КАСУ: науково-практичний коментар ч. 3

Ч.1   Ч.2   Ч.3   Ч.4   Ч.5   Ч.6   Ч.7   Ч.8   Ч. 9

  1. З протоколом, що складається під час вчинення окремих
    процесуальних дій або виконання судового доручення мають
    бути ознайомлені усі присутні особи, які беруть участь у справі,
    а також свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі. Після озна­
    йомлення з протоколом усіх зазначених осіб, він підписується
    секретарем судового засідання і суддею. На протокол, складе­
    ний під час виконання окремих процесуальних дій, зазначені у
    коментованій статті особи мають право подати свої зауважен­
    ня, які додаються до протоколу.
  2. Як тільки буде виконане судове доручення, протокол,
    складений при його виконанні, разом із необхідними додатка­
    ми невідкладно надсилається до суду, який розглядає справу.
    Частина 4 коментованої статті, таким чином, врегульовує пи­
    тання про час, протягом якого протокол має бути надісланий до
    суду, який розглядає справу. При цьому використовується оці­
    ночна категорія «невідкладно». Дана категорія належить до
    числа об’єктивно-суб’єктивних, її об’єктивність полягає в тому,
    що дії (в даному випадку надіслання протоколу до суду) мають
    бути вчинені при першій можливості, без зволікань, тобто мак­
    симально швидко. Суб’єктивність категорії пов’язана з тим,
    що має враховуватись, чи могла конкретна особа, на яку покла­
    дено обов’язок доставити протокол до адміністративного суду,
    зробити це у такий строк. Отже, невідкладно надіслати прото­
    кол до суду означає зробити це максимально швидко, без зай­
    вих зволікань, використовуючи наявні в особи засоби.
  3. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза за­лою судового засідання або під час виконання судового дору­чення приєднується до адміністративної справи. Отже, цей протокол, а також носій інформації (при використанні техніч­них засобів), є невід’ємною частиною адміністративної справи.

Стаття 46. Зміст протоколу

  1. Протокол про вчинення окремої процесуальної дії поза залою судових засідань або під час виконання судового дору­чення повинен містити:
  • найменування адміністративного суду, який вчиняє окре­
    му процесуальну дію, прізвище та ініціали судді, секретаря су­
    дового засідання;
  • номер адміністративної справи;

124

3) рік, місяць, число і місце вчинення процесуальної дії;

4) час початку процесуальної дії; 5) відомості про прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків;

6) відомості про роз’яснення особам, які беруть участь у
справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам їхніх
процесуальних прав та обов’язків;

7) опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому
числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основ­
ний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, по­
казань свідків, усні роз’яснення експертами своїх висновків і
відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультації
спеціалістів;

  • відомості про докази, які додаються до справи, а якщо до­
    кази не додаються до справи — номер, дату та зміст письмових
    доказів, опис інших доказів;
  • час закінчення процесуальної дії;

10) інші відомості, встановлені цим Кодексом.

  1. Частиною 1 коментованої статті встановлено перелік відо­мостей, що має містити протокол про вчинення окремої проце­суальної дії поза залою судових засідань або під час виконання судового доручення. Цей перелік складається з двох частин: ві­домості, які мають бути обов’язково відтворені у протоколі та інші відомості, встановлені КАС України.

До обов’язкових належать відомості про: 1) найменування адміністративного суду, який вчиняє окрему процесуальну дію, прізвище та ініціали судді, секретаря судового засідання; 2) но­мер адміністративної справи; 3) рік, місяць, число і місце вчи­нення процесуальної дії; 4) час початку процесуальної дії; 5) ві­домості про прибуття осіб, які беруть участь у справі, експертів, спеціалістів, перекладачів, свідків; 6) відомості про роз’яснен­ня особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спе­ціалістам, перекладачам їхніх процесуальних прав та обов’яз­ків; 7) опис ходу проведення окремої процесуальної дії, у тому числі відомості про заявлені клопотання та ухвали суду; основ­ний зміст пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, по­казань свідків, усні роз’яснення експертами своїх висновків і відповідей на поставлені їм додаткові питання; консультації спеціалістів; 8) відомості про докази, які додаються до справи,

125

 

а якщо докази не додаються до справи — номер, дату та зміст письмових доказів, опис інших доказів; 9) час закінчення про­цесуальної дії. Протокол може містити також інші відомості, встановлені КАС України.

Глава 5

УЧАСНИКИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

  • 1. Особи, які беруть участь у справі

Стаття 47. Склад осіб, які беруть участь у справі 1. Особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті осо­би, представники сторін та третіх осіб.

  1. Одним з найважливіших питань організації адміністра­тивного судочинства є встановлення складу та процесуального положення учасників адміністративного процесу. Розв’язання цього питання дозволить визначити роль кожного учасника процесу в розгляді адміністративної справи судом та реальний обсяг їхніх процесуальних прав і обов’язків.

Учасником адміністративного процесу є особа, яку чинним законодавством України наділено процесуальними правами та обов’язками в сфері розгляду адміністративних справ адміні­стративними судами. Тобто це особа, яка може вчиняти проце­суальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу, хоча б в одній зі стадій адміністративного процесу. Класифікацію учас­ників адміністративного процесу здійснюють за різними крите­ріями. Виходячи з положень коментованої статті та інших по­ложень КАС України, можна дійти висновку, що законодавець провів поділ учасників адміністративного процесу за підставою наявності в них юридичної зацікавленості у результатах розв’я­зання адміністративної справи. Виходячи з цього, учасників адміністративного процесу можна поділити на дві основні гру­пи: особи, які заінтересовані в результаті справи та особи, які

126

не мають юридичної заінтересованості у результатах вирішен­ня адміністративної справи.

Перша група визначена законодавцем, як «особи, які беруть участь у справі». Особи, які беруть участь у справі, реалізують надані їм процесуальні права та обов’язки в адміністративному процесі для того, щоб досягти певного правового результату, в якому вони заінтересовані. Саме ознака наявності юридичного інтересу в результаті справи первісне відрізняє осіб, які беруть участь у справі, від інших учасників адміністративного проце­су. Коментована стаття містить перелік осіб, які відносяться до першої групи учасників адміністративного процесу. Характер юридичної заінтересованості в адміністративній справі не є од­наковим для всіх осіб, які беруть участь у справі. Деякі з них мають матеріально-правовий інтерес в результаті справи, це — сторони та треті особи; інші мають процесуально-правовий ін­терес, це представники сторін та третіх осіб.

Коментована стаття, закріплює вичерпний перелік осіб, які беруть участь у справі.

Учасники адміністративного процесу повинні мати адміні­стративну процесуальну правосуб’єктність, яка складається з двох категорій: адміністративної процесуальної правоздатності та адміністративної процесуальної дієздатності (див. ст. 48 КАС України та коментар до неї).

Стаття 48. Адміністративна процесуальна правосуб’єктність

  1. Здатність мати процесуальні права та обов’язки в адміні­
    стративному судочинстві (адміністративна процесуальна пра­
    воздатність) визнається за громадянами України, іноземцями,
    особами без громадянства, органами державної влади, іншими
    державними органами, органами влади Автономної Республі­
    ки Крим, органами місцевого самоврядування, їхніми посадо­
    вими і службовими особами, підприємствами, установами, ор­
    ганізаціями (юридичними особами).
  2. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні про­
    цесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати ведення
    справи представникові (адміністративна процесуальна діє­
    здатність), належить фізичним особам, які досягли повноліття
    і не визнані судом недієздатними, а також фізичним особам до
    Досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових

 

відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть са­мостійно брати участь.

  1. Здатність особисто здійснювати свої адміністративні про­цесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представникові (адміністративна процесуальна діє­здатність), належить органам державної влади, іншим держав­ним органам, органам влади Автономної Республіки Крим, ор­ганам місцевого самоврядування, їхнім посадовим і службо­вим особам, підприємствам, установам, організаціям (юридич­ним особам).
  2. Коментована стаття визначає таку спірну категорію, як
    адміністративна процесуальна правосуб’єктність. Загальнові­
    домою є думка, що наявність адміністративної процесуальної
    правосуб’єктності є найважливішою ознакою учасника адміні­
    стративного процесу і, як наслідок, однією з передумов виник­
    нення правовідносин, що складаються під час здійснення адмі­
    ністративного судочинства. Аналіз положень ст. 48 КАС Украї­
    ни дає підстави вважати, що адміністративна процесуальна
    правосуб’єктність — це категорія, що містить в собі адміністра­
    тивну процесуальну правоздатність та адміністративну проце­
    суальну дієздатність.
  3. Згідно зч, 1 ст. 48 КАС України, адміністративна процесу­
    альна правоздатність — це здатність мати процесуальні права
    та обов’язки в адміністративному судочинстві. Вона визнається
    за всіма громадянами України, іноземцями, особами без грома­
    дянства, а також за органами державної влади, іншими дер­
    жавними органами, органами влади Автономної Республіки
    Крим, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і
    службовими особами, підприємствами, установами, організа­
    ціями, які є юридичними особами.

Адміністративна процесуальна правоздатність виникаєу гро­мадян з моменту їх народження і припиняється смертю. В юри­дичних осіб вона виникає з моменту їх створення та припиня­ється їх ліквідацією. Уявляється, що для участі в адміністра­тивному процесі, крім загальної адміністративної процесуаль­ної правоздатності, необхідною є також наявність конкретної адміністративної процесуальної правоздатності, тобто по даній конкретній справі.

  1. Для того, щоб особисто брати участь в розгляді адміністра­
    тивної справи, недостатньо мати тільки адміністративну проце-

128

суальну правоздатність. Необхідним для учасника справи є та­кож володіння адміністративною процесуальною дієздатністю. Адміністративна процесуальна дієздатність — це здатність осо­бисто здійснювати свої адміністративні процесуальні права та обов’язки, у тому числі доручати ведення справи представни-

кові. Вона належить фізичним особам, які: 1) досягли повно­ліття; 2) не визнані судом недієздатними. Також вона може на­лежати фізичним особам до досягнення повноліття у спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Це, напри­клад, можуть бути справи, в яких позивачем виступає неповно­літній, а відповідачем учбовий заклад, який відмовив неповно­літньому в прийманні в цеп заклад.

  1. Адміністративною процесуальною дієздатністю наділя­ються також органи державної влади, інші державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, підприємства, установи, організації (юридичні особи).

Стаття 49. Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі

  1. Особи, які беруть участь у справі, мають рівні процесуаль­
    ні права і обов’язки.
  2. Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовіс­
    но користуватися належними їм процесуальними правами і
    неухильно виконувати процесуальні обов’язки.
  3. Особи, які беруть участь у справі, мають право:

1) знати про дату, час І місце судового розгляду справи, про
всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їх­
ніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

  • заявляти клопотання і відводи;
  • давати усні та письмові пояснення, доводи та запере­
    чення;
  • подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;
  • висловлювати свою думку з питань, які виникають під
    час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть
    участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, переклада­
    чам;

5 «Кодекс лоні ністртівного сулочіїнсти У країн її –                                                                          J 2 9

 

  • подавати заперечення проти клопотань, доводів і мірку­
    вань інших осіб;
  • знайомитися з технічним записом та журналом судового
    засідання і подавати письмові зауваження до них;
  • робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з ма­
    теріалів справи, одержувати копії судових рішень;

 

  • оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їх­
    ніх інтересів;
  • користуватися іншими процесуальними правами, нада­
    ними їм цим Кодексом.
  1. Особи, які беруть участь у справі, можуть за власний раху­нок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії до­кументів і витяги з них.

 

  1. Сукупність процесуальних прав та обов’язків осіб, які бе­
    руть участь у справі, визначають їх процесуальне положення та
    дають їм можливість відігравати активну роль в адміністратив­
    ному процесі. Для ефективного захисту та реалізації своїх прав,
    свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин особи,
    які беруть участь у справі, наділені великим обсягом процесу­
    альних прав, які вони здійснюють при розгляді справи в адміні­
    стративному суді. Наявність широкого кола та особливостей
    процесуальних прав у осіб, які беруть участь у справі, є ще од­
    нією відмінністю цієї групи осіб від інших учасників адміні­
    стративного процесу. Особи, що беруть участь у справі, наділені
    також певними обов’язками, що кореспондують процесуаль­
    ним правам інших осіб, та дають змогу суду здійснювати ефек­
    тивний розгляд адміністративної справи.
  2. Частина 1 коментованої статті містить положення, що ло­
    гічно випливає з принципу адміністративного судочинства, пе­
    редбаченого ст. 10 КАС України, яким закріплено, що всі учас­
    ники адміністративного процесу є рівними перед законом і су­
    дом. Процесуальні права і обов’язки осіб, які беруть участь у
    справі, не є зовсім однаковими, але рівність положення цих осіб
    підтверджується тим, що вони мають рівні процесуальні права
    і обов’язки. Таким чином, процесуальні права і обов’язки будь-
    якої особи, яка бере участь у справі, не можуть визнаватися
    більш або менш важливими ніж права і обов’язки другої особи,
    яка бере участь у справі.
  3. Частина 2 коментованої статті визначає головний обов’я­
    зок усіх осіб, які беруть участь у справі. Це — обов’язок добро-

130

совісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов’язки.

  1. Частиною 3 ст. 49 КАС України встановлено основні про­цесуальні права осіб, які беруть участь у справі. Цей перелік визначений для всіх осіб цієї групи, та в ньому містяться два види процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі: зма­гальні та диспозитивні.

Змагальні права — це надані законом можливості особи, яка бере участь у справі, доводити свою позицію перед судом та спростовувати позиції інших осіб, які беруть участь у справі. До змагальних прав відносяться: право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, право зна­йомитися з матеріалами справи, право заявляти клопотання і відводи, право давати усні та письмові пояснення, доводи та за­перечення, право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, право висловлювати свою думку з питань, які виника­ють під час розгляду, задавати питання іншим особам, які бе­руть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, пере­кладачам, право подавати заперечення проти клопотань, дово­дів і міркувань інших осіб, знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауважен­ня до них, право робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень тощо. Також законом передбачене право осіб, які беруть участь у справі, за власний рахунок додатково замовити та отримати в суді засвідчені копії документів і витяги з них.

Адміністративний суд повинен надавати сприяння всім осо­бам, які беруть участь у справі, в реалізації цих змагальних прав. Для цього він має роз’яснювати особам їх процесуальні права, попереджати про наслідки вчинення певних процесу­альних дій тощо.

Диспозитивні права — це встановлені в законі можливості особи, яка бере участь у справі розпоряджатися своїми вимо­гами на свій розсуд. До диспозитивних прав, наведених у ко­ментованій статті, належить право оскаржувати судові рішен­ня у частині, що стосується їхніх інтересів. Крім цього права, інші диспозитивні права осіб, які беруть участь у справі, перед­бачені в наступних статтях КАС України (див. ст. 51 та комен­тар до неї).

 

 

Треба зазначити, що перелік прав, передбачених коментова­ною статтею, не є вичерпним, він доповнюється положеннями інших статей цього Кодексу.

 

Стаття 50. Сторони

  1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та від­
    повідач.
  2. Позивачем в адміністративній справі можуть бути грома­
    дяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприєм­
    ства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти владних
    повноважень.
  3. Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних
    повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
  4. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства,
    їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних пов­
    новажень, можуть бути відповідачами лише за адміністратив­
    ним позовом суб’єкта владних повноважень:

 

  • про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або
    всієї діяльності об’єднання громадян;
  • про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання грома­
    дян;
  • про примусове видворення іноземця чи особи без грома­
    дянства з України;
  • про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання
    (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);
  • в інших випадках, встановлених законом.
  1. Сторонами в адміністративному процесі є особи, публічно-правовий спір між якими становить предмет розгляду та розв’я­зання в адміністративному судочинстві. Сторони виступають головними учасниками в адміністративному провадженні, без яких не можливий сам процес. Сторони шукають у суді захис­ту, коли вважають, що порушено їхні права, свободи та інтере­си у сфері публічно-правових відносин. Тобто публічно-право­вий спір може мати місце й тоді, коли порушення прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин не мало місця в дійсності. Суд повинен розглянути такий спір, тому що право-суб’єктність сторін можуть мати особи, які лише вважають, що їхні права, свободи та інтереси порушені. Сторони в адміністра-

132

тивному процесі, як і всі особи, які беруть участь у справі, ма­ють юридичний інтерес у результаті вирішення справи. Цей інтерес має особистий, як матеріальний, так і процесуальний характер. Характерною рисою сторін є також те, що процес в адміністративній справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть у тому випадку, коли справу порушує не особисто пози­вач, а інші особи в його інтересах або сторони особисто не беруть участі в процесі. Крім зазначених, ознаками сторін є наступні: постановлення судом рішення саме з приводу справи сторін; по­ширення на сторони всіх правових наслідків судового рішення; несення сторонами судових витрат.

