Земельний кодекс України: коментар ч. 10

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13

Стаття 153. Гарантії права власності на земельну ділянку

  1. Власник не може бути позбавлений права власностіна земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
  2. У випадках, передбачених цим Кодексом та іншимизаконами України, допускається викуп земельної ділянки.При цьому власникові земельної ділянки відшкодовуєтьсяїї вартість.
  3. Колишній власник земельної ділянки, яка викупленадля суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки будевстановлено, що земельна ділянка використовується недля суспільних потреб.

Конституція України (ст. 41) гарантує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності на землю. Право приватної власності є непорушним.

Чинне законодавство України не визначає підстав припинення права власності Українського народу на землю. Не вирішеними в законодавстві залишаються питання щодо припинення права власності на землю держави та територіальних громад.

Правові підстави та порядок припинення права власності на землю громадян та юридичних осіб визначені в статтях 140, 142, 143, 145—151 ЗК України. Отже, законодавець чітко визначив випадки, коли власник може бути позбавлений права власності на земельну ділянку.

Умови для підстав припинення права власності на землю можна визначити, як позитивні та негативні. Позитивні умови не несуть для суб’єктів права власності на землю певних негативних наслідків та виникають внаслідок добровільної відмови громадянина або юридичної особи від земельної ділянки (ст. 142 ЗК України). Відмова можлива тоді, коли земельна ділянка була придбана безоплатно; у випадку смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника. Негативні Умови для суб’єктів права на землю полягають у примусовому

475

 

 

Глава 23

РОЗДІЛ

припиненні права на земельну ділянку та виникають з підстав: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора за зобов’язаннями власника цієї земельної ділянки, у тому числі за договорами застави землі відповідно до ст. 133 Кодексу; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров’ю населення) в терміни, вказівками спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (пункти «а», «б» ст. 143 ЗК України); припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства (ст. 144); відчуження (викуп, вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності для суспільних потреб у випадках, передбачених статтями 146, 147; відчуження земельних ділянок за рішенням суду (ст. 139); невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом (ст. 145); конфіскації земельної ділянки (ст. 148).

Право власності на земельну ділянку може бути також примусово припинено у випадках: систематичного невнесення земельного податку в строки, визначені Законом України «Про плату за землю»; у разі визнання угоди щодо набуття права власності на землю недійсною; у разі втрати громадянства України; у випадках реорганізації або ліквідації юридичної особи.

Право власності на землю може бути припинено також при переході права власності на будівлю і споруди без зміни її цільового призначення в порядку, визначеному ст. 120 ЗК України.

476

____________________________ Стаття 153

Відповідно до положень Конституції України право власності на землю може бути припинено в разі встановлення судом фактів придбання земельних ділянок за рахунок коштів, одержаних від злочинної діяльності. Так, згідно зі ст. 148 земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Однією із підстав припинення права власності на землю є викуп земельних ділянок, що можливо у випадках відчуження земельної ділянки за рішенням самого власника шляхом її продажу іншим особам, а також у випадку викупу земельних ділянок для суспільних потреб. При цьому законодавець у ст. 146 закріплює вичерпний перелік таких суспільних потреб. Відповідними гарантіями права власності на земельну ділянку виступають: обов’язковість письмового попередження про це власника земельної ділянки органом, який приймає рішення про її викуп не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу (п. 2 ст. 146), обов’язкове одержання згоди власника земельної ділянки на такий викуп та викуп земельної ділянки за вартістю відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (п. З ст. 146), можливість вирішення в судовому порядку питання, якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю (п. 4 ст. 146).

Відповідно до положень Закону України «Про власність» захист права власника у цьому випадку може здійснюватися шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону «Про власність»). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.

Таких самих принципів додержується й судова практика. Так, відповідно до абз. 5 п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 25 грудня 1996 р. вимоги про вилучення (викуп) земельних ділянок у громадян можуть бути задоволені судом лише за умови забезпечення гарантій, передбачених Земельним кодексом, а саме

477

 

РОЗДІЛ

Глава 23

Стаття 154

 

 

 

після виділення радою за бажанням цих громадян рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відведено земельну ділянку, житлових, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування у повному обсязі інших збитків згідно з відповідним розділом Кодексу.

Гарантією права власності на земельну ділянку виступає положення п. З ст. 153 ЗК України, за яким колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб.

Ймовірно вважати, що факт встановлення використання викупленої земельної ділянки не для суспільних потреб має бути підтверджений у судовому порядку шляхом надання колишнім власником земельної ділянки матеріалів про фактичне використання такої ділянки, витребування судом у органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування відомостей про підстави передачі такої земельної ділянки іншим користувачам тощо.

Керуючись положенням ст. 152 ЗК України, доцільно вважати, що визнання в судовому порядку недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки тягне за собою повернення незаконно відчуженої земельної ділянки власнику, приведення її до придатного для використання стану, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за рахунок винних осіб, у тому числі відшкодування збитків, пов’язаних із незаконним викупом.

Стаття 154. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю

  1. Огани виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатися У здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною

478

ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов’язки чи обмеження.

  1. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою.

Невтручання держави та її органів у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом, є одним із принципів земельного законодавства (пункт «в» ст. 5 Кодексу). За загальними вимогами чинного земельного законодавства громадянин може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею лише на підставі рішення суду, а отже, рішення державних органів про припинення права на землю може бути також оскаржено в судовому порядку. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про власність» не допускається втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов’язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, визначеному п. 4 ст. 48 Закону.

Такі засоби захисту права власності на землю застосовуються як при правомірному, так і при неправомірному втручанні відповідних органів у здійснення власником своїх повноважень щодо землі. Так, відповідно до ст. 144 ЗК України у разі використання земельних ділянок із порушенням земельного законодавства рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене у судовому порядку.

Водночас актами органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування не можуть встановлюватися додаткові обов’язки, крім визначених у законі, наприклад, у статтях

479

 

РОЗДІЛ

Глава 23

Статті 155, 156

 

 

 

 

31 02-66

91, 96 Кодексу. Не допускається встановлення додаткових обмежень, окрім передбачених, наприклад, статтями 98, 110, 111 3K України.

Стаття 155. Відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок

  1. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуютьсяправа особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
  2. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Важливою загальною гарантією захисту права власності на земельну ділянку є встановлення обов’язку органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування у разі порушення ними прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості землі та майна на момент припинення права власності, у тому числі неодержані доходи.

Відповідно до п. 4 ст. 48 Закону України «Про власність» у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, у тому числі неодержані доходи. Такий самий спосіб захисту права власності на землю передбачений і ст. 57 цього Закону, згідно з якою у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або органом місцевого самоврядування, такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, право якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є у розпорядженні віД-

480

повідного органу влади або управління у розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Проект Цивільного кодексу України (ч. 2 ст. 394) передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, у якому він перебував до прийняття цього акта, а в разі неможливості відновлення попереднього становища власнику відшкодовуються збитки.

Глава 24. ВІДШКОДУВАННЯ ЗБИТКІВ ВЛАСНИКАМ ЗЕМЛІ ТА ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧАМ

Стаття 156. Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок:

а) вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб,  не пов’язанихіз сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом;

б) тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь,лісових земель та чагарників для інших видів використання;

в) встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок;

г) погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісовихземель та чагарників;

ґ) приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та чагарників у непридатний для використання стан;

д) неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Одним із способів захисту прав на земельні ділянки відповідно до пункту 3 «ґ» ст. 152 ЗК України є відшкодування заподіяних збитків, яке може застосовуватися при усуненні будь-яких порушень прав власника на землю чи землекористувача.

Необхідність відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам визначена у статтях 97,  101,  146, 147,

481

 

Глава 24

РОЗДІЛ

152, 155, 212 Кодексу. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється особами, які заподіяли таких збитків, добровільно або в судовому порядку.

Вилучення (викуп) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для потреб, не пов’язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом. Враховуючи пріоритетність земель сільськогосподарського використання, що передбачено ст. 23 Кодексу, та з урахуванням важливості використання земель лісового фонду перевалено для відновлення і відтворення лісів з метою забезпечення ними природоохоронних (водоохоронних, полезахисних, кліматорегу-люючих, оздоровчих, рекреаційних та інших) функцій, земельне законодавство встановлює відповідні вимоги щодо відшкодування заподіяних збитків землевласникам та землекористувачам у випадках вилучення (викупу) таких земель для інших суспільних потреб.

Вилучення (викуп) зазначених земель має проводитися з додержанням вимог, передбачених статтями 146, 147, 149— 151 Кодексу, в тому числі з відшкодуванням збитків. Відшкодовуються збитки власникам землі та землекористувачам органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено чи надано в користування земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються).

Розміри збитків, заподіяних власникам землі й землекористувачам вилученням (викупом) у встановленому порядку земельних ділянок, визначаються: для земель, що знаходяться на праві власності, з урахуванням повної вартості земельної ділянки, яка встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель та проводиться відповідно до п. З ст. 146 за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (див. постанову Кабінету Міністрів України від 23 березні 1995 р. № 213, зі змінами); для земель, що знаходяться ні праві користування, — комісіями, створеними Київською ті Севастопольською міськими, районними державними адмії ністраціями, виконавчими комітетами міських (міст облас ного підпорядкування) рад згідно з порядком, визначенні ст. 157 ЗК України.

482

_________________________________________                 Стаття 156

Тимчасове зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам внаслідок тимчасового зайняття зазначених земель здійснюється у випадках передачі їх на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи (п. 1 ст. 97 Кодексу). Тимчасово такі землі можуть передаватися і для інших видів використання.

Відповідно до вимог п. 4 ст. 97 такі підприємства після проведення зазначених робіт зобов’язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привести земельні ділянки до попереднього стану.

Відшкодування збитків можливе також внаслідок самовільного тимчасового зайняття зазначених угідь.

