисника неповнолітньому обвинуваченому. Тому не випадково, що в деяких судах неповнолітніх захищає за призначенням, як правило, один і той же адвокат. Наприклад, в усіх надісланих Сарненським районним судом Рівненської області справах неповнолітніх захищав за призначенням один адвокат.

У судовій практиці трапляються непоодинокі випадки, коли декількох неповнолітніх без з’ясування можливих суперечностей щодо їх позицій, різних ролей у вчиненні злочинів захищає один і той же адвокат. Із матеріалів кримінальної справи щодо неповнолітнього С.В., 1985 року народження, вбачається, що під час його затримання як підозрюваного, при його допиті, а також в інших слідчих діях брав участь адвокат Б., але ця ж особа була адвокатом повнолітнього С.С. Із матеріалів справи випливає, що під час очної ставки між неповнолітнім С.В. та його братом повнолітнім С.С. виявлено розбіжності стосовно обставин справи. Через це їм при пред’явленні органами попереднього слідства обвинувачення з одним захисником було порушено їхнє право на захист. На підставі вищезазначеного судова колегія у кримінальних справах Апеляційного суду Чернігівської області направила справу для додаткового розслідування з призначенням підсудному повнолітньому С.С. іншого адвоката. У цьому випадку, встановивши наявність обставин, за яких одна й та ж особа не може бути захисником двох і більше підозрюваних, обвинувачених чи підсудних, якщо інтереси захисту одного з них суперечать інтересам захисту іншого, згідно зі ст. 611 КПК слідчий повинен винести постанову про усунення захисника від участі у справі та повідомити про це захисникові і підозрюваному, обвинуваченому, підсудному. Під час судового засідання рішення про це має прийняти суд.

Практичне значення має питання про те, чи повинен захисник брати участь у справах щодо осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, а на час провадження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду вже досягли 18 років. У п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 дано відповідне роз’яснення, що участь захисника у справі є обов’язковою, незалежно від того, чи досягла особа на час судового засідання повноліття.

Згідно з даними апеляційних судів багатьох областей, в органах внутрішніх справ поширена практика, коли неповнолітніх, щодо яких порушено кримінальну справу, впродовж досудового слідства до пред’явлення бвинувачення і застосування запобіжного заходу допитували як свідків. При цьому їх попереджали про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за дачу завідомо неправдивих показань, тобто фактично примушували cвідчити проти себе. Таким чином порушувалося право на захист, гарантоване Конституцією і закріплене статтями 43—48 КПК, про те, що підозрюваний чи обвинувачений має право відмовитися давати показання, мати захисника і побачення з ним до першого допиту, подавати докази, заявляти клопотання, подавати скарги, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки, на що суди не завжди реагували.

У кримінальній справі, що розслідувалася Луцьким МВ УМВС Волинської області стосовно неповнолітніх Д. та П. за ч. 3 ст. 186 КК під час затримання як підозрюваних у вчиненні крадіжки їх допитали як свідків, а також за їх участі, як зі свідками було проведено відтворення обстановки та обставин події злочину. Кримінальну справу порушено 11 вересня 2001 р., а оперативні працівники міліції за день до цього, 10 вересня 2001 р., провели обшук без вмотивованого рішення суду. Про затримання неповнолітніх їхніх родичів не повідомили взагалі.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим скасував вирок Феодосійського міського суду щодо неповнолітніх Н. і П., які були засуджені за ч. 2 ст. 142 КК 1960 р. Затриманих за підозрою у вчиненні злочину неповнолітніх Н. і П. допитували як свідків. При цьому Н. було попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань (ст. 385 КК) і за дачу завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК), хоча на цей момент йому виповнилося тільки 15 років і він не був суб’єктом зазначених злочинів. Крім того, допит затриманих неповнолітніх було проведено без участі захисника.

З огляду на наведені обставини цілком слушною є пропозиція юристів-практиків і науковців про доповнення ст. 431 чинного КПК ще однією ознакою, за якою особу визнають підозрюваною, — порушення стосовно неї кримінальної справи.


9. Участь законного представника 

Судам необхідно враховувати, що під час розгляду справ про злочини неповнолітніх бажаною є участь законного представника. За його участю можна більш повно з’ясувати умови життя та виховання неповнолітнього підсудного. Згідно зі ст. 441 КПК суди повинні викликати в судове засідання законних представників неповнолітнього, які беруть участь у судовому розгляді справи щодо осіб, котрі не досягли 18-річного віку. Після досягнення підсудним цього віку участь законного представника у справах не є обов’язковою. Так, у справах, що розглядалися судами Хмельницької області, брали участь у судовому розгляді 85,7 % від загальної кількості законних представників, які в ході досудового слідства були визнані учасниками процесу і залучені до участі у справі. Мали місце й такі факти, коли законні представники з’являлися в судове засідання, але судді не роз’яснювали їм їхні права в судовому засіданні і не заслуховували їх як учасників процесу. Наприклад, такі випадки траплялись у Хмельницькому та Шепетівському міських судах цієї області.

При необхідності допитати батьків або інших законних представників неповнолітнього як свідків суд заслуховує їх показання. У цьому випадку законного представника попереджають про кримінальну відповідальність лише за дачу завідомо неправдивих показань.

Виявлено випадки, коли органи досудового слідства призначали неповнолітнім обвинуваченим законних представників, які не є такими, а суди на ці порушення не реагувати. Відповідно до п. 10 ст. 32 КПК законними представниками можуть бути батьки, опікуни, піклувальники особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває. Наприклад, розглядаючи кримінальну справу за обвинуваченням неповнолітнього С. за ч. 3 ст. 185 КК, Хотинський районний суд Чернівецької області не звернув уваги на ту обставину, що на порушення зазначеного закону досудове слідство визнало законним представником брата підсудного, який не є ні опікуном, ні піклувальником неповнолітнього.

Законний представник може бути усунутий від участі в судовому розгляді, якщо буде встановлено, що його дії завдають шкоди інтересам неповнолітнього підсудного (ч. 4 ст. 441 КПК).


10. Участь представників комісій, інспекцій, організацій

З метою забезпечення прав і законних інтересів неповнолітнього та досягнення попереджувальних результатів судового процесу суди повинні повідомляти міліцію і службу у справах неповнолітніх, а також підприємства, установи та організації, в яких навчається чи працює неповнолітній, про час і місце розгляду справи про вчинені ним злочини. Суд також вправі викликати в судове засідання представників зазначених органів і організацій. Апеляційні суди повідомили, що участь представників служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх сприяє активізації профілактичної роботи з цією групою населення та забезпечує контроль за поведінкою неповнолітніх у період відбування покарання, яке не пов’язане з позбавленням волі. На думку багатьох апеляційних судів, слід частіше викликати в судове засідання цих представників, а також відповідно до положень ст. 443 КПК залучати до участі представників підприємств, установ і організацій за місцем навчання чи роботи підсудних неповнолітніх. Але у більшості справ не вирішувалося питання про виклик у судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх, а також з місця роботи чи навчання неповнолітнього, як того вимагають статті 442, 443 КПК. Так, у Харківській області у більшості справ про злочини, вчинені неповнолітніми, представники міліції та комісії у справах неповнолітніх не викликалися для участі в судовому засіданні навіть тоді, коли підсудний до вчинення злочину перебував у них на обліку. Ці недоліки в роботі судів є перешкодою до всебічного з’ясування даних про особу неповнолітнього, виявлення причин і умов, що призвели до вчинення злочину, та дослідження умов, у яких виховувалися чи навчалися неповнолітні. У багатьох матеріалах кримінальних справ дані про повідомлення служби у справах неповнолітніх та міліції у справах неповнолітніх про час і місце розгляду справи відсутні.

Суди залишають поза увагою факти неявки в судове засідання та ігнорування представниками комісій та інспекцій у справах неповнолітніх повідомлень судів про час і місце розгляду справи щодо неповнолітнього (ст. 442 КПК), а так само — представниками підприємств, установ і організацій (ст. 443 КПК).

