КПК: НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР Ч. 8

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17

Стаття 173

Вирішення питання про арешт майна

  1. Слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту.
  2. При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен врахову­вати:
    • правову підставу для арешту майна;
    • достатність доказів, що вказують на вчинення особою кримінального право­порушення;
    • розмір можливої конфіскації майна, можливий розмір шкоди, завданої кримі­нальним правопорушенням, та цивільного позову;
    • наслідки арешту майна для інших осіб;
    • розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримі­нального провадження.
  3. Відмова у задоволенні або часткове задоволення клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі відповідно всього або частини тимчасово вилученого майна.
  4. Уразі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяж­ливий спосіб арешту майна. Слідчий суддя, суд зобов’язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи, або інших наслідків, які суттєво по­значаються на інтересах інших осіб.
  5. У разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу, в якій зазначає:
    • перелік майна, яке підлягає арешту;
    • підстави застосування арешту майна;
    • перелік тимчасово вилученого майна, яке підлягає поверненню особі;
    • заборону розпоряджатися або користуватися майном у разі її передбачення та вказівку на таке майно;
    • порядок виконання ухвали.
  6. Ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна слідчий суддя, суд постановляє не пізніше сімдесяти двох годин із дня находження до суду клопотання, інакше таке майно повертається особі, у якої його було вилучено.
  7. Копія ухвали надсилається слідчому, прокурору, підозрюваному, обвинуваченому, іншим заінтересованим особам не пізніше наступного робочого дня після її поста- новлення.
  1. При вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен врахову­вати підстави арешту майна, а саме: завдання кримінальним правопорушенням мате­ріальної та/чи моральної шкоди , заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову, можливість накладення майнових стягнень, конфіскації майна за вироком суду, наявність, місцезнаходження та вартість майна, на яке може бути накладено арешт.
  2. Якщо особа, що подала клопотання про арешт майна не доведе необхідність такого арешту, слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання повністю або частково, що тягне за собою негайне повернення особі відповідно всього або частини тимчасово вилученого майна.
  3. При визначенні обсягу майна, на яке накладається арешт, необхідно враховува­ти розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та наявність санкції у виді конфіскації майна. При цьому на нерухомість, грошові кошти та інші цінності, на­житі злочинним шляхом, арешт повинен накладатися у повному обсязі. Такий же виняток стосується і випадків, коли арешт на майно накладається з метою забезпе­чення його конфіскації.
  4. У разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяж­ливий спосіб арешту майна, який, зокрема, не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи. Не підлягають арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначено в Додатку до КК України.

При накладенні арешту на майно, що належить подружжю, необхідно з’ ясовувати, яке з нього є роздільним, а що спільно нажитим. Майно, яке належало одному з по­дружжя до шлюбу, залишається їх роздільною власністю. Крім того, роздільною власністю визнається майно, отримане подружжям у спадок, як подарунок, різного роду премії тощо. Майно, що нажите подружжям протягом періоду шлюбу, вважаєть­ся їх спільною власністю, незалежно від того, на кого воно оформлене. Спільним майном подружжя є, зокрема, вклади, придбана нерухомість та інше майно, придбане чи вироблене за рахунок їх спільної власності. На роздільне майно, що належить під­озрюваному, обвинуваченому, арешт може бути накладений у повному обсязі. Тому перш ніж накладати арешт на спільне майно подружжя доцільно визначити в ньому частку підозрюваного, обвинуваченого.

Для встановлення вартості майна, на яке накладається арешт, можна запросити спеціаліста, яким може бути товарознавець чи оцінщик. Оцінка майна, майнових прав — це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нор­мативно-правовими актами з оцінки майна, і є результатом практичної діяльності суб’єкта оціночної діяльності (ст. 3 ЗУ «Про оцінку майна, майнових прав та профе­сійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р.). Майном, яке може оцінюва­тися, вважаються об’єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід’ємні частини), машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, у тому числі об’ єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.

  1. У разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд в ухвалі зазначає заборону відчужувати, розпоряджатися або користуватися та вказівку на таке майно. Викорис­тання майна та заборона розпоряджатись таким майном можуть бути застосовані лише у тих випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть пере­шкодити кримінальному провадженню (ч. 4 ст.170 КПК). Не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи (ч. 5 ст. 170 КПК).

Порядок зберігання майна, на яке накладено арешт, визначений в Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду, яка затверджена наказом Генеральної прокуратури України, МВС України, ДПА Укра­їни, СБ України, Верховним Судом України, Державною судовою адміністрацією України 27.08.2010 р. № 51/401/649/471/23/125. Майно, на яке накладено арешт, пе­редається на зберігання представникові територіальної держадміністрації або житло­во-експлуатаційної організації, державної служби охорони ОВС, а також організації, якій завдані збитки, або власникові цього майна чи його родичу, якому роз’ яснюється його відповідальність за зберігання прийнятого майна, про що у нього відбирається розписка. У разі необхідності майно, на яке накладено арешт, може бути вилучене. Твори мистецтва і антикваріат, предмети, що мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, на які накладено арешт, після проведення спеціальної екс­пертизи і за погодженням з Міністерством культури України та Національною комі­сією з питань повернення культурних цінностей при КМУкраїни, можуть бути пере­дані на зберігання до державних музеїв, бібліотек, наукових та інших закладів. Пред­мети релігійного культу, крім таких, що мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, можуть бути передані на зберігання релігійним організаціям.

  1. Якщо ухвала слідчого судді, суду про арешт тимчасово вилученого майна не буде постановлена протягом 72 годин із дня находження клопотання, дане майно по­вертається особі, у якої його було вилучено.
  2. Арешт майна або відмова у ньому можуть бути оскаржені в апеляційному по­рядку (ст. 309 КПК), а тому з метою забезпечення можливості реалізації цього права копія ухвали надсилається заінтересованим особам не пізніше наступного робочого дня після її постановлення.

Стаття 174

Скасування арешту майна

  1. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або част­ково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження – судом.

Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слід­чого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представни­ка, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необгрунтовано.

  1. Клопотання про скасування арешту майна розглядає слідчий суддя, суд не піз­ніше трьох днів після його надходження до суду. Про час та місце розгляду повідо­мляється особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було аре­штовано майно.
  2. Прокурор одночасно з винесенням постанови про закриття кримінального про­вадження скасовує арешт майна.
  3. Суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий роз­гляд, вирішує питання про скасування арешту майна. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального проваджен­ня судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивіль­ного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.
    1. Арешт майна має бути скасованим, якщо відпали підстави його застосування або арешт було накладено необґрунтовано. Питання про скасування арешту майна розглядається на підставі клопотання підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника, законного представника, інших власників або володільців майна, які не були присут­ні при розгляді питання про арешт майна. Адже неприбуття вказаних осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання (ч. 1 ст.172 КПК), а з метою забез­печення арешту майна клопотання може розглядатися без повідомлення підозрюва­ного, обвинуваченого, іншого власника майна (ч. 2 ст. 172 КПК).

Необхідність скасування накладення арешту майна можуть обумовити такі об­ставини: відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; зміна кваліфікації дій підо­зрюваного, обвинуваченого на статтю КК, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у виді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення; встановлення обставин, які свідчать, що майно, на яке накладено арешт, не відповідає критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК; помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного або обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.

  1. Клопотання про скасування арешту майна має бути розглянуто під час досудо- вого розслідування слідчим суддею, а під час судового провадження – судом в строк не пізніше 3 днів після його надходження. Особа, яка заявила клопотання, та особа, за клопотанням якої було арештовано майно, повідомляється про час та місце роз­гляду. Зміст повідомлення має відповідати вимогам, визначеним в ст. 112 КПК.
  2. Рішення про скасування арешту майна може прийняти прокурор при закритті кримінального провадження повністю або в тій частині обвинувачення, в межах яко­го був накладений арешт на майно. Підстави закриття кримінального провадження визначені в ст. 284 КПК. Враховуючи, те що рішення прокурора про закриття кримі­нального провадження можуть бути оскаржені заявником, потерпілим, підозрюваним протягом 10 днів з моменту прийняття цього рішення (ч. 1 ст. 303, ст. 304 КПК), рі­шення про скасування арешту майна має бути виконано після вступу в силу рішення про закриття провадження, тобто по закінченні 10-денного строку з моменту вине­сення постанови про закриття кримінального провадження і повідомлення про це зацікавлених осіб.
  3. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивіль­ному позові. Суд відмовляє в цивільному позові у разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення. Цивільний позов залишається без розгляду у разі: виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального право­порушення або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення; якщо в судове засідання не прибув цивільний позивач чи його представник (частини 2 3 ст. 129 КПК). Якщо цивільний позов залишено без розгляду, то особа має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства (ч. 7 ст. 128 КПК). У таких випадках питання про арешт майна вирішується в порядку цивільного судочинства.

Арешт може бути скасовано як повністю, так і стосовно конкретного майна (його певної частини). Для цього за наявності певних підстав можливо виділити частину майна з арешту (наприклад, суму відшкодованої шкоди, завданої кримінальним право­порушенням). У разі скасування арешту на окремі види майна (нерухомість, авто­транспорті засоби, цінні папери, банківські вклади) копію ухвали слідчого судді чи суду про скасування арешту необхідно направляти у відповідні органи і установи, що інформувались про арешт цього майна. Повернення майна, звільненого від арешту, доцільно оформляти протоколом повернення майна, який слід складати у трьох при­мірниках, один з яких вручати власнику майна, другий — особі, що здійснювала збе­рігання майна, третій — долучати до матеріалів кримінального провадження.

Стаття 175

Виконання ухвали про арешт майна

  1. Ухвала про арешт майна виконується негайно слідчим, прокурором.
  2. Ухвала слідчого судді або суду про арешт майна виконується слідчим, прокуро­ром негайно в порядку, визначеному в даній ухвалі. Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено в ЗУ «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р.

Властивості, якими наділено деяке майно, певним чином впливають на специфіку процедури накладення арешту. Це стосується накладення арешту на нерухоме майно, грошові кошти, що знаходяться у банках чи кредитних установах, цінні папери.

Порядок виконання арешту нерухомого майна визначений у ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 р., де за­значено, що державна реєстрація обтяження (заборона розпоряджатися та/або корис­туватися нерухомим майном) проводиться на підставі заяви органу або посадової особи, якою встановлюється заборона на розпорядження нерухомим майном (п. 8 ст.16) за наявності рішення органів досудового провадження (п. 3 ч. 2 ст.19). Однією з підстав внесення Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна є заява про реєстрацію обтяження об’єкта нерухомого майна, що подається у зв’язку з накладенням арешту на об’єкти нерухомого майна (п. 2.1. «Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об’єктів нерухомого майна», затверджене Наказом МЮ від 09.06.1999 р. №31/5 (у редакції наказу МЮ від 18.08.2004 р. № 85/5)). Органи та посадові особи в день накладення заборони (арешту) надсилають реєстратору заяву встановленого зразка (п. 2.2 вказаного Наказу).

Накладення арешту на грошові вклади означає виключення цих грошових коштів з цивільного обігу на певний період, заборону відповідній особі реалізувати своє право на розпорядження цими грошовими коштами. Частина 2 ст. 59 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» визначає, що зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без вста­новлення такої суми. Арешт на вклади тягне за собою припинення банком будь-яких витратних операцій по рахунку в межах суми, визначеної в рішенні слідчого судді чи суду. Порядок інформування банківських установ визначений в п. 28 Інструкції про порядок вилучення, обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей та іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду від 27.08.2010 р., де зазначено, що слідчий, прокурор надсилають відповідним банківським установам судові рішення про накладення арешту на внески і заощадження інших видів, внесені в банківські установи. Арешт не може бути накладений на кореспон­дентські рахунки банку. Порядок інформування банківських установ, що знаходяться за межами України, про вилучення банківських документів, про наявність коштів у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кре­дитно-фінансових установ за межами України, визначається відповідними міжнарод­ними угодами.

У частині 8 ст. 57 ЗУ «Про виконавче провадження» вказано, що арешт на цінні папери накладається в порядку, встановленому КМУ, а саме — Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженому постановою КМУ від 22.09.1999 р. № 1744 «Про затвердження Порядку накладення арешту на цінні папери». Арешт може бути накладено на будь-які цінні папери незалежно від їх виду та форми випуску, як одно­го власника, так і кількох співвласників. У разі накладення арешту на іменні цінні папери у документарній формі копія рішення надсилається реєстратору або емітенту, що веде реєстр власників іменних цінних паперів згідно із законодавством, а у разі накладення арешту на цінні папери, випущені у бездокументарній формі, та/або зне- рухомлені цінні папери — зберігачу (п. 5). Цінні папери, на які накладено арешт, під­лягають опису в порядку, передбаченому законодавством. У процесі проведення опису цінних паперів складається акт за встановленою формою, в якому зазначається їх вид, найменування випуску, категорія та кількість (п. 6). Виявлені під час опису іменні цінні папери у документарній формі та цінні папери на пред’явника у докумен­тарній формі, на які накладено арешт, підлягають обов’язковому вилученню та не­гайній передачі на зберігання до установ Національного банку. Крім того, іменні цінні папери у документарній формі обмежуються в обігу шляхом їх блокування ре- єстроутримувачем на особовому рахунку власника. Блокування полягає в припиненні реєстрації переходу права власності на іменні цінні папери, обтяжені зобов’язаннями (п.7). Цінні папери, випущені у бездокументарній формі, та знерухомлені цінні папе­ри, на які накладено арешт, обмежуються в обігу шляхом здійснення зберігачем від­повідної облікової операції невідкладно після отримання копії постанови державного виконавця. У цьому разі частина або вся кількість цінних паперів на рахунку власни­ка обмежується в обігу шляхом виконання відповідного облікового запису (п. 8).

Особи, яким передано на зберігання майно, на яке накладено арешт, (керівник банку, представник територіальної держадміністрації або житлово-експлуатаційної організації, власник цього майна чи його родич) попереджаються про кримінальну відповідальність за ст. 388 КК за розтрату, відчуження, приховування, підміну, по­шкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, здійснення представни­ком банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт.

