Правові позиції ВССУ за 2015 рік (цивільні справи) ч. 2

Про правові позиції судової палати у цивільних справах ВССУ за 2015 рік ч. 2

Ч. 1

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов’язків.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).

 

  1. Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці» шахтарі, що мають стаж підземної роботи не менш як
    3 роки, діти, батьки яких мають стаж підземної роботи не менш як 15 років, діти шахтарів, які загинули внаслідок нещасного випадку на виробництві, шахтарів-інвалідів I та II групи зараховуються поза конкурсом за особистим вибором спеціальності до державних і комунальних вищих та професійно-технічних навчальних закладів України для навчання за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів з наданням місць у гуртожитках на час навчання та гарантованою виплатою за рахунок коштів державного бюджету стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.

Зазначеним Законом держава гарантує право на отримання стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення недонарахованої та невиплаченої стипендії, суди не навели обґрунтованих правових висновків того, чому визначили, що право на таку стипендію мають лише ті студенти, які зараховувались на навчання поза конкурсом за особистим вибором спеціальності, оскільки закон це передбачає, проте це не є умовою для отримання пільгової стипендії. Зазначені положення закону не є взаємовиключними, і закон і не вимагає обов’язкової сукупності умов для отримання пільгової стипендії.

(Ухвала ВССУ від 28 жовтня 2015 року в справі № 6-26868св15).

 

 


VІ.  Житлове право

 

  1. Відповідно до ст. 65-1 ЖК УРСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

На час укладення договору купівлі-продажу квартири таким законодавством, що передбачало можливість придбання займаних жилих приміщень у власність, був Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Цим Законом не було встановлено, що право власності наймачем жилого приміщення у будинку державного чи громадського житлового фонду на це приміщення могло набуватись за договором купівлі-продажу.

Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142, яким було передбачено продаж квартир державного і громадського фонду, на час укладення оспорюваного договору втратило чинність.

Наведені обставини, в разі їх доведеності, могли бути підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу квартири недійсним відповідно до ст. 48 ЦК УРСР.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-9882св15).

 

  1. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ч. 1 ст. 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За умовами укладеного з відповідачем договору розрахунковий період оплати послуг – один календарний місяць. Термін внесення платежів – не пізніше 10 числа наступного місяця.

Враховуючи те, що виконання грошового зобов’язання відповідачем визначено щомісячними платежами, право позивача як виконавця послуг вважається порушеним з моменту недотримання споживачем строку погашення кожного чергового платежу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-9022св15).

 

  1. Відповідно до ст. 116 ЖК УРСР виселення члена сім’ї наймача (власника) будинку та інших осіб, які проживають разом з ним, можливе в тому випадку, коли вони систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематично порушують правила співжиття та роблять неможливим для інших проживання з ними в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

При вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК УРСР мають враховуватися порушення правил співжиття у сфері даних житлових відносин, а не такі правопорушення, що допущені відповідачем в іншому місці й не мають відношення до користування сторонами жилим приміщенням.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-16348св15).

 

  1. Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до ст. 157 ЖК УРСР членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено лише у випадках, які передбачені ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР.

Відповідач, який є батьком неповнолітнього сина, належить до членів сім’ї неповнолітнього власника квартири, і його виселення як члена сім’ї на підставі ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР законодавством не передбачено.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-14337св15).

 

  1. Відповідно до ст. 127 ЖК УРСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Примірним положенням про гуртожитки, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року № 208, визначено права, обов’язки мешканців гуртожитку. Встановлено особливості житлових прав мешканців гуртожитку, які певним чином обмежені порівняно з правами наймачів, встановленими статтями 61, 64, 65, 117 глави 2 розділу 3 ЖК УРСР щодо користування жилими приміщеннями у будинках державного і громадського житлового фонду.

Положеннями чинного законодавства не передбачено права осіб, які займають в гуртожитку ліжко-місце, звертатися до суду з вимогами щодо житлових прав інших мешканців гуртожитку, оскільки таким правом наділений власник гуртожитку або уповноважений ним орган у межах своєї компетенції.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48365св14).

 

  1. Згідно з п. 7 ч. 3 ст. 71 ЖК УРСР (в редакції від 01 січня 1993 року) жиле приміщення зберігалося за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім’ї понад шість місяців у випадках, зокрема, взяття під варту – протягом усього часу перебування під слідством і судом. Право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім наймачем протягом шести місяців із дня закінчення вказаного строку.

