Кримінальний кодекс України: коментар ч. 12

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17   ч. 18   ч. 19   ч. 20   ч. 21

Стаття 220.     Приховування стійкої фінансової неспроможності

Умисне приховування громадянином – засновником або власником суб’єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта гос­подарської діяльності своєї стійкої фінансової неспроможності шляхом по­дання недостовірних відомостей, якщо це завдало великої матеріальної шко­ди кредиторові,-

карається штрафом від двох до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Про об’єкт злочину див. коментар до ст.
  2. Об’єктивна сторона приховування стійкої фінансової неспроможності полягає у поданні недостовірних відомостей, які створюють у того, кому вони повідомлені, оман­ливе враження про нормальний фінансовий стан даної юридичної особи і, таким чином, приховують від нього її стійку фінансову неспроможність.

Подання зазначених у ст. 220 відомостей утворює склад розглядуваного злочину, якщо вони адресовані кредитору (особисто чи особі, уповноваженій кредитором на ве­дення від його імені справ з цим суб’єктом господарської діяльності).

Якщо недостовірні відомості повідомляються потенційному кредитору, тобто гро­мадянину чи юридичній особі, від якої очікують продажу продукції чи товарів, вико­нання робіт, надання послуг, оплатної передачі майна, надання позики чи сплати аван­сових грошових сум на користь організації, від імені якої надаються відомості, такі по­відомлення, за умови наступного настання передбачених законом наслідків, також утворюють склад розглядуваного злочину.

Закон зобов’язує боржника подати певні відомості також і господарському суду у відзиві на заяву про банкрутство. Зокрема, боржник повинен повідомити суд про загаль­ну суму заборгованості та наявне у нього майно, у т. ч. і кошти, що знаходяться на його рахунках у банках чи інших фінансово-кредитних установах. У разі надання свідомо неправдивих відомостей господарському суду такі дії також утворюють злочин, перед­бачений ст. 218.

Водночас не є приховуванням стійкої фінансової неспроможності повідомлення не­правдивих відомостей призначеному господарським судом розпорядникові майна юри­дичної особи – боржника, а так само керуючому санацією. Ці особи можуть бути при­значені лише після того, як господарським судом порушено справу про банкрутство певної юридичної особи. У цей момент факт стійкої фінансової неспроможності є

18   3-187

 

546

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

загальновідомим і не можна вести мову про його приховування. За наявності підстав таке повідомлення, зроблене службовою особою юридичної особи – боржника, може кваліфікуватися за статтями 364 або 367.

Під стійкою фінансовою неспроможністю суб’єкта господарської діяльності слід розуміти такий його фінансовий стан, за якого цей суб’єкт нездатен виконати свої гро­шові зобов’язання, у т. ч. щодо виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) до відповідних бюджетів.

У даному випадку мається на увазі не тимчасовий розлад фінансової діяльності юридичної особи, внаслідок якого виникають прострочення платежів, а ситуацію, яка виключає виконання даною юридичною особою вимог кредиторів. Ознаками стану стійкої фінансової неспроможності можуть вважатись, зокрема: зупинення платежів, що триває понад 3 місяці, за наявності боргових зобов’язань, строки платежів щодо яких настали; наявність значної (понад 300 мінімальних розмірів заробітної плати) суми не­погашених боргових зобов’язань, строки платежів щодо яких настали більш як 3 місяці тому; наявність значної суми непогашених боргових зобов’язань, визнаних юридичною особою-боржником або підтверджених виконавчими документами; наявність заяви про порушення справи про банкрутство даної юридичної особи, прийнятої до розгляду гос­подарським судом і, тим більше, наявність ухвали господарського суду про порушення справи про банкрутство даної юридичної особи.

Під кредитором у цій статті слід розуміти будь-яку юридичну чи фізичну особу, яка має належно оформлені і підтверджені документально майнові (у т. ч. грошові) ви­моги до суб’єкта господарської діяльності, від імені якого надано недостовірні відомос­ті, незалежно від розміру таких вимог.

Якщо недостовірні відомості, якими приховується стійка фінансова неспромож­ність, подаються банку (кредитній установі), органам державної влади, органам місце­вого самоврядування або іншим кредиторам з метою одержання кредиту, вчинене слід кваліфікувати як сукупність злочинів за статтями 220 і 222.

Недостовірні відомості, якими приховується стійка фінансова неспроможність, мо­жуть бути повідомлені як у письмовій, так і в усній або іншій формах. Господарському суду такі відомості можуть бути подані лише у письмовій формі.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є заподіяння кредиторо­ві великої матеріальної шкоди. Про її поняття див. примітку до ст. 218.

Повідомлення неправдивих відомостей, яке з незалежних від винного причин не потягло (наприклад, внаслідок пильності кредитора, який не дав ввести себе в оману), але могло потягти за собою заподіяння великої матеріальної шкоди, слід розглядати як замах на вчинення даного злочину.

Злочин вважається закінченим з моменту завдання великої матеріальної шкоди кре­дитору.

  1. Суб’єктом злочину може бути особа, яка є засновником або власником суб’єкта
    господарської діяльності, а також службова особа такого суб’єкта.

Під суб’єктом господарської діяльності у ст. 220 слід розуміти зареєстровану в установленому законодавством порядку юридичну особу, незалежно від її організацій­но-правової форми та форми власності, яка провадить господарську діяльність (крім органів державної влади та органів місцевого самоврядування). Про поняття господар­ської діяльності див. коментар до ст. 202.

Індивідуальний підприємець, що здійснює свою діяльність без створення юридич­ної особи, не є суб’єктом цього злочину.

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом. У частині ставлення
    винного до відомостей, які він повідомляє кредитору, його уповноваженій особі чи
    господарському суду, вина має форму прямого умислу – винний усвідомлює, що ві­
    домості, які він подав, є недостовірними, і бажає подати саме такі відомості. Став­
    лення винного до наслідків злочину може характеризуватися прямим або непрямим
    умислом.

 

Стаття 221

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

547

 

Стаття 221.     Незаконні дії у разі банкрутства

Умисне приховування майна або майнових обов’язків, відомостей про майно, передача майна в інше володіння або його відчуження чи знищення, а також фальсифікація, приховування або знищення документів, які відобра­жають господарську чи фінансову діяльність, якщо ці дії вчинені громадяни­ном – засновником або власником суб’єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта господарської діяльності у разі банкрутства і за­вдали великої матеріальної шкоди,-

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до трьох місяців з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Про об’єкт злочину див. коментар до ст.
  2. Об’єктивна сторона злочину може проявитися у таких формах:

 

  • приховування майна або майнових обов’язків;
  • приховування відомостей про майно боржника;
  • передача майна боржника в інше володіння;
  • відчуження чи знищення майна боржника;
  • фальсифікація, приховування або знищення документів, які відображають госпо­дарську чи фінансову діяльність.

Приховування майна боржника може виражатися в переміщенні майна із одного місця його зберігання до іншого, передачі його на зберігання третім особам, розміщен­ня його у спеціальних схованках та в інших подібних діях, внаслідок яких власники (засновники, учасники тощо) відповідної юридичної особи, кредитори чи особи, при­значені господарським судом для здійснення певних функцій під час розгляду справи про банкрутство (зокрема, розпорядник майна боржника, керуючий санацією, ліквіда­тор), позбавляються можливості здійснювати контроль за цим майном чи розпоряджа­тися ним.

Під майновими обов’язками розуміються зобов’язання боржника перед іншими особами та зобов’язання інших осіб на користь боржника. Приховування майнових обов’язків може здійснюватися шляхом неоформления відповідних документів, непові­домлення про певні майнові обов’язки за відсутності документів, які засвідчують наяв­ність таких обов’язків, знищення або перекручення комп’ютерної інформації про такі обов’язки тощо.

Приховування відомостей про майно боржника може здійснюватись у такий же спосіб, як і приховування майнових обов’язків.

Під передачею майна боржника в інше володіння слід розуміти дії, внаслідок яких треті особи набувають права володіння та/або користування майном боржника, не на­буваючи при цьому права власності на це майно і не беручи зобов’язання повернути майно на першу вимогу особи, яка його передала, чи її правонаступника (застава майна у випадках, коли вона пов’язана з передачею предмета застави заставодержателю, пе­редача майна в управління, у найм (оренду), лізинг, прокат тощо).

Відчуження майна боржника – це дії, внаслідок яких треті особи набувають право власності на майно боржника (продаж, обмін, дарування тощо).

Фальсифікація документів, які відображають господарську чи фінансову діяль­ність боржника, передбачає їх підроблення, про поняття якого див. коментар до ста­тей 358 і 366.

Приховування документів, які відображають господарську чи фінансову діяль­ність боржника, може проявитися у вилученні документів із місця їх звичайного збе­рігання і переміщення їх у місця, де вони недоступні для осіб, що за законом повинні мати доступ до цих документів, неповідомленні таких осіб про наявність чи місцезна­ходження документів, відмові передати відповідні документи цим особам за відсутності

їй*

 

548                                            ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                     Розділ VII

у них можливості самостійно їх отримати тощо. Про знищення таких документів див. коментар до ст. 357.

Зазначені дії утворюють склад злочину, передбаченого ст. 221, якщо вони вчинені після порушення господарським судом справи про банкрутство відповідної юридичної особи чи індивідуального підприємця. У разі ж їх вчинення до порушення справи про банкрутство вони за наявності підстав підлягають кваліфікації за ст. 219.

Якщо приховування майна боржника (банкрута) поєднується із наступним звернен­ням такого майна на користь особи, яка його приховала, такі дії кваліфікуються за ст. 221 та відповідною статтею про злочин проти власності.

Якщо передбачене ст. 221 відчуження майна здійснюється службовою особою з отриманням за таке відчуження грошової чи іншої майнової винагороди, вчинене слід кваліфікувати за статтями 219 і 368.

Про поняття великої матеріальної шкоди див. примітку до ст. 218. Велика матері­альна шкода може бути заподіяна державі, кредиторам юридичної особи-банкрута, а також власникам (співвласникам) такої юридичної особи у випадках, коли злочинні дії вчинено службовою особою з метою приховати майно чи інші активи суб’єкта госпо­дарської діяльності не лише від кредиторів чи уповноважених осіб, призначених госпо­дарським судом, а й від власника (співвласників) юридичної особи-боржника.

Злочин слід вважати закінченим з моменту настання великої матеріальної шкоди.

  1. Суб’єктом злочину можуть бути: 1) громадянин – засновник або власник
    суб’єкта господарської діяльності; 2) службова особа суб’єкта господарської діяльності,
    щодо якого порушено справу про банкрутство і який згодом був визнаний банкрутом.

Особливими категоріями службових осіб суб’єкта господарської діяльності, щодо якого розглядається справа про банкрутство або здійснюється ліквідаційна процедура, можуть бути призначені за рішенням господарського суду для виконання адміністратив­но-господарських обов’язків розпорядник майна боржника, керуючий санацією, лікві­датор. Ці особи можуть бути також суб’єктами даного злочину.

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом.

Стаття 222.     Шахрайство з фінансовими ресурсами

  1. Надання громадянином – підприємцем або засновником чи власником
    суб’єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб’єкта гос­
    подарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам державної
    влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи органам місцевого
    самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій,
    субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак
    злочину проти власності –

карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали великої матеріаль­
    ної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років із позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок фінансування, креди­тування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів.
  2. Об’єктивна сторона злочину полягає в активній поведінці – у наданні вказаними у диспозиції ст. 222 особами органам державної влади, органам влади АРК чи органам місцевого самоврядування, банкам, іншим кредиторам свідомо неправдивої інформації

 

Стаття 222

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

549

 

з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Від­повідальність за ст. 222 виключається у разі, коли обман має пасивний характер і поля­гає у приховуванні інформації, яку особа зобов’язана була повідомити на підставі зако­ну чи договору.

Під дотацією розуміють грошові кошти, які на безоплатній основі надходять з бю­джету. Дотація застосовується в Україні не лише як метод бюджетного регулювання у разі перевищення видатків нижчих бюджетів над їхніми доходами (наприклад, дотації вирівнювання місцевим бюджетам), а й як допомога, що надається підприємствам для покриття збитків від їх господарської діяльності.

На відміну від дотації субвенція є різновидом тієї грошової допомоги, яка спрямо­вується на фінансування певного заходу, проекту, програми і підлягає поверненню у разі нецільового використання коштів.

Субсидією визнається допомога у грошовій або натуральній формах, яка подається державою місцевим органам влади, фізичним або юридичним особам, у т. ч. господа­рюючим суб’єктам, і спрямовується на фінансування конкретних заходів, напрямів економічної і соціальної діяльності, бажаних для суспільства (наприклад, на фундамен­тальні наукові дослідження, створення нових робочих місць, перепідготовку кадрів, виробництво певного виду продукції).

Кредит – це надання одним суб’єктом (кредитором) позички у грошовій або нату­ральній формах іншому суб’єктові (позичальнику) на умовах повернення її у встанов­лений термін і, за загальним правилом, поєднане зі сплатою відсотків. Потрібно розріз­няти такі форми кредиту: фінансовий, у т. ч. банківський, міжбанківський, комерційний (товарний), державний, споживчий, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, кредит під цінні папери тощо. Різновидом кредиту є бюджетні позички. На кваліфіка­цію за ст. 222 не впливає форма надання банківського кредиту – готівкова чи безго­тівкова.

Пільга щодо податків – це повне або часткове звільнення від сплати податку залеж­но від особливостей платника податку або характеру здійснюваної ним діяльності. Податкові пільги є альтернативою дотаціям, субсидіям, іншим варіантам бюджетного фінансування та пільговому кредитуванню. Всі податкові пільги мають спільну рису -це скорочення розміру податкових зобов’язань платників податків. Пільги щодо подат­ків поділяються на: 1) вилучення (характеризуються виведенням з-під оподаткування окремих об’єктів чи предметів); 2) скидки (означають скорочення податкової бази); 3) звільнення (у формі зниження податкової ставки, податкових канікул, відстрочення або розстрочення податкових зобов’язань тощо). Встановлення і скасування податко­вих пільг здійснюються ВР, Верховною Радою АРК, сільськими, селищними і міськими радами. Податкові пільги не можуть встановлюватись або змінюватись іншими закона­ми України, крім законів про оподаткування. Пільги щодо оподаткування місцевими податками і зборами встановлюються або змінюються виключно відповідними органа­ми місцевого самоврядування.

Надання завідомо неправдивої інформації – це обман держави або кредиторів, який набуває письмової форми і супроводжується використанням підроблених або ін­шим чином сфальсифікованих документів. Наприклад, у сфері банківського кредиту­вання знаряддям коментованого злочину виступають документи, які надаються по­зичальниками банкам і в яких можуть міститись неправдиві дані: 1) кредитні заявки (клопотання); 2) установчі документи; 3) контракти, угоди, інші документи, які підтвер­джують, що кредит отримується для придбання товарів, робіт або послуг; довідки про результати дослідження кон’юнктури ринку; бізнес-плани; складські довідки про наяв­ність товарно-матеріальних цінностей; 4) техніко-економічні обґрунтування; 5) проект­но-кошторисна документація, рішення про відведення земельних ділянок, дозволи архі­тектурно-будівельних служб місцевих органів влади на будівництво; 6) документи про фінансовий стан, кредитоспроможність позичальника, страховика або поручителя; 7) документи, які стосуються застави, поручительства, гарантії як способів забезпечення

 

550

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

кредиту (фіктивні гарантійні листи, підроблені договори страхування і страхові поліси тощо).

У разі шахрайства з фінансовими ресурсами шляхом використання підроблених до­кументів в діях винного вбачається ідеальна сукупність злочинів, у зв’язку з чим вчи­нене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 222, 358 (366).

Інформація, що надається особою, яка вчинює шахрайство з фінансовими ресурса­ми, повинна бути неправдивою, тобто має не відповідати дійсності, приховувати або перекручувати у гірший або, навпаки, у кращий бік справжній стан речей і стосуватись тих обставин, які дають змогу отримати дотації, субсидії, субвенції, кредити або подат­кові пільги. Це ті дані, що сприяють незаконному отриманню фінансової допомоги, причинно зумовлюють її надання. Наприклад, у сфері банківського кредитування заві-домо неправдива інформація – це дані, які, впливаючи на волю кредитора, відповідно до вимог чинного законодавства, локальних нормативних актів банків і усталеної прак­тики ділового обороту, враховуються в процесі прийняття рішення про надання креди­ту та його умови (розмір кредиту, розмір відсотків, строк повернення кредиту, його за­безпечення тощо). Якби позичальник надав правильні відомості, банк не надав би кре­дит взагалі або надав у меншому розмірі, або збільшив відсоток за кредитом у зв’язку з великим ризиком, або вимагав більш якісного забезпечення його повернення тощо.

Завідомо неправдива інформація в плані відповідальності за ст. 222 за своїм змістом має бути такою, що могла бути підставою для прийняття рішення про надання субси­дій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків (наприклад, у документах, на­даних банку, не зазначається, що у позичальника є інший неповернутий кредит, або вказується неправдива мета використання бюджетних коштів, які особа має намір одер­жати як дотацію, субсидію, субвенцію).

Повідомлення завідомо неправдивої інформації, яка не впливає на прийняття рі­шення про надання дотації, субсидії, субвенції, податкової пільги або кредиту, розгля­дуваного складу злочину не утворює і за наявності до цього підстав має кваліфікува­тися за статтями 358 або 366.

Зміст завідомо неправдивої інформації може стосуватись не лише суб’єкта господа­рювання, який отримує у тій чи іншій формі фінансові ресурси, а й інших осіб (напри­клад, страховиків або поручителів).

Банківське законодавство забороняє надання кредитів на: покриття збитків госпо­дарської діяльності позичальника; формування та збільшення статутного фонду комер­ційних банків та інших господарських товариств. Якщо відповідний суб’єкт, маючи намір використати кредитні ресурси на ці або інші цілі, не вказані у пакеті документів, звертається до банку з проханням надати кредит і подає документи, в яких міститься неправдива інформація про напрями використання позичених коштів, його дії слід ква­ліфікувати за ст. 222.

Охоплюються розглядуваним складом злочину ситуації, в яких нецільове викорис­тання кредиту заздалегідь планувалось особою, яка бажала спочатку заробити на кре­дитних коштах, а потім використати позичку на цілі, передбачені кредитним догово­ром. Нецільове використання кредиту може полягати, наприклад, у: внесенні коштів на депозит і отриманні за ним відсотків; придбанні нерухомості та іншого майна, що не має відношення до цілі, вказаної у кредитному договорі; переведенні кредитних коштів у готівку і використанні їх на власні потреби; погашенні інших отриманих раніше кре­дитів. Питання про відповідність вкладення позичкових коштів цілям, вказаним у кре­дитній угоді, потребує вирішення у кожному конкретному випадку.

Якщо суб’єкт господарської діяльності з об’єктивних причин, які виникли після укладення кредитної угоди, коригує свої фінансові плани, використовує кредит не за цільовим призначенням і не може своєчасно погасити заборгованість, склад злочину, передбачений ст. 222, відсутній.

Оскільки у ст. 222 йдеться про надання завідомо неправдивих даних банку з метою одержання кредиту, то ситуації, в яких неправдива інформація надається банку не до

 

Стаття 222

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

551

 

або під час укладення кредитного договору, а після його підписання і видачі кредиту, складу цього злочину не утворюють. Водночас, у разі використання кредитної лінії, що передбачає надання позички у грошовій безготівковій формі частинами протягом пев­ного проміжку часу, завідомо неправдива інформація може бути надана банку позичаль­ником вже безпосередньо у процесі кредитування, після укладання кредитного догово­ру. Сума кожного кредиту у межах кредитної лінії оформлюється окремим строковим зобов’язанням, в якому вказується конкретний строк погашення позички. Якщо обман банку відбувається перед оформленням чергового строкового зобов’язання і видачею кредиту – частини загальної грошової суми, зазначеної у кредитній угоді, дії винного потрібно кваліфікувати за ст. 222.

