Судова практика ВСУ: застосування судами міжнародних договорів

Практика застосування судами міжнародних договорів України щодо визнання і виконання вироків іноземних судів

Відбування засудженими за кордоном особами покарання у державі, громадянами якої вони є, сприяє їх більш ефективній соціальній реабілітації. Відсутність контактів з родичами і близькими, проблеми у спілкуванні через мовний бар’єр негативно впливають на засудженого.

У зв’язку з цим передача особи, засудженої за кордоном, для відбування покарання у державі громадянства, як правило, відповідає інтересам самого засудженого.

Укладення Україною все більшої кількості міжнародних договорів про правове співробітництво та правову допомогу у сфері кримінального судочинства, зокрема про передачу засуджених для подальшого відбування покарання у державі громадянства, ставить перед судами доволі складне завдання застосування норм міжнародного права поряд з нормами національного законодавства у справах про визнання вироків іноземних держав і виконання їх на території нашої держави.

Чинний Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК) окремо не регулює порядок розгляду справ зазначеної категорії, що призводить до значних розбіжностей при вирішенні судами таких питань, як визначення підсудності, розгляд справи судом колегіально чи одноособово, визначення обсягу процесуальних прав засудженого та процесуального порядку розгляду справи. Суди також повинні керуватися відповідними чинними міжнародними договорами України, що створює певні проблеми, оскільки потрібно враховувати дату набрання чинності договором не лише стосовно України, але й держави винесення вироку. При цьому механізму офіційного оприлюднення таких дат немає. Встановити їх можна лише шляхом запиту до Міністерства закордонних справ України.

Україна є стороною кількох багатосторонніх міжнародних договорів, що регулюють питання визнання і виконання вироків іноземних держав,зокрема Європейської конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. (далі — Конвенція 1983 р.), до якої наша держава приєдналася згідно із Законом України від 22 вересня 1995 р. № 337/95-ВР «Про приєднання України до Європейської конвенції про передачу засуджених осіб, 1983 рік». Зазначена Конвенція є чинною для України з 1 січня 1996 р. На сьогодні вона також є чинною для 45 держав–членів Ради Європи та 17 інших держав (у тому числі Австралії, Канади, США, Ізраїлю, Японії). З 1 грудня 2007 р. Конвенція 1983 р. набрала чинності для РФ.

Крім того, питання визнання і виконання вироків іноземних держав на території України регулюється Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. (далі — Конвенція 1970 р.), що ратифікована Україною із заявами та застереженнями Законом України від 26 вересня 2002 р. № 172-IV «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків» (чинна для України з 12 червня 2003 р.), і Європейською конвенцією про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 1964 р., до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 22 вересня 1995 р. № 336/95-ВР «Про приєднання України до Європейської конвенції про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками, 1964 рік» (чинна для України з 29 грудня 1995 р.). Обидві названі конвенції чинні для відносно обмеженого кола європейських держав (20 і 19 відповідно).

Є також ряд двосторонніх договорів про передачу засуджених осіб, зокрема: з Республікою Азербайджан — від 24 березня 1997 р., Республікою Грузія — від 14 лютого 1997 р., Республікою Вірменія — від 1 березня 2001 р., Республікою Казахстан — від 17 вересня 1999 р., Китайською Народною Республікою — від 21 липня 2001 р., Республікою Узбекистан — від 19 лютого 1998 р., Туркменістаном — від 23 березня 2005 р., Корейською Народно-Демократичною Республікою — від 12 листопада 2004 р., Республікою Молдова — від 13 грудня 1993 р. та інші.

Метою цього узагальнення, виконаного відповідно до плану роботи Верховного Суду України на ІІ півріччя 2007 р., було вивчення практики вирішення судами питань, пов’язаних із виконанням на території України вироків іноземних держав на підставі чинних міжнародних договорів про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання, з’ясування характеру проблем і причин помилок у правозастосовній діяльності судів при розгляді цієї категорії справ, напрацювання пропозицій з метою вирішення цих проблем. У зв’язку з відносно малою кількістю відповідних рішень, які виносять суди протягом одного календарного року, об’єктом узагальнення стала судова практика за період з 2002 р. до кінця І півріччя 2007 р.

За даними, отриманими з апеляційних судів, за вказаний період в Україні розглянуто 79 справ про визнання і виконання вироків іноземних судів в Україні, з них 25 справ у першій інстанції розглянуто місцевими судами і 54 справи у першій інстанції — апеляційними судами.