Тобто в редакції ЖК УРСР від 01 січня 1993 року після закінчення шести місяців від дня вступу вироку суду в законну силу право користування жилим приміщенням за засудженим наймачем або членами його сім’ї не зберігалося.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що рішення органу приватизації про передачу у спільну часткову власність квартири відповідало вимогам законодавства, що було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки під час приватизації квартири 16 грудня
1998 року позивач втратив право користування вказаною квартирою.

(Ухвала ВССУ від 22 квітня 2015 року в справі № 6-542св15).

 

  1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв’язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов’язок передати гуртожиток, а на міську раду – прийняти його.

Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1
ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15). 

 


VІІ.   Сімейне право

 

  1. Згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя.

Разом з тим згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.

При визначенні осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.

(Ухвала ВССУ від 05 серпня 2015 року в справі № 6-5626св15).

 

  1. Визнаючи спірний будинок та земельну ділянку об’єктом спільної сумісної власності не лише позивача та відповідачки (які проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу), а також і матері позивача та визнаючи за нею право власності на 1/3 частини вказаного нерухомого майна, суди на підставі
    ч. 4 ст. 368 ЦК України виходили з того, що майно було придбане в результаті спільної праці і за спільні грошові кошти членів сім’ї.

Однак у цьому випадку посилання на ч. 4 ст. 368 ЦК України можливе лише тоді, коли матір’ю позивача буде доведено, що вона є членом сім’ї відповідачки.

За змістом ч. 4 ст. 368 ЦК України для набуття членами сім’ї права спільної сумісної власності на певне майно необхідна сукупність двох передумов: майно, набуте в результаті спільної праці; майно, набуте за спільні кошти.

Матеріали справи не містять доказів того, що мати позивача є членом сім’ї відповідачки, і, як наслідок, матір’ю позивача не доведено, що спірне майно набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти.

(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-33490св14).

 

  1. Установивши, що відповідачі є подружжям, а договір позики укладено одним з подружжя в інтересах сім’ї (придбання квартири, яка визнана спільним сумісним майном подружжя), отже, договір позики створює обов’язки для другого з подружжя, позов подано до подружжя про стягнення заборгованості у солідарному порядку, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що в такому випадку обов’язок відповідачів з повернення указаних коштів буде солідарним.

У солідарному порядку також стягується пеня (неустойка) за договором позики.

(Ухвала ВССУ від 23 грудня 2015 року в справі  № 6-5265св15).

 

  1. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір’ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

Таким чином, закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства – про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.

Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).

 

  1. За ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька на підставі наведених нормативних положень є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.

(Ухвала ВССУ від 05 листопада 2015 року в справі № 6-4466св15).

 

  1. Статтею 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи у супроводі осіб, які уповноважені ними.

За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Таким чином, чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише визначено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або з дозволу суду за відсутності згоди одного з батьків.

Надання судом дозволу на майбутнє на виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування суперечить положенням чинного законодавства.

(Ухвала ВССУ від 09 липня 2015 року в справі № 6-7961св15).

 

  1. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

Задовольняючи позов про надання дозволу позивачці на виїзд до Болгарії, Туреччини, Єгипту, Польщі, Греції, Італії, Угорщини, Іспанії, Великобританії, Австрії, Чехії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чорногорії, Румунії, Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Кіпру з 1 травня 2015 року
до 31 грудня 2015 року неповнолітнього сина без згоди та супроводу батька, суд не визначився з правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька, не зазначив конкретної країни, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька; не врахував визначеної ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, і те, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить положенням статей 141, 153, 157 СК України, які визначають рівність прав та обов’язків батьків стосовно виховання дитини, чим фактично позбавив батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-20930св15).

 

  1. Згідно з ч. 2 ст. 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв’язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.

Можливість звільнення від сплати заборгованості за аліментами, яка утворилася до 1 січня 2004 року, була передбачена ст. 94 КпШС України.

