Висновки ВСУ: перегляд рішень II півріччя 2014 р. (кримінальні справи)

Висновки Верховного Суду України, 
викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду 
заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40012Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р. 
(частина перша статті 445 Кримінального процесуального кодексу України) 
за ІІ півріччя 2014 р. 

І. Застосування норм 
закону України про кримінальну відповідальність

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

1. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі

Вирішуючи питання про те, яким саме законом України про кримінальну відповідальність слід керуватися при оцінці дій особи, суд повинен враховувати положення статті 5 КК України щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі.

Висновок про правильне застосування норми кримінального закону з приводу порушеного питання викладено у рішенні Суду в справі № 5-6 кс14.

Відповідно до зазначеного висновку при вирішенні питання про караність (у частині основного покарання) діяння, передбаченого частиною третьою статті 212 КК, вчиненого особою до набрання чинності Законом від 15 листопада 2011 року № 4025-VI, слід керуватися положеннями частини третьої статті 5 КК і визначатись у межах санкції частини третьої статті 212 КК у редакції Закону від 15 листопада 2011 року № 4025-VI з урахуванням положень частини другої статті 53 КК у редакції, яка діяла на момент вчинення зазначеного злочину.

У кримінальні справі, в якій ставиться під сумнів рішення касаційного суду, встановлено, що інкриміноване засудженій особі суспільно небезпечне діяння – ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), було вчинено у квітні 2008 року. На той час санкція частини третьої статті 212 КК взагалі не передбачала покарання у вигляді штрафу, а з набранням чинності Законом від 15 листопада 2011 року № 4025-VI передбачає виключно покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, караність (в частині основного покарання) діяння, вчиненого суб’єктом до набрання чинності зазначеним Законом, зважаючи на частину першу статті 5 КК та вид і класифікацію покарання (штраф/позбавлення волі), передбачені статтею 51 КК, має визначатись у межах «нової» редакції санкції частини третьої статті 212 КК – штраф у розмірі від п’ятнадцяти тисяч до двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Друге речення частини другої статті 53 КК у редакції Закону від 15 листопада 2011 року № 4025-VI, на відміну від частини другої статті 53 КК у редакції, що діяла на момент вчинення інкримінованого особі суспільно небезпечного діяння, містить «нове» особливе правило призначення покарання у вигляді штрафу «за вчинення злочину, за який передбачене основне покарання у вигляді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян», має розглядатися як таке, що в аспекті частини другої статті 5 КК посилює кримінальну відповідальність – воно або зумовлює вихід за межі караності діяння в несприятливому для особи напрямку, або істотно звужує можливості суду при обранні особі міри покарання в межах караності діяння. Отже, зазначене правило не може застосовуватися до діянь, вчинених до набрання чинності Законом від 15 листопада 2011 року № 4025-VI.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 жовтня 2014 року, справа №5-26кс14, постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2014 року, справа №5-25кс14.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

1. Злочини проти життя та здоров’я особи

 

Відповідно до роз’яснень, які містяться у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», умисне вбивство за попередньою змовою групою осіб вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання. За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але, будучи об’єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, які вчинюють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства; ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед вбивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу.

Відповідно до пункту 22 зазначеної постанови для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (частина друга статті 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

І. У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що засуджені, заподіюючи тілесні ушкодження потерпілому у спосіб та за обставин, викладених у вироку, розуміли можливі негативні наслідки своїх дій, у тому числі й ті, що фактично настали. При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про те, що засуджені, завдаючи численних ударів руками і взутими ногами по тулубу та життєво важливому органу – голові потерпілого, у тому числі й тоді, коли він лежав на землі, усвідомлювали небезпечний характер своїх дій і що посягають на життя потерпілого, передбачали, що наслідками таких дій може стати смерть останнього та бажали цього.

Але з обставин справи видно, що засуджені, хоча і не бажали смерті потерпілого, але передбачали, що завдаючи численних ударів руками і ногами в голову та груди, свідомо допускали настання таких наслідків, які настали, тобто їхні дії свідчать про вчинення умисного вбивства потерпілого з непрямим умислом.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 жовтня 2014 року, справа № 5-11кс14.

ІІ. У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що засуджений, заподіюючи тілесне ушкодження потерпілому у спосіб та за обставин, викладених у вироку, розумів можливі наслідки своїх дій, у тому числі й ті, що фактично настали. При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про те, що засуджений, завдаючи один удар ножем в ліву половину грудної клітки, усвідомлював небезпечний характер своїх дій, що посягають на життя потерпілого, і передбачав, що наслідком таких дій може стати смерть останнього.