Обман, пов’язаний із справжнім або вигаданим станом стійкої фінансової неспро­можності суб’єкта підприємницької діяльності, утворює сукупність злочинів, передба­чених статтями 218 і 222, лише у разі, коли винний не тільки перекручує фінансове становище підприємства-позичальника, а й має на меті незаконне одержання кредиту. Надання завідомо неправдивої інформації щодо платоспроможності з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків за наявності до цього підстав може кваліфікуватись за сукупністю злочинів, передбачених статтями 222 і 220 або 219.

Злочин вважається закінченим з моменту надання конкретному, адресату відповід­ної інформації незалежно від того, вдалося чи ні винному отримати той чи інший фі­нансовий ресурс, заподіяна чи ні потерпілому реальна майнова шкода.

У разі вчинення злочину у формі незаконного одержання пільг щодо податків зло­чин є закінченим з моменту ненадходження коштів до бюджетів чи державних цільових фондів – з наступного дня після настання строку, до якого мали бути сплачені податок або інший обов’язковий платіж.

  1. Суб’єкт злочину спеціальний. Це: 1) громадянин, який займається зареєстрова­
    ною підприємницькою діяльністю індивідуально, без створення юридичної особи;
    2) засновник або власник суб’єкта господарської діяльності; 3) службова особа юридич­
    ної особи – суб’єкта господарської діяльності.

Суб’єктом злочину є також службові особи тієї юридичної особи, яка виступила як засновник чи власник юридичної особи суб’єкта господарської діяльності. Якщо об’єднання громадян надає завідомо неправдиву інформацію для одержання створеним ним підприємством – суб’єктом господарювання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків, то службова особа такого об’єднання, яка надала зазначену ін­формацію, визнається суб’єктом розглядуваного злочину.

Про поняття господарської діяльності див. коментар до ст. 202. До кримінальної відповідальності за ст. 222 можуть притягуватись службові особи тих юридичних осіб, які не є суб’єктами підприємництва і державна реєстрація яких відбувається на підставі не Закону України «Про підприємництво», а на підставі інших нормативних актів (на­приклад, Закону України «Про благодійництво та благодійні організації»). Вирішуючи питання про притягнення до відповідальності за ст. 222 службових осіб некомерційних юридичних осіб, треба встановлювати, що завідомо неправдива інформація, надана ни­ми належним адресатам з метою отримання певних фінансових ресурсів, стосувалась саме господарської діяльності таких організацій.

Фізична особа, яка фактично займається підприємницькою діяльністю без належної державної реєстрації, не є суб’єктом злочину, передбаченого ст. 222.

Суб’єктом шахрайства з фінансовими ресурсами не можуть виступати особи, які хоч і є індивідуалами-підприємцями або службовими особами суб’єктів господарської діяльності, але в кредитних відносинах виступають як приватні особи котрі отримують споживчі кредити.

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціаль­
    ною метою – отримати вказаний у ст. 222 різновид фінансових ресурсів або пільгу
    щодо податків.

 

552

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків у формі великої матеріаль­ної шкоди (ч. 2 ст. 222) може виражатися у прямому або непрямому умислі.

Особу, яка, надаючи завідомо неправдиву інформацію, прагнула привласнити одер­жані нею у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій, кредитів кошти, слід притягувати до кримінальної відповідальності за злочин проти власності – за шахрайство чи замах на нього.

Головними критеріями розмежування злочинів, передбачених статтями 222 і 190, є спрямованість умислу та момент його виникнення. У разі шахрайства з фінансовими ресурсами умисел винного спрямований на тимчасове отримання кредитних коштів з наступним, можливо, несвоєчасним їх поверненням. У разі шахрайства винна особа укладає кредитний договір лише для того, щоб приховати злочинний характер своїх дій, спрямованих на безоплатне заволодіння назавжди чужим майном.

Кошти чи майно, правомірно одержані суб’єктом господарювання як субсидії, субвенції, дотації, кредити, переходять у його власність з моменту їх фактичного отримання. Якщо після одержання у службової особи такого суб’єкта виникає умисел на їх привласнення, то відповідні дії мають кваліфікуватись за ст. 191. Якщо зазначе­ні кошти були одержані з цією метою неправомірно, такі дії слід кваліфікувати за су­купністю злочинів, передбачених відповідними частинами статей 222 і 190. Таким же чином кваліфікуються дії особи, яка мала умисел на привласнення лише частини одер­жаних коштів.

Надання недостовірних даних про наявність пільг з оподаткування чи з метою їх одержання треба кваліфікувати не за ст. 212, а за ст. 222, яка у даному випадку є спе­ціальною нормою по відношенню до ст. 212. Оскільки шахрайству з фінансовими ре­сурсами притаманний специфічний прийом (спосіб) злочинної поведінки – надання державному органу завідомо неправдивої інформації з метою отримання пільг щодо податків, то ситуації, пов’язані із самостійним використанням платниками податко­вих пільг, диспозицією ст. 222 не охоплюються (якщо при цьому немає надання на­лежному адресату інформації про наявність пільги щодо оподаткування) і є підставою для застосування ст. 212.

Якщо для шахрайського заволодіння кредитними коштами було використано ство­рену або придбану юридичну особу – фіктивний суб’єкт підприємництва, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 190, 205. У разі, ко­ли умисел викрасти кошти, отримані у формі банківського кредиту, не встановлено, а кредитна заявка, техніко-економічне обґрунтування та інші документи надходять від фіктивного підприємства, дії особи, яка обрала розглядуваний спосіб обману кредито­ра, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 205 і 222.

  1. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 222) є: 1) вчинення його повторно (про поняття повторності див. ст. 32 і коментар до неї); 2) заподіяння ним великої матеріальної шкоди (див. примітку до ст. 218).

У цій частині шахрайство з фінансовими ресурсами є матеріальним складом злочи­ну і визнається закінченим з моменту фактичного заподіяння вказаної шкоди. Матері­альна шкода може бути заподіяна внаслідок використання дотацій, субсидій, субвенцій не за цільовим призначенням, неповернення одержаного кредиту, ухилення від сплати податків.

Сам по собі факт нецільового використання кредитних коштів у разі їх вчасного по­вернення кредиторові не утворює кваліфікованого складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 222, оскільки такими діями матеріальна шкода кредитору не заподіюється.

Вирішуючи питання про те, чи заподіяно кредиторові у разі неповернення у встанов­лений строк наданого кредиту велику матеріальну шкоду, потрібно враховувати те, що кредитний договір може забезпечуватися договором застави майна, належного суб’єкту господарської діяльності. Якщо стосовно вказаного майна, вартість якого перевищує суму отриманого кредиту і відсотків за ним, було задіяно механізм стяг­нення і кошти від його реалізації планувалось спрямувати на задоволення майнових

 

Стаття 223

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

553

 

інтересів кредиторів, кваліфікація за ч. 2 ст. 222 за ознакою заподіяння великої матері­альної шкоди виключається.

Шкода, заподіяна кредиторові, може полягати у прямих збитках, спричинених не­поверненням всього або частини кредиту, або в упущеній вигоді.

БК.

ЦК(ст. 1057).

ГК (статті 8, 52, 53, 55, 62, 112, 131, 345-348).

Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р.

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 p. (cm. 26)

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції України від 22 трав­ня 1997 р.

Закон України «Про встановлення ставок податків і зборів (обов ‘язкових платеже), інших елементів податкових баз, а також пільг щодо оподаткування» від 14 жовтня 1998 р.

Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р.

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р.

Закон України «Про порядок погашення зобов ‘язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» від 21 грудня 2000 p. (cm. 14).

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Закон України «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» від 21 вересня 1999 р.

Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р. (ст. 13).

Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4липня 2002 p. (cm. 17).

Порядок повернення бюджетних коштів, отриманих як субвенція, до відповідного бюджету в разі їх нецільового використання. Затверджено постановою KM № 495 від 11 квітня 2002 р.

Положення про кредитування. Затверджене постановою Правління НБ Лі? 246 від 28 верес­ня 1995 р.

Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена постановою Правління НБ № 368 від 28 серпня 2001 р.

Постанова ПВС № 12 від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (п. 19).

Постанова 11 ВС №5 від 26 березня 1999 р. «Про деякі питання застосування законодав­ства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов ‘язкових плате­жів» (пункти 3, 14, 15).

Постанова ПВС № 3 від 25 квітня 2003 р. «Про практику застосування судами законо­давства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» (пункти 2, 21-27).

Роз’яснення ВАС № 02-5/706 від 6 жовтня 1994р. «Про деякі питання вирішення спорів, пов ‘язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів».

  • Стаття 223. Порушення порядку випуску (емісії) та обігу цінних паперів
  1. Випуск (емісія) громадянином або службовою особою суб’єкта госпо­
    дарської діяльності цінних паперів у формі їх відкритого розміщення без ре­
    єстрації емісії у встановленому законом порядку –

карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.

  1. Внесення громадянином або службовою особою суб’єкта господарської
    діяльності в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів,
    завідомо недостовірної інформації, а також затвердження таких документів,
    якщо ці дії заподіяли велику матеріальну шкоду інвесторові,-

 

554

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до п’яти років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

  1. Об’єктом злочину є встановлений законом порядок випуску (емісії) та обігу цін­них паперів, порушення якого може призвести до дестабілізації ринку цінних паперів України, погіршення загальної економічної ситуації в Україні, заподіяння майнової шкоди громадянам та юридичним особам. ‘
  2. Предметом злочину є: 1) цінні папери, випуск (емісія) яких має здійснюватись у формі відкритого розміщення за умови реєстрації випуску уповноваженими державни­ми органами у встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 223); 2) документи, які пода­ються для реєстрації емісії цінних паперів (ч. 2 ст. 223).

Цінними паперами визнаються документи встановленої форми з відповідними рек­візитами, що посвідчують грошове або інше майнове право і визначають взаємовідно­сини між особами, які їх випустили (видали), і власниками та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх випуску, а також можливість передачі прав, що випли­вають з цих документів, іншим особам.

В Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів: 1) пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді ди­відендів, та частини майна при ліквідації емітента; 2) боргові цінні папери, які засвід­чують відносини позики і передбачають зобов’язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов’язання; 3) похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановлено­го договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів; 4) товаро-розпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися май­ном, вказаним у цих документах; 5) інші групи цінних паперів, визначені законом.

Цінні папери можуть випускатися в документарній та бездокументарній формі. Фор­ми випуску певного виду цінних паперів визначаються законом.

Документарною формою цінного паперу є сертифікат цінних паперів, що містить реквізити відповідного виду цінних паперів певної емісії, дані про кількість цінних па­перів та засвідчує сукупність прав, наданих цими цінними паперами. Сертифікат є блан­ком цінного паперу, на якому разом з іншими визначеними законодавством реквізи­тами може міститись назва виду цінного паперу («акція», «облігація» тощо) або на­йменування «сертифікат акцій (облігацій тощо)”. Сертифікат може засвідчувати право на одну одиницю чи на будь-яку іншу кількість одиниць цінних паперів. Сертифіката­ми вважаються і цінні папери, які випущені у документарній формі до введення у зако­ні поняття «сертифікат цінних паперів» і на даний час залишаються в обігу.

Бездокументарною формою цінних паперів є облікові записи на рахунках у цінних паперах, які містяться в електронних базах даних, що їх ведуть спеціально визначені для обслуговування обігу цінних паперів юридичні особи – зберігачі та депозитарії цінних паперів. Підтвердженням права власності на цінні папери при бездокументарній формі їх існування є виписка з рахунка у цінних паперах, яка, однак, не є цінним папером.

Законом встановлюються види цінних паперів та порядок їх обігу, а також обов’язкові реквізити цінних паперів, вимоги щодо форми цінного паперу та інші необ­хідні вимоги.

На даний час законом передбачено існування цінних паперів таких видів : акції; об­лігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери.

Окрім цього, у господарській діяльності застосовуються кілька видів документів, які за своїми властивостями відповідають загальним ознакам цінного паперу, передба-

 

Стаття 223

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

555

 

ченим законом. Такими документами є фондові, валютні та товарні деривативи (різно­видами деривативу є форвардний контракт, ф’ючерсний контракт та опціон), подвійне складське свідоцтво та просте складське свідоцтво на зерно, коносамент тощо. Поки що у законі немає прямих вказівок про те, що названі документи є цінними паперами, про­те не виключено, що у майбутньому усі ці документи або деякі з них будуть віднесені законом до цієї категорії.

З метою забезпечення державного контролю за дотриманням встановлених правил здійснення операцій з цінними паперами законодавство України передбачає обов’яз­кову реєстрацію випуску їх окремих видів. Інформація про всі зареєстровані цінні па­пери заноситься до Загального реєстру випуску цінних паперів. Цей реєстр ведеться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (далі – ДКЦПФР) – спеці­альним державним органом, на який згідно із законом покладено здійснення контролю за діяльністю на ринку цінних паперів України.

Обов’язковій реєстрації у ДКЦПФР підлягають випуски акцій та облігацій підпри­ємств, причому ця вимога поширюється і на акції акціонерних товариств, створених у ході приватизації із застосуванням різних її способів. Реєстрації у ДКЦПФР підлягають також випуски інвестиційних сертифікатів.

Акцією є цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержан­ня частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при лік­відації акціонерного товариства.

Акції можуть випускатися лише юридичними особами – суб’єктами господарської діяльності, які є акціонерними товариствами.

Облігація підприємства – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошо­вих коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску).

Облігації підприємств можуть випускатися підприємствами усіх передбачених за­коном форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товарист­вами і не дають їх власникам права на участь в управлінні.

Інвестиційний сертифікат – це цінний папір, який випускається компанією з управ­ління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді.

Закон не передбачає реєстрації випуску чи видачі облігацій державних позик, каз­начейських зобов’язань, ощадних сертифікатів, векселів, а тому ці цінні папери, так само як і приватизаційні папери, випуск яких на даний час завершено, не можуть стати предметом передбаченого ч. 1 ст. 223 злочину. Не є предметом цього злочину і обліга­ції місцевих позик, оскільки хоча нормативно-правові акти ДКЦПФР і визначають порядок реєстрації випуску цих цінних паперів, але законом такої реєстрації не перед­бачено. Дії осіб, винних у здійсненні операцій по випуску в обіг або розміщенню неза-реєстрованих облігацій місцевих позик, можуть кваліфікуватись як адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 13 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Під документами, які подаються для реєстрації емісії, розуміються будь-які не­обхідні для реєстрації випуску цінних паперів чи інформації про їх випуск документи.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у:
  • здійсненні випуску (емісії) цінних паперів (акцій, облігацій підприємств чи інве­стиційних сертифікатів) у формі їх відкритого розміщення без реєстрації цієї емісії у встановленому законом порядку (ч. 1 ст. 223);
  • внесенні в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, завідо-мо недостовірної інформації (ч. 2 ст. 223);
  • затвердженні таких документів (ч. 2 ст. 223).

 

556

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Під випуском (емісією) цінних паперів у формі їх відкритого розміщення слід ро­зуміти дії, внаслідок яких цінні папери вперше після своєї появи передаються у влас­ність невизначеному колу громадян і юридичних осіб безпосередньо емітентом (юри­дичною особою, яка випускає цінні папери) або, за його дорученням, торгівцем цінни­ми паперами. Таке розуміння вказаного поняття випливає із контексту ст. 223 і відрізняється від того значення, яке терміни «випуск цінних паперів» та «емісія цінних паперів» мають у законодавчих актах з питань регулювання обігу цінних паперів.

Випуск цінних паперів у формі відкритого розміщення може полягати у передачі акцій відкритого акціонерного товариства особам, які зробили заявки на придбання в ході відкритої підписки на ці акції, у передачі виготовлених сертифікатів документар­них цінних паперів покупцям емітентом чи, за його дорученням, торгівцем цінними паперами тощо.

Укладення угоди на виготовлення певним виробником партії документарних (та­ких, що існують у вигляді сертифікатів, видрукуваних на папері) цінних паперів, ви­пуск яких не зареєстровано, саме по собі не утворює складу злочину. Ознаки закінчено­го злочину, передбаченого статтею ч. 1 ст. 223, відсутні навіть у випадку, коли такі до­кументарні цінні папери були реально виготовлені без отримання свідоцтва про реєстрацію їх випуску. Разом з тим, ці дії не можуть розцінюватись у кримінально-правовому аспекті як готування до вчинення названого злочину, оскільки згідно зі ст. 14 таке готування не є караним.

Для випадків існування цінних паперів у бездокументарній формі злочинне діяння, передбачене ч. 1 ст. 223, полягає у відкритті емісійного рахунка на незареєстровані цін­ні папери або у внесенні до законно відкритого емісійного рахунка записів про зараху­вання на цей рахунок незареєстрованих цінних паперів та у здійсненні операцій з пере­рахування таких паперів з емісійного рахунка на рахунки покупців чи інших набувачів.

Законом у певних випадках (щодо акцій та облігацій підприємств) передбачено обов’язкову реєстрацію не лише випуску (емісії) цінних паперів, а й інформації про їх випуск. Наявність зареєстрованої інформації про випуск у цих випадках є умовою, що так само необхідна для законності емісії, як і реєстрація самого випуску. Тому злочин­ними будуть як випуск (емісія) цінних паперів без реєстрації власне випуску, так і ви­пуск їх за відсутності зареєстрованої інформації про випуск.

Для інвестиційних сертифікатів законом передбачено реєстрацію у ДКЦПФР про­спекту емісії, після якої може бути здійснено їх випуск. Тому об’єктивна сторона дано­го злочину при операціях з інвестиційними сертифікатами полягає в їх випуску у формі відкритого розміщення за відсутності зареєстрованого проспекту емісії. Водночас слід брати до уваги, що законом допускається приватне розміщення інвестиційних сертифі­катів, тобто їх розміщення без відкритого продажу шляхом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб. У разі приватного розміщення інвес­тиційних сертифікатів проспект емісії не оприлюднюється і реєстрація такого проспек­ту не потрібна.

Нормативно-правовими актами ДКЦПФР передбачено також і необхідність реєст­рації звіту про наслідки підписки на акції. Проте законом такої реєстрації не передба­чено. З огляду на це, слід вважати, що випуск акцій у формі їх відкритого розміщення без реєстрації зазначеного звіту, але за наявності зареєстрованої інформації та реєстра­ції випуску акцій не може розглядатись як злочин, передбачений ч. 1 ст. 223.

Випуск без реєстрації акцій акціонерного товариства закритого типу не містить складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 223, оскільки ці акції не поширюються шляхом відкритого розміщення, а розподіляються між засновниками товариства.

Внесення в документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів, заві-домо недостовірної інформації полягає у складанні (готуванні) документа із занесен­ням у нього завідомо недостовірних відомостей і поданні його до ДКЦПФР або її регі­онального органу, чи в доповненні завідомо недостовірними відомостями раніше підго­товленого документа,  і  поданні такого зміненого документа до  ДКЦПФР  або її

 

Стаття 223

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

557

 

регіонального органу, а затвердження таких документів – у прийнятті керівником юридичної особи рішення про затвердження документа, що містить неправдиві відомо­сті, і поданні його до ДКЦПФР або її регіонального органу.

На відміну від діяння, передбаченого ч. 1 ст. 223, яке може мати місце лише у випад­ках відкритого розміщення цінних паперів, для діяння, передбаченого ч. 2 ст. 223, не має значення, призначаються відповідні цінні папери для відкритого розміщення чи мають бути передані набувачам в інший спосіб. Тому фальсифікація змісту документів, які подаються, наприклад, для реєстрації випуску акцій акціонерного товариства закри­того типу, утворює склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 223.

