Земельний кодекс України: коментар ч. 5

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13

Стаття 74. Землі міського електротранспорту

До земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв’язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Міський електротранспорт — це різновид транспорту загального користування. Він входить до складу єдиної транспортної системи України і задовольняє потреби населення в перевезеннях.

Суспільні відносини, пов’язані з діяльністю цього різновиду транспорту, регулюються Законом України «Про транспорт».

Згідно з цим Законом до міського електротранспорту належать: підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів; рухомий склад, трамвайні та тролейбусні лінії, ремонтно-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори; заводи з ремонту рухомого складу і виготовлення запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв’язку; промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації; навчальні заклади, науково-дослідні та проектно-конструкторські установи, заклади охорони здоров’я, відпочинку, фізичної культури і спорту та інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.

У процесі здійснення міських перевезень, тобто перевезень тролейбусами та пасажирським автомобільним транспортом за маршрутами в межах території населеного пункту, використовуються землі загального користування. Водночас специфіка міського електротранспорту вимагає виділення спеціальних земель, які забезпечують роботу цього транспорту.

216

 

До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні колії та їх облаштування1, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусні депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарств, сигналізації і зв’язку, службові й культурно-побутові будівлі та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.

Особливістю цих земель є те, що вони розташовані, як правило, в межах населеного пункту, міста. Вони забезпечують колективні інтереси жителів, які об’єднані постійним проживанням у межах міста і складають основу територіальної громади. Не виключено, що землі міського електротранспорту можуть належати територіальній громаді як первинному суб’єкту міського самоврядування, основному носію його функцій і повноважень. У цьому випадку вони представлятимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. Слід зауважити, що землі міського електротранспорту використовуються головним чином для задоволення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення міста як самостійної адміністративно-територіальної одиниці.

Цільове призначення цих земель пов’язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель і споруд, а також об’єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують роботу міського електротранспорту.

Зазначені землі надаються у користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об’єктів транспорту здійснюється за погоджен-

Згідно з Правилами експлуатації трамвая та тролейбуса, затвердженими наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 10 грудня 1996 р. (п. 2.1.2.) трамвайні колії можуть розташовуватися у межах проїзної частини на одному з не-рейковим транспортом рівні, на відокремленому або на власному полотні. Трамвайні колії на відокремленому полотні мають укладатися з перевищенням на 100 мм рівня головки рейки над бордюрним каменем. Нормальна ширина відокремленого полотна повинна бути не Менше 8,8 м (п. 2.2.3.1.) // Офіційний вісник України. — 1997. — М Ю. — С. 65.

217

 

 

Глава 13

РОЗДІЛ II

ням з місцевими органами влади і самоврядування відповідно до Закону «Про основи містобудування».

Оскільки згідно з Законом «Про транспорт» (ст. 9) транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад належать до комунальної власності, а також можуть перебувати і у власності громадян, можна дійти висновку, що землі, які обслуговують транспортні споруди, можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Стаття 75. Землі зв’язку

  1. До земель зв’язку належать земельні ділянки, наданіпід повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку.
  2. Землі зв’язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
  3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.

Зв’язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей народного господарства в Україні. Він призначений задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого самоврядування, оборони та безпеки держави у засобах і послугах поштового та електричного зв’язку.

Сучасний розвиток і вдосконалення зв’язку здійснюється відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв’язку з урахуванням його пріоритету та на основі новітніх досягнень науково-технічного прогресу.

Суспільні відносини в галузі зв’язку регулюються Законом України «Про зв’язок» від 16 травня 1995 р.1, іншими актами законодавства України та нормативними актами міністерств і відомств України.

Невід’ємною складовою національної системи зв’язку, поряд з поштовим, є електричний зв’язок, у тому числі такі йо-

ВВР. — 1995. — № 20. — Ст. 143.

218

Стаття 75

го види, як телефонний, телеграфний, телекомунікаційний, радіозв’язок.

Електричний зв’язок здійснюється шляхом передачі, випромінювання або прийому знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах.

Для організації поштового або електричного зв’язку використовується відповідне технічне обладнання (засоби зв’язку), а також будівлі, вежі, антени, повітряні і кабельні лінії, проміжні та кінцеві пристрої ліній зв’язку, поштові шафи та інші пристрої (споруди зв’язку). Сукупність засобів та споруд зв’язку, поєднаних у єдиному технологічному процесі для забезпечення інформаційного обміну, становить мережу зв’язку.

Закон України «Про зв’язок» розрізняє окремі різновиди мереж зв’язку: загального користування, відомча, подвійного призначення, первинна, місцева первинна тощо. Засоби, споруди або мережі зв’язку можуть перебувати у власності як юридичних, так і фізичних осіб.

Суб’єктом зв’язку виступає підприємство, яке здійснює свою господарську діяльність для забезпечення функціонування засобів, споруд та мереж зв’язку з метою надання послуг зв’язку.

У процесі здійснення зазначеної діяльності підприємством зв’язку використовуються відповідні земельні ділянки, які відповідно до закону належать до земель зв’язку.

Землями зв’язку ст. 75 ЗК України визначає земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв’язку. Супутникові засоби зв’язку — це технічне обладнання, що використовується для організації супутникового зв’язку, тобто космічної системи.

Зазначені землі надаються підприємствам, установам і організаціям зв’язку для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв’язку, дротового мовлення, морських кабельних ліній зв’язку, під кабелі зв’язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосхови-Ща і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти тощо.

4                                                                                                               219

 

 

Глава із

РОЗДІЛ II

Землі зв’язку надаються також для будівництва і експлуатації споруд радіорелейних, тропосферних, супутникових ліній зв’язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об’єктів, необхідних для експлуатації, технічного переозброєння та реконструкції систем електрозв’язку і підприємств поштового зв’язку.

На наданих підприємством зв’язку земельних ділянках вони можуть у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку і встановлювати пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування.

Крім того, Закон «Про зв’язок» надає право підприємствам зв’язку прокладати кабельні та повітряні лінії зв’язку через мости, тунелі, вулиці, шляхи, ліси і води, в будівлях, колекторах, на лініях електропередачі та встановлювати в/на цих об’єктах пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування. У цьому випадку йдеться про проведення зазначених робіт за межами земель зв’язку. Тому порядок і умови їх проведення встановлюються підприємствами зв’язку за погодженням з власниками і користувачами земель та об’єктів.

Землі зв’язку можуть перебувати в різних формах власності: державній, комунальній та приватній. Знаходження цих земель у державній чи комунальній власності означає, що відповідні земельні ділянки можуть надаватися в постійне користування, тобто без установлення строку.

Також слід зауважити, що згідно зі ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації зв’язку, що належать до державної або комунальної власності.

Окремі земельні ділянки, що належать до земель зв’язку, не можуть перебувати ні в комунальній, ні у приватній власності. Це стосується, наприклад, земель космічної системи, наданих під супутникові засоби зв’язку.

Встановлення охоронних зон уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд теле-радіостанцій та радіорелейних ліній, має на меті забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкоджен-

220                                                                                     /

Стаття 75

ню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти. За необхідності можуть створюватися просіки.

Охорона ліній і споруд зв’язку на землях і водах здійснюється відповідно до Правил охорони ліній зв’язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1996 р.1 Згідно з Правилами для підземних кабельних і повітряних ліній зв’язку, що проходять поза населеними пунктами, охоронна зона — це смуга землі вздовж ліній, обмежена паралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку.

Для випромінювальних споруд електрозв’язку — це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.

Для повітряних ліній зв’язку та дротового мовлення, що прокладаються в лісових масивах та інших зелених насадженнях, вирубуються просіки. Наприклад, у насадженнях заввишки до 4 метрів включно — завширшки не менше за відстань між крайніми проводами плюс 4 метри (по 2 метри з кожного боку від крайнього проводу до гілок дерев).