Зазначеною статтею були передбачені інші обставини, ніж зазначені у
ст. 197 СК України, за наявності яких особа, яка сплачує аліменти, могла бути звільнена судом від сплати заборгованості по них

Однак сама по собі та обставина, що відповідачу не було відомо про знаходження на виконанні виконавчого листа про стягнення з нього аліментів, не може безумовно свідчити, що така обставина є істотною, вона впливає на те, чи є вина платника аліментів у їх несвоєчасній сплаті.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-18841св15).

 


VІІІ. Зобов’язання, що виникають внаслідок завдання шкоди

 

  1. Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.

Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу саме на відповідача покладено обов’язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-21351св15).

 

  1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб’єкта владних повноважень – прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов’язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.

         (Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

 

  1. Статтями 1, 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» визначено вичерпні переліки підстав для відшкодування шкоди та випадків, за яких виникає право на відшкодування такої шкоди, до яких, зокрема, входить незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про міліцію» працівники органів міліції несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом.

Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач обґрунтував свої вимоги двома підставами: незаконне притягнення до адміністративної відповідальності, за яке настає відповідальність згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»; неправомірні дії працівника міліції, у результаті чого позивачеві завдано тілесні ушкодження, за що несе відповідальність орган міліції, у якому працював винний.

Із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства вбачається, що відшкодуванню за рахунок коштів Державного бюджету України згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» підлягає шкода, завдана незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, а шкода, завдана працівником міліції, який перевищив свої службові обов’язки, відшкодовується на загальних підставах, передбачених ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-14272св15).

 

  1. Дія Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» не поширюється на вимоги позивача, визнаного потерпілим у кримінальному провадженні.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-16602св15).

 

  1. Кожна особа, яка придбала квиток на проїзд у морському, залізничному, приміському або міжміському транспорті, вважається застрахованою, підтвердженням чого є квиток або страховий поліс на окремому бланку.

Між сторонами виникли зобов’язання перевезення, що врегульовані відповідними нормами законодавства, зокрема, статтями 910, 927, 928 ЦК України, законами України «Про транспорт» та «Про автомобільний транспорт», які не містять умов, за яких перевізник має відшкодовувати моральну шкоду його пасажиру – користувачу послуги з перевезення автомобільним транспортом.

Законодавством, яке регулює страхові відносини, виплата моральної шкоди особі, яка отримала травму внаслідок нещасного випадку на транспорті, не передбачена.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29899св15).

 

  1. Згідно зі ст. 40 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

У ст. 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача
(ч. 1 ст. 1215 ЦК України).

Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.

Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).

 

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов’язків.

Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).

 


ІХ.    Спадкове право

 

  1. На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, поширюються загальні вимоги щодо його дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності.

Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнано судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Отже, предметом доказування у цьому випадку має бути наявність помилки позивача в розумінні правочину, його наслідків, прав і обов’язків сторін, які існують на момент вчинення правочину.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання спадкового договору частково недійсним, поза увагою судів залишився той факт, що позивач вчинив ряд юридично значимих дій, які передують укладенню спадкового договору та свідчать про його намір укласти саме спадковий договір, а не заповіт.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-6784св15).

 

  1. За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Визнаючи за позивачем право власності на 1/2 частини спірного будинку на підставі ст. 392 ЦК України, поза увагою суду залишилося те, що предметом цього спору є спадщина, яка відкрилась після смерті 05 липня 1995 року спадкодавця, а отже, правовідносини сторін урегульовані ЦК УРСР 1963 року.

(Ухвала ВССУ від 20 травня 2015 року в справі  № 6-8835св15).

 

  1. 3. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов’язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов’язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов’язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.

(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-7893св15).

 

  1. Згідно з ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

При визначенні особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Перебування позивача у період з 08 серпня 2011 року по 31 січня 2012 року на роботі в м. Києві в робочі дні з двома вихідними, субота і неділя, коли нотаріальні контори не працюють, не є поважною причиною, що унеможливлювала чи в інший спосіб перешкоджала їй здійснити своє право, передбачене ст. 1269 ЦК України.

Крім того, обставини, на які посилалась позивач як на обґрунтування своїх вимог, не перешкоджали останній звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за місцем її роботи з наступним надісланням такої заяви поштою до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, що передбачено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Україні, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, чинною на момент відкриття спадщини.

(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-2029св15).