  1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відпо­
    відач. Позивач — особа, на захист прав, свобод та інтересів якої
    подано адміністративний позов до адміністративного суду, а та­
    кож суб’єкт владних повноважень, на виконання повноважень
    якого подана позовна заява до адміністративного суду (див. ко­
    ментар до ст. З КАС України). Позивач може заявити вимогу
    про захист в суд особисто або в її інтересах, у передбачених за­
    коном випадках, в суд можуть звернутися інші особи (ст. 60 КАС
    України). Позивачем в адміністративній справі можуть бути
    громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, під­
    приємства, установи, організації (юридичні особи), суб’єкти
    владних повноважень. Позивач є ініціатором порушення адмі­
    ністративного процесу.

Відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші осо­би, до яких звернена вимога позивача (див. коментар до ст. З КАС України). Згідно зі ст. З КАС України під суб’єктом влад­них повноважень в КАС України мається на увазі орган дер­жавної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інші суб’єкти при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Відповідач не зверта­ється до суду, останній притягує його до участі у справі.

  1. Слід зазначити, що відповідачем в адміністративній справі
    може бути не тільки суб’єкт владних повноважень. Частиною 4
    коментованої статті передбачено, що відповідачами в адміні­
    стративному процесі можуть бути: громадяни України, інозем­
    ці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи,
    які не є суб’єктами владних повноважень. Проте законодавцем

133

 

чітко визначено, що це можливо за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зу­пинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання грома­дян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання грома­дян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без грома­дянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо). Наведений перелік не є вичерпним — в законодавстві можуть бути встановлені інші аналогічні випадки.

Стаття 51. Права та обов’язки сторін

  1. Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Ко­
    дексу, позивач має право змінити підставу або предмет адміні­
    стративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних
    вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-
    який час до закінчення судового розгляду. Позивач має право
    відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної
    чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного
    чи касаційного розгляду.
  2. Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Ко­
    дексу, відповідач має право визнати адміністративний позов
    повністю або частково, подати заперечення проти адміністра­
    тивного позову.

 

  1. Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій ста­
    дії адміністративного процесу, що є підставою для закриття
    провадження в адміністративній справі.
  2. Суд не приймає відмови позивача від адміністративного
    позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не
    визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону
    або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.
  3. Для забезпечення виконання своїх процесуальних функ­цій, сторони в адміністративному процесі наділені великим об­сягом процесуальних прав та обов’язків. Сторони мають рівні процесуальні права та обов’язки, тобто їм надано рівні можли­вості щодо відстоювання своєї позиції в ході розгляду адміні­стративної справи. Позивач і відповідач відносяться законодав­цем до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає, насам­перед, що вони володіють тими ж самими правами та мають ті

134

самі обов’язки, що й особи, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України). Проте сторони займають особливе, як було за­значене вище, головне положення в розгляді справи, тому вони наділяються додатковими, досить важливими процесуальними правами. Завдяки цим процесуальним правам сторони можуть чутливо впливати на хід справи. Частина 1 коментованої статті передбачає наступні диспозитивні права позивача: право змі­нити підставу або предмет адміністративного позову, збільши­ти або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову в будь-який час до закінчення судо­вого розгляду. Право на відмову від адміністративного позову є досить важливим диспозитивним правом, бо наслідком його ре­алізації може бути закриття провадження у справі. Відмову від позову вважають одностороннім волевиявленням позивача, яке має на меті врегулювання спору та закінчення справи. Порядок та наслідки відмови від адміністративного позову під час під­готовчого провадження врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст. 136 КАС України. По­зивач має право відмовитися від адміністративного позову й у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відпо­відно апеляційного чи касаційного розгляду {ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).

  1. Що стосується відповідача, то коментована стаття у ч. 2, крім прав та обов’язків, визначених ст. 49 КАС України, надає йому право визнати адміністративний позов повністю або част­ково, а також подати заперечення проти адміністративного по­зову. Визнання позову також розглядається у якості односто­роннього волевиявлення відповідача, спрямоване на врегулю­вання спору. Наслідками часткового визнання адміністратив­ного позову відповідачем і прийняття його судом є ухвалення постанови суду про задоволення визнаних відповідачем позов­них вимог відповідно до статті 164 КАС України. При повному визнанні відповідачем адміністративного позову і прийнятті його судом, приймається постанова суду про задоволення адмі­ністративного позову. Порядок визнання адміністративного позову під час підготовчого провадження врегульовано ст. 112 КАС України, а під час судового розгляду справи — ст, 136 КАС України. В суді апеляційної чи касаційної інстанції визнання адміністративного позову відповідачем вже неможливе,

Заперечення проти адміністративного позову — це один із способів захисту відповідача від вимог, висунутих позивачем.

135

 

Заперечення проти адміністративного позову виражається у відхиленні позову відповідачем з обґрунтуванням своєї позиції певними обставинами та пред’явленими доказами. Воно може набувати процесуальний або матеріально-правовий характер. У першому випадку відповідач заперечує проти виникнення справи, посилаючись на процесуальні обставини (справа непід­судна даному або взагалі адміністративному суду, тотожна справа вже розглядається судом тощо). У другому випадку під­ставами для заперечення позову відповідачем є матеріально-правові обставини (відсутність якого-небудь права позивача, наприклад, права на отримання пільг тощо), тобто, це запере­чення проти задоволення позову.

  1. Ще одним важливим правом сторін є можливість закінчи­
    ти адміністративну справу на будь-якій стадії адміністративно­
    го процесу примиренням. Позивач та відповідач можуть піти
    на взаємні поступки у справі та повністю або частково врегулю­
    вати спір на цій основі. Таким чином, сторони можуть здійсни­
    ти примирення, яке є їх двостороннім волевиявленням, націле­
    ним на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. У разі
    примирення сторін суд, згідно зі ст. 157 КАС України, поста­
    новляє ухвалу про закриття провадження у справі, у якій фік­
    суються умови примирення. Ухвала суду про закриття прова­
    дження у справі може бути оскаржена. У разі коли суд прийняв
    ухвалу про закриття провадження у справі на підставі досяг­
    нення сторонами примирення, повторне звернення з тією самою
    позовною заявою не допускається (ст. 157 КАС України). Здій­
    снення примирення сторін під час підготовчого провадження
    врегульовано ст. 113 КАС України, а під час судового розгляду
    справи — ст. 136 КАС України. Сторони можуть прийняти рі­
    шення про примирення у суді апеляційної чи касаційної ін­
    станції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного
    розгляду (ст.ст. 194, 219 КАС України відповідно).
  2. Розпорядження диспозитивними правами повинно пере­
    бувати під уважним наглядом суду, оскільки спір між двома
    сторонами в публічно-правовій сфері може торкатися інтересів
    держави, територіальної громади, великого кола осіб тощо.
    Тому законодавець передбачив обставини, при наявності яких
    адміністративний суд не прийматиме відмови позивача від ад­
    міністративного позову, визнання адміністративного позову
    відповідачем і не визнаватиме умов примирення сторін. Таким

136

чином, якщо вищезазначені процесуальні дії суперечать зако­ну або порушують чиїсь права, свободи чи інтереси, суд продов­жує розгляд справи по суті.

Стаття 52. Заміна неналежної сторони

  1. Суд першої інстанції, встановивши, що із адміністратив­
    ним позовом звернулася не та особа, якій належить право ви­
    моги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміні­
    стративним позовом, може за згодою позивача допустити за­
    міну первинного позивача або відповідача належним позива­
    чем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни
    підсудності адміністративної справи.
  2. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то
    ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє
    самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє
    третю особу.
  3. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою осо­
    бою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі
    відмови у задоволенні адміністративного позову до такого від­
    повідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок
    держави.
  4. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє са­
    мостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відпові­
    дача розгляд адміністративної справи починається спочатку.
  5. Коментована стаття визначає правила заміни неналежної сторони. В ході розгляду адміністративної справи суд може з’я­сувати, що одна з сторін, яка бере участь у справі, є неналеж­ною. Виходячи з аналізу положень ч. 1 ст. 52 КАС України, не­належним позивачем може бути визнана особа, якій не нале­жить право вимоги за поданим адміністративним позовом, а не­належним відповідачем — особа, яка не повинна відповідати за пред’явленим адміністративним позовом. У випадку, коли буде встановлено, що позивач або відповідач за адміністративною справою є неналежними, суд може здійснити заміну однієї з сто­рін. Умовами такої заміни будуть, по-перше, згода позивача на заміну первинного позивача або відповідача належним позива­чем або відповідачем, а, по-друге, заміна можлива, якщо вона не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

137

 

  1. Питання щодо заміни неналежного позивача може бути
    вирішено по-різному в залежності від обставин справи. Так,
    коли первісний позивач є неналежним і суд визначив належно­
    го, при наявності згоди неналежного первісного позивача, суд
    своєю ухвалою замінює позивача. У випадку, коли первісний
    позивач є неналежним і суд визначив належного, проте нена­
    лежний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний
    бажає вступити в процес, суд допускає останнього як третю осо­
    бу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
  2. Заміна неналежного відповідача може здійснюватись у де­
    кількох варіантах. По-перше, якщо судом встановлено, що пер­
    вісний відповідач є неналежним, при наявності належного від­
    повідача та згоді позивача, суд здійснює заміну відповідача.
    По-друге, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою
    особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача.
    При відмові у задоволенні адміністративного позову до такого
    відповідача понесені позивачем витрати відносяться на раху­
    нок держави. По-третє, якщо належного позивача немає, а по­
    зивач заперечує проти вибуття зі справи неналежного відпові­
    дача, то справа розглядається у звичайному порядку.
  3. Частиною 4 коментованої статті встановлено правило, у
    відповідності до якого, після заміни сторони, вступу третьої
    особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залу­
    чення другого відповідача розгляд адміністративної справи по­
    чинається спочатку. Тобто це означає, що процесуальні дії,
    вчинені неналежними сторонами, не мають сили для належних
    сторін. Треба зазначити, що заміна неналежної сторони можли­
    ва в суді першої інстанції в ході всього розгляду справи.

Стаття 53. Треті особи

  1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет
    спору, можуть вступити у справу у будь-який час до закінчення
    судового розгляду, пред’явивши адміністративний позов до
    сторін. Задоволення адміністративного позову таких осіб має
    повністю або частково виключати задоволення вимог позива­
    ча до відповідача. У разі вступу третіх осіб, які заявляють са­
    мостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністративної
    справи починається спочатку.
  2. Треті особи, які яе заявляють самостійних вимог на пред­
    мет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або

138

відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов’язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступ третіх осіб, які не заявляють само­стійних вимог на предмет спору, не має наслідком розгляд ад­міністративної справи спочатку.

  1. Коментована стаття визначає процесуальне положення та порядок вступу в адміністративну справу третіх осіб. Третіми особами визнаються учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу між сторонами для захисту особистих прав, свобод та інтересів фі­зичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Треті особи мають юридичний інтерес в ре­зультатах розгляду судом справи. Це пов’язано з тим, що рі­шення, прийняте судом у справі, може вплинути на правове становище цих осіб. Позиція третіх осіб у справі обумовлена тим, що вони намагатимуться, щоб суд виніс таке рішення у справі, яке б відповідало їх інтересам, що залежать від існую­чих між ними і сторонами правовідносинами, або ж зміною їх на свою користь. Виходячи з положень цієї статті, в адміністра­тивному процесі беруть участь два види третіх осіб: треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та треті осо­би, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спо­ру — це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу, заявивши позов на предмет спору до сторін, з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Характерними рисами третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги є те, що: вони заявляють самостійні вимоги на предмет спору; вони вступають у процес, який вже порушено; їх інтереси є повністю або частково проти­лежними до інтересів однієї або обох сторін; вони втручаються в спір між сторонами, що вже виник; вони вступають у справу, за­явивши адміністративний позов до однієї або до обох сторін.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити в адміністративну справу за своїм ба­жанням у будь-який час до закінчення судового розгляду. Для

139

 

цього вони пред’являють адміністративний позов до сторін. За­конодавець прямо не визначив, до однієї чи до обох сторін може бути пред’явлено позов третіми особами, які заявляють само­стійні вимоги на предмет спору. Уявляється, що це питання може бути вирішене альтернативно, виходячи з обставин спра­ви, тобто адміністративний позов треті особи, які заявляють са­мостійні вимоги, можуть пред’явити як до однієї так і до обох сторін. Виходячи з того, що інтерес третьої особи із самостійни­ми вимогами суперечить інтересам сторін, задоволення адміні­стративного позову таких осіб має повністю або частково ви­ключати задоволення вимог позивача до відповідача.

Адміністративний позов подається третіми особами, які за­являють самостійні вимоги, у формі позовної заяви, яка повин­на відповідати всім вимогам ст. 106 КАС України (докладніше див. коментар до неї). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оплачується судовим збо­ром (ст. 89 КАС України). У разі вступу третіх осіб, які заявля­ють самостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністра­тивної справи починається спочатку.

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­мет спору — це учасники адміністративного процесу, які всту­пають у вже порушену в суді адміністративну справу на стороні позивача або відповідача з метою захисту особистих прав, сво­бод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Одна й та сама особа може брати участь в адміністративному процесі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на пред­мет спору, на боці тільки однієї сторони. Підставою виникнен­ня юридичного інтересу в третьої особи, яка не заявляє само­стійних вимог, є її допроцесуальний зв’язок з однією із сторін адміністративної справи, в яку вона вступає. При розв’язанні питання про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє само­стійних вимог, суд повинен перевірити існування між цією осо­бою та однією з сторін правових відносин і можливість впливу рішення суду по справі між сторонами на цю особу. Треба зазна­чити, що постановлене судом рішення по справі за участю тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, може наперед вирішити наслідки взаємовідносин між сторона­ми та цими третіми особами, тобто вплинути на їх права та обов’язки щодо однієї з сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу за своєю ініціативою, можуть

140

бути залучені до участі у справі за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступаючи в адміністра­тивний процес, треті особи, які не заявляють самостійних ви­мог, не подають адміністративного позову. Вони можуть при­йняти участь у процесі у будь-який час до закінчення судового розгляду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних ви­мог на предмет спору, не має наслідком розгляд адміністратив­ної справи спочатку.

Стаття 54. Права та обов’язки третіх осіб

  1. Крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 цього Ко­
    дексу, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на пред­
    мет спору, мають права позивача.
  2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­
    мет спору, мають права та обов’язки, визначені у статті 49 цьо­
    го Кодексу.
  3. Треті особи віднесені законодавцем до осіб, які беруть
    участь у справі. Таким чином, треті особи, незалежно від їх
    виду, наділені всіма правами та несуть обов’язки, передбачені
    ст. 49 КАС України (див. коментар до ст. 49 КАС України).

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають в адміністративному процесі, крім прав та обов’язків, визначених у статті 49 КАС України, всі права та обов’язки позивача. Виходячи з цього, треті особи, які заявля­ють самостійні вимоги на предмет спору, мають право змінити підставу або предмет адміністративного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміні­стративного позову в будь-який час до закінчення судового розгляду (ст. 51 КАС України).

  1. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на пред­
    мет спору, користуються процесуальними правами і несуть
    процесуальні обов’язки, передбачені КАС України для всіх
    осіб, які беруть участь у справі (ст. 49 КАС України).

Стаття 55. Процесуальне правонаступництво 1. У разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у від­носинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій ста-

141

 

дії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміні­стративному процесі до вступу правонаступника, обов’язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов’язкові для особи, яку вів замінив.

  1. У процесі розгляду адміністративно-правового спору пра­ва або обов’язки суб’єктів спірного матеріального правовідно-шення ще до завершення процесу внаслідок різних обставин можуть перейти до іншої особи, яка не є учасником даної кон­кретної справи. У цьому випадку відбувається процесуальне правонаступництво, тобто заміна однієї із сторін процесу іншою особою — правонаступником.

Коментована стаття називає такі випадки процесуального правонаступництва, як вибуття або заміна сторони чи третьої сторони адміністративного судового процесу,

Вибуття сторони може відбутися з різних причин: у зв’язку зі смертю (фізичні особи), у зв’язку з реорганізацією (юридичні особи).

