Господарський кодекс: коментар ч. 11

ч. 1   ч. 2   ч. 3   ч. 4   ч. 5   ч. 6   ч. 7   ч. 8   ч. 9   ч. 10   ч. 11   ч. 12   ч. 13   ч. 14   ч. 15   ч. 16   ч. 17

Стаття 245.   Припинення експортноімпортних операцій. Застосування індивіду­ального режиму ліцензування

  1. У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з пору­шенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортноімпортні операції таких субєктів госпо­дарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом.
  2. За порушення субєктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономіч­ної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, зазначених у частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких субєк­тів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування. Порядок і строки засто­сування індивідуального режиму ліцензування встановлюються законом.

 

  1. Будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, визнаються чинним законодавством (гл. 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції») як недобросовісна конкуренція.

Україна зобов’язана здійснювати захист прав та законних інтересів її суб’єктів зовніш­ньоекономічної діяльності. Розміщення валютних цінностей учасниками зовнішньоеконо­мічної діяльності має здійснюватись у відповідності з чинним законодавством: законами України «Про економічну самостійність Української РСР» [128], «Про зовнішньоекономіч­ну діяльність» [293], «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» [399], а та­кож іншим чинним законодавством, Інструкцією про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженою постановою Правлін­ня Національного банку України від 12 листопада 2003 р. [152]

Прояви недобросовісної конкуренції, порушення порядку розміщення валютних ціннос­тей на рахунках та вкладах за межами України, порушення іншого чинного законодавства, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шко­ди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб’єктів господарювання у відпо­відності з вимогами частини 11 статті 5 та статті 37 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» можуть бути припинені на умовах і в порядку, визначених Законом.

  1. За порушення суб’єктами господарювання правил зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, за­значених у частині 1 статті, що коментується, у відповідності із статтею 37 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та положеннями Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (із змінами та доповненнями), а також постанови Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. «Про затвердження переліку органів ліцензування» [175] застосовуються такі санкції, як індивідуальний режим ліцензування, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави, тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, у випадках порушення Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» або пов’язаних з ним законів України, а також зупинення проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.

Зазначені санкції застосовуються Міністерством економіки України за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами. Ці санкції діють до моменту застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону.

Застосування зазначених санкцій може бути оскаржене в судовому порядку.

 

Стаття 246.  Обмеження та зупинення діяльності субєкта господарювання

  1. Здійснення будьякої господарської діяльності, що загрожує життю і здоровю лю­дей або становить небезпеку для довкілля, забороняється.
  2. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність субєкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими упов­новаженими органами в порядку, встановленому законом.
  3. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразо­во допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встанов­лені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транс­портування товарів, крім господарських та адміністративногосподарських санкцій, передбачених цим Кодексом, можуть застосовуватися також спеціально передбачені за­коном про захист прав споживачів адміністративногосподарські санкції, включаючи ви­лучення недоброякісних товарів  та  зупинення  діяльності  зазначених  субєктів  у встановленому законом порядку.
  4. Органи державної влади з питань захисту споживачів мають право у випадках і по­рядку, передбачених законом, приймати обовязкові рішення про припинення субєк­том господарювання виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів.

 

  1. Поява у національному законодавстві України міжгалузевого інституту права громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище пов’язана з необхідні­стю забезпечення екологічної безпеки громадян, збереження генофонду Українського наро­ду, його нинішнього й майбутнього поколінь. Вперше у Законі України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» [364] серед екологічних прав громадян зафіксовано пра­во на безпечне для життя і здоров’я довкілля.

Потім воно проголошено в Основному Законі – Конституції України.

Конституцією України, норми якої, порівняно з іншими нормами права, мають вищу юри­дичну силу (ст. 8), визначений еколого-правовий статус людини і громадянина.

Серед найголовніших конституційних норм, які відображають цей статус, насамперед слід назвати: право на безпечне для її життя і здоров’я довкілля; право на відшкодування завданої екологічними правопорушеннями шкоди (ст. 50); право людини на охорону здоров’я (ст. 49); право користуватися природними об’єктами права власності Українського народу (ст. 13), право власності на землю як один з найголовніших природних об’єктів (ст. 14), конституцій­ний обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, відшкодувати завдані ним збитки.

Основний Закон України передбачає також правові норми, що стосуються обов’язків дер­жави із забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного мас­штабу, збереження генофонду Українського народу (ст. 16), забезпечення санітарно-епіде­мічного благополуччя населення (ст. 49). Серед гарантій дотримання екологічних прав лю­дини і громадянина можна виділити право громадян на звернення до державних та інших ор­ганів чи посадових осіб, право на оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади. Крім того, Конституцією України передбачено право кожної людини звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради Укра­їни з прав людини; захищати свої права від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами, а також звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних органів чи установ, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Укра­їні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Тому здійснення будь-якої діяльності, в тому числі й господарської, що загрожує життю і здоров’ю людей, становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється.

  1. Згідно із Законом України «Про охорону навколишнього середовища» (п. «в» ст. 13, п. «ж» ст. 14, п. «й» ст. 15, п. «з» ст. 17, п. «ж» ст. 20) Верховна Рада України, Кабінет Міні­стрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради, органи управлін­ня, а також спеціальні компетентні органи управління у галузі охорони навколишнього при­родного середовища, інші уповноважені органи у межах своєї компетенції, відповідно до Конституції України – приймають рішення про зупинення (тимчасово) або припинення гос­подарської діяльності підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності та підпорядкування у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища.

Для визначення й запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан нав­колишнього природного середовища та здоров’я людей, а також оцінки ступеня екологічної безпечності господарської діяльності і екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах у відповідності із Законом України «Про екологічну експертизу» [127] має проводитись еко­логічна експертиза.

Правові підстави прийняття рішень про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об’єктів незалежно від форми власності у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного се­редовища відображені у відповідному Порядку, затвердженому Постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р. [238]

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1995 р. № 870 затверджено Поря­док передачі документації на державну екологічну експертизу [402].

  1. Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання та спо­живачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів (ст. 42 Конституції України).

До порушників таких прав, окрім господарських та адміністративно-господарських санк­цій, передбачених цим Кодексом (більш детально — ст. 20), можуть застосовуватися також санкції, спеціально передбачені Законом України «Про захист прав споживачів» [285].

У відповідності із статтею 17 цього Закону та нормами Кодексу, що коментується, а також Цивільного кодексу України шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну споживача то­варами (роботами, послугами), які містять конструктивні, виробничі, рецептурні або інші недоліки, підлягає відшкодуванню у повному обсязі, якщо законодавством не передбачено підвищеної відповідальності.

Право на відшкодування заподіяної шкоди має кожний потерпілий споживач незалежно від того, перебував він у договірних відносинах чи ні з виробником, виконавцем, продавцем. Таке право зберігається за потерпілим протягом усього строку служби товару, а якщо такий строк не встановлено, – протягом 10 років з часу його виготовлення.

Споживач має право на одержання необхідної, доступної та своєчасної інформації про товари (роботи, послуги), що забезпечує можливість їх свідомого і компетентного вибору, а продавець (виконавець) зобов’язаний всіляко сприяти йому у вільному виборі товарів і послуг.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства Укра­їни про захист прав споживачів центральними і місцевими органами виконавчої влади та суб’єктами господарської діяльності, забезпечують реалізацію державної політики щодо за­хисту прав споживачів і мають право застосовувати, окрім штрафних, такі санкції:

– забороняти суб’єктам господарської діяльності реалізацію споживачам товарів (вико­нання робіт, надання послуг), на які немає належних документів щодо їх якості, а також від­повідності нормативно встановленим вимогам із забезпечення безпеки життя і здоров’я, майна споживачів і охорони навколишнього природного середовища, якщо ці товари внесені до переліку товарів, що підлягають обов’язковій сертифікації, а вона відсутня, в інших ви­падках, передбачених названим вище Законом;

– вилучати неякісні товари, документи, інші предмети, що свідчать про порушення прав споживачів;

– припиняти відвантаження і реалізацію товарів, що не відповідають вимогам норматив­них документів, до усунення суб’єктами господарської діяльності виявлених недоліків;

– приймати рішення про припинення у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг продажу та виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, що не відповідають вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, – до усунення виявлених недоліків;

– накладати на суб’єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчуван­ня і послуг стягнення, передбачені статтею 23 згаданого вище Закону, в порядку, що визна­чається Кабінетом Міністрів України, тощо.

  1. Органи державної влади з питань захисту прав споживачів мають право у випадках і по­рядку, передбачених вказаним вище Законом та Кодексом, що коментується, приймати рішення про:

– тимчасове припинення діяльності підприємств торгівлі (секцій, відділів), громадського харчування, сфери послуг, складів підприємств оптової і роздрібної торгівлі та організацій незалежно від форми власності, що систематично реалізують неякісні товари, порушують правила торгівлі та надання послуг, умови зберігання і транспортування товарів, — до усу­нення виявлених недоліків;

– вжиття заходів щодо вилучення з обороту і відкликання від споживачів товарів (наслід­ків робіт), які при додержанні споживачем правил використання, зберігання чи транспорту­вання завдають або можуть заподіяти шкоду життю, здоров’ю, майну споживача чи навко­лишньому природному середовищу. Виробник (виконавець), продавець зобов’язаний негай­но припинити їх виробництво (реалізацію) до усунення причин шкоди.

Порядок припинення відвантаження і реалізації товарів суб’єктами господарської діяль­ності, тимчасового припинення виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг, діяльності підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, а також вилучен­ня неякісних товарів, документів та інших предметів, що свідчать про порушення прав спо­живачів, визначаються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Законом України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сирови­ни» [496] передбачено правові засади забезпечення якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини для здоров’я населення. Він регулює відносини між органами ви­конавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками) і споживачами під час розроб­лення, виробництва, ввезення на митну територію України, закупівлі, постачання, зберіган­ня, транспортування, реалізації, використання, споживання та утилізації харчових продуктів і продовольчої сировини, а також надання послуг у сфері громадського харчування.

Цим Законом, зокрема розділом V, передбачено вилучення з обігу або знищення харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, що не відповідають встановленим вимогам.

Вилученню з обігу підлягають неякісні, небезпечні, фальсифіковані, неправильно марко­вані харчові продукти та продукти, що не отримали позитивного висновку державної са­нітарно-гігієнічної експертизи і сертифіката відповідності або строк придатності до спожи­вання яких закінчився, а також харчові продукти, продовольча сировина і супутні матеріали, на котрі відсутні документи, що підтверджують їх якість та безпечність.

Такі вилучені з обігу харчові продукти, сировина, супутні матеріали тощо підлягають від­повідній державній експертизі для визначення шляхів їх подальшого використання, утиліза­ції або знищення у порядку, визначеному законодавством України.

Власник-сільгоспвиробник зобов’язаний вилучити з обігу харчові та інші продукти, що не відповідають встановленим вимогам, і забезпечити їх подальше використання, утилізацію або знищення за власний рахунок.

 

Стаття 247.  Скасування державної реєстрації субєкта господарювання за пору­шення закону

  1. У разі здійснення субєктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративногосподар­ську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього субєкта та його ліквідації.
  2. Скасування державної реєстрації субєкта господарювання провадиться за рішен­ням суду, що є підставою для ліквідації даного субєкта господарювання відповідно до статті 59 цього Кодексу.

 

1, Поки не набрав чинності Закон про державну реєстрацію суб’єктів господарювання (від 19 травня 2003 р.), порядок такої реєстрації, перереєстрації та її скасування регламентується Положенням про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396]

Згідно з цим Положенням підставами для скасування реєстрації суб’єкта господарської (підприємницької) діяльності можуть бути: здійснення ним діяльності, що суперечить зако­нодавству і установчим документам; несвоєчасне повідомлення про зміну його назви, орга­нізаційної форми, форми власності та місцезнаходження (для підприємця — фізичної особи -про зміну свого постійного або тимчасового місця проживання); неподання протягом року органам Державної податкової служби податкової декларації, документів бухгалтерської звітності у відповідності із законодавством.

Скасування державної реєстрації суб’єкта господарської діяльності — юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації шляхом вилучення його з Реєстру суб’єктів гос­подарської діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів з ліквідації цього суб’єкта. Скасування державної реєстрації суб’єктів господарської діяльності є підставою вилучення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи здійснюється також шляхом вилучення його з Реєстру суб’єктів господарської діяльності.

За Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – під­приємців» [115], який набирає чинності з 1 липня 2004 р., припинення суб’єктів господарю­вання здійснюється за судовим рішенням, винесеним на таких підставах: провадження ними діяльності, що суперечать установчим документам або такої, що заборонена законом; ви­знання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, до­пущені при їх створенні, які не можна усунути, та деяких інших. Судове рішення про припи­нення суб’єкта господарювання вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців.

  1. Коментована стаття закріплює положення про те, що для скасування державної ре­єстрації суб’єкта господарювання необхідне відповідне рішення суду (господарського суду). На підставі такого рішення суб’єкт господарювання ліквідується у відповідності зі стат­тею 59 ГК, яка передбачає випадки, за яких виникає необхідність ліквідації суб’єктів госпо­дарської діяльності, у тому числі й у разі скасування їх державної реєстрації.

 

Стаття 248.   Порядок ліквідації субєкта господарювання за порушення закону

  1. Ліквідація субєкта господарювання у звязку із скасуванням його державної ре­єстрації за порушення закону здійснюється в порядку, встановленому статтями 60, 61 цього Кодексу.

 

Відповідно до цієї статті орган або особа, які прийняли рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строк проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами. Останній не може бути меншим, ніж два місяці з дня ого­лошення про ліквідацію.

Ліквідація проводиться ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власника­ми) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим ор­ганом, визначеним законом. Ліквідацію може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Ліквідаційна комісія або інший орган, що проводить ліквідацію, вміщує у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» або в офіційному друкованому виданні органу держав­ної влади чи місцевого самоврядування повідомлення про ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних кредиторів повідомляє персонально у письмовій фор­мі. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, що ліквідується, і

392розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або ор­гану, який призначив дану комісію. Претензії кредиторів задовольняються з майна суб’єкта, що ліквідується.