У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також без присутності їх представника забороняється: проводити сільськогосподарські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; виконувати будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скрепера, грейдера та іншої землерийної техніки; облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів тощо.

Роботи в охоронних зонах виконуються відповідно до умов проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв’язку та проводового мовлення згідно з додатком До Правил охорони ліній зв’язку.

Правилами охорони ліній зв’язку забороняється виконувати будь-які роботи, що можуть порушити нормальне функціо-

Вюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2001. — № 10. — С 229.

221

 

 

Глава 13

РОЗДІЛ II

нування ліній зв язку та проводового мовлення: проводити знесення та реконструкцію будівель, мостів, перебудову колекторів, тунелів метрополітену, де прокладено кабелі зв’язку, без попереднього перенесення виконавцями робіт споруд і обладнання ліній зв’язку, узгодженого з підприємствами, у віданні яких перебувають ці споруди і обладнання.

Землі в межах охоронних зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони ліній зв’язку.

На підприємства, установи, організації та громадян, яким надані у власність чи користування земельні ділянки, по території яких проходять лінії зв’язку та дротового мовлення, покладена відповідальність за проведення робіт на ділянках. Вони також зобов’язані вживати належних заходів для забезпечення охорони цих ліній.

Підприємствам, у віданні яких перебувають лінії зв’язку та проводового мовлення, в охоронних зонах за відсутності ліній зв’язку інших відомств дозволяється будівництво шляхів, мостів та інших споруд, необхідних для технічного обслуговування ліній зв’язку та дротового мовлення. Проведення зазначених робіт має узгоджуватися з власниками землі або землекористувачами.

Будівництво і реконструкція ліній зв’язку та дротового мовлення, що проходять по сільськогосподарських угіддях, мають виконуватись, як правило, у період, коли ці угіддя не зайняті під польові роботи.

Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв’язку та дротового мовлення обов’язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої належності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи в охоронних зонах. Ці суб’єкти у разі надання їм під забудову земельних ділянок, по території яких проходять лінії зв’язку, зобов’язані попередньо узгодити питання будівництва з підприємствами, у віданні яких перебувають ці лінії.

Щодо проведення у межах охоронних зон робіт, зазначених у Правилах охорони ліній зв’язку, суб’єкти зобов’язані

222

Стаття 76

мати письмову згоду підприємства, у віданні якого перебувають лінії зв’язку.

Стаття 76. Землі енергетичної системи

  1. Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під електрогенеруючі об’єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з  використанням  енергіївітру і сонця та інших джерел), під об’єкти транспортування електроенергії до користувача.
  2. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
  3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.

Землі енергетичної системи — новий різновид земель спеціального призначення.

Самостійна правова регламентація використання та охорони таких земель пов’язана з формуванням нової галузі економіки України — електроенергетики. Ця галузь забезпечує споживачів електричною чи тепловою енергією, що виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.

Суспільні відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, регулюються Законом України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 р.1

До земель енергетичної системи належать землі, надані під електрогенеруючі об’єкти та під об’єкти транспортування електроенергії до користувача.

До електрогенеруючих об’єктів відносяться атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інші джерела. Крім зазначених об’єктів, Закон «Про електроенергетику» вживає термін «об’єкт електроенергетики», який означає електричну станцію, електричну підстанцію, електричну мережу, підключені до об’єднаної енергетичної системи України, а також котельну, підключену До магістральної теплової мережі, магістральну теплову мере-

1 ВВР. — 1998. — № 1. — Ст. 1.

223

 

 

Глава 13

РОЗДІЛ II

жу. Таким чином, поняття об’єкта електроенергетики ширше за поняття електрогенеруючого об’єкта.

Сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об’єктів електроенергетики, які об’єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом, складає об’єднану енергетичну систему України.

Самостійний правовий статус мають суб’єкти електроенергетики — суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної енергії та теплової енергії при централізованому теплопостачанні.

При здійсненні статутної діяльності суб’єкти електроенергетики використовують земельні ділянки. Цільовим призначенням цих ділянок є розміщення електрогенеруючих об’єктів і об’єктів транспортування електроенергії та подальша експлуатація цих об’єктів.

Забудова земель енергетичної системи, тобто проектування та будівництво (нове будівництво, розширення, реконструкція і технічне переоснащення об’єктів електроенергетики) здійснюється відповідними суб’єктами на основі законодавства про будівництво, зокрема Закону України «Про основи містобудування».

У разі спорудження або реконструкції будівель, доріг, мостів, інших об’єктів роботи, пов’язані з упорядкуванням і перенесенням повітряних і підземних електричних мереж, теплових мереж та інших об’єктів електроенергетики, виконуються замовниками будівництва і реконструкції відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та вимог відповідних нормативів і під контролем власників споруд або мереж електроенергетики.

Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Згідно з Законом України «Про електроенергетику» (ст. 6) об’єкти електроенергетики (їх майно) можуть перебувати У різних формах власності. Існують різні шляхи трансформації державної власності на об’єкти електроенергетики, зокрема приватизація цих об’єктів. Однак законодавством передбаче-

224

Стаття 76

но, що деякі об’єкти електроенергетики не можуть бути приватизовані. Перелік об’єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Приватизація об’єкта нерухомості, розташованого на землях несільськогосподарського призначення, створює можливість для приватизації відповідної земельної ділянки. Це повною мірою стосується і земель електроенергетики, які таким шляхом можуть трансформуватися у приватну власність.

Не виключена можливість перебування зазначених земель і в комунальній власності. У зв’язку з цим до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб’єктами електроенергетики належить погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об’єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади.

Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. У цих зонах діють обмеження, передбачені ЗК України щодо використання земель. У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р.1

Правилами встановлено, що для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки, крім встановлення охоронних зон, здійснюються заходи, пов’язані з відведенням земельних ділянок, визначенням мінімально допустимих відстаней, а також прокладкою просік у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.

 10. — С. 28.
1997.

Метою установлення таких зон є забезпечення нормальних Умов експлуатації ліній електропередачі, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, прилеглі землі та інші природні об’єкти.

Офіційний вісник України.

225

IS 02-66

 

 

Глава 13

РОЗДІЛ II

Охоронні зони електричних мереж встановлюються уздовж: повітряних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів на певну відстань залежно від напруги; підземних кабельних ліній електропередачі — у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра тощо.

Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Міненерго, погодженими із заінтересованими органами.

В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.

У межах цих зон без письмової згоди енергопідприємств, у віданні яких перебувають електричні мережі, а також без присутності їх представника забороняється: будівництво, реконструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд; здійснення усіх видів гірничих, землечерпальних, підривних, вантажно-розвантажувальних робіт, вирубання дерев, а також поливання сільськогосподарських культур тощо.

Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об’єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначається в нормативних правових актах і проектах цих об’єктів, затверджених у встановленому порядку. Зокрема, для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище.

226

Стаття 77

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об’єкта електроенергетики або уповноваженим органом.

Використання об’єктів електроенергетики а метою, що суперечить інтересам безпеки людини і держави, порушує громадський порядок, забороняється.

Стаття 77. Землі оборони

  1. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ,військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань,утворених відповідно до законодавства України.
  2. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

 

  1. Навколо військових та інших оборонних об’єктів уразі необхідності створюються захисні, охоронні та іншізони з особливими умовами користування.
  2. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Землі оборони — це окремий різновид земель, які разом із землями промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земельного фонду України.