Заміна сторони правонаступником відбувається, як прави­ло, у випадках зміни суб’єкта права або обов’язку у правовідно-шенні, коли новий суб’єкт права (позивач або відповідач, або третя особа) повністю або частково приймає на себе права чи обов’язки попередника. Отже, йдеться про універсальне або сингулярне правонаступництво у матеріальному праві.

Розподіл правонаступництва у матеріальному праві на уні­версальне та сингулярне пов’язане з об’єктом прав та обов’яз­ків, які переходять до правонаступника.

Універсальне правонаступництво (тобто, перехід всіх право-мочностей до іншої особи) має місце у тих випадках, коли пере­хід прав та обов’язків однієї юридичної особи до іншої відбува­ється у порядку реорганізації, а між громадянами — у порядку спадкування.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторона своє право переуступає у конкретному матеріальному правовід-ношенні. Порівняльний аналіз положень ЦПК України та ГПК України дає можливість стверджувати, що у процесуальних правовідносинах має місце, головним чином, сингулярне пра­вонаступництво, оскільки передаються або права, або обов’яз­ки (переуступка права вимоги, прийняття боргу іншої особи на

142

себе, переведення боргу). Звідси слідує, що в коментованій стат­ті йдеться також про сингулярне правонаступництво.

Процесуальне правонаступництво відповідно до коментова­ної статті можливе на всіх стадіях адміністративного процесу.

Стаття 56. Представники

  1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі
    можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і
    (або) через представника.
  2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно
    до частини другої статті 48 цього Кодексу має адміністративну
    процесуальну дієздатність.
  3. Представники беруть участь в адміністративному процесі
    на основі договору або закону.
  4. Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх
    осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна проце­
    суальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб, захи­
    щають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлюва-
    чі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.
  5. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досяг­
    ли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздат­
    ність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна
    дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні за­
    конні представники — батьки, уснновлювачі, опікуни, піклу­
    вальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучати
    у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездат­
    них фізичних осіб, і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких
    обмежена.
  6. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповноліт­
    ніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна про­
    цесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізич­
    них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть
    участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх закон­
    них представників.
  7. Законним представником органу, підприємства, устано­
    ви, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповнова­
    жена законом, положенням, статутом.
  8. Як законні представники діють також органи та інші осо­
    би, яким законом надано право захищати права, свободи та ін­
    тереси інших осіб.

143

 

  1. У разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має пра­ва вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зу­пиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, пи­тання про призначення чи заміну законного представника.
  2. Частиною 1 коментованої статті закріплене положення про можливість використання в адміністративному судовому процесі процесуального представництва, відповідно до якого сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

Представництво є правовим інститутом, який опосередко­вує відносини, що виникають у зв’язку з діяльністю однієї особи від імені та в інтересах іншої особи, спрямованої на реа­лізацію прав та обов’язків того, кого представляють. ЦК Укра­їни визначає представництво як правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представ­ляє (ст. 237 ЦК України). Процесуальне представництво в ад­міністративному судочинстві має свою специфіку: це процесу­альна діяльність особи (представника), спрямована на захист публічних суб’єктивних прав та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, публічних інтересів, а також сприяння адміністративному суду в з’ясуванні об’єктивної істини у справі, прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного рішення.

Адміністративне процесуальне представництво є правовід­носинами, у яких одна особа (представник) на підставі повно­важень, наданих їй договором або законом, вчиняє у адміні­стративному судовому процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також публічних інте­ресів.

Варто, однак, уточнити, що процесуальне представництво — це не одне правове відношення, а є системою, що включає право­відносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

144

  • спрямовані на упорядкування правових зв’язків між осо­
    бою, яку представляють, і судом, тобто мають організаційний
    характер;
  • мають щодо цих зв’язків допоміжний характер;
  • виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє
    дії (представника), а з метою здійснення і захисту прав та інте­
    ресів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають два різновиди:

  • відносини між представником і судом, які мають інформа­
    ційний характер (представник повідомляє третю особу про те,
    що він має повноваження діяти від імені особи, яку представ­
    ляє);
  • відносини між особою, яку представляють, і судом. Вста­
    новлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємо­пов’язані. Це й зумовлює те, що дії, вчинені представником, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України).

Внутрішні і зовнішні правовідносини представництва мають різний галузевий характер. Внутрішні правовідносини пред­ставництва мають матеріально-правовий характер, оскільки ґрунтуються на договорі доручення, факті родинних зв’язків, законі.

Зовнішні правовідносини представництва регулюються нор­мами адміністративного процесуального права і є за своїм ха­рактером адміністративно-процесуальними.

Представництво в адміністративному судовому процесі від­різняється від того, що встановлене нормами цивільного права метою, функціями, характером та змістом правовідносин, ко­лом осіб, що мають право бути представниками тощо.

  1. Представником, відповідно до ч. 2 коментованої статті, може бути фізична особа, яка відповідно до частини другої стат­ті 48 КАС України має адміністративну процесуальну дієздат­ність.

За загальним правилом, це повнолітні, тобто особи, які до-сягли 18-річного віку. Винятки стосуються лише батьків, які по відношенню до своїх дітей не лише можуть, але й повинні виконувати функції законних представників і в тих випадках, коли самі є неповнолітніми.

145

 

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представ­ником обмежена. Наприклад, згідно зі ст. 116 ЦПК України не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники від­повідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

  1. Підставами виникнення правовідносин представництва ч. З коментованої статті називає договір або закон.

Слід зазначити, що перелік підстав виникнення правовідно­син представництва взагалі міститься в ЦК України, у ст. 237 якого вказано, що «представництво може ґрунтуватися на за­коні, договорі, акті органу юридичної особи або адміністратив­ному акті*. Звідси можна дійти висновку, що підставами ви­никнення представництва, як правового відношення, так само, як і підставами виникнення повноваження слід вважати: воле­виявлення представника і того, хто бажає мати представника, відображене у договорі; юридичні факти, вказані у законі; ад­міністративний акт; акт уповноваженого органу, яким особі до­зволяється діяти у якості представника.

Частиною 3 коментованої статті введено обмежений, порів­няно із цивільним законом, перелік підстав представництва у адміністративному суді: представництво може ґрунтуватися на договорі або законі. Отже, йдеться про добровільне (таке, що ґрунтується на договорі) та законне (таке, що ґрунтується на законі) представництво.

В залежності від значення волевиявлення сторін для виник­нення правовідносин звичайно виокремлюють його два види — обов’язкове, яке зумовлене законом і не залежить від волі того, кого представляють, і добровільне, яке ґрунтується на волі до­вірителя і яке визначає повноваження представника.

При цьому добровільне представництво за своїм характером є практично завжди приватно-правовим, у той час як обов’яз­кове представництво може бути і приватно-правовим, але часті­ше є публічно-правовим, що виражається у підставах виник­нення, значенні волі сторін, межах розсуду представника у ви­борі поведінки тощо. Якщо підставою виникнення добровіль­ного представництва є така типова для приватного права категорія, як договір, то для обов’язкового представництва під­ставами є категорії публічного права: адміністративний акт, прямий припис закону та ін.

146

Має значення такий поділ і при характеристиці суб’єктного складу представництва, де традиційно виокремлюють три кате­горії суб’єктів: той, кого представляють; представник; суд.

При обов’язковому представництві тим, кого представля­ють, може бути й недієздатний, бо воля його значення не має.

Якщо ж вести мову про добровільне представництво, котре ґрунтується на волевиявленні сторін, то тут до принципала ви­суваються певні вимоги. Зокрема, при добровільному пред­ставництві припускається наявність і дієздатності того, кого представляють. Це пов’язано з тим, що він виражає свою волю, обираючи представника. Сказане певною мірою стосується і представника, який є ще одним учасником внутрішніх право­відносин представництва. При обов’язковому представництві, де є публічний елемент, воля представника для встановлення внутрішніх правовідносин представництва значення практич­но не має. У той час як добровільне представництво є результа­том договору між ним і тим, кого представляють.

  1. Відповідно до ч. 4 коментованої статті, права, свободи та Інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а та­кож недієздатних фізичних осіб, захищають у суді їхні законні представники — батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальни­ки чи інші особи, визначені законом.

Функції законних представників у адміністративному суді виконують батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які вна­слідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть пі­клуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК Украї­ни) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК України). У зв’язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та непов­нолітніх дітей є батьки Це положення закріплене не лише у ЦК України, але й у СК України. Право батьків представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на такій склад­ній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народжен­ня дитини), а для представництва батька до того ж потрібна на­явність акту цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), пра-

147

 

вочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, котрі за своїм правовим становищем до-рівнюються до батьків, їхнє право на представництво ґрунту­ється на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Виникнення повноваження в опікуна ґрунтується на поло­женнях ч.2 ст, 242 ЦК України, згідно з якою опікун є закон­ним представником малолітньої особи та фізичної особи, визна­ної недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності у якості законного представника. Тому при здій­сненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.

  1. Частиною 5 коментованої статті встановлюється правило,
    відповідно до якого навіть при досягненні віку, з якого настає
    адміністративна процесуальна дієздатність, права, свободи та
    інтереси неповнолітніх осіб, а також непрацездатних фізичних
    осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та­
    кож можуть захищати в суді їхні законні представники — бать­
    ки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, ви­
    значені законом. Суд може залучати у таких справах відповід­
    но неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб, і фізич­
    них осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.
  2. Частиною 6 коментованої статті встановлено положення,
    відповідно до якого суд з метою захисту прав, свобод та інтере­
    сів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміні­
    стративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізич­
    них осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена
    та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі
    їхніх законних представників. Таким чином, у коментованій
    нормі йдеться про ініціативу суду із залучення до участі у спра­
    ві законних представників.
  3. Частина 7 коментованої статті встановлює, що законним
    представником органу, підприємства, установи, організації в
    суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, по­
    ложенням, статутом.

Повноваження керівників та інших осіб органів, підпри­ємств, установ та організацій, котрі виступають як одноособові

148

органи, підтверджуються документами,  що посвідчують їх службове становище.

  1. Відповідно до частини 8 коментованої статті, як законні
    представники діють також органи та інші особи, яким законом
    надано право захищати права, свободи та Інтереси інших осіб.

Представництво широко застосовується у судовій практиці і може здійснюватися особами, перелік яких встановлений чин­ним законодавством.

Представництво може здійснюватися членами органів управ­ління, працівниками державних підприємств, установ, органі­зацій — у справах цих підприємств, установ та організацій.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські організації. Наприклад, громадські об’єднання за Законом України «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 р. мають право представництва і захисту своїх прав, а та­кож законних інтересів своїх членів і учасників, інших грома­дян в органах державної влади, органах місцевого самовряду­вання та громадських об’єднаннях.

У справах службовців, а також осіб, захист прав та інтересів яких здійснюється професійними спілками, процесуальними представниками в адміністративному суді можуть бути уповно­важені цих професійних спілок. Представництво може також здійснюватися адвокатами у справах громадян України, іно­земців, юридичних осіб.

До представництва у справі адміністративний суд може до­пустити і інших осіб (родичів, інших осіб, що володіють фахо­вими знаннями і здатні надати допомогу у захисті прав та інте­ресів), якщо це не суперечить чинному законодавству.

  1. Частиною 9 коментованої статті регламентовано порядок
    заміни неналежного представника або призначення представ­
    ника у разі його відсутності. Так, цією нормою встановлено, що
    у разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка
    не має адміністративної процесуальної дієздатності, суд зупи­
    няє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і пі­
    клування чи іншими органами, визначеними законом, питання
    про призначення законного представника. Такі ж самі дії, але
    Щодо заміни представника, вчиняються судом і у випадку,
    якщо законний представник цих осіб не має права вести справу
    в суді з підстав, встановлених законом.

Відповідно до сутності представництва, представник має вчиняти дії в інтересах особи, яку він представляє. І хоча пред-

149

 

ставник самостійно здійснює права особи, яку він представляє, адміністративний суд має право контролювати здійснення ним цих прав на предмет відповідності інтересам особи, яку пред­ставляють, особливо у випадку відсутності у неї адміністратив­ної процесуальної дієздатності. Якщо ДІЇ законного представ­ника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками

  1. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть
    участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеці­
    аліст, перекладач та свідок.
  2. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками
    в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відпо­
    відних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи
    як законні представники сторони чи третьої особи.
  3. Коментована стаття встановлює коло осіб, які не можуть
    бути судовими представниками.

Неспроможність виконувати функції судового представника може носити абсолютний чи відносний характер. Щодо абсо­лютної неспроможності вона стосується осіб, які не відповіда­ють вимогам чЛ коментованої статті. Однозначно також вирі­шується питання можливості представництва у суді осіб, які беруть участь у справі: секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача та свідків.

  1. Відносно неспроможні виконувати функції представника
    у суді судді, прокурори, слідчі. В даному випадку йдеться про
    те, що у встановлених чинним законодавством випадках вони
    можуть виконувати такі функції. Наприклад, зазначені особи
    не можуть бути представниками, крім випадків, коли вони ді­
    ють як представники відповідних органів, що є стороною або
    третьою особою у справі. Зазначені суб’єкти можуть також ви­
    конувати функції законних представників, тобто здійснювати
    представництво своїх неповнолітніх дітей або усиновлених, а
    також в інтересах осіб, що перебувають під їх опікою чи піклу­
    ванням.

150

Стаття 58. Документи, що підтверджують повноваження представників

  1. Повноваження представників, які беруть участь в адміні­
    стративному процесі на основі договору, на здійснення пред­
    ставництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю чи
    усною заявою довірителя із занесенням її до журналу судового
    засідання. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом
    судді копії з них приєднуються судом до справи.
  2. Повноваження законних представників підтверджуються
    документами, які стверджують займану ними посаду чи факт
    родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої
    вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих доку­
    ментів приєднуються до справи.
  3. Довіреності від імені органу, підприємства, установи, ор­
    ганізації видаються за підписом керівника або іншої уповно­
    важеної на те законом, положенням, статутом особи і засвідчу­
    ються печаткою цього органу, підприємства, установи, органі-
  4. Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміні­
    стративному суді посвідчується нотаріально або посадовою
    особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель
    працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному ліку­
    ванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (пе­
    ребування).
  5. Повноваження адвоката як представника можуть також
    посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокат­
    ським об’єднанням, або договором про надання правової допо­
    моги.
  6. Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­
    важення представника і були посвідчені в інших державах, по­
    винні бути легалізовані в установленому законодавством поряд­
    ку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода
    на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

1-Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб пред­ставник мав відповідні повноваження, котрими визначаються зміст і межі дій, які представник може вчиняти від Імені особи, котру він представляє. За своєю сутністю повноваження — це немайнове право, основним елементом якого є право на власні

151

 

позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право, повнова­ження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. У даному випадку — це право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник має право на за­хист повноваження шляхом подання позовів про визнання пов­новаження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження.

Здійснення повноважень представника полягає у вчиненні ним однієї або кількох юридичних дій від імені того, кого він представляє, що породжує права та обов’язки особи, яку пред­ставляють. Таким чином, така дія є юридичним фактом, який характеризується: 1) правомірністю; 2) спрямованість на ви­никнення певних юридичних наслідків для того, кого пред­ставляють; 3) безпосередність правового результату для того, кого представляють; 4) усвідомленість третіми особами пред­ставницького характеру дії.

Повноваження, надані особою, яку представляють, її пред­ставникові, найчастіше відображаються у довіреності.

Отже, набуття правосуб’єктності процесуального представ­ника і здійснення ним відповідних функцій можливе за наяв­ності відповідних повноважень, підтверджених визначеними, належно оформленими документами.

Для представників, які беруть участь в адміністративному процесі на підставі договору, частиною 1 коментованої статті встановлено правило, відповідно до якого їх повноваження на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю чи усною заявою довірителя із занесенням її до журналу судового засідання.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Видача довіреності є одностороннім правочином. Основні пра­вила видачі довіреності викладено у Законі України від 2 верес­ня 1993 р. *Про нотаріат*. Довіреність здійснюється у письмо­вій формі. Довіреність є іменним документом, тому має обов’яз­ково містити відомості про те, хто і кому видає довіреність. Із визначення довіреності як письмового документа, що видаєть­ся однією особою іншій особі для представництва перед третіми

152

особами, випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По друге, як ко­жен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб’єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначений обсяг повноважень, наданий представни­кові тим, кого він представляє.

Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

Закон передбачає ще один спосіб підтвердження повнова­жень представника — усною заявою довірителя Із занесенням її до протоколу судового засідання. При цьому законодавець не встановлює перелік осіб, які можуть підтвердити повноважен­ня представника таким чином. Очевидно, це правило має стосу­ватися випадків, коли поряд із представником у процесі особис­то бере участь і сама особа, яку він представляє.

  1. Частиною 2 коментованої статті встановлюється правило,
    відповідно до якого повноваження законних представників ма­
    ють бути підтверджені необхідними документами. Такими до­
    кументами, що посвідчують факт родинних стосунків, є пас­
    порт батьків (усиновлювачів), свідоцтва про народження дітей,
    акт про усиновлення. Опікуни та піклувальники мають надати
    адміністративному суду посвідчення опікуна чи піклувальни­
    ка. Повноваження законних представників підтверджуються
    також документами, які підтверджують займану ними посаду.
    Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються
    до справи.

Особи, які не мають довіреності або інших документів, що підтверджують їхні повноваження на ведення справи у адміні­стративному суді, не можуть бути допущеними у якості пред­ставника, тому що дії таких осіб за відсутності належних пов­новажень не мають юридичної сили.

За наявності належним чином оформлених повноважень на ведення справи представник допускається до участі у процесі і набуває право на вчинення всіх тих процесуальних дій, котрі може здійснювати та особа, яку представляють.

  1. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті
    органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути
    оформлений належним чином. Тобто, довіреності від імені ор­
    гану, підприємства, установи, організації видаються за підпи­
    сом керівника або іншої уповноваженої на те законом, поло-

153

 

женням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього орга­ну, підприємства, установи, організації.

Повноваження членів колегіальних органів управління коо­перативними організаціями, їх об’єднаннями, іншими громад­ськими організаціями підтверджуються випискою з протоколу засідання відповідного органу управління, що уповноважив вести справу в адміністративному суді.

  1. Частиною 4 коментованої статті встановлюється правило, відповідно до якого довіреність фізичної особи на ведення спра­ви в адміністративному суді посвідчується або нотаріально, або в іншому порядку: посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування).

Частина 3 ст. 245 ЦК України передбачає спеціальні випад­ки, коли довіреність, посвідчена спеціально уповноваженими на це органами, прирівнюється до нотаріально засвідчених. Аналогічний перелік осіб, що мають право засвідчувати дові­реність, закріплений у ст. 40 Закону України «Про нотаріат». Порядок посвідчення даного виду документа регулюється По­рядком посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюють­ся до нотаріально засвідчених, затвердженим Постановою Ка­бінету Міністрів України від 15 червня 1994 р.

Зокрема, до нотаріально посвідченої довіреності прирівню­ються:

— довіреності військовослужбовців та інших осіб, що пере­
бувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших вій­
ськово-лікувальних установах, посвідчені начальниками, їх
заступниками по медичній частині, старшими і черговими лі­
карями цих госпіталів, санаторіїв та інших військове-лікуваль­
них установ;

– довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ і військово-учбових за­кладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб і органів, що здійснюють нотаріальні дії, також довіреності робітників і службовців, членів їх сімей та членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з’єднань, установ і закладів;

— довіреності осіб, що знаходяться у місцях позбавлення
волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

154

В

Письмові довіреності фізичних осіб, які мешкають у населе­них пунктах, де немає нотаріальних контор, посвідчуються у виконавчому комітеті сільської, селищної чи міської ради.

  1. Повноваження адвоката як представника можуть також
    посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокат­
    ським об’єднанням, або договором про надання правової допо­
    моги.
  2. Довіреності або інші документи, які підтверджують повно­
    важення представника і були посвідчені в інших державах, по­
    винні бути легалізовані в установленому законодавством поряд­
    ку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода
    на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 100 Закону України «Про нотаріат» встановлено, що документи, які складено за кордоном за участю іноземних властей або які від них виходять, приймаються нотаріусами за умови їх легалізації органами Міністерства закордонних справ України. Без легалізації такі документи приймаються нотаріу­сами у тих випадках, коли це передбачено законами України, міжнародними договорами, в яких бере участь Україна.

На сьогодні Україна є учасницею Конвенції про правову до­помогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримі­нальних справах, підписаної 22 січня 1993 р. у Мінську, та ці­лої низки двосторонніх угод, що передбачають відмову від кон­сульської легалізації.

При цьому під консульською легалізацією слід розуміти про­цедуру підтвердження дійсності оригіналів офіційних доку­ментів або засвідчення справжності підписів посадових осіб, уповноважених засвідчувати підписи на документах, і встанов­лення їх відповідності законам України або держави перебу­вання дипломатичного представництва або консульської уста­нови України.

Легалізація офіційного документа означає перевірку його відповідності чинному законодавству України або держави пе­ребування, встановлення та посвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ або засвідчила попередній підпис, а також дійсності відбитка штампу, печатки, якими скріплено доку­мент.

                                                           т

 

Стаття 59. Повноваження представника в суді

  1. Повноваження на ведення справи в суді дає представни­
    кові право на вчинення від імені особи, яку він представляє,
    усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпоря­
    дження довірителя представникові, який бере участь в адміні­
    стративному процесі на основі договору, щодо ведення справи
    є обов’язковими для нього.
  2. Представник, який бере участь в адміністративному про­
    цесі на основі договору, має право повністю або частково від­
    мовитися від адміністративного позову, визнати адміністра­
    тивний позов, змінити адміністративний позов, досягнути при­
    мирення, передати повноваження представника іншій особі
    (передоручення), оскаржити судове рішення, якщо право на
    вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій
    йому довіреності.
  3. Повноваження представника чинні протягом часу прова­
    дження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності.
  4. Представник може відмовитися від наданих йому повно­
    важень, про що повідомляє особу, яка його ними наділила, та
    суд. При цьому він не може брати участь у цій справі як пред­
    ставник іншої сторони.
  5. Підстави і порядок припинення представництва за дові­
    реністю, скасування довіреності та відмови представника від
    наданих йому повноважень визначаються статтями 248—250
    Цивільного кодексу України.
  6. Законний представник самостійно здійснює процесуальні
    права та обов’язки сторони чи третьої особи, яку він представ­
    ляє, діючи в її інтересах.
  7. Якщо дії законного представника суперечать інтересам
    особи, яку він представляє, суд залучає відповідний орган чи
    особу, яким законом надано право захищати права, свободи та
    інтереси інших осіб.
  8. Представник, який має належним чином оформлені пов­новаження, стає самостійним учасником судового адміністра­тивного процесу і набуває право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Повноваження представника поділяються на загальні і спеціальні. Частиною 1 коментованої статті встановлено за­гальні повноваження представника в адміністративному про-

156

цесі. До них належать ті, якими користуються особи, що беруть участь у справі. Це право знайомитися з матеріалами адміні­стративної справи, робити з них витяги, отримувати копії судо­вих рішень, копії технічного запису судового засідання, інших документів, що є у справі, брати участь у судових засіданнях, надавати докази, брати участь у їх дослідженні, подавати кло­потання, заявляти відводи, надавати письмові та усні пояснен­ня суду, а також здійснювати інші процесуальні права.

Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов’язковими для нього.

  1. Частиною 2 коментованої статті встановлюються спеці­
    альні повноваження представника, який бере участь в адміні­
    стративному процесі на основі договору. Спеціальні повнова­
    ження представника пов’язані із виконанням дій, спрямованих
    на розпорядження предметом спору та розвиток процесу. До
    спеціальних повноважень законодавець відносить такі: право
    повністю або частково відмовитися від адміністративного позо­
    ву, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний
    позов, досягнути примирення, передати повноваження пред­
    ставника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рі­
    шення. Право на здійснення спеціальних повноважень має бути
    спеціально обумовлене у виданій представнику довіреності.
    При цьому .вимагається спеціально обумовити кожну з проце­
    суальних дій окремо.

Правило про спеціальні повноваження не поширюється на законних представників, оскільки вони мають право здійсню­вати від імені особи, яку представляють, усі процесуальні дії, в тому числі і пов’язані із розпорядженням предметом спору, без спеціального повноваження.

  1. Частиною 3 коментованої статті встановлюється строк
    повноважень представника. За загальним правилом, встанов­
    леним КАС України, повноваження представника чинні про­
    тягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазна­
    чено у довіреності, Проте згідно з ЦК України, якщо строк дії
    У довіреності не вказаний, вона зберігає силу аж до її припи­
    нення (ст. 247, 248 ЦК).

Проте існує спеціально обмеження строку дії довіреності, виданої в порядку передоручення: вона не може діяти довше, ніж основна довіреність, на підставі якої видана довіреність про передоручення.

157

 

Для того, щоб відлік строку дії довіреності був можливим, у кожній довіреності обов’язково має бути вказана дата її видачі. Недотримання цієї вимоги закону спричиняє за собою недій­сність довіреності, як документа, що підтверджує повноважен­ня представника. Тобто, вона не мас правового значення ні для сторін відносин добровільного представництва, ні для третьої особи.

  1. Правовідносини представництва можуть бути припинені внаслідок відмови представника від вчинення дій, які були ви­значені довіреністю Таке обопільне право на одностороннє при­пинення довіреності пов’язане з довірчим характером даної угоди. Відмова від цього права є недійсною. Проте представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені дові­реністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спря­мовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представ­ляє, чи іншим особам (ч. З ст, 250 ЦК України).

Відмова від вчинення дій, які були передбачені у довіренос­ті, має юридичне значення для того, кого представляють і тре­тіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це. Тому представник зобов’язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визна­чені довіреністю.

Частина 4 ст. 250 ЦК України передбачає санкції за пору­шення вимог про дотримання порядку відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Зокрема, представник відповідає перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимоги про негай­не повідомлення того, кого він представляє, про таку відмову, а також у випадках, коли він відмовився від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Відшкодування збитків у цьому випадку відбувається відповідно до вимог ст. 22 ЦК України, а моральна шкода може бути відшкодована на за­садах, встановлених ст. 23 ЦК України.

Довіреність може також припинитися також у будь-який момент у зв’язку зі скасуванням її особою, яку представляють {ст. 249 ЦК України). Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України* від 19 червня 2003 р. вне­сено зміни у ч. 1 ст. 249 ЦК України, згідно з якими особа, яка

158

видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною. Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов’язане з довірчим ха­рактером даної угоди. Проте ч, 4 ст. 249 ЦК України передба­чає, що законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час. Це положення є винят­ком із загального правила, встановленого ч. 1 цієї ж статті, про нікчемність відмови довірителя від свого права на скасування довіреності. Застосовуватися воно має до тих випадків, коли впевненість представника та третьої особи у стабільності повно­важень, передбачених у довіреності, може бути визначальною для встановлення та існування відповідних правовідносин. Слід зазначити, що хоча у ч. 4 ст. 249 ЦК України говориться про можливість встановлення у законі «права особи видавати безвідкличні довіреності на певний час», але, очевидно, у цьо­му випадку йдеться не про «право» особи, а про обмеження пра­ва останньої на скасування довіреності протягом певного часу, що ґрунтується на його попередній згоді на таке обмеження.

Довіреність припиняється в зв’язку з припиненням юридич­ної особи, що є представником або особою, яку представляють, у зв’язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено діє­здатним або безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Дане положення грунтується на загальному правилі про те, що і представником і особою, яку представля­ють, можуть бути тільки повністю дієздатні особи.

Оскільки передоручення засновується на сперш виданій до­віреності, то з припиненням дії останньої втрачає силу і передо­ручення.

Припинення дії довіреності тягне припинення повноважень представника. У зв’язку з цим у особи, яку представляють, і його правонаступників виникає низка обов’язків. Особа, що ви­дала довіреність і згодом скасувала її, зобов’язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих йому третіх осіб, для представництва перед якими була дана до­віреність. Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці фізичної особи, яка померла, і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якої видана довіреність;

159

 

б) смерті фізичної особи, яка видала довіреність, визнання її недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою.

Після припинення довіреності представник зобов’язаний по­вернути довіреність особі, яку він представляє. Зробити це слід ^негайно», тобто у мінімально короткий строк, як тільки з’я­виться така можливість.

Разом з тим, скасування довіреності має юридичне значення для представника і третіх осіб лише в тому випадку, якщо вони були сповіщені про це.

Права і обов’язки по відношенню до третьої особи, що виник­ли внаслідок дій представника або її заступника до того, як вони дізналися або повинні були дізнатися про припинення до­віреності, зберігають силу для особи, що видала довіреність та її правонаступників. Дане правило не застосовується, якщо третя особа виявилася несумлінною, знала або повинна була знати до здійснення або в момент здійснення угоди з представ­ником, що дія довіреності припинилася.

Згідно з ч, 1 ст. 248 ЦК України, довіреність припиняється внаслідок закінчення її строку, а стосовно до разової довіренос­ті — здійсненням дій представником, на які він уповноваже­ний.

  1. Частина 5 коментованої статті є відсильною. В ній зазна­
    чається, що підстави і порядок припинення представництва за
    довіреністю, скасування довіреності та відмови представника
    від наданих йому повноважень визначаються статтями 248-250
    ЦК України, (Детальніше див, коментар до ч. 4 цієї статті).
  2. Нормою, що коментується, встановлюється правило, від­
    повідно до якого законний представник самостійно здійснює
    процесуальні права та обов’язки сторони чи третьої особи, яку
    він представляє, діючи в її інтересах. Це пов’язано із специфі­
    кою законного представництва, при якому всі процесуальні дії,
    які могла б вчинити особа, яку представляють, вчиняються за­
    конним представником без особливих на те повноважень. Єди­
    ною є умова діяти в інтересах особи, яку представляє законний
    представник,
  3. Представник в адміністративному судовому процесі має
    діяти в інтересах особи, яку представляє. Контроль за виконан­
    ням цієї вимоги покладено на адміністративний суд, який по­
    винен встановити, чи не суперечать дії представника інтересам
    особи, яку він представляє, а також чи не порушують такі дії
    чиїхось прав та охоронюваних законом інтересів.

160

Якщо суд встановить суперечливість дій законного пред­ставника інтересам особи, яку він представляє, суд залучає від­повідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким

законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

  1. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Вер­
    ховної Ради України з прав людини, прокурор, органи держав­
    ної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­
    дичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із
    адміністративними позовами про захист прав, свобод та інте­
    ресів інших осіб і брати участь у цих справах,
  2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів гро­
    мадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодек­
    сом та іншими законами, і може здійснювати представництво
    на будь-якій стадії адміністративного процесу.
  3. Органи державної влади та органи місцевого самовряду­
    вання можуть бути залучені судом до участі у справі як законні
    представники або вступити у справу за своєю ініціативою з ме­
    тою виконання покладених на них повноважень.
  4. Частиною 1 коментованої статті встановлено перелік осіб, які у визначених КАС України та чинним законодавством ви­падках, можуть звертатися до адміністративного суду із адміні­стративними позовами про захист прав, свобод та інтересів ін­ших осіб і брати участь у цих справах. До них належать Уповно­важений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фі­зичні та юридичні особи.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений здій­снює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існую­чі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і грома­дянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції держав­них органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

                                                                                                                                                                                                          161

 

Повноваження Уповноваженого не можуть бути припинені чи обмежені у разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України або її розпуску (саморозпуску), введення воєнного або надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Згідно із ст. 13 зазначеного Закону, Уповноважений з прав людини може звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров’я чи з ін­ших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у су­довому процесі у випадках та порядку, встановлених законом; а також бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим.

  1. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів грома­дянина або держави в порядку, встановленому КАС України та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

Функція представництва прокуратурою інтересів громадян або держави у суді закріплена п.2 ст. 121 Конституції України. Виходячи із цього конституційного положення, прокурор має статус законного представника держави чи громадянина у ви­падках, передбачених чинним законодавством.

Відповідно до положень ст. 36-1 Закону України від 5 листо­пада 1991 р. «Про прокуратуру», представництво прокурату­рою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здій­сненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, по­хилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуаль­ні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших дер­жавних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва прокуратури у адміністративному суді є: 1) звернення до суду з позовами або заявами про захист

162

прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юри­дичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про ви­знання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і по­садових осіб; 2) участь у розгляді судами справ; 3) внесення апе­ляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Стосовно представництва у адміністративному суді інтересів держави, то відповідно до Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 8 квітня 1999 р. у справі про представництво прокурату­рою України інтересів держави в арбітражному суді, суттєвим вбачається з’ясування поняття «інтереси держави». У процесі дослідження встановлено, що державні інтереси закріплюють­ся як нормами Конституції України, так і нормами інших пра­вових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів ін­ших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, еконо­мічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на за­хист суверенітету, територіальної цілісності, державного кор­дону України, гарантування її державної, економічної, інфор­маційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та госпо­дарювання тощо.

