Висновки ВСУ: перегляд рішень I півріччя 2014 р. (кримінальні справи)

Висновки Верховного Суду України, 
викладені у рішеннях, прийнятих за результатами 
розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, 
передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40012 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р. 
(частина перша статті 445 Кримінального процесуального кодексу України) 
за І півріччя 2014 р. 

І. Застосування норм 
закону України про кримінальну відповідальність

 

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

 

1. Дія закону про кримінальну відповідальність у часі

І. При кваліфікації дій винної особи за нормою КК, яка зазнавала законодавчих змін, слід ураховувати положення частини другої статті 5 КК, відповідно до якої закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі, тобто не поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності.

Ухвалу суду касаційної інстанції скасовано, оскільки погоджуючись із правозастосуванням статті 153 КК у даній кримінальній справі, суд не звернув уваги на помилкову кваліфікацію дій винної особи за частиною третьою статті 153 КК, оскільки на час вчинення особою злочину стаття 153 КК України діяла у початковій редакції – 5 квітня 2001 року, а зміни, які вносилися до неї у 2004 та 2010 роках – посилювали кримінальну відповідальність за злочин, передбачений цією статтею.

У кримінальній справі щодо Р. суд установив, що злочин, за який його засуджено, він скоїв улітку 2004 року. На той час стаття 153 КК була чинною в початковій редакції – від 5 квітня 2001 року. Згідно з нею, задоволення статевої пристрасті неприродним способом із використанням безпорадного стану потерпілої особи, вчинене повторно, групою осіб, а також щодо неповнолітнього (в тому числі малолітнього) охоплювалося складом злочину, передбаченого частиною другою статті 153 КК, оскільки ті самі діяння, вчинені щодо малолітнього, утворювали особливо кваліфікований склад цього злочину тільки у разі, якщо вони спричинили особливо тяжкі наслідки, адже початкова редакція частини третьої статті 153 КК мала матеріальний склад.

Законом України від 21 грудня 2004 року № 2276-IV «Про внесення зміни до статті 153 Кримінального кодексу України» (далі – Закон № 2276-IV), який набрав чинності 12 січня 2005 року, до диспозиції статті 153 КК внесено зміни: абзац перший частини третьої статті 153 після слова “малолітнього” доповнено словом “або”. Тобто, кримінальну відповідальність за насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітніх було посилено, і такі дії почали утворювати особливо кваліфікований склад даного злочину незалежно від того, чи спричинили вони особливо тяжкі наслідки.

Законом України від 1 червня 2010 року № 2295-VI «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» (далі – Закон № 2295-VI), який набрав чинності 24 червня 2010 року, абзац другий частини третьої статті 153 викладено в такій редакції: “карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років”. Тобто, на момент судового розгляду справи щодо Р. мінімальну межу санкції частини третьої статті 153 КК підвищено з восьми до десяти років позбавлення волі.

Разом із тим, суд першої інстанції, не встановивши у справі особливо тяжких наслідків, які були би спричинені діями Р., кваліфікував їх за частиною третьою статті 153 КК, а також призначив покарання за цим кримінальним законом у редакції, що діяла до 24 червня 2010 року, чим фактично застосував закон про кримінальну відповідальність, який посилив останню (а саме Закон № 2295-VI), а отже, не мав зворотної дії в часі. При цьому в резолютивній частині вироку суд зазначив, що Р. засуджено за частиною третьою статті 153 КК в редакції 2001 року. Стосовно співвиконавця злочину – Н. такої вказівки в судових рішеннях не зазначено.

Суд апеляційної інстанції погодився з кваліфікацією дій Р. та відхилив доводи захисту, що аналогічні доводам заяви, не навівши в ухвалі від 1 жовтня 2013 року належного обґрунтування своєї позиції.

Суд касаційної інстанції на стадії відкриття провадження постановив оспорену ухвалу, вважаючи, що з касаційної скарги, доданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає. У скарзі захисник наводив доводи, аналогічні доводам заяви, та просив змінити кваліфікацію діянь підзахисного з частини третьої на частину другу статті 153 КК. Касаційний суд, залишаючи без задоволення скаргу захисника, послався на відсутність у справі кваліфікуючої ознаки спричинення особливо тяжких наслідків та погодився з кримінально-правовою оцінкою дій Р., яку дали суди нижчих ланок. Редакції матеріальної норми, із застосуванням якої в даній справі погодився касаційний суд, у мотивувальній частині ухвали не зазначено.

За подібних обставин такі ж суспільно небезпечні діяння отримали іншу кримінально-правову оцінку касаційного суду.

У судовому рішенні щодо П. і П., яке надано для порівняння, касаційний суд дійшов висновку про правильність кваліфікації за частиною другою статті 153 КК діянь засуджених, що виразились у груповому насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітньої потерпілої, які було скоєно в ніч на 26 вересня 2004 року.

В іншому порівнюваному рішенні касаційний суд теж погодився з оцінкою, наданою судами першої й апеляційної інстанцій діянням засудженого М., що були пов’язані з повторним задоволенням статевої пристрасті неприродним способом щодо малолітніх потерпілих. У даному випадку тотожні дії засудженого М., учинені в період із червня 2003 року по липень 2005 року, отримали кваліфікацію за сукупністю злочинів, передбачених і частиною другою, і частиною третьою статті 153 КК, оскільки за час злочинної діяльності М. закон посилив кримінальну відповідальність за такі дії стосовно малолітніх.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 квітня 2014 року, справа № 5-9кс14.

