Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2016 р. (цивільні справи) ч. 2

Ч. 1

Підрозділ 1.10. Спори щодо житлових правовідносин

 

1.10.1. Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане                          в установленому законодавством порядку.

Відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним її на праві власності майном.

Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26  ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування                 і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених повноважень мають рівні права.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

Відповідно до вимог ст. 156 ЖК УРСР члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також  ст. 405 ЦК України.

Згідно із ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч. 2 ст. 64 цього Кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем                 і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин                           з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

За правилами ч. 4 ст. 109 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений                     із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Отже, члени сім’ї спадкоємця, який отримав свідоцтво на спадщину,               але не здійснив реєстрації свого права власності в установленому законодавством порядку, мають нарівні з власником право користування жилим приміщенням, що належить спадкоємцю як спадщина, якщо при їх вселенні               не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням                                   (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 6 липня 2016 р. у справі № 6-3095цс15).

 

1.10.2. Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися  цією власністю на свій розсуд.

Частиною 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України до членів сім’ї власника відносяться особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу, а саме подружжя,                 їх діти і батьки. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім’ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім’ї, а також не відносяться до кола осіб, які  постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-709цс16).

 

 

Підрозділ 1.11. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

 

1.11.1. Згідно із ч. 1 ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема                         з правочинів (ч. 1 ст. 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує             або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, рішенням установив факт проживання позивачки та відповідача однією сім’єю без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 р. до жовтня 2010 р. та визнав спірну квартиру їхньою спільною сумісною власністю й у порядку поділу спільного сумісного майна визнав за ними право власності по 1/2 частині цієї квартири; право спільної сумісної власності позивачки та відповідача на зазначену квартиру припинив.

Тобто на момент укладення спірного договору купівлі-продажу                      (16 жовтня 2014 р.) єдиним власником нерухомого майна (квартири), що була предметом цього договору, був відповідач, тому для вчинення цього правочину не потребувалося згоди позивачки.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той                 з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Судами встановлено, що на час укладення договору купівлі-продажу покупець не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет цього договору) належить на праві спільної сумісної власності відповідачу та позивачці і що остання не давала відповідачу згоди на укладення цього договору. За таких обставин правових підстав, передбачених ч. 1 ст. 74 та ч. 2 ст. 65 СК України, для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу не було (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-727цс16).

 

1.11.2. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу                 не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-801цс16;                  від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-846цс16; від 7 грудня 2016 р. у справі                    № 6-1568цс16).

 

1.11.3. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним              із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне                 у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб.                    При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини                     за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох                   із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов’язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов’язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

У справі, яка переглядалася, суд установив, що кошти за укладеними                 за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту,                за який було придбано жилий будинок, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку.

Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також                  і зобов’язання в інтересах сім’ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність             на жилий будинок кореспондується боргове зобов’язання – повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку. Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення ч. 4  ст. 65 СК України.

Разом з цим для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносили сторони свої особисті кошти в рахунок погашення зобов’язань за договорами позики (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-539цс16).

 

1.11.4. Згідно із ч. 3 ст. 181 СК України аліменти на дитину присуджуються в частці від заробітку (доходу) її матері, батька (ст. 183 цього Кодексу) або в твердій грошовій сумі (ст. 184 цього Кодексу) і виплачуються щомісячно.

За чч. 1, 2 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися                 до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

Вирішуючи питання щодо розміру аліментів, суд повинен враховувати, що їх розмір на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч. 2               ст. 182 СК України.

Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» із заробітної плати боржника може бути утримано                за виконавчими документами до погашення у повному обсязі заборгованості              у разі стягнення аліментів – 50 % заробітної плати боржника.

Порядок стягнення аліментів визначено у ст. 74 цього Закону                              та ст.ст. 194–197, 274 СК України.

У справі, яка переглядалася, визначивши розмір аліментів на двох дітей по 1/3 частині заробітної плати щомісяця, але не менше ніж 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, апеляційний суд, з висновком                 якого погодився і касаційний суд, не врахував положень ч. 2 ст. 183 СК України про обов’язок суду у разі стягнення аліментів на двох і більше дітей визначити єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання,                          яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                            від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-1798цс16).

 

1.11.5. Згідно із ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості               з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

З урахуванням правої природи пені, як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом ст. 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів.

При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2016 р. у справі № 6-1554цс16).

 

1.11.6. Відповідно до ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

За чч. 1, 2 ст. 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини,                   стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У принципі 6 Декларації прав дитини проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості; малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли                          є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції встановив, що мати дітей має постійне місце проживання, постійне місце роботи та джерело існування, вона створила всі умови для проживання, виховання та розвитку дітей.

При цьому суди в цій справі не встановили виняткових обставин                        у розумінні положень ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, які б свідчили про неможливість проживання дітей разом з матір’ю.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку              про наявність підстав для визначення місця проживання дітей з матір’ю та відсутність правових підстав, передбачених вказаними нормами матеріального права, для розлучення дітей зі своєю матір’ю (постанова Судової палати                     у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі                 № 6-2445цс16).

 

Підрозділ 1.12. Спори, що виникають зі спадкових правовідносин

 

1.12.1. Відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом вищезазначеної ст. поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-1215цс15).

 

1.12.2. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України (у редакції чинній на час виникнення спірних відносин) право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку

Зі змісту ч. 2 ст. 92 цього Кодексу вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Пунктом 6 Перехідних положень ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 р. переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам                      у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Відповідно до ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок                      у власність або надання їх у користування.

Правовою підставою набуття права власності та права користування на землю згідно зі ст.ст. 116, 118 ЗК України є рішення органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 1225 ЦK України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Згідно із ч. 1 ст. 407 ЦK України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до ч. 2 ст. 407 ЦК України (у редакції, що діяла на час відкриття спадщини), та ч. 2 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Згідно ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Разом з тим, ст. 23 Закону України від 19 червня 2003 р. № 973-IV  «Про фермерське господарство» передбачено, що успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до ст. 19 цього Закону до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.

Згідно із ч. 1 ст. 20 зазначеного Закону майно фермерського господарства належить йому на праві власності. Член фермерського господарства має право на отримання частки майна фермерського господарства при його ліквідації          або у разі припинення членства у фермерському господарстві. Розмір частки та порядок її отримання визначаються статутом фермерського господарства.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 5 жовтня 2016 р.                 у справі № 6-2329цс16; від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-3113цс15).

 

Підрозділ 1.13. Спори у справах про захист прав споживачів

 

1.13.1. Згідно зі ст. 2 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III  «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга – це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк),                 що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти         на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором  (ч. 1 ст. 1058 ЦК України).

Стаття 1 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання,                    не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену ч. 5 ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Згідно із ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється                у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі № 6-1699цс16).

 

1.13.2. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 32 Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується, виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку. У разі наявності засобів обліку оплата комунальних послуг здійснюється виключно на підставі їх показників на кінець розрахункового періоду згідно з умовами договору, крім випадків, передбачених законодавством.

Відсутність укладеного договору не звільняє споживачів від сплати за фактично надані послуги.

Відповідно до п. 1.1 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27 червня 2008 р. № 190 (далі – Правила № 190) ці правила є обов’язковими для всіх юридичних осіб незалежно від форм власності і підпорядкування та фізичних осіб – підприємців, що мають у власності, господарському віданні або оперативному управлінні об’єкти, системи водопостачання та водовідведення, які безпосередньо приєднані до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення і з якими виробником укладено договір на отримання питної води, скидання стічних вод.

Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630 регулюють відносини між суб’єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг (виконавець), і фізичною та юридичною особою (споживач), яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення. Відповідно            до п. 21 зазначених Правил у разі відсутності у квартирі (будинку садибного типу) та на вводах у багатоквартирний будинок засобів обліку води і теплової енергії плата за надані послуги справляється згідно з установленими нормативами (нормами) споживання : з централізованого постачання холодної та гарячої води і водовідведення – з розрахунку на одну особу та на ведення особистого підсобного господарства.

Враховуючи вищезазначене, поширюючи на спірні правовідносини Правила № 190, необхідно встановити мету переобладнання житлового будинку у багатоквартирний, чи використовуються такі квартири для фактичного здійснення підприємницької діяльності, що могло б свідчити про належність застосування зазначених Правил № 190 у зв’язку з встановленим об’єктом – багатоквартирним будинком (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 6-1995цс15).

 

1.13.3. Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом України від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг».

