Висновки ВСУ: перегляд рішень II півріччя 2012 р. (кримінальні справи)

Висновки Верховного Суду України,
викладені у рішеннях, прийнятих за результатами
розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави,
передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК України 1960 року,
за ІІ півріччя 2012 року

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КК УКРАЇНИ

Відмінність між організованою групою та іншими нескладними (простими) формами співучасті полягає в кількісних та якісних критеріях цих понять. Якщо у справі буде встановлено, що троє (не менше трьох) за ініціативою одного з них попередньо зорганізувалися у стійке (стале) об’єднання для заняття злочинною діяльністю, були обізнані про зміст і цілі такої діяльності, розподілили ролі та функції кожного в цій діяльності, визначили (визнали) керівника (лідера) групи, виконували його вказівки, мали необхідну матеріальну базу, дотримувались встановлених правил, то таке об’єднання належить визнавати організованою групою

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями» утворення (створення) організованої групи чи злочинної організації слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об’єднання для заняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації злочину і включають підшукання співучасників, об’єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов’язків, складення плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи (організації) є утворення стійкого об’єднання осіб для заняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв’язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних частин.

У кримінальній справі, в якій заперечувалося рішення касаційної інстанції, встановлено, що К., К.В. та М. діяли у складі організованої групи. Вони завчасно зорганізувалися у внутрішньо стійке об’єднання, відпрацювали план вчинення злочинів, розподілили функції кожного з учасників групи, яких вони відповідно до плану дотримувались під час вчинення злочинів, підтримували стабільні стосунки у зв’язку з підготовкою та вчиненням злочинів, протягом тривалого часу вчиняли злочини, чітко дотримуючись заходів конспірації, у розпорядженні мали матеріально-технічну базу для перевезення та приховування викраденого майна.

Верховний Суд України не знайшов підстав для скасування рішення суду касаційної інстанції, який погодився із кваліфікацією дій засуджених за ознакою вчинення злочинів у складі організованої групи (ч. 3 ст. 28 КК) (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. у справі № 5-16кс12).

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА КК УКРАЇНИ

1. Злочини проти життя та здоров’я особи

Якщо особа бажала заподіяти потерпілому будь-які тілесні ушкодження, в тому числі й ті, що фактично настали, але при цьому не бажала смерті, хоча мала б її передбачити, такі дії охоплюються складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України. У разі коли особа під час застосування насильства не бажала смерті потерпілому, але могла (мала можливість) її передбачити, такі дії підлягають кваліфікації за ст. 119 КК України

У кримінальній справі, в якій заперечувалася правильність правозастосування, встановлено, що Т. двічі штовхала потерпілого у груди, від чого той падав, ударявся потилицею об стіну, підіймався, знову падав і знову ударявся потилицею об стіну. Удари потерпілого в груди не були сильні й самі по собі не призвели і не могли призвести до утворення на тілі будь-яких ушкоджень. Тяжкі тілесні ушкодження, виявлені у потерпілого і від яких настала його смерть, не були спричинені безпосередніми насильницькими діями Т., а стали наслідком того, що потерпілий після штовхань останньої падав і ударявся головою об стіну будинку.

Ці обставини в поєднанні з іншими об’єктивними даними справи: характером взаємин між потерпілим і Т., які передували злочину; літнім віком і станом алкогольного сп’яніння потерпілого в момент спричинення ушкоджень; інтенсивністю та послідовністю поштовхів; характером, локалізацією та механізмом спричинення тілесних ушкоджень; поведінкою Т. після посягання, у своїй сукупності не давали підстав вважати, що Т. мала намір заподіяти потерпілому будь-які тілесні ушкодження умисно.

Водночас ці обставини, особливо очевидний для Т. стан алкогольного сп’яніння потерпілого і його неспроможність утриматися на ногах, у чому вона могла переконатись після першого поштовху, свідчать, що Т. не могла не розуміти і не передбачити, що від її поштовхів потерпілий може впасти і отримати смертельне ушкодження.

Верховний Суд України визнав доводи заяви про неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми кримінального закону у справі щодо Т. обґрунтованими (постанова Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 р. у справі № 5-21кс12).