ІІ. Відповідно до частини третьої статті 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію в часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Кваліфікація дій особи за частиною третьою статті 212 КК у редакції Закону України від 15 листопада 2011 року № 4025-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» (далі – Закон № 4025-VI), вчинених до набрання чинності цим Законом, тобто до 17 січня 2012 року, визнана помилковою, оскільки зміни, внесені у статті 53, 212 КК, зокрема, щодо розміру штрафу а також щодо інших кримінально-правових наслідків (можливість виходу при призначенні покарання за максимальну межу розміру штрафу, передбачену санкцією частини третьої статті 212 КК, заміни несплаченої суми штрафу покаранням у виді позбавлення волі у разі несплати такого штрафу та відсутності підстав для розстрочки його виплати – частина п’ята статті 53 КК), погіршують становище засудженого порівняно з попередньою редакцією частини другої статті 53 КК від 15 квітня 2008 року, а тому в цій частині Закон № 4025-VI не може вважатись таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність і, з огляду на положення частини третьої статті 5 КК, має зворотну дію у часі.

Особа, яка вчинила передбачений частиною третьою статті 212 КК злочин до набрання Законом № 4025-VI чинності і засуджується після 17 січня 2012 року, з урахуванням вимог статті 5 КК та принципу правової визначеності, не може бути у гіршому становищі, ніж особи, які вчинили такий саме злочин, засуджені і відбували покарання до набрання цим Законом чинності.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що особі, яка вчинила злочин, передбачений частиною третьою статті 212 КК, до набрання Законом № 4025-VI чинності і засуджується після 17 січня 2012 року, може бути призначене основне покарання у виді штрафу, а його розмір має визначатись у межах санкції цієї частини статті в редакції Закону № 4025-VI – від п’ятнадцяти тисяч до двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім того, у разі несплати штрафу у визначеному судом розмірі він не може бути замінений засудженому на позбавлення волі, оскільки це погіршувало б його становище порівняно з раніше чинним законом (частина третя статті 5 КК, частина друга статті 53 КК в редакції Закону від 15 квітня 2008 року, стаття 12 КК).

У кримінальній справі щодо К., його дії, які полягали в умисному ухиленні від сплати податків на суму 1 893 177 грн. 85 коп., вчинені у період з липня по листопад 2009 року, були кваліфіковані судовими інстанціями за частиною третьою статті 212 КК в редакції Закону № 4025-VI із призначенням засудженому покарання у виді штрафу в розмірі 1 893 177 грн. 85 коп. (з огляду на частину другу статті 53 КК в редакції цього Закону). Водночас положення зазначеного Закону у частині визначення розміру штрафу погіршують становище засудженого порівняно з попередньою редакцією частини другої статті 53 КК від 15 квітня 2008 року, а тому висновок судових інстанцій про зворотну дію Закону № 4025-VI у цій частині в часі є помилковим.

Незважаючи на це, касаційний суд погодився з таким рішенням судів першої та апеляційної інстанцій.

У судовому рішенні, наданому для порівняння, касаційний суд визнав правильним призначення Р. покарання за частиною третьою ст. 212 КК в редакції Закону від 15 листопада 2011 року у виді штрафу в розмірі, визначеному положеннями частин першої та другої статті 53 КК, чинної на час вчинення ним у квітні 2010 року – лютому 2011 року цього злочину.

Зіставлення правових висновків оскарженого судового рішення та порівнюваного дає підстави зробити висновок про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 травня 2014 року, справа № 5-6кс14.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА КК УКРАЇНИ1. Злочини проти життя та здоров’я особи

 

Вирішуючи в справах про злочини проти життя та здоров’я особи питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяв винуватий, суд має виходити із сукупності всіх обставин справи й ураховувати не тільки поведінку винуватого, потерпілого і їх взаємостосунки до злочину, під час і після його вчинення, але й спосіб учинення злочину, застосовані засоби і знаряддя, сам характер заподіяних потерпілим поранень. Про наявність саме прямого умислу можуть свідчити, зокрема, діяння винуватого, які завідомо для нього повинні були потягти смерть потерпілих і не призвели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність правозастосування, встановлено, що подружжя П. тривалий час перебували в конфлікті. Ревнощі П. до своєї дружини та її небажання миритися, сварку загострили і стали поштовхом до насильства. Для злочину засуджений використав зброю. Будучи професійним мисливцем, він дістав із сейфу свою рушницю, якою володів майстерно, спорядив її набоями, вийшов на ґанок і майже впритул (з п’яти – шести метрової відстані) прицільно вистрілив у спину дружині; як тільки потерпіла впала, П. одразу ж, без розриву в часі (одномоментно) зробив другий постріл з близької відстані в шию брату дружини, який з’явився з-за сараю господарства.

Характер, послідовність, рішучість і динамічність дій, вчинених засудженим, його мисливський досвід володіння рушницею, з якої він зробив одномоментні і прицільні постріли в потерпілих, локалізація вогнепальних поранень, механізм їх спричинення, – усе це в сукупності свідчить про те, що П. мав прямий умисел на позбавлення життя двох потерпілих. Діяння, до якого вдався засуджений, не дають підстав вважати, що він мав намір спричинити потерпілим будь-які тілесні ушкодження, вони (діяння) були завідомо для нього такими, що потягнуть смерть обох потерпілих, і не привели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 червня 2014 року, справа № 5-10кс14

Відповідно до роз’яснень, що містяться у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи», суб’єктивна сторона вбивства або заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, відповідальність за які передбачено статтями 116 і 123 КК, характеризується не лише умислом, а й таким емоційним станом винного, який значною мірою знижував його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними. Необхідною умовою кваліфікації дій винного за зазначеними статтями є сильне душевне хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого. Насильство може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень або побоїв, незаконне позбавлення волі тощо), так і психічним (наприклад, погроза завдати фізичної, моральної чи майнової шкоди). До тяжкої образи слід відносити явно непристойну поведінку потерпілого, що особливо принижує гідність чи ганьбить честь винного або близьких йому осіб.