Установлення обмежень щодо використання земельних ділянок. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється також у випадках встановлення обмежень щодо використання земельних ділянок, особливо внаслідок примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у разі воєнного або надзвичайного стану (ст. 147), внаслідок втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у здійснення власником землі чи титульним володільцем повноважень щодо володіння, користування чи розпорядження належними їм земельними ділянками або встановленням інших, ніж це передбачено у статтях 91, 96, 111 Кодексу, обов’язків та обмежень (ст. 154), внаслідок обмеження прав власників землі і землекористувачів іншими особами шляхом самовільного зайняття земельних ділянок, погіршенням якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей земель тощо.

Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється також внаслідок обмеження щодо використання земельних ділянок у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, який порушує права особи щодо володіння, користування чи розпо-

483

 

 

Глава 24

РОЗДІЛ

рядження належною їй земельною ділянкою. Збитки, заподіяні власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню у повному розмірі органом, який видав акт (ст. 155).

Погіршення якості ґрунтового покриву та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюється у випадках недодержання вимог законодавства про охорону довкілля, вимог щодо охорони земель (розділ I ЗК України), а саме: забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об’єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також способами, які завдають шкоду здоров’ю населення тощо. Збитки відшкодовуються тими підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. № 13).

У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування, забруднення земель та інших порушень земельного законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212 Земельного кодексу, статей 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу особами, які її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки вона відпікодовується володільцем цього джерела за правилами ст. 450 Цивільного кодексу України.

Слід зауважити, що держава як власник землі теж має право на відшкодування шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства. У таких випадках доцільно керуватися Методикою визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затвердженою наказом

484

Стаття 156

Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 27 жовтня 1997 р. № 171і.

Методика встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди, заподіяної державі юридичними особами та громадянами у процесі їхньої діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, і поширюється на всі землі незалежно від форм їх власності (п. 1.2 Методики).

Методика застосовується при встановленні розмірів шкоди від забруднення земель будь-якого цільового призначення (всі землі України), що сталося внаслідок неорганізованих (непередбачених проектами, дозволами тощо) скидів (викидів) речовин, сполук і матеріалів, а також в аварійних ситуаціях (прорив очисних споруд, транспортних трубопроводів, ємностей різного призначення тощо); внаслідок порушення норм екологічної безпеки при зберіганні, транспортуванні, використанні пестицидів і агрохімікатів, токсичних речовин, виробничих і побутових відходів; самовільного захоронения (складування) промислових, побутових та інших відходів (п. 1.3 Методики).

Приведення сільськогосподарських угідь, лісових угідь та . чагарників у непридатний для використання стан. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам внаслідок приведення зазначених земель до непридатного для використання за цільовим призначенням стану здійснюється фізичними та юридичними особами, діяльність яких призводить до негативного впливу на стан земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі особами, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212 ЗК України), а також підприємствами, установами, організаціями, які тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт і не виконали покладеного ст. 97 Кодексу обов’язку привести займану земельну ділянку за свій рахунок у визначений строк

Довідник з питань економіки та фінансування природокористування і природоохоронної діяльності // Міністерство екології та природних ресурсів України, Програма розвитку ООН в Україні, Міжнародний Фонд Дніпра. — К., 2000. — С 168—194.

485

 

 

Глава 24

РОЗДІЛ

до стану, придатного для її використання за цільовим призначенням.

Приведення земель до стану, придатного для її використання за призначенням включає в себе вартість робіт, потрібних для приведення земельної ділянки в такий стан, включаючи вартість робіт з рекультивації земель відповідно до вимог ст. 166 Кодексу, знесення будинків, будівель і споруд за рахунок громадян та юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки (ст. 212) тощо.

У разі неприведення зазначених земель до придатного для використання стану такі особи повинні відповідно до статей 203, 440, 453 Цивільного кодексу відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки до такого стану. Для визначення розміру цієї шкоди суд може призначити експертизу (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 p.).

Неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки. Відшкодування збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки, здійснюється фізичними та юридичними особами, які самовільно зайняли земельні ділянки, або яким такі ділянки були передані тимчасово для здійснення геологознімальних, пошукових, геодезичних, інших розвідувальних та господарських робіт.

З урахуванням судової практики, яка склалася, крім відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам може бути відшкодована шкода, заподіяна самовільним зайняттям або забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного законодавства. Відповідно до статей 20о, 440 Цивільного кодексу така шкода відшкодовується у повному розмірі (п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1996 p.).

Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладанні шляхів, трубопроводів та проведенн розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і за брудненням сільськогосподарських та інших земель  іим

486

Стаття 156

лорушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі до стану, придатного для її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

При пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосінні, на користь землекористувача (власника) стягується вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності даної культури у господарстві, за винятком витрат виробництва, пов’язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому самому сезоні повторний посів культур, відшкодуванню належать витрати на пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).

Відповідно до ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування витрат, проведених під час незаконного користування.

У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, суди відповідно до ч. 7 ст. 203 Цивільного процесуального кодексу вправі вийти за межі заявлених вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоро-нюваних законом інтересів власників землі або землекористувачів (п. 18 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду “України).

Зменшення на підставі ст. 454 Цивільного процесуального кодексу розміру відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце у виняткових випадках залежно від встановленого судом і ретельно перевіреного в судовому завданні його майнового стану, з обов’язковим наведенням мотивів прийняття рішення.

При розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням чи забрудненням землі, суди з’ясовують наявність у відповідача можливості провести роботи з відновлення Попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може

487

 

 

Глава 24

РОЗДІЛ

з урахуванням думки позивача зобов’язати відповідача згідно зі ст. 453 Цивільного процесуального кодексу відшкодувати шкоду в натурі, і встановити для цього відповідний строк.

Стаття 157. Порядок відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

  1. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами.
  2. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 ст. 157 ЗК України визначено перелік умов та коло суб’єктів, які зобов’язані відшкодовувати збитки власникам землі та землекористувачам. Так, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи здійснюють відшкодування збитків власникам землі або землекористувачам: 1) за умови тимчасового зайняття і використання для своїх потреб цих ділянок; 2) якщо їх діяльність обмежує права власників і землекористувачів; 3) якщо їх діяльність погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Так, відповідно до п. 4 ст. 97 ЗК України підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, зобов’язані відшкодувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, у тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок привест зайняті земельні ділянки до попереднього стану.

488

Стаття 157

Прикладом діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути видання цими органами акта, яким порушуються права власників та землекористувачів щодо володіння, користування чи розпорядження належною їм земельною ділянкою (ст. 155 ЗК України). Прикладом діяьності громадян та юридичних осіб, яка обмежує права власників і землекористувачів, може бути самовільне зайняття земельних ділянок (ст. 212 Кодексу), створення незручнос-тей — затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо (п. 1 ст. 103 Кодексу).

Відшкодуванню також підлягають збитки, заподіяні власникам землі та землекористувачам у результаті діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадян та юридичних осіб, яка погіршує якість земель, розташованих у зоні їх впливу, у тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами (характеристика таких порушень дається у коментарі до ст. 143 ЗК України). Підстави відшкодування збитків власникам землі та землекористувачів передбачені ст. 156 Кодексу.

Відповідно до п. 2 ст. 157 на сьогодні діє Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам (далі — Порядок), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284і в частині, що не суперечить новому ЗК України. Цим нормативним актом врегульовані питання щодо складу комісій з визначення розміру збитків, переліку збитків власників і землекористувачів, що підлягають відшкодуванню, порядку визначення розмірів збитків та строків їх відшкодування. Так, ВіДповідно до п. 2 Порядку розміри збитків визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськи-Ми. районними державними адміністраціями, виконавчими Комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад. До Кладу комісій входять представники Київської, Севастополь-міських, районних державних адміністрацій, виконав-

Рання постанов Уряду України. — 1993. — № 10. — Ст. 193.

489

 

РОЗДІЛ

Глава 24

Стаття 158

 

 

 

чих комітетів міських (міст обласного підпорядкування) рад (голови комісій), власники землі або землекористувачі (орендарі), яким заподіяні збитки, представники підприємств установ, організацій та громадяни, які будуть їх відшкодовувати, представники земельних і фінансових органів, органів у справах містобудування і архітектури та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських (міст районного підпорядкування) рад, на території яких знаходяться земельні ділянки. У разі, коли збитки заподіяні погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням, до складу комісій включаються також представники санітарних і природоохоронних органів. Результати роботи комісій оформлюються відповідними актами, що затверджуються органами, які створили ці комісії.

Згідно з п. 4 Порядку відшкодуванню підлягають: вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд, включаючи незавершене будівництво, у повному розмірі, за винятком випадків, коли підприємства, установи й організації, яким відводяться земельні ділянки, будують на новому місці житлові будинки, виробничі та інші будівлі та споруди замість тих, що вилучаються (викуповуються) у громадян, колективних сільськогосподарських підприємств, радгоспів, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій; вартість плодово-ягідних та інших багаторічних насаджень; вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень; вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд; понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні т проектні роботи; інші збитки власників землі і землекористу вачів, у тому числі орендарів, включаючи неодержані доход » якщо вони обґрунтовані. Неодержаний доход — Де д0Х°Гу який міг би одержати власник землі, землекористувач, У т0 числі орендар, із земельної ділянки і який він не одер

490

внаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.

розміри збитків визначаються відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості). Збитки відшкодовуються власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок — після прийняття відповідною радою рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина. При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі й землекористувачам, у тому числі орендарям, ради, які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель. При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями, які здійснюють розвідувальні роботи з обумовленням розмірів збитків і порядку їх відшкодування в договорі. При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад.

Глава 25. ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ

земельні спори

таття 158. Органи, що вирішують

  1. Земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

491

 

 

Глава 25

РОЗДІЛ

  1. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян іюридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, районів та областей.
  2. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельнихділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства, атакож спори щодо розмежування меж районів у містах.
  3. Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.
  4. У разі незгоди власників землі або землекористувачівз рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Земельні спори — це спори, що виникають між фізичними чи юридичними особами з приводу володіння, користування чи розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у них на праві власності чи користування, і які вирішуються виключно судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Пункт 1 даної статті містить вичерпний перелік органів, які компетентні розглядати земельні спори. Це — суди, органи місцевого самоврядування, органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Згідно зі ст. 125 Конституції України система судів загальної юрисдикції в Україні побудована за принципом терито-ріальності й спеціалізації. Статтею 20 Закону України «ИР судоустрій» закріплена така система судів загальної юрисди ції: місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суд > Верховний Суд України.

