Судова практика ВСУ: захист прав споживачів

А Н А Л І З судової практики з розгляду цивільних справ про захист прав споживачів (2009-2012 рр.)1

Відповідно до ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Соціально-економічні та політичні перетворення, які відбуваються в нашій країні, розвиток ринкових відносин, свобода підприємництва, конкуренція товаровиробників сприяють насиченню ринку товарами як вітчизняного, так й іноземного виробництва, збільшенню обсягу споживання і можливості більш широкого вибору товарів (робіт, послуг). Ці процеси, на жаль, супроводжуються наповненням споживчого ринку товарами і послугами неналежної якості, а також такими, які не відповідають в повній мірі потребам та вимогам споживачів.

Захист прав споживачів здійснюють спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим (далі – АРК), місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші державні органи, органи місцевого самоврядування.

Вагоме місце в системі правових засобів захисту прав споживачів посідає судовий захист порушеного права.

Метою даного аналізу є вивчення практики застосування судами законодавства у вирішенні справ зазначеної категорії, виявлення існуючих недоліків і спірних питань у судовій практиці та законодавстві.

Цивільно-процесуальні питання захисту прав споживачів

Дотримання правил юрисдикції

Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності регулює Закон України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-ХІІ). Зазначеним Закономвстановлено права споживачів, а також визначено механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Згідно з п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-ХІІ споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Ураховуючи зазначене, судовий захист прав споживачів здійснюється загальними судами за правилами цивільного судочинства в порядку позовного провадження за позовами фізичних осіб – споживачів товарів, робіт і послуг .

Зазначений висновок випливає також з положень ст. 12 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 24, п. 9 ч. 1 ст. 25, п. 10 ч. 1 ст. 26, п. 6 ч. 1 ст. 28 Закону № 1023-ХІІ в порядку цивільного судочинства розглядаються також позови громадських організацій (об’єднань) споживачів; спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальних органів в областях, містах Києві та Севастополі, а на території Автономної Республіки Крим – органу виконавчої влади АРК у сфері захисту прав споживачів; органів місцевого самоврядування.

Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 3 грудня 2008 р. задоволено апеляційну скаргу фізичної Особи 1 на ухвалу Марганецького міського суду Дніпропетровської області від 18 вересня 2008 р. про закриття провадження в цивільній справі за позовом фізичної Особи 1 до приватного підприємця Особи 2, виконавчого комітету Марганецької міської ради про захист прав споживача, визнання дій приватного підприємця Особи 2, виконавчого комітету Марганецької міської ради неправомірними та відшкодування моральної шкоди.

Закриваючи провадження в справі, місцевий суд обґрунтовував своє рішення тим, що, оскільки одним із відповідачів є державний орган, спір повинен розглядатися в адміністративному провадженні згідно з п. 1 ч. 1 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС).

Скасовуючи ухвалу місцевого суду, апеляційний суд правильно виходив із того, що відповідно до тексту позовної заяви між фізичною особою, з одної сторони, і приватним підприємцем та виконавчим органом місцевого самоврядування, з другої сторони, виник спір, пов’язаний із застосуваннямЗакону № 1023-ХІІ, а тому справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

У порядку адміністративного судочинства шляхом розгляду відповідних адміністративних позовів вирішуються справи проти органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади, що встановлюють критерії і умови надання послуг (продажу товарів) та які можуть застосовувати заходи адміністративного впливу до порушників споживчого законодавства.

У справі, яка розглядалася Ленінським районним судом м. Кіровограда, Особа 1, у тому числі в інтересах Особа 2, Особа 3 звернулися з позовом до інформаційно-консультаційного центру по роботі із споживачами електричної енергії ВАТ «Кіровоградобленерго», територіального представництва в Кіровоградській області НКРЕ України, Кіровоградського обласного управління у справах захисту прав споживачів, Кіровоградського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Державної інспекції з контролю за цінами в Кіровоградській області. Позивачі просили визнати роботу керівника відповідача-1 провальною та такою, що порушує права, свободи і законні інтереси, зобов’язати керівництво ВАТ “Кіровоградобленерго” звільнити з займаної посади керівника відповідача-1; зобов’язання нового керівника відповідача-1 в місячний термін виконати обов’язки, які передбачені другим розділом “Завдання та функції ІКЦ”, зобов’язати керівництво ВАТ “Кіровоградобленерго” вибачитись перед позивачами за бездіяльність, визнати роботу керівників відповідачів-2, 3, 4, 5 незадовільною в частині контролю та нагляду за належним виконанням відповідачем-1 нормативних актів.

За змістом вимог позивачі оскаржували бездіяльність як інформаційно-консультаційного центру по роботі із споживачами електричної енергії ВАТ “Кіровоградобленерго”, так і бездіяльність територіального представництва в Кіровоградській області НКРЕ України, Кіровоградського обласного управління у справах захисту прав споживачів, Кіровоградського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Державної інспекції з контролю за цінами в Кіровоградській області.

Суддя місцевого суду ухвалою від 19 травня 2009 р. у відкритті провадження відмовив. Рішення мотивовано тим, що вимоги позивачів до інформаційно-консультаційного центру по роботі із споживачами електричної енергії ВАТ “Кіовоградобленерго” підлягають розгляду в порядку Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), а вирішення спору в частині вимог до територіального представництва в Кіровоградській області НКРЕ України, Кіровоградського обласного управління у справах захисту прав споживачів, Кіровоградського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Державної інспекції з контролю за цінами в Кіровоградській області – віднесено до компетенції адміністративного суду в порядку КАС.

Оскільки, відповідно до ст. 16 ЦПК, об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, не допускається, позивачам запропоновано роз’єднати позовні вимоги та звернутись до суду з позовом до інформаційно-консультаційного центру по роботі із споживачами електричної енергії ВАТ «Кіровоградобленерго» в порядку цивільного судочинства, а з позовом до територіального представництва в Кіровоградській області НКРЕ України, Кіровоградського обласного управління у справах захисту прав споживачів, Кіровоградського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, Державної інспекції з контролю за цінами в Кіровоградській області про захист прав споживачів – в порядку адміністративного судочинства.

В апеляційному порядку ухвала не оскаржувалась.

З висновками судді можна погодитись у тій частині, що вимоги про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій у відношенні до порушників законодавства про захист прав споживачів підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

При висвітленні питання юрисдикції необхідно звернути увагу суддів також на Закон України від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам», відповідно до якогосправи про фінансові послуги вилучені з підвідомчості третейських судів.

Визначення понять фінансова установа й фінансова послуга містяться в ст.ст. 1, 4 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі – Закон № 2664-ІІІ).

Дотримання правил підсудності

Судова практика свідчить про непоодинокі випадки безпідставного повернення за непідсудністю справ про захист прав споживачів.

Вирішуючи питання територіальної підсудності, суди повинні керуватися нормами глави 1 розділу ІІІ ЦПК (ст.ст. 107-117) і враховувати, що відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК позивачу в справах про захист прав споживачів надано право на свій розсуд пред’являти позов: за місцезнаходженням відповідача, за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору (за винятком виключної підсудності).

Дзержинський районний суд м. Харкова ухвалою від 2 квітня 2009 р. повернув позовну заяву у справі за позовом Особа 1 до ТОВ «У.-банк», третя особа Харківська філія ТОВ «У.-банк», про відшкодування шкоди і надано роз’яснення, що для вирішення спору позивачу необхідно звернутися до компетентного суду м. Києва (місцезнаходження ТОВ «У.-банк») або до Ленінського районного суду м. Харкова (за місцем реєстрації позивача). Ленінський районний суд м. Харкова ухвалою від 16 квітня 2009 р. цю позовну заяву повернув позивачу для подання до належного суду м. Києва.

Апеляційний суд Харківської області ухвалою судової колегії судової палати у цивільних справах від 14 вересня 2009 р. ухвалу Ленінського районного суду м. Харкова скасував, справу направив до цього районного суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі, оскільки позивач проживає у Ленінському районі м. Харкова і у відповідності до положень ч. 5 ст. 110 ЦПК звернувся з позовом до належного суду.

Такий висновок апеляційного суду відповідає положенням процесуального права, оскільки заявлено вимоги про захист прав споживача.

Хортицький районний суд м. Запоріжжя ухвалою судді від 13 червня 2008 р. позовну заяву гр. Б. до приватного підприємця Г. про захист прав споживача повернув позивачу, одночасно роз’яснивши, що для вирішення цього спору потрібно звернутися до компетентного суду за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалась.

У цій справі позивач на підставі положень ст. 109 ЦПК звернувся до Хортицького районного суду (за місцем проживання відповідача). Повертаючи заяву, суддя виходив із того, що положення ч. 5, ч. 6 ст. 110 ЦПК виключають можливість подання позову за місцем проживання відповідача.

Висновок судді є помилковим, оскільки зазначені норми надають споживачу право вибору, а не зобов’язують його.

За правилами виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) позови, що виникають з приводу нерухомого майна пред’являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, а позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення вантажів, пасажирів, багажу, пошти – за місцезнаходженням перевізника.

Сімферопольський районний суд АР Крим ухвалою від 23 листопада 2007 р. відкрив провадження в цивільній справі за позовом Особи 1, Особи 2 до ЗАТ «Авіакомпанія «А-Т» про захист прав споживачів, виходячи із права позивачів на вибір територіальної підсудності відповідно до ч. 5 ст. 110 ЦПК.

Апеляційний суд АР Крим ухвалою від 11 серпня 2008 р. зазначену ухвалу судді скасував та правильно обґрунтував свій висновок, виявивши з боку місцевого суду порушення правил про виключну підсудність.

Такий висновок апеляційного суду є правильним з огляду на таке.

Виключна підсудність – особливий вид територіальної підсудності, який забороняє застосування інших видів територіальної підсудності (загальної, договірної, альтернативної або підсудності пов’язаних між собою вимог). Це пояснюється особливостями справ, на які така підсудність поширюється, і направлено на створення сприятливих умов для розгляду справи й виконання судового рішення.

Аналіз судової практики свідчить, що склалась неоднакова практика щодо визначення підсудності цивільних справ, у яких однією із сторін є іноземний перевізник.

Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 14 жовтня 2008 р. закрив провадження у справі за позовом Особи 1 до компанії „А. – Італійські авіалінії” про захист прав споживача та відшкодування моральної шкоди.

Свій висновок суд обґрунтував тим, що відповідачем в справі є іноземна юридична особа, а її представництво в Україні не має повноважень на ведення справи в суді; національне законодавство не може застосовуватись до правовідносин, що виникли між сторонами безпосередньо в Італії (переліт по маршруту Флоренція-Мілан).

Іншу правову позицію висловила колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області, яка залишила без змін ухвалу Залізничного районного суду м. Львова від 15 липня 2008 р. про відкриття провадження у справі за позовом Особи 1, Особи 2 до авіакомпанії „Австрійські авіалінії” про відшкодування моральної шкоди.

Відповідач в особі Голови представництва у м. Києві просив скасувати ухвалу як таку, що прийнята з порушенням правил виключної підсудності, а представництво у м. Львові не є юридичною особою. Виходячи з того, що позивачі купували квитки в Залізничному районі м. Львова, тобто за місцезнаходженням відповідача, апеляційний суд дійшов висновку, що позовна заява відповідала вимогам ст. 119 ЦПК і підстав для її повернення згідно зі ст. 121 ЦПК чи для відмови у відкритті провадження згідно зі ст. 122 ЦПК не було, тому і не має підстав для скасування ухвали.

Повністю погодитись з висновками судів у наведених справах не можна.

При пред’явленні позову до іноземного авіаперевізника судам слід враховувати таке.

Відповідно до ст. 76 Закону України від 23 червня 2005 р. № 2709-ІV «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо, зокрема, на території України знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи – відповідача.