Згідно з висновком судово-медичного експерта смерть потерпілого настала внаслідок проникаючого колото-різаного поранення лівої половини грудної клітки з пошкодженням навколосерцевої сумки, правого шлуночка, правого передсердя серця, що привело до гемотампонади серця і стало безпосередньою причиною смерті. Найбільш можлива ширина заглибленої рани на шкірі частини предмета становила 3,3–3,5 см, предмет діяв під гострим кутом нахилу його площини до травмованої ділянки тіла.

Таким чином, вважати, що засуджений, завдаючи потерпілому один удар ножем в грудну клітку в ділянку серця, не мав умислу на вбивство потерпілого, про що йдеться у заяві захисника, немає підстав.

З огляду на зазначені обставини дії засудженого обґрунтовано отримали юридичну оцінку за пунктом тринадцятим частини другої статті 115 КК.

Крім того, з обставин справи видно, що засуджений, за його словами, хоч і не бажав смерті потерпілого, але передбачав, що завдаючи один удар ножем в ліву частину грудної клітки, свідомо допускав настання таких наслідків, тобто його дії свідчать про вчинення умисного вбивства потерпілого з непрямим умислом.

Однак ця обставина ніяк не впливає на правильність кваліфікації його дій і тому не є підставою для задоволення заяви.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 січня 2015 року, справа № 5-35кс14.

Намір особи на вчинення умисного вбивства, поєднаний з вчиненням нею підготовчих дій (замовлення вбивства потерпілого шляхом змови про це з іншою особою (виконавцем), ідентифікація потерпілого виконавцю, місце його проживання та місце роботи, виплата виконавцю винагороди за вбивство на замовлення) за відмови виконавця від вчинення цього злочину суд касаційної інстанції помилково розцінив як замах на вчинення злочину, передбаченого пунктом 11 частини 2 статті 115 КК.

Згідно з роз’ясненнями, які містяться у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року №2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» у разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника залежно від конкретних обставин справи кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення або замаху на вчинення цього злочину.

Розмежування цих стадій у кримінальному законодавстві проводиться, як правило, за об’єктивними ознаками діяння, залежно від їх змісту і характеру, з урахуванням тієї ролі, яку вони відіграли в реалізації умислу.

Відповідно до частини першої статті 14 КК готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.

У кримінальній справі, у якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, викладені обставини злочинних дій засудженого, на які недостатньо звернув увагу касаційний суд, свідчать, що для реалізації прямого умислу на позбавлення життя потерпілого, засуджений виконав усі необхідні підготовчі дії, тобто замовив вбивство потерпілого шляхом змови про це з іншою особою (виконавцем) показав потерпілого, місце його проживання та місце роботи, виплатив виконавцю винагороду за вбивство на замовлення, але виконавець хоч і взяв гроші, вчинювати цей злочин не планував і відмовився вбивати потерпілого, про що повідомив правоохоронні органи.

За таких обставин можна зробити висновок, що засуджений здійснив усі підготовчі дії до вчинення умисного вбивства на замовлення, але замаху на вчинення злочину не було з причин незалежних від його волі, так як виконавець не виконав жодної дії направленої на виконання об’єктивної сторони цього злочину.

Фактичні обставини суспільно небезпечного діяння у рішенні, яке надано для порівняння, подібні до діяння, інкримінованого засудженому, і отримали кримінально-правову оцінку за частиною третьою статті 27, частиною першою статті 14, пунктами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 115 КК.

Правова оцінка діянь, вчинених засудженим, у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечного діяння, встановленого у наданому судовому рішенні для порівняння, дають підстави для висновку, що суд касаційної інстанції в оспорюваному рішенні застосував норму кримінального закону іншу, яка не відповідає фактичним обставинам вчиненого злочину.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 жовтня 2014 року, справа № 5-22 кс 14.

Для вирішення питання про кваліфікацію злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

У тому випадку, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії за своїми ознаками не становлять необхідної оборони, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.

І. За фактичними обставинами справи конфлікт біля магазину спровокував засуджений. Саме він, побачивши незнайомого йому потерпілого, несподівано образив його. Потерпілий обурився. Почувши на свою адресу образливі слова, він змушений був захищати себе, свою гідність. Розпочався конфлікт і бійка, яку припинив очевидець. Засудженого це не зупинило. Він покинув місце події, але незабаром повернувся і знову зчепився з потерпілим. Розв’язав бійку вдруге і, маючи при собі металевий гострий предмет (типу слюсарного інструменту, довжиною – не менше 10 см), вдарив ним потерпілого в груди, а сам утік.

Значення має поведінка засудженого після нанесення ним удару металевим предметом потерпілому.

Такі обставини дають підстави для висновку, що засуджений не перебував у стані необхідної оборони, бо не зазнавав суспільно небезпечного посягання з боку потерпілого, навпаки, останній зазнав спочатку образи, а потім і насильства з боку засудженого. Намір засудженого вчинити розправу над потерпілим домінував під час бійки і був визначальним мотивом нанесення удару потерпілому колюче-ріжучим предметом у життєво важливий орган – ділянку серця (застосований предмет проник у груди потерпілого на всю довжину клинка).