Переліки документів, які необхідно подати для реєстрації емісії цінних паперів від­повідного виду, а також вимоги щодо їх змісту та оформлення встановлюються норма­тивно-правовими актами ДКЦПФР. Комісією встановлюється також перелік докумен­тів, які мають бути подані емітентом для реєстрації інформації про випуск цінних папе­рів у тих випадках, коли закон вимагає її реєстрації. Злочином, передбаченим ч. 2 ст. 223, може вважатись внесення неправдивої інформації у будь-який необхідний для реєстрації випуску (емісії) цінних паперів чи інформації про випуск документ або за­твердження будь-якого із необхідних для реєстрації документів, що містять неправдиву інформацію.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 2 ст. 223, є заподіяння внаслідок внесення недостовірної інформації до відповідних документів чи їх затвердження великої матеріальної шкоди інвесторові. Про поняття такої шкоди див. примітку до ст. 218. Велика матеріальна шкода може виникнути внаслідок вкла­дення інвестором під впливом недостовірної інформації грошових коштів у придбання цінних паперів, зокрема у випадках, коли їх курсова вартість згодом значно впала порі­вняно з вартістю під час придбання інвестором, коли цінні папери стали неліквідними або коли інвестиції були повністю чи частково втрачені через банкрутство юридичної особи – емітента цінних паперів. У разі заподіяння шкоди багатьом особам дії, перед­бачені ч. 2 ст. 223, слід вважати злочином лише за умови, що хоча б одному із інвесто­рів заподіяно матеріальну шкоду, яка є великою.

Під інвестором у даному разі розуміється будь-яка особа, що придбала відповідні цінні папери або зробила заявку на їх придбання і внесла грошові кошти в рахунок на­ступного придбання цінних паперів.

У випадках, коли громадянам та юридичним особам пропонуються для купівлі акції неіснуючої юридичної особи, тобто папери, які насправді не є і не можуть стати цінни­ми паперами, або ж пропонується внести кошти на придбання акцій акціонерного това­риства, яке насправді не передбачається створювати, вчинене, за умови, що винні особи мають намір привласнити зібрані грошові кошти, підлягає кваліфікації за ст. 190.

  1. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 223, слід вважати закінченим з моменту передачі
    емітентом чи торгівцем цінними паперами покупцеві чи іншому набувачеві хоча б од­
    ного сертифіката незареєстрованих документарних цінних паперів, а також перераху­
    вання покупцеві чи іншому набувачеві хоча б однієї одиниці незареєстрованих бездо-
    кументарних цінних паперів. Опублікування винною особою інформації про випуск і
    проведення відкритої підписки на цінні папери, а так само відкриття емісійних рахунків
    у бездокументарних цінних паперах без реєстрації інформації про випуск цінних папе­
    рів чи самого їх випуску з наміром провести згодом їх відкрите розміщення слід роз­
    глядати як замах на вчинення даного злочину.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 223, є закінченим з моменту заподіяння великої мате­ріальної шкоди інвестору. У разі, якщо таку шкоду вдалось відвернути, але об’єктивно вона повинна була виникнути у передбаченому законом розмірі, дії винних осіб слід розглядати як замах на вчинення даного злочину.

  1. Суб’єктом злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 223, закон називає громадянина або
    службову особу суб’єкта господарської діяльності. Виконавцями злочину чи його спів­
    учасниками, крім службових осіб юридичної особи – емітента цінних паперів, можуть

 

558

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ Vll

 

бути і відповідні працівники юридичних осіб – торгівців цінними паперами, а також і працівники юридичної особи, яка веде реєстр власників цінних паперів, якщо вони відкрили емісійний рахунок на цінні папери, внесли до такого рахунку записи про зарахування на нього цінних паперів або ж внесли до реєстру дані про власників цін­них паперів, знаючи, що відповідні цінні папери не зареєстровані належним чином.

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 223, може бути громадянин або службо­ва особа суб’єкта господарської діяльності, який має стати емітентом відповідних цін­них паперів. Співучасником такого злочину може бути будь-яка особа, якій доручено підготувати для певного суб’єкта господарської діяльності документи, які подаються для реєстрації емісії цінних паперів.

Громадянин може бути суб’єктом злочинів, передбачених цією статтею, зокрема, у випадках, коли він є засновником акціонерного товариства.

  1. Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 223, характеризується прямим умислом. При цьому винний має усвідомлювати, що випуск (емісія) цінних паперів здійснюється без належної реєстрації.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 2 ст. 223, характеризується виною у формі умислу з обов’язковим усвідомленням недостовірності відомостей, що містяться в документі, який подається до ДКЦПФР або її регіонального органу. Ставлення вин­ного до наслідків, передбачених ч. 2 ст. 223, може характеризуватися як прямим, так і непрямим умислом.

ЦК (статті 194-198).

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.

Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 p. (cm. ЗО).

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» від 10 грудня 1997р.

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвести­ційні фонди)» від 15 березня 2001 р. (статті 1, 38-42).

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. (статті 3, 4).

Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Затверджене рішенням ДКЦПФР №60 від 26 травня 1998 р.

Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випущених у документарній формі. Затверджене рішенням ДКЦПФР №95 від 31 липня 1998 р.

Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду акціонерного товариства. Затверджене рішенням ДКЦПФР №158 від 16 жовтня 2000 р.

Положення про порядок реєстрації випуску акцій відкритих акціонерних товариств і облі­гацій підприємств. Затверджене рішенням ДКЦПФР №19 від 9 лютого 2001 р.

Стаття 224.     Виготовлення, збут та використання підроблених недер­жавних цінних паперів

  1. Виготовлення з метою збуту, збут чи використання іншим чином підроб­
    лених недержавних цінних паперів –

караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені повтор­
    но або якщо вони завдали великої матеріальної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

 

Стаття 224

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

559

 

  1. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені організованою групою або якщо вони завдали особливо великої ма­теріальної шкоди,-

караються позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітки: 1. Повторним у статті 224 визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений цією статтею або статтею 199 цього Кодексу.

  1. Відповідно до цієї статті матеріальна шкода вважається великою, якщо вона у триста і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а особливо великою – така, що у тисячу і більше разів перевищує неоподаткову­ваний мінімум доходів громадян.
  2. Об’єктом злочину є встановлений законом порядок виготовлення та обігу не­державних цінних паперів.
  3. Предметом злочину є недержавні цінні папери, що існують у документарній (паперовій) формі. Такими цінними паперами відповідно до діючих законів України можуть бути акції, облігації підприємств, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифіка­ти, векселі.

Про поняття акції, облігації підприємства, інвестиційного сертифікату див. комен­тар до ст. 223.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і процентів по ньому.

Ощадні сертифікати повинні мати такі реквізити: найменування цінного папера -«ощадний сертифікат», найменування банку, що випустив сертифікат, та його місце­знаходження; порядковий номер сертифіката, дату випуску, суму депозиту, строк вилу­чення вкладу (для строкового сертифіката), найменування або ім’я держателя сертифі­ката (для іменного сертифіката), підпис керівника банку або іншої уповноваженої на це особи, печатку банку.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання вексе­ледавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (век­селедержателю).

Векселі можуть бути простими чи переказними.

Простий вексель повинен містити такі реквізити: а) найменування – «вексель»; б) просту і нічим не обумовлену обіцянку сплатити визначену суму; в) зазначення строку платежу; г) зазначення місця, в якому повинен здійснитись платіж; д) наймену­вання того, кому або за наказом кого платіж повинен бути здійснений; є) дату і місце складання векселя; є) підпис того, хто видає документ (векселедавця). Переказний век­сель, крім реквізитів, зазначених вище під літерами «а», «в – є», повинен містити та­кож: 1) просту і нічим не обумовлену пропозицію сплатити певну суму; 2) найменуван­ня того, хто повинен платити (платника).

Видавати векселі на території України можуть юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок Державного бюджету України, бюджету Автономної Рес­публіки Крим чи місцевих бюджетів, можуть видавати векселі лише у випадках і в по­рядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

Закон допускає видачу векселів лише для оформлення грошового боргу за фактич­но поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

В умовах значного поширення бездокументарної форми випуску цінних паперів не виключені випадки підробки виписок з рахунків у цінних паперах, які підтверджують право на певну кількість бездокументарних цінних паперів. Такі виписки не є цінними

 

560

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

паперами, тому їх підробку не можна розглядати як підробку цінних паперів. За наяв­ності підстав такі дії можуть бути кваліфіковані за статтями 358 або 366.

Так само не можуть бути визнані злочином, передбаченим ст. 224, відкриття рахун­ка у цінних паперах і внесення записів про зарахування на такий рахунок не випущених реально цінних паперів, а також внесення таких записів на правомірно відкритий раху­нок у цінних паперах у комп’ютерних базах даних, що їх ведуть депозитарії та зберігачі цінних паперів – юридичні особи, яким законом надано право надання послуг щодо зберігання цінних паперів, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслугову­вання операцій на цих рахунках тощо. За наявності підстав такі дії можуть кваліфікува­тися за статтями 361 або 364, а у випадках, коли вони спрямовані на заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою – і за ст. 190.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у:
  • виготовленні підроблених недержавних цінних паперів;
  • їх збуті;
  • використанні їх іншим чином.

Під виготовленням розуміються дії, шляхом яких створюються підроблені цінні папери, наприклад, друкування, виготовлення за допомогою спеціальної комп’ютерної техніки, малювання, ксерокопіювання тощо. При цьому мають бути виготовлені пред­мети, зовнішньо схожі з тими справжніми цінними паперами, під виглядом яких винна особа хоче збути чи використати фальшивки.

Виготовлення «акцій» чи інших «цінних паперів» неіснуючої юридичної особи не утворює складу даного злочину, однак виготовлення таких предметів з метою подаль­шого їх використання для заволодіння чужим майном слід визнавати готуванням до шахрайства і за наявності підстав кваліфікувати за ст. 14 та частинами 3 або 4 ст. 190.

Виготовлення знарядь, за допомогою яких передбачається в майбутньому виготов­ляти фальшиві цінні папери, слід, за наявності підстав, кваліфікувати як готування до вчинення злочину, передбаченого ч. З ст. 224.

Використання підроблених недержавних цінних паперів іншим чином — це вчи­нення будь-яких інших, крім збуту, дій з такими паперами для отримання будь-яких вигод, пільг чи переваг, на які б мав право власник відповідних справжніх цінних папе­рів. Зокрема, володіння акціями дає їх власникові право на участь в управлінні акціонер­ним товариством (участь у зборах акціонерів та у прийнятті ними рішень) та право на отримання відповідної частини прибутку від діяльності товариства. Акціонер має право на доступ до інформації про діяльність товариства, зокрема, до протоколів загальних зборів та засідань правління, на отримання річного звіту товариства і т. ін. Користуван­ня цими правами на основі підроблених акцій слід розглядати як «використання іншим шляхом» підроблених цінних паперів. Ще одним можливим варіантом такого «викори­стання» є оформлення застави на підроблені цінні папери з отриманням грошей чи ін­ших цінностей без передачі підроблених акцій заставодержателю, тобто без їх збуту. У таких випадках дії винної особи також слід кваліфікувати за ст. 224. Заставу фальши­вих недержавних цінних паперів з наміром привласнити без належної компенсації отримані під заставу кошти чи цінності, а так само будь-яке інше незаконне отримання коштів (дивідендів, процентів, інших виплат) з використанням підроблених цінних па­перів слід кваліфікувати за статтями 190 та 224.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Склад розглядуваного злочину утворює лише таке виготовлення зазначених вище предметів, яке здійснюється з метою подальшого їх збуту. Про поняття збуту див. ко­ментар до статей 198, 199. У разі вчинення злочину шляхом збуту чи використання ін­шим чином підроблених недержавних цінних паперів наявність чи відсутність мети злочину не впливає на його кваліфікацію.

  1. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 224) є: 1) вчинення його повторно;
    2) заподіяння ним великої матеріальної шкоди, а особливо кваліфікуючими (ч. З

 

Стаття 224

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

561

 

ст. 224): 1) вчинення його організованою групою; 2) заподіяння ним особливо великої матеріальної шкоди.

Про поняття повторності, великої і особливо великої шкоди див. примітку до ст. 224, а про поняття організованої групи – ст. 28 і коментар до неї.

Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.

Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від ЗО жовтня 1996 р.

Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів» від 10 грудня 1997р.

Закон України «Про обіг векселів в Україні» від 5 квітня 2001 р. (статті 3, 4).

Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випущених у документарній формі. Затверджене рішенням ДКЦПФР № 95 від 31 липня 1998 р.

Стаття 225.     Обман покупців та замовників

  1. Умисне обмірювання, обважування, обраховування чи інший обман по­
    купців або замовників під час реалізації товарів або надання послуг, якщо ці
    дії вчинені у значних розмірах,-

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, з позбавленням права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Ті самі діяння, вчинені особою, раніше судимою за обман покупців чи
    замовників,-

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Обманом покупців та замовників у значних розмірах слід вважати обман, що спричинив громадянинові матеріальну шкоду в сумі, що перевищує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

  1. Об’єктом злочину є встановлені законодавством правила торгівлі та надання по­слуг населенню, а також законні інтереси покупців та замовників.
  2. Предметом злочину можуть виступати товари (у т. ч. вироби, що виготовляються на замовлення) або грошові кошти – залежно від того, на отримання якого з цих двох видів майна було спрямовано дії винної особи.
  3. Об’єктивна сторона обману покупців та замовників полягає в діях, які набува­ють форм: 1) обмірювання; 2) обважування; 3) обраховування або 4) іншого обману.

Обмірюванням є обманні дії, внаслідок яких покупцеві відпускається менше, аніж належить, товару, кількість якого «вимірюється» певними одиницями довжини, площі й об’єму. Обмірювання при продажу тканин та інших подібних товарів має вигляд «не-доміру», а при продажу рідких товарів (молочних продуктів, квасу, пива, спиртних на­поїв, бензину тощо) – «недоливу».

Обважування – це відпуск покупцеві товарів меншої ваги, аніж та, яку відповідно до встановленої ціни належить відпустити за сплачену ним грошову суму.

Обраховування має вигляд або неправильного підрахунку вартості проданого това­ру й отримання внаслідок цього з покупця більшої, ніж належить, грошової суми, або ж неправильного підрахунку кількості одиниць товару, яка передається покупцеві, і пере­дачі йому в такий спосіб меншої, ніж оплачена, кількості товару.

Під іншим обманом розуміється застосування будь-яких, крім названих вище, спо­собів, за допомогою яких винний отримує від покупця чи замовника більшу грошову

 

562

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

суму, ніж та, що має бути сплачена за товар чи послугу відповідно до встановлених цін чи тарифів. Іншим обманом є, зокрема, продаж товару за ціною, вищою від встановле­ної (цей спосіб ще називають «перевищенням встановлених роздрібних цін»), продаж зіпсованих товарів, продаж товарів нижчого сорту за ціною вищого, перевищення вста­новлених цін і тарифів на побутові і комунальні послуги, що надаються населенню, тощо.

Обов’язковою ознакою даного злочину є обманний характер відповідних дій – вони вчиняються в такий спосіб, щоб створити в покупця чи замовника враження правиль­ності дій винної особи. Продаж товарів, надання послуг за завищеними цінами з відома і за згодою самого покупця чи замовника не містять складу даного злочину, однак за наявності підстав можуть кваліфікуватись за ст. 354, а якщо такі дії вчинено посадовою особою,- за ст. 368.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є обстановка – злочин може бути вчинений під час реалізації товарів покупцям або надання послуг замовни­кам. Це може мати місце на підприємствах торгівлі, громадського харчування, побуто­вого обслуговування населення, комунального господарства, на ринках чи в інших міс­цях. Разом з тим, обман покупців чи замовників не може бути вчинений у закладах, які не здійснюють продажу товарів громадянам чи виконання їх замовлень, а лише скупо­вують у громадян певні предмети (пункти прийому склотари, пункти скупівлі дорого­цінних металів тощо). У разі вчинення працівниками таких закладів обманних дій і за-володіння внаслідок цього грошовими коштами чи майном громадян вчинене має ква­ліфікуватись як шахрайство за ст. 190.

Приміткою до ст. 225 визначено, що обманні дії можуть охоплюватись цією стат­тею лише у тих випадках, коли матеріальну шкоду спричинено громадянинові. Якщо обмірювання, обважування, обрахування чи інший обман вчинено щодо покупців чи замовників, які є юридичними особами, їхніми представниками, а також у випадках, коли покупцем чи замовником виступає держава, обманні дії не утворюють злочину, передбаченого ст. 225. За наявності необхідних ознак такі дії мають кваліфікуватись як шахрайство за ст. 190.

Обман покупців та замовників утворює склад злочину, передбаченого ст. 225, якщо він вчинений у значних розмірах. Про поняття значних розмірів див. примітку до ст. 225. Обман покупця чи замовника у розмірі, який не є значним, не містить складу даного злочину навіть у тих випадках, коли внаслідок неодноразового обману різних покупців та замовників їм заподіяно матеріальну шкоду, що сумарно перевищує знач­ний розмір. Особи, винні в обмані покупців або замовників у розмірі, що не є значним, підлягають за це адміністративній відповідальності за ст. 155-2 КАП.

Злочин є закінченим з моменту спричинення покупцеві чи замовникові за допомо­гою обману майнової шкоди, що перевищує три і більше неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

Перероблення вимірювальних пристроїв чи інструментів, які використовуються для торгівлі чи надання послуг, поєднане зі вчиненням за допомогою цих пристроїв чи інструментів обману покупців або замовників у значних розмірах, кваліфікується як сукупність злочинів за статтями 225 та 226.

  1. Суб’єктом злочину може бути будь-яка осудна особа, яка досягла 16-річного ві­ку і здійснює розрахунки з покупцями під час здійснення торговельної діяльності або провадить розрахунки із замовниками при наданні їм послуг. При цьому винний може як самостійно вести відповідну діяльність (індивідуальний підприємець, особа, яка веде торгівлю за одноразовим патентом, продавець продукції, вирощеної у власному підсоб­ному господарстві тощо), так і діяти за дорученням інших осіб (продавець у торговель­ному підприємстві, працівник підприємства побутового обслуговування, заготівельник тощо).

Особа, що укладає і здійснює окрему угоду, предметом якої є продаж її власного майна, не може визнаватися суб’єктом цього злочину. У випадках застосування особою

 

Стаття 226

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

563

 

обману покупця при здійсненні подібної угоди її дії за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 190.

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
  2. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його особою, раніше судимою за обман покупців чи замовників. Такими слід вважати як осіб, що мають судимість за ст. 225 КК 2001 р., так і тих, які вчинили злочин, передбачений статтями 155 чи 155-1 КК 1960 p., причому судимість за нього не знята і не погашена в установленому зако­ном порядку.

Постанова ПВС № 2 від 2 березня 1972 року «Про судову практику в справах про обман покупців» (пункти 5-І 1, 13, 15-17, 19-21).

Стаття 226.     Фальсифікація засобів вимірювання

  1. Виготовлення або перероблення з метою використання чи збуту, а та­
    кож збут фальсифікованих вимірювальних приладів чи інструментів –

караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до трьох місяців.

  1. Ті самі дії, вчинені особою, яка була засуджена за цією статтею,-
    караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­
    ходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.
  2. Об’єктом злочину є встановлений порядок виготовлення, збуту та використання засобів вимірювання.
  3. Предметом злочину є фальсифіковані засоби вимірювання – вимірювальні при­лади та інструменти.

Вимірювальні прилади – це предмети, що слугують для здійснення вимірювань шляхом роботи механізмів, інших технічних пристроїв, які є їх складовою частиною. Вимірювальні інструменти – це предмети, призначені для здійснення вимірювань вручну. Фальсифікованими вважаються вказані прилади (інструменти) з дефектами, внаслідок яких вимірювання ними даватиме недостовірні результати.

