Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2016 р. (цивільні справи)

ВИСНОВКИ

ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ,

ВИКЛАДЕНІ У ПОСТАНОВАХ, ПРИЙНЯТИХ

ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ СПРАВ ІЗ ПІДСТАВ,

ПЕРЕДБАЧЕНИХ П.П. 1, 2, 4 Ч. 1 СТ. 355 ЦПК УКРАЇНИ,

ЗА ІІ ПІВРІЧЧЯ 2016 Р.

 

ЗМІСТ

 

Розділ 1. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах)…………………………………….……3 – 88

Підрозділ 1.1. Спори про право власності та інші речові права…..3 – 7

Підрозділ 1.2. Спори щодо виконання зобов’язань…………………7 – 9

Підрозділ 1.3. Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань..9 – 23

Підрозділ 1.4. Спори щодо визнання правочину недійсним…….23 – 28

Підрозділ 1.5. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів………………………………………………………………………28 – 39

Підрозділ 1.6. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка…………………………………………….………39 – 42

Підрозділ 1.7. Спори, що виникають з трудових                         правовідносин…………………………………………………………………42 – 50

Підрозділ 1.8. Спори щодо земельних правовідносин……………50 – 64

Підрозділ 1.9. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди…………………………………………………………………….…….64 – 67

Підрозділ 1.10. Спори щодо житлових правовідносин…………..67 – 68

Підрозділ 1.11. Спори, що виникають із сімейних                 правовідносин…………………………………………………………………68 – 73

Підрозділ 1.12. Спори, що виникають зі спадкових               правовідносин…………………………………………………………………73 – 75

Підрозділ 1.13. Спори у справах про захист прав споживачів…..75 – 79

Підрозділ 1.14. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними……………………………………………………………………..79 – 83

Підрозділ 1.15. Спори, що виникають з договорів страхування……..83

Підрозділ 1.16. Оскарження дій та/або актів державного  виконавця………………………………………………………………………….84

Підрозділ 1.17. Розгляд заяв про визнання фізичної особи недієздатною…………………………………………………………………..85 – 86

Підрозділ 1.18. Оскарження дій та/або актів державного виконавця..……………………………………………………………………86 – 87

Підрозділ 1.19. Розгляд заяв про визнання фізичної особи недієздатною…………………………………………………………………..87 – 88

 

Розділ 2. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ)…………………………………………………………….88 – 103

Підрозділ 2.1. Реалізація права на апеляційне оскарження судового рішення………………………………………………………………………..88 – 90

Підрозділ 2.2. Реалізація права на касаційне оскарження судового рішення……………………………………………………………………..….90 – 93

Підрозділ 2.3. Вирішення питань щодо правильного визначення юрисдикції суду………………………………………………………………93 – 103

 

Розділ 3. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права)……………………………..103 – 130

Підрозділ 3.1. Спори про право власності та інші речові         права…………………………………………………………………………103 – 104

Підрозділ 3.2. Спори щодо виконання зобов’язань…………….104 – 108

Підрозділ 3.3. Спори щодо визнання правочину                   недійсним……………………………………………………………………108 – 115

Підрозділ 3.4. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів……………………………………………………………………115 – 118

Підрозділ 3.5. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка…………………………………………………118 – 119

Підрозділ 3.6. Спори, що виникають з трудових             правовідносин………………………………………………………………119 – 121

Підрозділ 3.7. Спори щодо земельних правовідносин…………121 – 124

Підрозділ 3.8. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди………………………………………………………………………..124 – 128

Підрозділ 3.9. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними………………………………………………………………….128 – 129

Підрозділ 3.10. Спори, що виникають з договорів             страхування…………………………………………………………………129 – 130 

 

Розділ 1. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах)

 Підрозділ 1.1. Спори про право власності та інші речові права

1.1.1. Відповідно до ст. 15 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087-IV «Про кооперацію» (далі – Закон № 1087-IV) у разі коли з організаційних причин (через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу) проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе, статутом кооперативу може бути передбачено скликання зборів уповноважених кооперативу. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок делегування уповноважених для участі у зборах уповноважених визначаються статутом кооперативу. Загальні збори членів кооперативу правомочні вирішувати питання, якщо на них присутні більше половини його членів, а збори уповноважених – за наявності не менше двох третин уповноважених. Кожний член кооперативу чи уповноважений кооперативу має один голос, і це право не може бути передано іншій особі. Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу про прийняття, внесення змін до статуту, вступ до кооперативного об’єднання або вихід з нього та про реорганізацію або ліквідацію кооперативу вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 75 відсотків членів кооперативу, присутніх на загальних зборах кооперативу. З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів членів (уповноважених) кооперативу, присутніх на його загальних зборах. Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу приймаються відповідно до його статуту відкритим або таємним голосуванням.

Згідно із ст. 41 Закону № 1087-IV кооперативи та кооперативні об’єднання, які створено до набрання чинності цим Законом, зобов’язані протягом року з дня набрання чинності цим Законом привести свої статути у відповідність із цим Законом. До приведення статутів у відповідність із цим Законом кооперативи та кооперативні об’єднання керуються положеннями діючих статутів у частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до п.п. 19, 21 статуту гаражно-будівельного кооперативу «Теремки–1» (далі – ГБК) в редакції від 18 червня 1997 р. найвищим органом управління кооперативу являються загальні збори чи конференція, а між зборами – правління, яке вирішує усі питання про його подальше членство,            та питання пов’язані з життєдіяльністю кооперативу. Загальні збори рахуються повноважними при участі в них не менше половини членів кооперативу              у випадку, якщо скликання загальних зборів утруднене, для вирішення питань що відносяться до загальних зборів, можуть скликатися збори уповноважених.

Однак, уповноважені представники ГБК були обрані на зборах володарів боксів–стоянок кооперативу.

Оскільки уповноважені не були обрані найвищим органом управління кооперативу, яким відповідно до статуту ГБК є загальні збори, тому рішення зборів уповноважених кооперативу про виключення членів учасників кооперативу є таким, що прийняте неналежним органом управління.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦПК України визначено компетенцію судів щодо розгляду цивільних справ. Так, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Однак, серед встановлених ст. 16 ЦК України способів захисту цивільних прав та інтересів судом, не зазначено такого способу захисту, як оскарження дій, рішень та повноважень кооперативу, які відповідно до закону, статуту об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої компетенції, та оскарження таких дій не підлягає захисту в судовому порядку.

У контексті обставин справи, зміст спірних правовідносин обмежується з`ясуванням правової природи дій та/ чи бездіяльності зборів уповноважених ГБК, які за законом і статутом віднесені до повноважень цієї самоврядової організації і є питанням їхньої внутрішньої (статутної) діяльності.

Таким чином, на такі спірні правовідносини компетенція суду, згідно вимог ст. 16 ЦК України, не поширюється, оскільки дані питання стосуються внутрішньо статутної діяльності цієї організації.