 

Стаття 249.   Гарантії прав субєктів господарювання у разі неправомірного засто­сування до них адміністративногосподарських санкцій

  1. Субєкт господарювання має право оскаржити до суду рішення будьякого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього адміністративногосподарських санкцій.
  2. У разі прийняття органом державної влади або органом місцевого самоврядуван­ня акта, що не відповідає законодавству і порушує права чи законні інтереси субєкта господарювання, останній відповідно до статті 20 цього Кодексу має право звернутися до суду із заявою про визнання такого акта недійсним.
  3. Збитки, завдані субєкту господарювання у звязку з неправомірним застосуван­ням до нього адміністративногосподарських санкцій, підлягають відшкодуванню в по­рядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами.

 

  1. Стаття, що коментується, встановлює право суб’єкта господарювання у випадках засто­сування до нього адміністративно-господарських санкцій оскаржити до суду рішення будь-якого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, як і в інших випадках, коли суб’єкт господарювання вважає порушеними його права і законні інтереси.

У нормативних актах, які регламентують господарські відносини у певних сферах господа­рювання, також передбачається можливість оскарження рішень і дій органів державної влади чи самоврядування. Так, Законом від 5 лютого 1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» [77] ст. 14 Закону «Про державну податкову службу в Україні» [112] викладена у такій редакції: «Рішення, дії або бездіяльність органів державної по­даткової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому Законом поряд­ку». Закон України «Про захист економічної конкуренції» [282] передбачає право суб’єктів гос­подарювання на оскарження рішень органів Антимонопольного комітету (ст. 60).

  1. Уразі неправомірного застосування до суб’єктів господарювання адміністративно-гос­подарських санкцій, які не відповідають законодавству і порушують їх права чи законні інте­реси, останні мають право звернутись до суду з заявою про визнання таких актів недійсними. Це є одним із шляхів захисту прав суб’єктів господарювання і споживачів, передбачених статтею 20 ГК. Деякі нормативні акти встановлюють порядок оскарження. Так, за згаданим вище Законом України «Про захист економічної конкуренції» рішення Антимонопольно­го комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету та державного уповноваженого цього Комітету оскаржуються до Вищого господарського суду України; рішення адміністративної колегії територіального відділення Комітету – до господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських гос­подарських судів. Ним також визначено випадки, за якими прийняття судом до розгляду за­яви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету зупиняє його ви­конання (та сама стаття).
  2. Як зазначено вище, деякі нормативні акти, що регулюють відносини у певній сфері гос­подарювання, визначають порядок оскарження рішень органів державної влади чи місцево­го самоврядування, а окремі обмежуються посиланням на встановлений законодавством порядок. Стосовно відшкодування збитків, завданих суб’єкту господарювання неправомір­ним застосуванням адміністративно-господарських санкцій, знову ж законодавчі акти поси­лаються на те, що порядок їх відшкодування передбачається законодавством. Так, збитки, що виникли в результаті прийняття неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів, які регулюють діяльність суб’єкта природних монополій, що порушують норми цього Закону, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законодавством України. Коментова­на стаття визначає, що відшкодування збитків, завданих суб’єкту господарювання у зв’язку з неправомірним застосуванням до нього адміністративно-господарських санкцій, підлягає відшкодуванню в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами. У Кодексі порядок відшкодування збитків у сфері господарювання передбачений статтями 224-229.

 

Стаття 250.  Строки застосування адміністративногосподарських санкцій

  1. Адміністративногосподарські санкції можуть бути застосовані до субєкта госпо­дарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим субєктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

 

За загальним принципом правового регулювання суспільних відносин різними галузя­ми законодавства при притягненні до відповідальності за правопорушення застосовуються строки давності. Але у чинних нормативних актах, які встановлюють адміністративно-гос­подарські санкції, такі строки не передбачаються. Так, за Законом України «Про порядок по­гашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фонда­ми» [403] податковий орган має право самостійно визначати суму податкових зобов’язань платників податків у випадках, передбачених цим Законом, не пізніше закінчення 1095-го дня, наступного за останнім днем граничного строку податкової декларації. Але строки на­кладення штрафів за порушення податкового законодавства не встановлені. Це пояс­нюється, напевне, тим, що норми стосовно давності містяться, як правило, у кодифікованих нормативних актах. У зв’язку з цим строки застосування адміністративної відповідальності у господарській сфері цілком виправдано знайшли місце у Кодексі, що коментується.

 

Глава 28 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУБЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ АНТИМОНОПОЛЬНОКОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

 

Стаття 251.   Накладання штрафів за порушення антимонопольноконкурентного законодавства

  1. Антимонопольний комітет України накладає штрафи на субєктів господарюванняюридичних осіб за:

вчинення дій, передбачених статтями 29, ЗО і 32 цього Кодексу, ухилення від виконан­ня або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України чи його тери­торіальних відділень про припинення порушень антимонопольноконкурентного зако­нодавства, відновлення первинного стану або зміну угод, що суперечать антимонопольноконкурентному законодавству;

створення, реорганізацію (злиття, приєднання), ліквідацію субєктів господарюван­ня, вступ одного або декількох субєктів господарювання в обєднання, придбання чи набуття будьяким іншим способом у власність, одержання в управління (користуван­ня) часток (акцій, паїв) та активів (майна) у вигляді цілісних майнових комплексів під­приємств чи їх структурних підрозділів, а також в оренду цілісних майнових комплексів підприємств чи їх структурних підрозділів без згоди на це Антимонопольного комітету України чи його органів у випадках, якщо законом передбачено необхідність одержання такої згоди;

неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом інформації, або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його терито­ріальним відділенням.

  1. Вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, юридич­ними особами, що не є субєктами господарювання, тягне за собою накладення на них Антимонопольним комітетом України або його територіальними відділеннями штрафу в розмірі,

передбаченому законом.

 

  1. Основними обставинами, що враховуються при визначенні розміру штрафів за пору­шення антимонопольно-конкурентного законодавства суб’єктами господарювання, є: істотність впливу на конкуренцію на конкретному ринку; розмір незаконно отриманого прибутку;

розмір збитків, заподіяних внаслідок неправомірних дій відповідача; вчинення порушення повторно;

тривалість здійснення правопорушення;

поведінка суб’єкта господарювання після виявлення ознак правопорушення;

фінансове становище відповідача;

одночасне скоєння декількох порушень антимонопольно-конкурентного законодавства.

Під повторністю розуміється вчинення суб’єктом господарювання порушення після то­го, як рішенням Антимонопольного комітету України суб’єкт господарювання повинен був призупинити інше порушення або на нього накладався штраф за порушення антимоно­польно-конкурентного законодавства.

Накладення штрафів за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства мож­ливо в таких розмірах:

до десяти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф за:

антиконкурентні узгоджені дії;

зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету Укра­їни або їх виконання у неповному обсязі;

до п’яти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф за:

здійснення учасниками узгоджених дій – суб’єктами господарювання без отримання в установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету України антиконкурентних узгоджених дій, що сприяють: вдосконаленню виробництва, придбанню або реалі­зації товарів; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємств; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уні­фікованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва;

здійснення обмежувальної та дискримінаційної діяльності у вигляді антиконкурентних узгоджених дій суб’єктів господарювання;

узгоджені дії малих або середніх підприємців;

узгоджені дії стосовно постачання та використання товарів;

узгоджені дії щодо прав інтелектуальної власності, а також узгоджені дії, які можуть бути дозволені;

недотримання умов безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у влас­ність іншим способом чи одержання в управління часток, акцій, паїв, що забезпечує досяг­нення або перевищення 25 чи 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання;

концентрацію без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України у разі, якщо наявність такого дозволу необхідна;

невиконання учасниками узгоджених дій концентрації вимог і зобов’язань, якими обу­мовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;

до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф за:

схиляння інших суб’єктів господарювання до вчинення порушень антимонопольно-конкурентного законодавства чи сприяння вчиненню таких порушень;

неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному від­діленню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його територіально­го відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його тери­торіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територі­альному відділенню;

створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладанні арешту на май­но, предмети, документи або інші носії інформації;

обмеження у господарській діяльності суб’єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

Рішення про накладення штрафів у розмірі понад 400 неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України.

  1. Вчинення господарюючими суб’єктами – юридичними особами та їх об’єднаннями дій, визначених Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [281] як недо­бросовісна конкуренція, тягне за собою накладення на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі якщо обчислення виручки господарюючого суб’єкта неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 21).

Нарахування пені за прострочення сплати штрафу, що накладений органами Антимонопольного комітету України за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства, може припинятись у разі:

сплати штрафу (ч. 2. ст. 31 Закону України «Про захист від недобросовісної конкурен­ції»);

прийняття господарським судом ухвали про припинення виконання рішення органів Ко­мітету в частині сплати штрафу (ст. 66 ГПК України);

відстрочення або розстрочення виконання рішення господарським судом про стягнення штрафу (ст. 121 ГПК);

дії мораторію щодо задоволення вимог кредиторів і з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури (абз. 2 ч. З ст. 12, абз. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом» [71]).

 

Стаття 252.  Адміністративна відповідальність громадянпідприємців та поса­дових осіб

  1. Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, під­приємств, установ, організацій, а також громадяни, зареєстровані як підприємці, несуть адміністративну відповідальність згідно із законом за:

вчинення дій, передбачених статтями 29-32 цього Кодексу;

неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом інформації, або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його терито­ріальним відділенням;

ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного ко­мітету України, його територіальних відділень.

  1. Вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, громадянамипідприємцями, а також вчинення в інтересах третіх осіб зазначених дій громадя­нами, які не є підприємцями, тягне за собою адміністративну відповідальність, перед­бачену законом.
  2. Штрафи за порушення антимонопольноконкурентного законодавства стягуються в судовому порядку.

 

  1. Коментуючи цю статтю, перш за все слід зазначити, що адміністративну відповідаль­ність відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (статті 166′-1664) несуть посадові особи та інші працівники суб’єктів господарювання, працівники орга­нів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управ­ління та боротьби за правопорушення у вигляді:

неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному від­діленню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його територіально­го відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його тери­торіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою те­риторіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його терито­ріальному відділенню;

створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його терито­ріального відділення у проведенні перевірок, оглядів, вилученні чи накладенні арешту на майно, предмети, документи або інші носії інформації.

Адміністративну відповідальність несуть посадові особи органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та кон­тролю за правопорушення у вигляді:

невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету Укра­їни або їх виконання у неповному обсязі;

неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному від­діленню в установлені органами Антимонопольного комітету України, головою його тери­торіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання інформації у неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його тери­торіальному відділенню в установлені органами Антимонопольного комітету, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;

подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територі­альному відділенню;

створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіаль­ного відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, предмети, документи або інші носії інформації.

  1. Вчинення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція громадянами-підприємцями, а також вчинення в інтересах третіх осіб зазначених дій громадянами, які не є підприємцями, тягне накладення на них Антимонопольним комітетом України, його те­риторіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 22 Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»).
  2. Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його те­риторіальних відділень є обов’язковими для виконання. Особа, на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету України, сплачує його у тридцятиденний строк з дня одержання такого рішення. У разі несплати штрафу в строки, передбачені рішен­ням, та пені, органи Антимонопольного комітету України стягують штраф і пеню в судовому порядку (ст. 56 Закону «Про захист економічної конкуренції»).

 

Стаття 253.   Вилучення незаконно одержаного прибутку (доходу)

  1. Прибуток (доход), незаконно одержаний субєктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 29, ЗО і 32 цього Кодексу, стягується за рішенням суду до Державного бюджету України.

 

Прибуток, одержаний суб’єктом господарювання внаслідок порушення норм антимонопольно-конкурентного законодавства, є незаконним, а тому підлягає стягненню судом або господарським судом у державний бюджет за позовом Антимонопольного комітету України або його територіальних відділень (ст. 25 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», п. 5 Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету Укра­їни, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 23 лютого 2001р. №32-р. [391]).

Незаконно одержаний прибуток (доход) може виникати внаслідок скоєння суб’єктом господарювання правопорушення у вигляді:

зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку;

неправомірних угод між суб’єктами господарювання;

недобросовісної конкуренції.

При цьому необхідно зауважити, що незаконно одержаний прибуток (доход) може бути стягнуто до Державного бюджету України також шляхом добровільної сплати сум, само­стійно нарахованих суб’єктом господарювання.

Розмір незаконно отриманого прибутку (доходу) може бути підрахований таким чином: суми фактично одержаних внаслідок незаконних дій прибутків (доходів) слід зменшити на суму прибутку (доходів), яку одержав би суб’єкт господарювання у разі утримання від пра­вопорушення, а також на суму податків та обов’язкових платежів, котрі були сплачені, та су­му повернених коштів.

 

Стаття 254.   Вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого субєкта господарювання

  1. У разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, ре­кламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів, передбачених статтею 33 цього Кодексу, заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного коміте­ту України, його територіальних відділень із заявою про вилучення в судовому порядку товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого субєкта господарювання як у виробника, так і у продавця.
  2. Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого субєкта господарювання застосовується у разі якщо можливість змішування з діяльністю іншого субєкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.
  3. Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.

 

  1. Зазначимо, що вилучення товарів, у тому числі з обігу, можливо лише за умови, якщо вказані товари є предметом правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції.

Оскільки нелегітимне використання товару призводить до неотримання фактичним ви­робником очікуваного прибутку, таке вилучення відбувається не тільки у виробників, а й у розповсюджувачів (продавців) нелегітимного товару.

  1. Вилучення передбачає примусові безоплатні дії щодо всього або частки майна, яке є предметом правопорушення у вигляді недобросовісної конкуренції. При цьому вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням можливо лише у разі відсутності засобів усунення наслідків правопорушення іншим шляхом.
  2. Залежно від особливостей товару, що вилучається, його може бути знищено або, у від­повідності з рішенням Кабінету Міністрів України, використано у подальшому.

 

Стаття 255.   Відшкодування збитків

  1. Збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем, антиконкурентними узгодженими діями, дискримінацією субєктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, а також збитки, заподіяні внаслідок вчи­нення дій, визначених цим Кодексом як недобросовісна конкуренція, підлягають від­шкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, встановленому законом.

 

У разі порушення антимонопольно-конкурентного законодавства порушники повинні відшкодувати завдані збитки. Останнім може бути відшкодовано за позовами зацікавлених осіб у порядку, визначеному господарським законодавством України (гл. 25 Кодексу).

Особи, яким заподіяно шкоду, мають можливість звернутись до суду, господарського су­ду із заявою про її відшкодування. Слід зазначити, що законодавством не передбачено пов­новаження Антимонопольного комітету України та його органів щодо відшкодування збит­ків, завданих порушенням антимонопольно-конкурентного законодавства.