Узагальненням установлено, що суди України, розглядаючи подання про приведення вироків іноземних судів у відповідність із законодавством України з метою передачі засудженої особи для відбування покарання на території України, в цілому дотримуються норм кримінально-процесуального закону та відповідних міжнародних договорів.

Разом з цим прогалини у чинному КПК, низький рівень доступності правової інформації стосовно міжнародних договорів України та їхнього статусу призводить до помилок і проблем, які, у тому числі, шкодять міжнародному іміджу нашої держави.

При вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироку суду іноземної держави стосовно громадянина України, суд повинен керуватися не лише нормами чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства і положеннями відповідних договорів про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання, але й враховувати вимоги Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 5 цієї Конвенції заборонено будь-яке позбавлення особи її свободи, за кількома винятками, зокрема у випадку законного ув’язнення особи після її засудження компетентним судом. З цього положення випливає те, що для відбування особою, засудженою іноземним судом, покарання на території України повинна існувати правова база для визнання такого вироку суду іноземної держави.

Такою базою є відповідні чинні для України та держави винесення вироку двосторонні або багатосторонні міжнародні договори. Оскільки ні Конституція України, ні чинне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство не містять підстав для застосування міжнародно-правового звичаю чи принципу взаємності у питанні визнання вироків іноземних держав, винесення судом рішення про визнання вироку стосовно громадянина України, засудженого за кордоном, за відсутності чинного для України та держави винесення вироку міжнародного договору становитиме порушення підпункту «а» п. 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас зазначена Конвенція допускає відмову особи від прав, які їй гарантовані, якщо така відмова висловлена у чіткий спосіб і не є вимушеною (рішення у справі «Пуатрімоль проти Франції» (Poitrimol v. France) від 23 листопада 1993 р., заява № 14032/88, п. 31). Статтею 53 цієї Конвенції також заборонено тлумачення її положень у такий спосіб, який обмежував би будь-які права людини, які визнані на підставі законів держави чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.

Звертатися з клопотанням про передачу з іноземної держави на батьківщину для подальшого відбування покарання — це право засудженого, яке поряд з міжнародними договорами гарантується засудженим законодавством багатьох держав. Крім того, це захід, який є корисним, насамперед, для засудженого.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 17 листопада 1993 р. № 3611-XII «Про надання Генеральному прокурору України повноважень на підписання договорів (угод) про передачу засуджених» Генеральний прокурор Украни уповноважений укладати договори (угоди) з компетентними органами інших держав про прийом громадян України, засуджених судами цих держав, для відбування покарання на території України. У зв’язку з цим суди України можуть розглядати питання про виконання на території України вироків іноземних держав, з якими Україна не уклала договорів про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання, за умови дотримання вказаної Постанови Верховної Ради України та за наявності письмового клопотання засудженого про виконання вироку на території України.

За такої ситуації суди можуть як допоміжним засобом керуватися правилами, закріпленими у відповідних чинних для України міжнародних договорах (наприклад Конвенції 1983 р.), щодо виконання покарання, застосування амністії чи пом’якшення покарання як частиною національного законодавства на підставі ст. 9 Конституції України і як нормами міжнародно-правового звичаю стосовно держави, вирок якої підлягає виконанню на території України.

Разом з тим суди не можуть застосовувати міжнародний договір, який є чинним для України, але не є чинним для відповідної іноземної держави, за відсутності письмового клопотання особи про передачу її для відбування покарання на територію держави громадянства та за відсутності в матеріалах справи угоди, підписаної Генеральним прокурором України на підставі названої Постанови Верховної Ради України (у вигляді одного документа чи у вигляді обміну листами між Генеральною прокуратурою України та компетентним органом іноземної держави).

Неприпустимим є також застосування міжнародного договору, чинного для держави винесення вироку і не чинного для України.

Судам слід мати на увазі, що міжнародні договори про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання безпосередньо стосуються прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, а тому відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України від 29 червня 2004 р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України» вони укладаються від імені України та відповідно до ч. 2 ст. 9 цього Закону підлягають обов’язковій ратифікації Верховною Радою України; рішення про приєднання до багатосторонніх договорів з цього питання також може приймати Верховна Рада України у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного договору (ст. 13 зазначеного Закону).