Відповідно до вимог ст. 445 КПК при постановленні вироку крім питань, зазначених у ст. 324 КПК, суд зобов’язаний в разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням чи застосування до нього покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, обговорити необхідність призначення громадського вихователя. Але цю норму закону суди практично не використовують. За повідомленням апеляційних судів Житомирської, Полтавської та інших областей, у жодній із вивчених справ про злочини неповнолітніх це питання суди першої інстанції не порушували.


11. Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність

Важливим засобом запобігання злочинності серед неповнолітніх є встановлення і притягнення до кримінальної відповідальності дорослих осіб, які спонукали неповнолітніх до вчинення злочину. Як свідчить судова статистика, за останні 11 років, починаючи з 1992 р., кількість неповнолітніх, які вчинили злочини за участю дорослих, збільшилася в 2,2 раза. У 2002 р. засуджено 6489 неповнолітніх, які вчинили злочини за участю дорослих, що на 6,3 % менше, ніж у попередньому році. Третина засуджених підлітків (32,3 %) вчинили злочини разом із дорослими, інколи — під їх безпосереднім впливом. Це насамперед корисливі пропозиції, прохання, поради або нерідко — залучення до спільного вживання алкогольних напоїв чи наркотичних засобів. Часто дорослі вже були судимі і втягують у злочинну діяльність молодь. Залучення підлітків до вживання алкоголю та наркотиків є додатковим мотивом для вчинення ними злочинів. У 2002 р. засуджено 3396 (16,9 %) неповнолітніх, які вчинили злочини у стані алкогольного сп’яніння. Під час розгляду справ щодо неповнолітніх суди повинні ретельно досліджувати не тільки обставини пред’явленого підліткам обвинувачення, а й питання про те, чи не були вони втягнуті у злочин дорослими особами. Пленум Верховного Суду України в постанові від 23 грудня 1983 р. № 6 роз’яснив, що у випадку, коли органи досудового слідства не вжили всіх передбачених законом заходів до виявлення і притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які втягнули неповнолітніх у вчинення злочину, суд має повернути справу на додаткове розслідування. Однак належним чином вимоги ст. 433 КПК про обов’язкове з’ясування у справах про злочини неповнолітніх наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність, не виконуються. У 2002 р. органами міліції притягнуто до кримінальної відповідальності 1343 особи, справи щодо яких направлено до суду за ст. 304 КК. Але судами засуджено за цією статтею всього 225 осіб (у 2001 р. — 136), значна частина осіб була виправдана. Наприклад, за справами, які вивчені Апеляційним судом Хмельницької області, органами досудового слідства було пред’явлено обвинувачення у втягненні неповнолітніх у злочинну діяльність 67 особам, з яких 35 суди виправдали, а 32 особи засуджено за т. 304 КК. При цьому жодної апеляції прокурора на безпідставність виправдання зазначених осіб не надходило.

Суди не завжди повно досліджують докази вини дорослих осіб у втягненні неповнолітніх у вчинення злочину. Не в усіх справах вироки достатньо мотивовані.

Втягнення неповнолітнього у злочин виявляється в діях дорослої особи, пов’язаних із безпосереднім психічним та фізичним впливом на неповнолітнього, вчинених з метою викликати у нього прагнення взяти участь у злочині, і передбачає ініціативну поведінку, пов’язану із впливом на неповнолітнього для залучення його до участі у злочині, зокрема переконання, залякування, підкуп, обман, розпалювання почуття помсти, заздрості або інших низьких спонукань, пропозицію вчинити злочин, обіцянку придбати або збути вкрадене, давання порад про місце і способи вчинення або про приховання слідів злочину, розпиття спиртних напоїв з неповнолітнім з метою полегшити схилення його до вчинення злочину тощо. Судам необхідно ретельно з’ясовувати характер взаємовідносин між дорослим і підлітком, оскільки ці дані можуть мати велике значення для з’ясування ролі дорослого у втягненні неповнолітнього у вчинення злочину. У процесуальних документах має бути зазначено, якими конкретно діями був втягнений неповнолітній у злочинну діяльність.

Органи досудового слідства, пред’являючи обвинувачення дорослим особам за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, не завжди належним чином збирають і закріплюють докази для розкриття цього злочину, здебільшого не зазначаючи у процесуальних документах, які конкретно дії ті вчинили. Здебільшого слідчі одним реченням формулюють обвинувачення дорослому про втягнення ним неповнолітнього у злочинну діяльність, зазначаючи, що він знав про неповноліття підлітка. У цій категорії справ предметом доказу є спосіб втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, який слідство повинне також обов’язково встановити. Однак у більшості випадків слідчі належним чином цього не роблять і у постанові про пред’явлення обвинувачення не зазначають, які конкретно дії вчинила доросла особа для втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність. Це призводить до постановлення судами щодо дорослих осіб виправдувальних вироків за ст. 304 КК за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. Так, вироком Хорольського районного суду Полтавської області від 20 лютого 2002 р. виправдано С., який обвинувачувався за ст. 304 КК. Причиною виправдання стало неконкретне обвинувачення, оскільки слідчий у постанові про пред’явлення обвинувачення за ч. 3 ст. 185 і ст. 304 КК зазначив, що С., знаючи неповнолітніх Б., Н. і Х., за попереднім зговором з ними вчинив крадіжку майна.

Суди дуже часто не приділяють належної уваги диференційованому підходу до призначення покарання неповнолітньому та дорослому підсудному, який втягнув його у злочинну діяльність, і призначають однакову міру покарання обом та не вживають заходів для запобігання втягненню дітей у злочинну діяльність у майбутньому. Наприклад, вироком Шахтарського районного суду Донецької області від 23 липня 2002 р. засуджено У. та його пасинка — неповнолітнього Ш. за вчинення крадіжок із залізничних контейнерів і цистерн. Суд призначив засудженим — як неповнолітньому, так і дорослому — однакову міру покарання (хоча останній був засуджений за втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність) і на підставі статей 75 і 76 КК звільнив їх від призначеного покарання у виді позбавлення волі. При цьому суд не назвав обставин, які пом’якшують покарання щодо дорослого. Суд також не взяв до уваги того, що дорослий співучасник злочину, який втягнув неповнолітнього, проживає разом із ним та має на нього вплив.

Для зменшення негативного впливу на неповнолітнього з боку дорослого співучасника злочину ст. 439 КПК передбачено можливість виділення справи про неповнолітнього в окреме провадження. Але органи досудового слідства використовують таку можливість дуже рідко. У разі, коли неповнолітній обвинувачений притягується до відповідальності в одній справі з дорослим, до нього застосовуються правила гл. 36 КПК.


12. Призначення покарання неповнолітнім

При призначенні покарання неповнолітньому суд повинен враховувати не тільки ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання, а також умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості розвитку неповнолітнього. Відповідно до пр. 5.1 «Пекінських правил» реакція на її неповнолітніх правопорушників має грунтуватися на врахуванні не лише тяжкості правопорушення, а й особливостей їх особистості. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Суди мають дотримуватися вимог ст. 98 КК щодо видів покарань, які можуть бути призначені неповнолітнім за вчинений злочин. Перелік видів покарань є вичерпним. Виходячи з положень ст. 98 КК інші види покарань — обмеження волі, конфіскація майна, довічне позбавлення волі — до неповнолітніх застосовуватися не можуть, у тому числі і в порядку переходу до іншого, більш м’якого виду основного покарання відповідно до ст. 69 КК. Так, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, суд може застосувати такі основні види покарань, як штраф, громадські або виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк та додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Аналіз статистичних даних за 2002 р. засвідчив, що 13 508, або 67,2 % від усіх засуджених неповнолітніх були звільнені від покарання з випробовуванням із застосуванням ст. 104 КК. До позбавлення волі засуджено 4569 неповнолітніх, або 22,7 %. Інші види основних покарань застосовуються до неповнолітніх рідко. Так, арешт призначено 98 неповнолітнім, виправні роботи — 48, громадські роботи — 81, штраф — 307. Додаткові покарання у виді штрафу застосовано до двох неповнолітніх, 10 осіб позбавлено права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Суди під час розгляду кримінальних справ про злочини неповнолітніх в основному дотримуються загальних засад призначення покарання, враховують ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання. Судам слід мати на увазі, що згідно зі ст. 66 КК неповноліття винного є обставиною, що пом’якшує покарання. Більш суворе покарання, ніж передбачено відповідними статтями Особливої частини КК, у 2002 р. за вчинений злочин було призначено згідно зі статтями 70, 71 КК 27 неповнолітнім, яким суд призначив позбавлення волі на строк від 10 до 15 років, причому 25 із них були засуджені за умисне вбивство, а 2 особи — за незаконне заволодіння транспортним засобом. Але стосовно двох останніх вироки було змінено з пом’якшенням покарання.