РОЗДІЛ ПІ ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

ГЛАВА 19

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Стаття 214

Початок досудового розслідування

  1. Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного ви­явлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов ‘язаний внести відповідні відомості до Єдино­го реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Слідчий, який здій­снюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування.
  2. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення затверджуються Генеральною прокуратурою України за погодженням з Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, органом, що здійснює контроль за додержанням подат­кового законодавства.
  3. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до вне­сення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що здійснюється не­гайно після завершення огляду. Уразі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, досудове розслі­дування розпочинається негайно; відомості про нього вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань при першій можливості.
  4. Слідчий, прокурор, інша службова особа, уповноважена на прийняття та ре­єстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, зобов ‘язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення не допускається.
  5. До Єдиного реєстру досудових розслідувань вносяться відомості про:
    • дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення криміналь­ного правопорушення;
    • прізвище, ім ‘я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника;
    • інше джерело, з якого виявлені обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення;
    • короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела;
    • попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;
    • прізвище, ім ‘я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до реєстру, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до реєстру та/або розпочав досудове розслідування;
    • інші обставини, передбачені положенням про Єдиний реєстр досудових роз­слідувань.

У Єдиному реєстрі досудових розслідувань автоматично фіксується дата вне­сення інформації та присвоюється номер кримінального провадження.

  1. Слідчий невідкладно у письмовій формі повідомляє прокурора про початок до­судового розслідування, підставу початку досудового розслідування та інші відомос­ті, передбачені частиною п’ятою цієї статті.
  2. Якщо відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але не пізніше наступ­ного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування.
  3. Досудове розслідування – стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і закінчу­ється закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинуваль­ного акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховно­го характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК).

Однією зі сторін, які реалізують завдання кримінального судочинства, є слідчий, який у своїй професійній діяльності застосовує положення кримінального процесу­ального законодавства.

Слідчий – службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої КПК, здійсню­вати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК).

Ключовою стороною кримінального провадження також виступає прокурор, яким згідно з п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК є Генеральний прокурор України, перший заступник, за­ступники Генерального прокурора України, їх старші помічники, помічники, проку­рори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і районів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші заступники, заступники прокурорів, начальники головних управлінь, управлінь, від­ділів прокуратур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори прокуратур усіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених КПК.

Слідчий, прокурор здійснюють свої повноваження відповідно до вимог КПК, по­чинаючи з моменту надходження інформації від заявника до органу державної влади, що фактично і є передумовою для початку досудового розслідування. Ця інформація подається у вигляді заяви чи повідомлення про вчинене кримінальне правопорушен­ня, як в усній формі (викладена громадянином і оформлена в письмовій формі поса­довою особою), так і письмово (надіслана поштою або передана громадянином до відповідного органу, установи особисто).

Якщо особа безпосередньо звертається до слідчого, прокурора або іншої службо­вої особи, уповноваженої на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримі­нальні правопорушення – приймається заява про вчинене кримінальне правопорушен­ня або складається протокол прийняття усної заяви про вчинення кримінального правопорушення.

Подання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення регламентується КПК, ЗУ «Про звернення громадян» та відомчими наказами правоохоронних органів.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про звернення громадян», заява – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодав­ством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм влас­ності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Із заявою чи повідомленням може звернутися як заявник, так і потерпілий. Заяв­ником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого роз­почати досудове розслідування, і не є потерпілим (ст. 60 КПК України).

Потерпілим, згідно ст. 55 КПК України є фізична особа, якій кримінальним право­порушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кри­мінального правопорушення. Потерпілому вручається пам’ятка про його процесуаль­ні права та обов’язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального право­порушення (ч. 2 ст. 55 КПК України). Другий екземпляр пам’ятки долучається до матеріалів досудового розслідування із відповідною відміткою про її вручення по­терпілому.

Про прийняття і реєстрацію заяви особа, що її подала, отримує від органу, до якого вона звернулась, документ – довідку про прийняття і реєстрацію заяви (ст. 60 КПК).

Після офіційного прийняття та реєстрації заява (повідомлення) про кримінальне правопорушення передається керівнику органу досудового розслідування. Керівник визначає попередню правову кваліфікацію та працівника, який проводитиме розслі­дування. Така дія процесуально оформляється дорученням про проведення досудово- го розслідування, у якому мають бути зазначені: відомості про слідчого, якому до­ручено провести досудове розслідування; відомості про час та місце його проведення; прізвище, ім’я, по батькові заявника, відомості про інше джерело обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; відомості про керівника органу досудового розслідування, його підпис, ініціали, прізвище.

У КПК передбачено можливість одержання інформації про кримінальне право­порушення не тільки через надходження заяв чи повідомлень, а і шляхом самостій­ного виявлення слідчим, прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Під будь-яким джерелом розуміється виявлення інформації слідчим, прокурором про певне кримінальне право­порушення під час досудового розслідування іншого, співробітниками оперативних підрозділів за результатами проведення заходів, спрямованих на розкриття криміналь­ного правопорушення, надходження інформації з інших органів державної влади під час виконання покладених на них законом обов’язків через засоби масової інформації.

У разі якщо кримінальне правопорушення виявляється безпосередньо працівником правоохоронного органу, складається рапорт із зазначенням відомостей, які становлять зміст ЄРДР. Рапорт передається керівнику органу досудового розслідування, який визначає попередню правову кваліфікацію і доручає слідчому провести досудове роз­слідування.

  1. Внесення відомостей до ЄРДР визначає момент початку досудового розсліду­вання. Одержавши від керівника доручення про проведення досудового розслідуван­ня, слідчий відразу, не зволікаючи, повинен внести відомості до ЄРДР..

ЄРДР – це створена за допомогою автоматизованої системи електронна база даних, відповідно до якої здійснюються збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагаль­нення даних, формування звітності та надання відомостей про заяви, повідомлення про кримінальні правопорушення, результати кримінального провадження.

ЄРДР утворено та ведеться відповідно до вимог КПК України з метою забезпечен­ня: єдиного обліку кримінальних правопорушень та прийнятих у них за результатами досудового розслідування рішень; оперативного контролю та нагляду за додержанням законів під час провадження досудового розслідування; організації аналізу стану зло­чинності в державі.

Внесенню до ЄРДР підлягають відомості про: кримінальне правопорушення; при­йняті рішення за кримінальними провадженнями на всіх стадіях досудового розслі­дування; осіб, які вчинили кримінальні правопорушення; результати судового про­вадження.

Реєстрація кримінальних правопорушень, осіб, які їх учинили, проводиться за територіальним принципом (адміністративним районом) його вчинення або за визна­ченням прокурора відповідного рівня.

Реєстраторами ЄРДР є: прокурори; слідчі – органів прокуратури, органів внутріш­ніх справ, органів Служби безпеки.

Внесення відомостей реєстратором здійснюється шляхом заповнення реквізитів статистичних карток або автоматичного вибору відповідних даних у довідниках та включення їх до документів первинного обліку: про виявлене кримінальне правопо­рушення – форма 1; про наслідки досудового розслідування кримінального право­порушення – форма 1.1; про заподіяні збитки, результати їх відшкодування та вилу­чення предметів злочинної діяльності – форма 1.2; на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, -форма 2; про рух кримінального провадження форма – 3.

Після внесення відомостей до ЄРДР реєстратором проводиться накладення елек­тронного цифрового підпису. Використання електронного підпису здійснюється від­повідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис».

У разі виникнення процесуальної необхідності, відомості з ЄРДР надаються у ви­гляді витягу з реєстру. Витяг з ЄРДР- документ, який свідчить про внесення відомос­тей про кримінальне правопорушення до ЄРДР або про їх відсутність у ньому. Ви­тяги надаються на спеціальних бланках та засвідчуються підписом реєстратора.

  1. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою передбачену законом юридичну відпо­відальність. З огляду на те, що жодних відомостей про відповідальність за невнесення, несвоєчасне внесення відомостей до ЄРДР, а також про проведення будь-яких процесу­альних дій до його внесення у кримінальному, адміністративному законодавстві немає, вважається, що дієвим заходом буде притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Єдиною процесуальною дією, яку КПК дозволяє проводити у невідкладних ви­падках до моменту внесення відомостей до ЄРДР, є огляд місця події. Під невідклад­ними випадками розуміється ситуація, за якої зволікання з проведенням огляду місця події може призвести до втрати матеріальних слідів кримінального правопорушення, знарядь та засобів його вчинення, втрати інформації про осіб, що його вчинили.

При виявленні ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, передбачена вимога негайно розпочати до- судове розслідування. Відомості про нього вносяться до ЄРДР при першій можливос­ті. Першою можливістю визнається прибуття морського чи річкового судна до порту на території України.

Відповідно до ст. 520 КПК капітан судна України зобов’язаний негайно провести необхідні процесуальні дії після того, як йому стали відомі обставини вчинення кри­мінального правопорушення. Законом визначений чіткий перелік тих процесуальних дій, які повинні проводитись із їх фіксуванням у відповідних процесуальних докумен­тах, а також із застосуванням технічних засобів фіксування кримінального проваджен­ня (крім випадків, коли таке фіксування неможливе з технічних причин): застосуван­ня заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді тимчасового вилучен­ня майна (складається протокол) та законного затримання (складається протокол) (п. 1 ч. 2 ст. 520 КПК) на строк, необхідний для доставлення особи на територію України (ч. 1 ст. 522 КПК); проведення слідчих (розшукових) дій у вигляді обшуку житла чи іншого володіння особи (складається протокол) і особистого обшуку без ухвали суду (складається протокол), огляду місця вчинення кримінального правопорушення (скла­дається протокол) (п. 2 ч. 2 ст. 520 КПК).

Визначивши чіткий перелік процесуальних дій, які повинен провести капітан судна, законодавець у новому КПК обмежує його компетенцію у порівнянні з чинним, за яким він мав право проводити дізнання по злочинах.

Капітан судна України зобов’ язаний забезпечити доставлення затриманої особи до органу досудового розслідування, юрисдикція якого поширюється на територію місцезнаходження порту приписки, і повідомити слідчого про факт законного затри­мання рапортом. Керівник органу досудового розслідування доручає продовжити кримінальне провадження слідчому, в якому капітан морського, річкового судна буде залучатись як свідок, і він зобов’ язаний надавати пояснення слідчому, прокурору щодо проведених ним процесуальних дій.

  1. Законом передбачено обов’ язок слідчого, прокурора, іншої службової особи, уповноваженої на прийняття заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, прийняти і зареєструвати їх. Будь-яка відмова не допускається. Очевидно, що у разі виявлення неточностей у змісті заяви чи повідомлення, поданих особисто, завжди можна прийняти інформацію і оформити її протоколом прийняття усної заяви про вчинене кримінальне правопорушення.
  2. Перелік відомостей, які вносяться до ЄРДР, чітко визначений у ч. 5 коментова­ної статті. У ЄРДР автоматично фіксується дата внесення інформації та присвоюєть­ся номер кримінального провадження.

Номер кримінального провадження складається із таких реквізитів: код органу, який розпочав досудове розслідування, рік, регіон (залізниця), номер кримінального провадження. Реквізити номера кримінального провадження зберігаються на всіх стадіях досудового розслідування. Кодування регіонів (залізниць) єдині для всіх ор­ганів досудового розслідування.

У разі зазначення у заяві, повідомленні про декілька вчинених кримінальних пра­вопорушень або які були виявлені безпосередньо прокурором, слідчим незалежно від того, коли це кримінальне правопорушення було вчинено, а також установлені чи не встановлені особи, які його вчинили, відомості про них заносяться до статистичних карток окремо за кожним правопорушенням.

На виявлене під час досудового розслідування кримінальне правопорушення в рамках одного кримінального провадження слідчий заносить відомості до статис­тичної картки форми 1 про джерело, з якого виявлено кримінальне правопорушення та відомості про кримінальне правопорушення. При цьому новий номер криміналь­ному провадженню не присвоюється, а вибирається реквізит «2=2».

  1. Отримавши відповідні матеріали, слідчий невідкладно у повідомленні про по­чаток досудового розслідування доводить про це до відома прокурора, зазначаючи підставу початку провадження та інші відомості, передбачені ч. 5 коментованої стат­ті. Також, відповідно до ст. 111 КПК України, слідчий направляє повідомлення заяв­нику та потерпілому про початок досудового розслідування. Однак, перш ніж напра­вити повідомлення потерпілому, він повинен набути свого процесуального статусу шляхом подання заяви про залучення до провадження як потерпілого.
  2. Якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов’язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування. Передача матеріалів оформляєть­ся супровідним листом на ім’я керівника органу досудового розслідування та дору­ченням про проведення досудового розслідування.

Стаття 215

Досудове розслідування злочинів і кримінальних проступків

  1. Досудове розслідування злочинів здійснюється у формі досудового слідства, а кримінальних проступків – у формі дізнання в порядку, передбаченому цим Кодексом.
  2. Досудове слідство – форма досудового розслідування, в якій здійснюється роз­слідування злочинів (п. 6 ч. 1 ст. 3 КПК).

Відповідно до ст. 11 КК злочином визнається суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Досудове розслідування злочинів здійснюється згідно із загальними правилами такого розслідування, зокрема, положеннями глав 20-24 КПК України. Основними суб’єктами здійснення кримінального провадження виступають слідчий та прокурор, які наділені за КПК відповідними повноваженнями, закріпленими у статтях 40 та 36 відповідно.

Під час досудового розслідування злочинів більшість слідчих (розшукових) і не­гласних слідчих (розшукових) дій проводяться особисто слідчим або ж за його ініці­ативою. Хоча п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК передбачено повноваження прокурора в необхідних випадках особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, перед­баченому КПК.

Слідчий та прокурор наділені правом надання доручень співробітникам оператив­них підрозділів на проведення слідчих (розшукових) дій. У частині 2 ст. 41 КПК ви­значено порядок виконання доручень слідчого співробітником оперативного підроз­ділу. Зокрема, останній набуває повноважень слідчого з метою реалізації визначених у дорученні заходів.

Відповідно до ч. 3 ст. 38 КПК при досудовому розслідуванні кримінальних про­ступків повноваження слідчого можуть здійснюватись співробітниками інших підроз­ділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. Досудове розслідування кримінальних проступків здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими КПК, зокрема положеннями гл. 25 «Особливості досудового розслі­дування кримінальних проступків» (стаття 298-302 КПК).

Основною відмінністю кримінального провадження за злочинах та кримінальних проступках є форма його здійснення – досудове слідство чи дізнання відповідно.