Згідно з п. 3 ч. 1 зазначеної норми суди можуть приймати до свого провадження і розглядати справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

За ст. 3 названого Закону, якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлено цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору. Аналогічне правило міститься і у ч. 5 ст. 8 ЦПК – у разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Так, за правилами, визначеними п. 3 ст. 20 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписану у м. Мінську 22 січня 1993 р., встановлено виключну компетенцію, яка не може бути змінена угодою сторін, стосовно подання позовів до перевізників, що випливають з договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу, за місцем перебування управління транспортної організації, до якої у встановленому порядку була пред’явлена претензія.

Згідно зі ст. 33 Конвенції про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, вчиненої 28 травня 1999 р. у м. Монреалі (дата набрання чинності для України –6 травня 2009 р.), позов про відповідальність повинен бути поданий за вибором позивача на території однієї з держав-сторін або до суду за місцем знаходження перевізника, або за місцем його основної діяльності, або за місцем, де знаходиться комерційне підприємство, через яке був укладений договір, або до суду місця призначення перевезення. Стосовно шкоди, заподіяної у результаті загибелі або тілесного ушкодження пасажира, позов про відповідальність може бути поданий до одного із згаданих судів, або на території держави-сторони, в якій пасажир на момент події має основне й постійне місце проживання й до якої, або з якої перевізник надає послуги, пов’язані з повітряним перевезенням пасажирів на власних повітряних суднах або на повітряних суднах іншого перевізника на підставі комерційної угоди, і в якій цей перевізник здійснює діяльність, пов’язану з повітряним перевезенням пасажирів, використовуючи приміщення, орндовані самим перевізником чи іншим перевізником, з яким він має комерційну угоду, або які належать йому або такому іншому перевізнику. Процедура визначається законом, який застосовує суд, до якого подано позов.

Таким чином, при визначені підсудності справ щодо спорів, які виникають з міжнародних повітряних перевезень, необхідно у відповідності до ст. 3Закону № 1023-ХІІ надати пріоритет нормам міжнародного права.

Суб’єкти правовідносин у справах за позовами про захист прав споживача

Згідно з п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника.

Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував придбаний чи замовлений товар у підприємницькій діяльності або як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється.

При цьому Закон № 1023-XII не містить критеріїв розмежування використання товару для особистих потреб із використанням його у підприємницькій діяльності чи виконання обов’язків найманого працівника. Непоодинокими є випадки, коли суб’єкт підприємницької діяльності придбавав товар з метою майбутнього використання у підприємницькій діяльності, але через певні обставини фактично використовував для власних побутових потреб, або навпаки. Тому при вирішені питання про можливість застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-XII суду необхідно з’ясовувати, для яких цілей використовується придбана продукція: особистих потреб фізичної особи чи її використання пов’язане із підприємницькою діяльністю фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності.

У справі за позовом Особи 3 до приватного підприємця Т. про розірвання договору купівлі-продажу, повернення коштів і відшкодування моральної шкоди відповідач заперечував проти застосування Закону № 1023-XII і зазначав, що позивачка здійснювала купівлю мобільного телефона не як фізична особа, а як підприємець з метою подальшого використання його у господарській діяльності.

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області рішенням від 4 червня 2009 р. позовні вимоги Особи 3 задовольнив частково – договір купівлі-продажу мобільного телефона розірвав, стягнув на користь Особи 3 сплачені за товар кошти, а в решті – відмовив.

Суд дійшов правильного висновку, що адвокатська діяльність, якою займається позивачка, не є підприємницькою, а визнається незалежною професійною діяльністю, а тому правильно застосував до спірних правовідносин положення Закону № 1023-XII.

Відповідно, якщо громадянин (покупець, замовник) у правовідносинах виступає як підприємець, або фактично використовував чи мав намір використовувати придбаний товар у підприємницькій діяльності чи як найманий працівник, то на його відносини з продавцем Закон № 1023-XII не поширюється.

Голосіївський районний суд м.Києва рішенням від 23 січня 2012 р. частково задовольнив позов Особи 1 до ТОВ «Р.м.» про стягнення грошових коштів, збитків та моральної шкоди. Стягнуто з ТОВ «Р.м.» на користь Особи 1 грошові кошти, сплачені за придбаний товар (один торговий автомат МК-011) у розмірі 12 тис. 718 грн, понесені збитки у сплаті комісії банку – 127 грн 18 коп., пеню – 4 тис. 781 грн 96 коп., індекс інфляції – 1 тис. 284 грн 51 коп., 3 % річних – 393 грн 3 коп., на відшкодування моральної шкоди – 10 тис. грн, судові витрати.

Апеляційний суд м. Києва рішенням від 11 липня 2012 р. указане рішення скасував і постановив нове рішення. При цьому апеляційний суд дійшов висновку, що Закон № 1023-XII до цих правовідносин не застосовується, оскільки Особа 1 придбала спірний товар для зайняття підприємницькою діяльністю та отримання прибутку, тобто не є споживачем в розумінні цього Закону.

Відповідно до пунктів 3, 18 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги; продавець – суб’єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари, або пропонує їх до реалізації.

Тобто Закон № 1023-XII регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.

На відносини де виробником і продавцем товарів, виконавцем робіт і надавачем послуг є громадянин, що не являється підприємцем, а також на випадки де набувачем товарів, користувачем послуг є підприємства, установи, організації – дія цього Закону не поширюється.

Зазначених вимог закону суди дотримуються не завжди.

Так, Гагарінський районний суд м. Севастополя розглянув цивільну справу за позовом Фізичної особи 1 до Фізичної Особи 2 про розірвання договору підряду, відшкодування майнової та моральної шкоди. Заочним рішенням від 7 квітня 2009 р. суд позов задовольнив частково: розірвав договір, укладений між Фізичною особою 1 і Фізичною особою 2; стягнув із Фізичної особи 2 на користь Фізичної особи 1 пеню відповідно до Закону № 1023-XII.

Ураховуючи, що відповідач – Фізична особа 2, не будучи підприємцем, порушив умови договору підряду на ремонт квартири, застосування до спірних правовідносин положень Закону № 1023-XII є помилковим.

Суди задовольняли також вимоги споживача до особи, яка не є ні продавцем, ні виробником товару або надавачем послуг.

Верховний Суд України ухвалою від 22 вересня 2010 р. частково задовольнив касаційну скаргу ТОВ «ДТС» і скасував рішення Святошинського районного суду м. Києва від 25 лютого 2008 р. та рішення Апеляційного суду м. Києва від 24 липня 2008 р. у справі за позовом Особи 1, Особи 2 до ТОВ «ДТС», суб’єкта підприємницької діяльності Особи 3, сервісного центру ДТС, третя особа – Головне київське міське управління у справах захисту прав споживачів, про відшкодування шкоди. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновок Верховного Суду України обґрунтовано тим, що ТОВ «ДТС» не займається роздрібно-торговельною діяльністю, не є стороною у спірному договорі, жодного майна позивачам не передавало та ніяких коштів за товар не отримувало. ТОВ «ДТС» не є ні виробником товару, ні його продавцем (№ 6-20680св08).

Відповідно до статей 26, 28 Закону № 1023-XII звертатися до суду із позовами про захист прав споживачів мають право спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів, його територіальні органи та органи місцевого самоврядування.

Президент України Указом від 13 квітня 2011 р. № 465/2011 «Про положення про Державну інспекцію України з питань ахисту прав споживачів» затвердив Положення про Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів, відповідно до п. 1 якого указаний орган є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів.

До прийняття цього Указу таким органом був Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Громадські організації мають право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України від 16 червня 1992 р. № 2460-ХІІ «Про об’єднання громадян»), а громадські організації споживачів – також захищати у суді права споживачів, які не є членами цієї організації (п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону № 1023-XII).

Святошинський районний суд м. Києва ухвалою від 1 серпня 2008 р. повернув позовну заяву Української Асоціації Споживачів в інтересах Особи 1 до ТОВ “Н.-У.” про відшкодування завданих збитків (внаслідок порушення умов договору в частині гарантійного обслуговування автомобіля) та відшкодування моральної шкоди, виходячи із того, що вона подана особою, яка не має відповідних повноважень. Суд дійшов висновку, що Українська Асоціація Споживачів не може звертатися до суду з позовом в інтересах конкретної фізичної особи, оскільки згідно зі ст.25 Закону № 1023-XII об’єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

Позиція місцевого суду в даній справі суперечить зазначеним положенням п. 10 ч. 1 ст. 25 Закону № 1023-XII.

Згідно з п. 9 ст. 25 Закону № 1023-XII громадські організації споживачів можуть також звертатись до суду з позовом про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів.

Хоча практика пред’явлення позовів щодо невизначеного кола споживачів не набула широкого застосування, не можна залишити поза увагою положення п. 5 ч. 1 ст. 96 ЦПК (в редакції Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI), відповідно до якого вимога про повернення вартості товару неналежної якості може бути розглянута в наказному провадженні, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.

Ураховуючи, що чинне процесуальне законодавство України не містить процедури розгляду справ про встановлення факту продажу товару неналежної якості щодо невизначеного кола споживачів, застосування указаної норми й розгляд таких вимог в наказному провадженні, на нашу думку, неможливий і потребує законодавчого врегулювання.

Від правовідносин, які, крім норм зобов’язального права, регулюються нормами Закону № 1023-XII, слід відрізняти правовідносини, які під дію останнього Закону не підпадають.

Так, якщо юридична особа відчужує фізичній особі належне їй на праві власності нежитлове приміщення або будь-яке інше майно, яке було у її володінні та користуванні, норми Закону № 1023-XII не поширюються, оскільки в них відсутній такий необхідний елемент, як суб’єкт господарювання – виробник товару або виконавець робіт та послуг.

Судам слід мати на увазі, що право звернення до суду з позовом про захист прав споживача має будь-який споживач, незалежно від того, вступав він у договірні відносини із продавцем (надавачем послуг), чи ні.

Докази

У статтях 60, 61 ЦПК встановлені правила звільнення сторони від доказування та розподілу доказування між сторонами.

Згідно з положенням, передбаченим ст. 60 ЦПК, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 цього Кодексу.

Указане правило діє, якщо в нормах матеріального права немає вказівки про перерозподіл обов’язків доказування.

При вирішенні спорів про захист прав споживача слід ураховувати, що тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання, в тому числі і за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові).

До фактів, які підлягають доказуванню у справах про захист прав споживачів, насамперед, слід віднести:

– чи мало місце придбання продукції (замовлення послуги),

– чи надавалась інформація про товар (послугу) і яка саме,

– відомості про властивості товару та відповідність їх потребам споживача та вимогам встановлених нормативів,

– чи мало місце використання товару,

– чи мало місце заподіяння шкоди, що завдана життю, здоров’ю або майну споживача.

Про факт придбання, замовлення товарів (послуг) у звичайний спосіб засобом доказування є розрахунковий документ – квитанція, товарний чи касовий чек, квиток, талон, ін. (пп. 7 ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-XII); письмовий правочин; стосовно товару на який встановлено гарантійний строк – технічний паспорт чи інший документ, що його замінює, з позначкою про дату продажу (п. 11 ст. 8 Закону № 1023-XII).

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» роз’яснено, що вимоги можуть заявляти споживачі, які мають на товари квитанцію, товарний чи касовий чек або інший письмовий документ. Втрата зазначених документів, неодержання їх при придбанні товару чи неможливість їх відновлення не позбавляє споживача права доводити факт купівлі-продажу з допомогою свідків.

Тобто, тягар доказування факту придбання, замовлення товарів (послуг) покладається на споживача.

Складніше із доказуванням факту укладення договору на відстані, придбання чи замовлення товару через мережу Інтернет (а на сьогоднішній день такий вид торгівлі набуває все більшого поширення), коли у набувача відсутній договір купівлі-продажу в паперовій формі.

Відповідно до Закону № 1023-XII укладення договору на відстані відбувається за допомогою засобів дистанційного зв’язку: телекомунікаційних мереж, поштового зв’язку, телебачення, інформаційних мереж, зокрема Інтернет (статті 1, 13 цього Закону).