Застосовуючи міру покарання, суди мають враховувати всі обставини в їхній сукупності, які впливають на його вид та розмір. Однак при призначенні неповнолітнім покарання суди припускаються помилок, не завжди враховують передбачені законом особливості особи неповнолітнього та інші обставини.

У 2002 р. у зв’язку з пом’якшенням покарання в апеляційному порядку змінено вироки стосовно 174 неповнолітніх, що на 9,4 % менше, ніж у попередньому році. При пом’якшенні покарання неповнолітнім засудженим апеляційні і касаційні інстанції здебільшого враховували крім ступеня тяжкості вчиненого злочину й такі обставини, як вчинення злочину у неповнолітньому віці, щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, відшкодування завданих збитків, відсутність тяжких наслідків від злочину, умови життя та виховання, зокрема тяжкі сімейні обставини, наявність чи відсутність батьків або осіб, що їх замінюють, рівень їхньої турботи про дитину, матеріальні умови життя і виховання неповнолітнього, інші особливості особи неповнолітнього, рівень його фізичного, інтелектуального розвитку, а також дані про попередні судимості, як неповнолітній характеризувався, якою була його поведінка після вчинення злочину, зокрема — ставлення до потерпілого.

Так, вироком Хмельницького міського суду від 20 травня 2002 р. засуджено Р., 1984 року народження, за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК йому частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено 3 роки 1 місяць позбавлення волі. Р. засуджено за те, що він 25 лютого 2002 р. проник у приміщення ресторану і викрав спиртні та солодкі напої на суму 208 грн. Проте Апеляційний суд Хмельницької області змінив вирок, пом’якшивши засудженому Р. покарання до 1 року 5 місяців позбавлення волі, оскільки місцевий суд недостатньо врахував деякі обставини, які в своїй сукупності пом’якшують покарання (щире каяття, вчинення злочину у віці до 18 років внаслідок збігу тяжких особистих обставин, зокрема те, що він виховується у школі-інтернаті і є сиротою). Зазначені обставини давали суду підстави застосувати до Р. ст. 69 КК і призначити йому більш м’яке покарання.

Виходячи з того, що покарання неповнолітніх має бути підпорядковане іншій меті — їх виправленню і перевихованню, попередженню вчинення нових злочинів — суди не повинні призначати неповнолітнім позбавлення волі за злочини, що не являють великої суспільної небезпеки. Позбавлення волі — це найсуворіше покарання серед видів покарань, які можуть застосовуватися до неповнолітнього. При вирішенні питання про призначення покарання неповнолітньому слід розглядати насамперед можливість застосування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Цей вид покарання потрібно застосовувати до неповнолітнього, коли виправлення його неможливе без ізоляції від суспільства, якщо всі інші більш м’які засоби впливу не дадуть можливості досягти мети кримінального покарання. Суду обов’язково необхідно зазначити у мотивувальній частині вироку, з яких підстав застосовується до неповнолітнього найсуворіший вид покарання — позбавлення волі. Як правило, суди застосовували його щодо осіб, які вже були раніше засуджені і знову вчинили тяжкі або особливо тяжкі злочини, що призвели до тяжких наслідків.

Відповідно до ст. 102 КК неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, позбавлення волі не може бути призначене. За вчинений повторно злочин невеликої тяжкості покарання у виді позбавлення волі призначається на строк не більше 2 років; за злочин середньої тяжкості — на строк не більше 4 років; за тяжкий злочин — на строк не більше 7 років; за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, — на строк до 15 років.

Таким чином, за новим КК передбачене більш м’яке і гуманне покарання для неповнолітніх осіб, які вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості вперше, і стало суворішим для тих, що вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з позбавленням життя людини.

У 2002 р. до позбавлення волі було засуджено 4569 неповнолітніх (у 2001 р. — 4743), з них на строк: від 5 до 10 років — 701 (у 2001 р. — 597); від 3 до 5 років — 1848 (1692); від 2 до 3 років — 1203 (у 2001 р. — 1305); від 1 до 2 років — 660 (у 2001 р. — 796); на 1 рік — 130 (у 2001 р. — 353). За п. 5 ч. 3 ст. 102 КК у 2002 р. засуджено 27 неповнолітніх до позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. До позбавлення волі минулого року було засуджено неповнолітніх за вчинення таких злочинів: умисне вбивство — 212 (всього засуджено за цей вид злочину 223 неповнолітніх), умисне тяжке тілесне ушкодження — 133 (із 203), згвалтування — 88 (із 112), крадіжки — 2409 (із 12 931), або 52,7 % від загальної кількості всіх засуджених підлітків до позбавлення волі, грабіж — 589 (із 1895), розбій — 481 (із 703), незаконне заволодіння транспортним засобом — 186 (із 838), хуліганство — 109 (із 1033), злочини у сфері обігу наркотичних засобів — 98 (із 652) та інші. Аналізуючи наведені статистичні дані, можна дійти висновку, що суди в основному дотримуються рекомендацій, зазначених у підпункті «с» пр. 17.1 «Пекінських правил» про те, що позбавлення волі може застосовуватися до неповнолітнього лише за серйозні злочини із застосуванням насильства або за неодноразове вчинення інших серйозних злочинів.

Введення в дію нового КК і можливість застосування більшої кількості видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, сприяло істотному зменшенню кількості неповнолітніх, засуджених до позбавлення волі на 1 рік включно. Так, у 2001 р. до такого строку включно було засуджено 353 неповнолітніх, а в 2002 р. — 130, що в 2,7 раза менше. Мінімальний строк позбавлення волі для неповнолітнього, як і для дорослого засудженого, становить 1 рік.

Аналіз судової практики щодо призначення неповнолітнім покарання у виді позбавлення волі свідчить про те, що в основному суди обгрунтовано застосовують такий вид покарання, зокрема щодо неповнолітніх, які раніше вчиняли злочини і знову притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів. У таких випадках, як зазначають суди, підліток не бажає ставати на шлях виправлення і, залишаючись на волі, протиправними діями становить небезпеку для суспільства.

Водночас при призначенні покарання неповнолітнім за незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК) деякі суди припускаються помилок, не враховуючи обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Так, вироком Братського районного суду Миколаївської області від 23 квітня 2002 р. Ф. засуджено за ч. 3 ст. 289 КК до 10 рокв позбавлення волі. До призначеного покарання суд також приєднав частково невідбуте покарання і за сукупністю вироків призначив Ф. 11 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. У вироку зазначено, що Ф., будучи неповнолітнім, у стані алкогольного сп’яніння незаконно заволодів трактором вартістю понад 20 тис. грн., що більш ніж у 250 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, з метою покататися на ньому, але доїхавши до околиці села, трактор зупинився, і Ф., залишивши його, пішов додому. Верховний Суд України вирок щодо Ф. змінив, застосувавши ст. 69 КК, і на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків призначив Ф. 5 років позбавлення волі, виключивши з вироку застосування до Ф. додаткового покарання у виді конфіскації майна. В ухвалі Верховного Суду України зазначено, що при призначенні Ф. покарання суд врахував лише ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу та обставини, що обтяжують покарання, зокрема те, що Ф. раніше притягався до кримінальної відповідальності, що злочин вчинено ним у стані алкогольного сп’яніння. Обставини, що пом’якшують покарання, усупереч вимогам ст. 65 і 66 КК, суд не врахував. Проте Ф. вчинив злочин у неповнолітньому віці, щиро розкаявся у вчиненому, матеріальної шкоди злочином заподіяно не було. Наявність обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, давало суду право застосувати ст. 69 КК і призначити підсудному покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 3 ст. 289 КК. Крім того, суд на порушення вимог ч. 1 ст. 102 КК призначив Ф., який вчинив злочин у неповнолітньому віці, покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на 11 років, незважаючи на те, що законом за цей вид злочину покарання неповнолітнім не може перевищувати 10 років. На порушення вимог ст. 98 КК суд безпідставно застосував до засудженого додаткове покарання — конфіскацію майна, адже вона до осіб, які вчинили злочин у неповнолітньому віці, не застосовується.