У подвійному розмірі завданої шкоди збитки відшкодовуються особою, яка спричинила шкоду, якщо така заподіяна порушеннями антимонопольно-конкурентного законодавства, серед яких порушення у вигляді:

антиконкурентних узгоджених дій;

зловживання монопольним (домінуючим) становищем;

здійснення учасниками узгоджених дій — суб’єктами господарювання без отримання в установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету України антиконкурентних узгоджених дій, що сприяють удосконаленню виробництва, придбанню або реаліза­ції товарів; техніко-технологічному, економічному розвитку; розвитку малих або середніх підприємців; оптимізації експорту чи імпорту товарів; розробленню та застосуванню уніфі­кованих технічних умов або стандартів на товари; раціоналізації виробництва;

недотримання умов безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у влас­ність іншим способом чи одержання в управління часток, акцій, паїв, що забезпечує досяг­нення або перевищення 25 чи 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання;

концентрації без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету в разі якщо наявність такого дозволу необхідна;

обмеження у господарській діяльності суб’єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із за­явою про порушення антимонопольно-конкурентного законодавства;

невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими обу­мовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію.

 

Стаття 256.  Спростування неправдивих, неточних або неповних відомостей

  1. У разі встановлення факту дискредитації субєкта господарювання Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право прийняти рішення про спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або не­повних відомостей у строк і спосіб, що визначені законодавством або цим рішенням.

 

  1. Якщо встановлено факт дискредитації господарюючого суб’єкта, а також зв’язок між діями порушника та настанням негативних наслідків для суб’єкта господарювання, Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення мають право приймати рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неповних та неточних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням.

Під офіційним спростуванням слід розуміти публічне оголошення щодо невідповідних дійсності неправдивих, неточних або неповних відомостей у засобах масової інформації або іншим чином, передбаченим законодавством.

Виходячи зі змісту статті 277 Цивільного кодексу України офіційне спростування, зокрема, може відбуватися шляхом:

спростування недостовірної інформації особою, яка її поширила;

відкликання виданого (прийнятого) документа, у якому міститься недостовірна інформація;

прийняття відповідного судового рішення за заявою про встановлення факту неправдиво­сті інформації та її спростування.

Важливою вимогою є те, що спростування недостовірної інформації повинно відбуватися у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Щодо спростування недостовірної інформації законодавством встановлена спеціальна по­зовна давність, яка обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової ін­формації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про вказані відомості (п. 2 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України).

 

Стаття 257. Процесуальні засади розгляду Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями справ про недобросовісну конкуренцію

  1. Справи про порушення антимонопольноконкурентного законодавства розгляда­ються Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями у по­рядку, встановленому законом.

 

Справи про недобросовісну конкуренцію розглядаються Антимонопольним комітетом України та його територіальними відділеннями.

Порядок розгляду Антимонопольним комітетом та його територіальними відділеннями справ про недобросовісну конкуренцію передбачений законами України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції» та іншими актами зако­нодавства України.

Відповідно до Закону України «Про Антимонопольний комітет України» і Тимчасових правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України [269] за­тверджено Положення про Постійно діючу адміністративну колегію Антимонопольного ко­мітету України від 2 березня 1995 р. Колегії підвідомчі справи про порушення законодавства про припинення недобросовісної конкуренції, за винятком тих, які підвідомчі Антимонопольному комітету. Крім того, Колегія переглядає у порядку нагляду за поданнями держав­них уповноважених, протестами прокурора Автономної Республіки Крим, прокурорів об­ластей, міст Києва і Севастополя та їх заступників рішення голів територіальних відділень.

Особи, права яких порушені діями, що є недобросовісною конкуренцією, можуть протя­гом шести місяців з дня, коли вони дізнались або повинні були дізнатися про порушення сво­їх прав, звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про захист своїх прав.

За результатами розгляду справи про припинення недобросовісної конкуренції в разі до­ведення вчинення порушення, залежно від обставин, приймається одне (постанова або роз­порядження) або два рішення (постанова і розпорядження).

У тих випадках, коли зацікавлені юридичні особи не згодні з винесеним рішенням, вони мають право у тридцятиденний строк з дня одержання його копії звернутися до суду або господарського суду для визнання вказаних рішень цілком або частково недійсними.

 

Розділ VI ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ В ОКРЕМИХ ГАЛУЗЯХ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

Глава 29 ГАЛУЗІ ТА ВИДИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Стаття 258.  Загальні умови, що визначають особливості регулювання господар­ських відносин

  1. Особливості правового регулювання господарських відносин визначаються за­лежно від сфери суспільного виробництва, в якій складаються ці відносини, особливос­тей галузі господарювання, виду господарської діяльності, економічної форми резуль­тату господарської діяльності, простору, на якому складаються господарські відносини (внутрішньому чи зовнішньому ринку), особливостей субєктів, між якими виникають господарські відносини.
  2. Правове регулювання господарських відносин здійснюється з урахуванням су­спільного розподілу праці, що склався, та обєктивно існуючих галузей народного гос­подарства.
  3. Особливості правового регулювання зовнішньоекономічних відносин визначаю­ться розділом VII цього Кодексу.

 

  1. Розділ VI Кодексу присвячено особливостям правового регулювання в окремих галузях господарювання, у зв’язку з чим він відкривається загальною главою, в якій містяться ви­значення галузей господарювання та видів господарської діяльності (гл. 29), а перша стаття її містить характеристику загальних умов, що визначають особливості регулювання госпо­дарських відносин.

Стаття 258 ГК виходить з того, що сфера господарювання не є абсолютно однорідною сферою людської життєдіяльності – в ній складаються багатоманітні господарські відноси­ни, які потребують адекватного, особливого, залежно від конкретних умов, правового регу­лювання.

Насамперед особливості правового регулювання господарських відносин залежать від тієї частини сфери суспільного виробництва, в якій вони складаються. Як відомо, суспільне виробництво утворюють такі його складові, як сфера виробництва, сфери розподілу та обігу. Кожна з цих сфер має свою економічну специфіку, а тому й відносини, які складаються в кожній з них, об’єктивно зумовлюють їх специфічне правове регулювання. Останнє повинно враховувати відмінності економічної форми, якої набуває майно у кожній із згаданих сфер (виробничій, товарній, грошовій).

Разом з тим, сфера суспільного виробництва розглядається як відмінна від сфери особис­того (невиробничого) споживання. Враховуючи це майнові відносини, що складаються у сфері невиробничого споживання, не є господарськими і тому не входять до предмета регу­лювання цього Кодексу, вони регулюються цивільним та іншим законодавством. Зокрема, не вважаються господарськими майнові відносини, що виникають у процесі реалізації про­дукту господарської діяльності для потреб особистого споживання. Водночас на відносини з реалізації продукту господарської діяльності юридичним особам поширюється дія цього Ко­дексу (див. коментар до ст. 4 ГК).

Сучасне суспільне виробництво є глибоко диференційованою системою, що включає чис­ленні галузі народного господарства, безліч видів господарської діяльності. Коментована стаття вимагає здійснювати правове регулювання господарських відносин з урахуванням специфіки галузі господарювання та виду господарської діяльності, з якими пов’язуються відповідні відносини. Цим Кодексом, зокрема, визначаються особливості правового регулю­вання господарсько-торговельної діяльності, комерційного посередництва, перевезення ван­тажів, капітального будівництва, інноваційної та фінансової діяльності. Визначенню виду господарської діяльності та галузі народного господарства, а також їх класифікації присвя­чено відповідно статті 259 і 260-261 Кодексу.

Так само правове регулювання господарських відносин має враховувати як умову, що ви­значає його особливості, економічну форму результату господарської діяльності. Залежно від цільового використання продукти господарської діяльності призначаються для сфери ви­робництва і функціонують у нових актах виробництва або для сфери особистого споживан­ня, коли продукт виробництва вибуває з виробничого процесу. Відтак, розрізняються про­дукція виробничо-технічного призначення і вироби народного споживання. Цей поділ пе­редбачає відповідні особливості правового регулювання, зазначені у статті 262 Кодексу.

Правове регулювання господарських відносин залежить також від того, на якому просторі вони складаються (внутрішньому чи зовнішньому ринку). У зв’язку з цим Кодексом передба­чено окремий розділ, що визначає особливості регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання. Нарешті, умовою, що визначає специфіку правового регулювання господарських відносин, є особливості суб’єктів, між якими виникають ці відносини (суб’єк­ти вітчизняні чи іноземні, державні, комунальні, приватні тощо).

  1. Частина 2 коментованої статті конкретизує положення частини 1 щодо галузевого ви­значення особливостей правового регулювання господарських відносин. Нею, зокрема, вста­новлюється вимога, згідно з якою поділ народного господарства на галузі та визначення ви­дів господарської діяльності повинні здійснюватися на основі об’єктивного критерію, тобто виходячи із суспільного поділу праці, що склався на даний час, і тих галузей народного господарства, які існують реально. Тому, наприклад, не можна розглядати як галузі народно­го господарства штучно об’єднані утворення, такі як «агропромисловий комплекс» тощо (див.: Закон «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві України» в редакції від 15 травня 1992 р. [421]).
  2. Зважаючи на значну кількість особливостей правового регулювання відносин, що вини­кають на зовнішньому ринку (зовнішньоекономічних відносин), порівняно з загальними правилами здійснення господарської діяльності, Кодексом передбачено спеціальний роз­діл VII, присвячений зовнішньоекономічній діяльності, її визначенню та законодавчому ре­гулюванню. У ньому встановлюються загальні вимоги щодо державного регулювання цієї діяльності, її законодавчого визначення, порядку її здійснення суб’єктами господарювання, а також режиму іноземних інвестицій в Україні (див. коментарі до статей 377 – 400 ГК). Та­ким чином, відпадає необхідність спеціальних застережень у багатьох статтях Кодексу щодо особливих вимог до здійснення господарської діяльності на зовнішньому ринку. Разом з тим, якщо положеннями розділу VII ГК або окремим спеціальним законом не визначено особливі правила здійснення тієї чи іншої господарської діяльності у зовнішньоекономічній сфері, застосовуються вимоги загальної частини цього Кодексу, а за їх відсутності можуть застосовуватися відповідні загальні положення цивільного законодавства. У даному випад­ку діє відомий принцип: «Спеціальний закон скасовує дію загального закону».

 

Стаття 259.   Види господарської діяльності та їх класифікація

  1. Вид господарської діяльності має місце у разі обєднання ресурсів (устаткування, технологічних засобів, сировини та матеріалів, робочої сили) для створення вироб­ництва певної продукції або надання послуг. Окремий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу або охоплювати ряд процесів, кожний з яких входить до відповідної категорії класифікації.
  2. У правовому регулюванні господарської діяльності та у здійсненні державного управління народним господарством мають враховуватися особливості здійснення субєктами господарювання окремих видів цієї діяльності.
  3. Для віднесення субєкта господарювання до відповідної категорії обліку визна­чаються основні, другорядні та допоміжні види господарської діяльності.
  4. З метою забезпечення системи державного управління народним господарством обліковостатистичною інформацією, яка задовольняє потреби учасників господар­ських відносин в обєктивних даних про стан і тенденції соціальноекономічного роз­витку, господарські та фінансові взаємозвязки на міждержавному, державному, регіо­нальному і галузевому рівнях, а також впровадження міжнародних стандартів у галузі обліку і звітності та переходу на міжнародну систему обліку і статистики Кабінет Міні­стрів України затверджує заходи щодо розвитку національної статистики України і дер­жавної системи класифікації технікоекономічної та соціальної інформації.
  5. Складовою частиною державної системи класифікації і кодування технікоеконо­мічної та соціальної інформації є класифікація видів економічної діяльності (КВЕД), яка затверджується центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації та має статус державного стандарту.
  6. Обєктами класифікації в КВЕД є усі види господарської (економічної) діяльності субєктів.

 

  1. Сучасний рівень суспільного поділу праці характеризується надзвичайно складною роз­галуженою системою суспільного виробництва, що включає велику кількість видів господар­ської (економічної) діяльності. Зважаючи на це визначення видів господарської діяльності набуває суттєвого значення в багатьох аспектах: законодавчому, організаційно-господар­ському, управлінському, міжнародному тощо. Зокрема, чітке визначення видів господарської діяльності є необхідною передумовою уніфікації господарського, податкового тощо законо­давства, усунення двозначності в законах, якими встановлюється режим певних видів госпо­дарської діяльності. Класифікація видів останньої стає необхідною для сучасного інформа­ційного забезпечення управління народним господарством, для гармонізації національної правової системи з міжнародними вимогами до здійснення економічної діяльності. Нарешті, нормативне визначення видів господарської діяльності стає необхідним для розробки суб’єк­тами господарювання своїх статутів (положень) та використання ними відповідної інформа­ції про характер діяльності та інші показники різних господарюючих суб’єктів з метою пла­нування та здійснення власної господарської діяльності. Крім того, відповідно до частини 8 статті 19 ГК усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати облік результатів своєї ро­боти, складати відповідну фінансову звітність та надавати статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності. Виконання цього обов’язку також неможливе без норматив­ного визначення її видів.

Згідно з частиною 1 коментованої статті вид господарської діяльності має місце тоді, коли об’єднуються ресурси (засоби виробництва і робоча сила) для здійснення процесу вироб­ництва продукції виробничого або невиробничого призначення чи надання послуг. Отже, вид діяльності це процес поєднання дій, які призводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг, що характеризується використанням відповідної комбінації ресурсів, специфікою виробничого процесу та випуском певного виду продукції чи надання певного виду послуг. При цьому окремий вид господарської діяльності може складатися як з єдиного простого процесу, наприклад зварювання тощо, так і охоплювати кілька процесів, що вхо­дять до єдиного комплексного виробничого процесу (як, наприклад, виробництво автомо­білів, що охоплює лиття, ковальські роботи, зварювання, складання, фарбування тощо). Як­що виробництво окремих елементів (двигунів, коробок передач, меблів, приладів) є складо­вою частиною одного й того самого процесу виробництва, то всі процеси разом розгляда­ються як єдиний вид діяльності. Таким чином, орієнтуючим показником виду діяльності є продукт відособленого виробничого процесу, яким завершується даний процес.