У справі за позовом Особи 1 до Товариства з обмеженою відповідальністю „Р.Т.”, третя особа – Публічне акціонерне товариство Комерційний банк „П.Банк”, про захист прав споживачів Ленінський районний суд м. Севастополя установив, що 19 грудня 2009 р. позивач здійснив оплату на рахунок відповідача за акційний телевізор вартістю 6 тис. 740 грн, який він бажав придбати у інтернет-магазині „С.Магазин”. Зазначений телевізор позивачу не доставили.

Задовольняючи позов, суд правильно виходив із того, що договір про придбання товару був укладений на відстані через засоби дистанційного зв’язку, а саме через інформаційні мережі, Інтернет, що не суперечить вимогам пунктів 8, 10 ст. 1 Закону № 1023-XII. На підтвердження позовних вимог споживач надав суду квитанцію про оплату.

Згідно з п. 6 ст. 13 Закону № 1023-XII, якщо інше не передбачено договором, укладеним на відстані, продавець повинен поставити споживачеві товар протягом прийнятного строку, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору. У разі неможливості виконання договору через відсутність замовленого товару продавець повинен негайно повідомити про це споживача, але не пізніше тридцяти днів з моменту одержання згоди споживача на укладення договору.

За ст. 65 ЦПК речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

У справі за позовом Особи 2 до Телемагазину „Х.м.” про захист прав споживачів як докази судом досліджувалась копія Інтернет-сайту магазину «Х.м.» (справа Тетіївського районного суду Київської області).

Статтею 188 ЦПК установлено порядок дослідження звуко- та відеозапису, проте процесуальним законодавством не врегульовано порядок дослідження інформації, що міститься в комп’ютерній мережі.

Видається правильною практика судів, які проводять дослідження Інтернет-сайту за правилами ст. 188 ЦПК.

За положеннями ст. 143 ЦПК для з’ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 4 ст. 17 Закону № 1023-XII на вимогу споживача продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний надати йому контрольно-вимірювальні прилади, документи про якість, безпеку, ціну продукції. У разі коли під час гарантійного строку необхідно визначити причини втрати якості продукції, продавець (виконавець, виробник) зобов’язаний організувати проведення експертизи продукції, яка проводиться за рахунок останнього.

Але закон не містить положень про те, коли саме виникає необхідність в підтвердженні недоліків товару експертизою та хто визначає таку необхідність.

Враховуючи, що обов’язок доказування у справах цієї категорії покладається на продавця, він має бути зацікавлений в проведенні експертизи.

Разом з тим у більшості випадків продавці (виконавці, виробники) товарів відмовляються задовольнити вимоги споживачів, передбачені ст. 8 Закону № 1023-XII, у разі виявлення ними протягом встановленого гарантійного строку недоліків придбаного товару і основною підставою при цьому є посилання продавців на порушення правил користування чи зберігання товару споживачем.

Непоодинокими є випадки, коли замість висновку експерта надається висновок сервісного центру, який здійснює гарантійне обслуговування і навіть може перебувати у договірних відносинах з продавцем чи виробником товару, а це суперечить суті експертизи, яка повинна здійснюватись на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження (ст. 3 Закону України від 25 лютого 1994 р. № 4038-ХІІ «Про судову експертизу» (далі – Закон № 4038-ХІІ)).

У справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про розірвання договору та відшкодування збитків суд установив, що 29 жовтня 2007 р. позивач придбала у відповідача турманієвий нагрівальний килим. В період гарантійного строку (один рік з дати придбання товару) килим вийшов з ладу, у зв’язку з чим 9 січня 2008 р. вона звернулася до відповідача з проханням виконати гарантійний ремонт товару, або провести заміну неякісного товару на якісний. 25 січня 2008 р. з метою встановлення причин втрати якості продукції, продавець запропонувала, а споживач дала свою письмову згоду на проведення експертизи товару. Відповідач направив килим до сервісного центру NUGA BEST в м. Києві, адресу якого від споживача було приховано.

Задовольняючи позов, суд правильного виходив із того, що сервісний центр NUGA BEST не є експертною установою, а його висновок – не висновок експертизи, обов’язковість якої передбачена Законом № 1023-XII, а тому не є допустимим доказом того, що недоліки товару виникли після передачі продукції споживачу (справа Ленінського районного суду м. Луганська).

Закон № 1023-XII чи будь-який інший нормативний акт не містять положень про порядок та механізм проведення експертиз для визначення причин втрати якості товарів, не встановлюють, яка саме установа повинна проводити відповідну експертизу і, як наслідок, – можливість зловживань як з боку недобросовісних продавців (виробників), так і з боку споживачів.

У справі Камянсько-Дніпровського районного суду Запорізької області за позовом Особи 1 до Особи 2 про захист прав споживачів відповідач заперечував проти позову, оскільки висновок спеціаліста не є експертизою, проведеною з дотриманням вимог ст. 144 ЦПК й Інструкції про призначення і проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 8 жовтня 1998 р. № 53/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 3 листопада 1998 р. за № 705/3145. Суд не прийняв ці заперечення, виходячи з того, що висновок спеціаліста, який установив неможливість у зв’язку з виробничими дефектами використовувати меблі за цільовим призначенням, зроблений відповідно до вищезазначеної Інструкції.

Такий висновок суду суперечить положенням процесуального законодавства про допустимість доказів (ч. 2 ст. 59 ЦПК).

Проблемою є відсутність експертних установ (фахівців), які б надавали висновки щодо належної якості товару і їх віддаленість від місця розгляду справи.

Октябрський районний суд м. Полтави ухвалою від 8 липня 2009 р. у справі за позовом Особи 1 до ТОВ «Ел.-П» про безоплатне усунення недоліку придбаного товару призначено судово-технологічну експертизу комп’ютера, проте від експертної установи отримано три відмови у зв’язку з відсутністю у штаті установи судових експертів із відповідною кваліфікацією на право проведення такої експертизи.

Судам необхідно мати на увазі, що в якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим ст.ст. 10, 11 Закону № 4038-ХІІ і яка внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

Міністерством юстиції України з травня 2011 р. відкрито доступ до Реєстру методик проведення судових експертиз. Це офіційна електронна база даних по атестованим в Україні і рекомендованим до впровадження в експертну практику методик проведення судових експертиз. Доступ до Реєстру відкритий.

Актуальні питання та проблеми, що виникають при розгляді спорів

Однією із засад цивільного судочинства є свобода договору (ст. 3 ЦК).

Згідно із ч. 1 ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Законом від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» указана норма доповнена частиною другою, за якою у договорах за участю фізичної особи – споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до преамбули Закону № 1023-XII він регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

У Законі № 1023-XII не визначено певних меж його дії, але з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої «слабкої сторони», як фізична особа – споживач, можна зробити висновок, що указаним Законом регулюються відносини, що виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо. Такі відносини можуть виникати з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону.

Від правильного вирішення цього питання залежить не тільки підсудність справ, а й застосування положень ч. 3 ст. 22 Закону № 1023-XII щодо звільнення споживачів за позовами, що пов’язані з порушенням їхніх прав, від сплати судового збору. Крім того, Закон № 1023-XII містить у собі значно більше гарантій прав споживачів під час отримання послуг порівняно з ЦК та іншими спеціальними законами.

Так, у Законі визначені, зокрема, додаткові підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18); установлена пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги) за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором. Коли ж вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі 3 % загальної вартості замовлення (ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-XII).

Разом з тим, ураховуючи, що окремі види правовідносин з участю споживачів регулюються й спеціальними законами України (наприклад, страхування, перевезення, фінансові послуги, житлово-комунальні послуги тощо), Закон № 1023-XII застосовується в частині, не врегулюваній спеціальним законом.

Не застосовується Закон № 1023-XII до відносин із вчиненням нотаріусом нотаріальних дій, а також до відносин з надання професійної юридичної допомоги адвокатами.

Оскільки найсуперечливішими й дискусійними у судовій практиці є питання щодо застосування Закону № 1023-XII до правовідносин з надання фінансово-кредитних послуг, страхування, туристичних послуг та договорів, за якими організації залучають кошти громадян для будівництва житла, на ці питання слід звернути окрему увагу.

Фінансово-кредитні послуги

У період фінансової кризи питання захисту прав споживачів фінансових послуг в Україні стало особливо актуальним. Кількість фактів порушення цих прав значно зросла, про що свідчить велика кількість звернень до суду.

Сам характер фінансово-кредитних відносин, стороною в якій є фізична особа, а також використані у Законах № 1023-XII, № 2664-ІІІ терміниспоживчий кредит, фінансова установа, фінансова послуга дають підстави вважати, що правовідносини, які виникають з кредитних договорів, договорів банківського вкладу, договорів страхування, підпадають під дію Закону № 1023-XII.

Згідно з преамбулою Закону № 2664-ІІІ у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 зазначеного Закону, фінансова установа – юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Фінансова послуга – операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У ч. 1 ст. 4 Закону № 2664-ІІІ визначено, що фінансовими послугами вважаються, зокрема: залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту та ін.

Фінансові послуги можна поділити на банківський сектор і небанківський сектор (кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії та ін.).

Підхід Європейського Союзу ( далі – ЄС) до ефективного режиму захисту прав споживачів фінансових послуг базується на трьох основних принципах. Споживачі повинні мати доступ до:

1/ достатньої інформації для прийняття поінформованих рішень при купівлі фінансових послуг;

2/ не затратних механізмів захисту від порушень договору про надання фінансових послуг;

3/ програм фінансової освіти.

Ці принципи охоплені у кількох Директивах ЄС, які стосуються захисту прав споживачів, а саме: розкриття інформації та реклами, практики продажів, ведення рахунків клієнтів, компенсаційних та гарантійних схем, а також конкуренції та фінансової стійкості надавачів послуг.

Оскільки банківська система в Україні є найбільшим сегментом вітчизняного фінансового сектора ці послуги регулюються значною кількістю як законів, так і підзаконних нормативно-правових актів: ЦК, Законами України від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ «Про банки і банківську діяльність», від 5 червня 2003 р. № 898-ІV «Про іпотеку», від 5 квітня 2001 р. № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», постановою НБУ від 28 серпня 2001 р. № 368 «Про затвердження Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні», постановою НБУ від 10 травня 2007 р. № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» та ін.

В Україні, незважаючи на законодавче закріплення, не повною мірою реалізуються такі права споживачів у кредитно-фінансових правовідносинах, як право на достовірну інформацію про послугу та умови договору. Споживачі не мають ані достатньої інформації про фінансові послуги, які їм надають, ані необхідних знань, щоб їх зрозуміти. Вони не завжди можуть оцінити рівень ризиків і можливі наслідки набуття додаткових фінансових зобов’язань та порівняти умови надання послуг, що пропонуються різними фінансовими установами.

Через неоднакову судову практику при вирішенні спорів про фінансові послуги Конституційний Суд України у рішенні від 10 листопада 2011 р. у справі №15-рп/2011 роз’яснив, що положення п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону №1023-XII треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

10 січня 2009 р. набрав чинності Закон України від 12 грудня 2008 р. № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», яким Цивільний кодекс України (далі – ЦК) доповнено ст. 1056¹, згідно з якою встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку.

У липні 2009 р. Г. звернувся до суду з позовом до Банку про визнання недійсною зміни умов кредитного договору, зобов’язання здійснити перерахунок зайвосплачених коштів. Свої вимоги мотивував тим, що 19 травня 2008 р. уклав з Банком кредитний договір, за умовами якого отримав кредит 97 тис. 222 долари 22 центи США на придбання автомобіля з кінцевим терміном повернення 19 травня 2015 р. за умови повернення кредитних коштів щомісячними платежами в розмірі 1 тис. 795 доларів США зі сплатою за користування коштами процентів у розмірі 13,5% річних на суму залишку заборгованості за кредитом. У листопаді 2008 р. Г. отримав квитанцію на сплату кредиту в збільшеному розмірі – в сумі 1 тис. 954 доларів США. З усних пояснень банку йому стало відомо, що останній в односторонньому порядку змінив умови договору щодо підвищення процентної ставки до 16,5 %. З 19 листопада 2008 р. до липня 2009 р. ним сплачувались підвищені проценти, переплата за якими склала 636 дол. США.