У зв’язку з цим суди не можуть у рішеннях щодо приведення вироків іноземних судів у відповідність із законодавством України посилатися на міжнародні договори, які не були ратифіковані Верховною Радою України або щодо яких не було прийнято закон України про приєднання або прийняття.

Одночасно дата набрання чинності договором не збігається з датою його ратифікації. Порядок і строки набрання договором чинності передбачаються самим договором або узгоджуються сторонами в інший спосіб. Для двосторонніх договорів датою набрання чинності договором є, як правило, день, що настає через певний відрізок часу після обміну ратифікаційними грамотами; для багатосторонніх договорів — це може бути день депонування ратифікаційної грамоти депозитарію, передбаченому договором.

Виходячи з наведеного в судовій практиці було виявлено ряд помилок у застосуванні міжнародних договорів про передачу засуджених осіб для подальшого відбування покарання.

Зокрема, помилковим слід визнати застосування Апеляційним судом Чернігівської області у своїй практиці Конвенції СНД про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання 1998 р. (ухвала від 17 квітня 2006 р. про приведення у відповідність із законодавством України вироку Столбцовського районного суду Мінської області Республіки Білорусь щодо С. та ухвала від 6 липня 2005 р. про приведення у відповідність із законодавством України вироку Брестського районного суду Республіки Білорусь щодо Г.), оскільки ця Конвенція не була ратифікована Україною, а також посилання на Конвенцію 1983 р. у справах про передачу громадян України, засуджених у Республіці Білорусь, для відбування покараня в Україні (ухвала від 14 квітня 2006 р. про приведення у відповідність із законодавством України вироку суду м. Пінська Брестської області Республіки Білорусь щодо С.), оскільки Конвенція 1983 р. не є чинною для Республіки Білорусь.

Аналогічно, помилковим є застосування Апеляційним судом Харківської області Конвенції 1983 р. у справах про визнання і виконання вироків РФ на території України, оскільки названу Конвенцію РФ підписала тільки 7 квітня 2005 р., ратифікувала 28 серпня 2007 р. і вона набрала чинності для РФ 1 грудня 2007 р.

У цьому аспекті правильною за суттю є постанова судді судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області від 14 червня 2006 р., якою було залишено без розгляду клопотання компетентних органів ФРН про приведення у відповідність із чинним законодавством України вироку Земельного суду м. Берліна, яким К. була засуджена до семи років позбавлення волі. Цей вирок постановлено 1 жовтня 1998 р., а вступив він у законну силу 26 серпня 1999 р.

Компетентні органи ФРН у своєму клопотанні посилалися на Європейську конвенцію про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (далі — Конвенція 1972 р.) та Конвенцію 1970 р.

У постанові від 14 червня 2006 р. суддя дійшов висновку, що оскільки суд ФРН щодо К. постановив обвинувальний вирок з призначенням покарання, то Конвенцію 1972 р. в цьому випадку застосувати не можна. Крім того, ст. 68 Конвенції 1970 р. вказує на те, що ця Конвенція, заяви та повідомлення, дозволені нею, застосовуються лише до виконання вироків, винесених після набуття нею чинності між договірними державами, яких це стосується.

Оскільки вирок щодо К. був винесений до набуття чинності Конвенцією 1970 р. для України, то суддя дійшов правильного висновку, що розгляд заяви про виконання такого вироку і приведення його у відповідність із законодавством України проводитися не міг. Одночасно суддя міг би звернути увагу й на той факт, що для ФРН вказана Конвенція взагалі не набирала чинності, оскільки була лише підписана, але не ратифікована.

У справах про визнання і виконання вироків іноземних держав на території України спостерігається тенденція до зниження судами України покарання, призначеного державою винесення вироку.

Так, в ухвалі від 30 серпня 2005 р. про визнання і виконання на території України вироку Московського обласного суду РФ від 5 квітня 2004 р. щодо М. Апеляційний суд Харківської області зазначив таке: «Призначене за вироком суду М. покарання не перевищує максимальних меж санкції ч. 4 ст. 187 і ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України (далі — КК), що передбачають покарання у виді позбавлення волі відповідно за ч. 4 ст. 187 цього Кодексу — від 8 до 15 років позбавлення волі і за ч. 2 ст. 115 КК — від 10 до 15 років позбавлення волі. Однак, враховуючи обставини справи, а саме те, що М. засуджений як пособник вчинення злочину, враховуючи його сімейний стан, а саме перебування на його утриманні дітей, двоє з яких є неповнолітніми, батьків пенсійного віку, колегія суддів вважає за можливе знизити призначене покарання, що можливо відповідно до статей 9—12 Конвенції 1983 р.». Суд призначив покарання у виді 13 років позбавлення волі замість 15, які були призначені державою винесення вироку.

