Господарський кодекс: коментар ч. 12

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17

Стаття 276.   Кількість і якість енергії. Строки, ціни та порядок розрахунків за до­говором енергопостачання

  1. Загальна кількість енергії, що відпускається, визначається за погодженням сторін. У разі якщо енергія виділяється в рахунок замовлення на державні потреби (ліміту), енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без його згоди.
  2. Пропозиції абонента щодо кількості та видів енергії, строків її відпуску є пріоритет­ними за наявності виробничих можливостей у енергопостачальника.
  3. Показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандар­тів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтриман­ня яких є обовязком для сторін договору.
  4. Строки постачання енергії встановлюються сторонами у договорі виходячи, як пра­вило, з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абонен­ту. Основним обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годи­нами, а також час і тривалість максимальних та мінімальних навантажень.
  5. Кількість енергії, недоодержаної у попередні періоди з вини енергопостачальника, підлягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодержано ним для обігрівання у звязку зі сприятливими погодними умовами, поповнення недоодержаної енергії здійснюється за погодженням сторін.
  6. Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тари­фів), встановлених відповідно до вимог закону.
  7. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.
  8. У разі якщо абонент має власне енергоджерело і відпускає енергію в мережі енергопостачальника, допускаються розрахунки за сальдо взаємно одержаної енергії.

 

  1. Як встановлено частиною 1 коментованої статті, загальна кількість енергії, що відпу­скається, визначається за погодженням сторін. Наприклад, порядок визначення договірних величин споживання електричної енергії та потужності встановлений розділом 5 Типового договору про постачання електричної енергії (Додаток 2 до Правил користування електрич­ною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання елек­троенергетики України в редакції постанови НКРЕ від 22 серпня 2002 р. [255]).

Для визначення договірних величин споживання електричної енергії та потужності на на­ступний рік споживач не пізніше дати, визначеної сторонами в договорі, надає постачальнику електричної енергії відомості про розмір очікуваного споживання електричної енергії (дода­ток до договору «Обсяги постачання електричної енергії споживачу та субспоживачу»).

У разі ненадання споживачем зазначених відомостей у встановлений строк розмір очіку­ваного споживання електричної енергії (потужності) на наступний рік установлюється по­стачальником електричної енергії на рівні відповідних періодів поточного року.

Договірна величина споживання електричної енергії визначається на рівні:

заявленої споживачем – у разі відсутності у споживача заборгованості за використану електричну енергію або в разі виконання боргових зобов’язань та проведення поточних пла­тежів у визначені строки;

забезпеченому обсягом попередньої оплати споживача;

передбаченому кошторисом доходів та видатків на оплату спожитої електроенергії, – для установ та організацій, що фінансуються з бюджету.

Договірні (граничні) величини доводяться постачальником електричної енергії до відома споживача письмовим повідомленням, що є невід’ємною частиною договору, не пізніше ніж за 10 днів до початку наступного розрахункового періоду.

За підсумками розрахункового періоду договірна величина споживання електричної енер­гії коригується її постачальником до рівня фактично оплаченої за цей розрахунковий період величини спожитої електричної енергії та, відповідно, здійснюється коригування договірної величини рівня електричної потужності.

Договірні величини споживання електричної потужності на розрахунковий період визна­чаються на години максимуму навантажень енергосистеми для споживачів з приєднаною по­тужністю більше 150 кВ х А (кВт) виходячи з установленого енергосистемою завдання щодо граничного споживання електричної потужності.

У разі якщо енергія виділяється в рахунок замовлення на державні потреби (ліміту), енергопостачальник не має права зменшувати абоненту цей ліміт без його згоди.

  1. Частина 2 коментованої статті встановлює, що пропозиції абонента щодо кількості та видів енергії, строків її відпуску є пріоритетними за наявності у енергопостачальника вироб­ничих можливостей.
  2. Показники якості енергії узгоджуються сторонами на підставі державних стандартів або технічних умов шляхом погодження переліку (величини) показників, підтримання яких є обов’язком для сторін договору.

Якість електричної енергії – це перелік визначених Державним комітетом України з пи­тань технічного регулювання та споживчої політики значень показників якості електричної енергії і значень нормально допустимих та гранично допустимих норм якості електричної енергії, у разі дотримання яких забезпечується електромагнітна сумісність електричних ме­реж електропередавальної організації та електроустановок споживачів електричної енергії.

  1. Відповідно до частини 4 коментованої статті строки постачання енергії встановлюють­ся сторонами у договорі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абоненту. Основним обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годинами, а також час і тривалість максимальних та мінімальних навантажень.

Наприклад, згідно з пунктом 5.5 Правил користування електричною енергією години мак­симуму навантаження встановлюються відповідно до нормативних документів і фіксуються в договорі із споживачем. Загальна тривалість періодів максимуму навантаження має не пе­ревищувати 6 годин на добу.

Для різних постачальників електричної енергії за регульованим тарифом органом, що здійснює централізоване диспетчерське управління, можуть установлюватися різні години початку максимуму навантаження енергосистеми залежно від добового графіка навантажен­ня об’єднаної енергосистеми України.

Для споживачів, які розраховуються за спожиту електроенергію за тарифами, диферен­ційованими за періодами часу, початок та тривалість періоду контролю максимуму наванта­ження встановлюються відповідно до початку і тривалості пікової зони.

  1. Кількість енергії, недоодержаної у попередні періоди з вини енергопостачальника, під­лягає поповненню на вимогу абонента. Якщо енергію не вибрано абонентом або недоодер­жано ним для обігрівання у зв’язку зі сприятливими погодними умовами, поповнення недо­одержаної енергії здійснюється за погодженням сторін.
  2. Як встановлено частиною 6 коментованої статті, розрахунки за договорами енергопо­стачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.

Наприклад, згідно зі статтею 17 Закону «Про електроенергетику» формування оптових та­рифів на електричну енергію здійснюється на оптовому ринку електричної енергії України згідно з договором. Оптові тарифи можуть передбачати витрати на спільне фінансування роз­витку нетрадиційних джерел електричної енергії. На фінансування будівництва вітрових електростанцій згідно з Комплексною програмою будівництва вітрових електростанцій [306] встановлюється цільова надбавка в розмірі 0,75 відсотка до діючого тарифу на електричну енергію, що продається виробниками електричної енергії на оптовому ринку електричної енергії України.

Роздрібна ціна на електричну енергію формується енергопостачальниками згідно з умова­ми і правилами здійснення підприємницької діяльності з постачання електричної енергії.

Тарифи на передачу і постачання електричної енергії місцевими (локальними) електро­мережами регулюються Національною комісією регулювання електроенергетики України (НКРЕ).

Збитки енергопостачальників від надання пільг з оплати за спожиту електричну енергію окремим категоріям побутових споживачів відшкодовуються за рахунок джерел, визначених законодавчими актами, які передбачають відповідні пільги.

Регулювання тарифів на електричну енергію, вироблену на теплоелектроцентралях, які входять до складу енергопостачальників, для потреб споживачів території здійснення ліцен­зованої діяльності здійснюється НКРЕ з урахуванням тарифів на теплову енергію. Регулю­вання тарифів на електричну енергію, вироблену на вітрових електростанціях, здійснює НКРЕ.

Регулювання тарифів на теплову енергію здійснюють Рада міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, крім ви­падків, передбачених законом.

Підприємства, які постачають електричну енергію мережами, які не є їх власністю, повин­ні купувати електричну енергію на оптовому ринку електричної енергії України та вносити плату за користування місцевими (локальними) електричними мережами. Постачання елек­тричної енергії споживачам зазначеними підприємствами здійснюється за тарифами, які обумовлюються в договорах на постачання електричної енергії.

  1. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої опла­ти. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахун­ком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

Наприклад, Правилами користування електричною енергією встановлено, що споживачі здійснюють повну поточну оплату вартості обсягу електричної енергії, заявленого на розра­хунковий період відповідно до договору про постачання або купівлю-продаж електричної енергії:

1) до 1000 кВт х год. на місяць — один раз за фактичними показниками споживання елек­тричної енергії на початку періоду, наступного після розрахункового;

2) від 1000 кВ х год. до 10 000 кВт х год на місяць – платежем 50-80 % від заявленого об­сягу протягом першої половини розрахункового періоду та остаточним розрахунком на по­чатку періоду, наступного за розрахунковим;

3) від 10 000 кВт х год. до 1 000 000 кВт х год на місяць – від двох планових платежів про­тягом розрахункового періоду та остаточним розрахунком на початку періоду, наступного за розрахунковим;

4) від 1 000 000 кВт х год на місяць – за системою щотижневих або щоденних планових платежів (за домовленістю сторін) та остаточним розрахунком на початку періоду, наступ­ного за розрахунковим;

5) з використанням попередньої оплати за домовленістю сторін незалежно від обсягів се­редньомісячного споживання;

6) за іншою, узгодженою сторонами договору, системою.

За домовленістю сторін договору термін остаточного розрахунку може бути встановлено до закінчення розрахункового періоду.

Установи та організації, які фінансуються з державного бюджету відповідного рівня, під­приємства житлово-комунального господарства та підприємства, які надають послуги щодо забезпечення комунально-побутових потреб населення, в межах наданих населенню послуг здійснюють повну оплату вартості обсягу спожитої електричної енергії один раз за фактични­ми показниками засобів обліку електричної енергії на початку періоду, наступного за розра­хунковим, відповідно до договору про постачання або купівлю-продаж електричної енергії.

Споживачі, які мають узгоджені у договорі обсяги електричної енергії, необхідні для за­безпечення аварійної броні електропостачання, здійснюють обов’язковий авансовий платіж, у розмірі, не меншому необхідного для оплати обсягів електричної енергії на період застосу­вання аварійної броні до повного відключення підприємства.

Якщо період застосування аварійної броні електропостачання до повного відключення підприємства перевищує три місяці, обсяг авансового платежу визначається за домовлені­стю сторін.

Якщо розмір нарахованого споживачу місячного платежу менший одного неоподаткова­ного мінімуму доходів громадян, постачальник електричної енергії має право нараховувати споживачу зазначені платежі раз на квартал.

Початок і тривалість розрахункового періоду для розрахунку плати за спожиту електрич­ну енергію, терміни здійснення оплати проміжних платежів та остаточного розрахунку за­значаються у договорі.

Остаточний розрахунок за електричну енергію здійснюється споживачами відповідно до показників розрахункових засобів обліку, які фіксуються у терміни, передбачені договором.

  1. Частина 8 коментованої статті передбачає розрахунки за енергію у випадку, коли абонент, який за договором енергопостачання одержує від енергопостачальника електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду, в той же час має власне енергоджерело і відпускає енергію в мережі енергопостачальника. У такому разі розрахунки між абонентом і енерго-постачальним підприємством провадяться за сальдо взаємно одержаної енергії.

 

Стаття 277.   Правила користування енергією

  1. Абоненти користуються енергією з додержанням правил користування енергією відповідного виду, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
  2. Правилами можуть бути передбачені типові договори постачання окремих видів енергії.
  3. Абонент має право відпускати енергію приєднаним до його мереж вторинним спо­живачам (субабонентам). У цьому випадку субабоненти укладають договір енергопо­стачання з абонентом і мають права та несуть обовязки абонента, а абонент має права та несе обовязки енергопостачальника.
  4. Абонент зобовязаний повідомити перелік субабонентів енергопостачальнику, який має право контролю енергомереж і приладів субабонентів та право контролю за додержанням субабонентами правил користування енергією.
  5. Відповідальність за порушення правил користування енергією встановлюється законом.

 

  1. Як встановлено частиною 1 коментованої статті, абоненти користуються енергією з до­держанням правил користування енергією відповідного виду, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Сьогодні в Україні діють Правила користування електричною енергією, затверджені по­становою НКРЕ від 31 липня 1996 р. (у редакції постанови НКРЕ від 22 серпня 2002 р. [255]).

  1. Згаданими у частині 1 цієї статті правилами можуть бути передбачені типові договори постачання окремих видів енергії. Наприклад, Правила користування електричною енергією містять Типовий договір про постачання електричної енергії (додаток 2 до Правил).
  2. Частина 3 коментованої статті надає абоненту право відпускати енергію приєднаним до його мереж вторинним споживачам (субабонентам). У такому разі субабоненти повинні укласти договір енергопостачання з абонентом і взяти на себе права та обов’язки абонента, а абонент отримує права та несе обов’язки енергопостачальника.

Чинні Правила користування електричною енергією, крім терміна «споживач», оперують терміном «субспоживач», під яким розуміється суб’єкт господарської діяльності – спожи­вач, якому електрична енергія постачається постачальником електричної енергії через мере­жі електропередавальних організацій та технологічні електричні мережі основного спожива­ча, до мереж якого приєднані електроустановки суб’єкта господарської діяльності – спо­живача (субспоживача).

Відносини між споживачами та субспоживачами, у тому числі їх взаємна відповідаль­ність, регулюються договором про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача, що укладається між ними на основі типового договору (додаток 3 до Правил користування електричною енергією).

Основні споживачі, для яких надання послуг з передачі електричної енергії не є основним видом діяльності та які не є електропередавальними організаціями, не мають права відмови­ти субспоживачам у разі дотримання останніми вимог Правил в укладенні договорів про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача, якщо щодо субспоживачів вони є монополістами з передачі електричної енергії.