Оборона є однією з найважливіших функцій держави і необхідним елементом її безпеки. Згідно з Законом України «Про оборону України» у редакції від 5 жовтня 2000 р. оборона України — це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, за необхідності, з Мирного на воєнний стан та відсічі збройної агресії, ліквідації

15-02.66                                                                                                                                    227

 

 

Глава із

РОЗДІЛ II

збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Тому правовий режим земель, які обслуговують потреби оборони, характеризується певними специфічними рисами. Зокрема, такі землі мають суттєві особливості щодо порядку надання їх у користування і подальшого використання, а також управління ними.

Землями оборони згідно зі ст. 77 ЗК України визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Згідно з Законом «Про оборону України» військовим формуванням визнається створена відповідно до законодавства України сукупність військових об’єднань, з’єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності й недоторканості. До складу таких формувань входять Прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування у межах своїх повноважень беруть участь в обороні держави разом зі Збройними Силами України.

До земель оборони належать земельні ділянки, відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення та функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов’язана із забезпеченням обороноздатності країни чи окремих оборонних об’єктів тощо, а також землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо.

Задоволення потреб оборони пов’язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання у необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (розміщення військових частин, установ та інших об’єктів, проведення

228

Стаття 77

вчень тощо); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву (розміщення складів, сховищ тощо).

Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює їх перебування тільки у державній та комунальній власності. При цьому, за загальним правилом, землі для потреб оборони є’об’єктом права саме державної власності. Лише в окремих випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись у комунальну власність. Така можливість визначається ст. 84 ЗК України, згідно з якою до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.

Земельні ділянки для зазначених цілей надаються переважно у постійне користування.

За необхідності тимчасового зайняття певної земельної ділянки, наприклад, для проведення заходів, пов’язаних із потребами оборони, відповідна земельна ділянка у землекористувача чи власника землі не вилучається (не викуповується). Використання цієї ділянки і приведення “її до стану, придатного для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюється в порядку, встановленому ЗК України.

Згідно з Законом «Про оборону України» (ст. 9) Кабінет Міністрів України визначає порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, у тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для належного виконання покладених на ці органи функцій та завдань.

Суб’єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функціонують як самостійні юридичні особи.

229

 

РОЗДІЛ II

Глава 13

Стаття 77

 

 

 

Землі, які забезпечують потреби оборони держави, перебувають у віданні не тільки органів Міністерства оборони України, а й інших міністерств і відомств, які виконують певні функції оборони. Зазначені органи організовують облік цих земель, контроль і охорону земель, наданих підвідомчим суб’єктам.

Згідно зі ст. 77 ЗК України навколо військових та інших оборонних об’єктів за необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.

Створення таких зон тягне за собою для власників земельних ділянок і землекористувачів, земельні ділянки яких межують із землями оборони, певні правові наслідки. Зокрема, для цих суб’єктів встановлюється особливий режим землекористування. Названі власники земельних ділянок і землекористувачі можуть бути обмежені у своїх земельних правах для забезпечення інтересів оборони країни, безпеки населення та належного стану довкілля.

До таких обмежень належить, зокрема встановлення захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування, правовий режим яких закріплений у ст. 115 ЗК України.

Метою створення зон особливого режиму використання земель навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, є забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах.

Різновидом таких зон є прикордонна смуга. Згідно з Законом України «Про державний кордон України»1 вона встановлюється Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення на державному кордоні належного порядку. Ця смуга формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та

1 ВВР. — 1992. — № 2. — Ст. 6.

230

умов. У межах цієї смуги діє особливий режим використання земель. Наприклад, проведення робіт в її межах потребує отримання дозволу, який надається Прикордонними військами та органами внутрішніх справ.

Захисні зони являють собою території з особливим режимом землекористування. Такий режим використання земель у зазначених зонах визначається характером оборонного об’єкта. Захисні зони можуть встановлюватися як у межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв’язку з цим розрізняють внутрішні та зовнішні захисні зони. Установлення внутрішніх захисних зон пов’язане із забороною для сторонніх осіб проходу чи проїзду через певні земельні ділянки. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ділянках захисні зони будь-якого характеру.  Обмежувальний режим  цих  зон  має  відповідати правилам утримання і експлуатації конкретних оборонних

об’єктів.

Зовнішні захисні зони встановлюються виключно тими органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Вони визначають і зміст обмежень у цих зонах. Такі дії не входять до компетенції міністерств та відомств, У межах зовнішніх захисних зон, як правило, забороняється споруджувати будь-які будівлі, виконувати роботи, здійснювати прокладку ліній електропередачі» будувати нові або знищувати існуючі дороги, переправи і насадження, осушувати водоймища чи змінювати русла річок тощо. Залежно від характеру оборонного об’єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Наприклад, за погодженням із місцевими органами влади і місцевого самоврядування в межах захисних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо. Земельні ділянки у межах територій зовнішніх захисних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб’єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з дотриманням зазначених обмежень. Строки і порядок проведення робіт у даних зонах повинні обов’язково погоджуватися з командуванням військової частини.

231

 

Глава із

Щодо охоронних зон, то згідно зі ст. 112 ЗК України за не п5™ТСТ1 ТИ СтвоР>ються навколо військових та іншйх оборонних об’єктів для забезпечення нормальних умов експ луатацп зазначених об’єктів, запобігання ушкодженню, а та’

пп.ярГНШЄННЯ негат™°™ виливу на людей та довкілля”прилеглі землі та інші природні об’єкти.                                                                ОД

 

232

Розділ III ПРАВА НА ЗЕМЛЮ

Глава 14 ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Стаття 78. Зміст права власності на землю

  1. Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
  2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а такожінших законів, що видаються відповідно до них.
  3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
  4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набраннячинності Земельним кодексом України), земельні ділянкине повертаються.

Власність на землю — це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей). Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ (цінностей) громадянинові, юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосується і землі (земельної ділянки). При цьому для однієї особи належна їй земля буде «своєю», а для іншої — «чужою». Власність на землю набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами — підприємствами та організаціями  —  для будівництва на ній

233

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

виробничих майнових комплексів, об’єктів сфери торгівлі, І побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

Власність на землю задовольняє потреби територіальних j громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комуналь-  ної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об’єктів, транспортних мереж, шляхів, ін- І ших об’єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

Для держави земля — це насамперед територія, на якій вона  розташована  і  яка  за допомогою  кордонів  відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Земля — це об’єкт природи та середовище 1 для проживання людей і створення для них належних умов  буття.

Власність на землю як територіальна база створює умови для забезпечення життєдіяльності людей усього суспільства.

Структура власності на землю розкривається через такі зе-  мельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з ін-  шими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».

Користування означає цільове виробниче чи інше особисте  використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому викорис-  тання землі здебільшого пов’язане зі створенням і використанням майна.

Для розпорядження  землею  характерним  є  можливість  здійснення певною особою самостійного і незалежного розпо-  рядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, переда-  чі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

234

Стаття 78

Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

Природа інституту права власності на землю має комплексний характер, оскільки поряд з нормами земельного права, які посідають провідне місце у сфері права, до його складу входять норми конституційного, цивільного, екологічного, кооперативного, фінансового, адміністративного, кримінального та інших галузей права.

Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і невласникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству). У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, 9 й право користування, наприклад, при оренді землі.

Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським Господарством. Слід зауважити, що законним користувачем

235

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.

Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об’єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов’язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов’язань. Право власності охоплює одночасно усі три правомочності: володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

У ст. 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

У ст. 14 Конституції України зазначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується, набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

На практиці виникають запитання, чи узгоджуються між собою процитовані статті Конституції та чи немає протиріччя у тому, що, з одного боку, суб’єктом права власності на землю визнаний Український народ, а з іншого — гарантується на-

236

Стаття 78

буття права власності на землю громадянами, юридичними особами і державою.

Однак, протиріччя тут відсутнє. Земля як об’єкт права власності Українського народу пов’язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст. 5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об’єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування держави над певною частиною земної кулі.