2. Злочини проти власності

Якщо особа мала намір заволодіти майном певного виду (якості, значення тощо), місце знаходження якого зумовлює вибір конкретного способу посягання, реалізація якого передбачає входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), то фізичне потрапляння до такого приміщення з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення

Зміст поняття «проникнення» у нормативному визначенні ознак злочину, передбаченого ч. 3 ст. 187 КК, належить виводити з правової природи конститутивних (визначальних) ознак складу злочину у взаємозв’язку та з урахуванням правозастосовної судової практики.

Логіко-граматичне формулювання (словосполучення) «розбій, поєднаний з проникненням у приміщення», дає підстави вважати, що проникненням до будь-якого приміщення слід розуміти: а) фізичне входження, потрапляння до нього з метою заволодіння майном, що знаходиться в ньому; б) доступ до майна, що знаходиться в приміщенні, будь-яким способом (без фізичного входження до нього), який дає змогу заволодіти таким майном, вилучити його із приміщення.

Залежно від того, які фактичні ознаки складу суспільно небезпечного діяння будуть установлені судом, як ці ознаки будуть співвідноситися з ознаками складу злочину, що містяться у кримінально-правовій нормі, та від того, як вони трактуються й застосовуються на практиці, можна виділити фізичний та юридичний (психологічний) критерії розуміння поняття «проникнення». Характерними рисами першого є: а) факт входження чи потрапляння у приміщення; б) спосіб, місце, час та обставини (існуючий режим доступу до майна, яке там знаходилось), за яких відбулося входження чи потрапляння у приміщення. Характерними рисами другого є: а) незаконність входження у приміщення (за відсутності в особи права перебувати там, де знаходиться майно, на заволодіння яким спрямовані її дії); б) мета, яку переслідує особа, що вчиняє таке входження, усвідомлення характеру (перебігу) вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння, зокрема й факту незаконного проникнення (входження чи потрапляння) у приміщення, передбачення наслідків свого діяння.

Факт входження, потрапляння у приміщення чи поява у ньому іншим способом у поєднанні з іншими зовнішніми поведінковими проявами дають можливість визначити об’єктивну сторону суспільно небезпечного діяння. Із хронології та послідовності цих дій можна з’ясувати, зокрема, чи існували і які саме обмеження в доступі до майна, а також визначити, що, встановлюючи у певний спосіб безперешкодний (вільний) режим доступу до майна, його власник чи володілець не обмежує в цьому нікого, серед них, по суті, й особу, яка входить туди з умислом заволодіти чужим майном і використовує такий доступ як зручні, сприятливі умови для вчинення злочину.

Зовнішній прояв діяння розкриває внутрішній (психічний) процес діяння, окреслює суб’єктивне ставлення особи до вчинюваних нею дій, які в сукупності з іншими обставинами визначають кримінально-правовий зміст суспільно небезпечного діяння.

Ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення при вчиненні розбою є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення. Адже у тому разі, коли особа під впливом свого корисливого мотиву утвердилася в намірі заволодіти чужим майном, вона обирає механізм злочинної поведінки, який включає в себе етапи, зокрема мотивації злочину, планування посягання, вибір шляхів досягнення цілі, прогнозування ризиків та можливих наслідків тощо. Через сукупність таких дій та суб’єктивне ставлення до них особи, яка їх вчинила, відбувається візуалізація останньої (позиціонування самої себе), тобто проявляються процеси діяння, які недоступні для безпосереднього спостереження.

Якщо суб’єкт злочину поставив собі за мету заволодіти майном певного виду (якості, значення тощо), місце знаходження якого зумовлює вибір конкретного способу посягання, реалізація якого передбачає входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), то фізичне опинення в такому приміщенні з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення. Наприклад, намір особи заволодіти грошима з відділення банку чи якимсь майном з іншого приміщення, умислом якої на початку виконання злочинної поведінки приміщення відділення банку чи інше приміщення в цілому сприймалося як місце знаходження майна, а насильницьке вторгнення в приміщення, незалежно від режиму доступу до нього, охоплювалось як дія.

