Кримінальний кодекс України: коментар ч. 4

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17   ч. 18   ч. 19   ч. 20   ч. 21

Стаття 67.    Обставини, які обтяжують покарання

  1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визна­
    ються:
  • вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
  • вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);
  • вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворож­нечі або розбрату;
  • вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;
  • тяжкі наслідки, завдані злочином;
  • вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
  • вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
  • вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
  • вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страж­дає психічним захворюванням чи недоумством;

 

  • вчинення злочину з особливою жорстокістю;
  • вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
  • вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
  • вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

 

  1. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12, такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
  2. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтя­жують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
  3. Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
  4. Обставини, що обтяжують покарання,- це визначені у КК фактори, які характе­
    ризують підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним
    злочину.

На відміну від обставин, які пом’якшують покарання, закон (ст. 67) встановлює ви­черпний перелік обставин, які обтяжують покарання. Тому суд не вправі визнавати як такі, що обтяжують покарання, обставини, які не вказані у ст. 67, і має чітко дотриму­ватися змісту обставин, визначених у ч. 1 ст. 67.

  1. Про поняття вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів див. від­повідно статті 32 і 34 та коментар до них, а про поняття вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою – ст. 28 та коментар до неї.
  2. Про поняття расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату, вчи­нення злочину на грунті яких є обставиною, що обтяжує покарання, див. коментар до ст. В основі расової, національної ворожнечі або розбрату лежать антинаукові по­гляди про неповноцінність людей певної раси, національності, а релігійної ворожнечі або розбрату – хибні уявлення про переваги одного віросповідання над іншим чи однієї конфесії над іншою всередині одного віросповідання.

 

Стаття 67

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

153

 

  1. Вчинення злочину у зв ‘язку з виконанням потерпілим службового або громад­ського обов’язку означає вчинення його винним з метою перешкодити правомірній дія­льності потерпілого у зв’язку з виконанням ним свого службового або громадського обов’язку, а так само з мотиву помсти за таку діяльність незалежно від часу, що про­йшов з моменту виконання потерпілим своїх обов’язків до вчинення винним злочину. Під виконанням службового обов’язку слід розуміти таку діяльність особи, що входить до кола її службових повноважень, а громадського обов’язку — здійснення спеціально покладених на особу громадських повноважень (наприклад, члена будинкового коміте­ту) чи будь-яких інших дій в інтересах суспільства або окремих громадян (припинення правопорушення, повідомлення органам влади про злочин або готування до нього то­що). Про поняття потерпілого див. коментар до ст. У тих випадках, коли злочин бу­ло спрямовано проти родичів чи близьких потерпілого у зв’язку з виконанням ним службового чи громадського обов’язку, це також визнається обставиною, що обтяжує покарання.
  2. Під тяжкими наслідками, завданими злочином, у п. 5 ч. 1 ст. 67 розуміються ті суспільно небезпечні (майнові, фізичні, моральні та інилі) зміни в об’єкті кримінально-правової охорони, які викликані вчиненням злочину, але виходять за межі його складу. Визнання наслідків вчиненого злочину тяжкими віднесено до компетенції суду, за ви­нятком тих випадків, де вони прямо зазначені у відповідних статтях Особливої частини КК (ч. З ст. 188, ч. 2 ст. 423 та ін.). З урахуванням конкретних обставин справи тяжкими наслідками можуть, зокрема, визнаватися: смерть однієї чи декількох осіб; значна шко­да здоров’ю людей; майнова шкода у великому й особливо великому розмірах; масова загибель об’єктів рослинного чи тваринного світу або забруднення довкілля, техноло­гічна чи екологічна катастрофа; істотне порушення прав людини.
  3. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що пе­ребуває в безпорадному стані, має місце тоді, коли потерпілими є лише перелічені особи.

Малолітніми вважаються особи, які не досягли на момент вчинення злочину 14-річного віку. Під особою похилого віку розуміється чоловік віком понад 60 років і жінка віком понад 55 років. Але на можливість усвідомлення винним відповідного ві­кового стану особи суттєво впливають не тільки їх фактичний вік, а й зовнішній вигляд, зріст, стан здоров’я, наявність інвалідності та інші фактичні обставини.

Безпорадний стан – це обумовлений об’єктивними і суб’єктивними факторами стан особи, в якому вона не може чинити опір злочинцеві або уникнути злочинного посягання. В основу розуміння даного поняття може бути покладено вироблене судо­вою практикою поняття безпорадного стану при зґвалтуванні — фізичний чи психологіч­ний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хвороб­ливий або непритомний її стан тощо), за якого вона не могла розуміти характеру і зна­чення вчинюваних з нею дій або не могла вчинити опір насильнику.

  1. Про поняття вагітності, а також матеріальної, службової чи іншої залежнос­ті див. коментар до ст.
  2. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, яка стразкдає психічним захворюванням чи недоумством, передбачає використання для вчинення злочину двох видів осіб – малолітніх і осіб, які страждають на психічні захворювання чи недоумство. Використання таких осіб для вчинення злочину здійснюється з прямим умислом. Про поняття осіб, які страждають на психічне захворювання чи недоумство, див. коментар до ст.

Втягнення неповнолітніх, у т. ч. малолітніх, у злочинну діяльність у ряді випадків утворює самостійний склад злочину (наприклад, ч. З ст. 303, ст. 304).

  1. Вчинення злочину з особливою жорстокістю передбачає вияв при вчиненні
    злочину безжалісності, безсердечності до потерпілого, що свідчить про підвищену су­
    спільну небезпеку вчиненого та особи злочинця. Особлива жорстокість належить до
    числа оціночних понять. Судова практика виходить з того, що особлива жорстокість

 

154                                            ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                       Розділ XI

при вчиненні злочинів проти життя та здоров’я може виявлятися у завданні потерпілому особливих страждань шляхом глумління, тортур, мордування, мучення, в т. ч. з вико­ристанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, які завідомо для винного завдавали потерпілому особливих страждань, глумління над трупом. Діяння, що є виявом особливої жорстокості, завжди вчиняються з прямим умислом при завдан­ні потерпілому фізичних і моральних страждань. Вони можуть бути спрямовані не ли­ше на потерпілого, а й на інших, близьких потерпілому осіб, коли винний усвідомлю­вав, що, вчиняючи такі діяння, він спричинює йому особливі страждання.

  1. Про поняття воєнного стану див. коментар до ст. Надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово запроваджуватися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природ­ного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом на­сильства. До числа інших надзвичайних подій слід, зокрема, відносити повінь, земле­трус, пожежу, зсув, обвал, інші події стихійного характеру, епідемію, епізоотію, епіфіто­тію, аварію, техногенну чи екологічну катастрофу, масові заворушення тощо.
  2. Під вчиненням злочину загальнонебезпечним способом розуміється вчинення його, зокрема, такими способами, як: вибух, підпал, зараження чи отруєння водойм, затоплення, використання автоматичних пристроїв, електричного струму, газу тощо. Вчинення злочину загальнонебезпечним способом підвищує суспільну небезпечність вчинюваного злочину і особи злочинця, оскільки при цьому виникає загроза для бага­тьох об’єктів кримінально-правової охорони і настання тяжких наслідків.
  3. Про поняття алкогольного сп’яніння, вживання наркотичних або інших одур­манюючих засобів див. коментар до статей 21, 305, 315, 316, 322.
  4. Обов’язковою умовою застосування проаналізованих вище обставин при при­значенні покарання є те, що вони усвідомлювалися винним при вчиненні злочину.
  5. Суд не може ще раз враховувати як обтяжуючу покарання обставину, що визна­чена у відповідній статті Особливої частини КК як ознака злочину, за вчинення якого призначається покарання (ч. 4 ст. 67). Наприклад, не можуть бути враховані як обтя­жуючі при кваліфікації відповідних злочинів такі обставини, як: вчинення злочину на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі чи розбрату – при кваліфікації за ч. 2 ст. 110 і ст. 161; вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку – при кваліфікації за ст. 112, п. 8 ст. 115, ст. 345 та ін.; тяж­кі наслідки, завдані злочином,- при кваліфікації за ч. 2 ст. 169, ч. З ст. 204, ч. 2 ст. 238, ст. 247, ч. 2 ст. 347, ч. З ст. 424; вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в безпо­радному стані – при кваліфікації за статтями 135, 152, 153; вчинення злочину з особли­вою жорстокістю – при кваліфікації за статтями 126 і 127; вчинення злочину з викорис­танням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій – при ква­ліфікації за ч. 1 ст. 111, ч. 2 ст. 238, ч. З ст. 402; вчинення злочину загальнонебезпечним способом – при кваліфікації за п. 5 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 тощо.
  6. Закон (ч. 2 ст. 67) надає суду право, залежно від характеру вчиненого злочину, навівши мотиви свого рішення у вироку, не визнавати ряд з перелічених в цій статті обставин такими, що обтяжують покарання. Це правило не поширюється на такі обста­вини, як вчинення злочину: групою осіб за попередньою змовою; щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані; щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності; з використанням малолітнього або особи, що страждає на психічне захворювання чи недоумство; з особливою жорсто­кістю; загальнонебезпечним способом.

Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 p. (cm. 10).

 

Стаття 69                                               ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                                              155

Закон України «Про оборону України» в редакції від 5 жовтня 2000 р.

Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.

Закон України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000р.

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про корисливі злочини протії приватної власності» Л’° 12 від 25 грудня 1992 р. (п. 28).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочи­ни» № 4 від 27 березня 1992р. (п. 9).

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини протії життя та здоров ‘я особи» № 2 від 7 лютого 2003 р.

Стаття 68.    Призначення покарання за незакінчений злочин та за зло­чин, вчинений у співучасті

  1. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись по­ложеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
  2. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись по­ложеннями статей 65-67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

 

  1. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (про їх понят­тя див. статті 13-І 5 та коментар до них). Виходячи із загальних засад призначення по­карання (ст. 65) і керуючись положеннями статей 66-67, суд має враховувати при при­значенні покарання за незакінчений злочин: І) ступінь тяжкості вчиненого особою зло­чину (див. коментар до ст. 12); 2) ступінь здійснення злочинного наміру; 3) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
  2. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та по­собник (ст. 27). Призначаючи їм покарання відповідно до положень статей 65-67, суд враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину. Про особливості кримінальної відповідальності співучасників див. коментар до статей 29-31. Характер участі – це та роль, яку співучасник виконував у спільно вчиненому злочині: викона­вець, організатор, підбурювач, пособник. Ступінь участі – це фактичний внесок кож­ного із співучасників у вчинений об’єднаними зусиллями злочин.

Стаття  69.    Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено за­коном

  1. За наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Коде­ксу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не за­значеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
  2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особли­вої частини цього Кодексу як обов’язкове.

(Положення ч. 1 ст. 69 в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш мякого покарання, ніж пе­редбачено законом, втратило чинність, як таке, що визнане неконститу­ційним на підставі Рішення КС15-рп/2004 від 02.11.2004 р.)

 

156                                             ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                       Розділ XI

  1. Закон (ч. 1 ст. 69) визначає дві підстави, які можуть обумовити призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом: 1) наявність декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину; 2) урахування особи винного, що передбачає урахування суб’єктивних ознак, які зни­жують ступінь суспільної небезпеки особи винного. При цьому суд має належним чи­ном умотивувати своє рішення про призначення більш м’якого покарання, ніж перед­бачено законом.
  2. Більш м’яким покаранням, ніж передбачено законом, яке може бути призначене судом, є: 1) основне покарання того ж виду, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції норми Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений зло­чин; 2) інший, більш м’який вид основного покарання, не зазначений в санкції норми собливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин; 3) основне покарання без додаткового покарання, яке передбачене як обов’язкове в санкції норми Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.

Положення про те, що у випадку, коли суд призначає більш м’яке покарання, він не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду основного покарання в Загальній частині КК, означає, що не може бути призначене покарання у виді: штрафу в розмірі менше тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк менше двох років; громадських робіт на строк менше шіст­десяти годин; виправних робіт і службових обмежень для військовослужбовців на строк менше шести місяців з відрахуванням із суми заробітку (грошового забезпечен­ня) не менше десяти відсотків; арешту на строк менше місяця; обмеження волі і по­збавлення волі на строк менше року; тримання в дисциплінарному батальйоні на строк менше шести місяців.

  1. За наявності підстав, визначених у ч. 1 ст. 69, суд, крім призначення винному більш м’якого основного покарання, може також не призначати йому додаткове пока­рання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’язкове. Якщо таке покарання передбачене як факультативне, суд вирішує питання про його призна­чення, виходячи із загальних засад призначення покарання (ст. 65).
  2. Більш м’яке покарання, ніж визначене санкцією норми Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, може бути призначене судом і у випадках, передбачених ч. З ст. 43 та ст.

Стаття 70.    Призначення покарання за сукупністю злочинів

  1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додат­кове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
  2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цьо­го Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із зло­чинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточ­не покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встанов­леного для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинен­ня будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
  3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчинен­ні яких особу було визнано винною.

 

Стаття 70

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

157

 

  1. За правилами, передбаченими в частинах першій – третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановления вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановления попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, перед­баченими в статті 72 цього Кодексу.
  2. Сукупність злочинів є одним із видів множинності злочинів. Про поняття сукуп­
    ності злочинів див. ст. 33 та коментар до неї.

Призначення покарання за сукупністю злочинів проходить дві стадії: 1) суд призна­чає покарання окремо за кожен злочин; 2) суд призначає остаточне покарання за їх су­купністю. Цей підхід має практичне значення у таких аспектах: а) він сприяє досягнен­ню мети кримінального покарання, оскільки, призначаючи покарання за кожний із вчи­нених злочинів, суд не лише індивідуалізує покарання, а й стверджує принцип невідворотності покарання; б) він забезпечує апеляційній і касаційній інстанціям мож­ливість перевірки винесеного вироку, полегшує розгляд справ у разі, коли йдеться про зміну чи скасування вироку в частині засудження за один із злочинів; в) це дає змогу правильно застосовувати положення кримінального закону про його зворотну дію в часі; г) у разі прийняття закону про амністію він надає можливість чітко визначити зло­чин, що підпадає під амністію.

Призначаючи покарання за кожний із злочинів, суд повинен керуватися загальними засадами призначення покарання (ст. 65).

  1. Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом на основі од­
    ного із трьох принципів: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим;
    2) повного складання призначених покарань; 3) часткового складання призначених по­
    карань.

За загальним правилом, встановленим ч. 2 ст. 70, остаточне покарання визначається в межах, встановлених нормою Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Виняток з цього правила становить ситуація, коли хоча б один із злочинів є умисним тяжким чи особливо тяжким. У такому випадку суд вправі призначити оста­точне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів за­стосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачена від­повідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. Повною мірою це стосується також дій, одні з яких кваліфікуються як закінчений злочин, а інші – як готування, замах або співучасть у злочині. Однак за окремими пунктами статті КК, які не мають самостійних санкцій, покарання за сукупністю злочинів не призначається. При виборі принципу призначення покарання (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання призначених покарань) суд пови­нен враховувати, крім даних про особу винного та обставин, що пом’якшують та обтя­жують покарання, також кількість злочинів, що входять у сукупність, форму вини і мо­тиви вчинення кожного з них, вид сукупності (реальна чи ідеальна), тяжкість наслідків кожного злочину окремо та їх сукупності тощо.