Міський суд м. Ніредьгаза вироком від 11 липня 2003 р. та Окружний суд району Салмолц-Сатмар-Берег Угорської Республіки вироком від 29 жовтня 2003 р. засудили С. за скоєння злочинів, передбачених статтями 253 та 282 Кримінального кодексу Угорської Республіки (хабарництво, незаконне виготовлення наркотичних засобів), до шести років і шести місяців позбавлення волі. Суддя Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області постановою від 12 грудня 2005 р. дії С. кваліфікував за ч. 2 ст. 309 і ч. 1 ст. 369 КК і призначив покарання — три роки позбавлення волі. У зв’язку з відбуттям призначеного покарання С. був звільнений з-під варти в залі суду. Водночас санкція ч. 2 ст. 309 зазначеного Кодексу передбачає від двох до п’яти років позбавлення волі, а санкція ч. 1 ст. 369 КК — від двох до п’яти років обмеження волі. На підставі правил, закріплених ч. 1 ст. 70 і ч. 1 ст. 72 КК, суддя мав змогу призначити покарання, максимально наближене до покарання, визаченого судами Угорської Республіки, однак призначив покарання, що є значно менш суворим.

У зв’язку з тенденцією до пом’якшення покарання українськими судами слід зауважити, що чинні міжнародні договори України щодо передачі засуджених осіб для відбування покарання у виді позбавлення волі у державі свого громадянства містять зобов’язання держави виконання вироку дотримуватися характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку, за умови, що санкція кримінального закону держави виконання вироку це дозволяє (ст. 10 Конвенції 1983 р.; ст. 12 Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 19 лютого 1998 р.; ст. 12 Договору між Україною та Республікою Азербайджан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання, від 24 березня 1997 р.). При цьому, за загальним правилом, суд держави виконання вироку має право зменшити строк покарання, лише якщо максимальна санкція за її законодавством є меншою за покарання, призначене державою винесення вироку, однак відповідно до окремих договорів це може бути здійснене тільки за згодою держави винесення вироку (ст. 11 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про передачу засуджених для відбування покарання від 21 липня 2001 р.).

Конвенція 1983 р. передбачає дві окремі процедури визнання і виконання вироків іноземних держав: процедуру продовження виконання вироку іноземної держави (пункт «а» ч. 1 ст. 9 і ст. 10 Конвенції) та процедуру заміни вироку іноземної держави (пункт «b» ч. 1 ст. 9 і ст. 11 Конвенції). Ці процедури є відмінними за своєю природою.

Вивчення судової практики показує, що виносячи процесуальні рішення про виконання вироків іноземних судів на території України, суди не розмежовують ці дві процедури і часто некоректно вживають у постановах (ухвалах) словосполучення «відповідно до статей 9—11 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р.», «керуючись статтями 9—11 Конвенції про передачу засуджених осіб».

У випадку застосування процедури продовження виконання вироку (ст. 10 Конвенції 1983 р.) держава виконання вироку повинна дотримувати характеру і тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку, однак може на основі рішення суду співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законодавством за вчинення аналогічного злочину, за умови, що покарання, призначене державою винесення вироку, за своєю природою і тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку.

Стаття 11 Конвенції 1983 р., на відміну від ст. 10, не містить прямого обов’язку суду держави виконання вироку дотримувати характеру і тривалості покарання, проте відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 11 Конвенції суд повинен враховувати висновки щодо фактів, які зробив суд держави винесення вироку (у тому числі щодо суворості покарання). Отже, ст. 11 Конвенції не передбачає широких повноважень для суду держави виконання вироку щодо пом’якшення покарання.

Слід звернути увагу на те, що двосторонні договори України з цього питання передбачають лише процедуру продовження виконання вироку іноземної держави (з можливістю приведення покарання у відповідність із законодавством держави виконання вироку) і не передбачають процедури заміни вироку.

На сьогодні в Україні переважно склалася практика застосування процедури заміни вироку, яка полягає у тому, що, визнаючи вирок іноземної держави і виносячи постанову про його виконання на території України, суди змінюють кваліфікацію дій засуджених відповідно до КК і визначають покарання. При цьому суди схильні істотно пом’якшувати покарання у порівнянні з вироком іноземної держави.

