Господарський кодекс: коментар ч. 6

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17

Стаття 121.  Статус підприємстваучасника обєднання підприємств

  1. Підприємстваучасники обєднання підприємств зберігають статус юридичної особи незалежно від організаційноправової форми обєднання, і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулювання діяльності підприємств.
  2. Підприємствоучасник господарського обєднання має право: добровільно вийти з обєднання на умовах і в порядку, визначених установчим дого­вором про його утворення чи статутом господарського обєднання;

бути членом інших обєднань підприємств, якщо законом, засновницьким догово­ром чи статутом господарського обєднання не встановлено інше;

одержувати від господарського обєднання в установленому порядку інформацію, повязану з інтересами підприємства;

одержувати частину прибутку від діяльності господарського обєднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені засновницьким договором чи статутом господарського обєднання відповідно до законодавства.

  1. Підприємство, яке входить до складу державного або комунального господар­ського обєднання, не має права без згоди обєднання виходити з його складу, а також обєднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими субєктами господарю­вання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.
  2. Рішення про утворення обєднання підприємств (установчий договір) та статут обєднання погоджуються з Антимонопольним комітетом України в порядку, встанов­леному законодавством.

 

  1. Цей Кодекс встановлює, що підприємства, які входять до складу об’єднання, зберіга­ють статус юридичної особи незалежно від організаційно-правової форми об’єднання під­приємств і на них поширюються положення цього Кодексу та інших законів щодо регулю­вання діяльності підприємств.
  2. Підприємство – учасник господарського об’єднання має право добровільно вийти з об’єднання. Рішення про добровільний вихід з об’єднання приймається компетентним орга­ном підприємства. У концернах, де відносини будуються на основі фінансової залежності від одного або групи учасників об’єднання, рішення про вихід з об’єднання приймається компе­тентним органом підприємства у порядку, встановленому законодавством (загальними збо­рами господарського товариства шляхом голосування тощо).

Вихід здійснюється на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об’єднання. На практиці можуть висуватися умови завчасного сповіщення про вихід з об’єднання тощо. Порядок виходу визначається установ­чим договором чи статутом об’єднання з урахуванням регулювання, передбаченого стат­тею 124 цього Кодексу.

Підприємство – учасник господарського об’єднання має право бути членом інших об’єд­нань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об’єднання не встановлено інше.

Згідно із статтею 120 цього Кодексу підприємство – учасник концерну не може бути учас­ником іншого концерну. Інші обмеження цього права можуть бути встановлені установчим договором чи статутом господарського об’єднання.

Підприємство – учасник господарського об’єднання має право одержувати від господар­ського об’єднання в установленому порядку інформацію, пов’язану з інтересами підприємства. Порядок одержання інформації встановлюється установчим договором чи статутом з дотриманням гарантій права на інформацію, встановлених законом.

Підприємство – учасник господарського об’єднання має право одержувати частину при­бутку від діяльності господарського об’єднання відповідно до його статуту. Підприємство може мати також інші права, передбачені установчим договором чи статутом господарсько­го об’єднання відповідно до законодавства (право на участь в управлінні об’єднанням, право на частину майна об’єднання у разі його ліквідації тощо).

  1. Права та обов’язки підприємств, що входять до складу державних або комунальних гос­подарських об’єднань, встановлюються статутом об’єднання та/або статутом підприємства з урахуванням регулювання, встановленого законом. Підприємство, яке входить до складу дер­жавного або комунального господарського об’єднання, не має права без згоди об’єднання ви­ходити з його складу, а також об’єднувати на добровільних засадах свою діяльність з іншими суб’єктами господарювання та приймати рішення про припинення своєї діяльності.
  2. Цим Кодексом передбачений обов’язок засновників об’єднання підприємств у всіх ви­падках погоджувати рішення про утворення об’єднання підприємств (установчий договір) та статут об’єднання з Антимонопольним комітетом України в порядку, встановленому за­конодавством. Порядок розгляду заяв на одержання згоди визначається нормативними акта­ми Антимонопольного комітету України. У разі відмови Антимонопольного комітету Укра­їни у наданні згоди на утворення об’єднання засновники останнього вправі звернутися до господарського суду із заявою про визнання недійсним відповідного рішення (розпоря­дження) Антимонопольного комітету України.

У разі відсутності згоди Антимонопольного комітету України на створення об’єднання відповідно до Положення про порядок подання заяв до Антимонопольного комітету України про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб’єктів господарювання (Положення про концентрацію), затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 лютого 2002 р. № 33-р [201], акт державної реєстрації об’єднання визнається недійсним (п. 19 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств» [123]).

 

Стаття 122.  Управління обєднанням підприємств

  1. Господарські обєднання мають вищі органи управління (загальні збори учасни­ків) та утворюють виконавчі органи, передбачені статутом господарського обєднання.
  2. Вищий орган господарського обєднання:

затверджує статут господарського обєднання та вносить зміни до нього;

вирішує питання про прийняття в господарське обєднання нових учасників та ви­ключення учасників з його складу;

утворює виконавчий орган господарського обєднання відповідно до його статуту чи договору;

вирішує фінансові та інші питання відповідно до установчих документів господар­ського обєднання.

  1. Виконавчий орган господарського обєднання (колегіальний чи одноособовий) вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або договору віднесені до його компетенції.
  2. Управління державним (комунальним) господарським обєднанням здійснюють правління обєднання і генеральний директор обєднання, який призначається на поса­ду та звільняється з посади органом, що прийняв рішення про утворення обєднання. Склад правління визначається статутом обєднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським обєднанням визначається статутом обєднання відпо­відно до закону.
  3. Здійснення управління поточною діяльністю обєднання підприємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства обєднання) на умовах, передбачених установчими документами відповідного обєднання.
  4. Спори, що виникають між учасниками обєднання, вирішуються в порядку, перед­баченому статутом обєднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

 

  1. Управління господарським об’єднанням здійснюють органи об’єднання. Вищим орга­ном господарського об’єднання є загальні збори учасників.

У господарському об’єднанні утворюється також виконавчий орган, передбачений стату­том об’єднання (правління, дирекція тощо), якщо згідно із спеціальною нормою, передбаче­ною частиною 5 статті 122 цього Кодексу, здійснення управління поточною діяльністю не до­ручено адміністрації одного з підприємств.

  1. Цим Кодексом визначаються основні повноваження загальних зборів учасників та за­значається, що інші повноваження можуть бути передбачені установчими документами гос­подарського об’єднання.

До повноважень вищого органу господарського об’єднання відносяться:

затвердження статуту господарського об’єднання та внесення змін до нього;

вирішення питань про прийняття в господарське об’єднання нових учасників та виклю­чення учасників з його складу;

утворення виконавчого органу господарського об’єднання відповідно до його статуту чи установчого договору;

вирішення фінансових та інших питань відповідно до установчих документів господар­ського об’єднання.

Кодекс не передбачає переліку повноважень, що становлять виключну компетенцію за­гальних зборів учасників господарського об’єднання і не можуть передаватись на вирішення його виконавчого органу. Ці повноваження в установчих документах визначаються з ураху­ванням норми частини 3 статті 122 цього Кодексу, яка регулює повноваження виконавчого органу господарського об’єднання.

  1. Виконавчий орган господарського об’єднання створюється вищим органом об’єднан­ня. Кодекс передбачає, що виконавчий орган об’єднання може бути колегіальним або одно­особовим. Виконавчий орган вирішує питання поточної діяльності, які відповідно до статуту або установчого договору віднесені до його компетенції. Питання, віднесені цим Кодексом та установчими документами господарського об’єднання до компетенції загальних зборів учасників, не можуть передаватися на вирішення виконавчого органу об’єднання.
  2. Управління державним (комунальним) господарським об’єднанням здійснюють його правління і генеральний директор. Порядок формування правління державного (комуналь­ного) господарського об’єднання, його склад та особливості правового стану визначаються органом, що прийняв рішення про утворення об’єднання, у статуті об’єднання. На практиці до складу правління державного (комунального) об’єднання входять директори підприємств та інших суб’єктів господарювання, що є учасниками об’єднання. Генеральний директор призначається на посаду та звільняється з посади органом, що прийняв рішеная про утворен­ня об’єднання. Порядок управління державним (комунальним) господарським об’єднанням визначається статутом об’єднання відповідно до закону.
  3. Кодекс передбачає, що здійснення управління поточною діяльністю об’єднання підпри­ємств може бути доручено адміністрації одного з підприємств (головного підприємства об’єд­нання) на умовах, передбачених установчими документами об’єднання. Здійснення управління поточною діяльністю господарського об’єднання підприємств, створеного на добровільній основі, здійснюється за рахунок вступних та членських внесків учасників об’єднання, інших джерел фінансування. У статутних документах державних та комунальних господарських об’єд­нань може передбачатися вилучення частини прибутку підприємств, інші джерела фінансування управління поточною діяльністю об’єднання.
  4. Спори, що виникають між учасниками об’єднання, вирішуються в порядку, передбаче­ному статутом об’єднання, або в судовому порядку відповідно до закону.

У статуті об’єднання може бути передбачений порядок вирішення спорів, що виникають між учасникам об’єднання, у третейському суді, у тому числі за кордоном. Оскільки в Укра­їні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, на її терито­рії в частині, що не суперечить Конституції і законам України, діє Положення про третей­ський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, органі­заціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО травня 1975 р. № 121 [52] (з наступними змінами і доповненнями).

 

Стаття 123.   Майнові відносини в обєднанні підприємств

  1. Учасники обєднання підприємств можуть вносити на умовах і в порядку, передба­чених його установчими документами, майнові внески (вступні, членські, цільові тощо).
  2. Майно передається обєднанню його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення обєднання. Вартість майна обєднання відображається у його балансі.
  3. Господарське обєднання має право утворювати за рішенням його вищого органу управління унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (за­сновником) господарських товариств. Утворені господарським обєднанням підприєм­ства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприєм­ства, затвердженого обєднанням.
  4. Обєднання підприємств не відповідає за зобовязаннями його учасників, а підприємстваучасники не відповідають за зобовязаннями обєднання, якщо інше не пе­редбачено установчим договором або статутом обєднання.

 

  1. Установчі документи, що приймаються при створенні об’єднання підприємств, можуть передбачати внесення його учасниками майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо). Установчими документами державних (комунальних) господарських об’єднань може передбачатися здійснення обов’язкових відрахувань до спеціальних фондів розвитку вироб­ничої і соціальної інфраструктури.
  2. Кодекс передбачає, що майно, яке передається об’єднанню його учасниками, може пе­ребувати у господарському віданні або в оперативному управлінні. За підприємствами збе­рігається право власності на передане об’єднанню майно. Правовий режим майна, що пере­дається об’єднанню учасниками, визначається установчим договором чи рішенням про утво­рення об’єднання. Вартість майна об’єднання відображається у його балансі.
  3. Господарським об’єднанням надано право утворювати унітарні підприємства, філії, представництва, а також бути учасником (засновником) господарських товариств. Утворен­ня унітарних підприємств, участь у заснуванні господарських товариств чи придбання час­ток у господарських товариствах, утворення філій, представництв віднесене цим Кодексом до виключної компетенції вищого органу управління господарського об’єднання (загальних зборів учасників).

Утворені господарським об’єднанням підприємства діють відповідно до положень цього Кодексу, інших законів та статуту підприємства, затвердженого об’єднанням. Майно утво­рених господарським об’єднанням підприємств закріплюється за ними на праві господар­ського відання або оперативного управління.

  1. Стаття 123 передбачає загальну норму, згідно з якою об’єднання підприємств не відпо­відає за зобов’язаннями його учасників, а підприємства-учасники не відповідають за зо­бов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено установчим договором або статутом об’єднання. При застосуванні цієї норми слід враховувати спеціальне регулювання, встанов­лене статтею 126 цього Кодексу.

 

Стаття 124.   Вихід учасника з обєднання. Припинення обєднання підприємств

  1. Підприємстваучасники обєднання можуть вийти з його складу із збереженням взаємних зобовязань та укладених договорів з іншими субєктами господарювання.
  2. Вихід підприємства із складу державного (комунального) господарського обєднан­ня здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення обєднання.
  3. Припинення обєднання підприємств відбувається в результаті його реорганізації в інше обєднання або ліквідації.
  4. Реорганізація господарського обєднання здійснюється  за  рішенням  підприємствучасників, а реорганізація державного (комунального) господарського обєднан­няза рішенням органу, що прийняв рішення про утворення обєднання.
  5. Ліквідація господарського обєднання провадиться за рішенням підприємствучасників, а ліквідація державного (комунального) обєднанняза рішенням органу, що прийняв рішення про утворення обєднання. Ліквідація обєднання підприємств здій­снюється в порядку, встановленому цим Кодексом щодо ліквідації підприємства. Май­но, що залишилося після ліквідації обєднання, розподіляється між учасниками згідно зі статутом обєднання підприємств чи договором.

 

  1. Коментована стаття передбачає можливість виходу підприємств – учасників об’єднан­ня із складу об’єднання. При цьому мають бути збережені взаємні зобов’язання та договори, укладені з іншими суб’єктами господарювання.
  2. Учасник об’єднання може вийти із складу державного (комунального) господарського об’єднання лише за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання. Під­приємства та інші суб’єкти господарювання, що входять до складу державного (комунально­го) господарського об’єднання, не мають права добровільно виходити із складу об’єднання.
  3. Частина 3 коментованої статті передбачає два способи припинення діяльності об’єднань підприємств: 1) шляхом реорганізації в інше об’єднання або 2) шляхом ліквідації. Не допус­кається реорганізація об’єднання підприємств в інший вид суб’єктів господарювання.
  4. Реорганізація господарського об’єднання здійснюється за рішенням підприємств-учасників. Порядок і умови реорганізації об’єднань, створених на добровільних засадах, ви­значаються установчими документами. Тому рішення державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію таких об’єднань визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. №02-5/334 [123]).