Дізнання – форма досудового розслідування, в якій здійснюється розслідування кримінальних проступків (п. 4 ч. 1 ст. 3 КПК). Підставою для початку досудового провадження за кримінальним проступком є внесення відомостей до ЄРДР керівником органу досудового розслідування.

Під дізнанням розуміється заснована на законі правозастосовна діяльність, спря­мована на виявлення, попередження, запобігання та розслідування кримінальних правопорушень, забезпечення вирішення завдань кримінального судочинства. Функ­ція дізнання передбачена сьогодні і чинним КПК України. Порівняно з ним нововве­дення полягають у можливості, наприклад, співробітників оперативних підрозділів під час досудового розслідування кримінальних проступків користуватися повнова­женнями слідчого органу досудового розслідування. Ці положення закріплені у ч. 3 ст. 38 КПК України.

Процедура надходження матеріалів до співробітників оперативних підрозділів аналогічна процесу реагування на заяви і повідомлення про злочини. Керівник орга­ну досудового розслідування вивчає інформацію, що надійшла до нього, визначає правову кваліфікацію кримінального проступку із посиланням на статтю закону України про кримінальні проступки та доручає проведення розслідування слідчому або співробітнику оперативного підрозділу.

Сам процес досудового розслідування кримінальних проступків реалізується від­повідно до загальних правил кримінального провадження, про що зазначається у ст. 298 КПК України.

Питання, пов’язані із визначенням кримінальних проступків, будуть передбачені у спеціальному законі України про кримінальні проступки. Планується, що кримі­нальним проступком визнаватиметься передбачене відповідним законом діяння (дія або бездіяльність), що не містить великої суспільної небезпеки, вчинене осудною особою, яка досягла на момент вчинення проступку шістнадцятирічного віку, та за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

З урахуванням цього до категорії кримінальних проступків слід віднести:

  • окремі діяння, які за КК України належать до злочинів невеликої тяжкості і, від­повідно до політики гуманізації кримінального законодавства, будуть визнані законо­давцем такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки (аналіз КК України дозволяє дійти висновку, що кримінальними проступками може бути визна­но більше третини передбачених у ньому злочинів);
  • передбачені КУпАП діяння, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю. З огляду на це немає підстав визнавати адміні­стративними такі проступки, не пов’язані зі сферою публічного адміністрування, як дрібне викрадення чужого майна (ст. 51), порушення прав на об’єкт права інтелекту­альної власності (ст. 512), дрібне хуліганство (ст. 173) тощо. Ці проступки за юридич­ною природою не є адміністративними, оскільки відносини, що охороняються зазна­ченими вище нормами, не стосуються державного управління або місцевого само­врядування;
  • окремі діяння, передбачені МК України, зокрема: переміщення або дії, спря­мовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем (ст. 351); переміщення або дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю (ст. 352).

Відмінності досудового розслідування злочинів та кримінальних проступків ви­являються у процесуальних заборонах та обмеженнях під час здійснення дізнання. Зокрема:

  • строк проведення дізнання обмежено одним місяцем, на відміну від двох у до- судовому слідстві (ст. 219 КПК);
  • під час проведення дізнання не допускається застосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, застави або тримання під вартою (ст. 299 КПК);
  • під час досудового розслідування злочинів дозволяється виконувати всі слід­чі (розшукові) дії, передбачені КПК, у тому числі й проводити негласні (ст. 300 КПК). Під час дізнання за кримінальними проступками проведення останніх за­боронено;
  • відповідальність за вчинення кримінального проступку не має наслідком суди­мість;
  • під час дізнання за кримінальними проступками КПК передбачена можливість розгляду обвинувального акта у спрощеному порядку (статті 302, 381, 382).

Стаття 216

Підслідність

  1. Слідчі органів внутрішніх справ здійснюють досудове розслідування криміналь­них правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування.
  2. Слідчі органів безпеки здійснюють досудове розслідування злочинів, пе­редбачених статтями 109, 110, 111, 112, 113, 114, 201, 258, 2581, 2582, 2583, 2584, 2585, 261, 2651, 305, 328, 329, 330, 332, 333, 334, 359, 422, 436, 437, 438, 439, 440, 441, 442, 443, 444, 446, 447 Кримінального кодексу України.

Якщо під час розслідування злочинів, передбачених статтями 328, 329, 422 Кримінального кодексу України будуть встановлені злочини, передбачені стат­тями 364, 365, 366, 367, 423, 424, 425, 426 Кримінального кодексу України, вчине­ні особою, щодо якої здійснюється досудове розслідування, або іншою особою, якщо вони пов ‘язані із злочинами, вчиненими особою, щодо якої здійснюється досудове розслідування, вони розслідуються слідчими органів безпеки.

  1. Слідчі органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, здійснюють досудове розслідування злочинів, передбачених статтями 204, 209, 212, 2121, 216, 219 Кримінального кодексу України.

Якщо під час розслідування зазначених злочинів будуть встановлені злочи­ни, передбачені статтями 192, 200, 205, 222, 2221, 358 Кримінального кодексу України, вчинені особою, щодо якої здійснюється досудове розслідування, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої здійснюється досудове розслідування, вони розслідуються слідчими органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.

  1. Слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розсліду­вання кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до частини першої статті 9 Закону України «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1-3 категорій посад, суддями та працівниками правоохоронних органів.
  2. У кримінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтями 2091, 384, 385, 386, 387, 388, 396 Кримінального кодексу України, досудове розслідування здійснюється слідчим того органу, до підслідності якого від­носиться злочин, у зв ‘язку з яким почато досудове розслідування.

Якщо під час досудового розслідування буде встановлено інші злочини, вчинені особою, щодо якої ведеться досудове розслідування, або іншою особою, якщо вони пов ‘язані зі злочинами, вчиненими особою, щодо якої ведеться досудове розслідуван­ня, і які не підслідні тому органу, який здійснює у кримінальному провадженні досу- дове розслідування, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в окреме про­вадження прокурор, який здійснює нагляд за досудовим розслідуванням, своєю по­становою визначає підслідність всіх цих злочинів.

слідчий підрозділ, компетентний здійснювати дізнання та досудове слідство за кри­мінальними правопорушеннями.

У теорії кримінального процесу виокремлюють п’ять видів підслідності: пред­метну, альтернативну, персональну, територіальну та за зв’язком справ.

У новому КПК відсутня альтернативна підслідність. Тобто положення про те, що досудове розслідування провадиться тим органом досудового розслідування, який виявив кримінальне правопорушення, втратило своє значення.

Натомість інші чотири види підслідності кримінальних правопорушень знайшли своє відображення у КПК.

  1. Предметна підслідність, залежно від характеру кримінальних правопорушень і їх кваліфікації, розмежовується компетенцією органів досудового розслідування. Так, у ч. 2 статті, що коментується, визначений чіткий перелік статей КК, підслідних слідчим органів безпеки.
  2. За персональною підслідністю обов’язок проведення досудового розслідування покладається на слідчий підрозділ залежно від суб’єкта кримінального правопору­шення. За цим принципом слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими осо­бами, які займають особливо відповідальне становище відповідно до ч. 1 ст. 9 ЗУ «Про державну службу», особами, посади яких віднесено до 1—3-ї категорії посад, суддями та працівниками правоохоронних органів.
  3. Підслідність за зв’язком справ застосовується у випадках тісного взаємозв’язку різних кримінальних правопорушень і часто має місце, коли різні кримінальні право­порушення об’єднані одним умислом, місцем і часом їх вчинення. Наприклад, у кри­мінальних провадженнях щодо злочинів, передбачених статтями 209[1], 384, 385, 386, 387, 388, 396 КК, досудове розслідування здійснюється слідчим того органу, до під­слідності якого належить кримінальне правопорушення, у зв’язку з яким почато до- судове розслідування.
  4. Територіальна підслідність визначає, слідчий якого адміністративного району (області) повинен провести досудове розслідування. Відповідно до ч. 1 ст. 218 КПК досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.

Якщо місце вчинення злочину невідоме, а також з метою забезпечення ефектив­ності розслідування досудове розслідування може проводитися за місцем виявлення ознак кримінального правопорушення, місцем перебування більшості свідків або підозрюваного. Суперечки про підслідність вирішуються відповідним прокурором у межах його компетенції.

Ще одним способом визначення органу досудового розслідування, який здійсню­ватиме провадження за кримінальним правопорушенням, є визначення прокурором підслідності особисто. Так, у ч. 5 коментованої статті зазначається, що якщо під час досудового розслідування буде встановлено інші злочини, вчинені особою, щодо якої ведеться досудове розслідування, або іншою особою, якщо вони пов’язані зі злочи­нами, вчиненими особою, щодо якої ведеться досудове розслідування, і які не під­слідні тому органу, який здійснює у кримінальному провадженні досудове розсліду­вання, то у разі неможливості виділення цих матеріалів в окреме провадження про­курор, який здійснює нагляд за досудовим розслідуванням, своєю постановою визна­чає підслідність всіх цих злочинів.

Незалежно від того, який орган повинен провести досудове розслідування кримі­нальних правопорушень, не допускається відмова у занесенні інформації до ЄРДР. При надходженні інформації про кримінальне правопорушення, яке не підслідне цьому органу досудового розслідування, вона вноситься до ЄРДР, після чого направ­ляється повідомлення прокурору, який, своєю постановою про визначення територі­альної підслідності, передає матеріали до іншого органу, якому підслідне правопору­шення.

Стаття 217

Об’єднання і виділення матеріалів досудового розслідування

  1. У разі необхідності в одному провадженні можуть бути об ‘єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримі­нального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).
  2. Не можуть бути об ‘єднані в одне провадження матеріали досудових розсліду­вань щодо кримінального проступку та щодо злочину.
  3. Уразі необхідності матеріали досудового розслідування щодо одного або кіль­кох кримінальних правопорушень можуть бути виділені в окреме провадження, якщо одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень або дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримінальних правопорушень.
  4. Матеріали досудового розслідування не можуть бути виділені в окреме про­вадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду.
  5. Рішення про об ‘єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування при­ймається прокурором.
  6. Рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування не може бути оскаржене.

об’єднання матеріалів досудових розслідувань з обґрунтуванням доцільності такого об’єднання.

Процесуально об’єднання матеріалів досудового розслідування оформляється відпо­відною постановою прокурора. У постанові про об’єднання матеріалів досудових роз­слідувань зазначається про: прокурора, який вивчає матеріали досудових розслідувань; короткий виклад обставин про матеріали кримінальних проваджень, які розслідуються слідчими різних органів досудового розслідування стосовно однієї (одних) і тієї ж особи за вчинення декількох кримінальних правопорушень або декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення; обґрунтування доцільності об’єднання матеріалів в одному провадженні; у резолютивній частині зазначається вимога про об’єднання матеріалів досудових розслідувань, а також доручення конкретному слідчому провести досудове розслідування в об’єднаному кримінальному провадженні.

Якщо є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються досудові розслідування і по яких не встановлено підозрюваних, вчине­ні однією особою (особами), вони можуть бути об’ єднані в одному кримінальному провадженні. Це можливо за умови виявлення слідів, знарядь, засобів вчинення кри­мінального правопорушення, ідентифікаційні ознаки яких є тотожними.

Таке об’єднання сприяє всебічності дослідження всіх обставин вчинення кримі­нального правопорушення, які підлягають доказуванню, встановленню об’єктивної істини, процесуальній економії та забезпеченню можливого примирення сторін і при­йняття справедливого рішення.

Відомості про об’єднання матеріалів досудових розслідувань заносяться проку­рором до ЄРДР.

  1. Не можуть бути об’єднані в одне провадження матеріали досудових розслідувань щодо кримінального проступку та злочину. Це пов’язано з тим, що досудове розслі­дування по кожному з них має свої особливості, проводиться відповідно у формі ді­знання та досудового слідства, законодавець відводить різні строки кримінального провадження, обмеження щодо можливості застосування заходів забезпечення кри­мінального провадження під час розслідування кримінальних проступків порівняно з розслідуванням злочинів, а також передбачає настання різних наслідків.
  2. Виділення матеріалів досудового розслідування – це кримінально-процесуаль­не рішення, яке приймається прокурором під час дізнання чи досудового слідства, і полягає у проведенні необхідних процесуальних дій у межах різних кримінальних проваджень, якщо одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних право­порушень або дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримі­нальних правопорушень.

У разі виявлення слідчим процесуальної необхідності у виділенні матеріалів до- судового розслідування щодо одного або кількох кримінальних правопорушень, якщо одна особа підозрюється у вчиненні кількох кримінальних правопорушень або дві чи більше особи підозрюються у вчиненні одного чи більше кримінальних правопору­шень, в окреме кримінальне провадження, він вносить клопотання про виділення матеріалів досудового розслідування на розгляд прокурору.

  1. Закон забороняє виділення в окреме провадження матеріалів досудового роз­слідування у випадку, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового роз­слідування та судового розгляду. Оскільки рішення про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслідування приймається виключно прокурором, саме на нього покладається обов’язок вирішити питання про те, чи може негативно позна­читися на повноті досудового розслідування та судового розгляду таке об’єднання чи виділення матеріалів.
  2. Рішення про виділення матеріалів досудового розслідування приймається про­курором у вигляді відповідної постанови, в якій зазначається про: прокурора, який вивчає матеріали досудових розслідувань; короткий виклад обставин кримінального провадження, розслідування за яким здійснюється стосовно декількох осіб, підозрю­ваних у вчиненні одного (одних) кримінального правопорушення; обґрунтування необхідності виділення матеріалів в окреме провадження; у резолютивній частині зазначається вимога про виділення матеріалів досудового розслідування, а також до­ручення конкретному слідчому провести досудове розслідування.

Відомості про виділення матеріалів досудового розслідування заносяться проку­рором до ЄРДР.

  1. Законодавець у ч. 6 ст. 217 КПК акцентує увагу на тому, що не може бути оскар­жене рішення прокурора про об’єднання чи виділення матеріалів досудового розслі­дування. Можливість оскарження також не передбачена ч. 1 ст.

Стаття 218.