Розмежування умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині (частина перша статті 115 КК) від умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (стаття 116 КК), здійснюється як за об’єктивною, так і суб’єктивною стороною цих злочинів, зокрема, встановленням таких особливостей, характерних для злочину, передбаченого статтею 116 КК, як те, що суспільно небезпечне діяння особи спровоковане протизаконним насильством, систематичним знущанням або тяжкою образою з боку потерпілого; що суб’єктивна сторона складу цього злочину характеризується особливим емоційним станом суб’єкта – його душевним хвилюванням, яке значною мірою знижує його здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними, а умисел на позбавлення життя потерпілого виникає раптово і реалізується негайно.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що фактичні обставини даної кримінальної справи не підтверджують того, що дії К. щодо Д. виникли внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання чи тяжкої образи з боку потерпілого щодо засудженої, були раптовими та зумовленими її безпосередньою реакцією на дії потерпілого, тобто відбувались без розриву в часі між обставинами, які викликали у неї стан вираженої емоційної напруги, і подальшим вбивством.

За таких обставин, враховуючи встановлений судом характер взаємовідносин між засудженою та потерпілим, ретельне дослідження судом обставин розвитку подій 23 грудня 2008 року, дані двох стаціонарних судових психолого-психіатричних експертиз, зокрема щодо індивідуально-психологічних особливостей К. (таких як ранимість, вразливість, чутливість, схильність до застрявання на психотравмуючих ситуаціях з невмінням своєчасно на них відреагувати), які зумовили перебування засудженої під час подій у стані вираженої емоційної напруги, ступінь якої не досягав такого рівня, який позбавляв засуджену можливості усвідомлювати реальний зміст власних дій, повною мірою керувати ними та передбачати їх наслідки, дії К. обґрунтовано отримали юридичну оцінку за частиною першою статті 115 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2014 року, справа № 5-8кс13.

Умисне вбивство (стаття 115 КК) з об’єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на життя людини, наслідками у вигляді смерті та причинним зв’язком між зазначеними діяннями та наслідками, а з суб’єктивної сторони – умисною формою вини (прямим або непрямими умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти смерть особи, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання.

Такі самі ознаки об’єктивної та суб’єктивної сторони характерні і для умисного вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборони (стаття 118 КК). Проте, на відміну від умисного вбивства, відповідальність за вчинення якого передбачена статтею 115 КК, обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 118 КК, є мотив діяння – захист винною особою охоронюваних законом прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання.

Згідно із частиною першою статті 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту (частина третя статті 36 КК).

Для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов’язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання.

До критеріїв визначення правомірності необхідної оборони належать: наявність суспільно небезпечного посягання, його дійсність та об’єктивна реальність, межі захисних дій, які б не перевищували меж необхідності, а шкода особі, яка здійснює посягання, не перевищувала б ту, яка для цього необхідна.

З фактичних обставин та матеріалів справи вбачається, що П. під час шлюбу з П.В. зловживав алкогольними напоями, вчиняв насильство у сім’ї, за що неодноразово притягався до адміністративної відповідальності, систематично бив дружину, зокрема влітку 2008 року спричинив їй тяжкі тілесні ушкодження – закриту травму живота у вигляді травматичного розриву печінки.

У день події, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння, на кухні квартири затіяв сварку з П.В., першим застосував до неї насильство, завдавши руками ударів по тілу, в тому числі й у життєво важливий орган – живіт, спричинивши, відповідно до висновку судово-медичної експертизи, легкі тілесні ушкодження у вигляді крововиливів та саден на тулубі, крововиливу на лівій нозі, садна на лівій руці.

Саме під час цих дій чоловіка П.В. кухонним ножем, який намацала в мийці, що знаходилася позаду неї, завдала П. одного удару в ділянку грудної клітки зліва, спричинивши смертельне поранення.

При цьому згідно з висновком судово-психологічної експертизи систематичне насильство з боку П. до події 27 вересня 2011 року перебуває у безпосередньому причинному зв’язку з діями П.В. у момент інкримінованого їй діяння. Внаслідок попередньої поведінки чоловіка, обстановки, що склалася під час конфлікту, П.В.. перебувала у стані вираженого емоційного збудження, який певною мірою вплинув на її свідомість та поведінку, що виявилося у зниженні здатності до розуміння та передбачення наслідків своїх дій.

Викладені обставини свідчать, що П.В. зазнала суспільно небезпечного посягання достатньої інтенсивності з боку чоловіка, яке було реальним, і внаслідок його попередньої поведінки мала підстави побоюватися за своє життя. Під час цього посягання, яке не було закінченим, засуджена, перебуваючи з огляду на дії чоловіка у стані вираженого емоційного збудження, не маючи через обмежений вільний простір кухні та фізичну перевагу потерпілого іншої можливості уникнути подальшого насильства з його боку та спричинення більш тяжкої шкоди її здоров’ю, скориставшись своїм правом на застосування захисту шляхом заподіяння фізичної шкоди нападнику, використала предмет, який випадково знаходився біля неї, – кухонний ніж.