Договір про технічне забезпечення електропостачання споживача та договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного споживача має містити такі умо­ви, що є істотними та обов’язковими для цього виду угод:

1) обсяг передачі електричної енергії та договірної (граничної) величини потужності;

2) режими постачання;

3) гарантований рівень надійності електропостачання (за категорією надійності електро­постачання);

4) повні назви основного споживача і субспоживача;

5) місце і дата укладення договору;

6) дозволена та приєднана потужність субспоживача;

7) умови визначення вартості послуг з передачі;

8) умови та порядок плати за компенсацію перетікання реактивної електроенергії як ад­ресного економічного стимулу у випадку споживання та генерування реактивної енергії і по­тужності (за необхідності);

9) порядок розрахункового обліку обсягів споживання електричної енергії та вимірюван­ня рівня потужності (у тому числі у випадку пошкодження або тимчасової відсутності відповідних розрахункових засобів обліку), споживання та генерування реактивної енергії, кон­тролю показників якості електричної енергії;

10) порядок розрахунків за використання електричних мереж основного споживача; поря­док надання даних щодо використаної субспоживачем електричної енергії;

11) порядок оплати за перевищення рівня потужності;

12) умови дії договору у разі відсутності у споживача договору про постачання або куиів-лю-продаж електричної енергії та/або у випадку відключення споживача за борги чи з інших причин;

13) інші умови (години максимальних навантажень енергосистеми; умови, за яких прово­диться розвантаження енергосистеми; час і тривалість ремонту електромереж);

14) поштові і банківські реквізити сторін;

15) підписи керівників або їх заступників, завірені печатками.

Невід’ємними частинами договору про технічне забезпечення електропостачання спожи­вача та про спільне використання технологічних електричних мереж є:

1) акт про розмежування балансової належності та експлуатаційної відповідальності сторін;

2) відомості про засоби комерційного обліку активної та реактивної електричної енергії;

3)  схема електропостачання, зазначення точок приєднання і ліній, що живлять струмо­приймачі субспоживача;

4) акт аварійної та технологічної броні електропостачання (за наявності);

5) порядок розрахунку втрат електричної енергії в мережі споживача (субспоживача) за умови встановлення розрахункових засобів обліку не на межі балансової належності.

  1. Частина 4 коментованої статті надає енергопостачальнику право контролю енергоме­реж і приладів субабонентів та право контролю за додержанням субабонентами правил ко­ристування енергією. Для забезпечення реалізації цього права енергопостачальником або­нент зобов’язаний повідомити йому перелік усіх свої субабонентів.

Договір про спільне використання технологічних електричних мереж основного спожива­ча узгоджується з постачальником електричної енергії у частині дотримання показників якості електричної енергії, режимів споживання та застосування обмеження постачання електричної енергії у разі заборгованості субспоживача за електричну енергію.

  1. За порушення правил користування енергією енергопостачальники та споживачі несуть відповідальність, передбачену законодавством.

Наприклад, згідно із статтею 24 Закону «Про електроенергетику» енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами електричної енергії у розмірі п’ятикратної вар­тості недовідпущеноі’ електричної енергії у разі переривання електропостачання з вини енер-гопостачальника (згідно з умовами договору на користування електричною енергією).

У разі відпуску електричної енергії, параметри якості якої знаходяться поза межами по­казників, зазначених у договорі на користування електричною енергією, енергопостачаль-ник несе відповідальність у розмірі двадцяти п’яти відсотків вартості такої електроенергії.

Споживач енергії згідно із статтею 26 Закону «Про електроенергетику» несе відповідаль­ність за порушення умов договору з енергопостачальником та правил користування елек­тричною і тепловою енергією.

 

  • 4. Біржова торгівля

 

Стаття 278.  Торговельнобіржова діяльність

  1. Здійснення торговельнобіржової діяльності має на меті організацію та регулю­вання торгівлі шляхом надання послуг субєктам господарювання у здійсненні ними тор­говельних операцій спеціально утвореною господарською організацієютоварною біржею.
  2. Правові умови створення та діяльності товарних бірж, а також основні правила здійснення торговельнобіржової діяльності визначаються цим Кодексом, прийнятими відповідно до нього законами та іншими нормативноправовими актами.

 

  1. Зі змісту частини 1 коментованої статті випливає, що торговельно-біржова діяльність -це діяльність, що має на меті організацію та регулювання торгівлі шляхом надання послуг суб’єктам господарювання у здійсненні ними торговельних операцій. Особливістю торго­вельно-біржової діяльності є те, що здійснюється вона спеціально утвореними господарськи­ми організаціями – товарними біржами. Функції (основні напрями діяльності) біржі випли­вають, насамперед, з поняття цієї спеціальної господарської організації, а саме:

товарна біржа виконує функцію товаророзподільчого каналу, або механізму, завдяки яко­му товар розподіляється між споживачами за реальною ціною;

товарна біржа є свого роду суб’єктом господарювання, який організовує ринок. Тому її ще називають організованим ринком. Вона створює необхідні умови учасникам біржових торгів у їх проведенні. На біржі здійснюються купівля-продаж і обмін товарної маси, що ха­рактеризується взаємозамінюваністю і не потребує додаткового узгодження технічних ха­рактеристик. Продукція, що надходить на біржу, має відповідати стандартам;

товарна біржа – це місце, де узгоджуються попит і пропозиція на певний біржовий товар;

товарна біржа є регулятором цін. Завдяки коливанню біржового попиту і біржової пропо­зиції тут не може застосовуватися державне регулювання цін;

товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція стабілізації цін здійснюється через механізм біржової спекуляції, або гри на підвищення і зниження цін;

біржа є місцем так званого біржового котирування цін. Біржове котирування – це реєстра­ція біржовими органами курсів цін, що виникають стихійно, на окремі біржові товари з ура­хуванням укладених біржових угод;

біржа здійснює збирання і обробку ринкової інформації, тобто є інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках тощо. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, у тому числі шляхом видання біржового бюлетеня – періодичного органу, в якому публікуються курси цін на товари;

товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі;

товарна біржа виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори між членами біржі, а та­кож між членами біржі та їх контрагентами.

  1. Правові умови створення та діяльності товарних бірж, а також основні правила здійс­нення торговельно-біржової діяльності визначаються, крім ГК, також прийнятими відповідно до нього законами та іншими нормативно-правовими актами. Основним серед них є Закон України «Про товарну біржу» [468], який визначає умови створення та діяльності товарних бірж на території України. Крім того, кожна товарна біржа діє на підставі статуту біржі, пра­вил біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є локальними нормативними актами.

 

Стаття 279.  Товарна біржа

  1. Товарна біржа є особливим субєктом господарювання, який надає послуги в укла­денні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє повязаним з ним торговельним операціям.
  2. Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господар­ської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням.
  3. Товарна біржа створюється на основі добровільного обєднання заінтересованих субєктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути орга­ни державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комуналь­ні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за ра­хунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.
  4. Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди, яка визначає порядок її створення, склад засновників, їх обовязки, розмір і строки спла­ти пайових, вступних та періодичних внесків. Засновники сплачують пайовий внесок.
  5. Товарна біржа діє на підставі статуту, який затверджується засновниками біржі.
  6. Державна реєстрація товарної біржі провадиться відповідно до вимог статті 58 цього Кодексу.
  7. Товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одер­жання прибутку.
  8. Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринко­вих) цін.

 

  1. Особливим суб’єктом господарювання є товарна біржа, яка виконує такі основні завдан­ня: а) надання послуг в укладенні біржових угод, б) виявлення попиту і пропозицій на товари, товарних цін, в) вивчення, упорядкування товарообігу, г) сприяння пов’язаним з товаро­обігом торговельним операціям. Особливий характер товарної біржі як суб’єкта господарю­вання розкривається через її функції (див. коментар до ч. 1 ст. 278 ГК).

Товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють ви­робничу і комерційну діяльність, і має на меті надання послуг щодо укладання біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій товарів, вивчення, упорядкування і по­легшення товарообороту і пов’язаних з ним торговельних операцій (ч. 1 ст. 1 Закону «Про товарну біржу»). З цього визначення можна зробити такий висновок: біржа є господарською організацією, яка виконує певні, а саме ринкові регулятивні (організаційні та економічні), функції в економіці шляхом виявлення курсу товарних цін, попиту і пропозиції. Основна її мета – сприяти зведенню в одному місці (на біржі) попиту і пропозиції на певні товари, за­безпечувати обслуговування їх обороту. Це характеризує біржу як економічну категорію.

У світовій практиці біржової торгівлі товарні біржі класифікують на види залежно від ря­ду критеріїв.

Так, залежно від характеру асортименту товарів товарні біржі поділяються на:

вузькоспеціалізовані (предметом торгівлі на таких біржах є один вид товарів);

спеціалізовані (предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів);

універсальні (предметом торгівлі є широкий асортимент різноманітних товарів).

Залежно від характеру біржових угод виділяють: біржі реального товару, на яких пред­метом купівлі-продажу є реальний товар (як вироблений, так і намічений для виготовлення); ф’ючерсні, на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них; опціонні, предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів або контрактів на них у наступному періоді; комплексні, на яких укладаються угоди щодо ре­ального товару, а також ф’ючерсні та опціонні угоди.

Залежно від ступеня відкритості (можливості участі в торгах) товарні біржі поділяються на відкриті (публічні), на яких, крім членів біржі, в біржових операціях можуть брати участь і відвідувачі торгів (постійні й разові), та закриті, на яких право участі в біржових торгах і укладання біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.

  1. Як суб’єкт господарювання товарна біржа характеризується такими ознаками: а) вона має статус юридичної особи; б) в організаційному плані її діяльність будується на основі са­моврядування та господарської самостійності; в) з точки зору майнових прав вона має відо­кремлене майно; г) у плані організації фінансів вона має самостійний баланс, власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках; д) як юридична особа вона має печатку із своїм на­йменуванням.

Самоврядування, як основа діяльності товарної біржі, означає, що вищим органом управ­ління товарної біржі є загальні збори її членів.

У період між загальними зборами членів товарної біржі управління нею здійснює біржо­вий комітет (рада біржі).

Контролюючим органом товарної біржі є контрольна (ревізійна) комісія.

Біржовий комітет (рада біржі) і контрольна (ревізійна) комісія обираються загальними зборами членів товарної біржі, компетенція та повноваження комітету і комісії визначають­ся статутом товарної біржі.

  1. Частина 3 коментованої статті встановлює особливості створення товарної біржі. Від­мітною рисою її створення є добровільність об’єднання заінтересованих суб’єктів господа­рювання. Цим вона відрізняється від господарських товариств, якими визнаються підприєм­ства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одер­жання прибутку.

Товарна біржа може бути створена лише суб’єктами господарювання, тоді як господарське товариство – юридичними та/або фізичними особами. Товарна біржа є об’єднанням за­інтересованих суб’єктів господарювання, а господарське товариство – об’єднанням майна і участі в підприємницькій діяльності. Крім того, товарна біржа не має на меті одержання при­бутку, а метою створення господарського товариства і є саме одержання прибутку.

Відповідно до положень ЦК (ч. 2 ст. 83, ч. 1 ст. 85) товарну біржу слід віднести до непідприємницьких товариств.

Особливість створення товарної біржі полягає і в тому, що її засновниками і членами не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також дер­жавні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утриму­ються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

  1. Заснування товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди. Ця угода визначає порядок створення товарної біржі, склад засновників, їх обов’язки, розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків.

Пайовий внесок — це внесок, що його сплачують засновники.

Вступний внесок – це внесок, що його сплачують інші члени біржі (не засновники), тобто прийняті до її складу згідно із статутом біржі вітчизняні та іноземні суб’єкти господарювання.

Відповідно до частини 2 статті 8 Закону «Про товарну біржу» вступний внесок члена бір­жі має дорівнювати вартості «біржового місця», що визначається виходячи з попиту та про­позиції на «біржове місце». Особа, яка сплатила пайовий або вступний внесок, набуває управнення власника щодо «біржового місця» і може винаймати свої членські права, а також продавати ці права за правилами, встановленими біржовим комітетом (радою біржі).

Періодичний внесок – це встановлений товарною біржею внесок, що його періодично (в установлені засновниками терміни) мають сплачувати члени біржі.

  1. Діяльність товарної біржі здійснюється на підставі статуту, який затверджують заснов­ники біржі. Відповідно до статті 6 Закону «Про товарну біржу» в статуті біржі визначаються: а) найменування та місцезнаходження біржі; б) склад засновників; г) предмет і цілі діяльно­сті; д) види фондів, що утворюються біржею, та їх розміри; е) органи управління біржею, по­рядок їх утворення та компетенція, організаційна структура біржі; є) порядок прийняття у члени біржі та припинення членства; ж) права та обов’язки членів біржі та біржі перед тре­тіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами; з) порядок і умови застосування санкцій; и) майнова відповідальність членів біржі; і) порядок припинення біржі.

У статуті можуть передбачатися й інші положення, що стосуються створення та діяльно­сті товарної біржі.

  1. Державна реєстрація товарної біржі провадиться в порядку, встановленому для держав­ної реєстрації суб’єктів господарювання (див. коментар до ст. 58 ГК).
  2. Оскільки товарна біржа є носієм спеціальної господарської компетенції (особливим суб’єктом господарювання, як зазначено в ч. 1 коментованої статті), вона не займається ко­мерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Тому вона не може здійснювати діяльність, не пов’язану з організацією біржової торгівлі, в тому числі торго­вельну, торговельно-посередницьку (комісійну, агентську, брокерську, дилерську тощо) та іншу, що має на меті одержання прибутку.
  3. Частина 8 коментованої статті визначає основні принципи, за якими будується діяль­ність товарних бірж, а саме: а) рівноправність учасників біржових торгів; б) публічність про­ведення біржових торгів; в) застосування вільних (ринкових) цін. Такі самі основні принци­пи діяльності товарних бірж встановлені статтею 2 Закону «Про товарну біржу».

 

Стаття 280.  Права та обовязки товарної біржі

  1. Товарна біржа має право:

встановлювати відповідно до законодавства власні обовязкові для всіх учасників торгів правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послу­ги, що надаються біржею;

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти;

укладати угоди з іншими біржами, мати своїх представників на біржах, у тому числі розташованих за межами України;

видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання;

вирішувати інші питання, передбачені законом.