Конституційна норма про землю як об’єкт права власності Українського народу засвідчує існуючий територіальний поділ держави на райони і населені пункти: Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села. Кожне з цих адміністративно-територіальних утворень має свою територію, яка відмежовується від території інших, що створюються у межах регіонів.

Право верховенства Українського народу на земельну територію як носія суверенітету влади народу, яке здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, є інститутом конституційного права і права місцевого самоврядування, норми яких відносяться до публічного права.

Стаття 14 Конституції передбачає право громадян, юридичних осіб і держави набувати землі (спеціальні ділянки) у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності лю-Дей. Виходячи з цих позицій, земельні відносини, що виникають і здійснюються щодо землі та земельних ділянок, які використовуються у сфері економіки, сільського господарства, проживання людей і забезпечення їх життєдіяльності на заса-Дах права власності і землекористування, регулюються ЗК

237

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

України та іншими актами законодавства, норми яких належать до земельного права.

Порядок, підстави і форми набуття права власності на землю визначаються ЗК України, а саме розділом I «Набуття і реалізація права на землю». Нормами трьох глав цього розділу врегульовані відносини щодо набуття права на землю громадянами та юридичними особами, придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод та продажу земельних ділянок на конкурентних засадах.

Інші підстави та умови набуття права власності на землю визначені у спеціальних законах. Так, згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. такі вимоги стосуються осіб, які бажають займатися фермерським господарством. Земельна ділянка для ведення селянського (фермерського) господарства надається громадянинові, який досяг 18-річного віку, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, необхідну кваліфікацію або досвід роботи у сільському господарстві та який пройшов конкурсний відбір. Проте, такі вимоги щодо досвіду роботи в сільському господарстві не ставляться перед громадянами, які створюють приватні сільськогосподарські підприємства.

ЗК України встановлює, що земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Право приватної власності на землю означає, що певна конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному конкретно визначеному громадянинові або юридичній особі (заснованій на власності громадянина, групи громадян). Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися належною їм земельною ділянкою. Вони набувають право власності на земельну ділянку в установленому порядку. їх право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо) і набуває чинності після державної реєстрації земельної ділянки.

До комунальної власності відносяться землі в межах населених пунктів, які належать територіальним громадам сіл,

238

Стаття 78

селищ і міст, окрім земель приватної і державної власності. За межами населених пунктів у комунальній власності перебувають земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти комунальної власності та землі комунального запасу. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради.

Усі землі України, крім земель комунальної і приватної власності, належать до державної власності.

У приватній власності можуть перебувати земельні ділянки з категорій земель, визначених Земельним кодексом. У ЗК України визначений перелік земель, які не можуть передаватися з державної у комунальну власність, а також перелік земель, які не можуть передаватися з державної і комунальної власності у приватну власність. Крім цього, є й інші обмеження щодо земель приватної власності. Так, землі сільськогосподарського призначення не можуть перебувати у приватній власності іноземних громадян, юридичних осіб та у власності іноземних держав. У приватній власності не можуть перебувати землі оборони, землі авіаційного і трубопровідного транспорту, морського транспорту і зв’язку тощо.

Розмежування земель державної і комунальної власності здійснюється за рішенням компетентного органу виконавчої влади відповідно до Закону про розмежування права державної та комунальної власності, прийняття якого передбачене Прикінцевими положеннями ЗК України. До прийняття зазначеного Закону питання розмежування земель державної і комунальної власності вирішується на підставі Тимчасового порядку розмежування земель права державної і комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. (див. коментар до розділу IX ЗК України «Прикінцеві положення»). Згідно з новим ЗК України обсяг правомочностей фермерських і особистих селянських господарств як суб’єктів права власності поділений за призначенням, площею і правовим режимом (статті 31, 33). Суб’єктами права власності на землі фермерського і особистого селянського господарства можуть бути громадяни України (ст. 31). Іноземні громадяни та особи без громадянства мо-

239

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

жуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди (ст. 33).

Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 р. було визначено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням за ними зберігається можливість одержати у власність або ж у користування інші земельні ділянки на загальних підставах1. Це правило стосується також осіб, які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 р. (дня набуття чинності ЗК України). Це обумовлено тим, що перерозподіл земель, набуття права власності на землю мільйонами громадян і великою кількістю юридичних осіб унеможливлює реальне вирішення цього питання, хоча воно стосується земельних інтересів значної кількості громадян.

Стаття 79. Земельна ділянка як об’єкт права власності

  1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні зустановленими межами, певним місцем розташування, звизначеними щодо неї правами.
  2. Право власності на земельну ділянку поширюється вїї межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водніоб’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
  3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Земельні відносини виникають як щодо землі у межах України, так і щодо окремих земельних ділянок. Земля як об’єкт правовідносин використовується з урахуванням її застосування для різних потреб в життєдіяльності людей, зокрема, як місце для розташування населених пунктів, виробничих і невиробничих об’єктів. З цих позицій земля розглядається як надбання Українського народу, національне багатство держави (статті 13 і 14 Конституції України). Коли ж ідеться про землю як об’єкт права власності чи користування, то для

ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 354.

240

________________________________________ Статті 79. 80

кожного суб’єкта таких прав визначальним є конкретна частка земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами власності або користування. Уніфікованим терміном  «земельна ділянка» земельне законодавство визначає означену частину земної поверхні, яка схематично відтворена на карті (плані), відмежовану територіально на місцевості від інших частин відповідною межею, відповідними межовими знаками. З певною мірою умовності можна говорити про землі, що належать до державної і комунальної власності, зважаючи на їх великі територіальні площі (особливо це стосується земель державної власності). Що стосується земель приватної або ж спільної власності, то і юридично, і практично, і технічно тут мова йде про відмежовану від інших частину землі, про застосування терміна права власності на земельну ділянку.

ЗК України, визначаючи право на земельну ділянку, підкреслює, що це право поширюється на поверхневий (ґрунтовий шар) в її межах, на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Так, землі лісового і водного фондів можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Проте розмір їх у державній і комунальній власності не визначений. Що стосується приватної власності, то законодавчо встановлено, що у власність громадян безоплатно або за плату можуть передаватися земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі селянських, фермерських та інших господарств. На таких самих засадах громадянам можуть передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів).

Стаття 80. Суб’єкти права власності на землю

Суб’єктами права власності на землю є:

а)  громадяни та юридичні особи — на землі приватної

власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, —на землі комунальної власності;

241

1602-66

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

ЗК України відтворив конституційну норму, що суб’єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи і держава (ст. 14 Конституції), а також територіальні громади (статті 142, 143 Конституції).

Якщо ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлював, що суб’єктами права власності можуть бути громадяни України, то у новому ЗК України застосовується слово «громадянин». І це не випадково. ЗК України вирішив, що суб’єктами права власності на землю можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. Такий висновок випливає із наступного конституційного положення. У Конституції України вживаються терміни «людина», «кожен», «фізична особа», «громадянин», «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства». Згідно зі ст. 41 Конституції України суб’єктом права приватної власності виступає «кожний», що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто, громадяни України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Таким чином, визнання в ЗК України суб’єктами права приватної власності на землю громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства повною мірою узгоджується з Конституцією України, у ст. 14 якої зазначено, що громадяни набувають право власності на землю виключно відповідно до закону.

Юридичні особи, як і громадяни, також визнаються суб’єктами права приватної власності на землю. Визнання юридичних осіб суб’єктами права приватної власності на землю визначається в тому розумінні, що такими можуть бути лише юридичні особи, що засновані громадянами і недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб’єкти права комунальної власності на землю реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їх вико-

242

Стаття 80

навчі органи. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ» міст представляють районні та обласні ради.

