Висновки ВСУ: перегляд рішень II півріччя 2013 р. (кримінальні справи)

Висновки Верховного Суду України, 
викладені у рішеннях, прийнятих за результатами
розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, 
передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р. 
(частина перша статті 445 Кримінального процесуального кодексу України) 
за ІІ півріччя 2013 р.

 

І. Застосування норм 
закону України про кримінальну відповідальність
ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА КК УКРАЇНИ

 

1. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі

Згідно з частиною другою статті 4 Кримінального кодексу України (далі – КК) злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Відповідно до частини першої статті 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності.

1. У кримінальній справі щодо Ш. встановлено, що на час учинення ним у січні 2008 року злочину, передбаченого статтею 368 КК, була чинною редакція даної норми від 5 квітня 2001 року. Згідно з цією редакцією одержання хабара службовою особою, яка займає відповідальне становище, що інкриміновано Шереметі І.М., становило склад злочину, передбачений частиною другою статті 368 КК. Санкцією наведеної норми встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Початкова редакція статті 368 КК кілька разів змінювалася.

Законом України від 17 червня 2009 року № 1508-VI (далі – Закон № 1508-VI) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення пункт третій примітки до зазначеної статті було доповнено рядом слів і цифр.

Законом України від 21 грудня 2010 року № 2808-VI вищевказаний Закон № 1508-VI «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» визнано таким, що втратив чинність. Тобто відбулося повернення до початкової редакції статті 368 КК.

Законом України від 7 квітня 2011 року № 3207-VI (далі – Закон № 3207-VI) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» статтю 368 КК доповнено частиною другою, яка встановила відповідальність за одержання хабара у значному розмірі, та відповідно змінено попередню нумерацію частин даної статті. Тобто внесені до цієї норми зміни ніяк не поліпшили становища особи, а відтак не мають зворотної дії у часі.

Постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2013 року, справа № 5-32кс13; від 3 жовтня 2013 року, справа № 5-33кс13; від 21 листопада 2013 року, справа № 5-36кс13; від 7 листопада 2013 року, справа № 5-42кс13.

2. Законом України № 3207-VI від 7 квітня 2011 року, що набрав чинності 1 липня 2011 року, статтю 358 КК викладено у новій редакції, згідно з якою вказану норму доповнено частиною другою, якою законодавець визначив відповідальність за підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут спеціальним суб’єктом – працівником юридичної особи будь-якої форми власності, який не є службовою особою, приватним підприємцем, аудитором, експертом, оцінювачем, адвокатом або іншою особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Відповідно попередню нумерацію частин указаної статті було змінено з другої частини на третю, а з третьої – на четверту.

У зв’язку із зазначеними змінами органи досудового слідства закрили провадження у кримінальних справах щодо С. за частинами другою і третьою статті 358 КК в редакції, яка була чинною на час вчинення нею злочинів, та порушили кримінальні справи щодо неї за частинами третьою і четвертою статті 358 КК в редакції Закону від 7 квітня 2011 року. За цим законом С. було пред’явлено остаточне обвинувачення; суд визнав її винуватою і звільнив від відбування покарання без його призначення.

З’ясування причин та умов такого правозастосування (незастосування санкції закону про кримінальну відповідальність) відповідно до пункту 1 частини першої статті 40012 і частини другої статті 40022 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі – КПК 1960 року), перебуває за межами предмета перегляду, у зв’язку з чим Верховний Суд України позбавлений можливості висловити свою позицію щодо цього.

Водночас закон про кримінальну відповідальність, який суд першої інстанції фактично застосував, не скасовував злочинності діяння, інкримінованого винній особі, не пом’якшував кримінальної відповідальності та жодним іншим чином не поліпшував її становища. Рішення суду про зворотну дію цього закону в часі є помилковим. (Постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 листопада 2013 року, справа № 5-41кс13; від 14 листопада 2013 року, справа № 5-45кс13).

Відповідно до частини третьої статті 48 КК 1960 року та частини другої статті 49 КК перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У випадку з’явлення особи із зізнанням або її затримання строк давності відновлюється та продовжує тривати. Час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала переховуватися від слідства або суду, не втрачає значення, він зберігається й зараховується в строк давності. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину, а не затримання, минуло п’ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.

За змістом частини другої статті 48 КК 1960 року та частини третьої статті 49 КК перебіг давності переривається, якщо до його закінчення особа вчинила новий злочин.

Відповідно до обвинувачення, визнаного судом доведеним, строк давності за вчинений Ш. злочин, передбачений статтею 94 КК 1960 року, було перервано вчиненням ним вимагання з січня 1996 року по квітень 1998 року. Час вчинення злочину, передбаченого статтею 257 КК, на обчислення цих строків не впливає, оскільки цей злочин є триваючим, який розпочався до вчинення умисного вбивства Г. і тривав після вчинення цього злочину, тобто це діяння стосовно умисного вбивства не є новим злочином.

Згідно з матеріалами справи 6 квітня 1999 року Ш. було оголошено в розшук у зв’язку з обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 144 КК 1960 року, і затримано 9 лютого 2002 року. З того часу на підставі судових рішень Ш. перебував в місцях позбавлення волі до дня фактичного його звільнення – 5 лютого 2004 року.

У матеріалах кримінальної справи немає даних про розшук Ш. у зв’язку з обвинуваченням у бандитизмі та вчиненні у складі банди умисного вбивства Г. Кримінальна справа за фактом умисного вбивства невстановленої особи, як у подальшому встановлено Г., за ознаками складу злочину, передбаченого статтею 94 КК 1960 року, була порушена 16 квітня 1999 року, а стосовно Ш. за вчинення бандитизму за статтею 257 КК та умисного вбивства Г. за пунктом «ї» статті 93 КК 1960 року – 20 квітня 2006 року.