Такі дії П.В. відповідають вимогам частини першої та частини другої статті 36 КК щодо права особи на необхідну оборону з метою захисту охоронюваних законом своїх прав та інтересів шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди для припинення цього посягання.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції, який погодився із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, про те, що мотивом дій П.В. були особисті неприязні стосунки, які виникли під час сварки, не можна визнати обґрунтованим та таким, що відповідає вимогам закону.

Водночас застосований засіб захисту (кухонний ніж) та заподіяння шкоди у вигляді позбавлення життя за даних конкретних обставин справи не відповідали небезпечності посягання та обстановці захисту, а відтак П.В. вийшла за межі заходів, необхідних для захисту своїх охоронюваних законом прав та інтересів, тобто перевищила межі необхідної оборони.

Суд касаційної інстанції зробив хибний висновок про вчинення засудженою умисного вбивства під час сварки на ґрунті особистих неприязних стосунків, тоді як фактичні обставини справи свідчать, що мотивом її дій був захист охоронюваних законом своїх прав та інтересів від суспільно небезпечного посягання, межі якого вона перевищила.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 травня 2014 року, справа №5-12кс14.

Розмежування умисного протиправного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншій людині (частина перша статті 121 КК) і необережного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (стаття 128 КК) здійснюється як за об’єктивною, так і суб’єктивною сторонами цих злочинів.

Крім того, при визначенні ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, які можуть бути визнані тяжкими, в тому числі й небезпечними для життя в момент заподіяння, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених вище злочинах з матеріальним складом обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що Особа 1, підійшовши до групи людей, серед яких був Особа 2 з дружиною, спочатку на ґрунті неприязних стосунків без будь-якого попередження вдарив одну людину, а потім, коли Особа 2 вступився за неї, із значною силою раптово завдав йому кулаком правої руки не менше двох ударів у голову, один з яких у скроневу ділянку, від чого Особа 2 впав, ударившись головою об асфальтне покриття. За висновками комісійної судово-медичної експертизи, у потерпілого Особа 2 виявлено три групи тілесних ушкоджень різної локалізації та механізму заподіяння, які виникли в час і за обставин, встановлених органами досудового слідства і судом, а саме: скалковий перелом луски лівої скроневої кістки з переходом на основу черепа та перелом лобної кістки, які виникли не менше ніж від двох ударів кулаками в голову; перелом потиличної кістки ліворуч, який виник від падіння з прискоренням і удару головою об тверду поверхню, та ушкодження речовини головного мозку внаслідок зазначених вище травмуючих дій, і всі ці ушкодження в сукупності та кожне з них окремо є тяжкими тілесними ушкодженнями за критерієм небезпечності для життя в момент заподіяння.

Таким чином, за встановлених судом фактичних обставин дії Особа 1 відносно Особа 2 носили активний характер, були протиправними, між цими діями і їх наслідками існував прямий причинний зв’язок, а самі наслідки у виді тяжких тілесних ушкоджень були спричинені потерпілому не тільки в результаті його падіння й удару головою об тверду поверхню, а вже в той момент, коли винний, докладаючи певних зусиль, завдав Особа 2 кілька (не менше двох) ударів кулаком у голову, в тому числі у ліву скроневу ділянку. Надмірна сила ударів, їх раптовість та спрямування одного з них у скроневу ділянку голови потерпілого свідчили про те, що Особа 1 об’єктивно усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав можливість настання наслідків у виді спричинення будь-якої за тяжкістю шкоди здоров’ю потерпілого, хоча й не конкретизував у своїй свідомості, якою саме буде така шкода. Тобто він діяв з неконкретизованим (невизначеним) умислом, за яким, незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, настає відповідальність за фактично спричинену шкоду, у даному випадку – за умисне заподіяння Особа 2 тяжких тілесних ушкоджень.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2014 року, справа № 5-5кс14.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (стаття 121 КК) з об’єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров’я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров’я потерпілого у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, встановлення причинного зв’язку між зазначеним діянням та наслідками. Із суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений із прямим або непрямим умислом (умисна форма вини).

При визначенні ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, які можуть бути визнані тяжкими, в тому числі й небезпечними для життя в момент заподіяння, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах з матеріальним складом обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.

Дії засудженого, який певний час займався боксом, і наніс удар потерпілій особі за місцем локалізації життєво важливих органів людини правильно розцінено як умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що Л. на території парку, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, умисно завдав удар кулаком правої руки у живіт ліворуч неповнолітньому Г. За даними висновку судово-медичної експертизи у потерпілого виявлені тілесні ушкодження – закрита тупа травма живота, розрив селезінки, внутрішньочеревна кровотеча, які мають ознаки тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння.

За встановлених судом фактичних обставин дії Л. носили активний характер, були протиправними, між цими діями і їх наслідками у вигляді заподіяння Г. тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент їх заподіяння, які спричинили втрату органу – селезінки, існував прямий причинний зв’язок. Місцевий суд встановив, що Л. п’ять років займався боксом, характеризувався як особа, схильна до застосування фізичної сили у відносинах з іншими особами. Отже, наведені обставини в сукупності з даними про локалізацію і характер утворення тілесних ушкоджень, свідчили про те, що Л., завдаючи потерпілому удар кулаком в ділянку грудної порожнини, об’єктивно усвідомлював суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачав можливість настання наслідків у виді спричинення будь-якої за тяжкістю шкоди здоров’ю потерпілого, хоча і не конкретизував у своїй свідомості, якою саме буде така шкода. Тобто він діяв з неконкретизованим (невизначеним) умислом, за яким, незалежно від того, чи є такий умисел прямим або непрямим, настає відповідальність за фактично спричинену шкоду здоров’ю іншій особі – у цій справі за умисне заподіяння Г. тяжких тілесних ушкоджень.