Частково задовольнивши позов, Авдіївський районний суд Донецької області, з висновками якого погодився й Апеляційний суд Донецької області, дійшов висновку, що Банк не довів суду про своєчасне повідомлення боржника про зміну відсоткової ставки, а без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Скасовуючи судові рішення в частині задоволення вимог про визнання недійсною зміну процентної ставки й зобов’язання провести перерахунок та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд України виходив з такого.

За ч. 1 ст. 651 ЦК зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до п. 4 ст. 11 Закону № 1023-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни відсоткової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

Аналогічне за змістом положення містить п. 6.2 спірного договору кредиту.

Установивши, що банк в односторонньому порядку з листопада 2008 р. підвищив розмір процентної ставки до 16,5 %, про що повідомив боржника листом від 1 вересня 2008 р., суд безпідставно задовольнив позовні вимоги в цій частині (справа № 6-59325св10).

Стаття 1054 ЦК доповнена згідно із Законом України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» (далі – Закон № 3795-VI) ч. 3, відповідно до якої особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Таким законом є Закон № 1023-XII і відповідно до п. 23 ст. 1 цього Закону споживчий кредит – кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.

Продукція – будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19 ст. 1 Закону № 1023-XII).

Права споживача в разі придбання ним продукції у кредит, передбачені положеннями ст. 11 Закону № 1023-XII, але указана норма в редакції Закону від 22 вересня 2011 р. № 3795-VI, на відміну від старої редакції, не містить положень щодо підстав і порядку зміни відсоткової ставки. Ч. 4 цієї статті передбачає перелік умов, які мають бути в договорі споживчого кредиту, проте цей перелік не є вичерпним, оскільки інші умови визначаються законодавством. Цим же Законом № 3795-VI змінено редакцію ст. 1056¹ ЦК, відповідно до ч. 1 якої процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором.

Порядок і підстави зміни відсоткової ставки за споживчим кредитом передбачені у частинах 4 – 6 ст. 1056¹ ЦК.

Ураховуючи зазначене й положення ст. 5 ЦК про дію актів цивільного законодавства в часі, при вирішенні справ про зміну відсоткової ставки судам необхідно визначати, яка норма матеріального права була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Прикладами несправедливих умов угод у фінансовій сфері можна назвати:

– безповоротне зобов’язання споживача виконувати умови договору, з якими він не мав можливості ознайомитися до укладення договору;

– надання можливості продавцю чи постачальнику без вагомої причини змінювати в односторонньому порядку будь-які характеристики продукту чи послуги, які мають надаватися.

У жовтні 2010 р. Д. звернулася до суду із позовом до ТОВ (фінансова компанія) про визнання частково недійсним кредитного договору та стягнення безпідставно отриманих коштів. Свої вимоги Д. мотивувала тим, що 25 листопада 2008 р. вона уклала з ТОВ споживчий кредитний договір на 51 тис. 960 грн для придбання транспортного засобу строком до 25 листопада 2010 р. За умовами договору щомісячна фіксована плата становила 2 тис. 279 грн 56 коп., яка складалася з частини основного боргу, процентів, плати за обслуговування кредиту. Пункти 2.2.3. та 4.1. кредитного договору Д. просила визнати несправедливими, оскільки у порушення вимог ст.ст. 11, 18 Закону № 1023-XII, ст. 6 Закону № 2664-ІІІ плату за обслуговування кредиту установлено змінною величиною, яка розраховується за формулою (справа № 6-80цс12).

Скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2011 р., Верховний Суд України виходив із того, що касаційний суд помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для визнання п.п. 2.2.3 та 4. 1 спірного кредитного договору недійсними.

Згідно з положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону № 1023-XII до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, якщо плата за обслуговування кредиту та плата за дострокове його погашення визначені формулою зі змінними величинами, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Оскільки спірний кредитний договір передбачає плату за обслуговування кредиту та за дострокове погашення кредиту формулою зі змінними величинами, така умова суперечить як ст. 11 Закону № 1023-XII, так і затвердженому сторонами графіку платежів, згідно з яким боржник повинен сплачувати щомісяця фіксовану суму, де розмір щомісячної плати за обслуговування кредиту на весь період дії договору дорівнює нулю.

Спори між громадянами і організаціями, які залучають грошові кошти громадян для будівництва багатоквартирних житлових будинків

Неоднаково вирішуються в судах і справи, що виникають з правовідносин між громадянами і організаціями по залученню грошових коштів громадян для будівництва житла.

Залишаючи без змін ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 17 березня 2008 р. про повернення позовної заяви Особи 2 до ЗАТ про стягнення пені та моральної шкоди з підстав непідсудності даного спору Святошинському районному суду м. Києва, Апеляційний суд м. Києва виходив із того, що уклавши договір інвестування у нерухомість та управління майном, позивач та відповідач стали учасниками інвестиційного процесу, і виниклі між ними правовідносини регулюються спеціальними законами, зокрема «Про інвестиційну діяльність» та «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», які встановлюють загальні принципи, правові та організаційні засади залучення коштів фізичних і юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла та особливості управління цими коштами, визначають поняття «забудовник», «управитель» та «установник». Закон № 1023-XII не регулює правовідносини, які виникли між сторонами договору інвестування у нерухомість та управління майном.

Іншу правову позицію зайняв Апеляційний суд Харківської області, який в ухвалі від 21 липня 2009 р. у справі за апеляційною скаргою представника ТОВ на ухвалу судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 13 квітня 2009 р. про відкриття провадження по цивільній справі за позовною заявою Особа 4 до ТОВ про визнання договору недійсним та відшкодування матеріальної та моральної шкоди зазначив, що метою укладення договору про дольову участь в інвестуванні будівництва жилого будинку є прибання в цьому будинку конкретної квартири для особистих потреб заявника у власність. Такі умови зазначені у відповідному договорі між сторонами про пайову участь у будівництві. Тобто фізична особа інвестує грошові кошти на придбання житлового приміщення (квартири) і виступає в якості споживача послуг, які надаються забудовником. Інвестиційна діяльність – це вкладення інвестицій і здійснення практичних дій з метою отримання прибутку або досягнення іншого позитивного соціального ефекту; ця діяльність – один з видів підприємницької діяльності. Квартира об’єктом підприємницької діяльності з метою отримання прибутку не являється. Таким чином, на справи, що виникають з дольової участі у будівництві житла, поширюються правила підсудності, передбачені законодавством про захист прав споживачів.

Висновок Апеляційного суду Харківської області ґрунтується на положеннях Закону України від 18 вересня 1991 р. № 1560-ІІІ «Про інвестиційну діяльність», відповідно до ст. 1 якого інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Аналогічну правову позицію висловила Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 21 листопада 2012 р. у справі № 6-101цс12: участь фізичної особи в будівництві багатоквартирного будинку з метою набуття права власності на квартиру в ньому не є інвестицією в розумінні Закону України «Про інвестиційну діяльність» і у разі виникнення спору щодо виконання зобов’язань за договором про таку участь у будівництві зазначений Закон не підлягає застосуванню.

На нашу думку, договори громадян з організаціями, що залучають грошові кошти для будівництва житла, хоча й мають різні найменування (підряду, дольової участі у будівництві, спільної діяльності, купівлі-продажу з розстроченням платежу, відступлення права вимоги, інвестування у нерухомість та управління майном тощо), але предмет договору й умови – практично однакові: замовлення на будівництво житла для власних потреб.

При розгляді таких справ потрібно керуватись таким.

Правовідносини між будівельною компанією (виробник) й фізичною особою (споживач, замовник) – це угода про послугу – будівництво житла.

За характером ці правовідносини подібні до положень ст. 875 ЦК. За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх.

Ураховуючи, що п. 22 ст. 1 Закону № 1023-XII визначено, що споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, висновок про те, що цей Закон не регулює правовідносини між будівельною компанією й громадянами щодо будівництва житла для власних потреб, є помилковим.

Крім того, указані правовідносини регулюються багатьма нормативно-правовими актами і простому споживачу важко розібратися у всіх тонкощах цих документів.

Забезпечити механізм залучення коштів населення, підприємств та їх організацій та їх подальше ефективне розміщення покликана система інституту спільного інвестування (ІСІ), який запроваджений Законом України від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Найчастіше споживачі мають справу з пайовими інвестиційними фондами (ПІФ). Останні не мають статусу юридичної особи, управління ними здійснюють компанії з управління активами.

Набула широкого розповсюдження також купівля житла через фонди фінансування будівництва (ФФБ) та фонди операцій з нерухомості (ФОН). Діяльність зазначених фондів регулюється Законом України від 19 червня 2003 р. № 978-IV «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» (далі – Закон № 978-IV).

Самі фонди не є юридичними особами, дії від їх імені вчиняє управитель – фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами.

Відповідно до ст. 2 Закону № 978-IV договором управління майном для ФФБ є договір про участь у ФФБ; управителем є фінансова установа, яка від свого імені діє в інтересах установників управління майном і здійснює управління залученими коштами згідно із законодавством; установником управління майном є особа, яка передає майно управителю в довірчу власність на підставі договору управління майном – довіритель.

Статтею 20 указаного Закону встановлено, що управління майном, яке здійснюється за договором про участь у ФФБ, припиняється у разі відмови довірителя від участі в ФФБ. Сума коштів, що підлягає поверненню довірителю при відмові від участі у ФФБ, визначається управителем, виходячи з кількості закріплених за довірителем вимірних одиниць об’єкта інвестування, поточної ціни вимірної одиниці цього об’єкта інвестування на день передачі коштів в управління управителю ФФБ. У разі дострокового припинення управління майном забудовник, на вимогу управителя ФФБ виду А, зобов’язаний у визначений Правилами ФФБ строк перерахувати на рахунок ФФБ кошти для подальшої виплати довірителю.

У справі за позовом П. до акціонерного банку (далі – АБ), Акціонерного товариства Ф. (далі – АТ) про стягнення коштів установлено, що П. за договором про участь у фонді фінансування будівництва передав у довірчу власність банку кошти з метою отримання у майбутньому у власність квартиру. У договорі було передбачено, що П. може відмовитись від нього, письмово попередивши про це банк не менш, ніж за 30 днів до припинення договору, а банк зобов’язаний повернути кошти за мінусом суми винагороди в день припинення договору. Банк повернути кошти відмовився, посилаючись на Закон від 25 грудня 2008 р. № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (далі – Закон № 800-VI).

Частково задовольняючи позов П., суд першої інстанції виходив із того, що АБ в односторонньому порядку відмовився від виконання зобов’язання, Закон № 800-VI на спірні правовідносини не поширюється, тому відповідно до п. 7.5 правил ФФБ виду А, які є додатком до договору від 15 лютого 2008 р. № ФОТОН/Е55, на АБ та АТ покладається солідарний обов’язок повернути суму заборгованості за цим договором.

Погоджуючись з висновком суду першої інстанції в частині наявності підстав для задоволення позову П. про повернення йому коштів, переданих ним у довірчу власність АБ за договором від 15 лютого 2008 р. № ФОТОН/Е55, апеляційний суд разом із тим дійшов висновку про те, що такий обов’язок повинен бути покладений на АБ, оскільки вказані кошти виплачуються за рахунок оперативного резерву, сформованого банком, солідарна відповідальність управителя фонду та замовника будівництва (забудовника) не передбачена.

Повністю з такими висновками Верховний Суд України не погодився.

За положеннями ч. 1 ст. 525 ЦК одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 цього Кодексу зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з вимогами статей 1029, 1037, 1044 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Обов’язком управителя майном є управління майном відповідно до умов договору. Договір управління майном припиняється у разі, зокрема, дострокового припинення управління майном, якщо це передбачено цим договором, або за рішенням суду.