На нашу думку, з огляду на обмежені процесуальні можливості, що надаються статтями 409 і 411 КПК, судам можна рекомендувати переважно застосовувати процедуру заміни вироку іноземного суду, передбачену ст. 11 Конвенції 1983 р., із дотриманням, аскільки це можливо, природи і тривалості покарання, визначеного судом іноземної держави.

Разом з тим не можна вважати помилковими рішення судів про продовження виконання вироку іноземної держави в порядку ст. 10 Конвенції 1983 р., оскільки ця стаття також передбачає співвіднесення призначеної міри покарання з покаранням, передбаченим внутрішнім законодавством держави виконання вироку, на підставі рішення суду, якщо законодавство держави виконання вироку цього вимагає.

Як видно з матеріалів узагальнення, суди в Україні застосовують обидві процедури, не пояснюючи в рішеннях свій вибір.

Так, 30 серпня 2005 р. Апеляційний суд Харківської області у справі про визнання і виконання вироку Московського обласного суду РФ від 5 квітня 2004 р. щодо М. ухвалив: «продовжити на території України виконання вироку Московського обласного суду РФ від 5 квітня 2004 р., залишеного без змін ухвалою судової колегії Верховного Суду РФ від 8 червня 2004 р., яким М. визнаний винним, засуджений і з урахуванням приведення вироку у відповідність із законодавством України повинен відбувати 13 років позбавлення волі».

У резолютивній частині постанови Апеляційного суду м. Києва від 16 червня 2006 р. щодо визнання і виконання на території України вироку Міського суду м. Праги Чеської Республіки щодо Г. зазначається таке: «На підставі ч. 1 ст. 7 КК, керуючись статтями 9, 10, 11 Конвенції 1983 р., статтями 409, 411 КПК, Апеляційний суд м. Києва постановив: 1. Вирок Міського суду м. Праги Чеської Республіки від 30 березня 2004 р. … привести у відповідність до чинного законодавства України. 2. Вважати Г. засудженим до загального покарання за п. 6 ч. 2 ст. 115 та ч. 1 ст. 263, ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим на 14 років позбавлення волі без конфіскації майна».

Фактично, формулювання «привести вирок у відповідність із законодавством України» означає застосування процедури заміни вироку, хоча це формулювання є не цілком правильним, оскільки вироки іноземних держав не суперечать чинному законодавству України. Доцільно було б рекомендувати судам вживати формулювання «визнати і виконати вирок іноземного суду на території України. Вважати *** (П.І.Б.) засудженим за *** статтями КК до *** років позбавлення волі».

Не може бути визнана правильною практика судів (зокрема Апеляційного суду Закарпатської області), за якою у резолютивній частині постанови про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України засуджений визнається винним у вчиненні злочинів, передбачених відповідними статтями КК, оскільки положення Конвенції 1983 р., як і інші міжнародні договори України у цій сфері, не передбачають доведення і визнання вини особи у вчиненні злочину, за який вона засуджена на території іноземної держави.

На цій підставі ухвалою від 15 лютого 2007 р. колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України змінила постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 5 жовтня 2006 р. щодо С., засудженого вироком Міського суду м. Праги Чеської Республіки, шляхом виключення з неї висновку про визнання С. винним у вчиненні злочину.

У практиці Апеляційного суду Закарпатської області непоодинокими є випадки винесення постанов про «часткове визнання і виконання на території України», наслідком чого є значне скорочення строку покарання засудженому.

Наприклад, вироком Військової колегії Хайду-Бігарського обласного суду від 21 травня 2004 р. з урахуванням його зміни вироком Військової Ради Столичного апеляційного суду м. Будапешта Угорської Республіки від 13 травня 2005 р. громадянин В. був засуджений за скоєння злочинів, передбачених статтями 253 (давання хабара) і 326 Кримінального кодексу Угорської Республіки (придбання та збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом), на шість років і шість місяців позбавлення волі.