Місце проведення досудового розслідування

  1. Досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслі­дування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального право­порушення.
  2. Якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про об­ставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування яко­го не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.
  3. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення невідоме або його вчинено за межами України, місце проведення досудового розслідування визначає відповідний прокурор з урахуванням місця виявлення ознак кримінального правопорушення, місця перебування підозрюваного чи більшості свідків, місця закінчення кримінального правопорушення або настання його наслідків тощо.
  4. На початку розслідування слідчий перевіряє наявність вже розпочатих досу- довихрозслідувань щодо того ж кримінального правопорушення.

У разі якщо буде встановлено, що іншим слідчим органу досудового розслідуван­ня або слідчим іншого органу досудового розслідування розпочато кримінальне про­вадження щодо того ж кримінального правопорушення, слідчий передає слідчому, який здійснює досудове розслідування, наявні у нього матеріали та відомості, повідо­мляє про це прокурора, потерпілого або заявника та вносить відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

  1. Спори про підслідність вирішує керівник органу прокуратури вищого рівня.
  2. Слідчий, прокурор має право провадити слідчі (розшукові) дії та негласні слід­чі (розшукові) дії на території, яка знаходиться під юрисдикцією іншого органу до­судового розслідування, або своєю постановою доручити їх проведення такому орга­ну досудового розслідування, який зобов ‘язаний її виконати.
    1. При визначенні місця провадження досудового розслідування застосовується правило територіальної підслідності, яким визначається, слідчий якого адміністра­тивного району (області) повинен провести досудове розслідування. Відповідно до ч. 1 ст. 218 КПК досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.
    2. З метою уникнення затягування процесу досудового розслідування, яке мало місце через необґрунтоване надсилання однієї і тієї ж заяви чи повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, законодавець у ст. 214 КПК передбачає обов’язок слідчого своєчасно внести відомості про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесено до його компетенції, до ЄРДР та розпочати прове­дення досудового розслідування – провести всі можливі та необхідні слідчі дії до моменту, доки прокурор не визначить іншу підслідність (ч. 2 ст. 218 КПК).

Про початок досудового розслідування кримінальних правопорушень, які слідчо­му не підслідні, останній доводить до відома прокурора у повідомленні про початок досудового розслідування. Ознайомившись зі змістом повідомлення та виявивши факт розслідування слідчим кримінального правопорушення, яке не віднесено до його під­слідності, прокурор виносить постанову про визначення територіальної підслідності, в якій зазначає відомості про: обставини кримінального провадження; орган досудо- вого розслідування, якому відповідно до ст. 216 КПК підслідне розслідування даного кримінального правопорушення; місце проведення досудового розслідування та слідчий підрозділ, уповноважений здійснити кримінальне провадження. Відомості, зазначені у постанові прокурора про визначення територіальної підслідності, зано­сяться до ЄРДР.

  1. Якщо місце вчинення кримінального правопорушення невідоме, обов’язок ви­значення місця проведення досудового розслідування покладається на прокурора. Дане положення є новим порівняно з КПК 1960 р. У зв’язку з цим слідчий повинен внести відомості до ЄРДР і відразу направити прокурору повідомлення про початок досудового розслідування, в якому зазначити відомості, передбачені ч. 5 ст. 214 КПК України. Одержавши дане повідомлення, прокурор, який здійснює нагляд за додер­жанням законів під час проведення даного досудового розслідування, визначає слід­чого органу та місце його проведення. При цьому він повинен враховувати місце виявлення ознак кримінального правопорушення, місце перебування підозрюваного чи більшості свідків, місце закінчення кримінального правопорушення або настання його наслідків.
  2. Слідчий повинен перевірити на початку розслідування наявність вже розпочатих проваджень щодо того ж кримінального правопорушення. Для цього слідчий вносить інформацію до ЄРДР і перевіряє наявність або відсутність відомостей про розпочаті кримінальні провадження щодо вчинення конкретного кримінального правопорушен­ня. У разі виявлення, що іншим слідчим органу досудового розслідування вже розпо­чато кримінальне провадження щодо того ж кримінального правопорушення, слідчий, що його виявив, надсилає супровідним листом іншому слідчому, який здійснює до- судове розслідування, наявні у нього матеріали і відомості. Про передачу повідомля­ється прокурор, шляхом надсилання йому повідомлення про передачу матеріалів кримінального провадження іншому слідчому органу досудового розслідування. Слідчий, який передає наявні у нього матеріали кримінального провадження, повинен внести відповідні відомості до ЄРДР, та у порядку, передбаченому ст. 111 КПК, по­відомити потерпілого чи заявника про передачу матеріалів іншому слідчому, а інший слідчий вносить інформацію до ЄРДР про те, що прийняв до свого провадження наді­слане йому кримінальне провадження.
  3. У разі виникнення спорів про підслідність вони вирішуються керівником органу прокуратури вищого рівня (ч. 5 ст. 218 КПК). Прокурор має право визначити територі­альну підслідність після того, як одержить від слідчого повідомлення про початок до- судового розслідування, доручивши іншому слідчому здійснити провадження за кримі­нальним правопорушенням. Якщо слідчий, визначений прокурором, не згоден із його рішенням, він має право оскаржити його у порядку, передбаченому 3 гл. 26 КПК (статті 311-313 КПК). Так скарга слідчого на постанову прокурора про визначення під­слідності повинна подаватись у письмовій формі не пізніше трьох днів з моменту її винесення (ч. 1 ст. 312 КПК) до прокуратури вищого рівня (ч. 2 ст. 312 КПК).

Рішення службової особи органу прокуратури вищого рівня є остаточним і не підлягає подальшому оскарженню (ч. 4 ст. 313 КПК).

  1. Частина 6 ст. 218 КПК передбачає право слідчого, прокурора провадити слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії на території, яка знаходиться під юрисдикцією іншого органу досудового розслідування, в межах її адміністративно- територіальних меж, а також керуючись правилами предметної та персональної під­слідності. Слідчий, прокурор може доручити проведення процесуальних дій іншому органу досудового розслідування, якщо вважає, що це не зашкодить всебічному, по­вному і неупередженому дослідженню обставин кримінального провадження.

Для цього слідчий або прокурор виносить постанову про проведення процесуаль­них дій на іншій території, в якій зазначає відомості про: обставини, які є підставами для прийняття постанови; мотиви прийняття постанови, їх обґрунтування, у тому числі: причини, з яких виникла необхідність у проведенні низки слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій на території, яка знаходиться під юрисдикцією іншого органу досудового розслідування; у резолютивній частині визначається орган досудового розслідування, якому доручається провести слідчі (розшукові) та неглас­ні слідчі (розшукові) дії, із зазначенням обставин, що підлягають встановленню (пере­лік питань, які необхідно з’ясувати), а також вказується строк виконання доручення.

Матеріали про проведення процесуальних дій на іншій території, з метою забез­печення оперативного реагування на них, можуть направлятись факсимільним зв’язком. Не виключається також можливість направлення матеріалів поштою.

За невиконання постанови слідчого відповідальна посадова особа органу досудо- вого розслідування притягається до дисциплінарної відповідальності. Ігнорування вимоги прокурора про проведення процесуальних дій на іншій території тягне за со­бою настання кримінальної відповідальності.

Стаття 219

Строки досудового розслідування

  1. Досудове розслідування повинно бути закінчено:
    • протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримі­нального проступку;
    • протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину.
  2. Строк досудового розслідування може бути продовжений у порядку, перед­баченому параграфом 4 глави 24 цього Кодексу. При цьому загальний строк досудо­вого розслідування не може перевищувати:
    • двох місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;
    • шести місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину невели­кої або середньої тяжкості;
    • дванадцяти місяців із дня повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину.
  3. Строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кримі­нального провадження не включається у строки, передбачені цією статтею.
  4. Процесуальні строки – це встановлені законом або відповідно до нього проку­рором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники криміналь­ного провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії. Строки, встановлені КПК, обчислюються годинами, днями і місяцями.

Кримінальні проступки та злочини розмежовуються не тільки за нормативно-пра­вовими актами, як-от закон про кримінальні проступки та КК, а також КПК виділяє різні хронологічні межі для здійснення досудового розслідування по них.

Кримінальні проступки, маючи меншу суспільну небезпеку, потребують менших затрат часу для проведення досудового розслідування (дізнання). У зв’язку з цим за­гальний термін провадження дізнання за кримінальних проступках становить один місяць. Якщо у цей строк унаслідок складності провадження неможливо закінчити досудове розслідування кримінального проступку, він може бути продовжений до двох місяців районним (міським) або іншим прирівняним до нього прокурором (ч. 1 ст. 294 КПК).

Строк досудового розслідування кримінальних проступків може бути зменшений, якщо обвинувальний акт направлений у спрощеному провадженні до суду. Відповід­но до ст. 381 КПК України обвинувальний акт щодо вчинення кримінального про­ступку розглядається без проведення судового розгляду за відсутності учасників су­дового провадження, якщо обвинувачений, що був представлений захисником, безза­перечно визнав свою винуватість, не оспорює встановлені досудовим розслідуванням обставини і згоден із розглядом обвинувального акта за його відсутності, а потерпілий не заперечує проти такого розгляду.

Строки досудового розслідування обчислюються з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку чи злочину.

  1. Загальний строк досудового слідства, порівняно з чинним КПК України, зали­шився той же – два місяці. Передбачено можливість його продовження до трьох, шести, дванадцяти місяців. Умовою для продовження строку досудового слідства є складність кримінального провадження. Так, продовження строку до трьох, шести, дванадцяти місяців обумовлюється відповідно складністю, особливою складністю та винятковою складністю кримінального провадження. Особлива складність визнача­ється категорією розслідуваного злочину – невеликої чи середньої тяжкості, тоді як під винятковою складністю розуміється здійснення досудового розслідування тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Строки досудового розслідування закінчуються з моменту, коли прокурором буде прийнято одне з рішень, передбачених ч. 2 ст. 283 КПК: закрити кримінальне прова­дження; звернутися до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; звернутися до суду з обвинувальним актом, клопотанням про за­стосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

До строків досудового розслідування входять строки відкриття матеріалів кримі­нального провадження сторонам кримінального провадження. Відповідно до ч. 10 ст. 290 КПК України у разі зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких нада­но доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони кримінального провадження з ура­хуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов’ язаний встано­вити строк для ознайомлення.

Порядок продовження строку досудового розслідування регламентується статтями 294-297 КПК України, де передбачені вимоги до складання клопотання слідчого чи прокурора про продовження строку досудового розслідування, процесуальні затрати часу на його розгляд компетентними органами чи посадовими особами, можливість задоволення та процедура відмови у задоволенні клопотання.

У разі закінчення загальних строків досудового розслідування, передбачених ч. 2 ст. 219 КПК, прокурор виносить постанову про закриття кримінального провадження щодо підозрюваного з підстав, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК – не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати.

Якщо в подальшому учасником кримінального провадження будуть одержані до­кази, він повинен подати клопотання слідчому судді про поновлення пропущеного строку досудового розслідування з поважних причин. За результатами розгляду кло­потання слідчий суддя, суд виносить ухвалу про поновлення чи відмову в поновленні процесуального строку (ст. 117 КПК України).

  1. Якщо після повідомлення особі про підозру досудове розслідування зупинено відповідно до вимог гл. 23 «Зупинення досудового розслідування» (статті 280-282 КПК), строк із дня винесення постанови про зупинення кримінального провадження до дня її скасування слідчим суддею або винесення постанови про відновлення кри­мінального провадження не включається у строки досудового розслідування, перед­бачені цією статтею КПК.

Стаття 220

Розгляд клопотань під час досудового розслідування

  1. Клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов ‘язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за на­явності відповідних підстав.
  2. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила кло­потання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у випадку неможливості вручення з об ‘єктивних причин – надсилається їй.
    1. Клопотання – письмове звернення з проханням про виконання будь-яких про­цесуальних дій у кримінальному провадженні, визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Клопотання може вноситись стороною захисту, потерпілим, його представником чи законним представником. Воно адресується слідчому чи прокурору, який протягом трьох днів, розглянувши клопотання, приймає одне з таких рішень – задовольняє чи відмовляє у задоволенні клопотання.

Підозрюваний (ст. 42 КПК), його законний представник (ст. 44 КПК), захисник (ст. 45 КПК), потерпілий (ст. 55 КПК), його представник чи законний представник (ст. 59 КПК) мають право подавати клопотання з моменту набуття ними свого процесу­ального статусу – прав та обов’язків, передбачених КПК.

  1. Якщо клопотання задовольняється, слідчий чи прокурор повинен забезпечити виконання прохання, про яке зазначається у клопотанні особою, що його заявила. Для цього слідчий або прокурор, керуючись статтями 111, 112 КПК, надсилає заінтересо­ваній стороні повідомлення про проведення процесуальної дії або прийняте процесу­альне рішення. У цьому повідомленні зазначаються такі відомості: прізвище та по­сада слідчого, прокурора, слідчого судді, найменування суду, який здійснює повідо­млення; адреса установи, яка здійснює повідомлення, номер телефону чи інших за­собів зв’язку; ім’я (найменування) особи, яка повідомляється, та її адреса; наймену­вання (номер) кримінального провадження, в рамках якого здійснюється повідомлен­ня; процесуальний статус, в якому перебуває особа, що повідомляється; дата, час та місце проведення процесуальної дії, про яку повідомляється особа; інформація про процесуальну дію (дії), яка буде проведена, або про здійснену процесуальну дію чи прийняте процесуальне рішення, про які повідомляється особа; вказівка щодо необов’язковості участі в процесуальній дії та її проведення без участі особи, яка по­відомляється, в разі її неприбуття; підпис слідчого, прокурора, слідчого судді, судді, який здійснив виклик (ст. 112 КПК).

При повній або частковій відмові у задоволенні клопотання слідчий, прокурор складає мотивовану постанову, де аргументує прийняте рішення. Така постанова має бути доведена до відома особи, що зверталась із клопотанням. З цією метою цій осо­бі вручається копія постанови, а у разі неможливості вручення копії з об’єктивних причин – надсилається їй поштою.

Постанова про відмову (часткову відмову) у задоволенні клопотання, винесена слідчим, прокурором, може бути оскаржена слідчому судді (ч. 3 ст. 93 КПК). Загальний порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування передбачений § 1 гл. 26 КПК (стат­ті 303-308). У них передбачено вичерпний перелік процесуальних рішень слідчого, прокурора, на які особа має право подати скаргу протягом десяти днів з моменту прийняття рішення. Якщо ж рішення останніх оформляється постановою, строк по­дання скарги починається з дня отримання особою її копії.

За результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи про­курора постановляється ухвала згідно з правилами ст. 307 КПК України. Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про: скасування рішення слідчого чи про­курора; зобов’язання припинити дію; зобов’язання вчинити певну дію; відмову у за­доволенні скарги.

Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи безді­яльність слідчого чи прокурора не може бути оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження.

Стаття 221

Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення

  1. Слідчий, прокурор зобов’язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за виключенням матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримі­нальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова у наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знахо­диться в матеріалах досудового розслідування, не допускається.
  2. Під час ознайомлення з матеріалами досудового розслідування особа, що його здійснює, має право робити необхідні виписки та копії.
  3. З моменту набуття підозрюваним свого процесуального статусу він може ви­користовувати надані йому права за КПК. Так, у п. 14 ч. 3 ст. 42 КПК зазначається, що підозрюваний, за своїм клопотанням, має право ознайомлюватись з матеріалами до- судового розслідування в порядку, передбаченому ст. 221 КПК. Дане процесуальне право надано йому без будь-яких часових обмежень щодо моменту внесення клопо­тання про ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, а також без обме­жень стосовно кількості та періодичності ознайомлення. Подача та розгляд клопотань здійснюється слідчому, прокурору у порядку, визначеному ст. 220 КПК. Про задово­лення клопотання підозрюваний повідомляється письмово із зазначенням дати, часу та місця здійснення ознайомлення з матеріалами досудового розслідування, а також даних посадової особи, яка здійснюватиме цю дію.

У разі відмови у задоволенні клопотання, слідчий, прокурор виносить мотивова­ну постанову, копію якої надсилає підозрюваному, який протягом 10 днів з моменту одержання копії постанови має право оскаржити її слідчому судді.

Інші представники сторони захисту – захисник та законний представник підозрю­ваного, реалізуючи свої процесуальні повноваження, мають право користуватись всіма правами підозрюваного, передбаченими КПК (ч. 5 ст. 44, ч. 4 ст. 46 КПК). Єдина осо­бливість полягає у тому, що тільки після набуття статусу законного представника (по­станова слідчого про залучення законного представника підозрюваного) та захисника (постанова слідчого про залучення захисника) вони зможуть відповідно представляти та захищати інтереси підозрюваного і використовувати передбачені КПК його права.

Потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримі­нальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Після прийняття заяви про залучення до провадження як потерпілого та вручення пам’ятки про процесуальні права та обов’язки потерпілий може використовувати передбачені ст. 56 КПК права, у тому числі із знайомитись з матеріалами, які безпо­середньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення (п. 11 ч. 1 ст. 56 КПК). Порядок подання та розгляду клопотання аналогічний як і для підозрю­ваного в порядку, передбаченому ст. 220 КПК.

Винятком є заборона надання можливості ознайомитись із матеріалами про за­стосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального проваджен­ня може зашкодити досудовому розслідуванню, що визначається на розсуд слідчого, прокурора. Про відмову зазначається у постанові слідчого, прокурора, копія якої надсилається особі, яка заявила клопотання (підозрюваний, законний представник, захисник, потерпілий).

Слідчий, прокурор не може відмовити в ознайомленні з матеріалами, які мають ха­рактер загальнодоступного документу. До них належать матеріали, на підставі яких при­ймалось рішення про правову кваліфікацію кримінального правопорушення, дані, які підтверджують відповідний процесуальний статус у кримінальному провадженні тощо.

  1. У частині 2 коментованої статті передбачена можливість особи, яка ознайомлюєть­ся із матеріалами досудового розслідування до його закінчення, робити виписки та копії. На слідчого не покладається обов’язок сприяти у здійсненні учасниками виписок та копій. Однак слідчий не повинен перешкоджати їм у цьому і має надати необхідний час. Учас­ники, які ознайомлюються із матеріалами справи, не мають права виносити їх за межі робочого кабінету слідчого або органу внутрішніх справ чи прокурора (прокуратури). Реалізація даної процедури можлива за рахунок надання слідчим дозволу виготовляти копії шляхом фотографування та сканування матеріалів кримінального провадження.

Стаття 222

Недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування

  1. Відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, в якому вони визнають можливим.
  2. У необхідних випадках слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відо­мості досудового розслідування, у зв ‘язку з участю в ньому, про їх обов ‘язок не розголо­шувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом.
    1. Усі учасники кримінального провадження мають знати як свої права й обов’язки, так і бути обізнаними щодо можливої відповідальності за ті чи інші дії. Таємниця досудового розслідування – важлива умова встановлення істини, а в багатьох випадках є передумовою захисту сфери особистого життя людей, які стали учасниками про­цесу. Тому забезпечення нерозголошення даних кримінального провадження є як однією з гарантій встановлення істини, так і захисту прав і свобод людини.

Так, на конституційному рівні, у ст. 32 Основного Закону зазначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбаче­них Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визна­чених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Керуючись положеннями Конституції України, КПК України, у необ­хідних випадках, пов’ язаних із таємницею приватного життя осіб, слідчий, прокурор попереджає учасників кримінального провадження, яким стали відомі відомості до- судового розслідування, у зв’язку з участю в ньому , про їх обов’язок не розголошу­вати такі відомості, а також роз’яснює наслідки незаконного їх розголошення.

Інші відомості, крім таємниці приватного життя, які не можна розголошувати, визна­чаються особисто слідчим, прокурором з урахуванням інтересів досудового розслідування.

  1. З метою недопущення розголошення відомостей досудового розслідування, слідчий складає протокол попередження про недопустимість розголошення відомос­тей досудового розслідування, у якому зазначає відомості про: правову кваліфікацію кримінального правопорушення з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; процесуальний статус особи, прізвище, ім’я по батькові, дату народження, місце проживання, яка попереджається; характеристику технічних засобів фіксації та носіїв інформації, які застосовуються при проведенні процесуальної дії, підписи осіб; обставини, за яких особі стали відомі відомості до- судового розслідування; спосіб ознайомлення, зауваження і доповнення учасників процесуальної дії; прізвище, ініціали, підписи осіб, які ознайомлені з недопустимістю розголошення відомостей досудового розслідування.

У статті 387 КК передбачено кримінальну відповідальність за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, яка провадила дізнання чи досудове слідство, даних досудового слідства чи дізнання особою, попередженою в установленому за­коном порядку про обов’ язок не розголошувати такі дані, а також за розголошення даних досудового слідства або дізнання, вчинене суддею, прокурором, слідчим, пра­цівником органу дізнання, оперативно-розшукового органу незалежно від того, чи брала ця особа безпосередньо участь у досудовому слідстві чи дізнанні, якщо розголо­шені дані ганьблять людину, принижують її честь і гідність.

Про нерозголошення даних досудового розслідування слідчий, прокурор має пра­во попереджати будь-якого учасника кримінального провадження на стадії досудово- го розслідування, якому стали відомі відомості у зв’язку з його участю під час здій­снення останнього.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЛАВА 20 СЛІДЧІ (РОЗШУКОВІ) ДІЇ

Стаття 223

Вимоги до проведення слідчих (розшукових) дій

  1. Слідчі (розшукові) дії є діями, спрямованими на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.
  2. Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відо­мостей, що вказують на можливість досягнення її мети.
  3. Слідчий, прокурор вживає належних заходів для забезпечення присутності під час проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені. Перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, роз ‘яснюються їх права і обов ‘язки, передбачені цим Кодексом, а також відповідальність, встановлена законом.
  4. Проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з 22 до 6 години) не допуска­ється, за винятком невідкладних випадків, коли затримка в їх проведенні може при­звести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного.
  5. Уразі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов ‘язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про за­стосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
  6. Слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, проводиться за участю особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це немож­ливо або така особа письмово відмовилася від участі в ній.

Під час проведення такої слідчої (розшукової) дії присутні особи, що її ініціювали, мають право ставити питання, висловлювати свої пропозиції, зауваження та за­перечення щодо порядку проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, які заносять­ся до протоколу.

  1. Слідчий, прокурор зобов ‘язаний запросити не менше двох незаінтересованих осіб (понятих) для пред ‘явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов ‘язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Винятками є випадки застосування безперервного відеозапису ходу проведення від­повідної слідчої (розшукової) дії. Поняті можуть бути запрошені для участі в інших процесуальних діях, якщо слідчий, прокурор вважатиме це за доцільне.

Обшук або огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи здійснюються з обов ‘язковою участю не менше двох понятих незалежно від застосування технічних засобів фіксування відповідної слідчої (розшукової) дії.

Понятими не можуть бути потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів, а також особи, заінтересовані в результатах кримінального провадження.

Зазначені особи можуть бути допитані під час судового розгляду як свідки про­ведення відповідної слідчої (розшукової) дії.

  1. Слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досу­дового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду у випадках, передбачених частиною третьою статті 333 цього Кодексу. Будь-які слідчі (розшукові) або не­гласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням цього правила, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими.
    1. Коментована стаття містить загальні вимоги, які висуваються до всіх слідчих (розшукових) дій. Положення цієї статті підлягають застосуванню при проведенні кожної окремої слідчої дії, але з урахуванням її особливостей та процесуального по­рядку, передбаченого окремими статтями, що присвячені безпосередньому врегулю­ванню процедури проведення кожної конкретної слідчої дії.

Відповідно до закону слідчі (розшукові) дії – це регламентовані кримінальним процесуальним законом процесуальні дії, що спрямовані на отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Значення слідчих дій полягає в тому, що вони є основним способом збирання до­казів і звідси – основним засобом всебічного, повного та неупередженого досліджен­ня всіх обставин кримінального провадження, досягнення його завдань.

Закон передбачає проведення таких слідчих дій: а) допит, в тому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб (статті 224-226 КПК); б) пред’явлення для впізнання: особи (ст. 228), речей (ст. 229 КПК), трупа (230 КПК); в) обшук (статті 233-236 КПК); г) огляд: місцевості, приміщень, речей та документів (ст. 237 КПК), трупа (ст. 238 КПК), огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК); д) слідчий експеримент (ст. 240 КПК); е) освідування особи (ст. 241 КПК); є) залучення експер­та та проведення експертизи (статті 242-243 КПК).

Які з цих слідчих дій і в якій послідовності будуть проведені, залежатиме від конкретних обставин кримінального провадження, внутрішнього переконання слід­чого чи прокурора, заявлених стороною захисту клопотань.

  1. Слідча дія повинна проводитися тільки за наявності для того законних підстав. Закон відносить до таких підстав наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення мети слідчої дії.

Зі статті кримінального процесуального закону випливає, що для проведення слідчої дії необхідними перш за все є фактичні складові – «наявність достатніх відо­мостей» та «можливість досягнення мети» слідчої дії.

У законі не вказується, яка саме сукупність відомостей може бути визнана до­статньою для проведення слідчої дії. Передусім законодавець у конструкції частини статті, що коментується, вживає словосполучення в множині – «є наявність достатніх відомостей», а значить мова повинна йти не про одиничні повідомлення, відомості, докази, а про їх сукупність.

Також визначення достатності відомостей для проведення слідчої дії пов’язано з їх оцінкою з точки зору достатності та залежить від внутрішнього переконання слідчого чи прокурора. Отже, достатньою уявляється певна сукупність відомостей, яка при її оцінці приводить слідчого чи прокурора до єдиного висновку – про необ­хідність проведення слідчої дії, під час якої буде досягнута її мета як ідеальна модель того результату, якого намагається досягти слідчий чи прокурор. Звичайно, не може вимагати від слідчого отримання таких підстав для проведення слідчої дії, які з до­стовірністю будуть встановлювати можливість досягнення її мети, достатнім є висо­кий ступінь достовірності.

Відомості, що вказують на можливість досягнення мети слідчої дії, можуть бути отримані в ході проведення інших слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (роз- шукових) дій, у ході проведення оперативно-розшукових заходів, ревізій та перевірок, при проведенні інших процесуальних дій, передбачених КПК.

Мета слідчої дії вказується у конкретних статтях, які врегульовують процесуаль­ний порядок їх проведення.

  1. Важливою гарантією для осіб, права та законні інтереси яких можуть бути об­межені або порушені під час проведення слідчої (розшукової) дії, є їх присутність під час проведення цих слідчих (розшукових ) дій. З цією метою закон покладає на слід­чого, прокурора обов’язок вжиття належних заходів для забезпечення їх присутності під час проведення слідчої (розшукової) дії.

До таких заходів можна віднести, наприклад, виклик слідчим чи прокурором осо­би, права та законні інтереси якої можуть бути обмежені або порушені під час про­ведення слідчої (розшукової) дії, для участі в цій дії. Виклик відбувається в порядку, передбаченому гл. 11 КПК.

Перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, від­повідно до їх процесуального статусу та ролі у слідчій дії, роз’яснюються права і обов’язки, передбачені КПК, процесуальний порядок проведення слідчої дії, а також вказується на відповідальність, встановлену законом. Зокрема, права та обов’язки підозрюваного закріплені в ст. 42 КПК; законного представника підозрюваного – у ст. 44 КПК; захисника – у статтях 46, 47, ч. 3 ст. 53 КПК; потерпілого – у статтях 56, 56 КПК, його представника – у ст. 58 КПК; цивільного позивача – у ст. 61 КПК; цивіль­ного відповідача – у ст. 62 КПК; представника цивільного позивача та цивільного відповідача – у ст. 63 КПК; свідка – у статтях 66, 67 КПК; перекладача – у ст. 68 КПК; експерта – у статтях 69, 70 КПК; спеціаліста – у статях 71, 72 КПК; понятого – у ч. 7 ст. 223 КПК.

У необхідних випадках слідчий, прокурор попереджає осіб, яким стали відомі відомості досудового розслідування, у зв’язку з участю в ньому, про їх обов’язок не розголошувати такі відомості без його дозволу. Незаконне розголошення відомостей досудового розслідування тягне за собою кримінальну відповідальність, встановлену законом (ст. 222 КПК, ст. 387 КК).

  1. Кримінально-процесуальний закон не містить чітких вказівок відносно часу провадження слідчих (розшукових) дій, оскільки це залежить від внутрішнього пере­конання слідчого чи прокурора та слідчої тактики. Він містить тільки одну заборону щодо часу їх проведення – не допускається проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час з 22 до 6 години, за винятком невідкладних випадків.