Суб’єктами права державної власності на землю відповідно до ст. 14 Конституції України виступає держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Органом державної законодавчої влади, який від імені Українського народу і держави України здійснює повноваження суб’єкта права державної власності на землю, є Верховна Рада України. Органами державної виконавчої влади, які від імені держави у межах наданої їм Конституцією України компетенції (ст. 116) реалізують право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України, підпорядковані йому міністерства і відомства як центральні органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України надані йому повноваження щодо реалізації права державної власності на землю здійснює у формі розпорядження та управління державними землями і регулювання земельних відносин, які визначені ст. 13 цього Кодексу. Виконавчу владу в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. їх повноваження як суб’єктів права державної власності на землю визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (статті 19, 21, 39) від 9 квітня 1999 р.1 Розпорядчі й управлінські регулюючі повноваження державної адміністрації як суб’єкта права державної власності на землю визначені також цим Кодексом (ст. 17).

До суб’єктів права державної власності на землю належить Рада міністрів АР Крим. її повноваження у цій сфері визначені Конституцією України (статті 136, 138), ст. 38 Конституції АР Крим від 23 грудня 1998 р.2 і ЗК України (ст. 16). Слід зауважити, що державні землі на території АР Крим, які належать до єдиного фонду державних земель України, є також суб’єктом права державної власності Кабінету Міністрів країни.

ВВР. _ 1999. — № 20. — Ст. 190. ВВР. _ 1999. — № 5—6. — Ст. 43.

243

«•02-66

 

РОЗДІЛ III_____________________________________ ГлаваН

Стаття 81. Право власності на землю громадян

  1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування,міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

г) прийняття спадщини;

д) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

  1. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несіль-ськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарськогопризначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
  2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:

а)  придбання за договором купівлі-продажу, дарування,міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б)   викупу  земельних  ділянок,   на   яких  розташованіоб’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

в)  прийняття спадщини.

  1. Землі сільськогосподарського призначення, прийнятіу спадщину іноземними громадянами, а також особами безгромадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Земля — це об’єкт, створений природою у процесі формування планети. Вона не може бути результатом людської праці. Має певну площу, зайняту полями і лісами, водами і горами, її не можна ні збільшити, ні зменшити. За своїми природними властивостями і цільовим призначенням земля поділяється на відповідні, передбачені цим Кодексом категорії. Віднесення земель до однієї з категорій передбачає їх правовий режим, яким відображається порядок, умови і специфіка ви-

244                                                                                                        І

Стаття 81

користання земель за цільовим призначенням і можливість бути об’єктом права приватної, комунальної чи державної власності.

Ці особливості позначаються на структурі суб’єктів права власності, а також на формах, умовах і порядку набуття права власності на земельні ділянки, виходячи з тих площ, що створені природою і в окремих випадках поліпшені працею людини. Отже, земельна ділянка може належати громадянину на праві власності лише на підставі юридичного підтвердження  права власності,  якщо  це  мало місце до набуття чинності цього Кодексу. Право власності на землю громадянина може виникнути на підставі цивільно-правової угоди, її безоплатної передачі у власність громадянина внаслідок приватизації тощо. У цілому право власності на землю громадян набувається внаслідок перерозподілу існуючих земель із застосуванням  в   окремих   випадках   зміни  категорії   земель. Громадяни України, які мають право на набуття земельних ділянок у власність, можуть набувати у власність на підставі договору купівлі-продажу земельні ділянки комунальної та державної власності на конкурентних засадах, крім тих земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок, або ж на підставі договору  купівлі-продажу  з  громадянами чи  юридичними особами. Покупку земельної ділянки можуть здійснити громадяни, які мають на це право. Окремі громадяни такого права не мають. Наприклад, покупцями земель сільськогосподарського призначення для ведення фермерського господарства відповідно до ст. 130 цього Кодексу можуть бути лише громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва. Згідно з п. 13 Перехідних положень цього Кодексу громадяни і юридичні особи на період до 2010 року не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення загальною площею понад 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Громадяни, як і інші суб’єкти права власності на землю, Мають право набувати у власність земельні ділянки на підста-

245

 

РОЗДІЛ III

Глава 14

 

 

 

ві договорів міни, дарування, а також шляхом успадкування та укладення інших цивільно-правових угод. При цьому угоди купівлі-продажу, міни, дарування та інші здійснюються відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Громадяни мають право набувати земельні ділянки у власність не лише за плату, а й на безоплатній основі. Від 15 травня 1992 р. громадяни України одержували і одержують безоплатно земельні ділянки у приватну власність із земель запасу і резервних земель, що належать до державної власності, а також за рахунок державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств або ж належали цим організаціям на праві колективної власності. Земельні ділянки із зазначених земель передавалися громадянам у власність для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва у розмірах, у порядку і на умовах, визначених ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Особам, які одержали земельні ділянки у власність до набрання чинності новим Кодексом, якщо це підтверджено Державним актом на право приватної власності на землю, зберігається право приватної власності й після введення його в дію.

Згідно зі ст. 7 ЗК України 1992 року земельні ділянки надавалися громадянам у постійне чи тимчасове користування, у тому числі на умовах оренди. Із земель, що перебували у державній власності, земельні ділянки передавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства та інших потреб, для яких земля могла передаватись у приватну власність. Такі земельні ділянки можуть бути приватизовані й передані у власність громадян, яким вони надавались у користування, в порядку та на умовах, визначених новим Земельним кодексом.

Новий ЗК України не містить застереження щодо недопустимості приватизації земельних ділянок, що належать до земель державної і комунальної власності, наданих у тимчасове

246                                                                                                        j

користування громадянам. Питання про приватизацію цих земельних ділянок, а також про умови приватизації в кожному конкретному випадку вирішуються органами державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування, що наділені повноваженнями розпоряджатися землями державної і комунальної власності.

Одним із способів набуття права власності на землю громадян є прийняття спадщини. Земельна ділянка, що належала на праві приватної власності громадянинові-спадкоемцю, є таким самим об’єктом спадкування, як і будь-яке інше майно. Прийняття земельної ділянки у спадок здійснюється в порядку і за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, прийнятим у 2001 p., коло спадкоємців за яким значно розширилося.

Відповідно до ст. 5 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. суб’єктами права колективної власності на землю були колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), сільськогосподарські  кооперативи,  садівницькі товариства, сільськогосподарські  акціонерні  товариства,   в  тому  числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Розпорядження земельними ділянками, що перебували у колективній власності громадян, здійснювалося за рішенням загальних зборів членів колективу. Кожний член КСП та інших колективних сільськогосподарських організацій у разі виходу з неї мав право одержати у приватну власність свою земельну частку (пай) у натурі (на місцевості) в установленому тим Кодексом порядку. Відповідно до указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.1 та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.2 землі, що належали на праві колективної власності КСП або іншій колективній організації (юридичній особі) і

Вип. 4.

Збірник указів Президента України. — 1994. Урядовий кур’єр. – 1995. – 12 серп.

247

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

перебували у колективній власності, були розпайовані, й кожному членові КСП або іншого колективу було видано Сертифікат, у якому визначалося: право на земельну частку (пай), розміри паю у кадастрових гектарах та у вартісному вираженні без визначення земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Оскільки КСП та інші колективні організації як юридичні особи залишалися суб’єктами права власності на землі підприємства, то паювання землі не породжувало для його членів права власності на земельну ділянку. Право на земельний пай — це зобов’язального характеру право громадянина одержати земельну ділянку у розмірі земельного паю в разі виходу з підприємства або його ліквідації.