  1. Частина 2 коментованої статті зобов’язує всі органи влади, які мають відношення до право­вого регулювання господарської діяльності та державного управління народним господарством (як центральні й місцеві органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування), врахо­вувати особливості здійснення суб’єктами господарювання окремих видів цієї діяльності. Зокре­ма, такі особливості можуть визначатися законами, що, відповідно до частини 2 статті 379 ГК, передбачають види зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюються на території України, а також перелік товарів і послуг, заборонених для експорту та імпорту. Згідно з частиною 4 статті 12 ГК законом може бути встановлений перелік видів діяльності, в яких заборонено під­приємництво. Залежно від цих та інших особливостей видів господарської діяльності визначаю­ться умови, обсяги, сфери та порядок застосування тих чи інших засобів її державного регулю­вання (ч. З ст. 12 ГК), наприклад ліцензування, патентування окремих видів господарської діяльності, квотування певних товарів і послуг (ст. 14 ГК) тощо.
  2. Здійснення тих чи інших видів господарської діяльності суб’єктом господарювання зу­мовлює віднесення його до відповідної категорії державного обліку. Разом з тим більшість господарюючих суб’єктів здійснюють не один, а одразу декілька видів господарської діяль­ності, стають багатопрофільними, переслідуючи мету гнучкості функціонування в умовах ринку. Зважаючи на це частиною 3 коментованої статті встановлено правило, згідно з яким для віднесення певного суб’єкта господарювання до відповідної категорії обліку передбаче­но визначення основних, другорядних та допоміжних видів господарської діяльності.

Основний вид діяльності може визначатися за кількома критеріями (за питомою вагою в загальному обсязі виробництва продукції, робіт, послуг, за кількістю зайнятих працівників, за питомою вагою в отриманому загальному прибутку) виходячи з максимального відсотко­вого значення щодо всіх видів господарської діяльності, здійснюваної даним суб’єктом гос­подарювання.

Другорядним видом господарської діяльності визнається будь-яка інша діяльність суб’єк­та господарювання, частка якої згідно з обраним критерієм є меншою від частки основного виду діяльності. Кожний суб’єкт господарювання може мати кілька другорядних видів ді­яльності.

Допоміжний вид діяльності – це діяльність, спрямована виключно на сприяння здійснен­ню насамперед основного, а також другорядних видів діяльності. Зокрема, діяльність, яку здійснюють несамостійні структурні підрозділи суб’єкта господарювання (внутрішні пере­везення, внутрішній зв’язок тощо), враховується у складі основного виду діяльності цього суб’єкта.

  1. Враховуючи необхідність гармонізації нормативного регулювання національної еконо­міки з відповідними міжнародно-правовими вимогами, запровадження в Україні міжнарод­них стандартів у галузі обліку і звітності та переходу на міжнародну систему обліку і статис­тики, частина 4 коментованої статті зобов’язує Кабінет Міністрів України затверджувати заходи щодо розвитку вітчизняної статистики і державної системи класифікації техніко-економічної та соціальної інформації. Вказана діяльність має здійснюватися відповідно до Кон­цепції побудови національної статистики України та Державної програми переходу на міжна­родну систему обліку і статистики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р.
  2. Відповідно до частини 5 статті 259 ГК, класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Таким чином, на рівні закону закріплюється факт існування вказаної державної системи та КВЕД як її складової, що зобов’язує центральний орган вико­навчої влади з питань стандартизації затверджувати названу класифікацію у формі держав­ного стандарту, а всі державні органи враховувати цей факт у своїй діяльності.

На даний час в Україні діє Державний класифікатор України ДК 009-96 «Класифікація ви­дів економічної діяльності» [38], затверджений наказом Держстандарту України від 22 жовт­ня 1996 р. і введений в дію з 1 липня 1997 р.

Впровадження КВЕД забезпечує: проведення статистичних обстежень економічної діяль­ності підприємств та організацій і аналізу статистичної інформації на макрорівні; реєстрацію та облік суб’єктів господарювання за видами господарської діяльності в єдиному державно­му реєстрі підприємств і організацій; застосування єдиної статистичної термінології та визначень щодо статистичних одиниць, прийнятих у Європейському Союзі; можливість зіставлення національної статистичної інформації з міжнародною.

КВЕД гармонізовано з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії Європейського Союзу (NАСЕ) на рівні класів, що дає змогу використовувати її для порів­няння національних статистичних даних з даними названої Комісії без перехідних ключів. У структурі КВЕД передбачено також можливість порівняння національних статистичних да­них з даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIС) Організації Об’єднаних Націй. Ведення КВЕД здійснює Науково-дослідний інститут статистики. Підставою для змін у Державному класифікаторі є відповідні зміни у NАСЕ та у структурі економіки України.

  1. Остання частина коментованої статті встановлює, що об’єктами класифікації в КВЕД є всі види господарської (економічної) діяльності суб’єктів господарювання, як юридичних осіб, так і громадян (фізичних осіб).

 

Стаття 260.   Галузі народного господарства та їх класифікація

  1. Сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або по­дібні види виробничої діяльності, складає галузь.
  2. Загальна класифікація галузей народного господарства є складовою частиною єдиної системи класифікації і кодування технікоекономічної і статистичної інформації, яка використовується субєктами господарювання та іншими учасниками господар­ських відносин, а також органами державної влади та органами місцевого самовряду­вання в процесі управління господарською діяльністю.
  3. Вимоги до класифікації галузей народного господарства встановлюються законом.

 

  1. На основі суспільного поділу праці об’єктивно складається галузева диференціація на­ціональної економіки, концентрація суб’єктів господарювання, що беруть участь у здійснен­ні однорідної економічної діяльності, у відповідні галузі народного господарства. Згідно з частиною 1 статті 260 ГК галузь – це сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності.
  2. Галузева класифікація є частиною єдиної системи класифікації і кодування техніко-економічної і статистичної інформації, яка використовується в інформаційних автоматизо­ваних системах управління, податкових органах для розрахунку податків, органах державної реєстрації суб’єктів господарювання, інших органах виконавчої влади, підприємствах і орга­нізаціях.

Належність до тієї чи іншої галузі є класифікаційною ознакою суб’єкта господарювання, що відбивається в його ідентифікаційному коді, незалежно від форми власності та організа­ційно-правової форми господарювання. Класифікатор видів економічної діяльності (КВЕД) побудовано так, що виділені об’єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здій­снюються в будь-якій галузі господарства. Належність суб’єкта господарювання до певної галузі визначається основним видом його діяльності. З введенням у дію КВЕД було припи­нено чинність Загальної класифікації галузей народного господарства (ЗКГНГ), затвердже­ної наказом Мінстату України від 24 січня 1994 р. № 21.

  1. Класифікаційні ознаки суб’єктів господарювання є елементом правопорядку у сфері госпо­дарювання, від якого залежить режим їх функціонування, обсяг і зміст їх прав та обов’язків. Адже, за правилом частини 7 статті 58 ГК, на печатках і штампах суб’єкта господарювання по­винен зазначатись ідентифікаційний код, за яким даного суб’єкта включено до державного ре­єстру суб’єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця; наявність печатки з ідентифікаційним кодом у підприємства передбачена також частиною 4 статті 62 ГК.

Відтак, існує необхідність чіткого правового регулювання відносин, які виникають у зв’язку з класифікацією галузей народного господарства, що впливає на ідентифікацію господарюючих суб’єктів, породжуючи відповідні правові наслідки. Так, згідно з частиною 2 статті 52 ГК, некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або ко­мунального секторів економіки у тих галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Згідно з частиною 5 статті 116 ГК законом можуть бути ви­значені галузі господарювання, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного ін­вестора, виходячи з вимог національної безпеки, тощо.

Зважаючи на це, частиною 3 коментованої статті передбачено, що вимоги до класифікації галузей народного господарства встановлюються законом. До цього часу такого закону ще не прийнято. Його прийняття дозволило б упорядкувати відносини, пов’язані з визначенням кла­сифікаційних ознак суб’єктів господарювання при їх державній реєстрації та з їх ідентифікацією за видами діяльності; відносини суб’єктів господарювання з органами влади, пов’язані з надан­ням статистичної інформації відповідно до частини 8 статті 19 ГК, податкові та інші відносини.

 

Стаття 261.   Галузі сфери матеріального виробництва

  1. До сфери матеріального виробництва належать галузі, які визначаються видами діяльності, що створюють, відновлюють або знаходять матеріальні блага (продукцію, енергію, природні ресурси), а також продовжують виробництво у сфері обігу (реаліза­ції‘) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності.
  2. Усі інші види діяльності у своїй сукупності становлять сферу нематеріального ви­робництва (невиробничу сферу).

 

  1. Традиційно галузі народного господарства поділяються на дві великі сфери – сферу ма­теріального виробництва і невиробничу сферу. Саме так вони були поділені у чинній раніше класифікації. Коментована стаття, відтворюючи вказаний загальний поділ, присвячена, го­ловним чином, конкретизації визначення галузей сфери матеріального виробництва.

Матеріальне виробництво пов’язується з видами економічної діяльності по створенню, відновленню або знаходженню матеріальних благ, а також з діяльністю, пов’язаною з продов­женням виробництва у сфері обігу (реалізації) шляхом переміщення, зберігання, сортування, пакування продукції чи інших видів діяльності, які продовжують процес створення продукції в ході її реалізації. До галузей сфери матеріального виробництва за Загальним класифі­катором галузей народного господарства (див. п. 2 коментарю до ст. 260) було віднесено: про­мисловість; сільське господарство; лісове господарство; рибне господарство; транспорт і зв’язок; будівництво; торгівлю і громадське харчування; матеріально-технічне постачання і збут; заготівлю; інформаційно-обчислювальне обслуговування; операції з нерухомим май­ном; загальну комерційну діяльність по забезпеченню функціонування ринку; геологію і розвідку надр, геодезичну і гідрометеорологічну служби; виробничі види побутового обслу­говування населення; інші види діяльності сфери матеріального виробництва.

  1. Усі не названі в частині 1 даної статті сукупності виробничих одиниць, які беруть участь у здійсненні інших видів діяльності, становлять галузі невиробничої сфери. До них, зокрема, належать невиробничі види побутового обслуговування населення, житлово-кому­нальне господарство, охорона здоров’я, фізична культура і соціальне забезпечення, освіта, культура та мистецтво, наука і наукове обслуговування, фінанси, кредит, страхування і пен­сійне забезпечення, управління тощо.

Разом з тим слід зазначити, що види економічної діяльності у КВЕД (див. коментар до ст. 259) розподілено за такими галузями сфери матеріального виробництва і невиробничої сфери: сільське господарство, мисливство та лісове господарство; рибне господарство; до­бувна промисловість; обробна промисловість; виробництво електроенергії, газу та води; будівництво; оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ре­монту; готелі і ресторани; транспорт; фінансова діяльність; операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; державне управління; освіта; охорона здоров’я та соціальна допомога; колективні, громадські та особисті послуги; послуги домашньої прислуги; екстериторіальна діяльність. У зв’язку з цим у КВЕД вміщено додатково таблиці відповідно­сті кодів двох класифікаторів – ЗКГНГ та КВЕД. Водночас склад галузей економіки, на який орієнтується Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (ЄДРПОУ), відпо­відає класифікації ЗКГНГ, що втратив чинність. У зв’язку з цим дане питання також має бути врегульовано згідно з частиною 3 статті 260 ГК.

Врахування особливостей галузей сфери матеріального виробництва є, відповідно до час­тини 1 статті 258 ГК, однією з загальних умов, що визначають особливості правового регу­лювання господарських відносин.

 

Стаття 262.   Продукція виробничотехнічного призначення і вироби народного споживання

  1. У галузях матеріального виробництва здійснюється виробництво матеріальних благ, призначених як для використання у сфері виробництва в якості засобів вироб­ництва (продукція виробничотехнічного призначення), так і для використання у сфері особистого споживання (вироби народного споживання).
  2. У разі якщо продукти виробництва можуть використовуватися як у виробництві, так і для особистого споживання, економічна форма таких продуктів визначається за­лежно від цільового призначення певного продукту виробництва.
  3. Обіг продукції виробничотехнічного призначення і обіг виробів народного спожи­вання у сфері господарювання регулюються цим Кодексом та іншими нормативнопра­вовими актами, прийнятими відповідно до нього, а в частині, не врегульованій цими актами, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
  4. Особливості правового регулювання господарської діяльності, повязаної з ре­алізацією продукції виробничотехнічного призначення і виробів народного споживан­ня, встановлюються цим Кодексом та іншими нормативноправовими актами, що йому не суперечать.

 

  1. Однією з загальних умов, що згідно із статтею 258 ГК визначають особливості регулю­вання господарських відносин, є економічна форма результату господарської діяльності. Ре­зультатом економічної діяльності у галузях матеріального виробництва може бути продукт, призначений для використання в якості засобу виробництва у сфері виробництва або для ви­користання у сфері особистого (невиробничого) споживання. Частиною 1 коментованої статті встановлено, що продукти першого роду називаються продукцією виробничо-техніч­ного призначення (продукція ВТП), а другого – виробами народного споживання (ВНС).
  2. Частина 2 коментованої статті передбачає випадки, коли за своїми властивостями продукт виробництва може бути використаний і як засіб виробництва, і як продукт особистого спожи­вання (наприклад, цукор використовується як сировина та як продукт харчування). У таких ви­падках економічна форма продукта (продукція ВТП чи ВНС) визначається залежно від того цільового призначення, для якого вироблено даний продукт (спрямування у сферу виробництва для використання його як засобу виробництва чи у сферу невиробничих потреб).
  3. Згідно з частиною 3 даної статті регулювання обігу продукції ВТП та ВНС у сфері гос­подарювання здійснюється ГК та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими від­повідно до нього. Це означає, що ГК є основним законом, який встановлює порядок обігу та­кої продукції у сфері господарювання, і всі інші нормативно-правові акти повинні в цій частині відповідати йому.

Вказаними вище особливостями економічної форми продукту зумовлюються відмінності у правовому регулюванні обігу продукції ВТП і ВНС. Зокрема, частина 2 статті 264 ГК вста­новлює, що законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції ВТП або ВНС, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для дер­жавних потреб.

Обіг майна, що опосередковує невиробниче споживання, регулюється Цивільним кодек­сом України. Разом з тим відповідні положення ЦК можуть застосовуватися для регулюван­ня відносин, пов’язаних з обігом продукції у сфері господарювання, однак за умови, що ці відносини не врегульовано ГК або іншими спеціальними актами господарського законодавства. Майнові відносини, пов’язані з обігом матеріальних цінностей, що вибули із сфери матеріального виробництва, регулюються цивільним законодавством.

  1. Особливості економічної форми продукта зумовлюють відповідну специфіку економіч­ної діяльності, пов’язаної з реалізацією продукції ВТП та ВНС. Виходячи з цього частина 4 коментованої статті встановлює, що Господарським кодексом та іншими нормативно-право­вими актами можуть передбачатися особливості правового регулювання вказаної діяльності. При цьому інші нормативно-правові акти не можуть суперечити Господарському кодексу.