  1. Товарна біржа зобовязана:

створювати умови для проведення біржової торгівлі;

регулювати біржові операції;

регулювати ціни на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надавати членам і відвідувачам біржі організаційні, інформаційні та інші послуги;

забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що стосується конюнк­тури ринку.

 

  1. Правове становище товарної біржі розкривається через призму її прав і обов’язків. Час­тина 1 коментованої статті визначає основні права біржі, перелік яких повторює той перелік, що дається у частині 1 статті 3 Закону «Про товарну біржу», де, поряд з тим, біржі надано права встановлювати інші грошові збори, крім вступних та періодичних внесків для членів біржі та розмірів плати за послуги, що надаються нею; зупиняти на деякий час біржову тор­гівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений бір­жовим комітетом (радою біржі) розмір; вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності.
  2. Обов’язки товарної біржі, визначені частиною 2 коментованої статті, збігаються з тими, що передбачені статтею 4 Закону «Про товарну біржу», і зводяться до забезпечуючих (ство­рення умов для проведення біржової торгівлі), регулюючих (регулювання біржових опера­цій та цін на товари, що допускаються до обігу на біржі), обслуговуючих (надання членам і відвідувачам біржі організаційних, інформаційних та інших послуг), інформаційних (забез­печення збору, обробки і розповсюдження інформації, що стосується кон’юнктури ринку).

 

Стаття 281.   Правила біржової торгівлі. Біржові торги

  1. Правила біржової торгівлі розробляються відповідно до законодавства і є основ­ним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення бір­жової торгівлі та розвязання спорів з цих питань.
  2. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.
  3. Біржовими торгами є торги, що публічно і гласно проводяться в торговельних за­лах біржі за участі членів біржі по товарах, допущених до реалізації на біржі в порядку, встановленому правилами біржової торгівлі.
  4. Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерамгромадянам, зареєстрованим на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій.

 

  1. Основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, веден­ня біржової торгівлі та розв’язання спорів з цих питань, є правила біржової торгівлі, що роз­робляються відповідно до законодавства.

У правилах біржової торгівлі визначаються: а) строк та місце проведення біржових опера­цій; б) склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них; в) порядок здійснення та реєстрації біржових операцій; г) порядок визначення та розмір плати за корис­тування послугами біржі; д) відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі; е) інші положення, встановлені органа­ми управління біржі (ч. З ст. 17 Закону «Про товарну біржу»).

  1. Частина 2 коментованої статті деталізує закріплене в частині 1 статті 280 ГК право то­варної біржі встановлювати власні, обов’язкові для всіх учасників торгів, правила біржової торгівлі. Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів товарної бір­жі або органом, ними уповноваженим.
  2. Частина 3 статті, що коментується, містить перелік кваліфікуючих ознак, за якими тор­ги відносяться до біржових торгів.

За характером (способом) проведення – це торги, що проходять в обстановці публічності та гласності. Місцем проведення біржових торгів є торговельні зали біржі. Суб’єктами бір­жових торгів завжди є члени біржі – засновники та інші суб’єкти господарювання, прийняті до складу біржі згідно з її статутом. Предметом біржових торгів є товари, допущені до ре­алізації на біржі в порядку, встановленому правилами біржової торгівлі.

  1. Відповідно до статті 15 Закону «Про товарну біржу» біржовою операцією визнається угода, що здійснюється з додержанням таких умов: а) вона являє собою купівлю-продаж, по­ставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; б) її учасниками є члени бір­жі; в) вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійснен­ням угоди дня.

Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підля­гає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ та аудиторським організаціям у ви­падках, передбачених законодавством України.

Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.

Частина 4 коментованої статті встановлює, що біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам – громадянам, зареєстрованим на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій. Це означає, що товарні біржі в Україні є закритими (див. коментар до ч. 1 ст. 279 ГК).

На товарній біржі забороняються: купівля-продаж товарів (контрактів) однією особою безпосередньо або через підставних осіб з метою впливу на динаміку цін; будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі, які мають своєю метою або можуть призвести до зміни чи фіксації поточних біржових цін; поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон’юнктури (ч. 4 ст. 17 Закону «Про товарну біржу»).

 

Стаття 282.   Припинення товарної біржі

1, Припинення товарної біржі відбувається за рішенням загальних зборів членів бір­жі, а також за рішенням суду у випадках, передбачених законом.

 

Товарна біржа припиняється у добровільному (за рішенням загальних зборів членів біржі) або примусовому (за рішенням суду) порядку. Припинення товарної біржі за рішенням суду можливе у випадках, передбачених законом (див. коментар до ст. 59 ГК). Згідно із стат­тею 21 Закону «Про товарну біржу» примусове припинення товарної біржі може відбуватися також за рішенням інших уповноважених на це державних органів у випадках, передбачених законодавством України.

 

  • 5. Оренда майна та лізинг

 

Стаття 283.  Оренда майна у сфері господарювання

  1. За договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орен­дареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
  2. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничотехнічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
  3. Обєктом оренди можуть бути:

державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські обєкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений обєкт, та ав­тономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;

нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);

інше окреме індивідуально визначене майно виробничотехнічного призначення, що належить субєктам господарювання.

  1. Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повин­на порушувати виробничогосподарську цілісність, технологічну єдність даного під­приємства.
  2. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути обєктом оренди.
  3. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

 

  1. З визначення поняття договору оренди, за яким одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності, випливають такі ознаки оренди як різновиду майнового найму:

по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати з актів управління господарською діяльністю або з інших підстав;

по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендаре­ві розпоряджатися орендованим майном);

по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендо­давцеві орендної плати у визначених розмірах;

по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється;

по-п’яте, майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем виключно для здійснення господарської діяльності. Надання майна не для здійснення господарської діяльності, а для задоволення інших потреб (лікувально-оздоровчих, просвітницьких, куль­турно-спортивних тощо) може мати місце на підставі договору майнового найму відповідно до положень статей 759-786, 792-806 ЦК.

  1. Оскільки майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем лише для здійснення господарської діяльності, таким майном, згідно з частиною 2 коментованої статті, є індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
  2. Виходячи з призначення орендованого майна, встановленого частинами 1 і 2 коменто­ваної статті, частина 3 цієї статті містить перелік об’єктів оренди трьох категорій: 1) держав­ні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси; 2) нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); 3) інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.

Згідно з Законом «Про оренду державного та комунального майна» [347] об’єктами орен­ди може бути також майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

  1. Якщо об’єктом оренди є структурні підрозділи державних та комунальних підпри­ємств, така оренда не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологіч­ну єдність відповідного підприємства.

Це правило не стосується оренди структурних підрозділів підприємств, заснованих на приватній та колективній власності.

  1. Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об’єктом оренди. Так, не можуть бути об’єк­тами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, пов’язану з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, а також цілісні майнові комплекси ка­зенних підприємств.

Згідно з декретом Кабінету Міністрів України «Про перелік майнових комплексів держав­них підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, привати­зація або передача в оренду яких не допускається» [378] не можуть бути передані в оренду, зокрема, радіотелевізійні передавальні центри та об’єкти, що становлять загальнодержавну систему зв’язку; магістральні лінії електропередачі, магістральні трубопроводи; магістраль­ні залізниці, автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; гідро- і атомні елек­тростанції; протирадіаційні споруди тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верхов­ної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, може провадитися тіль­ки з дозволу зазначених органів.

  1. До відносин оренди застосовуються норми ЦК (зокрема, ст. 759-786, 792-806, що вста­новлюють загальні положення про оренду, регулюють відносини оренди земельної ділянки, будівлі або іншої капітальної споруди, транспортного засобу) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Велике значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти законодавства: декрети Кабінету Міністрів України «Про укладення договорів оренди приміщень підприєм­ствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг» [477], «Про пе­релік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» [378], «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежилих приміщень, що пе­ребувають у державній власності» [84], «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду» [418]; закони Укра­їни «Про приватизацію державного майна» [416], «Про господарську діяльність у Збройних Силах України» [91], «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національ­ної академії наук України» [357]; постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних мате­ріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів» [167]; Типові договори оренди [149] та ряд інших нормативних актів.

 

Стаття 284.   Умови договору оренди

  1. Істотними умовами договору оренди є: обєкт оренди (складі вартість майна з ура­хуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; від­новлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
  2. Оцінка обєкта оренди здійснюється за відновною вартістю. Умови договору орен­ди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укла­дення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря.
  3. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання догово­ру оренди.
  4. Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності за­яви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий са­мий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

 

  1. Згідно з частиною 2 статті 180 ГК істотними умовами будь-якого господарського дого­вору є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Надаючи важливого значення змісту договору оренди майна, законодавець спеціально визначив істотні умови договору, тобто ті, що мають юридичне значення, впливають на фор­мування і суть правовідносин, які виникають з цього договору. Значення визначення істот­них умов полягає в тому, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторо­нами у передбачених законом порядку і формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (ч. 2 ст. 180ГК).

Як встановлено частиною 1 коментованої статті, істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортиза­ційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації) визначається в догово­рі оренди відповідно до вимог статті 283 ГК та частини 2 коментованої статті.

Щодо строку, на який укладається договір оренди, див. коментар до частини 4 цієї статті.

Орендна плата з урахуванням її індексації є наступною істотною умовою договору орен­ди (див. коментар до ст. 286 ГК).

Порядок використання амортизаційних відрахувань встановлено частиною 3 статті 23 За­кону України «Про оренду державного та комунального майна». Амортизаційні відрахування на орендовані цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурні підрозділи нараховує та залишає у своєму розпорядженні орендар. Амортизаційні відрахування на орендоване неру­хоме та інше окреме індивідуально визначене майно нараховує та залишає у своєму розпоря­дженні підприємство, господарське товариство, створене в процесі приватизації (корпоратизації), на балансі якого знаходиться це майно. Амортизаційні відрахування використовуються на відновлення орендованих основних фондів. Право власності на майно, придбане оренда­рем за рахунок амортизаційних відрахувань, належить власнику орендованого майна, якщо інше не передбачено договором оренди.

Відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрут­ства орендаря останній зобов’язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, за­значених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що по­гіршення або загибель майна сталися не з його вини. Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди. Якщо орендар за раху­нок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов’язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди. Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.

Договором оренди може бути передбачено право орендаря на викуп об’єкта оренди. У та­кому разі в договорі мають бути визначені відповідно до закону умови викупу орендованого майна.

  1. Оцінка об’єкта оренди, як встановлено частиною 2 коментованої статті, здійснюється за відновною вартістю. Об’єкт оренди оцінюється за Методикою оцінки об’єктів оренди, за­твердженою постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629 [167] (у ре­дакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3).

Зазначена Методика передбачає особливості оцінки вартості цілісних майнових комплек­сів підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць); нерухомого майна (бу­дівель, споруд, приміщень) та іншого окремого індивідуально визначеного майна підпри­ємств (машин, устаткування, інших облікових одиниць основних засобів, нематеріальних ак­тивів та інших цінностей, що виділяються у самостійний об’єкт оренди згідно із законодав­ством); майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), яка проводиться з урахуванням вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» [371] та Ме­тодики оцінки вартості майна під час приватизації [166].

Важливе значення для забезпечення захисту майнових прав орендаря і збереження ста­більності його становища як сторони договору має положення коментованої частини даної статті, згідно з яким умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршу­ють становище орендаря.

  1. На забезпечення стабільності правового статусу орендаря спрямована і норма частини З коментованої статті, згідно з якою організаційні зміни у правовому становищі орендодавця у вигляді його реорганізації не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.
  2. Строк договору оренди як його істотна умова визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди про­тягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на та­кий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Якщо заяву про припинення чи зміну умов договору оренди подано стороною за договором після закінчення строку, встановленого частиною 4 коментованої статті, але друга сто­рона не згодна припиняти чи змінювати умови договору, останній вважається продовженим на тих самих умовах і на самий же строк. Якщо ж сторона, що направила таку заяву з пору­шенням місячного строку, наполягатиме на розірванні чи зміні умов договору оренди, спір підлягає вирішенню у порядку, передбаченому статтею 11 ГПК.

 

Стаття 285.  Основні права та обовязки орендаря

  1. Орендар має переважне право перед іншими субєктами господарювання на про­довження строку дії договору оренди.
  2. Орендар може бути зобовязаний використовувати обєкт оренди за цільовим при­значенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.
  3. Орендар зобовязаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачу­вати орендну плату.
  4. Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчужен­ня цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря.

 

  1. Частиною 4 статті 284 ГК встановлено місячний строк, протягом якого орендодавець або орендар можуть заявити про припинення або зміну умов договору після закінчення його строку. Проте таку заяву заінтересована сторона може також подати і до закінчення строку дії договору оренди. За усіх умов після закінчення строку дії договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки, має переважне право продовження договору оренди на новий строк. Отже, якщо після закінчення строку дії договору оренди орендода­вець передав спірне майно в оренду іншій особі, орендар за попереднім договором має право звернутися до господарського суду із заявою про спонукання орендодавця продовжити дію цього договору на новий строк та про визнання договору з новим орендарем недійсним.

У вирішенні відповідного спору господарські суди виходять, зокрема, з того, що належне виконання орендарем договору оренди презюмується, якщо орендодавцем не буде доведено інше. Водночас якщо не буде подано доказів того, що орендодавець уклав чи укладає договір оренди з іншою особою, а натомість буде встановлено, що він має намір використовувати майно для власних потреб, то підстави для задоволення позову про спонукання до продов­ження дії договору оренди відсутні.

  1. Договором оренди орендар може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду. Порушення орендарем цього обов’язку є підставою для заявлення орендарем вимоги щодо дострокового розірвання договору оренди на підставі статті 783 ЦК.
  2. Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запо­бігаючи його псуванню або пошкодженню. Створення однієї тільки загрози пошкодження майна внаслідок недбалої поведінки орендаря надає орендодавцю право вимагати достроко­вого розірвання договору оренди на підставі пункту 3 частини 1 статті 783 ЦК.