У справі щодо Є. встановлено, що він з метою заволодіння спиртними напоями та грошима, озброївшись саморобним пристроєм для здійснення пострілів і натягнувши на обличчя маску, у денний час зайшов у кафе, де вчинив розбійний напад на бармена та кухаря, під час якого, завдаючи останнім ударів саморобним пристроєм і погрожуючи розправою, вимагав віддати гроші.

Під час юридичної оцінки цих даних були з’ясовані: предмети майна, якими Є. хотів заволодіти, їх місце знаходження, мотив його злочинної поведінки, характер, спосіб, час та послідовність вчинюваних ним дій.

Ці обставини давали суду підстави вважати, що Є. мав намір заволодіти майном кафе з його приміщення, проникнення в яке не пов’язувалось із режимом роботи, і поетапно реалізував цей намір.

Висновок суду касаційної інстанції про наявність у діях Є. ознак розбою, поєднаного із проникненням у приміщення, Верховний Суд України визнав обґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2012 р. у справі № 5-15кс12).

3. Злочини проти громадського порядку та моральності

В основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров’я, крім інших ознак, перебувають об’єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб’єктивної сторони злочину, як його мотив

Об’єктом захисту норм, передбачених ст. 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших позаюридичних чинників і виявляється (відображається) у безпечності громадського спокою, охороні здоров’я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі та ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об’єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю.

Посягання на ці відносини здійснюються в активній формі, переважно з ініціативи правопорушника або через використання незначного (нікчемного) приводу. Відбуваються вони, як правило, в публічних (громадських, людних) місцях, супроводжуються ненормативною лексикою та/або фізичним насильством, зокрема з використанням травмуючих властивостей таких предметів, як вогнепальна зброя, і призводять до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.

Правильну кримінально-правову оцінку хуліганства та розрізнення його від, зокрема, посягань проти життя та здоров’я людини, а звідси – визначення однаковості чи неоднаковості застосування норми закону про кримінальну відповідальність, належить проводити за сукупністю ознак суспільно небезпечного діяння, які згідно із законом про кримінальну відповідальність охоплюються поняттям «склад злочину» і визначають діяння як злочинне та кримінально каране.

В основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров’я, крім інших ознак, перебувають об’єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб’єктивної сторони злочину, як його мотив.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені об’єкти захисту. Висновки про зміст і спрямованість цього діяння роблять із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між такою особою та потерпілим.

Особливість мотиву хуліганства полягає у причинній зумовленості. Наміри вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони здебільшого позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість (винятковість), чи з розгнузданого самолюбства, пов’язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.

На відміну від злочинів проти особи, коли кримінально карані дії супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім’ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, зазначені дії як хуліганство кваліфікують лише у тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

У кримінальній справі, в якій заявлено клопотання про перегляд судового рішення, фактичною підставою кваліфікації діяння Д., із дійсністю якої погодився суд касаційної інстанції, стали об’єктивні дані (обставини), досліджені в судовому засіданні: відсутність особистої неприязні між Д. та потерпілим напередодні злочину, ініціювання сварки засудженим із використанням нікчемної причини, нічний час, громадське місце, в якому відбувалась подія, активний характер дій Д., використання вогнепальної зброї, травмування потерпілого із цієї зброї, причинний зв’язок між діями Д. та наслідками, що настали.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення було зроблено висновок про наявність у діях Д. ознак хуліганства, вчиненого із застосуванням вогнепальної зброї (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. у справі № 5-17 кс12).

У зазначеній справі Верховний Суд України висловив ще й такі судження.

Початок прояву такого хуліганства може бути різний: наприклад, особа може завчасно передбачити, що перебуватиме у громадському місці під час проведення якихось заходів, й у зв’язку із цим готується, налаштовує себе на вчинення у той час відповідних протиправних дій, або ж рішення вчинити такі дії може виникнути спонтанно, раптово, ситуативно. Однак для кваліфікації хуліганства момент виникнення бажання його вчинити не є визначальним, оскільки не є конструктивною ознакою (складовою) цього посягання. Цей стан не виключає, що особа, яка не планувала або завчасно не готувалася і не мала наміру вчинити хуліганство, водночас може вчинити його згодом за будь-яких обставин.