Позивачі, відповідно до ст. 38 Закону № 1087-IV, можуть звернутися               до Голосіївської районної у м. Києві державної адміністрації, як до органу, що здійснює контроль за діяльністю ГБК щодо неправомірності діяльності органів управління цього кооперативу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-1002цс16).

 

1.1.2. Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У справі, яка переглядалася, прокурор звернувся до суду в інтересах територіальної громади міста, міської ради з позовом про витребування на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України на користь територіальної громади міста              в особі міської ради із чужого незаконного володіння нерухомого майна,                 яке було відчужено за рішенням міської ради, пункт якого про доручення представництву з управління комунальною власністю міської ради укласти договір купівлі-продажу з ТОВ об’єктів комунальної власності територіальної громади міста у подальшому скасовано в судовому порядку.

Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача                 на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли                 за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України, зокрема,                      чи з волі власника вибуло це майно з його володіння.

У справі, яка переглядалася, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора з тієї підстави, що спірне нерухоме майно вибуло за волевиявленням власника – міської ради, тому до спірних правовідносин не підлягає застосуванню ст. 388 ЦК України.

Відповідно до приписів ч. 5 ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р.    № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно                 до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.

При цьому ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста як власник спірного об’єкта нерухомості делегує міській раді повноваження щодо здійснення права власності                             від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Тобто воля територіальної громади як власника може виражатися лише                 в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Суд визнав укладені між сторонами договори дарування і купівлі-продажу удаваними правочинами і визнав їх недійсними. Водночас суд установив факт, що міська рада вийшла за межі визначених законом повноважень, та скасував відповідний пункт рішення міської ради.

Таким чином, здійснення міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі територіальної громади.                          З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув з володіння територіальної громади міста поза її волею, суд першої інстанції у справі, яка переглядалася, дійшов обґрунтованого висновку про те, що пред’явлення прокурором позову до добросовісного набувача про витребування цього майна на підставі ст. 388 ЦК України відповідає вимогам закону.

Разом з тим суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився               суд касаційної інстанції, помилково вважав, що рішення міської ради                       про відчуження спірного нерухомого майна комунальної власності, прийняте                з порушенням вимог чинного законодавства, є волевиявленням власника цього майна – територіальної громади міста (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 2 листопада 2016 р.                       у справі № 6-2161цс16).

 

1.1.3. Відповідно до закріпленого в ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло               з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення ст. 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом,               яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна              не існує жодних юридичних відносин.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України                          від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-2233цс16).

Підрозділ 1.2. Спори щодо виконання зобов’язань

1.2.1. Грошові зобов’язання охоплюють усі сфери суспільного життя                 і виникають насамперед у сфері приватноправових (цивільно-правових) відносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов’язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов’язанням.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов’язання виникають з підстав, установлених ст. 11 цього Кодексу, відповідно до ч. 5 якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Стаття 625 входить до розділу I «Загальні положення про зобов’язання» книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов’язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов’язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов’язань.

Ухвалюючи рішення про застосування положень ст. 625 ЦК України, суд виходив з того, що у зв’язку зі стягненням на підставі судового рішення компенсації частки права власності у нерухомості між сторонами виникли грошові зобов’язання.

Такі висновки суду відповідають правовій природі грошового зобов’язання та визначеним законодавством підставам для їх виникнення.

Відповідно до положень ст. 625 ЦК України за невиконання грошового зобов’язання виникають наслідки, передбачені цією статтею.

Отже, у справі, яка переглядалася, суд дійшов правильного висновку про те, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов’язання у зв’язку зі стягненням компенсації частки права власності                   в нерухомому майні; невиконання такого зобов’язання зумовлює застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, що свідчить про правильне застосування судом норм матеріального права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-1946цс15).

 

1.2.2. Відповідно до ст. 169 ЦК УРСР, чинної на час укладення сторонами спірних договорів, грошові зобов’язання повинні бути виражені й підлягають оплаті в національній валюті. Вираження і оплата грошових зобов’язань                     в іноземній валюті допускається лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі ст. 99 Конституції України та ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет) валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, якщо інше не передбачено Декретом, іншими актами валютного законодавства.

Закон передбачає обов’язковість здійснення платежів на території України в національній валюті, та не містить заборони на використання                        в розрахунках розміру грошових зобов’язань іноземної валюти або інших розрахункових величин.

Згідно із ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (з 1 січня 2004 р.). Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, його положення застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках                               і в порядку, встановлених законом (чч. 1, 2 ст. 192 ЦК України).

Такими випадками є ст. 193 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 р. № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет, Закон України від 23 вересня 1994 р. № 185/94 ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

За змістом чч. 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент                      в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок               її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Якщо у договорі передбачено інший порядок, суду слід з’ясувати сутність такого визначення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-2134цс15).

Підрозділ 1.3. Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

1.3.1. За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення                 на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють                      з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення,               за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.            Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення ст. 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», так і норма ст. 109 ЖК УРСР (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-3173цс15).

 

1.3.2. У разі пред’явлення вимоги про дострокове повне повернення позики та належних кредитору процентів вважається, що строк договору настав і позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Вимога про дострокове повернення позики та належних процентів може бути задоволена шляхом добровільного повернення позичальником заборгованості або її стягнення в судовому порядку за судовим рішенням.

Відсутність такої вимоги не покладає на позичальника будь-яких зобов’язань щодо дострокового повернення будь-яких сум, які, на думку кредитора, підлягають сплаті, крім тих, які підлягають сплаті на час пред’явлення вимоги.

Відповідно до ч. 3 ст. 1049 ЦК України грошова позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалась, на банківський рахунок позикодавця.

При зарахуванні грошової суми, стягнутої за рішенням суду, на банківський рахунок позикодавця грошова позика вважається повернутою.

Разом з цим ст. 599 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а тому з часу зарахування на банківський рахунок сум, стягнутих за рішенням суду або добровільно сплачених позичальником на вимогу про дострокове повернення позики ці зобов’язання вважаються припиненими.

За положеннями ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», ч. 1 ст. 572 та ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до положень ст. 17 Закону України від 5 червня 2003 р.                  № 898-IV «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

За системним аналізом зазначених норм права іпотека припиняється                      в разі припинення основного зобов’язання, зокрема, на підставі виконанням.

При цьому законодавство не вимагає від іпотекодавця будь-яких дій, пов’язаних з припиненням іпотеки оскільки іпотека, за відсутності іншої обґрунтованої заборгованості припиняється за фактом припинення виконанням основного зобов’язання.

Отже, за відсутності обґрунтованої заборгованості позичальника та вимог кредитора на момент виконання рішення суду про дострокове стягнення заборгованості та припинення у зв’язку із цим основного зобов’язання іпотека припиняється (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-118цс16).