Новий Земельний кодекс не виділяє землі колективних організацій об’єктами права колективної власності, а самі організації не визначені як суб’єкти права колективної власності. За новим Кодексом будь-яке підприємство, засноване громадянами (індивідуальне чи колективне), відноситься до юридичних осіб, які є суб’єктами права приватної власності. Правовий режим земель таких підприємств залишається незмінним. Суб’єктом права приватної власності на землю визнається юридична особа (колективне підприємство), а за членами юридичної особи зберігається право на земельну частку (пай) у розмірі, встановленому сертифікатом. Як і в КСП, у нових умовах член юридичної особи має право вийти з підприємства і одержати у приватну власність земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). Згідно з п. 17 Перехідних положень цього Кодексу сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право приватної власності на землю.

Набуття права власності іноземними громадянами та особами без громадянства має свої особливості. Так, вони не мають права набувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Такі землі, одержані ними у спадок, протягом року підлягають відчуженню. Вони можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарсь-

248

Стаття 82

ісого призначення в межах населених пунктів, а за їх межами — лише земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства не мають права на безоплатне придбання земельних ділянок, що належать до державної і комунальної власності. Вони не мають права на приватизацію земельних ділянок, що раніше надавались їм у користування. Вони можуть набувати право власності на земельні ділянки лише на підставі договорів ку-півлі-продажу, дарування, міни та інших цивільно-правових угод, а також у разі викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності. До цього часу існувало правило, що в разі придбання у власність об’єктів нерухомості іноземні громадяни мали право на оренду земельних ділянок, що відносяться до придбаних об’єктів.

Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб

  1. Юридичні особи (засновані громадянами України абоюридичними особами України) можуть набувати у власністьземельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

а)  придбання за договором купівлі-продажу, дарування,міни, іншими цивільно-правовими угодами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г)  виникнення інших підстав, передбачених законом.

  1. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

а) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктівнерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

б)  за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

249

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

  1. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, у земельних відносинах користуються тими самими правами та обов’язками, що і громадяни України. Як і громадяни, юридичні особи можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення завдань, передбачених “їх статутами. Це правило стосується і юридичних осіб України, засновниками або учасниками яких є юридичні особи або громадяни іноземних держав. Як і громадяни, вони можуть набувати право власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, доручення, міни та інших цивільно-правових угод, а також шляхом прийняття в установленому порядку спадщини.

Юридична особа набуває право власності на земельну ділянку від свого імені і вирішує це питання самостійно в установленому статутом порядку. Питання щодо придбання земельної ділянки вирішується уповноваженим статутом органом (загальними зборами членів (засновників, учасників), виробничо-розпорядчим органом (радою, правлінням тощо). Кожний окремо взятий член (учасник) не може вирішувати питання про набуття у власність будь-якого майна, в тому числі земельної ділянки. Він має право вносити до уповноваженого органу відповідні пропозиції і брати участь у голосуванні за їх прийняття, якщо рішення приймається загальними зборами.

Особливою формою набуття права власності на землю юридичною особою є внесення земельних ділянок засновниками до її статутного фонду для підприємницької та іншої діяльності за умови, що право на внесення земельної ділянки до цього фонду передбачене статутом або ж не заборонене статутом чи законом. Статутом юридичної особи може бути визначено, що в разі виходу з юридичної особи її член (засновник, учасник, акціонер) вартість свого внеску до статутного фонду отримує як компенсацію грішми. У Статуті може бути визначено право члена юридичної особи в разі виходу з неї одержувати свій внесок (пай) земельною ділянкою в натурі (на місцевості).

250

Стаття 83

До інших підстав набуття права власності на земельну ділянку юридичною особою, створеною громадянами, можна віднести приватизацію державних земель. Одним із видів такої приватизації, встановленим ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p., була передача державних земель, що перебували у постійному користуванні колективних сільськогосподарських підприємств, у колективну власність цих підприємств, що мали статус юридичних осіб. За новим Земельним кодексом такі підприємства називаються юридичними особами і мають статус приватних підприємств, а передані їм у колективну власність землі набули правового режиму земель приватної власності.

Набуття земельної ділянки у власність юридичної особи може мати місце за давністю користування (набувальна давність). ЗК України передбачає перехід права власності юридичної особи на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду на підставі цивільно-правових угод.

Як і іноземні громадяни, іноземні юридичні особи мають право набувати право власності на земельні ділянки несільсь-когосподарського призначення у межах населених пунктів і за їх межами, якщо там є об’єкти нерухомості.

Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад

  1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
  2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, наяких розташовані об’єкти комунальної власності.
  3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а)   землі загального користування населених пунктів(майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження таутилізації відходів тощо);

б)   землі під залізницями,  автомобільними дорогами,об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

251

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, іс-торико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну таісторико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цимКодексом;

ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

  1. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування,міни, іншими цивільно-правовими угодами;

ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.

  1. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянкикомунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

Землі територіальних громад, сіл, селищ, міст належать до комунальної власності. У кожному з цих населених пунктів є також землі приватної і державної власності. За межами населених пунктів у багатьох випадках розташовані об’єкти комунальної, приватної і державної власності, які прописані до певного населеного пункту. Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти комунальної власності, відносяться до земель комунальної власності. Вони визначаються шляхом виключення із земель населених пунктів тих земель, що належать до приватної і державної власності.

Слід зауважити, що з прийняттям 7 лютого 1991 р. Закону України «Про власність»1 (ст. 32, п. 1) до державної власності

Стаття 83

в Україні належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктами права державної власності на землю виступали: Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України та обласні, районні, міські, селищні, сільські ради — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували у загальнодержавній власності (Закон у редакції від 5 травня 1993 р.1). Конституція України перестала розглядати комунальну власність як різновид державної власності і визнала комунальну власність самостійною формою власності, однопорядковою з власністю державною (ст. 41, ч. З Конституції України). Виходячи з цієї правової конструкції відносин власності, ЗК України визнав державну, комунальну й приватну власність самостійними формами власності з визначенням для кожної з цих форм спеціального правового режиму. При цьому суб’єктами права комунальної власності визнані територіальні громади сіл, селищ і міст, а районні, обласні ради, Верховна Рада АР Крим набули повноваження розпоряджатися землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад (статті 7, 8, 10 ЗК України).

Законодавча зміна концепції права комунальної і державної власності на землю вимагає проведення відмежованого земель комунальної власності від земель державної власності.

Певною мірою визначення земель комунальної власності труднощів не викликає. Розміри і площі земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення, розташованих на території міста, визначаються проектно-технічною документацією. Якщо зазначені об’єкти відносяться до комунальної власності, то вважається, що вони розташовані на землях комунальної власності. Відповідно державні об’єкти вважаються такими, що розташовані на землях державної власності.

Слід зазначити, що до комунальної власності не належать земельні ділянки, що передані у приватну власність громадян 1 юридичних осіб, а також ті, що не можуть передаватися у приватну власність. До них, зокрема, належать землі загаль-

 

 

 

ВВР. — 1991. — № 20. — Ст. 249.

1 ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.

 

 

 

252

253

 

 

Глава 14

РОЗДЇЛ ІИ

ного користування населених пунктів, окремі земельні ділянки земель лісового і водного фонду, а також ті, що використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Новим ЗК України питання визначення земель комунальної власності з погляду віднесення їх до комунальної чи державної власності належним чином не вирішені. Механізм реалізації норм земельного права у відносинах земельної власності не врегульований. У ЗК України ці питання сформульовані лише в загальних рисах. Установлено, що територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а також у разі відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб, з інших підстав, визначених законом. Територіальні громади» як і інші суб’єкти права власності на землю, можуть набувати земельні ділянки у комунальну власність на підставі загально існуючих норм цивільного права, зокрема: у разі прийняття спадщини та придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами.