 

  1. Частиною 1 ст. 1297 ЦК України встановлено обов’язок спадкоємця звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.

Отже, за наявності умов у спадкоємця для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину позовні вимоги про визнання права на спадщину задоволенню не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, зокрема в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-1264св15).

 

  1. У разі коли спадкодавець звернувся до органу приватизації з відповідною заявою і мав право на безоплатне отримання квартири, а в приватизації йому не могло бути відмовлено, то на спірну квартиру відкривається спадщина (ч. 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»).

Проте в цьому випадку приватизація була визнана недійсною у зв’язку з порушенням житлових прав іншої особи, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому висновки суду щодо набуття права власності спадкодавця на спірну квартиру в порядку приватизації не можна вважати правильними.

(Ухвала ВССУ від 01 квітня 2015 року в справі № 6-4448св15).


  1. Справи окремого провадження

 

  1. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір’ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.

Таким чином, закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства – про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.

Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).

 

  1. Порядок розкриття банківської таємниці визначений ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу відповідної юридичної чи фізичної особи; за рішенням суду.

У разі, якщо підставою звернення до суду, зокрема, органу державної податкової служби із заявою про розкриття банківської таємниці, є дії порушника податкового законодавства і стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами. Зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з поданням відповідних доказів про те, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо.

(Ухвала ВССУ від 13 травня 2015 року в справі № 6-3081св15).

 

  1. Статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначений порядок розкриття банківської таємниці, відповідно до ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема: за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 62 Закону).

З аналізу зазначеної правової норми випливає, що на вимогу відповідних уповноважених державних органів банк вправі надати інформацію, яка містить банківську таємницю, у межах і обсягах, визначених цим та іншими законами, тобто банки надають обмежену законом інформацію.

Підставами необхідності розкриття банківської таємниці ОДПІ зазначила відсутність підприємства за податковою адресою, що унеможливило проведення позапланової документальної виїзної перевірки підприємства, тобто здійснення податковим органом своїх повноважень, передбачених п.п. 20.1.4
п. 20.1 ст. 20 ПК України, з проведення контрольно-перевірочних заходів для встановлення відсутності або наявності порушень податкового законодавства при складанні податкової звітності та декларуванні до сплати в бюджет податків і зборів, оперативного виявлення порушень податкового законодавства, запобігання ухиленню від оподаткування та здійснення ефективного контролю за сплатою податків товариством з обмеженою відповідальністю.

Отже, суд апеляційної інстанції не спростував доводів заявника щодо необхідності розкриття інформації, що містить банківську таємницю, не з’ясував усіх обставин у справі, не дослідив доказів та не дав їм оцінки.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-9169св15).

 


  1. Застосування норм процесуального права

 

  1. З аналізу статей 26, 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вбачається, що документами, які підтверджують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути ордер та/або договір про надання правової допомоги між адвокатом та його клієнтом. У будь-якому іншому випадку фізична особа, яка надає правову допомогу іншій фізичній особі, не може вважатись адвокатом.

З матеріалів справи встановлено, що представник відповідача представляв інтереси відповідача як фізична особа, яка діє на підставі довіреності в розумінні ч. 1 ст. 42 ЦПК України. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо статусу представника як адвоката відповідача.

Ураховуючи викладене, у суду не було передбачених законом підстав для постановлення окремих ухвал стосовно представника відповідача на підставі Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-1508св15).

 

  1. Нормами розділу VII ЦПК України, Законом України «Про судовий збір» не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

 

  1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв’язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов’язок передати гуртожиток, а на міську раду – прийняти його.

Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1
ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).

 

  1. Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Позовні вимоги зводяться фактично до оскарження неправомірних дій селищної ради як суб’єкта владних повноважень, а саме відмови у погодженні технічної документації на земельні ділянки, та зобов’язання погодити вказану документацію.

З урахуванням суті спору та п. 7 ч. 1 ст. 3, ст. 17 КАС України вирішення спору, що виник між сторонами, належить до адміністративної юрисдикції, а тому зазначена справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-4343св15).

 

  1. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об’єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об’єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об’єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений суб’єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).

 

  1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб’єкта владних повноважень – прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов’язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.

         (Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).