Органи місцевого самоврядування (як органи, що .коМ.-_ тентні розглядати земельні спори) — це ради всіх рівнів зг  но зі статтями 8—12 ЗК України, тобто обласні, Київська х вастопольська міські, районні, районні у містах, міські, сіль кі, селищні ради.

492

__________________________________________ Стаття 158,

Норми ЗК України наділяють повноваженнями щодо вирішення земельних спорів обласні ради (пункт «з» ст. 8), Київську та Севастопольську міські ради (пункт «л» ст. 9), районні ради (пункт «є» ст. 10), сільські, селищні і міські ради (пункт «й» ст. 12). Щодо районних рад у містах, то згідно зі ст. 11 ЗК України повноваження щодо вирішення земельних спорів може бути надано їм міськими радами.

Центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністерство екології та природних ресурсів України.

Згідно з п. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. З метою захисту права власності на землю та забезпечення стабільності адміністративно-територіального устрою у п. 2 коментованої статті визначено спори, які повинні розглядатися виключно судом. Водночас чинним ЗК України передбачено позасудовии порядок вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, а також окреслено коло земельних спорів, підвідомчих даним органам. Крім того, у разі незгоди з рішенням зазначених органів, юридичні й фізичні особи (власники землі або землекористувачі) мають право звернутися до суду і оскаржити рішення, що було прийнято в по-засудовому порядку.

Отже, викладене свідчить, що судом розглядаються:

1) виключно йому підвідомчі спори (перша група — земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження емельними ділянками, що перебувають у власності громадян 1 юридичних осіб, друга група — спори щодо розмежування еРиторій сіл, селищ, районів та областей);

) скарги на рішення, прийняті в позасудовому порядку;

») земельні спори, підвідомчі органам місцевого самовря-

увацця> але сторони безпосередньо звернулися до суду. Це —

н    ельні спори у межах населених пунктів щодо меж земель-

х Ділянок, що перебувають у власності чи користуванні

493

 

РОЗДІЛ

Глава 25

Стаття 158

 

 

 

 

громадян, та додержання громадянами правил добросусідст-ва, а також спори щодо розмежування меж районів у містах-

  • земельні спори, підвідомчі органам виконавчої влади зпитань земельних ресурсів, але сторони також звернулисябезпосередньо до суду. Це — земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, обмежень увикористанні земель та земельних сервітутів;
  • майнові спори, пов’язані з земельними відносинами.Це — вимоги про відшкодування збитків, заподіяних вилученням чи викупом земельної ділянки для державних чи громадських потреб, вимога щодо відшкодування збитків, заподіяних неправомірним зайняттям земельної ділянки, її забрудненням, псуванням чи вчиненням інших порушень прав власників земельних ділянок чи землекористувачів тощо.

Спори, зазначені в пунктах 1, 3—5 розглядаються судом у позовному провадженні відповідно до вимог Цивільного процесуального кодексу України (глави 15—28). А спори, зазначені в п. 2, розглядаються судом у провадженні по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин (глави 29, 31-А зазначеного Кодексу).

Слід зазначити, що в ст. 103 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. містилося положення про те, що земельні спори можуть розглядатися третейським судом. У чинному Земельному кодексі така норма відсутня. Однак ст. 1 Додатку 2 до Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що громадяни можуть передати будь-який спір на розгляд третейського суду, за винятком спорів, що виникають з трудових і сімейних відносин. На думку автора коментованої статті, було б доцільним у ЗК України, зокрема в ст. 158, визначити третейський суд як орган, уповноважений розглядат земельні спори.

Пункт 3 даної статті визначає повноваження органів М1С вого самоврядування щодо вирішення земельних спорів- і кими повноваженнями згідно з пунктом «й» ст. 12 ЗК Укр ни наділені сільські, селищні, міські ради. Слід зауважнт » що аналіз ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядув ня в Україні» свідчить про те, що вирішення земельних с рів не є виключною компетенцією цих рад. Це означає,

відповідна рада може делегувати дане повноваження своєму виконавчому органу. Підтвердженням цьому є положення, зафіксовані у ст. 33 зазначеного Закону, згідно з якою до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить вирішення земельних спорів у порядку, встановленому законом.

Обсяг і межі повноважень районних у містах рад та їх виконавчих органів у сфері земельних відносин (у тому числі й щодо вирішення земельних спорів) визначаються відповідними міськими радами за узгодженням з районними у містах радами з урахуваннями загальноміських інтересів та колективних потреб територіальних громад районів у містах. Зазначене положення п. З ст. 41 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні дублює ст. 11 нового ЗК України.

Як було зазначено, обласним, Київській та Севастопольській міським, районним радам повноваження щодо вирішення земельних спорів надані чинним ЗК України (статті 8—10). Однак Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» дане повноваження не визначає ні як виключне, ні як таке, що може бути делеговане виконавчому органу ради чи місцевій державній адміністрації. Оскільки зміни до законів, що мають врегулювати дане питання, ще не внесені, на думку автора коментованої статті, його можна врегулювати за аналогією з селищними, сільськими та міськими радами. Тобто, обласна, Київська і Севастопольська міські, районна рада свої повноваження щодо вирішення земельних спорів можуть делегувати своїм виконавчим органам.

Радам усіх рівнів підвідомчі земельні спори, що виникають у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності чи у користуванні громадян, Та Додержання правил добросусідства. Повноваження щодо Розгляду спорів про розмежування меж районів у містах згід-и° з п. З ст. 158 ЗК України належить міській раді міста з ра-и°нним поділом.

.Центральним органом з питань земельних ресурсів в Укра-

б Держкомзем України, Положення про який затверджене

Казом Президента України від 14 серпня 2000 р. Відповідно

зазначеного Положення Держкомзем України здійснює

 

 

 

494

495

 

 

Й 02-66
_Глава25

РОЗДІЛ

свої повноваження безпосередньо та через єдину систему дЄГ) жавних органів земельних ресурсів. Згідно з постановою Ка бінету Міністрів України «Про затвердження типових положень про місцеві державні органи земельних ресурсів» від 7 серпня 1996 р. № 930 до цієї системи входять: обласні управління земельних ресурсів, які є місцевими державними органами, підпорядкованими Держкомзему України, Київське і Севастопольське міське управління земельних ресурсів та районні відділи земельних ресурсів, підпорядковані обласним управлінням земельних ресурсів, міські (міст обласного та районного підпорядкування) управління (відділи) земельних ресурсів, підпорядковані відповідно обласному управлінню земельних ресурсів і районному відділу земельних ресурсів.

Проте однозначно стверджувати, що під органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, які вирішують земельні спори, законодавець розуміє Держкомзем України та єдину систему державних органів земельних ресурсів, у нас немає достатніх підстав. Зокрема, серед повноважень Держкомзему України, визначених Положенням про нього, не закріплено повноваження щодо вирішення земельних спорів. Новий ЗК України (ст. 15) також конкретно не визначає дане повноваження у компетенції центрального органу з питань земельних ресурсів. Крім того, цілком імовірно, що в ст. 15 ЗК України під центральним органом з питань земельних ресурсів законодавець розуміє Держкомзем України, а у п. 4 ст. 158 ЗК України під органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів — відділи та управління Держкомзему України на місцях. До того ж, не виключається можливість створення нового органу з питань земельних ресурсів.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного необхідно конкретизувати положення статей 15 та 158 (п. 4) ЗН України та внести доповнення до Положення про Держкомзем України.

Органам виконавчої влади з питань земельних ресурсі підвідомчі земельні спори щодо меж земельних ділянок за м жами населених пунктів, обмежень у використанні земель земельних сервітутів.

496

Стаття 159

Право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками), яке встановлюється на підставі договору або за рішенням суду- Слід зауважити, що спори щодо встановлення земельного сервітуту підвідомчі виключно суду, а будь-які спори, що виникають з приводу вже встановленого сервітуту, розглядаються органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Обмеження прав на землю може бути встановлене законом чи договором. Імперативне обмеження не підлягає оспорюванню, якщо воно здійснене відповідно до вимог законодавства. Тобто оспорюватися може неправомірність застосування обмеження. Договірне обмеження може бути оспорене у будь-якому випадку.

Положення п. 5 коментованої статті виступають гарантією захисту власників землі та землекористувачів від свавілля органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Дане право гарантується також Конституцією України. Так, землевласники та землекористувачі мають право оскаржувати рішення органів місцевого самоврядування та виконавчої влади: 1) про відмову у передачі земельної ділянки у власність (користування) або залишення заяви (клопотання) без розгляду; 2) про відмову продажу земельної ділянки; 3) про припинення права користування земельною ділянкою та ін.

Згідно а п. 1 ст. 161 ЗК України оскарження рішення органу місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у суді призупиняє його виконання.

Стаття 159. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів

  1. Земельні спори розглядаються органами виконавчоївлади з питань земельних ресурсів та органами місцевогосамоврядування на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви.
  2. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час

497

 

 

РОЗДІЛ _______

і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсутності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

  1. Відсутність однієї із сторін без поважних причин приповторному розгляді земельного спору не зупиняє йогорозгляд і прийняття рішення.
  2. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання.
  3. Рішення передасться сторонам у 5-денний термін зчасу його прийняття.

Суб’єкти правовідносин у сфері розгляду земельних спорів за метою та функціональним призначенням можуть бути поділені на три групи. Перша група — суб’єкти безпосередньо заінтересовані у вирішенні спору (заявник та відповідач або відповідним чином уповноважені ними представники). Друга — суб’єкти, наділені владними повноваженнями щодо вирішення спору: органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органи місцевого самоврядування (даний перелік є вичерпним). До третьої групи належать суб’єкти, безпосередньо не заінтересовані в розгляді спору, але їх участь необхідна для розгляду справи (експерти, свідки).

Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів є позасудовим порядком вирішення спорів, для якого характерні наступні стадії: 1) порушення позасудового провадження, 2) підготовка до розгляду, 3) розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення, 4) оскарження рішення, 5) виконання рішення.

Перша стадія.  Підставою для  порушення  позасудового провадження є подання заяви однією зі сторін. Чинним земельним законодавством не визначений порядок подачі заяви, як не встановлені й вимоги щодо її змісту. Проте у будь якому випадку заява має бути мотивованою, а викладені в ні вимоги підтверджені відповідними доказами.

498

Стаття 159

Передумовою подачі заяви про вирішення земельного спору є правопорушення. При цьому порушення може дійсно мати місце, а може бути й результатом сумлінної омани. ЗК України не передбачає і не визначає передумов звернення до відповідних органів, оскільки в цьому, на думку автора коментованої статті, немає потреби.

Відповідний орган, уповноважений вирішувати земельні спори, зобов’язаний прийняти заяву та зареєструвати її у встановленому порядку. Законодавство не визначає підстави для відмови у прийнятті заяви, але якщо все ж таки це було зроблено, то особа (заявник) має право на звернення до суду для оскарження неправомірних дій. Якщо розгляд певного спору не належить до компетенції зазначеного органу, останній зобов’язаний повідомити про це заявника чи направити заяву за підвідомчістю, про що також повинен бути повідомлений заявник.

Друга стадія — це підготовка справи до розгляду. Законодавчо даний порядок не визначений і не врегульований. Однак для того, щоб повно та всебічно дослідити справу і винести обґрунтоване рішення щодо спору слід провести певні підготовчі дії. Раніше для розгляду певної категорії справ створювалися погоджувальні комісії (статті 107, 108 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p.). Чинний ЗК України , створення таких комісій не передбачає, але в принципі й не забороняє. На думку автора коментованої статті, створення погоджувальних комісій є доцільним, зокрема для вирішення складних спорів.

На даній стадії сторони можуть звернутися з клопотанням про припинення розгляду спору у випадку примирення сторін. Закон не зобов’язує орган, що розглядає спір, перевіряти Умови примирення.

ЗК України містить вимогу щодо строку розгляду земельного СПОру В ПОЗаСудОВОМу ПОРЯДКУ — ОДИН МІСЯЦЬ З ДНЯ ПОДАННЯ заяви.

Третя стадія (розгляд і вирішення спору по суті та винесення рішення) охоплює пункти 2 та 3 коментованої статті, зауважити, що немає необхідності ці положення роз-

499

 

 

Глава 25

РОЗДІЛ

міщувати в різних пунктах ст. 159 ЗК України, оскільки вони є взаємообумовленими і випливають одне з іншого.

Згідно з чинним ЗК України земельні спори розглядаються на сесіях рад чи засіданнях їх виконавчих органів, засіданнях органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів з викликом сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. Законодавче закріплення цього положення гарантує сторонам особисте здійснення своїх прав.

Питання про участь (присутність) сторін у процесі розгляду земельного спору має дуже важливе значення. Особиста присутність учасників при розгляді спору дозволяє їм повною мірою реалізувати наданий їм комплекс прав, а також забезпечує всебічне та повне дослідження обставин справи, що є гарантією винесення об’єктивного рішення.

У випадку неявки однієї зі сторін (якщо від неї не надійшло офіційної згоди на розгляд справи за її відсутності) при першому вирішенні питання розгляд спору переноситься, тобто розгляд спору не розпочинається. При цьому немає значення, з якої причини особа не з’явилася. До того ж, особа не зобов’язана пояснювати причину неявки.

Якщо ж від особи надійшла офіційна згода на розгляд справи за її відсутності, то вирішення питання по суті здійснюється за її відсутності. Однак виникає запитання, що має на увазі законодавець під «офіційною згодою і в якій формі вона має бути виражена. Чинне законодавство не містить конкретних вимог щодо цього. Автор коментованої статті вважає, що це має бути письмова заява. У будь-якому випадку, волевиявлення особи на розгляд справи за її відсутності має бути виражене у конкретній формі.

Повторне відкладення розгляду земельного спору може мати місце лише з поважних причин. «Поважність» причини fi оціночним поняттям, яке не регламентується законодавством (Земельним кодексом) і вирішується за розсудом органу, Ш° розглядає спір.

Неявка сторін (сторони) без поважної причини за повторним викликом не зупиняє розгляд земельного спору та     не сення рішення.

500

Стаття 159

Прийняття рішення — найважливіший момент стадії розгляду земельного спору. Законодавство не закріплює необхідні атрибути рішення щодо земельного спору. Слід зауважити, що воно має відповідати всім тим загальним вимогам, які пред’являються до рішень, що виносяться з інших категорій правових спорів (адміністративних, цивільних тощо). Тобто, рішення щодо земельного спору має містити:

  • вступну частину, в якій зазначаються час і місце йогорозгляду, найменування органу, що його постановив, перелікосіб, які його приймали, найменування сторін та інших осіб,що брали участь у справі;
  • описову частину, де викладається суть вимог заявника,заперечень відповідача;
  • мотивувальну частину, де обґрунтовуються висновки зурахуванням фактичних обставин. Вони повинні цілком відповідати всім документам (доказам), що наявні у справі;
  • резолютивну частину, де міститься кінцевий висновок,підсумок щодо спору, порядок його виконання та строк і порядок оскарження.

Рішення з земельного спору повинно бути винесене компетентним органом, тобто тим органом, якому підвідомчий спір.

Четверта стадія (оскарження рішення) передбачена п. 5 ст. 158 ЗК України.

Пункт 4 коментованої статті містить положення про те, Що в рішенні також зазначається порядок його виконання. Отже, мають бути визначені й заходи, які слід здійснити для відновлення порушеного права. Якщо рішення приймалося за відсутності однієї зі сторін, то дана сторона повідомляється про винесення рішення і може отримати його в загальному порядку.

Отримання рішення сторонами надає їм можливості реалізувати закріплені в ньому положення. Зокрема, якщо сторони згодні з рішенням, то на його підставі відбувається поновлення порушених прав або врегульовуються спірні правовідносини. Якщо ж сторони (сторона) не згодні з рішенням, вони Ьїають право оскаржити його в судовому порядку.

Строк передачі рішення сторонам становить п’ять днів з  його прийняття. Встановлення даного строку є гаран-

501

 

Стаття 160

 

 

Як видно з даного порівняння, коло прав, наданих сторонам Цивільним процесуальним кодексом України, ширше, ніж окреслене даною статтею ЗК України. До того ж, у ст. 99 ЦПК України подається відкритий перелік прав сторін, а у коментованій статті цей перелік вичерпний. Це свідчить про те, що сторони земельного спору, якщо він розглядається судом, мають вужче коло прав, ніж сторони іншого цивільного спору. Таке становище суперечить положенням ЦПК України, зокрема ст. 103 ЦПК України, згідно з якою сторони користуються рівними правами. Таким чином,  автор коментованої статті вважає, що, при розгляді земельних спорів судом (відповідно до ст. 158 ЗК України) ст. 160 ЗК України суперечить ст. 99 ЦПК України, є недосконалою і потребуєДоповнення.

разі розгляду земельного спору органами виконавчої вла-ДИ з питань земельних ресурсів чи органами місцевого самоврядування зазначена неузгодженість не спостерігається, ос-кльки, як зазначалося в коментарі до попередніх статей, по-

503

Глава 25

РОЗДІЛ

тією реалізації права на оскарження рішення в судовому порядку, оскільки в разі затягнення процедури видачі рішення сторона може пропустити строк, передбачений для подачі апеляції.

Стаття 160. Права і обов’язки сторін при розгляді земельних спорів

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитись з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору, і, у разі незгоди з цим рішенням, оскаржувати його.

Коментована стаття є точною копією ст. 111, яка містилася в ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.

Аналіз ст. 160 ЗК України свідчить, що перелік прав, зазначених у ній, поширюється на сторони земельних спорів при їх розгляді як судом, так і органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Розгляд земельних спорів судом відбувається у межах цивільного процесу в позовному провадженні (згідно зі ст. 24 Цивільного процесуального кодексу України). Таким чином, перелік прав, передбачених ст. 160 ЗК України, має відповідати переліку прав, якими наділені сторони цивільного процесу. Порівняймо:

Права сторін земельних спорів (ст. 160 ЗК України)

1)      знайомитися з матеріаламищодо цього спору, робити зних виписки,

2)   одержувати копію рішеннящодо земельного спору»

Права осіб та сторін, які беруть участь у справі (статті 98, 99 ЦПКУкраїни)

  • знайомитися з матеріаламисправи, робити з них витяги,
  • одержувати копії рішень,ухвал, постанов і інших документів, що є у справі,

502

 

  • брати участь у судових засіданнях,
  • подавати докази,
  • брати участь в їх дослідженні,
  • заявляти клопотання тавідводи,

 

  • давати усні та письмові пояснення судові,
  • подавати свої доводи, міркування та заперечення,
  • оскаржувати рішення і ухвали суду,

10)  користуватись іншимипроцесуальними правами, наданими їм законом.

 

  • брати участь у розгляді земельного спору,
  • подавати документи та іншідокази,

5)————–

  • порушувати клопотання,
  • давати усні та письмові пояснення,
  • заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони,
  • у разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його,

Ю)—————–

 

 

Глава 25

РОЗДІЛ

рядок розгляду земельних спорів органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів на законодавчому рівні взагалі не врегульований, а Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не визначає права сторін при розгляді земельних спорів органами місцевого самоврядування.

Матеріалами щодо спору вважаються докази, які мають значення для вирішення земельного спору, надані сторонами або виявлені чи витребувані компетентним органом, який вирішує спір. Порядок ознайомлення сторін із матеріалами спору законодавством не визначений. Згідно з даною статтею сторони мають можливість знайомитися з ними в ході засідання чи заявивши клопотання про ознайомлення з матеріалами спору.

Брати участь у розгляді спору сторони можуть особисто, тобто бути присутніми при розгляді спору та здійснювати права сторони щодо спору або через представника відповідно до положень ЦПК України.