З огляду на зазначені обставини, дії Л. обґрунтовано отримали юридичну оцінку за частиною першою статті 121 КК.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 квітня 2014 року, справа №5-13кс14

Обов’язковими умовами кваліфікації дій особи за статтею 135 Кримінального кодексу України є наявність прямого умислу (винна особа усвідомлює небезпечний для життя стан потерпілої особи), безпорадність особи, про яку суб’єкт злочину, передбаченого статтею 135 КК повинен був піклуватися, або яку він сам поставив у небезпечний для життя стан, загроза життю потерпілої особи виникла через поставлення її у небезпечний для життя стан, суб’єкт злочину мав можливість надати необхідну потерпілій особі допомогу.

При цьому причинний зв’язок між діянням, яке поставило потерпілу особу небезпечний для життя стан має значення при встановленні наявності такої умови, як загроза життю потерпілої особи саме через поставлення її у небезпечний для життя стан. Поставлення в небезпеку як таке знаходиться за межами вказаного злочину та за певних умов містить окремий склад злочину.

Суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, дії особи, яка вчинила наїзд на пішохода і залишила потерпілу особу у небезпеці не становлять складу злочину, передбаченого статтею 135 Кримінального кодексу України.

За змістом статті 135 КК, поставлення в небезпеку виступає як основа для виникнення спеціального обов’язку надати допомогу особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Іншими словами, саме поставлення в небезпеку знаходиться за межами вказаного злочину та за певних умов містить окремий склад злочину.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 135 КК, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння. Що стосується наслідків, ставлення суб’єкта злочину до них завжди характеризується необережністю (злочинною недбалістю чи злочинною самовпевненістю).

Вольовий момент вчинення злочину, передбаченого статтею 135 КК, полягає у небажанні суб’єкта злочину надати допомогу безпорадній особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними (прагнення уникнути кримінальної відповідальності, небажання обтяжувати себе, байдуже ставлення до долі іншої людини, егоїзм, небажання допомогти через брак часу, неприязнь до потерпілого, легкодухість, ревнощі, помста тощо), але на кваліфікацію вони не впливають.

Поняття «завідомість» означає усвідомлення особою, яка чинить будь-яке діяння, певних фактів чи обставин, які випливають зі змісту кримінально-правової заборони залишення в небезпеці, та є ознакою, яка характеризує інтелектуальний момент умислу. В діях особи наявний склад злочину лише тоді, коли вона достовірно знала про небезпеку, що загрожує потерпілому, і про те, що вказана небезпека загрожує життю останнього. Тільки неусвідомлення особою небезпечного для життя стану безпорадної особи виключає кримінальну відповідальність за залишення в небезпеці.

Отже, відповідно до змісту диспозиції статті 135 КК суб’єкт цього злочину має усвідомлювати: а) небезпечний для життя стан потерпілого; б) безпорадність особи, про яку даний суб’єкт повинен був піклуватися або яку поставив в небезпечний для життя стан; в) загроза життю виникла внаслідок поставлення його в небезпечний для життя стан суб’єктом злочину чи внаслідок подій або явищ, не пов’язаних з поведінкою винного; г) суб’єкт злочину має можливість надати необхідну потерпілому допомогу.

Із законодавчого визначення випливає, що моментом закінчення злочину є ухилення від надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Для кваліфікації злочину не має значення, чи відвернула би надана винною особою допомога завдання шкоди життю або здоров’ю особи. Навіть у випадках, коли через несумісну з життям травму будь-яка допомога не була здатна відвернути смерть людини, особа, яка залишила потерпілого в небезпеці, має нести відповідальність за статтею 135 КК. Для кваліфікації дій винного за цією нормою кримінального закону не має значення і те, що хтось інший надав чи намагався надати допомогу залишеному в небезпеці.

У кримінальній справі щодо Г. установлено, що після наїзду на пішохода, достовірно знаючи, що такими своїми діями він поставив потерпілу в небезпечний для життя стан, маючи можливість для надання допомоги, не виконав свого громадянського обов’язку, що покладав на нього закон і загальновизнані норми моралі: не зупинився, не переконався, чи потребує потерпіла допомоги, не викликав карету швидкої допомоги, не відвіз потерпілу до найближчого лікувального закладу, а умисно залишив у небезпеці.

Правова позиція суду касаційної інстанції щодо правильності кваліфікації вчиненого Г. лише за частиною другою статті 286 КК і про виправдання його за частиною третьою статті 135 КК у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь, яка міститься у порівнюваних судових рішеннях, дають підстави стверджувати, що висновок касаційного суду про відсутність у діях Г. складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 135 КК, є неправильним.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 березня 2014 року, справа № 5-1кс13.

2. Злочини проти власності

 

Визначальною ознакою крадіжки є суб’єктивна сторона цього злочину, тобто психічне ставлення винної особи до вчинюваних нею дій. Така особа розуміє, що заволодіває чужим майном, усвідомлює, що воно належить конкретному власнику і що вона обертає його на свою користь протиправно шляхом таємного викрадення.

Тому, коли потерпіла особа втрачає контроль над своїм майном (наприклад, забуває його у певних місцях свого перебування), воно вибуває з її володіння, а винна особа знаючи про це, і передбачаючи можливість поновлення потерпілою особою володіння своїм майном, заволодіває ним, то дії винної особи утворюють склад злочину, передбаченого статтею 185 КК, а правила, передбачені статтею 337 Цивільного кодексу України щодо режиму знахідки на такі випадки – не поширюються.