Стаття 18 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2   ст. 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що згідно з оспорюваним п. 12.11 договору фінансового лізингу у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу, лізингодавець повертає сплачені кошти з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання – 20 % від сплаченої суми авансового платежу. У такому випадку комісія за організацію договору лізингоодержувачу не повертається.

При цьому в разі збільшення вартості предмета лізингу лізингоодержувач повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем для відповідності відсоткового розміру авансового платежу фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу в момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (п. 5.4 договору).

Окрім того, умовами договору передбачено право лізингодавця розірвати договір в односторонньому порядку за умови невиконання лізингоодержувачем його положень, однак таке право у лізингоодержувача умовами договору не передбачено (п.п. 4.3–4.4 договору).

За таких обставин суди дійшли помилкового висновку про те,                           що оспорюваний п. 12.11 договору фінансового лізингу не підпадає                          під несправедливі умови, встановлені п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону України                       від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», оскільки передбачає повернення суми авансових платежів з вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору. Суди не врахували, що цією нормою до несправедливих умов договору віднесено надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору,                             а спірним п. договору передбачено право лізингодавця не повертати лізингоодержувачу комісію за організацію договору, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав                         та обов’язків і завдає шкоди споживачеві, а тому зазначена у п. 12.11                     умова договору є несправедливою в розумінні ст. 18 Закону України                              від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів».

Крім того, розглядаючи зазначений спір, суди не встановили, чи була у лізингової компанії на час укладення спірного договору ліцензія для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що відповідно до ст. 227 ЦК України може слугувати підставою, за її відсутності, для визнання договору фінансового лізингу недійсним; безпідставно не застосували до спірних правовідносин норму ст. 799 ЦК України, яка підлягає застосуванню, не надавши оцінки відсутності нотаріального посвідчення спірного договору в розумінні норми ч. 1 ст. 220 цього Кодексу.

Таким чином, у справі, яка переглядалася, суди неправильно застосували положення ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів», ст.ст. 220, 628, 799, 806 ЦК України, що призвело                           до неправильного вирішення справи, а це відповідно до ст. 3604 ЦПК України              є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної                         та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі (постанова Судової палати                 у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі               № 6-1551цс16).

 

1.13.4. Положення п.п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 р. № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Суди, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії,                          не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги               за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував,                а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме                      за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-1746цс16).

 

Підрозділ 1.14. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними

 

1.14.1. Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Виходячи з положень зазначеної правової норми сам по собі факт недотримання вимог щодо строків опублікування оголошення про проведення прилюдних торгів та його змісту, передбачених п.п. 3.5, 3.6 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038 (далі – Тимчасове положення), що не вплинуло на результат торгів, не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними.

Окрім наявності зазначених порушень при проведенні прилюдних торгів, розглядаючи спір, суди повинні встановити, чи були порушені права й законні інтереси особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

У справі, яка переглядалася, суди дійшли висновку, що прилюдні торги проведено з порушенням Тимчасового положення, оскільки відсутній звіт             про оцінку арештованого нерухомого майна, однак залишили поза увагою, що відповідною постановою державного виконавця було залучено суб’єкта оціночної діяльності для оцінки майна, яке передавалось на реалізацію,                      та укладено договір щодо проведення експертної оцінки зазначеного майна                 з метою визначення його ринкової вартості згідно з указаною постановою державного виконавця у зв’язку з виконанням судового рішення про стягнення солідарно з боржників на користь банку кредитної заборгованості. Однак, пославшись на невідповідність у цих документах номера виконавчого провадження, прізвища державного виконавця та власника спірного майна, суди не встановили, чи визначалась вартість майна боржника, яке             передавалось на реалізацію в порядку, передбаченому ст. 58 Закону України       від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження», та чи наявність зазначених невідповідностей у виконавчих документах вплинула на результат прилюдних торгів та чи порушено внаслідок цього права й законні інтереси осіб під час проведення прилюдних торгів, які їх оспорювали (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-3174цс15).

 

1.14.2. Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За положеннями чч. 1, 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом ст. 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від                   21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов’язки суб’єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.

Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Главою 4 цього Закону визначається загальний порядок звернення стягнення на майно боржника. Серед іншого, відповідно до ч. 1 ст. 52 цього Закону звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Стаття 44 цього Закону передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна.

Положеннями ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із ч. 8 цієї статті примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

Отже, за змістом цієї статті підставою для застосування положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» до спірних правовідносин є звернення стягнення на предмет іпотеки, тобто його арешт, вилучення та примусова реалізація в розумінні ч. 1 ст. 52 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Таким чином, норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без судового рішення            про звернення стягнення на предмет іпотеки, в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

Якщо за судовим рішенням з відповідача стягнуто кредитну заборгованість, то суд не може змінити спосіб виконання такого рішення суду на звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки виконання рішення суду про стягнення заборгованості має виконуватися за рахунок усього майна,               що належить боржнику.

Відповідно до порядку примусового звернення стягнення коштів                      з боржника, врегульованого Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження», першочергово звертається стягнення на відповідні кошти боржника, рухоме майно, а за його відсутності – на об’єкти нерухомості.

Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Оскільки ст. 575 ЦК України іпотеку визначено як окремий вид застави, норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя.

Таким чином, норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України від 5 червня 2003 р.            № 898-IV «Про іпотеку».

З огляду на зазначене, до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 45 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку»,           за якою прилюдні торги можна провести за наявності одного учасника,  придбавши майно за його початковою ціною (постанова Судової палати                  у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі               № 6-1680цс16).

 

1.14.3. Установивши, що проведення прилюдних торгів відбулося з порушенням норм Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за                      № 745/4038, суди не перевірили, чи вплинули ці порушення на результати торгів, чи порушені внаслідок цього права і законні інтереси позивача, який оспорює результати торгів, оскільки підставою для пред’явлення позову про визнання прилюдних торгів недійсними є наявність не лише порушення норм закону під час проведення прилюдних торгів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-1981цс16).

 

1.14.4. За положеннями чч. 1, 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених ст. 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом ст. 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Положеннями ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» визначено особливості звернення стягнення на заставлене майно. Зокрема, згідно із частиною восьмою цієї ст. примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

Таким чином, норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» допускають звернення стягнення на предмет іпотеки в ході процедури виконавчого провадження без відповідного рішення в межах процедури стягнення коштів з іпотекодавця на користь іпотекодержателя.

Статтею 54 цього Закону передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Оскільки ст. 575 ЦК України іпотеку визначено як окремий вид застави, то норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють звернути стягнення на іпотечне майно для задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, норми цього Закону дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості,              яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність  у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-890цс16).

 

Підрозділ 1.15. Спори, що виникають з договорів страхування

 

1.15.1. Стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність за порушення грошового зобов’язання.

За ч. 2 цієї статті боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Грошовим зобов’язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора),             а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Таким чином, правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору – страхову суму.

Отже, можна зробити висновок, що правовідносини з виплати страхового відшкодування, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземних транспортних засобів, цивільно-правової відповідальності водія та від нещасного випадку з водієм та пасажирами на транспорті від 19 квітня 2013 р., є грошовим зобов’язанням.

Таким чином, зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1003цс16).

 

Підрозділ 1.16.  Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

1.16.1. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-XIV) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», а саме ч. 2 ст. 2 Закону № 606-XIV.

Згідно ч. 2 ст. 4 Закону № 606-XIV державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону № 606-XIV державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Згідно зі ст. 26 Закону № 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пред’явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення суду.

Частина 1 ст. 21 Закону № 606-XIV передбачає, що на відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України покладається виконання рішень, за якими, зокрема, сума зобов’язань становить десять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.

Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, а підстави для перерахунку суми заборгованості, розрахованої та визначеної у рішенні суду відсутні, тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження з підстав, передбачених ст.ст. 21, 26 Закону № 606-XIV (постанова Судової палати                    у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі                № 6-2159цс16).

 

Підрозділ 1.17.  Розгляд заяв про визнання фізичної особи недієздатною

 

1.17.1. За  положеннями ч. 1 ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

При цьому зміст цієї норми слід тлумачити таким чином, що суд має право, але не зобов’язаний визнати фізичну особу недієздатною.

Частиною 2 ст. 39 ЦК України встановлено, що порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України.

Відповідно до ст. 239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Метою проведення судово-психіатричної експертизи є з’ясування наявності чи відсутності психічного розладу, здатного вплинути на усвідомлення особою своїх дій та керування ними.

Правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної  діяльності з метою  забезпечення правосуддя визначає Закон України від 25.02.1994 р.                № 4038-XII «Про судову експертизу».

Судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження (ст. 3 цього Закону).