Доказами в цивільній справі згідно зі ст. 27 ЦПК України є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються: поясненнями сторін і третіх осіб, показаннями свідків, письмовими доказами (у тому числі документами), речовими доказами і висновками експертів.

Отже, у найзагальнішому вигляді, докази — це фактичні дані, на підставі яких компетентний орган може вирішити спір шляхом встановлення істини. Згідно з науковою доктриною документи є не доказами, а джерелом доказів, тобто матеріальним їх носієм. Таким чином, доказом є не документ, а фактичні дані, інформація, що міститься в цьому документі.

Докази при розгляді земельних спорів мають бути достовірними, належними та допустимими. Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають фактичний стан речей. Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування у спорі, а також інших обставин, які мають при розгляді земельного спору допоміж-

504

Стаття 161

не значення. Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.

Клопотання — це офіційне прохання про здійснення процесуальних дій або прийняття рішення, звернене до органу, який вирішує спір. Обґрунтоване клопотання подається до вирішення спору, в процесі його вирішення та розглядається органом, до якого це клопотання звернено.

Щодо права сторін заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони, автор коментаря вважає, що це можуть бути як заперечення проти доказів, наданих іншою стороною, які свідчать на її користь, так і заперечення проти доказів, які виявлені безпосередньо органом, який вирішує спір.

Заперечення проти клопотань та доказів може виявлятися у висловленні думки про безпідставність і необґрунтованість клопотання або не достовірність, неналежність і недопустимість доказів.

Порядок оскарження рішення щодо земельного спору залежить від того, який орган розглядав цей спір і виніс щодо нього рішення. Якщо спір розглядався судом, то сторона, яка не погоджується з прийнятим рішенням, має право оскаржити його у відповідному апеляційному суді у місячний строк з наступного після оголошення рішення дня. Рішення щодо земельного спору, прийняте органами місцевого самоврядування або органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, може бути оскаржене до суду або до вищестоящого органу.

Стаття 161. Виконання рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів

  1. Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарженнязазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.
  2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом , який прийняв це рішення.
  3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків  або втрат  сільськогосподарського  та

505

 

 

Глава 25

РОЗДІЛ

лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.

  1. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

Згідно з п. 1 даної статті Земельного кодексу України рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування набирає чинності з моменту його прийняття. У даному випадку практична значущість провадження із позасудового розв’язання земельних спорів полягає в тому, що відбувається реалізація матеріальних норм земельного права.

Стадія оскарження рішення сприяє забезпеченню дотримання прав і законних інтересів сторін, які беруть участь у розгляді і розв’язанні земельних спорів. Право на оскарження рішень, схвалюваних зазначеними органами, які розглядають спір, є важливою гарантією захисту інтересів власників землі, землекористувачів та орендарів землі.

Попереднім ЗК України стадія оскарження рішення практично не була врегульована. Так, згідно зі ст. 112 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. рішення ради із земельних спорів могло бути оскаржене протягом місяця. Скарги направлялися до судових органів.

Чинним ЗК України передбачено, що оскарження рішень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування у суді призупиняє їх виконання.

Призупинення виконання рішень при їх оскарженні до суду є новим положенням у земельному законодавстві України. ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. не містив такої норми, і призупинення виконання рішень відбувалося на основі ст. 113 зазначеного Кодексу. Стадія оскарження рішення зі спору завершувалася припиненням виконання рішення, прийнятого органом, який розглядав спір і приймав нове рішення, яке або підтверджувало раніше прийняте, або відміняло його і визначало інший порядок щодо відновлення захисту порушених прав та законних інтересів власників зе лі, землекористувачів та орендарів землі.

506

Стаття 161

Існує думка, що надмірна деталізація порядку оскарження оііпень органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів у нормах земельного процесу не потрібна, оскільки таке оскарження відбувається в порядку цивільного судочинства, який регламентується нормами цивільного процесуального законодавства.

Стадія виконання рішення щодо земельного спору пов’язана зі здійсненням органом, який прийняв це рішення, таких дій, які б забезпечували фактичне відновлення порушених прав і законних інтересів власників землі, землекористувачів, орендарів землі. Отже, провадження із розв’язання земельних спорів не закінчується винесенням рішення і набуттям чинності, а продовжується у формі виконання рішення, що становить самостійну стадію.

Чинним Земельним кодексом України стадія виконання рішення не врегульована. Лише п. 4 ст. 159 ЗК України передбачено, що порядок виконання рішення має визначатися в самому рішенні, яке приймається органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Однак слід зазначити, що порядок виконання рішення має бути врегульований нормами ЗК України.

Суб’єктами стадії виконання рішення повинні бути сторони, які брали участь у розгляді спору. Вони мають бути наділені відповідними процесуальними правами, зокрема: право заявника вимагати примусового виконання рішення після закінчення визначеного законом терміну добровільного виконання, право заявника і відповідача бути присутнім під час здійснення виконавчих дій тощо.

Здійснення заходів, внаслідок яких усуваються порушення прав і законних інтересів власників землі, землекористува-Чі орендарів землі, завершує стадію виконання рішення  спору і в цілому провадження з розв’язання земельно-г? спору. Однак виконання рішення не звільняє порушника Щ відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського а Лісогосподарського виробництва внаслідок порушення зе-єльного законодавства. Втрати сільськогосподарського та ісогосподареького виробництва відшкодовуються порушни-

507

 

 

Глава 25

РОЗДІЛ

ком на підставі глави 36 ЗК України, до складу якої входятьтри статті: ст. 207 — Умови відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, ст.  208

Звільнення від відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва, ст. 209 — Використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.

Пунктом 4 ст. 161 ЗК України закріплено положення про те, що виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.

Порядок призупинення або продовження терміну виконання рішень щодо земельних спорів, прийнятих органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, чинним законодавством не врегульований.

Стосовно виконання рішення щодо земельного спору, винесеного судом, то згідно зі ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження від 21 квітня 1999 р. виконавець зобов’язаний провести виконавчі дії та виконати рішення, не пов’язані з реалізацією майна боржника, не пізніше ніж у двомісячний строк з дня надходження виконавчого документа. Продовження зазначеного строку можливе лише у випадках, передбачених Законом України «Про виконавче провадження». Негайному виконанню підлягають рішення, негайне виконання яких передбачене рішенням або законом.

Державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій на підставі ухвали суду.

За наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача, за заявою боржника або з власної ініціативи на строк 10 днів (ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження»).

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рііпеВ‘ ня або роблять його неможливим, державний виконавець власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі стор ни мають право звернутися до суду чи іншого органу, яК видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або Р

Стаття 161

строчку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання. Це рішення повинно бути прийняте у 10-денний строк і може бути оскаржене у встановленому порядку (ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження»).

Обставинами, що зумовлюють обов’язкове зупинення виконавчого провадження є: смерть стягувача або боржника, оголошення їх померлими чи визнання безвісно відсутніми, припинення існування сторони — юридичної особи, визнання стягувача або боржника недієздатним, проходження боржником строкової військової служби, оспорювання боржником виконавчого документа у судовому порядку, якщо таке допускається законом, прийняття судом до розгляду скарги на дії органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, винесення постанови про зупинення виконання відповідного рішення посадовою особою, якій надане таке право, подання до суду позову про виключення майна з опису, порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство (ст. 34 Закону України «Про виконання провадження»).

Виконання провадження може бути зупинено у разі: звернення державного виконавця до суду або іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про роз’яснення рішення, що підлягає виконанню (п. 1 ст. 35), перебування боржника у тривалому службовому відрядженні, знаходження боржника на лікуванні у стаціонарному лікувальному закладі (пункти 3 та 4 ст. 35), подання скарги на дії державного виконавця або відмову в його відводі, оголошення розшуку боржника або майна, знаходження боржника у відпустці за межами населеного пункту, де він проживає (пункти 5—7 ст. 35).

Закон України «Про виконавче провадження» закріплює також порядок і строки зупинення виконавчого провадження ‘ст– 36) та порядок відновлення виконавчого провадження.

Таким чином, порядок виконання рішення органів вико-НавЧо’ї влади з питань земельних ресурсів та органів місцево-° самоврядування щодо земельних спорів даною статтею ЗК кРаїни визначений не достатньо повно.

 

 

 

508

509

 

Стаття 162

 

Розділ I ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ

Глава 26. ЗАВДАННЯ, ЗМІСТ І ПОРЯДОК ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ

Стаття 162. Поняття охорони земель

Охорона земель — це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтова-ному вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним багатством і перебуває під особливою охороною держави. Закріплення в Основному Законі вимоги щодо охорони земель свідчить про виключну важливість земельних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності, про запровадження державою особливих правових режимів та принципів щодо охорони земель як природного ресурсу, порівняно з іншими об’єктам нерухомості. Таке конституційне положення знайшло сво відображення та деталізацію у нормах чинного ЗК УкраіВ Охорона земель є важливою складовою предмета земельн правового регулювання, а тому майже всі інститути земельн го  законодавства  певною  мірою  мають  земельно-охорОЇІ

510

спрямування. Стаття 1 ЗК України визначає, що земля як основне національне багатство перебуває під особливою охороною держави. Саме у системі охорони земель найбільш повно виявляється нерозривний зв’язок земельного та екологічного права, у якому охорона земель є частиною більш широкого поняття охорони навколишнього природного середовища. Відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.1 земля, поряд з іншими природними ресурсами, виступає одним з об’єктів правової охорони навколишнього природного середовища. На це спрямовані й вимоги статей 1, 2, 12 зазначеного Закону. Узагальнено вимоги охорони земель сконцентровано у розділі I ЗК України. Стаття 162 Земельного кодексу дає визначення охорони земель, як системи відповідних правових, організаційних та інших заходів. Виконання заходів з охорони земель, ефективність та дієвість земельного законодавства у цій частині забезпечується шляхом неухильного виконання суб’єктами земельних відносин приписів щодо збереження якісних та кількісних характеристик земель та наявністю заходів юридичної відповідальності та примусу. Вже власне законодавче закріплення земельних прав є однією з форм охорони земель як об’єкта правовідносин. Встановлюючи диференціацію правових режимів різних категорій земель, особливості земельної правосуб’єктності власників земельних ділянок та землекористувачів, права та обов’язки учасників земельних правовідносин, держава тим самим проводить політику охорони земель. Отже, охорона земель здійснюється я на регулятивному, так і на охоронювальному рівні реалізації правовідносин.