Зміст суб’єктивної сторони цього діяння розкривається через предмет і об’єктивну сторону цього злочину, зокрема через його зовнішні поведінкові ознаки – місце, час, спосіб та обставини скоєння злочину.

Предметом крадіжки завжди є будь-яке чуже майно чи майнові права на нього. Нерідко це майно може знаходитися на відкритій місцевості, у місцях загального користування чи перебувати в іншому доступному місці. Правовий режим такого майна не завжди означає, що воно є нічийним, таким, від якого власник відмовився чи втратив з ним зв’язок.

Про те, що майно, доступ до якого був неутруднений, має власника, що воно тимчасово з якихось причин опинилося поза увагою останнього, що власник фактично не втратив над ним контролю і завжди може його поновити, а також те, що особа, яка виявляє таке майно й заволодіває ним, фактично викрадає його, можуть свідчити такі обставини:

– індивідуальні відмінні ознаки предмета майна (тип, вид, найменування, особливості тощо), з вигляду яких винна особа в змозі визначити власника майна;

– конкретна характеристика місця перебування майна на момент його виявлення, яка дає можливість визначити (побачити, виявити) межі приватності місця знаходження майна;

– зазвичай нетривалий час, упродовж якого у винної особи визріває і реалізується намір заволодіти майном;

– причини появи майна на місці виявлення, умови та обставини його перебування там, з яких можна визначити ознаки належності майна конкретній особі та простежити її зв’язок з ним.

Про умисел на викрадення майна за аналізованих підстав може свідчити поведінка винної особи під час та після злочину. Навіть якщо ця особа до виявлення майна мала якийсь свій порядок дій, після його виявлення відмовляється від своїх планів, заволодіває майном і зникає з місця події.

Спосіб викрадення майна є таємним, одним із різновидів якого є викрадення майна у присутності інших осіб, які, на переконання винної особи, не сприймають його дії як викрадення майна. Враховуючи специфіку цього злочину, способами вилучення майна переважно виступають фізичне витягання, переміщення, видалення його з володіння власника.

В. після того, як побачив на конкретному столі комп’ютерного клубу мобільний телефон, відразу визначив, що він належить потерпілій Г., яка користувалася послугами клубу за цим столом, розумів, що саме вона його забула і невдовзі може (має) за ним повернутися, усвідомлював, що її повернення та фактичне поновлення контролю над своїм майном унеможливить його володіння ним, тому на противагу цьому таємно викрав телефон і з місця події зник.

Установлені у справі фактичні ознаки діяння збігаються з ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК, і зобов’язували суд касаційної інстанції погодитися з рішенням судів нижчої ланки про правильність застосування до дій В. цієї норми закону. Однак було зроблено протилежний висновок.

Касаційний суд вирішив, що майно потерпілої Г., фактично вибуло з її законного володіння і на момент його виявлення знаходилось у бездоглядному стані. На переконання суду, на таке майно поширюється правовий режим знахідки. За статтею 337 ЦК знахідкою визнається річ, яка вибула з володіння власника чи іншої уповноваженої особи на володіння поза її волею внаслідок того, що була загублена і будь-ким була знайдена.

Загальний висновок про загублений потерпілою і знайдений засудженим мобільний телефон касаційний суд зробив лише з факту втрати потерпілою і виявлення засудженим цього предмета. Проте це само по собі не дає однозначних підстав констатувати, що потерпіла загубила майно, а В. його знайшов. Щоб визначити дійсний характер правовідносин (цивільні чи кримінальні), що виникли внаслідок цієї події, необхідно було враховувати всі її обставини.

Із обсягу та характеру фактичних обставин справи вбачається, що потерпіла тимчасово втратила контроль над своїм майном; вона знала місце, в якому залишила телефон; майно перебувало без її нагляду впродовж короткого проміжку часу; як тільки вона виявила його відсутність, відразу повернулася туди, де його залишила. Ці та інші обставини справи переконують, що Г. забула своє майно у знаному їй місці, а не загубила його невідомо де; вона спробувала поновити контроль над майном і поновила би, якщо б засуджений не вчинив інкримінованих йому дій.

В. знав, що виявлене ним майно має власника, який йому був відомий. Знав також, що потерпілій відоме місцезнаходження телефону і що вона може за ним повернутися. Усвідомлюючи це, він таємно його викрав.

Незаконне таємне заволодіння майна, що фактично не вийшло з володіння власника або особи, якій було ввірене, але опинилося з будь-яких причин у неналежному місці, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.

Постанова Судової палати у кримінальних справах від 6 березня 2014 року, справа №5-2кс13.

Відповідно до частини четвертої статті 41 КК особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Тому вчинення винною особою дій, які підпадають під ознаки злочину, передбаченого статтею 191 КК, на виконання наказу іншої особи – судом правильно кваліфіковані за відповідною частиною статті 191 КК.

При цьому для кваліфікації дій винної особи за статтею 191 КК не має значення на чию користь було обернено майно, яке було ввірене особі чи перебувало у її віданні – на її власну користь чи в інтересах третіх осіб.

Відмінність злочину, передбаченого статтею 191 КК від зловживання службовим становищем, учиненим на користь третіх осіб із заподіянням істотної шкоди чи тяжких наслідків (стаття 364 КК) полягає у тому, що дії, передбачені статтею 364 КК, не мають хоча б однієї ознаки розкрадання. Визначальним при цьому є також умисел особи. Коли зловживання службовим становищем являє собою спосіб реалізації злочинного наміру особи на заволодіння майном, такі дії утворюють спеціальний склад зловживання службовим становищем і мають кваліфікуватися за відповідною частиною статті 191 КК.