У новому КК допущено непослідовність при визначенні санкцій щодо мір покарання залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Так, у ч. 3 ст. 289 КК передбачено за незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого у 250 разів (4 тис. 250 грн.) перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, покарання у виді позбавлення волі на строк від 10 до 15 років. Водночас ч. 4 ст. 185 КК передбачено за крадіжку майна у великих розмірах, тобто на суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (4 тис. 250—10 тис. 200 грн.), позбавлення волі на строк від 5 до 8 років. Навіть за вчинення розбійного нападу з метою заволодіння майном на суму від 4 тис. 250 грн. до 10 тис. 200 грн. і більше, ч. 4 ст. 187 КК передбачено менше покарання — позбавлення волі на строк від 8 років.

Згідно зі ст. 22 КК відповідальність за крадіжку (ст. 185 КК) передбачена при виповненні особі 14 років, незалежно від того, за якою частиною цієї статті кваліфіковані її дії. Згідно з ч. 1 ст. 185 КК таємне викрадення чужого майна карається штрафом або виправними роботами, або позбавленням волі на строк до 3 років. Але штраф відповідно до ст. 99 КК застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Виправні роботи згідно зі ст. 100 КК можуть бути призначені неповнолітньому лише у віці від 16 до 18 років.

Відповідно до ч. 2 ст. 185 нового КК крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб, карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на той самий строк. Але обмеження волі відповідно до ст. 61 КК до неповнолітніх не застосовується.

Таким чином, законом передбачено два види покарання для дорослих — обмеження волі або позбавлення волі, а до неповнолітніх — лише позбавлення волі. Таке дискримінаційне ставлення до неповнолітніх вимагає внесення змін до чинного КК.

У суддів виникають також труднощі при призначенні виду та міри кримінального покарання за ч. 1 ст. 296 КК неповнолітнім особам, які вчинили зазначений вид злочину у віці від 14 до 16 років. Відповідно до ч. 1 ст. 296 КК хуліганство карається штрафом або арештом, або обмеженням волі. Але штраф, як зазначалося вище, застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Таких неповнолітніх практично немає, тому що приймають на роботу за трудовим договором, як виняток, осіб, яким виповнилося 15 років і у віці до 16 років за згодою одного з батьків. Згідно зі ст. 101 КК арешт може застосовуватися лише до неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг 16 років. Обмеження волі до неповнолітніх взагалі не застосовується (ст. 61 КК).

При призначенні покарання неповнолітнім судам слід дотримуватися принципу індивідуалізації, за наявності підстав розглядати можливість звільнення неповнолітніх від покарання з випробуванням, застосування до них примусових заходів виховного характеру тощо.

Відповідно до п. 2 ст. 104 КК звільнення від відбування покарання з випробовуванням може бути застосоване до неповнолітнього лише в разі його засудження до позбавлення волі. Однак деякі суди звільняли неповнолітніх з випробовуванням при засудженні до арешту. Наприклад, вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 31 жовтня 2001 р. засуджено неповнолітнього Н., 1984 року народження, та інших (всього 5 осіб) за ч. 1 ст. 296 КК до 30 діб арешту і на підставі ст. 104 КК всі засуджені звільнені від відбування покарання з випробовуванням строком на рік. Апеляційна інстанція скасувала цей вирок як незаконний, оскільки неповнолітні були звільнені від відбування покарання з випробовуванням у виді арешту, хоча законом передбачено таке звільнення лише від позбавлення волі.

Суди допускають порушення вимоги ст. 104 КК щодо встановлення іспитового строку при звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням понад 2 роки. Так, Славутський міський суд Хмельницької області у справі щодо неповнолітніх братів Д. за ч. 3 ст. 185 КК звільнив їх від призначеного покарання у виді 3 років позбавлення волі з іспитовим строком 3 роки. Однак на момент постановлення вироку їм не виповнилося 18 років. Таким чином суд не врахував, що ч. 3 ст. 104 КК встановлює при звільненні від відбування покарання неповнолітньому іспитовий строк меншої тривалості, ніж дорослим засудженим (ст. 75 КК), — від 1 до 2 років.

Звільняючи неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням, суди відповідно до вимог ст. 76 КК покладали на засуджених обов’язки повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи тощо. Однак деякі суди не враховували, що перелік обов’язків, передбачених ст. 76 КК, які можуть бути покладені на засудженого, є вичерпним, і покладали на неповнолітніх обов’язки, які не передбачені законом, зокрема, закінчити навчання, влаштуватися на роботу. Наприклад, Миколаївський районний суд Львівської області у вироку від 16 травня 2002 р. поклав на засудженого П. обов’язок успішно закінчити навчання в ПТУ. Цей же суд у вироку від 10 червня 2002 р. аналогічний обов’язок поклав на засудженого М. при звільненні його від відбування покарання з випробуванням.

У разі звільнення неповнолітнього від відбування покарання з випробуванням суди інколи згідно з ч. 4 ст. 104 КК покладають на певну особу за її згодою або на її прохання обов’язок щодо нагляду за засудженим та проведення з ним виховної роботи. Так, суди Хмельницької області лише в чотирьох випадках застосували зазначене положення закону.

Деякі суди не роз’яснювали засудженим правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачені ст. 78 КК. Такі факти мали місце в Любомльському, Луцькому районних судах, Луцькому міському суді Волинської області та інших.

При звільненні неповнолітніх від відбування покарання з випробуванням одні суди Донецької, Сумської, Херсонської та інших областей посилаються у вироку на ст. 104 КК, інші — на ст. 75 КК, а деякі — на обидві статті. Наприклад, Сумський районний суд вироком від 23 квітня 2002 р. засудив неповнолітнього Д. за ч. 3 ст. 185 КК, але застосувавши ст. 75 і ст. 104 КК, звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. В іншому випадку ухвалою Верховного Суду України від 19 вересня 2002 р. щодо вироку Апеляційного суду Донецької області від 20 травня 2002 р. стосовно неповнолітнього Є. при звільненні його від відбування покарання з випробуванням замість ст. 75 застосовано ст. 104 КК. Верховний Суд України в ухвалі щодо цієї справи зазначив, що згідно зі ст. 104 КК звільнення від відбування покарання з випробуванням застосовується до неповнолітніх відповідно до статей 75—78 КК з урахуванням положень ст. 104 КК.

Трапляється, що суди призначають покарання, яке не передбачене ст. 98 КК («Види покарань»), зокрема обмеження волі та конфіскацію майна до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злоину. Так, Кам’янець-Подільський міський суд Хмельницької області при розгляді кримінальної справи щодо неповнолітнього В. призначив засудженому покарання у виді обмеження волі зі звільненням від покарання з випробуванням.

Вироком Білозерського районного суду Херсонської області від 26 лютого 2002 р. засуджено неповнолітнього Л., 1984 року народження, та інших за ч. 1 ст. 296 КК до року обмеження волі кожного. На підставі ст. 45 КК 1960 р. постановлено покарання засудженим вважати умовним з іспитовим строком на рік. Скасовуючи вирок щодо Л., апеляційна інстанція зазначила, що призначаючи йому покарання у виді обмеження волі, суд не врахував, що на день постановлення вироку він був неповнолітнім, а відповідно до ч. 3 ст. 61 КК обмеження волі не застосовується до неповнолітніх. Бахчисарайським районним судом Автономної Республіки Крим вироком від 22 березня 2002 р. з порушенням вимог ст. 98 КК та ст. 61 КК засуджені неповнолітні А., С. і П. за ч. 2 ст. 185 КК до року обмеження волі.