Під невідкладними випадками розуміють ситуації, коли затримка в проведенні слідчої дії може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного.

Неможливість відкласти проведення слідчої (розшукової) дії до закінчення нічно­го часу визначається слідчим у кожному випадку окремо залежно від конкретних обставин кримінального провадження. Обґрунтування проведення слідчої (розшуко- вої) дії у нічній час обов’язково повинно бути зазначене у протоколі відповідної слідчої дії.

  1. Закон покладає на прокурора, керівника органу досудового розслідування, слід­чого обов’ язок всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК). Саме ці загальні положення, які є складовими принципу законності, покладені у підґрунтя вимоги кримінального процесуального закону, відповідно до якої у разі отримання під час проведення слід­чої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язаний провести відповід­ну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні доку­менти до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медично­го чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Така вимога закону перешкоджає так званому «обвинувальному ухилу» у кримі­нальному провадженні, спрямовує слідчих, прокурорів на всебічне, повне і неуперед- жене проведення досудового розслідування.

  1. Відповідно до закону сторона захисту має право збирати докази в тому числі шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 93 КПК). Якщо слідча (розшукова) дія, здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, закон передбачає обов’ язкову участь у її проведенні особи, яка ініціювала слідчу дію, та (або) її захисника чи представника.

При задоволенні клопотання про проведення слідчої (розшукової) дії, а також на­явності до того фактичних та юридичних підстав слідчий чи прокурор зобов’язані здійснити виклик особи, яка ініціювала її проведення. Здійснення виклику відбува­ється у порядку ст. 135 КПК. Якщо особа відмовляється брати участь у слідчій дії, вона повинна письмово повідомити про це слідчого чи прокурора.

Крім того, слідча дія також може бути проведена без участі особи, яка її ініціюва­ла, та (або) її захисника чи представника в тому випадку, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо. До таких випадків, зокрема, можна віднести, прове­дення освідування, яке супроводжується оголенням освідуваної особи, і повинно здійснюватися особами тієї ж статі, що і особа, яка підлягає освідуванню (ч. 2 ст. 241 КПК).

Особи, що ініціювали проведення слідчої дії, мають право ставити запитання, висловлювати свої пропозиції, зауваження та заперечення щодо порядку проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, які слідчий чи прокурор повинні заносити до протоколу.

  1. Закон передбачає залучення понятих при проведенні слідчих дій. Понятий – це незаінтересована у результатах кримінального провадження особа, запрошена слідчим чи прокурором для посвідчення факту провадження слідчої дії, її ходу та результатів. Участь понятих є гарантією правильного безпосереднього сприйняття при проваджен­ні слідчих дій, обставин та фактів, що мають значення для кримінального проваджен­ня, їх належного фіксування у процесуальних документах.

Мета участі понятих у проведенні слідчих дій – посвідчення факту провадження слідчої дії, її ходу та результатів.

Під «незаінтересованістю» понятого слід розуміти відсутність його власного про­цесуального інтересу у кримінальному провадженні. Наявність такого інтересу є під­ставою для відмови у його залученні як понятого. Крім того законом встановлюється перелік осіб, які також не можуть бути залучені як поняті. Це потерпілий, родичі підозрюваного, обвинуваченого і потерпілого, працівники правоохоронних органів.

Уявляється також, що як понятих не можна запрошувати осіб, які не досягли ві­сімнадцятирічного віку; недієздатних; учасників кримінального провадження; осіб, які перебувають у стані алкогольного сп’ яніння; осіб, які мають фізичні або психічні недоліки, що перешкоджають сприйняттю змісту, ходу і результатів слідчої дії, пере­шкоджають робити заяви і зауваження, приносити скарги на дії слідчого: сліпих або таких, що мають низький зір, глухих, німих; осіб, що мають громадянство інших держав або проживають на значному віддаленні від місця проведення досудового розслідування. Також закон забороняє залучати як понятих працівників правоохорон­них органів. Поняття «працівник правоохоронних органів» у розумінні цієї статті слід тлумачити поширювально і відносити до таких працівників не тільки осіб, які законом наділені владними повноваженнями щодо початку досудового розслідування, про­ведення слідчих дії, здійснення нагляду у формі процесуального керівництва тощо, оперативних співробітників, співробітників міліції громадської безпеки, державної автомобільної інспекції, міліції охорони, судової міліції, співробітників спецпідроз- ділів, водіїв автомобілів, що належать правоохоронним органам, тощо. На корпора­тивну або іншу службову заінтересованість у результатах кримінального проваджен­ня таких осіб може вказати сторона захисту, що спричинить визнання отриманих за їх участю доказів недопустимими.

Перед тим як запросити понятого, необхідно пересвідчитися в його особі. Доціль­но перевірити паспорт або інший документ та впевнитися в тому, що особа вже до­сягла 18-річного віку.

Закон встановлює імперативну вимогу щодо обов’язкової участі не менше двох понятих у проведенні обшуку або огляду житла чи іншого володіння особи.

Також слідчий, прокурор зобов’язаний запросити не менше двох понятих для пред’явлення особи, трупа чи речі для впізнання, огляду трупа, в тому числі пов’язаного з ексгумацією, слідчого експерименту, освідування особи. Утім при проведенні цих слідчих дій закон встановлює винятки із загального провила щодо участі понятих. Якщо слідчий чи прокурор застосовують безперервно відеозапис ходу проведення відповідної слідчої (розшукової) дії, понятих можна не запрошувати.

Разом з тим закон надає право запросити понятих для участі у будь-яких проце­суальних діях, якщо слідчий чи прокурор визнають це за доцільне.

Понятий має право: брати участь у слідчій дії і робити з приводу слідчої дії заяви і зауваження, що підлягають занесенню до протоколу; знайомитися з протоколом слідчої дії, у проведенні якої він брав участь.

Понятий не має права розголошувати відомості щодо проведеної процесуальної дії, якщо він був про це заздалегідь попереджений (ч. 3 ст. 66 КПК).

Поняті можуть бути допитані під час судового розгляду як свідки проведення від­повідної слідчої (розшукової) дії.

Недотримання вимог закону щодо участі у слідчих діях понятих тягне визнання доказів, отриманих під час проведення цієї слідчої дії, недопустимими.

  1. Слідчі (розшукові) дії можуть проводитися тільки в межах строків, передбачених КПК. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відповідних відо­мостей щодо кримінального правопорушення до ЄРДР (ч. 2 ст. 214 КПК) і закінчу­ється закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинуваль­ного акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховно­го характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК).

Проведення слідчих дій до внесення відомостей до ЄРДР або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. У невідклад­них випадках до внесення відомостей до ЄРДР може бути проведений тільки огляд місця події (ч. 3 ст. 214 КПК).

Проведення слідчих (розшукових) дій негайно припиняється після закінчення граничного строку досудового розслідування, визначеного КПК (ч. 2 ст. 113).

Строки досудового розслідування встановлені ст. 219 КПК. Загальні положення продовження строку досудового розслідування, процесуальний порядок продовжен­ня та порядок їх обчислення передбачені статтями 294-296, 115 КПК. Прокурор повинен внести відомості про закінчення досудового розслідування до ЄРДР (ч. 3 ст. 283 КПК).

Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з пору­шенням встановлених законом строків досудового розслідування, є недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими.

Закон встановлює єдиний виняток із загального правила щодо строків, протягом яких можуть проводитися слідчі дії. У разі якщо під час судового розгляду виникне необхідність у встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені або перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони кримінального провадження має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (роз­шукові) дії. У разі прийняття такого рішення суд відкладає судовий розгляд на строк, достатній для проведення слідчої (розшукової) дії та ознайомлення учасників судо­вого провадження з її результатами (ч. 3 ст. 333 КПК). У цих випадках слідчі (роз­шукові) дії проводяться за дорученням суду в порядку, передбаченому главами 20 та 21 КПК.

 

Стаття 224

Допит

  1. Допит проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншо­му місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати. Кожний свідок до­питується окремо, без присутності інших свідків.
  2. Допит не може продовжуватися без перерви понад дві години, а в цілому – по­над вісім годин на день.
  3. Перед допитом встановлюється особа, роз’яснюються її права, а також по­рядок проведення допиту. У разі допиту свідка він попереджається про кримінальну відповідальність за відмову давати показання і за давання завідомо неправдивих по­казань, а потерпілий – за давання завідомо неправдивих показань. За необхідності до участі в допиті залучається перекладач.
  4. У разі відмови підозрюваного відповідати на запитання, давати показання особа, яка проводить допит, зобов’язана його зупинити одразу після отримання такої заяви.
  5. Під час допиту може застосовуватися фотозйомка, аудіо- та/або відеозапис.
  6. Допитувана особа має право використовувати під час допиту власні докумен­ти і нотатки, якщо її показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими відомостями, які важко зберегти в пам ‘яті.
  7. За бажанням допитуваної особи вона має право викласти свої показання влас­норучно. За письмовими показаннями особи їй можуть бути поставлені додаткові запитання.
  8. Особа має право не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі (таємниця сповіді, лікарська таємниця, про­фесійна таємниця захисника, таємниця нарадчої кімнати тощо) або які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею, близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення, а також щодо службових осіб, які виконують негласні слідчі (розшукові) дії, та осіб, які конфіденційно співпрацюють із органами досудового розслідування.
  9. Слідчий, прокурор має право провести одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з ‘ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях. На початку такого допиту встановлюється, чи знають викликані особи одна одну і в яких сто­сунках вони перебувають між собою. Свідки попереджаються про кримінальну від­повідальність за відмову від давання показань і за давання завідомо неправдивих показань, а потерпілі – за давання завідомо неправдивих показань.

Викликаним особам по черзі пропонується дати показання про ті обставини кримінального провадження, для з’ясування яких проводиться допит, після чого слід­чим, прокурором можуть бути поставлені запитання. Особи, які беруть учать у до­питі, їх захисники чи представники мають право ставити одна одній запитання, що стосуються предмета допиту.

Оголошення показань, наданих учасниками допиту на попередніх допитах, до­зволяється лише після давання ними показань.

У кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та стате­вої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням на­сильства або погрозою його застосування, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб для з ‘ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях не може бути проведений за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом з підозрюваним.

  1. Показання відповідно до ст. 95 КПК, – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають зна­чення для цього кримінального провадження. Таким чином, допит – це передбачена кримінальним процесуальним законом слідча дія, яка полягає в одержанні слідчим від свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта показань про об­ставини, що мають значення для кримінального провадження.

Підставами для проведення допиту є наявність достатніх відомостей, про те, що певній особі відомі обставини, що мають значення для кримінального провадження та їх можна отримати шляхом проведення допиту.

Порядок здійснення виклику особи для проведення допиту, зміст повістки про виклик, поважні причини неприбуття особи на виклик та наслідки неприбуття деталь­но передбачені статтями 135-139 КПК.

Місце допиту визначається слідчим самостійно, виходячи з обставин криміналь­ного провадження і обраної тактики. Як правило, допит проводиться за місцем про­ведення досудового розслідування. Разом з тим закон надає слідчому право допитати особу в іншому місці за погодженням з особою, яку необхідно допитати. Це може бути місце її проживання, роботи, відпочинку, навчання, лікування, відбування покарання, тримання під вартою або інше місце перебування особи.

Допит за місцем проживання або роботи доцільно проводити, якщо, наприклад, декілька свідків проживають або працюють в одному місці, якщо слідчий не бажає передчасно розголошувати факт їх виклику для допиту; у випадках якщо явка свідка або потерпілого утруднена (хвороба, похилий вік, наявність малолітніх дітей та ін.) тощо.

Закон (ст. 104 КПК) не містить вимоги про необхідність обов’язкового мотивуван­ня рішення допитати особу не в місці провадження досудового розслідування. Проте у вступній частині протоколу допиту, яка складається відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст. 104 КПК, доцільно зазначити цей факт, а до матеріалів кримінального провадження долучити документ, що пояснює вказане рішення (наприклад, довідку лікаря про стан здоров’я особи, копію лікарняного листа і та ін.).

Закон встановлює неможливість проведення допиту не в місці проведення досу- дового розслідування без попереднього погодження із особою, яку має намір допита­ти слідчий чи прокурор. Тобто у будь-якому випадку, незалежно від процесуального статусу особи, яку мають намір допитати, якщо ця слідча дія проводиться не за місцем досудового розслідування, місце допиту слід додатково погодити.

Викликані у тому самому кримінальному провадженню свідки повинні допитува­тися окремо, тобто так, щоб вони не мали можливості спілкуватися між собою ні до допиту, ні після його завершення. Особа, що провадить слідчу дію, зобов’язана вжи­ти певних заходів для дотримання вимог закону: виклик для допиту в різний час і з таким розрахунком, щоб допитаний свідок не спілкувався з іншою особою, прибулою на допит; поміщення свідків у різні кімнати, попередження про обов’язок не розголо­шувати відомості досудового розслідування (ст. 222 КПК). Ці заходи поширюються і на ті випадки, коли необхідно перешкодити спілкуванню свідків із потерпілим, під­озрюваним.

Такі умови провадження допиту забезпечують найсприятливішу обстановку для отримання правдивих показань, допоможуть усунути вплив на свідків із боку інших осіб.

Закон також вимагає, щоб допит свідків відбувався за відсутності інших свідків. Одночасний допит двох свідків у одному кабінеті, кімнаті або іншому приміщенні (хоч би і різними слідчими) не допускається. Брати участь у допиті мають право тільки осо­би, вказані в законі, а саме: прокурор (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК); якщо це необхідно – пере­кладач (ст. 68, ч. 3 ст. 224 КПК); експерт (п. 3 ч. 2 ст. 69 КПК), спеціаліст (ст. 77 КПК); захисник (ст. 45); адвокат свідка (п. 2 ч. 1 ст. 66 КПК), законний представник, педагог, психолог, лікар (ст. 226 КПК) тощо.

Допит, що здійснюється за клопотанням сторони захисту або потерпілого, про­водиться за участю особи, яка його ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли це неможливо або така особа письмово відмовилася від участі в допиті (ч. 6 ст. 223 КПК).

Допит малолітньої або неповнолітньої особи проводиться у присутності законного представника, педагога або психолога, а за необхідності – лікаря (статті 44, 58, 226 КПК).