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність правозастосування, суд дійшов висновку, що Б. як директор КП була наділена службовими повноваженнями розпоряджатися майном і коштами підприємства для забезпечення його прибуткової діяльності, ефективного використання та зберігання закріпленого за підприємством комунального майна, тобто правомочністю розпоряджатися ввіреними їй грошовими коштами; саме вона використала своє службове становище всупереч інтересам служби і прийняла рішення про вилучення грошових коштів КП і безоплатне та безповоротне перерахування їх на користь третіх осіб.

Ці дії за своїми ознаками утворюють розтрату чужого майна шляхом зловживання службовим становищем і правильно кваліфіковані як злочин проти власності (частина п’ята статті 191 КК).

Той факт, що рішення про вилучення грошей з рахунку КП і перерахування їх на користь третіх осіб було ініційоване іншою особою, і те, що, за показаннями засудженої, особисто вона не заволоділа цими грошима, не змінює характеру інкримінованого Б. діяння проти власності і не впливає на його кримінально-правову оцінку.

Відповідно до частини четвертої статті 41 КК особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

У цій справі, за визнанням самої Б., вона усвідомлювала, що наказ іншої особи був явно незаконним, оскільки ніяких договірних відносин у КП з тими юридичними особами, на користь яких належало перерахувати кошти, не існувало і ніяких послуг для КП вони не надавали і надавати не повинні були, але вона виконала наказ тільки тому, що боялася втратити роботу. Отже, виконавши наказ про перерахування грошей на користь третіх осіб, Б. розуміла, що у такий спосіб вчиняє розтрату чужого майна з використанням свого службового становища.

Неотримання службовою особою особисто вигоди при тому, що таку вигоду отримують треті особи, на користь яких перераховані кошти, не виключає наявності в її діях ознак розтрати чужого майна шляхом зловживання службовим становищем, оскільки попри те, що майно безоплатно обертається на користь третіх осіб, водночас реалізується корисливий інтерес особи, яка, зловживаючи службовим становищем, вчинила дії з перерахування коштів.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 січня 2014 року, справа №5-48кс13

3. Злочини у сфері службової діяльності
та професійної діяльності, пов’язаної із наданням публічних послуг

 

При вирішенні питання про кваліфікацію дій винної особи за ст. 368 КК за ознаками вимагання хабара, слід враховувати, що однією із основних і обов’язкових ознак вимагання є законність прав та інтересів, які хабародавець захищає шляхом дачі хабара.

Якщо винна особа з метою одержання хабара погрожує вчиненням або невчиненням дій, які можуть завдати шкоди, що є визначальним, правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або створює такі умови, за яких особа не повинна була, але вимушена дати хабар із метою запобігання шкідливим наслідкам для своїх прав чи законних інтересів, дії одержувача хабара слід розглядати як такі, що поєднані з вимаганням останнього.

Вимагання хабара виключається, якщо хабародавець зацікавлений у незаконній, неправомірній поведінці службової особи, прагне обійти закон, установлену процедуру вирішення того чи іншого питання, досягти задоволення своїх незаконних інтересів, уникнути заслуженої відповідальності, тощо.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що, схиляючи підсудного до давання хабара у розмірі 1000 доларів США, суддя Х. після першого ж судового засідання ініціювала з ним розмову, в ході якої повідомила про свій намір призначити йому за частиною другою статті 263 КК покарання у виді позбавлення волі, тоді як санкція цієї норми кримінального закону передбачає й інші менш суворі види покарання. При цьому вона дала зрозуміти, що обставини, які, на думку підсудного, дають підстави для обрання йому покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, будуть враховані нею лише за умови передачі їй обумовленої суми грошей. Усвідомлюючи, що результат розгляду справи, у тому числі й визначення виду і міри покарання, залежить від судді, підсудний одразу звернувся до правоохоронних органів із заявою, в якій зазначив, що Х. вимагає у нього гроші, погрожуючи протиправним розглядом кримінальної справи щодо нього.

За таких обставин в діях Х. встановлено кваліфікуючу ознаку частини другої статті 368 КК «вимагання хабара» у зв’язку з посяганням на законне право особи на справедливий і неупереджений суд.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 червня 2014 року, справа №5-19кс14

ІІ. Провадження у Верховному Суді України

 

Однією з ключових умов перегляду Верховним Судом України рішень суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої пунктом першим частини першої статті 445 КПК (пункт перший частини першої статті 40012 КПК 1960 р.) є наявність оспорюваного рішення суду касаційної інстанції й рішення наданого для порівняння. При цьому важливою є наявність в обох рішеннях факту оспорення у суді касаційної інстанції стороною кримінального провадження висновків судів першої й апеляційної інстанції, які були предметом касаційного перегляду і відповідного правозастосування.

Тому коли сторона кримінального провадження оспорює рішення суду касаційної інстанції і надає для порівняння інше рішення суду цієї інстанції, де відповідні питання не перед судом не порушувалися і, відповідно, не були предметом його перегляду й висловлення правової позиції (правозастосування), перегляд рішень за межами позначених його предмета та умов не відповідає положенням пункту першого частини першої статті 40012 КПК і суперечитиме принципу правової визначеності.

