Пленум ВСУ: обіг векселів

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 8 червня 2007 року N 5

Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів

З метою забезпечення однакового застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції при розгляді справ, пов’язаних з обігом векселів, Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:

  1. Відносини, пов’язані з обігом векселів в Україні, регулюються Конвенцією, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (з урахуванням застережень, передбачених у додатку II до неї), Конвенцією про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Конвенцією про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів (підписані в Женеві 7 червня 1930 р.), а також Законами України від 5 квітня 2001 р. N 2374-III “Про обіг векселів в Україні” (ст. 2 якого містить застереження стосовно дії окремих положень Уніфікованого закону на території України), від 23 лютого 2006 р. N 3480-IV “Про цінні напери та фондовий ринок”, від 6 липня 1999 р. N 826-XIV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі”, від 6 липня 1999 р. N 827-XIV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі”, від 6 липня 1999 р. N 828-XIV “Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів”.

Необхідно також врахувати, що вексельні правочини (зокрема, щодо видачі, акцептування (в тому числі в порядку посередництва), індосування, авалювання та оплати векселя) регулюються не тільки нормами спеціального вексельного законодавства, а й загальними нормами цивільного законодавства про угоди та зобов’язання (статті 202 – 211, 215 – 236, 509 – 609 Цивільного кодексу України (далі – ЦК)). Тому за відсутності спеціальних норм у вексельному законодавстві до вексельних правочинів застосовуються загальні норми ЦК з урахуванням їх особливостей.

  1. Розглядаючи спори, пов’язані з обігом векселів, суди мають перевіряти, чи відповідає документ формальним вимогам, що дозволяють розглядати його як цінний папір (вексель).

Відповідно до ст. 194 ЦК цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його розмістила (видала), і власником та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Виходячи з цього визначення здійснення або передача посвідчених цінним папером прав можливі тільки за умови його пред’явлення.

Статтею 5 Закону України “Про обіг векселів в Україні” і ст. 14 Закону України від 23 лютого 2006 р. N 3480-IV “Про цінні папери та фондовий ринок” визначено, що векселі (переказні та прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма і порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухомлені). Таким чином, норми вексельного законодавства не можна застосовувати до зобов’язань, оформлених на електронних і магнітних носіях.

  1. Перелік обов’язкових реквізитів для переказного векселя наведено у ст. 1, а простого – у ст. 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон). Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 196 ЦК України і статей 2, 76 Уніфікованого закону документ, який не містить обов’язкових реквізитів, перелічених у вказаних статтях Уніфікованого закону, не є цінним папером (векселем), а може мати силу простої боргової розписки, за винятком випадків, прямо зазначених в абзацах 2 – 4 ст. 2, абзацах 2 – 4 ст. 76 Уніфікованого закону. Вимога векселедержателя про виконання вексельного зобов’язання, пред’явлена на підставі документа, що не відповідає формі та не містить обов’язкових реквізитів, підлягає відхиленню судом незалежно від пред’явлення позову про визнання векселя таким, що не має вексельної сили. Відхилення цієї вимоги не є перешкодою для пред’явлення самостійного позову на підставі загальних норм цивільного законодавства, зокрема тих, що регулюють відносини за позикою. Проте не може бути відхилена вимога векселедержателя про виконання вексельного зобов’язання, пред’явлена на підставі векселя, який містить виправлення, пошкодження тощо, за умови збереження його обов’язкових реквізитів.
  2. При вирішення питання про наявність вексельних зобов’язань судам слід звертати увагу на додержання вимог вексельного законодавства щодо підписів зобов’язаних за векселем осіб.

Згідно з ч. 3 ст. 5 Закону України “Про обіг векселів в Україні” вексель підписується від імені юридичних осіб власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою.

Вказаною нормою Закону встановлено, що при видачі векселів від імені фізичних осіб підпис повинен містити паспортні дані та ідентифікаційний номер фізичної особи. Ці дані є обов’язковими реквізитами підпису фізичної особи, і без їх зазначення її не можна вважати векселедавцем (трасантом).

Виняток становлять підписи фізичних осіб, які через свої релігійні чи інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера та офіційно повідомили про це відповідні державні органи. У паспорті таких фізичних осіб повинна бути відмітка органу внутрішніх справ про наявність у них права на здійснення платежів без ідентифікаційного номера, передбачена Порядком унесення відмітки до паспорта громадянина України щодо ідентифікаційного номера фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів (затверджений наказом Державної податкової адміністрації України, Міністерства внутрішніх справ України від 19 жовтня 2004 р. N 602/1226, зареєстровано у Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2004 р. за N 1345/9944).

За відсутності зазначених реквізитів підпису юридичної або фізичної особи останній теж слід вважати відсутнім, а сам вексель – таким, що виданий з дефектом форми і не має вексельної сили (ст. 2 Уніфікованого закону).