12 квітня 2006 року Ш. був затриманий у порядку статті 115 КПК 1960 року за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого статтею 257 КК, а 21 квітня 2006 року йому було обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Факт пред’явлення обвинувачення через кілька років після вчинення злочину, на що посилається в ухвалі касаційний суд, сам по собі не свідчить про ухилення від слідства або суду.

Відповідно до частини першої статті 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності.

На час вчинення Ш. умисного вбивства – грудень 1995 року – питання давності вирішувалось на підставі статті 48 КК 1960 року, а на час постановлення оспорюваного рішення, тобто на момент набрання вироком законної сили, – на підставі статті 49 КК.

Відповідно до положень пункту 11 Розділу ІІ Перехідних положень КК правила, встановлені КК 1960 року щодо давності, умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, погашення і зняття судимості поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим Кодексом, за винятком випадків, якщо цим Кодексом пом’якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

Статтею 94 КК 1960 року передбачалося покарання за умисне вбивство без обтяжуючих обставин у виді позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. Для такого злочину пунктом четвертим статті 48 КК 1960 року встановлювався максимальний строк давності – десять років. Цей строк не залежав від тяжкості вчиненого злочину, а визначався залежно від строку та виду покарання, яке могло бути призначене засудженій особі.

Пунктом п’ятим частини першої статті 49 КК встановлено для особливо тяжкого злочину, яким відповідно до частини п’ятої статті 12 КК є умисне вбивство без обтяжуючих обставин, максимальний строк давності – п’ятнадцять років. Ця норма порівняно з пунктом четвертим статті 48 КК 1960 року погіршує становище особи.

Частиною першою статті 49 КК прямо передбачено юридичний факт, з яким пов’язується кінцевий момент строку давності, – день набрання вироком законної сили. Зазначена норма поліпшує становище особи порівняно з частиною першою статті 48 КК 1960 року, якою прямо не передбачалося такого юридичного факту, а судова практика орієнтувалася на день винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого та пред’явлення особі обвинувачення.

Вирішуючи питання про те, яку з наведених норм кримінального закону застосувати, касаційний суд мав керуватися положеннями статті 5 КК, згідно з частиною третьою якої закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, яка пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Таким чином, строк давності за умисне вбивство без обтяжуючих обставин, вчинене до 1 вересня 2001 року і кваліфіковане за статтею 94 КК 1960 року, становить десять років, а його кінцевий момент має настати до набрання вироком, яким особа засуджується за цей злочин, законної сили.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 вересня 2013 року, справа № 5-6кс13.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА КК УКРАЇНИ

1. Злочини проти життя та здоров’я особи

Дії особи, яка завдала кілька ударів багнет-ножем потерпілому у живіт та голову, однак смерть потерпілого не настала у зв’язку з наданням йому медичної допомоги, правильно кваліфіковані як закінчений замах на вчинення умисного вбивства.

Правова оцінка фактичної та юридичної підстав кваліфікації діянь, які інкриміновані М., у порівнянні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь, наданою для порівняння, дають підстави для висновку, що суд в оспореному рішенні правильно застосував положення частини другої статті 15 і частини першої статті 115 КК.

У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що М. при заподіянні тілесних ушкоджень потерпілому у спосіб та за обставин, викладених у вироку, зокрема поведінка до, під час і після вчинення злочину, характер, локалізація та тяжкість тілесних ушкоджень, механізм їх спричинення, знаряддя злочину, рішучість та динаміка дій засудженого на місці події, куди він прибув із наміром вчинити вбивство, а також мотив цього діяння, супроводження насильницьких дій погрозами вбивства, розумів можливі негативні наслідки своїх дій.

Зазначені обставини свідчать про те, що М. мав прямий умисел позбавити життя потерпілого і вчинив для цього всі необхідні дії, однак злочинний результат не настав із незалежних від його волі причин.

Та обставина, що М. привіз потерпілого до лікарні, не впливає на правову оцінку його дій, оскільки фактично надана ним допомога була результатом примусу з боку очевидців злочину, а не його власною волею.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 липня 2013 року, справа № 5-26кс13.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) діяння (бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Питання про спрямованість умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілою особою, що передували події. Визначальним при цьому є і суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що М. тривалий час перебував із потерпілою у неприязних стосунках, поштовхом до чергової сварки і застосування насильства стала поведінка самої потерпілої, яка знехтувала зауваженнями засудженого не брати речі його покійної дружини. Для злочину було використано знаряддя з підвищеними травмуючими властивостями – мисливський ніж; удар був спрямований у життєво важливі органи. Для удару була прикладена така сила, що ніж увійшов у тіло потерпілої, яка стояла спиною до засудженого, на всю довжину леза, при цьому М. супроводжував свої дії погрозою вбивства.

Характер та послідовність дій, вчинених засудженим, у своїй сукупності свідчать про те, що він мав прямий умисел на позбавлення життя потерпілої, використав знаряддя злочину, застосування якого призводить до смерті, однак не завершив задуманого, оскільки потерпіла почала кричати про допомогу. На її крик відразу з’явився син засудженого, який невдовзі після удару (у коридорі квартири) відібрав у батька ніж. Смерть потерпілої не настала завдяки своєчасній медичній допомозі.

Касаційний суд правильно розцінив фактичні підстави кваліфікації злочину і дійшов слушного висновку, що ці діяння підпадають під ознаки замаху на умисне вбивство.