Поєднання обставин, обстановки та умов, за яких було вчинено вбивство потерпілого, давало суду касаційної інстанції підстави вважати, що його вчинення було викликане бажанням засудженого вчинити розправу над потерпілим. Сукупність таких обставин виключає кваліфікацію умисного вбивства у стані необхідної оборони.

Ухвала Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 січня 2015 року, справа № 5-27кс14.

ІІ. У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що між засудженою та її чоловіком під час спільного вживання спиртних напоїв виникла побутова сімейна сварка, в ході якої вона з мотиву особистої неприязні завдала чоловікові прицільного удару кухонним ножем у грудну клітку, внаслідок чого від отриманих тілесних ушкоджень він помер на місці. Як було з’ясовано, під час вчинення діяння засуджена перебувала у стані алкогольного сп’яніння; характер стосунків між потерпілим і засудженою напередодні та під час події був для неї звичайним і відповідав укладу, що сформувався у їхній сім’ї; дані огляду місця події свідчать про те, що порядок у кімнаті, де знаходилась засуджена і потерпілий, не був порушений, там, окрім кухонного ножа, знаходилися й інші предмети побуту.

Встановлені судом фактичні обставини справи свідчать, що дії потерпілого за своїми об’єктивними ознаками не могли створити реальну та безпосередню загрозу заподіяння шкоди для засудженої, які б у зв’язку з цим викликали невідкладну необхідність у заподіянні шкоди своєму чоловіку. А отже, вважати, що засуджена, завдаючи потерпілому зі значною силою удару ножем, перебувала в стані необхідної оборони, про що йдеться у заяві захисника, немає підстав. З огляду на зазначені обставини дії засудженої обґрунтовано отримали юридичну оцінку за частиною першою статті 115 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 жовтня 2014 року, справа № 5-29кс14.

ІІІ. З фактичних обставин та матеріалів справи вбачається, що між Д. та П. неодноразово виникали сварки, в ході яких вони завдавали один одному тілесних ушкоджень. У день події, з показань Д. даними нею в судовому засіданні, П., зустрівши її з роботи почав вимагати у неї гроші, а коли вона відмовилася їх дати схопив її за коси і почав бити головою об підлогу, вдарив в плече, спину і вирвав коси. Надалі, коли вона пішла відпочивати, П., перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння, декілька разів підходив до неї і будив ударом долоні в підборіддя, ударом кінчика ножа в ногу, а третій раз вона проснулася від сильного удару в правий бік і побачила, що потерпілий іде на неї з ножем в руках, при цьому висловлюючи погрози вбивством, які вона, враховуючи попередню поведінку П., те, що він був фізично сильнішим за неї і сварка відбувалася в темну пору доби в обмеженому просторі (кімнаті), сприймала реально. Після цього вона вдарила П. по руці, в результаті чого ніж випав у нього з рук і підібравши його вона завдала потерпілому одного удару в груди, спричинивши смертельне поранення.

Дані показання підтверджені висновками судово-медичної експертизи згідно яких у Д. виявлено легкі тілесні ушкодження, які утворилися 25 серпня 2012 року.

Викладені обставини свідчать, що Д. зазнала суспільно небезпечного посягання з боку співмешканця, яке створювало реальну загрозу заподіяння шкоди її здоров’ю і не маючи іншої можливості уникнути подальшого насильства з його боку та спричинення більш тяжкої шкоди нападнику, використала ніж, який вона вибила з рук П.

Такі дії Д. означають, що у неї виникла підстава для необхідної оборони, тобто виникло право на захист правоохоронюваних інтересів шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає, для припинення цього посягання.

Водночас застосований засіб захисту та заподіяння шкоди у вигляді позбавлення життя за даних конкретних обставин справи не відповідали небезпечності посягання та обстановці захисту, а відтак Д. вийшла за межі заходів, необхідних для захисту своїх охоронюваних законом прав та інтересів, тобто перевищила межі необхідної оборони.

За таких обставин, правова оцінка фактичної та юридичної підстав кваліфікації діяння, інкримінованого Д., у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь, яка міститься у порівнюваних судових рішеннях дають підстави стверджувати, що висновок касаційного суду про наявність у діях Д. ознак злочину, передбаченого частиною першою ст. 115 КК є неправильним.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 листопада 2014 року, справа № 5-34кс14.

Неправомірні дії потерпілого становлять обов’язкову умову вбивства у стані сильного душевного хвилювання.