Рішення про реорганізацію приймається загальними зборами учасників одноголосно, як­що установчим договором чи статутом не встановлений порядок прийняття рішення загаль­них зборів учасників з питання реорганізації простою або кваліфікованою більшістю голосів.

Реорганізація державного (комунального) господарського об’єднання здійснюється за рі­шенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

  1. Рішення про ліквідацію господарського об’єднання може бути прийнято лише підприємствами-учасниками.

Органи державного управління не мають права приймати рішення про ліквідацію об’єд­нань підприємств, створених на добровільних засадах (п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 «Про деякі питання практики вирішення господар­ських спорів» [120]). Рішення державних органів, уповноважених управляти державним май­ном, про ліквідацію об’єднань, створених на добровільних засадах, визнаються недійсними як такі, що прийняті з перевищенням повноважень і не відповідають чинному законодавству (п. 11 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 12 вересня 1996 р. № 02-5/334).

Ліквідація державного (комунального) об’єднання здійснюється за рішенням органу, що прийняв рішення про утворення об’єднання.

 

Стаття 125.   Промисловофінансові групи

  1. Підприємство може бути учасником промисловофінансової групи (або трансна­ціональної промисловофінансової групи, якщо до складу групи входять українські та іноземні юридичні особи).
  2. Промисловофінансова група є обєднанням, яке створюється за рішенням Кабіне­ту Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, вклю­чаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою вироб­ництва кінцевої продукції.
  3. До складу промисловофінансової групи можуть входити промислові та інші під­приємства, наукові і проектні установи, інші установи і організації усіх форм власності. У складі промисловофінансової групи визначається головне підприємство, яке має виключне право діяти від імені промисловофінансової групи як учасника господар­ських відносин.
  4. Промисловофінансова група не є юридичною особою і не підлягає державній ре­єстрації як субєкт господарювання.
  5. Порядок утворення та інші питання діяльності промисловофінансових груп ви­значаються законом про промисловофінансові групи, іншими нормативноправовими актами.

 

  1. Ця стаття Кодексу закріплює право підприємств бути учасниками такого спеціального виду об’єднання підприємств як промислово-фінансова група. Таке право поширюється та­кож на транснаціональні промислово-фінансові групи, до складу яких входять українські та іноземні юридичні особи.
  2. Промислово-фінансова група створюється з метою реалізації державних програм роз­витку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міжнародними договорами України, а також з метою вироб­ництва кінцевої продукції. У зв’язку з цим створення промислово-фінансової групи здійсню­ється за рішенням Кабінету Міністрів України та на певний строк.

Порядок створення ПФГ регламентується Положенням про створення (реєстрацію), реор­ганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 781 [221]. Питання про створення ПФГ порушує перед Кабміном уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ, яка подає на ім’я Прем’єр-міністра: Генеральну угоду, підписану всіма ініціаторами створення ПФГ; техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ; висновки відповідного галузевого органу виконавчої влади, Фонду держмайна України, Антимонопольного комітету України, а також інші документи відповідно до закону. Найменування ПФГ повинно містити слово­сполучення «промислово-фінансова група (ПФГ)». Кабмін приймає до розгляду проекти створення ПФГ за умови, що розрахунковий обсяг реалізації її кінцевої продукції буде ек­вівалентним сумі 100 мільйонів доларів США за рік починаючи з другого року після ство­рення ПФГ. Рішення про створення (реєстрацію) ПФГ оформляється постановою Кабміну України (про відмову у створенні – протокольним рішенням) у тримісячний строк, а в разі розгляду проекту транснаціональної ПФГ – у шестимісячний строк. Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається лише за умови попереднього укладення міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.

Створення ПФГ забороняється у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового об­слуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг.

  1. До складу промислово-фінансової групи можуть входити промислові та інші підприєм­ства, наукові і проектні установи, інші установи та організації усіх форм власності, серед яких визначається головне підприємство, що має виключне право діяти від імені промисло­во-фінансової групи як учасника господарських відносин.

Головне підприємство ПФГ — це підприємство, створене відповідно до законодавства, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ. Інші учасники ПФГ виробляють проміжну продукцію, яка вико­ристовується для виробництва кінцевої продукції ПФГ і реалізується виключно іншому учаснику чи головному підприємству ПФГ, або надають банківські та інші послуги учасни­кам і головному підприємству. Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус юридичної особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і фінансової діяльності відповідно до закону та укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне, транспортне підприємство, підприємство громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічно­го постачання, банк, фінансово-кредитна установа.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про спільну діяль­ність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ (Генеральна угода), яка підлягає затвер­дженню постановою Кабміну України. Генеральна угода включає: назву ПФГ; перелік за­тверджених державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ; визначення головного підприємства; кандидатуру президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади; перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; строк дії уго­ди; інші умови, передбачені законодавством або визнані необхідними ініціаторами створен­ня ПФГ. Угода набирає чинності з дня прийняття постанови про створення (реєстрацію) ПФГ. Взаємні зобов’язання головного підприємства і учасників ПФГ щодо виробництва кін­цевої продукції, а також взаємні зобов’язання учасників щодо виробництва проміжної про­дукції оформляються також двосторонніми угодами про поставки проміжної продукції (на­дання відповідних послуг). Цими угодами визначається взаємна відповідальність сторін за порушення зобов’язань. Спори, які можуть виникати між сторонами, вирішуються господарським судом у встановленому порядку. Головне підприємство або учасник ПФГ не несе від­повідальності за зобов’язаннями держави. Держава не несе відповідальності за зобов’язан­нями головного підприємства або учасника ПФГ.

  1. Промислово-фінансова група визнається об’єднанням підприємств без прав юридичної особи. Вона не підлягає державній реєстрації як суб’єкт господарювання відповідно до стат­ті 58 цього Кодексу.
  2. Правовий статус промислово-фінансових груп в Україні, у тому числі транснаціональ­них, визначений Господарським кодексом України, зокрема загальними положеннями гла­ви 12 щодо об’єднань підприємств з урахуванням вимог статті 125, а також Законом України від 21 листопада 1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні» [424], іншими норма­тивно-правовими актами.

Чинне законодавство встановлює, що головне підприємство та учасники ПФГ здійсню­ють окремий бухгалтерський облік і ведуть статистичну звітність щодо виробництва і ре­алізації кінцевої та проміжної продукції ПФГ згідно із законодавством. їм надаються перед­бачені законом пільги. Державне регулювання цін на проміжну продукцію ПФГ не за­стосовується. Реалізація проміжної та кінцевої продукції ПФГ шляхом бартерних операцій забороняється. Банк — учасник ПФГ має право проводити клірингові заліки заборгованості платежів за проміжну продукцію між головним підприємством і учасниками ПФГ, а також між учасниками ПФГ.

Реорганізацією ПФГ є зміна головного підприємства, перезатвердження переліку кінцевої продукції та (або) перезатвердження складу учасників, що потребує внесення змін до Гене­ральної угоди. Виключення (вихід) головного підприємства або учасника із складу ПФГ здій­снюється шляхом прийняття постанови Кабміном України. Виключення (вихід) із складу ПФГ головного підприємства тягне за собою реорганізацію ПФГ та її нову реєстрацію відпо­відно до закону. Реорганізацію ПФГ шляхом виключення (виходу) головного підприємства або учасника із складу ПФГ Кабмін може здійснювати у випадках, передбачених законом.

Ліквідація ПФГ здійснюється шляхом прийняття постанови Кабміном України: у зв’язку із закінченням затвердженого строку її діяльності; у зв’язку з неможливістю реорганізації ПФГ у випадках, передбачених законом; за ініціативою учасників ПФГ.

 

Стаття 126. Асоційовані підприємства. Холдингові компанії

  1. Асоційовані підприємства (господарські організації) – це група субєктів господа­рюванняюридичних осіб, повязаних між собою відносинами економічної та/або ор­ганізаційної залежності у формі участі в статутному фонді та/або управлінні. За­лежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.
  2. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та/або установчих документів цього під­приємства кваліфікованою більшістю голосів.
  3. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствами встановлюються відносини контролюпідпорядкування за раху­нок переважної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або за­гальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього) підприємства, зокре­ма володіння контрольним пакетом акцій. Відносини вирішальної залежності можуть встановлюватися за умови отримання згоди відповідних органів Антимонопольного комітету України.
  4. Про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства та опубліковано в органах преси відповідно до статті 58 цього Кодексу.
  5. Субєкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього під­приємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою ком­панією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролюпідпорядкування відповідно до вимог цієї статті Кодексу та інших законів.
  6. Якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролююче підприємство по­винно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.
  7. Якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у ста­ні неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність пе­ред кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

 

  1. «Асоціація» у перекладі з латинської означає об’єднання, зв’язок. Стосовно асоційованих підприємств (господарських організацій) – це група суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм (частіше – господарські товариства), що володіють повною господарською компетенцією і якостями юридичної особи (тобто господарських ор­ганізацій), що дозволяє кожному з асоційованих підприємств самостійно брати участь у від­носинах товарно-грошового обігу під власну відповідальність у зобов’язаннях. Будучи фор­мально-юридично, майново і структурно відокремленими, такі суб’єкти, проте, характери­зуються відносинами економічної та/або організаційної залежності, що може виражатися у двох формах: 1) участі одного суб’єкта господарювання в статутному фонді іншого та/ або 2) участі одного в управлінні іншим.

Господарські товариства, попри визнання їх формально самостійними суб’єктами госпо­дарювання зі статусом юридичної особи, можуть опинятися в залежності від інших суб’єктів або набувати зв’язків з іншими товариствами, навіть не маючи такого наміру. Це може стати результатом дії економічних та/або організаційних чинників. До перших належить, насампе­ред, участь у господарському товаристві, яка може бути неконтрольованою товариством (що притаманно відкритим акціонерним товариствам). Відтак, товариство може набути в ролі акціонера небажану особу з конкуруючими або навіть ворожими для товариства інтересами (наприклад, з наміром оволодіти комерційної таємницею, інсайдерською інформацією това­риства чи навіть знищити його як конкурента). Організаційними чинниками набуття зв’язків між підприємствами (насамперед господарськими товариствами) може бути зосередження значної кількості голосів у однієї особи, яка не є учасником товариства і діє на підставі до­віреностей акціонерів (так звані трасти для голосування, що поширені в країнах англо-саксонської системи права; у вітчизняних умовах це можуть бути посадові особи товариства, яким дрібні акціонери передають свої голоси, або банки, що зберігають акції за своєрідну компенсацію своїх послуг – передачі їм голосів з таких акцій). Крім того, досить поширеною є практика, коли одні й ті самі особи обіймають керівні посади у двох і більше підприємствах (товариствах).

Ступінь залежності між асоційованими підприємствами може бути меншою чи більшою, у зв’язку з чим закон розрізняє «просту» і «вирішальну» залежності.

  1. Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає в тих випадках, коли одне з них здатне блокувати прийняття рішень залежним підприємством з питань, що вима­гають голосування кваліфікованою більшістю. Для цього перше підприємство повинно во­лодіти значним за розміром пакетом акцій (значною часткою у статутному фонді) та/або та­кою кількістю голосів, що дозволяє блокувати на загальних зборах прийняття рішень з питань, які відповідно до закону та/або установчих документів потребують кваліфікованої більшості голосів. У відповідності зі статтею 42 Закону «Про господарські товариства» [90], наприклад, для прийняття рішень загальними зборами акціонерів з питань змін у статуті то­вариства, припинення діяльності товариства, створення і припинення діяльності дочірніх підприємств, філій і представництв потрібна більшість у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. Необхідність кваліфікованої більшості голосів може встановлюватися не тільки законом, а й установчими документами залежного підприємства. У тому й іншому випадку, якщо без голосів свого «патрона» залежне підприємство не може забезпечити ква­ліфікованої більшості при голосуванні, слід вважати, що воно перебуває у простій залежно­сті від «патрона».
  2. Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає в тих випадках, коли між ними встановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переваж­ної участі контролюючого підприємства в статутному фонді та/або в загальних зборах, ін­ших органах управління залежного, у тому числі дочірнього, підприємства. Звичайно від­носини вирішальної залежності забезпечуються володінням контрольним пакетом акцій, що не обов’язково має перевищувати половину всієї їх вартості. При великій розпорошеності акцій цей пакет може бути контрольним і в разі значно меншої сукупної їх вартості. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймає Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб’єк­тів у порядку, що встановлює цей Комітет (Положення про холдингові компанії, що створю­ються в процесі корпоратизації та приватизації, затверджене Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [53]

Однією з умов установлення вирішальної залежності між асоційованими підприємствами є згода органів Антимонопольного комітету України.

Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами більш небезпечна, оскільки пов’язана з встановленням між ними відносин контролю-підпорядкування. Встановлення та­ких відносин призводить до майже повної залежності формально самостійного дочірнього підприємства від контролюючого. При цьому останнє отримує можливість використати за­лежне від нього підприємство суто у власних інтересах, не дбаючи про інтереси дочірнього підприємства, його учасників та кредиторів. Крім того, встановлення відносин контролю-підпорядкування антимонопольним законодавством розцінюється як економічна концентра­ція, що у передбачених Законом «Про захист економічної конкуренції» [282] випадках по­требує отримання попередньої згоди відповідних органів Антимонопольного комітету.