 

  1. Статтею 12 ГПК України встановлена підвідомчість господарським судам справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори – кредитний договір, за яким фізична особа отримала кредитні кошти, та іпотечний договір, згідно з умовами якого товариство з додатковою відповідальністю передало в іпотеку банку нежитлові приміщення.

При цьому первісний позов про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки пред’явлено банком, який є юридичною особою, до юридичної особи – іпотекодавця, а зустрічний позов про визнання такими, що припинились, правовідносин за іпотечним договором також пред’явлено іпотекодавцем – юридичною особою до банку – юридичної особи, разом з тим ані банк, ані іпотекодавець позовні вимоги до фізичної особи – боржника не пред’являли.

Отже, такий позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-23107св15).

 

  1. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).

У зв’язку з цим суд не наділений повноваженнями розглядати вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні
у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання розглядаються господарським судом.

Разом з тим вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди господарським судом не вирішувалися і не могли бути вирішені відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).

 

  1. Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).

Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

 

  1. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов’язки за іпотечним договором.

(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).

 

  1. Частиною 4 ст. 25 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Згідно зі ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

З урахуванням того, що відповідачка померла, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

Зазначений висновок є неправильним, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Проте позов до суду пред’явлено до вже померлої особи, а положення
ст. 37 ЦПК України стосуються випадків, коли необхідність вирішення питання процесуального правонаступництва виникає після пред’явлення позову.

Тобто, закриваючи провадження у справі, суд неправильно зазначив підставу для його закриття.

Оскільки чинним законодавством України не передбачено судового вирішення спору з особою, яка на час звернення до суду померла та правоздатність якої відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України припинено, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 340, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року у справі № 6-20987св15).

 

  1. За змістом ст. 175 ЦПК України мирова угода – це укладена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка затверджується судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з’ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її затвердження. При цьому мирова угода повинна стосуватись предмета позову.

Суди не врахували, що позивачем заявлені вимоги про повернення позики, тоді як вимоги про визнання права власності на нерухоме майно не заявлялися, тому мирова угода могла стосуватися лише грошових коштів. Умови мирової угоди мають безпосередньо стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов’язані зі спірними правовідносинами.

(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-30290св15, ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10418 св15).

 

  1. За змістом ч. 4 ст. 61 ЦПК України тільки вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, обов’язковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Інші прийняті в рамках кримінальної справи постанови (постанова про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з амністією) оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України, тобто у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами.

(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-23295св15).

 

  1. У ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Подання особою заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом II ЦПК України, перериває позовну давність.

(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-18668св15).

 

  1. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов’язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212–214, 315 ЦПК України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов’язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов’язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).

Крім того, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, суд першої інстанції у порядку, передбаченому ст. 32 ЦПК України, не з’ясував питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Так, із тристороннього меморандуму вбачається, що його стороною також є Благодійна організація, яка, як випливає зі змісту договору, мала певні зобов’язання за вимогами позивачки, проте як співвідповідач залучена не була, а статус третьої особи і статус відповідача у цивільному процесі є різними за своїми процесуальними правами, обов’язками та наслідками їх здійснення.

(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).

 

  1. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що виділ у натурі частки із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК України і поділ майна на підставі ст. 367 ЦК України є різними способами захисту права власності.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-11808св15).

 

  1. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши норми ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, дійшов правильного висновку про те, що позивачка, будучи належним чином повідомленою, повторно не з’явилась до суду, що є підставою для залишення її позовної заяви без розгляду.

При цьому причини повторної неявки процесуального правового значення не мають, оскільки це положення закону (ч. 3 ст. 169 ЦПК України) спрямоване на дотримання розумних строків розгляду справи і недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які з’являються до суду, а позивачка і не з’являється в судове засідання, і не використовує положення про процесуальне представництво в суді.

(Ухвала ВССУ від 31 серпня 2015 року в справі № 6-24063ск15).

 

  1. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Виходячи з ч. 3 ст. 89 ЦПК України, у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов’язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Стягуючи з позивачки на користь відповідача судові витрати, суди не врахували, що стягнення таких витрат можливе лише внаслідок необґрунтованих дій позивача.

При цьому ст. 11 ЦПК України визначено, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а положенням ст. 207 ЦПК України визначено право позивача на подання заяви про залишення позову без розгляду, тому такі його дії не можуть розцінюватися як необґрунтовані, що дають підстави для стягнення з позивача судових витрат.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-5090св15).