Таким чином, слід вести мову про охорону земель у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні охорона Мель включає у себе весь комплекс регулятивних правовід-°син, у яких опосередковуються економічні, організаційні, аУКово-технічні заходи, спрямовані на забезпечення збере-еНня земель та їх ощадливе, дбайливе, раціональне, ефек-JfiH   використання. Здійснення усіх цих заходів відбуваєть-

  1. — № 41. — Ст. 546.

511

 

РОЗДІЛ I

Стаття 162

 

 

 

ся за допомогою державно-владного впливу на поведіНКу у сників земельних правовідносин, що свідчить, з одного боку” про наявність системи правових заходів, як форми Юридичної реалізації економічних, науково-технічних, організаційних заходів, і з іншого — про відносно самостійну гругду заходів охорони земель — правової охорони земель, яка і являє собою конкретно-юридичне розуміння охорони земель. Відтак, сукупність економічних, науково-технічних, організаційних заходів, спрямованих на раціональне, дбайливе, ощадливе, ефективне використання земель, запобігання їх необ-ґрунтова-ному вилученню, захист від шкідливого антропогенного та природно-стихійного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, забезпечення особливостей правового режиму земель різних категорій за цільовим призначенням становить збереження земель (охорону земель у широкому розумінні), яке, будучи опосередкованим у правовій формі, набуває властивостей правової охорони земель. Охорона землі яж природного ресурсу одночасно є і охороною правомочносте й власника землі та землекористувача, оскільки такі правомочності виникають саме щодо землі як природного ресурсу і як об’єкта правовідносин використання земель на різних правових титулах.

З юридичного погляду правову охорону земель слід розглядати як: окремий інститут земельного права та законодавства; один із визначальних принципів земельного права як при-родоресурсної галузі; юридичну гарантію у правовому механізмі захисту земельних прав; систему юридичних обов’язків учасників земельних правовідносин; елемент правового режиму земель; форму управлінської діяльності у сферїі використання, відтворення та збереження земель; сукупність юридичних процедур із відповідними стадіями та етапами.

На техніко-юридичному рівні охорона земель у чинному ГОСТ 17.5.1.05-80 «Охорона природи. Землі. Терміни та визначення» представлена, як комплекс організаційно-господарських, агрономічних, технічних, меліоративний» економічних та правових заходів з відвернення та усуненая процесів, які погіршують стан земель, а також випадків поРУшЄІїН порядку користування землями.

512

Основною вимогою дієвості імперативів щодо охорони земель є комплексність землеохоронних заходів. Земельний фонд України становлять усі землі різних категорій за цільовим призначенням. Тому особливості правової охорони земель різних категорій визначені у нормативних актах різного галузевого спрямування. Так, якщо загальні засади охорони земель сільськогосподарського призначення як-однієї з найважливіших категорій земель сконцентровані здебільшого безпосередньо у ЗК України, то комплексне уявлення про особливості правової охорони земель житлової і громадської забудови та земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони формується шляхом узагальнення будівельного, санітарно-медичного та іншого спеціального законодавства: зокрема Закон України «Про планування та забудову територій» від 20 квітня 2000 р.1; Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р.2; Державні санітарні правила планування і забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р. № 173; Правила охорони електромереж, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 4 березня 1997 р. № 209, тощо. Загальні засади охорони земель природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення доповнюються вимогами статей 6—8 Закону України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р.3 та інших норм, що встановлюють особливості правового режиму різних об’єктів природно-заповідного фонду. На охорону земель лісового фонду спрямовані вимоги статей 5, 9, 22, 37—47, 75, 76 Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р.4 Охорона земельних ділянок водного фонду врегульована у главі 18 Водного кодексу України від 6 червня 1995 р.5 Особливості охорони земель як середовища існування фауни чи наданих під мисливські угід-Дя визначається у статтях 34, 43, 44 Закону України «Про

ВВр. ВВР. ВВр. ВВр. ВВр.
  1. — № 31. — Ст. 250. 1994. — № 51. — Ст. 446. 1992. — № 34. — Ст. 502.
  2. — № 17. — Ст. 99.
  3. — № 24. — Ст. 189.
33 02-66

513

 

РОЗДІЛ I

Глава 26

Стаття 162

 

 

 

тваринний світ» від 13 грудня 2001 р.1 Особливості правової охорони земель оздоровчого, рекреаційного та історико-куль-турного призначення встановлюються спеціальними нормативними актами, які визначають правові режими таких об’єктів, а також главами 8—10 ЗК України. Специфіка правової охорони земель курортів відображена у статтях 13—15, 27—34 Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.2

Економічне підґрунтя правової охорони земель становить здійснення землеохоронних заходів власниками та землекористувачами за власний рахунок, а у випадку заподіяння шкоди іншими особами — за рахунок заподіювачів шкоди. Економічні підвалини охорони земель закладені у главі 35 ЗК України. Важливі заходи щодо охорони земель фінансуються із державного бюджету та спеціальних фондів, що вимагає значної акумуляції коштів та ресурсів. Так, відповідно до Переліку природоохоронних заходів, фінансування яких здійснюється з державного бюджету за розділом «Охорона навколишнього природного середовища та ядерна безпека», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 2001 р.№ 44 за напрямом Охорона і раціональне використання земель (КФК 200200), здійснюється фінансування захисту земель від ерозії та інших видів їх деградації; створення та підтримання у належному технічному стані водоскидних споруд і протиерозійних ставків-мулонакопичувачів, земляних протиерозійних гідротехнічних споруд (вали, вали-канави, вали-тераси, вали-дороги); рекультивація порушених’земель. За рахунок коштів відповідних бюджетів здійснюються загальнодержавні та місцеві програми охорони земель. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» Кабінет Міністрів України встановлює порядок утворення та використання фонду охорони навколишнього природного середовища та затверджує перелік природоохоронних заходів. Постановою від 17 вересня 1996 р. № 1147 Кабінет Міністрів України затвердив Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів. Серед

1   ВВР. — 2002. — № 14. — Ст. 97.                                     —-

2   ВВР. — 2000. — № 50. — Ст. 435.

514

природоохоронних заходів до заходів у сфері охорони і раціонального використання земель належать: впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території; будівництво протиерозійних, гідротехнічних, протикарстових, берегозакріплювальних, протизсувних, протиобвальних, протилавинних і протиселевих споруд, а також проведення заходів з захисту від підтоплення і затоплення, спрямованих на запобігання розвитку небезпечних геологічних процесів, усуненню або зниженню до допустимого рівня їх негативного впливу на території і об’єкти; проведення заходів щодо хімічної меліорації ґрунтів; проведення агролісотехнічних заходів на ярах, балках та інших ерозійно небезпечних землях; рекультивація порушених земель та використання родючого шару ґрунту під час проведення робіт, пов’язаних із порушенням земель; засипка і ви-положування ярів, балок з одночасним їх дренуванням; заходи, пов’язані зі створенням захисних лісових насаджень на еродованих землях, вздовж водних об’єктів (у тому числі водойм, магістральних каналів тощо) та полезахисних смуг; терасування крутих схилів; консервація деградованих і забруднених земель; поліпшення малопродуктивних земельних угідь; розроблення технології, обладнання для знезараження, очищення землі, забрудненої пестицидами і агрохімікатами.

Важливим джерелом коштів для фінансування заходів щодо охорони земель, раціонального використання, підвищення родючості ґрунтів є плата за землю, кошти від справляння якої на підставі Закону України «Про плату за землю» від 3 липня 1992 р.1 використовуються для реалізації цих заходів.

При визначенні основних засад економіко-правовового механізму у сфері охорони земель слід також керуватися Методичними рекомендаціями щодо економічного стимулювання суб’єктів землекористування за діяльність, пов’язану з охороною земель, та встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь, затвердженими наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 28 грудня 1996 р. № 126.

1 ВВР. — 1992. — № 38. — Ст. 560.

515

33-02-66

 

 

Глава 26

РОЗДІЛ I

Юридичний механізм правової охорони земель складає система земельно-правових норм (ЗК України, земельноохорон-ні вимоги інших законодавчих актів, підзаконні нормативні акти та система техніко-юридичних джерел — стандартів та нормативів у сфері охорони земель) та система організаційного забезпечення. Так, до повноважень Верховної Ради України у галузі охорони земель відповідно до ст. 6 ЗК України належить визначення загальних засад державної політики та затвердження загальнодержавних програм у цій сфері; до повноважень Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 13 ЗК України належить реалізація державної політики охорони земель, розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм охорони земель, організація державного контролю за охороною земель. Серед інших органів, які у межах встановленої компетенції наділені державно-владними повноваженнями у сфері охорони земель, слід назвати Міністерство екології та природних ресурсів та Державний комітет України по земельних ресурсах, а також місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Стаття 163. Завдання охорони земель

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

У ст. 162 ЗК України сформулювана мета охорони зе’мель, а у ст. 163 ЗК України визначені основні завдання охорони земель. Завданнями охорони земель є напрями правового впливу на поведінку учасників земельних відносин, спрямовані на досягнення мети державної політики охорони земель (визначеної у ст. 162 ЗК України). Завдання охорони земель є складовою частиною завдань земельного законодавства, визначених у ст. 4 ЗК України.

Державна політика охорони і раціонального використання земель визначається системою правових, організаційних, економічних та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та відтворювальний характер.

516

Стаття 163

Відповідно до Основних напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. № 188і, в Україні проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними пунктами, промисловими підприємствами, підприємствами, установами та організаціями транспорту, зв’язку, оборони, лісового фонду, інших земель, та виявляються площі, що використовуються нераціонально або за нецільовим призначенням. Визначаються землі, що належать до загальнодержавної та комунальної власності, резервуються землі для науково-дослідних робіт та спеціалізованого сільськогосподарського виробництва, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що потребують вжиття заходів для відновлення їх родючості. Створюється державна система управління якістю земельних ресурсів і визначається її місце в органах державного управління, а також визначаються принципи розмежування обов’язків держави, землевласників та землекористувачів щодо охорони земельних ресурсів.