Законодавство України  про  судову  експертизу складається також з інших нормативно-правових актів, зокрема Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 8 жовтня 2001 р. № 397.

Відповідно до п. 35 цього Порядку висновок експертизи повинен бути обґрунтованим і  містити відповіді   на   поставлені   перед   ним  питання  у межах  його компетенції,  мати конкретний характер. У разі виявлення експертом важливих фактів, з приводу яких йому не були поставлені запитання, він дає відповідь з власної ініціативи. Відповіді не можуть мати форму рекомендацій або вказівок слідству чи суду.

З аналізу наведених норм вбачається, що висновок про недієздатність фізичної особи слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в сукупності за умови, що особа страждає саме хронічним, стійким психічним розладом, внаслідок чого у особи виникає абсолютна неспроможність особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про визнання особи недієздатною не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Отже, при проведенні експертизи щодо наявності в особи хронічного, стійкого психічного розладу експерт повинен дослідити стан психічного здоров’я особи протягом певного часу, пославшись на медичні документи, їх аналіз та особисте дослідження особи, зробити висновок щодо наявності в особи саме  стійкого, хронічного психічного розладу, визначити час, з якого в особи виникло таке захворювання, встановити чи повністю особа не здатна внаслідок цього захворювання усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Відтак, з зазначених питань висновок експерта повинен бути повним та категоричним, та не має допускати іншого розуміння змісту, ніж зазначений (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-384цс16).

 

Підрозділ 1.18.  Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

1.18.1. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-XIV) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів – це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці визначені Законом України від 24 березня 1998 р. № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу», а саме ч. 2 ст. 2 Закону № 606-XIV.

Згідно ч. 2 ст. 4 Закону № 606-XIV державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку передбаченому законом.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Закону № 606-XIV державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Згідно зі ст. 26 Закону № 606-XIV державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі пред’явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби не за місцем або не за підвідомчістю виконання рішення суду.

Частина 1 ст. 21 Закону № 606-XIV передбачає, що на відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України покладається виконання рішень, за якими, зокрема, сума зобов’язань становить десять та більше мільйонів гривень або еквівалентну суму в іноземній валюті.

Оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, а підстави для перерахунку суми заборгованості, розрахованої та визначеної у рішенні суду відсутні, тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження з підстав, передбачених ст.ст. 21, 26 Закону № 606-XIV (постанова Судової палати                 у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі                 № 6-2159цс16).

 

Підрозділ 1.19.  Розгляд заяв про визнання фізичної особи недієздатною

 

1.19.1. За  положеннями ч. 1 ст. 39 ЦК України фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

При цьому зміст цієї норми слід тлумачити таким чином, що суд має право, але не зобов’язаний визнати фізичну особу недієздатною.

Частиною 2 ст. 39 ЦК України встановлено, що порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється ЦПК України.

Відповідно до ст. 239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.

Метою проведення судово-психіатричної експертизи є з’ясування наявності чи відсутності психічного розладу, здатного вплинути на усвідомлення особою своїх дій та керування ними.

Правові, організаційні і фінансові основи судово-експертної  діяльності              з метою  забезпечення правосуддя визначає Закон України від 25.02.1994 р.                № 4038-XII «Про судову експертизу».

Судово-експертна діяльність здійснюється на принципах законності, незалежності, об’єктивності і повноти дослідження (ст. 3 цього Закону).

Законодавство України  про  судову  експертизу складається також з інших нормативно-правових актів, зокрема Порядку проведення судово-психіатричної експертизи, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України від 8 жовтня 2001 р. № 397.

Відповідно до п. 35 цього Порядку висновок експертизи повинен бути обґрунтованим і  містити відповіді   на   поставлені   перед   ним  питання                      у межах  його компетенції,  мати конкретний характер. У разі виявлення експертом важливих фактів, з приводу яких йому не були поставлені запитання, він дає відповідь з власної ініціативи. Відповіді не можуть мати форму рекомендацій або вказівок слідству чи суду.

З аналізу наведених норм вбачається, що висновок про недієздатність фізичної особи слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в сукупності за умови, що особа страждає саме хронічним, стійким психічним розладом, внаслідок чого у особи виникає абсолютна неспроможність особи розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про визнання особи недієздатною не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Отже, при проведенні експертизи щодо наявності в особи хронічного, стійкого психічного розладу експерт повинен дослідити стан психічного здоров’я особи протягом певного часу, пославшись на медичні документи, їх аналіз та особисте дослідження особи, зробити висновок щодо наявності в особи саме  стійкого, хронічного психічного розладу, визначити час, з якого в особи виникло таке захворювання, встановити чи повністю особа не здатна внаслідок цього захворювання усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Відтак, з зазначених питань висновок експерта повинен бути повним та категоричним, та не має допускати іншого розуміння змісту, ніж зазначений (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-384цс16).

 

 

Розділ 2. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ)

Підрозділ 2.1. Реалізація права на апеляційне оскарження судового рішення

 

2.1.1. Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційному суду було надано копії договорів іпотеки, постанови про відкриття виконавчого провадження, акту опису та арешту майна, з яких вбачалося, що частина нерухомого майна, яка була предметом поділу між подружжям та перейшла у власність одного з подружжя, перебуває в іпотеці банку, це майно описане та арештоване в процесі примусового виконання рішення суду про стягнення з іншого з подружжя на користь банку суми боргу за кредитним договором.

За таких обставин висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій             про те, що оскаржуваною ухвалою про затвердження мирової угоди та закриття провадження у справі суд не вирішував питання про права та обов’язки               банку, був помилковим, суперечив змісту ст. 292 ЦПК України та перешкоджав подальшому провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі                              № 6-2513цс16).

 

2.1.2. Відповідно до ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Прийнявши до розгляду апеляційну скаргу заявниці та за результатами її розгляду постановивши ухвалу про залишення без змін ухвали суду першої інстанції, апеляційний суд вищезазначені вимоги закону залишив поза увагою.

Відповідно до ч. 5 ст. 175 ЦПК України якщо умови мирової угоди суперечать закону, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Суд не перевірив наведених в апеляційній скарзі доводів про те, що в поділ майна між подружжям увійшли нежитлові приміщення в будівлі житлово-комерційного призначення, яка не завершена будівництвом, в установленому законом порядку не введена в експлуатацію, право власності на приміщення за жодним з подружжя в установленому законом порядку не зареєстровано (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-1133цс16).

 

2.1.3. Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов’язків суб’єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.

Цивільне процесуальне право діє відносно осіб у часі та просторі.

Дія процесуального закону в часі полягає в тому, що провадження в цивільних справах ведеться відповідно до цивільних процесуальних законів, чинних на час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій або виконання рішення суду (ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Згідно з цією нормою закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Стаття 13 ЦПК України, яка була чинною на час вчинення відповідачем процесуальної дії і на час розгляду його апеляційної скарги судом, надавала право особам на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень і не передбачала винятків із цього правила.

У справі, яка переглядалася, 6 листопада 2014 р. відповідач подав апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції від 5 жовтня 1998 р. та просив поновити строк на апеляційне оскарження цього рішення.

Таким чином, виходячи зі сформульованого в ч. 3 ст. 2 ЦПК України загального правила дії процесуальних норм у часі, апеляційний суд, вирішуючи питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою відповідача, повинен був застосувати процесуальні норми, які були чинними                 на час вчинення зазначеної процесуальної дії, тобто на час подання ним апеляційної скарги та розгляду справи в апеляційній інстанції, а не на час ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного відповідачем рішення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України        від 30 листопада 2016 р. у справі № 6-1697цс16).

 

 

Підрозділ 2.2. Реалізація права на касаційне оскарження судового рішення

 

2.2.1. Відповідно до п. 281 ч. 1 ст. 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

За змістом п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд               вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку  ухвали суду першої інстанції, вказані у п.п. 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У цій статті наведено перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Пунктами 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу можливість оскарження ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено.

Отже, оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-701цс16).

 

2.2.2. Згідно із ч. 1 ст. 325 ЦПК України касаційна скарга може бути подана протягом 20 днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 73, ч. 2 ст. 325 ЦПК України у разі пропущення строку, встановленого частино першої цієї статті, з причин, визнаних поважними, суддя касаційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк.

Згідно із ч. 1 ст. 218 ЦПК України рішення суду або його вступна та резолютивна частини проголошуються негайно після закінчення судового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених цим Кодексом.            Головуючий роз’яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження.                       У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися  з повним рішенням суду.

Відповідно до ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення з викладом вступної та резолютивної частин.

