Земельний кодекс України: коментар ч. 3

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13

Глава 6. ЗЕМЛІ ЖИТЛОВОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ЗАБУДОВИ

Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.

Усі населені пункти України поділяються на дві основні групи: міські (міста республіканського, обласного, районного підпорядкування і селища міського типу) та сільські (села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості) поселення1. Законодавство України розрізняє також гірські населені пункти2 та населені пункти, віднесені до курорт-

Положення про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР// ВВР УРСР. — 1981. — № 12. — Ст. 170.

Про статус гірських населених пунктів України. Закон України від 15 лютого 1995 р. // ВВР. — 1995. — № 9. — Ст. 58.

8-02-66

 

РОЗДІЛ II

них1. Це здійснюється з метою соціального захисту жителів гірських населених пунктів України, які проживають і працюють у складних природно-кліматичних умовах, та з метою встановлення спеціального оподаткування в курортних насе- лених пунктах. Такий поділ населених пунктів має значення для регулювання земельних відносин, які мають місце в даних пунктах, і є основою для їх архітектурно-планувальної організації, що здійснюється відповідно до розміру і структури поселень.

На сьогодні землі житлової та громадської забудови є самостійною категорією в структурі земельного фонду України. До введення в дію чинного Земельного кодексу України ця категорія входила до складу земель населених пунктів. Крім земель житлової та громадської забудови, у населених пунктах мають місце земельні ділянки промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення; природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об’єктів; об’єктів комунального господарства; водногосподарського, лісогосподарського та сільськогосподарського використання; загального користування2.

Характерною ознакою земель житлової та громадської забудови є їх розташування у межах населених пунктів. Межею населеного пункту є зовнішня межа населеного пункту, яка відокремлює його від земель іншого призначення. Вона охоплює як забудовані земельні ділянки, так і не забудовані, але призначені для містобудування, обслуговування потреб господарства і жителів населеного пункту. Міська межа визначається проектом планування та забудови міста або техніко-еко-номічним обґрунтуванням розвитку міста. Вона встановлюється і змінюється в порядку, що визначається Верховною Радою України (ст. 6 ЗК України). Межі селищ і сіл встанов-

Про затвердження переліку населених пунктів, віднесених до курортних. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1996 р. // Зібрання постанов Уряду України. — 1996. — № 21. — Ст. 601. Порядок складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затверджений наказом Мінбудархітектури та Держкомзе-му України від 24 вересня 1993 р.// Земельні відносини в Україні: законодавчі акти і нормативні документи. — К,, 1998. — С. 635—637.

116

Стаття 38

дюються і змінюються Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами (ст. 7—9 ЗК України).

Правовий режим зазначених земель закріплений також у законах України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.1, «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000 р.2, в інших нормативних актах.

Землі житлової та громадської забудови складаються із територій, які вже забудовані або підлягають забудові. Крім земель, які знаходяться під будівлями, до цих земель належать дворові та садибні ділянки, які обслуговують будівлі. Під територією розуміється частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.

Житловою забудовою є земельна ділянка, у межах якої розміщується житловой фонд. При житловій забудові передбачається здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту та благоустрою об’єктів житлового фонду.

У складі житлової забудови розрізняють садибну та неса-дибну забудови. У житлових зонах населених пунктів можуть мати місце забудови, розташовані на присадибних земельних ділянках, що належать окремим громадянам (садибна забудова). Якщо житлові будинки різної поверховості розташовані на земельних ділянках, що не належать окремим громадянам, йдеться про несадибну забудову.

Громадською забудовою вважається земельна ділянка, на якій розташовані будинки та споруди громадського призначення: будинки дитячих дошкільних закладів, будинки навчальних закладів, будинки та споруди для охорони здоров’я й відпочинку, фізкультурно-оздоровчі та спортивні будинки та споруди; будинки підприємств торгівлі та громадського хар-

ВВР. — 1992. — № 52. — Ст. 683. ВВР. — 2000. — № 31. — Ст. 250.

117

 

 

Стаття 39
жуть входити парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, ку-
Глава 6

РОЗДІЛ II

чування, будинки підприємств побутового обслуговування населення тощо.

Земельні ділянки, на яких розташовані об’єкти загального користування, також належать до земель житлової та громадської забудови. Такі земельні ділянки використовуються як шляхи сполучення (вулиці, проїзди, майдани, шляхи, набережні), для задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, сквери, бульвари, пляжі, кладовища), для схову, знешкодження та утилізації промислових та побутових відходів, розміщення об’єктів, необхідних для населеного пункту в цілому. Ці земельні ділянки перебувають у комунальній власності і не передаються у приватну власність. Вони можуть надаватися в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності. Експлуатацію цих земель здійснюють, як правило, спеціалізовані підприємства житлово-комунального господарства.

Будівництво об’єктів містобудування здійснюється згідно із законодавством, державними стандартами, нормами та правилами, регіональними і місцевими правилами забудови, містобудівною та проектною документацією. Згідно з державними будівельними нормами територія міста за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, виробничу і ландшафтно-рекреаційну, а територія сільського населеного пункту — на сельбищну і виробничу1.

До сельбищної території належать земельні ділянки, зайняті житловими будинками, громадськими установами, будинками і спорудами (навчальні, проектні, науково-дослідні та інші установи), внутрішньосельбищна вулично-дорожна і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об’єкти зеленого будівництва й місця загального користування. До ландшафтно-рекреаційної території міста належать озеленені ділянки і ділянки, зайняті водними об’єктами у межах забудови міста та його зеленої зони, а також мо-

1 Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень (ДБН 360-92). Затверджено наказом Мінінвестбуду України від 17 квітня 1992 р.

118

Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови

Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту» іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Землі житлової та громадської забудови відповідно до цільового призначення цієї категорії земельного фонду використовуються власниками земельних ділянок і землекористувачами насамперед для спорудження та експлуатації житлових, культурно-побутових та інших будівель і споруд. Суб’єктами права власності або користування (оренди) на землях житлової та громадської забудови виступають юридичні особи і громадяни.

Громадянами земельні ділянки можуть використовуватися для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Земельні ділянки використовуються також юридичними особами: житлово-будівельними (житловими) і гаражно-будівельними кооперативами для житлового та гаражного будівництва і підприємствами, установами і організаціями для управління багатоквартирними жилими будинками.

Порядок використання зазначених земельних ділянок здійснюється на підставі Закону України «Про основи містобудування», Закону України «Про планування і забудову територій», Правил забудови населених пунктів, Державних будівельних норм ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень» тощо.

Під містобудуванням (містобудівною діяльністю) розуміється цілеспрямована діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, громадян, об’єднань громадян зі створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, яка включає прогно-

119

 

Глава 6

РОЗДІЛ II

зування розвитку населених пунктів і територій, планування, забудову та інше використання територій, проектування, будівництво об’єктів містобудування, спорудження інших об’єктів, реконструкцію історичних населених пунктів при збереженні традиційного характеру середовища, реставрацію та реабілітацію об’єктів культурної спадщини, створення інженерної та транспортної інфраструктури.

Використання земельних ділянок для забудови здійснюється відповідно до містобудівної документації. Містобудівна документація являє собою затверджені текстові та графічні матеріали, якими регулюються планування, забудова та інше використання територій. Вона є основою для: вирішення питань раціонального використання територій, регулювання розселення; підготовки обґрунтованих пропозицій щодо встановлення та зміни меж населених пунктів; підготовки вихідних даних для розробки землевпорядної документації; вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань вибору, вилучення (викупу),  надання у власність чи користування земель для містобудівних потреб. До містобудівної документації належать: генеральний план населеного пункту, схема планування території, детальний план території тощо.

Генеральний план населеного пункту визначає принципові питання розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту, а саме: потреби в територіях для забудови та іншого використання; потреби у зміні меж населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання території; межі функціонування зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; планувальну структуру та просторову композицію забудови населеного пункту, основні фактори його формування, містобудівні заходи щодо поліпшення екологічного і санітарно-гігієнічного стану; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання тощо.

120

Стаття 39

Схема планування території визначає потреби у зміні меж населених пунктів, потреби в територіях для містобудівних потреб; зонування територій для забудови та іншого використання; планувальну структуру території, а також інші питання, визначені державними будівельними нормами. Схемами планування територій на місцевому рівні може визначатися доцільність розроблення генеральних планів окремих населених пунктів.