  1. Відповідно до абзацу 1 ст. 11 Уніфікованого закону будь-який переказний вексель, у тому числі виданий без прямого застереження про наказ, може бути переданий шляхом індосаменту. Вчинений на векселі, що не має обмежень на його передачу за індосаментом, або на приєднаному до нього аркуші (алонжі) напис про передачу прав на вексель іншій особі повинен розглядатися як індосамент, якщо з його змісту не випливає, що особа, яка вчинила такий напис, має намір передати права в загальноцивільному порядку (у порядку відступлення права вимоги).

Усі положення про індосамент поширюються і на простий вексель.

  1. При переході прав за векселем у складі спадкової маси, у складі майна підприємства, проданого як єдиний майновий комплекс, при переході прав до іншої юридичної особи у разі реорганізації юридичної особи – векселедержателя, при примусовому продажі векселя з публічних торгів векселедержатель, що заявляє вимоги за векселем, отриманим у такий спосіб, повинен надати відповідні докази переходу цих прав. У зазначених випадках відсутність на векселі напису у формі індосаменту про перехід прав не є підставою для відмови в задоволенні вимоги векселедержателя за умови надання ним доказів того, що цей документ перейшов до нього на законних підставах.
  2. Згідно зі статтями 16, 77 Уніфікованого закону особа, у якої знаходиться вексель, вважається його законним держателем, якщо її право на вексель базується на безперервному ряді індосаментів, навіть якщо останній із них є бланковим. При цьому закреслені індосаменти вважаються ненаписаними.

З огляду на викладене суди під час розгляду вимог осіб, у яких знаходиться вексель, мають перевіряти, чи є позивач останнім набувачем прав за векселем по безперервному ряду індосаментів. Ряд вексельних індосаментів має бути послідовним, тобто кожний попередній індосат є наступним індосантом. Місце розташування передавальних написів на векселі або на приєднаному до нього аркуші (алонжі) і дати їх вчинення (якщо вони є) при визначенні безперервності індосаментів до уваги не беруться.

За наявності на векселі в ряді послідовних індосаментів одного або кількох закреслених індосаментів законним векселедержателем є особа, на ім’я якої вчинено останній перед закресленим індосамент. Як законний векселедержатель така особа має право індосувати вексель у загальному порядку, при цьому закреслений індосамент до уваги не береться.

Якщо останній індосамент є бланковим або на пред’явника (тобто в ньому не зазначено особу, що отримує вексель), законним векселедержателем такого векселя вважається особа, у якої вексель фактично знаходиться. Така особа має всі права за векселем, у тому числі право вимоги платежу за ним.

Абзацом 1 ст. 16 Уніфікованого закону передбачено, що в разі коли за бланковим індосаментом іде інший, особа, яка підписала останній, вважається такою, що придбала вексель за бланковим індосаментом.

Відповідно до абзацу 2 ст. 13 Уніфікованого закону бланковий індосамент є чинним лише у випадку, коли він написаний на звороті переказного векселя або на приєднаному до нього аркуші (алонжі).

Законний векселедержатель не зобов’язаний доводити наявність і дійсність своїх прав за векселем, вони вважаються наявними та дійсними. Доведення протилежного – обов’язок особи, якій пред’явлено вимогу за векселем.

  1. За наявності на переказному або простому векселі підписів осіб, не здатних брати зобов’язання за векселем, або підроблених підписів, або підписів вигаданих осіб, або підписів, що з будь-яких інших підстав не можуть зобов’язувати тих осіб, які поставили їх на векселі чи від імені яких він був підписаний, то згідно зі статтями 7, 77 Уніфікованого закону зобов’язання інших осіб, які поставили свої підписи на ньому, є юридично дійсними. Отже, підписи індосантів, що не можуть зобов’язувати тих осіб, від імені яких вони поставлені, не переривають ряду індосаментів.

Правочини, на підставі яких було видано (передано) вексель, можуть бути визнані судом недійсними у випадках, передбачених статтями 215 – 236 ЦК, із застосуванням між сторонами загальних правових наслідків недійсності правочинів. Визнання судом зазначених правочинів недійсними не спричиняє недійсність векселя як цінного папера та не перериває індосаментний ряд.

  1. Відповідно до статей 8, 77 Уніфікованого закону кожний, хто поставив свій підпис на простому або переказному векселі як представник особи, від імені якої він не був уповноважений діяти, сам зобов’язаний за векселем і, якщо заплатить, матиме ті самі права, що й особа, за яку він мав намір діяти. Таке ж правило застосовується до представника, який перевищив свої повноваження.