Якщо недотримання строків касаційного оскарження було зумовлене діями (бездіяльністю) суду апеляційної інстанції, зокрема особі не надіслано протягом строку на касаційне оскарження копію повного тексту ухвали суду апеляційної інстанції, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку на касаційне оскарження за заявою особи, яка оскаржує судове рішення.

Постановляючи ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, суд не звернув уваги на те, що з вини суду апеляційної інстанції заявник не отримав повного тексту оскаржуваного судового рішення, у зв’язку із чим він був позбавлений права подання касаційної скарги та її мотивування відповідно до вимог ст. 326 ЦПК України, а тому касаційний суд дійшов передчасного висновку щодо відмови у відкритті касаційного провадження (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 6-1724цс16).

 

2.2.3. Згідно із чч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за  КАС України  або  ГПК України віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Разом з тим справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав підвідомчі господарським судам відповідно до ст. 12 ГПК України.

За положеннями ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ч. 2  ст. 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абзаці 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за чч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (ст. 17) або ГПК України (ст.ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 цієї постанови роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог,               які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження                  у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Після відкриття провадження у справі суд своєю ухвалою закриває провадження, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України) (постанова Судової                         палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р.                  у справі № 6-1198цс16).

 

2.2.4. Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Відповідно до ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду.

У справі, яка переглядалася, вирішувалося питання про припинення права власності відповідача на частку у спільному майні (квартирі), співвласником якого є заявниця, отже висновок суду касаційної інстанції про те, що оскаржуваним рішенням суд не вирішував питання про її права та обов’язки, був помилковим, суперечив змісту ст. 324 ЦПК України та перешкоджав подальшому провадженню у справі (постанова Судових  палат у цивільних                та господарських справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р.                у справі № 6-2006цс16).

 

2.2.5. Відповідно до п. 281 ч. 1 ст. 293 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому листі або визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

За змістом п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у п.п. 1, 3, 4, 13–18, 20, 24–29, 31–33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Аналіз зазначених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що ухвала суду апеляційної інстанції про задоволення заяви щодо визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, перешкоджає подальшому провадженню у справі та підлягає оскарженню в касаційному порядку відповідно до вимог ч. 1 ст. 293, п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України  (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-1954цс16).

 

 

Підрозділ 2.3. Вирішення питань щодо правильного визначення юрисдикції суду

 

2.3.1. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання                    в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства,  якщо  інше   не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Вирішуючи позов суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства,  розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1593цс16).

 

2.3.2. Продаж частки у статутному капіталі товариства означає відчуження сукупності корпоративних прав та обов’язків, пов’язаних з участю особи в товаристві, серед яких, зокрема право на управління товариством, на отримання частини прибутку від діяльності товариства. Особа, яка придбала частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю у встановленому порядку, одночасно отримує право на участь у вказаному  товаристві.

Оскільки спір виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, що пов’язано з розпорядженням корпоративними правами, тому спір є корпоративним, а отже справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства (постанова судових              палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України                         від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-457цс16).

 

2.3.3. У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ст. 2 КАС України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 КАС України).

Згідно із ч. 2 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби та спори за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України.

Порядок відшкодування курсантами та особами офіцерського складу витрат, пов’язаних з їх утриманням у вищих навчальних закладах затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р. № 964.

Зазначений Порядок визначає механізм відшкодування курсантами в разі дострокового розірвання контракту через небажання продовжувати навчання або через недисциплінованість та в разі відмови від подальшого проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу після закінчення вищого навчального закладу, а також особами офіцерського складу,  які звільняються з військової служби протягом п’яти років після закінчення  вищого військового навчального закладу або військового навчального підрозділу вищого навчального закладу відповідно до п.п.  «е», «є», «ж», «и», «і» ч. 6 ст. 26 Закону України Закон від 25 березня 1992 р. № 2232-XII «Про  військовий обов’язок і військову службу» витрат, пов’язаних з їх утриманням у вищому навчальному закладі, у тому числі і на користь СБУ.

Отже, спір у справі, яка переглядалася, виник з приводу відшкодування вартості навчання особою, яку звільнено з військової служби у запас протягом п’яти років після закінчення вищого військового навчального закладу відповідно до підп. «б» п. 61 і підп. «и» п. 62 Положення № 1262/2007 у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем та виключено зі списків особового складу Академії СБУ.

Таким чином, установивши у справі, яка переглядалася, що між СБУ та фізичною особою виник спір з приводу відшкодування витрат, пов’язаних з утриманням курсанта у вищому навчальному закладі, підпорядкованому СБУ, яка у цих правовідносинах не є суб’єктом владних повноважень, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що справа підлягає вирішенню за правилами цивільного судочинства.

Позовна давність поширюється на відповідні правовідносини (цивільні чи адміністративні) згідно з вимогами закону, адже застосування відповідних норм закону, зокрема глави 19 «Позовна давність» ЦК України чи глави 8 «Строки» КАС України, залежить від того, у порядку якого судочинства підлягає розгляду справа – цивільного чи адміністративного.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Отже, у справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов обґрунтованого висновку про те, що справа підлягає розгляду в порядку                 ЦПК України, правильно застосувавши норми ст.ст. 3, 15 цього Кодексу,              ст.ст. 3, 4, 15, 17 КАС України, а також що позивач звернувся до суду за захистом свого цивільного права в межах позовної давності, передбаченої положеннями ст. 257 ЦК України (постанова судових палат у цивільних                та адміністративних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-2154цс16).

 

2.3.4. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

Справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 КАС України).

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб’єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб’єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

У справі, яка переглядалася, районна адміністрація звернулась до суду з позовом до фізичної особи про знесення самочинно збудованого гаража, який збудовано на земельній ділянці, що не була відведена відповідачу в установленому законом порядку для цієї мети.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України).

З урахуванням змісту ст. 376 ЦК України в поєднанні з положеннями ст.ст. 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами ст.ст. 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

З урахуванням норм ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 ЦК України правом звернення до суду за захистом наділені: особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів; органи і особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Таким чином, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Статтею 12 ЗК України встановлено, що розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності належить до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст.

Відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України від 21 травня 1997 р.                 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією сільських, селищних, міських рад.

Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері регулювання земельних відносин визначені ст. 33 цього Закону. Перелік цих повноважень є вичерпним.

Аналіз зазначених вище правових норм свідчить про те, що спір за позовом районної адміністрації (виконавчого органу міської ради) про знесення об’єкта самочинного будівництва, збудованого на земельній ділянці, не відведеній у встановленому порядку для цієї мети, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку позивач звертається до суду як власник цієї земельної ділянки за захистом порушеного цивільного права, отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо права власності на землю.

Отже, закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог районної адміністрації, суд касаційної інстанції, установивши, що предметом цього спору є об’єкт нерухомості, збудований на земельній ділянці, яка відноситься до державної форми власності, перебуває у спільному користуванні фізичних осіб та не була відведена забудовнику у встановленому порядку для будівництва цього об’єкта, дійшов помилкового висновку про те, що районна адміністрація звернулась до суду як суб’єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій, тому відносини між сторонами є публічно-правовими й зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (постанова Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-1403цс16).

 

2.3.5. Оскільки позивачка не набувала права власності на земельну ділянку, договірних відносин щодо набуття права власності між сторонами не виникло, посилання судів на поширення правил виключної підсудності на правовідносини, що склалися між сторонами, є помилковим. Земельна ділянка не є предметом договору про надання ритуальних послуг, спір між сторонами виник з приводу захисту порушеного немайнового права позивачки, відтак позов має бути пред’явлено за загальним правилом ч. 2 ст. 109 ЦПК України, згідно з якою позови до юридичних осіб пред’являються за їхнім місцезнаходженням (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-1447цс16).

 

2.3.6. Згідно зі ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (ч. 2 ст. 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ч. 1 ст. 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ (постанова Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-931цс16).

 

2.3.7. У порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Згідно із ч. 1 ст. 1, ст.ст. 2, 12 ГПК України справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у яких сторонами є юридичні особи, розглядаються господарськими судами.

Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства,  якщо  інше   не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

У справі, яка переглядалася, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичної особи – боржника та фізичних осіб – поручителів та зустрічні позовні вимоги фізичних осіб до банку, які виникли з окремих договорів кредиту й поруки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягав розгляду в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом                   з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства                     (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                     від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-2205цс16).

 

2.3.8. Частинами 1, 2 ст. 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ст.ст. 1, 12 ГПК України господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду.