Детальний план території розробляється згідно з генеральним планом населеного пункту для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів. Цим планом визначається розташування червоних ліній, ліній регулювання забудови; розташування окремих земельних ділянок та об’єктів містобудування, вулиць, проїздів, пішохідних зон, щільність, поверховість, інші параметри забудови; розташування інженерно-транспортної інфраструктури; принципи формування архітектурно-просторової композиції забудови; інші вимоги, визначені державними будівельними нормами.

Використання земельних ділянок для потреб, які не пов’язані з їх забудовою, здійснюється відповідно до плану земельно-господарського устрою населеного пункту. Він розробляється для міст і селищ, затверджується відповідною місцевою радою і використовується для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів щодо освоєння, поліпшення якості земель, їх раціонального використання, охорони та захисту від руйнівних процесів тощо. План земельно-господарського устрою населеного пункту є обов’язковим для виконання органами державного управління, місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

Державні стандарти, норми і правила встановлюють комплекс якісних та кількісних показників і вимог, які регламентують розробку і реалізацію містобудівної документації, проектів конкретних об’єктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших Умов і спрямовані на забезпечення формування повноцінного

121

І!

 

РОЗДІЛ II

Глава 6

Стаття 40

 

 

 

життєвого середовища. Державні стандарти, норми і правила щодо планування, забудови та іншого використання територій, проектування і будівництва об’єктів містобудування розробляються і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування та архітектури, іншими центральними органами виконавчої влади в порядку, визначеному законом.

При використанні земель житлової та громадської забудови необхідно дотримуватися регіональних і місцевих правил забудови. Регіональні правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється загальний для територій і населених пунктів області, АР Крим (крім міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення АР Крим, міст обласного значення) порядок планування, забудови та іншого використання територій і окремих земельних ділянок. Зазначені акти розробляються і затверджуються на основі типових регіональних правил забудови. Місцеві правила забудови — нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування, забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Надання земельних ділянок для забудови здійснюється за погодженням з державною санітарно-епідеміологічною службою. Це зумовлено необхідністю враховувати при плануванні та забудові населених пунктів норми санітарного законодавства, яке вимагає у процесі цієї діяльності створювати найбільш сприятливі умови для життя, а також для збереження і зміцнення здоров’я громадян1.

Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення. Закон України від 24 лютого 1994 р. // ВВР. — 1994. — № 27. — Ст. 218; Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р.// Земельне законодавство України: Збірник нормативних актів, судової та арбітражної практики. — Одеса, 2000. — С 409—441.

122

Надані в користування або у власність земельні ділянки для забудови повинні використовуватися лише для відповідних цілей — здійснення різних видів будівництва і подальшого обслуговування будівель і споруд.

Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та

обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва

Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.

Громадяни України, реалізовуючи свої земельні права, за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно набувати у власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Право на безоплатну передачу для зазначених потреб виникає у громадян у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, і в разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності за нормами безоплатної приватизації, встановленими ст. 121 ЗК України. Ці норми складають: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гектара. Безоплатна передача земельних ділянок для зазначених цілей здійснюється лише один раз. Порядок передачі земельних ділянок у межах безоплатної приватизації встановлений ст. 118 ЗК України.

123

 

 

Глава 6

РОЗДІЛ II

Якщо норма безоплатної приватизації земельної ділянки не задовольняє громадянина, він може понад визначені норми набувати у власність земельну ділянку на підставі цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування тощо. У разі купівлі-продажу продавцями таких земельних ділянок можуть бути громадяни, які мають земельні ділянки на праві приватної власності для вказаних потреб, а також органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності. Порядок придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод регулюється гл. 20 ЗК України.

У разі бажання громадянина, або коли ним вже вичерпане право на безоплатну передачу земельної ділянки, вона може надаватися йому в оренду в межах норм безоплатної приватизації в порядку, визначеному ст. 124 ЗК України.

Забудова земельних ділянок, наданих для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражів, здійснюється після виникнення права власності чи права оренди земельної ділянки. Ці права громадянин набуває лише після одержання ним державного акта, а при оренді земельної ділянки — після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Фактична забудова земельної ділянки здійснюється після встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, її державної реєстрації та одержання у встановленому порядку дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 23 Закону України «Про основи містобудування»).

Порядок та умови надання дозволу на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, технічного переоснащення, реставрації та капітального ремонту об’єктів установлені Положенням про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженим наказом Держбуду України від 5 грудня 2000 року1. Це положення розроблене згідно з Законом України «Про планування і забудову територій» і є обов’язковим для застосування усіма суб’єктами бу-

Офіційний вісник України. — 2000. — № 52. — Ст. 2298.

124

Стаття 41

дівництва незалежно від форм власності, відомчої належності та джерел фінансування.

Дозвіл на виконання будівельних робіт з нового будівництва, реконструкції, реставрації та капітального ремонту будинків, споруд та інших об’єктів, розширення і технічного переоснащення є документом, що посвідчує право забудовника (замовника) та генерального підрядника на виконання будівельних робіт відповідно до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт. Цей дозвіл надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.

Виконання будівельних робіт без зазначеного дозволу забороняється. Недодержання даних вимог вважається самовільним будівництвом (ст. 211 ЗК України). Відповідальність за самовільне будівництво виникає як при забудові самовільно зайнятої ділянки, так і при використанні належної громадянину земельної ділянки, але при цьому спорудження або перебудова будівлі, прибудова до неї ведеться без встановленого дозволу або без затвердженого проекту, із суттєвим відхиленням від нього або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил.

Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних

(житлових) і гаражно-будівельних кооперативів

  1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаютьсябезоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі,який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.
  2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельнікооперативи можуть набувати земельні ділянки у власністьза цивільно-правовими угодами.

Значного розвитку в населених пунктах, особливо в містах, здобуло кооперативне будівництво. Земельні  ділянки вико-

125

 

 

Глава 6

РОЗДІЛ II

ристовуються кооперативними організаціями для будівництва і обслуговування житла і гаражів. До таких організацій належать житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.

Житлово-будівельні (житлові) кооперативи створюються з метою забезпечення житлом членів кооперативу і членів їх сімей шляхом будівництва багатоквартирного жилого будинку, а у випадках, передбачених законодавством, — одно- і двоквартирних житлових будинків садибного типу або багатоквартирного блочного житлового будинку (будинків) з надвірними будівлями за власні кошти кооперативу за допомогою банківського кредиту, а також для наступної експлуатації та управління цим будинком (будинками).

Земельні ділянки зазначеним кооперативам надаються за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування безоплатно у власність або в оренду. Спеціальний розмір цих земельних ділянок ЗК України не встановлений. Він визначається відповідно до затвердженої містобудівної документації. Суб’єктами права на землю виступають відповідні кооперативи як юридичні особи. Території, що відводяться, складаються з ділянок безпосередньо під будівлями та прибудинкових земельних ділянок, які призначені для обслуговування будівель — обладнання під’їздів, майданчиків, квіткових клумб, сміттєзбірників тощо. Будівництво гаражів, обладнання стоянок для автомобілів, складських приміщень на прибудинкових територіях, як правило, забороняється. В окремих випадках кооператив може дозволити громадянам використовувати частину ділянок для розведення кущів та інших рослин, якщо це відповідає плану його благоустрою. На землях кооперативів може бути встановлений публічний або приватний земельний сервітут: прохід або проїзд через територію ділянки, тимчасове складування певних вантажів, якщо це не порушує загального режиму використання прибудинкової ділянки, прокладання ліній електропередачі, зв’язку тощо.

Гаражно-будівельні кооперативи створюються громадянами, які проживають у населеному пункті і мають автомобіль, зареєстрований у встановленому порядку. Для будівництва

Стаття 42

кооперативних гаражів земельні ділянки виділяються, як правило, в межах жилої зони міст і селищ. Суб’єктом права на земельну ділянку є кооператив як юридична особа. Кожному члену кооперативу надається на праві власності окреме приміщення для стоянки та схову автомобіля (бокс), яким він може розпоряджатися на власний розсуд, у тому числі відчужувати його шляхом здійснення відповідних угод. При цьому право на використання приміщення гаража означає не тільки можливість знаходження автомобіля в боксі або на місці стоянки, але й схову необхідних запасних частин і приладь до нього (в межах наданої йому території гаража), ремонту та підготовки автомобіля до поїздок тощо. Решта території гаражного кооперативу перебуває в спільному сумісному користуванні всіх членів кооперативу. Ці землі використовуються для проїзду, розміщення оглядових ям, підйомників, ремонтних боксів, миєчних і фарбувальних камер та інших приміщень або устаткування, що є в розпорядженні кооперативу.

Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам законодавством дозволяється набувати право власності на земельні ділянки на підставі всього спектра цивільно-правових угод згідно з гл. 20 ЗК України. Сторонами цих угод виступають власник земельної ділянки і відповідні кооперативи як юридичні особи. Кооператив приймає рішення на загальних зборах про укладання відповідної угоди. Угода укладається в письмовій формі, підписується сторонами (зі сторони кооперативу — головою кооперативу) і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 132 ЗК України). Моментом переходу права власності до кооперативу вважається день нотаріального посвідчення угоди про відчуження земельної ділянки.

Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків

  1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємст-

 

 

 

126

127

 

Глава 6

РОЗДІЛ II

вам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

  1. У разі приватизації громадянами багатоквартирногожилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватися у користування об’єднанню власників.
  2. Порядок використання земельних ділянок, на якихрозташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території,визначається співвласниками.
  3. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на якихрозташовані багатоквар-тирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території,визначаються на  підставі   проектів  розподілу територіїкварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

Наявність у населених пунктах земельних ділянок багатоквартирної забудови викликає певну специфіку правового регулювання використання цих земель. Земельні ділянки багатоквартирних будинків, належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія державної або комунальної власності перебувають у постійному користуванні відповідних підприємств, установ і організацій (частіше домоуправлінь і житло-во-експлуатаційних контор). Законодавство передбачає надання у постійне користування таких земельних ділянок лише тим організаціям, які здійснюють управління багатоквартирними будинками.

Прибудинкова територія являє собою територію навколо багатоквартирного будинку, визначену актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначену для обслуговування багатоквартирного будинку. Вона встановлюється для будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій квартир тощо).

Прибудинкова територія включає: територію під жилим будинком (жилими будинками); проїзди та тротуари; озеленені території; ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку; майданчики для відпочинку дорослого населення; майданчики для занять фізичною культурою; майданчики для тимчасового зберігання автомобілів; майдан-

128

Стаття 42

чики для господарських цілей; майданчики для вигулювання собак; інші території, пов’язані з утриманням та експлуатацією будинків та інших об’єктів. Розміри земельних ділянок прибудинкових територій визначаються пропорційно залежно від загальної площі житлових, допоміжних і нежилих приміщень, поверховості будинків, їх розташування у межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації1.

Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29 листопада 2001 року2 та відповідною постановою Кабінету Міністрів України3 передбачені правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов’язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.

Межі прибудинкової території існуючого житлового фонду встановлюються та закріплюються в користування за об’єднаннями співвласників багатоквартирного будинку — юридичними особами, створеними власниками для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Ці об’єднання можуть виступати власниками земельних ділянок, що складають прибудинкові території, шляхом приватизації багатоквартирного жилого будинку та безоплатної передачі їм земельної ділянки. У цьому випадку земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві

Положення про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затверджене наказом Держкомзему України, Держкоммістобудування України, Держжитлокомунгоспу України та Фонду державного майна України від 5 квітня 1996 р. // Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи. — К-, 1998. — С. 638—646. 2 ВВР України. — 2002. — № 10. — Ст. 78.

Про реалізацію Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку»: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р.

9 02-66

129

 

 

9-02-66
Глава 6

РОЗДІЛ II

спільної сумісної власності. Вимога приватизації будинку зберігається і при наданні земельної ділянки об’єднанню власників в користування.

Земельна ділянка багатоквартирного житлового будинку є частиною житлового комплексу, який являє собою єдиний комплекс нерухомого майна, утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом зі спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс.

Майно належить співвласникам багатоквартирного будинку на праві спільної власності і складається з неподільного та загального майна.

Неподільне майно — це неподільна частина житлового комплексу, яка складається із: 1) частини допоміжних приміщень: приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибулі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення); 2) конструктивних елементів будинку: частини споруди, які забезпечують її цілісність та необхідні технічні умови функціонування (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші, конструкції даху, покрівля, в’їзна група тощо); 3) технічного обладнання будинку: інженерні комунікації та технічні пристрої, які необхідні для забезпечення санітарно-гігієнічних умов та безпечної експлуатації квартир (загальні будинкові мережі тепло-, водо-, газо-, електропостачання, бойлерні та елеваторні вузли, обладнання протипожежної безпеки, вентиляційні канали та канали для димовидалення, обладнання ліфтів, центральних розподільних щитів електропостачання, а також елементи благоустрою території), що забезпечують належне функціонування жилого будинку. Неподільне майно перебуває у спільній власності співвласників багатоквартирного будинку і не підлягає відчуженню.

Загальним майном вважається частина допоміжних приміщень житлового комплексу, що можуть використовуватися

130

Стаття 42

згідно з їх призначенням на умовах, визначених у статуті об’єднання (кладові, гаражі, підземні майстерні тощо). Загальне майно перебуває у спільній частковій власності співвласників багатоквартирного будинку.

Прибудинкові території (земельні ділянки) передаються у власність або надаються в користування відповідними органами місцевого самоврядування об’єднанням власників будинків для обслуговування існуючого жилого будинку (будинків). Суб’єктами права власності (користування) на земельні ділянки прибудинкових територій виступають об’єднання власників багатоквартирних житлових, допоміжних та нежитло-вих приміщень, у тому числі вбудовано-прибудованих, багатоквартирних жилих будинків. Право власності на прибудин-кову територію (земельну ділянку) будинку посвідчується державним актом на право власності на землю.

Прибудинкові території членами об’єднань (товариств) власників багатоквартирних жилих будинків використовуються за цільовим призначенням. Роботи з підвищення рівня благоустрою прибудинкових територій, спорудження дитячих спортивних майданчиків, гаражів, автостоянок, встановлення кіосків та інших споруд виконуються за рішенням загальних зборів чи конференцією членів, визначеним Статутом об’єднання власників будинків з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування на підставі проектної документації, розробленої та затвердженої у встановленому порядку.

Зміна цільового призначення земельних ділянок прибу-динкової території допускається у випадку реконструкції, зміни функціонального призначення споруд, наявності інших обґрунтованих причин відповідно до діючих норм, з дозволу відповідних органів місцевого самоврядування. Прибудинко-ва територія» надана у користування або власність, може використовуватися лише для властивих селищній території та нешкідливих у санітарно-гігієнічному і вибухово-пожежоне-безпечному плані функцій (видів діяльності) згідно з державними нормами і правилами.

Закон не визначає конкретні розміри земельних ділянок багатоквартирних жилих будинків і це цілком виправдано, тому що площа, конфігурація вже існуючих будинків різна, а

131

 

РОЗДІЛ II

Глава 7

Стаття 43

 

 

 

будівництво нових залежить від обсягу та виду будівництва, а також від забезпеченості певного населеного пункту вільними землями. Документом, який дає відповідь на ці питання, є проект розподілу території.

Проект розподілу території належить до містобудівної документації, яка розробляється для мікрорайону (кварталу) чи його частини з метою розмежування земельних ділянок. Проектом розподілу території визначаються площі та межі: при-будинкових територій існуючих і запроектованих жилих будинків; земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об’єкти містобудування; надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого спорудження жилих і громадських будинків і споруд та іншого використання (при розподілі території існуючої забудови); територій загального користування; територій обмеженого користування земельною ділянкою, встановленого згідно з договором, рішенням суду або в іншому визначеному законом порядку. Рішення про розроблення та затвердження проектів розподілу території приймаються відповідними радами.

Проект розподілу території є основою для визначення меж земельних ділянок на територіях існуючої забудови для розташування будинків і споруд, розроблення відповідної землевпорядної документації та оформлення в установленому законодавством порядку правовстановлюючих документів власникам, співвласникам, орендарям, а також встановлення меж земельної ділянки в натурі. Площі окремих земельних ділянок та територій при розробленні проекту розподілу території визначаються з урахуванням державних будівельних норм і детального плану території (проекту забудови території).