З метою організаційно-правового і процесуального забезпечення реалізації норм ЗК України щодо права комунальної власності Прикінцевими положеннями Земельного кодексу (п. 4) передбачена необхідність розробки і прийняття Закону про розмежування земель права державної та комунальної власності. До прийняття Закону розмежування права власності здійснюється згідно з Тимчасовим порядком.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах спільні кошти і матеріальні ресурси для будівництва спільних об’єктів, що належать до комунальної власності, наприклад, хлібо- і м’ясокомбінати, птахофабрики, конезаводи, науково-дослідні сільськогосподарські і насіннєві станції, автомобільні шляхи міжрайонного користування, інші об’єкти спільного використання. Для цілей використання спільних об’єктів територіальні громади можуть на добровільних засадах об’єднувати належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють Верховна Рада АР Крим,

254

Стаття 84

районні та обласні ради. Повноваження Верховної Ради др Крим визначені Конституцією Автономної Республіки Крим. Повноваження районних і обласних рад установлені ЗК України і Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 199Y р.1 (ст. 43).

Стаття 84. Право власності на землю держави

  1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
  2. Право державної власності на землю набувається іреалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
  3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктамисоціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об’єктами природно-заповідного фонду таісторико-культурними об’єктами, що мають національнета загальнодержавне значення;

г)   землі  під  водними  об’єктами  загальнодержавногозначення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

  1. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

1 ВВР. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

255

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

в) землі оборони;

г)  землі під об’єктами природно-заповідного фонду, іс-торико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну таісторико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;

д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цимКодексом;

є) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

  1. Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивівсуспільної необхідності та для суспільних потреб;

б)  придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

в)  прийняття спадщини;

г)  передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

ґ) конфіскації земельної ділянки.

Дана стаття чинного Земельного кодексу визначає, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. За попереднім ЗК України суб’єктом права державної власності на землі загальнодержавної власності України виступала Верховна Рада України (ст. 4). При цьому згідно зі ст. 19 (пункти 5, 19) та ст. 32 ЗК України 1992 року Верховна Рада безпосередньо вирішувала питання про надання земельних ділянок у користування у разі, коли для вилучення цих земель був установлений особливий порядок. Питання розпорядження землями загальнодержавної власності тоді остаточно не були врегульовані.

256

Стаття 84

Новим ЗК України встановлено, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Після того, як в Україні встановлена приватна, комунальна і державна форми власності на землю, проведена приватизація державних земель і здійснена передача частини державних земель у комунальну власність, є можливість установити, які землі України залишаються у державній власності.

Оскільки в Україні відповідно до законів «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 р.1 та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» в редакції від 10 липня 1996 р.2 приватизація державного майна продовжується і буде продовжуватися, то природно, що разом з об’єктами приватизації будуть приватизуватись і земельні ділянки, що відносяться до державної власності, на яких розташовані об’єкти приватизації. Заходи щодо розмежування земель між державою і територіальними громадами до прийняття Закону України про розмежування земель права державної та комунальної власності здійснюються відповідно до Тимчасового порядку.

З метою запобігання виникненню розбіжностей у процесі реалізації зазначених заходів у цій статті ЗК України визначено перелік земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну і приватну власність. Так, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони (крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення, які можуть передаватись у комунальну власність); землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-Культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення — у комунальну власність, а також під Цими об’єктами та об’єктами оздоровчого призначення, що

1    ВВР. —

2    ВВР. —

ПОЗ-66

  1. — № 17. — Ст. 122. 1996. — № 41. — Ст. 188.

257

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не-передбачено законом, — у приватну власність. Земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, не можуть передаватися ні у комунальну, ні у приватну власність. Крім цього, у комунальну власність не можуть передаватися землі під водними об’єктами загальнодержавного значення, а у приватну власність — землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного фонду; землі лісового і водного фондів, крім випадків, визначених цим Кодексом. У приватну власність іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та іноземних держав не можуть передаватися чи будь-яким чином відчужуватися державні землі сільськогосподарського призначення.

Як видно зі змісту цієї статті, держава набуває права власності на землю у тих самих випадках і за тими самими правилами, за якими її набувають у власність суб’єкти права приватної і суб’єкти права комунальної власності на землю. Додатково передбачено, що держава набуває права власності на землю також у разі: передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами та у разі конфіскації земельної ділянки. Конфіскація земельної ділянки здійснюється за вироком суду по кримінальній справі. Якщо, наприклад, за вироком суду конфіскації підлягає жилий будинок чи інший об’єкт нерухомості, що належить громадянинові на праві приватної власності, то конфіскується земельна ділянка, на якій розташований об’єкт нерухомості, якщо ця земельна ділянка також належить на праві приватної власності суб’єкту конфіскованих будівель, оскільки такі будівлі разом з земельними ділянками розглядаються як об’єкти нерухомості.

258

______________________________________________ Статті 85, 86

Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

За ЗК України 1992 року іноземні держави та міжнародні організації мали право набувати земельні ділянки лише у користування, зокрема в оренду. Право набуття ними земельних ділянок у власність до прийняття цього Кодексу законами України не передбачалося. Лише у ст. 118 ЗК України 1992 року зазначалося: «Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у земельному законодавстві України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Право власності на землю іноземних держав за новим Кодексом має обмежений характер. Обмеження стосуються категорії земель — це можуть бути землі житлової забудови, їх цільового призначення та спеціального порядку їх набуття.

По-перше, іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки лише за рахунок земель житлової забудови. По-друге, для спеціальних цілей, зокрема для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших при-рівнених до них організацій. По-третє, землі для зазначених цілей іноземні держави можуть набувати відповідно до міжнародних договорів.

Стаття 86. Спільна власність на землю

  1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільноївласності (спільна часткова власність) або без визначеннячасток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
  2. Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

259

1702-66

 

РОЗДІЛ III

Глава 14

Стаття 86

 

 

 

  1. Суб’єктами права  спільної власності  на  земельніділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
  2. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної власності на майно досить повно висвітлено у теорії цивільного права1. Теоретичні засади права спільної власності на майно певною мірою стосуються і права спільної власності на землю, яке може бути визначене як право двох або більше осіб (громадян і юридичних осіб) на одну земельну ділянку. Право спільної власності на земельну ділянку здійснюється кількома особами, яких прийнято називати співвласниками, які спільно набули у власність одну земельну ділянку або ж об’єднали в одну, дві або більше земельні ділянки. Якщо громадяни передали власні земельні ділянки до статутного фонду юридичної особи, то вони втрачають право власності на свої ділянки, і таке право набуває юридична особа. Юридична особа як суб’єкт права власності від свого імені одноособово здійснює правомочності власника в цілому на земельну ділянку, яка складає єдиний об’єкт права власності з визначенням розміру земельного паю кожного з членів юридичної особи або без визначення паю. При спільній власності на земельну ділянку нова форма власності не виникає.

При спільній власності земельна ділянка вважається єдиним об’єктом права, але право кожного із співвласників на земельну ділянку, може бути з визначенням ідеальної частки кожного із співвласників, або ж без такого визначення. Спільна частка означає, що кожен із учасників спільної власності має право на визначену реальну або ж ідеальну частку земельної ділянки (наприклад, першому співвласнику 1/3 частки, другому 1/4 частки, третьому 5/12 частки у праві власності на земельну ділянку без визначення цих часток у натурі (на місцевості).

Право спільної часткової власності може мати місце у двох випадках. Перший варіант. Кожному із співвласників нале-

1 Цивільне право: Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. Частина перша. — К., 1997. — С. 347—371.

260

жить право на конкретну наперед визначену за розміром частку земельної ділянки, але ця частка в натурі (на місцевості) не визначена. Наприклад, два спадкоємці одержали у спадщину в рівних частках жилий будинок, розташований на земельній ділянці розміром 0,05 га. Кожному з них видано свідоцтво про спадщину на половину будинку і на половину земельної ділянки. Однак, оскільки порядок користування земельною ділянкою не визначений, земельна ділянка між спадкоємцями в натурі (на місцевості) не розмежована, вона перебуває у спільній частковій власності без визначення частки в натурі (на місцевості).