Відповідно до ст. 121 Конституції України, на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені ст. 33 Закону України «Про про­куратуру» та ст. 29 КПК України (пред’явлення цивільного по­зову в інтересах держави або громадянина про відшкодування збитків, заподіяних злочином), частиною четвертою ст. 136 КЗпП (звернення до суду із заявою про стягнення заподіяної ма­теріальної шкоди з керівників підприємств, установ та організа­цій), ст. 45 ЦПК України (участь у цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб), ст. 2 ГПК України(порушення справ за по­зовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави) тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій. Із врахуванням того, що «інтереси Держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у

б*                                                                                                    163

 

кожному конкретному випадку самостійно визначає з посилан­ням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхід­ність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах,

  1. Частина 3 коментованої статті передбачає можливість за­лучення судом до участі у справі в якості законних представни­ків органів державної влади та органів місцевого самовряду­вання. Крім того, вони можуть вступити у справу за своєю іні­ціативою з метою виконання покладених на них повноважень.

Отже, цією нормою передбачено дві форми участі у судовому процесі: шляхом залучення їх судом у якості законних пред­ставників та за власною ініціативою.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня вправі порушити адміністративну справу на захист інтересів інших осіб лише у випадках, прямо передбачених законом. Так, відповідно до ч. З п. 15 ст. 42 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, се­лищний, міський голова звертається до суду щодо визнання не­законними актів інших органів місцевого самоврядування, міс­цевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та орга­нізацій, які обмежують права та інтереси територіальної грома­ди, а також повноваження ради та її” органів. Аналогічні повноваження наданіч. 6 д. 16ст. 5 5 зазначеного Закону голові районної, обласної, районної у місті ради. Він за рішенням ради звертається до суду щодо визнання незаконними актів місце­вих органів виконавчої влади, підприємств, установ та органі­зацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів.

Стаття 61. Особливості повноважень органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб у суді

  1. Органи та особи, які визначені у статті 60 цього Кодексу і звертаються до адміністративного суду за захистом прав, сво­бод та інтересів інших осіб, не можуть закінчувати справу при­миренням.

164

  1. Відмова органів та осіб, визначених у статті 60 цього Ко­
    дексу, від адміністративного позову або зміна позовних вимог
    не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої по­
    дано адміністративний позов, права вимагати від суду розгля­
    ду справи, вирішення адміністративного позову в попередньо­
    му обсязі.
  2. Якщо фізична особа, яка має адміністративну процесу­
    альну дієздатність і на захист прав, свобод та інтересів якої по­
    дано адміністративний позов, не підтримує позовні вимоги, суд
    залишає позовну заяву без розгляду.
  3. Прокурор, який не брав участі у справі, з метою вирішен­
    ня питання про наявність підстав для подання апеляційної чи
    касаційної скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви
    про перегляд рішення за нововиявленнми обставинами має
    право знайомитися з матеріалами справи в адміністративному
    суді.

 

  1. Відповідно до ч. 1 коментованої статті, Уповноважений
    Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи дер­
    жавної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та
    юридичні особи, які звертаються до адміністративного суду за
    захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, не можуть закін­
    чувати справу примиренням. Це певне обмеження процесуаль­
    них прав зазначених осіб пов’язане із тим, що вони не є учасни­
    ками матеріально-правового спору, а отже укласти мирову уго­
    ду не можуть
  2. Як і ч. 1, ч. 2 коментованої статті встановлює особливості
    повноважень, органів та осіб, яким законом надано право захи­
    щати права, свободи та інтереси інших осіб в суді, порівняно із
    іншими законними представниками, коло яких окреслене ст. 56
    КАС України.

Як зазначалось, особи та їх представники у судовому процесі мають низку процесуальних прав, які можна поділити на дис­позитивні та змагальні. Диспозитивні права — це передбачені законом можливості сторони щодо розпорядження предметом заявлених в адміністративній справі вимог. Позивач має такі диспозитивні права: право на звернення до адміністративного СУДУ з позовом; зміна у судовому засіданні підстави або предме­та позову; збільшення або зменшення обсягу позовних вимог; відмова від позову повністю або частково; укладення мирової

165

 

угоди з позивачем, тощо. Відповідач має право подати зустріч-ний позов; визнати позов повністю або частково; укласти миро­ву угоду з позивачем, тощо.

До змагальних процесуальних прав належать: право знати про час і місце судового розгляду; користуватися правовою до­помогою, право знайомитися з матеріалами справи; давати усні і письмові пояснення, подавати клопотання та заперечення на клопотання іншої сторони тощо. Для доведення своєї позиції перед судом та спростування позиції іншої сторони особи, які беруть участь у справі, а отже, і їх законні представники, ма­ють рівні змагальні права.

Таким чином, законні представники мають всі диспозитивні та змагальні права, якими наділено осіб, яких вони представ­ляють у суді. Органи та особи, зазначені у ст. 60 КАС України, мають такі ж змагальні права, як і особи, яких вони представ­ляють. Але диспозитивні процесуальні права надані цій катего­рій представників не в повному обсязі. Так, відмова органів та осіб, визначених у статті 60 КАС України, від адміністративно­го позову або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на за­хист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний по­зов, права вимагати від суду розгляду справи, вирішення адмі­ністративного позову в попередньому обсязі.

  1. Частиною 3 коментованої статті встановлено правило, від­
    повідно до якого у випадку, коли фізична особа, яка має адміні­
    стративну процесуальну дієздатність і на захист прав, свобод та
    інтересів якої подано адміністративний позов, не підтримує по­
    зовні вимоги, суд залишає позовну заяву без розгляду. Таким
    чином, суд виходить із того, що особа, яка має адміністративну
    процесуальну дієздатність, сама вирішує питання про те, пору­
    шені її суб’єктивні публічні права чи ні, незалежно від того, що
    на захист її прав і законних інтересів подано адміністративний
    позов.
  2. Частина 4 коментованої статті закріплює право прокуро­
    ра, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання
    про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної
    скарги, скарги за винятковими обставинами, заяви про пере­
    гляд рішення за нововиявленими обставинами знайомитися з
    матеріалами справи в адміністративному суді.

Відповідно до Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», з метою вирішення питання наявності підстав

166

для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріа­лами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії до­кументів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представ­ництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбачено­му процесуальним законом.

Відповідно до наказу Генеральної прокуратури від 28 жов­тня 1998 р. «Про діяльність прокурорів по представництву ін­тересів громадян і держави у судах» прокуратура повинна ак­тивно використовувати надані законом повноваження щодо участі у розгляді будь-якої справи та вступу у справу в будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист прав і законних інтересів громадян та держави. Про намір вступити у розгляд справи, порушеної з ініціативи інших осіб, завчасно повідомля­ти суд.

  • 2. Інші учасники адміністративного процесу

Стаття 62. Особи, які є іншими учасниками адміністративного процесу

  1. Учасниками адміністративного процесу, крім осіб, які бе­руть участь у справі, е секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач.
  2. Коментована стаття містить перелік учасників адміністра­тивного процесу, спільним для яких є те, що вони не мають юри­дичної заінтересованості у результатах вирішення адміністра­тивної справи. Саме ознака наявності юридичного інтересу в ре­зультаті справи первісно відрізняє осіб, які беруть участь у спра­ві від інших учасників адміністративного процесу. Разом з тим процесуальне положення інших учасників адміністративного процесу не однакове, що дозволяє розділити їх на дві групи.

Перша — це особи, які обслуговують судовий процес. До них Можна віднести секретаря судового засідання, судового розпо­рядника та перекладача. Основними обов’язками цієї групи Учасників адміністративного процесу є: надання кваліфікова-

167

 

ної допомоги всім учасникам адміністративного процесу, забез­печення нормального ходу судового засідання із вживанням усіх передбачених законодавством засобів, тощо.

Друга група — особи, які сприяють розгляду справи. До неї відносяться: свідок, експерт та спеціаліст. Представники цієї групи повинні насамперед з’являтися за викликом суду та на­давати у розпорядження суду всі дані, що стосуються справи. Про процесуальні права кожної з осіб, які відносяться до інших учасників адміністративного процесу, див. ст.ст. 63-68 КАС України та коментар до них.

Коментована стаття закріплює вичерпний перелік осіб, які є іншими учасниками адміністративного процесу.

 

 

Стаття 63. Секретар судового засідання

Секретар судового засідання:

  • здійснює судові виклики і повідомлення;
  • перевіряє наявність та з’ясовує причини відсутності осіб,
    яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
  • забезпечує контроль за повним фіксуванням судового за­
    сідання технічними засобами;
  • веде журнал судового засідання;
  • оформляє матеріали адміністративної справи;
  • виконує інші доручення головуючого у справі.

 

  1. Коментована стаття встановлює процесуальне положення секретаря судового засідання. Секретар судового засідання вхо­дить до складу апарату суду, який у відповідності зі статтею 130 Закону України «Про судоустрій України» здійснює орга­нізаційне забезпечення роботи суду. Виходячи із змісту статті 63, треба зазначити, що секретар судового засідання виконує цілу низку важливих функцій не тільки в ході судового засі­дання, а й за його межами. По-перше, він здійснює судові ви­клики і повідомлення з додержанням усіх норм глави З КАС України. По-друге, секретар судового засідання доповідає судо­ві, хто з викликаних та повідомлених осіб прибув у судове засі­дання, чи вручено судові повістки та повідомлення тим, хто не з’явився, і повідомляє причини їх неприбуття, якщо вони відо­мі. По-третє, згідно зі статтею 41 КАС України, секретар судо­вого засідання під час судового розгляду адміністративної спра-

168

ви здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У випадку, коли за розпорядженням головуючого це робить інший працівник апа­рату суду, секретар судового засідання забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами. По-четверте, як передбачено ст. 42 КАС України одночасно із технічним записом судового засідання секретар судового засі­дання веде журнал судового засідання (див. коментар, до ст. 42 КАС України). По-п’яте, секретар судового засідання оформляє всі матеріали адміністративної справи.

Перелік повноважень секретаря судового засідання не є ви­черпним. В КАС України містяться також деякі інші його обов’язки, наприклад, обов’язок скласти протокол про вчинен­ня окремої процесуальної дії поза залою судового засідання або під час виконання судового доручення (див. ст. 45 КАС Украї­ни). Крім того, в п. 6 ст. 63 КАС України передбачена обов’язко­вість виконання секретарем судового засідання інших доручень головуючого у справі.

Необхідно також зазначити, що секретар судового засідання виконує функції судового розпорядника в разі відсутності останнього в судовому засіданні (див. ч.4 ст. 64 КАС України). Тобто є підстави вважати, що законодавець мав на увазі наступ­не: в справах, які не визначаються складністю, секретар судо­вого засідання здійснює також обов’язки, передбачені ст. 64

КАС України.

 

Стаття 64. Судовий розпорядник

  1. До участі в адміністративному процесі головуючим у су­
    довому засіданні може залучатися судовий розпорядник.
  2. Судовий розпорядник:

 

  • забезпечує належний стан зали судового засідання і за­
    прошує до неї учасників адміністративного процесу;
  • оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід
    суду із неї;
  • слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у
    залі судового засідання;
  • приймає від учасників адміністративного процесу та пе­
    редає документи і матеріали суду під час судового засідання;
  • виконує розпорядження головуючого про приведення до
    присяги перекладача, експерта;

169

 

  • запрошує до зали судового засідання свідків та виконує
    розпорядження головуючого про приведення їх до присяги;
  • виконує інші розпорядження головуючого, пов’язані із
    забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністратив­
    ної справи.

 

  1. Вимоги судового розпорядника, пов’язані із виконанням
    обов’язків, встановлених цією статтею, є обов’язковими для
    осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціаліс­
    тів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового за­
    сідання.
  2. У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його
    функції виконує секретар судового засідання.
  3. Коментована стаття закріплює процесуальне положення судового розпорядника. Введення цього учасника в адміністра­тивний процес є новелою і покликане забезпечити численні ор­ганізаційні аспекти судового засідання.

У відповідності зі ст. 132 Закону України «Про судоустрій України», у кожному суді діє служба судових розпорядників. Основним призначенням судового розпорядника є забезпечення додержання особами, що знаходяться в суді, встановлених пра­вил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому за­сіданні, тощо. Судові розпорядники призначаються на посаду і звільняються з посади головою відповідного суду (Закон Украї­ни «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 p.). Порядок створення та діяльності служби судових розпорядників визна­чається Тимчасовим положенням про службу судових розпо­рядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. Цим документом встановлені основні завдання та функції судо­вих розпорядників, їхні права, обов’язки та відповідальність.

Участь судового розпорядника в судовому засіданні не е обов’язковою. Вважається, що рішення про доцільність залу­чення судового розпорядника повинен виносити головуючий в залежності від складності справи.

Перелік обов’язків судового розпорядника, наведений у ч. 2 коментованої статті, дає підстави вважати, що ці обов’язки но­сять переважно організаційний, технічний характер, але мож­на стверджувати, що судового розпорядника наділено владни­ми повноваженнями, оскільки вимоги, пов’язані із виконай-

170

ням його обов’язків, встановлених цією статтею, є обов’язкови­ми для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судо­вого засідання. Про це свідчить ч. З статті, що коментується. Перелік обов’язків судового розпорядника, закріплений у стат­ті, не є вичерпним і в ньому передбачена можливість виконання судовим розпорядником інших різноманітних розпоряджень головуючого, пов’язаних із забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

Наявність у судовому засіданні судового розпорядника безу­мовно створює максимально сприятливі умови для всебічного та ефективного розгляду адміністративної справи. Діяльність судового розпорядника дозволяє секретарю судового засідання зосередити всі свої зусилля на повному фіксуванні судового за­сідання технічними та іншими засобами, бо в разі відсутності судового розпорядника, у відповідності з ч. 4 коментованої статті, його функції виконує секретар судового засідання.

Стаття 65. Свідок

  1. Як свідок в адміністративній справі може бути викликана
    судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що на­
    лежить з’ясувати у справі.
  2. Не можуть бути допитані як свідки:

 

  • недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають
    на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному за­
    кладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правиль­
    но сприймати обставини, що мають значення для справи, або
    давати з цього приводу показання;
  • представники в судовому процесі, захисники у криміналь­
    них справах — про обставини, які стали їм відомі у зв’язку з
    виконанням функцій представника чи захисника;
  • священнослужителі — про відомості, одержані ними на
    сповіді віруючих;
  • професійні судді, народні засідателі та присяжні — про
    обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли
    під час ухвалення судового рішення;
  • інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із
    законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість
    якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

171

 

  1. Фізична особа має право відмовитися від давання пока­
    зань щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дру­
    жина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­
    черка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи
    усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­
    новлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич
    цих осіб).
  2. Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду
    або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у
    справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна за­
    значити його ім’я, місце проживання (перебування, роботи,
    служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.
  3. Свідок зобов’язаний з’явитися до суду у визначений час і
    дати правдиві показання про відомі йому обставини.
  4. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­
    бов’язаний завчасно повідомити про це суд.
  5. Свідок має право давати показання рідною мовою або мо­
    вою, якою він володіє, користуватися письмовими записами,
    відмовитися від давання показань у випадках, встановлених
    законом, а також на компенсацію витрат, пов’язаних з викли­
    ком до суду.
  6. За завідомо неправдиві показання або за відмову від да­
    вання показань з непередбачених законом підстав свідок несе
    кримінальну відповідальність.
  7. Відповідно до змісту коментованої статті, свідком у суді може виступати кожна особа, яка володіє відомостями про об­ставини, що належить з’ясувати у справі. Термін «кожна осо­ба » підкреслює прагнення законодавця надати можливість суду отримати якомога більше відомостей по справі з метою її повно­го та всебічного розгляду, та як наслідок цього, в законі відсут­ні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або ін­ших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі. Аналіз положень статті дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а та­кож здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для справи та давати з цього приводу показання.

Виходячи з того, що законодавцем не встановлене обмежен­ня за віком, свідком може бути і неповнолітня особа, яка не во-

172

лодіє повним обсягом дієздатності, але судом обов’язково вра­ховується вік неповнолітнього, рівень його розвитку та здат­ність сприймати обставини, що мають значення для справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в процесі у якості свід­ків можливе, наприклад, коли за якихось обставин цього не можна уникнути.