Нагальним завданням є проведення оптимізації структури угідь та формування високопродуктивних, екологічно стійких агроландшафтів, для чого розорюваність орних земель має бути знижена до 50 відсотків, питома вага лук, сіножатей і пасовищ збільшується до 17—20 відсотків, лісистість — до 20 відсотків, площі земель природоохоронного фонду доводяться до рівня середньосвітового (5 відсотків).

Важливим напрямом визначається впровадження ґрунтозахисних систем землеробства з контурно-меліоративною організацією території, з розширенням площ безполицевого обробітку ґрунту, щілювання ріллі, смуговим розміщенням посівів і парів, першочерговим залуженням та консервацією дуже еродованих та схилових земель; розроблення проектів землеустрою з контурно-меліоративною організацією територій, відповідно до яких здійснюються обсяги робіт щодо створення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозій-

1 ВВР. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248.

517

 

 

Глава 26

РОЗДІЛ I

них гідротехнічних споруд та забезпечення необхідної їх експлуатації.

Рекультивація порушених земель, площа яких становить понад 190 тис. гектарів, відновлення їх ґрунтового покриву і повернення у сферу народного господарства є однією з найважливіших проблем. Рекультивація земель здійснюватиметься на ландшафтно-екологічних принципах, що передбачають оптимальне співвідношення різних напрямів відновлення порушених територій, створення високопродуктивних ценозів, підвищення і відтворення родючості рекультивованих ґрунтів і запобігання негативному впливу техногенних утворень на довкілля.

Важливим напрямом охорони земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної структури ґрунтів тощо. При цьому зусилля зосереджується на раціоналізації та реконструкції діючих зрошувальних систем для створення на них таких технологій водокористування, які б враховували рівень фізіологічних потреб сільськогосподарських культур та зміну мікроклімату зрошуваних ділянок, забезпечення відповідних урожаїв без деградації земель.

Обґрунтуванню напрямів охорони та раціонального використання земельних ресурсів та впровадження господарсько-технологічних заходів для відтворення їх екологічної функції забезпечуватимуться:

  • встановленням рівнів забрудненості ґрунтів викидамипромисловості та агрохімікатами, розробкою ґрунтово-екологічної типології земель, нормативів кризового стану і параметрів екологічної стійкості ландшафтів та районуванням території України за їх показниками;
  • опрацюванням моделей ґрунтозахисного та меліоративного землекористування в конкретних природно-кліматичних умовах, проведенням відповідних проектно-пошуковихробіт з урахуванням форм землекористування;
  • створенням системи спостережень за станом земельнихресурсів та прогнозуванням соціально-екологічних наслідківйого зміни тощо.

518

Стаття 164

Крім того, охорона і відтворення земельних ресурсів, формування екологічно стійких регіонів для вирощування екологічно чистої продукції визнано пріоритетним напрямом наукових досліджень та технічних розроблень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки» від 22 червня 1994 р. № 429.

Реалізація державної політики у галузі охорони земель здійснюється шляхом запровадження державних, регіональних чи місцевих програм охорони земель, які мають розроблятися відповідно до вимог статей 177, 178 ЗК України та Положення про порядок розроблення екологічних програм, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 р. № 1091.

Визначення основних напрямів державної політики у галузі охорони земель дозволяє виокремити основні функції охорони земель:

регулюючу, яка полягає у встановленні низки загальнообов’язкових правил щодо дбайливого, ощадливого, раціонального, ефективного використання земель;

стимулюючу, яка полягає у запровадженні економічних стимулів здійснення землеохоронних заходів для власників та користувачів земельних ділянок;

контрольну, яка спрямована на здійснення уповноваженими органами влади контрольно-охоронних функцій у сфері використання та відтворення земель;

превентивну, що полягає у попередженні негативного впливу на якісні характеристики земель та запобіганні необ-ґрунтованому зменшенню кількісного складу відповідних категорій земель;

каральну, яка виявляється у дієвому впливові охороню-вальних механізмів юридичної відповідальності на поведінку осіб — правопорушників земельного законодавства.

Стаття 164. Зміст охорони земель

  1. Охорона земель включає:

а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

519

 

РОЗДІЛ У___________________________ –Ілава

б)  захист сільськогосподарських угідь, лісових земедта чагарників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб;

в)  захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними  речовинами та  від інших несприятливихприродних і техногенних процесів;

г)  збереження природних водно-болотних угідь;

ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

д)  консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.

  1. Порядок охорони земель встановлюється законом.

Сутність охорони земель полягає у забезпеченні виконання комплексу заходів охорони земель. Заходи охорони земель являють собою юридично визначені у ст. 164 ЗК України форми землеохоронної діяльності власників земельних ділянок та землекористувачів, спеціально уповноважених органів та держави, що спрямовані на досягнення мети та завдань державної політики збереження земель. Наведені у даній статті заходи охорони земель спрямовані на збереження: а) кількісного стану земель різних категорій за їх цільовим призначенням, б) якісного стану відповідних категорій земель.

Визначаючи різні форми охорони земель, законодавець має на меті повне, комплексне, всебічне застосування правового впливу на поведінку учасників земельних відносин за окремими сферами регулювання.

  1. Обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування забезпечується за допомогою:

а)  раціональної організації територій;

б)   своєчасного  проведення  внутрішньогосподарського таміжгосподарського землевпорядження;

в)  чіткого дотримання вимог щодо повноти та своєчасностівнесення земельно-кадастрових даних;

г) запровадження механізмів приватизації та передачі земель у власність, розподілу та перерозподілу земель;

520

Стаття 164

ґ) здійснення координуючих, контрольних та експертних заходів з боку спеціально уповноважених органів охорони земель;

д) економічного стимулювання раціонального землекористування.

Поділ земель на категорії відповідно до ст. 19 ЗК України спрямований на раціоналізацію землекористування, оскільки обґрунтовує засади розміщення матеріальних об’єктів на відповідних землях. Нормування відведення земель для громадян та юридичних осіб у відповідних розмірах сприяє раціональному їх використанню. Так, ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.1 наголошує, що при здійсненні містобудівної діяльності має бути забезпечене раціональне використання земель та територій для містобудівних потреб, підвищення ефективності забудови та іншого використання земельних ділянок. Стаття 2 Закону України «Про планування та забудову територій» від 20 квітня 2000 р.2 визначає, що одним з основних завдань у сфері планування і забудови територій є обґрунтування та встановлення режиму раціонального використання земель та забудови територій, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність.

Норми відводу земель для різних господарських об’єктів є юридичним втіленням вимоги раціонального користування (див.: СНШ П-89-80 Норми проектування. Генеральні плани промислових підприємств; СН 245-41 Санітарні норми проектування промислових підприємств; Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерством охорони здоров’я України від 19 червня 1996 р. № 173; СН 452-73 Норми відводу земель для магістральних трубопроводів; СН 457-74 Норми відводу земель для аеропортів; СН 467-74 Норми відводу земель для автомобільних Доріг; СН 468-74 Норми відводу земель для залізниць тощо).

ВВР. _ 1992. — № 52. — Ст. 683. ВВР. _ 2000. — № 31. — Ст. 250.

521

 

 

Глава 26

РОЗДІЛ I

Раціональність землекористування опосередковується у процесі землеустрою, де така вимога є одним із вихідних принципів (статті 181 — 186 ЗК України).

  1. Захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб є однією з найважливіших форм охорони таких категорій особливо цінних земель. Слід зазначити, що вимоги ст. 164 у цій частині, окрім вилучення за аналогією, розповсюджуються і на викуп земельних ділянок, як однопорядкової підстави припинення прав на землю. Попередження необґрунтованого вилучення (викупу) земель забезпечується шляхом:

а)  установлення безпосередніх обмежень безпідставного вилучення (викупу) земель у даній статті ЗК України;

б)  встановлення чітких процедур землевпорядного процесупри передачі земель у процесі розподілу і перерозподілу та визначення місць розташування об’єктів (статті 151, 184, 186ЗК України);

в)  наявність особливого порядку вилучення (викупу) земель деяких категорій (п. 2 ст. 150 ЗК України);

г)  заборону вилучення (викупу) особливо цінних продуктивних земель (п. 1 ст. 150 ЗК України);

ґ) встановлення судового порядку оскарження рішень щодо вилучення земель (п. 4 ст. 146; п. 10 ст. 149; п. 16 ст. 151 ЗК України).

У статтях 146, 147, 149, 150 сформульовані юридичні критерії обґрунтованості вилучення (викупу) земель, а отже — правомірності і припустимості застосування такої процедури припинення землекористування.

На попередження необґрунтованого вилучення (викупу) сільськогосподарських та лісових земель для інших потреб спрямовані: законодавча заборона самовільної зміни цільового призначення земель (статті 20, 21 ЗК України); принципи, що визначають пріоритетність земель сільськогосподарського призначення, сформульовані у ст. 23 ЗК України, що підкреслює виняткову важливість таких земель.

Порядок відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) земель, та втрат сільськогосподарського і ліеогос-

522

_______________________________________   Стаття 164

подарського виробництва визначаються главами 24 та 36 ЗК України.

Наразі, у частині, що не суперечить чинному ЗК Україні, і до розроблення спеціальних правових норм процедурні питання відшкодування збитків та втрат регулюються Порядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284і, та постановою Кабінету Міністрів України «Про розміри та порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню» від 3 жовтня 1991 р. № 238.

Особливості правової охорони земельних ділянок лісового фонду визначені у главі 11 ЗК України та статтях 5, 9, 10 та інших Лісового кодексу України від 21 січня 1994 р.

  1. Захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів є формою охорони земель, що спрямована на збереження якісного стану земель. Забезпечення захисту земель від зазначених негативних техногенних та природних чинників, окрім низки вимог, визначених ЗК України, здійснюється також за допомогою спеціального законодавства. Так, у Законі України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.2 визначено, що меліоративні заходи — це роботи, спрямовані на поліпшення хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, обводнення пасовищ, створення захисних лісових насаджень, проведення культуртехнічних робіт, поліпшення земель з несприятливим водним режимом та ін-‘ женерно-геологічними умовами, проектування, будівництво (Реконструкція) і експлуатація меліоративних систем, включаючи наукове, організаційне та виробничо-технічне забезпечення цих робіт. Відповідно до даного Закону меліорація земель •— це комплекс гідротехнічних, культуртехнічних, хімічних, агротехнічних, агролісотехнічних, інших меліорати-
№ 10. — Ст. 193.