Глава 7. ЗЕМЛІ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ТА ІНШОГО ПРИРОДООХОРОННОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду

Землі природно-заповідного фонду — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, нау-

132

кову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду (далі ПЗФ) регулюється Конституцією України (статті 13, 14), яка визнає їх об’єктами права власності Українського народу; Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 26 червня 1991 р.1; Законом України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р.2 Відповідно до Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 22 вересня 1994 р.3, частка площі земель ПЗФ у загальній площі території України визнана такою, що не повною мірою відповідає міжнародним стандартам. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р.4, визначає загальну площу земель ПЗФ близько 2,4 млн гектарів, або 4 відсотки території країни. З цих земель надано в користування установам ПЗФ майже 0,5 млн гектарів.

Правовий режим земель ПЗФ та іншого природоохоронного призначення являє собою сукупність науковообґрунтова-них екологічних вимог, норм і правил, які визначають правовий статус, призначення цих земель, характер допустимої діяльності на них, порядок охорони, використання і відтворення їх природних комплексів. Цей режим диференціюється залежно від категорії об’єкта ПЗФ, але загальною особливістю законодавства про землі ПЗФ є заборона діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на їхній якісний стан. Землі ПЗФ охороняються як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання. Цей фонд розглядається як складова частина світової системи природних

і

ВВР. — 1991. — № 41. — Ст. 547, зі змінами.

ВВР. _ 1992. — № 34. — Ст. 502, зі змінами.

ВВР. — 1994. — № 48. — Ст. 430.

Офіційний вісник України. — 2000. — № 43. — Ст. 1817.

133

 

 

Глава 7

РОЗДІЛ II

територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною.

Для забезпечення природоохоронного режиму найцінніших земель територій та об’єктів ПЗФ встановлюються охоронні зони зі спеціальним режимом.

Контроль за забезпеченням режиму земель ПЗФ здійснюється органами та особами, визначеними гл. 32 цього Кодексу.

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду

До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об’єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об’єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва).

Законом України «Про природно-заповідний фонд України» (див. коментар до ст. 43) визначено одинадцять категорій об’єктів ПЗФ, кожна з яких має особливості правового статусу, порядку організації і функціонування, режиму використання земель природних територій та об’єктів. Крім зазначеного Закону, режим конкретної території ПЗФ визначається ще й положенням про неї, що затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища.

Природні заповідники — природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються для збереження в природному стані природних комплексів, які мають особливе екологічне, наукове та інше значення.

Біосферні заповідники є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, спеціально призначеними для постійного спостереження за змінами довкілля під впливом антропогенних чинників.

Детальна характеристика складу земель національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків і парків — пам’я-

134

Статті 44, 45

ток садово-паркового мистецтва передбачена в статтях 20—40 Закону «Про природно-заповідний фонд України».

Оголошення земельних ділянок та визначення природних заповідників, національних природних парків тощо, рішення про створення біосферних заповідників приймає Президент України, а рішення про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення — обласні та міські (міст республіканського підпорядкування) ради.

Порядок надання земельних ділянок і видачі документів на право володіння, користування і розпорядження землями природно-заповідного фонду визначається статтями 20, 122, 123, 125, 126 ЗК України.

Зміна меж, категорії, скасування статусу територій та об’єктів природно-заповідного фонду здійснюється відповідно до норм глави 22 ЗК України (статті 140—151) та статей 51—53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».

Території та об’єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища з оформленням охоронного зобов’язання.

Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендропарки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку. Підприємства, установи, організації звільняються від плати за землі, що входять до складу заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ та парків — пам’яток садово-паркового мистецтва. Відповідно до ст. 49 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» для зазначених об’єктів можуть надаватися й інші пільги.

Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду

  1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

135

 

 

Глава 7

РОЗДІЛ II

  1. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.

Земельне законодавство відносить землі під об’єктами природно-заповідного фонду, що мають національне та загальнодержавне значення, до земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність (п. З ст. 84 ЗК України). Землі ПЗФ, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, не можуть передаватись у приватну власність (п. 4 ст. 84 ЗК України). Застереження «якщо інше не передбачено законом» не має юридичного сенсу: адже Земельний кодекс є нормативним актом прямої дії. Землі під об’єктами природно-заповідного фонду, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну цінність, можуть належати до земель комунальної власності, але не можуть передаватися у приватну власність (п. З ст. 83 ЗК України).

Землі під об’єктами природно-заповідного фонду, які оголошуються без вилучення земельних ділянок у їх власників, можуть перебувати у приватній власності.

Для земель природних заповідників, заповідних зон біосферних заповідників і національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків встановлюється особливий режим: забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню цих об’єктів, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на їхні природні комплекси та об’єкти. Правовий режим природних заповідників та прирівняних до них територій дозволяє лише проведення науково-дослідних робіт, виконання відновлю-вальних робіт на землях з порушеними природними комплексами тощо. На території природних заповідників можуть виділятися земельні ділянки для задоволення господарських потреб заповідника та його працівників у сінокосах, випасах, городах тощо.

До складу територій національних природних парків можуть входити ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.

136

Стаття 46

Регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища організуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів у їх власників або землекористувачів. Оголошення парків — пам’яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об’єктів.

На прилеглих до об’єктів ПЗФ територіях установлюються охоронні зони, режим яких визначається статтями 39 і 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України». Диференційований режим охорони біосферних заповідників установлюється статтями 18 і 19 цього Закону.

Порядок створення й оголошення об’єктів природно-заповідного фонду визначається Законом «Про природно-заповідний фонд України» (статті 51—55); вилучення земель природно-заповідного фонду регулюється ст. 150 ЗК України.

Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання

  1. До земель іншого природоохоронного призначенняналежать:

а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;

б)  земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти,що мають особливу наукову цінність.

  1. Межі земель іншого природоохоронного призначеннязакріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.
  2. Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом.

Серед земель іншого природоохоронного призначення важливе місце закон відводить землям водно-болотного фонду і таким, що мають особливу наукову цінність.

Єдині вимоги до угідь, які можуть бути віднесені до водно-болотних об’єктів загальнодержавного значення, порядок їх оголошення такими, а також режим охорони та користування Природними ресурсами в їх межах визначені Законом України «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя,

137

 

 

Глава 7

РОЗДІЛ II

що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 1996 р.1 і Положенням про водно-болотні угіддя загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1999 р.2

Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, Концепцією збереження біологічного різноманіття України від 12 травня 1997 р.3, Законом України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р.4, Міжнародними Конвенціями у цій галузі передбачається збереження особливо цінних для науки прибережно-морських, річкових, озерних, болотних, лучних і степових, лісових, гірських екосистем і агроландшафтів, видів рослин і тварин, внесених до Червоної книги України, і рослинних угруповань, внесених до Зеленої книги України.

Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також земельні ділянки, у межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність, можуть оголошуватися заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам’яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо вони мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне чи пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.

Оголошення земельних ділянок водно-болотних угідь та інших, що мають особливу наукову цінність, провадиться без вилучення цих ділянок у їх власників або користувачів; вони передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям і громадянам центральними органами виконавчої влади у галузі охорони навколишнього природного середовища України з оформленням охоронного зобов’язання (ч. 5 ст. 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»). На земельних ділянках водно-болотних угідь і земельних ділянках, на яких є природні об’єкти, що мають особливу на-

1   ВВР. — 1996. — № 50. — Ст. 279.

2   Урядовий кур’єр. — 1999. — 83—84. — 6 травня.Економічне законодавство України. — Книга 1. — Одеса, 2001. —

Ст. 198.

Ст. 173. 4 ВВР. — 1999. — № 22-23.

138

___________________________________ Стаття 47

укову цінність, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про них (статті 25—ЗО та інші Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).

На землях іншого природоохоронного призначення, як і на землях та територіях природно-заповідного фонду, встановлюються єдині державні знаки та аншлаги, що складають систему інформування населення та природокористувачів про межі заповідних об’єктів, категорії їх заповідності та основні відомості про режим і правила поведінки. Детально ці відносини регулюються нормами Положення про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду України1, затвердженого наказом Мінприроди України від 29 березня 1994 р. № ЗО.

Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення регулюється нормами законодавства, зазначеними у коментарі до цієї статті, природоресурсовими кодексами, якими встановлюється режим моніторингу, контролю, відповідальності за порушення порядку використання цих природних об’єктів (див. також коментар до статей 83, 84, 111—112, 146, 149, 150 цього Кодексу).

Глава 8. ЗЕМЛІ ОЗДОРОВЧОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення

До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.

Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» ст. 19 ЗК України).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 62) визначає землі оздоровчого призначення як курортні і лікувально-оздоровчі зони, території яких ма-

Екологія і закон. — Книга 2. — К., 1997. — Ст. 377.

139

 

 

Глава 8

РОЗДІЛ II

ють природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Закон України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.1 курортом вважає освоєну природну територію на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Цим Законом визначається поняття лікувально-оздоровчої місцевості як природної території, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Ці землі не належать до складу земель природно-заповідного фонду чи інших земель природоохоронного призначення, але Загальнодержавною програмою формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки курортні і лікувально-оздоровчі території віднесені до об’єктів, що підлягають особливій охороні.

Усі лікувальні ресурси на землях оздоровчого призначення поділяються на дві групи:

  • особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси — ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на територіїУкраїни, мають обмежене поширення або невеликі запаси уродовищах та є особливо сприятливими і ефективними длявикористання з метою лікування, медичної реабілітації тапрофілактики захворювання;
  • загальнопоширені природно-лікувальні ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси тапридатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Залежно від характеру природних лікувальних ресурсів на землях оздоровчого призначення курорти України поділяються на курорти державного та місцевого значення.

Клопотання про оголошення земель оздоровчого призначення курортами можуть подавати центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування або

Стаття 48

інші заінтересовані підприємства, установи, організації та громадяни. Після процедури розгляду клопотання про оголошення природних територій курортними, експертизи відповідних проектів (статті 9 і 10 Закону України «Про курорти»), приймаються рішення щодо оголошення природних територій курортними (ст. 11 зазначеного Закону).

Порядок вилучення земель оздоровчого призначення регулюється статтями 149—151 ЗК України.

Стаття 48. Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення

  1. На землях оздоровчого призначення забороняєтьсядіяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню абоможе негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.
  2. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей ікурортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони.
  3. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняються передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам,організаціям і громадянам для діяльності, несумісної зохороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.

Землі оздоровчого призначення є об’єктами особливої охорони, тому їх правовий режим базується на певних обмеженнях і заборонах. Створення та розвиток курортів визначається нормами, закріпленими чинним законодавством (статті 7—14 Закону України «Про курорти»); здійснюється державний моніторинг і ведеться кадастр природних територій оздоровчого призначення, що визначено у Порядку створення і ведення державного кадастру територій курортів1. Законодавство (ст. 62 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» і п. 1 ст. 48 ЗК України) забороняє на землях оздоровчого призначення діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати

 

 

 

ВВР. — 2000. — № 50. — Ст. 435.

Урядовий кур’єр. — 2001. — № 113—114. — 27 червня.

 

 

 

140

141

 

РОЗДІЛ II

Глава 8

Стаття 49

 

 

 

на лікувальні властивості і санітарний стан території, що підлягає особливій охороні. На курортах забороняється будівництво нових і розширення діючих промислових підприємств та інших об’єктів, не пов’язаних безпосередньо з діяльністю курорту, або таких, що можуть негативно впливати на природні лікувальні фактори. Забороняються всі види будівництва на землях оздоровчого призначення з порушенням містобудівш документації, зокрема, якщо вона не пройшла обов’язкові державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертизи, заборонених видів діяльності на цих землях належить пор; шення порядку плати за спеціальне використання природні лікувальних факторів, розробка родовищ підземних лікі вальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших приі родних лікувальних ресурсів, гірничих відводів без ліцензій з порушенням квот тощо (див. глави 2, 4, 6 Кодексу Україні про надра; статті 12—19 Закону України «Про курорти»).

З метою збереження та охорони природних властивосте лікувальних ресурсів на територіях оздоровчого призначенні запроваджується  санітарна охорона  (статті  27—34  Закону України «Про курорти», статті 93, 104 Водного кодексу Укра-їни, ст. 53 Лісового кодексу України); встановлюються окру-1 ги і зони зі спеціальним режимом, зокрема округи гірничо-санітарної охорони — для курортів, які використовують родовища  корисних  копалин  (підземні  мінеральні  води,  грязі тощо).

Округ санітарної охорони — це територія земної поверхні, зовнішній контур якої збігається з межею курорту. Порядок установлення меж та режиму округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів регулюється нормами ст. 29 Закону України «Про курорти». Так, межі округів санітарної охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України, курортів місцевого значення — відповідно Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами.

Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша — суворого режиму; друга — зона обмежень; третя — зона спостережень (статті 30—33 Закону України «Про курорти»). У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони вста-

142

новлюється більш суворий режим земельної власності та землекористування та забороняється: передача земельних ділянок суб’єктам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей; користування надрами, не пов’язане з використанням природних лікувальних ресурсів; розорювання земель; улаштування стоянок автомобілів; проведення вирубок земельних насаджень; використання, за деяким винятком, отрутохімікатів та інші дії, що впливають або можуть негативно вплинути на природні лікувальні фактори у межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони.

Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення

  1. Землі оздоровчого призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.
  2. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом.

Суб’єктами права власності на землі оздоровчого призначення відповідно до загальних норм ст. 80 ЗК України можуть бути громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Режим власності на землі та об’єкти оздоровчого призначення різноманітний і залежить від низки факторів. Так, за характером природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного та місцевого значення. Приватизація санаторно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів державного значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону України «Про курорти» (5 жовтня 2000 р.) перебували у державній або комунальній власності, забороняється. Також забороняється приватизація спеціальних санітарно-курортних закладів, що знаходяться на територіях курортів місцевого значення, використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій і на момент прийняття Закону країни «Про курорти» перебували у державній або комунальній власності (маються на увазі дитячі кардіологічні, пульмо-нологічні та інші заклади, визначені у зазначеному законі).

Приватизація інших санітарно-курортних закладів, що знаходяться або створюються на територіях курортів місцевого

143

 

 

10 02-66
Глава 9

РОЗДІЛ II

значення, може здійснюватися в порядку, визначеному законами з питань приватизації, за умови збереження профілю об’єктів, що приватизуються.

Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається цим Кодексом, а також законами України «Про курорти», «Про охорону навколишнього природного середовища» та іншими нормативними актами. На землях оздоровчого призначення деякі суб’єкти виступають як самостійні землекористувачі (курорти, санаторії, пансіонати), інші функціонують у складі основних землекористувачів — лікувальних, оздоровчих, комунальних тощо. Проте для всіх суб’єктів відносин на цих землях існує заборона передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим юридичним особам і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.

Детальніше порядок використання земель оздоровчого призначення закріплений у статтях 12—19, 26—33 Закону України «Про курорти», а також див. коментар до ст. 48 ЗК України.

Глава 9. ЗЕМЛІ РЕКРЕАЦІЙНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Однією з категорій земель, визначених ст. 19 ЗК України, є землі рекреаційного призначення. Ці землі можна віднести до більш широкого поняття земель, що підлягають особливій охороні.

У цій статті дається визначення цієї категорії земель з конкретизацією сфери їх використання, а саме — для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

144

_____________________________________________ Статті 50, 51

Детальніше зміст відповідних понять розкривається у спеціальних законодавчих актах України: «відпочинку» — в Основах законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р.1 із наступними змінами; «туризму» — в Законі України «Про туризм від 15 вересня 1995 р.2; «спорту» — в Законі України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 р.3 із наступними змінами.

Під туризмом законодавство, зокрема, розуміє тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю. Спорт визначається як органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення

До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації.

До земель рекреаційного призначення належать різні за характером і організаційно-правовою формою землі. Рекреаційні зони можуть мати свого землекористувача чи входити До складу інших видів землекористувань, наприклад, земель лісового фонду (ліси населених пунктів), природно-заповідно-

1 ВВР. — 1992. — № 21. — Ст. 294.

ВВР. — 1995. — № 31. — Ст. 241. ВВР. — 1994. — № 14. — Ст. 80.