 

1.3.3. Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон № 1304-VII) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Оскільки Закон № 1304-VII не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню.

Однак, у справі, яка переглядалася, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, не врахував, що норми Закону № 1304-VII не передбачають підстав для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів, і допустив неправильне застосування положень цього Закону, що призвело до неправильного вирішення спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-969цс16).

 

1.3.4. За змістом ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій кількості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст. 526 цього Кодексу зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно            до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або в разі реального повернення йому коштів.

Виходячи із системного аналізу ст.ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та нормами ЦК України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше                     не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження                 у справі щодо вимог, якщо їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-1047цс16).

 

1.3.5. Відповідно до чч. 1, 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється                 з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов᾿язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов᾿язання не пред᾿явить вимоги до поручителя.           Якщо строк основного зобов᾿язання не встановлений або встановлений моментом пред᾿явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред᾿явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до ст. 14 ЦПК України судові рішення є обов’язковими для виконання на всій території України.

Після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи                 із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини                 (ч. 2 ст. 223 ЦПК України).

Оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, задоволені вимоги кредитора до поручителя, підстав для застосування положень ч. 4  ст. 559                ЦК України немає. Тому висновок суду апеляційної інстанції про відмову                 в задоволенні позову про визнання поруки припиненою за наявності рішення суду про стягнення боргу з поручителя є правильним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р.                         у справі № 6-1199цс16).

 

1.3.6. Частиною 5 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно зі ст. 12 цього Закону в разі порушення іпотекодавцем обов’язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов’язання, а в разі його невиконання – звернути стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи,             у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Спірна квартира не є новоствореним об’єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив’язкою до вже існуючої заставленої нерухомості,                     з використанням її функціональних елементів, тому висновок судів про те,             що спірна квартира не є іпотечним майном, а іншим об’єктом нерухомості, передчасний.

Отже, у справі, яка переглядалася Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р.                № 898-IV «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                 від 6 липня 2016 р. у справі № 6-1213цс16).

 

1.3.7. За своїм змістом ч. 10 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р.  № 1023-XII «Про захист прав споживачів» є нормою, що встановлює особливий порядок врегулювання вимог кредитодавця у разі неналежного виконання умов договору споживчого кредиту, що відрізняється від задоволення вимог кредитора за договором банківського кредиту, на який положення законодавства про захист прав споживачів не поширюються.

Визначаючи зміст правовідносин, які виникли між сторонами кредитного договору, суди повинні встановити: на які потреби було надано кредит,                   чи здійснювалось кредитування з метою задоволення боржником особистих економічних та побутових потреб та чи використано цей кредит на зазначені потреби. Установивши, що кредитування здійснювалось на споживчі потреби суд повинен застосувати до встановлених правовідносин законодавство щодо захисту прав споживачів.

При застосуванні ч. 4 ст. 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Отже, виходячи з положень ч. 4 ст. 559 ЦК України, вимога                             до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання                  за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку              дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами),                          або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту                   в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р.                  у справі № 6-223цс16).

 

1.3.8. Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване                    ст. 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Отже, аналізуючи положення ст.ст. 33, 36, 37, 39 Закону України                      від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», ст.ст. 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду             та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса       і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації             права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку») (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України                        від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-1219цс16; постанови Судової палати                        у цивільних справах Верховного Суду України: від 28 вересня 2016 р. у справі                  № 6-1243цс16; від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-1625цс16).

 

1.3.9. Непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов‘язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього,                     а отже, і обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням.

Звернення до суду після спливу передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячного строку не є підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а є підставою для відмови в позові у зв’язку                           з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя.

Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов’язання поруки. Таким чином, і право кредитора,                          і обов’язок поручителя по його закінченні припиняються, а це означає,                    що жодних дій щодо реалізації цього права, в тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                     від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-1451цс16).

 

1.3.10. Статтею 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі                   в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця                 і має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

За змістом цієї норми на особу, до якої перейшло право власності                     на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадках, коли до її відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права                  та обов’язки іпотекодавця.

Отже, в разі вибуття заставного майна з власності іпотекодавця, законодавством встановлено механізм захисту прав іпотекодержателя шляхом перенесення всіх прав та обов’язків іпотекодавця на особу, до якої перейшло право власності на майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване                 ст. 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачає лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Отже, аналізуючи положення ст.ст. 33, 36, 37, 39 Закону України                       від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту               на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий – на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку») (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-504цс16).

 

1.3.11. Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає                   в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу              права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі                   й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (ч. 4 ст. 631 ЦК України).

Статтею 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права  господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Згідно із ч. 1 ст. 4 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до ч. 3 ст. 3 цього Закону права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у ч. 2 ст. 3 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, процедура державної реєстрації іпотек у спірний період регулювалась Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим  постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 р.), та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 р. № 868 (далі – Порядок).

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 26 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Пунктами 74, 75 Порядку передбачено, що рішення суду щодо  обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав                 на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про скасування обтяження іпотекою нерухомого майна, на підставі якого з Єдиного реєстру заборон виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Єдиному реєстрі заборон, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Єдиний реєстр заборон.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Отже, ухвалення судом рішення про скасування обтяжень нерухомого майна банкрута та виключення запису з Єдиного реєстру заборон, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності обтяження спірного нерухомого майна іпотекою на час його відчуження у процесі ліквідації іпотекодавця, таке обтяження є чинним з моменту його первинної реєстрації             в цьому реєстрі.

При цьому необхідно врахувати, що дії ліквідатора іпотекодавця                       з відчуження спірного майна (квартири та машиномісця) під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності відповідача на це нерухоме майно кредитор не оспорює.

Беручи до уваги обставини справи та виходячи із сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, можна зробити висновок про те, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного судового рішення                         є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення              на іпотечне майно як однієї із умов надання (отримання) кредиту.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. та в постанові Вищого господарського суду України від 9 лютого 2015 р., наданих заявником для порівняння.

Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до фізичної особи права власності на спірне нерухоме майно (квартиру та машиномісце)               в ході ліквідаційної процедури під час виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна, суди дійшли помилкового висновку про те, що: до спірних правовідносин не застосовується ст. 23 Закону України                       від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», не зберігається обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Єдиного реєстру заборон запису про обтяження цього майна іпотекою та не поширюється на відповідача відповідно до цієї норми статус іпотекодавця              за іпотечним договором з огляду на те, що до нього перейшло право             власності на предмети іпотеки – квартиру та машиномісце (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України                           від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-1382цс16).

 

1.3.12. За вимогами ч. 1 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення              на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню                    з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Суть іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право                   в разі невиконання боржником зобов’язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення своїх вимог з вартості іпотечного майна переважно перед           іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» підлягає підтвердженню з боку суду.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то, викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов’язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

У справі, яка переглядалася суд, порушивши вимоги ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», не зазначив у рішенні необхідної складової, передбаченої цією нормою, зокрема початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до ч. 6 ст. 38 цього Закону.