 

  1. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.

Висновок судів про те, що є підстави для зупинення провадження у цій справі, помилковий, оскільки тісного, прямого матеріально-правового зв’язку цієї справи з кримінальним провадженням по обвинуваченню осіб у вчиненні злочинів, передбачених статтями 191, 366 КК України, немає, тому що у справі, яка розглядається, заявлені вимоги про визнання правочину нікчемним з підстав недотримання вимог щодо письмової форми договору.

Дійсність чи недійсність (нікчемність) правочину визначається виключно нормами цивільного законодавства, але не вироком суду.

Таким чином, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними, суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні правовідносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-21267св15).

 

  1. Статтею 402 ЦПК України визначено порядок відновлення втраченого судового провадження (розділ IX ЦПК України). Отже, для апеляційного перегляду ухваленого у справі рішення по суті спору відновлення втраченого судового провадження є обов’язковим.

Відновлення втраченого судового провадження здійснюється місцевим судом незалежно від того, на якій стадії розгляду (в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанцій) вона перебувала. Якщо необхідно здійснити апеляційний або касаційний розгляд справи, її матеріали після такого відновлення передаються місцевим судом відповідно до суду апеляційної або касаційної інстанції.

Якщо місцевий суд знаходиться на тимчасово окупованій території України або в районі проведення антитерористичної операції, то відновлення втраченої справи здійснюється судом відповідно до територіальної підсудності судових справ, визначеної згідно зі ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» або статтями 1, 3 Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції».

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-13992св15).

 

  1. Відповідно до ст. 125 Конституції України в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Питання притягнення судді до відповідальності врегульоване законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про Вищу раду юстиції».

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство дає можливість громадянину повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення та дій судді під час здійснення правосуддя.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених під час розгляду конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Намагання зробити це в конкретній справі шляхом подання окремого позову проти судді є протиправним втручанням у здійснення правосуддя й посяганням на процесуальну незалежність (статті 126, 129 Конституції України).

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-28768св15).

 

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 361 ЦПК України рішення або ухвала суду, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є, зокрема, істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи.

Непритягнення до участі у справі власника спірної земельної ділянки, про що на час розгляду справи достовірно знав відповідач, не є нововиявленою обставиною в розумінні ст. 361 ЦПК України, проте може бути підставою для оскарження судового рішення в порядку, передбаченому главою 1 розділу V ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 24 червня 2015 року в справі № 6-8742св15).


XIІ. Перегляд судових рішень

 

  1. Прийняття Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» не змінює порядку прийняття апеляційної скарги, відкриття апеляційного провадження та перегляду судового рішення.

Повертаючи апеляційну скаргу з підстав відсутності достатніх матеріалів справи, необхідних для її розгляду, суд не виконав вимог ч. 7 ст. 297 ЦПК України та не вирішив питання про її повернення до суду першої інстанції для належного оформлення, а в разі необхідності – і вирішення питання про відновлення втраченого провадження, як передбачено статтями 402–408 ЦПК України, та не роз’яснив скаржнику право подавати відповідну заяву.

Посилаючись на відсутність копії оскаржуваного судового рішення як на підставу для повернення апеляційної скарги, суд не виконав вимог статей 121, 297 ЦПК України і не вирішив питання про відповідність поданої апеляційної скарги вимогам закону, не застосував передбачені законом наслідки її невідповідності закону та зробив передчасний висновок про повернення апеляційної скарги.

(Ухвала ВССУ від 05 серпня 2015 року в справі № 6-7938св15).

 

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 73, ч. 3 ст. 297 ЦПК України апеляційний суд за заявою особи може поновити процесуальний строк на апеляційне оскарження судового рішення в разі наявності поважних причин пропущення цього строку.

Визнавши причини пропущення строку апеляційного оскарження неповажними та дійшовши висновку про відсутність підстав для його поновлення, апеляційний суд виходив із того, що заявник та його представник були присутніми у судовому засіданні під час проголошення вступної та резолютивної частин ухвали районного суду.