145

 

 

Глава 9

РОЗДІЛ II

го фонду. Статус останньої з наведених категорій земель вимагає спеціальної уваги, оскільки землі окремих категорій природно-заповідного фонду мають так би мовити «подвійну прописку»: вони є одночасно землями природно-заповідного фонду і землями рекреаційного призначення. Саме тут найчастіше облаштовуються навчально-туристичні та екологічні стежки чи марковані траси. Це стосується:

біосферних заповідників, до зон антропогенних ландшафтів яких, поряд з територіями традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, належать і рекреаційні зони;

національних природних парків, у межах яких виділяється зона регульованої рекреації (тут організується короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам’ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання туристичних маршрутів і екологічних стежок; одночасно тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об’єктів заповідної зони) і зона стаціонарної рекреації (призначена для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об’єктів обслуговування відвідувачів парку);

регіональних ландшафтних парків, що є одночасно природоохоронними і рекреаційними установами, одним з основних завдань яких є створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів і об’єктів;

дендрологічних парків, що створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагарників та їх композицій для використання, в тому числі в рекреаційних цілях;

зоологічних парків, у межах яких виділяється рекреаційна зона, призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;

146

_____________________________                                             Стаття 51

парків — пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, що є і природоохоронними, і рекреаційними установами.

Якщо правові режими земель природно-заповідного фонду і земель рекреаційного призначення у певних випадках можуть «накладатися», то конфлікт режимів земель рекреаційного і оздоровчого призначення виключається, оскільки землі рекреаційного призначення завжди розташовані поза межами земель оздоровчого призначення. Тобто належність природної території до курорту чи лікувально-оздоровчої зони виключає її належність до рекреаційної зони. Однак остання може бути продовженням земель оздоровчого призначення, знаходячись поза їх межами. В усіх випадках охоронний режим земель оздоровчого призначення більш жорсткий, містить більше обмежень господарської діяльності і забезпечений більш суворим контролем, ніж режим земель рекреаційного призначення.

Рекреаційне призначення мають здебільшого зелені зони і зелені насадження міст та інших населених пунктів.

За межами міст та інших населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення належать землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.

Земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об’єктів також входять до складу земель рекреаційного призначення. При цьому межі рекреаційних зон, функціональне зонування та планувальна організація їх територій мають відповідати чинним містобудівним і гігієнічним нормативам та вимогам до планування та забудови зон відпочинку ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», розділ 5, а також Санітарних правил і норм «Планування та забудова населених місць», розділ 6. Погодження вибору земельної ділянки

“•02-66                                                                                                                                    147

 

Глава 9

РОЗДІЛ II

під будівництво закладів відпочинку і туризму і відповідної проектної документації покладається на органи санепідслуж-би Міністерства охорони здоров’я.

Ділянки земель рекреаційного призначення можуть виділятись у складі земель лісового фонду. Користування такими ділянками регулюється Лісовим кодексом України. Воно може здійснюватися на засадах як загального, так і спеціального природокористування. Згідно зі ст, 75 Лісового кодексу України користування земельними ділянками лісового фонду в рекреаційних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог.

Новелою цього Кодексу є віднесення до земель рекреаційного призначення земельних ділянок, наданих для дачного будівництва і спорудження інших об’єктів стаціонарної рекреації.

Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення

  1. Землі рекреаційного призначення можуть перебуватиу державній, комунальній та приватній власності.
  2. На землях рекреаційного призначення забороняєтьсядіяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.
  3. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Земельне законодавство України не обмежує форм власності, в яких можуть перебувати землі рекреаційного призначення. Як і більшість інших категорій земель, вони можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Однак специфіка даної категорії земель покладає на власників додаткові зобов’язання стосовно дотримання охоронного режиму їх використання, який є більш суворим, ніж щодо більшості інших категорій земель, за винятком земель оздоровче го призначення і земель природно-заповідного фонду.

148

_______________________________ Стаття 52

Режим використання земель рекреаційного призначення залежить від загального правового режиму рекреаційних зон, а останній визначається Верховною Радою АР Крим або місцевими радами відповідно до законодавства України та АР Крим (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). У законодавстві про місцеве самоврядування визначення відповідно до законодавства режиму використання територій рекреаційних зон належить до повноважень, які обласні ради делегують обласним державним адміністраціям (п. 25 ст. 44 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Головні ознаки правового режиму земель рекреаційного призначення визначаються земельним та екологічним законодавством України. На цих землях, зокрема, забороняється:

а)  господарська та інша діяльність, що негативно впливаєна навколишнє природне середовище або може перешкодитивикористанню їх за цільовим призначенням;

б)  зміни природного ландшафту та проведення інших дій,що суперечать використанню цих зон за цільовим призначенням.

Критерії якості навколишнього середовища на території цих зон можуть встановлюватися більш жорсткими, ніж у цілому на території країни (ст. 33 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», ст. 36 Водного кодексу України).

Згідно з вимогами п. З ст. 52 ЗК України порядок використання земель рекреаційного призначення, визначається законом. На сьогодні певні елементи такого регулювання містяться в екологічному законодавстві, насамперед — у законодавстві про природно-заповідний фонд. Так, на території зони Регульованої рекреації і зони стаціонарної рекреації національних природних парків згідно з функціональним зонуванням забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або Може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Режим використання території цих зон визначається відповідно до Положення про національний природний парк та Проекту організації території

149

 

 

Глава

РОЗДІЛ II

національного природного парку, охорони, відтворення та рекреаційного використання його природних комплексів і об’єктів, що затверджується центральним органом виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків організовується спеціальними підрозділами адміністрації парків, а також іншими підприємствами, установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією парку.

Законодавством про природно-заповідний фонд визначається також режим використання земель рекреаційного призначення на територіях регіональних ландшафтних парків (ст. 23 Закону «Про природно-заповідний фонд»), дендрологічних парків (ст. 33), зоологічних парків (ст. 36), парків — пам’яток садово-паркового мистецтва (ст. 37) та деяких інших.

З метою обліку відомостей про правовий статус, належність, режим, географічне місцезнаходження, кількісні та якісні характеристики цих територій та об’єктів, у тому числі про їх рекреаційну цінність, в Україні ведеться державний кадастр територій та об’єктів природно-заповідного фонду (ст. 58 Закону «Про природно-заповідний фонд»).

Глава 10. ЗЕМЛІ ІСГОРИКОКУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення

  1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а)   історико-культурні  заповідники,   музеї-заповідники,меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові):кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з історичнимиподіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв,залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок,

150

Стаття 53

ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

Дана стаття містить вичерпний перелік земель історико-культурного призначення, тобто земель на яких розміщені об’єкти культурної спадщини. Об’єктом культурної спадщини є місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність (ст. 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 p.).

Порівняно з попереднім земельним законодавством перелік земель історико-культурного призначення значно розширено. Залежно від характеру об’єктів культурної спадщини, що знаходяться (розташовані) на них, землі історико-культурного призначення розбито на три групи.

До першої групи (п. 1 «а») належать землі з розміщеними на них об’єктами, що пов’язані з історичними подіями чи видатними особами (за класифікацією Закону «Про охорону культурної спадщини» ця група об’єктів об’єднана категорією історичних). Особливим правовим статусом серед них вирізняються історико-культурні заповідники. Державними історико-культурними (історико-архітектурними, історико-меморіаль-ними, історико-археологічними, історико-етнографічними) заповідниками рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути оголошені ансамблі або комплекси пам’яток історії та культури, які становлять виняткову антропологічну, археологічну, естетичну, етнографічну, історичну, мистецьку, наукову чи художню цінність. їх охоронний режим визначається на підставі окремих положень про кожен такий заповідник. Типові положення про заповідники затверджуються Кабінетом

151

 

 

Глава

РОЗДІЛ II

Міністрів України. Крім земель історико-культурних заповідників, до цієї групи земель належать також землі музеїв-запо-відників, меморіальних парків, меморіальних кладовищ, могил, історичних або меморіальних садиб, а також інших пам’ятних місць, пов’язаних з історичними подіями.

Друга група земель (п. 1 «б») об’єднує землі з розташованими на них об’єктами, що несуть на собі відбиток стародавньої історії нашого народу чи інших народів, що колись проживали (перебували) на теперішній території України. Такі об’єкти культурної спадщини належать до археологічних. Ними можуть відповідно до законодавства визнаватися городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень тощо.

Нарешті, до земель історико-культурного призначення можуть бути віднесені землі з розміщеними на них об’єктами архітектури, містобудування, монументального мистецтва чи садово-паркового мистецтва. Пункт 1 «в» даної статті у цю групу земель об’єднує землі з архітектурними ансамблями та комплексами, історичні центри, квартали, площі, землі з залишками стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруд народного зодчества, садово-паркові комплекси тощо. Подвійний правовий режим, а точніше режим подвійної правової охорони мають землі, на яких розміщені парки — пам’ятки садово-паркового мистецтва. Будучи відповідно до коментованої статті ЗК України землями історико-культурного призначення, вони одночасно входять до складу земель природно-заповідного фонду, оскільки парки — пам’ятники садово-паркового мистецтва є однією з 11 категорій територій та об’єктів природно-заповідного фонду України.

Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення

  1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
  2. Навколо історико-культурних  заповідників,   меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамб-

152

____________________________________                    Стаття 54

лів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.

  1. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Пункт 1 цієї статті підкреслює можливість перебування земель історико-культурного призначення не тільки у державній, а й у комунальній та приватній власності. Стосовно земель цієї категорії діє загальне правило щодо слідування права власності на землю за правом власності на розміщений на ній об’єкт культурної спадщини.

Усі види пам’яток історії та культури, крім пам’яток археології, можуть перебувати у державній, комунальній або приватній власності Усі пам’ятки археології, в тому числі ті, що знаходяться під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини видає власникові пам’ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об’єкта культурної спадщини як пам’ятки. Крім того, республіканським АР Крим, обласними чи місцевими органами охорони культурної спадщини з власником обов’язково укладається охоронний договір на пам’ятку, за яким власник бере на себе зобов’язання щодо особливої охорони і збереження відповідних земель з об’єктами культурної спадщини, що розміщені на них. У документі, який посвідчує право власності на пам’ятку, обов’язково вказуються категорія пам’ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками, крім пам’яток, занесених до Переліку пам’яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі. Однак таке відчуження або передача мають обов’язково погоджуватися з органами охорони культурної спадщини.

Перелік пам’яток, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України.

153

 

РОЗДІЛ II

Глава 10

Стаття 54

 

 

 

Пам’ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 66 Закону «Про охорону культурної спадщини» здійснення функцій управління заповідниками, музеями-заповідниками, що перебувають відповідно у державній та комунальній власності, покладається на органи охорони культурної спадщини Ради міністрів АР Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та на органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Режим приватної власності на відповідні землі з розміщеними на них об’єктами певним чином обмежений. Об’єкт культурної спадщини, у тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні, про що центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об’єкта або уповноважений ним орган, відповідні органи охорони культурної спадщини, на території яких він розташований.

Власник об’єкта культурної спадщини або уповноважений ним орган, особа, яка набула право володіння, користування чи управління зобов’язані допускати уповноважених органами охорони культурної спадщини осіб для виконання ними своїх обов’язків до об’єктів культурної спадщини та на їхню територію незважаючи на те, в якій формі власності перебуває об’єкт і земля, на якій він знаходиться.

Законодавство України передбачає випадки примусового відчуження або вилучення пам’яток. Так, пам’ятка може бути примусово відчужена з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини за умови попереднього і повного відшкодування її вартості. Вилучення допускається щодо пам’яток, які перебувають у комунальній власності, у власність держави в судовому порядку за позовом органу охорони культурної спадщини.

154

З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам’яток, комплексів (ансамблів) навколо них повинні встановлюватися зони охорони пам’яток. Закон «Про охорону культурної спадщини» виділяє різні за характером зони: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару (ст. 32). Межі та режими використання зон охорони пам’яток визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж зон охорони пам’яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам’яток забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини і без погодження з Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається Законом «Про охорону культурної спадщини». Загальною вимогою правового режиму земель відповідної категорії є заборона на цих землях будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню. Території пам’яток, охоронних зон, заповідників, музеїв-заповідників, охоронювані археологічні території, що належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації.

Установлення зон охорони пам’яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою Для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умови дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення.

Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам’ятки, охоронюваній археологіч-

155

 

 

Глава U

РОЗДІЛ II

ній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюються за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Дозволи на проведення археологічних розвідок, розкопок надаються за умови дотримання виконавцем робіт вимог охорони культурної спадщини та наявності у нього необхідного кваліфікаційного документа (відкритого листа), виданого Інститутом археології Національної академії наук України. Порядок надання дозволів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Виконавець археологічних розвідок, розкопок зобов’язаний забезпечити збереженість виявлених об’єктів культурної спадщини та передачу рухомих предметів визначеній у дозволі установі, ведення наукової документації, передачу її органам, які видали дозвіл і необхідний кваліфікаційний документ (відкритий лист), належну консервацію об’єктів культурної спадщини, упорядкування території після завершення робіт, а в разі потреби — взяти участь у приведенні зазначених об’єктів до експозиційного стану та підготовці матеріалів для їх державної реєстрації як пам’ятки. Власник або користувач земельної ділянки (у тому числі орендар) у межах території пам’ятки, охоронюваної археологічної території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць згідно з розпорядженням органу охорони культурної спадщини зобов’язаний не перешкоджати виконавцеві робіт, який має дозвіл на проведення археологічних розвідок, розкопок на цій ділянці. Власник або користувач земельної ділянки, на якій проводяться археологічні розвідки, розкопки, має право на відшкодування у повному обсязі шкоди, якої він зазнав у зв’язку з проведенням таких робіт.

Якщо під час проведення будь-яких земляних робіт виявлено знахідку археологічного або історичного характеру, виконавець робіт зобов’язаний зупинити їх подальше ведення і протягом однієї доби повідомити про це відповідний орган охорони культурної спадщини та орган місцевого самоврядування, на території якого проводяться земляні роботи. Земляні роботи можуть бути відновлені лише за письмовим доз-

156

Стаття 55

волом відповідного органу охорони культурної спадщини після завершення археологічних досліджень відповідної території.

Глава 11. ЗЕМЛІ ЛІСОВОГО ФОНДУ

Стаття 55. Визначення земель лісового фонду

  1. До земель лісового фонду належать землі, вкритілісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються дляпотреб лісового господарства.
  2. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:

а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів,які не віднесеш до категорії лісів;

б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об’єктів;

в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками насільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Правовий режим земель лісового фонду розглядається у комплексі з правовим режимом лісових відносин, які в сукупності можна називати земельно-лісовими відносинами і що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Такі відносини регулюються Земельним кодексом України (гл. 11), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Лісовим кодексом України, в якому переважна більшість норм стосується лісових відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки і земля, і ліси є об’єктами природи і як такі виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер земельно-лісових відносин обумовлений специфікою призначення землі і лісів у процесі створення і використання лісів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. З

157

 

РОЗДІЛ II

Глава 11

Стаття 55

 

 

 

Лісового кодексу України (далі ЛК України) записано, ліс — це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Отже — ліси це природний ресурс, який разом із землею та іншими природними ресурсами згідно зі ст. 13 Конституції України належить до об’єктів права власності Українського народу. Це право знайшло свій розвиток у ЛК України. У ст. З ЛК України визначено, що ліси України є її національним багатством. За своїм призначенням та місцерозташуван-ням вони виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.

Усі ліси на території України складають її лісовий фонд. До нього належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Як у ЗК України, так і в ЛК України зазначено, що до лісового фонду не належать: усі види насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів, полезахисні лісові смуги і захисні насадження на смугах відводу залізниць, автомобільних доріг, каналів, гідротехнічних споруд та водних об’єктів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.

Правовий режим земель лісового фонду залежить від цільового функціонального призначення землі і лісів, а також від групи і категорії лісів.

За функціональним призначенням землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові. До лісових належать землі, вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю, що підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), а також землі, зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. До нелісових належать землі: а) зайняті спорудами, пов’язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопрово-дів та підземними комунікаціями тощо; б) зайняті сільськогос-

подарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); в) зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

При цьому віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

За своїм екологічними і господарським значенням ліси в Україні поділяються на дві групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції. Залежно від переваг виконуваних функцій ліси першої групи Лісовим кодексом України віднесені до таких категорій захисності: водоохоронні, захисні (протиерозійні, вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви тощо), санітарно-гігієнічні та оздоровчі. До першої групи належать також ліси, розташовані на територіях природно-заповідного фонду, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угруповання.

До другої групи належать ліси, що, поряд з екологічним, мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорії захисності визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності.

Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і категорій захисності, використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду визначається: Для потреб мисливства — Законом України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.; для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт — Кабінетом Міністрів України. У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування.

 

 

 

158

159

 

РОЗДІЛ II

Глава Ц

Статті 56, 57

 

 

 

Стаття 56. Власність на землі лісового фонду

  1. Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
  2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої владиможуть безоплатно або за плату передаватись у власністьзамкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерськихта інших господарств.
  3. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградо-ваних і малопродуктивних угідь для залісення.