Орендар зобов’язаний також своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату (див. коментар до ст. 286 ГК).

  1. Згідно з частиною 4 коментованої статті орендар відшкодовує орендодавцю вартість орен­дованого майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря.

Як встановлено ч. 1 ст. 780 ЦК, шкода, завдана третім особам у зв’язку з користуванням річчю, переданою у найм, відшкодовується наймачем на загальних підставах.

Шкода, завдана у зв’язку з користуванням річчю, відшкодовується наймодавцем, якщо буде встановлено, що це сталося внаслідок особливих властивостей або недоліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати (ч. 2 ст. 780 ЦК).

Відповідно до абзацу 3 частини 2 статті 780 ЦК умова договору найму про звільнення наймодавця від відповідальності за шкоду, завдану внаслідок особливих властивостей чи недо­ліків речі, про наявність яких наймач не був попереджений наймодавцем і про які він не знав і не міг знати, є нікчемною.

 

Стаття 286.  Орендна плата

  1. Орендна платаце фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалеж­но від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути зміне­ний за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
  2. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обста­вини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан обєкта оренди.
  3. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки вироб­ничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в на­туральній або грошовонатуральній формі.
  4. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

 

  1. Орендна плата є фіксованим платежем, тобто платежем, який орендар сплачує орендо­давцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Методика розрахунку і поря­док використання плати за оренду державного майна затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 1995 р. № 786 [320].

Відповідно до цієї Методики (додатки 1 та 2 – у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19 січня 2000 р. № 75) орендна ставка за використання цілісних майнових ком­плексів державних підприємств встановлена залежно від сфери діяльності цих підприємств і коливається в межах від 3 до 10 відсотків до залишкової вартості основних засобів. Орендні ставки за використання нерухомого майна також залежать від цільового призначення орен­дованого майна і коливаються від 1 до 20 відсотків до вартості нерухомого майна, визначе­ної експертним шляхом. Розмір річної орендної плати у разі оренди окремого індивідуально визначеного майна встановлюється за згодою сторін, але не менш як 5 відсотків вартості орендованого майна, а в разі коли орендарем є суб’єкт малого підприємництва – не менше як 4 відсотки вартості орендованого майна.

У разі визначення орендаря на конкурсних засадах умовами конкурсу може бути передба­чено більший розмір орендної плати.

Методика розрахунку, граничні розміри та порядок використання орендної плати для об’єк­тів, що належать Автономній Республіці Крим, визначаються органами, уповноваженими Вер­ховною Радою Автономної Республіки Крим, а для об’єктів, що перебувають у комунальній власності, – органами місцевого самоврядування.

Розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін, а також на вимогу од­нієї зі сторін у разі зміни цін і тарифів та в інших випадках, передбачених законодавчими ак­тами України.

  1. Орендар має право вимагати відповідного зменшення розміру орендної плати, якщо з не залежних від нього обставин (обставини, за які він не відповідає) змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об’єкта оренди.

При вирішенні господарськими судами відповідних спорів презюмується незмінність умов господарювання (користування майном) чи стану об’єкта оренди, а орендар повинен подати докази наявності тих обставин, на які він посилається в обгрунтування своїх вимог, а також довести, що ці обставини виникли з не залежних від нього причин, зокрема, внаслідок зміни кон’юнктури на ринку товарів, робіт, послуг, з вини орендодавця, через дію непере­борної сили чи у зв’язку з природними властивостями майна, що є об’єктом оренди, тощо. Якщо у погіршенні цього майна або у створенні гірших умов користування ним винні обидві сторони за договором, розмір орендної плати також може бути зменшений, але лише у части­ні, яка відповідає вині орендодавця у зменшенні можливості користуватися майном.

Господарські суди виходять з того, що зміна умов господарювання, наприклад зміни у по­датковій політиці, у рівні попиту на товари, роботи, послуги тощо, можуть бути підставою для зміни розміру орендної плати, якщо це передбачено договором оренди.

Що ж до істотного погіршення стану об’єкта оренди, то воно може бути наслідком стихій­ного лиха, тобто відбутись не з вини орендаря чи будь-якої іншої особи, або виникнути з будь-яких технічних причин, що призвели до понаднормативного зносу орендованого май­на, у зв’язку 3 чим процент амортизації його виявився більше передбачуваного. У такому ра­зі розмір зменшення плати визначається виходячи із строків і характеру погіршення порівняно з умовами користування і станом майна, що визначені в нормативному порядку чи самим договором або випливають з призначення майна. У разі необхідності господарський суд не позбавлений права призначити відповідну експертизу.

  1. Орендна плата встановлюється, як правило, у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря за згодою сторін вона може встановлюватись у натуральній (розрахунки виготовленою продукцією, роботами, послугами) або грошово-натуральній (змішаній) формі. Проте у разі якщо чинним законодавством чи договором оренди передбаче­ні майнові санкції за порушення умов договору, вони можуть стягуватись виключно у грошо­вій формі.
  2. Строки внесення орендної плати, як правило, визначаються в договорі, проте Методика розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна рекомендує в договорі оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства встановлювати, що сплата орендних платежів має проводитися щоквартально, в п’ятиденний строк від дати, встановле­ної для подання квартальних бухгалтерських звітів (балансів), а за IV квартал – в десятиден­ний строк від дати, встановленої для подання річного бухгалтерського звіту (балансу).

 

Стаття 287.  Оренда державного та комунального майна

  1. Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:

1) Фонд державного майна України, його регіональні відділеннящодо цілісних май­нових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом;

2) органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місце­вими радами управляти майном, – відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;

3) державні (комунальні) підприємстващодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців, зазначених у пункті 2 цієї статті,-також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

  1. Організаційні та майнові відносини, повязані з передачею в оренду цілісних майно­вих комплексів державного сектора економіки, а також цілісних майнових комплексів, що є комунальною власністю, регулюються законодавством відповідно до цього Кодексу.
  2. Утворення орендного підприємства здійснюється відповідно до статті 115 цього Ко­дексу. Статут субєкта господарювання, утвореного на базі орендованого майна, не може суперечити умовам договору оренди.

 

  1. Частина 1 коментованої статті в імперативному порядку визначає коло суб’єктів, яким надано право бути орендодавцями.

Щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухо­мого майна, що є державною власністю, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України, орендодавцями мо­жуть бути Фонд державного майна України та його регіональні відділення.

Щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухо­мого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у кому­нальній власності, орендодавцями є органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

Згідно з абзацом 4 статті 5 Закону «Про оренду державного та комунального майна» підпри­ємства мають право виступати орендодавцями, як правило, тільки щодо окремого індивідуально визначеного майна та нерухомого майна площею до 200 кв. м, а для того, щоб підприємство ма­ло право передати в оренду структурний підрозділ (філію, цех, дільницю) або нерухоме майно (будівлю, споруду, приміщення) площею понад 200 кв. м, воно (підприємство) повинно одержа­ти дозвіл Фонду державного майна України, його регіонального відділення, представництва. Як­що майно перебуває у власності Автономної Республіки Крим або у комунальній власності, то такий дозвіл може бути наданий органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном.

  1. Особливістю орендних відносин є їх комплексний характер, що знайшло своє закріплення як у частині 2 коментованої статті, так і в частині 1 статті 1 Закону «Про оренду дер­жавного та комунального майна», який регулює: а) організаційні відносини, пов’язані з пере­дачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів; б) майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо гос­подарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Слід також мати на увазі, що відносини оренди рухомого та нерухомого майна, об’єктів май­нового комплексу Національної академії наук України регулюються Законом «Про оренду дер­жавного та комунального майна» з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України», а відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, за­кладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулю­ються Законом «Про оренду державного та комунального майна» з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про господарську діяльність у Збройних Силах України».

  1. Як встановлено частиною 1 статті 115 ГК, орендним підприємством визнається підпри­ємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого дер­жавного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

При цьому засновником такого орендного підприємства може бути лише юридична осо­ба, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий ком­плекс якого є об’єктом оренди (ч. 2 ст. 115 ГК). Умови та порядок створення орендного під­приємства визначаються положеннями статті 115 ГК (див. коментар до цієї статті).

Дотриманню орендарем умов договору оренди сприяє положення частини 3 коментованої статті, згідно з яким статут утвореного на базі орендованого майна суб’єкта господарювання (орендного підприємства) не може суперечити умовам договору оренди.

 

Стаття 288.   Суборенда державного та комунального майна

  1. Орендар має право передати окремі обєкти оренди в суборенду, якщо інше не пе­редбачено законом або договором оренди.
  2. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів не допускається.

 

  1. У орендаря, який взяв в оренду державне або комунальне майно, не завжди існує потре­ба у використанні всіх об’єктів, що входять до його складу. Виходячи з цього закон надає йому право передавати окремі об’єкти оренди в суборенду. На відміну від порядку передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайму), встановленого частиною 1 статті 774 ЦК, який передбачає, за загальним правилом, згоду наймодавця на таке передання, частина 1 коментованої статті такої згоди не передбачає, проте законом або договором оренди можуть бути встановлені певні обмеження щодо суборенди державного або комунального майна, наприклад, шляхом встановлення певного переліку об’єктів, що не можуть передаватися в суборенду, або строку суборенди, меншого порівняно з строком оренди, необхідності згоди орендодавця на суборенду, заборони суборенди тощо.

Так, відповідно до частини 2 статті 22 Закону «Про оренду державного та комунального майна» орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально ви­значене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати строку дії договору оренди.

Плата за суборенду цього майна не повинна перевищувати орендної плати орендаря (ч. З ст. 22 Закону «Про оренду державного та комунального майна»).

  1. Частина 2 коментованої статті встановлює заборону за будь-яких умов передавати в суборенду цілісні майнові комплекси державних або комунальних підприємств чи їх струк­турних підрозділів.

Оскільки коментована стаття не встановлює іншого, до договору суборенди мають засто­совуватися положення ГК про договір оренди.

 

Стаття 289.   Викуп (приватизація) обєкта оренди

  1. Орендар має право на викуп обєкта оренди, якщо таке право передбачено догово­ром оренди.
  2. Умови викупу орендованого державного (комунального) майна (цілісного майно­вого комплексу) визначаються відповідно до закону.
  3. Орендар має право у будьякий час відмовитися від здійснення передбаченого в договорі права на викуп обєкта оренди.
  4. Приватизація цілісних майнових комплексів, зданих в оренду, здійснюється у ви­падках і порядку, передбачених законом.

 

  1. Частина 1 коментованої статті встановлює право орендаря на викуп об’єкта оренди, проте ставить його в залежність від того, чи передбачено таке право умовами договору (оренда з викупом).

Назва даної статті, а також аналіз статей 10-12 Закону України «Про приватизацію неве­ликих державних підприємств (малу приватизацію)» дає підстави для висновку, що викуп об’єкта оренди є одним із способів приватизації невеликих державних (комунальних) під­приємств, майно яких здане в оренду.

  1. Умови викупу орендованого державного (комунального) майна (цілісного майнового комплексу) визначаються відповідно до Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

Як встановлено статтею 10 зазначеного Закону, відповідний орган приватизації публікує в інформаційному бюлетені та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органа­ми приватизації, перелік об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, який містить назву об’єкта приватизації та його місцезнаходження. Цей перелік публікується не пізніш як за 15 днів з дня прийняття рішення про затвердження переліку об’єктів, що підлягають прива­тизації шляхом викупу.

Згідно із статтею 11 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» викуп застосовується щодо об’єктів малої приватизації:

не проданих на аукціоні, за конкурсом;

включених до переліку об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу;

зданих в оренду, якщо право на викуп було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Законом України «Про оренду державного майна».

Викуп майна підприємств, зданих в оренду, проводиться з додержанням вимог, передба­чених чинним законодавством України про приватизацію.

Порядок викупу об’єкта приватизації визначається Положенням про порядок визначення та застосування способів приватизації щодо об’єктів малої приватизації [189].

Інформація про здійснення викупу об’єкта приватизації публікується в інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації, протягом 15 календарних днів з дня укладення договору купівлі-продажу.

Ціна продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, визначається експертним шляхом або способами, що враховують потенційну прибутковість, відповідно до методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України (за винятком об’єктів приватизації, розташованих у зоні гарантованого добровільного відселення території, що зазнала радіоактивного забруд­нення внаслідок Чорнобильської катастрофи).

Не допускається безоплатна передача у власність будівель (споруд, приміщень), крім ви­падків, передбачених чинним законодавством (ст. 12 Закону «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».

  1. Частина 3 коментованої статті закріплює право орендаря у будь-який час відмовитися від здійснення передбаченого в договорі права на викуп об’єкта оренди.
  2. Крім викупу зданих в оренду об’єктів малої приватизації, коментована стаття (ч. 4) встановлює можливість приватизації цілісних майнових комплексів, зданих в оренду, що не відносяться до об’єктів малої приватизації.

Приватизація цілісних майнових комплексів здійснюється у випадках і порядку, передба­чених, зокрема, статтею 17 Закону «Про приватизацію державного майна», відповідно до якої приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів, крім невеликих державних підприємств, здійс­нюється шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств (далі -товариства), заснованих державними органами приватизації та орендарями.

Після затвердження плану приватизації засновники у десятиденний строк приймають рішення про створення товариства, затверджують його статут і в установленому порядку по­дають документи до місцевого органу виконавчої влади для державної реєстрації товари­ства. Плата за його реєстрацію не справляється. Рішення про створення товариства є уста­новчим договором.

При перетворенні орендних підприємств у відкриті акціонерні товариства його засновни­ками виступають з боку держави відповідний державний орган приватизації, а з боку оренда­ря – господарське товариство, створене орендарями.

До завершення продажу акцій, передбаченого планом розміщення акцій (планом привати­зації), і перших загальних зборів акціонерів приватизованого підприємства керівництво під­приємством покладається на адміністрацію орендного підприємства, що приватизується.