  1. У випадку, коли за злочини, що входять у сукупність, призначено додаткове
    (додаткові) покарання, суд обов’язково приєднує його (їх) до остаточно призначеного
    ним основного покарання. Коли за злочини, що входять у сукупність, призначено
    кілька додаткових покарань одного й того ж виду, суд визначає остаточне додаткове

 

158

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XI

 

покарання шляхом поглинення меншого за розміром (строком) покарання більшим за розміром (строком) або шляхом повного чи часткового складання цих покарань у ме­жах, встановлених санкцією норми Особливої частини, яка передбачає більш суворе додаткове покарання, за якою засуджено винного. При цьому максимальний розмір (строк) додаткового покарання не може бути більшим його максимального розміру (строку), визначеного законом (відповідною статтею Загальної частини КК). Призна­чені судом за злочини, що входять у сукупність, додаткові покарання різних видів приєднуються до остаточно призначеного основного покарання і виконуються само­стійно (ч. 4 ст. 72).

При складанні покарань за сукупністю злочинів менш суворий вид покарання пере­водиться в більш суворий вид за правилами, передбаченими ст. 72.

  1. За правилами, визначеними в частинах 1-3 ст. 70, призначення покарання застосо­вується і в тих випадках, коли після постановления вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який вчинено до постановления попереднього вироку. За таких обставин до строку остаточно призначеного покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, перед­баченими ст. 72. У цьому випадку процес призначення покарання проходить три стадії: 1) призначення покарання за розкритий злочин; 2) визначення остаточного покарання за сукупність злочинів; 3) зарахування в строк остаточного покарання повністю чи частково відбутого покарання за попереднім вироком. Усі названі стадії відображаються в резолю­тивній частині вироку. При цьому суд не може змінювати призначені покарання за попе­редніми вироками, а остаточне покарання не може бути нижчим від покарання, призна­ченого за попереднім вироком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призначеного за попереднім ви­роком, а не з його невідбутої частини. Якщо ж вирок у попередній справі скасовано за нововиявленими обставинами, то він не враховується. Суд призначає покарання у такому випадку за правилами, передбаченими частинами 1—3 ст. 70.

Іноді після постановления вироку в справі встановлюється, що винний як до поста­новления вироку в справі, так і після його постановления вчинив ще й інші злочини. За таких обставин спочатку призначається покарання за сукупністю злочинів (ст. 70), а потім – за сукупністю вироків (ст. 71).

Постанова ПВС № 22 від 22 грудня 1995 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (п. 15).

Стаття 71.    Призначення покарання за сукупністю вироків

  1. Якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
  2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк пока­рання не може перевищувати максимального строку, встановленого для да­ного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні пока­рань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призна­ченого за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен пе­ревищувати двадцяти п’яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шля­хом поглинення   менш   суворих   покарань   довічним   позбавленням   волі.

 

Стаття 71

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

159

 

  1. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невід­бута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
  2. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від пока­рання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини пока­рання за попереднім вироком.
  3. Якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими в статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

 

  1. Виходячи зі змісту ст. 71, правила призначення покарання за сукупністю вироків застосовуються у разі, якщо засуджений вчинив новий злочин у період після постанов­ления вироку в першій справі і до повного відбуття ним призначеного судом покаран­ня. Отже, ці правила застосовуються судом і тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.
  2. Призначаючи покарання за сукупністю вироків, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Невідбутою частиною покарання слід вважати: а) покарання, від відбування яко­го особу звільнено з випробуванням (статті 75, 78, 79, 104); б) частину покарання, від якого особу звільнено умовно-достроково (ст. 81); в) невідбуту частину більш м’якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 82); г) частину покарання, від відбування якого звільнена вагітна жін­ка або жінка, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83); д) невідбуту засу­дженим частину покарання при звільненні його від покарання за хворобою (ст. 84); є) невідбуту частину покарання, замінену в порядку амністії (ст. 86); є) невідбутий строк позбавлення волі, призначений судом у порядку заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк (ст. 87); ж) частину будь-якого основного по­карання, невідбуту засудженим; з) додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком.

Якщо новий злочин вчинено винним у період відбування покарання у виді позбав­лення волі, то невідбуту частину покарання слід обчислювати з моменту винесення по­станови про обрання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку відбу­вання покарання зараховується час перебування під вартою в порядку запобіжного за­ходу в останній справі. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Загальний строк позбавлення волі при призна­ченні покарання за сукупністю вироків не повинен перевищувати п’ятнадцяти років. Цей строк для повнолітніх засуджених може бути більшим п’ятнадцяти років, але не більшим двадцяти п’яти років, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким. Довіч­не позбавлення волі при складанні його з будь-яким менш суворим покаранням погли­нає ці покарання. Покарання у виді позбавлення волі на певний строк особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадку вчинення особливо тяжкого злочину, поєднано­го з умисним позбавленням життя людини,- п’ятнадцяти років (ст. 102).

  1. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком, за винятком випадків, коли за попереднім вироком призначено довічне позба­влення волі.
  2. Додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає

 

160                                             ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                      Розділ XI

приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків (ч. Зет. 71,ч. 4 ст. 72).

При складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання пере­водиться в більш суворий вид за правилами, передбаченими ст. 72. При цьому основні покарання складаються з основними, а додаткові покарання з додатковими, а покарання одного виду, які можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові (штраф, позбав­лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), можуть склада­тися судом у межах, встановлених в Загальній частині КК (статті 53, 55).

  1. Певну особливість встановлено законом (ч. 5 ст. 71) для випадків вчинення засу­дженим двох або більше злочинів після винесення вироку, але до повного його відбут­тя. За таких обставин суд спочатку призначає покарання за ці нові злочини за правила­ми, визначеними ст. 70, а потім до призначеного таким чином покарання повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за правилами, визначеними ч. 2 ст. 71.

КПК (ст. 413)

Постанова ПВС № 22 від 22 грудня 1995 р. «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (п. 16).

Стаття 72.    Правила складання покарань та зарахування строку попе­реднього ув’язнення

  1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
    менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з
    такого їх співвідношення:

1)  одному дню позбавлення волі відповідають:

а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбов­
ців або арешту;

б) два дні обмеження волі;

в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт;

г)  вісім годин громадських робіт;

2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­
бовців або арешту відповідають:

а) два дні обмеження волі;

б)  три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні
виправних робіт;

  • одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обме­ження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
  • одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин гро­мадських робіт.

 

  1. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді ви­правних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудже­ного складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.
  2. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
  3. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються само­стійно.
  4. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі за­судження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими

 

Стаття 73

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

161

 

у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених в час­тині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його від­бування.

  1. Наведені у ст. 72 правила складання покарань та зарахування строку попередньо­го ув’язнення застосовуються судом при призначенні покарання за сукупністю злочи­нів та за сукупністю вироків.
  2. У частинах 1, 2, 3 і 4 ст. 72 визначено співвідношення між різними видами пока­рань, яке застосовується судом при переведенні менш суворого виду покарання в більш суворий вид покарання. Складання покарань одного й того ж виду проводиться судом шляхом додавання їх строків (розмірів), за винятком виправних робіт та службових об­межень для військовослужбовців, коли складанню підлягають лише строки цих пока­рань, а розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчис­люються за кожним вироком самостійно.
  3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю не можуть бути переведені в будь-яке інше покарання відповідно до ч. 1 ст. При складанні цих покарань, а також складанні їх з іншими покараннями, суд може: а) застосувати принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим покаранням (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльніс­тю поглинає штраф); б) включити його в остаточне покарання як самостійне покарання.
  4. Додаткові покарання одного виду, призначені судом за злочини, що входять у су­купність, складаються у межах, передбачених для цього виду додаткового покарання у Загальній частині КК. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.
  5. Зарахування судом попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі провадиться з розрахунку день за день або виходячи із співвідношення покарань, визначеного в ч. 1 ст. Якщо ж суд призначає покарання, які не зазначені у ній, то, враховуючи попереднє ув’язнення, він може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

У строк попереднього ув’язнення включається строк: а) затримання особи органом дізнання за підозрою у вчиненні злочину (ст. 106 КПК); б) затримання особи слідчим за підозрою у вчиненні злочину (ст. 115 КПК); в) тримання особи під вартою як запобіж­ний захід (статті 155, 156, 165-2 КПК); г) перебування обвинуваченого у відповідно­му стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи (статті 204, 205 КПК).

Суд має звільнити засудженого від відбування основного покарання, якщо зараху­вання попереднього ув’язнення становить фактично відбуте ним призначене основне покарання.

Стаття  73.    Обчислення строків покарання

Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.

За загальним правилом, обчислення строків покарання провадиться в роках та мі­сяцях. Винятком із цього правила є громадські роботи, строк яких обчислюється у годинах. Обчислення строків покарання у днях допускається у разі: а) заміни (стат­ті 74, 82, 83, 85, 86, 90) або складання (статті 70-72) покарань; б) зарахування у строк покарання попереднього ув’язнення (ч. 5 ст. 72); в) зарахування у строк покарання часу, протягом якого до особи застосовувалися примусові заходи медичного характе­ру (частини 1, 4 ст. 84).

6    3—187

 

Розділ XII ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

Стаття 74.    Звільнення від покарання та його відбування

  1. Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбуван­ня, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.
  2. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.
  3. Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
  4. Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуван­ням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.
  5. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на під­ставах, передбачених статтею 49 цього Кодексу.
  6. Інститут звільнення від покарання та його відбування є одним з проявів принципу гуманізму у кримінальному праві. Його застосування спрямоване на звужен­ня меж кримінально-правової репресії для стимулювання виправлення засудженого, адаптації його до норм соціальної поведінки та вимог дотримання правопорядку.

Звільнення від покарання та його відбування є однією з форм реалізації криміна­льної відповідальності і застосовується у випадках, коли мета покарання вже досяг­нута без реального відбування покарання або до закінчення строку його відбування, в силу позитивної поведінки засудженого чи за інших передбачених КК підстав, або не може бути досягнута через хворобу засудженого. Характерними ознаками цього ін­ституту є те, що: а) будь-який з його видів може застосовуватись тільки до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину за обвинувальним вироком суду і їй призначена відповідна міра покарання; б) застосування будь-якого з його видів становить виключ­ну прерогативу суду, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта помилування; в) підстави застосування звільнення від покарання та його відбування безпосередньо випливають з мети пока­рання. За зазначеними ознаками інститут звільнення від покарання та його відбування відрізняється від інституту звільнення від кримінальної відповідальності (див. комен­тар до ст. 44).

Суть цього інституту полягає у тому, що за підстав, передбачених КК:

1) засуджений може (або повинен) бути звільнений судом від: а) реального відбу­вання покарання, призначеного вироком суду; б) подальшого відбування покарання, частину якого він вже відбув;

 

Стаття 74                                   ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                               163

2) засудженому може бути: а) замінено покарання більш м’яким; б) пом’якшено призначене покарання.

Матеріальною підставою звільнення від покарання та його відбування є недоціль­ність або ж неможливість призначення чи виконання покарання в силу втрати чи знач­ного зменшення суспільної небезпечності особи, яка вчинила злочин, погіршення стану її здоров’я або ж в силу зміни закону. Ці загальні підстави конкретизуються стосовно окремих видів звільнення від покарання та його відбування.

Передбачені КК види звільнення від покарання та його відбування за характером звільнення можна поділити на такі:

  • звільнення від покарання: а) щодо особи, засудженої за діяння, караність якого законом усунена (ч. 2 ст. 74); б) внаслідок втрати особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74); в) у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 5 ст. 74); г) за хворобою (ст. 84); д) на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85);
  • звільнення від відбування покарання: а) з випробуванням (ст. 75, 76, 77, 78); б) з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); в) у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80); г) умовно-дострокове (ст. 81); д) вагітних жінок і жінок, які мають дітей ві­ком до трьох років (ст. 83); на підставі закону України про амністію або акта про по­милування (ст. 85);
  • заміна більш м’яким покаранням: а) невідбутої частини покарання (ст. 82); б) покарання повністю або невідбутої його частини на підставі закону України про ам­ністію або акта про помилування (ст. 85);
  • пом’якшення призначеного покарання (ч. З ст.74).

За умовами звільнення всі види звільнення від покарання та його відбування можна поділити на умовні та безумовні. До умовних належать ті види звільнення, застосу­вання яких пов’язується з дотриманням особою, звільненою від відбування покарання, відповідних вимог щодо своєї поведінки протягом іспитового чи іншого, встановленого законом, строку або одужання особи, звільненої від покарання або від подальшого його відбування за хворобою. Умовний характер мають такі види звільнення від покарання та його відбування: а) звільнення від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 76, 77, 78); б) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); в) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81); г) звільнення від відбування покарання вагітних жі­нок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83); д) звільнення від покарання за хворобою (ст. 84). Звільнення від покарання та його відбування на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85) може мати як безумовний, так і умовний характер. Інші види звільнення від покарання та його відбування мають безумовний характер.

Крім того, спеціальні види звільнення від покарання та його відбування встановле­но КК щодо неповнолітніх (див. статті 104-107 та коментар до них).

  1. Ч. 2 ст. 74 передбачає негайне звільнення від призначеного судом покарання осо­би, яка засуджена за діяння, караність якого законом усунена (декриміналізована), а ч. З ст. 74 – зниження призначеної засудженому міри покарання, що перевищує санкцію нового закону, до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону. Тож підставою для звільнення від покарання та пом’якшення призначеного засуджено­му покарання у зазначених випадках є зворотна дія у часі закону про кримінальну від­повідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшуює кримінальну відпові­дальність. Детальніше про зворотну дію у часі закону про кримінальну відповідальність див. у коментарі до статей 4 і 5. У вказаних двох випадках звільнення від покарання і пом’якшення (зниження) покарання провадиться судом за заявою засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням покарання.

Відповідно до п. 1 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК підлягають звільненню від покарання (основного і додаткового) на підставі ч. 2 ст. 74 певні катего-

б*

 

164

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

рії осіб, засуджених за КК 1960 р. за діяння, відповідальність за які не передбачена КК 2001 р. Згідно з п. 4 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК особи, які від­бувають покарання, призначене за сукупністю вироків, у разі звільнення їх від відбу­вання покарання за окремі злочини на підставі п. 1 вказаного розділу продовжують від­бувати покарання, призначене вироком суду за інші злочини, що входять у сукупність, якщо це покарання ними ще не відбуте.

П. 5 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК вимагає знизити відповідно до ч. З ст. 74 міри покарання, призначені за КК 1960 p., якщо вони перевищують санкції відповідних статей КК 2001 р., до максимальних меж покарання, встановлених КК 2001 р. Подібні положення містяться і в ч. 2 п. 10 цього ж розділу.