З огляду на це особа, яка отримала вексель від представника, що не мав достатніх повноважень на видачу (передачу) векселя, не може вимагати виконання зобов’язань за векселем від особи, котра видала (передала) вексель. Однак вона вправі вимагати здійснення платежу за векселем від такого представника, що поставив свій підпис на векселі, в обсязі і за умов, зазначених у векселі, виходячи з того, що його видано (передано) особисто цим представником. У разі перевищення повноважень представником особи, від імені якої вексель підписано, тобто прийняття ним зобов’язання за векселем від імені іншої особи на суму, що перевищує ту, в межах якої він мав право діяти, зобов’язання переноситься на представника не в повному обсязі, а лише в межах перевищення.

При розгляді справ такої категорії судам слід також враховувати, що у разі схвалення в подальшому особою видачі (передачі) векселя представником без повноважень або з їх перевищенням, відповідальність за векселем на підставі ч. 2 ст. 241 ЦК несе ця особа, якщо інше не випливає із самого векселя.

  1. Статтею 20 Уніфікованого закону передбачено, що індосамент, вчинений після настання строку платежу, має ті самі наслідки, що й індосамент, вчинений до настання цього строку Однак індосамент, вчинений після здійснення протесту в неплатежі або після закінчення строку, встановленого для опротестування, має наслідки звичайної процесії. Якщо протилежне не буде доведено, недатований індосамент вважається вчиненим на векселі до закінчення строку, встановленого для здійснення протесту.

Таким чином, вексель може бути переданий шляхом вчинення іменного або бланкового індосаменту і після здійснення протесту в неплатежі або після закінчення строку, встановленого для здійснення протесту (якщо вексель не був опротестований). Особи, які індосували вексель після здійснення його протесту в неплатежі та (або) після закінчення строку для здійснення протесту, не несуть відповідальності перед набувачем векселя за виконання зобов’язання за векселем, але відповідають за дійсність переданої вимоги (ст. 519 ЦК). Інші зобов’язані за векселем особи мають право відповідно до ст. 518 ЦК висувати проти вимог векселедержателя ті заперечення, що вони мали проти особи (осіб), що індосувала (індосували) вексель після його опротестування або після закінчення строку для здійснення протесту.

  1. Якщо векселедавець помістив у переказному векселі слова “не за наказом” або будь-яке інше рівнозначне застереження, то такий документ може бути переданий лише з дотриманням форми і з наслідками звичайної цесії (абзац 2 ст. 11 Уніфікованого закону).

Відповідно до ст. 77 Уніфікованого закону ці правила застосовуються і щодо простого векселя.

Застереженнями, що включаються у вексель з метою заборони передачі його шляхом індосаменту, є, зокрема: “платити тільки такій-то особі”, “платити такому-то, але не за його наказом”, “без права індосування”, “передача в загальноцивільному порядку”.

За наявності таких застережень вексель слід розглядати як іменний цінний папір, права за яким передаються в порядку і з наслідками, встановленими для відступлення права вимоги – цесії (ч. 4 ст. 197, статті 512 – 519 ЦК).

Відступлення права вимоги за векселем має бути оформлене письмово окремим документом (документами), складеним (складеними) цесіонарієм та цедентом відповідно до вимог ст. 207 ЦК. У цьому документі слід індивідуалізувати вексель, відступлення права за яким є предметом угоди про відступлення права вимоги. У разі відсутності такої індивідуалізації правочин про відступлення права вимоги не вважається таким, оскільки не містить умов стосовно того, яка вимога і на підставі якого векселя передається.

Особа, яка обґрунтовує належність їй права вимоги правочином про відступлення цього права, укладеним нею і (або) будь-ким із її попередників, повинна надати письмові докази укладання такого правочину, якщо його не оформлено на векселі чи на додатковому аркуші (алонжі). Вчинення напису про відступлення від права вимоги на векселі або на додатковому аркуші (алонжі) не є підставою для відмови в позові.

  1. Згідно зі ст. 18 Уніфікованого закону, якщо індосамент містить застереження “валюта до отримання”, “на інкасо”, “за дорученням” або будь-яке інше, в якому йдеться про просте доручення, держатель векселя може здійснювати всі права, що випливають із переказного векселя, але індосувати його він може тільки в порядку передоручення.

Виходячи з цього, особа, яка отримала вексель на підставі передорученого індосаменту, вправі висунути вимогу про платіж, отримати платіж, вчинити протест у випадку неплатежу.

Однак слід враховувати, що особа, яка отримала вексель з індосаментом, наданим у порядку передоручення, вправі звернутися до суду з вимогою про примусове стягнення за векселем лише за наявності спеціального доручення індосанта, що надає йому право на здійснення таких процесуальних дій від його імені.

  1. Статтею 15 Уніфікованого закону визначено, що індосант відповідає за акцепт і за платіж, якщо не обумовлено протилежне.