Постріл у повітря з вогнепальної зброї у нічний час у людному громадському місці з ціллю відігнати собак, дійсно, за певних обставин може бути виправданим. Таке ж трактування ці дії могли мати й за обстановки, описаної в судовому рішенні, але в тому випадку, якби Д. у загальноприйнятній формі пояснив потерпілим причини застосування зброї. Натомість він, судячи з характеру його подальших дій, надав цьому пострілу протилежного значення й у відповідь на зауваження потерпілого вчинив інкриміновані йому дії.

4. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг

Якщо хабародавець (той, хто надає неправомірну вигоду) прагне через давання хабара (неправомірної вигоди) домогтися задоволення своїх незаконних інтересів, то вимога особи, яка одержує хабар (неправомірну вигоду) для задоволення незаконних інтересів того, хто надає хабар (неправомірну вигоду), не повинна визнаватися вимаганням хабара (неправомірної вигоди)

Вимагання хабара може бути поставлена за провину у тому випадку, якщо винна особа з метою одержання хабара погрожує вчиненням або не вчиненням дій, які можуть завдати шкоди правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або створює такі умови, за яких особа не повинна була, а вимушена дати хабара з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав чи законних інтересів. Тобто у розумінні вимагання хабара визначальним є зміст прав та інтересів особи (їх законність чи незаконність) і реалізація (захист) цих прав та інтересів через хабар.

У разі якщо хабародавець зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, домогтися своїх незаконних інтересів тощо, то вимагання хабара виключається.

У кримінальній справі, в якій заперечувалося рішення касаційного суду, встановлено, що хоча Ж. із використанням своїх службових повноважень й домагався хабара від Т., проте останній, даючи його, усвідомлював, що у такий спосіб незаконно уникне кримінального переслідування за злочин, передбачений ч. 1 ст. 122 КК. Верховний Суд України визнав, що злочинні дії Ж. неправильно кваліфіковані як вимагання хабара (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-14кс12).

Дії службової особи, яка отримала хабар, слід кваліфікувати за сукупністю злочинів у тому разі, коли виконані службовою особою у зв’язку з одержанням хабара дії самі по собі також є злочинними і утворюють самостійний склад службового злочину у сфері службової діяльності

У кримінальній справі встановлено, що Ч. і С. як представники влади, зокрема Ч. начальник бюро оперативно-розшукової роботи Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків при ГУ МВС України в м. Києві та С. оперуповноважений відділення розкриття групових і резонансних злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, цього ж бюро, проводячи перевірку отриманої оперативної інформації й виявивши у поясненнях Л. дані про наявність ознак злочинів проти власності в діях інших осіб і дані про цих осіб, керуючись корисливим мотивом і використовуючи своє службове становище, усупереч інтересам служби грубо порушили вимоги законів, нормативних актів і посадових інструкцій, що регулюють їх дії в зазначеній ситуації як службових осіб і працівників правоохоронного органу. Вони приховали від обліку отримані відомості, рапорти про це не склали, повідомлення Л. в установленому порядку не зареєстрували, інших заходів не вжили, внаслідок чого не проводилась необхідна перевірка і не було прийнято рішення відповідно до вимог КПК, чим завдано істотної шкоди охоронюваним законом державним і громадським інтересам у виді підриву авторитету держави в особі органів внутрішніх справ. Використовуючи пояснення Л., засуджені Ч. і С. без належної перевірки причетності останнього до злочинів, порушуючи його права та законні інтереси, під погрозою притягнення його до кримінальної відповідальності нібито за співучасть у злочинах, використовуючи своє службове становище, всупереч інтересам служби вимагали й отримали хабар.

Зазначені дії Ч. і С., що утворюють склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК, не охоплюються об’єктивною стороною складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК, а становлять реальну сукупність двох злочинів і правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 368 та ч. 3 ст. 364 КК (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 р. у справі № 5-19кс12).

ЗАСТОВУВАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПІД ЧАС ПЕРЕГЛЯДУ СПРАВ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

1. Предмет, межі та строки перегляду судових рішень Верховним Судом України.

1.1. Предметом перегляду Верховного Суду України є судове рішення, яке оспорюється (оспорене рішення), та судові рішення, які надані для порівняння (порівнювальні рішення), та щодо яких є рішення касаційного суду про допуск справи, ухваленого у порядку, встановленому статтями 40013 – 40018 КПК України 1960 р. Подання заявником порівнюваних судових рішень поза встановленою процесуальним законом процедурою стали підставою для відмови у віднесенні їх до числа порівнюваних.