Дії, які вчиняються в афектованому стані, мають особливий характер. Специфіка таких дій полягає в тому, що вони обмежені в часі Ї тривалості стану фізіологічного афекту. Намір на вбивство тісно пов’язаний зі станом фізіологічного афекту. У цьому разі він виникає так несподівано, як і стан афекту, а реалізується негайно (відразу), до моменту закінчення цього стану. Тобто стан афекту супроводжує формування і реалізацію злочинного наміру. Формування мотиву і наміру вчинення злочину відбувається завжди непередбачувано та швидко, хоча й не так стрімко, як виникає афект, але неодмінно за неправомірною поведінкою потерпілого й безпосередньо під впливом стану афекту.

Поведінка особи у стані сильного душевного хвилювання регулюється не заздалегідь обміркованою метою, а тим почуттям, що повністю захоплює особистість і викликає імпульсивні, підсвідомі дії. Якщо за ймовірним афектом приховується продумана підготовка до заздалегідь спланованого вбивства, такий злочин виключає кваліфікацію за статтею 116 КК. Таке вбивство не може бути заздалегідь задуманим.

У цьому зв’язку особливе значення має поведінка засудженого після вчинення злочину. З метою приховати вбивство засуджений вийняв з кишень вбитого мобільні телефони, ключі від його автомобіля, переніс та скинув труп разом із знаряддям злочину в криницю і засипав піском. Як засуджений і планував, повернувшись до під’їзду свого будинку, де потерпілий залишив свій автомобіль, заволодів його автомобілем та вирушив до міста; і, знаючи про те, що в місті на нього за домовленістю чекає знайомий, місце перебування якого він контролював у телефонному режимі весь цей час із сподіванням, що той відвезе його додому, залишив транспортний засіб потерпілого в місті, імітуючи в такий спосіб зникнення вбитого, а по дорозі назад викинув у річку телефони, що належали потерпілому.

Із поєднання та оцінки установлених обставин у сукупності випливає, що такі дії засудженого охоплюються диспозицією норми закону про кримінальну відповідальність за умисне вбивство з користі та кваліфікуються за пунктом 6 частини другої статті 115 КК.

Зіставляючи характер учинених засудженим дій з особливістю природи корисливого мотиву (користь), можна дійти висновку, що в основі поведінки засудженого був намір уникнути боргів шляхом розправи над потерпілим; саме цей намір визначав суть і зміст учиненого злочину. Домінуючою ознакою (джерелом) поведінки засудженого був корисливий мотив. Тому за змістом суб’єктивної сторони цей злочин є умисним, як він і був розцінений касаційним судом.

Отже, вбивство потерпілого було заздалегідь задумано і сплановано засудженим з користі, а будь-які підготовчі дії до вбивства виключають застосування статті 116 КК. Користь є мотивом, у якому домінує свідомість. У цьому зв’язку користь не може бути мотивом злочину, вчиненого у стані сильного душевного хвилювання.

Ухвала Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 січня 2015 року, справа № 5-39кс14.

Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви представника потерпілого про перегляд рішення суду касаційної інстанції, який визнав правильним висновок судів першої і апеляційної інстанцій про відсутність у діях виправданої особи складу злочину – хуліганства, оскільки фактичні обставини справи не свідчили про наявність в особи умислу на вчинення хуліганства, а в її діях – грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом

Зокрема, суд встановив, що між П. та Х., які є сусідами, існували довготривалі стійкі неприязні стосунки з проявами крайньої недоброзичливості і 30 серпня 2009 року між ними відбулась приватно-побутова суперечка з приводу розміщення автомобіля потерпілого перед входом у домоволодіння П. та перешкоди останньому у вільному доступі до помешкання. Під час взаємної сварки, яка мала короткотривалий характер, П., перешкоджаючи протиправному проникненню Х. на територію його домоволодіння, вчинив постріл з газового пістолета, яким володів на законних підставах, що не супроводжувалося лайкою, образами і погрозами.

У правовому висновку Верховного Суду України, сформульованого в рішенні від 4 жовтня 2012 року (справа № 5-17 кс 12), дано юридичну характеристику складу злочину – хуліганство та пояснено відмінність його від злочинів, учинених на ґрунті особистих неприязних стосунків.

У контексті даної справи у цьому висновку зазначено, що об’єктом посягання при хуліганстві є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших позаюридичних чинників і знаходить свій вияв (відображається) у безпечності громадського спокою, охороні здоров’я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема, усталених правил поведінки в побуті, у повазі і ставленні членів спільноти один до одного.

В основі відмежування хуліганства від злочинів проти життя та здоров’я, крім інших ознак, перебувають об’єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб’єктивної сторони злочину, як його мотив.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Зміст та спрямованість цього діяння висновуються з характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між учасниками конфлікту.