При вирішенні спорів судам слід враховувати, що у випадку включення до індосаменту застереження “без обороту на мене” чи будь-якого іншого, наслідком якого може бути звільнення індосанта від відповідальності за платіж за векселем, передбаченої вказаною нормою Уніфікованого закону, індосант відповідає лише за дійсність переданої за векселем вимоги. Таке застереження означає, що при неакцепті або неплатежі до такого індосанта не можуть бути пред’явлені вимоги, передбачені статтями 43 – 49 Уніфікованого закону, тобто зазначена особа звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язань за векселем.

  1. Відповідно до абзацу 2 ст. 16 Уніфікованого закону, якщо особа втратила переказний вексель у силу будь-якої події, а держатель векселя обґрунтував своє право на нього згідно з порядком, зазначеним в абзаці першому цієї статті, він не зобов’язаний повертати такий вексель, за винятком випадку, коли набув його недобросовісно або при його придбанні допустив грубу необережність.

Однак особа, що була власником векселя і втратила його в силу будь-якої події або обставини, що мали місце поза її волею, вправі заявити позовні вимоги про повернення векселя за загальними правилами, передбаченими ЦК.

Набувач утраченого векселя вважається недобросовісним, якщо він на момент придбання векселя знав про те, що він вибув із володіння власника або особи, уповноваженої власником розпоряджатися векселем, поза їх волею. Груба необережність набувача має місце в тому разі, коли він з огляду на сформовані умови обігу повинен був знати про факт вибуття векселя з володіння зазначених осіб поза їх волею (зокрема, якщо вексель був придбаний після опублікування власником у друкованому засобі масової інформації оголошення про втрату або крадіжку векселя, про яке набувач векселя за обставинами справи не міг не знати).

Недобросовісність і грубу необережність набувача доводить особа, яка пред’явила вимогу про вилучення векселя.

  1. У разі пред’явлення законним векселедержателем вимоги про оплату векселя зобов’язана за ним особа не має права відмовитися від виконання з посиланням на відсутність або недійсність зобов’язання, крім випадків, передбачених ст. 17 Уніфікованого закону.

Згідно із цією статтею особи, до яких пред’явлено позов за переказним векселем, не можуть протиставляти вимогам держателя заперечення, що ґрунтуються на їхніх особистих відносинах із трасантом або з попередніми держателями, якщо держатель при придбанні векселя не діяв свідомо на шкоду боржнику. На свої особисті відносини з іншими особами, у тому числі з попередніми векселедержателями, боржник вправі посилатися лише в тому разі, коли векселедержателями при придбанні векселя діяв свідомо на шкоду боржникові, тобто якщо він знав про відсутність законних підстав для видачі (передачі) векселя до або під час його придбання.

Наявність обставин, що свідчать про недобросовісність власника векселя, доводиться особою, до якої пред’явлено позов. Зобов’язана за векселем особа звільняється від платежу, якщо доведе, що кредитор, який пред’явив вимоги, знав або повинен був знати в момент придбання векселя про недійсність чи відсутність зобов’язання, що було підставою для видачі (передачі) векселя, або отримав вексель унаслідок обману, крадіжки чи брав у них участь.

  1. Простий або акцептований переказний вексель строком платежу “за пред’явленням” підлягає оплаті в день його належного пред’явлення до платежу.

Держатель такого векселя повинен пред’явити його до платежу протягом одного р. від дати складення, якщо векселедавець не скоротив або не встановив більш тривалий строк. Зазначені строки можуть бути скорочені індосантами (ст. 34 Уніфікованого закону).

Строк для пред’явлення відраховується з дати складання векселя. Якщо у векселі строком “за пред’явленням” вказано, що він не може бути пред’явлений до платежу раніше визначеної дати, строк для його пред’явлення до платежу відраховується з цієї дати.

У разі непред’явлення до платежу переказного векселя в установлені строки його держатель втрачає права за ним стосовно індосантів, векселедавця, а також інших зобов’язаних за векселем осіб, за винятком акцептанта, а при непред’явленні до платежу простого векселя – за винятком векселедавця (статті 53, 78 Уніфікованого закону). Такі самі наслідки настають, якщо вексель зі строком платежу на визначений день або у визначений строк від дати складання чи пред’явлення не пред’явлено до платежу в день, коли він мав бути оплачений, або протягом двох наступних робочих днів (статті 38, 53, 78 Уніфікованого закону).

  1. Відповідно до статей 43, 77 Уніфікованого закону держатель може використати своє право регресу проти індосантів, трасанта та інших зобов’язаних осіб при настанні строку платежу, якщо останній не був здійснений, а також до настання строку платежу за таких умов: якщо мала місце повна або часткова відмова здійснити акцепт; у разі банкрутства трасата (незалежно від того, здійснив він акцепт чи ні), або у разі припинення ним платежів, навіть якщо ця обставина не була встановлена судовим рішенням, або у разі безрезультатного звернення стягнення на його майно; у разі банкрутства трасанта за векселем, що не підлягає акцепту. Вказані норми закріплюють право векселедержателя на дострокову реалізацію права вимоги за векселем за рахунок солідарно зобов’язаних осіб у разі, якщо до настання строку платежу відбудуться визначені Уніфікованим законом події, що унеможливлюють погашення такого векселя прямим боржником.