Водночас проаналізовані фактичні обставини справи виключають можливість кваліфікації дій М. за частиною першою статті 121 КК, оскільки механізм застосованого ним насильства не дає підстав вважати, що М. мав намір спричинити будь-які тілесні ушкодження, а не вбивство.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2013 року, справа № 5-46кс13.

Верховний Суд України не погодився із кваліфікацією дій засудженого за пунктом 1 частини другої статті 115 КК України, оскільки вона суперечить фактичним обставинам справи.

За цими фактичними обставинами посягання на майно засудженого В. було реальним і очевидним. Він знав про це достеменно, але не відав, хто саме вчинив його; на місці події опинився з метою затримати осіб, які викрали його майно, і для цього озброївся пістолетом. На місці події виявив ознаки вторгнення до сховища майна (побачив відчинені двері вагона – рефрижератора). Моменту застосування зброї передувало насильство обох Д. щодо нього. Виявивши ознаки проникнення в сховище, В. відразу не вдався до дій, характерних для затримання, як-от: не витягнув зброю і не привів її у готовність для пострілів. Засуджений застосував зброю тільки відразу після побиття його обома Д.; перед пострілами спробував словесно зупинити нападників. Напад відбувався в нічний час, нападники мали фізичну і чисельну перевагу перед засудженим. Постріли здійснювалися в умовах поганої видимості й у напрямку втечі обох Д.

Значення має емоційний стан, в якому засуджений перебував і приймав рішення про застосування зброї, поведінка жертв злочину і посткримінальна поведінка самого В.: вжиття ним невідкладних заходів для виклику швидкої медичної допомоги і працівників міліції, визнання факту застосування зброї.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2013 року, справа № 5-37кс13.

2. Злочини проти власності

Крадіжка (таємне викрадення чужого майна), відповідальність за яку передбачена статтею 185 КК, вважається закінченою з моменту, коли винна особа вилучила майно і отримала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним. Якщо особа, котра протиправно заволоділа майном, такої реальної можливості не мала, її дії слід розглядати залежно від обставин справи як закінчений чи незакінчений замах на вчинення крадіжки.

Згідно з частиною другою статті 15 КК замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Нормативне визначення закінченого і незакінченого злочину в поєднанні з фактичними обставинами справи, щодо яких касаційний суд постановив оспорену ухвалу, дають підстави дійти висновку про те, що дії особи, яка перебувала в торговому залі і заволоділа товаром, доступ до якого був вільний, подолала (пройшла) з ним касову зону, умисно не оплатила вартість товару і відразу після цього була затримана працівниками охорони торгового закладу, не утворюють закінченої крадіжки чужого майна, а мають розцінюватись як замах на крадіжку і кваліфікуватися за частиною другою статті 15 та відповідною частиною статті 185 КК, оскільки така особа не мала реальної можливості розпорядитися товаром на свій розсуд.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2013 року, справа № 5-40кс13.

Розбій є окремим спеціальним різновидом суспільно небезпечного діяння проти власності, яке складається з двох нерозривних, взаємозалежних дій: нападу і насильства.

Напад складається (може складатися) з одномоментного акту або системи поведінкових актів, за допомогою яких відбувається заволодіння чужим майном. Властивістю нападу є включення, «вплетення» в нього насильства – дії, що робить заволодіння майном нападом. Власне акт чи акти заволодіння майном через обов’язкове поєднання з насильством чи погрозою його застосування (фізичне або психічне насильство) наповнюються якісно іншим змістом – набувають ознак розбійного нападу.

Розбій завжди передбачає напад із застосуванням насильства або погрозою його застосування. Зусилля нападника спрямовані насамперед проти особи (потерпілого, власника майна); застосовуються проти її волі та/або поза її волею (у разі застосування сильнодіючих, отруйних речовин чи газів тощо). Метою такого насильства є намір відразу придушити опір потерпілого й упередити його протидію нападу. Нападник покладається й обирає форми (способи) насильства, які самі по собі становлять реальну небезпеку для життя і здоров’я потерпілого у разі їх негайного застосування чи впродовж тривання нападу. В уяві нападника таке насильство забезпечує безперешкодний перехід чужого майна на його користь або уможливлює його утримання, якщо воно вже у нього перебувало.

У більшості випадків під час розбою особа діє раптово і несподівано. Насильство, як правило, є інтенсивним. Особа, яка його застосовує або погрожує ним, перебуває в агресивно-насильницькому стані, тобто у стані готовності застосувати насильство, небезпечне для життя та здоров’я особи, на будь-якому етапі злочинної поведінки. Такий стан і характер дій нападника по суті є тими ознаками, які, навіть за відсутності реального застосування насильства, свідчать про розбій.

Зовнішні прояви нападу і насильства (погрози його застосування) можуть бути й іншими. У часі вони можуть збігатися або між ними може бути часовий розрив, особливо тоді, коли насильство застосовується для утримання майна, яким особа володіла на момент його застосування. Має значення місце, пора доби, обстановка, обставини, форма та порядок перебігу нападу і застосування насильства.

Насильство, яке застосовується під час відкритого заволодіння майном (грабежу), має іншу правову природу. Особа має намір викрасти чуже майно і для цього застосовує відкриту форму заволодіння ним. Для досягнення своєї мети вона ігнорує небезпеку бути викритою у злочині і не зупиняється перед застосуванням насильства до особи, яка може перешкодити їй завершити задумане. Для здійснення злочинного наміру особа обирає способи і засоби посягання, які вважає прийнятними для цього. Нерідко ці способи і засоби зовні схожі на поведінку, характерну для розбою. Зокрема, проявляється це тоді, коли особа інколи несподівано накидається на потерпілого, ривком вихоплює у неї майно й відразу втікає з місця події. Можлива ситуація, коли особа знає, що доступ до майна утруднений присутністю сторожа, охоронця, власника майна тощо, тому для заволодіння ним відразу або у час тривання посягання вдається до засобів, що унеможливлюють (сковують, нейтралізують) спроможність таких осіб завадити їй довести злочин до кінця.