Проте апеляційний суд не взяв до уваги те, що норми ЦПК України не містять вичерпного переліку поважних причин для поновлення пропущеного процесуального строку. Крім того, сама по собі присутність під час проголошення вступної та резолютивної частин судового рішення без своєчасного отримання повного його тексту унеможливлює як визначення необхідності подання апеляційної скарги, так і її мотивування, що є обов’язковим елементом апеляційної скарги згідно з вимогами ст. 295 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 02 вересня 2015 року в справі № 6-15213св15).

 

  1. Відповідно до ст. 318 ЦПК України, якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим Кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами глави 1 розділу V ЦПК України.

Тобто ст. 318 ЦПК України визначено порядок розгляду апеляційної скарги, що надійшла до апеляційного суду після закінчення апеляційного розгляду, зокрема, в разі дотримання двох умов у сукупності: 1) строки подання апеляційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин було поновлено або продовжено; 2) особа, яка подала апеляційну скаргу за обставин, зазначених у першій умові, не була присутня під час розгляду цієї справи в апеляційному порядку.

Відмовляючи у прийнятті апеляційної скарги відповідача, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що питання про прийняття вказаної скарги вирішується відповідно до положень ст. 318 ЦПК України, які не дають підстав для прийняття цієї скарги до розгляду в апеляційному порядку у зв’язку з тим, що відповідач був присутній під час розгляду справи в апеляційному порядку за апеляційною скаргою позивача.

(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-16503св15).

 

  1. Розгляд апеляційної скарги без цивільної справи або відновленого в установленому порядку втраченого судового провадження унеможливлює належну та об’єктивну перевірку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції, оскільки в такому випадку суд апеляційної інстанції позбавлений можливості з’ясувати таке: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримані та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Зазначене є підставою для скасування судового рішення з направленням апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, у процесі якого слід витребувати із суду першої інстанції цивільну справу, відновлену відповідно до вимог статей 402–409 ЦПК України.

(Ухвала ВССУ від 20 травня 2015 року в справі № 6-48287св14).

 

  1. Перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами має здійснюватись із дотриманням вимог статей статей 361–365 ЦПК України, які визначають підстави і порядок перегляду, коло суб’єктів звернення із заявою про перегляд судових рішень, об’єкти перегляду та компетенцію судів, які здійснюють такий перегляд.

Враховуючи наведене, апеляційний суд після скасування рішення              у зв’язку з нововиявленими обставинами і ухвалення судом першої інстанції рішення має перевірити його законність по суті та прийняти рішення                 за результатами розгляду апеляційної скарги відповідно до положень               ст. 307 ЦПК України.

Повноважень скасовувати таке рішення і постановляти процесуальний документ з приводу розгляду заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами, відмовляти в її задоволенні апеляційний суд не має.

(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10306св14).

 


ХІІІ.  Звернення рішень до виконання і контроль за їх виконанням

 

  1. Нормами розділу VII ЦПК України, Законом України «Про судовий збір» не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.

(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).

 

  1. Згідно зі ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець, зокрема, здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Апеляційний суд, зазначивши загальні формальні фрази щодо відповідності дій державного виконавця Закону України «Про виконавче провадження» та Інструкції з організації примусового виконання рішень, не конкретизував їх норми і не зазначив відповідних мотивів.

(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29061св15).

 

  1. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї з сторін виконавчого провадження державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

У разі заміни сторони (юридичної особи) у виконавчому написі нотаріуса, який пред’явлено до державної виконавчої служби, стороні необхідно звернутися до суду з письмовою заявою про заміну сторони у виконавчому написі.

Частиною 4 ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, − до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Суд наведених норм закону не врахував та помилково постановив ухвалу про заміну сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства, не звернувши уваги на те, що виконавче провадження було відкрито з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, а не виконавчого листа, виданого судом на підставі судового рішення, ухваленого у порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 18 березня 2015 року в справі № 6-3281св15).

 

  1. Накладення арешту на спірне майно застосовано в межах виконання ухвали суду про забезпечення позову, а не в межах виконавчого провадження про виконання судового рішення відповідно до норм Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, предметом заявленого позову є питання про скасування заходів забезпечення позову, застосованих в іншій цивільній справі, порядок вирішення якого визначений статтями 151–154 ЦПК України, а не шляхом подання окремого позову про звільнення майна з-під арешту.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-2425св15).