У справі, яка переглядалася, вирішуючи позовні вимоги юридичної особи – банку до юридичних осіб – боржника та іпотекодавця, а також фізичних осіб – поручителів, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними й окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження справу у спорі, що виник між юридичними особами і підлягав розгляду                    в порядку господарського судочинства, та розглянули його разом з вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р.                          у справі № 6-1472цс16).

 

2.3.9. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин,                а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

За положеннями ст. 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

З огляду на викладене, спори між юридичними особами не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки віднесені до компетенції господарського суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-1870цс16).

 

2.3.10. У порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

За положеннями ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли з трудових відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                 від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-2319цс16).

 

2.3.11. Публічно-правовий спір має свою особливість суб’єктного складу – участь суб’єкта владних повноважень є обов’язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сам по собі цей факт не дає підстав ототожнювати із публічно-правовим та відносити до справи адміністративної юрисдикції будь-який спір за участю суб’єкта владних повноважень.

З огляду на це, неправильним є формальне застосування п. 5 ч. 2 ст. 17 КАС України та поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що до суду звертається суб’єкт владних повноважень як позивач. Зазначене підтверджується також правилами ст.ст. 3, 15, 45 ЦПК України, які передбачають право органів державної влади, органів місцевого самоврядування звертатися до суду з заявами в порядку цивільного судочинства у випадках, установлених законом.

Таким чином, аналіз ст. 15 ЦПК України та ст. 17 КАС України дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі не достатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб’єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб’єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер спірних правовідносин, із яких виник спір.

У справі, рішення суду в якій переглядалося, позивач – районна адміністрація, звернувся до суду з позовом до фізичної особи із тих підстав, що відповідачка в порушення приписів законодавства, що регулює містобудівну діяльність, провела реконструкцію власної квартири, здійснивши добудову балкона зі збільшенням площі квартири. Матеріально-правовою вимогою позивач визначив покладення на відповідачку обов’язку привести об’єкт нерухомості (квартиру) в стан, який існував до проведення реконструкції.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення (п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України). При цьому районна адміністрація визначила правовими підставами звернення до суду з позовом закони України від 20 травня 1999 р. № 687-XIV «Про архітектурну діяльність», від 17 лютого 2011 р. № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» та від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні», які не містять норм про розгляд адміністративним судом, в порядку адміністративного судочинства спорів за зверненням суб’єкта владних повноважень (зокрема, місцевої державної адміністрації) до фізичних осіб про приведення самочинно реконструйованих жилих приміщень у попередній стан.

Таким чином, спір, за вирішенням якого до суду звернулася районна адміністрація, не стосувався захисту прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Спір стосувався речового права фізичної особи, правомірності здійснення нею правомочностей власника жилого приміщення та виник у зв’язку із запереченням позивачем права відповідачки на проведення змін у квартирі. Отже спір виник із цивільних, житлових правовідносин і справа за правилами ст. 15 ЦПК України підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-2554цс16).

 

2.3.12. Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Закон України від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі – Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об’єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб’єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Відповідно до ст. 47 Закону уповноважена особа Фонду (кілька уповноважених осіб Фонду) визначається виконавчою дирекцією Фонду. До неї застосовуються правила та вимоги, визначені ст. 35 цього Закону. Рішення уповноваженої особи Фонду є обов’язковими для виконання працівниками банку, що ліквідується.

Уповноважена особа Фонду: 1) діє без довіреності від імені банку, що ліквідується; 2) звільняє працівників банку відповідно до законодавства України про працю; 3) виконує організаційно-розпорядчі функції для реалізації процедури ліквідації банку; 4) здійснює повноваження Фонду, визначені цим Законом та делеговані їй Фондом; 5) звітує про результати своєї роботи перед виконавчою дирекцією Фонду.

Разом з тим згідно зі ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням суб’єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв’язку з публічним формуванням суб’єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;                2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень                 з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України; 6) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму;             7) спори фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу                      до публічної інформації.

У справі, яка переглядалася, спірні правовідносини виникли у зв’язку               з порушенням банком цивільного права позивача, а саме: невиконання банком письмового розпорядження про перерахування з поточного рахунка позивача грошових коштів на його рахунок в іншому банку, а також відшкодування моральної шкоди.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або ГПК України віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Зважаючи на зазначене, звернення позивача до Фонду не є підставою для розгляду спору в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, тому такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-2735цс16).

 

2.3.13. Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших відносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

На час виникнення спірних правовідносин позивач працював на посаді начальника Головної державної інспекції з карантину рослин України «Укрголовдержкарантин», тобто перебував на публічній службі.

Пунктом 2 ч. 2 ст. 17 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби.

З урахуванням вищевикладеного заявлені вимоги позивача про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати пов’язані з проходженням ним публічної служби, а тому спір є публічно-правовим та підлягає розгляду судом у порядку КАС України  (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-28цс16).

 

 

Розділ 3. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права)

 

Підрозділ 3.1. Спори про право власності та інші речові права

 

3.1.1. Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи               житловим будинком з юридичного погляду, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, тому такий об’єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм                   і правил підлягати поділу між ними.

Правовий аналіз ст.ст. 60, 63, 69 СК України та ст.ст. 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об’єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

За позовом дружини, членів сім’ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об’єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, урахувавши ті обставини, що спірний об’єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об’єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачкою права на 1/2 частину спірного об’єкта незавершеного будівництва (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2015 р.                   у справі № 6-47цс16).

 

3.1.2. Відповідно до ч. 3 ст. 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Згідно із ч. 4 ст. 390 ЦК України якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.

Отже, частина третя зазначеної норми матеріального права регулює права добросовісного або недобросовісного набувача чужого майна на відшкодування витрат, здійснених ним з часу, коли у власника виникло право на повернення цього майна або на отримання доходів від його використання.

Разом з тим положення ч. 4 ст. 390 ЦК України застосовуються до правовідносин, при яких добросовісному набувачу (володільцю) належить право на поліпшення набутого ним майна та залишення за собою результатів такого поліпшення за умови можливості їх відокремлення або право на відшкодування сум, на які збільшилась вартість поліпшеного майна, за неможливості їх відокремлення.

Застосування зазначених норм матеріального права суттєво різниться залежно від визначення підстав та сум, які підлягають відшкодуванню. Зокрема за положеннями ч. 3 підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право зокрема на повернення майную

На відміну від норми ч. 3 ст. 390 ЦК України, за положеннями ч. 4 цієї статті добросовісному набувачу або володільцю належить право отримати відокремлювані поліпшення майна або право на відшкодування невідокремлюваних поліпшень пропорційно  збільшенню вартості майна унаслідок цих поліпшень.

Тому, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню                        з добросовісного володільця на користь власника майна, суд має виходити                   з суми, на яку збільшилась вартість будинку, або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушений здійснити добросовісний володілець починаючи з цього часу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                 від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-389цс16).

 

 

Підрозділ 3.2. Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

 

3.2.1. За змістом ст. 11 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Перехід права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи регулюється ст. 23 Закону № 898-IV, якою передбачено, що у разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи,  у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Підстави припинення іпотеки передбачено ст. 17 Закону № 898-IV,                  до яких зокрема належать: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 23 Закону України від 14 травня 1992 р.                  № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, яка була чинна на час спірних правовідносин), з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом  і відкриття ліквідаційної комісії скасовується арешт, накладений на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обтяження щодо розпорядження майном такого боржника.

Співвідношення зазначених положень законодавства дає змогу дійти висновку про те, що Закон № 898-IV є спеціальним законом щодо урегулювання правовідносин з приводу іпотечного майна, а положення ст. 17 Закону № 898-IV містить виключний перелік підстав припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у ст. 593 ЦК України.

Відтак, суди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону № 898-IV правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване               ст. 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону № 898-IV) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-1685цс16).

 

3.2.2. Установивши у справі, яка переглядалася, факт переходу до відповідачки права власності на спірну квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідачку.

Однак, дійшовши такого висновку, суд не врахував положень чч. 3, 4 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» та не звернув уваги на інші факти, які мають суттєве значення для правильного застосування норми ст. 23 цього Закону, зокрема щодо визначення предмета іпотеки та його вартості. Так, у справі, яка переглядається, суд звернув стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, тоді як предметом іпотеки за договором іпотеки визначено не окремі квартири, а будинок у цілому (який складається зі 123 квартир) загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено 26 квартир будинку без зміни попередньої вартості предмета іпотеки.

Таким чином, звернувши стягнення на квартиру як на частину об’єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), суд не обґрунтував такого рішення і не встановив, яким чином співвідноситься предмет іпотеки (будинок) з його частиною (квартирою) та вартість предмета іпотеки з вартістю набутої відповідачкою квартири.