  1. Незважаючи на те, що законодавець закріплює досить ши­
    рокий круг осіб, які можуть бути допитані як свідки, в ч. 2 ст. 65
    КАС України зафіксований перелік осіб, які за різноманітними
    обставинами не можуть залучатися у якості свідків. По-перше,
    це особи, які не відповідають ознакам, вказаним у ч.І комента-
    ря до цієї статті. По-друге, це — представники в судовому про­
    цесі, захисники у кримінальних справах, які не можуть свідчи­
    ти про обставини, що стали їм відомі у зв’язку з виконанням
    функцій представника чи захисника. Окремо у статті виділена
    така категорія осіб, як священнослужителі, що є новелою за­
    конодавства. З метою охорони таємниці сповіді, вони не можуть
    давати показання про відомості, одержані ними на сповіді ві­
    руючих. Таємниця нарадчої кімнати також захищається зако­
    ном, тому професійні судді, народні засідателі та присяжні не
    можуть давати показання про обставини обговорення в нарад-
    чій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рі­
    шення.

Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є ви­черпним. Пунктом 5 ч. 2 ст. 65 КАС України передбачено та­кож обмеження щодо інших осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, без їх­ньої згоди.

  1. Хоча родинні або інші близькі відносини не є обмеженням
    для залучення у якості свідків, проте законом передбачена мож­
    ливість фізичної особи відмовитися від дачі показань щодо себе,
    членів сім’ї чи близьких родичів (перелік наведено у статті).

Свідок має право відмовитись від дачі показань тільки за тих підстав, що передбачені законодавством.

  1. Залучення свідка до участі в адміністративному процесі
    можливо з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі.
    Якщо притягнення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які
    беруть участь у справі, останні заявляють клопотання про ви­
    клик свідка, де повинні зазначити його ім’я, місце проживання

173

 

(перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.

  1. Основним обов’язком свідка є те, що він повинен з’явити­
    ся до суду у визначений час і дати правдиві показання про відо­
    мі йому обставини. Безумовно мова йде про відомості, що стосу­
    ються справи.

Аналіз положення ч. 5 ст. 65 КАС України дає підстави стверджувати, що з’явлення до суду та надання правдивих до­казів — це обов’язок свідка, від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбачених судом (див. вище), та який за­безпечується юридичним примусом. По-перше, у разі нез’яв­лення свідка до судового засідання, суд може вирішити питан­ня про привід свідка (див ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім цього, в законодавстві передбачена також адміністра­тивна відповідальність свідка. Так, статтею 185-3 КпАП Украї­ни встановлено за неповагу до суду, одним з проявів якої є зліс­не ухилення від явки в суд свідка, накладення штрафу від шес­ти до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.

  1. Частина 6 коментованої статті встановлює обов’язок свід­
    ка завчасно повідомити суд у разі неможливості прибуття за ви­
    кликом в судове засідання. Це, звичайно, звільняє свідка від
    несприятливих наслідків. Треба зазначити також, що законом
    передбачається з виняткових обставин допит свідка за місцем
    його проживання або в місці його перебування. Підстави таких
    процесуальних дій передбачені ст. 78 КАС України {див. ко­
    ментар до ст. 78 КАС України).
  2. В ч. 7 ст. 65 коментованої статті закріплені процесуальні
    права свідка в адміністративному процесі. Аналіз цієї норми по­
    казує, що свідок має право користуватися послугами перекла­
    дача, а також між іншим, має право на компенсацію витрат,
    пов’язаних з викликом до суду відповідно до ст. 92 КАС України
    (див. коментар до цієї статті). Можна припустити, що процесу­
    альні права свідка, перелічені в коментованій статті, можуть
    бути доповнені іншими правами, передбаченими КАС України.
  3. Остання, частина 8 коментованої статті, встановлює кри­
    мінальну відповідальність свідка за завідомо неправдиві пока­
    зання або за відмову від давання показань з непередбачених за­
    коном підстав. Так, у відповідності зі ст. 384 КК України, заві­
    домо неправдиве показання свідка в суді карається виправними

174

роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років. Також ст. 385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді з непередбачених законом під­став, накладення штрафу від п’ятдесяти до трьохсот неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Стаття 66. Експерт

  1. Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в по­
    рядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висно­
    вок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосу­
    ються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження ма­
    теріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію
    про обставини у справі.
  2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимо­
    гам, встановленим Законом України «Про судову експертизу».
  3. Експерт зобов’язаний провести повне дослідження і дати
    обґрунтований та об’єктивний письмовий висновок щодо по­
    ставлених йому питань, у разі необхідності — з’явитися за ви­
    кликом суду, дати висновок або роз’яснити його в судовому за­
    сіданні.
  4. Під час проведення дослідження експерт повинен забез­
    печити збереження об’єкта експертизи. Якщо дослідження
    пов’язане з повним або частковим знищенням об’єкта експер­
    тизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на
    Це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.
  5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати ма­
    теріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами,
    які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адмі­
    ністративного процесу, за винятком дій, пов’язаних з прове­
    денням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому
    відомі у зв’язку з проведенням експертизи, або повідомляти
    будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

175

 

  1. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про немож­
    ливість проведення ним експертизи через відсутність у нього
    необхідних знань або без залучення інших експертів.
  2. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручен­
    ня експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його
    уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення
    ним експертизи за заданими питаннями.
  3. Експерт не має права передоручати проведення експерти­
    зи іншій особі.
  4. У разі постановлення ухвали суду про припинення про­
    ведення експертизи експерт зобов’язаний негайно подати ма­
    теріали справи та інші документи, що використовувалися для
    проведення експертизи.
  5. Експерт мас право:
  • знайомитися з матеріалами справи, що стосуються пред­
    мета дослідження;
  • заявляти клопотання про подання йому додаткових мате­
    ріалів і зразків;
  • викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході
    її проведення факти, які мають значення для справи і з приво­
    ду яких йому не були задані питання;
  • бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що
    стосуються предмета і об’єктів дослідження;
  • задавати питання особам, які беруть участь у справі, та
    свідкам;
  • користуватися іншими правами, встановленими Законом
    України «Про судову експертизу».

 

  1. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на ком­
    пенсацію витрат, пов’язаних з проведенням експертизи і ви­
    кликом до суду.
  2. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо
    подані йому матеріали недостатні для виконання покладених
    на нього обов’язків. Заява про відмову повинна бути вмотиво­
    ваною.
  3. За завідомо неправдивий висновок, відмову без поваж­
    них причин від виконання покладених на нього обов’язків у
    суді експерт несе кримінальну відповідальність.
  4. Коментована стаття встановлює основні засади процесу­ального положення експерта в адміністративному процесі. Екс-

176

перт є особою, яка сприяє розгляду справи. Роль експерта в ад­міністративному процесі досить важлива, тому законодавець приділив його процесуальному положенню багато уваги.

Експерт — це особа: яка має необхідні знання; якій доруча­ється дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи; яка дає ви­сновок шляхом дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі.

  1. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про судову експер­тизу*, на яку дається досилання у ч. 2 коментованої статті, су­довими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Судови­ми експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-ква­ліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з пев­ної спеціальності. До проведення окремих судових експертиз можуть залучатися також судові експерти, які не є працівника­ми цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу осві­ту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, про­йшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих уста­новах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Зако­ном передбачені також обмеження щодо осіб, які не можуть бути судовими експертами. За загальним правилом, не можуть залучатися до виконання обов’язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а та­кож ті, які мають судимість.

Нормативними атками, що врегульовують питання призна­чення експертиз є, крім Закону України «Про судову експерти­зу», низка актів підзаконного характеру: Наказ Міністерства юстиції України «Щодо Положення про кваліфікаційні класи судових експертів» від ЗО листопада 1995р. №360/6; Наказ Мі­ністра юстиції України «Про затвердження Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян» від 15 квітня 1997 р. № 149/7; Наказ Міністерства юстиції України «Про затвер­дження Положення про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів» від 9 серпня 2005 р. № 86/5.

В Положенні про експертно-кваліфікаційні комісії і атеста­цію судових експертів визначено, що для присвоєння (підтвер-

177

 

дження) кваліфікації судового експерта та кваліфікаційного класу фахівців державних спеціалізованих установ повинні мати вищу освіту не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня « спеціаліст», пройти відповідну підготовку в галузі судової екс­пертизи, знати чинне законодавство України та інші норматив­ні акти, які регулюють порядок призначення і проведення су­дових експертиз.

Для присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового екс­перта фахівці, які не є працівниками державних спеціалізова­них установ, повинні мати відповідну вищу освіту не нижче освітньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст», володіти право­вими основами судової експертизи та пройти навчання (стажу­вання) в науково-дослідних установах судових експертиз Мін’юсту України з відповідної експертної спеціальності, як правило, за зонами обслуговування. Вона розглядає питання про присвоєння (підтвердження) кваліфікації судового експер­та за заявами фахівців, які не є працівниками державних спе­ціалізованих установ та самостійно у складі юридичної особи мають намір на професійній основі здійснювати судово-екс-nej>THy діяльність. До заяви додаються:

а) копія диплома про відповідну вищу освіту не нижче освіт­
ньо-кваліфікаційного рівня «спеціаліст»;

б) витяг з трудового книжки;

в) довідка про проходження навчання (стажування) з відпо­
відного виду судової експертизи та експертної спеціальності;

г) реферати з процесуальних та спеціальних питань (у разі
присвоєння кваліфікації судового експерта);

ґ) проекти (копії) трьох-п’яти висновків з експертних спеці­альностей відповідних видів експертиз;

д) рецензії на реферати, проекти (копії висновків), складе­
них експертами, що не брали участі в навчанні (стажуванні).

  1. Для присвоєння кваліфікації судового експерта фахівці підприємницьких структур і громадяни повинні мати підготов­ку в наукових, технічних або інших спеціальних областях знань, в яких вони мають намір атестуватися як судові експер­ти, володіти правовими основами судової експертизи і обов’яз­ково пройти стажування в науково-дослідних інститутах судо­вих експертиз з урахуванням зон обслуговування, визначених Центральною експертно-кваліфікаційною комісією,

178

Фахівці, яким привласнена кваліфікація судового експерта, вносяться до Реєстру атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян згідно з чинним за­конодавством.

Введення цього реєстру регламентується Положенням про державний Реєстр атестованих судових експертів державних та підприємницьких структур і громадян, затвердженого Нака­зом Міністра юстиції України від 15.04.1997 р. № 149/7.

Реєстр створюється і ведеться з метою:

а) здійснення обліку атестованих судових експертів і ство­рення інформаційного фонду про осіб, які одержали в установ­леному порядку дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи згідно з відповідною експертною спеціальністю;

6} забезпечення в установленому порядку органів дізнання, попереднього слідства і судів, інших зацікавлених юридичних і фізичних осіб необхідною інформацією з фонду Реєстру.

У Реєстр вносяться відомості про фахівців, які одержали в уста­новленому порядку дозвіл на проведення конкретного виду судо­вої експертизи згідно з відповідною експертною спеціальністю).

Відповідно до Інструкції про умови і правила проведення підприємницької діяльності в судово-експертні й діяльності (лі­цензійні умови) і контролі за їх дотриманням, затвердженої Наказом Ліцензійної палати України, міністерства юстиції України від 07.07.1999 р. № 57/40/5 суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність, має право:

знайомитися з матеріалами справи, які стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додат­кових матеріалів;

указувати в акті судової експертизи на факти, виявлені в ході її проведення, які мають значення для справи та з приводу яких йому не були поставлені питання;

давати в письмовій або усній формі відповіді на питання, які ставляться перед ним під час допиту;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експер­тизу, проводити дослідження у присутності підозрюваного, об­винуваченого, підсудного або сторін в цивільних і господар­ських справах;

з дозволу особи або органу, які призначили судову експерти­зу, бути присутнім під час проведення слідчих або судових дій і

179

 

заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експер­тизи;

оскаржувати дії особи, в проваджернні якої знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

одержувати винагороду за проведення судової експертизи. Суб’єкт підприємницької діяльності, який здійснює судово-експертну діяльність, зобов’язаний:

скласти висновок експерта відповідно до вимог Інструкції про призначення і проведення судових експертиз;

провести повне дослідження і дати обґрунтований і об’єк­тивний висновок;

на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду давати роз’яснення щодо даного їм висновку;

заявляти самовідвід за наявності передбачених законодав­ством підстав, які виключають його участь у справі;

повідомляти у письмовій формі особу або орган, які призна­чили експертизу, про неможливість її проведення, якщо по­ставлене питання виходить за межі компетенції експерта або якщо надані йому матеріали, недостатні для вирішення постав­леного питання, а витребувані додаткові матеріали не були одер­жані. .

За даний висновок експерт несе особисту відповідальність

відповідно до чинного законодавства.

Хоча стаття, що коментується, не містить у собі обмежень щодо виконання обов’язків експерта, проте аналіз інших ста­тей КАС України дає підстави вважати, що експерт не може брати участі в адміністративному процесі та відводиться за на­ступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересова­ний у результаті розгляду справи; якщо він є членом сім’ї або близьким родичем {чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклу­вальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; при наявності інших об­ставин, які викликають сумнів у неупередженості експерта. Експерт, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи; з’ясування обставин, які мають зна-

180

чення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань (див. ст. 29 КАС України та коментар до неї).

  1. Розгляд положень коментованої статті дає змогу виділити
    наступні обов’язки експерта. Його головним обов’язком є про­
    ведення повного дослідження  і  надання  обґрунтованого та
    об’єктивного письмового висновку щодо поставлених йому пи­
    тань, у разі необхідності — з’явлення за викликом суду, надан­
    ня висновку або роз’яснення його в судовому засіданні. Зазна­
    чимо, що у разі нез’явлення експерта до суду, останній може
    вирішити питання про привід експерта {див. ст. 272 КАС Укра­
    їни та коментар до неї). Що ж стосується письмового висновку
    експерта, то його форма та зміст врегульовані ст. 82 КАС Укра­
    їни.  Крім  цього,  експерт повинен  забезпечити збереження
    об’єкта експертизи; невідкладно повідомити суд про неможли­
    вість проведення ним експертизи через відсутність у нього не­
    обхідних знань або без залучення інших експертів; у разі ви­
    никнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення невідклад­
    но заявити суду клопотання щодо його уточнення або повідо­
    мити суд про неможливість проведення ним експертизи за
    заданими питаннями; у разі винесення ухвали суду про припи­
    нення проведення експертизи негайно подати матеріали справи
    та інші документи, що використовувалися для проведення екс­
    пертизи.
  2. Положеннями коментованої статті встановлено також де­
    які заборони в діяльності експерта. Так він не має права за влас­
    ною ініціативою збирати матеріали для проведення експерти­
    зи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також
    з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком
    дій, пов’язаних з проведенням експертизи; розголошувати ві­
    домості, що стали йому відомі у зв’язку з проведенням експер­
    тизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати
    експертизи, а також передоручати проведення експертизи ін­
    шій особі.
  3. Частина 10 коментованої статті дає відкритий перелік про­
    цесуальних прав експерта, що може бути доповнений іншими
    правами, передбаченими законодавством, наприклад правом
    подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває спра­
    ва, якщо ці дії порушують права судового експерта {п. 4 ст. 13
    Закону України «Про судову експертизу»). Відповідно до ст. 92
    КАС України, експерт має право також на оплату виконаної ро-

181

 

боти та на компенсацію витрат, пов’язаних з проведенням екс­пертизи і викликом до суду.

  1. Підставою для відмови експерта від надання висновку,
    може бути недостатність поданих йому матеріалів для виконан­
    ня покладених на нього обов’язків. Про це експерт подає моти­
    вовану заяву до суду.
  2. Частина 13 коментованої статті вказує на встановлення
    кримінальної відповідальності експерта. Ст. 384 КК України
    передбачає покарання у виді виправних робіт на строк до двох
    років або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі
    на строк до двох років за завідомо неправдивий висновок екс­
    перта в суді. Згідно з ч. 2 тієї ж статті встановлене покарання у
    виді виправних робіт на строк до двох років або обмеження волі
    на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк від двох
    до п’яти років за ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяж­
    кому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням
    доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисли­
    вих мотивів. Ст. 385 КК України за відмову експерта від вико­
    нання покладених на нього обов’язків без поважних причин
    передбачає штраф від п’ятдесяти до трьохсот неоподатковува­
    них мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести
    місяців.