З моменту реєстрації товариства договір оренди вважається розірваним, діяльність під­приємства, створеного на базі орендованого майна, або будь-якого суб’єкта підприємниць­кої діяльності, який орендує майно, припиняється, товариство стає правонаступником прав і обов’язків орендаря.

До статутного фонду товариства вноситься державне майно, здане в оренду (за винятком майна, що не підлягає приватизації або щодо якого встановлено особливий порядок привати­зації), та майно, що є власністю орендаря.

На вартість свого внеску орендар отримує акції створеного товариства.

Продаж акцій, що належать державі, здійснюється державними органами приватизації згідно з законодавством про приватизацію.

Члени організації орендарів, члени трудового колективу підприємства, створеного орен­дарем, а також колишні працівники об’єкта приватизації, які вийшли на пенсію, звільнені на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України і не працюють з моменту звільнення на інших підприємствах, особи, які мають право відповідно до законодавства по­вернутися на попереднє місце роботи на цьому підприємстві, та інваліди, звільнені у зв’язку з каліцтвом або професійним захворюванням, мають право на придбання акцій за кошти від­повідно до статгі 25 Закону «Про приватизацію державного майна».

Якщо вартість майна, що вноситься орендарем (організацією орендарів або господар­ським товариством, створеним членами трудового колективу підприємства, що приватизу­ється) до статутного фонду товариства, становить менше 25 відсотків його статутного фонду і з урахуванням вартості акцій, придбаних ними, не перевищує цього розміру, члени орга­нізації орендарів (члени трудового колективу підприємства – засновники господарського товариства, яке є орендарем) мають право на додаткове придбання за кошти акцій, що є у державній власності, за їх номінальною вартістю у межах 25 відсотків статутного фонду то­вариства, але не більше 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на кожного члена організації орендарів (члена трудового колективу підприємства – засновника господарсько­го товариства, яке є орендарем).

У разі відмови орендаря виступити засновником акціонерного товариства приватизація майна, зданого в оренду, здійснюється без його згоди в порядку, визначеному статтею 18 За­кону «Про приватизацію державного майна». У цьому разі договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна.

 

Стаття 290.  Оренда землі у сфері господарювання

  1. Відносини, повязані з орендою землі як засобу виробництва, регулюються Зе­мельним кодексом України та іншими законами.
  2. Оренда земельної ділянки без договору, укладеного в письмовій формі, посвідчено­го нотаріально та зареєстрованого в установленому законом порядку, не допускається.
  3. Розмір плати за користування земельною ділянкою, що є державною або кому­нальною власністю, не може бути нижчим за встановлений відповідно до закону. Ви­падки звільнення від плати за користування земельною ділянкою або зменшення роз­міру плати визначаються законом.

 

  1. Оренда землі є одним із видів господарської діяльності. Однак, оскільки земельні відно­сини не є предметом регулювання Господарського кодексу України, коментована стаття міс­тить відсилку до земельного законодавства, основним завданням якого є регулювання саме земельних відносин. До основних актів земельного законодавства, які регулюють відносини оренди землі, відносяться Земельний кодекс України, а також Закон України «Про оренду землі» [348] та постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку держав­ної реєстрації договорів оренди землі» [233] від 25 грудня 1998 р.

Закон «Про оренду землі» є комплексним законодавчим актом, який детально регулює всі види земельно-орендних відносин.

  1. Згідно із статтею 1 Закону «Про оренду землі» оренда землі є заснованим на договорі строковим платним володінням і користуванням земельною ділянкою, необхідною оренда­реві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. А в статті 13 Закону договір оренди землі визначається як договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зо­бов’язаний використовувати її відповідно до умов договору та вимог земельного законодав­ства. Отже, кваліфікаційними ознаками оренди землі є: наявність договору між орендодав­цем і орендарем; передача орендареві прав володіння і користування земельною ділянкою; платність володіння і користування землею (у формі орендної плати); строковість володіння і користування земельною ділянкою. Відсутність хоча б однієї із зазначених ознак у тих чи інших відносинах землекористування не дає можливості кваліфкувати їх як земельно-оренд­ні відносини та застосовувати до них норми законодавства про оренду землі.

Договір оренди земельної ділянки укладається в письмовій формі та підписується відпо­відними особами з обох сторін. Законом «Про оренду землі» встановлені чіткі вимоги щодо змісту договорів оренди землі. Такі вимоги є істотними умовами цього виду договорів. У до­говорі оренди землі обов’язково мають бути передбачені такі умови:

1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки). Місце розташування земельної ділянки позначається поштовою адресою, а в разі її відсутності (наприклад, за ме­жами населених пунктів) – зазначенням належності ділянки до земель сільськогоспо­дарського чи іншого підприємства або іншої особи. Розмір земельної ділянки визначається в гектарах;

2) строк дії договору оренди. Строк дії договору оренди земельної ділянки визначається орендарем і орендодавцем, але не може перевищувати 50 років;

3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, строки та порядок внесення і пе­регляду, відповідальність за несплату). За загальним правилом, орендна плата може вста­новлюватися у таких формах: грошовій, натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, одержуваної з орендованої земельної ділянки); відробітковій (надання послуг орендодавцю). Крім цього, сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазна­чених форм або визначити інші форми плати. Однак Законом «Про оренду землі» визначено випадки, коли одна із сторін має право вимагати зміни розміру встановленої у договорі орендної плати. Так, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках коли стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяль­ності орендаря. І навпаки, оредодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо ін­ше не передбачено умовами договору. При настанні вищезазначених випадків сторони або вносять доповнення до договору оренди землі, або укладають новий договір;

4) цільове призначення, умови використання і збереження стану об’єкта оренди. Цільове призначення земельних ділянок, що знаходяться у власності юридичних і фізичних осіб ви­значене у державних актах на право власності на землю, виданих таким особам. А цільове

445призначення земельних ділянок, що перебувають у державній чи комунальній власності, визначається у рішеннях, відповідно, органів державної виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування про надання таких ділянок в оренду. Визначене у державному акті чи рішенні відповідного органу влади цільове призначення земельної ділянки не може бути змінене сторонами договору оренди землі. Однак воно може бути конкретизоване в догово­рі. Наприклад, якщо згідно з державним актом на право власності на землю цільовим призна­ченням земельної ділянки є ведення товарного сільськогосподарського виробництва, то в до­говорі оренди землі таке цільове призначення може бути конкретизоване (наприклад, для ведення фермерського господарства тощо);

5)  умови повернення земельної ділянки орендодавцеві. Як умови повернення земельної ділянки орендодавцеві можуть бути визначені її стан, доля проведених орендарем поліп­шень земельної ділянки, сторона, якій належить право власності на побудовані на земельній ділянці будівлі, споруди тощо;

6) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки. До обмежень щодо використання земельної ділянки відноситься наявність на ній охоронних зон, зон з особливими умовами використання ділянки. До обтяжень належать перебування ділянки у заставі, наявність земельного сервітуту тощо. Факт наявності чи відсутності обмежень і об­тяжень просто фіксується у договорі оренди землі;

7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або зни­щення об’єкта оренди чи його частини;

8) відповідальність сторін. У договорі оренди землі сторони мають визначити заходи їх відповідальності за невиконання умов договору.

Слід пам’ятати, що відсутність у договорі оренди землі однієї з зазначених істотних умов може послугувати підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним. Крім цього, за бажанням сторін у договорі оренди земель­ної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок ви­конання зобов’язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припи­нення договору оренди, тощо).

Невід’ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.

Якщо договір оренди землі укладається на строк понад п’ять років, то обов’язковою умо­вою його чинності є нотаріальне посвідчення. Таке посвідчення здійснюється державними або приватними нотаріусами за місцем розташування земельної ділянки. Згідно з декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито» [95] за нотаріальне по­свідчення договорів оренди землі стягується державне мито у розмірі 0,01 відсотка від гро­шової оцінки земельної ділянки, яка встановлюється за методикою, затвердженою Кабіне­том Міністрів України. У разі відсутності грошової оцінки земель державне мито сплачу­ється у розмірі одного відсотка суми договору, але не менше одного неоподатковуваного мі­німуму доходів громадян.

Підписаний орендодавцем і орендарем договір оренди землі посвідчується нотаріусом то­го нотаріального округу, на території якого розташована земельна ділянка, після чого пода­ється на державну реєстрацію. Державна реєстрація є офіційним визнанням і підтверджен­ням державою факту виникнення або припинення права оренди земельних ділянок. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», вона проводиться виконавчим комітетом сільської, селищної, міської ради, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за міс­цем розташування земельної ділянки. Зазначеною постановою не визначено, яка з двох сто­рін має подати договір оренди на державну реєстрацію – орендодавець чи орендар. Це озна­чає, що подання договору на державну реєстрацію може здійснити будь-яка із сторін за погодженням між ними. Аналіз практики укладення договорів оренди землі свідчить, що це краще робити орендареві, тобто юридичній особі, яка збирається використовувати орендо­вані земельні ділянки.

Як встановлено постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі», документи, необхідні для державної реєстра­ції договорів оренди землі, надсилаються не безпосередньо виконавчому комітетові відпо­відної ради, а місцевому органу земельних ресурсів. До таких органів відносяться: районні відділи земельних ресурсів; управління (відділи) земельних ресурсів у містах обласного і районного підпорядкування; Київське і Севастопольське міські управління земельних ресур­сів. Саме на ці органи покладено здійснення технічного забезпечення реєстрації договорів оренди землі.

Для державної реєстрації договорів оренди юридична або фізична особа (заявник) подає особисто або надсилає поштою до відповідного державного органу земельних ресурсів такі документи: а) заяву про державну реєстрацію договору оренди; б) договір оренди (у трьох примірниках); в) план (схему) земельної ділянки, яка надається в оренду (у трьох примірни­ках); г) копію державного акта на право власності на землю, що перебуває у власності громадянина-орендодавця.

Державний орган земельних ресурсів, до якого подані документи для державної реєстра­ції договорів оренди землі, зобов’язаний не пізніше 20 днів з моменту їх отримання пере­вірити подані документи на відповідність чинному законодавству та за результатами перевірки підготувати висновок про можливість державної реєстрації договору або обгрун­тований висновок про відмову в такій реєстрації та передати реєстраційну справу виконавчо­му комітету відповідної ради або Київській чи Севастопольській міським державним адміні­страціям за місцем розташування земельної ділянки для засвідчення факту державної реє­страції або відмови у такій реєстрації. Факт державної реєстрації засвідчується у 10-денний строк гербовою печаткою та підписом голови відповідної ради чи Київської, Севастополь­ської міської державної адміністрації або уповноваженої ними посадової особи.

На всіх примірниках договору оренди ставляться печатка та підпис. Після засвідчення факту державної реєстрації договір оренди реєструється у Книзі записів державної реєстра­ції договорів оренди землі, яка ведеться державним органом земельних ресурсів. Датою ре­єстрації договору оренди у Книзі записів є дата засвідчення факту державної реєстрації.

Слід також зазначити, що згідно з вищезгаданою постановою Кабінету Міністрів України один зареєстрований примірник договору оренди має зберігатися у реєстраційній справі, яка передається до архіву державного органу земельних ресурсів, другий передається орендаре­ві, а третій-орендодавцю. Отже, кожна сторона договору оренди землі обов’язково повинна отримати один примірник договору оренди землі з відміткою про його державну реєстрацію. Це дуже важливо. Адже у випадку виникнення між орендарем і орендодавцем спору щодо виконання договору оренди землі кожна з сторін зможе звернутися за захистом своїх прав до суду лише при наявності у неї примірника договору оренди землі з відміткою про його дер­жавну реєстрацію.

Якщо ж приймається рішення про відмову в державній реєстрації договору оренди землі, то це має бути здійснене не пізніше 10 днів з моменту подання державним органом зе­мельних ресурсів до виконавчого комітету відповідної ради чи Київської, Севастопольської міських державних адміністрацій обгрунтованого висновку про відмову в такій реєстрації. Зазначене рішення приймається головою відповідної ради або головою відповідної держав­ної адміністрації. У такому випадку до рішення має бути доданий обгрунтований висновок державного органу земельних ресурсів про таку відмову. Рішення про відмову в державній реєстрації також може бути оскаржене у судовому порядку.

  1. За загальним правилом, розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюють­ся за угодою сторін у договорі оренди.

Однак орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Розмір орендної плати встановлюється за погодженням сторін. Проте він не може бути меншим за розмір земельного податку, що визначається відповідно до Закону України «Про плату за землю» [385і].

Умови договору оренди про розмір орендної плати можуть переглядатися за згодою сто­рін. Однак Закон «Про оренду землі» (ст. 23) встановив ряд винятків із цього правила. Так, по-перше, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у разі якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.

По-друге, орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати у випадку вияв­лення недоліків орендованої земельної ділянки, що суттєво перешкоджають передбаченому договором використанню земельної ділянки та не були обумовлені орендодавцем у договорі.

По-третє, орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати у випадках якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не внаслідок дій чи бездіяльності орендаря.

По-четверте, орендодавець має право вимагати збільшення розміру орендної плати у разі збільшення відповідно до законів України розміру земельного податку, якщо інше не перед­бачено умовами договору.

У разі коли одна із сторін заперечує проти внесення до договору оренди землі змін у ви­щезгаданих випадках, такі зміни вносяться за рішенням суду.