  1. Значна ймовірність негативних правових наслідків встановлення відносин простої або вирішальної залежності між підприємствами вимагає оприлюднення відомостей про це з ме­тою ознайомлення широкого загалу (насамперед найбільш заінтересованих осіб – учасників залежного/дочірнього підприємства, кредиторів останнього, антимонопольних органів). У зв’язку з цим запроваджуються відповідні правові механізми: включення до відомостей державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємства інформації про наявність відно­син простої чи вирішальної залежності від певного суб’єкта та обов’язкова публікація цієї інформації в органах масової інформації, визначених статтею 58 цього Кодексу для опри­люднення відомостей державної реєстрації.
  2. З багатьох різновидів асоційованих підприємств варто виділити один з найбільш поши­рених – холдингову компанію. Нею визнається той суб’єкт господарювання, який має кон­трольний пакет акцій або можливість участі в управлінні дочірнім підприємством. У від­носинах холдингової компанії з її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю-підпорядкування, зміст яких визначається вимогами статті, що коментується, та нормами інших законів.
  3. Основними правовими наслідками використання відносин контролю-підпорядкування є можливість притягнення до додаткової відповідальності контролюючого підприємства за зобов’язаннями дочірнього та/або покладення обов’язку на контролююче підприємство ком­пенсувати дочірньому підприємству збитки, заподіяні в результаті такого впливу. Обов’язок компенсації виникає, якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції (при цьому компенсації підлягають завдані дочірньому підприємству збитки). У результаті компенсації відновлю­ється майнова база дочірнього підприємства і, відповідно, забезпечується захист інтересів і самого підприємства, і його учасників, і кредиторів.
  4. Найбільш яскравим проявом принципу, визначеного в попередній частині статті, є по­ложення про те, що у разі банкрутства залежного підприємства з причин винної поведінки контролюючого підприємства останнє зобов’язане в субсидіарному (додатковому) порядку нести майнову відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства.

Додаткова відповідальність контролюючого підприємства за зобов’язаннями дочірнього підприємства пов’язується з випадками неплатоспроможності останнього та визнання його банкрутом. Однак для застосування такої відповідальності необхідна наявність вини кон­тролюючого підприємства в доведенні дочірнього до такого стану (неплатоспроможності та пов’язаного з цим банкрутства). Подібний захід спрямований на забезпечення інтересів кре­диторів дочірнього підприємства.

Примітка. Положення цієї статті є новими, хоча в деяких законах дається визначення по­няття контролю пов’язаної особи (ст. 1 Закону «Про захист економічної конкуренції» [282]),

211афілійованої особи, істотної участі, контролю, спорідненої особи (ст. 2 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» [61]), істотної участі (п. 8 ч. 1 ст. 1 Закону «Про фінансові послуги та дер­жавне регулювання ринків фінансових послуг» [490]), а в Цивільному кодексі – залежного това­риства (ст. 118), проте ці поняття використовуються з різною метою. У коментованій статті значною мірою уніфікуються згадані поняття з метою забезпечення захисту законних інтересів залежних підприємств і запобігання зловживанням своїми правами особами, які контролюють такі підприємства.

 

Стаття 127.   Інші форми обєднання інтересів підприємств

  1. Законом можуть визначатися й інші форми обєднання інтересів підприємств (союзи, спілки, асоціації підприємців тощо), не передбачені у статті 120 цього Кодексу.

 

Стаття передбачає, що законом можуть визначатися й інші форми об’єднання інтересів підприємств, не передбачені у статті 120. Отже, в Кодексі закріплений принцип закритого переліку видів об’єднань підприємств, який визначається цим Кодексом, а також законами. Згідно з цією статтею підприємства та інші суб’єкти господарювання мають право створюва­ти союзи, спілки, асоціації підприємців, а також інші об’єднання підприємців – торгово-про­мислові палати, об’єднання роботодавців (передбачені ст. 21 ГК). Інші форми об’єднання ін­тересів підприємців можуть бути визначені законом.

 

Глава 13 ГРОМАДЯНИН ЯК СУБЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ. ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСУ ІНШИХ СУБЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Стаття 128.   Громадянин у сфері господарювання

  1. Громадянин визнається субєктом господарювання у разі здійснення ним підпри­ємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
  2. Громадянинпідприємець відповідає за своїми зобовязаннями усім своїм май­ном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення.
  3. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створю­ється;

із залученням або без залучення найманої праці; самостійно або спільно з іншими особами.

  1. Громадянин здійснює управління заснованим ним приватним підприємством без­посередньо або через керівника, який наймається за контрактом. У разі здійснення під­приємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами гро­мадянин має права та обовязки відповідно засновника та/або учасника господарського товариства, члена кооперативу тощо, або права і обовязки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.
  2. Громадянинпідприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприєм­ництва та відповідно до принципів, передбачених у статті 44 цього Кодексу.
  3. Громадянинпідприємець зобовязаний:

у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реє­страційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємниць­кої діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обовязкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольноконкурентного законодавства;

вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог зако­нодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відо­мості для нарахування податків та інших обовязкових платежів; сплачувати податки та інші обовязкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.

  1. Громадянинпідприємець зобовязаний додержуватися вимог, передбачених стат­тями 46 і 49 цього Кодексу, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та ін­шу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.

Громадянинпідприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

 

  1. Під громадянином як суб’єктом господарювання ГК розуміє громадянина України, іно­земця та особу без громадянства (п. 2 ч. 2 ст. 55 ГК). Підприємницькою визнається самостій­на господарська діяльність, систематично здійснювана на свій ризик і спрямована на досяг­нення економічних і господарських результатів і одержання прибутку (ст. 42 ГК). Отже, громадянин, що працює за трудовим договором, не є підприємцем, тому що він діє не на свій ризик, а виконує доручення роботодавця. Необхідною умовою для зайняття громадянином підприємницькою діяльністю є його дієздатність і державна реєстрація як підприємця відпо­відно до статті 58 ГК.
  2. При здійсненні господарської діяльності громадянин-підприємець відповідає за своїми зо­бов’язаннями усім своїм майном, що належить йому на праві приватної власності, а не тільки тим, що використовується в господарській діяльності. У разі банкрутства громадянина-підприємця до складу ліквідаційної маси не включається тільки те майно, на яке відповідно до цивіль­ного процесуального законодавства України не може бути звернено стягнення (Додаток № 1 до ст. 379 ЦПК України).
  3. Частина 3 даної статті передбачає право громадянина здійснювати підприємницьку ді­яльність як зі створенням юридичної особи у вигляді приватного підприємства (ст. 113 ГК), так і без його створення.
  4. Громадянин-підприємець може займатися господарською діяльністю самостійно або разом з іншими громадянами, а також залучати найманих працівників. Керувати створеним приватним підприємством громадянин також може самостійно або через керівника, який наймається за контрактом. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівни­ка, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення з посади, інші умови найму за погодженням сторін (ч. 4 ст. 65 ГК).
  5. Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємницт­ва. Однак підприємницька діяльність деяких категорій громадян може бути обмежена зако­ном (ч. 4 ст. 12 ГК). До таких категорій громадян належать, насамперед, депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 42 Кон­ституції України).
  6. Громадянин-підприємець при здійсненні господарської діяльності зобов’язаний врахо­вувати вимоги різних нормативно-правових актів: про ліцензування, про порядок державної реєстрації, про сертифікацію продукції, конкурентного законодавства, щодо бухгалтерсько­го обліку, податкового законодавства.
  7. Громадянин може здійснювати підприємницьку діяльність разом з іншими юридични­ми особами або громадянами, тобто може бути засновником або учасником господарських товариств, таких як акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, това­риства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства (ст. 80 ГК), або може виступати учасником виробничого кооперативу (ст. 95 ГК). У такому разі права й обов’язки громадянина-підприємця регулюються установчими документами господарсько­го товариства, виробничого кооперативу або договором про спільну діяльність без створен­ня юридичної особи.

 

Стаття 129.  Особливості статусу іноземних субєктів господарювання

  1. Іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обовязки, як і громадя­ни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.
  2. Іноземні юридичні особи при здійсненні господарської діяльності в Україні мають такий самий статус, як і юридичні особи України, з особливостями, передбаченими цим Кодексом, іншими законами, а також міжнародними договорами, згоду на обовязко­вість яких надано Верховною Радою України.

 

  1. Принцип недискримінації за національною ознакою встановлюється статтею 26 Кон­ституції України, яка зрівнює права й обов’язки громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнарод­ними договорами України. Відповідно, даний принцип зберігається і при здійсненні госпо­дарської діяльності фізичними особами, що відображено в частині 1 коментованої статті.
  2. Правовий статус іноземних юридичних осіб при здійсненні господарської діяльності в Україні також дорівнює правовому статусу юридичних осіб України. Однак при визначенні правового статусу іноземних юридичних осіб необхідно враховувати особливості, передба­чені законами, міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, а також Господарським кодексом у статтях 50, 116, 117, частині 6 статті 331 і розділі VII.

 

Стаття 130.   Кредитні спілки у сфері господарювання

  1. Громадяни, які постійно проживають на території України, можуть обєднуватися у кредитні спілки.
  2. Кредитною спілкою є неприбуткова організація, заснована громадянами у встанов­леному законом порядку на засадах добровільного обєднання грошових внесків з ме­тою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні інших фінансо­вих послуг. Кредитна спілка є юридичною особою. Статусу юридичної особи вона набу­ває з дня її державної реєстрації.
  3. Кредитна спілка діє на основі статуту, який затверджується загальними зборами членів кредитної спілки.
  4. Майно кредитної спілки є її власністю і складається з фондів кредитної спілки, коштів доходу та іншого майна.
  5. Кредитна спілка не може бути засновником або учасником субєктів підприємниць­кої діяльності.
  6. Статус, порядок організації та здійснення господарської діяльності кредитної спіл­ки визначаються цим Кодексом, законом про кредитні спілки та іншими законами.

 

  1. Частина 1 коментованої статті надає громадянам, які постійно мешкають на території України, право створювати на основі добровільного об’єднання особливі суб’єкти господа­рювання – кредитні спілки. Господарський кодекс визначає правовий статус кредитних спі­лок лише в загальних рисах, розгорнута регламентація правового становища цих організацій передбачена в Законі України від 20 грудня 2001 р. «Про кредитні спілки» [316].

Відповідно до норм вищезгаданого Закону (ст. 6, 10) членами кредитної спілки можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно мешкають на те­риторії України, мають повну цивільну дієздатність та об’єднані хоча б за однією з таких ознак: спільне місце роботи або навчання; приналежність до однієї громадської або релігій­ної організації; проживання в одному селі, селищі, місті, районі, області. Не можуть бути прийняті до кредитної спілки особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини. Крім того, слід мати на увазі, що для створення кредитної спілки необхідна наявність не менше 50 членів, які на установчих зборах приймають рішення про утворення даного суб’єкта господарювання. Членство в кредитній спілці настає з дня сплати особою вступного і обов’язкового пайового внесків і припиняється в день прийняття загальними зборами членів або наглядовою радою кредитної спілки відповідного рішення.

  1. Визначення кредитної спілки, яке дано в коментованій статті, цілком узгоджується з відповідним визначенням, що міститься в Законі «Про кредитні спілки». Водночас слід звернути увагу на те, що дефініція закону більш змістовна, оскільки включає вказівку на коопера­тивну природу кредитних спілок, чомусь упущену законодавцем у тексті аналізованої статті. Тим часом побудова кредитних спілок на кооперативних засадах – важлива юридична ознака, яка дозволяє відрізняти їх від громадських організацій, до числа яких наше законодавство до­недавна помилково відносило кредитні спілки (див. п. 2 Тимчасового положення про кредит­ні спілки, затвердженого Указом Президента України від 20 вересня 1993 р. [465]).

Неприбутковий статус кредитних спілок означає те, що вони не переслідують мети одер­жання прибутку як основної мети своєї діяльності. У той же час особливістю кредитної спіл­ки як неприбуткової (некомерційної) організації є визнана законом за її членами можливість участі в розподілі доходу кредитної спілки. Така можливість характерна для всіх організацій, близьких до типу споживчого кооперативу, тому у світовій практиці прийнято вважати, що споживчі кооперативи займають проміжне становище між комерційними і некомерційними організаціями. Як бачимо, кредитна спілка не повною мірою відповідає класичним критеріям неприбуткової організації, однак її неприбутковий статус прямо закріплено не тільки в Законі «Про кредитні спілки», принципові положення якого знайшли відображення у коментованої статті, а й у податковому законодавстві (див. п. 7. 11. 1 ст. 7 Закону України «Про оподаткуван­ня прибутку підприємств» у редакції від 22 травня 1997 р. [345]), що свідчить про послідовну позицію законодавця в цьому питанні.

Основною метою створення кредитної спілки є задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні інших фінансових послуг. Саме тому кредитна спілка відноситься до числа фінансових установ і підпадає, крім усього іншого, під дію Закону України від 12 липня 2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [490].

Господарська правосуб’єктність кредитної спілки має винятковий характер, через що ко­ло дозволених їй видів діяльності жорстко визначено законом. Кредитна спілка вправі: прий­мати вступні, обов’язкові пайові й інші внески від своїх членів; надавати кредити своїм чле­нам на умовах платності, строковості і забезпеченості; залучати на договірних умовах внески своїх членів на депозитні рахунки; виступати поручителем виконання членом спілки зобов’язань перед третіми особами; розміщувати тимчасово вільні кошти на депозитних банківських рахунках, придбавати державні цінні папери і паї кооперативних банків; залуча­ти кредити банків та інших організацій винятково для кредитування своїх членів; надавати кредити іншим кредитним спілкам; виступати членом платіжних систем; здійснювати благо­дійну діяльність за рахунок коштів спеціально створених для цього фондів (ст. 21 Закону «Про кредитні спілки»). Деякі з цих правомочностей обмежені певними умовами.