Треба зазначити, що КпАП України у ч. 2 ст. 185-3 встанов­лює адміністративну відповідальність за злісне ухилення екс­перта від явки в суд у виді штрафу від шести до дванадцяти не­оподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 67. Спеціаліст

  1. Спеціалістом е особа, яка володіє спеціальними знаннями
    та навичками застосування технічних засобів і може надавати
    консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що
    потребують відповідних спеціальних знань і навичок.
  2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністра­
    тивному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої
    технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів,
    креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під
    час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста техніч­
    ного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює
    висновку експерта.

182

  1. Спеціаліст зобов’язаний з’явитися за викликом суду, від­
    повідати на задані судом питання, давати усні консультації та
    письмові роз’яснення, звертати увагу суду на характерні об­
    ставини чи особливості доказів, у разі потреби — надавати суду
    технічну допомогу.
  2. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових пи­
    тань.

5- Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особ­ливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

  1. Стаття, що коментується, регламентує процесуальне поло­ження спеціаліста, участь якого в адміністративному процесі є нововведенням взагалі для вітчизняного судочинства. Вивчен­ня положень статті дає підстави стверджувати, що спеціалістом може бути тільки та особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів, може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

Тобто, спеціалістом є фахівець у якійсь певній галузі, який залучається для надання допомоги суду та учасникам адміні­стративного процесу в ході доказування. Наприклад, у якості спеціаліста може бути залучений фахівець у галузі комп’ютер­ної, відеозадисувальної техніки тощо. Хоча стаття, що комен­тується, фіксує обмеження щодо виконання обов’язків спеціа­ліста, проте аналіз інших статей КАС України дає підстави вва­жати, що спеціаліст не може брати участі в адміністративному процесі та відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду спра­ви; якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дру­жина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, пад­черка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи Усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у спра­ві; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у не-Упередженості спеціаліста. Спеціаліст, крім того, не може бра-

183

 

ти участі в адміністративному лродесі, якщо: він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які бе­руть участь у справі; проводив ревізію, перевірку тощо, матері­али яких використовуються прн розгляді даної справи; з’ясу­вання обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань {див. ст. 29 КАС України та

коментар до неї).

  1. Ініціатором залучення спеціаліста до участі в адміністра­тивному процесі для надання безпосередньої технічної допомо­ги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення про­цесуальних дій, виступає суд, який приймає відповідну ухва­лу. Законодавець підкреслює, що допомога спеціаліста техніч­ного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта- В продовження цієї тези слід зазначити, що на відміну від висновку експерта, консультації та роз’яснення спеціаліста не е джерелом доказів. Вони лише допомагають суду та всім учасникам адміністративного процесу орієнтува­тися в масиві інформації та вилучати з неї ті відомості, що сто­суються справи. Це є однією з відмінностей між експертом та

спеціалістом.

  1. Процесуальні обов’язки спеціаліста закріплені у ч. З ст. 67 КАС України. Головним обов’язком спеціаліста поряд зі свід­ком та експертом є те, що він повинен з’явитися за викликом суду та відповідати на задані судом питання. Це забезпечується можливістю здійснення примусового приводу спеціаліста (див. ст. 272 КАС України та коментар до неї). Крім цього, спеціаліст зобов’язаний давати усні консультації та письмові роз’яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості до­казів, у разі потреби — надавати суду технічну допомогу. Части­на 4 статті, що коментується, наголошує також на тому, що до­помога спеціаліста не може стосуватися правових питань.
  2. Частина 5 коментованої статті присвячена встановленню
    процесуальних прав спеціаліста.
  3. Треба звернути увагу на те, що в законодавстві не встанов­
    лена юридична відповідальність спеціаліста.

Стаття 68, Перекладач

  1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншого мовою,

184

звання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спіл­кування з глухими, німими чи глухонімими.

  1. Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням
    особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи
    суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку,
    що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги пере­
    кладача буде позбавлена судового захисту.
  2. Перекладач має право відмовитися від участі в адміні­
    стративному судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі,
    необхідному для перекладу, право задавати питання з метою
    уточнення перекладу, а також право на оплату виконаної робо­
    ти та на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду.

 

  1. Перекладач зобов’язаний з’являтися за викликом до суду,
    здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом
    посвідчувати правильність перекладу в процесуальних доку­
    ментах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в пе­
    рекладі мовою, якою вони володіють.
  2. За завідомо неправильний переклад або за відмову без по­
    важних причин від виконання покладених на нього обов’язків
    перекладач несе кримінальну відповідальність.
  3. Коментована стаття визначає особливості процесуального положення перекладача в адміністративному процесі. Пере­кладачем визнається особа, яка володіє мовою, якою здійсню­ється адміністративне судочинство (тобто державною мовою), та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмо­вого перекладу з однієї мови на іншу, або володіє технікою спіл­кування з глухими, німими чи глухонімими. Ніяких інших ви­мог до особи перекладача ст. 68 КАС України не висуває. Тобто законодавець не встановлює прямих обмежень для виконання Цієї функції.

За загальним правилом, уявляється, що перекладачем може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприй­мати реальність та здійснювати переклад.

Коментована стаття не встановлює обмежень щодо особи пе­рекладача, проте аналіз інших статей КАС України дає підста­ви вважати, що перекладач не може брати участі в адміністра-

185

 

тивному процесі та відводиться за наступними підставами: якщо він прямо чи побічно заінтересований в результаті роз­гляду справи; якщо він є членом сім’ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, уси-новлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім’ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; при наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості перекладача (див. коментар до ст. 29

КАС України).

  1. Залучення перекладача до участі в процесі у справі мож­
    ливе за клопотанням особи, яка бере участь у справі або з ініці­
    ативи суду та допускається ухвалою суду.
  2. У відповідності з ч. З коментованої статті, перекладач має
    цілу низку процесуальних прав, серед яких важливим є право
    відмовитися від участі в адміністративному судочинстві, якщо
    він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу. Пе­
    рекладач, між іншим, у відповідності зі ст. 92 КАС України має
    право на компенсацію витрат, пов’язаних з викликом до суду, а
    також на оплату за виконану роботу.
  3. Нарівні з другими особами, що входять до складу інших
    учасників адміністративного процесу, головним обов’язком пе­
    рекладача є прибуття за викликом до суду з метою виконання
    своїх функцій у судовому засіданні. Це забезпечується встанов­
    леною в законодавстві адміністративною відповідальністю пе­
    рекладача, так ч. 2 ст. 185/3 КпАП України встановлює за зліс­
    не ухилення перекладача від явки в суд — накладення штрафу
    від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян.

Інші процесуальні обов’язки перекладача вже носять специ­фічний характер, наприклад обов’язок здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правиль­ність перекладу в процесуальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою

вони володіють.

  1. Частина 5 коментованої статті вказує на встановлення кримінальної відповідальності перекладача. Стаття 384 КК України передбачає покарання у виді виправних робіт на строк до двох років або арешту на строк до шести місяців, або обме­ження волі на строк до двох років за завідомо неправдивий пе-

186

реклад, зроблений перекладачем у суді. В ч. 2 тієї ж статті вста­новлене покарання у виді виправних робіт на строк до двох ро­ків або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на строк від двох до п’яти років за ті самі дії, поєднані з об­винуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а та­кож вчинені з корисливих мотивів. Стаття 385 КК України за відмову перекладача від виконання покладених на нього обов’язків без поважних причин передбачає штраф від п’ятде­сяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арешт на строк до шести місяців

 

 

Глава 6 ДОКАЗИ

 

 

Стаття 69. Поняття доказів

  1. Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які
    фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або
    відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення
    осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають
    значення для правильного вирішення справи. Ці дані встанов­
    люються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх
    представників, показань свідків, письмових і речових доказів,
    висновків експертів.
  2. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд
    може запропонувати надати додаткові докази або витребувати
    додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у спра­
    ві, або з власної ініціативи.
  3. У частині 1 коментованої статті наводиться нормативне визначення доказів. Доказом є не факт, обставина, а фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які бе­руть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Факт — це явище об’єктивної соціальної дійсності. Факти існують незалежно від того, чи зна-

187

 

ють про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої можна пізнати факт. За допомогою доказів відбувається пізнання фактів, що мають значення для правильного вирішен­ня справи.

Таким чином, основним способом пізнання обставин, що ма­ють значення для правильного вирішення справи, є встанов­лення їх за допомогою доказів, тобто доказування. Доказуван­ня у адміністративному судочинстві — це врегульована право­вими нормами діяльність адміністративного суду та учасників адміністративного процесу по збиранню і закріпленню, перевір­ці і оцінці доказів. Процесуальна форма і правовий порядок збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів виступають як гарантії досягнення вірного знання. Доказування, як пізна­вальна діяльність, має свій предмет.

Предмет доказування — це те, що необхідно доказувати щодо кожної адміністративної справи. Факти, що входять до предмета доказування вказані у ст. 138 КАС України — це об­ставини, якими обґрунтовуються позовні вимога чи заперечен­ня або які мають інше значення для вирішення справи (причи­ни пропущення строку для звернення до суду тощо) та які на­лежить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Предмет доказування конкретизується з урахуванням особли­востей кожної адміністративної справи.

  1. Докази у адміністративному судочинстві можна класифі­кувати за різними підставами, основними з яких є: а) за спосо­бом формування докази поділяються на первісні і похідні (пер­вісними називають докази-першоджерела, похідними назива­ють докази, що відтворюють зміст іншого доказу); б) за харак­тером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити, докази поділяються на прямі (вказують на наяв­ність чи відсутність факту) і непрямі (дозволяють зробити не один, а кілька імовірних висновків про факт); в) за джерелом одержання докази поділяються на особисті і речові, залежно від того, є джерелом доказу людина чи матеріальний об’єкт (до особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб, вис­новки експертів, до речових письмові і речові докази).
  2. У ч. 1 коментованої статті наводиться також вичерпний перелік джерел доказів, тобто джерел, з яких суд отримує фак­тичні дані (докази). До них належать пояснення сторін, третіх

188

осіб та їхніх представників, показання свідків, письмові і речо­ві докази, висновки експертів.

  1. Докази суду надаються особами, які беруть участь у спра­ві. Суд сприяє особам, які беруть участь у справі у доказуванні шляхом уточнення, з урахуванням гіпотези норми матеріаль­ного права, яка підлягає застосуванню, кола фактів, які необ­хідно доказати і може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які бе­руть участь у справі, якщо вони самостійно не мають можли­вості надати суду певні докази.

Ґрунтуючись на принципі офіційного з’ясування всіх обста­вин у справі (див. коментар до ст. 11 КАС України), адміністра­тивний суд займає активну роль у адміністративному судочин­стві, що зумовлена наявністю публічного інтересу в результа­тах вирішення справи. Відповідно суд вживає передбачені за­коном заходи, необхідні для з’ясування всіх обставин у справі, утому числі витребування з власної ініціативи доказів яких, на думку суду, не вистачає.

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

  1. Належними є докази, які містять інформацію щодо пред­
    мета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосу­
    ються предмета доказування.
  2. Сторони мають право обґрунтовувати належність кон­
    кретного доказу для підтвердження їхніх вимог або запере­
    чень.
  3. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирі­
    шенні справи не беруться до уваги.
  4. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені пев­
    ними засобами доказування, не можуть підтверджуватися нія­
    кими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо
    таких обставин не виникає спору.
  5. Коментована стаття містить правила про належність та допустимість доказів.

Належними є докази, що відносяться до предмета доказу­вання. Суд має відібрати тільки ті докази, що містять інформа­цію щодо предмета доказування, виключивши з процесу дока­зування докази, що не відносяться до справи, наявність яких

189

 

ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обста­вин справи, затягує розгляд справи. При цьому сторони, щоб переконати суд у належності того чи іншого доказу, мають пра­во обґрунтовувати його належність для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

  1. Правила про допустимість доказів закріплено у ст.ст. 69 та 70 КАС України, у яких встановлено вимоги: а) про викорис­тання тільки засобів доказування, тобто джерел доказів, що пе­релічені у ст. 69 КАС України, отриманих з додержанням по­рядку збирання, подання і дослідження доказів, адже ч. З ко­ментованої статті містить пряму заборону суду при вирішенні справи брати до уваги докази, одержані з порушенням закону; про необхідність підтвердження обставин, які за законом повин­ні бути підтверджені певними засобами доказування, саме цими засобами доказування, виключенням з цього правила, для за­безпечення економічності і оперативності процесу, є випадки, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Стаття 71. Обов’язок доказування

  1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких
    ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встанов­
    лених статтею 72 цього Кодексу.
  2. 6 адміністративних справах про проти правність рішень,
    дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок
    щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи безді­
    яльності покладається на відповідача, якщо він заперечує про­
    ти адміністративного позову.

 

  1. Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно
    надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які
    ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони зна­
    ходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього
    обов’язку і витребовуе необхідні докази.
  2. Суб’єкт владних повноважень повинен подати суду всі на­
    явні у нього документи та матеріали, які можуть бути викорис­
    тані як докази у справі. У разі невиконання цього обов’язку суд
    витребовує названі документи та матеріали.

 

  1. Суд може збирати докази з власної ініціативи.
  2. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних при­
    чин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження

190

обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на осно­ві наявних доказів.

  1. За загальним правилом, у адміністративному судочинстві
    обов’язок доказування розподіляється наступним чином: пози­
    вач повинен довести обставини, якими він обґрунтовує позовні
    вимоги, тобто підставу позову; відповідач повинен довести об­
    ставини, якими він обґрунтовує заперечення проти позову.
  2. Частина 2 коментованої статті встановлює презумпцію
    вини суб’єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяль­
    ність якого оскаржуються — повідомлені позивачем обставини
    справи про рішення, дії, бездіяльність відповідача — суб’єкта
    владних повноважень відповідають дійсності, доки відповідач
    не спростує їх.

Крім того, у зв’язку з тим, що більшість доказів з адміністра­тивної справи, як правило, утворюється і зберігається у суб’єк­та владних повноважень, ч. 4 коментованої статті зобов’язує його подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

  1. Суд сприяє особам, які беруть участь у справі в реалізації
    обов’язку доказування шляхом витребування необхідних дока­
    зів, якщо особою вказано ґрунтовні причини, через які ці до­
    кази не можуть бути надані, та повідомлено про місце, де вони
    знаходяться чи можуть знаходитися.
  2. Крім випадків, коли адміністративний суд витребує дока­
    зи за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, він, ґрунту­
    ючись на принципі офіційного з’ясування всіх обставин у спра­
    ві (див. коментар до ст. 11 КАС України), може збирати докази
    і з власної ініціативи.
  3. Частина 6 коментованої статті передбачає наслідки неви­
    конання особою, яка бере участь у справі обов’язку доказування.
    У цьому випадку судове рішення ґрунтуватиметься переважно
    на доказах, що підтверджують обставини на які посилаються
    інші особи, які беруть участь у справі і, вірогідно, не задовольня­
    тиме інтереси особи, що не виконує обов’язок доказування.

Стаття 72. Підстави для звільнення від

доказування

  1. Обставини, встановлені судовим рішенням в адміністра­тивній, цивільній або господарській справі, що набрало закон-

191

 

ної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких бе­руть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці

обставини.

  1. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно

доказувати.

  1. Обставини, які визнаються сторонами, можуть не доказу­
    ватися перед судом, якщо проти цього не заперечують сторони
    і в суду яе виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та
    добровільності їх визнання.
  2. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у
    справі про адміністративний проступок, які набрали законної
    сили, є обов’язковими для адміністративного суду, що розгля­
    дає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи,
    щодо якої ухвалений вирок чи постанова суду, ліпне в питан­
    нях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.
  3. Обставини, включені в предмет доказування, підлягають

доказуванню в суді.

Проте доказування не потребують обставини, які перелічені в коментованій статті. По-перше це преюдиціальні факти — такі, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, ци­вільній або господарській справі, що набрало законної сили. Вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов’язковими для адміністративного суду лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою. По-друге, це обставини, що визнані судом загальновідомими. Загально-відомість факту обумовлена обмеженістю в часі, просторі і за колом осіб. Обмеженість у часі пов’язана з природною власти­вістю людської пам’яті забувати події, їх деталі і хронологію. Обмеженість у просторі пов’язана з тим, що обставини можуть мати як світову відомість, так і регіональну і лише конкретний суд може визначити для конкретних обставин їх відомість на даній території, Загальновідомість пов’язана і з певним колом осіб. Так, наприклад, певні факти у сфері публічної служби при розгляді спору щодо її проходження, можуть бути відомі сторо­нам процесу і суду, який володіє цією інформацією, що базуєть­ся на практиці розгляду певних категорій справ. По-третє, це визнані факти — обставини, які визнаються сторонами. Ці об­ставини можуть не доказуватися, якщо проти цього не запере-

192

чують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

  1. У юридичній науці як на такі, що не потребують доказу­вання, вказують на факти, що презюмуються — такі факти, які згідно з законом вважаються встановленими. Але, хоча від обов’язку доказувати зазначені факти звільняється одна з сто­рін, таке припущення може бути спростовано у загальному по­рядку іншими особами, які беруть участь у справі.