 

Стаття 291.   Припинення договору оренди

  1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.
  2. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) обєкта оренди; ліквідації субєкта господарюванняорендаря; загибелі (знищення) обєкта оренди.
  3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін до­говір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодек­сом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.
  4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

 

  1. За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів у односторонньому порядку не допускається, якщо інше не перед­бачено законом або договором. Виходячи з цього частина 1 коментованої статті містить за­борону односторонньої відмови від договору оренди. Така відмова неможлива і на підставі статті 782 ЦК, яка передбачає право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо най­мач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.
  2. Договір оренди припиняється з підстав, зазначених у частині 2 коментованої статті, а саме у разі:

закінчення строку, на який його було укладено. Однак у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закін­чення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 4 ст. 284 ГК);

викупу (приватизації) об’єкта оренди. Викуп (приватизація) об’єкта оренди є підставою припинення договору оренди, якщо вони здійснені орендарем або за його участю (див. ко­ментар до ст. 289 ГК), тобто орендар стає власником об’єкта оренди. Якщо ж орендар відмо­вився виступити засновником акціонерного товариства, створюваного у процесі приватиза­ції орендованого ним майна, приватизація останнього здійснюється без його згоди і участі; і договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна;

ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря. За загальним правилом, встановленим статтею 609 ЦК, зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами вико­нання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу таку особу. Припи­нення договору оренди згідно з частиною 2 статті, що коментується, може мати місце лише у разі ліквідації суб’єкта господарювання – орендаря. Ліквідація орендодавця не може бути підставою для припинення договору оренди, оскільки виконання його функцій і зобов’язань за договором оренди покладається на інші органи або інших суб’єктів господарювання;

загибелі (знищення) об’єкта оренди.

  1. Частина 3 коментованої статті встановлює два способи розірвання договору оренди, на­слідком застосування яких є припинення господарського зобов’язання (ст. 202 ГК).

По-перше, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. Як випливає зі змісту статті 188 ГК, розірвання господарських договорів за згодою сторін має відбуватися у поряд­ку, встановленому частинами 2-5 зазначеної статті.

По-друге, договір оренди може бути достроково розірваний на вимогу однієї із сторін.

Підстави дострокового розірвання договору оренди передбачені Цивільним кодексом Укра­їни для розірвання договору найму.

Так, згідно із статтею 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору най­му, якщо наймач: а) користується річчю всупереч договору або призначенню речі; б) без до­зволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; в) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; г) не приступив до проведення капітального ремонту ре­чі, якщо обов’язок проведення такого ремонту був покладений на наймача.

Наймач відповідно до статті 784 ЦК має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймодавець: а) передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та при­значенню речі; б) не виконує свого обов’язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Дострокове розірвання договору оренди на вимогу однієї із сторін також можливе у по­рядку, встановленому статтею 188 ГК.

  1. ГК не встановлює правових наслідків припинення договору оренди, а відсилає до відпо­відних норм, що регулюють відносини найму, встановлених ЦК.

Керуючись положеннями статті 785 ЦК, у разі припинення договору оренди орендар зо­бов’язаний негайно повернути орендодавцеві річ у стані, у якому вона була одержана, з ура­хуванням нормального зносу, або у стані, котрий було обумовлено у договорі.

Якщо орендар не виконує обов’язку щодо повернення речі, орендодавець має право вима­гати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

 

Стаття 292.  Лізинг у сфері господарювання

  1. Лізингце господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залу­чених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визна­чений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (госпо­дарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного по­стачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізин­гових платежів.
  2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видівфінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворот­ним, пайовим, міжнародним тощо.
  3. Обєктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.
  4. Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути обєктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.
  5. Не можуть бути обєктами лізингу земельні ділянки, інші природні обєкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних під­розділів.
  6. Перехід права власності на обєкт лізингу до іншої особи не є підставою для ро­зірвання договору лізингу.
  7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

 

  1. Відповідно до частини 1 коментованої статті лізинг за видом діяльності є господарською діяльністю, за мету має інвестування власних чи залучених фінансових коштів, за змістом по­лягає у наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користу­вання другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізинго­давцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи пого­дженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна. Обов’язковою умовою договору лізингу є сплата лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг (від англійського Іеаsе – оренда) є видом господарської діяльності, спрямованим на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. В операції лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб’єкта:

виробник або постачальник (продавець) майна, який, уклавши договір купівлі-продажу чи поставки, втрачає право власності (право господарського відання) на зазначене майно;

лізингодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з постачальником і набуває майно за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у влас­ність (господарське відання);

лізингоодержувач, який отримує майно у виключне користування на визначений строк і сплачує періодичні лізингові платежі.

Частина 1 статті 806 ЦК виділяє два види лізингу: прямий лізинг, за якого у користування передається майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без по­передньої домовленості з лізингоодержувачем; і непрямий лізинг, за якого у користування передається майно, спеціально придбане лізингоодержувачем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

  1. Лізинг залежно від особливостей здійснення лізингових операцій може бути двох ви­дів – фінансовий чи оперативний.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.2 ст. 1) розглядає фінансовий лізинг як господарську операцію фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних фондів з подальшим їх переданням у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації та­ких основних фондів з обов’язковою подальшою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.

За Законом «Про фінансовий лізинг» (ст. 1) [489] фінансовий лізинг- це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановле­них лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об’єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповуєть­ся ним за залишковою вартістю.

Згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.1 ст. 1) оператив­ний лізинг – це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх пов­ної амортизації, з обов’язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закін­чення строку дії лізингової (орендної) угоди.

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об’єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у корис­тування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Зворотний лізинг – це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу останнього йому в лізинг.

Пайовий лізинг – це здійснення лізингу за участю суб’єктів лізингу на основі укладен­ня багатостороннього договору та залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредито­рами коштів не може становити понад 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Міжнародний лізинг – це договір лізингу, що здійснюється суб’єктами лізингу, які пере­бувають під юрисдикцією різних держав, або у разі якщо майно чи платежі перетинають дер­жавні кордони.

  1. Як встановлено частиною 3 статті 292 ГК, об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухо­ме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільно­го обігу на ринку і щодо якого немає обмежень щодо передачі його у лізинг.

Частина 1 статті 807 ЦК уточнює, що предметом договору лізингу може бути неспоживана річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основ­них фондів.

Це може бути продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не за­боронена до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу її у лізинг (оренду).

  1. Частина 4 встановлює обмеження щодо можливості передачі орендарю права користу­вання майном, яке є державною (комунальною) власністю. Воно може стати об’єктом лізин­гу тільки в разі погодження з органом, що здійснює управління цим майном відповідно до закону.
  2. Частина 5 цієї статті виключає з числа об’єктів лізингу земельні ділянки, інші природні об’єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. У той же час відповідно до статті 792 ЦК, статті 290 ГК та статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть бути об’єктом оренди. Оренда ціліс­них майнових комплексів державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозді­лів регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна» [347].
  3. Згідно з частиною 5 коментованої статті підставою для розірвання договору лізингу не може бути перехід права власності на об’єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи. У даному разі діє положення частини 1 статті 770 ЦК, яка встановлює, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов’язки наймодавця.
  4. Поряд з Господарським кодексом, правове регулювання лізингу здійснюється відповід­но до Цивільного кодексу, Закону України «Про фінансовий лізинг» та інших нормативно-правових актів.

 

  • 6. Інші види господарськоторговельної діяльності

 

Стаття 293.   Міна (бартер) у сфері господарювання

1.3а договором міни (бартеру) кожна із сторін зобовязується передати другій сторо­ні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

  1. Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.
  2. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.
  3. Не може бути обєктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основ­них фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підпри­ємством. Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, повязаних з придбанням і використанням окре­мих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.
  4. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівліпродажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (барте­ру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.

 

  1. Згідно з частиною 1 коментованої статті договір міни (бартеру) – це договір, за яким кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший.

Термін «бартер», що вживається у ГК як тотожний терміну «міна», застосовується, голов­ним чином, для позначення товарообмінних операцій у галузі зовнішньоекономічної діяль­ності (див. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» [436]).

Можна виділити такі характерні ознаки договору міни (бартеру): а) товар (майно) за цим до­говором передається у власність, господарське відання чи оперативне управління (а не у воло­діння чи користування); б) об’єктом договору міни є товар (а не роботи чи послуги); в) товар за договором міни передається в обмін на інший товар (а не на гроші, цінні папери тощо).

  1. З положення, викладеного у частині 2 коментованої статті, згідно з яким сторона дого­вору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін, випливає, що договір міни (бартеру) більшою мірою наближається до договорів купівлі-продажу, поставки або контрактації. Проте ознаки договору міни (барте­ру), зазначені вище, свідчать про його самостійний характер у системі господарських дого­ворів.
  2. Частина 3 коментованої статті містить виняток із загального правила, встановленого частиною 1 цієї статті щодо обміну одного товару на інший: за погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється, на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.
  3. Законодавством встановлено заборону обмінювати майно, віднесене до основних фон­дів і яке належить до державної або комунальної власності, якщо друга сторона у договорі міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Інакше кажучи, державне майно, віднесене до основних фондів, що є державною власністю, може бути об’єк­том міни (бартеру) лише у договорі з державним підприємством. Так само основні фонди, від­несені законодавством до комунальної власності, можуть бути об’єктом міни (бартеру) у до­говорі з комунальним підприємством.

Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов’язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання. Так, Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» встановлює режим здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, відповідальність за порушення його норм та визначає пов­новаження і функції державних органів під час здійснення контролю за проведенням вказа­них операцій.

  1. Як уже зазначалося, у договорі міни (бартеру) містяться елементи договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації, що дає можливість застосовувати до договору міни (бар­теру) правила, які регулюють зазначені договори. Проте таке застосування відповідних пра­вил не повинно суперечити законодавству і має відповідати суті відносин сторін.

Застосування до договору міни (бартеру) правил, що регулюють договори купівлі-прода­жу, поставки, контрактації, не спростовує висновку щодо самостійного характеру договору міни.

 

Стаття 294.  Зберігання у товарному складі

  1. Товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та на­дає повязані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності.
  2. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого субєкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобовязаний приймати на зберігання товари від будьякого товароволодільця.
  3. Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберіган­ня.
  4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

 

  1. Товарний склад – це суб’єкт господарювання, який на засадах підприємницької діяль­ності здійснює зберігання товарів та надає пов’язані із зберіганням послуги. Прикладом то­варних складів, що здійснюють зберігання зерна (суб’єктами зберігання зерна), є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприєм­ства) та інші суб’єкти підприємницької діяльності, які беруть участь у процесі зберігання зерна (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» [292]).
  2. Частина 2 коментованої статті наділяє товарний склад такою ознакою як загальність ко­ристування. Склад загального користування зобов’язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи – товароволодільця, керуючись вимогами закону, інших нормативно-право­вих актів або на підставі виданого йому дозволу (ліцензії). Так, згідно із статтею 25 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» зерновий склад є складом загального користування і зобов’язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.
  3. Як випливає з частини 3 коментованої статті, правовою підставою зберігання товарів у названому складі є договір складського зберігання.

Згідно із статтею 957 ЦК за договором складського зберігання товарний склад зобов’язу­ється за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути останній у схо­ронності.

Отже, сторонами договору складського зберігання є товарний склад і поклажодавець (товароволоділець). Вказаний договір, укладений складом загального користування, є публіч­ним договором. Наприклад, публічним договором, типова форма якого затверджується Ка­бінетом Міністрів України, є договір складського зберігання зерна (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»).

Частина З ст. 957 ЦК вимагає, щоб договір складського зберігання укладався у письмовій формі. Остання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвід­чене складським документом.

Згідно з ч. 1 ст. 961 ЦК товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один з таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Відповідно до ч. 5 ст. 37 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» форма бланків складських документів на зерно, порядок їх випуску, передачі, продажу зерновим складам встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема, Порядком випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. [131]. Цією ж постановою затверджено й форму договору складського зберігання.

  1. Відносини, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, регулюються нормами параграфу 2 «Зберігання на товарному складі» глави 66 ЦК (стат­ті 956-966).

 

Глава 31 КОМЕРЦІЙНЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО (АГЕНТСЬКІ ВІДНОСИНИ) У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Стаття 295.  Агентська діяльність

  1. Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг субєктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтере­сах, під контролем і за рахунок субєкта, якого він представляє.
  2. Комерційним агентом може бути субєкт господарювання (громадянин або юридич­на особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комер­ційне посередництво.
  3. Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від власного імені.
  4. Комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно себе особисто.
  5. Законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерцій­ного посередництва в окремих галузях господарювання.

 

  1. Коментована стаття містить загальні умови здійснення господарської діяльності у сфері комерційного посередництва. Інститут комерційного посередництва є новим, він не має ана­логів у Цивільному кодексі 1963 року. Раніше відносини у цій сфері діяльності реалізовува­лися суб’єктами господарювання із застосуванням норм інститутів комісії чи доручення.

Норми щодо комерційного посередництва відсутні також у Цивільному кодексі 2003 року.

У частині 1 даної статті наводиться визначення комерційного посередництва (агентської діяльності). За змістом викладеного визначення можна встановити основні ознаки такої діяльності:

а) це – підприємницька діяльність;

б) предметом цієї діяльності є надання послуг;

в) послуги надаються виключно суб’єктам господарювання;

г) послуги надаються шляхом посередництва;

г) послуги надаються виключно у господарській діяльності;

д) посередництво здійснюється від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб’єкта, якого представляють.

Викладені ознаки дають можливість відмежувати надання послуг з комерційного посе­редництва від суміжних видів діяльності; комісійної діяльності і виконання доручення, а та­кож від інституту представництва. Відносини комерційного посередництва передбачають участь у них особливої категорії підприємців – агентів. Особливістю цих відносин є також те, що агент не заміщує особу суб’єкта, якого він представляє, – комітента (у договорі ко­місії) або довірителя (у договорі доручення).

Відповідно до частини 1 статті 42 ГК підприємництво – це самостійна, ініціативна, систе­матична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарю­вання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержан­ня прибутку.