Кредитна спілка є юридичною особою, має самостійний баланс і банківські рахунки, діє на основі самофінансування, несе відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах варто­сті належного їй майна і може вчиняти будь-які угоди, що не суперечать чинному законодав­ству і статуту кредитної спілки. Члени кредитної спілки відповідають за її зобов’язаннями лише у межах своїх пайових внесків.

Статус юридичної особи кредитна спілка набуває з моменту її державної реєстрації, що здійснюється спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг шляхом внесення відповідного запису до державного реєстру фінансових установ. Для державної реєстрації кредитної спілки подаються такі документи: заява встановленого зразка; протокол установчих зборів, до якого додається список засновни­ків кредитної спілки; статут; копія платіжного документа про сплату реєстраційного збору.

Підставами для відмови у державній реєстрації кредитної спілки можуть бути: порушення встановленого порядку її створення; невідповідність її установчих документів вимогам за­конодавства.

Державна реєстрація кредитної спілки (або мотивована відмова в ній) має бути здійснена протягом одного місяця з дня надходження до реєструючого органу необхідних документів. Протягом трьох місяців з дня державної реєстрації кредитна спілка зобов’язана розробити і затвердити з урахуванням вимог законодавства відповідні внутрішні положення і процедури згідно з переліком, визначеним нормативно-правовими актами уповноваженого органу вла­ди у сфері регулювання ринків фінансових послуг і власного статуту.

Крім того, слід мати на увазі, що діяльність кредитної спілки по залученню внесків її чле­нів на депозитні рахунки підлягає ліцензуванню згідно з порядком, визначеним Законом «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 34-38). За­конами України можуть встановлюватися й інші види діяльності кредитної спілки, які підля­гають ліцензуванню.

  1. Установчим документом кредитної спілки є статут, що затверджується її вищим орга­ном управління – загальними зборами членів кредитної спілки, а при її створенні – установчи­ми зборами. У статуті кредитної спілки обов’язково зазначаються: найменування і юридична адреса спілки; цілі її створення та завдання; ознака членства; порядок утворення і діяльності органів управління спілки, порядок утворення філій і представництв, їх повноваження; права та обов’язки членів спілки; умови і порядок вступу до спілки, порядок припинення членства в ній, порядок сплати вступних та інших внесків; джерела надходження і порядок використан­ня коштів та іншого майна спілки, у тому числі порядок і умови надання кредитів членам спілки; порядок звітності і здійснення контролю за діяльністю органів управління спілки; по­рядок внесення змін і доповнень до статуту; порядок припинення діяльності спілки і вирішен­ня у зв’язку з цим майнових питань; порядок покриття можливих збитків спілки; порядок розподілу її доходів (ст. 7 Закону «Про кредитні спілки»). Про зміни, внесені до статуту, кре­дитна спілка зобов’язана повідомити реєструючий орган у 5-денний строк.
  2. Кредитна спілка має право власності на належне їй майно, яким вона володіє, корис­тується і розпоряджається відповідно до закону і свого статуту. Майно кредитної спілки складається з пайового, резервного і додаткового капіталів, а також залишку нерозподілено­го доходу спілки і не може бути меншим 10 % від суми її загальних зобов’язань. Пайовий ка­пітал спілки формується за рахунок обов’язкових та додаткових пайових членських внесків. Слід зазначити, що внески підлягають поверненню особі, членство якої в кредитній спілці припинено. Резервний капітал призначений для відшкодування можливих збитків спілки, що не можуть бути покритими за рахунок надходжень поточного року та захисту заоща­джень її членів. Він формується за рахунок вступних членських внесків, частини доходів спілки й інших джерел, передбачених її статутом. Додатковий капітал кредитної спілки фор­мується за рахунок цільових внесків членів спілки, благодійних внесків третіх осіб, без­оплатно отриманого майна. У разі ліквідації спілки залишок коштів резервного і додатково­го капіталу зараховується до Державного бюджету України.

Закон «Про кредитні спілки» також встановлює, що з метою покриття передбачуваних збитків від неповернення кредитів спілка за рахунок частини її доходів формує резерв забез­печення покриття втрат від неповернених позичок, порядок формування і використання, якого визначається уповноваженим органом влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Кредитна спілка відповідно до законодавства, свого статуту та рішень загальних збо­рів може створювати й інші фонди і резерви.

Нерозподілений доход, що залишається у розпорядженні кредитної спілки за підсумками фінансового року, розподіляється за рішенням загальних зборів, у тому числі між членами спілки, пропорційно розміру їх пайових внесків у вигляді відсотків. Зазначені відсотки, а та­кож відсотки, нараховані на внески членів спілки, що обліковуються на депозитних рахун­ках, належать членам кредитної спілки на праві приватної власності.

  1. Частина 5 коментованої статті забороняє кредитним спілкам бути засновниками або учасниками суб’єктів підприємництва. Відповідна норма міститься й у Законі «Про кредитні спілки» (ч. 4 ст. 3), проте він усе ж припускає один виняток із даного правила: кредитні спіл­ки можуть бути учасниками місцевого кооперативного банку. Оскільки норми Закону «Про кредитні спілки» є спеціальними стосовно приписів Господарського кодексу, слід зробити висновок, що можливість участі кредитних спілок у місцевих кооперативних банках не може бути поставлена під сумнів.

Що стосується передбаченого раніше чинним законодавством права кредитних спілок створювати такі суб’єкти підприємництва, як редакції засобів масової інформації (п. 11 Тим­часового положення про кредитні спілки), то ніяких підстав для його визнання нині чинні нормативно-правові акти не дають.

Водночас коментована стаття аж ніяк не забороняє кредитним спілкам бути засновниками або учасниками суб’єктів некомерційного господарювання (неприбуткових організацій). Більш того, законодавство України прямо передбачає право кредитних спілок створювати

216інші неприбуткові організації, зокрема асоціації кредитних спілок і об’єднані кредитні спіл­ки (ст. 24-25 Закону «Про кредитні спілки»),

  1. Частина 6 коментованої статті містить посилання на спеціальне законодавство про кре­дитні спілки, що детально визначає правовий статус, а також порядок організації і здійснен­ня господарської діяльності кредитної спілки. Наявність даної відсильної норми неминуча, оскільки в рамках однієї статті цього Кодексу неможливо відобразити особливості правового становища такого специфічного різновиду суб’єктів господарювання, як кредитні спілки. Важливо підкреслити, що коментована норма відсилає саме до актів вищої юридичної сили -законів. Такий підхід повною мірою відповідає частині 2 статті 53 цього Кодексу, згідно з якою порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації і ліквідації суб’єктів некомерційного господарювання окремих організаційних форм визначається Господарським кодексом та іншими законами. Спеціальними законами, що регламентують правовий статус кредитних спілок на сьогоднішній день, є закони України «Про кредитні спілки» та «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг».

 

Стаття 131.  Особливості статусу благодійних та інших неприбуткових організа­цій у сфері господарювання

  1. Юридичні особи, незалежно від форм власності, а також повнолітні громадяни мо­жуть утворювати благодійні організації (благодійні фонди, членські благодійні орга­нізації, благодійні установи тощо).
  2. Благодійною організацією визнається недержавна організація, яка здійснює бла­годійну діяльність в інтересах суспільства або окремих категорій осіб без мети одер­жання прибутків від цієї діяльності. Благодійні організації утворюються і діють за тери­торіальним принципом.
  3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні та комунальні підприємства, установи, організації, що повністю або частково фінансують­ся з бюджету, не можуть бути засновниками (засновником) та/або членами благодійної організації.
  4. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується ви­щим органом управління благодійної організації, і є юридичною особою.
  5. Благодійна організація має право здійснювати неприбуткову господарську діяль­ність, спрямовану на виконання її статутних цілей та завдань. Здійснення благодійними організаціями діяльності у вигляді надання певних послуг (виконання робіт), що підля­гають обовязковій сертифікації або ліцензуванню, допускається після такої серти­фікації або ліцензування в установленому законом порядку.
  6. Додаткові вимоги щодо створення, державної реєстрації, здійснення господар­ської діяльності та інших питань діяльності благодійних організацій встановлюються цим Кодексом, Законом про благодійництво та благодійні організації, іншими законами.
  7. Особливості статусу інших юридичних осіб, що здійснюють неприбуткову госпо­дарську діяльність, визначаються відповідними законами, якими регулюється поря­док діяльності цих субєктів.

 

  1. Частина 1 коментованої статті вказує на можливість створення повнолітніми громадя­нами та (або) юридичними особами благодійних організацій. Дані колективні утворення є нетиповими суб’єктами господарювання, і тому цей Кодекс приділяє їм небагато уваги. До­кладно правове становище благодійних організацій визначається Законом України від 16 ве­ресня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації» [62], а також іншими норма­тивно-правовими актами про благодійництво.

Вищеназваний закон, порівняно зі статтею, що коментується, містить більш чіткі поло­ження про засновників благодійних організацій – ними можуть бути громадяни України, іно­земці та особи без громадянства, які досягли 18 років, а також юридичні особи незалежно від форми власності (ст. 5). З тексту Закону випливає, що засновником благодійної організації може бути й одна особа (як фізична, так і юридична). У той же час органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи, органі­зації, що фінансуються з бюджету, позбавлені права виступати засновниками благодійних структур. Треба думати, що такого права позбавлена і сама держава, а також територіальні громади. Засновники благодійної організації на установчих зборах приймають рішення про створення такої організації, затверджують її статут (положення), формують органи управлін­ня нею. Якщо засновник виступає особисто, то всі ці питання він вирішує самостійно.

Стаття, що коментується, прямо називає лише найпоширеніші організаційно-правові форми благодійних організацій – благодійні фонди, членські благодійні організації і благодійні устано­ви. Водночас можливо створення й інших благодійних організацій, серед яких законодавство згадує, зокрема, про фундації, місії, ліги. Втім, скласти чітке уявлення про кожну із зазначених форм досить складно, оскільки їх легальні дефініції на даний час у вітчизняному законодавстві відсутні. Можна стверджувати лише те, що, на відміну від членських благодійних організацій (котрі, мабуть, слід вважати громадськими організаціями, що переслідують благодійні цілі), по­будованих на корпоративних засадах, благодійні фонди та установи не мають членства. У право-застосовній практиці, однак, давно склалося уявлення про те, що відмінність між фондами і установами полягає в їх функціональному призначенні: перші – фінансують соціально пріори­тетні починання, не виробляючи безпосередньо товари і послуги, задача других – надання кон­кретних послуг, в основному, соціально-культурного характеру.

  1. Визначення благодійної організації, яке дано в коментованій статті, майже дослівно відтворює відповідне визначення, що міститься в Законі «Про благодійництво та благодійні організації». І все ж дефініція Закону є більш точною, оскільки як на одну з ознак благодійної організації вона вказує не просто на здійснення останньою благодійної діяльності, а на те, що така діяльність для неї є головною метою. Основними напрямами благодійної діяльності, здійснюваної благодійними організаціями, є: поліпшення матеріального становища благоодержувачів, сприяння соціальній реабілітації осіб, які потребують піклування (малозабез­печені, безробітні, інваліди та ін.), а також надання допомоги особам, обмеженим у реаліза­ції своїх прав і законних інтересів внаслідок фізичних або інших недоліків; сприяння роз­витку науки, освіти, культури, охорони здоров’я, спорту і туризму; надання допомоги в розвитку видавничої справи і засобів масової інформації; деякі інші напрями (ст. 4 Закону «Про благодійництво та благодійні організації»). Неприбутковий статус благодійної орга­нізації, визнаний коментованою статтею, знаходить своє підтвердження й у Законі «Про опо­даткування прибутку підприємств» (п. 7.11.1 ст. 7) [345].

Благодійні організації створюються і діють за територіальним принципом і залежно від територіального масштабу діяльності, передбаченого статутом, можуть мати статус місце­вих, всеукраїнських або міжнародних. До місцевих належать благодійні організації, діяль­ність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-терито­ріальної одиниці. Всеукраїнськими є благодійні організації, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості об­ластей України. До міжнародних відносяться благодійні організації, діяльність яких поши­рюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

  1. У частині 3 коментованої статті відтворена норма, закріплена в частині 2 статті 5 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації». Із змісту цієї норми випливає, що засновниками і членами благодійної організації не можуть бути як бюджетні установи, включаючи органи державної влади і місцевого самоврядування, так і ті державні та кому­нальні підприємства, які хоча б частково фінансуються з відповідного бюджету. До останніх, очевидно, можна віднести більшість казенних підприємств, а також всі інші державні й комунальні підприємства, що одержують бюджетні дотації, які обліковуються на їх ре­єстраційних рахунках в органах Державного казначейства України. Державні і комунальні підприємства, що не одержують бюджетних дотацій (у тому числі й ті, що користуються бюджетними кредитами) не позбавлені права бути засновниками або членами благодійної організації, проте в якості своїх внесків у майно останньої вони, виходячи з аналізу чинного законодавства, можуть вносити лише грошові кошти.
  2. Благодійна організація діє на основі статуту (положення), що затверджується вищим органом управління нею (загальними зборами, з’їздом, конференцією), а при її створенні -установчими зборами. У статуті (положенні) обов’язково зазначаються: назва, місцезнахо­дження, статус і організаційно-правова форма благодійної організації; мета, завдання і пред­мет її діяльності; порядок утворення і компетенція органів управління; джерела фінансування і порядок використання майна та коштів організації; порядок внесення змін до статуту (положення); порядок припинення діяльності організації; умови і порядок прийняття в члени благодійної організації і вибуття з неї, а також права й обов’язки членів (для організацій, що мають членство).