Зазначені ситуації не виключають, а інколи й неможливі без застосування насильства. Проте насильство в цих та подібних ситуаціях має інше спрямування й призначення. Головним у намірі грабіжника є бажання відкрито заволодіти майном. Стосовно цієї мети насильство має факультативне, другорядне, хоча обтяжуюче й кваліфікуюче, але побічне значення; в умислі винного воно не є переважаючим чинником. В одному випадку насильство може проявлятись як форма заволодіння майном (ривок), в іншому – як засіб (функція, знаряддя) подолання перешкоди у доступі до майна. У цьому сенсі насильство є не так способом заволодіння майном, як відображенням (свідченням) підвищеної суспільної небезпеки особи, яка його вчинила.

При грабежі неможливо заподіяти небезпечні для життя чи здоров’я тілесні ушкодження, оскільки форма, в якій реалізується злочинний умисел, не передбачає використання дій (прийомів, засобів), які можуть призвести до більш тяжких наслідків. Інакше ці дії за певних обставин матимуть ознаки розбою. Особа, яка вчиняє грабіж, не вдається до демонстративної агресивно-насильницької поведінки і своїм станом та характером дій не виражає її, не використовує предметів із підвищеною травмувальною дією, не застосовує засобів впливу, які очевидно можуть призвести до наслідків, небезпечних для життя чи здоров’я, не погрожує застосуванням саме такого насильства, оскільки такі погрози при грабежі об’єктивно неможливі.

Із фактичних обставин справи щодо В. встановлено, що він разом із Д. мав намір заволодіти майном ТОВ. Зловмисники знали, що його охороняє сторож. Для викрадення обрали нічний час і вжили заходів проти їх викриття у злочині (одягнули маски і перерізали кабелі камер відеоспостереження). Коли опинилися на території товариства, вони відразу почали заволодівати майном. Через три години від початку злочину, коли їх присутність помітив сторож, В. і Д. застосували до нього насильство: штовхнули на підлогу сторожки, клейкою стрічкою зв’язали руки і заклеїли рот та продовжили викрадати майно. Інших насильницьких дій вони не вчиняли. Зв’язування рук і затуляння рота само по собі не може спричинити тілесних ушкоджень, небезпечних для життя чи здоров’я, і фактично не спричинило. Потерпілий знаходився в умовах та обстановці, яка не загрожувала його життю і здоров’ю; біля нього був один із засуджених, який після заволодіння майном відклеїв стрічку на роті потерпілого. Викравши майно, засуджені втекли, а потерпілий зміг самостійно звільнитися від пут.

Аналіз характеру та послідовності дій засуджених, природа застосованого ними насильства у своїй сукупності свідчать, що вони, опинившись на місці події, відразу почали викрадати майно і вжили заходів своєї безпеки; знали про перебування на території сторожа, але не напали на нього. Коли ж сторож з’явився, вони накинулись на нього, але при цьому не діяли агресивно і не вдалися до застосування насильства, що є небезпечним для життя та здоров’я. Фактично вони застосували фізичний примус, який мав лише нейтралізувати сторожа, і обрали для цього засіб, який відповідав цій меті. Застосоване ними насильство не призвело і не могло призвести до тілесних ушкоджень, небезпечних для життя чи здоров’я. Більше того, один із засуджених перебував біля лежачого потерпілого і вжив заходів для поліпшення становища потерпілого (відклеїв стрічку на його роті).

З огляду на конкретні обставини цієї справи можна зробити висновок, що відмінність між насильством при розбої і насильством при грабежі слід шукати в природі самого насильства, його спрямованості та характері дій особи, яка його застосовує. Якщо поведінка винної особи в конкретний час, місці, за обставин та в обстановці є підступною, несподіваною, раптовою і неспровокованою, спрямована проти волі або поза волею потерпілого; насильство є реальним, інтенсивним і небезпечним для життя чи здоров’я особи або ж воно не застосовується (є нереальним), але характер дій особи є агресивно-насильницьким, то такі ознаки свідчать про напад, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я, або з погрозою його застосування, і мають розцінюватись як розбій.

За відсутності цих ознак вчинене має кваліфікуватись як насильницький грабіж.

У справі, рішення в якій оспорюється, суд касаційної інстанції фактичні підстави кваліфікації розцінив неправильно і тому зробив хибний висновок про наявність у діях засудженого ознак розбою.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2013 року, справа № 5-35кс13.

Згідно зі статтею 190 КК шахрайство – це заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов’язковості передачі їй майна або права на нього. Обов’язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього.

У статті 191 КК передбачено три форми обернення чужого майна на свою користь – це привласнення, розтрата або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем.

Визначальна ознака, яка відокремлює (відмежовує) заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем від інших форм посягання на чужу власність, полягає в тому, що безоплатне обернення чужого майна на користь винної особи чи на користь іншої особи (осіб) відбувається через умисне протиправне використання можливостей службового становища. Предмети майна, на яке спрямована злочинна поведінка службової особи, можуть мати різну правову природу. Зокрема, не виключається можливість заволодіння майном, на яке не поширюється компетенція службової особи або яке їй не ввірене й не перебуває у її віданні, чи таке майно є/перебуває у державній власності. Злочинне використання службового становища може виражатися у формі рішень, вказівок чи іншої спонукальної (зобов’язальної тощо) інформації. Як правило, ці рішення формуються заувальовано (приховано) від осіб (фізичних чи юридичних), які наділені правоможностями щодо майна, на яке спрямована протиправна поведінка винної особи. Ці особи під впливом таких рішень або вказівок (підстави, вимоги, умови тощо) не знають (можуть не знати) дійсної природи цих дій (документів) і фактично піддаються обману, внаслідок якого відбувається перехід майна на користь службової особи. Така форма обману ніби уподібнює його до обману (дезінформації), до якого вдаються винні особи під час заволодіння чужим майном шахрайським способом.