Відповідно до положень статей 40013 – 40018 КПК 1960 р. предмет перегляду справ Верховним Судом України становить неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального закону в оспореному рішенні й у тих судових рішеннях касаційного суду, щодо яких в заяві наведено аргументи на підтвердження правильного правозастосування й копії яких додані до заяви, на підставі чого справа Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ допущена до провадження Верховного Суду України.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 р. № 17-рп/2011 у справі № 1-9/2011 щодо відповідності Конституції України окремих положень Закону України від 7 липня 2010 р. № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», КПК, ГПК, ЦПК Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ при вирішенні питання про допуск кримінальної справи до провадження Верховного Суду України з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК 1960 року, не оцінюючи обґрунтованості змісту заяви, зобов’язаний перевірити її відповідність вимогам процесуального закону та аргументацію заявника щодо неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права, а також документи (ухвали суду), що підтверджують це та мають бути додані до заяви.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 3 лютого 2012 року кримінальну справу щодо П. за заявою захисника допустив до провадження Верховного Суду України. У заяві захисник порушував питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. На підтвердження своїх вимог захисник надав для порівняння ухвалу колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 лютого 2010 року. Окрім того, захисник надав для порівняння ще одне рішення суду касаційної інстанції – ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2012 року.

Оскільки ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 січня 2012 року не пройшла процедури допуску у порядку, передбаченому статтями 40013 – 40018 КПК 1960 року, то це унеможливлює посилання на неї як на приклад неоднакового правозастосування (постанова Верховного Суду України від 21 червня 2012 р. у справі № 5-4кс12).

1.1.1.

У справі щодо Ч. і С. Верховний Суд України дійшов висновку, що порівнювані судові рішення, які захисник подав на додаток до заяви на стадії перегляду Верховним Судом України, не можуть бути використані для порівняння, оскільки вони були подані поза встановленою процесуальним законом процедурою. У заяві про перегляд захисник не посилався на правові висновки, доданих порівнюваних судових рішень, не аргументував ними неоднаковість у правозастосуванні і, більше того зазначені ухвали містили інші висновки щодо застосування норм закону про кримінальну відповідальність, ніж в порівнюваному рішенні, яке захисник надав раніше (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 року № 5-19 кс 12).

1.2. Перегляд судових рішень касаційного суду різних за змістом та правовими наслідками, але прийнятих щодо однієї й тієї самої особи, на підставі фактичних обставин одного й того самого суспільно небезпечного діяння виключається

Відповідно до положень п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК Верховний Суд України вправі переглянути судові рішення за умови: наявності двох і більше подібних суспільно небезпечних діянь; коли щодо цих суспільно небезпечних діянь касаційний суд неоднаково застосував одну й ту саму норму кримінального закону і таке застосування потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

За змістом зазначеної статті цього закону подібними суспільно небезпечними діяннями належить розуміти два і більше (не менше двох) різних, але схожих між собою суспільно небезпечних діянь, які мають спільні риси, ознаки (схожі за суб’єктним складом, об’єктивною стороною, формою вини, наслідками та іншими ознаками), а неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм кримінального закону – відмінне, несхоже тлумачення, розуміння точного змісту (суті) норми кримінального закону.

У справі щодо П. захисник просив переглянути ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 грудня 2011 р. про неоднакове застосування судом касаційної інстанції кримінального закону в частині звільнення засудженого від покарання на підставі амністії й на підтвердження цього правозастосування послався на ухвалу касаційного суду від 23 лютого 2010 року, ухвалену в тій самій справі щодо П.

Оскільки захисник послався на два рішення суду касаційної інстанції, які, однак, постановлені не щодо двох, а щодо одного й того самого суспільно небезпечного діяння і щодо однієї й тієї самої особи, то Верховний Суд України визнав за неможливе задоволення заяви у зв’язку з відсутністю іншого суспільно небезпечного діяння, подібного до оспореного, і щодо якого норма закону про кримінальну відповідальність застосована інакше. Верховний Суд України зазначив також, що запропонований у заяві перегляд правових висновків оспорюваного рішення фактично зводився до його повторного перегляду за правилами касаційного розгляду, проте перегляд заяви Верховним Судом України за такою процедурою не встановлений законом (постанова Верховного Суду України від 21 червня 2012 р. у справі № 5-4кс12).