Стаття 73. Забезпечення доказів

  1. Особи, які беруть участь у справі та обґрунтовано вважа­
    ють, що надання потрібних доказів стане згодом неможливим
    або ускладненим, мають право просити суд забезпечити ці до­
    кази.

2, Забезпечення доказів може здійснюватися також за зая­
вою заінтересованої особи до відкриття провадження у справі.

  1. Інститут забезпечення доказів в адміністративному судо­
    чинстві спрямований на забезпечення нормального здійснення
    процесу доказування шляхом збирання і закріплення доказів,
    якщо існують обставини, які у майбутньому, при судовому роз­
    гляді справи, можуть зробити неможливим або ускладненим
    надання потрібних доказів.
  2. Забезпеченні доказів здійснюється за заявою про забезпе­
    чення доказів особи, яка бере участь у справі, а до відкриття
    провадження у справі — за заявою заінтересованої особи.

Стаття 74. Способи забезпечення доказів

Суд забезпечує докази допитом свідків, призначенням екс­пертизи, витребуванням та оглядом письмових або речових до­казів, у тому числі за місцем їх знаходження.

У коментованій статті, перелічуються способи якими забез­печуються докази, а саме: допит свідків, призначення експер­тизи, витребування та огляд письмових або речових доказів. Щодо порядку застосування зазначених способів забезпечення Доказів див, ст. 75 КАС України та коментар до неї.

193

 

Стаття 75. Заява про забезпечення доказів та порядок її розгляду

  1. У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені
    докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути
    Іідтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те,
    до надання потрібних доказів може стати неможливим або
    ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази, або з
    якою метою потрібно їх забезпечити.
  2. Заява про забезпечення доказів подається до суду, який
    розглядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкри-
    го — до місцевого адміністративного суду, на території якого
    можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення до­
    казів.

 

  1. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом
    п’яти днів після її надходження з повідомленням сторін та ін­
    ших осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засі­
    дання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешко­
    джає розгляду заяви.
  2. У разі обґрунтованої вимоги особи, яка подала заяву про
    забезпечення доказів, а також, якщо не можна встановити, до
    кого може бути згодом висунуто вимоги, заява про забезпечен­
    ня доказів розглядається судом невідкладно лише за участю
    особи, яка подала заяву.
  3. Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою,
    яку може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечен­
    ня доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає
    розгляду справи.
  4. Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні
    доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення до­
    казів визначаються порядок і спосіб її виконання.
  5. Ухвала про відмову в забезпеченні доказів може бути
    оскаржена особою, яка звернулася із заявою про забезпечення
    доказів.
  6. Забезпечення доказів здійснюється за загальними прави­
    лами вчинення відповідних процесуальних дій.

;ЧД ,  ..

  1. У частині 1 коментованої статті перелічені відомості, які повинна містити заява про забезпечення доказів, до яких відне­сено: а) вказівка на докази, які необхідно забезпечити; б) обста­вини, що можуть бути підтверджені цими доказами; в) обстави-

194

ни, які свідчать про те, що надання потрібних доказів може ста­ти неможливим або ускладненим; г) вказівка на справу, для якої потрібні ці докази, або мету їх забезпечення. У заяві також необхідно зазначити, до якого суду та ким її адресовано, підпис особи тощо.

  1. Частинами 2 та 3 коментованої статті встановлено вибір
    суду, до якого подається заява про забезпечення доказів та вста­
    новлені строки її розгляду. Заява подається до суду, який роз­
    глядає справу, а якщо провадження у справі ще не відкрито —
    до місцевого адміністративного суду, на території якого можуть
    бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів і роз­
    глядається протягом п’яти днів після її надходження. Про дії
    щодо забезпечення доказів повинні повідомлятися особи, які
    беруть участь у справі, але їх неприбуття у судове засідання
    якщо вони були належним чином повідомлені про його час та
    місце, не перешкоджає розгляду заяви.
  2. Заява про забезпечення доказів може бути розглянута су­
    дом невідкладно лише за участю заявника, без участі осіб, які
    беруть участь у справі, якщо на це існують ґрунтовні причини
    (загроза знищення, приховування доказів тощо), які вказують­
    ся в заяві, а також і у випадку, якщо не можна встановити, до
    кого може бути згодом висунуто вимоги.
  3. Про забезпечення доказів або про відмову в забезпеченні
    доказів суд постановляє ухвалу. В ухвалі про забезпечення до­
    казів визначаються порядок і спосіб її виконання. Ухвалу про
    забезпечення доказів може бути оскаржено. Оскарження ухва­
    ли про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також
    не перешкоджає розгляду справи. Ухвала про відмову в забез­
    печенні доказів може бути оскаржена лише особою, яка зверну­
    лася із заявою про забезпечення доказів.
  4. Забезпечення доказів здійснюється за загальними прави­
    лами вчинення відповідних процесуальних дій (див. ст.ст. 77-
    81 КАС України та коментар до них).

 

 

Стаття 76. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

  1. Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про ві­домі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі. Сторони, треті особи або

7*                                                                                                    195

 

їхні представники, які дають пояснення про відомі їм обстави­ни, що мають значення для справи, можуть бути за їхньою зго­дою допитані як свідки.

  1. Визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов’яз­ковим.
  2. Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників — це
    повідомлення суду відомих їм обставин, що мають значення
    для справи. Пояснення оцінюються судом поряд з іншими до­
    казами у справі. При цьому, при оцінці пояснень сторін, третіх
    осіб, їхніх представників, суд повинен враховувати їхню осо­
    бисту зацікавленість у вирішенні справі. Тому для усунення
    впливу фактору особистої зацікавленості щодо інформації, на­
    даної переліченими особами вони, даючи пояснення про відомі
    їм обставини, що мають значення для справи, можуть бути за
    їхньою згодою допитані як свідки. При цьому на них розповсю­
    джуються усі правові наслідки, що пов’язані з показаннями
    свідка, у тому числі й можливість притягнення до криміналь­
    ної відповідальності за завідомо неправдиві показання і відмо­
    ву від давання показань.
  3. Визнання стороною в суді обставин, якими друга сторона
    обґрунтовує свої вимоги або заперечення є підставою звільнен­
    ня від доказування, але тільки у разі, якщо проти цього не за­
    перечують сторони і в суду не виникає сумніву щодо достовір­
    ності цих обставин та добровільності їх визнання (див. ст. 72
    КАС України та коментар до неї).

Стаття 77. Показання свідка

  1. Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому об­
    ставини, які мають значення для справи.
  2. Не є доказом показання свідка, який не може назвати
    джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.
  3. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях
    інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
  4. Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому об­ставини, які мають значення для справи. Як свідок в адміні­стративній справі може бути викликана судом кожна особа,

196

якій можуть бути відомі обставини, що належить з’ясувати у справі.

  1. Обставини, що належить з’ясувати у справі, можуть бути
    відомі особі як через особисте сприйняття певного факту, так і
    через повідомлення про нього інших осіб. Статтею, що комен­
    тується, встановлена вимога про використання первісних дока­
    зів, що отримуються з показань свідків. Якщо ж показання
    свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи,
    якщо це можливо, повинні бути також допитані. Якщо свідок
    не може конкретно вказати, з якого джерела йому відомі ті чи
    інші обставини, висловлює свої міркування, догадки — його
    повідомлення не може розглядатися як доказ. Більш докладно
    щодо прав, обов’язків, порядку виклику та допиту свідка див.
    коментар до ст.ст. 65, 78, 141-142 КАС України.

 

Стаття 78. Допит свідка за місцем його проживання або в місці його перебування

  1. Суд може допитати свідка за місцем його проживання або
    перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за кло­
    потанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи
    самого свідка.
  2. За дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не
    може з поважних причин з’явитися в судове засідання і про­
    живає за межами територіальної підсудності адміністративно­
    го суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністра-
    Ртивного суду за місцем проживання свідка.
  3. Свідок, який не може прибути у судове засідання внаслі­док хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних при­чин, допитується судом у місці його перебування.

1.Коментована стаття надає можливість допитати свідка за місцем або у місці його проживання (перебування) поза судо­вим засіданням за наявності поважних причин. Свідок, який не може з поважних причин з’явитися в судове засідання і прожи­ває (перебуває) за межами територіальної підсудності адміні­стративного суду, що розглядає справу, допитується, за дору­ченням цього суду, суддею адміністративного суду за місцем проживання (перебування) свідка. Виконання судового дору­чення про допит такого свідка виконується з урахуванням усіх

197

 

встановлених вимог (див. ст. 115 КАС України та коментар до неї). Якщо свідок не може з’явитись у судове засідання а поваж­них причин (хвороба, старість, інвалідність тощо), то він допи­тується у місці його перебування.

  1. Ініціюється допит свідка за місцем його проживання (пе­ребування) з власної ініціативи суду, який розглядає справу, за клопотанням сторони або інших осіб, які беруть участь у спра­ві, чи самого свідка.

Стаття 79. Письмові докази

  1. Письмовими доказами £ документи (утому числі електрон­
    ні документ»), акти, лист», телеграми, будь-які інші письмові
    записи, що містять у собі відомості про обставини, які мають
    значення для справи.
  2. Особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребу­
    вання від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити:
    який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він
    знаходиться, та обставини, які може підтвердити цей доказ.

 

  1. Письмові докази, які витребує суд, надсилаються безпо­
    середньо до адміністративного суду. Суд може також уповно­
    важити заінтересовану сторону або іншу особу, яка бере участь
    у справі, одержати письмовий доказ для надання його суду.
  2. Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертають­
    ся судом після їх дослідження, якщо це можливо без шкоди для
    розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рі­
    шенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі
    залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.
  3. Аналіз частини 1 коментованої статті дозволяє дійти ви­сновку, що законодавець ототожнює поняття «письмові дока­зи» з поняттям «документи».

Документ — це результат відображення фактів, подій, явищ об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомо­гою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим спосо­бом на спеціальному матеріалі (папері, фотоплівці, папірусі,

пергаменті та ін.)-

Документи є засобом зберігання та передачі в часі і просторі різної інформації, тому вони міцно увійшли до державного і особистого життя, а у багатьох випадках ведення документації стало обов’язковим.

198

Практично неможливим рішення будь-якої адміністратив­ної справи і ухвалення по ній правозастосовчого акту (особливо у справах про застосування диспозиції адміністративної норми) без використання та обліку інформації, що міститься в доку­менті.

Все це робить документ одним з найважливіших, а у випад­ках, вказаних законодавцем, — обов’язковим джерелом дока­зів в адміністративному процесі. У зв’язку з цим оперативність і обґрунтованість рішення більшості адміністративних справ залежить від вміння посадовців і обслуговуючого персоналу відшукати серед численної документації документи, що слу­жать джерелом доказів.

  1. Чинне законодавство містить наступні критерії, за допо­могою яких робиться ця операція.

а) Доказове значення в адміністративному процесі можуть
мати лише документи, видані в межах повноважень (компетен­
ції) відповідного органу (особи). Документи, видані поза межа­
ми компетенції органів держави або громадських організацій, а
також понад фактичну обізнаність і повноваження громадян,
не можуть виступати як докази в адміністративному процесі.

б)  У тому випадку, коли цього вимагає законодавець, доку­
менти повинні бути видані в установленому порядку і з дотри­
манням встановленої форми. Порушення порядку видання акта
і недотримання необхідної форми спричиняє за собою у випад­
ках, прямо вказаних законодавцем, визнання документа, ні­
кчемним.

Інформація, що міститься в такому документі, не має дока­зового значення. Коли така вказівка в законі відсутня, доку­менти, видані з порушенням форми або поза встановленим по­рядком, визнаються оспорюваними та їх доказове значення ви­значається в кожному конкретному випадку і при зіставленні з іншими доказами.

в) Інформація, що фіксується в документі, повинна мати
значення для адміністративної справи. Вона повинна бути до­
ступна перевірці, а джерело інформації — відоме або може бути
встановлено. Тому не може розглядатися як доказ анонімний
лист, хоч і може містити цінну інформацію у справі.

Документ, що є джерелом доказів в адміністративному про­цесі (а такими є всі документи, за винятком протоколів, актів, опитів, в яких фіксуються свідчення потерпілих, свідків, заці-

199

 

кавлених осіб і т.д.), на відміну від документа взагалі, є спосо­бом, що виконується у встановленому законом порядку і формі, збереження і передачі інформації про істотні обставини адміні­стративної справи, джерело якої відомо, а сама інформація може бути перевірена.

Суттю цього способу є відображення фактів, подій, явищ об’єктивної дійсності і розумової діяльності людини за допомо­гою письма, графіки, фотографії, звукозапису або іншим шля­хом на спеціальному матеріалі, що дає можливість сприйняти інформацію. Тому в залежності від виду фіксації інформації до­кументи, що беруть участь в адміністративному процесі, під­розділяються на:

а) письмові (виконані за допомогою букв);

б) піктографічні, виконані за допомогою умовних графічних
зображень — схем, креслень);

в) звукодокументи;

г) фотодокументи;

д) документи, виконані ЕОМ або за допомогою аналогічної
техніки;

е)  документи, виконані іншим шляхом (малюнки, ескізи,
нариси).

Однак при витребуванні документів суд повинен мати на ува­зі, що порядок надання деяких з них регламентується спеціаль­ними нормами, наприклад, Законом України «Про державну таємницю», який регулює суспільні відносини, пов’язані з від­несенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною держав­ної таємниці з метою захисту національної безпеки України.

Державною таємницею згідно зі ст. 1 Закону України «Про державну таємницю » є вид таємної інформації, яка охоплює ві­домості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголо­шування яких може завдати збитку національній безпеці Укра­їни і які визнані в порядку, встановленому цим Законом, дер­жавною таємницею і підлягають охороні державою. Статтею 8 даного Закону визначається коло інформації, яка може бути віднесена до державної таємниці. Перелік відомостей, які від­повідно до рішень державних експертів з питань таємниць складають державну таємницю, зазначений у Зведенні відомос­тей, що становлять державну таємницю, затвердженому нака­зом Голови Служби безпеки України № 52 від 01.03.2001 р.

200

До іншої таємниці, що охороняється законом, відноситься інформація, розкриття якої нормативно-правовим актом, що має силу закону, не допускається взагалі або законом встанов­лений особливий порядок її розкриття. До такої таємниці, зо­крема, відносяться: банківська таємниця (ст. 60 Закону Украї­ни «Про банки і банківську діяльність»), комерційна таємниця (ст. 162 ГК України.), таємниця усиновлення (ст. 226 СК Укра­їни), адвокатська таємниця (ст. 9 Закону України «Про адвока­туру») та ін.

Використання інформації, яка визначена цими актами є обов’язковою підставою для проведення закритого адміністра­тивного провадження. Відповідно до ст. 12 КАС України «Глас­ність і відкриття адміністративного процесу» розгляд справ в адміністративних судах проводиться відкрито. Однак суд ухва­лою може оголосити судове засідання або його частину закри­тими з метою нерозголошення державної чи іншої таємниці, що охороняється законом, захисту особистого та сімейного життя людини, в інтересах малолітньої чи неповнолітньої осо­би, а також в інших випадках, встановлених законом. Під час розгляду справи в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необ­хідності — експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки.

Але, якщо під час закритого судового засідання буде вста­новлено, що інформація з обмеженим доступом є суспільно зна­чимою або доступ до інформації обмежено з порушенням зако­ну, суд постановляє ухвалу про її дослідження у відкритому судовому засіданні.

Стаття 80. Речові докази

  1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що
    містять інформацію про обставини, які мають значення для
    справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та
    Інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію
    про обставини, що мають значення для справи.
  2. Витребування речових доказів проводиться в порядку,
    встановленому для витребування письмових доказів.
  3. Речові докази повертаються судом після їх дослідження
    за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шко-
    Ди Для розгляду справи. В інших випадках речові докази по-

201

Ч.1   Ч.2   Ч.3   Ч.4   Ч.5   Ч.6   Ч.7   Ч.8   Ч. 9