Вироком Апеляційного суду Кіровоградської області від 15 березня 2002 р. засуджено неповнолітніх С. і З., обидва — 1985 року народження, за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК за те, що вони 10 листопада 2001 р. під час розбійного нападу вчинили умисне вбивство з корисливих мотивів за попередньою змовою групою осіб — до позбавлення волі, відповідно на 12 і 10 років з конфіскацією майна. Але засудженим С. і З. на день постановлення вироку виповнилося лише по 16 років, тому суд не вправі був застосовувати до них додаткову міру покарання — конфіскацію майна.

Згідно зі ст. 98 КК до неповнолітніх, визнаних винними у вчинені злочину, не може бути застосовано додаткову міру покарання у виді конфіскації майна. Але на практиці суди по-різному вирішували питання щодо можливості застосування за відповідними статтями КК додаткової міри покарання — конфіскації майна до особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, а на момент розгляду справи в суді досягла повноліття.

Верховний Суд України після розгляду деяких справ виключив з вироку застосування до засуджених додаткової міри покарання — конфіскації майна з посиланням на ст. 98 КК на тій підставі, що ці особи вчинили злочин у неповнолітньому віці. Так, ухвалою Верховного Суду України від 7 листопада 2002 р. з вироку Апеляційного суду Вінницької області від 4 липня 2002 р., яким було засуджено неповнолітнього П., 1985 року народження, за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК на 5 років позбавлення волі за вчинення 29 листопада 2001 р. злочинів, покарання за які передбачене цими статтями, застосування до нього конфіскації майна. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 23 серпня 2002 р. засуджено Н., 1984 року народження, за п. 6 ч. 2 ст. 115 КК, ч. 4 ст. 187 КК за сукупністю злочинів на 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. Засуджений Н., будучи неповнолітнім, 11 вересня 2001 р. з корисливих мотивів вчинив умисне вбивство під час розбійного нападу. Ухвалою Верховного Суду України від 7 листопада 2002 р. виключено з вироку застосування стосовно Н. додаткової міри покарання — конфіскації всього майна.

Стаття 99 КК містить певні застереження щодо застосування до неповнолітніх такого виду покарання, як штраф. Відповідно до вимог цієї статті штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Тому застосування такого виду покарання є обмеженим. Призначаючи зазначену міру покарання до неповнолітніх, суди не завжди з’ясовують, який їх майновий стан, чи мають вони самостійний дохід або власні кошти і майно. Ось приклад — за період з 1 вересня 2001 р. по 1 вересня 2002 р. у Хмельницькій області до 11 неповнолітніх місцеві суди застосували таку міру покарання, як штраф. При цьому суди не врахували, що засуджені неповнолітні ніде не працюють і не мають власних коштів та майна, на які може бути звернено стягнення. На час проведення узагальнення такі

вироки судів щодо сплати штрафу не виконані. Подібні випадки допущені також судами інших областей.

Частиною 2 ст. 99 КК встановлено, що розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, не може перевищувати 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Ця вимога закону судами виконується. Але не всі з них враховують, що мінімальний розмір штрафу відповідно до ч. 2 ст. 53 КК становить 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Так, Шепетівським міським судом Хмельницької області неповнолітньому К. за ч. 2 ст. 263 КК призначено штраф у розмірі 51 грн.

Статтею 101 КК передбачено, що арешт як міра кримінального покарання призначається неповнолітнім, яким на момент постановлення вироку вже виповнилося 16 років, строком від 15 до 45 діб. Порівняно з дорослими засудженими тривалість арешту для неповнолітніх істотно зменшена. З матеріалів судів, які надійшли для підготовки узагальнення, вбачається, що покарання у виді арешту неповнолітнім призначалося в деяких випадках з порушенням ст. 101 КК. Зокрема, вироком Слов’янського районного суду Донецької області від 12 червня 2002 р. неповнолітні Б. та І. засуджені до арешту відповідно на 3 і 6 місяців.


13. Примусові заходи виховного характеру

Суди не повинні допускати застосування кримінального покарання до неповнолітніх, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, якщо виправлення неповнолітніх може бути досягнуто шляхом застосування примусових заходів виховного характеру, передбачених ч. 2 ст. 105 КК.

У 2002 р. суди застосували примусові заходи виховного характеру до 4 228 неповнолітніх, що на 9,8 % менше, ніж минулого року. Більше половини неповнолітніх (57,2 %), до яких застосовано примусові заходи виховного характеру, є дітьми, що вчинили суспільно небезпечні діяння у віці від 11 до 14 років. Відповідно до ч. 2 ст. 105 КК суди минулого року застосували до неповнолітніх такі примусові заходи виховного характеру: застереження — до 406 підлітків (9,6 %); передача під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, — 3 246 (76,8 %); зобов’язання відшкодувати заподіяні майнові збитки — 12 (0,3 %); обмеження дозвілля — 65 (1,5 %); направлення до спеціальної навчально-виховної установи: до школи — 432 (10,2 %), до училища — 67 (1,6 %).

Примусові заходи виховного характеру, зокрема, застосовуються: у випадку прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК; до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння; при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК.

У справах про злочини неповнолітніх, що надходять до суду з обвинувальним висновком у порядку, передбаченому ст. 232 КПК, досудове слідство, попередній і судовий розгляд провадяться із дотриманням правил гл. 36 КПК.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КК суд вправі звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності тільки у випадку, якщо він вперше вчинив злочин невеликої тяжкості і за умови, що його виправлення можливе без застосування покарання. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру. Справи, що надійшли в суд у порядку, передбаченому ст. 73 або ст. 9 КПК, суддя призначає до розгляду в судовому засіданні, про що виносить постанову із зазначенням часу і місця розгляду справи й осіб, які підлягають виклику до суду.

При виявленні порушень вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, або порушенні права неповнолітнього на захист, або неповноти чи неправильності досудового слідства, що не можуть бути усунуті в судовому засіданні, суддя мотивованою постановою з дотриманням вимог, передбачених статтями 246 і 281 КПК, повинен повернути справу прокурору для усунення цих порушень або для проведення додаткового розслідування.

Про час і місце розгляду кримінальної справи в судовому засіданні повідомляються неповнолітній, його законний представник, захисник та інші особи, зазначені в списку, що додається до постанови про направлення справи до суду, а також прокурор.

Якщо неповнолітній перебуває на обліку в органі чи службі у справах неповнолітніх, доцільно залучити до участі в розгляді справи представника цієї установи. Це сприятиме всебічному й повному дослідженню даних про особу, умови життя і виховання неповнолітнього. У такому разі є змога з’ясувати думку законного представника про те, який саме примусовий захід виховного арактеру буде найефективнішим.

Участь у судовому засіданні неповнолітнього, його захисника, законного представника та прокурора є обов’язковою. Під час засідання з’ясовуються дані про особу неповнолітнього та повноваження законного представника, роз’яснюються їм процесуальні права, заслуховуються пояснення підсудного і його законного представника, досліджуються докази, необхідні для вирішення питань: чи мало місце суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину КК; чи винен у ньому неповнолітній; інші обставини, які мають істотне значення для вирішення питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. У цих справах судові дебати не провадяться, а прокурор, захисник, законний представник і неповнолітній висловлюють свої думки. Останнє слово неповнолітньому не надається.

Невиконання вимог ст. 447 КПК про розгляд справи за участю захисника неповнолітнього — істотне порушення цього права і є підставою для скасування рішення про застосування примусового заходу виховного характеру.