1.3. Предметом перегляду Верховного Суду України можуть бути судові рішення касаційного суду, ухвалені щодо обвинувального та виправдувального вироків, незважаючи на те, що на час розгляду касаційним судом виправдувального вироку фактичні обставини діяння по суті (формально) перестали бути суспільно небезпечним (за винятком рішення про виправдування особи у зв’язку з відсутністю події злочину)

Статтею 40012 КПК 1960 р. передбачено підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України. Відповідно до п. 1 ч. 1 цієї статті Верховний Суд України з’ясовує питання про однаковість застосування одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь в аспекті (значенні) правової позиції суду касаційної інстанції, висловленої ним у своєму рішенні.

Це законодавче положення не виключає того, що предметом перегляду Верховного Суду України за юридично формальною ознакою може бути правова позиція суду касаційної інстанції, виражена щодо подібних фактичних обставин, які інкримінувалися особі, але в судових рішеннях отримали відмінну кримінально-правову оцінку: в одних випадках діяння визнавалися злочинними, в інших, – навпаки (постанова Верховного Суду України від 18 жовтня 2012 р. у справі № 5-23кс12).

1.4. Частиною 3 ст. 40014 КПК 1960 р. встановлено процесуальні обмеження щодо перегляду Верховним Судом України виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи, інших судових рішень із метою погіршити становище засудженого на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 ст. 40012 цього Кодексу

Під час подачі заяви про перегляд судових рішень на підставі, передбаченій п. 1 ч. 1 с. 40012 КПК 1960 року, слід дотримуватися не лише процесуально-правових строків, визначених ч. 1 ст. 40014 КПК 1960 р., – три місяці з дня постановлення оспореного або порівнюваного рішення, але й матеріально-правових строків, встановлених ч. 3 ст. 40014 КПК 1960 р., для оскарження певної категорії судових рішень.

У ч. 3 ст. 40014 КПК 1960 р. міститься обмеження щодо підстави та загальних строків перегляду виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи, іншого судового рішення, яке поліпшує становище особи, упродовж установлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, але не пізніше одного року з дня постановлення такого судового рішення.

Виходячи із положень вказаної норми закону, подання заяви про перегляд зазначених судових рішень, допуск до провадження та її розгляд Верховним Судом України ставиться у залежність не від події, з якою пов’язується перегляд судових рішень на загальних підставах (п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК 1960 р.), а від конкретного виду рішень судів першої інстанції, щодо якого ухвалювалось рішення касаційної інстанції, або від рішення суду касаційної інстанції, яким було поліпшено становище особи.

Для перегляду судових рішень, перелік і вид яких міститься у ч. 3 ст. 40014 цього Кодексу, визначальним є дотримання матеріально-правових строків – строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. В органічному, нерозривному взаємозв’язку із цими строками перебуває річний строк, який визначає граничну межу дії строків давності, за якою перегляд судових рішень не допускається.

Строки давності встановлюються законом про кримінальну відповідальність (статті 49, 106 КК) і не можуть бути відновлені судом (погашувальні строки).

Оскільки щодо С. не були дотримані зазначені положення закону (заява про перегляд виправдувального вироку подана після спливу встановленого законом річного строку), Верховний Суд України відмовив у задоволенні заяви (постанова Верховного Суду України від 29 листопада 2012 р. у справі № 5-24кс12).