Статтею 6 ЛК України встановлено, що усі ліси в Україні є власністю держави. Оскільки землі належать до природних ресурсів України, то згідно зі ст. 13 Конституції України суб’єктом права власності на ліси як на природні ресурси є Український народ. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Згідно з Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» в редакції від 22 червня 1993 р. землі лісового фонду, що входять до угідь селянських (фермерських) господарств, не можуть передаватися у приватну власність господарств, за винятком невеликих (до 5 гектарів) лісів. За даною статтею ЗК України у власність громадян (селянських господарств) чи юридичних осіб (фермерських господарств і приватних сільськогосподарських підприємств) можуть передаватися земельні ділянки загального площею до 5 гектарів у складі належних їм угідь.

Новелою коментованої статті ЗК України є норма, що громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Основною умовою набуття таких земель у власність є обов’язок громадянина чи юридичної особи використовувати їх для залісення. Розмір земель, що надаються для залісення, законодавством не визначається. Логічно виходити з того, що площа земельних ділянок деградованих і малопродуктивних земель не може перевищува-

160

ти встановлений статтями 118, 121, 128 ЗК України розмір земельних ділянок для селянських, фермерських господарств і юридичних осіб.

Землі лісового фонду можуть належати на праві комунальної власності територіальним громадам. У комунальній власності перебувають землі лісового фонду в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки цього фонду за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти комунальної власності (ст. 83 ЗК України). При цьому територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності, у тому числі лісового фонду. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

У державній власності перебувають усі землі лісового фонду України, крім земель комунальної і приватної власності. Земельним кодексом України встановлено, що не можуть передаватись у комунальну власність земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (ст. 84, п. З ЗК України). До земель комунальної і державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісового фонду, крім випадків, визначених статтями 118, 121, 128 Кодексу.

Земельний кодекс не визначає земель лісового фонду, які належать до державної власності. Розмежування земель права державної і комунальної власності буде здійснено на підставі спеціального закону, прийняття якого передбачається Прикінцевими положеннями Кодексу (п. 4 «в»).

Стаття 57. Використання земель лісового фонду

161
  1. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди — іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового госпо-

И02-66

 

 

Глава 11

РОЗДІЛ II

дарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

  1. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.

Особливості правового режиму земель лісового фонду полягають у тому, що вони використовуються за цільовим призначенням, передбаченим цією статтею ЗК України. Для цього земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування передаються у постійне або тимчасове користування на умовах оренди.

У постійне користування за рішенням відповідних органів земельні ділянки передаються державним або комунальним сільськогосподарським підприємствам.

Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду згідно зі ст. 9 JIK України посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

У тимчасове користування за рішенням цих самих органів за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам та організаціям, у яких створені спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути, як і для земель інших категорій, короткостроковим — не більше 5 років та довгостроковим — не більше 50 років (ст. 93 ЗК України). Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформлюється договором оренди. Форма договору і порядок його реєстрації установлюються Кабінетом Міністрів України. Умови оренди визначаються за угодою сторін у договорі. Згідно зі ст. 10 ЛК України орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.

162

Стаття 57

Земельні ділянки лісового фонду можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам для спеціальних зазначених вище потреб. Відносини, пов’язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі» та ЛК України.

Порядок цільового використання земель лісового фонду визначається Земельним і Лісовим кодексами України. ЗК України (глави 14 і 15) встановлює загальні права та обов’язки суб’єктів права власності і права постійного і тимчасового користування земельними ділянками, основними з яких є право та обов’язок використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Порядок та умови цільового використання земель лісового фонду землевласниками і землекористувачами визначається ЛК України (глави 10—12).

Цільове використання земель лісового фонду поділяється на два види: а) використання лісових ресурсів; б) користування земельними ділянками лісового фонду.

Використання лісових ресурсів здійснюється в порядку загального і спеціального використання.

У порядку загального використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав’яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.

При цьому громадяни зобов’язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними ресурсами у строки, встановлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів (ст. 49 ЛК України).

Право спеціального використання лісових ресурсів (статті 50, 51 ЛК України) здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. За умови Додержання вимог законодавства України лісокористувачі Мають право здійснювати такі види спеціального використання лісових ресурсів: а) заготівля деревини під час рубок головного користування; б) заготівля живиці; в) заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень

1102-66                                                                                                                                   163

 

РОЗДІЛ II

Глава И

Стаття 58

 

 

 

тощо); г) побічні лісові користування; а також інші види спеціального використання лісових ресурсів. До побічних лісових користувань належать: випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету. Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — відповідно за лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком. На відведених земельних ділянках лісового фонду щ жуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які В дано спеціальний дозвіл. Постійні лісокористувачі в p спеціального використання ними лісових ресурсів і проведеї ня рубок, пов’язаних з веденням лісового господарства, зобе в’язані оформляти на це дозвіл у встановленому порядку.

Користування земельними ділянками лісового фонду пере; бачає порядок їх використання для: 1) потреб мисливської господарства і створення умов для життя диких твариі 2) культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і турш тичних цілей; 3) проведення науково-дослідних робіт (гл. її ЛК України).

Лісовий кодекс (гл. 12) визначає порядок та умови вик< ристання лісових ресурсів і користування земельними діляї ками лісового фонду на природно-заповідних територіях об’єктах, у лісах населених пунктів, у прикордонній смузі, _ також на землях та в лісах, що зазнали радіоактивного забруднення.

Важливою умовою є встановлена законодавством плата за використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду (гл. 17 ЛК України), а також економічне стимулювання охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів (гл. 18 ЛК України).

Характерною особливістю правового режиму земель лісового фонду є те, що за порушення законодавства у сфері порядку використання земельних ділянок застосовується відповідальність згідно з вимогами ЗК України (ст. 211), а у сфері порядку використання та відтворення лісів — згідно з ЛК України (ст. 98).

164

Глава 12. ЗЕМЛІ ВОДНОГО ФОНДУ

Стаття 58. Склад земель водного фонду

  1. До земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншимиводними об’єктами, болотами, а також островами;

б)  прибережними  захисними   смугами  вздовж  морів,річок та навколо водойм;

в)  гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г)  береговими смугами водних шляхів.

  1. Для створення сприятливого режиму водних об’єктівуздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водоймвстановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.

Правовий режим земель водного фонду розглядається в комплексі з правовим режимом водних відносин, які разом можна назвати водно-земельними відносинами і що виступають єдиним комплексним об’єктом правового регулювання. Виходячи з цих позицій, такі відносини регулюються як Земельним кодексом України (гл. 12), норми якого стосуються здебільшого земельних відносин, Водним кодексом України, переважна більшість норм якого стосується водних відносин, а також Законом України «Про охорону навколишнього середовища», оскільки земля і води одночасно є об’єктами природи і виступають предметом екологічних відносин.

Комплексний характер водно-земельних відносин обумовлений специфікою призначення землі і вод у процесі створення і використання водних об’єктів, які мають властиве лише їм призначення і здійснюють спеціальні властиві їм функції. У ст. 1 Водного Кодексу України (далі ВК України) визначено, що води — це усі води, що входять до складу природних ланок кругообігу води. Усі води (водні об’єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: 1) поверхневі води: природні водойми (озера); водотоки (річки,  струмки);  штучні водойми (водосховища,

165

 

 

 

Глава 12

РОЗДІЛ II

ставки) і канали; інші водні об’єкти; 2) підземні води та джерела; 3) внутрішні морські води та територіальне море (ст. З ВК України).

До складу земель водного фонду належать землі, зайня) водними об’єктами, що перераховані у цій статті ЗК Україні

Для створення сприятливого режиму водних об’єктів, п передження їх забруднення, засмічення і вичерпання, зні щення навколоводних рослин і тварин, а також зменшені коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосхЦ вищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони. Bo- ;i ни є природоохоронною територією господарської діяльності, ‘І що регулюється. На землях водоохоронних зон забороняється:  1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів; 2) влаштування кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів ™ фільтрації; 3) скидання неочищених стічних вод, використо- $ вуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар’єри тощо).

Зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спе-1 ціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими державними адміністраціями, виконавчими комітетами місцевих рад і державними органами охорони навколишнього природного >\ середовища.