У ч. 4 ст. 3 Закону від 25 грудня 2008 р. № 800-VI установлено заборону на розірвання фізичними та юридичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва за умови, що за такими договорами здійснено оплату 100 % вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва, крім випадків, якщо таке розірвання здійснюється за згодою сторін. Повернення коштів, внесених фізичними та юридичними особами на користь забудовників за розірваними договорами, за якими здійснено часткову оплату вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва, здійснюється після наступної реалізації такого об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва.

Установивши, що на час припинення дії спірного договору судовим рішенням було накладено заборону повертати кошти довірителям за договорами про участь у ФФБ, а на час скасування заборони набрав чинності Закон № 800-VI, суд дійшов передчасного висновку про те, що відмова банку від виконання зобов’язання є незаконною (справа № 6-46139св10).

Позитивним є те, що за ст. 14 Закону № 978-IV управитель не повинен включати у договори із довірителем умови, які є несправедливими згідно з Законом № 1023-XII.

Отже, можна зробити висновок, що Закон № 1023-XII застосовується до указаних правовідносин в частині, не врегульованій спеціальним законом.


Туристичні послуги

Дія Закону № 1023-XII поширюється також і на правовідносини у сфері надання громадянам туристичних послуг. Про це зазначено у Законі України від 15 вересня 1995 р. № 324/95-ВР «Про туризм» (далі – Закон № 324/95-ВР), який діє в редакції Закону від 9 лютого 2012 р. № 4385-VI «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» щодо надання туристичних послуг» (далі _ закон № 4385-VI).

Так, відповідно до ч. 15 ст. 20 Закону № 324/95-ВР, якість туристичних послуг має відповідати умовам договору на туристичне обслуговування, порядок і способи захисту порушених прав туристів визначаються Законом України “Про захист прав споживачів”.

Тривалий час досить проблемним було питання визначення належного відповідача, оскільки існувала неоднозначність у питанні розподілу зобов’язань та відповідальності між туроператорм та турагентом перед замовником туристичних послуг.

23 квітня 2010 р. між Особою 6 та ТОВ «К.Т.» було укладено договір № 157/05 на туристичне обслуговування, згідно з яким відповідач прийняв на себе зобов’язання надати позивачу комплекс туристичних послуг, а саме забезпечити бронювання авіаквитків за маршрутом Донецьк-Дубровник-Донецьк, розміщення в готелі. За пунктами 2.1.2, 2.1.3, 4.4. договору саме турагент зобов’язаний забезпечити бронювання туристичних послуг відповідно до розділу 1 цього договору, забезпечити туриста необхідними документами: путівкою, страховим полісом, авіаквитками на авіарейси. У випадку невиконання з вини турагента (туроператора) своїх зобов’язань, передбачених договором, відповідальність турагента (туроператора) перед туристом за цим договором обмежується розміром подвійної плати за вартість туристичного продукту (туристичних послуг).

Відмовляючи у задоволенні позову Особи 6 , Ворошиловський районний суд м. Донецька врахував, що ТОВ «К.Т.» є неналежним відповідачем у справі, оскільки діяло як турагент на реалізацію туристичних послуг на підставі договору, укладеного між ТОВ «К.Т.» та ТОВ «К.Т.Ю.» як туроператором, та від імені ТОВ «К.Т.Ю.», отже він є представником цього туроператора. Обставин, які б свідчили про наявність винних дій ТОВ «К.Т.» у заподіянні збитків Особі 6, судом не встановлено, а позов до ТОВ «К.Т. Ю.» не заявлено.

Апеляційний суд Донецької області рішенням від 9 березня 2011 р. рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги Особи 6 задовольнив частково. Своє рішення суд обґрунтував положеннями статей 611, 629 ЦК, статей 15, 20, 25 Закону України «Про туризм», п. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а також врахував той факт, що ні Законом, ні договором не розмежована відповідальність туроператора і турагента.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 9 листопада 2011 р. рішення апеляційного суду Донецької області від 9 березня 2011 р. скасував, а справу направив на новий розгляд до апеляційного суду. Відповідно до висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, задовольняючи позов, апеляційний суд фактичні обставини справи не встановив та не з’ясував, чи було замовлення турагента на туристичний продукт, на який саме, та чи не надавав турагент частину турпродукту самостійно, та у зв’язку з цим не встановив, за надання якого турпродукту відповідає туроператор, а за яку турагент.

Така позиція суду касаційної інстанції повністю узгоджується зі ст. 32 Закону № 324/95-ВР, відповідно до якої за неналежне виконання своїх зобов’язань туроператор, турагент, інші суб’єкти туристичної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, визначену в договорі відповідно до чинного законодавства.

За цим Законом (ст. 5):

туристичні оператори – юридичні особи, створені згідно із законодавством України, для яких виключною діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську діяльність;

туристичні агенти – юридичні особи, створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх послуг.

Права й обов’язки, відповідальність сторін та інші умови договору між туропреатором і турагентом визначаються відповідно до загальних положень про агентський договір, якщо інше не передбачено договором, укладеним між ними, а також Законом № 324/95-ВР.

Агентські відносини регулюються гл. 31 Господарського кодексу України, відповідно до ст. 297 якого за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов’язується надати послуги другій стороні (суб’єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб’єкта і за його рахунок.

Поширеною є також практика, коли між туроператором та турагентом укладаются договори доручення або комісії. У зв’язку з цим споживачу важко було розібратися, який саме суб’єкт надає йому туристичні послуги: туроператор чи турагент.

Законом № 4385-VІ ст. 20 Закону № 324/95-ВР викладено в новій редакції і визначено, що за договором на туристичне обслуговування одна сторона (туроператор, який укладає договір безпосередньо або через турагента) зобов’язується надати за замовленням іншої сторони (туриста) комплекс туристичних послуг (туристичний продукт), а турист зобов’язується оплатити його. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування перед туристом несе туроператор. Тобто, за невиконання та за якість виконання зобов’язання за договором про реалізацію туристичного продукту, укладеним турагентом як від імені туроператора, так і від свого імені, несе туроператор. Указане положення щодо туристичного продукту діє незалежно від того, хто має надати чи надав ці послуги (звичайно, якщо іншим законом чи нормативно-правовим актом не передбачено, що відповідальність перед туристом несе третя особа).

Вирішуючи спори щодо чартерних повітряних перевезень, якщо ця послуга входила до туристичного продукту, необхідно звернути увагу на таке.

Згідно із ч. 1 ст. 800 ЦК наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності і має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу.

Ураховуючи ці положення в сукупності із правилами ст. 20 Закону № 324/95-ВР, належним відповідачем і виконавцем договору перевезення зі споживачем є туроператор. Відповідно, такі спори мають розглядатися за правилами підсудності, які встановлені для позовів про захист прав споживачів.

Статтею 20 Закону № 324/95-ВР передбачено виключний перелік випадків звільнення туроператора від відповідальності якщо:

– невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини туриста;

– невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося з вини третіх осіб, не пов’язаних з наданням послуг, зазначених у цьому договорі, та жодна із сторін про їх настання не знала і не могла знати заздалегідь;

– невиконання або неналежне виконання умов договору на туристичне обслуговування сталося внаслідок настання форс-мажорних обставин або є результатом подій, які туроператор (турагент) та інші суб’єкти туристичної діяльності, які надають туристичні послуги, включені до туристичного продукту, не могли передбачити.

При розгляді справ зазначеної категорії судам також слід враховувати положення ч. 2 указаної норми, за якою до договору на туристичне обслуговування застосовуються загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не передбачено законом.

У ст. 901 ЦК визначено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов’язання.

Згідно зі ст. 902 ЦК виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 «Про практику розгляду судами циільних справ за позовами про захист прав споживачів» роз’яснено, що угода, укладена громадянином всупереч установленим правилам безпосередньо з неуповноваженим працівником підприємства побутового обслуговування про особисте виконання ним роботи без відповідного оформлення, не породжує прав і обов’язків між громадянином та цим підприємством і не може бути підставою для покладення на останнє відповідальності за невиконання такої угоди, втрату або пошкодження майна.

Згідно із п. 4 ч. 2 ст. 24 Закону № 324/95-ВР суб’єкти туристичної діяльності зобов’язані надавати туристам необхідну і достовірну інформацію про туристичні послуги, права, обов’язки та правила поведінки туристів (екскурсантів), умови страхування, порядок відшкодування завданих збитків, умови відмови від послуг, правила візового митного режиму, перетинання державного кордону та іншу інформацію, передбачену цим Законом.

Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 20 цього Закону у договорі на туристичне обслуговування зазначається готель та інші аналогічні засоби розміщення, їх місце розташування, категорія, а також відомості про підтвердження відповідності послуг готелю встановленим вимогам, строк і порядок оплати готельного обслуговування.

Відмовляючи в задоволенні позову П.Г.О. та П.М.О. до ТОВ «С.-Т.» про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, Автозаводський районний суд м.Кременчука Полтавської області обґрунтовано виходив із того, що перед укладенням договору на туристичне обслуговування позивачів повідомили про те, що пляж біля готелю муніципальний, з чітко вираженими відливами, під час відливів вхід у воду здійснюється з пірса. Туроператор запропонував їм обрати альтернативний варіант, але позивачі обрали саме цей готель (ухвала Верховного Суду України від 8 липня 2009 р. у справі № 6-23018св08).

У теорії права дискутується питання про те, чи застосовуються положення Закону № 1023-ХІІ при відмові туриста від послуг, оскільки при цьому відсутня туристична послуга як така.

На наш погляд, слід виходити із визначених законодавцем понять «замовник» і «виконавець» (вищенаведена ст. 901 ЦК). Тобто, якщо фізична особа уклала договір на туристичне обслуговування, між цією особою і туроператором виникли правовідносини, які регулюються Законом № 324/95-ВР, і складовою частиною цих відносин є зміна умов договору, його розірвання (відмови від виконання), невиконання або неналежне виконання (ст. 20 Закону № 324/95-ВР).

Отже, на правовідносини між туристом і туроператором у разі відмови туриста від отримання туристичного продукту розповсюджується дія Закону № 1023-ХІІ.

Страхування

В Аналізі судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з договорів страхування, проведеному Верховним Судом України у 2011 році, зроблено висновок про те, що Закон № 1023-ХІІ не поширюється на правовідносини, що випливають із Закону від 1 липня 2004 р. № 1961-ІV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-ІV), та на правовідносини з добровільного майнового страхування відповідно до Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон № 85/96-ВР).

З урахуванням висновків, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 р. у справі № 1-26/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг), висловлюємо таку правову позицію.

Страхування – це окремий вид договірних зобов’язань.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 979 ЦК за договором страхування одна сторона (страховик) зобов’язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобв’язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору. Тобто договір страхування – це двосторонній, оплатний, строковий, консенсуальний договір. Це договір про надання послуги та на користь третьої особи.

Згідно зі ст. 1 Закону № 85/96-ВР страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

За змістом преамбули цей Закон регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій та фізичних осіб.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що договір страхування – це договір про фінансову послугу, яка відноситься до небанківського сектора.

Відповідно до ст. 5 Закону № 85/96-ВР страхування може бути добровільним (наприклад, страхування життя, страхування майна) або обов’язковим.

За ст. 6 зазначеного Закону страхування життя – це вид особистого страхування, який передбачає обов’язок страховика здійснити страхову виплату згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачено договором страхування, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку. Умови договору страхування життя можуть також передбачати обов’язок страховика здійснити страхову виплату у разі нещасного випадку, що стався із застрахованою особою, та (або) хвороби застрахованої особи. У разі, якщо при настанні страхового випадку передбачено регулярні послідовні довічні страхові виплати (страхування довічної пенсії), обов’язковим є передбачення у договорі страхування ризику смерті застрахованої особи протягом періоду між початком дії договору страхування та першою страховою виплатою з числа довічних страхових виплат. В інших випадках передбачення ризику смерті застрахованої особи є обов’язковим протягом всього строку дії договору страхування життя.