Оскільки в українському законодавстві немає норм, що дозволяли б визнати платника неплатоспроможним без установлення такого факту судом, а в п. 4 ст. 2 Закону України “Про обіг векселів в Україні” прямо передбачено, що використання векселедержателем права на регрес можливе за умови банкрутства боржника, то неплатоспроможність платника за векселем або векселедавця, що є юридичними особами чи фізичними особами – підприємцями, встановлюється господарським судом у процесі порушення справи про банкрутство або визнання платника банкрутом у порядку, передбаченому Законом України від 14 травня 1992 р. N 2343-XII (у редакції Закону від 30 червня 1999 р. N 784-XIV) “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Відповідно до п. 4 ст. 2 Закону України “Про обіг векселів в Україні” порушення провадження у справі про банкрутство або визнання боржника банкрутом є достатнім для виникнення у векселедержателя права регресу до настання терміну платежу, незалежно від того, чи акцептував трасат вексель. Якщо ж вексель не підлягає акцепту, право регресу виникає у векселедержателя лише в разі визнання трасанта банкрутом (порушення справи про банкрутство в цьому випадку недостатньо).

  1. За вексельним законодавством виникають зобов’язання як прямих боржників, так і боржників у порядку регресу.

Прямі боржники – це векселедавець простого векселя та акцептант переказного векселя. Вимоги до зазначених осіб, а також до авалістів за них (за їх наявності) можуть бути пред’явлені як у строк платежу, так і протягом усього строку вексельної давності незалежно від наявності протесту. При цьому підставою для заявлення вимог до прямих боржників є сам вексель, що знаходиться у кредитора.

Усі інші особи, які поставили свій підпис на векселі, є учасниками регресних вексельних зобов’язань. Це означає, що право регресу до зазначених осіб виникає у держателя векселя тільки за наявності протесту в неплатежі або іншому порушенні, допущеному при обігу векселя прямими боржниками. Без такого протесту регресні боржники не зобов’язані за векселем, крім випадків, коли інше передбачено в цьому документі або прямо встановлено Уніфікованим законом (абзац 5 ст. 44, ст. 46, абзац 4 ст. 54).

У зв’язку з викладеним при настанні строку платежу за векселем вимога про його сплату може бути заявлена тільки до прямого боржника, а не до боржника, зобов’язаного в порядку регресу.

  1. Відповідно до абзацу 1 ст. 70 Уніфікованого закону позовні вимоги до акцептанта, які випливають з переказного векселя, погашаються через три роки, які обчислюються від дати настання строку платежу. Такий строк застосовується як щодо позову векселедержателя, так і щодо позовних вимог, пред’явлених до акцептанта переказного векселя векселедавцем, індосантами, авалістами та іншими особами, до яких права за векселем перейшли внаслідок виконання ними вексельного зобов’язання.

Аналогічно суди повинні вирішувати спори за участю векселедавця простого векселя (ст. 78 Уніфікованого закону).

Перебіг трирічного строку на пред’явлення позовних вимог до акцептанта переказного векселя або до векселедавця простого векселя починається з дати настання строку платежу, зазначеного у векселі.

Встановлені ст. 70 Уніфікованого закону строки для пред’явлення позовних вимог за векселем є присічними, вони не можуть бути змінені за угодою сторін і не підлягають зупиненню або відновленню. Суд застосовує ці строки незалежно від заяви сторони. Після їх закінчення припиняється дія матеріального права вимоги платежу від зобов’язаних за векселем осіб.

  1. Вексель має пред’являтися до платежу у визначеному в ньому місці, а якщо останнє не було прямо визначено, – за місцем знаходження платника (акцептанта) переказного векселя або за місцем складання простого векселя (статті 2, 76 Уніфікованого закону).

Вексельні зобов’язання прямих боржників – векселедавця простого та акцептанта переказного векселя – можуть бути виконані належним чином тільки за умови його пред’явлення до платежу у визначеному шляхом зазначення населеного пункту або конкретної адреси місці.

Вимога про платіж, пред’явлена не в місці, визначеному у векселі за викладеними вище правилами, не є пред’явленою належними чином. Отже, протест у неплатежі, вчинений без вказівки про пред’явлення векселя до платежу у визначеному в ньому місці, не може вважатися належним доказом відсутності платежу і бути підставою для задоволення регресних вексельних вимог.