Не підлягають застосуванню норми щодо визначення агентської діяльності, викладені у деяких нормативно-правових актах, які визначають агентську діяльність іншим чином, ніж це встановлено ГК, а саме:

пунктом 1 Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на використання іно­земної валюти на території України як засобу платежу членами ІАТА та агентами авіапідприємств – членів ІАТА, затвердженого постановою Правління Національного банку Укра­їни від 3 листопада 2000 р. № 435 [196];

пунктом 1 Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523 [405].

  1. Частина 2 коментованої статті не містить визначення поняття комерційного агента, оскільки дана частина не викладається як норма-дефініція. Зміст поняття розкривається че­рез визначення ознак цього суб’єкта: суб’єкт господарювання (громадянин або юридична особа); наявність повноваження, що грунтується на агентському договорі.

Поняття суб’єкта господарювання визначається у частині 1 статті 55 ГК: суб’єктами гос­подарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обо­в’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями у ме­жах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Виходячи з цього не можуть бути комерційними агентами суб’єкти господарювання, що здійснюють виключно некомерційне господарювання (ст. 52 ГК), оскільки останнє не є під­приємництвом.

Поняття агента, яке відповідає ознакам, встановленим у частині 2 статті 295 ГК, визна­чається у деяких нормативно-правових актах:

– відповідно до пункту 1 Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої постановою Правління Національного банку Укра­їни від 12 грудня 2002 р. № 502 [155], агент – юридична особа-резидент, яка уклала агентську угоду з банком (фінансовою установою) згідно із законодавством України про здійснення від імені банку (фінансової установи) та за рахунок коштів банку (фінансової установи) валют­но-обмінних операцій з іноземною валютою через пункти обміну іноземної валюти;

– відповідно до Положення про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів ін­ституту спільного інвестування, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку від 9 січня 2003 р. № 3 [211], агент з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ – торговець цінними паперами, який отримав в установленому порядку ліцензію на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів (діяльності по випуску та обігу цінних паперів) та діє в інтересах емітента на підставі договору з компанією з управлін­ня активами про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ.

  1. Частина 3 коментованої статті обмежує коло суб’єктів, які можуть бути комерційними агентами, характером посередництва, що не може здійснюватися агентом від свого імені. Тут закон проводить межу між агентською і комісійною діяльністю.
  2. Частина 4 даної статті містить обмеження угод, що укладаються комерційним агентом, за суб’єктною ознакою, тобто агент не може укладати угоду від імені суб’єкта, інтереси яко­го представляє, відносно себе, «сам із собою».

Однак ця норма не обмежує комерційного агента щодо укладання угод від імені суб’єкта, якого він представляє, з іншим суб’єктом, інтереси котрого агент одночасно представляє. За­значене підтверджується і нормою частини 3 статті 238 ЦК, відповідно до якої представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва.

  1. Частина 5 статті 295 ГК встановлює можливість обмеження або заборони комерційного посередництва за галузевою ознакою, тобто у певних видах господарської діяльності. Такі обмеження можуть бути встановлені лише законом.

Зокрема, комерційне посередництво як підприємницька діяльність не допускається у тих видах діяльності, в яких підприємництво заборонене законом.

Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності встановлені статтею 4 Закону Укра­їни «Про підприємництво»:

– діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до статті 6 Закону України «Про обіг в Україні нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» [341]. Діяльність, пов’яза­на з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речо­вин, включених до Списку № 2 таблиці III Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, що підлягають спеціальному контролю відповідно до за­конодавства України [174]) і прекурсорів, включених до Списку № 1 таблиці IV Переліку, здійснюється підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено згаданим За­коном. Діяльність, пов’язана з виробництвом, виготовленням, зберіганням, перевезенням, придбанням, відпуском, оптовою реалізацією, імпортом, експортом, знищенням психотроп­них речовин, включених до Списку № 2 таблиці III Переліку, наркотичних (психотропних) лікарських засобів, зазначених у частині 3 статті 5 цього Закону, здійснюється підприємства­ми всіх форм власності, що займаються виробництвом лікарських засобів або психотропних речовин, за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності;

– діяльність, пов’язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів права держав­ної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України по­рядку, а також діяльність, пов’язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, су­дово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом і експлуата­цією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійсню­ватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних опе­рацій – також і повними товариствами;

– діяльність, пов’язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв’язку в мережах зв’язку за­гального користування (крім супутникових систем телефонного зв’язку в мережах загально­го користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюють­ся або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), здійснюється виключно державними підприємствами і об’єднаннями зв’язку;

– діяльність, пов’язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисне­вмісних добавок – абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійс­нюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міні­стрів України;

– діяльність, пов’язана з виробництвом зазначених у частині 4 статті 4 Закону «Про під­приємництво» високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спирто­вими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Стосовно агентського договору, як й інших договорів, у яких бере участь підприємець, обмеження можливості укладання агентського договору обумовлюються обов’язковим лі­цензуванням відповідного виду діяльності.

Згідно із статтею 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» ліцензуванню підлягають деякі види діяльності, що підпадають під ознаки комерцій­ного посередництва: посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; посеред­ницька діяльність митного брокера та митного перевізника.

 

Стаття 296.   Підстави виникнення агентських відносин

  1. Агентські відносини виникають у разі:

надання субєктом господарювання на підставі договору повноважень комерційно­му агентові на вчинення відповідних дій;

схвалення субєктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього субєкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.

 

  1. Коментована стаття містить підстави виникнення агентських відносин щодо комерцій­ного посередництва.

Під підставами виникнення агентських відносин розуміються юридичні факти, які їх по­роджують. Коментована стаття визначає два юридичних факти:

а) юридичний факт укладення агентського договору;

б)  юридичний факт наступного схвалення угоди, яку агент уклав в інтересах особи без відповідних повноважень або з перевищенням повноважень.

Агентські відносини можуть виникати у зв’язку з наданням комерційному агенту від­повідних повноважень на підставі агентського договору, що укладається відповідно до стат­ті 297 ГК.

Агентські відносини можуть виникати між комерційним посередником і суб’єктом госпо­дарювання без укладання відповідного агентського договору у випадку подальшого схва­лення угод, що вчинені комерційним агентом в інтересах цього суб’єкта, без повноважень на їх укладання або з перевищенням повноважень.

Угода вважаються укладеною без повноважень на її укладання тоді, коли агент взагалі не наділений будь-якими повноваженнями діяти в інтересах суб’єкта господарювання. Уго­да вважається укладеною з перевищенням повноважень на її укладання тоді, коли між аген­том і суб’єктом господарювання існують агентські відносини, але повноваження агента об­межені агентським договором.

Схвалення суб’єктом господарювання угод, укладених агентом в його інтересах, може відбуватися як у письмовій формі шляхом надіслання відповідного повідомлення другій сто­роні угоди чи самому агентові, так і діями, які свідчать про виконання угод, що укладені агентом з третьою особою в інтересах суб’єкта господарювання. Такими діями, зокрема, мо­жуть бути: прийняття угоди до виконання, здійснення платежу другій стороні, відвантажен­ня продукції тощо.

 

Стаття 297.   Предмет агентського договору

  1. За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобовязується надати послуги другій стороні (субєкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього субєкта і за його рахунок.
  2. Агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання ко­мерційним агентом посередницьких послуг, права та обовязки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сто­ронами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами.
  3. Договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комер­ційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України.
  4. Агентський договір укладається в письмовій формі. У договорі має бути визначе­но форму підтвердження повноважень (представництва) комерційного агента.

 

  1. Коментована стаття містить визначення предмета агентського договору та його істотні умови. Агентський договір розглядається як самостійний вид договору, який призначений об­слуговувати потреби комерційного обороту. Визначаючи місце агентського договору серед ін­ших договорів, його слід віднести до групи торгово-посередницьких договорів, тобто договорів про надання послуг. Це місце агентського договору зумовлює його консенсуальний характер: договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами угоди з істотних умов.

Агентський договір є двостороннім, оскільки кожна із сторін – і та, котра надає послуги, і та, яка їх оплачує, – наділяються відповідно як правами, так і обов’язками.

У ЦК УРСР 1963 року був відсутній аналог агентського договору.

За агентським договором зобов’язана сторона – комерційний агент надає послугу суб’єк­ту, якого він представляє, в укладенні господарських угод. Предметом договору може бути визначене також сприяння в укладенні угод. Отже, під результатом виконання агентської угоди слід розуміти або укладення комерційним агентом угод від імені та за рахунок особи, яку агент представляє, або укладення угоди безпосередньо особою, котру агент представляє, з третьою особою за сприяння агента.

  1. Частина 2 коментованої статті визначає істотні умови агентського договору. Відповід­но до статті 180 ГК, що визначає істотні умови господарського договору, його зміст станов­лять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаю­ться ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.

Щодо агентського договору істотними умовами слід визначити:

а) сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг; б) права та обов’язки сторін; в) умови і розмір винагороди комерційному агентові; г) строк дії договору; д) санкції у разі порушення сторонами умов договору.

Повноваження агента можуть бути визначені в агентському договорі конкретно шляхом перелічення дій, що повинні виконуватися агентом, або у загальному вигляді через посилан­ня на сферу посередництва.

В агентському договорі можуть міститися й інші умови, погоджені сторонами як істотні.

У разі досягнення сторонами згоди з усіх наведених умов договір вважається укладеним. Хоча строк дії договору є істотною умовою, проте, як вбачається із змісту статті 304 ГК, агентський договір може бути укладений без зазначення строку його дії. Це означає, що вка­заний договір може бути укладений як постійний і тривалий.

  1. Окремою умовою агентського договору є визначення території, на якій комерційний агент здійснює діяльність в інтересах особи, котру він представляє. Ця умова у договорі мо­же бути відсутня, і в такому разі вважається, що агент діє у межах території України.
  2. На порядок укладання агентського договору поширюються загальні правила, встанов­лені статтею 181 ГК.

Частиною 4 статті 297 ГК встановлено вимогу щодо обов’язкової форми агентської угоди: вона має бути укладена у письмовій формі.

Відповідно до частий 1 статті 181 ГК господарський договір, за загальним правилом, викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвер­дження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Закон не обмежує сторони у наданні договору письмової нотаріальної форми.

Сторони договору не обмежені законом у виборі форми підтвердження повноважень ко­мерційного агента, однак у будь-якому разі форму підтвердження повноважень має бути ви­значено у договорі.

 

Стаття 298.  Схвалення угоди, укладеної комерційним агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням повноважень

  1. Комерційний агент повідомляє субєкта, якого він представляє, про кожний випа­док його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього субєкта угоду.
  2. Угода, укладена від імені субєкта, якого представляє комерційний агент, без пов­новаження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження, вва­жається схваленою цим субєктом за умови, якщо він не відхилить перед третьою осо­бою дії комерційного агента. Наступне схвалення угоди субєктом, якого представляє агент, робить угоду дійсною з дня її укладення.

 

  1. Коментована стаття містить норми, що регулюють правовідносини між комерційним агентом і суб’єктом, якого він представляє, у разі відсутності повноважень комерційного агента або перевищення наданих йому повноважень.

У частині 1 встановлено обов’язок комерційного агента щодо повідомлення особи, яку він представляє, про укладені в інтересах цієї особи угоди. Із змісту статті вбачається, що ко­мерційний агент повинен надіслати особі, яку він представляє, текст укладеної ним угоди. Строк, протягом якого агент має надіслати повідомлення суб’єкту, котрого він представляє, законом не встановлений. Проте, на нашу думку, таке повідомлення має бути надіслано у найкоротші строки з метою забезпечення своєчасного виконання обов’язків сторін угоди.

  1. Частина 2 встановлює можливість схвалення угоди суб’єктом, якого представляє агент, на випадок укладення угоди без відповідних повноважень або з перевищенням повноважень. Угода вважається схваленою, якщо суб’єкт, якого представляє агент, не відхилить цю угоду перед третьою особою. Якщо суб’єкт, в інтересах котрого укладена угода, відхиляє дії агента перед третьою особою, він повинен направити цій особі повідомлення про відхилення.

Закон встановлює момент, з якого угода, схвалена суб’єктом, котрого представляє агент, стає дійсною. Схвалення угоди робить її дійсною з дня укладення останньої агентом. При цьому не має значення дата повідомлення агентом суб’єкта, якого він представляє, про укла­дення угоди.

Відповідно, відхилення дій агента перед третьою особою призводить до того, що угода, укладена агентом з перевищенням повноважень, не породжує правових наслідків для суб’єк­та, якого представляє агент.

 

Стаття 299.   Немонопольні і монопольні агентські відносини

  1. Субєкт, якого представляє комерційний агент, має право довірити комерційне по­середництво також іншим субєктам, повідомивши про це агента, а агент має право здій­снювати комерційне посередництво також для інших субєктів господарювання, якщо інтереси субєктів, яких представляє комерційний агент, не є суперечливими у питан­нях, для вирішення яких запрошений цей агент.
  2. У разі монопольних агентських відносин комерційний агент, що представляє субєкта господарювання, не має права здійснювати комерційне посередництво для ін­ших субєктів у межах, передбачених агентським договором.

 

  1. Коментована стаття визначає відносини комерційного агента і суб’єкта, якого він пред­ставляє, з іншими особами, щодо котрих можливе комерційне посередництво.

Агентський договір може бути укладений без обмеження прав агента і суб’єкта, якого він представляє, або з введенням до договору певних обмежень. Агентські відносини поділяються на:

а) монопольні;

б) немонопольні.

У немонопольних агентських відносинах суб’єкт господарювання, в інтересах якого діє агент, має право укласти угоди з іншими агентами за умови попередження про це агента, з яким угода була укладена раніше. У свою чергу, агент має право укласти договори про на­дання послуг комерційного посередництва з іншими особами, проте інтереси суб’єктів, яких одночасно представляє агент, не повинні суперечити одні одним.

  1. Монопольні агентські відносини передбачають обмеження права комерційного агента щодо надання послуг з комерційного посередництва в інтересах інших суб’єктів господарю­вання. У разі встановлення в агентському договорі відповідних обмежень комерційний агент зобов’язаний не укладати з іншими суб’єктами вказаних договорів у межах, передбачених агентським договором.