Під вимірюванням розуміється відображення фізичних величин їхніми значеннями за допомогою експерименту та обчислень із застосуванням спеціальних технічних за­собів. Провадяться вимірювання: геометричних величин (відстаней, кутів тощо); меха­нічних величин (швидкості, сили, ваги, вібрації, твердості тощо); витрат, рівня, об’єму газів та рідин; фізико-хімічні; теплофізичні і температурні (температури, теплової енер­гії тощо); часу і частоти; електричних і магнітних величин (сили струму, його напруги, опору, магнітної індукції тощо); акустичних величин; оптико-фізичні; радіоелектронні; медичні; іонізуючих випромінювань тощо. З метою здійснення вимірювань виробля­ється велика кількість різних приладів та інструментів. За допомогою засобів вимірю­вання, які показують неправильні результати, нерідко вчиняються різного роду обманні дії. Неправильні вимірювання можуть мати наслідком помилкові технічні, управлінські чи інші рішення, реалізація яких створюватиме небезпеку для людей, довкілля (напри­клад, небезпеку несподіваного стихійного лиха, катастрофи, аварії, радіоактивного за­раження) або безпосередньо завдаватиме значної матеріальної чи іншої шкоди.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у: 1) виготовленні; 2) переробленні; 3) збу­
    ті фальсифікованих вимірювальних приладів чи інструментів.

Виготовлення це промислове виробництво фальсифікованих засобів вимірюван­ня або їх створення будь-яким непромисловим способом.

Переробленням є, зокрема, заміна механізмів, які застосовуються у відповідному приладі, на механізми іншого типу, встановлення додаткових механізмів, пристроїв, деталей чи вузлів, інша модернізація відповідного приладу чи інструмента, що має

 

564

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

наслідком розширення його функцій чи зміну властивостей або принципів його роботи, ремонт приладу чи інструмента, їх переналагодження, внаслідок яких у приладах чи інструментах виникають дефекти, що призводять до недостовірності результатів вимі­рювань.

Про поняття збуту див. коментар до ст. 199.

Злочин є закінченим з моменту завершення процесу виготовлення чи перероблення предмета злочину, а при його збуті – з моменту збуту.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони при виготовленні та переробленні предметів злочину є мета їх використання чи збуту.
  3. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 226) є вчинення його особою, яка вже має судимість за ст.

Закон України «Про метрологію та метрологічну діяльність» від II лютого 1998 р.

Порядок встановлення приналежності засобів вимірювальної техніки до таких, що призна­чені для застосування в побуті (ПМУ 12-99). Затверджений наказом Держстандарту № 219 від 12 травня 1999 р.

Правила користування засобами вимірювальної техніки у сфері торгівлі, громадського хар­чування та надання послуг (ПМУ 21-2001). Затверджені наказом Держстандарту № 633 від 24 грудня 2001 р.

Стаття 227.     Випуск або реалізація недоброякісної продукції

Випуск на товарний ринок або інша реалізація споживачам недоброякіс­ної, тобто такої, що не відповідає встановленим стандартам, нормам, прави­лам і технічним умовам, або некомплектної продукції та товарів, якщо такі дії вчинені у великих розмірах,-

караються штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Під випуском або реалізацією недоброякісної продукції, вчине­ними у великих розмірах, слід вважати розміри, що перевищують триста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян.

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок випуску на товарний ринок та реалізації продукції і товарів, а також інтереси споживачів у частині забезпечення належної якості та безпечності продукції і товарів. Його додатковим фа­культативним об’єктом може бути здоров’я особи.
  2. Предметом злочину виступають недоброякісна або некомплектна продукція чи товари, що випускаються на товарний ринок або реалізуються безпосередньо спожи­вачеві.

Продукцією є будь-який виріб, процес чи послуга, що виготовляється, здійснюється чи надається для задоволення суспільних потреб. Про поняття товару див. коментар до ст. 201.

Недоброякісними на практиці визнаються продукція чи товари, які через свої недо­ліки не можуть бути використані за призначенням взагалі або без істотної переробки. При цьому не мають значення причини, з яких продукція чи товари стали недоброякіс­ними,- це можуть бути недоліки виготовлення, природні особливості, внаслідок яких продукція чи товари втрачають свої характерні властивості чи якість (наприклад, закін­чення строків реалізації даного товару).

Недоброякісною вважається і продукція (товар), яка виготовлена виробником з від-

 

Стаття 227

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

565

 

хиленням від національних стандартів України, міжнародних (регіональних) стандар­тів, які у встановленому законом порядку запроваджені в Україні як національні стан­дарти, а також від норм і правил, закріплених в інших прийнятих належним чином нормативних документах з питань стандартизації (технічних умовах та технічних рег­ламентах), дотримання яких згідно із законодавством України є обов’язковим, неза­лежно від того, чи може така продукція бути використана за призначенням.

Стандартом є документ, що встановлює для загального і багаторазового застосу­вання правила, загальні принципи або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, з метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певній галу­зі, розроблений у встановленому порядку на основі консенсусу. Технічні умови – це документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, проце­си чи послуги, і може бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом. Технічний регламент – нормативно-правовий акт, прийнятий органом державної влади, що встановлює технічні вимоги до продукції, процесів чи послуг безпосередньо або через посилання на стандарти чи відтворює їх зміст.

За загальним правилом стандарти застосовуються на добровільних засадах. Однак застосування, а отже, і дотримання стандартів чи їх окремих положень стає обов’язко­вим: 1) для всіх суб’єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламен­тах чи інших нормативно-правових актах; 2) для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; 3) для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав деклара­цію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стан­дартів у її маркуванні; 4) для виробника чи постачальника, якщо його продукція серти-фікована щодо дотримання вимог стандартів.

Некомплектною є продукція (товар), в якій відсутні обов’язкові окремі деталі, вуз­ли, інші частини чи додатки до неї, без яких продукція не може бути використана за призначенням взагалі або не може бути використана в повному обсязі, або в її викорис­танні виникають труднощі, яких звичайно не існує при використанні аналогічної про­дукції у повному комплекті.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у:
  • випуску зазначених вище предметів на товарний ринок;
  • іншій їх реалізації споживачам.

Випуск на товарний ринок слід розуміти як дії, внаслідок яких на товарному рин­ку з’являється певна кількість недоброякісної або некомплектної продукції чи товарів. Отже, під «випуском» слід розуміти передачу предметів злочину для реалізації (про­дажу), їх передачу в будь-якій формі безпосередньо від виробника споживачеві або ж ввезення такої продукції іноземного виробництва в Україну з метою її подальшої реалі­зації. Випуск здійснюється безпосередньо виробником (виготовлювачем) або суб’єк­том, якого виробник уповноважив збувати свою продукцію. Випуск шляхом ввезення предметів злочину із-за кордону може здійснюватись як юридичними особами (напри­клад, організаціями-імпортерами), так і окремими громадянами, у т. ч. індивідуальними підприємцями.

Іншою реалізацією слід вважати будь-яку оплатну передачу предметів злочину споживачеві (найчастіше у формі продажу) не виробником, а продавцем, який отримав їх від виробника чи від іншого продавця-посередника.

Під споживачем у ст. 227 розуміються будь-які громадянин чи юридична особа, які купують продукцію чи товар не для продажу, а для використання за функціональним призначенням.

Реалізація продавцем недоброякісної чи некомплектної продукції (товару) не спо­живачеві, а іншому продавцю не підпадає під дію ст. 227. Якщо один продавець знахо­дить для іншого продавця недоброякісну продукцію чи товари і продає їх з наміром посприяти їх кінцевому збуту споживачеві, такі дії продавців за наявності підстав мо­жуть визнаватися співвиконавством у вчиненні злочину, передбаченого ст. 227.

 

566

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину є великі розміри випус­ку або іншої реалізації недоброякісної чи некомплектної продукції (товару). Про по­няття таких розмірів див. примітку до ст. 227. Питання про наявність чи відсутність великих розмірів має вирішуватись виходячи із загальної вартості випущеної чи реалі­зованої споживачам недоброякісної чи некомплектної продукції (товарів). Випуск на товарний ринок чи інша реалізація споживачеві предметів злочину можуть бути здійс­нені як в один, так і в декілька прийомів. В останньому випадку для визначення розміру випуску або реалізації за основу має братись сумарна вартість усіх випущених чи реалі­зованих споживачам у кілька прийомів предметів злочину.

Виникнення внаслідок реалізації недоброякісної продукції чи товарів шкоди для здоров’я споживача або заподіяння йому смерті слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів, передбачених ст. 227 та відповідною іншою статтею КК.

Злочин є закінченим з моменту, коли недоброякісна чи некомплектна продукція (то­вар) у передбаченому законом розмірі реально вийшла на товарний ринок, тобто опини­лась у споживача продукції чи товарів, а для випадків випуску такої продукції (товару) виробником – у споживача або продавця. У випадках випуску недоброякісної чи некомп­лектної продукції (товарів) шляхом їх ввезення в Україну з-за кордону злочин є закінче­ним з моменту, коли зазначена продукція чи товари опинились на території України і в суб’єкта, який здійснив їх ввезення, з’явилась можливість їх реалізовувати.

  1. Суб’єктом злочину може бути працівник підприємства, установи, організації, що виробляють чи імпортують продукцію чи товари, який відповідає за дотримання (пере­вірку) якості, комплектності або відповідності стандартам продукції, що випускається підприємством на товарний ринок, або ж за її реалізацію. Суб’єктами даного злочину можуть бути і працівники (у т. ч. службові особи) торговельних організацій, котрі здійс­нюють реалізацію недоброякісної продукції чи товарів, а також індивідуальні підпри­ємці, які виробляють чи реалізують певну продукцію чи товари.
  2. Суб’єктивна сторона злочину може мати форму як умисної, так і необережної вини.

Конституція України (ст. 41).

Закон України «Про захист прав споживачів» в редакції від 15 грудня 1993 р. Декрет КМ «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відпові­дальність за їх порушення» № 30-93 від 8 квітня 1993 р.

Закон України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.

Закон України «Про підтвердження відповідності» від 17 травня 2001 р.

Стаття 228.     Примушування до антиконкурентних узгоджених дій

  1. Примушування до антиконкурентних узгоджених дій, які заборонені за­
    коном про захист економічної конкуренції, шляхом насильства чи заподіяння
    матеріальної шкоди або погрози застосування насильства чи заподіяння та­
    кої шкоди –

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

  1. Ті самі дії, вчинені організованою групою або особою, раніше судимою
    за злочин, передбачений цією статтею,-

караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років. (Стаття 228 в редакції Закону № 669-IV від 03.04.2003 p.).

  1. Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є відносини чесної економічної конкуренції між суб’єктами господарювання (господарської діяльності). Додатковими обов’язковими об’єктами даного злочину залежно від способу його вчинення є відно­сини власності, здоров’я або психічна недоторканність особи.
  2. Ст. 228 забезпечує кримінально-правову охорону основного об’єкта даного злочи­ну від заподіяння йому шкоди внаслідок вчинення антиконкурентних узгоджених дій.

 

Стаття 228

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

567

 

Антиконкурентними узгодженими діями визнаються узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. При цьому узгодженими діями є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання. Узгоджені дії завжди є діями, в яких беруть участь два чи більше суб’єкти.

Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які сто­суються: 1) встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; 2) обме­ження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; 3) розподілу ринків чи джерел постачання за терито­ріальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за ко­лом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; 4) спотворення ре­зультатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; 5) усунення з ринку або обмеження до­ступу на ринок (чи виходу з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців; 6) застосування різних умов до рівнозначних угод з різними суб’єктами гос­подарювання, що ставить деяких із них у невигідне становище в конкуренції; 7) укла­дення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зо­бов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; 8) суттєвого обмежен­ня конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єк­тивно виправданих на те причин. Цей перелік антиконкурентних узгоджених дій не є вичерпним.

Антиконкурентні узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами АК, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють: вдосконаленню виробництва, придбан­ню або реалізації товару; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва. Проте і в цих випадках дозвіл на вчинення відповідних дій не повинен надаватись, якщо їх наслідком буде суттєве обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині. KM може дозволити антиконкурентні узгоджені дії, на які АК не було надано дозволу, якщо учасники таких дій доведуть, що їх позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції. Але і в цьому випадку КМ не повинен надавати дозвіл, якщо учасники узгоджених дій засто­совують обмеження, які не є необхідними для реалізації узгоджених дій, або якщо об­меження конкуренції, яке виникне внаслідок узгоджених дій, становить загрозу системі ринкової економіки.

Суб’єкт господарювання, який вчинив заборонені законом антиконкурентні узго­джені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомив про це АК чи його територіальне відділення та надав інформацію, яка має суттєве значення для при­йняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурент­них узгоджених дій, передбаченої антимонопольним законодавством. Однак звільнення відповідного суб’єкта господарювання від передбачених антимонопольним законодав­ством санкцій не може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальнос­ті осіб, винних у вчиненні злочину, передбаченого ст. 228.

Закон спеціально називає декілька випадків, коли узгоджені дії не вважатимуться антиконкурентними навіть тоді, коли за своїми ознаками вони потрапляють у наведе­ний вище перелік антиконкурентних узгоджених дій. Зокрема, не є антиконкурентними будь-які добровільні узгоджені дії малих або середніх підприємців щодо спільного придбання товарів, які не призводять до суттєвого обмеження конкуренції та сприяють підвищенню конкурентоспроможності малих або середніх підприємців. Проте у випад­ках, коли участь підприємця у таких діях не є добровільною і, зокрема, тоді, коли вона є наслідком передбаченого у ст. 228 примушування, особи, які застосували таке при­мушування, підлягають відповідальності за даною статтею.

 

568                                            ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                     Розділ VII

Не вважаються антиконкурентними також і узгоджені дії будь-яких суб’єктів гос­подарювання щодо постачання чи використання товарів, якщо учасник узгоджених дій стосовно іншого учасника узгоджених дій встановлює обмеження на: використання поставлених ним товарів чи товарів інших постачальників; придбання в інших суб’єктів господарювання або продаж іншим суб’єктам господарювання чи споживачам інших товарів; придбання товарів, які за своєю природою або згідно з торговими та ін­шими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не належать до предмета угоди; формування цін або інших умов договору про продаж поставленого товару іншим суб’єктам господарювання чи споживачам. Але ці дії вважатимуться антиконкурентни­ми, якщо вони: призводять до суттєвого обмеження конкуренції на всьому ринку чи в значній його частині, у т. ч. монополізації відповідних ринків; обмежують доступ на ринок інших суб’єктів господарювання; призводять до економічно необгрунтованого підвищення цін або дефіциту товарів.

Не є антиконкурентними узгодженими діями будь-які дії, вчинені відповідно до угод про передачу прав інтелектуальної власності або про використання об’єкта права інтелек­туальної власності в тій частині, в якій вони обмежують у здійсненні господарської діяль­ності сторону угоди, якій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі за­конних прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Зокрема, не виходить за межі за­конних прав цих суб’єктів встановлення обмежень стосовно обсягу прав, які передаються, строку та території дії дозволу на використання об’єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва.

Розгляд питання про надання дозволу на узгоджені дії здійснюється АК, його тери­торіальними органами, КМ на основі колективної заяви про надання дозволу, яка пода­ється учасниками узгоджених дій, органами влади, органами місцевого самоврядуван­ня, органами адміністративно-господарського управління. До заяви додаються необхід­ні для розгляду справи документи, при цьому інформація з обмеженим доступом може подаватись окремо кожним заявником без ознайомлення з нею інших заявників. Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами АК на конкретно визначений строк, суб’єкти господарювання мають право звернутися до органів АК із заявою про продов­ження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу. Заява про надання дозволу на узгоджені дії розглядається протягом трьох місяців, а заява про зміни в узгоджених діях, на які раніше було отримано дозвіл – протягом ЗО днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом АК. Якщо протягом цього строку не початий розгляд справи про узгоджені дії, рішення про надання дозволу на узгоджені дії вважається прийнятим. Днем прийняття рішення про надання дозволу у цих випадках вважається останній день строку розгляду заяви. Розгляд органами АК справи про узгоджені дії провадиться у разі виявлення підстав для заборони узгодже­них дій, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи. При цьому для розгляду такої справи законом встановлено окремий строк, який становить З місяці, починаючи з дня подання заявником у повному обсязі додаткової інформації, яку вимагав від нього орган АК, та отримання висновку експер­тизи. Якщо протягом строку розгляду справи органами АК рішення не прийнято, вва­жається, що на узгоджені дії надано дозвіл. За результатами розгляду справи про узго­джені дії АК, органами АК може бути прийнято рішення про надання дозволу на узго­джені дії або про заборону узгоджених дій. Заява до КМ про надання дозволу на відповідні узгоджені дії може бути подана протягом ЗО днів з дня прийняття АК рішен­ня про їх заборону. За результатами її розгляду KM приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи відмову у наданні такого дозволу.

АК визначає типові вимоги до узгоджених дій. Дії, що відповідають цим типовим вимогам, дозволяються і не потребують згоди органів АК на їх вчинення, якщо про це прямо вказано в рішенні АК про встановлення типових вимог.

Ст. 228 передбачає відповідальність за примушування до антиконкурентних узго­джених дій, «які заборонені законом про захист економічної конкуренції». Тому кримі-

 

Стаття 228

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

569

 

нальна відповідальність за даною статтею може настати лише у випадках примушуван­ня до вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які: а) повністю заборонені законом і не можуть бути дозволені за будь-яких умов; б) можуть бути дозволені, але вчиняють­ся (або ж мають бути вчинені в майбутньому) за відсутності належного дозволу.

Суб’єктом господарювання, спроможним вчинити антиконкурентні узгоджені дії, вважається юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми влас­ності чи фізична особа, що здійснюють діяльність з виробництва, реалізації, придбан­ня товарів, іншу господарську діяльність, у т. ч. та, яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один або де­кілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адмі­ністративно-господарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробни­цтва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності.

Господарською діяльністю не вважається діяльність фізичної особи з придбання то­варів народного споживання для кінцевого споживання. Особа, яка здійснює таку дія­льність, не може розглядатись як суб’єкт господарювання і за будь-яких умов не може стати учасником антиконкурентних узгоджених дій.

Органами адміністративно-господарського управління визнаються фізичні і юридич­ні особи та їх об’єднання у випадках виконання ними функцій управління або контро­лю в межах делегованих їм повноважень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні передбаченими законом спосо­бами дій, спрямованих на примушування певного суб’єкта господарювання до участі в антиконкурентних узгоджених діях.

Способами вчинення злочину, передбаченого ст. 228, є: 1) насильство; 2) заподіян­ня матеріальної шкоди; 3) погроза насильством чи заподіянням матеріальної шкоди.

Під насильством, про яке йдеться у ч. 1 ст. 228, слід розуміти нанесення побоїв, заподіяння тілесного ушкодження, смерті, інші насильницькі дії. У разі заподіяння по­терпілому тяжкого тілесного ушкодження або смерті вчинене слід кваліфікувати за су­купністю злочинів – за ст. 228 та відповідними частинами статей 121, 115.

Якщо примушування потерпілого до антиконкурентних узгоджених дій здійснюва­лось із застосуванням насильства, яке мало характер катування, і при цьому було вчи­нено повторно або за попередньою змовою групою осіб, таке діяння має кваліфікува­тись як сукупність злочинів за ч. 1 ст. 228 та ч. 2 ст. 127 КК.

Заподіянням матеріальної шкоди, про яке йдеться у ст. 228, слід вважати знищен­ня чи пошкодження майна (про них див. ст. 194 та коментар до неї), а також вчинення протиправних дій, які створюють потерпілому перешкоди у володінні, користуванні чи розпорядженні його майном, якщо внаслідок цього він зазнає майнових втрат.

Погрозою насильством чи заподіянням матеріальної шкоди слід вважати дове­дену у будь-якій формі (усній, письмовій тощо) до відома потерпілого інформацію про намір вчинити насильство або дії, які спричинять матеріальну шкоду.