За вимогами ч. 1 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» під час розгляду справи та викладення змісту судового рішення суд повинен вирішити такі питання:

– загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

– опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

– заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

– спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону;

– пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

– початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення з вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова продажна ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону України                            від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України вже сформулював у постановах від 13 травня 2015 р. (справа № 6-63цс15), наданій заявницею для порівняння, та у постановах від 13 травня 2015 р. (№ 6-53цс15), 16 вересня 2015 р. (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 р. (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 р. (№ 6-449цс15), 3 лютого 2016 р. (№ 6-2026цс15),  21 жовтня 2015 р. (№ 6-1561цс15), 8 червня 2016 р. (№ 6-1239цс16), 7 жовтня 2015 р. (№ 6-1935цс15), 4 листопада 2015 р. (№ 6-340цс15).

У справі, яка переглядалася, ухваливши рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною суб’єктом оціночної діяльності, на порушення вимог ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, не зазначив у рішенні необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема пріоритету та розміру вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам ст.ст. 39 та 43 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст.ст. 38, 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми ст. 39 цього Закону встановлення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні (постанова Судової палати                 у цивільних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі                     № 6-1582цс16).

 

3.2.3. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від установлення строку її дії на підставі договору чи закону, сплив цього строку  припиняє суб’єктивне право кредитора вимагати від боржника виконання зобов’язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

З настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов’язує термін, що визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст.ст. 251, 252 ЦК України).

З часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до ст. 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого ч. 4 ст. 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом.

Тобто банк мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання (виникнення простроченої заборгованості    за овердрафтом) пред’явити вимоги до поручителя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі               № 6-1265цс16).

 

3.2.4. Приміщення, яке використовує нотаріус для своєї професійної діяльності, не відноситься до житлового фонду, тому що згідно із ч. 4 ст. 4 ЖК Української РСР до житлового фонду не входять нежитлові приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.

Відповідач є приватним нотаріусом та використовує належне їй приміщення в житловому будинку для здійснення нотаріальної діяльності. Постачання теплової енергії до цього приміщення відбувається за допомогою системи централізованого опалення жилого будинку. В укладеному між сторонами договорі про теплопостачання зазначено, що споживач зобов’язується оплатити енергію за встановленими тарифами, які затверджені міськими органами самоврядування.

Оскільки приватний нотаріус отримує послугу з централізованого опалення не для задоволення власних житлово-побутових потреб, а для здійснення нотаріальної діяльності у приміщенні, яке фактично не є житловим, суди безпідставно відмовили в задоволенні позову комунального підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України               від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-1926цс16).

 

 

Підрозділ 3.3. Спори щодо визнання правочину недійсним

 

3.3.1. Статтею 526 ЦК України визначено загальні умови виконання зобов’язання, а саме: зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ст. 598 ЦК України зобов’язання припиняється частково або                 у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 17 цього Закону встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Суди встановивши, що строк дії іпотечного договору визначений повним виконанням зобов’язань іпотекодавця за генеральним договором (введення                 в експлуатацію спірного об’єкту будівництва) та враховуючи те, що спірне будівництво було завершено й будинок введений в експлуатацію (підтверджено сертифікатом, актом та не оспорювалося сторонами), дійшли до законного та обґрунтованого висновку, що іпотечний договір відповідно до положень ст. 599 ЦК України припинив свою дію у зв’язку з повним виконанням основного зобов’язання, передбаченого генеральним договором (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р.                 у справі № 6-1429цс16).

 

3.3.2. Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

За нормами ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі, встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана в письмовій формі.

Законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку можна дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить,   що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа – контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені чч. 1 – 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні в  натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Правові наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України, застосовуються лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України.

За змістом ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Отже, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно трапилась і що вона має істотне значення.

Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з мотивів, визначених ст. 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення.

Аналогічні правові висновки містяться й у постановах Верховного Суду України від 8 квітня, 13 травня, 10 червня 2015 р., 30 березня, 13 квітня 2016 р.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд з’ясовує наявність обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

У справі, що переглядалася, позивачка, яка не була стороною оспорюваного правочину, надала письмову згоду своєму чоловіку на укладення договору купівлі-продажу спірної квартири, що є спільною сумісною власністю подружжя, за ціною та на умовах на його розсуд. При цьому в письмовій згоді зазначено, що позивачка підтверджує, що діє вільно, цілеспрямовано, свідомо і добровільно, розумно та на власний розсуд, та, крім іншого, не помиляючись щодо обставин, викладених у цьому правочині. Вимоги чинного законодавства щодо змісту і правових наслідків цього правочину та зміст, зокрема, ст.ст. 203, 215, 229 ЦК України нотаріус їй роз’яснив.

Тому правових підстав, передбачених нормами ст.ст. 215, 216, 229, 369 ЦК України, ст. 65 СК України, для задоволення позовних вимог про              визнання недійсними заяви про згоду на укладення договору купівлі-продажу та самого договору купівлі-продажу не було (постанова Судової палати                     у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р.                               у справі № 6-1587цс16).

 

3.3.3. Передбачене ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України від                      26 квітня 2001 р. № 2402-III «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок  укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору  (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-930цс16).

 

3.3.4. Відповідно до ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через своїх учасників.

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

Згідно зі ст. 161 ЦК України виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.

Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.

Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.

Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).

За ч. 2 ст. 37 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III  «Про банки і банківську діяльність» виконавчим органом банку, що здійснює поточне управління, є правління банку.

Згідно з п. 9 ч. 5 ст. 40 цього Закону до компетенції правління банку належить вирішення інших питань, пов’язаних з управлінням поточною діяльністю банку, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників банку та ради банку.

За змістом ч. 3 ст. 37 цього Закону банк зобов’язаний створити орган, що здійснює контроль за діяльністю виконавчого органу, захист прав вкладників, інших кредиторів та учасників банку (рада банку, наглядова (спостережна) рада банку).

До виключної компетенції ради банку належить, зокрема, прийняття рішень про вчинення значних правочинів відповідно до законодавства (п. 26             ч. 5 ст. 39 цього Закону).

Отже при вирішенні спорів про правомірність укладення угод головою правління від імені банку слід з’ясовувати, чи має голова правління відповідні повноваження, чи повинні правління банку, спостережна (наглядова) рада банку надавати згоду (приймати рішення) на вчинення таких правочинів.

Оспорюючи договір купівлі-продажу частини об’єкту нерухомого майна, позивач, крім іншого, просив визнати недійсним договір купівлі-продажу з підстави перевищення під час укладення цього договору головою правління банку наданих йому статутом банку повноважень.

Однак у справі, яка переглядалася, суди не вирішили питання, чи мали місце зазначені обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, зокрема: чи вийшов голова правління за межі передбачених статутом банку повноважень, вчиняючи правочин щодо відчуження нерухомого майна на суму понад 42 млн грн; чи потрібна була на це згода правління банку (спостережної (наглядової) ради) та чи таку згоду було надано; відповідних висновків щодо заявленого з указаних підстав позову згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України у судових рішеннях не міститься.

Поняття спільної часткової власності визначено в ч. 1 ст. 356 ЦК України як власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. Отже, право спільної часткової власності – це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм у певних частках майном, яке складає єдине ціле.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна                в натурі, а часткою в праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки                 є ідеальними й визначаються відповідними процентами від цілого чи                              у дробовому вираженні.

Згідно зі ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової               або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання.

Відповідно до ст. 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Виходячи з аналізу змісту норм ст.ст. 183, 358, 364 ЦК України можна дійти висновку, що виділ часток (поділ) нерухомого майна, що перебуває                  у спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін буде виділено нерухоме майно, яке за розміром відповідає розміру часток співвласників у праві власності.

Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, то з урахуванням конкретних обставин такий поділ (виділ) можна провести зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилась.

Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна                     в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо,                  без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності        на це майно.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що згідно з висновком будівельно-технічної експертизи виділ із майнового комплексу в натурі 2/5 частин приміщення, є можливим.

Проте, виділивши позивачці за зустрічним позовом у натурі 2/5 частини нерухомого, суди не дослідили, чи здійснено такий виділ з відхиленням                  від принципу відповідності ідеальним часткам співвласників, чи збільшується                     її частка в спільній частковій власності, чи підлягає при цьому стягненню                      з неї компенсація на користь відповідача за зменшення його частки при виділі     в натурі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2016 р. у справі № 6-1443цс16).

 

3.3.5. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим, правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини                і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім’ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за станом здоров’я стороннього догляду;               не має близьких родичів.