Другий варіант. Жилий будинок зареєстрований у Бюро технічної інвентаризації на двох співвласників на одній земельній ділянці. І хоча кожному із співвласників за генеральним планом визначена половина будинку і половина земельної ділянки в натурі, це все ж таки буде одна земельна ділянка, яка належить співвласникам нерухомості на праві спільної часткової власності в рівних частках.

При спільній сумісній власності її учасники наперед визначених часток земельної ділянки не мають. Тут право кожного із співвласників рівною мірою поширюється на всю спільну земельну ділянку. Вони мають рівні права володіння, користування, а за певних умов і розпорядження нею.

Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи незалежно від того, на якій підставі вони набули земельну ділянку у спільну власність. При цьому закон не обмежує можливість набуття права спільної власності лише громадянами або лише юридичними особами. Згідно зі ст. 13 Конституції України усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Це свідчить, що суб’єктами права спільної власності на одну і ту саму спільну земельну ділянку можуть бути і громадяни, і юридичні особи. Наприклад, два громадянина і три юридичні особи одержали по 0,01 га земельних ділянок для будівництва гаражів. За договором вони °б’єднали земельні ділянки в єдиний майданчик, на якому побудували за єдиним проектом п’ять гаражів, і всі спільно користувалися під’їздною доріжкою до своїх гаражів.

За такими самими правилами суб’єктами права спільної Еласності на земельні ділянки територіальних громад можуть б       районні та обласні ради.

261

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ НІ

Це можна підтвердити таким прикладом. Під’їздна колія до державної залізниці, яка проходила через землі десяти територіальних громад двох районів, була побудована на спільних землях територіальних громад цих районів. За укладеним договором землі цих територіальних громад були визнані спільними, а їх суб’єктами права власності стала обласна рада. Під’їздна колія спільно використовувалася територіальними громадами обох районів.

Гарантією права спільної власності на землю є встановлене ЗК України правило, що це право посвідчується державним актом на право власності на землю. Видача державних актів на право спільної приватної власності на землю свідчить і про те, що такі землі визнаються єдиним об’єктом права власності, а суб’єктами права власності є всі особи, співвласники, зазначені в державному акті на право власності на землю. Суб’єктом права спільної комунальної власності на землю законодавчо визнаються районні та обласні ради.

Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку

  1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

а) при добровільному об’єднанні власниками належнихїм земельних ділянок;

б) при придбанні у власність земельної ділянки двомачи більше особами за цивільно-правовими угодами;

в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двомаабо більше особами;

г) за рішенням суду.

Правовий режим спільної часткової власності на земельну ділянку залежить від узгодження волі її учасників, а також від порядку та способу її набуття. Найбільш поширеним способом виникнення спільної часткової власності є об’єднання власниками належних їм земельних ділянок. Можна навести декілька прикладів такого виникнення спільної часткової власності. Так, згідно зі ст. 31 (п. 1) цього Кодексу землі фермерського господарства можуть складатися із земельної діля-

262

Стаття 87

як’ Щ° належить господарству як юридичній особі. Статтею 25 (п. 1) ЗК України встановлено, що в разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських під-пР5іємств земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням к0#ш°мУ з них земельної частки (паю).

Перший приклад. Якщо в складі господарства три працівники, що мають право на земельну частку (пай), то всі вони на підставі укладеного між собою тристороннього договору ма-іоть право об’єднати земельні частки (паї), одержати у приватну власність одну об’єднану земельну ділянку і один спільний для них державний акт на право приватної власності на земельну ділянку зі збереженням за кожним із них права па зе-тлельну частку (пай) і визначенням у державному акті про право приватної власності на земельну ділянку, що кожному із співвласників належить по 1/3 земельної частки (паю). За таких умов фермерському господарству виділяється у власність єдина спільна земельна ділянка.

Другий приклад. У разі ліквідації колективного сільськогосподарського підприємства група його членів, наприклад, 10 осіб, що мають сертифікати на право на земельну частку (пай), за договором між собою одержують із колективної у приватну власність земельну ділянку, на яку видається один державний акт на право приватної власності, в якому зазнача-іоться земельні частки (паї) кожного з учасників договору без зизначення земельної ділянки в натурі (на місцевості). Усі десять співвласників укладають між собою договір про порядок та умови використання спільної земельної ділянки, наприклад, про надання її в оренду фермерському господарству. Для підписання договору оренди, визначення умов договору та забезпечення договірних зобов’язань співвласники земельної ділянки обирають уповноважену особу, яка діє від їх імені.

Третій приклад. У сучасних умовах подружжя мають право укладати між собою шлюбний контракт, у якому визначаються порядок та умови ведення спільного подружнього господарства. У шлюбний контракті можуть міститися погоджені умови будівництва спільного часткового (по 1/2 частки кожному) житлового будинку. Для реалізації контракту вони одержують із земель запасу міської ради спільну земельну ділянку на двох у розмірі 0,10 га з визначенням у державному

263

 

 

Глава 14

РОЗДІЛ III

акті, що земельна ділянка передається їм у спільну власність по 1/2 частки кожному з них. Можуть бути й інші варіанти.

Земельні ділянки можуть набуватись у спільну часткову власність за цивільно-правовими договорами. Такий спосіб набуття права спільної власності найбільш перспективний. На практиці спільна часткова власність набувається на підставі договору купівлі-продажу.

Наприклад, троє громадян або три юридичні особи, чи одна юридична особа і громадянин за спільним договором придбали будинок для заснування у ньому першим співвласником — магазину, другим — перукарні, третім — майстерні по ремонту і пошиву взуття. Одночасно вони купили земельну ділянку, на якій збудовано будинок. Згідно з договором кожному з них належить по 1/3 частки земельної ділянки та по 1/3 частки будинку. Земельна ділянка перебуває у спільній частковій власності, оскільки розмежовувати її неможливо, виходячи з умов використання підходів до будинку громадян — споживачів послуг.

Право спільної часткової власності може набуватися також на підставі інших цивільно-правових угод, наприклад, міни, дарування тощо, а також у разі отримання спадщини. Варіанти тут можуть бути різні.

Наприклад, подружжя мало у спільній сумісній власності земельну ділянку 0,20 га і побудувало на ній будинок з господарськими будівлями. Спадкоємцями після смерті спадкодавця були дружина, його мати, син і дочка. До спадкового майна належить половина земельної ділянки і половина будинку. Друга половина належить дружині як частина у спільному майні подружжя. Кожному із спадкоємців припадає по 1/4 частки спадкового майна, у даному випадку по 1/4 частки від половини. Якщо підрахувати, то дружині належатиме 5/8 (1/2 +1/8) частки земельної ділянки, а решті трьом спадкоємцям — по 1/8 частки. Можуть бути й інші варіанти.

Кожен із учасників спільної часткової власності на земельну ділянку має право вийти із групи співвласників і одержати свою частку в особисту приватну власність з виділенням її в натурі (на місцевості). Проте такий виділ земельної ділянки в натурі (на місцевості) допускається, якщо це технічно можливо з позиції землеустрою.

264

Стаття 88

< У вищенаведеному прикладі, якщо один із чотирьох спадкоємців хоче виділити свою частку в натурі, то це можна зробити, якщо технічно можливо виділити в натурі 1/8 частки будинку з окремим виходом. У такому разі йому належить виділити 1/8 частки земельної ділянки, тобто 0,025 га з урахуванням тієї землі, на якій розташована 1/8 частки будинку.

Питання про вихід співвласника зі спільної часткової земельної власності на земельну ділянку та про виділення належної йому земельної частки в натурі (на місцевості) вирішується за угодою між усіма учасниками такої власності. У разі недосяг-нення згоди питання вирішується в судовому порядку.