 

Глава 30 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОТОРГОВЕЛЬНОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ

 

Стаття 263.   Господарськоторговельна діяльність

  1. Господарськоторговельною є діяльність, що здійснюється субєктами господа­рювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничотех­нічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжна діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
  2. Залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється то­варний обіг, господарськоторговельна діяльність виступає як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля.
  3. Господарськоторговельна діяльність може здійснюватися субєктами господа­рювання в таких формах: матеріальнотехнічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і пере­дача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торго­вельної діяльності та інша допоміжна діяльність по забезпеченню реалізації товарів (послуг) у сфері обігу.
  4. Господарськоторговельна діяльність опосередковується господарськими дого­ворами поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівліпродажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та іншими договорами.

 

  1. Визначення господарсько-торговельної діяльності, що дається у частині 1 коментова­ній статті, передбачає, що учасниками цієї діяльності є тільки суб’єкти господарювання (що­до поняття суб’єктів господарювання див. ст. 55 ГК), сферою її здійснення є товарний обіг, а її спрямованістю є реалізація продукції виробничо-технічного призначення і виробів народ­ного споживання (щодо поняття продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання див. ст. 262 ГК). Господарсько-торговельною діяльністю охоплюєть­ся також допоміжна діяльність, метою якої є забезпечення реалізації продукції виробни­чо-технічного призначення і виробів народного споживання шляхом надання відповідних послуг (зберігання, транспортування тощо).
  2. Частина 2 даної статті передбачає поділ господарсько-торговельної діяльності на внут­рішню торгівлю і зовнішню торгівлю, беручи за основу такого поділу залежність від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг.
  3. Частина 3 коментованої статті містить перелік форм, у яких може здійснюватися госпо­дарсько-торговельна діяльність. Зміст і порядок здійснення форм цієї діяльності визначаю­ться у подальших статтях даної глави.
  4. Залежно від форми здійснення господарсько-торговельної діяльності вона опосередко­вується господарськими договорами, примірний перелік яких містить частина 4 коментова­ної статті.

 

  • 1. Поставка

 

Стаття 264.   Матеріальнотехнічне постачання та збут

  1. Матеріальнотехнічне постачання та збут продукції виробничотехнічного призна­чення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у ін

407ших субєктів господарювання, здійснюються субєктами господарювання шляхом по­ставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівліпродажу.

  1. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничотехнічного призначення або виробів народного споживання, а та­кож особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб.
  2. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюють­ся цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

 

  1. Частина 1 коментованої статті встановлює два види господарських договорів, за допо­могою яких опосередковується така форм господарсько-торговельної діяльності як мате­ріально-технічне постачання і збут, – договір поставки і договір купівлі-продажу. Причому ці договори стосуються матеріально-технічного постачання та збуту як продукції виробни­чо-технічного призначення, так і виробів народного споживання, незалежно від того, чи є во­ни результатом власного виробництва, чи придбані в інших суб’єктів господарювання (див. коментар до ч. 6 ст. 265 ГК).
  2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продук­ції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання. Ці особливості, крім Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки ви­робів народного споживання, встановлюються також Особливими умовами поставки окре­мих видів товарів (див. ст. 271 ГК) та іншими актами законодавства.

Відповідно до коментованої норми законодавством може бути передбачений особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб. Наприклад, Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» [408] встановлено загальні правові та еко­номічні засади формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі за­мовлень держави на поставку (закупівлю) товарів для задоволення державних потреб суб’єк­тами господарської діяльності України всіх форм власності.

Відносини між суб’єктами господарювання (незалежно від форми власності) держав-учасниць СНД з міжнародних економічних зв’язків будуються відповідно до Угоди про за­гальні умови поставок товарів між організаціями держав-учасниць Співдружності Незалеж­них Держав, вчиненої в Києві 20 березня 1992 р.

  1. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюються по­ложеннями ГК (ст. 179-187, 193-201, 265-270), іншими законодавчими актами.

 

Стаття 265.  Договір поставки

  1. За договором поставки одна сторонапостачальник зобовязується передати (по­ставити) у зумовлені строки (строк) другій стороніпокупцеві товар (товари), а покупець зобовязується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
  2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного за­мовлення.
  3. Сторонами договору поставки можуть бути субєкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.
  4. Умови договорів поставки повинні викладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс».
  5. Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.
  6. Реалізація субєктами господарювання товарів негосподарюючим субєктам здій­снюється за правилами про договори купівліпродажу. До відносин поставки, не врегу­льованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівліпродажу.

 

  1. Договір поставки – це господарський договір, за яким одна сторона – постачальник –зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві-товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом поставки є товари, під якими слід розуміти як продукцію виробничо-техніч­ного призначення, так і вироби народного споживання.

Оскільки у наведеному визначенні поняття договору поставки (на відміну від положення, викладеного в ч. 1 ст. 712 ЦК) відсутня вказівка на те, на якому правовому титулі товар пере­дається (поставляється) покупцеві, можна припустити, що це може бути як право власності, так і похідні від нього права – господарського відання, оперативного управління тощо.

  1. Частина 2 даної статті передбачає, що сторони договору поставки можуть укладати між собою як регульований договір (на розсуд сторін), так і планований договір (відповідно до державного замовлення).
  2. На відміну від частини 1 статті 712 ЦК, яка визнає стороною договору поставки (про­давцем, постачальником) лише особу, яка здійснює підприємницьку діяльність, і тим самим не враховує участь у процесі господарювання казенних підприємств, коментована стаття ГК таких обмежень не встановлює. Тому сторонами договору поставки можуть бути суб’єкти господарювання, зазначені у пункті 1 і 2 частини 2 статті 55 ГК: 1) господарські організації -юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність; 2) гро­мадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяль­ність, та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
  3. Укладаючи договір, сторони повинні враховувати положення частини 4 коментованої статті та вимоги Указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. «Про застосування Між­народних правил інтерпретації комерційних термінів» [147], яким встановлено (п. 1), що при укладанні суб’єктами підприємницької діяльності України договорів, у тому числі зовніш­ньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжна­родні правила інтерпретації комерційних термінів [13], підготовлені Міжнародною торго­вою палатою у 1953 році (Правила ІНКОТЕРМС). При цьому на Кабінет Міністрів України покладено обов’язок забезпечувати опублікування державною мовою України змін до Пра­вил ІНКОТЕРМС з зазначенням, що такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування у газеті «Урядовий кур’єр» до відносин, які виникають у зв’язку з договора­ми, укладеними після опублікування відповідних змін (п. 2). Однак, відповідно до комента­рю Українського національного комітету Міжнародної торгової палати, з формально-юри­дичної точки зору формулювання Указу не несуть у собі заперечення правомірності вико­ристання нової редакції Правил (наразі останньою є редакція ІНКОТЕРМС-2000, введена в дію Міжнародною торговою палатою 1 січня 2000 р. [13]) до її опублікування згідно з Ука­зом (таке опублікування відбулося в квітні 2002 р.). Так, суб’єкти господарювання повинні «забезпечувати додержання» Правил ІНКОТЕРМС. Але невід’ємною складовою ІНКОТЕРМС як 1990, так і 2000 року є «Вступ», в якому встановлено, що сторони мають право са­мостійно модифікувати норми, запозичувані з Правил ІНКОТЕРМС. Отже, запозичення формулювань з більш пізньої редакції Правил ІНКОТЕРМС до її офіційного опублікування є одним з можливих варіантів дозволених відступів сторін від Правил у більш ранній офіційно опублікованій редакції.
  4. За загальним правилом поставка товарів без укладення договору поставки не допуска­ється. Винятки (випадки і порядок) можуть бути передбачені законом.
  5. Частина 6 коментованої статті містить норму, що розвиває положення частини 1 стат­ті 264 ГК щодо застосування договору купівлі-продажу з метою матеріально-технічного поста­чання і збуту продукції матеріально-технічного призначення і виробів народного споживання. Договір купівлі-продажу як основа матеріально-технічного постачання і збуту застосовується при реалізації суб’єктами господарювання товарів негосподарюючим суб’єктам.

Важливе значення має також вказівка закону щодо субсидіарного застосування відповід­них положень ЦК про договір купівлі-продажу до відносин поставки, не врегульованих ГК.

 

Стаття 266.   Предмет, кількість і асортимент поставки

  1. Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найме­нуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути та­кож продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.
  2. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, мар­ками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

 

  1. Частина 1 коментованої статті встановлює загальне правило, за яким предметом по­ставки є продукція виробничо-технічного призначення і вироби народного споживання, ви­значені родовими ознаками. Для позначення найменування продукції і виробів застосовую­ться їх найменування, зазначені у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках.

Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

  1. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, є однією з істотних умов договору поставки. Порядок визначення кількості товарів залежить від того, укладається договір за розсудом сторін, чи на підставі державного замовлення. У першому випадку сторони само­стійно узгоджують кількість товару, що підлягає поставці, у другому вона визначається ви­ходячи з державного замовлення.

Кількість товару, що підлягає поставці, може бути встановлена у відповідних одиницях виміру (штуки, тонни, квадратні метри, кубічні метри тощо) або грошовому вираженні (в то­му числі в іноземній валюті).

Загальна кількість та часткове співвідношення товарів (асортимент, сортамент, номенклату­ра) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специ­фікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом. Специфікація є невід’ємною час­тиною договору поставки.

 

Стаття 267.  Строки і порядок поставки

  1. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в дого­ворі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.
  2. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідно­сті ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не перед­бачено законодавством.
  3. Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору. Якщо такий порядок не передбачений, договір вважається укладеним на один рік.
  4. У разі якщо сторонами передбачено поставку товарів окремими партіями, строком (періодом) поставки продукції виробничотехнічного призначення є, як правило, квар­тал, а виробів народного споживання, як правило, – місяць. Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо).
  5. У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відванта­ження товарів будьяким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем.
  6. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержува­чем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.
  7. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у встановлений строк кількості товарів.

 

  1. Відповідно до частини 1 коментованої статті договори поставки за строком дії поділяю­ться на: а) разові; б) короткострокові (на один рік); в) довгострокові (на строк понад один рік). У разі якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Слід, однак, мати на увазі, що закінчення строку дії договору не тягне за собою припинення зобов’язання, а тому сторона, яка не виконала зобов’язання, не звільняється від від­повідальності за його невиконання і, як правило, від виконання зобов’язання в натурі.
  2. У межах дії договору поставки сторони встановлюють в ньому строки поставки. Крите­рієм встановлення тих або інших строків є необхідність ритмічного та безперебійного поста­чання товарів споживачам для їх нормального функціонування, якщо інше не передбачено законодавством. Необхідність узгодження і дотримання строків поставки викликана рядом причин: рівномірним випуском продукції покупцем сировини чи комплектуючих виробів, рівномірним забезпеченням підрядника будівельними матеріалами, рівномірним продажем товарів торговельним підприємством тощо.
  3. Частина 3 коментованої статті встановлює додаткові вимоги щодо змісту довгостроко­вого договору поставки. Якщо в такому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк (наприклад квартал), сторони повинні передбачити в договорі порядок по­годження ними строків поставки на наступні періоди (рік, квартал) до закінчення строку дії договору (наприклад за ЗО днів до закінчення). Якщо такий порядок не передбачений, дого­вір вважається укладеним на один рік.
  4. Сторони у договорі поставки можуть передбачити поставку товарів окремими пар­тіями. У цьому разі строком (періодом) поставки продукції виробничо-технічного призна­чення є, як правило, квартал, а виробів народного споживання, як правило, – місяць.

Сторони можуть погодити в договорі також графік поставки (місяць, декада, доба тощо). При цьому поставка товарів здійснюється, як правило, шляхом централізованої доставки їх автомобільним транспортом. Обов’язок забезпечити доставку товару на склад покупця (тор­говельне підприємство) покладається на постачальника, який може використовувати для цьо­го як власний автотранспорт, так і автотранспорт загального користування, укладаючи при цьому договір централізованого автомобільного перевезення з автотранспортним підприєм­ством. Графіки поставки найчастіше застосовуються сторонами при поставках хлібобулоч­них та кулінарних виробів, молочних продуктів тощо підприємствам роздрібної торгівлі.

  1. Частина 5 коментованої статті встановлює, що у договорі поставки за згодою сторін мо­же бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту (спосіб поставки), а також вибірка товарів покупцем.

Вибірка товарів покупцем зі складу постачальника (як виробника, так і оптової постачаль­ницької організації) здійснюється відповідно до порядку і строків передання-прийняття, що встановлюються сторонами в договорі.

  1. Сторони в договорі можуть передбачити, що відвантаження товарів здійснюється ван­тажовідправником (виготовлювачем), який не є постачальником.

За умовами договору одержувачем товарів може бути вантажоодержувач, який не є покуп­цем, тобто не перебуває в договірних відносинах з постачальником. У цьому разі покупець над­силає постачальнику рознарядку на відвантаження товару, в якій, як правило, зазначаються: най­менування, кількість, асортимент і строки відвантаження товарів; залізниця (пароплавство), станція (пристань, порт) призначення, її код; повне найменування покупця, його поштова адре­са; номер і дата договору, укладеного покупцем з одержувачем, та інші відомості.

Якщо покупець за договором не є одержувачем товарів (платником), сторони, як правило, передбачають у договорі обов’язок постачальника повідомити покупця про відвантаження товарів шляхом надіслання йому копій товарно-транспортних документів на відвантажені товари.

  1. Договором може бути передбачений порядок поставки недоодержаної покупцем у вста­новлений строк кількості товарів. За загальним правилом, що тривалий час було закріплено в законодавстві про поставки, і договірною практикою, що склалася, кількість товарів, недопоставлених постачальником або невибраних покупцем в одному кварталі (місяці тощо), підлягає поповненню відповідно в наступному кварталі (місяці тощо).