 

  1. У ч. 2 ст. 388 ЦК України передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Отже, відповідно до вимог ст. 388 ЦК України держава гарантує захист права власності добросовісного набувача (особа, яка придбала майно з публічних торгів) на придбане майно тим, що таке майно не може бути витребуване у нього в разі, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Водночас визнання судом порушення такого порядку є підставою для визнання прилюдних торгів недійсними та витребування проданого майна від добросовісного набувача.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-8007св15).

 

  1. Звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є кінцевою стадією виконання рішення суду про звернення стягнення, а тому попередній дозвіл органу опіки та піклування на відчуження домоволодіння, в якому право користування належить малолітній дитині, не потрібен. Така згода потрібна при укладенні договору іпотеки, якщо предметом іпотеки мають право користуватись чи володіти діти, а не при виконанні рішення суду та проведенні прилюдних торгів. Тому відсутні порушення ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

(Ухвала від 30 вересня 2015 року в справі № 6-39908св14).

 

  1. Відповідно до ч. 6 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами.

При цьому згідно з ч. 3 ст. 54 Закону України «Про виконавче провадження» для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто в разі виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів, якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Тобто зазначені норми закону передбачають можливість задоволення вимог кредитора, які не забезпечені заставою/іпотекою, проте за певних умов, визначених наведеною вище нормою права.

Отже, заставодержатель має переважне право на задоволення його вимог про стягнення боргу з боржника шляхом звернення стягнення на заставлене майно, але повинен довести, що заборгованість відповідача перед ним значно перевищує вартість предмета застави.

(Ухвала ВССУ від 29 квітня 2015 року в справі № 6-1596св15).

 

8 Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).

Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).

 

  1. Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, встановлено Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до ст. 62 вказаного Закону реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного у
ч. 8 ст. 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Згідно з актом прилюдних торгів продавцем спірного майна є ВДВС, покупцем – відповідач, який набув право власності на спірне майно у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Наслідком задоволення позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними є не поновлення права власності боржника на майно, що було предметом продажу, а повернення його до ВДВС, у якого настає обов’язок з проведення відчуження такого майна відповідно до вимог чинного законодавства.

(Ухвала ВССУ від 19 серпня 2015 року в справі № 6-16612св15).

 

  1. Дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил проведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

Суд наведеного не врахував та дійшов помилкового висновку про визнання прилюдних торгів недійсними, виходячи лише з того, що державний виконавець під час передачі на реалізацію спірної квартири не звернувся до органів опіки і піклування для отримання попереднього дозволу на продаж квартири, право користування якою має дитина, як того вимагає п. 4.5.9 Інструкції про проведення виконавчих дій.

Невиконання державним виконавцем положень зазначеної Інструкції не може бути підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

При цьому апеляційний суд не звернув уваги на те, що згідно зі ст. 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину. Отже, договір іпотеки недійсним визнаний не був, а згода органу опіки та піклування потрібна для укладення договору іпотеки, а не при виконанні рішення суду щодо реалізації цього договору, тобто його виконання.

(Ухвала ВССУ від 15 липня 2015 року в справі № 6-13136св15).

 

  1. У разі наявності підстав для визнання публічних торгів недійсними, у первісний стан шляхом реституції повертаються сторони договору – організатор торгів та їх переможець. Отже, після цього майно підлягає повторному продажу з публічних торгів відповідно до порядку, встановленого для виконання судового рішення, оскільки задоволення позову про визнання торгів недійсними не скасовує судового рішення, для виконання якого такі торги були проведені.

Враховуючи те що реституція, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину, можлива лише між його сторонами, апеляційному суду необхідно було встановити, хто саме є продавцем та покупцем за договором, який було укладено за результатами проведення прилюдних торгів і який у подальшому визнано недійсним.

При цьому варто враховувати, що якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з ВДВС договору ця організація під час укладення на торгах договору є представником ВДВС, то стороною такого договору є ВДВС. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з ВДВС договору, то стороною договору на прилюдних торгах є спеціалізована організація.

(Ухвала ВССУ від 28 жовтня 2015 року в справі № 6-18908св15).

 

  1. Неоскарження позивачем дій державного виконавця під час виконання судового рішення саме по собі не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними.

(Ухвала ВССУ від 28 січня 2015 року в справі № 6-25821св14).

Ч. 1