Благодійна організація має статус юридичної особи, який вона набуває з моменту її дер­жавної реєстрації. Державна реєстрація всеукраїнських і міжнародних благодійних орга­нізацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організа­цій – відповідними місцевими органами юстиції. Порядок їх державної реєстрації визначаєть­ся Положенням про порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженим по­становою Кабінету Міністрів України від ЗО березня 1998 р. [192]. У місячний строк після одержання свідоцтва про державну реєстрацію благодійна організація зобов’язана стати на облік у податкових органах за її місцезнаходженням. Підставами для відмови в державній ре­єстрації благодійних організацій є: порушення встановленого законодавством порядку її створення; наявність раніше зареєстрованої благодійної організації під такою самою назвою.

  1. Право благодійної організації здійснювати господарську діяльність, спрямовану на до­сягнення її статутних цілей і завдань, визнається не тільки коментованою статтею, а й Зако­ном «Про благодійництво і благодійні організації» (ст. 20). Всі надходження від цієї діяльно­сті мають спрямовуватися винятково на її забезпечення і благодійництво. При цьому ви­трати на утримання благодійної організації не повинні перевищувати 20 % кошторису даної організації на поточний рік. Кошти для господарської і благодійної діяльності (як у націо­нальній, так і в іноземній валюті) обліковуються благодійною організацією на окремих бан­ківських рахунках.

Матеріальною базою для господарської діяльності благодійної організації є майно, що пе­ребуває в її власності. Джерелами формування такого майна можуть бути: внески засновни­ків та інших благодійників; благодійні пожертвування, що мають цільовий характер; надхо­дження від благодійних кампаній (лотерей, аукціонів, масових заходів тощо), доходи від депозитних вкладів і цінних паперів, надходження від підприємств, майно яких перебуває у власності благодійної організації; інші джерела, не заборонені законодавством. Джерелом формування майна благодійної організації не можуть бути кредити.

Найбільшою мірою цілям створення благодійної організації відповідає така господарська діяльність, як платне надання просвітницьких, культурних, наукових, освітніх та інших по­дібних послуг, проте не виключається і виконання ними деяких видів робіт. Якщо дані робо­ти і послуги відповідно до законодавства підлягають обов’язковій сертифікації або ліцензу­ванню, то благодійна організація, як і будь-який інший суб’єкт господарювання, зобов’язана одержати відповідні сертифікат або ліцензію.

  1. Частина 6 коментованої статті вказує на те, що додаткові вимоги щодо створення, дер­жавної реєстрації, здійснення господарської діяльності та інших питань функціонування благодійних організацій встановлюються цим Кодексом і спеціальними законами. Цен­тральне місце серед цих спеціальних законів посідає Закон України «Про благодійництво та благодійні організації», згаданий у тексті коментованої статті.
  2. Частина 7 коментованої статті містить посилання на закони України, що регулюють по­рядок діяльності і визначають особливості господарсько-правового статусу різноманітних неприбуткових організацій. Ця норма присвячена лише тим неприбутковим організаціям, правове становище яких не підлягає спеціальному регулюванню Господарським кодексом. Він містить спеціальні правила щодо таких неприбуткових організацій, як торгово-промис­лові палати (ч. 1—3 ст. 21), організації роботодавців (ч. 4—6 ст. 21), споживчі спілки (ст. 111), товарні біржі (ст. 278-282), кредитні спілки (ст. 130), благодійні організації (ч. 1-6 ст. 131). Отже, до числа неприбуткових організацій, яких має на увазі коментована норма, можна від­нести: житлово-будівельні кооперативи, адвокатські об’єднання, об’єднання громадян, творчі спілки, релігійні організації, державні цільові фонди, бюджетні установи, негоспо­дарські об’єднання юридичних осіб (асоціації, спілки) та деякі інші утворення.

Загальне поняття неприбуткової організації в чинному законодавстві відсутнє, проте примірний перелік таких організацій дано у Законі України «Про оподатковування прибутку підприємств» (п. 7.11.1 ст. 7) [345]. Водночас слід враховувати, що з погляду цього Кодексу поняття неприбуткової організації рівноцінно поняттю «суб’єкт некомерційного господарю­вання», і тому коло неприбуткових організацій у контексті коментованої статті ширше, ніж те, що окреслене податковим законодавством. Участь цих організацій у господарському обо­роті обумовлена необхідністю матеріального забезпечення їх основної діяльності, не пов’яза­ної з участю в майнових відносинах, і саме у зв’язку з цією необхідністю вони наділяються статусом юридичної особи, який набувається ними з моменту державної реєстрації.

Правовий статус житлово-будівельних кооперативів дотепер регулюється нормативно-правовими актами радянського періоду – Законом «Про кооперацію в СРСР» [314] і Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу, затвердженим постановою Ради Міні­стрів УРСР від ЗО квітня 1985 р. [266]. Правовий статус адвокатських об’єднань визначається, насамперед, Законом України «Про адвокатуру» [57]. Господарсько-правовий статус об’єд­нань громадян, до яких відносяться політичні партії та громадські організації, визначається Законом України «Про об’єднання громадян» [339]; особливості статусу профспілок у сфері господарювання відображені в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [425]. Господарські аспекти функціонування релігійних організацій урегульовані Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» [443]. Правове становище державних цільових фондів загальнообов’язкового соціального страхування визначається Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхуван­ня [42]. Інші державні цільові фонди діють на підставі спеціальних нормативних актів різного рівня. Особливості господарсько-правового статусу бюджетних установ різного профілю ви­значені законами, присвяченими відповідним галузям та підгалузям соціально-культурної сфери (закони України «Про освіту» [350], «Про вищу освіту» [70і], «Про наукову і науко­во-технічну діяльність» [329], «Про музеї та музейну справу» [326] та ін.). На господарські можливості бюджетних установ впливають також положення Бюджетного кодексу України. Норми, що стосуються правового статусу негосподарських об’єднань юридичних осіб, розки­дані по великому числу законів про окремі різновиди неприбуткових організацій, що входять до складу цих об’єднань.

 

Стаття 132.  Особливості статусу відокремлених підрозділів (структурних оди­ниць) господарських організацій

  1. Відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій визна­ються субєктами господарювання, що здійснюють свою діяльність від імені цих госпо­дарських організацій без статусу юридичної особи.
  2. Відокремленими підрозділами (структурними одиницями) є філії, представництва, відділення та інші структурні підрозділи, що наділяються частиною майна господар­ських організацій, здійснюючи щодо цього майна право оперативного використання чи інше речове право, передбачене законом. Вони можуть мати рахунок (рахунки) в уста­новах банку.
  3. Філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарської організації діють на підставі положення, затвердженого цією організацією.

 

  1. Юридичні особи для здійснення своїх функцій мають право створювати філії, представ­ництва, відділення та інші відособлені підрозділи, які не є юридичними особами.
  2. Філія – структурно відокремлена частина юридичної особи, що знаходиться поза межа­ми розташування керівного органу юридичної особи та виконує таку саму діяльність (вироб­ничу, наукову тощо), що й юридична особа в цілому. Філія має своє керівництво, яке підпо­рядковане керівному органу юридичної особи і діє на підставі доручення, отриманого від відповідного керівного органу юридичної особи.

Представництво – структурно відокремлена частина юридичної особи. Представництво діє за межами знаходження юридичної особи від її імені. Діяльність представництва обме­жується виключно представницькими функціями (укладення угод, здавання-приймання про­дукції тощо).

Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх державної реєстрації. Суб’єкт господа­рювання лише повідомляє про їх відкриття реєструючий орган шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки (п. 17 ст. 55 ГК).

Якщо юридична особа перетворює свій відокремлений підрозділ в юридичну особу, то в такому разі відбувається реорганізація юридичної особи у формі перетворення або поділу (ст. 59 ГК). Юридична особа, що виділилася, стає самостійним суб’єктом господарювання. Од­нак вона може бути дочірнім підприємством, якщо існує економічна та/або організаційна залеж­ність між юридичними особами у відповідності зі статтею 126 ГК (асоційовані підприємства).

Стаття 55 ГК визначає, що однією з ознак суб’єкта господарювання є відокремлене майно. Відокремлені підрозділи господарських організацій не є власниками майна, яке було переда­но їм господарськими організаціями. До цього майна застосовується право господарського відання (ст. 136 ГК), право оперативного управління (ст. 137 ГК), право оперативного вико­ристання майна (ст. 138 ГК). Майно також може бути передано відокремленим підрозділам в оренду або лізинг (ст. 283-192 ГК).

  1. Повноваження відокремленого підрозділу господарської організації визначаються її установчим документом – положенням про відособлений підрозділ, яке затверджується юридичною особою.

 

Розділ III МАЙНОВА ОСНОВА ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Глава 14 МАЙНО СУБЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Стаття 133.   Правовий режим майна субєктів господарювання

  1. Основу правового режиму майна субєктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові праваправо гос­подарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного ви­користання майна.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (пра­ва володіння, права користування тощо), передбачених Цивільним кодексом України.

  1. Майно субєктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору з власником майна.
  2. Субєкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність на основі пра­ва оперативного використання майна, не можуть мати статусу юридичної особи і ре­алізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господар­ською організацією, до складу якої вони входять.
  3. Держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх субєктів господарювання.

 

  1. Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання зазвичай розуміють встанов­лені правовими нормами структуру цього майна, порядок його придбання (формування), ви­користання і вибуття, а також звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх госпо­дарська діяльність, відповідно до частини 1 коментованої статті є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками: право господарського відання, право оперативного управління і право оперативного використання майна. Зміст кожного з цих прав розкрива­ють подальші статті ГК.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших ре­чових прав (у розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речо­вими правами на чуже майно), до яких відносяться, зокрема, право володіння та право ко­ристування.

Правоволодіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або осо­бою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених зако­ном (ст. 398 ЦК).

Правокористування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо зе­мельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені ін­шим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК).

  1. Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених у частині 1 статті 133 ГК, праві відповідно до умов договору з власником майна.

Коментована частина передбачає можливість визначення інших прав, які відносяться не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного під­розділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта господарювання з власником майна про здійснення цим суб’єктом на його (майна) основі самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться в коментованій частині, можна віднести іпотеку (заставу).

  1. Положення, викладені в частині 3 коментованої статті, перекликаються зі змістом ста­тей 55,132 і 138 ГК щодо права оперативного використання майна і встановлюють, що здій­снювати господарську діяльність на основі зазначеного права можуть лише суб’єкти госпо­дарювання, які не мають статусу юридичної особи. Це відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарської організації, які реалізують свою господарську компетенцію в межах статусу, визначеного господарською організацією, до складу якої вони входять.

Звертає на себе увагу те, що в частині 5 статті 55 ГК вжито термін «право оперативно-гос­подарського використання майна» як виключне право, на якому можуть діяти відокремлені підрозділи (структурні одиниці), тоді як у коментованій статті, а також у статтях 132 і 138 ГК вжито термін «право оперативного використання майна», а в статті 132, крім того, встанов­лено, що відокремлені підрозділи здійснюють щодо майна, яким їх наділила господарська організація, «право оперативного використання чи інше речове право, передбачене зако­ном». Уявляється, що подібні розбіжності щодо як термінології майнових прав відокремле­них підрозділів, так і їх обсягу мають бути усунені шляхом застосування єдиного терміна -«оперативне використання майна», а обсяг майнових прав повинен включати й інші, крім оперативного використання, права (оренди, користування тощо).

  1. Як встановлено частиною 3 статті 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Це положення отримало розвиток у частині 4 коментованої статті ГК, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова – чи то про право власності, чи про інші речові права.

 

Стаття 134.  Право власностіосновне речове право у сфері господарювання

  1. Субєкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими субєктами володіє, корис­тується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим субєктам для використання його на праві власності, праві господарсько­го відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового ре­жиму майна, передбачених цим Кодексом.
  2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спіль­ній власності двох або більше власників.
  3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

 

  1. В економічному аспекті власність – це присвоєння матеріальних благ, суть якого поля­гає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, тери­торіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект проце­су присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні «мого» і «чужого». Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопу­щенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності дістають юридичне закріплення у праві власності, яке ви­никає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулю­вання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності дер­жави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повнова­жень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об’єктів; засоби і способи пра­вової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об’єктивному розумінні.

Право власності в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господа­рювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користу­вання і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їх корисних властивостей, які дають можливість за­довольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження — це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, неза­лежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, стат­тею 133 ГК.

  1. Норма, вміщена в частині 2 коментованої статті, закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної частко­вої або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов’язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК, також положеннями глави 26 «Право спільної власності» Цивільного кодексу України (ст. 355-372).
  2. У частині 3 коментованої статті знайшло відображення положення пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається ви­ключно законами України. До таких законів, зокрема, відносяться Цивільний кодекс Укра­їни, Господарський кодекс України, Декрет Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» [480], закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324], «Про передачу об’єктів права державної та кому­нальної власності» [375], «Про місцеві державні адміністрації» [325] та ін.

Важливе значення для забезпечення майнових прав суб’єктів господарювання має також положення щодо визначення правових форм реалізації права власності у сфері господарю­вання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб’єктів госпо­дарювання від проявів втручання державних та інших органів у регулювання майнових від­носин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.