  1. Звільнення від покарання внаслідок втрати суспільної небезпечності особи,
    яка вчинила злочин (ч. 4 ст. 74), допускається тільки за сукупності таких умов: 1) вчи­
    нення особою злочину невеликої або середньої тяжкості; 2) її бездоганної поведінки і
    сумлінного ставлення до праці, які дають суду підстави вважати, що особа не вчинить
    нового злочину і, відповідно, її суспільну небезпечність можна вважати втраченою.

Поведінка особи є бездоганною, якщо особа не лише утримується від вчинення злочинів та інших правопорушень, а й цілком дотримується загальноприйнятих норм поведінки та моралі, іншими словами, поводить себе ідеально. Про поняття сумлінного ставлення до праці див. коментар до ст. 91.

  1. Звтьнеиня особи від покарання у зв’язку із закінченням строків давності (ч. 5
    ст. 74) може бути застосоване лише у випадках, коли суд не може звільнити особу від
    відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49). Так, якщо особа за­
    перечує проти закриття справи за нереабілітуючою її підставою (закінчення строків
    давності) і вимагає закрити її, наприклад, за відсутністю події або складу злочину, суд,
    за наявності для цього підстав, визнає особу винною, виносить обвинувальний вирок і
    звільняє її від покарання.

КПК(ст. 405-1).

Стаття  75.    Звільнення від відбування покарання з випробуванням

  1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службово­го обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлен­ня волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправ­лення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
  2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування при­значеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового стро­ку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
  3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.
  4. Звільнення від відбування покарання з випробуванням полягає у звільненні за­судженого від основного покарання за умови, що він протягом визначеного судом іспи­тового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням допускається тільки: 1) при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військово­службовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк п’ять років чи менше; 2) з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

Отже, висновок суду про те, що для виправлення особи немає необхідності у реаль­ному виконанні покарання, повинен базуватися на сукупності об’єктивних та суб’єктив­них передумов, а саме: тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

 

Стаття 75

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

165

 

Тяжкість злочину визначається характером і ступенем його суспільної небезпеки і формується з об’єктиних і суб’єктивних елементів його складу. Тому, чим небезпечні­шим для суспільства є вчинений злочин, тим вужча повинна бути сфера застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Всебічна оцінка даних про особу винного є однією з важливих передумов мож­ливості застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. Перш за все необхідно враховувати соціально значиму поведінку винного до і після вчинення злочину, а також окремі якості чи інші особливості його особистості: поведінка в побу­ті, у громадських місцях, за місцем роботи чи навчання, визнання особи учасником вій­ни, наявність у неї нагород, наявність судимості, адміністративних стягнень, її вік, стан здоров’я, інвалідність тощо.

До інших обставин, які можуть враховуватись судом при застосуванні звільнення від відбування покарання з випробуванням, належать: сімейне становище винного, на­явність на його утриманні інших осіб, тяжкі захворювання членів сім’ї, громадянство і місце проживання винного тощо.

Про врахування тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи див. також коментар до ст. 65.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітнього може бути застосоване лише у разі засудження його до позбавлення волі на строк п’ять років чи менше (ч. 2 ст. 104).

  1. Умовами, за яких випробування буде вважатися успішним (ч. 2 ст. 75, ч. 2 ст. 78),
    є: 1) невчинення засудженим нового злочину протягом визначеного судом іспитового
    строку; 2) виконання протягом цього ж строку покладених на нього обов’язків (про їх
    зміст див. ст. 76 та коментар до неї); 3) невчинення засудженим систематично правопо­
    рушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання
    стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78).
    Дотримання зазначених умов свідчить про те, що засуджений довів своє виправлення.

Згідно зі ст. 77 у разі звільнення засудженого від відбування покарання з випробу­ванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Оскільки ухилення засу­дженого від цих покарань тягне відповідальність за ч. 1 ст. 389, то в разі такого ухилен­ня протягом іспитового строку суд призначає винному покарання за правилами, перед­баченими статтями 71 і 72, і направляє засудженого для відбування покарання.

Вчинення засудженим протягом іспитового строку дисциплінарних правопорушень, а також адміністративних правопорушень, які не були систематичними та/або не потя­гли за собою адміністративні стягнення, та/або не свідчать про небажання засудженого стати на шлях виправлення, за змістом статей 75, 76 і 78 не береться судом до уваги при визнанні випробування успішним.

  1. Ч. З ст. 75 визначає тривалість іспитового строку, протягом якого засуджена
    особа повинна довести своє виправлення,- від одного до трьох років. Цей строк зако­
    ном не диференціюється залежно від виду і міри призначеного покарання. Проте суд
    при встановленні тривалості іспитового строку на свій розсуд може враховувати тяж­
    кість злочину, особу винного, вид і міру покарання та інші обставини.

При звільненні від відбування покарання з випробуванням неповнолітнього іспито­вий строк встановлюється тривалістю від одного до двох років (ч. З ст. 104).

Іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку (постанови, ухва­ли) суду.

К1ІК (статті 408-2, 445^146).

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ‘язаннх з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП, МВС № 3/4 від З січня 2002 р. (розділ III).

Постанова ПВС № 3 від 4 червня 1993 р. «Про виконання судами України законодавства і

 

166

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

постанов Пленуму Верховного Суду України з питань розгляду кримінальних справ і постанов­ления вироку» (п. 14).

Постанова ПВС № 22 від 22 грудня 1995 р, «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» (п. 2).

Стаття  76.    Обовязки, які покладає суд на особу, звільнену від відбу­вання покарання з випробуванням

  1. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може
    покласти на засудженого такі обов’язки:
  • попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;
  • не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу орга­ну кримінально-виконавчої системи;
  • повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;
  • періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;
  • пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
  1. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органами ви­
    конання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених
    військовослужбовців – командирами військових частин.
  2. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на за­
    судженого один або декілька обов’язків, які передбачені ч. 1 ст. 76. Перелік зазначених
    обов’язків є вичерпним, і суд на власний розсуд не може покладати на особу, до якої
    застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням, інших обов’язків, а
    також скасовувати повністю або частково чи доповнювати раніше покладені на засу­
    дженого обов’язки. Виконання вказаних обов’язків обмежується іспитовим строком,
    встановленим судом.

Про поняття потерпілого див. коментар до ст. 46, а про поняття захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших людей,- коментар до ст. 96. Види органів кримінально-виконавчої системи, а також порядок з’явлення засудженого для реєстра­ції до них, отримання дозволу на виїзд за межі України і повідомлення про зміну місця проживання, роботи або навчання визначені відповідними актами кримінально-вико­навчого та іншого законодавства України. Відповідно до пунктів 2, 3 і 4 ч. 1 ст. 76 за­суджений має право без дозволу відповідного органу кримінально-виконавчої системи виїжджати за межі України лише у разі, якщо це не порушує його обов’язків повідом­ляти про зміну місця проживання, роботи або навчання, і періодично з’являтися для реєстрації в цей орган.

  1. Застосування до засудженого звільнення від відбування покарання з випробуванням
    КК пов’язує із здійсненням контролю за поведінкою такого засудженого з метою вста­
    новлення факту його виправлення. Зміст контролю полягає у встановленні того, чи належ­
    но засуджений виконує покладені на нього обов’язки і чи не вчинив він правопорушень.

Суб’єктами такого контролю є: органи виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців – командири військових частин (у ст. 76 до командирів військових частин слід відносити також і начальників військо­вих установ, в яких проходять службу засуджені військовослужбовці). При цьому, згід­но із законодавством України:

а) з метою встановлення випадків порушення засудженим громадського порядку працівник інспекції щомісяця направляє запити до інформаційних підрозділів органів внутрішніх справ на предмет виявлення засуджених, що перебувають на обліку в інспек­ції і які притягувалися до адміністративної відповідальності;

 

Стаття 77

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

167

 

б) стосовно засуджених, на яких судом покладено обов’язок періодично з’являтися на
реєстрацію, виноситься постанова про встановлення днів явки на реєстрацію від одного
до чотирьох разів на місяць, з якою вони ознайомлюються під розпис, після чого на засу­
дженого заводиться листок реєстрації. Періодичність явки на реєстрацію (крім випадків,
коли така періодичність визначена вироком суду) може змінюватися начальником (інспек­
тором) інспекції залежно від поведінки засудженого, виконання ним обов’язків;

в) якщо суд зобов’язав засудженого пройти курс лікування від алкоголізму, нарко­
манії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, то виконання
ним даного обов’язку має бути засвідчене відповідною довідкою медичної установи;

г)  якщо судом засудженому встановлено обов’язок не виїжджати за межі України
на постійне проживання, то інспекція видає такий дозвіл тільки після звільнення його
судом від призначеного покарання;

д) у разі покладення на засудженого обов’язку публічно або в іншій формі попроси­
ти пробачення у потерпілого він має подати до інспекції підтвердження про те, що ви­
конав цей обов’язок;

є) засуджений, на якого покладено обов’язок повідомляти інспекцію про зміну міс­ця проживання, роботи або навчання, повинен це зробити протягом трьох днів після зміни місця проживання, роботи або навчання в письмовій формі.

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ‘язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП, МВС. № 3/4 від З січня 2002 р.

Стаття 77.    Застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

  1. Відповідно до ст. 77 у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може призначити засудженому будь-яке із передбачених ст. 52 покарань, що засто­совуються як додаткові, крім конфіскації майна, а неповнолітньому засудженому – і крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (див. ст. 98).
  2. Призначення засудженому додаткових покарань у випадку звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням здійснюється на підставах і в порядку, безпосеред­ньо визначених у КК для даних видів покарання, і лише за умови дотримання всіх по­ложень як Загальної, так і Особливої частин КК, зокрема статей 51-55, 65-71.

Так, штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його прямо передбачено в санкції Особливої частини КК (ч. З ст. 53), а щодо неповнолітньо­го – з урахуванням вимог ст. 99. Отже, ст. 77 не може розглядатись як самостійна пра­вова підстава для призначення штрафу як додаткового покарання; її застосування може супроводжуватися призначенням штрафу як додаткового покарання лише в тому разі, коли він передбачений санкцією статті Особливої частини КК і суд, застосовуючи зага­льні засади призначення покарання, дійде висновку про необхідність застосування цьо­го додаткового покарання в конкретній кримінальній справі.

У разі призначення засудженому додаткового покарання у виді штрафу виконання такого покарання здійснюють органи Державної виконавчої служби.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як до­даткове покарання може бути призначене за певних умов і у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ст. 55).

 

168                                             ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                     Розділ XII

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу згідно зі ст. 54 може бути призначене лише за тяжкий або особливо тяжкий зло­чин. Згідно ж з ч. 1 ст. 75 суд може звільнити від відбування покарання з випробуван­ням засудженого, якому призначене більш м’яке покарання, ніж позбавлення волі, або покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, а згідно зі ст. 12 зло­чини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років і покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання, є злочинами, відповідно, середньої або невеликої тяжкості. Це означає, що у разі вчинення особою тяжкого або особливо тяжкого злочину їй може бути призначене вказане додаткове покарання лише у разі, якщо суд відповідно до ст. 69 попередньо визнав за необхідне призначити винному більш м’яке покарання, ніж передбачено законом.

Ухвала Судової палати у кримінальних справах, Військової судової колегії ВС від 24 січня 2003 р. у справі К. та С.

Стаття 78.    Правові   наслідки   звільнення   від   відбування   покарання з випробуванням

  1. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від при­значеного йому покарання.
  2. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або система­тично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стяг­нення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направ­ляє засудженого для відбування призначеного покарання.
  3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 цього Кодексу.
  4. Положення ч. 1 ст. 78 спрямоване на стимулювання засудженого до законослух­
    няної поведінки та виправлення. Стосовно засудженого, який виконав покладені на
    нього судом обов’язки та не вчинив нового злочину (що підтверджується довідкою про
    перевірку на судимість), наступного дня після закінчення іспитового строку до суду
    направляються подання для вирішення питання про звільнення його від призначеного
    покарання та справа. У цьому випадку суд зобов’язаний (саме зобов’язаний, а не може)
    звільнити засудженого від призначеного йому покарання.

КК не передбачає можливості звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням до закінчення іспитового строку. Про сукупність умов, за яких випро­бування вважається успішним, див. коментар до ст. 75.

  1. Для направлення засудженого для відбування призначеного покарання під час іс­
    питового строку згідно з ч. 2 ст. 78 достатньо невиконання ним хоча б однієї із двох
    умов:
  • невиконання покладених на нього обов’язків, визначених у ст. 76, або
  • систематичного вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення. У цьому випадку суд зобов’язаний направити засудженого для відбування покарання, призначеного за вироком.

Невиконанням обов’язків вважається невиконання засудженим хоча б одного з обов’язків, які було покладено на нього судом. Подання про відміну покарання з ви­пробуванням направляється до суду протягом місяця після встановлення таких фактів.

Засуджений підлягає направленню для відбування призначеного покарання у разі вчинення ним лише правопорушень, які відповідають сукупності таких ознак: а) вони

 

Стаття 78                                   ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА                                               169

були систематичними; б) кожне з них потягло за собою адміністративне стягнення; в) свідчать про небажання засудженого стати на шлях виправлення.

Систематичними слід визнавати правопорушення, у т. ч. різнорідні, вчинені три і більше разів. Адміністративне стягнення – це міра відповідальності за вчинене адміністративне правопорушення. Адміністративними стягненнями є: попередження; штраф; оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосеред­нім об’єктом адміністративного правопорушення; конфіскація такого предмета або грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; позбав­лення спеціального права, наданого громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт. Особливі ви­ди адміністративних стягнень застосовуються до неповнолітніх. Таким, що свідчить про небажання засудженого стати на шлях виправлення судом, на його розсуд, може бути визнане будь-яке адміністративне правопорушення, як правило, вчинене умисно (на практиці найчастіше такими визнаються порушення громадського порядку).

Якщо засуджений ухиляється від виконання покладених на нього судом обов’язків чи притягувався до адміністративної відповідальності, то такому засудженому спочатку виноситься письмове попередження про можливість відміни покарання з випробуван­ням і направлення для відбування призначеного судом покарання.

Якщо засуджений не виконує покладених на нього судом обов’язків після письмо­вого попередження або три і більше разів притягувався до адміністративної відповіда­льності, що свідчить про небажання стати на шлях виправлення, а також коли засудже­ний не з’являється до інспекції без поважних причин (що повинно бути підтверджено зібраними матеріалами) або зник з метою ухилення від контролю за його поведінкою з постійного місця проживання, то інспекція направляє до суду подання про відміну по­карання з випробуванням і направлення засудженого для відбування призначеного по­карання.

У разі відмови суду в задоволенні подання про відміну покарання з випробуванням таке подання направляється до суду повторно, якщо засуджений знову притягувався до адміністративної відповідальності або продовжує не виконувати покладених на нього судом обов’язків. Після закінчення іспитового строку, у разі відмови судом у задово­ленні подання інспекції, до суду направляється подання про звільнення такого засу­дженого від призначеного йому покарання.