Посилання суду в резолютивній частині рішення на визначення початкової ціни предмета іпотеки суб’єктом оціночної діяльності суперечить вимогам ст.ст. 39 та 43 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку». В розумінні норми ст. 39 цього Закону зазначення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, встановленої за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України:              від 2 листопада 2016 р. у справі № 6-1907цс16; від 2 листопада 2016 р.                          у справі № 6-1923цс15).

 

1.3.13. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором  встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики,                    що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

У кредитному договорі його сторони встановили порядок, за умови недотримання якого в позичальника виникає обов’язок дострокового повернення боргу.

Проте, скасовуючи рішення суду першої інстанції й ухвалюючи нове, апеляційний суд не встановив, чи дотримався позивач цього порядку та чи виникло у зв’язку із цим у позичальника зобов’язання дострокового виконання кредитного договору.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано                ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», якою передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення                на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у ст.ст. 335 та 376 ЦК України. В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (ч. 1 ст. 328 цього Кодексу). Стаття 392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше                  на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Аналіз положень ст.ст. 33, 36, 37, 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», ст.ст. 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави           для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя). У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (ч. 1 ст. 37 Закону України                 від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку»).

У справі, яка переглядалася, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, ухвалюючи судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на обтяжене іпотекою майно в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов’язань, неправильно застосував норми ст.ст. 33, 36, 37, 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2016 р.                у справі № 6-2457цс16).

 

1.3.14. Вирішуючи питання про правомірність зміни банком процентної ставки за користуванням кредиту, суд відповідно до умов укладеного                   між сторонами кредитного договору та вимог ч. 4 ст. 11 Закону України                   від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» не врахував,   що боржник вважається належно повідомленим про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку                    в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника листа            про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Закон України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII «Про мораторій                        на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів                  в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів,                       що регулюють забезпечення зобов’язань, тому він не може бути мотивом                для відмови в позові, а є правовою підставою, що  не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію  цього Закону на період його чинності.

Отже, установивши сукупність обставин, які є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, повинен відповідно                      до ст. 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а не відмовляти в позові.

Крім того, резолютивна частина рішення суду про звернення стягнення  на предмет іпотеки повинна відповідати  положенням ч. 1 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», відповідно до якої в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, а також з аналізу норм ст.ст. 38, 39 Закону України  від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою             ч. 6 ст. 38 цього Закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 р. у справі № 6-82цс16).

 

1.3.15. За змістом ст.ст. 39, 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК Української РСР особам, які виселяються                    із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв’язку                зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло                у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 зазначеного Кодексу). У такому випадку виселення здійснюється відповідно           до ч. 4 ст. 109 та ст. 1322 ЖК УРСР (постанови: судових палат у цивільних              та господарських справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р.                      у справі № 6-860цс16; Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-1141цс16).

 

1.3.16. За змістом ст.ст. 39, 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК УРСР особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення) – предмета іпотеки у зв’язку зі зверненням стягнення на нього іпотеки, надається інше постійне житло тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі,                    яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України  від 21 грудня 2016 р.              у справі № 6-1731цс16).

 

1.3.17. Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р.             № 898-IV «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Стаття 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» передбачає, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення               за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Так само ч. 8 ст. 54 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлює, що примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Таким чином, Закон України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» визначає спеціальний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки,                 у тому числі деякі специфічні правила для здійснення реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з ч. 1 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

З огляду на вищенаведене, нормою ч. 1 ст. 39 Закону України                        від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» передбачений перелік компонентів, які є обов’язковими для вказівки судом у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його реалізації, в тому числі й реалізації на прилюдних торгах. При цьому, виходячи зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, в розумінні норми ст. 39 Закону України «Про іпотеку» суд повинен установити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації на прилюдних торгах, тобто чітко визначити ціну предмета в грошовому вираженні, зазначивши її в рішенні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-2839цс16)

 

Підрозділ 1.4. Спори щодо визнання правочину недійсним

 

1.4.1. Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов’язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1026цс16).

 

1.4.2. Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним             за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила цієї статті поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, що не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Для визнання правочину недійсним на підставі ч. 1 ст. 225 ЦК України суду слід встановити неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, враховуючи сукупність зібраних доказів у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р. у справі № 6-1531цс16).

 

1.4.3. Частиною 1 ст. 777 ЦК України закріплено переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачено певну процедуру здійснення цього права.

Крім того, ст. 764 цього Кодексу передбачає такий правовий механізм,           як поновлення договору найму, який зводиться до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця.

Позивач, як орендар земельної ділянки, переважне право якого на поновлення договору оренди землі на новий строк підтверджене судовим рішенням, має право на оспорювання цього договору.

У справі, яка переглядалася, суд апеляційної інстанції, установивши факт укладення договору оренди земельної ділянки з порушенням вимог ст. 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» і прав позивача, дійшов правильного висновку про його недійсність на підставі ч. 1   ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-1282цс16).

 

1.4.5. Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Згідно зі ст. 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме           по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому  її  прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману   (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням чч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що відповідач, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно своїй дружині, був обізнаний про судове рішення про стягнення з нього заборгованості на користь позивачки, отже, міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно.

Установивши ці обставини, суди не надали належної оцінки тому, що спірні договори дарування нерухомого майна уклали сторони, які є близькими родичами, та не перевірили, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти           та користуватися цим майном (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-1873цс16).

 

1.4.6. Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Згідно зі ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом.

Згідно із ч. 1 ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми.

Виходячи з положень ЦК України та Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку»,  які регулюють відносини, що виникли у зв’язку             з виконанням та забезпеченням зобов’язання, нотаріус обов’язково            перевіряє відомості про дійсне існування боргових зобов’язань іпотекодавців перед іпотекодержателем (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р.                     у справі № 6-2063цс16).

 

1.4.7. Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Підставою недійсності правочину передбаченою ч. 1 ст. 215 ЦК України     є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог,  які встановлені чч. 1 – 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Частинами 1 – 3 ст. статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,        а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав  та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Управління товариством здійснюють його органи, тобто є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (ст. 97 ЦК України).

Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.                    У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати                 про такі обмеження (ч. 3 ст. 92 ЦК України).

Таким чином, орган або особа, яка виступає від імені юридичної особи,  не може перевищувати своїх повноважень, визначених установчими документами або законом.

Обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо ця третя особа при укладенні правочину знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-2063цс16).