З урахуванням того, що діяльність страховика підпадає під визначення послуги і виконавця, що містяться в ч. 1 ст. 1 Закону № 1023-ХІІ, то у разі, якщо договір страхування спрямований на задоволення особистих потреб застрахованої фізичної особи, такі правовідносини регулюються Законом № 1023-ХІІ в частині, не врегульованій спеціальним законом.

Цей висновок стосується й договорів майнового страхування, де страхувальниками є фізичні особи, а відносини спрямовані на захист особистих майнових інтересів страхувальника або іншої особи, що визначена у договорі, шляхом задоволення майнової потреби страхувальника, яка виникає або може виникнути після настання певних подій.

Таку позицію займають і органи виконавчої влади. Так, у Плані заходів щодо реалізації Конвенції захисту прав споживачів небанківських фінансових послуг в Україні, що затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 січня 2010 р. № 135-р, вказано, зокрема, про необхідність внесення змін до Закону № 85/96-ВР.

22 травня 2012 р. Верховна Рада України у першому читанні прийняла законопроект № 9614 від 19 грудня 2011 р., яким запропоновано прийняти Закон «Про страхування» у новій редакції. Мета законопроекту – адаптувати законодавство України у сфері страхування до законодавства Європейського Союзу.

Окремі категорії спорів

Ненадання інформації

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-ХІІ споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги).

Правові наслідки порушення права споживача на інформацію визначені у ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-ХІІ. Зокрема, згідно з п. 1 цієї норми у разі, коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Так, Особа 1 звернулася до суду з позовом про розірвання договору купівлі-продажу. Свої вимоги вона обґрунтовувала тим, що придбала в магазині “М.” плазмовий телевізор, вартістю 9 тис. 530 грн. Позивачка сплатила повну вартість товару, продавець видав гарантійну картку й доставив телевізор за місцем її проживання, де після розкриття упаковки був виявлений дефект телевізора – тріщини на плазмовій поверхні. Експертами КП “Т.-п.п.К.” за участі фахівців сервісного центру ВАТ “Р-2001” була проведена експертиза, за висновком якої телевізор має дефект виробничого характеру і є неякісним; згідно з актом технічного стану, складеного фахівцями сервісного центру ВАТ “Р-2001”, придбана позивачкою модель телевізора не призначена для продажу на території України, не має сертифіката відповідності стандартам, установленим в Україні, і не підлягає безкоштовному гарантійному ремонту.

Керченський міський суд АР Крим рішенням від 25 січня 2008 р. позов задовольнив частково: розірвав договір купівлі-продажу, стягнув 9 тис. 530 грн вартості телевізора з Особи 2 на користь Особи 1.

Апеляційний суд АР Крим рішенням від 8 квітня 2008 р. зазначене рішення місцевого суду скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд України ухвалою від 3 червня 2009 р. скасував рішення Апеляційного суду АР Крим від 8 квітня 2008 р., рішення Керченського міського суду АР Крим від 25 січня 2008 р. залишив без змін.

Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що договір купівлі-продажу телевізора підлягає розірванню на підставі ч. 7 ст. 15 Закону № 1023-ХІІ, тому що відповідач, надавши позивачці недостовірну інформацію про плазмовий телевізор як про товар якісний і такий, що офіційно продається, продав товар, який не підлягає продажу на території України, не підлягає експлуатації та гарантійному ремонту й обслуговуванню (справа № 6-13598св08).

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» у справах за позовами про захист прав споживачів, порушених внаслідок недостовірної або неповної інформації про товар (роботу, послугу) чи недобросовісної його реклами, суд має виходити з припущення, що споживач не має спеціальних знань про властивості та характеристики товарів (робіт, послуг). Аналогічне положення містить ч. 9 ст. 15 Закону № 1023-ХІІ.

Неналежна якість

Неналежна якість продукції передбачає наявність у ній недоліків.

Законодавець у ст. 8 Закону № 1023-ХІІ розмежував товари неналежної якості на такі категорії:

– товари, що мають недоліки,

– товари, що мають істотні недоліки,

– фальсифіковані товари.

Відповідно до визначення термінів у ст. 1 Закону № 1023-ХІІ недолік – це будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред’являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем).

Якщо через недолік неможливе чи недопустиме використання товару відповідно до його цільового призначення, виник він із вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з таких ознак: взагалі не може бути усунутий; його усунення потребує понад 14 календарних днів; робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором – то це істотний недолік товару.

Продукція, виготовлена з порушенням технології або неправомірним використанням знака для товарів та послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а також неправомірним відтворенням товару іншої особи – це фальсифікований товар.

Істотні недоліки, що виникли з вини виробника (продавця, виконавця) чи фальсифікований товар, у разі виникнення потреби у визначенні причини втрати якості товару, гарантійний термін якого не вичерпався, підтверджуються висновком експертизи, яку продавець відповідно до п. 13 Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. № 506 «Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів», зобов’язаний організувати у триденний термін з дня одержання письмової заяви від споживача.

Обов’язок організувати проведення експертизи пов’язується з умовою наявності потреби у визначенні причин втрати якості товару, в зв’язку з чим таке формулювання закону тлумачиться неоднозначно і судова практика свідчить, що у суддів виникають труднощі саме при вирішенні питання щодо визначення та критеріїв оцінки істотних недоліків товару у випадку, якщо ці факти не можуть бути підтверджені експертизою.

Відповідно до ст. 8 Закону № 1023-ХІІ споживач, у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків, в порядку та строки, встановлені законодавством має право вимагати:

– пропорційного зменшення ціни,

– безплатного усунення недоліків товару в розумний строк,

– відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Якщо ж протягом гарантійного строку було виявлено істотний недолік, який виник з вини виробника товару (продавця, виконавця), підтверджених за необхідності висновком експертизи, то споживач має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

– розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми,

– заміни товару на такий же або аналогічний з числа наявних у продавця (виробника) товар.

Споживач має право пред’явити одну із зазначених вимог, а в разі її невиконання – заявити іншу вимогу (ч. 3 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ).

Вирішуючи справи про захист прав споживачів при придбанні ними товару належної якостісуди повинні мати на увазі, що відповідно до ст. 9 Закону № 1023-ХІІ споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням.

Така вимога покупця про обмін або повернення товару підлягає задоволенню протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, якщо триваліший строк не оголошений продавцем і якщо товар не використовувався, збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики та за наявності розрахункового документа. Якщо у продавця немає необхідного для обміну товару, покупець має право розірвати договір та одержати назад гроші у розмірі вартості повернутого товару.

Наприклад, у справі за позовом Особи 4 до фізичної особи – підприємця Особи 5, третя особа  Чернігівське обласне управління у справах захисту прав споживачів, про повернення грошових коштів, зобов’язання прийняти комплект меблів, стягнення моральної шкоди Деснянський районний суд м. Чернігова постановив рішення від 27 березня 2009 р., з якого вбачається, що 8 жовтня 2008 р. позивач придбав у відповідача крісла та диван, який згідно з замовленням та відповідно до каталогу мав бути довжиною 1,97 м. Їй же доставили диван довжиною 1,77 м.

Рішенням суду в задоволенні позовних вимог відмовлено, оскільки встановлено, що придбані меблі були у використанні, фабричне пакування зруйноване, меблі мають пошкодження. Габарити придбаних меблів в розрахункових документах не обумовлені. Згідно з наданою меблевою фабрикою довідкою, зазначений диван виготовляється тільки за стандартними розмірами, а саме – довжиною 1,77 м.

Наводячи цей приклад в узагальненні практики розгляду судами справ, пов’язаних із застосуванням Закону № 1023-ХІІ, вважаємо, що Апеляційний суд Чернігівської області висловив правильну думку, що ця справа належить до категорії справ про захист прав споживачів при придбанні товару неналежної якості, оскільки доставлений диван відповідно до заявлених вимог не відповідає розмірам, які обумовлювались договором купівлі-продажу. Отже спір підлягав вирішенню на підставі норм ст. 8, а не ст. 9 Закону № 1023-ХІІ.

У цьому спорі йдеться про недоліки в розумінні Закону № 1023-ХІІ, а саме: невідповідність умовам договору.

Порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)

Права споживача у разі порушень умов договору про виконання робіт (надання послуг) регулюються ст. 10 Закону № 1023-ХІІ.

Вирішуючи спори, що виникають із договорів про виконання робіт або надання певних послуг, судам слід враховувати і відповідні норми ЦК, якими врегульовано вимоги до конкретних видів договорів. Так, у ст. 866 ЦК передбачено, що договір побутового підряду вважається укладеним у належній формі, якщо підрядник видав замовникові квитанцію або інший документ, що підтверджує укладення договору. Відсутність у замовника цього документа не позбавляє його права залучати свідків для підтвердження факту укладення договору або його умов.

Наприклад, у справі, яку розглянув Володимир-Волинський міський суд Волинської області за позовом Особи 1 до приватного підприємця Особи 2, позивач зазначав, що 12 листопада 2008 р. він придбав у відповідача за договором купівлі-продажу комплект деталей та фурнітури, необхідний для монтажу та встановлення дверей. Одночасно з укладенням договору купівлі-продажу в усному порядку між ними була досягнута угода про встановлення відповідачем дверей в помешканні позивача. Останній вважав, що, познайомивши його з двома чоловіками для виконання необхідних йому робіт, відповідач взяв на себе зобов’язання не тільки продавця, але і виконавця робіт. У результаті недобросовісного виконання робіт із монтажу та встановлення дверей було пошкоджено дверне полотно і цей недолік він вважає істотним. Оскільки відповідач відмовився замінити дверне полотно, просив зобов’язати його в судовому порядку замінити зіпсоване дверне полотно на аналогічне належної якості.

Володимир-Волинський міський суд Волинської області рішенням від 3 березня 2009 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 6 травня 2009 р., в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи в позові, суд правильно виходив із недоведеності факту укладення між сторонами договору підряду, а відтак, і порушення відповідачем прав позивача як споживача. Та обставина, що відповідач на прохання позивача порадив йому людей, які б виконали роботу з монтування дверей, не свідчить про укладення між ними договору підряду, оскільки будь-яких домовленостей між сторонами з цього приводу не було і будь-яких коштів при цьому не передавалось. Суд установив, що відповідач як підприємець таких послуг населенню не надає, особи, які проводили роботи, у трудових відносинах з відповідачем не перебували.

Розірвання договору

У Законі № 1023-ХІІ передбачено право споживача вимагати розірвання договору:

– на підставі п. 1 абз. 2 ч. 1 ст. 8 у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач має право на розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

– на підставі ч. 4 ст. 10 за наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків;

– на підставі ч. 7 ст. 15 у разі коли надання недоступної, недостовірної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків.

Розглядаючи спори про розірвання договору, суди правильно враховують положення ст. 4 Закону № 1023-ХІІ щодо обов’язків споживача.

Так, Апеляційний суд Миколаївської області ухвалою від 11 листопада 2009 р. залишив без змін рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 7 серпня 2009 р., яким відмовлено в задоволенні позову Особи 2 до ЗАТ «Д.» про розірвання договору купівлі-продажу, відшкодування вартості твару, стягнення моральної шкоди.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд обґрунтовано виходив із того, що споживачем не виконано покладений на нього обов’язок перед початком експлуатації товару  уважно ознайомитися з правилами експлуатації, викладеними в наданій виробником документації на товар, а в разі необхідності– звернутися за роз’ясненнями до продавця.

При цьому суд врахував, що продавець товару виконав вимоги Закону щодо надання необхідної інформації про товар, який продається.