Апеляційний суд Закарпатської області постановою від 22 травня 2006 р. його дії кваліфікував за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 369 КК і з урахуванням ч. 1 ст. 72 цього Кодексу його було засуджено до двох років шести місяців позбавлення волі. У виконанні вироку в частині засудження В. за ст. 326 КК Угорської Республіки Апеляційним судом Закарпатської області було відмовлено, а провадження у цій частині закрито на тій підставі, що «кримінальним законом України склад злочину у формулюванні, за яким В. визнано винним за кримінальним законом Угорської Республіки, не передбачений, ці дії В. за КК аналогічно кваліфіковані бути не можуть і на території України він не може нести за них кримінальну відповідальність». У зв’язку з відбуттям призначеного покарання В. було звільнено з-під варти у залі суду.

Можливість часткового визнання і виконання вироків іноземних судів Конвенцією 1983 р. не передбачена. Відповідно до пункту «е» ч. 1 ст. 3 цієї Конвенції засуджену особу може бути передано тільки якщо дія або бездіяльність, на підставі якої було винесено вирок, є кримінальним злочином згідно із законодавством держави виконання вироку або була б кримінальним злочином у разі вчинення на її території.

Органи держави виконання вироку на підставі статей 10 або 11 Конвенції 1983 р. можуть співвідносити міру покарання з мірою покарання за внутрішнім законодавством за аналогічний злочин, однак вони не можуть частково або повністю не виконати вирок з посиланням на відсутність аналогічного злочину.

Завжди може мати місце ситуація, коли відсутність аналогічного злочину у законі держави виконання вироку виявляється не на стадії до, а тільки після передачі засудженого в державу виконання вироку. У такому випадку відповідно до рекомендацій Європейського комітету Ради Європи з питань злочинності (органу, який на підставі ст. 23 Конвенції 1983 р. уповноважений отримувати інформацію від держав щодо її застосування і сприяти вирішенню труднощів у зв’язку з її застосуванням) належним виходом мало би бути не звільнення особи з-під варти, а скасування передачі і повернення особи в державу винесення вироку («Конвенція про передачу засуджених осіб, Додаткові протоколи до Конвенції про передачу засуджених осіб. Пояснювальні записки». — PC-OC/INF 67 від 3 вересня 2003 р.).

Таким чином, практика скорочення строку перебування під вартою на підставі часткового визнання вироків іноземних судів, що склалася в окремих судах України, суперечить Конвенції 1983 р.

Судам також необхідно враховувати, що ігнорування висновків іноземних судів щодо покарання без об’єктивних на те підстав, чітко перелічених у Конвенції 1983 р., призводить до згортання практики передачі засуджених громадян України з інших держав для відбування покарання на батьківщині і шкодить самим громадянам України.

Разом з цим окремі двосторонні договори України про передачу засуджених осіб дозволяють судам держави виконання вироку визначати, яка частина покарання застосовується до діяння, що є злочином, у випадку якщо вирок іноземної держави стосується двох чи більше діянь, з яких одне чи кілька не визнаються злочинами у державі виконання вироку (ч. 5 ст. 12 Договору між Україною та Республікою Узбекистан про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 19 лютого 1998 р.; ч. 5 ст. 12 Договору між Україною і Туркменістаном про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для подальшого відбування покарання від 23 березня 2005 р.).

В окремих випадках, пом’якшуючи покарання засудженим з урахування пом’якшуючих обставин, передбачених КК, суди посилаються на ст. 12 Конвенції 1983 р.

Зазначена стаття стосується застосування амністії, помилування та аналогічних форм пом’якшення покарання на стадії виконання вироку. Вона не може застосовуватися судом для пом’якшення покарання із застосуванням пом’якшуючих обставин у момент прийняття рішення про визнання і виконання вироку іноземної держави на території України.

Відповідно до п. 3 ст. 9 Конвенції 1983 р. виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення, тобто рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням, звільнення від покарання за хворобою та подібні, які виносяться на стадії виконання вироку, належать до виключної компетенції судів держави виконання вироку. Разом з цим, якщо у вироку іноземної держави суд зазначив строк, з настанням якого засуджений отримує можливість умовно-дострокового звільнення, і цей строк істотно менший за строки, передбачені ч. 3 ст. 81 КК, суд України повинен врахувати цей строк при винесенні постанови про визнання і виконання вироку на території України.