 

Стаття 135.  Організаційноустановчі повноваження власника

  1. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати гос­подарську діяльність в інших організаційноправових формах господарювання, не за­боронених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяль­ності, структуру утвореного ним субєкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю субєкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним субєктів господарювання відповідно до законодавства.
  2. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійс­нення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльностіна праві оперативного управ­ління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваже­ним ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснюва­ти безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.
  3. Власник має право здійснювати організаційноустановчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до цього Кодексу та інших законів.
  4. Державні та комунальні підприємства можуть бути обєднані за рішенням власни­ка (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські обєднання, пе­редбачені цим Кодексом.

 

  1. Одним з основних організаційно-установчих прав власника майна частина 1 коментова­ної статті називає його право засновувати підприємства: одноосібно (унітарні підприємства) або спільно з іншими власниками (корпоративні підприємства) на основі належного йому (їм) майна або здійснювати господарську діяльність в інших формах господарювання, не за­боронених законом.

Підприємства, щодо заснування яких йдеться в частині 1 статті 135 ГК, можуть мати різні види і організаційні форми, встановлені статтею 63 ГК.

Якщо власником є громадянин, він може обрати таку організаційну форму підприємницт­ва, як підприємець без статусу юридичної особи (ч. 1 ст. 128 ГК).

Власник на свій розсуд визначає мету і предмет господарської діяльності утвореного ним суб’єкта господарювання. Метою господарської діяльності є задоволення суспільних і осо­бистих потреб, а предметом – систематичне здійснення виробничої, науково-дослідної, тор­говельної та іншої господарської діяльності (ч. 1 ст. 62 ГК).

Власник на свій розсуд визначає також структуру утвореного ним суб’єкта господарюван­ня (види і назву виробничих структурних підрозділів, а також види і назву функціональних структурних підрозділів апарату управління), склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб’єкта господарюван­ня, а також приймає рішення про припинення відповідно до законодавства господарської діяльності заснованих ним суб’єктів господарювання.

  1. Засновуючи для здійснення підприємницької діяльності (особисто або через уповнова­жені ним органи) підприємство, власник закріплює за ними належне йому майно на праві господарського відання (для здійснення комерційної господарської діяльності) або на праві оперативного управління (для здійснення некомерційної господарської діяльності). Він ви­значає мету та предмет діяльності такого підприємства, склад і компетенцію його органів управління (власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи), порядок прийняття ними рішень, склад і порядок вико­ристання майна підприємства, встановлює інші умови господарювання у затвердженому ним (уповноваженим ним органом) статуті підприємства, а також здійснює у межах, перед­бачених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованого підприємства, та при­пиняє діяльність підприємства відповідно до положень ГК.
  2. Власник має право здійснювати організаційно-установчі повноваження також на основі належних йому корпоративних прав відповідно до Кодексу та інших нормативно-правових актів.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345] визначає корпоративні права як право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юри­дичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, неза­лежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства або підприємства, заснованого на власності однієї юридичної або фізичної особи, чи в інших ор­ганізаційно-правових формах.

Більш вдалим є визначення поняття «корпоративні права», яке дається в частині 1 стат­ті 167 ГК (див. коментар до ст.167).

  1. Державні та комунальні підприємства можуть бути об’єднані за рішенням власника (уповноваженого ним органу) у державні (комунальні) господарські об’єднання. Так, відпо­відно до частини 4 статті 119 ГК державне (комунальне) господарське об’єднання – це об’єд­нання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Ка­бінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування. Особливості правового стано­вища таких об’єднань встановлені положеннями глави 12 ГК. Зокрема, стаття 122 ГК вста­новлює особливості управління державним (комунальним) господарським об’єднанням.

 

Стаття 136.   Право господарського відання

  1. Право господарського відання є речовим правом субєкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та ін­шими законами.
  2. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за субєктом підпри­ємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативногос­подарську діяльність підприємства.
  3. Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Субєкт підприємництва, який здійснює гос­подарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

 

  1. Коментована стаття розкриває одну з форм правового режиму майна, закріпленого за суб’єктом підприємництва, а саме – права господарського відання. Термін «право господар­ського відання» прийшов на заміну терміну «право повного господарського відання», що ним у законах України «Про власність» (ч. 1 ст. 10) [74], «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) [382] позначалося право, на якому майно закріплювалося за державними підприємствами.

Право господарського відання — правова форма, яка згідно з частиною 1 даної статті за­стосовується для встановлення правового режиму майна, закріпленого лише за суб’єктом підприємництва. При цьому, як випливає зі змісту частини 2 коментованої статті, такий суб’єкт підприємництва має бути заснований в організаційно-правовій формі підприємства.

За суб’єктами господарювання, які не відносяться до суб’єктів підприємництва, майно не може закріплюватися на праві господарського відання. Щодо них застосовуються інші форми правового режиму (право оперативного управління, право користування тощо). Для порівняння зазначимо, що за законодавством Російської Федерації майно на праві господар­ського відання належить лише державному або муніципальному унітарному підприємству (ст. 294 ЦК РФ), а за законодавством Республіки Казахстан – державному підприємству (ст. 196 ЦК РК), яке може бути республіканським або комунальним.

Право господарського відання – це речове право суб’єкта підприємництва, який, так само як і власник, володіє, користується і розпоряджається закріпленим за ним майном. Проте, якщо зазначені повноваження власника носять абсолютний характер, то суб’єкт підприєм­ництва, за яким майно закріплене власником (уповноваженим власником органом) на праві господарського відання, обмежений у здійсненні повноваження розпоряджатися окремими видами майна, реалізовувати яке (повноваження) він може лише за згодою власника. Випад­ки одержання такої згоди передбачені ГК та іншими законами.

  1. Право господарського відання, крім обмеження суб’єкта підприємництва у розпоря­дженні окремими видами майна згодою власника (уповноваженого органу), характеризуєть­ся і тим, що власник майна, закріпленого за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна. Такий контроль може здійснюва­тись власником як безпосередньо, так і через уповноважений ним орган. Проте в будь-якому разі такий контроль не повинен призводити до втручання в оперативно-господарську діяль­ність підприємства.
  2. Частина 3 коментованої статті містить норму щодо захисту права господарського відан­ня, згідно з якою право господарського відання захищається за допомогою тих самих поло­жень закону, що і право власності. Важливе значення для захисту права господарського ві­дання має вказівка закону (ч. 2 коментованої статті) на те, що суб’єкт підприємництва, який здійснює господарювання на основі права господарського відання, є підприємством. Статус юридичної особи, яким наділене підприємство, дозволяє такому суб’єкту підприємництва не лише закріпити за ним майно засобами бухгалтерського обліку і тим самим відокремити його від майна інших суб’єктів господарювання, власника тощо, а й нести відповідальність за своїми зобов’язаннями закріпленим за ним майном, звертатися до суду, господарського або третейського суду за захистом порушених майнових прав і в тому випадку, коли таке порушення мало місце з боку власника.
  3. Таким чином, право господарського відання – це право юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку господарську діяльність, тобто є суб’єктами підприємництва, похідне від права власності, з обмеженням повноваження розпоряджатися окремими видами майна зго­дою власника (уповноваженого органу).

 

Стаття 137.   Право оперативного управління

  1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право су­бєкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріп­леним за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
  2. Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за субєктом госпо­дарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оператив­не управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у субєкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не викорис­товується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
  3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності.

 

  1. Право оперативного управління як правовий інститут вперше було запроваджено в за­конодавство Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року спочатку лише для позначення майнових прав державних організацій, а згодом (1981 р.) по­ширене і на кооперативні, державно-кооперативні, міжколгоспні підприємства – юридичні особи.

Закон України «Про власність» (ст. 39) [74] застосовував цей титул щодо правового режи­му майна державної установи, а Закон України «Про підприємства в Україні» (ч. З ст. 10) [382] – щодо правового режиму майна казенних підприємств.

Право оперативного управління – це речове право суб’єкта господарювання, який здій­снює некомерційну діяльність, тобто самостійну систематичну господарську діяльність, спрямовану на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержан­ня прибутку (ч. 1 ст. 52 ГК). Змістом права оперативного управління є повноваження воло­діння, користування і розпорядження майном, закріпленим за суб’єктом господарювання власником (уповноваженим ним органом). Проте реалізація зазначених повноважень здій­снюється у межах, встановлених Господарським кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Так, відповідно до частини 3 статті 76 ГК майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить (ч. 4 ст. 77 ГК).

На прикладі казенного підприємства можна бачити, що право оперативного управління відрізняється від права господарського відання за такими ознаками:

казенне підприємство або інший суб’єкт господарювання, який здійснює некомерційну господарську діяльність, постійно фінансується власником. Як зазначено в частині 3 стат­ті 76 ГК, фінанси казенних підприємств є єдиними з фінансами державної казни. Суб’єкт господарювання на праві господарського відання здійснює підприємницьку діяльність за ра­хунок отриманих від неї доходів, тобто на основі самофінансування;

казенне підприємство як суб’єкт права оперативного управління розпоряджається своїми коштами відповідно до фінансового плану і плану розвитку казенного підприємства. Поря­док розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його стату­том відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України на основі закону (ч. 8 ст. 77 ГК). Суб’єкт господарювання на праві господарського відання самостійно визна­чає напрями використання свого прибутку.

  1. Як і в разі права господарського відання, власник майна, закріпленого на праві опера­тивного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповнова­жений ним орган. Проте межі управління зазначеним майном з боку власника ширші, ніж при праві господарського відання. Власник має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, майно, що ним не використовується, а також майно, що використовуєть­ся суб’єктом господарювання не за призначенням.

Так, відповідно до частини 3 статті 77 ГК орган, до сфери управління якого входить казен­не підприємство, здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприєм­ству майна і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень.

 

Стаття 138.  Право оперативного використання майна

  1. Субєкт господарюваннявідокремлений підрозділ (структурна одиниця) госпо­дарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна.
  2. Обсяг майнових правомочностей субєкта господарювання у межах права опера­тивного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений субєкт, відповідно до закону.

 

  1. Новим для правового інституту майнової основи господарювання є встановлення титу­лу стосовно майна відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організа­ції. Оскільки Господарський кодекс визнав відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарських організацій суб’єктами господарювання (ст. 55) і встановив особливості їх правового статусу (ст. 132), необхідно було визначити і правовий титул, на якому господар­ська організація надає майно такому суб’єкту.

Таким титулом коментована стаття визначає оперативне використання майна. На нашу думку, оперативне використання майна може бути похідним титулом від права власності, права господарського відання або права оперативного управління тощо, залежно від того, на якому з цих речових прав майно належить (закріплене) суб’єкту господарювання — господар­ській організації.

Особливість реалізації права оперативного використання майна обумовлена тим, що від­окремлений підрозділ здійснює господарську діяльність у складі господарської організації і від її імені, оскільки не має статусу юридичної особи.

  1. Виходячи з викладеного вище частина 2 коментованої статті встановлює, що обсяг май­нових правомочностей суб’єкта господарювання (тобто володіння, користування і розпоряд­ження майном) у межах права оперативного використання майна визначається господар­ською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт, відповідно до закону.

Як зазначено в частині 1 статті 132 ГК, відокремлені підрозділи (структурні одиниці) гос­подарських організацій визнаються суб’єктами господарювання, що здійснюють свою діяль­ність від імені цих господарських організацій без статусу юридичної особи.

 

Стаття 139.  Майно у сфері господарювання

  1. Майном у цьому Кодексі визнається сукупність речей та інших цінностей (включа­ючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи викорис­товуються у діяльності субєктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих субєктів.
  2. Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення госпо­дарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засо­бів, коштів, товарів.
  3. Основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, спору­ди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законо­давством до основних фондів.
  4. Оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призна­чення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.
  5. Коштами у складі майна субєктів господарювання є гроші у національній та іно­земній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих субєктів з іншими субєктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.
  6. Товарами у складі майна субєктів господарювання визнаються вироблена про­дукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги.
  7. Особливим видом майна субєктів господарювання є цінні папери.

 

  1. Коментована стаття визнає майном сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб’єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються в ін­ших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Поняття речі дано у статті 179 ЦК, яка під річчю розуміє предмет матеріального світу, що­до якого можуть виникати цивільні права і обов’язки. З урахуванням положень статті 190 ЦК майном вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права і обов’язки, проте для визнання цих об’єктів речами в розумінні Господарського кодексу необхідно, щоб вони відповідали ознакам, зазначеним у частині 1 коментованої статті, а саме: а) мали вартісне визначення; б) вироблялися чи використовувалися у діяльності суб’єктів господарювання; в) відображалися в балансі цих суб’єктів або враховувалися в інших встановлених законом формах обліку майна цих суб’єктів.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Мінфіну України від 18 жовтня 1999 р. № 242 [223] нематеріальний актив — це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікова­ний та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більш одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, тор­гівлі, в адміністративних цілях чи для надання в оренду іншим особам.

  1. Майнові цінності залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійс­нення господарської діяльності, можуть належати до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Зміст цих понять та перелік об’єктів, що відносяться до тієї або іншої еконо­мічної форми, встановлені в подальших частинах коментованої статті, в законах та підзаконних нормативно-правових актах з питань бухгалтерського обліку і фінансової звітності.
  2. Визначення поняття «основні фонди (основні засоби)» міститься в Положенні (стандар­ті) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затвердженому наказом Мінфіну України від 27 квітня 2000 р. № 92 [225], згідно з яким основні засоби – це матеріальні активи, які підпри­ємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, на­дання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і со­ціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він триваліший за рік).