1.5. За змістом п. 1 ч. 1 ст. 40012, ч. 2 ст. 40022 КПК 1960 р. неоднакове застосування норми закону про кримінальну відповідальність в оспореному та порівнюваному (порівнюваних) судових рішеннях є підставою перегляду оспореного рішення, але необов’язковою підставою (причиною) втручання в це рішення

Подібність суспільно небезпечних діянь за обсягом та змістом, як правило, повинна орієнтувати на однакове застосування однієї й тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність щодо таких діянь та запобігати ухваленню різних за правовими наслідками судових рішень. У цьому сенсі подібність суспільно небезпечних діянь, які отримали неоднакову кримінально-правову оцінку в правозастосуванні, є (може бути) підставою для перегляду справи Верховним Судом України. Але, як випливає зі змісту ч. 2 ст. 40022 КПК 1960 р., слід мати на увазі, що така подібність не може бути вагомою підставою для визнання оспореного рішення незаконним лише тому, що у порівнюваному чи порівнюваних судових рішеннях одна й та сама норма закону про кримінальну відповідальність застосована інакше.

У заяві про перегляд судового рішення прокурор просив скасувати ухвалу колегії суддів Судової палати Верховного Суду України від 29 липня 2010 року щодо Є. через неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Зазначеною ухвалою суд касаційної інстанції залишив без зміни судові рішення про засудження Є. за ч. 3 ст. 187 КК через те, що він із метою заволодіння спиртними напоями та грошима, озброївшись саморобним пристроєм для здійснення пострілів і натягнувши на обличчя маску, у денний час зайшов у кафе, де вчинив розбійний напад на бармена та кухаря, під час якого завдав останнім удари саморобним пристроєм і, погрожуючи розправою, вимагав віддати гроші.

Прокурор вважав, що дії Є. за кваліфікуючою ознакою проникнення у приміщення кваліфіковані неправильно, оскільки в них відсутня протиправність, яка є обов’язковою для цього діяння. На думку прокурора, оскільки засуджений зайшов у кафе під час роботи, тобто у період, коли доступ у його приміщення був вільний, і таким чином перебував у ньому на законних підставах, його дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 187 КК.

На обґрунтування заяви прокурор послався на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2012 р. про перекваліфікацію дій ОСОБА_1 та ОСОБА_4, які вчинили розбійний напад на приміщення відділення банку в робочий час, з ч. 3 на ч. 2 ст. 187 КК.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що, виходячи із фактичного змісту наданих для порівняння суспільно небезпечних діянь, діяння, вчинення якого інкриміновано Є., та діяння, щодо якого ухвалено порівнюване рішення, певним чином подібні між собою, зокрема за характером дії, механізмом злочинної поведінки, формою вини, мотивом, видовою ознакою знаряддя злочину.

При цьому перевіркою встановлено, що у кримінальній справі, в якій заявлено клопотання про перегляд судового рішення, фактичною підставою кваліфікації діяння Є., з правильністю якої погодився суд касаційної інстанції, стали об’єктивні дані (обставини), досліджені в судовому засіданні й зазначені у вироку, які дали судовим інстанціям зробити правильний висновок про наявність у діях Є. ознак інкримінованого йому злочину – розбою, поєднаного із проникненням у приміщення.

У рішенні суду касаційної інстанції, на яке зроблено посилання як на підтвердження неоднакового застосування одних і тих самих норм закону про кримінальну відповідальність, фактичні обставини суспільно небезпечного діяння, щодо якого ухвалено це рішення, попри подібність із фактичними обставинами діяння, вчиненого Є., отримали інакшу, відмінну кримінально-правову оцінку.

З’ясування причин та умов такого застосування норми закону відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 40012 , ч. 2 ст. 40022КПК 1960 р. перебуває за межами предмета перегляду справи, у зв’язку із цим Верховний Суд України позбавлений можливості висловити правову позицію щодо цього рішення. При цьому вважає за необхідне зазначити, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння, наведена у порівнюваному рішенні касаційного суду, не завжди може бути прикладом правильного застосування норми закону про кримінальну відповідальність (постанова Верховного Суду України від 15 листопада 2012 р. у справі № 5-15кс12).

1.5.1.

У кримінальній справі щодо Д. встановлено, що він, заподіюючи тілесні ушкодження потерпілому – падіння потерпілого та удар лівою задньо- боковою поверхнею грудей об предмет із нерівними краями, передбачав і бажав заподіяти будь-які тілесні ушкодження, в тому числі й ті, що фактично настали. Вчиняючи насильство, Д. не передбачав настання смерті від цих дій, але мав би її передбачити.