2 Зібрання постанов Уряду України. — 1993. ВВР. — 2000. — № 11. — Ст. 90.

523

 

РОЗДІЛ I

Глава 26

Стаття 164

 

 

 

вних заходів, що здійснюються з метою регулювання водного теплового, повітряного і поживного режиму ґрунтів, збереження і підвищення їх родючості та формування екологічно збалансованої раціональної структури угідь.

Закон про меліорацію визначає види меліорації земель залежно від спрямування здійснюваних меліоративних заходів: гідротехнічну, культуртехнічну, хімічну, агротехнічну, агро-лісотехнічну.

Гідротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення земель з несприятливим водним режимом (перезволожених, переосуше-них тощо), регулювання водного режиму шляхом створення спеціальних гідротехнічних споруд на схилових та інших землях з метою поліпшення водного і повітряного режиму ґрунтів та захисту їх від шкідливої дії води (затоплення, підтоплення, ерозія тощо). Під час гідротехнічної меліорації земель здійснюються зрошувальні, осушувальні, осушувально-зволожувальні, протиповеневі, протипаводкові, протисельові, протиерозійні та інші меліоративні заходи.

Культуртехнічна меліорація земель передбачає проведення впорядкування поверхні землі та підготовку її до використання для сільськогосподарських потреб. З цією метою здійснюються такі заходи, як викорчовування дерев і чагарників, розчищення від каміння, зрізування купин, вирівнювання поверхні, меліоративна оранка, залуження, влаштування тимчасової вибіркової мережі каналів.

Хімічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на поліпшення фізико-хімічних і фізичних властивостей ґрунтів, їх хімічного складу. Хімічна меліорація земель включає роботи з гіпсування, вапнування та фосфоритування ґрунтів.

Агротехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на збільшення потужності та поліпшення агрофізичних властивостей кореневмісного шару ґрУн‘ тів. З цією метою здійснюються такі заходи, як плантажна оранка, глибоке меліоративне розпушення, щілювання, кротовий аераційний дренаж, піскування, глинування тощо.

524

Агролісотехнічна меліорація земель передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на забезпечення докорінного поліпшення земель шляхом використання ґрунтозахисних, стокорегулюючих та інших властивостей захисних лісових насаджень. З цією метою формуються такі поліфункціональні лісомеліоративні системи, як: площинні (протиерозійні) захисні лісонасадження, що забезпечують захист земель від ерозії, а водних об’єктів — від виснаження та замулення шляхом заліснення ярів, балок, крутосхилів, пісків та інших деградованих земель, а також прибережних захисних смуг і водоохоронних зон річок та інших водойм; лінійні (полезахисні) лісонасадження, що забезпечують захист від вітрової і водної ерозій та поліпшення ґрунтово-кліматичних умов сільськогосподарських угідь шляхом створення полезахисних і стокорегулюючих лісосмуг.

Захист земель від забруднення відходами виробництва узагальнено визначений нормами Закону України «Про відходи» від 5 березня 1998 р.1 Відповідно до ст. 1 даного Закону відходами визнають будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності й не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення. Серед обов’язків підприємств у сфері поводження з відходами, визначених у ст. 17 Закону «Про відходи», на захист земельних ресурсів безпосередньо спрямовані такі: запобігання утворенню та зменшення обсягів утворення відходів; недопущення зберігання та видалення відходів у несанкціонованих місцях чи об’єктах; здійснення контролю за станом місць чи об’єктів розміщення власних відходів; надання місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, спеціально уповноваженим органам виконавчої влади у сфері поводження з відходами інформації про відходи та пов’язану з ними діяльність, у тому числі про випадки несанкціонованого попадання відходів У навколишнє природне середовище та вжиті щодо цього заходи тощо.

.

і

ВВР. __ 1998. — № 36—37. — Ст. 242.

525

 

 

Глава 26

РОЗДІЛ I

З метою повного обліку та опису місць видалення відходів ведеться їх реєстр (як функціонуючих, так і закритих або законсервованих), а також здійснюється контроль за впливом відходів на навколишнє природне середовище та здоров’я людини, за їх кількісним і якісним складом. Реєстр місць видалення відходів ведеться на підставі відповідних паспортів (див. Інструкцію про зміст і складання паспорта місць видалення відходів, затверджену наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України від 14 січня 1999 р. № 12), звітних даних виробників відходів, відомостей спеціально уповноважених органів виконавчої влади у сфері поводження з відходами. Дані реєстру підлягають щорічному уточненню. Порядок ведення реєстру місць видалення відходів визначається Кабінетом Міністрів України. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 1998 р. № 121 було затверджено Порядок ведення реєстру місць видалення відходів.

З метою визначення та прогнозування впливу відходів на навколишнє природне середовище в цілому та земельні ресурси зокрема, своєчасного виявлення негативних наслідків, їх відвернення та подолання виробники відходів, їх власники, а також спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки здійснюють моніторинг місць утворення, зберігання і видалення відходів.

  1. Збереження природних водно-болотних угідь у системі правових форм охорони земель має не тільки земельно-правове, але й загальноекологічне значення. З метою збереження біологічного розмаїття водоплавних птахів 2 лютого 1971 р-була прийнята Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів (Рамсара, Ірак). З метою розвитку положень зазначеної конвенції та імплементації її вимог у національне законодавство України було прийнято Закон України «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіД-дя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів» від 29 жовтня 199Ь р-та Порядок надання водно-болотним угіддям статусу водн

Стаття 164

болотних угідь міжнародного значення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. jsjb 1287,Перелік водно-болотних угідь, які мають міжнародне значення, головним чином як місця оселень водоплавних птахів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 23 листопада 1995 р. № 935.

  1. Попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів є досить важливою формою охорони земель, оскільки запроваджує принцип комплексності у системі охорони земель. Статті 1 та 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» виокремлюють ландшафт як природний комплекс у особливий об’єкт правової охорони. Тобто, правова охорона ландшафтів здійснюється не тільки за допомогою норм земельного, а й водного, лісового, гірничого, атмосфероохоронного та іншого природно-ресурсового законодавства. Ландшафтний підхід у охороні земель яскраво демонструє нерозривність охорони земель з охороною навколишнього середовища, тому що ландшафт є комплексним об’єктом довкілля, що являє собою однорідну за походженням, територіально цілісну ділянку земної поверхні, яка якісно відрізняється від інших ділянок внутрішньо взаємопов’язаною сукупністю природних компонентів (рельєф, клімат, води, ґрунтовий та рослинний покрив тощо) і структурних особливостей.

На сьогодні нормативна класифікація ландшафтів встановлена ГОСТ 17.8.1.02-88 «Охорона природи. Ландшафти. Класифікація». Класифікація ландшафтів ґрунтується на поєднанні антропогенних та природних чинників їх формування. -За соціально-економічними функціями ландшафти поділяються на: сільськогосподарські, лісогосподарські, водогосподарські, промислові, ландшафти поселень, рекреаційні, запо-ВіДні, ландшафти, що наразі не використовуються. За стійкіс-ТІ° до антропогенних впливів ландшафти класифікуються на: високостійкі, середньостійкі, слабкостійкі, нестійкі. На нор-мативно-технічному рівні передбачені й інші критеріальні за-Сади класифікації ландшафтів. Вимоги збереження та забез-

ВВР. __ Х996. — № 50. — Ст. 279.

 

 

 

526

527

 

 

 

Глава 26

РОЗДІЛ I

печення незмінності ландшафтів мають значення при визначенні обмежень прав на земельну ділянку (пункт «є» ст. Щ ЗК України); при здійсненні землеустрою (статті 182, 183 Кодексу); при здійсненні містобудівної та архітектурної діяльності, плануванні й забудові територій (закони України «Про основи містобудування», «Про архітектурну діяльність» «Про планування і забудову територій»).

  1. Консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь застосовується щодо еродованих, змитих, зруйнованих ярами, зсувами земель, кам’янистих, силь-нокислих, засолених земель, радіоактивно, хімічно та біологічно забруднених ґрунтів. Подібні негативні чинники унеможливлюють отримання екологічно безпечної продукції з подібних земель, на таких землях відсутні належні та безпечні для здоров’я умови проживання та відпочинку. Такі категорії земель потребують розробки спеціальної системи заходів їх охорони, збереження та відновлення родючості. У зв’язку з тим, що використання у сільськогосподарському виробництві подібних земель потребує значних фінінсово-економічних, організаційних, технічних та інших видатків, і у більшості випадків такі витрати не окупаються отриманням врожаю і навіть створюється загроза забруднення довкілля продуктами ерозії, то виникає гостра і обґрунтована потреба у виведенні таких земель із ріллі та обробітку на консервацію і концентрації зусиль на обробітку високородю-чих земель з високою віддачею. Виведення земель на консервацію пов’язується з рельєфною ситуацією та організацією території і завданнями охорони ґрунтів від деградації.

Поняття малопродуктивних угідь сформульовано у чинному ГОСТ 17.5.1.06-84 «Охорона природи. Землі. Класифікація малопродуктивних угідь для землювання». Це угіддя, які характеризуються низькою природною родючістю ґрунтів внаслідок несприятливих чинників: піщаного чи супіщаного складу, малої міцності ґрунтового профілю, ступеню еродова-ності, солонцюватості, кам’янистості, високої кислотності чи облуження, а також збіднілості органічними речовинами та споживними елементами. Даний стандарт здійснює таку класифікацію для їх виявлення, обліку, складання проектної документації. Класи малопродуктивних угідь виокремлюються

328

Стаття 165

за придатністю до землекористування з урахуванням якості ґрунтів та ступеню складності комплексу агротехнічних, агрохімічних, протиерозійних та меліоративних заходів.