Усі заборонені ст. 228 дії охарактеризовані узагальненим терміном «примушуван­ня». Отже, ці дії у випадках, передбачених даною статтею, вчиняються для того, щоб примусити особу, яка керує діяльністю суб’єкта господарювання, контролює чи впли­ває на таку діяльність (директор, голова правління, голова або член наглядової ради, власник, засновник, акціонер, що володіє значним пакетом акцій тощо) до вчинення всупереч її волі дій (підписання угоди, видання наказу чи розпорядження, голосування на засіданні правління, наглядової ради, зборах засновників, акціонерів тощо), внаслі­док яких відповідний суб’єкт господарювання стає учасником антиконкурентних узго­джених дій. Така особа має бути поінформована (шляхом її ознайомлення з певними пропозиціями, проектами документів, або ж шляхом висунення їй відповідних вимог) про суть антиконкурентних узгоджених дій, учасником яких має стати відповідний суб’єкт господарювання.

 

570

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Потерпілим від злочинних діянь, передбачених даною статтею, може бути не ли­ше особа, яка керує, контролює чи впливає на діяльність суб’єкта господарювання, але і її родичі, близькі їй особи, якщо з допомогою спрямованих проти них насильст­ва, заподіяння матеріальної шкоди чи погроз досягається вчинення бажаних для вин­ного дій. За цієї ж умови злочинне діяння може бути спрямоване і проти майна певної юридичної особи.

Злочин, передбачений ст. 228, вважається закінченим з моменту застосування насиль­ства, спричинення матеріальної шкоди, або доведення відповідної погрози до відома потерпілого незалежно від того, чи вдалось винному досягти бажаного для нього ре­зультату.

Примушування до узгоджених дій, які законом не визнаються антиконкурентними, а також примушування до дозволених законом антиконкурентних узгоджених дій не може вважатись злочином, передбаченим ст. 228. За наявності відповідних підстав таке діяння може кваліфікуватись за статтями 122, 125, 126, 127, 129, 194, 195, 206 або 355 КК.

У випадках, коли заборонені законом антиконкурентні узгоджені дії, до яких примушується певна особа, одночасно є обмеженням господарської діяльності відпо­відного суб’єкта господарювання, укладенням угоди чи невиконанням укладеної уго­ди, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси потерпілого, а саме примушування супроводжується вису­ненням потерпілому відповідних вимог та здійснюється шляхом насильства над потер­пілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна, по­гроз таким насильством, пошкодженням чи знищенням майна, дії винного (винних) слід визнавати сукупністю злочинів і кваліфікувати за відповідними частинами ст. 228 та ст. 206.

Якщо діяння, передбачене ст. 228, одночасно містить ознаки примушування до ви­конання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань, вчинене має кваліфікуватись за відповідними частинами ст. 228 та ст. 355.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, а також наяв­ністю мети. Нею є залучення певного суб’єкта господарювання до участі у забороне­них законом антиконкурентних узгоджених діях.
  3. Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченими у ч. 2 ст. 228, є вчинення його: 1) організованою групою; 2) особою, раніше судимою за злочин, вказаний у час­тинах 1 або 2 ст. Про поняття організованої групи див. ст. 28 і коментар до неї.

Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.

Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання. Затверджений постановою КМ№ 219 від 28лютого 2002р.

Положення про порядок подання заяв до органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії суб’єктів господарювання. Затверджене розпорядженням А К № 26-р від 12 лютого 2002 р.

Типові вимоги до узгоджених дій суб ‘єктів господарювання для загального звільнення від по­переднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб ‘єктів господарювання. Затверджені розпорядженням АК№27-р від 12 лютого 2002 р.

Стаття 229. Незаконне використання знака для товарів і послуг, фір­мового найменування, кваліфікованого зазначення похо­дження товару

  1. Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найме­нування, кваліфікованого зазначення походження товару, або інше умисне порушення права на ці об’єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у вели­кому розмірі,-

 

Стаття 229

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

571

 

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або по­збавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.

  1. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою
    групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі,-

караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з конфіскацією відповід­ної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.

  1. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені служ­
    бовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої
    особи,-

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі – якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Стаття 229 в редакції Закону N 850-IV від 22.05.2003 p.).

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є засади добросовісної конкуренції в частині встановленого законодавством порядку охорони і використання знаків для то­варів і послуг, фірмових найменувань та кваліфікованих зазначень походження товару. Додатковими об’єктами виступають права та законні інтереси споживачів, право інте­лектуальної власності.
  2. Предметом злочину є: 1) знак для товарів і послуг; 2) фірмове найменування; 3) кваліфіковане зазначення походження товару.

Знаки для товарів і послуг – це позначення, за якими товари або послуги одних осіб відрізняються від товарів чи послуг інших осіб. Дані знаки призначені для іденти­фікації (індивідуалізації) товарів і послуг, для розрізнення сервісу підприємств. Крім основної (розпізнавальної”), знаки для товарів і послуг виконують інші функції: вказу­ють на походження товарів або послуг (не географічне, а, так би мовити, виробниче), на їхню певну якість, рекламують товари і послуги, надаючи споживачам відповідну ін­формацію про них. Як знаки для товарів і послуг в Україні можуть виступати словесні (у т. ч. власні імена, літери, цифри), зображувальні, об’ємні (скажімо, флакони для парфумів або пляшки для алкогольних напоїв) та інші (наприклад, кольорові, звукові, світлові, пахучі) позначення або їх комбінації.

Право власності на знак засвідчується свідоцтвом, яке надає його власникові виключ­не право забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак або позначення, схоже із зареєстрованим знаком, за винятком випадків, встановлених законодавством. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до упов­новаженої установи (Державний департамент інтелектуальної власності, що діє у складі МОН) і продовжується за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років.

Предметом злочину, передбаченого ст. 229, є знаки для товарів чи послуг, які: 1) зареєстровані в Україні; 2) охороняються без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна; 3) визнані у встановленому порядку добре відо­мими.

На підставі договору власник свідоцтва може передавати іншій особі право влас­ності на знак для товарів чи послуг повністю або відносно частини товарів і послуг,

 

572

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

зазначених у свідоцтві. Передача права власності не допускається, якщо вона може ста­ти причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу. У разі, коли особа, яка стала правонаступником власника свідоцтва з порушенням вказаної вимоги законодавства, використовує знак для позначення товарів чи послуг, її дії за наявності всіх ознак розглядуваного складу злочину можуть кваліфікуватись за ст. 229.

Фірмове найменування – це найменування суб’єкта господарювання (юридичної особи або громадянина-підприємця), під яким він бере участь у господарському оборо­ті. Громадянин-підприємець має право заявити як фірмове (комерційне) найменування своє прізвище або ім’я. На відміну від ГК, ЦК 2003 p. передбачає, що правом на комер­ційне (фірмове) найменування володіє лише юридична особа, яка є підприємницьким товариством (це товариство, яке здійснює підприємницьку діяльність з метою одер­жання прибутку та наступного його розподілу між учасниками). Право на фірму дозво­ляє індивідуалізувати юридичну особу або приватного підприємця серед інших учасни­ків ринкових відносин, відрізнити один суб’єкт господарювання від іншого, є складовою частиною його ділової репутації. Ставши відомим, фірмове (комерційне) найменуван­ня, як і знак для товарів чи послуг, виконує рекламну функцію.

Відомості про комерційне найменування суб’єкта господарювання вносяться за його поданням до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. Суб’єкт господарювання, комерційне найменування якого було включено до реєстру раніше, має пріоритетне право захисту перед будь-яким іншим суб’єктом, тотожне комерційне найменування якого включено до реєстру пізніше. Правовій охороні підлягає як повне, так і скорочене комерційне найменування суб’єкта господарювання, якщо воно фактич­но використовується ним у господарському обігу. Право інтелектуальної власності на комерційне найменування є чинним з моменту першого використання цього наймену­вання та охороняється без обов’язкового подання заявки на нього чи його реєстрації і незалежно від того, є чи ні комерційне найменування частиною торговельної марки.

Кваліфіковане зазначення походження товару – це позначення, яке включає в се­бе назву місця та географічне зазначення походження товару і яке підлягає реєстрації у встановленому законодавством порядку. Йдеться про назву географічного місця (краї­ни, населеного пункту, місцевості або іншого географічного об’єкта), яка вживається для позначення товару, що походить з цього місця і має певні якості, репутацію та інші характеристики, зумовлені (виключно або головним чином) характерними для даного місця природними умовами чи людським фактором або їх поєднанням. Річ у тім, що специфічні властивості товару можуть бути зумовлені природними чинниками – кліма­том, грунтом, водою, ландшафтом місцевості тощо (скажімо, мінеральні води «Мирго­родська», «Царичанська» і «Трускавецька») та (або) технологією виробництва товару, яка склалася внаслідок багаторічного досвіду, секретами виробництва, традиціями і культурою людей, які проживають у даній місцевості (наприклад, Баранівська порце­ляна). Необхідність кримінально-правової охорони кваліфікованого зазначення похо­дження товару зумовлена інтересами захисту прав виробників товару від недобросовіс­них конкурентів, які використовують традиційні найменування місць походження, але розташовані в іншій місцевості і не мають відношення до справжнього виробника.

Свідоцтво, що посвідчує реєстрацію права на використання кваліфікованого зазна­чення походження товару, діє протягом 10 років від дня подання заявки. Власник сві­доцтва має право, зокрема, вживати заходів щодо заборони неправомірного викорис­тання зазначення особами, які не мають на це права.

Не є предметом розглядуваного злочину просте зазначення походження товару – будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару (країну, регіон, населений пункт тощо).

  1. З об’єктивної сторони злочин характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діян­ням у вигляді незаконного використання предметів, альтернативно вказаних у ч. 1 ст. 229, або іншого порушення права на знак для товарів і послуг, фірмове найменування

 

Стаття 229

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

573

 

або кваліфіковане зазначення походження товару; 2) суспільно небезпечними наслід­ками – матеріальною шкодою у великому або особливо великому розмірі; 3) причин­ним зв’язком між вказаними діянням та наслідками.

Використанням знака для товарів чи послуг визнається: а) нанесення його на будь-який товар, упаковку, в якій міститься товар, вивіску, пов’язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням знака з метою пропонування для продажу, продаж, імпорт та експорт; б) застосування знака під час пропонування та надання будь-якої послуги; в) застосування його в діловій документації чи в рекламі та в мережі Інтернет, у т. ч. в доменних іменах (імена, що використовуються для адресації комп’ютерів і ресурсів в Інтернеті).

Таким же чином вирішується питання про використання фірмового найменування.

Знак для товару чи послуги визнається використаним як тоді, коли його застосовано у формі зареєстрованого знака, так і тоді, коли його застосовано у формі, що відрізня­ється від зареєстрованого знака лише окремими елементами, якщо це не змінює в ціло­му відмітності знака. Дане законодавче положення слід враховувати, вирішуючи у кож­ному конкретному випадку питання про те, чи містять ознаки розглядуваного складу злочину випадки використання так званих імітуючих позначень – схожих настільки, що їх можна сплутати із чужими знаками для однорідних товарів чи послуг або фірмовими найменуваннями, які відомі в Україні і належать іншим особам (наприклад, Panasonix або Panaslonic замість Panasonic, Smirnov замість Smirnoff, Adedas, Abibas або Didacs замість Adidas, F&M замість L&M, Neecafe замість Nescafe, Fanfa замість Fanta, Адмі­ральське замість Адміралтейське).

Використання знака для товарів чи послуг може набувати вигляду внесення його як внеску до статутного фонду суб’єкта господарювання. Не слід розцінювати як викорис­тання права на фірму випадки, коли фірмове найменування конкретного суб’єкта гос­подарювання згадується у різноманітних рейтингах, аналізах ринку товарів чи послуг, узагальненнях судової практики тощо.

Незаконним є передусім таке використання знака для товару чи послуги, яке здійс­нюється без дозволу на те власника свідоцтва на знак. При цьому слід враховувати, що власник має право дати будь-якій особі дозвіл на використання знака на підставі ліцен­зійного договору. Останній повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не може бути нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що він здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови. Умисне недотримання ліцензіатом вказаної вимоги законодавства щодо якості товарів чи послуг за умови спричинення відповідної матеріальної шкоди утво­рює розглядуваний склад злочину.

Незаконність використання знака потрібно вбачати і у разі, коли особа, здійснюючи посередницьку діяльність, без укладення договору з виробником товарів або особою, що надає послуги, використовує знак зазначених осіб поряд із своїм знаком.

Вирішуючи питання про незаконність використання знака для товарів чи послуг, слід враховувати, що виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється, зокрема, на: здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заяв­лено пріоритет, до дати пріоритету заявки; некомерційне використання знака; усі фор­ми повідомлення новин і коментарів новин; добросовісне застосування іншими особа­ми своїх імен чи адрес. У подібних випадках підстав для застосування ст. 229 не вба­чається.

Кримінально караним порушенням права на знак для товарів чи послуг слід визна­вати дії того власника свідоцтва на знак, який без згоди решти власників свідоцтва ви­дав ліцензію або передав право власності на знак іншій особі. Дії того, хто у розгляду­ваній ситуації став власником права на знак або ліцензіатом, можуть кваліфікуватись за ст. 229 як незаконне використання знака за умови спричинення матеріальної шкоди у

 

574

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

великому чи особливо великому розмірі та усвідомлення особою тієї обставини, що вона отримала дозвіл на використання знака або стала його власником без належної згоди всіх власників свідоцтва на знак.

Обсяг правової охорони, яка надається, визначається наведеними у свідоцтві зоб­раженням знака і переліком товарів та послуг, у зв’язку з чим використання знака без згоди його власника не завжди має розцінюватись як незаконне з погляду кваліфікації дій за ст. 229. Водночас незаконність використання може вбачатись у разі застосування добре відомих знаків (наприклад, Coca-Cola, SONY, McDonald’s, Mitsubishi, Ford, BMW, Microsoft) на товарах і послугах, що не споріднені з тими, для яких знак у вста­новленому порядку визнано добре відомим в Україні. З урахуванням ризику змішуван­ня у свідомості споживачів різних товарів і послуг стосовно їх походження права на так звані знамениті бренди можуть бути порушені, якщо ці знаки використовуються навіть у неконкурентних сферах, стосовно неоднорідних товарів і послуг.

Використання фірмового найменування є незаконним у разі, коли воно здійсню­ється без дозволу уповноваженої особи, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання, який має пріоритет на використання цього наймену­вання. Чинне законодавство про підприємництво забороняє використовувати в на­йменуванні підприємницької юридичної особи найменування, тотожні найменуванню іншого суб’єкта підприємницької діяльності – юридичної особи або об’єднання грома­дян, внесених до відповідних реєстрів. З моменту набрання чинності ЦК 2003 p. особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману спожива­чів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними нада­ються. У зв’язку з цим висновок про наявність чи відсутність розглядуваного складу злочину потрібно робити у кожному конкретному випадку з урахуванням того, були чи ні у даному разі порушені засади і правила добросовісної конкуренції. Зокрема, треба встановити, чи був умисел особи спрямований на введення в оману контрагентів і спо­живачів продукції носія фірмового найменування, на те, щоб у власних інтересах ско­ристатись усталеною позитивною діловою репутацією іншого суб’єкта господарюван­ня, а також чи мала місце ситуація конкуренції.

Використанням зареєстрованого кваліфікованого зазначення походження то­вару визнається: 1) нанесення його на товар або на етикетку; 2) нанесення на упаковку товару, застосування у рекламі; 3) запис на бланках, рахунках та інших документах, що супроводжують товар.

Воно визнається незаконним у таких випадках: 1) використання здійснюється осо­бою, яка не має свідоцтва про право на його використання; 2) зазначення використову­ється, хоч товар не походить із зареєстрованого для цього зазначення географічного місця (навіть якщо справжнє місце походження товару або географічне зазначення його походження використовується у перекладі або супроводжується словами: «вид», «тип», «стиль», «марка», «імітація» тощо); 3) використання вводить в оману споживачів щодо походження товару та його особливих властивостей або інших характеристик, а також тоді, коли використання щодо неоднорідних товарів завдає шкоди репутації зареєстро­ваного зазначення або є неправомірним використанням його репутації; 4) використання як видової назви.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння матеріальної шкоди у велико­му розмірі (див. примітку до ст. 229). Матеріальна шкода у даному разі включає як пряму дійсну шкоду, так і втрачену вигоду. Наприклад, неодержані доходи можуть бу­ти спричинені тим, що винна особа, незаконно використовуючи чужий знак, розширює сферу збуту своєї продукції і тим самим послаблює на ринку попит на оригінальні то­вари, які виробляються та реалізуються власником знака на товар. Заподіяння шкоди діловій репутації суб’єкта господарювання (наприклад, знаки нерідко незаконно вико­ристовуються на товарах значно нижчої якості, що викликає у споживачів негативне ставлення і до товарів, позначених справжніми знаками) на кваліфікацію за ст. 229 не впливає, однак може враховуватись при призначенні покарання.

 

Стаття 231

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

575

 

Незаконне використання фірмового найменування, знака для товарів чи послуг або кваліфікованого зазначення походження товару, а так само інше умисне порушення прав на ці об’єкти, яке не було пов’язане із заподіянням шкоди у великому чи особливо великому розмірі, тягне адміністративну відповідальність (ст. 51-2, ч. 1 ст. 164-3 КАП).

Розглядуваний злочин може утворювати сукупність з іншими кримінально карани­ми посяганнями, передбаченими, зокрема, статтями 202, 203, 204, 216, 225, 227.

  1. Суб’єкт, суб’єктивна сторона і кваліфіковані види цього злочину є аналогіч­ними з суб’єктом, суб’єктивною стороною і кваліфікованими видами злочину, передба­ченого ст. 176 (див. пункти 5-7 коментарю до цієї статті).

Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. Діє на території України на підставі Закону від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України»; СРСР приєд­нався до цієї Конвенції відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 8 березня 1965 р. № 148.

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. С чинною для України на підставі Закону від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України»; з 1 липня 1976p.- дати набрання Угодою чинності для СРСР вона була обов’язковою для СРСР відносно всієї його території.

Протокол до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 28 червня 1989 р. Україна приєдналась до Протоколу відповідно до Закону від 1 червня 2000 р.

Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків від 15 червня 1957р. Україна приєдналась до Угоди на підставі Закону від І червня 2000р.

Договір про закони щодо товарних знаків від 27 жовтня 1994 р. Ратифікований Україною 13 .жовтня 1995 р.

ГК(статті 155, 157-159, 161, 334, 366-376).

І1К (статті 84, 90, 420, 489, 492-500, 1109).

Закон України «Про підприємництво» від 7лютого 1991 р. (статті 2, 8).

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (статті 6, 7, 9).

Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р.

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р.

Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р.

Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про переда­чу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг. Затверджена наказом МОН№ 576 від 3 серпня 2001 р.

Правила складання, подання та проведення експертизи заявки на реєстрацію кваліфіковано­го зазначення походження товару та /або права на використання зареєстрованого кваліфікова­ного зазначення походження товару. Затверджені наказом МОП N° 598 від 17 серпня 200! р.

Положення про Державний реєстр України назв місць походження та географічних зазна­чень походження товарів і прав на використання зареєстрованих кваліфікованих зазначень по-ходження товарів. Затверджене наказом МОН № 798 від 13 грудня 2001 р.

Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Затвер­джене наказом МОН № 10 від 10 січня 2002 р.

Стаття 230. (Стаття 230 виключена згідно з Законом № 669-IV від 03.04.2003 р.).

Стаття 231. Незаконне збирання з метою використання або викорис­тання відомостей, що становлять комерційну або бан­ківську таємницю

Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерцій­ну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності,-

 

576

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбав­ленням волі на строк до трьох років.

(Стаття 231 зі змінами, внесеними згідно з Законом N9 2252-IV від 16.12.2004 р.)

  1. Об’єктом злочину є встановлений порядок здійснення господарської діяльності
    в частині забезпечення чесної конкуренції між її суб’єктами.