 

Стаття 268.  Якість товарів, що поставляються

  1. Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умо­вам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (етало­нам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.
  2. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість то­варів зазначаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загаль­нодоступних виданнях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника до­говору покупця на його вимогу.
  3. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається від­повідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи за­гальних критеріїв якості.
  4. Постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не пе­редбачено в договорі.
  5. У разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічни­ми умовами чи зразком (еталоном), покупець має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, – вимагати повернення сплаченої суми.
  6. У разі якщо недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника.
  7. Якщо поставлені товари відповідають стандартам або технічним умовам, але вияв­ляться більш низького сорту, ніж було зумовлено, покупець має право прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або відмовитися від прийняття і оплати поставлених товарів.
  8. У разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття товарів, які не відпо­відають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам дого­вору, постачальник (виробник) зобовязаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, – протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів. Якщо постачальник (ви­робник) у зазначений строк не розпорядиться товарами, покупець (одержувач) має пра­во реалізувати їх на місці або повернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

 

  1. Як встановлено частиною 1 коментованої статті, якість товарів, що поставляються, по­винна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка перед­бачає вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.

Відповідно до декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандарти­зацію і сертифікацію» [455] на продукцію виробничо-технічного призначення і вироби на­родного споживання розробляються такі нормативні документи стандартизації:

а)  державні стандарти України. Державні стандарти України затверджуються Держав­ним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики, а державні стандарти в галузі будівництва та промисловості будівельних матеріалів – спеціально упов­новаженим центральним органом виконавчої влади з будівництва та архітектури.

Державні стандарти України підлягають державній реєстрації в Державному комітеті України з питань технічного регулювання та споживчої політики і публікуються україн­ською мовою з автентичним текстом російською мовою.

Міжнародні, регіональні та національні стандарти інших країн застосовуються в Україні відповідно до її міжнародних договорів.

Як державні стандарти України використовуються також міждержавні стандарти, перед­бачені Угодою про проведення погодженої політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації, підписаною у м. Москві 13 березня 1992 р. [500]

Республіканські стандарти Української РСР (РСТ УРСР) застосовуються як державні до їх заміни чи скасування;

б)  галузеві стандарти. Галузеві стандарти розробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів. Обов’язкові вимоги галузевих стандартів підлягають безумовному виконанню підприємствами, установами і організаціями, що вхо­дять до сфери управління органу, який їх затвердив;

в) технічні умови. Для організації інформування споживачів (замовників) про номенкла­туру та якість продукції, що випускається, контролю відповідності технічних умов обов’яз­ковим вимогам державних, а в передбачених законодавством випадках – галузевих стандар­тів технічні умови на продукцію та зміни до них підлягають державній реєстрації в тери­торіальних органах Державного комітету України з питань технічного регулювання та спо­живчої політики. Технічні умови та зміни до них, які не пройшли державної реєстрації, вва­жаються недійсними.

Вимоги щодо якості товарів, поряд зі стандартами і технічними умовами, можуть вста­новлюватися виходячи із зразків (еталонів), під якими розуміють готовий виріб (комплект виробів), затверджений як представник конкретного товару і призначений для зіставлення (порівняння) з ним товарів за зовнішнім виглядом та іншими ознаками. Як правило, зразки (еталони) поширюються на непродовольчі товари серійного і масового виробництва.

У договорі може бути передбачена поставка товарів більш високої якості порівняно зі стандартами, технічними умовами, зразками (еталонами).

  1. Номери та індекси стандартів, технічних умов або іншої документації про якість това­рів, на які посилаються сторони, визначаючи в договорі умови щодо якості товарів, зазна­чаються в договорі. Якщо вказану документацію не опубліковано у загальнодоступних ви­даннях, її копії повинні додаватися постачальником до примірника договору покупця на його вимогу. Так само до договору має додаватися технічний опис зразка (еталона).
  2. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних крите­ріїв якості. При цьому продавець (постачальник) зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Якщо постачаль­ник при укладенні договору був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, постачальник повинен передати покупцеві товар, придатний для використання від­повідно до цієї мети (ч. 2 ст. 673 ЦК).
  3. Якість товарів, що поставляються, постачальник повинен засвідчити належним товаро­супровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

Товаросупровідні документи – це документи, що прямують разом з товарами й містять дані про ці товари. Товаросупровідними документами є товаротранспортні накладні, рахунки-фактури (інвойси), відвантажувальні специфікації, пакувальні листи, вантажні митні де­кларації, документи контролю за доставкою товарів тощо.

  1. Частина 5 коментованої статті передбачає наслідки поставки товарів, що не відповіда­ють вимогам щодо їх якості, встановленим стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном). У разі поставки товарів більш низької якості покупець має право: а) відмовитися від прийняття і оплати товарів; б) якщо товари уже оплачені покупцем, – вимагати повернен­ня сплаченої суми. При цьому не має значення, підлягають недоліки поставлених товарів усуненню, чи ні.
  2. У тих випадках, коли недоліки поставлених товарів можуть бути усунені без повернен­ня їх постачальнику, покупець має право вимагати від постачальника усунення недоліків у місцезнаходженні товарів або усунути їх своїми засобами за рахунок постачальника. Проте цим правом покупець може і не скористатися, вдавшись до застосування наслідків, передба­чених частиною 5 коментованої статті.
  3. Реалізуючи надане їм частиною 1 даної статті право, сторони можуть визначити в дого­ворі більш високі вимоги до якості товарів, ніж ті, що встановлені стандартами, технічними умовами, зразками (еталонами). Якщо поставлені товари відповідають стандартам або тех­нічним умовам, але виявляться більш низького сорту (очевидно, більш низької якості), ніж було визначено договором, покупець має право: а) прийняти товари з оплатою за ціною, встановленою для товарів відповідного сорту, або б) відмовитися від прийняття і оплати по­ставлених товарів.
  4. Частина 8 коментованої статті встановлює обов’язок постачальника (виробника) щодо розпорядження товарами у разі якщо покупець (одержувач) відмовився від прийняття това­рів, які не відповідають за якістю стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) або умовам договору. У цьому випадку постачальник (виробник) зобов’язаний розпорядитися товарами у десятиденний строк, а щодо товарів, які швидко псуються, – протягом 24 годин з моменту одержання повідомлення покупця (одержувача) про відмову від товарів.

Невиконання постачальником (виробником) у зазначений строк свого обов’язку щодо розпорядження товарами, дає право покупцеві (одержувачу) реалізувати їх на місці або по­вернути виробникові. Товари, що швидко псуються, підлягають в усіх випадках реалізації на місці.

 

Стаття 269.   Гарантії якості товарів. Претензії у звязку з недоліками поставлених товарів

  1. Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і предявлення постачальникові претензій у звязку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до цього Кодексу.
  2. Стандартами, технічними умовами або договором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання, можуть передбачатися більш тривалі строки для встановлення покупцем у належному порядку зазначених недоліків (гарантійні строки). Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки більш тривалі порівня­но з передбаченими стандартами або технічними умовами.
  3. Гарантійний строк  експлуатації  обчислюється   від  дня   введення   виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покупцем (спожива­чем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгів­лю, – з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, техніч­ними умовами або договором.
  4. Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виго­товлення товару.
  5. Постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому. Гарантійний строк на ком­плектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основ­ний виріб, якщо інше не передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний виріб.
  6. Постачальник (виробник) зобовязаний за свій рахунок усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити товари, якщо не доведе, що де­фекти виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу. У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використо­вувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.
  7. У разі поставки товарів неналежної якості покупець (одержувач) має право стягну­ти з виготовлювача (постачальника) штраф у розмірі, передбаченому статтею 231 цьо­го Кодексу, якщо інший розмір не передбачено законом або договором.
  8. Позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути предяв­лені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

 

  1. Оперуючи терміном «недоліки поставлених (проданих) товарів», ні ЦК, ні ГК не роз­кривають змісту цього поняття. Аналіз положень ЦК і ГК дає підстави для висновку, що тер­мін «недоліки» вживається в цих законах для позначення невідповідності товарів вимогам щодо якості (в тому числі й стосовно строку придатності).

Зазвичай недоліки поставлених товарів виявляються покупцем при звичайному їх прий­манні за якістю. Порядок і строки приймання товарів за якістю регулюються Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затвердженою постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 25 квітня 1966 р. [39] Зазначена Інструкція застосовується в усіх випадках, коли стандартами, технічними умовами, Основними і Особливими умовами поставок або іншими обов’язковими для сторін правилами не встановлено інший порядок приймання продукції за якістю і комплектністю.

Строки і порядок встановлення покупцем недоліків поставлених йому товарів, які не могли бути виявлені при звичайному їх прийманні, і пред’явлення постачальникові претензій у зв’язку з недоліками поставлених товарів визначаються законодавством відповідно до поло­жень ГК.

  1. Як випливає зі змісту частини 2 коментованої статті, стандартами, технічними умовами або договором щодо товарів, призначених для тривалого користування чи зберігання, мо­жуть передбачатися більш тривалі строки для встановлення покупцем у належному порядку недоліків (гарантійні строки).

Таким чином, коментована норма визначає гарантійні строки як строки для встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених товарів. Але це лише одна з ознак га­рантійних строків, оскільки останні мають, передусім, техніко-економічний зміст і в цьому розумінні означають, що протягом гарантійного строку: а) виробник (постачальник) гаран­тує використання товару (його комплектуючих, складових частин) за призначенням за умо­ви дотримання покупцем (споживачем) правил користування; б) виробник (постачальник) виконує гарантійні зобов’язання, що полягають в технічному обслуговуванні поставлених товарів; в) виробник (постачальник) несе відповідальність за недоліки поставлених товарів, виявлені протягом гарантійного строку..

Сторони можуть погодити в договорі гарантійні строки, більш тривалі порівняно з перед­баченими стандартами або технічними умовами.

  1. Коментована стаття виділяє три види гарантійних строків: 1) гарантійний строк експлу­атації; 2) гарантійний строк придатності; 3) гарантійний строк зберігання.

Гарантійний строк експлуатації — це строк, протягом якого гарантується використання товару, в тому числі комплектуючих виробів та складових частин, за призначенням за умови дотримання споживачем правил користування і протягом якого виробник (продавець, ви­конавець) виконує гарантійні зобов’язання.

Згідно з частиною 3 статті 269 ГК гарантійний строк експлуатації обчислюється від дня введення виробу в експлуатацію, але не пізніше одного року з дня одержання виробу покуп­цем (споживачем), а щодо виробів народного споживання, які реалізуються через роздрібну торгівлю, – з дня роздрібного продажу речі, якщо інше не передбачено стандартами, тех­нічними умовами або договором.

  1. Відповідно до частини 1 статті 677 ЦК законом або іншими нормативно-правовими ак­тами може бути встановлений строк, зі спливом якого товар вважається непридатним для ви­користання за призначенням {строк придатності). Тому частина 3 статті 677 ЦК містить ви­могу, згідно з якою продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, на який встановлено строк придатності, з таким розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до спливу цього строку.

Гарантійний строк зберігання – це строк, протягом якого споживчі властивості товару не повинні погіршуватися за умови дотримання вимог нормативних документів.

Гарантійний строк придатності та зберігання товарів обчислюється від дня виготовлення товару.

  1. Частина 5 коментованої статті встановлює, що постачальник (виробник) гарантує якість товарів у цілому, включаючи їх комплектуючі вироби і складові частини. Тому за за­гальним правилом гарантійний строк на комплектуючі вироби і складові частини вважається рівним гарантійному строку на основний виріб. Інше може бути передбачено договором або стандартами (технічними умовами) на основний виріб (наприклад, гарантія на двигун ав­томобіля три роки, на кузов – п’ять років).
  2. Частина 6 коментованої статі встановлює правові наслідки виявлення протягом гаран­тійного строку недоліків поставлених товарів: постачальник (виробник) зобов’язаний за свій рахунок усунути дефекти виробу, виявлені протягом гарантійного строку, або замінити това­ри. Проте постачальник (виробник) звільняється від цього обов’язку, якщо доведе, що дефек­ти виникли внаслідок порушення покупцем (споживачем) правил експлуатації або зберігання виробу.

У разі усунення дефектів у виробі, на який встановлено гарантійний строк експлуатації, цей строк продовжується на час, протягом якого він не використовувався через дефект, а при заміні виробу гарантійний строк обчислюється заново від дня заміни.

  1. Якщо виготовлювач (постачальник) поставив товари неналежної якості, покупець (одержувач) має право стягнути з нього штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних товарів, якщо інший розмір не передбачено законом або договором (див. коментар до ст. 231 ГК).
  2. Частина 8 коментованої статті містить обмеження щодо строків пред’явлення позовів, що випливають з поставки товарів неналежної якості. Такі позови можуть бути пред’явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків по­ставлених йому товарів.

 

Стаття 270.   Комплектність товарів, що поставляються

  1. Товари повинні поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, техніч­них умов або прейскурантів. Договором може бути передбачено поставку з додаткови­ми до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виро­бів (частин), що входять до комплекту.
  2. Якщо комплектність не визначено стандартами, технічними умовами або прейску­рантами, вона в необхідних випадках може визначатися договором.
  3. У разі поставки некомплектних виробів постачальник (виробник) зобовязаний на вимогу покупця (одержувача) доукомплектувати їх у двадцятиденний строк після одер­жання вимоги або замінити комплектними виробами у той же строк, якщо сторонами не погоджено інший строк. Надалі до укомплектування виробу або його заміни поку­пець (одержувач) має право відмовитися від його оплати, а якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому порядку повернення сплачених сум. У разі якщо постачаль­ник (виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або не замінить його ком­плектним, покупець має право відмовитися від товару.
  4. Прийняття покупцем некомплектних виробів не звільняє постачальника (виробни­ка) від відповідальності.

 

  1. Частина 1 коментованої статті встановлює важливу для договірних відносин поставки вимогу щодо комплектності товарів, що поставляються. Комплектність товарів має відпо­відати вимогам стандартів, технічних умов або прейскурантів.

Комплект – це сукупність певних деталей, вузлів, самостійних виробів або інших предме­тів, передбачених нормативно-технічною документацією, згідно з якою всі вони мають скла­дати одне ціле. Дотримання постачальником умов договору щодо комплектності має велике значення для забезпечення можливості використання товарів за прямим призначенням.

Виходячи з необхідності врахування особливостей окремих видів товарів і потреб покуп­ців закон надає сторонам договору право передбачати поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що вхо­дять до комплекту.

  1. Сторони можуть визначити комплектність товарів, що поставляються, у договорі, якщо її не визначено стандартами, технічними умовами або прейскурантами.
  2. Наслідки невиконання постачальником (виробником) зобов’язання щодо комплектної поставки встановлені частиною 3 коментованої статті. У разі поставки некомплектних виро­бів постачальник (виробник) зобов’язаний на вимогу покупця (одержувача): а) доукомплек­тувати їх у двадцятиденний строк після одержання вимоги або б) замінити комплектними ви­робами у той же строк, якщо сторони не погодять інший строк.