При розірванні договору розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на товар провадяться, виходячи з його вартості на час пред’явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни – виходячи з вартості товару на час купівлі. Гроші, сплачені за товар, повертаються споживачеві у день розірвання договору, а в разі неможливості повернути гроші у день розірвання договору – в інший строк за домовленістю сторін, але не пізніше, ніж протягом семи днів (ч. 7 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ).

Наприклад, Апеляційний суд Харківської області ухвалою від 25 серпня 2010 р. залишив без змін рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 4 лютого 2010 р. про відмову в позові у справі за позовом Особи 4 до ТОВ фірми «П.» про відшкодування різниці в ціні товару та відшкодування моральної шкоди.

Суд установив, що 21 вересня 2008 р. позивач придбав холодильник. У зв’язку з наявними недоліками товару 29 вересня 2008 р. він звернувся до магазину про розірвання договору купівлі-продажу. 30 вересня 2008 р. холодильник повернули, а 11 жовтня 2008 р. були повернені гроші.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно виходив із того, що на момент повернення коштів спірний товар у продажу в магазині був відсутній, позивач не надав жодних доказів того, що ціна на нього була підвищена.

Визнання договору недійсним

Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 13, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

У статтях 18 і 19 Закону № 1023-ХІІ передбачено підстави для визнання договору недійсним: укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами наведений у ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ. Відповідно до ч. 4 зазначеної статті цей перелік не є вичерпним.

Поняття «нечесна підприємницька практика» включає в себе будь-яку підприємницьку діяльність або бездіяльність, що суперечить правилам, торговим чи іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 19, ч. 2 ст. 19 Закону нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика може бути такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Так, Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 14 липня 2009 р. залишив без змін рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 3 квітня 2009 р., яким частково задоволено позов Особи 2 до приватного підприємця Особа 1, Особа 3: визнав недійсним договір, укладений 13 лютого 2007 р. між приватним підприємцем Особою 1 і Особою 2; стягнув із приватного підприємця Особи 1 на користь Особи 2 1 тис. 750 грн та судові витрати; у відшкодуванні моральної шкоди відмовив. Свої висновки суд мотивував положеннями статей 15, 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», ч. 1 ст. 203, статей 215, 216 ЦК України.

Суд установив, що 13 лютого 2007 р. між Особою 2 і приватним підприємцем Особою 1 був укладений договір, відповідно якого приватний підприємець Особа 1 (виконавець) зобов’язався надати Особі 2 (споживачу) юридичні послуги з підготовки та оформлення усіх необхідних документів для представництва її інтересів у судових органах з питань визначення порядку користування земельною ділянкою, представляти її інтереси в органах виконавчої влади, в землевпорядних організаціях, у БТІ. Його зобов’язання закінчуються тоді, коли споживач отримає рішення суду про визначення порядку користування земельною ділянкою та документ, який підтверджує право власності на житловий будинок. Позивачка сплатила виконавцю аванс у сумі 1 тис. 750 грн, що складає 50% від загальної суми оплати послуг проте, відповідач жодного зобов’язання не виконав.

На момент вчинення спірного договору відповідач – приватний підприємець – не роз’яснив Особі 2, що він не юрист, але надає юридичні послуги, користуючись при цьому консультаціями інших осіб. Як убачається з рекламного оголошення в газеті, відповідач неповно виклав інформацію стосовно надання юридичних послуг, що є порушенням ч. 1 ст. 15 Закону № 1023-ХІІ. Крім того, у спірному договорі взагалі не була зазначена відповідальність виконавця послуг у випадку порушення або невиконання умов договору, що є порушенням частин 1, 2, 3 ст. 18 Закону № 1023-ХІІ.

Оскільки спірний договір суперечить указаним нормам Закону № 1023-ХІІ, суд правильно визнав такий договір недійсним.

За положеннями ч. 1, п. 7 ч. 3, ч. 6 ст. 19 Закону № 1023-ХІІ нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману: утворення, експлуатація або сприяння розвитку пірамідальних схем, коли споживач сплачує за можливість одержання компенсації, яка надається за рахунок залучення інших споживачів до такої схеми, а не за рахунок продажу або споживання продукції. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, недійсні.

Таким чином, зазначений Закон установив недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.

Наприклад, при розгляді справи за позовом Г. до ПАТ «Ф.У.» про визнання договору недійсним, повернення коштів та відшкодування моральної шкоди установлено, що Г. сплачувала кошти не за сам товар, а за можливість одержання права на купівлю товару. ПАТ «Ф.У.» без залучення власних коштів формувало групи клієнтів, за рахунок коштів яких здійснювалась передача права на купівлю товару одному з учасників групи, що є компенсацією за рахунок коштів інших учасників групи, залучених до умов діяльності системи «К. К.».

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд України дійшов висновку, що суд касаційної інстанції помилково погодився з висновками суду апеляційної інстанції про те, що спірний договір – це досягнута між сторонами угода про посередницьку діяльність, яка не порушує права Г., а діяльність ПАТ «Ф.У.» із реалізації системи «К. К.» не є такою, що вводить споживача в оману (справа № 6-35цс12).

Відповідальність за порушення договору

Відшкодування майнової та моральної шкоди

Право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої споживачу, передбачено п. 5 ч. 1 ст. 4 та ст. 16 Закону № 1023-ХІІ (в редакції Закону № 3390-VI від 19 травня 2011 р.), згідно з якою шкода, завдана внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відшкодовується відповідно до закону.

17 вересня 2011 р. набув чинності Закон України від 19 травня 2011 р. № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» (далі – Закон № 3390-VI), яким встановлено порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є рухомим майном. Порядок відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є нерухомим майном, а також шкоди, завданої внаслідок недоліків робіт і послуг регулюється нормами ЦК (статті 1209-1211).

У Законі № 3390-VI надано визначення понять «шкода» (ст. 1) і «дефектна продукція» (ст. 5), чим усунуто раніше існуючу прогалину, оскільки ні Закон № 1023-ХІІ, ні інші нормативні акти не містили тлумачення «дефектної продукції» і чим саме «дефектна продукція» відрізнялась від «продукції неналежної якості».

Отже, відповідно до цього Закону, шкода – це завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.

Продукція є такою, що має дефект, у разі, коли вона не відповідає рівню безпеки, на яку споживач або користувач має право розраховувати, виходячи з усіх обставин, зокрема пов’язаних з розробленням, виробництвом, обігом, транспортуванням, зберіганням, встановленням, технічним обслуговуванням, споживанням, використанням, знищенням (утилізацією, переробкою) цієї продукції, а також наданням застережень та іншої інформації про таку продукцію, у тому числі:

1) представлення продукції споживачеві або користувачеві, включаючи її вигляд, склад, упаковку, маркування та іншу інформацію про продукцію, її споживання, використання та знищення (утилізацію, переробку);

2) використання продукції, яке обґрунтовано можна передбачити;

3) час, коли продукцію було введено в обіг.

Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за потерпілим – споживачем або користувачем, якому завдано шкоду внаслідок дефекту в продукції, і не залежить від того, чи перебував потерпілий з виробником (виконавцем, продавцем) у договірних відносинах. При цьому на потерпілого покладається обов’язок довести:

1) наявність шкоди;

2) наявність дефекту в продукції;

3) наявність причинно-наслідкового зв’язку між дефектом в продукції та шкодою.

Отже, право на відшкодування шкоди визнається не тільки за споживачем, який сам придбав продукцію, будучи однією з сторін відповідного договору, але і за будь-якими іншими громадянами, які постраждали у результаті його використання.

За шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції, відповідає її виробник. Причому, відповідно до ст. 7 Закону № 3390-VI, виробником вважається будь-яка особа, яка ввезла на митну територію України продукцію з метою її продажу, передання в найм (оренду), лізинг або розповсюдження в будь-якій іншій формі в ході провадження господарської діяльності, а також кожний її постачальник (продавець) у разі, коли виробник продукції не може бути встановлений, або якщо протягом 30 днів не буде повідомлено потерпілому найменування та місцезнаходження виробника або особи, яка поставила йому цю продукцію.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. За порушення окремих видів договорів взагалі не передбачається відшкодування збитків (наприклад, кредитного договору) або встановлено відшкодування збитків у обмеженому розмірі (наприклад, відповідно до ст. 924 ЦК перевізник, у разі втрати, нестачі, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти, несе відповідальність у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини, а відповідно до ст. 951 ЦК збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем у разі втрати (нестачі) речі – у розмірі її вартості, а у разі пошкодження речі – у розмірі суми, на яку знизилась її вартість).

У ч. 2 ст. 1166 ЦК встановлено, що особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Підстави звільнення від відповідальності та зменшення відповідальності виробника за шкоду передбачено також ст. 9 Закону № 3390-VI, причому звільнення чи зменшення відповідальності виробника за шкоду не позбавляє потерпілого права вимагати від винної особи відшкодування завданої шкоди за загальними правилами, встановленими статтями 1166-1208 ЦК (ч. 5 ст. 9 Закону № 3390-VI).

Відповідно до ч. 6 ст. 9 Закону № 3390-VI відповідальність виробника, встановлена цим Законом, не може бути обмежена чи скасована положеннями договору.

Виготовлювач товару, що є нерухомим майном, і виконавець робіт (послуг) звільняються від відшкодування шкоди, якщо вони доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або порушення потерпілим правил користування або зберігання товару, результатів робіт (послуг) (ч. 2 ст. 1209 ЦК).

Право вимагати відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товару, що є нерухомим майном, робіт (послуг) зберігається за потерпілим протягом встановленого строку служби (строку придатності) товару, результатів робіт (послуг), а якщо він не встановлений, – протягом десяти років з дня виготовлення товару, виконання роботи (надання послуги). Строк у десять років з дня введення продукції в обіг встановлено Законом № 3390-VI і для відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, які є рухомим майном, за умови, що потерпілий пред’явив позов до виробника до закінчення цього строку ( статті 1211, 1211¹ ЦК).

У законодавстві про захист прав споживачів не передбачено, в який спосіб має визначатись розмір завданих збитків.

У ЦК установлено, що при порушенні зобов’язальних правовідносин збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, які існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно,– у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення (ст. 623). Проте в ЦК поняття «ринкова ціна» не має визначення.

Згідно з п. 1.2 Методики визначення суми завданих замовниками збиткі у разі недотримання ними вимог чинного законодавства під час здійснення закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти, затвердженої рішенням Міжвідомчої комісії з питань державних закупівель від 21 серпня 2007 р. № 01/12рш, ринковою є ціна, сформована під впливом попиту та пропозиції на товар, послугу, роботу в умовах конкурентного ринку.

Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12 квітня 1996 р. «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» при визначенні розміру збитків, заподіяних неповерненням (втратою, пошкодженням) майна, суди мають виходити з його роздрібної ціни у торговельних організаціях даної місцевості (з урахуванням зносу), або з оцінки, зробленої самим споживачем чи погодженої сторонами при укладенні договору. Проте, якщо вартість майна, визначена в такому порядку, на час вирішення спору не відповідає дійсній, або її взагалі не було визначено, сторони не позбавлені можливості доводити в суді дійсну вартість неповернутого, втраченого чи пошкодженого майна.

На нашу думку, можливим є визначення розміру завданих збитків, виходячи з поняття ринкової ціни, яке застосовано у вищезазначеній Методиці.

Щодо відшкодування моральної шкоди слід зазначити таке. Загальні положення про відшкодування моральної шкоди закріплені в статтях 23, 1167 ЦК.

Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму від 25 травня 2001 р. № 5, від 27 лютого 2009 р. № 1) надав роз’яснення, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, коли право на відшкодування моральної шкоди безпосередньо передбачене нормами Конституції України або випливає з її положень, або закріплене законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди.

За п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023-ХІІ (в редакції до внесення змін Законом України від 19 травня 2011 р. № 3390-VI «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції») було розділено підстави відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Так, у разі заподіяння споживачу шкоди (збитків) дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, він мав право лише на відшкодування майнової шкоди (збитків). А в разі заподіяння шкоди небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією, споживач мав право на відшкодування як майнової, так і моральної (немайнової) шкоди у випадках, передбачених законодавством.