  1. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд,
    відповідно до ч. З ст. 78, до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або
    частково приєднує покарання, яке було призначено засудженому за попереднім виро­
    ком і від якого він був умовно звільнений з випробуванням, або призначає покарання за
    сукупністю вироків за іншими правилами, визначеними у статтях 71 і 72. Дотримання
    цього порядку не залежить від того, чи був засуджений направлений судом згідно з ч. 2
    ст. 78 для відбування призначеного покарання.

Якщо новий злочин вчинено особою після закінчення визначеного судом іспитово­го строку, то вона, відповідно до п. 1 ст. 89, вважається такою, що не має судимості. Це виключає призначення покарання за правилами, передбаченими ст. 71.

У разі, коли особа вчинила злочин хоча і після закінчення визначеного судом іспи­тового строку, але в період дії строку додаткового покарання, яке перевищує тривалість іспитового строку (наприклад, іспитовий строк було встановлено судом тривалістю до двох років, а додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади -тривалістю до трьох років), невідбута частина додаткового покарання за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за су­купністю вироків (ч. З ст. 71).

  1. Відповідно до п. 15 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК ст. 78 за­
    стосовується до осіб, засуджених до покарання у виді позбавлення волі із застосуван­
    ням відстрочки виконання вироку відповідно до ст. 46-1 КК 1960 р.

 

170

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

КАП (статті 23-40, 298-305).

КПК (статті 408-1, 408-2).

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ‘язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП, МВС № 3/4 від 3 січня 2002 р. (розділ III).

Стаття  79.    Звільнення   від   відбування   покарання   з   випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

  1. У разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім за­суджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особли­во тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як ос­новного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.
  2. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засу­джену обов’язки, передбачені у статті 76 цього Кодексу.
  3. Контроль за поведінкою засуджених здійснюється органами криміналь­но-виконавчої системи.
  4. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудже­ної, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, при­значеного вироком.
  5. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця про­живання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує по­кладених на неї судом обов’язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направ­ляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду.
  6. Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.
  7. Передбачене ст. 79 звільнення від відбування покарання з випробуванням є виявом гуманізму до засудженої, її дитини, батька цієї дитини та їхніх близьких родичів. Відпо­відно до ч. 1 ст. 79 таке звільнення від покарання допускається тільки: 1) щодо вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років; 2) при призначенні їм покарання у виді обмеження волі, а також при призначенні покарання у виді позбавлення волі, крім позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Отже, вказане звільнення від відбування покарання не може бути застосоване щодо: а) жінок, які не є вагітними, не мають дітей, у т. ч. позбавлені відповідно до закону бать­ківських прав, або мають дітей віком понад сім років; б) засуджених до таких видів основних покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для вій­ськовослужбовців, довічне позбавлення волі; в) засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Жінки, засуджені до позбавлення волі на строк більше п’яти років за злочини, які не є тяжкими чи особливо тяжкими (це може статися у разі призначення їм покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків шляхом повного чи часткового скла­дання призначених покарань відповідно до статей 70-72), можуть бути звільнені від покарання на підставі ст. 79.

 

Стаття 79

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

171

 

Закон прямо не передбачає інших обмежень, крім зазначених вище, за наявності яких суд не може застосовувати звільнення від відбування покарання з випробуванням до вказаних категорій жінок. Але застосування цього виду звільнення від покарання є правом, а не обов’язком суду. Тому, вирішуючи питання про можливість його застосу­вання, суд бере до уваги такі обставини, як зловживання засудженою алкогольними напоями, вживання наркотичних засобів або психотропних речовин, наявність захво­рювання, що становить небезпеку для здоров’я дитини та інших людей, можливість забезпечити належні умови для виховання дитини тощо.

На відміну від загального виду звільнення від відбування покарання з випробуван­ням (статті 75-78), суд, застосовуючи розглядуваний вид звільнення від відбування по­карання з випробуванням, може звільнити засуджених жінок від відбування як основ­ного, так і додаткового покарання.

  1. Тривалість іспитового строку визначається межами строку, на який згідно з за­
    коном жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до до­
    сягнення дитиною семирічного віку. Відповідно до закону жінкам у зв’язку з вагітні­
    стю і пологами надається відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у
    разі ускладнених пологів або народження двох і більше дітей – 70) днів після пологів.
    Жінкам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської
    катастрофи, така відпустка надається тривалістю 180 днів (90 – до пологів і 90 – після
    пологів).

Мінімальної межі іспитового строку законом не встановлено. Тому видається, що закон не виключає можливості застосування звільнення від відбування покарання з ви­пробуванням як до жінок, які мають дітей віком, наприклад, шість з половиною років (з шестимісячною тривалістю іспитового строку), так і до вагітних жінок (з максималь­ною тривалістю іспитового строку до семи років і 90 днів).

  1. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на за­суджену один або декілька обов’язків, які передбачені ч. 1 ст. 76 (про їх зміст див. ко­ментар до ст. 76).
  2. Застосування до засудженої звільнення від відбування покарання з випробуван­ням закон пов’язує із здійсненням контролю за її поведінкою з боку органів виконання покарань за місцем проживання засудженої. Контроль полягає у постійній перевірці дотримання засудженою умов, за яких випробування має вважатися успішним (ч. З ст. 79). Якщо засуджена ухиляється від виконання покладених на неї судом обов’язків або не займається доглядом, вихованням дитини, то їй виноситься письмове попере­дження про можливість відміни покарання з випробуванням і направлення для відбу­вання призначеного судом покарання. У разі продовження засудженою недотримання вказаних умов відповідний орган кримінально-виконавчої системи вносить подання до суду про направлення засудженої для відбування покарання згідно з вироком суду (ч. 5 ст. 79).

Контроль за поведінкою засуджених припиняється – за наявності відповідної по­станови (ухвали) суду – у зв’язку з: а) закінченням іспитового строку; б) відміною зві­льнення від відбування покарання та направленням для відбування покарання, призна­ченого вироком суду; в) скасуванням вироку; г) звільненням засудженої жінки, яка має дитину віком до семи років, від подальшого відбування покарання або заміною його більш м’яким; д) амністією, а також є) засудженням за вчинення нового злочину – за наявності вироку, що набрав законної сили; є) смертю засудженого (засудженої) – за наявності довідки відділу реєстрації актів громадянського стану.

  1. Випробування буде вважатися успішним (частини 1, 2, 5 і 6 ст. 79) за умови, як­
    що засуджена: 1) не вчинила нового злочину протягом визначеного судом іспитового
    строку; 2) виконала протягом цього ж строку покладені на неї судом обов’язки; 3) не
    вчиняла систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення
    і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопору­
    шень див. коментар до ст. 78); 4) не вчинила інші дії, передбачені ч. 5 ст. 79, а саме:

 

172

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

а) не відмовилася від дитини; б) не передала дитину в дитячий будинок; в) не зникла з місця проживання; г) не ухилялася від виховання дитини і догляду за нею.

Дотримання зазначених умов протягом усього іспитового строку свідчить про те, що засуджена цілком довела своє виправлення і підлягає звільненню від покарання (ч. 4 ст. 79), що також тягне за собою визнання її такою, що не має судимості (п. 1 ст. 89).

Недотримання хоча б однієї із вказаних умов зобов’язує суд направити засуджену для відбування покарання, призначеного вироком (ч. 4 ст. 79).

  1. У разі вчинення засудженою протягом іспитового строку нового злочину суд призначає покарання за сукупністю вироків за правилами, визначеними у статтях 71 і 72 (ч. 6 ст. 79). Детальніше про це див. коментар до ст. 78.

КЗП (ст. 179).

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чор­нобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 p. (cm. ЗО).

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ‘язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП, МВС № 3/4 від 3 січня 2002 р. (розділ 111).

Стаття 80.    Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінчен­ням строків давності виконання обвинувального вироку

  1. Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання
    чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:
  • два роки – у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обме­ження волі;
  • три роки – у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
  • п’ять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;
  • десять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до по­збавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;
  • п’ятнадцять років – у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

 

  1. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
  2. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбу­вання покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, подвоюються.
  3. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.
  4. Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе засто­сувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.
  5. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 та частиною першою статті 442 цього Кодексу.

 

Стаття 80

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

173

 

  1. Під давністю виконання обвинувального вироку розуміється сплив встановле­
    них у законі строків з дня набрання чинності обвинувальним вироком, що виключає
    виконання призначеного судом покарання, якщо обвинувальний вирок не було викона­
    но у зазначені строки і засуджений не ухилявся від відбування покарання, і не вчинив
    нового середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину. Існування в КК
    цього виду звільнення від відбування покарання обумовлюється недоцільністю вико­
    нання обвинувального вироку після спливу вказаних строків його виконання через
    втрату належного карального і превентивного впливу. Адже, якщо засуджений не ухи­
    лявся від відбування покарання і не вчинив протягом встановленого законом строку
    нового злочину, то це, як правило, свідчить про втрату ним суспільної небезпечності.

Загальними умовами, за яких особа, крім тих, що засуджені за злочини, передбачені статтями 437-439 і ч. 1 ст. 442, або за інші злочини до довічного позбавлення волі, зві­льняється від відбування покарання відповідно до ст. 80, є: 1) закінчення зазначених у частинах 1 і 3 ст. 80 строків; 2) невчинення протягом цих строків нового середньої тяж­кості, тяжкого або особливо тяжкого злочину; 3) неухилення засудженого від відбуван­ня покарання.

Особа, засуджена за один із злочинів, передбачених статтями 437-439, ч. 1 ст. 442, не підлягає звільненню від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків дав­ності виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80).

Що стосується особи, засудженої до довічного позбавлення волі, то сплив п’ятнадцятирічного строку давності не передбачає обов’язкового звільнення її від від­бування покарання. Суд має право застосувати давність, але, якщо з урахуванням харак­теру злочину, особи засудженого та інших обставин суд не визнає за можливе її засто­сувати, то він зобов’язаний довічне позбавлення волі замінити на позбавлення волі на певний строк (ч. 5 ст. 80).

Початком перебігу строку давності є день набрання чинності обвинувальним виро­ком, який встановлюється кримінально-процесуальним законодавством. Тривалість строків давності, передбачених пунктами 1-5 ч. 1 ст. 80, диференціюється залежно від тяжкості вчиненого злочину, а також виду та міри призначеного судом покарання, у т. ч. остаточного покарання за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків (стат­ті 70-72).

При цьому засудження до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяж­кий злочин або не більше десяти років за особливо тяжкий злочин (пункти 3 і 4 ч. 1 ст. 80) є можливим у разі призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено зако­ном (ст. 69).

  1. Правила звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків дав­ності виконання обвинувального вироку, встановлені ст. 80, стосуються як основного, так і додаткового покарання. Відповідно до ч. 2 ст. 80 строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
  2. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування пока­рання (ч. З ст. 80). Ухилення від відбування покарання – це умисні дія або бездіяль­ність засудженого, спрямовані на невиконання покарання. Перебіг давності відновлю­ється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. При цьому строки давності, які спливли до моменту ухилення засудженого від відбу­вання покарання, підлягають зарахуванню. Але у разі відновлення перебігу давності строки давності, передбачені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 80, подвоюються. Наприклад, якщо особа була засуджена до покарання у виді позбавлення волі на строк п’ять років за зло­чин середньої тяжкості, після чого два роки відбувала покарання, протягом п’яти років ухилялась від його відбування, а потім була затримана, але обвинувальний вирок не виконувався (причинами цього може бути, наприклад, втрата кримінальної справи, стихійне лихо чи інші надзвичайні обставини), то вона звільняється від відбування по­карання на підставі ст. 80 через вісім років з дня набрання чинності обвинувальним ви­роком (тобто через рік з дня затримання).

 

174

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

  1. Вчинення засудженим до закінчення встановлених законом строків давності но­вого середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину свідчить про збере­ження або навіть підвищення суспільної небезпечності цієї особи. Тому виправданим є визначення в законі (ч. 4 ст. 80) правила, згідно з яким у такому випадку обчислення давності починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності, які спливли до моменту вчинення нового злочину, не підлягають зарахуванню.
  2. Особи, звільнені від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків дав­ності виконання обвинувального вироку, відповідно до ч. З ст. 88 і ч. 2 ст. 90 визнають­ся такими, що не мають судимості.
  3. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід відмежовувати від звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності, про зміст якого див. комен­тар до ст.
  4. Про особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку див. ст. 106 та коментар до неї.

Конвенція ООН про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968р. Ратифікована СРСР 25 березня 1969р. (статті І, 2, 4).

Статут міжнародного воєнного трибуналу від 8 серпня 1945 p. (cm. 6)

КПК(ст. 327).

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. «Про покарання осіб, винних у зло­чинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів».

Стаття 81.    Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

  1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплі­нарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбу­вання додаткового покарання.
  2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­стосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.
  3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути за­стосоване після фактичного відбуття засудженим:

 

  • не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
  • не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умис­ний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
  • не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за уми­сний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин про­тягом невідбутої частини покарання.
  1. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове
    звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покаран­
    ня нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими
    статтями 71 і 72 цього Кодексу.

 

Стаття 81

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

175

 

  1. Виконання призначеного покарання є доцільним тільки за тієї умови, що ним до­
    сягається поставлена в законі мета: крім кари ще і виправлення засуджених, а також
    запобігання вчиненню нових злочинів. Якщо ця мета може бути досягнута ще до закін­
    чення призначеного судом строку покарання, то в подальшому його виконанні відпадає
    необхідність. З огляду на це, закон передбачає можливість застосування судом умовно-
    дострокового звільнення від відбування покарання.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання являє собою звільнення засудженого від подальшого відбування покарання за таких умов: 1) особа відбуває основне покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбов­ців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі; 2) засуджений своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення; 3) він фактично відбув встановлену ч. З ст. 81 частину призна­ченого судом покарання.

Особи, яким покарання було замінено більш м’яким, можуть бути умовно-достро­ково звільнені і від цього більш м’якого покарання за правилами, передбаченими ст. 81 КК.

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не може бути застосоване до осіб, які відбувають основне покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і арешту.

Однією з найважливіших підстав для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання є виправлення засудженого, яке він довів своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці.

Сумлінна поведінка полягає у зразковому дотриманні вимог режиму, участі у са­модіяльних організаціях засуджених, беззаперечному виконанні законних вказівок і розпоряджень адміністрації органів кримінально-виконавчої системи, відсутності по­рушень дисципліни, товариському ставленні до інших засуджених. Це поведінка, на яку повинні орієнтуватися інші особи, які відбувають покарання. Про поняття сумлін­ного ставлення до праці див. коментар до ст. 91.

При застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання суди повинні враховувати поведінку засудженого за весь період відбування ним покарання, а також дані про його попередні судимості та відшкодування матеріальних збитків.

За основу визначення мінімально необхідної частини строку, після відбуття якої можливе застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, по­кладено тяжкість вчиненого злочину, форму вини, рецидив злочинів, вид покарання, яке відбуває засуджений, а також той факт, що особа раніше звільнялася умовно-достроково від відбування покарання.