Так, ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 листопада 2006 р. була змінена постанова Апеляційного суду Закарпатської області від 10 липня 2006 р. щодо визнання і виконання на території України вироку Верховного Суду Угорської Республіки щодо Л., яким останнього було засуджено до довічного позбавлення волі. У вироку Верховного Суду Угорської Республіки було зазначено, що найближча дата умовно-дострокового звільнення може настати після фактичного відбуття засудженим 18 років позбавлення волі. Оскільки Апеляційний суд Закарпатської області не відреагував жодним чином на це положення резолютивної частини вироку Верховного Суду Угорської Республіки, а відповідно до чинного законодавства України засуджені до довічного позбавлення волі взагалі не мають права на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, апеляційний суд істотно погіршив становище засудженого. У зв’язку з цим Верховний Суд України постанову апеляційного суду доповнив положенням щодо можливості вирішення питання про умовно-дострокове звільнення Л. після відбуття 18 років позбавлення волі.

Водночас прийняття рішення про умовно-дострокове звільнення чи відмову у цьому відповідно до п. 3 ст. 9 Конвенції 1983 р. належить до виключної компетенції держави виконання вироку.

У практиці Апеляційного суду Львівської області є негативні приклади розгляду справ щодо громадян України, засуджених у Республіці Польща і переданих в Україну для подальшого відбування покарання, не на підставі Конвенції 1983 р., яка є чинною і для України, і для Польщі, а виключно на підставі ст. 7 КК.

У ході вивчення судової практики була виявлена проблема, пов’язана з виконанням на території України заочних вироків іноземних судів.

Потрібно звернути увагу судів, що визнання і виконання заочних вироків здійснюється виключно на підставі Конвенції 1972 р., оскільки Додатковий протокол 1997 р. до Конвенції 1983 р. на заочні вироки не поширюється1, а до Конвенції 1970 р. Україною зроблено застереження про те, що наша держава не виконує вироки, винесені за відсутності обвинуваченого.

Визнання і виконання заочного вироку іноземної держави на території України без забезпечення особі права на справедливий судовий розгляд справи щодо суті обвинувачення становитиме порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сейдовіч проти Італії» (Sejdovic v. Italy) від 1 березня 2006 р., заява № 56581/00, п. 82).

Відсутність у чинному КПК чіткого порядку розгляду справ про визнання і виконання вироків іноземних судів на території України призводить до того, що в різних областях по-різному склалася практика визначення підсудності цієї категорії справ. Приблизно половина справ розглядається апеляційними судами, решта — місцевими.

Пакет документів щодо передачі засуджених осіб для відбування покарання в Україні на підставі Конвенції 1983 р. Міністерством юстиції України передається до Верховного Суду України, який, як правило, переправляє його для вирішення питання в апеляційний суд області, де перебуває під вартою особа, передана Україні.

Апеляційні суди областей, у свою чергу, по-різному підходять до розгляду отриманих матеріалів. Апеляційний суд Закарпатської області дотримується позиції, що, надсилаючи матеріали до названого суду, Верховний Суд України визначає тим самим підсудність цих справ, яка не підлягає оспорюванню і повинна бути прийнята судом до свого провадження відповідно до вимог статей 38—42 КПК. Апеляційний суд Волинської області, отримавши матеріали з Верховного Суду України, направив їх до Нововолинського міського суду для розгляду (справа щодо визнання і виконання на території України вироку Окружного суду м. Щецина Республіки Польща від 9 квітня 1999 р. щодо М., С. і Т.).

Неоднаковою є також практика формування складу суду для розгляду справ щодо визнання і виконання вироків іноземних судів. В Апеляційному суді Закарпатської області ці справи розглядаються одноособово, а в Апеляційному суді Житомирської області справу розглянуто колегіально у складі трьох суддів. У п’яти справах про визнання вироків іноземних держав, розглянутих за вказаний період Апеляційним судом Харківської області, мав місце колегіальний розгляд у складі двох суддів і трьох народних засідателів. Із 12 справ, розглянутих Апеляційним судом Львівської області, дев’ять розглянуто колегіально судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів, дві — колегіально у складі трьох суддів, одна — одноособово суддею в порядку Закону України від 29 листопада 2001 р. № 2860-III «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів».

Відповідно до п. 6.12 спільного наказу Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, СБУ, МВС України, Верховного Суду України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/130/512/326/73 «Про затвердження Інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства» пакет документів про виконання вироку іноземного суду на території України Верховний Суд України надсилає до відповідного суду за місцем перебування під вартою такої особи. На підставі ст. 409 КПК таким судом, на думку авторів узагальнення, є місцевий суд за місцем перебування переданої особи.