Відповідно до вимог п. 6 ст. 45 КПК участь захисника є обов’язковою при провадженні справи про застосування примусових заходів виховного характеру. Якщо захисник не запрошений неповнолітнім або його законним представником, суддя призначає захисника і забезпечує його участь у справі відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 47 КПК. Однак суди не завжди дотримуються цієї вимоги. Так, Петровський районний суд м. Донецька розглянув без участі захисника справу про застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього Я., 1989 року народження, що не досяг віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, за вчинення суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки ч. 3 ст. 185 КК (крадіжка). При розгляді цієї справи суд допустив численні порушення вимог закону. Зокрема, порушено строк призначення її до розгляду, пояснення неповнолітнього, його законного представника суд не заслуховував, докази, які доводять вчинення Я. суспільно небезпечного діяння, не перевірялися. Суд також не з’ясував стан здоров’я та рівень загального розвитку неповнолітнього, умови його життя і виховання. Хоча неповнолітній вчинив крадіжку з групою осіб, але слідство і суд не перевіряли наявність дорослих підмовників. У справі не було запрошено в судове засідання представників комісії та міліції у справах неповнолітніх. Органи досудового слідства і суд навіть не намагалися виконати вимоги ст. 23 КПК і з’ясувати причини й умови, які сприяли вчиненню 12-річною дитиною крадіжки. Суд при зазначених порушеннях вимог закону формально виніс постанову, якою неповнолітній був переданий під нагляд батьків.

Суди повинні мати на увазі, що перелік примусових заходів виховного характеру вичерпний. Суд вправі призначити один або декілька з них і разом з цим призначити неповнолітньому вихователя. Але, як свідчить практика, суди застосовують до неповнолітнього лише один примусовий захід виховного характеру, переважно (76,8 %) — передачу неповнолітнього під нагляд батьків.

Згідно з даними судової практики, суди не завжди виконують вимоги ч. 3 ст. 105 КК щодо призначення строку тривалості заходів виховного характеру. Так, Радомишльський районний суд Житомирської області на підставі ч. 2 ст. 105 КК звільнив неповнолітнього Л. від покарання за ч. 1 ст. 286 КК з передачею під нагляд батьків, але без встановлення строку тривалості заходів виховного характеру. У зв’язку з цим зазначене судове рішення змінено ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 30 квітня 2002 р. Для Л. встановлено заходи виховного характеру строком на 2 роки.

Важливо, щоб в ухвалі (постанові) суд обгрунтував, чому він вважає доцільним звільнити неповнолітнього від кримінальної відповідальності і застосувати до нього примусовий захід виховного характеру. При цьому суд повинен обрати такий з них, що найбільше сприятиме виправленню і перевихованню неповнолітнього. Вирішуючи питання, чи слід застосовувати такий примусовий захід, як віддання неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, які їх замінюють, суд враховує, що цей захід застосовується лише за наявності даних про їхню здатність забезпечити виховний вплив та постійний контроль за поведінкою неповнолітнього. Не можна передавати неповнолітнього під нагляд батькові чи матері, які позбавлені батьківських прав або через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Деякі суди не зазначають у постановах прізвища батьків, яким передається дитина під нагляд. Наприклад, постановою Зарічного районного суду м. Сум від 10 травня 2002 р. до неповнолітньго К. було застосовано такий примусовий захід виховного характеру як передача під нагляд батькам. Але в постанові суд не зазначив прізвища, імена та по батькові осіб, яким передано неповнолітнього під нагляд. Такі ж недоліки допускали суди Івано-Франківської області.

Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудового колективу можлива тільки за згодою колективу за місцем навчання або місцем роботи порушника закону за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за поведінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання. Неповнолітній також може бути переданий під нагляд окремих громадян на їх прохання, але вони зобов’язані при цьому здійснювати виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

При передачі неповнолітніх під нагляд їхніх батьків суди в деяких випадках усупереч вимогам ст. 447 КПК заслуховують пояснення законних представників, не з’ясовують здатність батьків забезпечити позитивний виховний вплив на неповнолітніх, контролювати їх поведінку. Так, Городоцький районний суд Львівської області 16 січня 2002 р. передав неповнолітніх Ш. і Б. під нагляд їхніх батьків, але при цьому не заслухав їх пояснень.

Суд вирішує питання про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, коли він вийшов з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддається виховному впливу і застосування інших примусових заходів виховного характеру не дають результатів. Відповідно до ст. 8 Закону від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» (із наступними змінами; далі — Закон від 24 січня 1995 р.) до загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації направляються за рішенням суду неповнолітні віком від 11 до 14 років, а до професійних училищ соціальної реабілітації — віком від 14 років. Проте не можуть направлятися в ці установи особи, які страждають на захворювання, зазначені у переліку, що його містить Інструкція про медичне обстеження дітей і підлітків, які направляються до загальноосвітніх шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання (затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства освіти України від 5 травня 1997 р. № 137/131, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 20 серпня 1997 р.; далі — Інструкція).

Однак суди не в усіх випадках з’ясовують питання про можливість перебування в такій установі підлітків за станом здоров’я. Так, Самбірським районним судом Львівської області 13 лютого 2002 р. був направлений до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації неповнолітній П. Але в матеріалах справи немає будь-яких медичних документів про стан здоров’я підлітка, а отже, суд це питання не досліджував.

Узагальнення засвідчило, що в значній кількості справ, які були направлені в суди відповідно до статей 73, 9 КПК, відсутні дані про здоров’я та загальний розвиток неповнолітнього. Відповідно до зазначеної Інструкції медичний огляд неповнолітніх для визначення можливості їх утримання у загальноосвітніх школах та професійних училищах соціальної реабілітації провадиться до розгляду справ у судах.

Статтею 433 КПК визначено, що однією з обставин, яку необхідно з’ясувати у справах про злочини неповнолітніх, є стан здоров’я та загального розвитку підлітка. Якщо це не було зроблено, то досудове чи судове слідство відповідно до п. 4 ст. 368 КПК може бути визнано однобічним і неповним. У зв’язку із наведеними обставинами судам необхідно мати на увазі, що органи слідства та прокуратури, направляючи кримінальну справу до суду в порядку ст. 73 або ст. 9 КПК, повинні згідно з вимогами п. 2 ч. 1 ст. 433 КПК з’ясувати стан здоров’я, для чого мають провести медичне обстеження неповнолітнього.

Складним є питання про застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації. Відповідно до Положення про загальноосвітню школу соціальної реабілітації та Положення про професійне училище соціальної реабілітації (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 13 жовтня 1993 р. № 859) до цих установ не можуть бути направлені діти і підлітки, які стаждають на захворювання, зазначені в Інструкції. Згідно з переліком, що містить зазначена Інструкція (п. 11), не підлягають направленню до шкіл та професійних училищ соціальної реабілітації діти і підлітки, які мають психічні захворювання, туберкульоз, ревматизм, уроджені вади серця, інфекційні та венеричні хвороби, ряд хронічних захворювань, таких, як виразкова хвороба шлунка, бронхіальна астма з тяжкими частими приступами, захворювання крові, цукровий діабет, а також хворі на СНІД тощо.

За наявності таких захворювань суди не можуть направляти неповнолітніх до спеціальної навчально-виховної установи. Найчастіше до цих дітей суди застосовують такий примусовий захід виховного характеру, як передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють. У 2002 р. під нагляд батьків суди передали 76,8 % від усіх неповнолітніх, до яких застосовані примусові заходи виховного характеру. Серед цих осіб вчинили суспільно небезпечні діяння, що підпадають під ознаки таких злочинів: проти власності — 2578, умисні вбивства — 6, умисні тяжкі тілесні ушкодження — 8, згвалтування — 4, проти громадської безпеки — 58, проти безпеки руху — 59, проти громадського порядку та моральності, у тому числі хуліганство — 165, у сфері обігу наркотичних засобів — 92.