  1. За вказаних вище умов особа може бути умовно-достроково звільнена і від відбу­
    вання додаткового покарання – повністю або частково. Таким додатковим покаранням,
    від якого можна звільнити достроково (тобто до закінчення строку), є лише позбавлен­
    ня права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Часткове звільнення
    від відбування додаткового покарання може відбутися, наприклад, у виді зменшення
    строку позбавлення права обіймати певні посади, застосованого як додаткове покарання.

При умовно-достроковому звільненні від відбування основного покарання засудже­ного, щодо якого було застосовано додаткове покарання, суд може вирішити питання про його повне або часткове звільнення від відбування і додаткового покарання не тільки тоді, коли про це порушено питання у поданні органу, який відає виконанням покарання, а й за своєю ініціативою.

Якщо при умовно-достроковому звільненні засудженого від відбування основного покарання суд відмовив у такому звільненні від додаткового покарання, повторний розгляд цього питання можливий лише після закінчення строків, передбачених ч. 5 ст. 407 КПК.

Коли питання про умовно-дострокове звільнення від відбування додаткового пока­рання виникло після повного відбуття засудженим основного покарання, суд за поданням

 

176

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

зазначених у ч. 1 ст. 407 КПК органів може повністю або частково звільнити його від додаткового покарання після фактичного відбуття встановленої законом частини останнього та за наявності інших зазначених у законі умов.

  1. Вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину тягне призначення судом покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст. 81).
  2. При вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення від відбування пока­рання щодо засудженого, покарання якому було пом’якшено згідно з актом амністії, помилування або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання повинна об­числюватись виходячи з покарання, встановленого актом амністії, помилування або рішенням суду.
  3. Якщо покарання визначено за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовую­чи умовно-дострокове звільнення від його відбування, повинен виходити із загального строку покарання, призначеного за сукупністю, і враховувати при цьому положення ч.Зст. 81 КК.
  4. Матеріали про умовно-дострокове звільнення, які подають органи, що відають виконанням покарання, мають відповідати вимогам, передбаченим ст. 110 ВТК. Коли ці вимоги не виконано (характеристика не відображає процесу виправлення засудженого або стосується не всього періоду відбування ним покарання, немає даних про попередні судимості та відшкодування матеріальних збитків, не подано витяг із рішення спосте­режної комісії або служби у справах неповнолітніх тощо) і заповнити ці прогалини в судовому засіданні неможливо, суддя на стадії підготовки справи до розгляду повертає матеріали для відповідного оформлення, а коли недоліки виявлено в судовому засідан­ні,- ухвалює відповідну постанову, в якій зазначає підстави для повернення матеріалів.

Відсутність у матеріалах даних про можливість працевлаштування засудженого піс­ля умовно-дострокового звільнення від відбування покарання не може бути підставою для відмови у задоволенні подання.

  1. Згідно зі ст. 407 КПК умовно-дострокове звільнення від відбування покарання за­стосовується суддею місцевого суду за місцем відбування засудженим покарання за спільним поданням органу, що відає виконанням покарання, спостережної комісії або служби у справах неповнолітніх. Суд має повідомляти ці органи про час і місце судово­го розгляду.
  2. При застосуванні умовно-дострокового звільнення від відбування покарання осіб, що вчинили злочини до 1 вересня 2001 p., тобто до набрання чинності новим КК, слід керуватися п. 11 Прикінцевих та перехідних положень КК. Виходячи зі змісту зазначе­ного пункту умовно-дострокове звільнення від відбування покарання названих осіб здійснюється з урахуванням особливостей кожної кримінальної справи за правилами, встановленими статтями 81 та 107 КК 2001 p., якщо вони є більш м’якими, ніж ті, що були передбачені статтями 52, 52-1, 53 КК 1960 p., і, навпаки, за правилами, передбаче­ними статтями 52, 52-1, 53 КК 1960 p., якщо вони є більш м’якими, ніж ті, що встанов­лені статтями 81 та 107 КК2001 р.

КПК(ст. 407). ВТК(ст. ПО).

Постанова ПВС № 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звільнення від відбуван­ня покарання і затну невідбутої частини покарання більш м ‘яким».

Стаття  82.    Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

  1. Особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м’яким покаранням. У цих випадках більш м’яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині цього Кодексу для даного, виду

 

Стаття 82

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

177

 

покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, при­значеного вироком.

  1. У разі заміни невідбутої частини основного покарання більш м’яким за­судженого може бути звільнено також і від додаткового покарання у виді по­збавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
  2. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким може бути застосо­вана, якщо засуджений став на шлях виправлення.
  3. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можлива після фак­тичного відбуття засудженим:

 

  • не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин не­великої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
  • не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний зло­чин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;
  • не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умис­ний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка ра­ніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протя­гом невідбутої частини покарання.

 

  1. До осіб, яким покарання замінене більш м’яким, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення за правилами, передбаченими статтею 81 цього Кодексу.
  2. Якщо особа, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить новий злочин, суд до покарання за знову вчинений злочин приєднує невідбуту частину

–                більш м’якого покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цьо-

го Кодексу.

  1. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким є важливою складовою прогресивної системи відбування покарання, яка дає змогу, дотримуючись мети пока­рання, водночас поліпшувати правове становище засудженого і зменшувати обсяг та характер карально-виховного впливу на нього. У такий спосіб закон стимулює добро­совісне відбування покарання засудженим, визначаючи, що саме від його поведінки значною мірою залежить можливість поліпшення його правового становища.

Умовами застосування заміни невідбутої частини покарання більш м’яким є те, що засуджений: 1) відбуває покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ч. 1 ст. 82); 2) він став на шлях виправлення (ч. З ст. 82); 3) фактично відбув встановлену ч. 4 ст. 82 частину призначеного судом покарання.

Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким можлива тільки при відбуванні покарання у виді обмеження або позбавлення волі. Інші види покарання не можуть бу­ти замінені більш м’яким. Про поняття більш м’якого покарання див. статті 51 і 69 та коментар до них.

Закон не забороняє заміну невідбутої частини покарання на будь-яке покарання, яке є більш м’яким. Тому позбавлення волі може бути замінене засудженому не тільки на обмеження волі, а, наприклад, на арешт, або виправні роботи тощо. Так само й обме­ження волі може бути замінене не тільки на арешт.

Проте, відповідно до ч. 1 ст. 82, більш м’яке покарання призначається у межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного (тобто обраного судом більш м’якого) виду покарання і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком. Так, у разі заміни покарання у виді обмеження волі на строк три роки арештом, якщо особа фактично відбула третину призначеного покарання (один рік), більш м’яке покарання може полягати у виді арешту на строк шість місяців. У разі ж заміни покарання у виді позбавлення волі на строк вісім років, якщо особа фактично

 

178

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

відбула половину цього строку (чотири роки), більш м’яке покарання у виді обмеження волі не може бути призначене на строк більше чотирьох років.

Положення про те, що засуджений став на шлях виправлення, означає, що його зразкова поведінка і сумлінне ставлення до виконання обов’язків в період відбування покарання засвідчили успішність процесу виправлення і можливість ефективного про­довження його за умови застосування до засудженого більш м’якого виду покарання.

  1. Замінюючи невідбуту частини основного покарання більш м’яким, суд може зві­льнити засудженого також і від додаткового покарання у виді позбавлення права обі­ймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 82). Додаткове покарання при цьому нічим не замінюється, від його відбування засуджений звільняється повніс­тю, і таке звільнення від додаткового покарання вважається безумовним.
  2. Відповідно до ч. 5 ст. 82 до осіб, яким покарання замінено більш м’яким, за пра­вилами, передбаченими ст. 81, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Це означає, що особа, якій, наприклад, невідбута частина покарання у виді позбав­лення волі була замінена більш м’яким покаранням – обмеженням волі, може бути умог вно-достроково звільнена від покарання у виді обмеження волі, а також повністю чи частково і від відбування будь-якого додаткового покарання, якщо вона не лише стала на шлях виправлення, а своєю сумлінною поведінкою і ставленням до праці довела своє виправлення.

  1. Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким має безумовний і остаточний характер і не може бути скасована через неналежну подальшу поведінку засудженого. Проте, якщо засуджений, відбуваючи більш м’яке покарання, вчинить новий злочин, суд, за правилами статей 71-72, до покарання за знову вчинений злочин приєднує не­відбуту частину саме більш м’якого, а не початкового виду покарання.
  2. При вирішенні питання про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким щодо засудженого, покарання якому було пом’якшено згідно з актом амністії, помилу­вання або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання повинна обчислюва­тись виходячи з покарання, встановленого актом амністії, помилування або рішенням суду.
  3. Якщо покарання визначено за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовую­чи заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, повинен виходити із загального строку покарання, призначеного за сукупністю.
  4. Згідно зі ст. 407 КПК, заміна невідбутої частини покарання більш м’яким засто­совується суддею місцевого суду за місцем відбування засудженим покарання за спіль­ним поданням органу, що відає виконанням покарання, спостережної комісії або служ­би у справах неповнолітніх. Суд має повідомляти ці органи про час і місце судового розгляду.
  5. До неповнолітніх заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням не застосовується (див. ч. 4 ст. 107).

КІ1К(ст. 407). ВТК(ст. ПО).

Постанова ПВС № 2 від 26 квітня 2002 р. «Про умовно-дострокове звільнення від відбуван­ня покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м ‘яким».

Стаття 83.    Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

  1. Засуджених до обмеження волі або до позбавлення волі жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд може звільнити від відбування покарання в межах строку,

 

Стаття 83

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

179

 

на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з ва­гітністю, пологами і до досягнення дитиною трирічного віку.

  1. Звільнення від відбування покарання застосовується до засудженої, яка має сім’ю або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або яка має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини.
  2. Контроль за поведінкою таких жінок здійснюється органом криміналь­но-виконавчої системи за місцем проживання.
  3. Після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті суд зале­жно від поведінки засудженої може звільнити її від покарання або замінити його більш м’яким покаранням чи направити засуджену для відбування пока­рання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частко­во зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання.
  4. Якщо засуджена, яка була звільнена від відбування покарання, відмов­ляється від дитини, передала її у дитячий будинок, зникла з місця проживан­ня або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд може за поданням контролюючого органу направити засуджену для відбування покарання, при­значеного за вироком.
  5. Якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.
  6. Застосування до вагітних жінок і жінок, які народили дітей під час відбування
    покарання, звільнення від відбування покарання пов’язано з недоцільністю подальшого
    відбування ними покарання. Вагітність як специфічний фізіологічний стан, а також фі­
    зіологічний та психічний стан жінки, який виникає після народження нею дитини, мо­
    жуть суттєво ускладнити відбування ними покарання і досягнення його мети. Тому за­
    стосування цього виду звільнення від відбування покарання обумовлюється: а) необ­
    хідністю створити жінці та її дитині максимально сприятливі умови для проживання;
    б) можливістю досягнення мети покарання без подальшого його відбування.

Умовами застосування передбаченого ст. 83 звільнення від відбування покарання є: 1) засудження жінки до обмеження волі або позбавлення волі, крім позбавлення волі на строк більше п’яти років за умисні тяжкі або особливо тяжкі злочини; 2) стан її вагітно­сті або народження нею дитини під час відбування покарання; 3) наявність у неї сім’ї або родичів, що дали згоду на спільне з нею проживання, або наявність у неї можливо­сті самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини.

Належні умови для виховання дитини включають, зокрема, відповідні житлові умови, матеріальні можливості для забезпечення повноцінного життя та розвитку ди­тини, зростання дитини в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності.

  1. Звільнення від відбування покарання визначається межами строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами (про ці строки див. коментар до ст. 79) і до досягнення дитиною трирічного віку. Максима­льним таким строком може бути три роки і 56 (а щодо окремих категорій жінок – 70 або 90) днів.
  2. Ч. З ст. 83 передбачає обов’язковість здійснення контролю за поведінкою жі­нок, звільнених від відбування покарання. Його суб’єктами є органи кримінально-виконавчої системи за місцем проживання засудженої. У разі неналежної поведінки засудженої у межах вказаного вище строку цей орган вносить подання до суду про на­правлення засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком суду
  3. Ч. 4 ст. 83 передбачає різні варіанти вирішення судом подальшої долі засудженої

 

180

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

залежно від її поведінки після досягнення дитиною трирічного віку або в разі смерті ди­тини. Так: 1) вона може бути звільнена від покарання за умови, що своєю поведінкою вона довела своє виправлення; 2) призначене їй покарання може бути замінене більш м’яким за умови, що засуджена стала на шлях виправлення і його продовження може від­буватись в умовах більш м’яких видів покарання; 3) вона може бути направлена для від­бування покарання, призначеного за вироком, якщо поведінка засудженої засвідчила її небажання стати на шлях виправлення. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання.

  1. У межах зазначеного вище строку, тобто до досягнення дитиною трирічного віку, засуджена згідно з ч. 5 ст. 83 може бути направлена для відбування покарання, призна­ченого за вироком, за умови, якщо вона: а) відмовляється від дитини; б) передала її у дитячий будинок; в) зникла з місця проживання; г) ухиляється від виховання дитини і догляду за нею; д) систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміні­стративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78).
  2. Вчинення засудженою в період звільнення від відбування покарання нового зло­чину відповідно до ч. 6 ст. 83 тягне за собою призначення їй покарання за правилами, передбаченими статтями 71-72.

КПК (статті 407-1, 408-3).

КЗП (ст. 179).

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чор­нобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 p. (cm. ЗО).

Закон України «Про державну допомогу сім ‘ям з дітьми» від 22 березня 2001 р.

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. (статті 1, 4, 8, 12).

Інструкція про порядок виконання покарань, не пов ‘язаних з позбавленням волі, та здійснен­ня контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань. Затверджена наказом ДДПВП, МВС № 3/4 від 3 січня 2002 р. (розділ ЛІ).

Стаття  84.    Звільнення від покарання за хворобою

  1. Звільняється від покарання особа, яка під час його відбування захворі­ла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92-95 цього Ко­дексу.
  2. Особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворю­вання, особу засудженого та інші обставини справи.
  3. Військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, в разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я звільняються від покарання.
  4. У разі одужання осіб, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, вони повинні бути направлені для відбування покарання, якщо не закінчили­ся строки давності, передбачені статтями 49 або 80 цього Кодексу, або відсут­ні інші підстави для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зарахову­ється в строк покарання за правилами, передбаченими в частині п’ятій статті 72 цього Кодексу, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню засто­сування примусових заходів медичного характеру.

 

Стаття 84

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

181

 

  1. Звільнення від покарання за хворобою застосовується у випадках, коли досяг­нення мети покарання стає нереальним через хворобу особи, яка вчинила злочин. Ст. 84 передбачає три самостійних види звільнення особи від покарання за хворобою, які визначаються характером захворювання та особливостями суб’єкта, до якого за­стосовуються.
  2. Ч. 1 ст. 84 передбачає обов’язкове звільнення від покарання, умовами якого є: 1) захворювання особи, яка відбуває покарання, на психічну хворобу; 2) позбавлення її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Про поняття психічної хвороби, а також про можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними див. коментар до ст. 19.