Такий висновок узгоджується і з положеннями пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 10 від 22 грудня 2006 року «Про судову практику у справах про хуліганство», згідно з якими суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій. Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Фактичні обставини справи, як вони встановлені судом, свідчать, що конфлікт між П. та Х. виник на ґрунті особистих неприязних стосунків та про відсутність у П. умислу на вчинення хуліганства, а в його діях – грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом .

Суд також визнав не спростованою доказами (що відповідно до частини першої статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року не є предметом перевірки Верховним Судом України) позицію П. щодо наявності у нього в момент пострілу підстав для самозахисту і розцінив ці дії як необхідна оборона.

Така оцінка судом першої інстанції дій П., з якою погодився і касаційний суд, узгоджується з положеннями частини п’ятої статті 36 КК та роз’ясненнями, що містяться в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 року «Про судову практику у справах про необхідну оборону» про те, що застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від тяжкості заподіяної шкоди тому, хто посягає, якщо воно здійснене для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, є правомірним.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції обґрунтовано визнав правильним висновок судів першої і апеляційної інстанцій про відсутність у діях П. складу злочину – хуліганства.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2015 року, справа № 5-41кс14.

Відповідно до частини 1 статті 36 КК України під необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Верховний Суд України визнав безпідставними доводи заяви захисника засудженого за частиною 1 статті 121 КК України про те, що засуджений заподіяв шкоду здоров’ю потерпілого в умовах необхідної оборони та відмовив у задоволенні заяви захисника засудженого про перегляд ухвали суду касаційної інстанції, оскільки фактичні обставини справи не давали підстав для висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, яке б виправдало заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що сім’ї засудженого і потерпілого, будучи сусідами, тривалий час перебували в неприязних стосунках. 9 серпня 2010 року між К. і Р. виникла сварка, яка перейшла в бійку між ними. На крики К. та Р. до цього конфлікту долучилися на боці К. її чоловік (потерпілий), а на боці Р. її цивільний чоловік (засуджений) та син.

При цьому засуджений підібрав відрізок металевої труби і вдарив ним свого сусіда – чоловіка К. по лівому плечу, в результаті чого заподіяв йому тілесне ушкодження, яке з плином часу призвело до істотної втрати працездатності та віднесено до категорії тяжких. Після цього удару, за словами потерпілого, він упав на землю, а син Р. накинувся на нього з кулаками. У зв’язку з цим свідок К., захищаючи свого чоловіка заподіяла сину Р. легкі тілесні ушкодження. У результаті судово-медичних досліджень у потерпілого, крім пошкодження руки, виявлено також легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я і без такого, у сина Р. – легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я, у засудженого – легкі тілесні ушкодження. У К. тілесних ушкоджень зафіксовано не було – як пояснила свідок суду, вона не мала можливості звернутися по медичну допомогу.

Таким чином, суд у даній справі, мотивуючи відсутність підстав для застосування положень статті 36 КК, цілком правомірно зазначив у вироку, що в даному випадку не відбувалося такого посягання, яке б викликало у того, хто захищається (чи захищає), невідкладну необхідність у заподіянні тому, хто посягає, шкоди здоров’ю, необхідної для негайного відвернення чи припинення посягання. Суд касаційної інстанції, відхиляючи доводи захисту про необхідність кваліфікації дій засудженого за ст. 124 КК, теж обґрунтував свою позицію тим, що обставини даної справи не давали підстав висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, яке б виправдало заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю потерпілого.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2014 року, справа № 5-31 кс 14.

2. Злочини проти власності

 

Крадіжка – це таємне викрадення майна, яке завідомо є чужим для винного, тобто воно перебуває у власності іншої особи, і винний не має на це майно ні дійсного, ні гаданого права.

Заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала, кому належить це майно, мала підстави вважати, де знаходиться власник речі, і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, або ж, у разі появи власника з метою поновлення свого права володіння майном, умисно перешкоджала йому в цьому, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.

Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, що: а) воно вибуло з володіння власника; б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо; в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим; г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника; д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.

Установлені у кримінальній справі щодо В. обставини: знаходження телефону у відомому потерпілій місці, обізнаність В., хто є власником мобільного телефону та розуміння, що потерпіла може повернутися за ним, і, дійсно, швидке повернення Г. до клубу, щоб поновити контроль над своїм майном, свідчили про те, що мобільний телефон, попри залишення його власницею на комп’ютерному столі без нагляду, перебував у власності Г., проте реалізувати це своє право вона не мала можливості через протиправні дії В., який забрав телефон з комп’ютерного столу і одразу залишив місце крадіжки, а, зустрівши потерпілу на виході з торговельного комплексу, утік.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення в оспореному рішенні було зроблено правильний висновок про наявність у діях В. ознак злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 грудня 2014 року, справа №5-23 кс 14.

3. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту

 

У випадках, коли передбачені статтею 286 КК суспільно небезпечні наслідки настали через порушення правил безпеки дорожнього руху двома водіями транспортних засобів, потрібно з’ясовувати характер порушень, які допустив кожний з них, а також чи не було причиною порушення зазначених правил одним водієм їх недодержання іншим і чи мав перший можливість уникнути дорожньо-транспортної події та її наслідків.

Ухвалу суду касаційної інстанції скасовано, оскільки за фактичних обставин справи у справі про злочин, передбачений ч. 1 ст. 286 КК, судове рішення у якій було оскаржене, та обставин справи за судовим рішенням, наданим для порівняння суд касаційної інстанції неоднаково застосував зазначену норму закону України про кримінальну відповідальність та дійшов помилкового висновку про необхідність залишення рішень судів без змін у справі, рішення у якій було оскаржене.

У випадку виникнення ДТП за участю декількох водіїв наявність чи відсутність в їх діях складу злочину, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК, потребує встановлення причинного зв’язку між діянням (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, тобто з’ясування ступені участі (внеску) кожного з них у спричинення злочинного наслідку.

Зіставлення фактичних обставин вчинення суспільно небезпечних діянь, встановлених судами і наведених в оспореному та наданому для порівняння рішеннях, свідчать про те, що ДТП сталися за участі двох водіїв транспортних засобів. Для правильного застосування норми закону про кримінальну відповідальність у таких випадках особливого значення набуває дослідження характеру та черговості порушень, які вчинив кожен із водіїв.

Із фактичних обставин справи вбачається, що Р. під час керування автомобілем побачив попереду, на узбіччі дороги автомобіль, який раптово почав рух із розворотом на 180 градусів вліво і без зупинки продовжив переїжджати смугу руху його автомобіля, внаслідок чого сталося ДТП.

Суди зазначили, що Р. порушив вимоги пункту 12.3 ПДР, тому що не вжив заходів для зниження швидкості шляхом «екстреного» гальмування, а почав зміщувати свій автомобіль вліво, на зустрічну смугу руху і допустив зіткнення транспортних засобів.

У судових рішеннях також зазначено, що такий характер дій Р. був викликаний діями іншого учасника дорожнього руху – потерпілого Б., автомобіль якого знаходився на правому узбіччі у напрямку руху автомобіля Р., і який, у порушення вимог пункту 10.1 ПДР, не пересвідчився у безпеці виконання такого маневру і відновив рух із розворотом вліво.

Із поєднання та оцінки зазначених обставин у сукупності висновується, що в ситуації, яка виникла на дорозі за участю автомобілів під керуванням Б. і Р., перший, створивши небезпеку для другого, мав більше можливостей уникнути зіткнення, зупинивши свій автомобіль. Проте Б. цього не зробив. Він розпочав і продовжував маневрувати автомобілем, не переконавшись у безпечності руху як на початку руху, так і під час руху.

Р. вжив заходів до безпечного для інших учасників руху об’їзду перешкоди, але внаслідок того, що Б. не виконав обов’язку, встановленого пунктом 10.1 ПДР, тобто перед початком руху не переконався, що це буде безпечним і не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, сталося зіткнення транспортних засобів. Такі дії Р. за своїми ознаками не утворюють складу злочину, передбаченого частиною першою статті 286 КК. У цій дорожній ситуації Р. не міг передбачити і прорахувати: чи пришвидшить, зупиниться, чи змінить рух маневруючий автомобіль. Р. не зміг (не був спроможний) зменшити швидкість автомобіля до повної зупинки і тому вибрав інший (альтернативний, рівноцінний) варіант дій водія у цій ситуації – безпечний для інших учасників руху об’їзд перешкоди.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 листопада 2014 року, справа № 5-18 кс 14.

4. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

 

Отримання службовою особою – представником влади хабара за вчинення дій з використанням свого службового становища (статуса) в інтересах хабародавця правильно кваліфіковано за ч. 3 ст. 368 КК.

Верховний Суд України у контексті різних видів фактичних обставин справи раніше зазначав про те, що за нормативними приписами заборони одержувати незаконну винагороду, визначення яких міститься у статті 368 КК, представник влади, одним із яких є керівник органу місцевого самоврядування, не вправі одержувати будь-якої винагороди у зв’язку зі здійсненням своїх службових повноважень. Вказане законодавче положення передбачає, що кримінальна відповідальність за порушення цієї заборони настає у тому разі, коли особа, яка дає хабар службовій особі, зокрема голові міської ради, усвідомлює, що дає його саме такій особі й у зв’язку із можливостями її посади, а особа, яка одержує незаконну винагороду (хабар), розуміє (не може не розуміти) значущість займаної нею посади, її статусність та можливості; ураховується також вагомість цієї посади у сприйнятті хабародавцем, мета, яку переслідує останній, та його переконаність в тому, що ця мета буде досягнута завдяки можливостям посади, яку обіймає хабароодержувач.