Під комерційною таємницею розуміються відомості, пов’язані з виробництвом, технологіями, управлінням, фінансами та іншою діяльністю суб’єкта господарської діяльності, розголошення яких може завдати шкоди його інтересам.

Склад відомостей, які становлять комерційну таємницю, визначається відповідним суб’єктом господарської діяльності. Проте законом може бути визначено коло відомос­тей, що не підлягають віднесенню до комерційної таємниці. На даний час згідно із за­конодавством не можуть бути визнані комерційною таємницею: установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами; інформація за всіма встановленими формами державної звітнос­ті; дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов’язкових платежів; відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату, про на­явність вільних робочих місць; документи про сплату податків і обов’язкових платежів; інформація про порушення законодавства та розміри завданих при цьому збитків; до­кументи про платоспроможність; відомості про участь посадових осіб підприємства в інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю; інші відомості, які підлягають оголошенню відповідно до чинного законодавства.

Збирання, поширення чи використання неправомірно одержаної комерційної таємни­ці є порушенням як кримінального, так і цивільного, господарського та антимонопольно­го законодавства. В той же час правомірним є використання господарюючим суб’єктом самостійно створеної чи правомірно отриманої ним виробничої, технологічної, наукової чи іншої подібної інформації навіть у випадку, коли іншим суб’єктом господарювання така інформація віднесена до відомостей, які становлять його комерційну таємницю.

Банківською таємницею є наявна у банку інформація про: а) клієнта (стан рахун­ків клієнта, операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди, фінансово-економічний стан клієнта тощо), яка стала відомою банку при обслуговуванні клієнта або третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, або яка збирається під час проведення банківського нагляду; б) банки, яка збирається під час проведення банків­ського нагляду (така, що не підлягає опублікуванню, звітність по окремому банку, ко­ди, що використовуються банками для захисту інформації тощо). Законом встановлено жорсткі вимоги щодо охорони відомостей, які є банківською таємницею, зокрема, ви­значено вичерпний перелік умов, за яких вони можуть бути розкриті.

Інформація, яка у законодавстві має назву таємниці змісту біржової угоди, підлягає охороні за ст. 231 у випадках, коли учасники біржової угоди віднесли її зміст до відо­мостей, які є їх комерційною таємницею.

  1. З об’єктивної сторони злочин може мати такі дві форми: 1) вчинення дій, спря­
    мованих на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємни­
    цю; 2) незаконне використання таких відомостей.

Ст. 231 охоплюються будь-які цілеспрямовані дії, вчинені з метою отримання ко­мерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, яка не має законних підстав і можливостей для ознайомлення з відповідними відомостями в силу свого службового становища чи професійної діяльності (тобто не є працівником відповідної юридичної особи, слідчим, прокурором, суддею тощо). Ці дії можуть мати форму: ви­крадення відповідної інформації чи об’єктів, які її містять; застосування спеціальних

 

Стаття 233

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

577

 

технічних засобів, зокрема, для негласного підслуховування розмов або зняття інфор­мації з каналів зв’язку; отримання інформації шляхом проникнення у комп’ютери, комп’ютерні мережі тощо.

Не охоплюються складом даного злочину випадки, коли особа випадково дізналась про відомості, що є комерційною або банківською таємницею, або коли такі відомості добровільно були повідомлені цій особі власниками чи працівниками відповідного суб’єкта господарської діяльності.

Використанням відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, є пряме застосування відповідної інформації у виробничій, комерційній чи іншій гос­подарській діяльності для отримання додаткової матеріальної вигоди чи переваги над конкурентом. Використанням слід вважати й інші дії, які особа, котра незаконно отри­мала відомості, що є комерційною або банківською таємницею, вчиняє за допомогою відповідної інформації або користуючись фактом наявності у неї такої інформації. Зо­крема, використанням є висунення тим, хто здобув відповідну інформацію, майнових чи інших вимог до власника комерційної таємниці за повернення або нерозголошення відповідних відомостей.

Одним із способів використання відомостей, що становлять відповідну таємницю, є розголошення. Тому усі випадки незаконного умисного розголошення комерційної або банківської таємниці, крім тих, що передбачені ст. 232, слід вважати її викорис­танням.

Використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, утворює склад злочину, передбаченого ст. 231, якщо воно є незаконним. Використання є незаконним у випадках, коли воно здійснюється без згоди власника таємниці.

Під дію ст. 231 підпадають не лише випадки використання спеціально зібраної ін­формації, а й її використання особою, яка отримала таку інформацію від того, хто її зібрав з метою розголошення чи іншого використання, а також отримала її правомірно від власника відповідної таємниці чи уповноваженої ним особи під зобов’язання про її нерозголошення і невикористання. Не може вважатись діями, забороненими цією стат­тею, використання працівниками органів державної влади (податкових, правоохорон­них органів, суду тощо) отриманої ними згідно із законом інформації для здійснення відповідних службових функцій і завдань (перевірка правильності сплати податків, проведення досудового слідства, розгляд справи в суді тощо).

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони коментованого злочину є спричинення ним істотної шкоди юридичній особі або підприємцеві – власникові комерційної або банківської таємниці. Істотна шкода є поняттям оціночним. Питання про її наявність чи відсутність вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, гро­шового розміру заподіяної шкоди та майнового стану власника відповідних відомостей. Злочин є закінченим з моменту спричинення істотної шкоди.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Для випадків вчинення злочину у формі дій, спрямованих на отримання зазначених у ст. 231 відомо­стей, обов’язковою також є мета – розголошення або інше використання зібраних ві­домостей-

Цивільний кодекс України (статті 5.05-508, 862, 1076).

Господарський кодекс України (статті 25, 32, 36, 162).

Закон України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 p. (cm. 15).

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. (стат­ті 16, 19).

Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. (статті 60-62).

Постанова КМ «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці» №611 від 9 серпня 1993 р.

19    3-187

 

578

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Стаття  232.     Розголошення комерційної або банківської таємниці

Умисне розголошення комерційної або банківської таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших осо­бистих мотивів і завдало істотної шкоди суб’єкту господарської діяпь-ності,-

карається штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мі­німумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

(Стаття 232 зі змінами, внесеними згідно з Законом № 2252-IV від 16.12.2004 р.)

  1. Об’єкт злочину аналогічний об’єкту злочину, передбаченого ст. Про понят­тя комерційної таємниці та банківської таємниці лив. коментар до ст. 231.
  2. З об’єктивної сторони злочин виражається у формі розголошення комерційної або банківської таємниці, тобто доведенні її до відома сторонніх осіб (хоча б однієї особи). Розголошення може бути здійснене будь-яким способом (усно, письмово, із за­стосуванням засобів зв’язку, через засоби масової інформації тощо). Про поняття роз­голошення таємниці див. також коментар до статей 132, 145, 168, 328.

Розголошення інформації, зазначеної у ст. 232, утворює склад даного злочину за умови, якщо воно вчинене без чітко вираженої згоди на це громадянина-підприємця, керівника (іншої уповноваженої особи) чи керівного органу юридичної особи – власни­ка таємниці.

Не визнається розголошенням передача службовою особою органу державної влади (слідчим, прокурором, суддею тощо) іншим особам відомостей чи ознайомлення інших осіб з відомостями, що є комерційною або банківською таємницею, якщо така передача (ознайомлення) є наслідком виконання вимог закону (наприклад, направлення слідчим кримінальної справи, в якій містяться отримані ним відомості, що є комерційною таєм­ницею, прокурору). Водночас повідомлення такою особою комерційної таємниці іншим особам, що не обумовлювалось виконанням нею своїх службових обов’язків, кваліфі­кується за ст. 232.

Злочин є закінченим з моменту спричинення власникові комерційної або банківсь­кої таємниці істотної шкоди (див. коментар до ст. 231).

  1. Суб’єктом злочину може бути особа: 1) якій відповідна таємниця стала відома внаслідок її особливих взаємовідносин з власником таємниці (наприклад, посадова чи службова особа господарського товариства, член спостережної ради, співвласник від­повідної юридичної особи тощо); 2) яка є представником контрагента чи партнера від­повідного суб’єкта господарської діяльності і отримала інформацію, що є комерційною таємницею, під умовою її нерозголошення; 3) яка є службовою особою органу держав­ної влади (зокрема слідчим, прокурором, суддею) і отримала відповідні відомості на підставі закону під час виконання своїх службових обов’язків.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і корисливим чи іншим особистим мотивом.

Про поняття корисливого мотиву див. коментар до ст. 115. Іншим особистим мотивом може бути прихильність чи, навпаки, неприязнь до певної особи, бажання зашкодити керівникам або власникам підприємства чи організації тощо.

Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. (стат­ті 17, 18).

 

Стаття 233                                ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                              579

Стаття 233.     Незаконна приватизація державного, комунального майна

  1. Приватизація державного, комунального майна шляхом заниження його
    вартості через визначення її у спосіб, не передбачений законом, або викорис­
    тання підроблених приватизаційних документів, а також сама приватизація
    майна, яке не підлягає приватизації згідно з законом, або приватизація не­
    правомочною особою, –

караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.

  1. Діяння, передбачене частиною першою цієї статті, якщо воно призвело
    до незаконної приватизації майна державної чи комунальної власності в ве­
    ликих розмірах або вчинене групою осіб за попередньою змовою,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Примітка. Великим розміром, передбаченим у цій статті, визнається неза­конна приватизація майна на суму, що у тисячу і більше разів перевищує неопо­датковуваний мінімум доходів громадян.

  1. Об’єктом злочину є передбачений законодавством порядок приватизації держав­ного і комунального майна.
  2. Предмет злочину – державне і комунальне майно.

Під державним майном слід розуміти майно, що перебуває у державній власності, а також майно, яке належить Автономній Республіці Крим.

До об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать: 1) майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не пору­шується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації -підприємства, зі структури якого вони виділяються; 2) об’єкти незавершеного будівництва та законсер­вовані об’єкти; 3) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських това­риств та інших об’єднань.

З метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації її об’єкти залежно від низки ознак (чисельність працюючих, вартість основних фондів, наявність стратегічного значення для економіки та безпеки держави тощо) у Державній програмі приватизації класифікуються за групами – А, В, Г, Д, Е та Ж.

Комунальним визнається майно, яке перебуває у комунальній власності. Правом комунальної власності визнається право територіальної громади села, селища або міста володіти, економно та ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд май­ном, що належить їй, як безпосередньо, так і через представницькі органи місцевого самоврядування.

Відчуження комунального майна регулюється загальними положеннями законодав­чих актів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування. Останні вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територі­альної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.

Предметом цього злочину не виступають об’єкти державного земельного та житло­вого фондів.

  1. З об’єктивної сторони злочин може проявлятися у формі приватизації держав­
    ного чи комунального майна: 1) шляхом заниження його вартості через визначення її у
    спосіб, не передбачений законом; 2) шляхом використання підроблених приватизацій­
    них документів; 3) яке згідно з законом не підлягає приватизації; 4) неправомочною
    особою.

Під приватизацією слід розуміти один із способів зміни форми власності, а саме: відчуження державного або комунального майна на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до законодавства про приватизацію можуть бути покупцями. В сучасних

19*

 

580

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

умовах роздержавлення власності відбувається у формі оплатної індивідуальної привати­зації майна, яка полягає у вивченні попиту на конкретний об’єкт приватизації, врахуванні кон’юнктури ринку, на основі цього- визначенні способу продажу, який максимально враховує особливості становища кожного об’єкта, з метою концентрації капіталу та за­безпечення ефективного функціонування підприємства у післяприватизаційний період.

Суб’єктами приватизації є: 1) органи приватизації; 2) покупці (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на терито­рії України, крім випадків, передбачених законодавством; юридичні особи інших дер­жав); 3) посередники (довірчі товариства, інвестиційні фонди та інвестиційні компа­нії тощо).

Приватизація державного майна здійснюється шляхом: а) продажу об’єктів прива­тизації на аукціоні, за конкурсом; б) продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; в) прода­жу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем відповідних документів; г) викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об’єктів, не проданих на аукціоні чи за конкурсом.

Приватизація законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного будівництва, під­приємств торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, готельного господарства, туристичного комплексу здійснюється шляхом: а) продажу на аукціоні або за конкурсом; б) викупу. Доцільність застосування того чи іншого способу приватизації визначається органом приватизації самостійно, крім випадків, встановле­них законодавством.

Ціна продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, визначається екс­пертним шляхом або способами, що враховують потенційну прибутковість, відповідно до методики, затвердженої KM.

Продаж об’єктів приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покуп­цеві, який запропонував у ході торгів найвищу ціну. Продаж об’єктів приватизації за конкурсом – це передача права власності покупцеві, який запропонував найкращі умо­ви експлуатації об’єкта або за рівних умов – найвищу ціну.

Підприємства АПК можуть приватизуватись тільки шляхом перетворення їх на КСП або ВАТ у порядку, передбаченому законодавством.

Під заниженням вартості майна через визначення її у спосіб, не передбачений законом, треба розуміти: 1) застосування такого способу, який відповідно до чинного законодавства взагалі не повинен бути використаний під час приватизації; 2) застосу­вання такого способу оцінки майна, який хоч і використовується під час приватизації, однак згідно із законодавством не може застосовуватись для оцінки саме даного об’єкта приватизації.

Продаж державного або комунального майна неналежним для даного об’єкта спо­собом, непроведения експертної оцінки, у разі, коли її проведення було обов’язковим, що мало своїм наслідком заниження вартості приватизованого майна, а також безоплат­ну передачу майна у власність фізичних або юридичних осіб, крім випадків, передбаче­них чинним законодавством, потрібно кваліфікувати за ст. 233.

Вартість це суспільно визначений еквівалент у грошовій формі. Законодавство про приватизацію розрізняє такі види вартості майна: балансова та переоцінена, спра­ведлива (ринкова), інвестиційна, ліквідаційна та заставна вартість, вартість активів, вар­тість відтворення тощо.

Кримінально караним заниженням вартості об’єктів приватизації в плані відповіда­льності за ст. 233 потрібно визнавати, зокрема, такі діяння, як недостовірна експертна оцінка, незастосування зональних коефіцієнтів під час проведення малої приватизації

 

Стаття 233

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

581

 

комунального майна, незаконне списання або відчуження основних фондів та оборотних коштів підприємства в період підготовки його до приватизації, непроведения індексації вартості основних фондів або порушення порядку проведення інвентаризації майна, за­ниження обсягів виробничих площ об’єкта приватизації під час визначення його вартості.

Під використанням підроблених приватизаційних документів потрібно розуміти їх подання органам приватизації, вчинення з ними інших дій, які так чи інакше вплива­ють на винесення рішення про приватизацію конкретних об’єктів та її умови (див. та­кож коментар до ст. 235). Про поняття приватизаційних документів див. коментарі до статей 234 і 235.

Під приватизацією майна, яке не підлягає приватизації, потрібно розуміти укла­дання договорів купівлі-продажу щодо таких об’єктів державної або комунальної влас­ності, відчуження яких на користь фізичних та юридичних осіб чинним законодавством або рішенням місцевих рад відповідного рівня заборонено.

Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, не є постійним і незмінюваним. Затвердження такого переліку – виключ­на компетенція ВР. Поіменний перелік зазначених об’єктів, які розподіляються за орга­нами управління та областями, затверджується ВР за поданням КМ у формі прийняття відповідного Закону. На казенне підприємство за рішенням KM може бути перетворене державне підприємство, яке, відповідно до чинного законодавства України, не підлягає приватизації.

Об’єкти державної власності, які підлягають приватизації, поділяються на дві кате­горії: 1) такі, що приватизуються за погодженням з KM (наприклад, майнові комплекси підприємств-монополістів на ринку відповідних товарів України, підприємств ВПК, що підлягають конверсії, підприємств, приватизація яких здійснюється із залученням іно­земних інвестицій за міжнародними договорами України); 2) такі, для приватизації яких не вимагається погодження з KM.

Порушення встановленого порядку приватизації відповідного державного майна (здійснення її без погодження з KM або іншим уповноваженим органом), не будучи відчуженням майна, що не підлягає приватизації, розглядуваного складу злочину не утворює.

Об’єктами малої приватизації не можуть бути будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебу­вають під охороною держави. Не підлягають приватизації визначені у встановленому порядку спеціалізовані підприємства торгівлі, що обслуговують виключно громадян, які мають пільги згідно з чинним законодавством. Заклади культури, приміщення та будівлі соціально-побутового призначення, споруджені за рахунок коштів державних підприємств, які обслуговують населені пункти, райони чи мікрорайони у містах, гро­мадські організації або певні професійні колективи, можуть бути у встановленому по­рядку виключені з переліку об’єктів малої приватизації за рішенням органів ФДМ, міс­цевих рад відповідного рівня.

Приватизація неправомочною особою передусім означає, що як покупець держав­ного чи комунального майна виступає особа, якій чинним законодавством не дозволено брати участь у приватизації та укладати відповідні договори купівлі-продажу.

Покупцями об’єктів приватизації не можуть бути: а) юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%; б) органи державної влади та місцевого самоврядування; в) працівники державних органів приватизації; г) юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності. Покупцями об’єктів малої приватизації не можуть бути працівники органів приватизації та інші особи, яким відповідно до чинного законодавства заборонено займатися підприємницькою діяльністю. У такій приватизації не передбачається і участь посередників.

Державною програмою приватизації стосовно конкретних об’єктів можуть бути встановлені інші обмеження або особливості участі покупців у приватизації, включаючи

 

582

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

галузеві та сумарні квоти на придбання юридичними особами державного майна та акцій.

Законодавство про порядок проведення відкритих торгів встановлює, що у тендерах з продажу пакетів акцій ВАТ не дозволяється брати участь: 1) радникам; 2) їх афілійо-ваним особам. Радник – це юридична особа (група юридичних осіб), яка надає послуги з підготовки та проведення відкритих торгів. До афілійованих осіб, які виключаються з процедури торгів, належать: а) юридичні особи, які безпосередньо або опосередковано володіють (або мають право за договором на придбання) 10 або більше відсотками ак­цій (паїв, часток) радника; б) юридичні особи, в яких радник безпосередньо або опосе­редковано володіє 10 або більше відсотками акцій (паїв, часток); в) юридичні особи, які безпосередньо чи опосередковано мають спільно з радником компанію, яка є їх учасни­ком; г) фізичні особи, які обіймають керівні посади в зазначених вище компаніях або отримали від них позику в будь-якій формі, розмір якої перевищує 10000 доларів США, а також члени їхніх сімей; д) фізичні особи, які безпосередньо або опосередко­вано володіють 10 або більше відсотками акцій (паїв, часток) у зазначених вище ком­паніях, а також члени їхніх сімей; є) юридичні особи, в яких зазначені вище особи без­посередньо або опосередковано володіють 10 або більше відсотками акцій (паїв, час­ток), а також члени їхніх сімей.

Нормативно-правовими актами, які регламентують порядок приватизації окремих об’єктів, можуть встановлюватись особливі обмеження щодо суб’єктного складу при­ватизаційних відносин.

Приватизацію неправомочною особою слід вбачати і в тому разі, коли договір ку-півлі-продажу державного або комунального майна укладається між покупцем і та­ким продавцем, який не є належним органом приватизації – взагалі або у конкретній ситуації.

Злочин, передбачений ст. 233, є закінченим з моменту незаконної приватизації дер­жавного або комунального майна. При цьому слід мати на увазі, що, за загальним пра­вилом, право власності на приватизований об’єкт переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу майна.

Незаконну приватизацію державного або комунального майна, яка поєднується з викраданням майна, фіктивним підприємництвом або кримінально караними порушен­нями законодавства про банкрутство, потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 233 і, зокрема, статтями 190, 191, 205, 219, 220.