Судова практика свідчить, що примусовий захід виховного характеру у виді передачі під нагляд батьків у багатьох випадках є малоефективним. Багато з таких неповнолітніх давно вийшли з-під контролю батьків або батьки негативно впливають на них чи позбавлені батьківських прав, тобто діти передані під нагляд батьків, які виявилися неспроможними виховувати свою дитину належним чином, або й самі втягнули її у злочинну діяльність. Суди змушені застосовувати до таких неповнолітніх менш суворі заходи виховного характеру через їхню хворобу. Так, Нахімовський районний суд м. Севастополя за вчинення неодноразових суспільно-небезпечних діянь, які підпадають під ознаки крадіжок чужого майна на значну суму з проникненням у житло (відеомагнітофон, радіотелефон, радіоприймач, фотоапарат та ін.), направив П., 1986 року народження, якому на момент вчинення злочину виповнилося 13 років, до спеціальної навчально-виховної установи для дітей та підлітків строком на 2 роки. Скасовуючи цю постанову, Апеляційний суд м. Севастополя в ухвалі зазначив, що в матеріалах справи є довідка про те, що П. перебуває на обліку в дитячого психіатра, але суд не перевірив із залученням спеціаліста-медика, чи може він за станом здоров’я перебувати в спеціальній навчально-виховній установі. При новому розгляді справи суд вимушений був передати неповнолітнього під нагляд матері. Але мати не мала на сина жодного впливу і не могла контролювати його поведінку, учнем у школі він був лише формально, провчився там всього два тижні, схильний до правопорушень, вчинив три суспільно небезпечних діяння, у тому числі таке, що підпадає під ознаки тяжкого злочину, останнє — після звільнення з приймальника-розподільника.

Відповідно до вимог ст. 9 Закону від 24 січня 1995 р. у державній системі охорони здоров’я повинні бути створені центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які вживають алкоголь, наркотики, а також для неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до шкіл соціальної реабілітації та професійних училищ соціальної реабілітації. Але центри медико-соціальної реабілітації створено лише в Автономній Республіці Крим та трьох областях і тільки для неповнолітніх, які вживають алкоголь та наркотики. За повідомленням Міністерства охорони здоров’я України та Міністерства освіти центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які за станом здоров’я не можуть бути направлені до шкіл та училищ соціальної реабілітації, як того вимагає ст. 9 зазначеного Закону, до цього часу не створено. Водночас за даними Міністерства освіти, станом на 3 червня 2003 р. школи соціальної реабілітації укомплектовані вихованцями на 33,1 %, а професійні училища — на 72,1 %.

Ще однією проблемою є відсутність контролю з боку суду за виконанням постанов про застосування примусових заходів виховного характеру. Так, постановою Самбірського районного суду Львівської області від 13 лютого 2002 р. до неповнолітнього П. застосовано примусовий захід виховного характеру у виді направлення його до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації терміном на 3 роки. Однак у справі немає документів про виконання постанови, і суд на це не відреагував.

Для здійснення контролю за виконанням рішення про застосування примусового заходу виховного характеру суд повинен про його прийняття інформувати службу у справах неповнолітніх.

14. Звернення вироків до виконання

Відповідно до ст. 404 КПК вирок, що набрав законної сили, звертається до виконання судом, який його постановив, не пізніше, ніж через 3 доби з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Апеляційні суди повідомили, що суди відповідно до вимог закону звертають вироки до виконання, направляють розпорядження, копії вироків тому органу, на який покладено обов’язок виконати вирок. Проте у справах про злочини неповнолітніх іноді відсутні підтвердження про прийняття вироків до виконання. Наприклад, немає таких підтверджень у Львівській області у справах неповнолітніх Л. і Ш., засуджених Кам’янсько-Бузьким районним судом за ч. 3 ст. 185 КК; Г., засудженого Дрогобицьким міським судом за ч. 1 ст. 185 КК; С., К., засуджених Старосамбірським районним судом за ч. 2 ст. 296 КК, та інших.


15. Відповідальність батьків або осіб, що їх замінюють, за невиконання обов’язків щодо виховання дітей

Невиконання батьками або особами, які їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей є однією з причин, що призводить до вчинення неповнолітніми правопорушень. У 2002 р. судами накладено адміністративні стягнення за ухилення батьків від виховання неповнолітніх дітей на 12 569 осіб, що на 11,7 % більше, ніж у попередньому році. На 5667 осіб накладено штраф на загальну суму 258 тис. 47 грн., але стягнуто всього 42 тис. 428 грн.

16. Усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів неповнолітніми

За статистичними даними, у 2002 р. майже в усіх справах про злочини неповнолітніх слідчі органів МВС вносили відповідно до ст. 231 КПК подання про вжиття заходів для усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів. Так, за звітом форми № 1 СЛ «Про роботу органів слідства та дізнання» слідчі органів МВС надіслали прокурору для направлення до суду 17 167 справ з обвинувальним висновком про злочини неповнолітніх. У цих справах слідчими було внесено 17 159 таких подань.

Відповідно до ст. 232 КПК суд, за наявності на те підстав, виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у справі факти порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вимагає вжиття відповідних заходів. Окрему ухвалу (постанову) може бути винесено також при виявленні судом порушень прав громадян та інших випадків, якщо суд визнає це за необхідне. Не пізніше ніж у місячний строк за окремою ухвалою (постановою) має бути вжито заходи і про результати повідомлено суд, який виніс окрему ухвалу (постанову). У разі залишення посадовою особою окремої ухвали (постанови) без розгляду, суд повинен вжити заходів, передбачених статтями 254—257 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — КпАП), і притягнути винного до відповідальності за ст. 1856 цього Кодексу.

У постанові Пленуму Верховного Суду від 26 червня 1981 р. № 5 міститься роз’яснення про те, що суди зобов’язані суворо виконувати вимоги статей 23, 232 КПК (ретельно виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів неповнолітніми, гостріше реагувати на них шляхом винесення окремих ухвал (постанов), домагаючись усунення виявлених недоліків). У постанові також наголошено на необхідності підвищити якість окремих ухвал (постанов).

Однак дані узагальнення свідчать про те, що суди багатьох областей дуже рідко виносять у порядку ст. 232 КПК окремі ухвали (постанови). У 2002 р. жодної окремої ухвали чи постанови не винесли суди Волинської і Житомирської областей, хоча було розглянуто з постановленням вироку відповідно 224 і 359 кримінальних справ про злочини неповнолітніх. У деяких областях суди виносили окремі ухвали (постанови) лише в поодиноких випадках. Так, суди Хмельницької області у 2002 р. розглянули 267 справ з постановленням вироків щодо неповнолітніх, які вчинили злочини. Але за розглянутими справами винесено лише одну окрему постанову. Рідко виносили окремі ухвали чи постанови у порядку ст. 232 КПК суди Дніпропетровської, Івано-Франківської, Рівненської, Сумської, Харківської та інших областей. Слід зазначити, що негативно на стан роботи судів щодо виявлення причин та умов, які сприяли вчиненню неповнолітніми злочинів, впливає відсутність відповідних показників у судовій статистиці. Виконання суддями зазначених вимог закону контролюється не в усіх судах.

Окремі постанови та ухвали суди виносили в основному з питань про: усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; порушення норм кримінально-процесуального закону при провадженні досудового слідства та під час розгляду справи нижчестоячим судом; усунення умов, що негативно впливали на виховання неповнолітнього; порушення прав неповнолітнього обвинуваченого на захист.

Так, Шепетівський районний суд Хмельницької області у кримінальній справі щодо неповнолітнього Г., 1985 року народження, обвинуваченого за ч. 1 ст. 125 КК, встановив, що той разом з іншими підлітками 1 жовтня 2001 р. приблизно о 13-й годині, прогулюючи шкільні уроки, після розпиття біля школи спиртних напоїв, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, через особисті неприязні взаємини умисно заподіяв неповнолітньому Я. тілесні ушкодження. Раніше Г. також без причин пропускав шкільні заняття, пиячив, на подвір’ї школи неодноразово затівав конфлікти з учнями, які були переведені з інших шкіл, але через безконтрольність з боку дирекції школи щодо нього не було вжито відповідних заходів впливу. З метою попередження умов, які сприяли вчиненню правопорушень серед учнів школи, суд виніс окрему постанову на адресу Шепетівського районного відділу освіти для відповідного реагування.