Частина 3 коментованої статті відносить до основних фондів виробничого і невиробничо­го призначення будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничии інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються, зокрема, на основні за­соби (земельні ділянки, капітальні витрати на поліпшення земель, будинки, споруди та пере­давальні пристрої, машини та обладнання, транспортні засоби, інструменти, прилади, інвен­тар (меблі), робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження тощо), інші необоротні матеріальні активи (бібліотечні фонди, малоцінні необоротні матеріальні активи, тимчасо­ві (нетитульні) споруди, природні ресурси, інвентарна тара, предмети прокату тощо), неза­вершені капітальні інвестиції.

  1. Оборотні засоби (оборотні активи) — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обме­жені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу (п. 4 Положення (стан­дарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс», затвердженого наказом Мінфіну України від 31 березня 1999 р. № 87 [227]).

Оборотними засобами відповідно до частини 4 коментованої статті є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробни­чого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів.

  1. Частина 5 коментованої статті у складі майна суб’єктів господарювання виділяє кошти, під якими розуміє гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення то­варних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.
  2. Під товарами у складі майна суб’єктів господарювання частина 6 коментованої статті визнає вироблену продукцію (товарні запаси), виконані роботи та послуги.

Існують й інші визначення цього поняття. Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141] товарами є продукція будь-якого виду та призначення, у тому числі сировина, вироби, устаткування, технології, пред­мети у твердому, рідкому, газоподібному стані, включаючи електроенергію, а також послу­ги, пов’язані з поставкою товарів, якщо їх вартість не перевищує вартості самих товарів. Ще одне, вужче, визначення поняття «товари» наведено в Положенні (стандарті) бухгалтерсько­го обліку 2 «Баланс» [227], яке під товарами розуміє товари, які придбані підприємством для наступного продажу (п. 25).

Вироблена (готова) продукція — це запаси виробів на складі, обробка яких закінчена та які пройшли випробування, приймання, укомплектовані згідно з умовами договорів із замовни­ками і відповідають технічним умовам і стандартам. Продукція, яка не відповідає наведеним вимогам (крім браку), та роботи, які не прийняті замовником, показуються у складі незавер­шеного виробництва (п. 24 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 2 «Баланс»).

Виконані роботи (роботи) — це будь-яка діяльність, пов’язана з проектуванням, будів­ництвом нових, розширенням, реконструкцією, капітальним ремонтом та реставрацією об’єктів і споруд виробничого та невиробничого призначення, технічним переозброєнням діючих підприємств, а також супровідні роботам послуги, у тому числі геодезичні роботи, бу­ріння, сейсмічні дослідження, аеро- та супутникова фотозйомки та інші, якщо вартість вико­нання цих послуг не перевищує вартості самого будівництва (ст. 1 Закону України «Про заку­півлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»).

Під послугами зазначений Закон розуміє будь-яку закупівлю, крім товарів та робіт, вклю­чаючи підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв’язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування

  1. Цінні папери, як зазначено в частині 7 статті 139 ГК, є особливим видом майна суб’єктів господарювання. Види і правовий режим цінних паперів, що належать до майна суб’єктів господарювання, встановлені положеннями глави 17 ГК (див. відповідні коментарі).

 

Стаття 140. Джерела формування майна субєктів господарювання

  1. Джерелами формування майна субєктів господарювання є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

229доходи від цінних паперів;

капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

надходження від продажу (здачі в оренду) майнових обєктів (комплексів), що нале­жать їм, придбання майна інших субєктів;

кредити банків та інших кредиторів;

безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

інші джерела, не заборонені законом.

  1. Правовий режим майна субєктів господарювання встановлюється цим Кодексом та іншими законами з урахуванням зазначених у статті 139 цього Кодексу видів майна.

 

  1. Коментована стаття встановлює загальні, найпоширеніші джерела, з яких формується майно суб’єктів господарювання.

Грошові та матеріальні внески засновників, як правило, є джерелом формування ста­тутного капіталу (фонду) господарських товариств (ст. 86 ГК), майна виробничого коопера­тиву (ст. 100 ГК) на стадії заснування цих суб’єктів. За рахунок майнових внесків (вступних, членських, цільових тощо) учасників формується майно об’єднання підприємств (ст. 123 ГК). При утворенні державного унітарного підприємства компетентним органом державної влади останній наділяє таке підприємство майном – відокремленою частиною державної власності (ч. 1 ст. 73 ГК). Так само комунальне унітарне підприємство утворюється компе­тентним органом місцевого самоврядування на базі відокремленої частини комунальної власності (ч. 1 ст. 78 ГК).

Доходи від реалізації  продукції (робіт, послуг) є основним джерелом формування майна суб’єктів господарювання – підприємців після їх утворення. Зміст доходів з джерелом їх по­ходження з України визначений пунктом 1. 21 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345], згідно з яким це будь-які доходи, отримані резидентами або нерезиден­тами від будь-яких видів їх діяльності на території України, включаючи проценти, дивіден­ди, роялті та будь-які інші види пасивних доходів, сплачених резидентами України, доходи від надання резидентам або нерезидентам в оренду (користування) майна, розташованого в Україні, включаючи рухомий склад транспорту, приписаного до портів, розташованих в Україні, доходи від продажу нерухомого майна, розташованого в Україні, доходи, отримані у вигляді внесків та премій на страхування і перестрахування ризиків на території України, а також доходи страховиків-резидентів від страхування ризиків страхувальників-резидентів за межами України, інші доходи від господарської діяльності на митній території України або на територіях, що перебувають під контролем митних служб України (у зонах митного контролю, на спеціалізованих ліцензійних митних складах тощо).

Під доходами від цінних паперів розуміють суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи немате­ріальних активів, які передаються платнику податку у зв’язку з таким продажем, обміном або відчуженням (п. 7.6.4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

До доходів від цінних паперів слід також відносити і дивіденд – платіж, який здійснюється юридичною особою – емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв’язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованого за правилами бухгалтерського обліку.

Капітальні вкладення як джерело формування майна суб’єкта господарювання — це ін­вестиції, спрямовані на створення і відновлення основних фондів. При цьому розрізняють державні і недержавні капітальні вкладення.

Державні капітальні вкладення – це інвестиції, спрямовані на створення і відновлення основ­них фондів, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, державних підприємств та організацій, а також місцевих бюджетів. У їх складі виділяють державні централізовані капітальні вкладення – інвестиції, що спрямовані на створення і відновлення основних фондів і фінансуються за рахунок коштів державного бюджету та бюджетних позичок.

Недержавні капітальні вкладення — це інвестиції, що фінансуються за рахунок коштів ін­весторів з недержавними формами власності, а саме:

власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження грома­дян, юридичних осіб тощо);

позичкових фінансових коштів інвестора;

залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, облігацій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян;

коштів іноземних інвесторів (іноземні інвестиції, як прямі, так і портфельні, капітальні трансферти, кредити).

Дотації можуть надаватися з державного або місцевого бюджетів неприбутковим орга­нізаціям відповідно до умов міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також на регулювання цін на платні послуги, які надаються та­ким неприбутковим організаціям або через них їх отримувачам згідно із законодавством, з метою зниження рівня таких цін.

Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що нале­жать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів – одне з джерел форму­вання майна, що поділяється на кілька складових: 1) виручка від продажу майнових об’єктів;

2)  надходження у вигляді орендної плати як платежу за користування об’єктом оренди;

3)  придбання майна інших суб’єктів (у власність, господарське відання або оперативне управління) відповідно до укладених договорів.

Кредити банків та інших кредиторів — це кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визна­чений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини по­зики. Відповідно до Положення про кредитування, затвердженого постановою Національ­ного банку України від 28 вересня 1995 р. [185] кредит- це позичковий капітал банку в гро­шовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повер­нення, строковості, платності та цільового характеру використання.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій та громадян складають незначне за розміром джерело формування майна суб’єктів господарювання.

Майно суб’єктів господарювання може формуватися також за рахунок інших джерел, не за­боронених законом.

  1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання встановлюється Господарським ко­дексом та іншими законами з урахуванням видів майна, зазначених у статті 139 ГК (основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари, цінні папери тощо).

 

Стаття 141.  Особливості правового режиму державного майна у сфері господа­рювання

  1. До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме інди­відуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні субєктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державни­ми установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника також щодо обєктів права власності Українського народу, зазначених у частині першій статті 148 цього Кодексу.
  2. Управління обєктами державної власності відповідно до закону здійснюють Кабі­нет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи вико­навчої влади. У випадках, передбачених законом, управління державним майном здійс­нюють також інші субєкти.
  3. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача обєктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в порядку, встановленому законом.
  4. Не можуть бути обєктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям.
  5. Види майна, що може перебувати виключно у державній власності, відчуження якого недержавним субєктам господарювання не допускається, а також додаткові об­меження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій, визначаються законом.

 

  1. Частина 1 коментованої статті узагальнено встановлює перелік об’єктів, що належать до державного майна у сфері господарювання.

Цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів – це госпо­дарські об’єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремле­ною земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними кому­нікаціями і системою енергопостачання (ч. З ст. 283 ГК). Оскільки таке визначення цілісних майнових комплексів державних підприємств стосується об’єктів оренди, для загальних цілей (у тому числі для визначення складу майна підприємства як єдиного майнового ком­плексу) можна керуватися положеннями ч. 2 ст. 191 ЦК, згідно з якими до складу підприєм­ства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльно­сті, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, про­дукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та ін­ші права, якщо інше не встановлено договором або законом.

Цілісний майновий комплекс підприємства визнається нерухомістю і може бути об’єктом купівлі-продажу та інших угод, на умовах і в порядку, визначених Господарським кодексом та законами, прийнятими відповідно до нього (ч. З ст. 66 ГК).

Нерухоме майно державних підприємств (в ч. 1 ст. 181 ЦК ще вжито терміни «нерухомі речі», «нерухомість») — це земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Режим нерухомої речі може бути поширено законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають держав­ній реєстрації (ч. 2 ст. 181 ЦК).

Інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств – це майно (річ), яке наділене тільки йому властивими ознаками, що вирізняють його з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи його.

Акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності (на­приклад, 50 % + 1 акція, 25 % + 1 акція, або інша кількість акцій у статутних фондах відкри­тих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації і приватизації; будь-яка кількість акцій, часток, паїв у статутних фондах (майні) інших суб’єктів господарювання).

Коментована стаття називає серед державного майна суб’єктів господарювання також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним уста­новам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності. На на­шу думку, тут йдеться не про якісь окремі види майна, а, скоріше, про певних суб’єктів, які здійснюють господарську діяльність без мети одержання прибутку (некомерційну господар­ську діяльність), використовуючи при цьому державне майно, закріплене за ними на певно­му правовому титулі.

Держава через уповноважені органи державної влади здійснює права власника не лише стосовно майна, вказаного в частині 1 коментованої статті, але також і щодо об’єктів права власності Українського народу, зазначених у частині 1 статті 148 ГК, – землі, її надр, атмо­сферного повітря, водних та інших природних ресурсів, що знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу та виключної (морської) еконо­мічної зони.

  1. Відповідно до пункту 5 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України за­безпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами держав­ної власності відповідно до закону. Декретом від 15 грудня 1992 р. «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» [480] Кабінет Міністрів України поклав здійснення функцій з управління зазначеним майном на міністерства та інші підвідомчі йому органи державної виконавчої влади. Органи, які здійснюють управління майном, що є державною власністю, реалізують надані їм повноваження таким чином:

приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і ор­ганізацій, заснованих на державній власності;

затверджують статути (положення) таких підприємств, контролюють їх дотримання та приймають рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень);

укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, установ і організацій, за­снованих на державній власності;

контролюють ефективність використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна;

дають згоду Фонду державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є дер­жавною власністю;

готують разом з відповідними місцевими радами висновки та пропозиції Кабінету Міні­стрів України щодо розмежування майна між державною, республіканською (Автономної Республіки Крим) і комунальною власністю;

беруть участь у підготовці та укладенні міжнародних договорів України з питань держав­ної власності.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» [325] місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебу­вають у державній власності та передані до сфери її управління.

Крім центральних та місцевих органів виконавчої влади, у випадках, передбачених зако­ном, управління державним майном здійснюють також інші суб’єкти. Наприклад, як виняток функції з управління майном, що є у державній власності і закріплене за підприємствами і організаціями, що входять до складу корпорацій «Укрбуд», «Украгропромбуд», «Укр-монтажспецбуд», «Укрбудматеріали», «Укртрансбуд», «Укрметротунельбуд» та концерну «Укрцемент», було делеговано цим корпораціям і концерну (див.: Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності, в будівництві та про­мисловості будівельних матеріалів» від 19 лютого 1993 р. [481]).

  1. Кабінет Міністрів України встановлює перелік державного майна, яке безоплатно пере­дається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність). Передача об’єктів господарського призначення з державної у комунальну власність здійснюється в по­рядку, встановленому законом.

Передача майна у зазначених випадках здійснюється у порядку, передбаченому Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» [375], який регу­лює відносини, пов’язані з передачею об’єктів права державної власності у комунальну влас­ність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів пра­ва комунальної власності у державну власність. Детально порядок безоплатної передачі об’єктів права державної власності врегульовано Положенням про порядок передачі об’єк­тів права державної та комунальної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. [376 ].