  1. Тривалість допиту визначається часом, необхідним і достатнім для отримання від допитуваного в розумному режимі відомостей, що мають значення для криміналь­ного провадження. Але оскільки проведення допиту пов’язано із важким психологіч­ним напруженням, частиною другою коментованої статті встановлюється загальний час проведення допиту, який не може перевищувати вісім годин на день. Причому через кожні дві години допиту слідчий повинен робити перерву.

Закон не передбачає тривалості перерви. Слідчий визначає її за своїм внутрішнім переконанням. Але слід пам’ятати, що довготривалий допит може мати негативний результат, оскільки допитуваний втомлюється, знижується його пам’ять, виникає роз­дратованість, психологічний дискомфорт тощо. Штучне затягування допиту може роз­глядатися особою як негативний вплив на неї, катування або нелюдське поводження.

Отже, при визначенні загального часу для допиту, а також часу для перерви слід враховувати вік особи, яка допитується, стан її психіки, психологічний контакт зі слідчим, можливий хворобливий стан, що підтверджений довідкою лікаря чи само­стійно встановлений слідчим, час, який потрібний для відпочинку, прийому їжі тощо.

  1. Хід слідчої дії можна уявити у вигляді чотирьох етапів: 1) з’ясування даних про особу допитуваного, роз’яснення порядку проведення слідчої дії; 2) роз’яснення його прав і обов’язків; 3) вільна розповідь; 4) відповіді на запитання слідчого, прокурора.

Якщо в слідчій дії бере участь перекладач, слідчий перед початком допиту пере­свідчується в особі і компетентності перекладача, з’ясовує його стосунки з підозрю­ваним, потерпілим, свідком і роз’яснює його права і обов’язки (ч. 4 ст. 68 КПК).

Перш ніж приступити безпосередньо до допиту, необхідно пересвідчитися в осо­бі допитуваного (перед першим допитом доцільно перевірити документи особи, ви­кликаної на допит). Крім прізвища, імені, по батькові, слід з’ясувати інші важливі відомості, що встановлюють особу: рік народження, місце проживання чи перебуван­ня, місце роботи, номер домашнього, службового і мобільного телефону (якщо є) і та ін. Потім слідчий роз’ яснює особі мету виклику, порядок ведення допиту, називає присутніх осіб.

Свідок зобов’язаний дати правдиві показання під час досудового розслідування (п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК), тому він попереджається про кримінальну відповідальність за відмову давати показання і за давання завідомо неправдивих показань, передбачену статтями 384 і 385 КК України.

Дача показань потерпілим є його правом, а не обов’язком (п. 6 ч. 1 ст. 56 КПК), тому про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань він не попе­реджається.

Таке роз’яснення обов’язків свідка та потерпілого засвідчується їх підписом, який повинен бути поставлений у протоколі після запису про встановлення особи, але до внесення відомостей анкетного характеру, оскільки останні є складовою частиною його показань.

Експерт зобов’язаний прибути до слідчого, прокурора, суду і дати відповіді на запитання під час допиту (п. 2 ч. 5 ст. 69 КПК). За відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’ язків експерт несе відповідальність, встановле­ну законом (ст. 70 КПК).

Оскільки дача показань не є обов’язком підозрюваного, допит може відбутися тільки в тому випадку, коли він погодився або сам виявив бажання давати показання.

Відповідно до КПК, на особу, що здійснює кримінальне провадження, поклада­ється обов’язок роз’яснити надані допитуваному законом процесуальні права. Закон не вимагає, щоб цей факт був зафіксований у протоколі допиту (ч. 3 ст. 104 КПК). Уявляється, що відмітка про роз’яснення прав особі, що допитується, повинна бути зроблена в протоколі допиту, що слід засвідчити її підписом.

Допит по суті справи починається пропозицією розповісти все відоме особі про обставини, у зв’язку з якими вона викликана, або у формі нагадування про подію, очевидцем або учасником якої вона була. Можливість втручання в хід вільної розпо­віді з боку допитуючого обумовлена тактичними міркуваннями.

Оскільки найчастіше допитуваний вільною розповіддю не вичерпує теми допиту (не надає значення яким-небудь обставинам, не висвітлює їх через забування, неуваж­ність, у зв’язку з невмінням правильно і логічно сформулювати свою думку), слідчий після закінчення розповіді має право ставити запитання, якими він уточнює, деталізує розповідь, з’ясовує джерела відомостей, що повідомляються, причини суперечностей у показаннях, якщо вони є.

У процесі допиту можуть ставитися уточнювальні, доповнювальні, нагадувальні, контрольні запитання, пред’ являтися речові докази, документи, висновки експертів, зачитуватися показання інших осіб, відтворюватися звуко- та відеозапис. Постановка навідних запитань не допускається. До їх числа належать запитання, що підказують своїм формулюванням бажану відповідь.

При провадженні допиту не можна залишати поза увагою факт, що така слідча дія належить до числа тих, тактика яких має яскраво виражений етичний аспект. Методи і прийоми проведення допиту повинні відповідати не лише вимогам кримінального процесуального закону, а й етичним нормам.

Під час допиту має бути забезпечена повага до людської гідності, забороняється під­давати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність (ст. 11 КПК).

У ході допиту фіксуються не лише усні показання, а й факт складання свідком схем, малюнків, креслень, діаграм (графічної інформації). Така графічна інформація повинна складатися на окремому аркуші і є додатком до протоколу допиту.

  1. Як вже було зазначено, дача показань не є обов’язком підозрюваного. Його до­пит може відбутися тільки в тому випадку, коли він погодився або особисто виявив бажання давати показання. Отже, у випадку, коли підозрюваний відмовився відповіда­ти на запитання, давати показання, особа, яка проводить допит, зобов’язана його зу­пинити одразу після отримання такої заяви. Така імперативна норма передбачена за­конодавцем з метою запобігання можливого тиску на підозрюваного, примушування його до давання показань. Показання, отримані слідчим внаслідок катування, жорсто­кого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, визнаються судом такими, що істотно порушують права і основоположні свободи людини, є недопустимими, не можуть бути викорис­тані при прийнятті процесуальних рішень, на них не може посилатися суд при ухва­ленні судового рішення (ч. 2 ст. 86, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

Факт відмови підозрюваного відповідати на запитання чи давати показання пови­нен бути зафіксований у протоколі допиту з указівкою мотивів, якщо підозрюваний їх повідомив.

Слід також зазначити, що підозрюваний може відмовитися від відповіді не на всі, а на конкретні запитання. У цьому випадку слідчий повинен скласти протокол відпо­відно до вимог закону та позначити, на які саме запитання підозрюваний відмовився відповідати.

  1. Рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час допиту приймає особа, яка проводить слідчу дію. За клопотанням учасників допиту застосування технічних засобів фіксування є обов’язковим.

Якщо допит фіксується за допомогою технічних засобів (аудіо- та/або відеозапис), текст показань може не вноситися до відповідного протоколу за умови, що жоден з учасників процесуальної дії не наполягає на цьому (ч. 2 ст. 104 КПК). У такому разі протокол слідчої дії складається, в ньому позначається вступна частина, як це перед­бачено ч. 3 ст. 104 КПК, але в описовій частині необхідно зазначити, що показання осіб зафіксовані на носії інформації, який додається до протоколу. Причому у матері­алах кримінального провадження повинні зберігатися оригінальні примірники тех­нічних носіїв інформації зафіксованої процесуальної дії, резервні копії яких зберіга­ються окремо (ч. 3 ст. 107 КПК).

Процесуальний порядок та умови використання технічних засобів фіксування кримінального провадження (фотозйомка, аудіо- та/або відеозапис), порядок підго­товки протоколу допиту та додатків до нього передбачені статтями 104-107 КПК.

  1. Закон визначає випадки можливого використання особами під час допиту влас­них документів та письмових нотатків. Цей перелік є вичерпним. Вони використову­ються, якщо показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та іншими відомостями, які складно зберегти в пам’яті (наприклад, назви нормативно-правових актів, конкрет­ні дати певних подій, прізвища осіб, їх адреси, телефони тощо).

Документи, які можуть бути оголошені під час проведення допиту, повинні на­лежати допитуваному та стосуватися обставин, які підлягають доказуванню у кримі­нальному провадженні.

Ці нотатки та документи можуть бути оглянуті слідчим, та якщо це необхідно і, якщо вони не містять ознак речових доказів, приєднані до справи. Законом дозволяється також копіювання оригіналів цих документів та приєднання їх до справи (ч. 7 ст. 99 КПК).

  1. Якщо допитувана особа виявила бажання викласти свої показання власноручно, цьому повинна передувати вільна усна розповідь. Слід звернути увагу, що при влас­норучному викладі показань не йдеться про складання протоколу допитуваним. При­сутність слідчого у такому разі є обов’язковою, оскільки в його обов’язок входить належне складання протоколу. Анкетна частина протоколу, роз’яснення прав та обов’язків, порядку проведення допиту, попередження про відповідальність за від­мову від давання показань і за завідомо неправдиві показання заповнюються слідчим. Після викладу особою своїх показань власноручно слідчий продовжує допит для до­повнення і уточнення показань. Додаткові записи може робити як сама особа, що допитується, так і слідчий.
  2. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд перед допитом осіб, які не підлягають допиту як свідки (ст. 65 КПК), зобов’язані роз’яснити їм право відмовитися давати показання. Ці особи вправі не відповідати на запитання з приводу тих обставин, щодо надання яких є пряма заборона у законі.

Слід, проте, зазначити, що захисник, представник потерпілого, цивільного пози­вача, цивільного відповідача, законний представник потерпілого, цивільного позива­ча у кримінальному провадженні, адвокат, нотаріус, медичні працівники, священнос­лужителі (пп. 1-5 ч. 2 ст. 65 КПК) з приводу довірених відомостей можуть бути звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості, у визначеному нею обсязі. Таке звільнення здійснюється у письмовій фор­мі за підписом особи, що довірила зазначені відомості.

Також, закріплюючи таку загальну засаду кримінального провадження , як свобо­да від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім’ї, ст. 18 КПК передбачає, що жодна особа не може бути примушена визнати свою винува­тість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення.

Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ ї кримінального правопорушення.

Право не говорити нічого з приводу підозри проти затриманого роз’ яснюється йому при затриманні уповноваженою службовою особою (ч. 4 ст. 208 КПК). Крім того, при затриманні складається та під розпис вручається затриманому протокол, в якому, крім відомостей, передбачених ст. 104 КПК та ч. 5 ст. 208 КПК, обов’язково вказується повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого, передба­чений ст. 42 КПК.

Перед допитом свідка слідчий повинен роз’яснити йому права, передбачені ст. 66 КПК, у тому числі право відмовитися давати показання щодо себе, близьких родичів та членів своєї сім’ї, що можуть стати підставою для підозри, у вчиненні ним, близь­кими родичами чи членами його сім’ї кримінального правопорушення, а також по­казання щодо відомостей, які згідно з положеннями ст. 65 КПК не підлягають розголо­шенню. Разом з тим слід відмітити, що конституційне право особи відмовитися дава­ти показання не звільнює особу від явки за викликом слідчого чи прокурора. Предмет показань осіб, які мають імунітет свідка, може не вичерпуватися отриманням відо­мостей виключно по цих питаннях. До речі, не виключена можливість добровільної дачі показань особами, які мають імунітет свідка.

Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право диплома­тичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди представника дипломатичної установи.

Факт відмови особи давати показання повністю або частково повинен бути за­фіксований у протоколі з указівкою мотивів, якщо вони були повідомлені.

У разі якщо свідок не має права імунітету свідка, слідчий повинен ще раз роз’ яснити йому обов’язок дачі повних і правдивих показань, їх значення для розкриття вчине­ного злочину і покарання винних. Лише після цього слідчий має право скласти про­токол про відмову свідка від надання показань, який разом з іншими необхідними документами направляє прокурору для вирішення питання про внесення відповідних відомостей до ЄРДР (або особисто вносить такі відомості до ЄРДР, про що повідомляє прокурора) та початок досудового розслідування за ст. 385 КК.

  1. Коментована частина статті містить процедуру проведення слідчим чи проку­рором одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей у їхніх показаннях (очна ставка).

Закон містить обов’язкові умови для проведення такого допиту: 1) особи повинні бути заздалегідь допитані; 2) згідно з протоколами допитів в їх показаннях знайдені розбіжності.

Очна ставка проводиться без попереднього винесення про це постанови. Вона може бути проведена слідчим між будь-якими особами, які раніше були допитані: свідками, потерпілими, підозрюваними, експертами (наприклад, при суперечливих показаннях, що пояснюють результати експертизи), між підозрюваним і потерпілим, підозрюваним і свідком, потерпілим і свідком. Законодавець надає можливість про­вести очну ставку між двома чи більшою кількістю осіб.

Про проведення очної ставки можуть також клопотати учасники процесу: підозрю­ваний, його захисник, потерпілий, його представник.

Закон не зобов’язує слідчого провести очну ставку, а надає йому таке право. Про­те при вирішенні питання про задоволення клопотання підозрюваного про проведен­ня очної ставки слідчий повинен враховувати міжнародно-правовий стандарт, сфор­мульований в п. 3 «гї» ст. 6 КЗПЛ, суттю якого є переважне право на очну ставку при клопотанні про це з боку обвинуваченого (підозрюваного).

Закон не вказує, чи повинні бути знайомі між собою особи, що беруть участь у провадженні цього допиту, тому особисте знайомство або його відсутність не можуть бути перешкодою для його проведення. Обов’язковою передумовою є попередня дача ними показань з приводу одних і тих же обставин і наявності в цих показаннях роз­біжностей. Водночас очна ставка не повинна підміняти собою пред’явлення для впізнання. Тому при необхідності ототожнення одним учасником допиту іншого необ­хідно спочатку провести впізнання, а потім очну ставку.

Допит між особами, у показаннях яких є розбіжності, проводиться з метою ви­криття особи, яка дає неправдиві показання. Тому, приймаючи рішення про його про­ведення, слідчий повинен бути переконаний у правдивості показань однієї з осіб, з якими проводиться ця слідча дія, і що ця особа не потрапить під вплив тих, хто дає неправдиві показання.