За фактами порушення норм кримінально-процесуального законодавства органами досудового слідства під час розслідування кримінальних справ суди також виносили окремі ухвали (постанови). Так, із цих підстав Апеляційний суд Черкаської області в окремій ухвалі у кримінальній справі за обвинуваченням П. за ч. 1 ст. 286 КК (порушення правил безпеки дорожнього руху) зазначив, що з метою приховати порушені строки слідства слідчий неодноразово за надуманими мотивами виносив постанови про зупинення попереднього слідства, при цьому було визнано безпідставними посилання слідчого на положення ч. 3 ст. 206 КПК (через невстановлення особи, яка вчинила злочин), оскільки на момент порушення кримінальної справи були відомі всі учасники дорожньо-транспортної пригоди. Для реагування на грубі порушення кримінально-процесуального закону під час розслідування зазначеної кримінальної справи Апеляційний суд надіслав ухвалу керівництву УМВС у Черкаській області.

У деяких випадках винесення окремих постанов та ухвал не завжди буває ефективним і сприяє досягненню мети. Значна частина винесених судами окремих ухвал (постанов) має формальний характер, не містить конкретизації явищ, що призвели до вчинення злочину. Крім того, в окремій ухвалі бажано було б зазначати конкретні пропозиції, спрямовані на усунення недоліків і упущень щодо виховання неповнолітніх.

Так, Дебальцевський районний суд Донецької області 16 квітня 2002 р. виніс окрему постанову у справі за обвинуваченням З., засудженого за крадіжку двигунів. Окрему постанову направлено на адресу міського голови у зв’язку з «байдужим ставленням до долі засудженного» з боку вчителів середньої школи № 6 та Дебальцевського органу внутрішніх справ у справах неповнолітніх, через неправомірну поведінку неповнолітнього. Постанова виявилася формальною, відповіді на неї не надійшло.

За недоліки при винесенні постанов (ухвал) слід визнати: не досить чітке викладення обставин справи, з приводу яких винесено окрему постанову (ухвалу); посилання в постанові на факти, які належним чином не були перевірені судом; винесення постанови не на адресу тих органів, організацій та службових осіб, які відповідають за встановлені у справі порушення закону; ненаправлення взагалі винесених судами окремих постанов адресатам, а також відсутність контролю з боку судів за виконанням постанов про вжиття необхідних заходів для усунення причин та умов, які призвели до вчинення злочину.

Наприклад, Артемівський міський суд Донецької області у справі неповнолітніх Т. та З., які були засуджені 4 червня 2002 р. за крадіжку кришок каналізаційних люків з території пансіонату «Вогник», встановив, що причинами вчинення ними злочину був низький рівень виховної роботи у школі-інтернаті, де навчалися засуджені, слабка виховна робота відділу народної освіти щодо підлітків з проблемних родин. У постанові також було порушене питання про неналежну охорону державного майна охоронцями пансіонату «Вогник». Суд звернувся до адміністрації пансіонату, міського відділу освіти, школи-інтернату про вжиття відповідних заходів реагування. Але відповіді від зазначених установ не надійшло, оскільки окрема постанова суду не була надіслана адресатам.

У деяких випадках суди направляли окремі постанови про виявлені порушення закону пд час розслідування кримінальних справ на розгляд тих службових осіб, які їх допустили, а тому отримували відписки. Так, Сніжнянський міський суд Донецької області неодноразово виявляв факти фальсифікації при підготовці процесуальних документів з боку працівників міського відділу внутрішніх справ, але суд реагував лише окремими постановами на адресу начальника цього міського відділу міліції, які не дали жодних результатів. Зокрема, при розгляді кримінальної справи за звинуваченням Х. за ч. 1 ст. 190, ч. 3 ст. 185, ч. 3 ст. 357 КК Сніжнянський міський суд виявив істотні порушення норм КПК, несвоєчасне реєстрування злочинів, приховування первинних матеріалів огляду місця пригоди, про що було повідомлено начальника Сніжнянського міського відділу міліції УМВС у Донецькій області. Надійшла його відповідь про те, що під час службової перевірки зазначені факти не підтвердилися. Суд не відреагував на таку відписку, хоча повинен був направити відповідні матеріали прокуророві для перевірки і вжиття заходів для усунення порушень законності під час проведення дізнання та досудового слідства або довести до відома про наявні порушення законності УМВС у Донецькій області.

Судам необхідно забезпечити суворий контроль за виконанням окремих ухвал (постанов) про вжиття необхідних заходів щодо усунення виявлених у кримінальних справах порушень закону, причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів. За даними апеляційних судів, у багатьох місцевих судах такої системи належного контролю ще не налагоджено. Суди також повинні мати на увазі, що в разі залишення службовою особою без розгляду окремої ухвали (постанови) або невжиття заходів для усунення зазначених у ній порушень закону слід вирішувати питання про притягнення такої службової особи до відповідальності за ст. 1856 КпАП.


17. Запровадження спеціалізації суддів з розгляду справ щодо злочинів, вчинених неповнолітніми

Причинами порушення вимог закону під час провадження справ щодо неповнолітніх є недосвідченість слідчих і суддів (деякі з них досконально не володіють специфікою розслідування і розгляду кримінальних справ цієї категорії), їхня перевантаженість в роботі, тяжіння до спрощення процесу та нехтування вимогами закону щодо забезпечення підвищеної правової захищеності неповнолітніх. Тому важливо запровадити спеціалізацію суддів щодо розгляду справ про злочини, вчинені неповнолітніми. У «Пекінських правилах» (пр. 22.2) міститься рекомендація підбирати персонал органів правосуддя з врахуванням різних категорій неповнолітніх, які вступають у контакт із системою правосуддя, а також докладати зусиль для забезпечення справедливого представництва жінок і національних меншин в органах правосуддя у справах неповнолітніх.

Статтею 6 Закону від 24 січня 1995 р. передбачено, що справи неповнолітніх, які вчинили злочини, розглядаються в судах спеціально уповноваженими для цього суддями (складом суддів) за участю представників служб у справах неповнолітніх. Йдеться про те, що у зазначених суддів є певний досвід роботи, вони постійно підвищують свій професійний рівень не лише з питань права, а також педагогіки та психології. Але судова практика свідчить, що не завжди є можливість забезпечити в конкретному суді необхідну кількість суддів, які можуть залучатися до розгляду справ про злочини неповнолітніх. Усунути цей недолік, що негативно впливає на якість розгляду справ про злочини неповнолітніх, можна шляхом створення спеціалізованих судів щодо неповнолітніх. До створення таких судів доцільно рекомендувати головам місцевих та апеляційних судів видати накази, згідно з якими судді, які мають досвід роботи не менше 3 років, спеціалізувались би на розгляді кримінальних справ зазначеної категорії.

Необхідною є також спеціалізація слідчих органів внутрішніх справ, на яких відповідно до ст. 112 КПК покладено обов’язок здійснювати провадження досудового слідства в усіх справах про злочини неповнолітніх. Слідчим цих органів необхідно дотримуватися вимог закону щодо забезпечення неповнолітнім права на захист, позбутися практики допиту як свідків неповнолітніх, стосовно яких провадиться досудове слідство.

Розслідування та розгляд справ щодо неповнолітніх осіб мають здійснювати найбільш кваліфіковані та досвідчені слідчі і судді. Уся діяльність органів досудового слідства і суду з розслідування та розгляду справи неповнолітнього повинна мати виховне запобіжне значення.

* * *

Мета узагальнення з вищезазначеної проблеми — дослідження щодо застосування судами чинного законодавства, яким передбачена відповідальність неповнолітніх за вчинені злочини, виявлення при цьому складних питань у судовій практиці та з’ясування можливих шляхів для їх вирішення.

В узагальненні звернено увагу на те, що вперше неповнолітній стикається із законом при спілкуванні з представниками органів внутрішніх справ, і тому на них покладається важливий обов’язок продемонструвати, що держава охороняє права та законні інтереси фізичних та юридичних осіб і що кожний, хто вчинив злочин, буде притягнутий до відповідальності і нестиме тягар покарання. Водночас представники органів дізнання і досудового слідства мають переконливо довести неповнолітньому, який оступився, що держава в особі представника правоохоронних органів та судді зацікавлена насамперед у тому, щоб він став на шлях виправлення, що держава поважає його права і забезпечує їх, щоб неповнолітня особа отримала переконливий виховний потенціал, який би дав їй можливість усвідомити, що вона має жити за правилами, які встановлені суспільством, критично поставитися до своїх дій і стати на шлях виправлення.