Проте обман, який застосовується при викраденні чужого майна шляхом використання службового становища, має свої особливі, специфічні ознаки, які відрізняють його від обману при шахрайстві. Ця відмінність полягає в тому, що в першому випадку в основі обману (дезінформації), до якої вдається винна особа, завжди перебуває протиправне використання нею свого службового становища. Без застосування можливостей службового становища обман є недієвим і нездійсненним. Цей обман є різновидом обману, який через підвищену суспільну небезпеку і специфічні ознаки був криміналізований в окрему форму злочинів проти власності. У другому ж випадку заволодіння майном можливе без протиправного використання службового становища.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що Б. використав своє службове становище директора ПП і в складі організованої групи вчинив дії (характер і перелік яких зазначено у судовому рішенні), внаслідок яких заволодів державними грошима на суму 4 900 000 гривень.

Характер, послідовність та сукупність дій Б. саме як службової особи ПП створили ті умови і обстановку, за яких державні кошти безоплатно опинилися у нього та його спільників. Тобто в даному випадку використання Б. свого службового становища було тією необхідною дією, що перебуває у причинному зв’язку з наслідком.

Аналіз фактичних підстав кваліфікації дій Б. і нормативне тлумачення положень закону про кримінальну відповідальність, за якою було кваліфіковано ці обставини, дають підстави зробити висновок про те, що касаційний суд правильно кваліфікував дії засудженого. Водночас доводи заяв про визнання незаконним цього рішення є безпідставними.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2013 року, справа № 5-30кс13.

3. Злочини проти громадської безпеки

Із нормативного визначення поняття банди (стаття 257 КК) як одного з виду складної форми співучасті й тлумачення цього поняття судовою практикою, зокрема у роз’ясненнях, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями», бандою необхідно визнавати озброєну організовану групу або злочинну організацію, яка попередньо створена з метою вчинення кількох нападів на підприємства, установи, організації чи на окремих осіб або одного такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки. Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за умови, що об’єднання набуло всіх обов’язкових ознак банди. При цьому немає значення, передувала створенню банди стадія існування об’єднання як організованої групи або злочинної організації чи банда одразу була створена як така.

У справі щодо П. та інших встановлено, що вчиненню озброєного нападу на потерпілого Ш. та інших нападів передувало утворення стійкого злочинного об’єднання, метою якого було вчинення нападів на осіб, які займаються незаконними діями з наркотиками з метою збуту. Саме така мета об’єднала П. та інших у злочинне угруповання, яке структурувалося, визначилося з правилами внутрішньої й зовнішньої поведінки, обрало керівника (лідера) групи, розподілило ролі між учасниками групи, озброїлося, утвердилося в намірах вчиняти подібні напади та, забезпечивши існування такого об’єднання, його здатність протистояти зовнішнім і внутрішнім перешкодам, розпочало злочинну діяльність розбійним нападом на Ш. У своїй сукупності зазначені обставини вказують на ознаки бандитизму в діях П. та інших, з огляду на які суд касаційної інстанції правильно кваліфікував їх дії за статтею 257 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 липня 2013 року, справа № 5-24кс13.

4. Кваліфікація злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг

Відповідно до положень пункту 1 примітки до статті 364 КК (в редакції Закону України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ, що діяв на момент вчинення злочину засудженим) службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

При цьому слід мати на увазі, що до представників влади належать, зокрема, працівники державних органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості (абзац перший пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»).

Відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, що службова особа одержала його за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади або покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або хоч і не мала повноважень вчинити відповідні дії, але через своє посадове становище могла вжити заходів до їх вчинення іншими посадовими особами (абзац перший пункту 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»).

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, установлено, що заявник працював в органах внутрішніх справ, обіймав посаду дільничного інспектора міліції і на підставі закону був наділений повноваженнями представника влади. За статусом і своїми службовими повноваженнями він підпадав під визначення службової особи, тому його твердження про те, що він не є суб’єктом хабарництва, є безпідставні.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2013 року, справа № 5-47кс13.

Відповідно до положень пункту 4 примітки до статті 364 КК (в редакції Закону України від 5 квітня 2001 року № 2341-ІІІ, що діяв на момент вчинення злочину засудженим), вимаганням хабара визнається вимагання службовою особою хабара з погрозою вчинення або невчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа змушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.

Із законодавчого визначення та судової практики випливає, що така ознака, як вимагання хабара, може бути поставлена за провину за наявності трьох основних чинників: 1) ініціатором давання (одержання) хабара є службова особа – хабароодержувач; 2) пропозиція про давання (одержання) хабара має характер вимоги (примусу), що підкріплюється: або відкритою погрозою, або створенням таких умов, які переконують хабародавця в наявності реальної небезпеки (прихована погроза) його правам та законним інтересам, що змушує його погодитися з вимогою хабароодержувача; 3) дії, виконанням (невиконанням) яких погрожує вимагач, зумовлені його службовим становищем і, головне, мають протиправний характер або спрямовані на заподіяння шкоди лише правам та законним інтересам хабародавця.