Рішення про те, в який момент і між якими особами, у показаннях знайдені роз­біжності, належить до тактичних і залежить від ходу кримінального провадження, внутрішнього переконання слідчого чи прокурора. Причиною відмови від проведен­ня допиту між особами, в показаннях яких є розбіжності, може бути очевидна без­перспективність цієї слідчої дії, можливість психічного впливу на одного з учасників, ознайомлення допитуваних з матеріалами кримінального провадження, недостатньо підкріпленими іншими доказами, можлива змова між учасниками допиту і подальша зміна ними показань. Усунути розбіжності в показаннях у такому разі можна також іншими передбаченими в законі засобами, наприклад, додатковим допитом окремих осіб, призначенням повторної (додаткової) експертизи тощо.

Стаття закону не указує, які саме розбіжності в показаннях раніше допитаних осіб мають бути усунуті. Рішення цього питання належить до компетенції слідчого, прокуро­ра. Проте слід враховувати істотність розбіжностей, що є в показаннях допитаних, їх здатність вплинути на повноту, всебічність і об’єктивність встановлення обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, або на правильну оцінку доказів.

У процесі проведення допиту між особами, в показаннях яких є розбіжності, мо­жуть бути не лише усунуті розбіжності або з’ясовані їх причини, а й одержані нові раніше невідомі фактичні дані.

Специфікою допиту осіб, у показаннях яких є розбіжності, є те, що участь у цій слідчій дії беруть декілька допитуваних, а також спірним характером питань, що є предметом допиту, що і створює складнішу психологічну атмосферу, ніж при до­питі однієї особи. Тому до проведення такого допиту слідчий чи прокурор зобов’язані готуватися з особливою ретельністю. Вони повинні визначити предмет допиту, склас­ти план його проведення, встановити послідовність допиту осіб і черговість запитань, які мають бути висвітлені. Крім того, вони зобов’язані своєчасно поклопотатися про заходи, що виключають неконтрольоване спілкування між допитуваними (зокрема, знаками, мімікою), змову між ними, погрози, тиск одного з учасників на інших тощо.

Перед початком допиту слідчий чи прокурор виконують вимоги, передбачені ч. 3 коментованої статті, а саме встановлюється особа, роз’яснюються відповідно до про­цесуального статусу її права, а також порядок проведення допиту.

Оскільки особи, що беруть участь у провадженні очної ставки, вже раніше були допитані і їх анкетні дані вже містяться в матеріалах кримінального провадження, у протоколі допиту слідчий указує лише їх прізвища, імена і по батькові з указівкою процесуального положення (підозрюваний, потерпілий, свідок).

Свідки і потерпілі попереджаються про кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань (ст. 384 КК), а свідки – і за відмову від давання по­казань (ст. 385 КК).

Слідчому чи прокурору необхідно також з’ ясувати, чи знають учасники слідчої дії один одного і в яких стосунках вони перебувають між собою. Відповідь на це питан­ня має значення, оскільки дозволяє судити про вплив їх взаємовідносин на правдивість показань допитуваних.

Далі викликаним на очну ставку особам пропонується по черзі дати показання про ті обставини кримінального провадження, для з’ясування яких і проводиться допит. Черговість надання показань, а також черговість запитань, що ставляться, визначаєть­ся особою, що проводить слідчу дію, з урахуванням обставин кримінального прова­дження.

Першим допитується той із викликаних на допит, хто на переконання слідчого чи прокурора дає правдиві показання. Послідовність запитань, що ставляться, як і пред’явлення (в окремих випадках) речових доказів, документів, висновків експертів, мають бути сплановані наперед. Якщо необхідно з’ясувати причини розбіжностей у показаннях за декількома обставинами, доцільно проводити допит поетапно, за окремими епізодами. З’ясувавши всі обставини одного епізоду в однієї з допитуваних осіб, слідчий запитує іншого учасника, чи підтверджує він показання першого, і про­понує йому дати свої показання з цього питання.

При такому поепізодному проведенні допиту вже допитаних осіб допитуваним слід надати можливість ставити один одному запитання також по кожному з епізодів, а не лише в завершальній частині допиту. Коли допитувані ставлять запитання один одному, слідчий має право зняти поставлені запитання повністю або частково.

Оголошення раніше даних одним з учасників допиту показань (відтворення зву­козапису допиту) допустиме тільки після дачі ним показань у процесі проведення допиту і занесення їх до протоколу. Така вказівка міститься в законі з метою обмежен­ня впливу слідчого на особу, що змінила показання, а також впливу показань однієї особи на показання інших. Якщо ж один чи декілька учасників допиту відмовляють­ся давати показання, оголошення раніше даних ними при допитах показань непри­пустиме. У цьому разі доцільно відкласти проведення допиту для з’ясування причин розбіжностей у показаннях осіб або взагалі відмовитися від його проведення.

Якщо хоча б один з допитуваних є малолітнім (дитина у віці до досягнення нею чотирнадцяти років) або неповнолітнім (дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнад­цяти років), на допиті повинен бути присутнім законний представник, педагог або психолог, а за необхідності – лікар. Такий допит проводиться з урахуванням вимог ст. 226 КПК.

Категорично забороняється законом проведення одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб для з’ясування причин розбіжностей в їхніх показаннях за участю малолітнього або неповнолітнього свідка чи потерпілого разом із підозрю­ваним у кримінальних провадженнях щодо злочинів проти статевої свободи та стате­вої недоторканості особи, а також щодо злочинів, вчинених із застосуванням насиль­ства або погрозою його застосування.

У разі коли один з допитуваних не знає мови кримінального провадження або до­питується німий, глухий, глухонімий, повинен бути запрошений перекладач або осо­ба, що розуміє знаки вказаних осіб з фізичними недоліками (статті 29, 68 КПК).

Результати проведеного допиту для з’ ясування причин розбіжностей у показаннях вже допитаних осіб можуть бути різними: 1) учасники допиту підтвердили свої по­казання; 2) особа, що дала, на думку слідчого чи прокурора, неправдиві показання, змінила їх і повністю або частково дала правдиві показання; 3) особа, що раніше да­вала правдиві показання, змінила їх і дає неправдиві показання; 4) один з учасників очної ставки відмовився давати показання; 5) всі учасники допиту відмовилися дава­ти показання.

У ході проведення такого допиту ведеться протокол, який повинен відповідати вимогам ст. 104 КПК. У ньому, зокрема, указується, місце, час проведення допиту, особа, яка її проводить, всі присутні особи, протягом якого часу і між ким провадив­ся допит. У протоколі вказується про роз’ яснення прав та обов’ язків допитуваних.

Далі фіксуються показання допитуваних із приводу їх взаємостосунків між собою, запитання слідчого, відповіді на них, а також коментарі і заперечення, якими супро­воджують допитувані свої відповіді. Якщо допитувані пред’являють предмети, до­кументи, якими вони обґрунтовують свої показання, про це також має бути вказано у протоколі.

Доцільно обрати одну з форм складання протоколу допиту, який приводиться для з’ясування причин розбіжностей у показаннях вже допитаних осіб. Перша форма – коли запитання і відповіді записуються в рядок, у тій послідовності і черговості, як вони давалися. Друга – коли кожна сторінка протоколу вертикальною рискою розді­ляється на рівні частини, в яких записуються запитання і відповіді на них кожного з допитуваних. Такий порядок складання протоколу допомагає іноді уникнути мож­ливої відмови одного з допитуваних від підпису протоколу, що містить показання інших допитуваних, з якими перший не згоден. У такому разі кожний із допитуваних підписує тільки ту частину сторінки, де містяться його особисті показання.

Закінчивши допит, слідчий надає протокол учасникам для прочитання або на їх прохання може зачитати його вголос. Допитані мають право вимагати внесення до протоколу зауважень і доповнень, що обов’язково повинно бути зазначено в ньому.

Протокол підписує кожна з допитаних осіб, інші учасники і слідчий. Якщо про­токол написаний на кількох сторінках, допитувані підписують кожну сторінку про­токолу, а потім протокол у цілому.

Якщо особа через фізичні вади або з інших причин не може особисто підписати протокол, то ознайомлення такої особи з протоколом здійснюється у присутності її захисника (законного представника), який своїм підписом засвідчує зміст протоколу та факт неможливості його підписання особою.

Якщо особа, що брала участь у проведенні допиту, відмовилася підписати про­токол, про це зазначається в протоколі. Такій особі надається право дати письмові пояснення щодо причин відмови від підписання, які заносяться до протоколу. Факт відмови особи від підписання протоколу, а також факт надання письмових пояснень особи щодо причин такої відмови засвідчується підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності – понятих.

Стаття 225

Допит свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні

  1. У виняткових випадках, пов ‘язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обста­вин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи досто­вірність показань, сторона кримінального провадження має право звернутися до слідчого судді із клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого в судо­вому засіданні, в тому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб. У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутнос­ті сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду.

Неприбуття сторони, що була належним чином повідомлена про місце та час проведення судового засідання, для участі в допиті особи за клопотанням проти­лежної сторони не перешкоджає проведенню такого допиту в судовому засіданні.

Допит особи згідно з положеннями цієї статті може бути також проведений за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру у цьому кримінальному провадженні.

  1. Для допиту тяжко хворого свідка, потерпілого під час досудового розслідуван­ня може бути проведено виїзне судове засідання.
  2. При ухваленні судового рішення за результатами судового розгляду криміналь­ного провадження суд може не врахувати докази, отримані в порядку, передбачено­му цією статтею, лише навівши мотиви такого рішення.
  3. Суд під час судового розгляду має право допитати свідка, потерпілого, який допитувався відповідно до правил цієї статті, зокрема у випадках, якщо такий допит проведений за відсутності сторони захисту або якщо є необхідність уточнення по­казань чи отримання показань щодо обставин, які не були з’ясовані в результаті допиту під час досудового розслідування.
  4. З метою перевірки правдивості показань свідка, потерпілого та з’ясування розбіжностей з показаннями, наданими в порядку, передбаченому цією статтею, вони можуть бути оголошені при його допиті під час судового розгляду.
  5. Коментована стаття запроваджує новий інститут – допиту свідка чи потерпіло­го слідчим суддею під час досудового провадження, якщо існують або раптово ви­никли обставини, що можуть унеможливити допит вказаних осіб під час судового провадження. Існування цього інституту є винятком із загального правила про безпо­середність дослідження доказів, відповідно до якого суд повинен дослідити докази безпосередньо; не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК (ст. 23 КПК).

Закон передбачає проведення допиту слідчим суддею тільки у виняткових випад­ках. До виняткових закон відносить такі випадки, коли є небезпека для життя та здоров’я свідка чи потерпілого, особа захворіла на тяжку хворобу, а також є інші об­ставини що можуть бути перешкодою для допиту в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань.

Стаття закріплює можливість допиту (в тому числі одночасного допиту вже до­питаних осіб) слідчим суддею тільки потерпілих чи свідків. Клопотання про прове­дення допиту в судовому засіданні під час досудового розслідування може заявити сторона кримінального провадження слідчому судді місцевого суду, в межах терито­ріальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.

Оскільки в клопотанні перед слідчим суддею порушується питання про проведен­ня слідчої дії – допиту або одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб (очної ставки), то у випадку подання такого клопотання слідчим воно повинно бути погоджено з прокурором (п. 5 ч. 2 ст. 40 КПК).

У клопотанні слід зазначити: короткий виклад обставин кримінального правопо­рушення, у зв’язку з яким воно подається; правову кваліфікацію кримінального право­порушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; виклад обставин, якими обґрунтовуються доводи клопотання; осо­бу, яку необхідно допитати, та її процесуальний статус. Якщо заявляється клопотання про одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, то слід назвати цих осіб, їх процесуальний статус та вказати, у чому саме, на думку особи, що подає клопотан­ня, виявляються розбіжності в їхніх показаннях.

До клопотання також можуть бути додані копії матеріалів, якими обґрунтовують­ся доводи клопотання (довідка лікаря про тяжку хворобу, відомості, що вказують на небезпеку для життя чи здоров’я свідка чи потерпілого, тощо).

Відповідно до закону клопотання, що подається до суду і може бути предметом розгляду слідчим суддею, підлягає обов’язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, яка здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день його надходження. Визначення слідчого судді для конкретного судового провадження здійснюється автоматизованою системою документообігу суду в порядку, передбаче­ному ст. 35 КПК.

Допит свідка чи потерпілого здійснюється слідчим суддею у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутнос­ті сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду (ст. 352 КПК).

Сторони повідомляються про дату, час і місце проведення судового засідання від­повідно до вимог ст. 111 КПК. Разом з тим неприбуття сторони, що була належним чином повідомлена про проведення судового засідання, для участі в допиті особи за клопотанням протилежної сторони не перешкоджає проведенню такого допиту.

Сторона обвинувачення може заявити слідчому судді клопотання про проведення допиту свідка, потерпілого під час досудового розслідування в судовому засіданні при наявності до того підстав навіть у тому випадку, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру в цьому кримінальному провадженні, тобто відсутня сторона захисту.

  1. Якщо необхідно допитати тяжкохворого свідка або потерпілого під час досудо- вого розслідування, слідчим суддею може бути проведено виїзне судове засідання.
  2. Суддя, який розглядає справу у судовому розгляді, при ухваленні судового рі­шення може не врахувати докази, отримані слідчим суддею в ході проведення допиту (допиту двох чи більше вже допитаних осіб), проведеного за клопотанням сторони кримінального провадження, лише навівши мотиви такого рішення.
  3. Суд, який розглядає справу в судовому провадженні у першій інстанції, має право допитати свідка, потерпілого, які вже були допитані слідчим суддею на стадії досудового розслідування за клопотанням сторони кримінального провадження, якщо визнає це за необхідне, зокрема, у випадках, якщо такий допит проведений за від­сутності сторони захисту або якщо є необхідність уточнення показань чи отримання показань щодо обставин, які не були з’ясовані в результаті допиту під час досудового розслідування.
  4. Якщо у судді чи сторін кримінального провадження під час судового розгляду виникають обґрунтовані сумніви щодо правдивості показань свідка, потерпілого, наданих слідчому судді під час досудового розслідування, ці показання можуть бути оголошені після його допиту в судовому розгляді з метою перевірки та з’ ясування виниклих розбіжностей.

[1] Підслідність – це якісна ознака процесу досудового розслідування, закріплена у кримінальному процесуальному законодавстві, за якою визначається конкретний