Підставою для звільнення від покарання таких осіб є неможливість їх виправлення. Психічна хвороба, яка позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними, не дає їй можливості усвідомлювати і примусовий характер державного впливу на нього, який полягає у позбавленні чи обмеженні прав і свобод особи. Такі особи звільняються від покарання незалежно від тяжкості вчиненого ними злочину, тривалості невідбутої частини покарання, наявності порушень режиму та ін­ших обставин. Закон передбачає можливість застосування до них примусових заходів медичного характеру відповідно до статей 92-95.

Відповідно до Переліку захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, відповідними психіч­ними розладами вважаються: а) деякі форми шизофренічних і маніакально-депресив­них психозів; б) окремі психотичні порушення внаслідок органічного ураження голов­ного мозку (усі форми синильної деменції; атеросклеротичне слабоумство; корсаковський психоз – алкогольний, внаслідок сифілісу мозку чи травми; органічне слабоумство -внаслідок енцефаліту, менінгоенцефаліту, сифілісу мозку, травми головного мозку; в) деякі форми затяжних реактивних психозів і хронічних психозів; г) паранояльна психопатія тощо.

  1. Ч. 2 ст. 84 передбачає можливість звільнення від покарання або від подальшого
    його відбування за таких умов: 1) особа захворіла на іншу тяжку хворобу, крім психіч­
    ної; 2) це сталося після вчинення злочину або постановления вироку. При цьому суд
    має враховувати тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудже­
    ного та інші обставини справи.

Відбування покарання такими особами може бути визнане недоцільним через не­можливість їх виправлення в умовах відбування покарання і застосування заходів ви­правно-трудового впливу.

До тяжких слід віднести хвороби, включені до Переліку захворювань, які є під­ставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого від­бування покарання. До них, зокрема, віднесені: а) найбільш тяжкі форми туберкульозу; б) інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ/СНІД); в) лепра; г) злоякісні та деякі інші новоутворення; д) деякі хвороби ендокринної системи (цукровий діабет тощо); д) окремі хвороби нервової системи та органів чуття (наприклад, менінгіти вторинні гній­ні, абсцеси головного мозку, розсіяний склероз, паркінсонова хвороба, епілепсія, повна сліпота); є) деякі хвороби органів кровообігу (наприклад, ішемічна хвороба серця, міо-кардитичний кардіосклероз, гіпертонічна хвороба III стадії, облітеруючий ендартеріїт, облітеруючий атеросклероз); є) деякі хвороби органів дихання (бронхіальна астма, абс­цес легені тощо); ж) деякі хвороби органів травлення (наприклад, окреми форми цирозу печінки); з) хвороби нирок з хронічною нирковою недостатністю в термінальній стадії; и) деякі хвороби кістково-м’язової системи та сполучної тканини (ревматоїдний артрит, системна склеродермія тощо); і) хвороби обміну (подагра в термінальній стадії”); й) де­які види променевої хвороби.

Виявлення таких осіб покладається на лікарсько-трудові комісії, які створюються при лікарнях для засуджених. У разі виникнення таких захворювань, як СНІД, проме­нева хвороба, лепра та інші, що потребують спеціальних і складних засобів обстеження,

 

182

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

діагнози установлюються комісією з обов’язковим залученням фахівців відповідного профілю установ органів охорони здоров’я.

Захворювання на тяжку хворобу є підставою для звільнення особи від покарання або від подальшого його відбування лише у випадку, якщо ця хвороба не лише за своєю тяжкістю, а й за характером перешкоджає відбуванню покарання, тобто коли подальше відбування покарання загрожує її життю або може призвести до серйозного погіршення здоров’я чи інших тяжких наслідків. Згідно з вказаними Правилами, анатомічні дефек­ти внаслідок захворювання чи травми (як от висока ампутація верхніх або нижніх кін­цівок, а також поєднання високих ампутацій однієї верхньої і однієї нижньої кінцівок) можуть бути визнані тяжкою хворобою, яка створює підстави для звільнення від пока­рання, лише в останній період відбування покарання.

Тяжкість вчиненого злочину визначається згідно з ст. 12. Особу засудженого ха­рактеризують поведінка під час відбування покарання, дисциплінованість, ставлення до праці, ступінь виправлення, ухилення від призначеного лікування тощо.

До інших обставин, які суд може врахувати при вирішенні цього питання, можна віднести: тривалість відбутого покарання; обставини, які при звільненні від покарання або від подальшого його відбування можуть поставити засудженого у безвихідне ста­новище (наприклад, відсутність постійного місця проживання, рідних чи близьких то­що), а також той факт, що засуджений захворів на тяжку хворобу в результаті навмис­ного заподіяння собі ушкоджень під час відбування покарання.

  1. Ч. З ст. 84 передбачає обов’язкове звільнення від покарання, яке застосовується
    за таких умов: 1) суб’єктом звільнення від покарання є військовослужбовець, засудже­
    ний до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні;
    2) він визнаний непридатним до військової служби за станом здоров’я.

Захворювання засудженого військовослужбовця може і не бути тяжким. Важливим є те, що воно робить його непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку або непридатним до військової служби на мирний час, обмежено придатним у воєнний час. Така непридатність, наприклад, для військовослужбовців ЗС визначається на підставі Розкладу хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби у Збройних Силах України (Додаток 1 до Положення про війсь­ково-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України).

Військовослужбовці можуть бути визнані ВЛК непридатними до військової служби тільки після стаціонарного обстеження і лікування. Амбулаторний огляд у цих випад­ках допускається тільки щодо військовослужбовців строкової служби і за наявності очевидних фізичних вад (відсутність ока, пальців, дефекти кісток черепу, великі рубці після поранень, опіків, викривлення, вкорочення кінцівок і т.п.). Звільнення військово­службовців без огляду ВЛК забороняється.

  1. Звільнення від покарання особи, яка під час його відбування захворіла на пси­
    хічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або
    керувати ними, а також звільнення від покарання або від подальшого його відбування
    особи, яка після вчинення злочину або постановления вироку захворіла на іншу тяж­
    ку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, мають умовний характер. Від­
    повідно до ч. 4 ст. 84 ці особи, у разі їх одужання, повинні бути направлені для відбу­
    вання покарання. Проте ці особи не направляються для відбування покарання, якщо
    вони: 1) повинні бути звільнені від покарання: а) у зв’язку із закінченням строків дав­
    ності (ст. 49); б) у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального
    вироку (ст. 80); в) у зв’язку із засудженням особи за діяння, караність якого законом
    усунена (ч. 2 ст. 74); г) на підставі закону про амністію або акта про помилування
    (ст. 85); 2) можуть бути звільнені на підставах, передбачених ч. 4 ст. 74, статтями 75,
    79,81,83.

КПК (статті 408, 411).

Закон України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» від 5 липня 2001 p. (cm. 17).

 

Стаття 86

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

183

 

Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах Украї­ни. Затверджене наказом МО № 2 від 4 січня 1994 р.

Поло.лсення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Прикордонних військах України. Затверджене наказом Держкомкордону № 277 від 25 червня 1996р.

Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засу­джених від подальшого відбування покарання. Положення про лікарсько-трудову комісію. За­тверджений наказом ДДПВП та МОЗ № 3/6 від 18 січня 2000 р.

Постанова ПВС від 18 вересня 1973 р. № 8 «Про практику застосування судами законодав­ства про звільнення від відбуття покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу».

Стаття  85.    Звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування

На підставі закону України про амністію або акта про помилування засу­джений може бути повністю або частково звільнений від основного і додат­кового покарання, а також засудженому може бути замінено покарання або невідбуту його частину більш м’яким покаранням.

Амністія і помилування – це складові частини міжгалузевого правового інституту вибачення державою осіб, які вчинили злочинні діяння з повним або частковим анулю­ванням правових наслідків вчиненого злочину, яке здійснюється у судовому або поза-судовому порядку. Існуванням даного інституту слід завдячувати принципам гуманізму й економії кримінально-правової репресії.

Амністію і помилування слід відрізняти від реабілітації- проголошення невинува­тості осіб, несправедливо репресованих у судовому або позасудовому порядку, із поно­вленням їх прав.

Більш докладно про амністію і помилування див. коментар до статей 86 і 87.

КПК (глава 32).

Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Постанова Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 24 грудня 1993 р.

Стаття  86.    Амністія

  1. Амністія оголошується законом України стосовно певної категорії осіб.
  2. Законом про амністію особи, які вчинили злочин, можуть бути повністю або частково звільнені від кримінальної відповідальності чи від покарання.
  3. Законом про амністію може бути передбачено заміну засудженому по­карання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням.

і. Амністія – це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується щодо індиві­дуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

Акт амністії не скасовує і не змінює відповідного кримінального закону, не являє собою декриміналізації і не ставить під сумнів законність і обґрунтованість постанов­лених обвинувальних вироків.

Законом про амністію може бути передбачене: 1) повне звільнення зазначених у ньому осіб від кримінальної відповідальності чи від покарання (повна амністія); 2) част­кове звільнення зазначених у ньому осіб від відбування призначеного судом покарання (часткова амністія); 3) заміна засудженому покарання або його невідбутої частини більш м’яким покаранням.

 

184

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XII

 

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності є повна та умовна амніс­тія. У цих випадках кримінальну справу щодо особи, в діянні якої вбачається склад конкретного злочину, не може бути порушено, а порушені справи, що перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства та справи, що передані до судів, але не розглянуті ними, підлягають закриттю. Якщо необхідність застосування закону про амністію з’ясовується в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію не допускається, якщо обвинувачений чи підсудний проти цього заперечує. У такому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку. Суд постановляє обвину­вальний чи виправдувальний вирок, а особа, яка обвинувачується органами досудового розслідування у вчиненні злочину, дістає можливість домогтися свого публічного ви­правдання у судовому порядку. Не є перешкодою для застосування закону про амністію те, що особа, даючи згоду на закриття кримінальної справи за цією нереабілітуючою підставою, водночас не визнає себе винною в інкримінованому їй злочині.

Закон про амністію це позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого ор­гану державної влади, який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозасто-совним органом процесуального рішення про звільнення конкретної особи від кримі­нальної відповідальності або покарання, про заміну покарання або невідбутої його частини більш м’яким покаранням.

Амністія оголошується законом України стосовно певних категорій осіб, як прави­ло, не частіше одного разу протягом календарного року.

Дія закону про амністію, як правило, поширюється лише на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно. У виняткових випадках, з метою припинення суспіль­но небезпечних групових проявів, чинність амністії може бути поширена на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію (умовна амністія).

Якщо має місце сукупність злочинів, дія акта амністії поширюється на ті злочини, які зазначені у ньому. Застосування амністії до триваючих і продовжуваних злочинів, вчинення яких може бути розпочате до набрання чинності закону про амністію, зале­жить від того, чи визнано той чи інший злочин закінченим. Закон про амністію не по­ширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припи­нені або перервані після прийняття відповідного закону.

Дія закону про амністію обмежена незначними часовими рамками і спрямована на звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання або на заміну покарання чи його невідбутої частини більш м’яким покаранням тільки певної категорії осіб, ви­значених у цьому законі.

  1. Законом України «Про застосування амністії» визначено коло осіб, щодо яких не допускається застосування амністії. Конкретним законом про амністію можуть бути визначені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється.
  2. У законі про амністію визначаються критерії її застосування. Як правило, при цьому не враховується поведінка засудженого в період відбування покарання (за винят­ком злісного порушення режиму), і під амністію можуть потрапляти особи, які не стали на шлях виправлення.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як ос­новного, так і додаткового покарання. Проте амністія не звільняє від обов’язку відшко­дувати заподіяну злочином шкоду, покладеного на особу вироком чи рішенням суду.

  1. Питання про погашення чи зняття судимості щодо осіб, до яких застосовано ам­
    ністію, вирішується відповідно до положень статей 88-91, виходячи із виду і терміну
    фактично відбутого винним покарання.

Конституція України (cm. 92).

КПК (ст. 6).

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від І жовтня 1996 р.

 

Стаття 87

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

185

 

Закон України «Про амністію» від 5 липня 2001 р.

Постанова ПВС № 8 від 12 .жовтня 1989 р. «Про практику розгляду судами України кримі­нальних справ у касаційному порядку» (п. 6).

Стаття  87.    Помилування

  1. Помилування здійснюється Президентом України стосовно індивіду­ально визначеної особи.
  2. Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому при­значеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлен­ня волі на строк не менше двадцяти п’яти років.
  3. Помилування – це індивідуальне державно-владне веління у формі пробачення особі,
    яка вчинила злочин будь-якої тяжкості. При цьому лише у виняткових випадках може бути
    помилувано особу, яка раніше неодноразово (два і більше разів) засуджувалась за вчинення
    умисних злочинів або до якої було застосовано амністію, помилування, умовно-дострокове
    звільнення від відбування покарання, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким,
    звільнення від відбування покарання з випробуванням, якщо вона до погашення або зняття
    судимості знову вчинила умисний злочин. Розгляд клопотань про помилування засудже­
    них, які не стали на шлях виправлення, відбули незначну частину призначеного їм строку
    покарання, а також клопотань осіб, засуджених за особливо тяжкі злочини, здійснюється ли­
    ше за наявності надзвичайних обставин. Але загалом надія на помилування – важливий сти­
    мул для виправлення. Особливо це стосується засуджених до довічного позбавлення волі.

На відміну від амністії акт помилування не розрахований на невизначену кількість випад­ків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конк­ретної особи або групи індивідуально зазначених в указі Президента України осіб. На від­міну від закону про амністію указ Президента України про помилування виступає як безпо­середня підстава для звільнення особи від покарання або заміни покарання більш м’яким.

  1. Як і амністія, помилування у КК розглядається як підстава звільнення і від криміна­
    льної відповідальності (статті 44 і 85), і від покарання (ст. 87). При цьому реальна правоза-
    стосовна практика, як правило, зорієнтована на непов’язане із звільненням від кримінальної
    відповідальності помилування засуджених, яке здійснюється у виді: 1) заміни довічного
    позбавлення волі на позбавлення волі на певний строк (згідно з ч. 2 ст. 87 – на строк не мен­
    ше двадцяти п’яти років); 2) повного або часткового звільнення від відбування інших, крім
    довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання; 3) заміни
    інших, крім довічного позбавлення волі, видів основного, а також додаткового покарання
    або його невідбутої частини більш м’яким покаранням. Зняття судимості відбувається в
    порядку, встановленому ст. 91, і не може передбачатись указом про помилування.
  2. Помилування здійснюється Президентом України. Коло осіб, які мають право клопотати про помилування, порядок підготовки матеріалів для розгляду цих клопо­тань, повноваження Управління з питань помилування Адміністрації Президента України і Комісії при Президентові України у питаннях помилування визначаються Положенням про порядок здійснення помилування.
  3. Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закрит­тю у зв’язку з помилуванням даної особи. Закриття кримінальної справи у зв’язку з помилуванням особи не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує (у цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку).

Конституція України (п. 27 ч. І ст. 106).