Об’єктами передачі згідно з цими актами є:

а)  цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підроз­ділів (далі – підприємства). Структурний підрозділ підприємства може бути об’єктом пере­дачі після виділення його в установленому порядку в цілісний майновий комплекс на підста­ві розподільного балансу;

б) нерухоме майно (будівлі, споруди, у тому числі об’єкти незавершеного будівництва, а також нежитлові приміщення після виділення їх в окрему облікову одиницю (інвентарний об’єкт) на підставі складання в установленому порядку розподільного балансу за умови обо­в’язкового наступного укладення з іншими балансоутримувачами будинку, в якому розта­шовані ці приміщення, угоди про спільне користування та утримання будинку і прибудинкової території);

в) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств (крім переда­чі акцій державним органам приватизації засновниками відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації);

г) державне майно, що не увійшло до статутного фонду господарських товариств, створе­них у процесі приватизації, корпоратизації;

д)  цілісні майнові комплекси підприємств, установ, організацій, їх структурних підроз­ділів у зв’язку з прийняттям рішення про їх приватизацію;

є) інше окреме індивідуально визначене майно підприємств (крім нерухомого). Передача об’єктів права державної власності здійснюється за рішенням:

– Кабінету Міністрів України – щодо об’єктів, визначених пунктами «а» і «в»;

– органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном і ФДМУ – щодо об’єктів, визначених пунктами «б» і «е»;

– засновника господарського товариства та органу, уповноваженого управляти держав­ним майном, який приймає майно, за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном і ФДМ – щодо об’єктів, визначених пунктом «г»;

–  органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядних організацій та ФДМ – щодо об’єктів, визначених пунктом «д».

Передача від одного підприємства іншому об’єктів права державної власності, що нале­жать до сфери управління одного й того самого органу, уповноваженого управляти держав­ним майном, або самоврядної організації, здійснюється на підставі рішення цього органу або самоврядної організації.

  1. Не можуть бути об’єктами передачі з державної у комунальну власність підприємства, що здійснюють діяльність, яку дозволяється провадити виключно державним підприєм­ствам, установам і організаціям.

Так, відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про передачу об’єктів права дер­жавної та комунальної власності» не можуть бути об’єктами передачі з державної у кому­нальну власність казенні підприємства, а також підприємства, що провадять такі види діяль­ності: а) діяльність, пов’язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; б) діяльність, пов’язану з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, перелік яких визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов’язану з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, ви­робництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою; в) діяльність, пов’язану з технічним обслуговуванням та експлуатацією пер­винних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мере­жах зв’язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв’язку в ме­режах загального користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національ­них космічних апаратів).

  1. Законом можуть бути визначені види майна, що може перебувати виключно у держав­ній власності, відчуження якого недержавним суб’єктам господарювання не допускається, а також додаткові обмеження щодо розпорядження окремими видами майна, яке належить до основних фондів державних підприємств, установ і організацій.

 

Стаття 142.   Прибуток (доход) субєкта господарювання

  1. Прибуток (доход) субєкта господарювання є показником фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового до­ходу субєкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амор­тизаційних відрахувань.
  2. Склад валового доходу та валових витрат субєктів господарювання визначається законодавством. Для цілей оподаткування законом може встановлюватися спеціаль­ний порядок визначення доходу як обєкта оподаткування.
  3. Порядок використання прибутку (доходу) субєкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та уста­новчих документів. Порядок використання прибутку державних підприємств вста­новлюється відповідно до закону.
  4. Держава може впливати на вибір субєктами господарювання напрямів та обсягів використання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та госпо­дарські санкції відповідно до закону.

 

  1. Прибуток (доход) суб’єкта господарювання – це основний узагальнюючий показник фінансових результатів його господарської діяльності. Відповідно до Положення (стандар­ту) бухгалтерського обліку 3 «Звіт про фінансові результати», затвердженого наказом Мініс­терства фінансів України від 31 березня 1999 р. [227] прибуток – це сума, на яку доходи пе­ревищують пов’язані з ними витрати. При цьому під доходами зазначене Положення розуміє збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які призводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників), а під витратами – зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком змен­шення капіталу за рахунок його вилучення або розподілення власниками).
  2. Склад валового доходу та валових витрат суб’єктів господарювання визначається за­конодавством. Так, відповідно до статті 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [345] валовий доход – це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, у виключ­ній (морській) економічній зоні, так і за їх межами.

Валовий доход включає:

загальні доходи від продажу товарів (робіт, послуг), у тому числі допоміжних та обслуго­вуючих виробництв, що не мають статусу юридичної особи, а також доходи від продажу цін­них паперів (крім операцій з їх первинного випуску (розміщення) та операцій з їх кінцевого погашення (ліквідації);

доходи від здійснення банківських, страхових та інших операцій з надання фінансових послуг, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов’язаннями та вимогами;

доходи від товарообмінних (бартерних) операцій, від страхової діяльності, від операцій з розрахунками в іноземній валюті, від продажу товарів пов’язаним особам, від продажу основних фондів або нематеріальних активів, від операцій з цінними паперами і деривативами, від спільної діяльності на території України без створення юридичної особи, від оподат­кування дивідендів, від операцій з борговими вимогами та зобов’язаннями, від виконання довгострокових договірних зобов’язань тощо;

доходи від спільної діяльності та у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, про­центів, роялті, володіння борговими вимогами, а також доходів від здійснення операцій лізингу (оренди);

доходи, не враховані в обчисленні валового доходу періодів, що передують звітному, та виявлені у звітному періоді;

доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді:

сум безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періо­ді, вартості товарів (робіт, послуг), безоплатно наданих платнику податку у звітному періоді, крім їх надання неприбутковим організаціям та у межах таких операцій між платником по­датку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи;

сум поворотної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, що залишається неповерненою на кінець такого звітного періоду від осіб, що не є платника­ми цього податку (в тому числі нерезидентів), або осіб, які згідно із законодавством мають пільги з цього податку, включаючи право застосовувати ставку податку нижчу, ніж установ­лена законом. У разі коли у майбутніх податкових періодах платник податку повертає таку поворотну фінансову допомогу (її частину) особі, яка її надала, такий платник податку збіль­шує суму валових витрат на суму такої поворотної фінансової допомоги (її частини) за на­слідками податкового періоду, в якому відбулося таке повернення. При цьому валові доходи такого платника податку не збільшуються на суму умовно нарахованих процентів, а подат­кові зобов’язання особи, що надала поворотну фінансову допомогу, не змінюються як при її видачі, так і при її зворотному отриманні. Як виняток із правила, визначеного цим абзацом, операції з отримання (надання) фінансової допомоги між платником податку та його фі­ліями, відділеннями, іншими відокремленими підрозділами, що не мають статусу юридичної особи, розташованими на території України, не призводять до зміни їх валових витрат або валових доходів;

сум невикористаної частини коштів, що повертаються із страхових резервів у порядку, передбаченому законом;

сум заборгованості, що підлягає включенню до валових доходів згідно з законом;

сум коштів страхового резерву, використаних не за призначенням;

вартості матеріальних цінностей, переданих платнику податку згідно з договорами схову (у відповідальне зберігання) та використаних ним у власному виробничому чи господар­ському обороті;

сум штрафів та/або неустойки чи пені, фактично одержаних за рішенням сторін договору або за рішенням відповідних державних органів, суду;

сум державного мита, попередньо сплаченого позивачем, що повертається на його ко­ристь за рішенням суду;

сум акцизного збору, сплачених (нарахованих) покупцями підакцизних товарів (за їх ра­хунок) на користь платника такого акцизного збору, уповноваженого законом вносити його до бюджету, та рентних платежів;

доходів від продажу електричної енергії (включаючи реактивну).

Валові витрати виробництва та обігу – це сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Склад валових витрат встановлено статтею 5 Закону України «Про оподаткування при­бутку підприємств».

  1. Порядок використання прибутку (доходу) суб’єкта господарювання визначає власник (власники) або уповноважений ним орган відповідно до законодавства та установчих докумен­тів. Так, питання щодо розподілу прибутку та збитків товариства з обмеженою відповідальністю вирішують загальні збори учасників товариства (ч. 4 ст. 145 ЦК), загальні збори акціонерів (ч. 2 ст. 159 ЦК). Затвердження порядку формування і розподілу доходу виробничого кооперативу здійснюють загальні збори членів виробничого кооперативу (ч. 1 ст. 102 ГК).

Порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону.

Так, згідно з частиною 5 статті 75 ГК державні комерційні підприємства утворюють за ра­хунок прибутку (доходу) спеціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов’язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд спожи­вання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства. Стат­тею 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» від 10 травня 1993 р. [394] встановлено, що державні під­приємства, установи й організації після сплати обов’язкових платежів провадять відрахуван­ня від прибутку, що залишається в їх розпорядженні, на технічне переобладнання виробницт­ва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних оборотних коштів за нормативами, встановленими органами, які ви­конують функції з управління майном, що перебуває у державній власності.

Стосовно казенних підприємств частина 8 статті 77 ГК встановлює, що порядок розподілу та використання прибутку казенного підприємства визначається його статутом відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів відповідно до закону.

  1. Держава може впливати на вибір суб’єктами господарювання напрямів та обсягів вико­ристання прибутку (доходу) через нормативи, податки, податкові пільги та господарські санкції відповідно до закону.

Наприклад, законом встановлюються порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних комерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок форму­вання і використання цих фондів (ч. 6 ст. 75 ГК).

 

Стаття 143.  Цінні папери у складі майна субєктів господарювання

  1. Субєкт господарювання має право випускати власні цінні папери, реалізовувати їх громадянам і юридичним особам, а також придбавати цінні папери інших субєктів. Види цінних паперів, умови і порядок їх випуску, реалізації та придбання субєктами господарювання встановлюються цим Кодексом та іншими законами.

 

  1. В умовах становлення ринкової економіки все ширшого застосування як у господар­ському обороті в межах України, так й у сфері зовнішньо-економічної діяльності набувають цінні папери. Маючи певну вартість, вони можуть бути використані для здійснення розра­хунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Цінні папери, як встановлено частиною 7 статті 139 ГК, є особливим видом майна суб’єк­тів господарювання.

Стаття 143 ГК встановлює досить широке коло повноважень суб’єкта господарювання щодо цінних паперів як складової частини його майна. Це, зокрема, право випускати (еміту­вати) цінні папери (наприклад, право акціонерного товариства випускати акції та облігації, право інших товариств та підприємств випускати облігації) і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам (наприклад, шляхом відкритої підписки на акції або продажу облігацій підприємства членам трудового колективу). Суб’єкт господарювання має право придбавати цінні папери, випущені іншими суб’єктами (емітентами).

Види цінних паперів, умови і порядок їх випуску, реалізації та придбання суб’єктами гос­подарювання встановлюються Господарським кодексом (глава 17), Цивільним кодексом України (глава 14) та іншими нормативно-правовими актами.

 

Стаття 144.   Підстави виникнення майнових прав та обовязків субєкта господа­рювання

  1. Майнові права та майнові обовязки субєкта господарювання можуть виникати:

з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать;

з актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у випадках, передбачених законом;

внаслідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за раху­нок іншої особи без достатніх підстав;

внаслідок порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності;

з інших обставин, з якими закон повязує виникнення майнових прав та обовязків субєктів господарювання.

  1. Право на майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом.

 

  1. У частині 1 коментованої статті названо примірний перелік підстав виникнення майно­вих прав та обов’язків суб’єктів господарювання.

Так, майнові права та майнові обов’язки суб’єкта господарювання можуть виникати з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не супе­речать. Господарський кодекс не містить визначення поняття «угода», проте зазначає, що угода спрямована на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань (ч. 1 ст. 180 ГК), що виникають з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 ГК).

Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб є підставою виникнення майнових прав та обов’язків суб’єктів господарювання у випадках, передбачених законом. Слід зазначити, що згідно з частиною 2 статті 19 Конституції Укра­їни органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зо­бов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Консти­туцією та законами України.

До органів державної влади відносяться: орган законодавчої влади, міністерства, інші центральні чи місцеві органи виконавчої влади, органи судової влади та прокуратури (див.: Закон України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141]).

Органами місцевого самоврядування є: а) сільські, селищні, міські ради, що представля­ють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України та іншими зако­нами; б) обласні та районні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України та іншими закона­ми, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами (ч. 1,2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [324]).

Виникнення майнових прав і обов’язків суб’єкта господарювання можливе також вна­слідок створення та придбання майна з підстав, не заборонених законом (див., зокрема, ко­ментар до ст. 140 ГК).

Заподіяння шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав є підставою виникнення господарського зобов’язання (див. коментар до ст. 174 ГК).

Прикладом порушення вимог закону при здійсненні господарської діяльності як підстави виникнення майнових прав і обов’язків суб’єкта господарювання можуть бути обставини, що випливають із положень частини 1 статті 230 ГК, яка встановлює обов’язок учасника гос­подарських відносин сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяль­ності господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), а також час­тини 1 статті 241 ГК, яка встановлює обов’язок сплати суб’єктом господарювання до від­повідного бюджету адміністративно-господарського штрафу за порушення встановлених правил здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 241 ГК) тощо.

Майнові права та обов’язки можуть виникнути і з інших обставин, з якими закон пов’язує виникнення майнових прав та обов’язків суб’єктів господарювання.

  1. Частина 2 коментованої статті встановлює, що право на майно, яке підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації цього майна або відповідних прав на нього, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, право на використання географічного зазначення ма­ють лише суб’єкти господарювання, які виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено державну реєстрацію відповідного географічного зазначення (ч. 1 ст. 160 ГК).