 

1.4.8. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 ЦК України).         При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч. 1 ст. 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст. 237 ЦК України утворює правовідношення представництва,                 в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи                                 в правовідносини з третіми особами.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини                                  з юридичними особами, в тому числі укладають із юридичними особами договори різних видів, ч. 3 ст. 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно                       і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, ч. 3 ст. 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 ЦК України).       Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини                  з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 237 ЦК України представництвом                                   є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

За правилами ст.ст. 237, 244, 246 ЦК України орган юридичної особи або інша особа, уповноважена її установчими документами, може видати довіреність від імені юридичної особи іншому представнику (який не є органом юридичної особи чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені) та уповноважити представника вчинити правочин від імені юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами. Стаття 240 ЦК України допускає можливість передоручення.

Разом із тим, згідно з чч. 1, 2 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання                      за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.

З огляду на вищенаведене, мають різну правову природу та не можуть бути ототожнені довіреність, яку видає юридична особа своєму представнику на вчинення правочину з відчуження майна від імені юридичної особи, та згода власника майна на його відчуження, яку власник надає згідно зі ст. 136 ГК України.

Зокрема, в разі відчуження юридичною особою майна, яке закріплене за нею на праві господарського відання, ця юридична особа діє від власного імені, хоча й за обов’язкової наявності передньої згоди власника майна. У разі видачі юридичною особою представнику довіреності на вчинення відповідного правочину, протягом строку довіреності або до припинення її дії від імені юридичної особи діє цей представник.

Також згідно з ч. 1 ст. 249 ЦК України особа, яка видала довіреність,              за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

При цьому, закон зобов’язує особу, яка видала довіреність і згодом скасувала її, негайно повідомити про це представника, а також відомих                      їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність                       (ч. 2 ст. 249 ЦК України).

Частиною 3 ст. 249 ЦК України передбачено, що права та обов’язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 р. у справі № 6-2363цс16).

 

1.4.9. Відповідно до ст. 243 ЦК УРСР (чинної на час виникнення спірних правовідносин) за договором дарування одна сторона передає другій стороні майно у власність і він вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Оскільки головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що підлягав установленню судами є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору дарування та з’ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Згідно зі ст. 243 ЦК УРСР договір дарування є безоплатним. Встановлення будь-якого взаємного обов’язку обдарованого позбавляє дарування ознаки безоплатності, а отже, перетворює в будь-який інший оплатний договір (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-167цс16).

 

Підрозділ 1.5. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

 

1.5.1. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов’язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.

У відповідності до чч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми,             що позичалася, на його банківський рахунок або реального повернення коштів позикодавцеві.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше   не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів                          за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Враховуючи вищезазначені положення закону та у випадку невстановлення договором розміру процентів після спливу визначеного                        у договорі строку їх повернення, слід дійти висновку про визначення розміру процентів на рівні облікової ставки Національного банку України.

Окрім того, підлягають застосуванню положення ст. 625 ЦК України                    із поєднанням зі ст. 1048 ЦК України у разі прострочення виконання боржником грошового зобов’язання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1412цс16).

 

1.5.2. За положеннями ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного зобов’язання за кожен день прострочення виконання (чч. 1, 3 ст. 549 ЦК України).

Отже за змістом ч. 3 ст. 551 ЦК України під розміром збитків слід розуміти суму, на яку нараховано неустойку, а не будь-яку іншу суму збитків.

У справі, що переглядається, касаційний суд помилково погодився                      з висновком апеляційного суду про зменшення пені за несвоєчасну сплату процентів за користування кредитними коштами до розміру суми основного боргу за кредитом, тобто неправильно застосував положення ч. 3 ст. 551                    ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-473цс16).

 

1.5.3. Виходячи із системного аналізу ст.ст. 525, 526, 599, 611, 1046, 1048, 1050 ЦК України можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора про передбачене договором дострокове стягнення тіла кредиту та нарахованих процентів, яке ухвалене до спливу строку договору і не виконане боржником, не позбавляє кредитора права на отримання нарахувань та штрафних санкцій, передбачених умовами договору та цього кодексу.

Отже, усі нарахування за користування коштами та інші виплати, передбачені договором, підлягають стягненню до дати повернення позики, але в межах строку позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-2631цс15).

 

1.5.4. Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (чч. 1, 2 ст. 1054 ЦК України).

Відповідно до чч. 1, 4 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони               від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

За змістом ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше            не встановлено договором або законом. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що кредитним договором передбачено сплату процентів позичальником до дня повернення кредиту за фактичну кількість календарних днів користування кредитом та в разі  порушення строків погашення кредиту або сплати процентів – комісії за користування кредитними коштами та пені за кожен день прострочення платежу.

За змістом ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

За ст. 611 ЦК України в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Виходячи із системного аналізу ст.ст. 525, 526, 599, 611 ЦК України, змісту кредитного договору, можна зробити висновок про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання й не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Оскільки судове рішення від 30 березня 2011 р. про стягнення кредитної заборгованості з боржника останній виконав 17 жовтня 2013 р., то відповідно до вимог зазначених норм матеріального права та п.п. 3.5, 9.1 кредитного договору кредитодавець має право на стягнення процентів за користування кредитними коштами та пені до остаточного виконання вказаного судового рішення.

Отже, суди у справі, яка переглядалася, дійшли помилкового висновку про те, що нарахування процентів за користування кредитом та пені після закінчення строку дії договору та з моменту ухвалення судового рішення                 до його фактичного виконання законом не передбачено (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 21 вересня 2016 р.                у справі № 6-1252цс16, від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-2739цс15).

 

1.5.5. Частиною 1 ст. 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625  цього Кодексу.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму  боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення,  а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, у разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме : суму позики з урахування встановленого індексу інфляції            за весь час прострочення грошового зобов’язання; проценти за позикою,             якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки НБУ за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом.

При цьому індекс інфляції, 3% річних від простроченої суми (ст. 625 ЦК України) та проценти за позикою (ст. 1048 ЦК України) підлягають сплаті            до моменту фактичного повернення боргу.

За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Проценти, передбачені ст. 625 ЦК України, за своєю природою                          є відшкодуванням кредитору понесених втрат за несвоєчасне повернення грошових коштів, а відтак відрізняються від процентів, які підлягають сплаті           за правомірне користування грошовими коштами, що свідчить про відсутність подвійного стягнення при нарахуванні 3 % річних від простроченої суми, включаючи нараховані проценти за користування коштами, встановленими договором.

Враховуючи зазначене, 3 % річних, передбачені ч. 2 ст. 625 ЦК України, підлягають застосуванню до порушеного грошового зобов’язання, складовою якого, зокрема, є також нараховані проценти за користування кредитними коштами, строки сплати яких передбачено договором (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р.                 у справі № 6-2129цс16).

 

1.5.6. Згідно зі ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов’язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно               до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання              є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов’язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу,            яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Таким чином, якщо сторони кредитних правовідносин врегулювали                  в договорі питання дострокового повернення коштів, тобто зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такого повернення коштів, усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, і позичальник повинен звернутися                до суду з позовом за захистом свого порушеного права протягом трьох років саме від цієї дати (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2016 р. у справі № 6-1174цс16).