  1. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-річного віку і бере безпосеред­ню участь у приватизації державного чи комунального майна. За ст. 233 можуть ква­ліфікуватись, зокрема, діяння працівників державних органів приватизації та органів місцевого самоврядування, голів та членів комісій з приватизації об’єктів, тендерних комісій, службових осіб (у першу чергу керівників і головних бухгалтерів) підпри­ємств, які підлягають приватизації, фізичних осіб та службових осіб юридичних осіб -покупців державного чи комунального майна. Суб’єктом злочину можуть визнаватися також працівники тих юридичних осіб, які на підставі угод, укладених з державними органами приватизації, здійснюють продаж державного майна, у т. ч. у формі прове­дення аукціонів.

Дії експерта, який за попередньою домовленістю із суб’єктами приватизації сприяв заниженню вартості об’єкта приватизації, слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 27, ст. 233 як пособництво незаконній приватизації державного або комунального майна, а за наяв­ності до цього підстав – також за ст. 358 (366). Таким же чином треба кваліфікувати відповідні зловживання голів та членів інвентаризаційних комісій, комісій, створюва­них для визначення частки держави в статутному фонді підприємств у порядку їх пе-редприватизаційної підготовки.

За наявності підстав за зловживання в процесі приватизації державного або кому­нального майна службові особи, у т. ч. державних органів приватизації, повинні притя­гуватися до відповідальності за статтями 364, 366, 368.

 

Стаття 233

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

583

 

  1. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
  2. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 233) є незаконна приватизація май­на державної чи комунальної власності: 1) у великих розмірах (див. примітку до ст. 233); 2) вчинена за попередньою змовою групою осіб (див. ст. 28 і коментар до неї).

Конституція України (статті 13, 41, 85, 142, 143).

ГК (статті 76, 146).

Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. (статті 2, 10, 37-39).

Закон України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» в редакції від 15 травня 1996 р.

Закон України «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р.

Закон України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р.

Закон України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997р. (статті 1, 16, 26, 29, 60).

Закон України «Про передачу об ‘єктів права державної та комунальної власності» від 3 бе­резня 1998 р.

Закон України «Про перелік об ‘єктів права державної власності, що не підлягають прива­тизації» від 7 липня 1999 р.

Закон України «Про державну програму приватизації» від 18 травня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації підприємств, що належать до сфери управ­ління Міністерства оборони України» від 18 травня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації відкритого акціонерного товариства «Укр-телеком» від 13 липня 2000 р.

Закон України «Про особливості приватизації об’єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 р.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 р.

Рішення КС у справі щодо приватизації державного майна № 01/1501-97 від 1 липня 1998 р.

Рішення КС у справі про визначення способу малої приватизації № 1-16/2000 від 13 грудня 2000 р.

Указ Президента України «Про організаційні заходи з підготовки об ‘єктів права державної власності до приватизації» від 19 березня 2002 р. № 267/2002.

Положення про інвентаризацію майна державних підприємств, що приватизуються, а та­кож майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду. Затверджене постановою KM № 158 від 2 березня 1993 р.

Положення про представництво Фонду державного майна України у районі, місті. Затвер­джене постановою KM № 412 від 15 червня 1994 р.

Положення про передприватизаційну підготовку підприємств. Затверджене постановою КМ№ 1301 від 17 серпня 1998 р.

Методика оцінки вартості майна під час приватизації. Затверджена постановою KM № 1554 від 12 жовтня 2000 р.

Перелік офшорних зон. Додаток до розпорядження КМ№ 77-р від 24 лютого 2003 р.

Положення про комісію з приватизації. Затверджене наказом ФДМ від 15 липня 1997 р. № 743.

Положення про умови укладення (переукладення) угоди про продаж: майна, що перебуває у державній власності. Затверджене наказом ФДМ № 601 від 27 березня 1998 р.

Порядок надання державними органами приватизації згоди на подальше відчуження об’єктів, придбаних покупцями державного майна за договорами купівлі-продажу. Затвердже­ний наказом ФДМ№ 500 від ЗО березня 2001 р.

Положення про порядок експертної оцінки цілісних майнових комплексів під час їх прива­тизації шляхом викупу та конкурентними способами. Затверджене наказом ФДМ № 763 від 28 квітня 2001 р.

 

584

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

Положення про порядок продажу на фондових біржах пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, що належать державі. Затверджене наказом ФДМ, ДКЦПФР і АК № 2141/297/9 від 16 листопада 1998 р.

Порядок аналізу відомостей про відносини контролю, який встановлює процедуру реалізації органами приватизації своїх повноважень щодо недопущення до участі у конкурсах з продажу належних державі контрольних пакетів акцій тих суб’єктів господарювання, які приховують інформацію щодо свого реального власника. Затверджений наказом АК, ФДМ, ДКЦПФР і СБУ № 1/24/6/10/5 від II січня 2000 р.

Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів. Затверджене наказом ФДМ№ 2081 від 5 жовтня 2001 р.

Порядок визначення початкової вартості пакетів акцій відкритих акціонерних товариств при продажу на конкурсах. Затверджений наказом ФДМ№ 854 від 17 травня 2002 р.

Інформаційний лист ВАС «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів за­конодавства про приватизацію державного майна» № 01-8/500 від 25 квітня 2001 р.

Стаття 234.     Незаконні дії щодо приватизаційних паперів

  1. Продаж або інша незаконна передача приватизаційних паперів особою,
    яка не є власником цих документів, їх купівля або розміщення та інші операції
    з приватизаційними документами без належного дозволу –

караються штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обме­женням волі на той самий строк.

  1. Ті самі дії, вчинені повторно або особою, раніше судимою за один із
    злочинів, передбачених статтями 233, 235, або організованою групою, або з
    використанням службового становища,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

  1. Викрадення приватизаційних паперів –

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

  1. Об’єкт злочину – встановлений порядок випуску та обігу приватизаційних паперів.
  2. Предметом злочину є приватизаційні папери.

Приватизаційні папери це особливий вид державних цінних паперів, які засвід­чують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

Рішення про випуск приватизаційних паперів приймається KM згідно з Державною програмою приватизації. Емісію приватизаційних паперів здійснює НБ. Приватизаційні папери вільному обігу не підлягають, а їх продаж або відчуження іншим способом є недійсними. Приватизаційні папери, придбані з порушенням установлених правил їх видачі та обігу, вважаються недійсними.

Приватизаційними паперами, які були реально випущені в ході приватизації, є при­ватизаційні майнові сертифікати та в окремих випадках – житлові чеки.

Приватизаційні майнові сертифікати – це особливий вид державних цінних паперів, який засвідчує право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств. Житлові чеки – це приватизаційні папери, які одержу­ються всіма громадянами України і використовуються при приватизації державного житлового фонду. Вони можуть також використовуватись для приватизації частки май­на державних підприємств, земельного фонду.

Видача громадянам України готівкових приватизаційних майнових сертифікатів здійснювалася з 2 січня 1995 р. Використання приватизаційних майнових сертифікатів у процесі приватизації завершено 1 травня 1999 р.

Законодавством України передбачено, що комісійна, представницька та комерційна діяльність із приватизаційними паперами інших осіб (зокрема, обмін їх на паї чи акції

 

Стаття 235

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

585

 

підприємств) може здійснюватись лише на підставі дозволів (ліцензій), які видаються ФДМ.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у:
  • незаконному продажу приватизаційних паперів;
  • іншій їх незаконній передачі особою, яка не є їх власником;
  • їх купівлі, розміщенні та інших операціях з приватизаційними паперами без на­лежного дозволу (ч. 1 ст. 234);
  • викраденні приватизаційних паперів (ч. З ст. 234).

Продаж чи інша незаконна передача приватизаційних паперів утворюють склад цього злочину лише у разі, коли вони здійснюються особами, які не є власниками від­повідних паперів. При цьому власниками слід вважати не лише осіб, яким було видано відповідні папери, а й тих, до кого ці папери законно перейшли у спадок.

Під іншою незаконною передачею приватизаційних паперів слід розуміти їх від­чуження будь-яким іншим, крім продажу, способом.

Під розміщенням приватизаційних паперів слід розуміти їх обмін посередником, який діє за дорученням власника (тобто довірчого товариства, іншої юридичної особи, що здійснює операції з приватизаційними паперами, переданими їй власником на осно­ві відповідного доручення), на паї чи акції підприємств.

Під іншими операціями з приватизаційними паперами слід розуміти, зокрема, їх передачу посередником інвестиційному фонду в обмін на інвестиційні сертифікати.

Розміщення та інші операції з приватизаційними паперами утворюють склад цього злочину у разі, якщо посередник, який здійснює ці операції, не має виданої ФДМ ліцен­зії на право здійснення таких операцій. Купівля приватизаційних паперів за будь-яких умов є злочинним діянням.

Викрадення приватизаційних паперів передбачає заволодіння ними шляхом крадіжки чи грабежу. Про ознаки крадіжки та грабежу див. коментар до статей 185 та 186.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення одного із вказаних у ст. 234 діянь.

  1. Суб’єкт злочину загальний.
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.
  3. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його: 1) повторно; 2) особою, раніше судимою за один із злочинів, передбачених статтями 233, 235; 3) організова­ною групою; 4) службовою особою з використанням свого службового становища (ч. 2 ст. 234).

Про поняття повторності див. ст. 32 і коментар до неї, про поняття організованої групи ст. 28 та коментар до неї, про поняття службової особи примітку до ст. 364.

Закон України «Про приватизаційні папери» від б березня 1992 р.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. (ст. 4).

Закон України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997р. (ст. 7).

Указ Президента України «Про заходи щодо введення у готівковий обіг іменних приватиза­ційних майнових сертифікатів» № 809 від 27 грудня 1994р.

Стаття 235. Недотримання особою обовязкових умов щодо привати­зації державного, комунального майна або підприємств та їх подальшого використання

Подання неправдивих відомостей у декларації щодо походження коштів, за які приватизується державне, комунальне майно або підприємство, та ін­ших документах, необхідних для їх приватизації, недотримання вимог щодо подальшого використання приватизованого обєкта та інших обовязкових

 

586

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VII

 

умов щодо приватизації, встановлених законами та іншими нормативно-пра­вовими актами,-

караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років.

  1. За своїм змістом об’єкт цього злочину збігається з об’єктом злочину, передбаче­ного ст.
  2. Предметом злочину виступають документи, необхідні для приватизації дер­жавного або колективного майна. Переліки відповідних документів визначаються як законами, так і нормативними актами ФДМ.

Такими документами залежно від способу й об’єкта приватизації, вартості такого об’єкта та інших особливостей приватизації можуть бути: 1) бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування післяприватизаційного розвитку об’єкта, що включає план зайнятості працівників підприємства, пропозицію інвестора із зазначенням максималь­ного розміру інвестицій, строків та порядку її внесення; 2) документи з відомостями про джерела надходження коштів; 3) декларація про доходи (декларація про походжен­ня коштів, за рахунок яких приватизується майно); 4) документи про розподіл статут­ного фонду серед учасників; 5) заява про включення підприємства до переліку об’єктів, що приватизуються, і нотаріально посвідчені копії установчих документів, які підтвер­джують право юридичної особи бути покупцем; 6) підтверджувальні документи, на підставі яких приймається рішення про визнання претендента учасником відкритих торгів; 7) копія фінансової звітності за останній звітний рік та квартал (баланс, звіт про фінансові результати, звіт про власний капітал та звіт про рух грошових коштів) або річний фінансовий звіт за минулий рік, підтверджений аудитором, у разі наявності та­кого звіту; 8) банківська гарантія; 9) протокол загальних зборів трудового колективу по прийняттю рішення про взяття участі у приватизації та створення з цією метою госпо­дарського товариства, а також інші документи, що необхідні для здійснення приватиза­ції того чи іншого об’єкта.

  1. Об’єктивна сторона злочину виражається у двох формах:
  • подання неправдивих відомостей у декларації щодо походження коштів, за які приватизуються державне, комунальне майно чи підприємство, або в інших докумен­тах, необхідних для приватизації;
  • недотримання вимог щодо подальшого використання приватизованого об’єкта та інших обов’язкових умов приватизації, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами України.

Подання неправдивих відомостей у документах, необхідних для приватизації державного, комунального майна або підприємства, означає, що винна особа направ­ляє відповідному адресатові документи певного характеру і змісту. Це можуть бути повністю сфальсифіковані документи, виготовлені винним або іншою особою, а також справжні документи, в які внесені дані, що не відповідають дійсності повністю або част­ково. Оскільки у диспозиції ст. 235 йдеться саме про подання документів, нею не охоп­люються їх виготовлення або підроблення, у зв’язку з чим дії винного за наявності всіх ознак відповідного складу злочину потребують додаткової кваліфікації за статтями 358 або 366.

Подання неправдивих відомостей у декларації щодо походження коштів, за рахунок яких приватизується державне чи комунальне майно, що поєднується з легалізацією грошових коштів, здобутих злочинним шляхом, потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 235 і 209.

Недотримання вимог щодо подальшого використання приватизованого об’єкта та інших умов щодо приватизації, встановлених законами та іншими норматив­но-правовими актами України, утворюють, зокрема, такі діяння: порушення визначе­них договором купівлі-продажу строків внесення інвестицій у встановленому обсязі; по­рушення терміну сплати за об’єкт приватизації, придбаний шляхом викупу на аукціоні

 

Стаття 235

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

587

 

або за конкурсом; невиконання встановлених строків реєстрації суб’єктів підприємни­цької діяльності, створених на базі придбаного державного майна; недотримання зо­бов’язання щодо збереження профілю діяльності приватизованого об’єкта або кількості робочих місць; недопущення чи інше перешкоджання працівникам державних органів приватизації провадити перевірки дотримання умов договору купівлі-продажу; пода­льший продаж акцій, придбаних на відкритих торгах, юридичній особі (групі юридич­них осіб), яка надавала послуги з підготовки та проведення цих торгів; порушення по­рядку подальшого відчуження приватизованого об’єкта без збереження для нового вла­сника зобов’язань, визначених умовами конкурсу, аукціону або викупу; зміна но­менклатури та обсягу виробництва продукції.

Для притягнення до відповідальності за ст. 235 треба встановити, що в особи була об’єктивна можливість виконати передбачені договором зобов’язання. У разі невико­нання зобов’язань внаслідок форс-мажорних обставин (непереборна сила) кримінальна відповідальність має виключатись. Висновок про відсутність розглядуваного складу злочину треба робити і в тому разі, коли покупець об’єкта приватизації бере на себе зобов’язання, реально виконати які він неспроможний з інших (крім непереборної си­ли) об’єктивних причин (наприклад, підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається, залежить не лише від зусиль товаровиробника, а й від ринкової кон’юнктури).

Злочин вважається закінченим з моменту: 1) подання відповідних документів, які містять неправдиві відомості щодо приватизації майна, належним адресатам – органу приватизації, тендерній комісії, комісії з приватизації об’єкта тощо; 2) фактичного не­виконання встановлених умов щодо приватизації майна нормативно-правовими актами.

  1. Суб’єкт та суб’єктивна сторона цього злочину збігаються з суб’єктом та суб’єктивною стороною злочину, передбаченого ст. 233. Разом з тим, з числа виконав­ців злочину, що розглядається, виключаються працівники органів приватизації. Нато­мість за ст. 235 до відповідальності можуть притягуватись службові особи підприємств, створених на базі приватизованого майна.

Суб’єктом розглядуваного злочину в частині недотримання обов’язкових умов що­до приватизації, встановлених законодавством, потрібно визнавати не лише власників приватизованих об’єктів і службових осіб приватизованих підприємств, а й тих осіб, які придбали у них раніше приватизоване державне чи комунальне майно.

Постанова КМ «Про порядок контролю за діяльністю підприємств, приватизація яких здійс­нюється за погодженнями з Кабінетом Міністрів України» № 1012 від 12 вересня 1997’р.

Порядок повернення у державну власність об ‘єктів приватизації у разі розірвання або ви­знання недійсними договорів купівлі-продажу таких об’єктів. Затверджений постановою KM № 32 від 18 січня 2001 р.

Порядок надання державними органами приватизації згоди на подальше відчуження об ‘єктів, придбаних покупцями державного майна за договорами купівлі-продажу. Затвердже­ний наказом ФДМ № 500 від ЗО березня 2001 р.

Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів. Затверджене наказом ФДМ№ 2081 від 5 жовтня 2001 р.

Порядок проведення звіряння результатів інвентаризації об ‘єкта, що повертається за рі­шенням суду в державну власність, з даними інвентаризації, отриманими під час її проведення в період підготовки об ‘єкта до приватизації, та затвердження його результатів. Затверджений наказом ФДМ № 2107 від 14 листопада 2001 р.

Типовий договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства шахти (розрізу) за конкурсом. Затверджений наказом ФДМ № 573 від 29 березня 2002 р.

Наказ ФДМ «Про результати контролю за виконанням умов договорів купівлі-продажу» № 83 від 20 січня 2003 р.

 

Розділ VIII

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ДОВКІЛЛЯ

Стаття 236.     Порушення правил екологічної безпеки

Порушення порядку проведення екологічної експертизи, правил екологіч­ної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пе­ресувних засобів та інших об’єктів, якщо це спричинило загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки,-

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Екологічна безпека це такий стан навколишнього природного середовища, за
    якого забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення
    небезпеки для здоров’я людей.

Ст. 236 має загальний характер і підлягає застосуванню у разі, коли вчинене діяння не охоплюється конкретними складами злочинів, що передбачають посягання на окремі елементи довкілля.

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є екологічна безпека як умова життє­діяльності людини, флори і фауни в частині нормативно визначеного порядку виконан­ня робіт, пов’язаних з проектуванням, будівництвом, експлуатацією об’єктів, потенцій­но шкідливих для навколишнього природного середовища, а додатковим об’єктом -життя особи або інші блага.
  2. Предметом злочину є підприємства, споруди, пересувні засоби та інші об’єкти (наприклад, цехи, ділянки, установки, місця утворення і складування промислових від­ходів, мережі каналізації, водо- і теплопостачання, житлові будинки, об’єкти науки), у зв’язку з проектуванням, експлуатацією яких існує небезпека негативного впливу на людину і довкілля.
  3. Об’єктивна сторона злочину характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діян­ня – порушення порядку проведення екологічної експертизи, правил екологічної безпе­ки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуа­тацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об’єктів; 2) наслідки у вигляді загибелі людей, екологічного забруднення значних тери­торій або інших тяжких наслідків; 3) причинний зв’язок між діянням та наслідками.

Диспозиція ст. 236 має бланкетний характер і для з’ясування змісту кримінально-правової заборони відсилає до екологічного законодавства.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливові антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах. Порушення порядку проведення екологічної експертизи закладає своєрідний фундамент майбутніх аварій і катастроф, значних екологічних та економічних збитків.

 

Стаття 236                                ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                              589

Обов’язковими для виконання є висновки лише державної екологічної експертизи, тому порушення порядку проведення інших видів експертизи (громадської, договірної тощо) не утворює складу розглядуваного злочину.

Об’єктами державної екологічної експертизи виступають: а) державні інвестиційні програми, проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей народного господарства; б) проекти генеральних планів населених пунктів, схем генеральних планів промислових вузлів, інша передпланова і передпроектна до­кументація; в) інвестиційні проекти, техніко-економічні обґрунтування, проектне будів­ництво нових та розширення, реконструкція діючих підприємств, інших об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища; г) проекти нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі забезпечення екологічної безпеки; д) документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів і ре­човин, які можуть створити потенційну загрозу навколишньому природному середо­вищу та здоров’ю людей.

Порушення порядку проведення екологічної експертизи може бути вчинене шля­хом як дії, так і бездіяльності. Це може бути, наприклад: надання завідомо неправдивих відомостей про екологічні наслідки діяльності об’єкта екологічної експертизи; надання дозволів на спеціальне природокористування, фінансування та реалізацію проектів і програм, які можуть негативно впливати на стан довкілля і здоров’я людей, без позитив­ного висновку екологічної експертизи; ухилення від надання у відповідь на законну вимогу державних еколого-експертних органів необхідних відомостей і матеріалів; приховування або фальсифікація відомостей про наслідки екологічної експертизи, ігно­рування її результатів; проведення експертизи не уповноваженими органами; недотри­мання строків проведення експертизи.