З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення  не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване                          на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування,              а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 233                    ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1766цс16).

 

Підрозділ 3.4. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

 

3.4.1. Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

У справі, яка переглядалася, договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором.

Унаслідок порушення боржником виконання зобов’язання за кредитним договором банк відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України та умов кредитного договору використав право достроково вимагати з позичальника та поручителя стягнення заборгованості за кредитним договором, надіславши їм 25 червня 2011 р. письмову вимогу про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов’язаних із ним платежів.

Отже, пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за його користування та пені, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.

Таким чином, якщо кредитор змінює на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строк виконання основного зобов’язання, то передбачений ч. 4 ст. 559 цього Кодексу шестимісячний строк обчислюється від цієї дати.

Оскільки з позовом до суду кредитор звернувся лише 9 липня 2013 р., а письмові вимоги про повне дострокове повернення заборгованості за кредитним договором були направлені боржнику 25 червня 2011 р., то у зв’язку з пропущенням шестимісячного строку пред’явлення вимоги до поручителя позовні вимоги в цій частині не підлягали задоволенню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-691цс16).

 

3.4.2. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Відповідно до Правил користування платіжною карткою на ній указано граничний строк дії (місяць і рік) і вона дійсна до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі визначено останнім днем місяця, вказаного на картці (поле month).

У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в силу ч. 3 цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Вчинення боржником дій з виконання зобов’язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                     від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-2104цс16).

 

3.4.3. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк,                 у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.  257 ЦК України).

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Отже, певний період часу, початок якого визначений календарною датою або подією, починається з наступного дня після вказаної дати або дня настання події, які у свою чергу до цього строку не включаються.

Частинами 1, 5 ст. 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Позовна давність відповідно до ч. 1 ст. 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими ст.ст. 253–255 цього Кодексу.

Строк як часова категорія характеризується не тільки початковим, а й кінцевим моментом.

За змістом чч. 1, 3 ст. 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць і число останнього р. строку, а коли він визначений місяцями, то у відповідне число останнього місяця строку

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції установив, що за кредитним договором позичальник зобов’язався щомісяця до 10-го числа (включно) кожного календарного місяця погашати заборгованість за кредитом та нараховані проценти за користування кредитом, та дійшов висновку, що перебіг трирічної позовної давності починається з наступного дня після дня внесення щомісячного платежу, передбаченого кредитним договором, тобто              з 11 листопада 2011 р. й закінчується 10 листопада 2014 р. (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р.     у справі № 6-2134цс16).

 

3.4.4. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-2462цс16).

 

Підрозділ 3.5. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

 

3.5.1. Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно із ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

За ч. 1 ст. 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Таким чином, проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня фактичного його повернення вкладникові.

У справі, яка переглядалася, за умовами укладених між вкладниками та банком 25 жовтня 2012 р. і 11 лютого 2013 р. договорів банківського вкладу строк їх дії складав: 366 днів (до 25 жовтня 2013 р.) та 365 днів (до 11 лютого 2014 р.) відповідно.

Суди встановили, що позивач є спадкоємцем після смерті вкладників, та, отримавши 6 червня 2014 р. свідоцтво про право на спадщину за законом, 19 червня 2014 р. звернувся до банку із заявою про повернення вказаних банківських вкладів, чим засвідчив свій намір припинити дію договорів. Проте банк не повернув кошти позивачу, чим порушив свої грошові зобов’язання. Районний суд рішенням від 8 серпня 2014 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 11 лютого 2015 р., стягнув з банку на користь позивача суму вкладів та проценти, визначені згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом (104 тис. 366 грн 6 коп. та 6 тис. 417 доларів США). 15 травня 2015 р. позивачу переховано грошові кошти у розмірі 103 тис. 44 грн 23 коп. за вказаним судовим рішенням.

Отже, з банку на користь позивача підлягають стягненню проценти на банківські вклади за прострочений строк до дня фактичного повернення коштів вкладнику на підставі ч. 5 ст. 1061 ЦК України, а саме: за договором від 11 лютого 2013 р. – за період із 7 березня 2014 р. (оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину проценти на вклад були розраховані станом на 6 березня 2014 р.) та за договором від 25 жовтня 2012 р. – за період з 15 лютого 2014 р. (оскільки згідно зі свідоцтвом про право на спадщину проценти на вклад були розраховані станом на 14 лютого 2014 р.) до 14 травня 2015 р. (день, що передував дню фактичного повернення вкладів), а також  3 % річних та інфляційні втрати за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання на підставі ч. 2 ст. 625 цього Кодексу з дня, наступного після дня звернення позивача до банку, – 20 червня 2014 р. до дня, що передує поверненню вкладів позивачу, – 14 травня 2015 р. (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-544цс16).

 

3.5.2. Згідно із чч. 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд справ за КАС України або ГПК України віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів.

Враховуючи вищезазначене, звернення позивача до суб’єкта владних повноважень не є підставою для розгляду спору у порядку адміністративного судочинства, оскільки, позивач звернувся за захистом порушених прав, що виникли із цивільних відносин, а саме із цивільно-правової угоди, тому такий спір підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р.              у справі № 6-2309цс16).

 

Підрозділ 3.6. Спори, що виникають з трудових правовідносин

 

3.6.1. За правилами ч. 2 ст. 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного р. не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР  «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком.

З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно                         з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим                             із дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу ІІІ Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-419цс16).

 

3.6.2. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (ч. 3 ст. 233 КЗпП України).

Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. При цьому днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

За змістом ч. 3 ст. 233 КЗпП України набуття вироком чинності відносно особи, яка є відповідачем у цивільній справі про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов’язків, не слід вважати днем виявлення шкоди, заподіяної цим працівником, у разі наявності акта або висновку, складених                  у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-763цс16).

 

3.6.3. За змістом ч. 1 ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків (ст. 130 КЗпП України).

За ст. 134 цього Кодексу відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, зокрема, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (ч. 3 ст. 233 КЗпП України).

Відповідно до ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Отже, строк звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано положеннями КЗпП України.

При вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, завданої діями працівника, суди повинні перевіряти, чи додержався власник або уповноважений ним орган установленого ст. 233 КЗпП України річного строку з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і в разі звернення із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, завданої працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Отже, ухвалення судом вироку, яким відповідача визнано винним та засуджено за ч. 2 ст. 191 КК України, не усуває юридичного значення доведених до відома юридичної особи або органу державного управління актів, висновків та інших документів, що підтверджують початок перебігу встановленого ч. 3 ст. 233 КЗпП України строку звернення до суду.

Таким чином можна дійти висновку, що за змістом ч. 3 ст. 233 КЗпП України день ухвалення вироку відносно відповідача, не вважається днем виявлення заподіяної ним шкоди за наявності акта або висновку, складених у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, під час ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 грудня 2015 р. у справі № 6-1884цс16).

 

 

Підрозділ 3.7. Спори щодо земельних правовідносин

 

3.7.1. За змістом ст. 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно ст. 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди.

При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки.

У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

При переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності земельні ділянки, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні      з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу  права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно                  із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти.                    Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності (постанова Судової палати                    у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-2225цс16).

 

3.7.2. Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом ст.ст. 116, 118 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають право власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності, у тому числі в порядку безоплатної приватизації,                     за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Відповідно до ст. 4 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах законності.

Стаття 26 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Такі питання мають вирішуватись виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (п. 34 ч. 1 ст. 26).

Стаття 33 цього Закону містить положення щодо власних (самоврядних)                  і делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Цей перелік є вичерпним і не містить повноважень щодо розпорядження земельними ділянками.

Розширений перелік повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин наведено у ст. 12 ЗК України, згідно з яким виключно до компетенції сільської ради належить розпорядження землями територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності                    у власність громадян та юридичних осіб. Можливості делегування таких повноважень від органів місцевого самоврядування до їх виконавчих органів законом не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-2912цс15).

 

3.7.3. Зважаючи на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються                      на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені               на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 р. у справі № 6-413цс16).

 

3.7.4. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 5 ВК України поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків належать до водних об’єктів загальнодержавного значення.

Згідно із чч. 5, 6 ст. 51 ВК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) орендодавцями водних об’єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Розподіл повноважень щодо передачі водних об’єктів загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Кодексу та інших законів України. Отже, за змістом ч. 5       ст. 51 ВК України місцеві державні адміністрації безпосередньо визначені орендодавцями водних об’єктів загальнодержавного значення.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що Кабінет Міністрів України не визначив розподілу повноважень щодо передачі водних об’єктів загальнодержавного значення, що передбачено ч. 6 ст. 51 ВК України. Отже, Кабінет Міністрів України не встановив обмежень для місцевої державної адміністрації щодо передачі в оренду водних об’єктів на території Новоолександрівської сільської ради Баштанського району Миколаївської області для риборозведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, а також лікувальних і оздоровчих цілей.