 

1.5.7. Пред’явлення кредитором вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом змінює строк виконання зобов’язання та зумовлює перебіг позовної давності.

Пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевого строку виконання її умов (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-2251цс15).

 

1.5.8. За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тобто, позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку, в силу ч. 3 ст. 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін                        у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов’язку, можуть,                з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов’язання передбачалося частинами               або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Суди повинні дослідити графік погашення кредитної заборгованості                 та встановити чи передбачають умови кредитного договору виконання зобов’язання частинами або у вигляді періодичних платежів, і у випадку вчинення боржником оплати чергового платежу, чи не  свідчить така дія про визнання лише певної частини боргу, а відтак така не може бути підставою             для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-1457цс16; постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-2170цс16).

 

1.5.9. Оскільки строк виконання основного зобов’язання на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України було змінено, то саме з цього моменту в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом з пропуском строку позовної давності.

Після зміни строку виконання зобов’язання до 9 лютого 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою положення договору позичальник був зобов’язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати, а усі наступні щомісячні платежі за графіком після вказаної дати не підлягали виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-900цс16).

 

1.5.10. Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 р.              № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Протягом 15 днів, але не пізніше строків, встановлених уповноваженою особою Фонду, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів – передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків винні особи несуть відповідальність відповідно до закону.

За ч. 3 цієї статті правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними.

Процедура виведення неплатоспроможних банків з ринку врегульована Законом України від 23 лютого 2012 р. № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який є спеціальним законом у даних правовідносинах,           а також Положенням про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затвердженим рішенням виконавчої дирекції Фонду від 5 липня 2012 р. № 2, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 14 вересня 2012 р. за                  № 1581/21893 (далі – Положення; у редакції, чинній на час укладення договорів відступлення права вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» і ТОВ «ФК «Фактор Плюс»).

За п. 3.6 глави 3 розділу II Положення з дня призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію:

призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту);

виконавчою дирекцією Фонду надається доручення уповноваженому структурному підрозділу Фонду організувати повідомлення банків, Державної служби фінансового моніторингу України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Міністерство фінансів України, Державну фіскальну службу України, Міністерство внутрішніх справ України, Державну виконавчу службу України, Генеральну прокуратуру України, Службу безпеки України, Пенсійний Фонд України, спеціалізовані небанківські іпотечні фінансові установи другого рівня, про здійснення Фондом тимчасової адміністрації неплатоспроможного банку та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію. Повідомлення направляються Фондом від імені Фонду.

У справі, яка переглядалася, постановою правління НБУ від 19 березня 2015 р. № 190 ПАТ «Банк «Київська Русь» віднесено до категорії неплатоспроможних.

Виконавча дирекція Фонду рішенням від 19 березня 2015 р. № 61 запровадила тимчасову адміністрацію строком на три місяці з 20 березня                  до 19 червня 2015 р.; призначила уповноважену особу Фонду на здійснення тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Київська Русь», яка приступає до виконання обов’язків 20 березня 2015 року відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Таким чином, під час укладення 20 березня 2015 р. договорів відступлення прав вимоги між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», якими було підтверджено перехід від ПАТ «Банк «Київська Русь» до ТОВ «ФК «Фактор Плюс» прав кредитора відносно ПП «Прогресфарм» за кредитними договорами про відкриття відновлювальної кредитної лінії від 14 березня 2013 р. та 26 вересня 2012 р., а також прав кредитора відносно поручителів ПП «Прогресфарм» за договорами іпотеки, застави, поруки, якими забезпечувалось виконання умов кредитних договорів, повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради, правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту) були призупинені відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», отже, ці договори   є нікчемними відповідно до ч. 3 цієї статті.

Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядалася, суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову, не застосувавши норми чч. 1, 3 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 р.           № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

З огляду на положення ч. 3 ст. 36 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», за якою правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними, та встановлені обставини щодо прийняття 19 березня 2015 р. виконавчою дирекцією Фонду рішення про запровадження у ПАТ «Банк «Київська Русь» з 20 березня 2015 р. тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду, яка з цього дня набула повноваження органів управління та контролю банку, голова правління банку не мав повноважень                 на підписання 20 березня 2015 р. від імені банку договорів відступлення прав вимоги; ці повноваження були припинені відповідно до положень ч. 1 ст. 36 цього Закону. Таким чином, укладені 20 березня 2015 р. між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс» договори відступлення прав вимоги є нікчемними в силу закону, а отже такими, що не створюють юридичних наслідків для сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

За ч. 1 ст. 236 цього Кодексу нікчемний правочин є недійсним з моменту його вчинення.

Оскільки вимоги позивачки випливали з правовідносин, що виникли                    з нікчемних правочинів – договорів відступлення прав вимоги, укладених                 20 березня 2015 року між ПАТ «Банк «Київська Русь» та ТОВ «ФК «Фактор Плюс», правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитними договорами не було.

Разом з тим висновок судів у справі, яка переглядалася, про стягнення заборгованості за кредитними договорами солідарно з боржника                                  та іпотекодавців за договорами іпотеки був помилковим, оскільки відповідно  до ст. 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (ст.ст. 553–559 цього Кодексу), не застосовуються до правовідносин кредитора з іпотекодавцем, оскільки він відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета іпотеки.             Тому солідарна відповідальність боржника та іпотекодержателя нормами чинного законодавства не передбачена (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р.              у справі № 6-1474цс16).

 

1.5.11. У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Згідно зі ст.ст. 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України  зобов’язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно                  до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов’язання              є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що згідно з п. 4.5 кредитного договору у разі невиконання (неналежного виконання) позичальником обов’язків, визначених п.п. 3.3.7, 3.3.8 цього договору, протягом більше ніж 90 календарних днів строк користування кредитом вважається таким, що сплив, та відповідно позичальник зобов’язаний протягом одного робочого дня погасити кредит у повному обсязі, сплатити проценти за фактичний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції (штраф, пеню).

Таким чином, сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання зміни строку виконання основного зобов’язання, та визначили умови такої зміни.

Останній платіж за кредитним договором позичальник здійснив 15 квітня 2009 р., а тому відповідно до п. 4.5 цього договору строк користування кредитом вважається таким, що сплив, через 90 днів після сплати боржником останнього платежу.

З огляду на зазначене у справі, яка переглядалася, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що оскільки строк виконання основного зобов’язання було змінено, то через 90 днів після сплати боржником останнього платежу в позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав, однак банк звернувся до суду із зазначеним позовом лише              28 листопада 2014 р., тобто зі спливом позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 грудня 2016 р.                     у справі № 6-719цс16).