Натомість у судових рішеннях, які порівнюються, фактичні обставини суспільно небезпечних діянь давали підстави вважати, що ОСОБА_2 і ОСОБА_4, застосовуючи насильство, яке їм поставлено за провину, – удар ногами по нозі та у груди (справа щодо ОСОБА_2) та удар кулаком по голові, що призвело до падіння та удару потилицею голови об цементний поріг (справа щодо ОСОБА_4), – не бажали заподіяти умисні тяжкі тілесні ушкодження, але могли і мали передбачити настання таких наслідків для потерпілих, зокрема і смерть.

Порівняння висновків у зазначених судових рішеннях дало підстави вважати, що хоча за зовнішнім виявом дії засудженого у справі, судове рішення якого оспорюється, та дії засуджених у справах, судові рішення яких надані для порівняння, чимось і схожі між собою, мають спільні риси, тобто є подібними, але різняться за об’єктивною та суб’єктивною сторонами. І ця відмінність не викликала неоднакового застосування норми матеріального закону.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України визнала правильним застосуванням матеріального закону й у зв’язку із цим відмовила у задоволенні заяви (постанова Верховного Суду України від 11 жовтня 2012 р. у справі № 5-22кс12).

1.5.2.

У справі щодо К., К.В. та М. засуджені стверджували, що суди не врахували норми КК про особливості кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у співучасті (статті 26–31 КК), і на підтвердження своїх доводів про неправильне застосування такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення злочинів організованою групою (ч. 3 ст. 28 КК) надали для порівняння судові рішення.

У кримінальній справі, в якій заперечувалося рішення касаційної інстанції, встановлено, що К., К.В. і М. діяли у складі організованої групи. Вони завчасно зорганізувалися у внутрішньо стійке об’єднання, відпрацювали план вчинення злочинів, розподілили функції кожного з учасників групи, яких вони відповідно до плану дотримувались під час вчинення злочинів, підтримували стабільні стосунки у зв’язку з підготовкою та вчиненням злочинів, протягом тривалого часу вчиняли злочини, чітко дотримуючись заходів конспірації, у розпорядженні мали матеріально-технічну базу для перевезення та приховування викраденого майна.

У рішеннях, наданих для порівняння, злочини були вчинені групою осіб, проте ці спільноти не містили ознак, які визначені ч. 3 ст. 28 КК.

Зіставляння висновків у зазначених судових рішеннях дало підстави стверджувати, що хоча порівнювальні суспільно небезпечні діяння подібні за певними ознаками – групове (спільне) вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), посягання на один і той самий об’єкт (чужа власність), наявність причинного зв’язку між діянням і наслідками, схожість форми вини (умисел), але за ступенем зорганізованості та стійкості зв’язків між учасниками груп – різняться.

Водночас така подібність суспільно небезпечних діянь не дає підстав вважати, що у судовому рішенні, яке оспорюється, норма закону про кримінальну відповідальність щодо форми співучасті застосована неправильно, не так, як у рішенні, яке надано для порівняння, оскільки подібність суспільно небезпечних діянь сама по собі ще не обумовлює (не тягне) обов’язково схожу (однакову) їх кримінально-правову оцінку (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-16кс12).

1.6. Визнання Верховним Судом України незаконним рішення касаційного суду з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК 1960 р., тягне його скасування, але при цьому Верховний Суд України позбавлений процесуальних можливостей постановити нове судове рішення

Відповідно до ч. 2 ст. 40022 КПК 1960 р., якщо Верховний Суд України встановить, що судове рішення у справі, яке переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 цього Кодексу, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про неправильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК 1960 р. Верховний Суд України може втручатися лише в рішення суду касаційної інстанції, не вдаючись при цьому в оцінку правових висновків, зроблених у зазначеній справі судами першої та апеляційної інстанцій.

У кримінальній справі щодо Ж. Верховний Суд України визнав незаконним рішення суду касаційної інстанції, однак через відсутність процесуальних повноважень на втручання у рішення судів нижчої ланки змушений лише скасувати рішення касаційного суду і застосувати найприйнятніший спосіб захисту порушеного права через відновлення касаційного перегляду, під час якого мають бути усунуті допущені порушення у правозастосуванні (постанова Верховного Суду України від 4 жовтня 2012 р. № 5-14кс12).