1. У кримінальній справі щодо Г. суспільно небезпечне діяння, пов’язане зі смертю потерпілого, органи досудового слідства кваліфікували як умисне вбивство з хуліганських мотивів та за цією нормою закону про кримінальну відповідальність інкримінували її заявникові. Від цього обвинувачення Г. захищався у суді першої інстанції, а коли суд визнав його винним у злочині, касаційний суд погодився з таким рішенням суду. Отже, з часу пред’явлення обвинувачення й до завершення судового провадження суспільно небезпечне діяння, поставлене за провину Г., отримало незмінну кримінально правову оцінку, тобто було кваліфіковано за пунктом сьомим частини другої статті 115 КК.

Аналогічним чином упродовж усього провадження у справі отримало кримінально правову оцінку й інше інкриміноване Г. діяння – злісне хуліганство, передбачене частиною другою статті 296 КК.

У порівнюваних рішеннях суспільно небезпечні діяння проти життя і здоров’я людини, попри їх подібність із діянням оспореного рішення за спільним родовим об’єктом посягання, окремими елементами об’єктивної сторони (спосіб злочину), від моменту пред’явлення обвинувачення і до завершення судового провадження отримали іншу кримінально правову оцінку – вони всі були кваліфіковані за статтею 121 КК. Касаційний суд погодився з такою правовою оцінкою і не висловив будь-яких застережень щодо зазначеного правозастосування.

Що стосується застосування статті 296 КК, то в оспореному рішенні й у рішеннях, наданих для порівняння, ця норма закону була застосована однаково і касаційний суд щодо її застосування не висловив будь-яких правових застережень.

При цьому слід зазначити таке, що з ухвали касаційного суду від 5 вересня 2013 року випливає, що кваліфікація дій винної особи за статтею 296 КК була визнана неправильною й особа за цією нормою закону була виправдана. Однак, що важливо, рішення суду першої інстанції про виправдання особи за статтею 296 КК не оспорювалося в касаційному порядку і, відповідно, касаційний суд не висловлював своєї позиції щодо правильності застосування цієї норми закону. Відсутність правового висновку касаційного суду стосовно рішення про виправдання унеможливлює його використання для порівняння з оспореним рішенням.

Зважаючи на наведене, Суд дійшов висновку, що в межах заявлених Г. вимог немає даних про неоднакове застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність.

Щодо застосування норми, передбаченої статтею 296 КК, то, як зазначено вище, в оспореному і в порівнюваних рішеннях цю норму закону застосовано однаково.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2014 року, справа №5-50кс13.

2. У кримінальній справі щодо К. місцевий суд установив фактичні підстави кваліфікації інкримінованого засудженому умисного вбивства з неприязні і до цих обставин застосував відповідний закон. Висновки та результати застосування закону були зафіксовані у судовому рішенні. З часу пред’явлення обвинувачення й до завершення судового провадження суспільно небезпечні діяння, інкриміновані К, отримали незмінну кримінально правову оцінку і були кваліфіковані виключно за частиною першою статті 115 КК. Касаційний суд погодився з такою правовою оцінкою і не висловив будь-яких застережень щодо зазначеного правозастосування.

Роблячи висновок щодо дій К., суд касаційної інстанції в аналізованому випадку взагалі не торкався якихось критеріїв для визначення наявності у нього необхідної оборони. У матеріалах справи міститься висновок про те, що зібраними у справі доказами не підтверджується наявність суспільно небезпечного посягання з боку потерпілого (такі дані судом не були встановлені). Відсутність же такого посягання (такого факту не було встановлено) однозначно свідчить про відсутність підстав для застосування положень, викладених у статті 36 КК.

У рішенні від 3 листопада 2011 року, яке, на думку захисника, має визнаватись порівнюваним, інкриміноване особі діяння було вчинено за інших фактичних обставин, які за своєю характеристикою різняться від фактичних обставин, відображених у порівнюваному рішенні (вони не уподібнюються), і це діяння, яке органами досудового слідства розцінювалось виключно за частиною першою статті 125 КК, судом визнане необхідною обороною (стаття 36 КК), у зв’язку з чим особу виправдано. У цьому випадку були встановлені фактичні обставини суспільно небезпечного посягання з боку потерпілого і наявність у того, хто захищається, необхідності у негайному відверненні чи припиненні суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. Тобто, касаційний суд погодився із правозастосуванням місцевим судом норми статті 36 КК про необхідну оборону.

Правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку діяльність суду, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Таким чином, правозастосування має місце лише тоді, коли норма права реально втілена у певному судовому рішенні, а конкретні життєві обставини оцінені з розгляду саме цієї норми.

Реального відображення в оспореному судовому рішенні версія сторони захисту про статтю 36 КК не знайшла.

Таким чином, якщо норма не застосовувалась, то порушувати питання про її неоднаковість у застосуванні є некоректним.

Посилання в заяві на рішення касаційного суду від 3 жовтня 2013 року не може бути визнано як приклад для порівняння, оскільки за своїм юридичним значенням це рішення не є таким, що містить правові висновки щодо правозастосування, воно є проміжним, а не остаточним, яке не містить висновків про правильне чи неправильне застосування норми закону про необхідну оборону (стаття 36 КК).

Інші надані для порівняння судові рішення також не можуть бути визнані як приклад для порівняння, оскільки в цих рішеннях суд касаційної інстанції не знайшов підстав для застосування статті 36 КК, до того ж, аналізовані ухвали суду касаційної інстанції прийняті ним не щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

У зазначених ухвалах суду касаційної інстанції немає будь-яких розбіжностей у тлумаченні положень статті 36 КК (як і саме тлумачення в принципі).

Підсумовуючи наведене, Суд дійшов висновку, що в межах заявлених вимог немає даних про неоднакове застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність.

Постанова Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 травня 2014 року, справа № 5-15кс14.