Найбільш значущою ознакою вимагання є те, що примушування до хабара може бути вчинено тільки за допомогою погрози заподіяння шкоди правоохоронюваним, законним інтересам особи. При цьому під законними інтересами слід розуміти інтереси, які забезпечуються нормами закону (до яких можна застосувати нормативний критерій), а також ті, що не суперечать чинному законодавству. Згідно з роз’ясненнями, які містяться в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004, незаконний інтерес, на відміну від правоохоронюваного, не захищається ні законом, ні правом і не повинен задовольнятись чи забезпечуватись ним.

За законодавчим визначенням, не може розглядатися як вимагання хабара погроза з боку хабароодержувача вчинити відносно хабародавця законні дії, хоча вони й зачіпають законні інтереси останнього.

Постанови Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 грудня 2013 року, справа № 5-47кс13; від 26 грудня 2013 року, справа № 5-43кс13.

Частиною другою статті 366 КК передбачена кримінальна відповідальність за вчинення службового підроблення, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, визначення яких дається у примітці до статті 364 КК, – матеріальні збитки, що у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Кримінальна відповідальність за цей злочин настає у разі, коли службове підроблення призвело до спричинення реальної майнової шкоди і ця шкода перебуває у прямому (безпосередньому) причинному зв’язку (зв’язку взаємозалежності) саме із службовим підробленням.

У кримінальній справі щодо С. встановлено, що засуджений з корисливого мотиву з метою отримання неправомірної вигоди вчинив службове підроблення документів, а потім, зловживаючи службовими повноваженнями сільського голови, використав їх за призначенням і таким чином реалізував злочинний намір, наслідком якого стало спричинення державі майнової шкоди на зазначену в судових рішеннях суму.

Зважаючи на послідовність дій засудженого, його задум отримати неправомірну вигоду передбачав вчинення сукупності злочинів, одним з яких було службове підроблення. У часі це діяння фактично передувало зловживанню службовими повноваженнями, кримінальна відповідальність за яке передбачена частиною другою статті 364 КК. Підроблені документи засуджений використав особисто як засіб вчинення іншого злочину, який за способом, місцем, часом та характером дій, метою та умислом становив зі службовим підробленням не єдиний злочин, а сукупність злочинів. Отже, наслідки не перебували у прямому причинному зв’язку із службовим підробленням.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2013 року, справа № 5-27кс13.

Діяння, передбачені частиною першою статті 3682 КК (у редакції від 7 квітня 2011 року) (незаконне збагачення) та частиною першою статті 368 КК (одержання хабара), (основний склад) та частиною третьою статті 368 КК (кваліфікований склад), співвідносяться як загальна та спеціальна норми права. Такі діяння є проявами кримінально караної корупції, вони схожі за об’єктом та предметом посягання, ознаками об’єктивної та суб’єктивної сторін – умисне корисливе одержання неправомірної вигоди, спеціальним суб’єктом – службова особа.

Відмінність між цими діяннями полягає в особливостях ознак об’єктивної та суб’єктивної сторін кожного із цих діянь. Диспозиція частини третьої статті 368 КК (у редакції закону, чинній на час вчинення злочину й постановлення оспореного рішення) охоплює більш вузьке коло діянь, оскільки передбачає кримінальну відповідальність тільки тоді, коли одержання хабара (неправомірної вигоди) особою відбувається в обмін на вчинення чи невчинення нею в інтересах того, хто дає хабар (неправомірну вигоду), чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища.

Відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, що службова особа одержала його за виконання чи невиконання таких дій, які вона могла або повинна була виконати з використанням наданої їй влади, покладених на неї організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або таких, які вона не уповноважена була вчинювати, але до вчинення яких іншими службовими особами могла вжити заходів завдяки своєму службовому становищу.

Натомість диспозиція частини першої статті 3682 КК (у редакції від 7 квітня 2011 року) не пов’язує (не ставить у залежність) одержання неправомірної вигоди з активною чи пасивною поведінкою службової особи, тобто від виконання нею чи утримання від виконання якихось певних дій на користь особи, яка дає незаконну винагороду, або в інтересах третіх осіб.

Незаконного збагачення як діяння немає й тоді, коли в діях службової особи наявні не тільки ознаки одержання хабара (неправомірної вигоди), але й ознаки інших суміжних кримінально караних корупційних діянь, як-от зловживання впливом, тобто одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або пропозиція здійснити вплив за надання такої вигоди, якщо це діяння вчинене службовою особою (частини друга і третя статті 369 КК).

Норми, передбачені частиною першою статті 368КК (у редакції від 7 квітня 2011 року), встановлюють заборону на одержання вигоди будь-якого виду та вигляду поза межами встановлених законом підстав та порядку. Ця заборона призначена запобігти виникненню конфлікту інтересів, забезпечити прозорість та ефективність виконання функцій влади та/чи управління у сфері публічних відносин, гарантувати безсторонність та неупередженість службової особи під час виконання наданих їй службових повноважень. Це означає, що службова особа тільки тому, що вона має статус державної публічної службової особи і наділена службовими повноваженнями, за будь-яких умов, приводів, обставин, причин не має права отримувати грошові кошти або інше майно, переваги, пільги, послуги, нематеріальні активи, подарунки, пожертви, інші індивідуально одержані особистісні знаки уваги, які або не забезпечені еквівалентом витраченого робочого часу на виконання службових повноважень та/чи на зайняття іншими дозволеними законом видами діяльності, що не суперечать інтересам служби (викладацька, наукова, творча та інші види, передбачені пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України від 7 квітня 2011 року № 3206-VI «Про засади запобігання і протидії корупції», або не відповідають загальновизнаним уявленням гостинності, або очевидно (явно) є незаслуженими тощо.