Наявність такої можливості, вочевидь, обумовлюється авторитетом займаної засудженим посади міського голови – керівника органу місцевого самоврядування, який здійснює функції представника влади. Його посада також була пов’язана з виконанням організаційно-розпорядчих функцій державної влади. Тобто на момент вчинення діянь, які інкримінуються засудженому, останній, відповідно до положень пункту 2 примітки до статті 368 КК, був службовою особою, яка займала відповідальне становище і є суб’єктом злочину, передбаченого статтею 368 КК.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що особа, яка 15 грудня 2008 року дала хабар, перед цим зверталася до П. як до голови міської ради, розраховуючи на те, що він використає можливості своєї посади і за хабар виконає дії в його інтересах. Із матеріалів справи видно, що П. з 24 вересня 2008 року в повному обсязі виконував обов’язки голови міської ради; заява ТОВ про включення нежитлового приміщення до переліку об’єктів, що підлягають приватизації, була зареєстрована у виконавчому комітеті міської ради 24 листопада 2008 року, а 26 листопада того ж року міською радою за головуванням П., до повноважень якого віднесено, зокрема, формування порядку денного сесій ради, підготовка на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, було ухвалено рішення, що повністю відповідало інтересам хабародавця.

П., одержуючи незаконну винагороду, не міг не розуміти, що ця винагорода йому дається за використання ним можливості своєї посади. Факт давання-одержання хабара за обставин, зазначених у вироку, з яким погодився суд касаційної інстанції, правильно розцінений як одержання хабара. Посилання на те, що П. не вчиняв будь-яких дій в інтересах хабародавця, не виключає наявності складу інкримінованого йому одержання хабара, оскільки ці дії знаходяться поза межами об’єктивної сторони цих злочинів.

Аналіз фактичних підстав кваліфікації дій П. і нормативне тлумачення положень закону про кримінальну відповідальність, за яким було кваліфіковано ці обставини, дають підстави зробити висновок, що касаційний суд правильно кваліфікував дії засудженого. Доводи заяв про визнання незаконним цього рішення є безпідставними.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 листопада 2014 року, справа № 5-20кс14.

Одержання прокурором і слідчим частини заздалегідь обумовленої суми хабара за вчинення дій з використанням свого службового становища (процесуального статусу) в інтересах хабародавця й не вчинення таких дій з причин, що не залежали від їх волі (затримання) правильно кваліфіковано як незакінчений замах на одержання службовою особою, яка займає відповідальне становище, хабара за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі.

У кримінальній справі щодо С. установлено, що він, будучи представником влади, обіймаючи посаду прокурора з нагляду за додержанням і застосуванням законів на транспорті Київської області, за результатами перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства порушив кримінальну справу за фактом розкрадання майна шляхом зловживання службовим становищем службовими особами цього підприємства за частиною п’ятою статті 191 КК. Він же здійснював безпосередній нагляд за розслідуванням цієї справи слідчим Ш. і знав про притягнення в ній до кримінальної відповідальності за частиною п’ятою статті 191 КК Л. Саме він спланував одержання хабара від Л. Запропонував за 50.000 доларів США виконати в інтересах останнього дії з використанням наданих йому службових повноважень, а саме за те, що він, здійснюючи нагляд за розслідуванням справи, не буде втручатися і скасовувати постановлені Ш. процесуальні рішення про звільнення Л. з ізолятора тимчасового тримання, про обрання щодо нього запобіжного заходу, не пов’язаного із взяттям під варту та інші процесуальні рішення, спрямовані на пом’якшення кримінальної відповідальності останнього.

С. давав Ш. настанови, як діяти з метою переконати Л. у необхідності давання хабара, у тому числі з метою прискорення одержання хабара наказав слідчому повідомити Л., що не буде заперечувати проти амністії щодо нього. Ш. як підлеглий, у свою чергу, виконував ці вказівки і доповідав про свої дії С.

Л., будучи впевнений, що слідчий Ш. і прокурор С. мають можливість з використанням свого службового становища прийняти бажані для нього рішення у межах розслідування кримінальної справи, погодився на передачу 50.000 доларів США.

Спільними діями засудженим у два прийоми 2 і 8 квітня 2010 року удалося одержати частину обумовленого хабара у сумі 20.000 доларів США. Решту одержати не встигли, оскільки були затримані.

С., одержуючи від Л. через Ш. гроші, знав (не міг не знати), що одержує їх за виконання дій в інтересах Л., а останній, у свою чергу, усвідомлював, що він дає, а С. і Ш. одержують гроші за вчинення певних дій.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення було зроблено правильний висновок про наявність у діях С. ознак незакінченого замаху на одержання службовою особою, яка займає відповідальне становище, хабара за попередньою змовою групою осіб, в особливо великому розмірі.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 жовтня 2014 року, справа № 5-28кс14.