Надалі, до укомплектування виробу або його заміни, покупець (одержувач) має право: а) відмовитися від його оплати; б) якщо товар уже оплачений, вимагати в установленому по­рядку повернення сплачених сум.

У разі якщо постачальник (виробник) у встановлений строк не укомплектує виріб або не за­мінить його комплектним, покупець має право відмовитися від товару.

  1. Згідно з частиною 4 коментованої статті постачальник (виробник) несе відповідаль­ність і в тому разі, якщо покупець прийняв некомплектні вироби.

 

Стаття 271.   Положення про поставки і Особливі умови поставок

  1. Кабінет Міністрів України відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів за­тверджує Положення про поставки продукції виробничотехнічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також Особливі умови поставки окремих ви­дів товарів.

 

Як зазначається в коментованій статті, відповідно до вимог ГК та інших законів Кабінет Міністрів затверджує Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначен­ня та поставки виробів народного споживання. Граматичне тлумачення цієї норми не дає підстав для однозначного висновку про те, чи це має бути одне Положення, яке регулювало б і поставки продукції, і поставки виробів народного споживання, чи особливості поставки продукції і виробів мають регулюватися двома положеннями. Уявляється, що тривалий до­свід автономного правового регулювання поставок продукції виробничо-технічного призна­чення і товарів народного споживання, яке враховувало особливості їх поставок, має бути перенесений і на сучасне правове регулювання поставок продукції і виробів.

Що стосується особливостей поставки окремих видів товарів (як продукції виробничо-технічного призначення, так і виробів народного споживання), то вони, згідно з положення­ми коментованої статті, мають регулюватися Особливими умовами поставки окремих видів товарів, що також затверджуються Кабінетом Міністрів України.

 

  • 2. Контрактація сільськогосподарської продукції

 

Стаття 272.  Договір контрактації сільськогосподарської продукції

  1. Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.
  2. За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (даліви­робник) зобовязується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (даліконтрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобовязується спри­яти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.
  3. У договорах контрактації повинні передбачатися:

види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гра­нично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин;

кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;

ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здаванняприймання продукції;

обовязки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільсько­господарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;

взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;

інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської про­дукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

 

  1. У радянський період перехід продукції соціалістичного господарства від підприємства-виробника до підприємства-споживача і до роздрібних торговельних підприємств для використання її за планами, доведеними державою, здійснювався на підставі договорів по­ставки, які укладались на виконання планів. Вирішальне юридичне значення у відносинах поставки продукції мав державний план. Договір був підпорядкований плану.

Державні заготівлі сільськогосподарської продукції здійснювались на підставі договорів контрактації, які укладалися державними заготівельними організаціями чи державними під­приємствами з виробниками цієї продукції – колгоспами і радгоспами. За договорами кон­трактації з застосуванням єдиних цін, що диференціювались за законами СРСР, колгоспами і радгоспами постачалась основна частина товарної сільськогосподарської продукції. Незнач­на її частина продавалась виробниками державним підприємствам та організаціям за підви­щеними закупівельними цінами в порядку надпланового продажу на колгоспних ринках, на комісійних засадах та особам, які працювали в колгоспах за трудовими договорами.

Правове регулювання закупівель сільськогосподарської продукції у колгоспах і радгос­пах та в міжгосподарських підприємствах (організаціях) державними заготівельними організаціями відповідних міністерств і відомств здійснювалось на підставі статей 51-52 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік, статей 254-255 Цивільного ко­дексу УРСР, Положення про порядок укладення та виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженого наказом Міністерства заготівель СРСР і Міністерства сільського господарства СРСР від 15 листопада 1983 р. № 399/250, а також, договорів між підприємствами, що виробляли сільськогосподарську продукцію, і заготівель­ними організаціями. Такі договори за формою, як правило, відповідали Типовим договорам щодо основних видів сільськогосподарської продукції, які затверджувались тими ж мініс­терствами. Поряд з Типовими договорами питання закупівель окремих видів сільськогоспо­дарської продукції, регламентувались спеціальними відомчими інструкціями, що мали юри­дичну силу підзаконних актів і були обов’язковими для всіх учасників відповідних контра­ктаційних відносин.

Після проголошення незалежності України, в умовах переходу до ринкових відносин, об­сяг здійснення державних закупівель сільськогосподарської продукції у державних, колек­тивних і приватних сільськогосподарських підприємствах, у тому числі й у фермерських господарствах, значно зменшився. Нині здійснюються лише закупівлі матеріальних ціннос­тей, у тому числі сільськогосподарської продукції і продовольства для формування запасів державного матеріального резерву, на утримання Збройних Сил України, виправних установ і мобілізаційних резервів.

Основні принципи формування, розміщення, скорочення, використання, поновлення та оновлення запасів державного матеріального резерву і регулювання відносин у цій сфері ви­значені Законом України «Про державний матеріальний резерв» (з наступними змінами і до­повненнями). Загальні правові та економічні засади формування, розміщення, фінансування і виконання оборонного замовлення і регулювання відносин в означеній сфері визначені Зако­ном України «Про державне оборонне замовлення» [96]. Норми цього Закону стосуються пи­тань закупівлі продовольства для Збройних Сил України і формування мобілізаційного резер­ву. Питання застосування процедур закупівель товарів і продукції за державні кошти врегу­льовані Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141].

При ознайомленні із змістом цієї статті ГК треба виходити з того, що в умовах переходу до ринкової економіки реалізація сільськогосподарської продукції її виробниками здійснюється переважно на підставі договорів купівлі-продажу, що укладаються на аукціонах, товарних біржах, через посередництво агробізнесових структур, а також на підставі прямих договорів, що укладаються безпосередньо між виробниками сільськогосподарської продукції і заго­тівельниками. При цьому укладаються спотові, форвардні і ф’ючерсні договори. Застосуван­ням договірних методів заготівель сільськогосподарської продукції забезпечується свобода волевиявлення товаровиробників у виборі виду договорів на реалізацію виробленої продук­ції, у розробленні змісту, умов і порядку укладення договорів та їх виконання.

Незважаючи на розширення меж комерційної торгівлі, рівноправних цивільно-правових договірних відносин ще значне місце посідають і посідатимуть державні закупівлі сільсько­господарської продукції, здійснення яких забезпечується шляхом державного впливу на вибір видів договорів, умов і порядку їх укладення та виконання. При цьому застосовуються нові форми і методи регулювання договірних відносин, поєднання державно-правових при­писів і цивільно-правових договорів. Зміст цієї статті ГК коментується виходячи з названих позицій.

У Цивільному кодексі України 2003 року питанню контрактації сільськогосподарської продукції присвячена лише одна стаття (ст. 713), у якій дано визначення договору і зазначе­но, що до договору контрактації застосовуються загальні положення про купівлю-продаж і положення про договір поставки, якщо інше не визначено договором чи законом. У цій же статті ЦК застережено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання укла­дення і виконання договорів контрактації сільськогосподарської продукції.

Особливості державних закупівель сільськогосподарської продукції шляхом укладення договору контрактації визначені в статтях 273-274 даного параграфа. У коментованій статті дається загальна характеристика державних закупівель сільськогосподарської продукції за договорами контрактації і міститься вказівка на особливості цього виду договорів. Головна особливість полягає в тому, що за договорами контрактації здійснюються державні закупівлі сільськогосподарської продукції на підставі державного замовлення на її поставку.

Треба застережити, що норми ЦК можуть трактуватись ширше, ніж норми ГК. Згідно із статтею 713 ЦК контрактантами сільськогосподарської продукції можуть бути не лише дер­жавні організації, а й юридичні особи права приватної власності. Оскільки в названій статті немає обмежень щодо кола осіб, які можуть здійснювати закупки за договорами контракта­ції, то ними можуть бути й заготівельники приватної форми власності. Наприклад, на підста­ві цивільно-правового договору контрактації приватизований цукровий завод як недержавна юридична особа може закуповувати у фермерів та в інших сільськогосподарських підприєм­ствах приватного типу цукрові буряки. Приватні борошномельні підприємства за такими ж договорами закуповують зерно для переробки на борошно.

Наведене свідчить, що стаття 272 ГК має більш вузьке застосування порівняно з нормами статті 713 ЦК. Зазначена стаття ГК стосується лише державних закупівель сільськогоспо­дарської продукції.

Під дію договорів контрактації для державних закупок сільськогосподарської продукції відповідно до коментованої статті підпадають договори, які укладаються між недержавним господарським товариством (наприклад приватним цукрозаводом) і фермерським госпо­дарством на закупку цукрових буряків за умови, що до цукрового заводу доводиться єдине державне замовлення на закупку цукру, а до фермерського господарства та іншого подібно­го приватного підприємства чи виробничого кооперативу — державне замовлення на закупку цукрових буряків за умови, що цукровий завод виступає закупівельником від імені держави, в інтересах держави і за державні кошти. У цьому випадку єдине державне замовлення, яке доводиться до виробника сільськогосподарської продукції на поставку сировини і до пере­робника сировини на продовольство, можна вважати комплексним державним замовленням, а договори контрактації сільськогосподарської продукції і договори поставки державі про­довольства – передаточними (трансміссіонними) договорами.

  1. У частині 2 коментованої статті визначено взаємні зобов’язання виробника сільськогос­подарської продукції та контрактанта (заготівельного, закупівельного або переробного під­приємства чи організації) за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції. Зобов’язання виробника -виконати умови договору щодо передачі виробленої ним продукції контрактанту у визначені строки, кількості й асортименті, а зобов’язання контрактанта – сприяти виробникові у ви­робництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.

Порівняльний аналіз правових норм щодо контрактації сільськогосподарської продукції свідчить, що в радянський період договори контрактації укладались на виконання планів дер­жавних закупок сільськогосподарської продукції і державних планів розвитку сільськогосподарського виробництва в колгоспах і радгоспах. Нині в умовах незалежності України і переходу до ринкової економіки, договір контрактації на закупки для державних потреб укладається на основі державного замовлення на поставку сільськогоспо­дарської продукції. Нові підходи до державних закупок сільськогосподарської продукції ма­ють таке організаційно-правове призначення.

Перше. Згідно з частиною 3 статті 179 ГК укладення договору контрактації сільськогос­подарської продукції на виконання державного замовлення є обов’язковим для обох сторін. Визначаючи пріоритет державного замовлення у контрактаційних відносинах, ГК ставить державне підприємство при укладенні договорів контрактації у рівні умови з контрактан­тами – юридичними особами, заснованими на приватній чи колективній власності.

Друге. Розміщуючи державне замовлення на державні закупки сільськогосподарської продукції, держава стимулює укладення договорів контрактації. Це виявляється в тому, що, відповідно до законів, у договорі мають визначатися обов’язки контрактанта щодо сприяння виробникові у виробництві зазначеної продукції. Незалежно від умов договору контрактант зобов’язаний прийняти вироблену продукцію та оплатити її. Тим самим держава забезпечує товаровиробнику гарантію збуту виробленої продукції в обумовлених договором асорти­менті, кількості, якості і за узгодженими, вигідними для виробника, цінами.

Третє. Прийняття на виконання державного замовлення на виробництво і поставку сіль­ськогосподарської продукції посилює юридичну відповідальність виробника за виконання замовлення з виробництва продукції, за своєчасне і неухильне виконання умов договору що­до строків, асортименту, кількості і якості продукції, а контрактанта – за своєчасне прийнят­тя виробленої продукції в кількості і за умов, передбачених договором, та за її оплату за обу­мовленими договором цінами.

  1. Вимоги до змісту договору контрактації сільськогосподарської продукції, передбачені частиною 3 коментованої статті, належить вважати істотними умовами договору. їх додер­жання є обов’язковим при укладенні договору. Згідно з частиною 2 статті 180 ГК господар­ський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов. Частиною 4 статті 180 ГК встановле­но, що умови про предмет договору повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції, а також вимоги до її якості. Вимоги щодо виду, якості продукції, передбаченої договором, повинні визначатися відповідно до статті 15 ГК з поси­ланням на державні стандарти та їх номери або технічні умови і гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин.

Важливою є вимога коментованої норми щодо визначення у договорі кількості продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника. Це пов’язано з тим, що сільськогоспо­дарська продукція переважно є швидкопсувною, а у товаровиробника не завжди є умови для її зберігання. Своєчасне вивезення сільськогосподарської продукції на елеватори, бази, в ін­ші місця поповнення державних матеріальних запасів є передумовою збереження її якості й можливості тривалого зберігання. Така вимога до державних закупок сільськогосподар­ської продукції була традиційною і в радянські часи. Більше того, в багатьох випадках тоді транспортування сільськогосподарської продукції здійснювалось за рахунок держави. Це можна віднести до однієї з умов сприяння контрактантом належному виконанню договорів товаровиробниками.

Ціна на продукцію є однією з істотних умов будь-якого господарського договору. Суб’єк­ти господарювання можуть використовувати у господарських відносинах вільні ціни, дер­жавні фіксовані ціни, а також регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін, а також граничні рівні торговельних надбавок, постачаль­ницьких винагород, а в окремих випадках – граничні нормативи рентабельності чи обов’яз­кове декларування зміни цін.

Обов’язки контрактанта щодо сприяння (допомоги) в організації виробництва сільсько­господарської продукції та її транспортуванні на приймальні пункти і підприємства є однією з обов’язкових умов договору, передбачених коментованою статтею. Виходячи з практики застосування цієї норми права до обов’язків контрактанта щодо сприяння виробникам в ор­ганізації виробництва сільськогосподарської продукції можуть бути віднесені такі види допомоги: надання пільгових кредитів на придбання пального та інших енергоносіїв, спри­яння в постачанні сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, хімічних засобів за­хисту рослин; організація передачі в оренду техніки на період збирання врожаю, транспор­тування, зберігання сільськогосподарської продукції, а також спеціальні консультації з пи­тань рослинництва, тваринництва, агротехніки тощо.

Обов’язковою умовою договору контрактації, як й інших господарських договорів, є ви­значення в договорі майнової відповідальності сторін у разі невиконання ними договірних зобов’язань. У ньому можуть бути передбачені господарські санкції, спрямовані на захист прав держави і сторін договору, в тому числі відшкодування учасникам правовідносин збит­ків, завданих внаслідок правопорушення. Слід мати на увазі, що у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника продукції. Необхідно також враховувати положення частини 1 статті 232 ГК, яка передбачає, що, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язань встановлено штрафні санк­ції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Крім того, зако­ном або договором можуть бути передбачені випадки, коли допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за ви­бором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції. Окремі з цих поло­жень щодо відповідальності стосуються і договору контрактації сільськогосподарської про­дукції (див. коментар до ст. 274 цього Кодексу).