Одержання зазначеної вигоди за наведених умов (пасивна корупція) та володіння нею у сукупності з іншими обставинами дає підстави розцінювати ці дії як незаконне збагачення.

З огляду на зазначене важливим є ряд інших ознак, які ідентифікують це діяння. Зокрема, має бути визначена й офіційно закріплена наявність майна, яке значно перевищує офіційно проголошені (встановлені) доходи службової особи; встановлена невідповідність між доходами і майновим станом службової особи.

У кримінальній справі, у якій ухвалено оспорюване судове рішення, встановлено, що Ю. обіймав посаду начальника слідчого відділу ДПА, відповідно до якої був наділений процесуальними повноваженнями на проведення досудового слідства. Зокрема, відповідно до положень статті 1141 КПК України 1960 року, чинних на момент вчинення злочину, Ю. мав право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого. Його вказівки для слідчого були обов’язковими.

У справі встановлено також, що у слідчого відділу ДПА перебувала у провадженні кримінальна справа щодо П., близький родич якого – П.О. був зацікавлений у зменшенні обсягу обвинувачення П., лояльному провадженні щодо нього досудового слідства і вживав для цього відповідні заходи.

П.О. звернувся до Ю., бо знав, яку посаду той обіймав, відав про його службове становище і службові повноваження, розумів, що службова особа, яка обіймає таку посаду, може виконати дії в його інтересах.

Ю. знав, що в очолюваному ним відділі розслідується кримінальна справа щодо П., був ознайомлений з характером обвинувачення останнього, розумів зміст прохання П.О. і з цього приводу неодноразово вів з ним предметні розмови, усвідомлював (не міг не усвідомлювати), що він, зважаючи на свої службові повноваження і своє службове становище, може задовольнити інтерес П.О.

У Ю. були виявлені гроші, які йому передав П.О. як плату (хабар) за вчинення в його інтересах дій із використанням свого службового становища.

Зазначені обставини у сукупності дають підстави для висновку, що Ю. одержав хабар (незаконну винагороду) не просто так, а за вчинення певних дій. Він одержав саме хабар за те, що в інтересах хабародавця використає свої службові повноваження і своє службове становище начальника слідчого відділу під час досудового слідства щодо П.

Ю., коли одержував гроші, знав (не міг не знати), що одержує їх за виконання дій в інтересах того, хто дає хабар, а особа, яка давала хабар, у свою чергу, усвідомлювала, що вона дає, а Ю. одержує гроші за вчинення певних дій.

Такі обставини вказують на наявність у діях Ю. ознак хабарництва, що виключає можливість кваліфікації цього діяння за ознаками незаконного збагачення, тобто злочину, передбаченого статтею 3682 КК (у редакції від 7 квітня 2011 року).

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 листопада 2013 року, справа № 5-29кс13.

Зловживання службовою особою службовим становищем виявилось виключно у вчиненні діянь, указаних в диспозиції статті 366 КК, тобто становило тільки службове підроблення. Таке діяння повністю охоплюється ознаками цього складу злочину і додаткової кваліфікації за статтею 364 КК не потребує.

Вирішуючи питання про можливу кваліфікацію дій особи за статтею 364 КК, слід враховувати, що ця норма закону є загальною (генеральною) стосовно будь-якої іншої спеціальної норми (статті КК), в якій також передбачається відповідальність за вчинення якого-небудь конкретного діяння, скоєного службовою особою з використанням свого службового становища або владних повноважень всупереч інтересам служби. До такої спеціальної норми належить і норма статті 366 КК, оскільки службове підроблення є також видом зловживання службовим становищем, але його спеціальним видом, оскільки передбачає використання службовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби для вчинення одного чи кількох діянь, зазначених в законі: а) складання завідомо неправдивих офіційних документів; б) видача таких документів; в) внесення в них завідомо неправдивих відомостей; г) інше їх підроблення.

У справі, в якій заперечується рішення касаційного суду, засуджений, будучи суб’єктом злочину, повністю виконав об’єктивну сторону складу злочину, визначеного статтею 366 КК. Тому його дії збігаються з диспозицією цієї норми і додаткової кваліфікації за статтею 364 КК не потребують.

Вищенаведене підтверджується правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у справі № 5-19к-12, згідно з якою норма статті 364 КК може застосовуватись за реальної сукупності з іншим службовим злочином тільки за умови вчинення особою з використанням службового становища всупереч інтересам служби самостійних незаконних дій, які самі по собі утворюють склад злочину, передбаченого статтею 364 КК, і не охоплюються об’єктивною стороною іншого злочину.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2013 року, справа № 5-38кс13.

Коли службова особа, визначення якої дається в статті 18 КК й у примітці до статті 364 КК (під яке підпадає слідчий, прокурор чи суддя), зловживає службовим становищем і посягає на правовідносини у сфері правосуддя, які охороняються групою самостійних норм закону про кримінальну відповідальність, то таке зловживання має розцінюватись як один із різновидів посягання на правосуддя і кваліфікуватися за однією з відповідних статей за такі злочини. Зазначене зловживання не потребує окремої кваліфікації за статтею 364 КК. Винятки можуть бути в тому разі, коли зазначений суб’єкт злочину, окрім злочину проти правосуддя, вчиняє інше діяння, що охоплюється диспозицією статті 364 КК, і утворює реальну сукупність злочинів.

Злочин, передбачений статтею 374 КК, є злочином з формальним складом. Об’єктом цього злочину є нормальна законна діяльність, зокрема, слідчого під час здійснення ним процесуальних повноважень щодо забезпечення інтересів правосуддя. Слідчий як спеціальний суб’єкт цього злочину підпадає під поняття службова особа, визначення якого дається у статті 18 КК і примітці до статті 364 КК. Як представник влади він, виходячи з його правового становища, може виконувати інші функції, що входять до кола його повноважень. Проте, з огляду на конститутивні положення частини першої статті 374 КК, ця норма закону охороняє інтереси правосуддя не від усіх дій суб’єкта цього злочину, а тільки виключно окремі, специфічні діяння, взяті нею під її охорону, – право на захист підозрюваного, обвинуваченого.