Під вказаним порушенням розуміється також нездійснення державної екологічної експертизи у тих випадках, коли її проведення було обов’язковим, зокрема, щодо тих видів діяльності та об’єктів, які становлять підвищену екологічну небезпеку і перелік яких затверджується KM (наприклад, атомна енергетика і атомна промисловість; видо­бування нафти, нафтохімія і нафтопереробка; чорна і кольорова металургія; целюлозно-паперова промисловість; будівництво аеропортів, залізничних вокзалів, автовокзалів, річкових і морських портів, залізничних і автомобільних магістралей, метрополітенів).

З тексту ст. 236 випливає, що порушення порядку проведення екологічної експер­тизи утворює склад розглядуваного злочину лише у разі, коли це порушення пов’язане з проектуванням, розміщенням, будівництвом, реконструкцією, введенням в експлуата­цію, експлуатацією або ліквідацією підприємств, споруд, пересувних засобів чи інших об’єктів.

Проектування – це розробка, складання і затвердження проектної документації на той чи інший об’єкт (креслення, графічні і текстові матеріали, техніко-економічне об­грунтування тощо). Розміщення означає просторове розташування об’єкта на місцевос­ті, якому передує надання земельних ділянок або будівель. Будівництвом визнається як спорудження нових об’єктів, так і добудова та капітальний ремонт вже існуючих об’єктів. Реконструкція – це переобладнання виробничих потужностей, пов’язане із вдосконаленням виробництва і спрямоване на поліпшення якості продукції, зростання обсягів її виробництва, поліпшення умов праці тощо. Під введенням в експлуатацію розуміється врегульована нормативними актами і документально оформлена процедура початку експлуатації об’єкта. Експлуатація означає використання об’єкта відповідно до його цільового призначення.

Порушення правил екологічної безпеки під час проектування, будівництва, вве­дення в експлуатацію та експлуатації об’єктів може виражатись у таких діяннях: відсут­ність споруд, устаткування і пристроїв для очищення викидів і скидів або їх знешко­дження, а також приладів контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та характеристиками шкідливих факторів; використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище, дії з відходами без

 

590

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VIII

 

відповідних дозволів; нездійснення заходів, спрямованих на запобігання залповим ви­кидам і скидам, що створюють високі та екстремально високі рівні забруднення повіт­ряного і водного басейнів і ґрунтів, становлять небезпеку для життя людей, тваринного і рослинного світу.

Ознаки цього складу злочину вбачаються також у разі: а) прийняття в експлуатацію сховищ радіоактивних відходів або об’єктів, призначених для поводження з радіоактив­ними відходами, без реалізації заходів щодо забезпечення захисту персоналу, населен­ня, довкілля або без спорудження та введення в дію всього комплексу цих об’єктів, пе­редбаченого проектом; б) ведення у межах санітарно-захисних зон, створених для від­межування сховищ радіоактивних відходів від суміжних земель, сільськогосподарської та іншої виробничої діяльності, спрямованої на одержання товарної продукції, без спе­ціального дозволу, здійснення без такого дозволу у цих зонах всіх видів водокористу­вання, лісокористування та користування надрами; в) проведення робіт на ядерній установці, джерелі іонізуючого випромінювання, а також поводження з такими джере­лами і ядерними матеріалами без наявності дозволу.

За своєю конструкцією склад злочину матеріальний. Злочин є закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених ст. 236. Порушення правил екологічної безпеки, яке не супроводжувалось фактичним заподіянням шкоди людині чи довкіллю, утворює склад відповідного адміністративного проступку (статті 79-1, 80, 91-1 КАП), а за наявності для цього підстав – злочину, передбаченого ч. 1 ст. 253 КК.

Загибель людей означає смерть двох або більше осіб. Іншими тяжкими наслідками можуть визнаватись, зокрема, загибель однієї особи, заподіяння тяжких тілесних ушко­джень одній, двом чи більше особам, масове захворювання людей, виведення з ладу ви­робничих підприємств чи інших важливих споруд (гребель, систем водо- та енергопоста­чання, зв’язку тощо), масова загибель об’єктів тваринного світу, знищення лісових маси­вів на значних площах, спричинення великих матеріальних збитків, у т. ч. пов’язаних з відновленням належної якості довкілля, неможливість проживання населення на певній території і вимушене переселення людей.

До екологічного забруднення значних територій слід відносити забруднення різ­ними небезпечними речовинами, матеріалами, відходами лісових масивів, водойм, мор­ського середовища, атмосферного повітря, земельних ділянок. Це може бути, напри­клад, зміна на даній території радіоактивного фону у розмірах, які створюють небезпе­ку для життя та здоров’я особи, генетичного фонду рослин і тварин (див. також коментар до ст. 237).

  1. Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, на яку покладено правовий обов’язок дотримуватись відповідних приписів законодавства щодо порядку проведення держав­ної екологічної експертизи, правил екологічної безпеки (наприклад, працівники еколо-го-експертних підрозділів МЕПР, інші експерти державної екологічної експертизи, конструктори ядерних установок і джерел іонізуючого випромінювання, службові осо­би підприємств, установ, організацій, відповідальні за проектування, розміщення, екс­плуатацію певних об’єктів, члени приймальних комісій таких об’єктів).
  2. Суб’єктивна сторона злочину визначається психічним ставленням особи до на­слідків і характеризується необережною формою вини.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.

Закон України «Про цивільну оборону» від З лютого 1993 р.

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р.

Закон України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р.

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р.

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 р.

 

Стаття 237

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

591

 

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р.

Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» від 18 січня 2001 р.

Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підпри­ємств, установ, організацій і об ‘єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища. Затверджений постановою ВР від 29 жовтня 1992 р.

Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України. Затверджене указом Президента України № 724/2000 від 29 травня 2000 р.

Перелік видів діяльності та об’єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку. Затверджений постановою KM № 554 від 27 липня 1995 р.

Порядок передачі документації на державну екологічну експертизу. Затверджений поста­новою KM N° 870 від 31 жовтня 1995 р.

Положення про Державну екологічну інспекцію. Затверджене постановою KM № 1520 від 17 листопада 2001 р.

Положення про класифікацію надзвичайних ситуацій. Затверджене постановою KM № 1099 від 15 липня 1998 р.

Перелік особливо небезпечних підприємств, припинення діяльності яких потребує здійснення спеціальних заходів щодо запобігання заподіянню шкоди життю та здоров ‘ю громадян, майну, спорудам, навколишньому природному середовищу. Затверджений постановою KM № 765 від 6 травня 2000 р.

Постанова КМ «Про ідентифікацію та декларування безпеки об’єктів підвищеної небезпе­ки» № 956 від 11 липня 2000 р.

Інструкція про здійснення державної екологічної експертизи. Затверджена наказом Мін-екобезпеки України № 55 від 7 червня 1995 р.

Положення про паспортизацію потенційно небезпечних об’єктів. Затверджене наказом МНС№ 338 від 18 грудня 2000 р.

Стаття 237.     Невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення

Ухилення від проведення або неналежне проведення на території, що за­знала забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням, дезак-тиваційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення особою, на яку покладено такий обов’я­зок, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки,-

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років.

  1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є екологічна безпека в частині вста­новленого порядку ліквідації та усунення наслідків екологічного забруднення, а додат­ковим обов’язковим об’єктом – життя особи, власність або інші блага.
  2. Предметом злочину є території, що зазнали екологічного забруднення небезпеч­ними речовинами або випромінюванням.

До небезпечних речовин належать речовини, які через свої фізико-хімічні властивос­ті здатні негативно впливати на людей, довкілля, матеріальні цінності. Це хімічні, токсич­ні, вибухові, окислювальні, горючі речовини, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя та здоров’я людей, довкілля, матеріальних і культурних цінностей.

Випромінювання – це вплив на людину і довкілля з боку ядерних установок і джерел іонізуючого випромінювання. Під ядерними установками потрібно розуміти об’єкти з виробництва ядерного палива, ядерні реактори, які включають критичні та підкритичні  збірки;  дослідницькі  реактори;  атомні  електростанції;  підприємства і

 

592

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VIII

 

установки по збагаченню та переробці палива, а також сховища відпрацьованого пали­ва. Джерело іонізуючого випромінювання – це фізичний об’єкт (крім ядерних устано­вок), що містить радіоактивну речовину, або технічний пристрій, який створює або за певних умов може створювати іонізуюче випромінювання.

Прикладом екологічного забруднення є радіоактивне забруднення значних терито­рій України внаслідок Чорнобильської катастрофи. До забруднених належать території, на яких виникло стійке забруднення навколишнього середовища радіоактивними речо­винами понад доаварійний рівень, що з урахуванням природно-кліматичної та комплекс­ної екологічної характеристики конкретних територій може призвести до опромінення населення понад Ф,1 бер за рік, і яке потребує вжиття заходів щодо радіаційного захис­ту населення та інших спеціальних втручань.

  1. Об’єктивна сторона злочину характеризується сукупністю трьох ознак: 1) діян­
    ня (дія чи бездіяльність) – ухилення від проведення або неналежне проведення на тери­
    торії, що зазнала забруднення небезпечними речовинами або випромінюванням, дезак-
    тиваційних чи інших відновлювальних заходів щодо ліквідації або усунення наслідків
    екологічного забруднення; 2) наслідки – загибель людей або інші тяжкі наслідки;
    3) причинний зв’язок між діянням і наслідками.

Одним із засобів захисту населення за умов надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, здатним усунути наслідки екологічного забруднення у вигляді загибелі людей або їх захворювання, є евакуація. Непроведения або несвоєчасне прове­дення евакуації, рішення про яку прийнято у встановленому порядку, ухилення від прийняття рішення про евакуацію населення за наявності безпосередньої загрози жит­тю і здоров’ю людей, а також ухилення від проведення або неналежне проведення дез-активаційних (заходи щодо ліквідації радіоактивного забруднення) та інших відновлю­ваних заходів (наприклад, вилучення з довкілля небезпечних речовин шляхом зняття і вивезення верхнього шару грунту) потрібно кваліфікувати за ст. 237.

Склад злочину побудований як матеріальний. Злочин вважається закінченим з моменту настання загибелі людей або інших тяжких наслідків (про ці поняття див. коментар до ст. 236). Невиконання законних вимог посадових осіб спеціально упов­новаженого центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, щодо розроблення та реалізації заходів у сфері захисту насе­лення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру у разі відсутності тяжких наслідків тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 188-16 КАП).

  1. Суб’єкт злочину спеціальний. Це особа, на яку покладено обов’язок здійснювати дезактиваційні та інші відновлювальні заходи щодо ліквідації або усунення наслідків екологічного забруднення.
  2. Суб’єктивна сторона злочину визначається психічним ставленням особи до на­слідків і характеризується необережною формою вини.

Закон України «Про відходи» від 5 березня 1998 р. (ст. 34).

Закон України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 p. (cm. 1).

Положення про порядок евакуації населення у разі загрози або виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. Затверджене постановою KM № 1432 від 26 жовтня 2001 р.

Положення щодо розробки планів локалізації та ліквідації аварійних ситуацій і аварій. Затверджене наказом Комітету по нагляду за охороною праці України №112 від 17 червня 1999 р.

Методика прогнозування наслідків виливу (викиду) небезпечних хімічних речовин при аваріях на промислових об’єктах і транспорті. Затверджена наказом МНС, МАП, ME, МЕПР № 73/82/64/122 від 27 березня 2001 р.

 

Стаття 238                                ОСОБЛИВА ЧАСТИНА                                              593

Стаття 238.     Приховування або перекручення відомостей про екологіч­ний стан або захворюваність населення

  1. Приховування або умисне перекручення службовою особою відомостей
    про екологічний, в тому числі радіаційний, стан, який пов’язаний із забруд­
    ненням земель, водних ресурсів, атмосферного повітря, харчових продуктів і
    продовольчої сировини і такий, що негативно впливає на здоров’я людей,
    рослинний та тваринний світ, а також про стан захворюваності населення в
    районах з підвищеною екологічною небезпекою –

караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

  1. Ті самі діяння, вчинені повторно або в місцевості, оголошеній зоною
    надзвичайної екологічної ситуації, або такі, що спричинили загибель людей
    чи інші тяжкі наслідки,-

караються обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позба­вленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

  1. Об’єктом злочину є встановлений з метою забезпечення екологічної безпеки та
    захисту здоров’я людей, збереження тваринного і рослинного світу порядок інформу­
    вання про екологічний стан та стан захворюваності населення, а також право грома­
    дян на отримання у встановленому порядку повної, достовірної та своєчасної інфор­
    мації про стан навколишнього природного середовища, здоров’я населення, наявні та
    можливі фактори ризику для нього та їх ступінь, про надзвичайні ситуації техноген­
    ного та природного характеру, що виникли або можуть виникнути, про рівні опромі­
    нення людини та захист від впливу іонізуючих випромінювань у місцях проживання
    чи роботи.

МЕПР, його органи на місцях, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навколишнього природного середовища, життя і здоров’я людей, згідно з чинним зако­нодавством зобов’язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан навколишнього природного середовища (зокрема, про продукцію, енергію, шум, вібра­цію, електромагнітне випромінювання, радіацію, які впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища та здоров’я людей).

  1. Предметом злочину виступають відомості про: 1) екологічний, у т. ч. радіацій­
    ний, стан, який пов’язаний із забрудненням земель, водних ресурсів, атмосферного по­
    вітря, харчових продуктів і продовольчої сировини і який негативно впливає на здо­
    ров’я людей, рослинний і тваринний світ; 2) стан захворюваності населення в районах з
    підвищеною екологічною небезпекою.

Екологічний стан визначається додержанням або порушенням існуючих екологіч­них нормативів, які встановлюють гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів.

Предметом даного злочину є лише ті відомості, приховування або перекручення яких ставить під загрозу екологічне благополуччя людини, флори та фауни. Йдеться про інформацію, що стосується не звичайного екологічного стану, а такої екологічної обста­новки, яка різко погіршується, у зв’язку з чим потрібно вживати негайних заходів, спрямованих иа її поліпшення.

До відомостей про стан захворюваності належить інформація про кількість хворих

 

594

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Розділ VIII

 

у районі з підвищеною екологічною небезпекою на хвороби, характерні для забруд­нення, що мало місце у цьому районі (наприклад, захворювання променевою хворо­бою при радіоактивному забрудненні), про діагнози, які були поставлені, динаміку захворюваності, зв’язок специфічних хвороб з погіршенням екологічної обстановки, а також про хвороби загальної етіології (рак, запалення легенів, виразка шлунку тощо). Районами підвищеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок діяльності людини або руйнівного впливу стихійних сил природи в навколишньому природному середовищі на тривалий час виникають негативні зміни, що ставлять під загрозу здоров’я особи, збереження природних об’єктів і обмежують ведення госпо­дарської діяльності.

  1. Об’єктивна сторона злочину полягає у приховуванні або перекрученні службо­
    вою особою відомостей про екологічний стан або стан захворюваності населення у пев­
    них районах.

Приховування означає неповідомлення відповідної інформації належним адресатам або її несвоєчасне подання їм. Це бездіяльність особи, яка поводить себе пасивно і не виконує покладений на неї правовий обов’язок за власною ініціативою чи за запитом уповноважених суб’єктів надати відомості про екологічний стан або захворюваність населення.

Відповідальність за ст. 238 настає лише у разі, коли в особи, яка володіє інформа­цією, з урахуванням конкретної ситуації була фактична можливість виконати покладе­ний на неї обов’язок. Поняттям приховування охоплюється також відмова надати певні відомості у відповідь на запит уповноваженого суб’єкта, а також активні дії, спрямова­ні на те, щоб ухилитись від виконання обов’язку з інформування, наприклад, прийняття з порушенням чинного законодавства рішення про визнання такої інформації держав­ною чи комерційною таємницею.

Перекручення – це подання завідомо неправдивих відомостей, які вводять адресата в оману у питанні про екологічний стан або стан захворюваності населення. Це будь-яке спотворення істини, у т. ч. в бік перебільшення чи применшення показників про забруднення довкілля або стан захворюваності населення у відповідних районах (сві­доме заниження показників про кількість шкідливих речовин у навколишньому природ­ному середовищі, повідомлення занижених показників про рівень радіації у даній міс­цевості тощо).

Злочин є закінченим з моменту, коли особа могла і повинна була направити інфор­мацію належному адресатові, але не зробила цього, або з часу, коли вона направила завідомо перекручену інформацію.

  1. Суб’єкт злочину спеціальний. Це службова особа, на яку покладено правовий обов’язок збирати та/або подавати відповідні відомості (зокрема, працівники підрозді­лів МЕПР, службові особи органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміоло­гічної служби, ЦО, обласних центрів гідрометеорології, уранових об’єктів, службові особи центральних та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, служ­бові особи суб’єктів господарської діяльності, які зобов’язані надавати населенню, іншим органам влади або засобам масової інформації відповідну інформацію).
  2. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Психічне став­лення до загибелі людей чи інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 238) характеризується необережною формою вини.

Не утворює коментованого складу злочину поширення неперевіреної інформації, наприклад, попередніх розрахунків чи даних, які потребують аналізу й обробки, чиїхось суджень, думок, припущень, чуток.

  1. Кваліфікуючими ознаками злочину є: 1) повторність; 2) вчинення злочину в міс­
    цевості, оголошеній зоною надзвичайної екологічної ситуації; 3) спричинення загибелі
    людей чи інших тяжких наслідків.

Під зоною надзвичайної екологічної ситуації потрібно розуміти окрему місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація, тобто ситуація, за якої

 

Стаття 239

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

595

 

сталися негативні зміни у довкіллі, що потребують з боку держави застосування над­звичайних заходів. Негативні зміни у навколишньому природному середовищі – це втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення довкілля, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та про­вадження господарської діяльності в цих умовах.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної си­туації є, зокрема: значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством; виникнення ре­альної загрози життю та здоров’ю великої кількості людей або заподіяння значної мате­ріальної шкоди юридичним, фізичним особам або довкіллю внаслідок його надмірного забруднення та інших факторів; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у природному навколишньому середовищі.

Порядок оголошення окремої місцевості України зоною надзвичайної екологічної ситуації встановлюється законом.

Про поняття повторності див. ст. 32 та коментар до неї, про поняття загибелі лю­дей чи інших тяжких наслідків коментар до ст. 236.

Конституція України (ст. 50).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. (статті 25. 25-1, 31-33, 50. 65).

Закон України «Про цивільну оборону» від 3 лютого 1993 p. (cm. 2).

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населен­ня» від 24 лютого 1994 p. (cm. 23).

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р (ст. 10).

Закон України «Про видобування та переробку уранових руд» від 19 листопада 1997 р. (ст. 11).

Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р. (ст. 4).

Закон України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру» від 8 червня 2000 р. (статті І, 5, 8).

Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р.

Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України. Затверджене указом Президента України № 724/2000 від 29 травня 2000 р.

Порядок і періодичність отримання відомостей про екологічну, в тому числі радіаційну, об­становку та стан захворюваності населення. Затверджено постановою Ради Міністрів УРСР М 100 від 28 квітня 1990 р.

Положення про державний моніторинг навколишнього природного середовища. Затвер­джене постановою KM № 785 від 23 вересня 1993 р.

Положення про Державну екологічну інспекцію. Затверджене постановою KM № 1520 від 17 листопада 2001 р.

Положення про Державну гідрометеорологічну службу. Затверджене постановою KM № 570 від 26 .жовтня 2002р.

Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні. Затверджене по­становою KM № 1217 в редакції від 19 серпня 2002 р.