Прямий боржник за векселем зобов’язаний довести обґрунтованість своїх заперечень стосовно того, що векселедержатель не пред’явив йому оригінал векселя або не надав можливості перевірити наявність у встановленому місці та у визначений строк у особи, що пред’явила вимогу, оригіналу векселя і прав власності на зазначений цінний папір. Векселедержатель може спростувати ці заперечення шляхом надання будь-яких не заборонених законом доказів (статті 57 – 59 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), статті 32, 34 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), у тому числі актів нотаріуса про протест векселя чи про посвідчення факту його пред’явлення до платежу, а також документів, виданих боржником.

Кредитор, який не спростував заперечення прямого боржника про відсутність належного пред’явлення векселя до платежу, вважається таким, що прострочив. До такого кредитора застосовуються наслідки, передбачені ст. 613 ЦК.

Якщо кредитор відмовиться видати розписку про одержання виконання зобов’язання або повернути борговий документ (вексель) чи зробити в розписці відмітку про неможливість його повернення, боржник має право затримати виконання. У цьому разі настає прострочення кредитора (ч. 4 ст. 545 ЦК).

  1. Статтею 39 Уніфікованого закону передбачено, що при повній оплаті переказного векселя платник може вимагати, щоб вексель був вручений йому векселедержателем з відміткою на ньому про сплачену суму або надання розписки в одержанні платежу. Як випливає зі змісту ст. 78 Уніфікованого закону, це правило застосовується і до простого векселя.

При розгляді спорів, пов’язаних з невиконанням вексельних зобов’язань, суди мають керуватися ч. 3 ст. 545 ЦК, згідно з якою наявність боргового документа (векселя) у боржника підтверджує виконання ним свого зобов’язання за векселем, поки не буде доведено інше. Обов’язок доказування факту неотримання платежу в цьому випадку лежить на кредиторові за векселем.

  1. Зобов’язання сплатити за векселем припиняється виконанням, тобто сплатою зобов’язаною особою суми вексельного боргу (ст. 599 ЦК). Разом з тим, зобов’язання, яке випливає з векселя, може бути припинене з інших підстав, передбачених гл. 50 ЦК, зокрема шляхом передання відступного за згодою між вексельними кредитором і боржником (ст. 600 ЦК), зарахування зустрічної грошової вимоги (статті 601 – 603 ЦК). Такі способи припинення вексельного зобов’язання породжують ті самі наслідки, що й оплата за векселем.

Розглядаючи спори, пов’язані із припиненням цивільних зобов’язань шляхом зарахуванням зустрічних однорідних вимог за векселями, суди мають враховувати нижчезазначене.

Вимоги, що витікають з векселя, є грошовими. Отже, для їх зарахування необхідно, щоб зобов’язання, які при цьому припиняються, також були грошовими, тобто щоб зустрічна вексельна та основна цивільна вимоги мали предметну однорідність.

Сторона, що ініціює зарахування, повинна довести наявність у неї права вимоги за векселями. Вирішуючи питання про проведення заліку, треба з’ясувати, чи надано при направленні відповідної заяви докази наявності зустрічних вексельних вимог.

  1. На підставі п. 2 абзацу 1 ст. 48 Уніфікованого закону векселедержатель може вимагати від особи, до якої пред’явив позов, сплати відсотків, нарахованих на вексельну суму. Нарахування здійснюється з дня, наступного за тим, який визначено для здійснення платежу, і припиняється в день, коли векселедержатель фактично отримав платіж від особи, до якої пред’явив позов, чи від іншої зобов’язаної за векселем особи, незалежно від того, чи було раніше ухвалено судове рішення про стягнення цих сум. Аналогічно слід вирішувати такі спори за вимогами особи, яка прийняла переказний вексель та здійснила платіж за ним (п. 2 ст. 49 Уніфікованого закону), за винятком того, що в цьому разі нараховування відсотків починається з дня здійснення платежу.

Відповідно до ст. 2 Закону “Про обіг векселів в Україні” передбачені статтями 48, 49 Уніфікованого закону відсотки на суму векселів, як виданих, так і тих, що підлягають оплаті на території України, нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України на день подання позову та від дня настання строку платежу (з дня платежу) до дня подання позову відповідно.

  1. Крім вексельної суми з відсотками і відсотків, зазначених у ст. 48 Уніфікованого закону, векселедержатель має право вимагати відшкодування йому витрат, пов’язаних з опротестуванням векселя, пересиланням повідомлення, а також інших витрат (п. 3 абзацу 1 зазначеної статті).

До таких витрат належать: витрати з опротестування векселя (державне мито, оплата послуг нотаріуса); витрати на відправлення повідомлення (рекомендованого або цінного листа для опротестування векселя); судові та інші прямі витрати кредитора, які він поніс внаслідок невиконання вексельного зобов’язання і зв’язок яких зі стягненням заборгованості за векселем можна встановити та довести.