 

1.5.12. Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною               і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

За змістом ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна договору допускається лише           за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із ч. 3 ст. 653 ЦК України в разі зміни договору зобов’язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Отже, якщо сторони кредитного договору досягнули домовленості щодо всіх його умов, у тому числі щодо збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки за кредитом з дотриманням певної процедури,               то таке збільшення може відбуватись виключно в разі дотримання передбаченої договором процедури.

У справі, яка переглядалася, така процедура передбачена умовами кредитного договору.

За правилами ч. 4 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (чинної на час укладення кредитного договору від 24 березня 2008 р.) у договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки НБУ або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів із дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною.

У разі підвищення банком процентної ставки з’ясуванню підлягають визначена договором процедура підвищення процентної ставки (лише повідомлення позичальника чи підписання додаткової угоди); дії позичальника щодо прийняття пропозиції кредитора тощо.

Відповідно до п. 3 Правил надання послуг поштового зв’язку (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155, рекомендоване поштове відправлення – це поштове відправлення (лист, поштова картка, бандероль, секограма, дрібний пакет, мішок «M»), що приймається для  пересилання без зазначення суми оголошеної цінності вкладення з видачею відправникові розрахункового документа про прийняття і доставляється (вручається) адресатові (одержувачу) під розписку.

Згідно з п. 114 Правил адресовані фізичним особам рекомендовані поштові відправлення, рекомендовані повідомлення про вручення реєстрованих поштових відправлень (поштових переказів), повідомлення про надходження переказів, що пересилаються телеграфом або електронною поштою, а також        усі повторні повідомлення про надходження поштових відправлень (поштових  переказів) вручаються особисто адресату (одержувачу), а в разі його  відсутності – повнолітнім членам сім’ї за умови пред’явлення ними документа, що посвідчує особу.

З огляду на зазначене боржник вважається належно повідомленим               про збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом                         в односторонньому порядку в тому разі, якщо банк не лише відправив на адресу такого боржника лист про зміну умов кредитного договору, а й довів факт його вручення адресатові під розписку.

Проте у справі, яка переглядалася, суди залишили поза увагою                         ті обставини, що повідомлення банку про збільшення розміру процентної ставки за кредитним договором не було надіслано в передбачений цим договором спосіб (п. 7.2 кредитного договору); позивач не отримував цього повідомлення; збільшення розміру процентної ставки відбулося не у строк               та спосіб, передбачені кредитним договором, оскільки відповідний документ про внесення змін до договору (додаткову угоду) боржнику банк не надсилав, отже, сторони його не підписували, як це передбачено умовами п.п. 2.7.1, 7.1 кредитного договору.

Крім того, у справі, яка переглядалася, рішення банку, на підставі якого збільшено розмір процентної ставки та на яке здійснюють посилання суди, передбачає збільшення в односторонньому порядку процентної ставки до рівня 20 % річних за кредитними договорами на купівлю автотранспорту.

Однак суди в цій справі не надали оцінки наведеному факту, не звернули уваги на те, що за спірним кредитним договором кредит надано позивачу на здійснення розрахунків за договором про участь у фонді фінансування будівництва (п. 1.2 кредитного договору) (постанова Судової палати                          у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі                 № 6-2315цс16)

 

1.5.13. Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом з тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається                   в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим   для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення                 не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим           актом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1672цс16).

 

Підрозділ 1.6. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

 

1.6.1. Аналіз ст. 1059 ЦК України, п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними         та фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516, п.п. 1.8, 1.9, 1.10, 10.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ від 1 червня 2011 р. № 174 дозволяє дійти такого висновку.

Письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі її здійснення в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.

Вирішуючи питання щодо стягнення грошових коштів за договорами банківського вкладу, суди зазвичай встановлюють факт укладення відповідного договору, з’ясовують повноваження сторін на його укладення, факт внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника, а також дотримання вимог, передбачених законами та іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності щодо укладення договору банківського вкладу та внесення грошових коштів.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України            від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-997цс16).

 

1.6.2. За правилами ст. 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Висновки щодо правильного застосування ст.ст. 1058-1060 ЦК України            з урахуванням норм п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками   України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними          особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516, п.п. 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від                     12 листопада 2003 р. № 492, п. 8 глави 2 «Приймання банком готівки»            розділу ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції              в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 р. № 337 (Інструкція втратила чинність згідно                   з постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 р.               № 174 про затвердження нової Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні), зводяться до наступного.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи                   на користь вкладника грошової суми (вкладу). Договір банківського вкладу                 є нікчемним, якщо не додержано письмової форми. Така форма вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції             в післяопераційний час – час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом САБ.

З огляду на зазначене, суди у порядку, передбаченому процесуальним законодавством, повинні надати оцінку доводам і доказам сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, та щодо розмірів вкладів, про необхідність дослідження документів про укладення договорів, про обов’язковість оцінки всіх доказів, перевірки та проведення розрахунків сум і наведення відповідних результатів у судовому рішенні.

Згідно з п. 2.9 глави 2 розділу IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 р. № 174 та зареєстрованої                 в Міністерстві юстиції України 25 червня 2011 р. за № 790/19528, яка прийнята на заміну Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 р.               № 337, банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що підтверджує внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку                 (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Порядок та правила використання іноземної валюти на території України встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р.              № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління Національного банку України від 30 травня 2007 р. № 200, Положенням про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного банку України  від 29 грудня 2000 р. № 520, та іншими документами.

Згідно зі ст. 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті. Разом з тим незалежно від фіксації еквівалента зобов’язання в іноземній валюті, згідно з чч. 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо                         в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Зважаючи на зазначене, суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті у правовідносинах, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192, ч. 3 ст. 533 ЦК України, Декрет № 15-93).

При цьому ст. 625 ЦК України унормовує питання відповідальності боржника за порушення грошового зобов’язання і з огляду на правову            природу трьох процентів річних, передбачених ч. 2 цієї статті, як особливої міри відповідальності, їх сума повинна бути визначена до стягнення            виключно в національній валюті Україні – гривні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-1286цс16).

 

1.6.3. Відповідно до ч. 5 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 р.             № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі – Закон) під час тимчасової адміністрації не здійснюється: задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку; примусове стягнення коштів та майна банку, звернення стягнення на майно банку, накладення арешту на кошти та майно банку; нарахування неустойки (штрафів, пені), інших фінансових (економічних) санкцій за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів); зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим законом, нарахування відсотків за зобов’язанням банку перед кредиторами.

Пунктом 8 ст. 26 Закону встановлено, що Фонд не відшкодовує, зокрема кошти за вкладом у банку, якщо такий вклад використовується вкладником               як засіб забезпечення виконання іншого зобов’язання перед цим банком,                    у повному обсязі вкладу до дня виконання зобов’язань.

Відповідно до ч. 3 ст. 46 Закону вимоги за зобов’язаннями банку,                     що виникли під час проведення ліквідації, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури.

Стаття 52 Закону визначає черговість та порядок задоволення вимог                   до банку, а також оплату витрат та здійснення платежів.