У договорах контрактації можуть закладатись і деякі інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встанов­леному Кабінетом Міністрів України. Типові договори контрактації розробляються і за­тверджуються щодо поставки сільськогосподарської продукції і визначають умови держави-замовника не лише до кількості, а й до якості продукції, до порядку і термінів здавання її ви­робником. Затверджуються типові договори на поставку державі окремих видів рослинниць­кої і тваринницької продукції.

У договорах, що укладаються на підставі Типових договорів, конкретизуються права та обов’язки сторін щодо конкретних видів продукції (зернових, овочів, картоплі, цукрових бу­ряків, м’яса, молока, риби та ін.). Можна назвати такі узагальнюючі обов’язки здавальника продукції:

– продати сільськогосподарську продукцію, яка відповідає діючим стандартам або техніч­ним умовам, у передбачені договором терміни з урахуванням строків дозрівання культур, умов їх виробництва (вирощування) і зберігання продуктів;

– забезпечити рекомендований засновником догляд за сільськогосподарськими культура­ми, застосовуючи при цьому вимоги агротехніки і засоби боротьби із шкідниками;

– забезпечити своєчасне збирання і здавання продукції, в разі потреби, у затареному вигляді;

– не пізніше обумовленого договором строку до початку здавання продукції повідомляти заготівельника про її наявність і кількість.

Контрактант як друга сторона договору у свою чергу зобов’язується:

– прийняти закуплену продукцію від виробника у першу чергу, у визначеній кількості, в обумовленому місці і в строки, передбачені договором;

– на бажання виробника видати йому аванс у встановленому розмірі від суми договору на закуплену продукцію тваринництва і продукцію рослинництва;

– сприяти виробнику в придбанні сільськогосподарських машин, інвентарю, а також ра­йонованих сортів насіння зернових, картоплі, овочевих культур, саджанців, мінеральних добрив, пестицидів тощо;

– ознайомити виробника з вимогами діючих стандартів і технічних умов на продукцію, що підлягає закупівлі;

– завезти виробникові в разі потреби до початку збирання врожаю тару (мішки, контейне­ри, ящики) у необхідній кількості;

– оплатити виробнику вартість закупленої продукції.

 

Стаття 273.  Особливості виконання договорів контрактації

  1. Виробник повинен не пізніш як за пятнадцять днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі.
  2. Контрактант зобовязаний прийняти від виробника всю предявлену ним продук­цію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псуєть­ся, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами.
  3. У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської про­дукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
  4. Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування про­дукції здійснюється у кількості, порядку та строки, передбачені договором.
  5. Інші особливості виконання договорів контрактації встановлюються Положенням про контрактацію сільськогосподарської продукції, яке затверджується Кабінетом Мі­ністрів України.

 

  1. Сторони договору контрактації сільськогосподарської продукції мають виконувати до­говірні зобов’язання належним чином відповідно до договору, закону та інших правових актів. Для виконання цього договору застосовуються відповідні положення Цивільного кодек­су України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Головна особливість договору контрактації відповідно до ГК полягає в тому, що вироб­ник сільськогосподарської продукції бере на себе обов’язок виробити для контрактанта пев­ну кількість продукції, яка за якістю відповідала б державним стандартам.

Кожна сторона договору повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконан­ня нею зобов’язання, враховуючи інтереси держави як замовника і забезпечення виробникам свого інтересу як господарюючому суб’єкту. Виробник сільськогосподарської продукції має усвідомлювати, що за порушення договірних зобов’язань йому доведеться нести майнову відповідальність — як ту, що узгоджена договором, так і ту, що встановлена законом.

Це означає, що з перших днів після укладення договору контрактації виробник повинен вжити всіх організаційно-правових, економічних, агро-, зоотехнічних і трудових заходів, спрямованих на виконання зобов’язань. Важливо не лише виробити передбачену договором продукцію, а й забезпечити її передачу контрактанту і належне документальне оформлення такої передачі. Саме тому закон вимагає, щоб виробник не пізніше п’ятнадцяти днів до початку збуту продукції повідомив контрактанта про кількість і строки здачі сільськогоспо­дарської продукції, що пропонується до продажу, та погодив календарний графік її здачі. З метою уникнення в майбутньому непорозумінь доцільно, щоб таке повідомлення було на­правлено контрактантові у письмовій формі (листом, по факсу, електронною поштою, теле­графом). Бажано перевірити, чи отримав контрактант повідомлення від зобов’язаної сторо­ни, а також зафіксувати у письмовій формі погодження графіка здачі продукції.

  1. Контрактант зобов’язаний прийняти від виробника всю пред’явлену ним продукцію на умовах, передбачених договором. Отже, якщо виробник пред’явив для реалізації продукцію в більшому обсязі, ніж це передбачено договором, то контрактант зобов’язаний також її прий­няти. Дана вимога виробника є обов’язковою для контрактанта, якщо продукція за якістю і технічними характеристиками відповідає умовам, встановленим договором. У коментованій статті Кодексу застережено, що нестандартна продукція, яка швидко псується, придатна для використання у свіжому або переробленому вигляді, і стандартна продукція, яка швидко псується, що збувається понад обсяги, передбачені договором, приймається контрактантом за цінами і на умовах, погодженими сторонами. Згідно з частиною 5 статті 193 ГК виробник має право виконати зобов’язання щодо поставки продукції достроково, якщо в договорі немає за­борони на прийняття її раніше обумовленого строку. Така норма закону забезпечує захист ін­тересів сільськогосподарського товаровиробника, господарська діяльність якого в окремих випадках залежить від кліматичних та гідрометерологічних умов. На вимогу виробника про­дукції контрактант відповідно до частини 8 статті 193 ГК, приймаючи виконання договірного зобов’язання, повинен видати письмове посвідчення його виконання повністю або частини.
  2. Статтею 197 ГК встановлено, що зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначе­ним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання. Із змісту названої статті ГК випливає, що договором контрактації можуть передбачатися обся­ги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника. Договором визначається також продукція, яка доставляється безпосередньо ви­робником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника. Транспортні витрати на перевезення продукції за договором контрактації можуть покладатись на виробника продукції за цінами, що встанов­люються перевізником. У радянський період існувало правило, що транспортування про­дукції, визначалося договором між сторонами. Воно може покладатись на контрактанта, який з метою забезпечення плану державних закупок сільськогосподарської продукції бере на себе зобов’язання здійснювати її перевезення за власні кошти.

 

Стаття 274.  Відповідальність за договором контрактації

  1. За нездачу сільськогосподарської продукції у строки, передбачені договором контрактації, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому дого­вором, якщо інший розмір не передбачений законом.
  2. За невиконання зобовязання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, предяв­леної виробником у строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі пяти відсотків вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, – повну її вартість.
  3. У разі якщо продукцію не було своєчасно підготовлено до здаванняприймання і про це не було попереджено контрактанта, виробник відшкодовує контрактанту завдані цим збитки.
  4. У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобовязань відповідно до вимог цього Кодексу.

 

  1. Неустойка є одним з видів штрафних господарських санкцій у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господар­ського зобов’язання.

Відповідно до статті 272 ГК у договорах контрактації сільськогосподарської продукції, поряд з іншими умовами, повинна передбачатися взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору, в тому числі й за недодержання встановлених строків здавання виробленої продукції, – виробник сплачує контрактантові неустойку в розмірі, встановленому договором.

Оскільки застосування санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів дер­жави, організацій та громадян, то відповідальність сторін договору настає і тоді, коли у дого­ворі не визначена неустойка за нездачу сільськогосподарської продукції у строки, перед­бачені договором.

При цьому розмір санкції може бути встановлений договором контрактації у відсотково­му відношенні до суми невиконаної частини зобов’язань або у визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі вартості продукції (ч. 4 ст. 231 ГК).

Встановлення строків здавання-приймання продукції є однією з істотних умов договору кон­трактації сільськогосподарської продукції. Порушення встановлених договором строків здаван­ня продукції виробником розглядається як невиконання умов договору, за яке настає юридична відповідальність. Кодекс передбачає різні види господарських санкцій: відшкодування збитків, штрафні санкції, оперативно-господарські санкції. Згідно з коментованою статтею договором повинна передбачатись штрафна санкція у вигляді неустойки та її розміри.

У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єк­том господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення по­в’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за ра­хунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором. Всі ці обставини, які впливають на застосування штрафних санкцій, є характерними і для договорів контрактації сільськогосподарської продукції. Виходячи з цього у разі якщо з тих чи інших причин дого­вором контрактації неустойка за невиконання договірних зобов’язань не встановлена, хоч вона повинна бути встановленою, то згідно з частиною 2 статті 231 ГК за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості продукції, щодо якої допущено прострочення, за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості. При цьому, згід­но з частиною 6 статті 232 цього Кодексу, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

  1. Дещо інший підхід до відповідальності встановлено Кодексом за невиконання зо­бов’язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред’явленої виробником у строки і в поряд­ку, погоджених сторонами. У таких випадках контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі п’яти відсотків вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка вчинила правопорушення, включаються: вартість втраченого чи пошкодженого майна у зв’язку з невиконанням строків здавання-приймання продукції; додаткові витрати, понесені стороною; недоодержання при­бутку (втрачена вигода); матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбаче­них законом. Особливо жорсткі господарські санкції застосовуються до заготівельника у ра­зі відмови від приймання швидкопсувної продукції. За ці порушення заготівельник зобо­в’язаний відшкодувати виробникові повну вартість такої продукції.

  1. Виробник сільськогосподарської продукції зобов’язаний не тільки сплатити контрак­танту неустойку, а й відшкодувати йому збитки, завдані тим, що ним не було своєчасно під­готовлено продукцію до здавання-приймання і про це не було попереджено контрактанта.
  2. У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобов’язань відповідно до вимог цього Кодексу. Згідно зі стат­тею 217 ГК у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: від­шкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. До штрафних санк­цій, що можуть передбачатися у договорі контрактації, крім неустойки, відносяться штраф і пеня (ст. 230 ГК). Так, за порушення зобов’язання, передбаченого договором контрактації щодо якості (асортименту) продукції, може встановлюватись штраф у розмірі двадцяти від­сотків вартості неякісної (нестандартної) продукції.

Треба мати на увазі, що в окремих випадках суд може відповідно до статті 233 ГК змен­шити розмір штрафних санкцій. їх розмір може бути зменшений судом у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками заготівельника, або ж як­що порушенням зобов’язання не завдано збитків іншим учасникам господарських відносин.

 

  • 3. Енергопостачання

 

Стаття 275.  Договір енергопостачання

  1. За договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (даліенергію) споживачеві (абоненту), який зобовязаний оплатити прийняту енергію та дотримувати­ся передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
  2. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається.
  3. Предметом договору енергопостачання є окремі види енергії з найменуванням, пе­редбаченим у державних стандартах або технічних умовах.
  4. Виробники і постачальники енергії, що займають монопольне становище, зокрема субєкти природних монополій, зобовязані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії. Розбіжності, що виникають при укладенні такого договору, врегульовуються відповідно до вимог цього Кодексу.
  5. Енергопостачальні підприємства інших, крім державної і комунальної, форм влас­ності можуть брати участь у забезпеченні енергією будьяких споживачів, у тому числі через державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначених відповідними до­говорами.

 

  1. Енергопостачання – одна з форм, у яких здійснюється господарсько-торговельна діяль­ність суб’єктів господарювання (див. коментар до ч. З ст. 263 ГК). Разом з тим енергопоста­чання можна визначити як надання енергії певного виду споживачу за допомогою технічних засобів передачі та розподілу енергії на підставі договору.

Як форма господарсько-торговельної діяльності енергопостачання опосередковується до­говором енергопостачання, визначення поняття якого містить частина 1 коментованої статті.

Договір енергопостачання – це господарський договір, за яким енергопостачальне під­приємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту во­ду (далі – енергію) споживачеві (абоненту), який зобов’язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити без­печну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

  1. Частина 2 коментованої статті встановлює заборону на відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання. Проте слід мати на увазі, що у разі введення надзвичайного ста­ну відповідно до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» [413] підприємства, установи та організації електроенергетики, розташовані у місцевостях, де введено надзви­чайний стан, зобов’язані виконувати розпорядження органів, які здійснюють заходи над­звичайного стану на відповідній території щодо енергопостачання споживачів, незалежно від умов укладених договорів (ч. 1 ст. 23 Закону України «Про електроенергетику» [129]).
  2. Предметом договору енергопостачання є окремі, чітко визначені види енергії – елек­трична енергія, пара, гаряча і перегріта вода, найменування яких передбачається в державних стандартах або технічних умовах. Такі види ресурсів як нафта, газ, вода не є об’єктом догово­ру енергопостачання. На нашу думку, вони можуть бути або об’єктом договору купівлі-продажу (поставки), або об’єктом договору постачання енергетичними та іншими ресурсами че­рез приєднану мережу, передбаченого статтею 714 ЦК.
  3. Норма, встановлена частиною 4 коментованої статті, зобов’язує виробників і поста­чальників енергії, які займають монопольне становище, зокрема суб’єктів природних моно­полій, укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України «Про природні монополії» [419] суб’єкт при­родної монополії – це суб’єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Обов’язок суб’єктів природних монополій укласти договір енергопостачання стосується тих споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії.

Розбіжності, що виникають при укладенні договору енергопостачання з суб’єктами при­родних монополій, врегульовуються відповідно до вимог статті 181 ГК.

Слід також мати на увазі, що згідно з частиною 2 статті 24 Закону «Про електроенергети­ку» енергопостачальники, що здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій те­риторії, не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укла­денні договору на постачання електричної енергії.

  1. Частина 5 коментованої статті надає енергопостачальним підприємствам інших, крім державної і комунальної, форм власності право на участь у забезпеченні енергією будь-яких споживачів, у тому числі через державну (комунальну) енергомережу, на умовах, визначе­них відповідними договорами.

Згідно з частиною 3 статті 24 Закону «Про електроенергетику» енергопостачальники, які здійснюють діяльність з передачі електричної енергії з використанням власних мереж, зо­бов’язані забезпечити рівноправний доступ до цих мереж усіх суб’єктів підприємницької діяльності, що отримали в установленому порядку ліцензію на здійснення відповідного виду діяльності і уклали договір на передачу електричної енергії.