Оскільки пред’явлення векселя до платежу є необхідною умовою одержання належного за ним платежу, то будь-які пов’язані з цим витрати (представницькі, на відрядження, банківська винагорода за інкасацію тощо) слід визнавати такими, що стосуються звичайної господарської діяльності векселедержателя. Вони не можуть бути стягнені на підставі статті 48 Уніфікованого закону, згідно з якою можна стягнути тільки витрати, що спричинені порушеннями, допущеними при вексельному обігу. Понесені кредитором витрати мають бути документально підтверджені.

Наявність збитків, їх розмір, а також причинний зв’язок між ними та порушенням вексельного зобов’язання підлягають доказуванню стягувачем. При цьому укладання договору про використання коштів, які будуть отримані як оплата векселя, не є доказом причинного зв’язку між неотриманням вексельних сум і збитками у вигляді упущеної вигоди.

  1. Витрати на опротестування векселя повинна нести особа, до якої векселедержатель пред’являє позов (п. 3 абзацу 1 ст. 48 Уніфікованого закону). Однак у випадках, коли векселедержатель вчиняє протест на векселі, який містить застереження векселедавця “без протесту”, “обіг без витрат” чи інше подібне застереження, що виключає необхідність вчинення протесту, то пов’язані з цим витрати несе сам векселедержатель. Якщо таке застереження вчинено індосантом або авалістом, то витрати на опротестування можуть бути стягнуті з усіх осіб, які поставили свої підписи на векселі (абзац 3 ст. 46 Уніфікованого закону).
  2. При розгляді спорів між особою, що передала вексель шляхом вчинення індосамента із застереженням “валюта в забезпечення”, “валюта в заставу” або будь-якого іншим застереженням, що передбачає заставу (ст. 19 Уніфікованого закону), та особою, якій було передано цей вексель, суд повинен враховувати характер угоди, на підставі якої було здійснено передачу. Це може бути передбачений цивільним законодавством договір застави або інша забезпечувальна угода, в тому числі така, що не передбачена законом, але не суперечить йому (ч. 1 ст. 11, ст. 546 ЦК).

Якщо вексель передано в заставу згідно з вимогами цивільного законодавства без вчинення індосаменту на ім’я заставодержателя, то останній може реалізувати свої права за таким векселем у загальному порядку, встановленому статтями 590, 591 ЦК.

У випадках, коли між сторонами в порядку, передбаченому параграфом 6 гл. 49 ЦК та Законом України від 2 жовтня 1992 р. N 2654-XII “Про заставу”, укладено договір застави векселя, однак цей документ передано заставодержателю не за заставним, а за звичайним іменним або бланковим індосаментом, відносини між заставодержателем і заставонадавачем регулюються загальними нормами ЦК про заставу та названим Законом. Разом з тим, у відносинах із третіми особами заставодержатель виступає як законний векселедержатель (статті 16, 17 Уніфікованого закону).

  1. З огляду на характер вексельного зобов’язання судам слід виходити з того, що включені у текст векселя умови про забезпечення виконання зобов’язань за ним заставою, порукою, гарантією або неустойкою вважаються ненаписаними і не породжують будь-яких правових наслідків.

Крім того, необхідно мати на увазі, що закон допускає можливість укладення в простій письмовій формі позавексельних правочинів про заставу, неустойку, гарантію чи поруку (ст. 547 ЦК), що забезпечують виконання певним боржником за векселем свого зобов’язання перед певним вексельним кредитором.

  1. При розгляді спорів, пов’язаних із виконанням зобов’язань за авалем (вексельною порукою), слід враховувати, що зазначені відносини регулюються нормами Уніфікованого закону, які відрізняються від норм про поруку (статті 553 – 559 ЦК) і про гарантії (статті 560 – 569 цього Кодексу). Якщо судом буде встановлено, що забезпечене авалем зобов’язання за векселем є недійсним через дефект форми (ст. 31 Уніфікованого закону), то зобов’язання аваліста також визнається недійсним. У цьому разі до аваліста не може бути пред’явлено вимогу в порядку, передбаченому нормами цивільного законодавства, як до поручителя чи гаранта.

Згідно зі ст. 32 Уніфікованого закону аваліст відповідає в тому самому обсязі і на тих самих підставах, що й особа, зобов’язання якої він забезпечив авалем. Внаслідок цього аваліст, що надав аваль за векселедавця простого векселя або за акцептанта переказного, несе відповідальність перед векселедержателем незалежно від опротестування векселя в неплатежі. Крім власних заперечень, він має право висувати проти вимоги векселедержателя ті заперечення, що могли бути висунуті особою, зобов’язання якої забезпечені авалем (у тому числі стосовно строку та місця пред’явлення векселя). Зобов’язання аваліста припиняються, якщо особа, за яку він надав вексельну поруку, здійснила платіж за векселем.