Наведена норма спрямована на усунення можливого конфлікту інтересів між суб’єктом господарювання, якого агент представляє, й іншими суб’єктами господарювання.

 

Стаття 300.  Передача прав комерційного агента

  1. Комерційний агент повинен особисто виконати дії, на які він уповноважений су­бєктом, якого він представляє.
  2. Якщо агентським договором не передбачено інше, комерційний агент не може пе­редавати на свій розсуд іншим особам прав, якими він володіє в інтересах того, кого він представляє.

 

  1. Коментована стаття містить обов’язок комерційного агента особисто виконувати дії, на які він уповноважений агентським договором. Отже, законом встановлено заборону щодо передачі прав і повноважень комерційного агента іншим особам, тобто заборонено укла­дення субагентського договору.
  2. За загальним правилом комерційний агент не може передавати на свій розсуд права за агентським договором іншим особам. Однак договором може бути передбачено таку можли­вість. Так, договором може бути встановлено загальний дозвіл на передачу прав на власний розсуд агента або врегульовано спеціальний порядок погодження передачі агентом прав із суб’єктом, якого він представляє.

 

Стаття 301.   Взаєморозрахунки в агентських відносинах

  1. Відповідно до агентського договору комерційний агент одержує агентську вина­городу за посередницькі операції, що здійснені ним в інтересах субєкта, якого він пред­ставляє, у розмірі, передбаченому договором.
  2. Агентська винагорода виплачується комерційному агенту після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено дого­вором сторін.
  3. Сторони можуть передбачити в договорі, що комерційному агенту сплачується до­даткова винагорода у разі, якщо він бере на себе зобовязання гарантувати виконання угоди, укладеної ним в інтересах субєкта, якого він представляє.
  4. Субєкт, якого представляє комерційний агент, розраховує винагороду, на яку має право комерційний агент, відповідно до розмірів і строків, передбачених договором сторін.
  5. Комерційний агент має право вимагати для розрахунку бухгалтерський витяг щодо всіх угод, за які йому належить агентська винагорода.
  6. Умови виплати винагороди комерційному агенту за угоди, укладені після закінчен­ня договірних відносин, а також інші умови, що стосуються розрахунків сторін, визна­чаються договором.

 

  1. Коментована стаття містить норми, які регулюють відносини сторін агентського дого­вору щодо розрахунків за ним.

Агентський договір – оплатний. При цьому оплатність є конститутивною ознакою, оскіль­ки включена імперативно до коментованої статті.

Розмір агентської винагороди повинен бути визначений в агентському договорі. Агент­ська винагорода виплачується агенту за посередницькі операції, що здійснені ним в інтере­сах суб’єкта, якого він представляє. Слід дійти висновку, що за змістом норми закону оплата повинна здійснюватися після проведення посередницьких операцій.

  1. Винагорода агентові повинна сплачуватися після оплати третьою особою за угодою, що укладена при посередництві комерційного агента. Однак договором можуть бути передбаче­ні й інші умови, зокрема, закон не виключає здійснення авансових платежів агентові з оста­точним розрахунком після надходження оплати від третьої особи.
  2. В агентському договорі може бути передбачено умову про надання гарантії комерцій­ним агентом щодо виконання угоди третьою особою. Така гарантія слугує забезпеченням ви­конання зобов’язання третьою особою за угодою, укладеною агентом в інтересах суб’єкта, якого він представляє. У разі невиконання третьою особою зобов’язання за угодою агент несе відповідальність за це невиконання. Відповідно до статті 199 ГК до відносин щодо забезпе­чення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України. Отже, відносини щодо гарантії регулюються статтями 560-569 ЦК. За надання гарантії агентові сплачується додаткова винагорода, розмір якої повинен бути встановлений в агентському договорі.
  3. Обов’язок здійснення розрахунку агентської винагороди покладений на суб’єкта, якого агент представляє. Розрахунок проводиться у розмірі й у строки, визначені агентським дого­вором.
  4. Відповідно до частини 5 коментованої статті комерційний агент має право зажадати від суб’єкта, якого він представляє, надання йому витягу з бухгалтерських документів щодо угод, за котрі належить до виплати агентська винагорода. Витяг повинен містити фактичні дані та показники, які відповідно до агентського договору є підставою для розрахунку зазна­ченої винагороди. Порядок, форма і строки надання витягу можуть бути встановлені сторо­нами у договорі.
  5. Усі інші умови щодо виплати агентської винагороди, у тому числі стосовно оплати за угоди, укладені після припинення агентських відносин, мають бути викладені у договорі.

 

Стаття 302.  Обовязки щодо нерозголошення конфіденційної інформації в агент­ських відносинах

  1. Комерційний агент не має права передавати конфіденційну інформацію, одержану від субєкта, якого він представляє, без згоди цього субєкта, використовувати її у влас­них інтересах чи в інтересах інших осіб всупереч інтересам субєкта, якого він пред­ставляє, як при здійсненні комерційним агентом своєї діяльності в інтересах зазначе­ного субєкта, так і після припинення агентських відносин з ним.
  2. Сторони агентського договору можуть укласти окрему угоду про захист конфіден­ційної інформації субєкта, якого представляє комерційний агент (договір про нерозго­лошення).
  3. Комерційний агент несе відповідальність за розголошення конфіденційної інфор­мації відповідно до закону та договору.

 

  1. Коментована стаття містить норми, які регулюють відносини сторін щодо поводження з конфіденційною інформацією.

Кодекс не містить визначення поняття конфіденційної інформації. Стаття 162 ГК встанов­лює правомочності суб’єктів господарювання щодо комерційної таємниці. До відносин, по­в’язаних з комерційною таємницею, не врегульованих ГК, застосовуються відповідні поло­ження ЦК та інших законів. Згідно із статтею ЗО Закону «Про інформацію» конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окре­мих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

За загальним правилом комерційний агент не має права передавати будь-кому інформа­цію, одержану від суб’єкта, котрого він представляє. Закон допускає передачу вказаної ін­формації лише за згодою цього суб’єкта. Така згода повинна бути отримана у письмовій формі і до передачі інформації.

Агент не має права також використовувати конфіденційну інформацію у власних інтере­сах чи в інтересах інших осіб. Слід звернути увагу на те, що закон не пов’язує дану заборону з отриманням згоди суб’єкта, якого комерційний агент представляє. У той же час таке вико­ристання допускається, якщо це відповідає інтересам суб’єкта, якого агент представляє.

Заборона на передачу і використання конфіденційної інформації діє протягом усього часу здійснення агентом діяльності, а також після припинення агентських відносин без обмежен­ня строку.

  1. Умови щодо обсягу, передачі і використання конфіденційної інформації можуть місти­тися в агентському договорі. Сторони можуть викласти умови про захист такої інформації в окремій угоді шляхом підписання договору про нерозголошення.
  2. Відповідальність комерційного агента за розголошення конфіденційної інформації встановлюється законом та договором. Зокрема, статтею 49 Закону України «Про інформацію» передбачено відшкодування матеріальної шкоди. Договором можуть бути встановлені умови та заходи відповідальності комерційного агента за порушення умов агентського дого­вору щодо конфіденційності отриманої ним інформації.

 

Стаття 303.   Відповідальність за порушення агентського договору

  1. Комерційний агент несе відповідальність у повному обсязі за шкоду, заподіяну субєкту, якого він представляє, внаслідок невиконання або неналежного виконання своїх обовязків, якщо інше не передбачено агентським договором.
  2. Якщо інше не передбачено договором, комерційний агент не гарантує субєкту, якого він представляє, виконання третіми особами зобовязань за угодами, укладени­ми за його посередництва.
  3. У разі порушення агентського договору субєктом, якого представляє комерційний агент, останній має право на одержання винагороди у розмірах, передбачених агент­ським договором, а також на відшкодування збитків, понесених ним внаслідок невико­нання або неналежного виконання договору другою стороною.

 

  1. Коментована стаття містить умови і обсяг відповідальності сторін договору.

За загальним правилом комерційний агент повинен відшкодувати у повному обсязі шко­ду, заподіяну ним суб’єкту, якого представляє, невиконанням або неналежним виконанням обов’язків агента за договором. Однак, як вбачається із змісту статті, агентським договором може бути передбачено інше правило, у тому числі повне або часткове звільнення від відпо­відальності.

Відносини щодо відшкодування збитків у сфері господарювання регулюються положен­нями глави 25 ГК.

  1. Агент не несе відповідальності перед суб’єктом, якого він представляє, за невиконання чи неналежне виконання третіми особами угод, укладених при посередництві комерційного агента. Виняток з цього правила становлять випадки надання останнім відповідної гарантії у порядку і на умовах, передбачених частиною 3 статті 301 ГК.
  2. Якщо має місце порушення агентського договору суб’єктом, якого агент представляє, він має право вимагати виплати агентської винагороди в розмірі, встановленому договором, а також відшкодування збитків, заподіяних агентові невиконанням чи неналежним виконан­ням договору другою стороною – суб’єктом, якого агент представляє.

 

Стаття 304.   Припинення агентського договору

  1. Агентський договір припиняється за угодою сторін, а також у разі: відкликання повноважень комерційного агента субєктом, якого він представляє, або відмови комер­ційного агента від подальшого здійснення комерційного посередництва за договором, укладеним сторонами без визначення строку його дії; вибуття однієї із сторін договору внаслідок її припинення або смерті; виникнення інших обставин, що припиняють повно­важення комерційного агента або субєкта, якого він представляє.
  2. У разі відкликання повноважень комерційного агента субєкт, якого представляє комерційний агент, повинен сповістити його про припинення договору не менш як за один місяць, якщо більш тривалий строк не передбачений договором.
  3. У разі усунення (закінчення) обставин, що призвели до припинення повноважень комерційного агента, ці повноваження за згодою сторін можуть бути поновлені.

 

  1. Коментована стаття містить перелік підстав припинення агентського договору. Прави­ла цієї статті вказують на те, що припинення названого договору має певні особливості.

Агентський договір за загальним правилом припиняється із закінченням строку його дії. Отже норми коментованої статті слід розглядати як підстави дострокового припинення дії договору.

Агентський договір може бути достроково припинений за угодою сторін.

Окрім того, вказаний договір може бути припинений в односторонньому порядку в разі: а) відкликання повноважень комерційного агента суб’єктом господарювання, якого агент представляє; б) відмови комерційного агента від подальшого здійснення комерційного посе­редництва.

Отже, закон допускає односторонню відмову від виконання договору. Причому право одно­сторонньої відмови від виконання договору надається як комерційному агенту, так і суб’єкту господарювання, якого агент представляє.

За змістом коментованої статті припинення договору у випадках відкликання повнова­жень комерційного агента суб’єктом, якого агент представляє, або відмови агента від по­дальшого здійснення комерційного посередництва можливо лише у договорах, укладених без зазначення строку його дії.

Договір припиняється також внаслідок обставин, не пов’язаних безпосередньо з волею сторін, а саме: а) у разі вибуття однієї із сторін договору внаслідок припинення (юридичної особи) або смерті (фізичної особи); б) внаслідок інших обставин, що припиняють повнова­ження комерційного агента або суб’єкта, якого він представляє.

До інших обставин можна віднести застосування відповідно до статті 239 ГК адміністра­тивно-господарських санкцій: застосування антидемпінгових заходів, припинення експорт­но-імпортних операцій, застосування індивідуального режиму ліцензування, зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності, анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності, обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарю­вання. До таких обставин також може бути віднесено припинення підприємницької діяльно­сті або відмова від виконання угод у процедурах банкрутства.

Окрім умов припинення договору, викладених у коментованій статті, застосовуються за­гальні умови припинення зобов’язань, передбачені у главі 22 ГК.

  1. Якщо суб’єкт, якого представляє комерційний агент, бажає припинити дію договору шляхом відкликання повноважень останнього, він повинен сповістити агента про припинен­ня договору не пізніше, ніж за місяць до дати припинення. Триваліший строк сповіщення мо­же бути встановлений сторонами у договорі.
  2. Частина 3 коментованої статті містить норму щодо можливості поновлення дії догово­ру. До цього законодавству не були відомі правила поновлення договору, припиненого з будь-яких причин. У тих випадках, коли обставини, що зумовили припинення дії договору, згодом відпали, сторони можуть домовитися про поновлення його дії. Розуміється, що дія договору поновлюється на тих самих умовах.

Під обставинами, про які йдеться у частині 3 коментованої статті, слід розуміти обстави­ни, що припинили дію договору незалежно від волі сторін.

Від поновлення дії договору слід відрізняти укладення нового договору між тими ж сто­ронами.

 

Стаття 305.  Законодавство про комерційне посередництво у сфері господарю­вання

  1. Відносини, що виникають при здійсненні комерційного посередництва (агентської діяльності) у сфері господарювання, регулюються цим Кодексом, іншими прийнятими відповідно до нього нормативноправовими актами, що визначають особливості ко­мерційного посередництва в окремих галузях господарювання.
  2. У частині, не врегульованій нормативноправовими актами, зазначеними у цій статті, до агентських відносин можуть застосовуватися відповідні положення Цивіль­ного кодексу України, якими регулюються відносини доручення.

 

  1. Коментована стаття містить норми, що визначають законодавчі та інші нормативно-пра­вові акти, якими регулюються відносини комерційного посередництва (агентські відносини).

До агентських відносин застосовуються норми ГК. Окрім того, відповідно до частини 1 ко­ментованої статті можуть прийматися нормативно-правові акти, що мають визначати особ­ливості здійснення агентської діяльності в окремих галузях народного господарства.

  1. З питань, не врегульованих нормами ГК та прийнятих відповідно до нього норматив­но-правових актів, до агентських відносин можуть застосовуватися норми ЦК щодо регулю­вання відносин доручення (глава 68 ЦК).