Натомість злочин, передбачений частиною першою статті 364 КК, є злочином з матеріальним складом, обов’язковою ознакою об’єктивної сторони якого є наслідки у виді заподіяння істотної шкоди об’єктам кримінально-правової охорони, зазначеним у диспозиції частини першої статті 364 КК. Об’єктом цього злочину є нормальна діяльність органів державної влади та органів самоврядування. Цією нормою закону охороняються правовідносини у сфері службової діяльності, за винятком тих, які підпадають під охорону інших норм закону про кримінальну відповідальність (наприклад, група злочинів проти правосуддя, передбачених статтями 371–374 КК).

Зіставлення (порівняння) норм, передбачених частиною першою статті 374 КК і частиною першою статті 364 КК (основний склад) та частиною третьої тієї ж статті (кваліфікований склад), дає підстави для висновку про те, що за змістом та видовими ознаками (особливо якщо припустити, що діяння, передбачене частиною першою статті 374 КК, відсутнє в цьому Кодексі) ці норми права не співвідносяться між собою як загальна і спеціальна. Діяння, передбачене частиною першою статті 374 КК, – це один із різновидів службового зловживання, що містить окрему, самостійну кримінально-правову заборону на вчинення дій, визначених цією нормою, а саме: не допускати чи не надавати своєчасно захисника, а також іншим чином грубо порушувати права підозрюваного, обвинуваченого на захист.

Стаття 364 КК не встановлює кримінальної відповідальності за вчинення таких дій, оскільки склад цього злочину передбачає настання наслідків та причинний зв’язок між цими наслідками та діями службової особи. Тоді як частина перша статті 374 КК таких наслідків не передбачає і криміналізує діяння, передбачені її диспозицією.

Інкриміноване засудженому діяння повністю охоплюється диспозицією частини першої статті 374 КК, а тому не потребує окремої (додаткової) кваліфікації ще й за частиною третьою статті 364 КК. Така кваліфікація можлива, коли суб’єкт злочину, окрім діяння, передбаченого частиною першою статті 374 КК, вчинив інше діяння, яке не підпадає під ознаки диспозиції цієї статті (наприклад, вдався до незаконних методів слідства).

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2013 року, справа № 5-34кс13.

ІІ. Порядок перегляду судових рішень Верховним Судом України

 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40012 КПК 1960 року Верховний Суд України здійснює перегляд судових рішень, що набрали законної сили, у разі неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, і не переглядає питання щодо доведеності винуватості особи, невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи та неповноти й однобічності дослідження доказів.

За змістом заяв, неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь заявники вбачають у неповноті дослідження судом касаційної інстанції питань правомірності розпорядження першого заступника голови обласної державної адміністрації про передачу адміністративного будинку з господарськими приміщеннями на баланс Управління агропромислового комплексу, належності майнового комплексу територіальним громадам Вінницької області, права ТОВ в особі генерального директора С. розпоряджатись зазначеними приміщеннями, перебування їх у законному віданні останнього, що потягло невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.

Однак перегляд судових рішень у кримінальних справах з мотивів неповноти судового розгляду та невідповідності викладених у судових рішеннях висновків суду фактичним обставинам справи, про що йдеться у заявах, не входить до компетенції Верховного Суду України при розгляді ним кримінальної справи у порядку, передбаченому главою 321 КПК 1960 року.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2013 року, справа № 5-39кс13.

Перегляд рішення касаційного суду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40012 КПК 1960 р. (частина перша статті 445 КПК) можливий, а втручання/невтручання в таке рішення є необхідним/непотрібним, коли є неоднаковість у правозастосуванні, що спонукає Верховний Суд України висловити свою правову позицію щодо правильного застосування норми закону про кримінальну відповідальність. Головною умовою такого перегляду є наявність різних, незалежно від форми і змісту правових висновків суду касаційної інстанції, в основі яких лежить застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність у не менш ніж у двох кримінальних провадженнях, і хоча б в одному з яких сторона кримінального провадження ставила під сумнів (оспорювала) у будь-який спосіб правильність застосування такої норми (постанова Верховного Суду України від 21 червня 2012 року у справі № 5-4кс12 щодо П.).

В іншому випадку перегляд рішень за межами позначених його предмета та умов призведе до повторного касаційного перегляду, що не відповідає положенням пункту 1 частини першої статті 40012 КПК і суперечитиме принципу правової визначеності.

У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення касаційного суду, Н. було поставлено за провину вчинення, з-поміж інших, злочинів, передбачених статтями 364 і 368 КК, які, як убачається з обставин, встановлених судом, становили реальну сукупність. Від цього обвинувачення Н. захищався в суді першої інстанції. Ні він, ні сторона обвинувачення не оспорювали кримінально- правову кваліфікацію за цими нормами закону в суді апеляційної інстанції. Відповідно суд касаційної інстанції погодився з таким правозастосуванням.

У рішенні, наданому для порівняння, суспільно небезпечне діяння, попри його подібність із оспореним суспільно небезпечним діянням, окремо не кваліфікувалося за статтею 368 КК і впродовж усього кримінального провадження у цій справі не виникало сумнівів, зокрема і в сторони обвинувачення, щодо кваліфікації діяння за статтею 368 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 жовтня 2013 року, справа № 5-31кс13.