  1. У випадках, коли правочином передбачено, що одна сторона передає товари, виконує роботи чи надає послуги, а інша з метою розрахунку видає (передає) або акцептує вексель на узгоджених сторонами умовах, зобов’язання з оплати цих товарів, робіт чи послуг вважаються виконаними при виконанні таких дій із векселем.

Якщо одна сторона передала товари, виконала роботи або надала послуги, а інша сторона не видала (не передала) чи не акцептувала вексель на узгоджених ними умовах, сторона, яка виконала зобов’язання за правочином, має право звернутися з вимогою про оплату.

У разі якщо після видачі (передачі) чи акцепту векселя з’ясується, що внаслідок невиконання або неналежного виконання стороною зобов’язання з передачі товарів, виконання робіт чи надання послуг у неї не було права вимоги за договором, інша сторона, яка видала (передала) чи акцептувала вексель, має право звернутися з позовом про його повернення як безпідставно набутого майна (ст. 1212 ЦК).

За змістом ст. 198 ЦК суд має право задовольнити вимогу про стягнення оплати за товари, роботи чи послуги в грошовій формі, якщо дійде висновку, що зустрічні зобов’язання за виданим чи переданим у рахунок оплати за договором векселем не виконано (зокрема, якщо він має дефект форми).

  1. Позов за векселем може бути пред’явлено за місцем знаходження (місцем проживання) одного з відповідачів. Право вибору в даному випадку належить позивачеві згідно з ч. 1 ст. 113 ЦПК, ч. 3 ст. 15 ГПК.

Частиною 8 ст. 110 ЦПК передбачено можливість пред’явлення позову, що випливає з договору, за вказаним у цьому документі місцем його виконання. З урахуванням того, що зобов’язання за векселем підлягає виконанню в обумовленому в ньому місці (місце платежу), що може не збігатися з місцем знаходження або проживання зобов’язаної (зобов’язаних) за векселем особи (осіб), позов про стягнення вексельного боргу може бути пред’явлено як у суді, визначеному відповідно до загальних правил підсудності, так і в суді за місцем платежу за векселем.

  1. При розгляді позову особи, що сплатила вексельний борг, до інших зобов’язаних за векселем осіб слід враховувати, що до регресної вимоги за векселем правила, встановлені ч. 2 ст. 543 та ч. 2 ст. 544 ЦК, не застосовуються. Статтею 49 Уніфікованого закону передбачено, що особа, яка сплатила суму, пред’явлену їй векселедержателем, має право стягнути її з інших зобов’язаних перед нею осіб (зазначених раніше неї у безперервному ряді індосаментів, їх авалістів, а також векселедавця та акцептанта за переказним векселем). При цьому Уніфікований закон не покладає на особу, яка оплатила вексель, обов’язку доводити правомірність сплати зазначеної суми. Вона зобов’язана лише надати докази самого факту сплати.
  2. Уніфікованим законом установлено, що відмову в акцепті або платежі має бути підтверджено засвідченим автентичним документом – протестом у неакцепті або неплатежі (абзац 1 ст. 44), яким може бути засвідчено відмову датувати акцепт (ст. 25), вручити примірник, надісланий для акцепту (ст. 66), повернути оригінал векселя (ст. 68), зробити датовану відмітку на простому векселі (ст. 78) та ряд інших юридично значимих для вексельного обігу обставин.

Позивачами за такими позовами слід вважати осіб, стосовно яких було вчинено певні дії: у разі відмови у платежі – векселедавця простого векселя або акцептанта переказного; у разі відмови в акцепті – платника за переказним векселем, інших зобов’язаних за цим документом осіб (індосантів, авалістів тощо), права щодо яких визначаються на підставі вчиненого протесту, а також фізичних і юридичних осіб, на вимогу яких був або мав бути вчинений протест.

У передбачених законодавством України випадках справу може бути порушено із зазначених підстав і за позовом (заявою) прокурора в порядку, встановленому процесуальним законодавством.

  1. У разі коли під час розгляду заяви про видачу виконавчого документа чи наказу на виконання судового рішення, постановленого на підставі вчиненого нотаріусом протесту векселя в неплатежі чи неакцепті, буде встановлено, що у зв’язку з цими діями нотаріуса подано позов до суду, суддя відмовляє у видачі виконавчого документа чи наказу до набрання законної сили рішенням суду, постановленим по суті позовної заяви.

 

Голова
Верховного Суду України
 
В. В. Онопенко
Секретар Пленуму
Верховного Суду України
 
Ю. Л. Сенін

 

© ТОВ “Інформаційно-аналітичний центр “ЛІГА”, 2016
© ТОВ “ЛІГА ЗАКОН”, 2016