Аналогічно, на думку авторів узагальнення, виходячи з положень статей 409 і 411 КПК, справи цієї категорії повинні розглядатися суддею одноособово. Розгляд справи іншим складом суду без достатніх для цього підстав становитиме порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки суд не вважатиметься «встановленим законом»2.

Різною є практика судів щодо проведення попереднього розгляду в цій категорії справ, ведення протоколу судового засідання. Зокрема, Апеляційний суд Львівської області попередній розгляд у справах про приведення вироків іноземних судів у відповідність із законодавством України не проводить. Апеляційний суд Закарпатської області — проводить. Не у всіх справах, розглянутих Апеляційним судом Львівської області, наявний протокол судового засідання. У справах, що розглядає Апеляційний суд Харківської області, протокол судового засідання ведеться.

Про обов’язкове ведення протоколу судового засідання при розгляді справ з питань, пов’язаних з виконанням вироків, наголошувалося ще в постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням вироків» (з відповідними змінами).

Проведення попереднього розгляду у справах з питань, пов’язаних з виконанням вироку, чинним КПК не передбачено.

Багато проблем у судів виникає у зв’язку з надходженням на розгляд документів, які не відповідають вимогам Конвенції 1983 р. або відповідних двосторонніх договорів. Практика їх вирішення різними суддями відрізняється.

У Закарпатській області одні судді вирішують це питання шляхом відкладення слухання справ з попереднього розгляду та витребування з Міністерства юстиції України необхідних документів; інші без проведення попереднього розгляду витребовують документи; окремі судді зупиняють провадження у справі до витребування документів, а частина суддів повертають матеріали в Міністерство юстиції України для дооформлення.

Деякі судді взагалі допускають розгляд справи за відсутності деяких обов’язкових документів.

У Харківській області, де поширилася практика розгляду справ про визнання і виконання вироків судів РФ, з якою до 1 грудня 2007 р. Україна не мала договірних відносин з цього питання, Апеляційний суд Харківської області та Жовтневий районний суд м. Харкова розглядали відповідні справи за поданнями адміністрації слідчого ізолятора, де утримувався засуджений після передачі з РФ.

Зокрема, Жовтневий районний суд м. Харкова в період з 2002 р. до І півріччя 2007 р. розглянув 18 подань адміністрації Харківського слідчого ізолятора № 27 з відповідними матеріалами щодо приведення вироків іноземних судів у відповідність з чинним кримінальним законодавством України. Всі вони судом були задоволені, вироки приведені у відповідність з чинним КК з винесенням 18 постанов без зміни покарання, призначеного судами РФ.

Апеляційний суд Харківської області вироки іноземних держав привів у відповідність із законодавством України на підставі Конвенції 1983 р. також за поданням адміністрації названого слідчого ізолятора (ухвала від 30 серпня 2005 р. у справі про визнання і виконання на території України вироку Московського обласного суду РФ від 5 квітня 2004 р. щодо М., ухвала від 5 березня 2003 р. у справі про визнання і виконання вироку Хорошевського районного суду м. Москви РФ від 11 квітня 2001 р. щодо О.).

З огляду на те, що відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про надання Генеральному прокурору України повноважень на підписання договорів (угод) про передачу засуджених» Генеральний прокурор України уповноважений укладати договори (угоди) з компетентними органами інших держав про прийом громадян України, засуджених судами цих держав, для відбування покарання на території України, рекомендувати судам у випадку відсутності між Україною і відповідною державою міжнародного договору з питань передачі засуджених осіб розглядати справи про визнання і виконання вироків іноземних судів на території України лише за поданням прокурора з відповідним дорученням Генерального прокурора України.

У справах, де ініціатором розгляду питання є Міністерство юстиції України, про дату і час розгляду справи, а також можливість участі представника у судовому засіданні необхідно повідомляти Міністерство юстиції України. Нез’явлення представника Міністерства юстиції України в судове засідання не перешкоджає розгляду питання.

З метою забезпечення права засудженого на захист доцільно рекомендувати судам обов’язково викликати засудженого та його захисника в судове засідання. Причини нез’явлення і своєчасність повідомлення про час і місце судового засідання ретельно перевіряти.

Таким чином, ефективність судового розгляду питань, пов’язаних із виконанням вироків іноземних держав на території України, залежить від удосконалення механізму їх законодавчого врегулювання та від точного і неухильного додержання судами як положень законодавства України, так і норм міжнародного права.