Таким чином, місцева державна адміністрація була наділена повноваженнями щодо передачі водних об’єктів загальнодержавного значення, оскільки вони не виключені з її компетенції (постанова Судової                              палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р.                       у справі № 6-1864цс16).

 

 

Підрозділ 3.8. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди

 

3.8.1. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії,                а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

За ст. 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (п. 1 ч. 1                 ст. 1188 ЦК України).

Згідно зі ст. 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

З огляду на зазначені положення ЦК України факт завдання шкоди майну потерпілого джерелом підвищеної небезпеки, якщо ця особа (потерпілий) не перебуває в договірних правовідносинах з особою, яка завдала шкоди, та/або якщо завдання такого роду шкоди не пов’язане з виконанням цими особами обов’язків за договором, породжує виникнення позадоговірного, деліктного зобов’язання.

Воно виникає з факту завдання шкоди й припиняється належним виконанням у момент відшкодування потерпілому шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала. Сторонами деліктного зобов’язання класично виступають потерпілий (кредитор) і особа, яка завдала шкоди (боржник).

За загальним правилом відповідальність за шкоду несе боржник – особа, яка завдала шкоди. Якщо шкода завдана джерелом підвищеної небезпеки (зокрема, діяльністю щодо використання, зберігання та утримання транспортного засобу), така шкода відшкодовується володільцем джерела підвищеної небезпеки – особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

Разом з тим правила регулювання деліктних зобов’язань допускають можливість відшкодування завданої потерпілому шкоди не безпосередньо особою, яка завдала шкоди, а іншою особою, якщо законом передбачено такий обов’язок.

Так, відповідно до ст. 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

До сфери обов’язкового страхування належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV).

Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності Закон № 1961-IV (ст. 3) визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП, а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст. 5 Закону № 1961-IV).

Згідно зі ст. 6 Закону № 1961-IV страховим випадком є ДТП, що сталася за участю забезпеченого транспортного засобу, внаслідок якої настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована, за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та/або майну потерпілого.

За змістом Закону № 1961-IV (ст.ст. 9, 22–31, 35, 36) настання страхового випадку (скоєння ДТП) є підставою для здійснення страховиком виплати страхового відшкодування потерпілому відповідно до умов договору страхування та в межах страхової суми. Страховим відшкодуванням у цих межах покривається оцінена шкода, заподіяна внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи, в тому числі й шкода, пов’язана зі смертю потерпілого. Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на його отримання, подає страховику заяву про страхове відшкодування. Таке відшкодування повинне відповідати розміру оціненої шкоди, але якщо розмір заподіяної шкоди перевищує страхову суму, розмір страхової виплати за таку шкоду обмежується зазначеною страховою сумою.

З огляду на зазначене сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Завдання потерпілому внаслідок ДТП шкоди особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому право потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі кореспондується з відповідним обов’язком боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів,  в якому потерпілий так само має право вимоги до боржника – в договірному зобов’язанні ним є страховик.

Разом з тим зазначені зобов’язання не виключають одне одного.  Деліктне зобов’язання – первісне, основне зобов’язання, в якому діє загальний принцип відшкодування шкоди в повному обсязі, підставою його виникнення є завдання шкоди. Натомість страхове відшкодування – виплата, яка здійснюється страховиком відповідно до умов договору, виключно в межах страхової суми та в разі, якщо подія, внаслідок якої завдано шкоди, буде кваліфікована як страховий випадок.

Неодержання потерпілим страхового відшкодування за договором (або його одержання, якщо страхового відшкодування недостатньо для повного покриття шкоди) не обов’язково припиняє деліктне зобов’язання, й особа, яка завдала шкоди, залишається зобов’язаною.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за договором: на його, третьої особи, користь страховик зобов’язаний виконати обов’язок зі здійснення страхового відшкодування.

Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд (ч. 1 ст. 12 ЦК України). Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї (ч. 2 ст. 14 цього Кодексу).

Відповідно до ст. 511 ЦК України зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Згідно із чч. 1, 4 ст. 636 ЦК України договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи, може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті договору.

З огляду на зазначене право потерпілого на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди, є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова потерпілого від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє його права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні.

Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права: а) шляхом звернення вимоги виключно до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди; б) шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала свою цивільну відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування; в) шляхом звернення до страховика та в подальшому до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених ст. 1192 ЦК України підстав.

Потерпілий має право відмовитись від свого права вимоги до страховика та одержати повне відшкодування шкоди від особи, яка її завдала, в межах деліктного зобов’язання незалежно від того, чи застрахована цивільно-правова відповідальність особи, яка завдала шкоди. У такому випадку особа, яка завдала шкоди і цивільно-правова відповідальність якої застрахована, після задоволення вимоги потерпілого не позбавлена права захистити свій майновий інтерес за договором страхування та звернутися до свого страховика за договором з відповідною вимогою про відшкодування коштів, виплачених потерпілому, в розмірах та обсязі згідно з обов’язками страховика як сторони договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Якщо потерпілий звернувся до страховика та одержав страхове відшкодування в розмірі, який у повному обсязі відшкодовує завдану шкоду, деліктне зобов’язання між потерпілим і особою, яка завдала шкоди, припиняється згідно зі ст. 599 ЦК України виконанням, проведеним належним чином.

Такий правовий висновок Верховний Суд України висловив у постанові від 20 січня 2016 року, наданій заявником для порівняння.

У справі, яка переглядалася, установивши, що позивач звернувся до суду з позовом до особи, яка завдала шкоди, й просив стягнути з відповідача грошові кошти на відшкодування шкоди, завданої ДТП, суди не забезпечили реалізації абсолютного права позивача на відшкодування цієї шкоди безпосередньо особою, яка завдала шкоди, – відповідачем, на підставах, передбачених законом (ст. 1192 ЦК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-954цс16).

 

Підрозділ 3.9. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними

 

3.9.1. Відповідно до п. 2 розд. V Тимчасового порядку реалізації арештованого майна шляхом проведення електронних торгів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 р. № 656/5, у редакції, чинній на час проведення електронних торгів (12 січня 2015 р.), (далі – Порядок) електронні торги розпочинаються у визначений в інформаційному повідомленні про електронні торги день і проводяться протягом одного робочого дня з 9-ї до 18-ї години. Якщо остання цінова пропозиція надійшла за 5 хвилин до завершення строку, визначеного в абзаці першому цього пункту, електронні торги автоматично продовжуються на 30 хвилин від часу подачі останньої цінової пропозиції. Загальна тривалість такого продовження не може перевищувати шести годин.

За змістом зазначеної норми матеріального права, загальна тривалість проведення електронних торгів становить дев’ять годин (з 09:00:00 до 18:00:00), однак за умови надходження останньої цінової пропозиції за 5 хвилин до завершення строку, електронні торги автоматично продовжуються на 30 хвилин від часу подачі останньої цінової пропозиції. Загальна тривалість такого продовження не може перевищувати шести годин і відраховується саме від завершення строку (18:00:00), який є чітко визначеним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р.                   у справі № 6-3131цс15).

 

3.9.2. Положення норм Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України від 5 червня 2003 р.             № 898-IV «Про іпотеку».

До спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст. 45 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», за якою можна провести торги за наявності одного учасника.

За змістом п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (у редакції, чинній на час проведення оспорюваних прилюдних торгів) спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

Розглядаючи питання про дотримання при проведенні торгів положень п. 3.11 Тимчасового положення, суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

Проте сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, тобто встановити не тільки недотримання норм закону при проведенні прилюдних торгів, а й порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-1504цс15).

 

Підрозділ 3.10. Спори, що виникають з договорів страхування

 

3.10.1. Право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

У разі задоволення такого позову заподіювач шкоди не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-725цс16).

 

3.10.2. За змістом ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України                           від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування,                      у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Право на відшкодування шкоди за рахунок особи, яка завдала шкоди,               є абсолютним і не може бути припинене чи обмежене договором, стороною якого потерпілий не був, хоч цей договір і укладений на користь третіх осіб. Закон надає потерпілому право одержати страхове відшкодування, але не зобов’язує одержувати його. При цьому відмова від права на одержання страхового відшкодування за договором не припиняє права на відшкодування шкоди в деліктному зобов’язанні.

Статтею 15 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-2097цс16).