5. Злочини проти правосуддя

Дії судді, який, будучи обізнаним про дійсну юридичну природу та характер правовідносин, постановив судове рішення всупереч нормам матеріального і процесуального закону, правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 375 КК.

Постановлення завідомо неправосудного судового акту, відповідальність за яке передбачена статтею 375 КК, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб’єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.

Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться у диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину:

а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним;

б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється;

в) неправосудність судового рішення має бути завідомою.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний в тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості.

Вчинене діяння кваліфікується за статтею 375 КК незалежно від того: 1) яка судова інстанція постановила цей акт (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); 2) яка галузева приналежність розглянутої судом справи (кримінальна, цивільна, адміністративна, господарська) 3) яким складом суду було постановлено судовий акт – судом колегіально чи суддею одноосібно.

Поняття «неправосудне судове рішення» у поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, полягає лише в активній поведінці особи – дії. Діяння належить до злочину з формальним складом, оскільки вичерпується фактом вчинення певних дій – постановлення неправосудного судового акту і припускають: а) складання відповідного процесуального документу; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акту (доведення його змісту до відома учасників процесу). Злочин визнається закінченим з моменту проголошення постановленого судового акту незалежно від часу набуття законної сили та наслідків, які спричинені.

Фактичну основу діяння, інкримінованого К. за провину, підтверджують дані про те, що він, обіймаючи посаду судді при постановленні цих рішень:

– достеменно знав, що приймав до розгляду цивільний позов від громадян, права яких не були порушені;

– був обізнаний, що, відповідно до розпорядження КМУ №610-р від 10 квітня 2008 року «Про деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками», зупинено прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, їх передачу у власність та оренду із зміною цільового призначення;

– свідомо проігнорував вимоги закону щодо залучення до провадження осіб, прав та інтересів яких стосується порушений спір, не залучив до участі у цивільній справі ДП і позицію цього підприємства не з’ясував та не врахував;

– знав, що ОДА та РДА не вирішували питання про припинення права користування спірною земельною ділянкою з ДП;

– проігнорував встановлене Законом право державних адміністрацій самостійно вирішувати питання щодо надання земельних ділянок;

– здійснив судове провадження без будь-яких на те підстав, що стало підставою для закриття справи після скасування ухваленого ним рішення;

Наведені фактичні обставини давали підстави суду касаційної інстанції вважати, що після одержання для розгляду позовних заяв К. достеменно знав, не міг не знати, що провадження у цій справі він розпочав безпідставно, справа за своєю правовою природою не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. К. усвідомлював і розумів правові наслідки скасування державної реєстрації державних актів на право постійного користування на земельні ділянки, зміни користувачів земельних ділянок та постановлення рішення щодо права власності у незаконний спосіб.

К. свідомо бажав, всупереч матеріальному і процесуальному законам та фактичним обставинам справ, постановити судові рішення, які за своєю суттю не могли бути і не були актами правосуддя.

Установлені у справі ознаки складу злочину співпадають з ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 375 КК, тому суд касаційної інстанції зробив висновок про правильність застосування щодо дій К. цієї норми закону.

Ухвала Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 листопада 2014 року, справа № 5-24кс14.

ІІ. ЗАСТОСУВАНЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 
ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ СПРАВ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

 

Неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм закону України про кримінальну відповідальність, як підстава перегляду Верховним Судом України судових рішень, передбачає наявність різних правових висновків суду касаційної інстанції щодо застосування конкретної норми (норм) закону України про кримінальну відповідальність у подібних суспільно небезпечних діяннях. Відсутність таких висновків унеможливлює перегляд Верховним Судом України судових рішень із зазначеної підстави.

У справі, яка переглядається Верховним Судом України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 6 листопада 2012 року дійшов висновку про правильність кваліфікації дій З., зокрема за частинами другою та третьою статті 368 КК (в редакції від 5 квітня 2001 року).

У рішеннях, наданих для порівняння, що були ухвалені судом касаційної інстанції за наслідками розгляду кримінальної справи щодо ОСОБА_1 за касаційною скаргою засудженого на суворість призначеного йому покарання за статтею 369КК (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2013 року) та кримінальної справи щодо ОСОБА_5 за касаційною скаргою прокурора на м’якість призначеного ОСОБА_5 покарання за статтею 3692 КК і касаційною скаргою засудженого на необґрунтованість його засудження за статтею 3692 КК (ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2014 року), не міститься правових висновків щодо застосування статті 368 КК.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції свідчить про відсутність даних про неоднаковість у застосуванні однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2014 року, справа № 5-33 кс 14.