Положення про порядок здійснення помилування. Затверджене указом Президента України № 588/2000 від 12 квітня 2000 р.

КПК (ст. 6).

Постанова ПВС № 8 від 12 жовтня 1989 р. «Про практику розгляду судами України кримі­нальних справ у касаційному порядку» (п. 6).

 

Розділ XIII СУДИМІСТЬ

Стаття  88.    Правові наслідки судимості

  1. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної си­ли обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.
  2. Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а та­кож в інших випадках, передбачених законами України.
  3. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або зві­льнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.
  4. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають суди­мості.
  5. Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила злочин, від
    імені держави, а також, як правило, призначення покарання за вчинене і судимість. Су­
    димість – це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний
    період і визначають особливий правовий статус особи.

Істотними ознаками судимості є те, що вона: 1) є наслідком засудження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання; 2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов’язана лише з даною особою); 3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК; 4) полягає в обмеженнях, які засто­совуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї правових наслід­ках,- а, крім того, 5) умови перебігу судимості та її кримінально-правові наслідки ви­значені КК. Загальноправові наслідки судимості регламентуються іншими нормативно-правовими актами.

  1. Судимість пов’язана із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього.
    Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину; б) не постала перед
    судом і не була засуджена.

Строки і правові наслідки судимості визначаються окремо щодо кожного злочину. При вчиненні декількох злочинів судимість виникає щодо кожного із них, тобто особа може мати одночасно кілька судимостей. При цьому вони можуть відрізнятися за три­валістю і правовим змістом.

Якщо закон усуває чи пом’якшує караність діяння, то це тягне за собою і відповідні зміни щодо судимості особи, якій було призначене покарання за раніше чинним зако­ном. При повній декриміналізації вчиненого судимість скасовується. Це випливає з ч. 2 ст. 74, яка передбачає звільнення від призначеного судом покарання у випадку усунен­ня караності діяння, та прямо передбачене в ч. З ст. 88. Якщо ж відповідно до ч. З ст. 74 призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижу­ється до максимальної межі, встановленої цим законом, то судимість обчислюється відповідно до покарання, призначеного згідно з новим законом.

  1. Підставою виникнення судимості є засудження за вчинення злочину судом
    України. Водночас, згідно зі ст. 9 вирок суду іноземної держави може бути врахований,

 

Стаття 88

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

187

 

якщо особа була засуджена за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинила злочин на території України. Але судимість, що виникла внаслідок засудження судом іноземної держави, в Україні тягне лише кримінально-правові наслідки, прямо перед­бачені ч. 2 ст. 9.

  1. Персональний характер судимості полягає у тому, що вона не впливає на вирі­шення питань кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють злочин у співучасті з судимим (ч. З ст. 29). Так само судимість особи не впливає на правовий статус усіх ін­ших громадян.
  2. Судимість обмежена у часі. У ч. 1 ст. 88 визначено, що її початковим моментом є день набрання чинності обвинувальним вироком. Закінчується судимість з моменту її погашення або зняття. При цьому моментом погашення судимості є сплив останнього дня строку судимості, а моментом зняття судимості є момент набрання чинності поста­нови суду про дострокове зняття судимості чи застосування акта амністії, відповідно до якого особа вважається несудимою. Погашення або зняття судимості означає припи­нення всіх її негативних правових наслідків.
  3. Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість:

 

  • може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК квалі­фікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний злочин (напри­клад, ч. 2 ст. 331). Кваліфікуюче значення судимість має і в тому випадку, коли закон передбачає посилення відповідальності за вчинення злочину повторно, оскільки повтор­ність охоплює собою судимість. Закон визнає судимість різновидом повторності (ч. 4 ст. 32). Якщо судимість прямо не передбачена законом як кваліфікуюча ознака, вона при кваліфікації вчиненого не враховується;
  • враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст. 34);
  • є перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійо­вим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48);
  • враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу строків дав­ності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 49);
  • враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст. 62), а протягом строку відбування певних покарань створює підстави для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2 ст. 58);
  • як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65), а також при звільненні від по­карання через хворобу (ч. 2 ст. 84);
  • виступає як обставина, що обтяжує покарання за злочини, вчинені повторно та у випадку рецидиву злочинів (п. 1 ч. 1 ст.67) – оскільки вона є умовою рецидиву та різ­новидом повторності злочинів. Судимість може не враховуватися як обставина, що об­тяжує покарання, з підстав, вказаних у частинах 2 і 4 ст.67;
  • за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш м’якого по­карання, ніж передбачено законом (ст. 69);
  • може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання з випро­буванням (ч. 1 ст. 75);

 

  • за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями 437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);
  • враховується при визначенні обов’язкової частини покарання, яка фактично по­винна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (п. 2 ч. З ст. 81, п. 2 ч. З ст. 107), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (п. 2 ч. 4 ст. 82).

Таким чином, кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона враховується при вирішенні цілої низки питань, пов’язаних з кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його виконанням.

 

188

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIII

 

  1. Загальноправові наслідки судимості полягають у різноманітних обмеженнях,
    що встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або незняту судимість,
    зокрема:
  • заборона приймати на певні посади. В одних випадках така заборона встанов­лена безвідносно до виду злочину, за який є судимість, в інших – береться до уваги судимість лише за умисний злочин чи певний вид злочинів. Так, особа, яка має суди­мість за будь-який злочин, не може бути: суддею, прокурором, слідчим, адвокатом, судовим експертом, нотаріусом, членом ВРЮ, працівником органів внутрішніх справ. Відсутність судимості за умисний злочин є умовою зайняття посад: Голови та члена ЦВК, працівника УДО, народного депутата України. Певні посади можуть обіймати особи, в яких відсутня судимість за певні злочини: посади в державному апараті не можуть обіймати особи, які мають судимість, несумісну з посадою, на яку вони пре­тендують або яку обіймають, працівником державної податкової служби не може бу­ти особа, яка має судимість за вчинення корисливих злочинів;
  • обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд заборо­нив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з пра­вом здійснення відповідної діяльності до закінчення строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за корисливий злочин, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю;
  • обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності судимості за тяжкий злочин), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад;
  • обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у прийнятті до громадянства України (щодо особи, засудженої в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину);
  • збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу;
  • обмеження, пов’язані із застосуванням адміністративного нагляду;
  • позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у випадку засудження за вчинення злочину припиняються виплати державному службовцю, передбачені чин­ним законодавством;
  • обмеження у застосуванні амністії (амністія не застосовується, зокрема, до осіб, які: мають дві і більше судимості за вчинення тяжких злочинів; засуджені за банди­тизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, деякі інші злочини);
  • заборона призову на строкову військову службу в мирний час (щодо осіб, які були засуджені до позбавлення волі).
  1. Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання. Відсут­
    ність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання такої підстави юридично
    нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх правових наслідків необгрунтова­
    ного призначення покарання, включаючи ті, що стосуються судимості.

Згідно з частинами 3 і 4 ст. 88 визнаються такими, що не мають судимості, особи, які:

  • звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, а саме: у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); у зв’язку з передачею на поруки (ст. 47); у зв’язку зі зміною обстановки (ст. 48); у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49). До цієї категорії також належать особи, звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію (ч. 2 ст. 86);
  • звільнені від покарання, яким покарання судом призначається, але у вироку по­становляється про його остаточне і безумовне невиконання. Підставами для цього є, зокрема, закінчення строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80) і амніс­тія (ст. 86).

Не вважаються такими, що не мають судимості, особи, яким відбування покарання відкладене за певних умов. До них насамперед належать особи, звільнені від відбувай-

 

Стаття 88

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

189

 

ня покарання з випробуванням (ст. 75), у т. ч. вагітні жінки і жінки, які мають дітей ві­ком до семи років (ст. 79). Протягом іспитового строку вони вважаються судимими і КК встановлює щодо них окремі умови погашення судимості (пункти 1, 2 ст. 89). Пи­тання про судимість осіб, звільнених від покарання на підставі ст. 84 через хворобу, слід розглядати диференційовано. Особи, звільнені від покарання відповідно до час­тин 1 або 2 ст. 84, не можуть вважатися такими, що остаточно не мають судимості. Адже у разі одужання такі особи можуть бути направлені для відбування покарання (ч. 4 ст. 84) і з моменту направлення для відбування покарання вважаються судимими. Якщо ж особа повністю звільняється від покарання, то несудимою вона вважається з моменту звільнення. Так, військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров’я і звільнені у зв’язку з цим від покарання від­повідно до ч. З ст. 84, визнаються такими, що не мають судимості;

  • відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких усунута законом. Від­повідно до правила, сформульованого в ч. 1 ст. 5, закон, який скасовує злочинність ді­яння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто по­ширюється на осіб, які відбули покарання, але мають судимість. Це означає, що питан­ня про судимість має визначатися не відповідно до закону, який діяв на момент вчинення злочину чи призначення покарання, а згідно з новим законом;
  • реабілітовані. Реабілітація означає поновлення попереднього статусу особи, від­новлення її доброго імені, репутації, яка була заплямована незаконним засудженням. Вона пов’язана із запереченням самого факту вчинення злочину, що тягне за собою ви­знання неправильним притягнення особи за інкриміновані їй дії до кримінальної відпо­відальності, засудження і призначення покарання. Тому припинення щодо особи кри­мінальної справи в зв’язку з відсутністю події злочину, складу злочину в діянні особи, за недоведеністю участі засудженого у вчиненні злочину має своїм наслідком визнання того, що всі попередні рішення органів дізнання, попереднього розслідування і суду (в частині обвинувачення, щодо якого особа реабілітована) є недійсними і такими, що не тягнуть негативних правових наслідків. Особа, яка була реабілітована, визнається та­кою, що не має судимості, не з моменту реабілітації, а з часу її «виникнення». В період між набуттям чинності незаконним обвинувальним вироком та його скасуванням з реа-білітуючих підстав особа повинна визнаватися несудимою. Відповідно, мають бути усунуті всі негативні кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження, які виникли після вступу в силу згодом скасованого вироку.
  1. При помилуванні особи судовий вирок не скасовується; помилування не озна­
    чає її реабілітації й автоматично не тягне за собою визнання засудженого таким, що
    не має судимості. Водночас помилування може здійснюватися у виді зняття судимості.
  2. У ст. 88 наведено вичерпний перелік підстав, відповідно до яких визнаються та­
    кими, що не мають судимості, особи, яким призначене покарання вироком, що набув
    чинності. За загальним правилом, судимість є обов’язковим наслідком засудження,
    який триває до її погашення або зняття з підстав, указаних у статтях 89-91.

Конституція України (статті 76, 127). К1ІК(ст. 154-1).

Закон України «Про.міліцію» від 20 грудня 1990p. (cm. 17). Закон України «Про підприємництво» від 7лютого 1991 p. (cm. 2). Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p. (cm. 46). Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 p. (cm. 7). Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 p. (cm. 2). Закон України «Про нотаріат» від 2 березня 1993 p. (cm. 3). Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. (статті 12, 31). Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від 24 грудня 1993 p. (cm. 15). Закон України «Про порядок виїзду з України та в ‘їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 р. (ст. 6).

 

190

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIII

 

Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 p. (cm. 11).

Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 р.

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 p. (cm. 3).

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997p. (cm. 3).

Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від 17 грудня 1997р. (статті 6,7).

Закон України «Про Вищу раду юстиції» від 15 січня 1998 p. (cm. 7).

Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб» від 4 березня 1998 p. (cm. 16).

Закон України «Про загальний військовий обов ‘язок і військову службу» в редакції від 18 че­рвня 1999 р. (cm. 15).

Закон України «Про державну таємницю» в редакції від 21 вересня 1999 p. (cm. 23).

Закон України «Про громадянство» в редакції від 18 січня 2001 p. (cm. 16).

Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України. Затвер­джене указом Президента України від ЗІ грудня 1991 р. (п. 2).

Стаття  89.    Строки погашення судимості

Такими, що не мають судимості, визнаються:

  • особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначено­го строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додат­кового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;
  • жінки, засуджені відповідно до статті 79 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування по­карання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додат­кового покарання;
  • особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи за­йматися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4} особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для війсь­ковослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбов­ці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту;

  • особи, засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та до­даткового) не вчинять нового злочину;
  • особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин неве­ликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;
  • особи, засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та до­даткового) не вчинять нового злочину;
  • особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони про­тягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;
  • особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додатко­вого) не вчинять нового злочину.

 

Стаття 90

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

191

 

  1. Судимість має строковий характер. Закон визначає, коли вона виникає (з дня на­брання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави її припинення. Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття су­димості пов’язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпі­ти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.
  2. Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові на­слідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашена або знята, в правовому сенсі вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не від­бувала. Вона не зобов’язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т. ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припи­нення судимості і є неприпустимим.
  3. Погашення судимості є типовим і найбільш поширеним способом її припинення. При цьому особа втрачає статус судимого без будь-яких своїх додаткових зусиль, без прийняття спеціального рішення з цього приводу державним органом. Автоматичне погашення судимості випливає безпосередньо із КК.
  4. Для того щоб судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання встанов­лених в КК умов, які диференційовані з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочи­ну, виду призначеного покарання, застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. Однак неодмінно вимагається, щоб з моменту набуття чинності обвину­вальним вироком, яким засудженому призначене покарання, пройшов певний строк.

При засудженні зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (стат­ті 75, 79) судимість погашається одразу ж після успішного спливу іспитового строку. Випробування вважається успішно подоланим, а судимість погашеною, якщо протягом встановленого судом строку: 1) особою не вчинено нового злочину; 2) рішення про зві­льнення від відбування покарання з випробуванням не скасоване з інших підстав, пе­редбачених законом (ч. 2 ст. 75, ч. 5 ст. 79).

Якщо таким засудженим було призначене додаткове покарання, а його строк пере­вищує іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додаткового по­карання.

Щодо ряду категорій засуджених судимість погашається одразу ж після відбування покарання, причому незалежно від тривалості такого покарання. До них належать осо­би, які відбули покарання у виді: а) позбавлення права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю; б) службового обмеження для військовослужбовців; в) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; г) тримання на гаупт­вахті замість арешту (для військовослужбовців).

У всіх інших випадках (пункти 5-9 ст. 89) умовами погашення судимості є: 1) від­бування особою основного і додаткового покарання; 2) сплив строку погашення суди­мості, визначеного ст. 89. Такий строк становить від одного до восьми років і залежить від виду покарання, його тривалості, ступеня тяжкості злочину, за який засуджено осо­бу; 3) невчинення особою протягом цього строку нового злочину.

КПК(ст. 414).

Стаття 90.    Обчислення строків погашення судимості

  1. Строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання.
  2. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого ви­рок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не перери­валася. Якщо вирок не було виконано, судимість погашається по закінченні строків давності виконання вироку.

 

192

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ ХНІ

 

  1. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).
  2. Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким пока­ранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м’якого покарання (основного та додаткового).
  3. Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення су­димості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості перери­вається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбуття покаран­ня (основного та додаткового) за останній злочин.