Згідно з чинною редакцією п. 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 1023-ХІІ споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

У ст. 1 Закону № 3390-VI поняття шкоди визначено як завдані внаслідок дефекту в продукції каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект .

Відповідно до ст. 711 ЦК (в ред. Закону № 3390-VI) шкода, завдана майну покупця, та шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю у зв’язку з придбанням товару, що має недоліки, відшкодовується відповідно до положень гл. 82 цього Кодексу.

Підстави відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), передбачені § 3 гл. 82 ЦК.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що у спорах про захист прав споживачів чинне цивільне законодавство передбачає відшкодування моральної шкоди у тих випадках, якщо така завдана майну споживача або шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або сертю.

Наприклад, П. звернувся в Ленінський районний суд м. Кіровограда із позовом до ВАТ «К.-енерго» про порушення прав споживача, відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги мотивував тим, що 19 листопада 2008 р. працівники відповідача з невідомих причин відключили його квартиру від мережі електропостачання. Внаслідок неправомірних дій позивач разом з малолітнім сином були позбавлені можливості мешкати в опалюваній квартирі, мати світло і гарячу воду, були зіпсовані продукти харчування в холодильнику, а дитина не мала можливості підготуватися до навчання у темну пору доби.

Апеляційний суд Кіровоградської області, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову П. про відшкодування моральної шкоди та ухвалюючи в цій частині нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, виходив із того, що споживачу завдана моральна шкода, яка відповідно до вимог п. 5 ст. 4 Закону № 1023-ХІІ підлягає відшкодуванню відповідачем.

Із таким висновком не погодився Верховний Суд України, який виходив із такого.

Згідно з вимогами ст. 611 ЦК у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків та моральної шкоди.

Укладений між сторонами договір не передбачав відшкодування моральної шкоди у разі відключення споживача від мережі електропостачання. Не передбачають такої відповідальності й нормативно-правові акти, які регулюють спірні правовідносини: статті 22, 711, 714, 1209, 2110 ЦК, Закон від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР «Про електроенергію» та Правила користування електричною енергією для населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. № 1357 «Про затвердження Правил користування електричною енергією для населення». Враховуючи встановлені у справі обставини, немає підстав для застосування п. 5 ст. 4 Закону № 1023-ХІІ (в редакції, яка діяла до Закону № 3390-VI від 19 травня 2011 р.) (справа № 6-2205вов10).

У п. 22.7 Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу, затверджених наказом Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації (Державіаслужби) від 14 березня 2006 р. № 187, передбачено випадки і види компенсації за затримку пасажира. Проте указана норма не містить положень про можливість відшкодування моральної шкоди.

Так, скасовуючи рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2007 р. та рішення Апеляційного суду Київської області від 16 жовтня 2007 р. в справі за позовом М. Д. та М. М. до Закритого акціонерного товариства «Авіакомпанія «А.» про захист прав споживачів, Верховний Суд України в рішенні від 29 квітня 2009 р. вказав, що суди не мали правових підстав для задоволення вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки такий вид цивільної відповідальності не передбачений ні умовами спірного договору про повітряне перевезення, ні Правилами повітряних перевезень пасажирів і багажу ( справа № 6-28003св07).

У ч. 2 ст. 22 Закону № 1023-ХІІ визначено, що при задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. У зв’язку з цим висловлюється думка, що, якщо навіть позивач і не заявить вимогу про відшкодування моральної шкоди, це питання підлягає вирішенню. Однак, така думка не відповідає положенню ст. 11 ЦПК, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог.

Якщо вимоги про відшкодування моральної шкоди не вирішувались разом з вимогами про застосування інших заходів захисту прав споживача, це не позбавляє його права і можливості пред’явлення їх окремо в майбутньому.

Чинне законодавство не встановлює розмір морального відшкодування. Відповідно до положень ст. 23 ЦК це право залишено за судом і визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. До того ж вказана норма містить порядок визначення судом розміру грошового відшкодування моральної шкоди і з цього приводу наявні відповідні роз’яснення Верховного Суду України у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», а саме: розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.


Стягнення неустойки

За п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» при вирішенні питання про відповідальність та про наявність і розмір збитків, заподіяних споживачеві у зв’язку з недоліками товару (робіт, послуг), суду належить виходити як із загальних положень Закону або статей Цивільного кодексу, так і зі спеціальних норм законодавства, а також з умов укладеного сторонами договору. Судам слід мати на увазі, що неустойка стягується тоді, коли це передбачено укладеним сторонами договором чи відповідним нормативним актом. Наприклад, статті 8, 10, 11 Закону № 1023-ХІІ, п. 127 Статуту залізниць України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457 тощо.

Згідно з ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ при пред’явленні споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом чотирнадцяти днів з дати його пред’явлення або за згодою сторін в інший строк. На письмову вимогу споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації), незалежно від моделі. За кожен день затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений строк споживачеві виплачується неустойка відповідно в розмірі 1 % вартості товару.

Наприклад, Особа 1 звернулася до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом до ПП «Т.-дім» про захист прав споживачів, посилаючись на те, що 16 січня 2009 р. вона придбала у ПП «Т.-дім» профнастил на суму 9 тис. 923 грн 33 коп. Відповідач зобов’язався надати товар позивачеві протягом п’яти робочих днів після оплати товару, але свої зобов’язання не виконав. Позивач просив стягнути сплачену за товар грошову суму в розмірі 9 тис. 923 грн 33 коп. і неустойку в розмірі 8 тис. 235 грн 36 коп.

Дніпровський районний суду м. Києва рішенням від 25 вересня 2009 р. позов задовольнив частково. Стягнуто з ПП «Т.-дім» на користь Особи 1 сплачені кошти за неотриманий товар у розмірі 9 тис. 923 грн 33 коп., неустойку у розмірі 8 тис. 236 грн 36 коп. Стягнення неустойки обґрунтовано ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ.

Суд не звернув уваги на те, що позовні вимоги Особи 1 полягали в поверненні сплаченої за товар грошової суми і позивачем не було заявлено що товар, який ним придбавався, неналежної якості. Також ним не було заявлено вимог про безоплатне усунення недоліків товару, у зв’язку з чим відсутні й підстави для стягнення на його користь неустойки згідно ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ.

У судовій практиці часто виникає питання, чи застосовуються положення ч. 9 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ щодо виплати неустойки при затримці безоплатного усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку.

Слід зауважити, що порядок пред’явлення споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару після закінчення гарантійного строку, встановлений ч. 10 ст. 8 Закону № 1023-ХІІ, якою застосування неустойки не передбачено.

При вирішенні питання про стягнення неустойки в порядку ст. 8 Закону № 1023-ХІІ судам необхідно з’ясовувати, чи змінювались споживачем вимоги з тих, за якими не передбачено стягнення неустойки на ті, якими це передбачено, або навпаки, оскільки різні вимоги передбачають різні правові наслідки.

Так, у червні 2007 р. Особа 1 звернулася до суду, посилаючись на те, що 21 лютого 2007 р. вона придбала у магазині «М.» мобільний телефон. 30 квітня 2007 р. через несправність телефону вона здала його до магазину на гарантійне обслуговування, а 21 травня 2007 р. звернулася до ПП «М.» із заявою про розірвання договору на гарантійне обслуговування й повернення коштів, сплачених за телефон, або заміну товару на аналогічний належної якості. Лише після звернення з позовом до суду їй повернули телефон. Вона просила розірвати договір купівлі-продажу від 21 лютого 2007 р., стягнути з відповідача на її користь 1 тис. 758 грн, сплачених за телефон, неустойку – 843 грн. 84 коп. за невчасне усунення недоліків товару, 10 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд України рішенням від 9 вересня 2009 р. у справі № 6-6521св08 за позовом Особи 1 до ПП «М.» про захист прав споживача рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 30 листопада 2007 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 24 січня 2008 р. в частині задоволення позову про стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди скасував, ухвалив у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1 до ПП «М.» про стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди.

У рішенні Верховного Суду України зазначено, що суди правильно дійшли висновку про наявність правових підстав для задоволення позову про розірвання договору купівлі-продажу мобільного телефону у зв’язку з продажем товару неналежної якості. Разом з тим суди безпідставно стягнули неустойку за затримку усунення недоліків товару та неправильно застосували до даних правовідносин ст. 4 Закону № 1023-ХІІ. Враховуючи, що телефон був прийнятий на гарантійний ремонт через суттєві недоліки, які не дозволяли використовувати його за призначенням, про що вказано в довідці магазину, Особа 1 змінила вимоги до продавця і просив розірвати договір купівлі-продажу. Оскільки розірвання договору купівлі-продажу має наслідки повернення продавцем сплаченої за товар суми, а покупцем – товару, то вимога про стягнення неустойки за порушення строку гарантійного ремонту задоволенню не підлягає.

Різні правові наслідки встановлено законодавцем і в разі задоволення вимог споживача у випадку порушення виконавцем умов договору про виконання робіт (надання послуг).

Так, відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону № 1023-ХІІ, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим, споживач має право відмовитись від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків. Таке ж правило міститься у ст. 849 ЦК. На відміну від ЦК Закон № 1023-ХІІ містить застереження: якщо виконано понад 70 % загального обсягу робіт (надання послуг) – споживач має право розірвати договір лише стосовно частини послуги або робіт, що залишилася.

Згідно частинами 2 і 5 ст. 653 ЦК у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. Якщо договір змінений або розірваний у зв’язку з істотним порушенням договору однією із сторін, друга сторона може вимагати відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору.

У ч. 5 ст. 10 Закону № 1023-ХІІ передбачено, що у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі 3 % вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку у розмірі 3 % загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі. У ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди. Відповідно до ст. 622 ЦК боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов’язання, не звільняється від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Однак судова практика свідчить, що при зверненні до суду позивачі поєднують вимоги про відмову від договору про виконання робіт (надання послуг), повернення сплачених коштів та стягнення пені за кожний день прострочення виконання роботи (надання послуги).

Наприклад, у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 про захист прав споживачів, позивач із підстав порушення на 71 день строку виконання договору на виготовлення віконно-дверних конструкцій із металопластику на суму 5 тис. 890 грн заявив вимоги про визнання недійсним п. 4.3 договору як такого, що є несправедливим, розірвання договору, стягнення подвійної суми завдатку у розмірі 6 тис. грн., пені за несвоєчасне виконання зобов’язання у розмірі 12 тис. 545 грн 70 коп., 1 тис. грн моральної шкоди, 3 тис. грн витрат на правову допомогу і 30 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 23 вересня 2009 р. позовні вимоги Особи 1 задовольнив повністю.

Цей приклад свідчить про неправильне застосування судом положень закону щодо наслідків розірвання договору й відповідальності за прострочення виконання договору.

Суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), що підлягає стягненню, враховуючи при цьому, зокрема, занадто високий її розмір, порівняно зі збитками споживача, ступінь виконання зобов’язання, майновий стан сторін, їх майнові та інші інтереси, що заслуговують на увагу. Зменшення розміру неустойки – це право суду. Суд може прийняти рішення про зменшення розміру неустойки як за власною ініціативою, так і за клопотанням відповідача, однак, в останньому випадку відповідач, що звертається з клопотанням, повинен довести наявність підстав для зменшення неустойки (ч. 3 ст. 551 ЦК).

За положеннями ч. 2 ст. 551 ЦК розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Також сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом.

Отже, зменшення неустойки можливе тільки тоді, коли це не заборонено законом.

На правочин сторін про зміну розміру законної неустойки поширюється правило ст. 547 ЦК про обов’язковість письмової форми такого правочину, оскільки існує загроза визнання його недійсним.


1
Витяг із аналізу до друку підготували суддя Верховного Суду України Т.Є. Жайворонок і головний консультант управління вивчення та аналізу судової практики С.В. Павловська