 

  1. У строк судимості, як правило, включаються такі періоди: 1) час від вступу вироку в законну силу до початку виконання (відбування) покарання. Якщо покарання з яки­хось причин взагалі не звертається до виконання, то особа вважається судимою з момен­ту набуття чинності вироком і до спливу строку давності виконання обвинувального вироку. Коли ж вирок звертається до виконання із запізненням, то судимість подовжу­ється на час такої затримки; 2) термін основного покарання; 3) термін додаткового по­карання, якщо воно виконується після відбування основного покарання; 4) проміжок часу від закінчення відбування покарання до остаточного погашення судимості. Саме ці проміжки, вказані в ст. 89, диференційовано щодо окремих видів покарань, різних за тяжкістю злочинів і строків покарання.
  2. Строк погашення судимості починає текти з наступного дня після закінчення від­буття покарання. При призначенні штрафу таким днем слід вважати день, наступний після сплати його повної суми. Якщо особі було призначене додаткове покарання у ви­ді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то строк погашення судимості починає текти після спливу останнього дня відбування цього по­карання.

Спливає строк погашення судимості в останній день перебігу цього строку. Напри­клад, вирок, яким особу засуджено за злочин середньої тяжкості до основного покаран­ня на 4 роки позбавлення волі і додаткового у виді позбавлення права керувати транс­портними засобами протягом 3 років, вступив у силу 15 липня 2002 p., під варту засу­джений взятий 25 липня 2002 р. Покарання у виді позбавлення волі буде відбуте ним 24 липня 2006 p., додаткове покарання триватиме з 25 липня 2006 р. до 24 липня 2009 р. Строк погашення судимості розпочнеться з 25 липня 2009 р. і спливе 24 липня 2012 р. Починаючи з 25 липня 2012 р. судимість вважається погашеною, а вказана особа – та­кою, що не має судимості.

  1. Призначене судом покарання може виявитися невідбутим у належний строк.
    Причинами цього можуть бути:
  • поведінка самого засудженого – його ухилення від відбування покарання. Напри­клад, втеча з місць позбавлення волі. В такому випадку терміном, після якого починає текти строк погашення судимості, слід вважати фактичне звільнення особи від відбу­вання покарання;
  • дострокове звільнення від відбування покарання: а) умовно-дострокове звільнен­ня від відбування покарання на підставі ст. 81; б) на підставі акта про амністію; в) у зв’язку з помилуванням. При цьому строк погашення покарання починається з моменту звільнення від покарання – з наступного дня після звільнення. Однак тривалість строку погашення судимості визначається, виходячи з тяжкості злочину та виду покарання, визначеного вироком. Якщо особа звільнена умовно-достроково, то випробувальний строк, протягом якого тече невідбута частина покарання, тече одночасно зі строком погашення судимості;
  • заміна покарання більш м’яким. Це також може бути проведене з підстав, перед­бачених КК (ст. 82), а також у зв’язку з амністією чи помилуванням. У такому випадку

 

Стаття 91

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

193

 

строк погашення судимості починає текти з моменту відбуття більш м’якого покаран­ня. Тривалість строку визначається виходячи з фактично відбутого більш суворого по­карання, яке спочатку й було призначене за вироком суду. Наприклад, особа була засу­джена за умисний тяжкий злочин до покарання у виді 8 років позбавлення волі. Після відбуття 5 років позбавлення волі невідбуту частину покарання було замінено на ви­правні роботи, їх тривалість відповідно до ч. 1 ст. 82 визначено у 2 роки. Строк пога­шення судимості в такому разі становить 6 років (відповідно до ч. 8 ст. 89), а перебіг цього строку почнеться після відбуття виправних робіт, тобто через 7 років після почат­ку відбування призначеного покарання.

  1. Єдина вимога, яку пред’являє КК до поведінки особи в період судимості,- це не-вчинення нового злочину. Вчинення нового як умисного, так і необережного злочину свідчить, що засуджений не довів свого остаточного виправлення. При цьому потрібно, щоб за злочин, вчинений у період судимості, особа не була на законних підставах зві­льнена від кримінальної відповідальності або покарання.

Вчинення нового злочину в період судимості перериває перебіг строку її пога­шення. Це означає, що раніше відбута частина строку погашення судимості анулю­ється і не береться до уваги, цей строк починає текти заново в повному обсязі. Оскі­льки судимість – це самостійний наслідок покарання за кожний злочин, то строки по­гашення судимості обчислюються окремо стосовно і раніше вчиненого, і нового (того, який перервав судимість) злочину. Розпочинається перебіг строків погашення суди­мості після повного відбування покарання (основного і додаткового) за останній зло­чин. Наприклад, 10 лютого 2002 р. розпочався перебіг строку погашення судимості в особи, засудженої до позбавлення волі за тяжкий злочин. Тривалість такого строку згідно з п.8 ст. 89 – шість років, закінчитися він мав 9 лютого 2008 p., і з 10 лютого 2008 р. особа вважалася б не судимою. Однак 15 липня 2005 р. ця ж особа вчинила злочин середньої тяжкості, за який вона засуджена до позбавлення волі на чотири роки та до позбавлення права займатися певною діяльністю строком три роки, вирок набув чинності 23 липня 2005 р. і тоді ж почав виконуватися. У зв’язку із вчиненням злочину в період погашення судимості її строк перервався. Після повного відбування основного і додаткового покарання за останній злочин з 23 липня 2012 р. почнуть текти водночас два строки судимості – за перший і за другий злочин. Спливуть вони відпо­відно 23 липня 2018 р. та 23 липня 2015 р. (за умови, що знову не будуть перервані вчиненням нового злочину).

Стаття  91.    Зняття судимості

  1. Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбав­лення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 цього Кодексу.
  2. Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як поло­вини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 цього Кодексу.
  3. Порядок зняття судимості встановлюється Кримінально-процесуаль­
    ним кодексом України.
  4. Судимість не є самоціллю. Вона покликана закріпити результати впливу на засу­дженого в ході виконання покарання, дати змогу переконатися, що відбулося його ви­правлення. Однак засуджений своєю поведінкою може довести, що завдання, які стоять перед судимістю, досягнуті і до погашення її строку, встановленого в ст. З огляду на це, закон передбачає можливість дострокового зняття судимості, що є не лише виявом гуманізму та індивідуального підходу до реалізації кримінальної відповідальності, а й сприяє прискоренню остаточного виправлення засудженого, попередженню рецидиву.
  5. Підстави дострокового зняття судимості визначені в кримінальному законі, його

7    і     187

 

194

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ XIII

 

процесуальний порядок регламентований КПК. Відповідно до положень, сформульова­них у частинах 1 і 2 ст. 91, судимість може бути знята лише за таких умов: 1) особа від­була покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) спливло не менше по­ловини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89; 3) зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці особа довела своє виправлення.

  1. Дострокове зняття судимості можливе лише щодо осіб, які відбули покарання у
    виді позбавлення волі або обмеження волі. Не вважаються такими, що відбували пока­
    рання у виді позбавлення волі або обмеження волі, засуджені, яким відповідно до зако­
    ну ці покарання замінювалися на інші або щодо яких застосовувалося звільнення від
    покарання, звільнення від відбування покарання з випробуванням чи заміна цих пока­
    рань більш м’якими. Дострокове зняття судимості не застосовується до:
  • військовослужбовців, яким позбавлення волі на строк до двох років замінено на тримання у дисциплінарному батальйоні на цей же строк;
  • звільнених від відбування покарання з випробуванням: а) на підставі ст. 75 (за умови, що вони успішно пройшли випробування і не направлялися для відбування при­значеного покарання); б) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, на підставі ст. 79 (якщо вони не направлялися для відбування покарання згідно з виро­ком суду);
  • звільнених від покарання: а) у виді позбавлення волі або обмеження волі у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80); б) внаслідок бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці осіб, яких на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечними (ч. 4 ст. 74);
  • осіб, яким невідбута частина покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі замінена відповідно до ст. 82 або ж на підставі акта амністії чи помилування на більш м’яке покарання. Це не поширюється на осіб, яким позбавлення волі було замі­нено на обмеження волі – судимість з них може бути знята достроково;
  • звільнених від відбування покарання: а) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83); б) за хворобою (ст. 84).

Такими чином, ст. 91 застосовується щодо осіб, яким за вироком суду було призна­чене покарання у виді позбавлення або обмеження волі, і вони реально відбували його. При цьому не має значення, повністю було відбуте призначене покарання чи особа від­була його частково, будучи звільненою достроково з підстав, передбачених законом.

  1. Особи, які відбули інші покарання, не мають права на дострокове зняття судимо­сті. Строк погашення судимості після відбування покарань у виді штрафу, виправних робіт або арешту становить лише один рік. Скорочувати цей незначний термін закон вважає недоцільним, оскільки один рік – це мінімальний строк, протягом якого можна переконатися у виправленні засудженого.
  2. Дострокове зняття судимості можливе після спливу не менш як половини строку погашення судимості, встановленого законом. При визначенні початкових і кінцевих моментів цього строку слід керуватися положеннями, викладеними в ст.

В який момент другої половини цього строку може бути знята судимість, КК не визначає. Це означає, що в принципі допускається зняття судимості в її останні тижні чи дні.

  1. Встановлення в законі вимоги щодо обов’язкового відбування частини строку погашення судимості означає, що засудженому має бути наданий достатньо тривалий термін для того, щоб він довів своє виправлення, перетерпів обмеження, які пов’язані із судимістю. Тому видається, що судимість з осіб, які достроково звільнені від відбуван­ня покарання чи яким покарання замінено більш м’яким, не повинна зніматися, при­наймні, до спливу строку покарання, призначеного за вироком суду. В іншому випадку неможливе направлення для відбування покарання особи, яка не витримала іспитовий строк, вчинила новий злочин.
  2. Крім формальних вимог – відбування покарання та спливу не менше половини строку погашення судимості,- закон встановлює і вимоги щодо поведінки особи, яка

 

Стаття 91

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

195

 

претендує на погашення судимості. Ця особа повинна довести своє виправлення зраз­ковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці протягом усього відбутого строку погашення судимості.

Зразковою слід вважати таку поведінку в сім’ї, стосовно сусідів, членів трудового колективу, інших колективів, членом яких є засуджений, всього суспільства, яка соціа­льно схвалюється, з позицій суспільної моралі гідна для наслідування іншими особами. Сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що особа бере участь у суспіль­но корисній праці в одній із існуючих організаційно-правових форм (робота за наймом, участь у підприємництві, виконання роботи за цивільно-правовими договорами, індиві­дуальна праця). Причому засуджений займається трудовою діяльністю, яка схвалюєть­ся суспільством (а не, скажімо, займається крадіжкою виробів з кольорових металів для здавання на брухт чи браконьєрством). Сумлінне ставлення до праці передбачає добро­совісне виконання трудових обов’язків, використання форм і методів отримання дохо­дів, які допустимі з точки зору не лише індивідуальних, а й суспільних інтересів, сплата податків та інших обов’язкових платежів. Сумлінне ставлення до праці проявляється у поліпшенні кількісних та якісних показників виконуваної роботи, підвищенні виробни­чої кваліфікації, бережливому ставленні до обладнання та інструментів, додержанні правил охорони праці та техніки безпеки.

  1. Оскільки судимість є наслідком відбування покарання за конкретний злочин, то й зняття судимості здійснюється стосовно кожного із них окремо. Інакше кажучи, зняття однієї судимості не означає, що одночасно автоматично знімаються судимості і за всі інші злочини, якщо вони є в цієї особи.
  2. Зняття судимості, на відміну від її погашення, відбувається не автоматично. Осо­ба вважається такою, що не має судимості, яка з неї знята, з моменту набрання чинності відповідною постановою суду.

 

  1. Судимість може бути достроково знята також на підставі актів амністії чи по­милування. В такому випадку дотримання вимог, встановлених у частинах 1 і 2 ст. 91, не вимагається.
  2. Наслідком зняття судимості, як і її погашення, є припинення дії всіх її правових наслідків як кримінально-правового характеру, так і загальноправових.

КПК (cm. 414).

7*

 

Розділ XIV

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ

Стаття  92.    Поняття та мета примусових заходів медичного характеру

Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпеч­не діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою час­тиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно не­безпечних діянь.

  1. Примусові заходи медичного характеру – це надання за рішенням суду психіат­
    ричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільно небезпечну
    дію (бездіяльність), що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою части­
    ною КК, з метою її обов’язкового лікування, охорони прав і законних інтересів зазна­
    ченого хворого та інших осіб, а також запобігання вчиненню особою, до якої застосо­
    вані такі заходи, нових суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є кримінальним
    покаранням.

Психіатрична допомога являє собою комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених законом, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Застосування до неосудної (обмежено осудної) особи примусових заходів медично­го характеру є можливим лише за умови, якщо: 1) доведено вчинення нею суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину; 2) за своїм психічним станом особа являє небезпеку для суспільства.

  1. Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги
    громадянам, які страждають на психічні розлади. Крім зазначених у ст. 92, іншими ви­
    дами такої допомоги є: психіатричний огляд, добровільна госпіталізація особи до пси­
    хіатричного закладу, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціально­
    го захисту або спеціального навчання, переведення особи із цього закладу до будинку-
    інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів.

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів пси­хіатричної допомоги полягає у тому, що лише перші застосовуються до осіб, які визна­ні судом неосудними чи обмежено осудними у зв’язку із вчиненням ними суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК.

  1. Поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини визнаєть­
    ся злочином (ст. 151).

Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. (розділ 2).

 

Стаття 94

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

197

 

Стаття  93.    Особи, до яких застосовуються примусові заходи медич­ного характеру

Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб:

  • які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння;
  • які вчинили у стані обмеженої осудності злочини;
  • які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбування покарання.
  1. Згідно зі ст. 93 примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані
    судом до осіб, які вчинили:
  • суспільно небезпечне діяння у стані неосудності. Такі особи не підлягають кри­мінальній відповідальності (ч. 2 ст. 19);
  • злочин у стані обмеженої осудності. Такі особи підлягають кримінальній відпо­відальності (ст. 20);
  • злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку. Ці особи не підлягають покаранню, до них за призначенням суду можуть засто­совуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть під­лягати покаранню (ч. З ст. 19);
  • злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Вони можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання, і суд має право застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклу­вання органів охорони здоров’я (п. З ст. 93). У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95).

Про поняття неосудності і обмеженої осудності див. статті 19 і 20 та коментар до них.

  1. Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов’язком суду. Вони застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними. Якщо особа страждає на психічну хворобу і вчинила суспільно небезпечне діяння, але за характе­ром вчиненого і за своїм психічним станом не являє собою небезпеки для суспільства і не потребує надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, то примусові заходи медичного характеру не застосовуються.
  2. Залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого суд може застосувати один із чотирьох видів примусових заходів медичного характеру, передбачених ч. 1 ст.

КІ1К (частини 2 і З ст. 408, статті 416, 417).

Постанова ПВС № 2 від 19 березня 1982 р. «Про судову практику по застосуванню приму­сових заходів медичного характеру» (п. 3).