Отже, у будь-якому разі в період здійснення ліквідаційної процедури банку задоволення вимог третьої особи має здійснюватися в порядку задоволення вимог кредиторів до банку та черговості, передбачених ст. 52 Закону, у зв’язку з чим припинення зобов’язань за кредитним договором шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, які фактично є погашенням вимог кредитора в порушення порядку ст. 52 Закону, не допускається (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-2047цс16).

 

 

Підрозділ 1.7. Спори, що виникають з трудових правовідносин

 

1.7.1. Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен                              в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника                  або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум                у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Тобто застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 6-1207цс16).

 

1.7.2. Згідно з роз’ясненнями, викладеними у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. № 14 «Про судову практику                в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», матеріальна відповідальність в повному розмірі на підставі п. 6 ст. 134 КЗпП України покладається на працівника у випадках, передбачених окремими законодавчими актами. За чинним законодавством така відповідальність може бути покладена, зокрема, за шкоду, заподіяну перевитратою пального на автомобільному транспорті.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР     від 12 вересня 1991 р. № 1545-XII, у зв’язку з Постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. “Про проголошення незалежності України”                 та прийняттям Акта проголошення незалежності України встановлено,                     що до прийняття відповідних  актів  законодавства України на території республіки застосовуються акти  законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.

Так, відповідно до підп. «в» п. 14 Постанови ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР «Про підвищення ефективності використання автотранспортних засобів      у народному господарстві, посилення боротьби з приписками при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та забезпечення цілості паливно-мастильних матеріалів» від 5 серпня 1983 р. № 759, яка є чинною, за перевитрату палива понад затверджених норм з вини працівників автомобільного транспорту з них утримується 100 відсотків вартості перевитраченого автомобільного палива.

Згідно з п. 6.7 Інструкції з обліку надходження і витрачання пально-мастильних матеріалів і єдиних талонів на відпуск нафтопродуктів на підприємствах, в організаціях, колгоспах і радгоспах, затвердженої Державним комітетом СРСР по забезпеченню нафтопродуктами 3 лютого 1984 р.                          № 01/21-8-72, яка є чинною, на підставі прийнятого керівником підприємства рішення вартість перевитраченого палива понад затверджені норми підлягає стягненню з водіїв транспортних засобів.

Суди при вирішенні подібних справ повинні встановити наявність чи відсутність вини та умисного заподіяння працівником майнової шкоди підприємству, що є обов’язковою складовою відповідальності працівників автомобільного транспорту за перевитрату палива (постанова Судової палати    у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі                  № 6-1267цс16).

 

1.7.3. Згідно з положеннями ст. 72 КЗпП України робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку                 або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами ст. 107 цього Кодексу.

За змістом ч. 2 ст. 2 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» у структурі заробітної плати входить передбачена заробітна плата, яка є винагородою за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Згідно зі ст. 34 цього Закону компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги                 у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Проаналізувавши зазначені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що в разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день у грошовій формі в подвійному розмірі, або ненадання іншого дня відпочинку, та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації роботи за вихідний день з роботодавця підлягають стягненню компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справах № 6-1437цс16, № 6-1438цс16, № 6-1442цс16).

 

1.7.4. Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника              або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум                   у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього  заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові      не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми             в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі       ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи – по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку у зв’язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено               на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.                У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час  затримки  розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила                            у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком               та інші конкретні обставини справи.

Оскільки у справі, яка переглядалася, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум суд задовольнив частково, наявні               підстави для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р.                       у справі № 6-2405цс15).

 

1.7.5. Відповідно до ст. 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.

Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться                 на підставі з’ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов’язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі № 6-2801цс15).

 

1.7.6. Однією з підстав припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 цього Кодексу).

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за п. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін), суди               повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника              на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення;               чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін (постанова Судової палати                     у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі             № 6-1269цс16).

 

1.7.7. Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, у ч. 1 зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися  з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права,                       а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим, у ч. 2 цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду                     з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст ч. 2 ст. 233 КЗпП України слід дійти висновку про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-1395цс15).

 

1.7.8. Статтею 235 КЗпП України передбачено, що виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється у випадках: звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу (частина перша); у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству (ч. 3); у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу (ч. 4).

У ч. 2 зазначеної статті визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Однак у справі, яка переглядалася, позивачку не було звільнено з роботи, на підставі наказу роботодавця від 31 січня 2011 р. (який вона не оспорювала) змінено істотні умови її праці, зокрема, починаючи з 5 квітня 2011 р. і до покращення фінансового стану відділення встановлено неповний робочий тиждень з виплатою 0,2 ставки посадового окладу. Позивачка була повідомлена про зміну істотних умов праці з дотриманням вимог ч. 3 ст. 32 КЗпП України, трудових відносин після цієї зміни умов праці не припинила, її вихід на роботу у спірний період один раз на тиждень підтверджується табелями обліку робочого часу, оплата праці в цей період проводилась пропорційно відпрацьованому часу, що відповідає вимогам ст. 56 цього Кодексу.

Отже, положення ст. 235 КЗпП України передбачають виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у визначених цією статтею випадках, перелік яких є вичерпним і не передбачає виплати різниці в заробітку в разі зміни істотних умов праці, зокрема встановлення неповного робочого часу при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 листопада 2016 р. у справі № 6-2261цс16).

 

1.7.9. Відповідно до ч. 1 ст. 79 ЦПК України, ч. 1 ст. 87 КАС України,                  ч. 1 ст. 44 ГПК України судовий збір є складовою судових витрат.

За загальними правилами цивільного судочинства (ст.ст. 79, 119, 297, 328, 358 ЦПК України) судовий збір належить до судових витрат, які несуть суди усіх рівнів, коли розглядають позовну заяву, апеляційну, касаційну скаргу                чи заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

Обов’язок осіб, які звертаються до суду, сплачувати судовий збір – це процесуальний обов’язок, визначений нормами процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом.

Таким спеціальним законом є Закон України від 8 липня 2011 р.                   № 3674-VІ «Про судовий збір».

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Наведені норми процесуального права дозволяють сформулювати загальне правило: процесуальні дії мають вчинятися за нормами процесуального закону, чинними на момент вчинення цих дій.

Під час вчинення процесуальних дій, які вимагають сплати судового збору (при забезпеченні доказів, при апеляційному чи касаційному оскарженні), пільги зі сплати судового збору мають визначатися на момент вчинення певної процесуальної дії.

З огляду на зазначене можна дійти висновку про те, що процесуальний закон визначає свою дію в часі саме за часом вчинення відповідних процесуальних дій.

За таких умов Закон України від 8 липня 2011 р. № 3674-VІ «Про судовий збір» має застосовуватися в редакції, яка діяла на момент вчинення певної процесуальної дії.

Наявність пільги у вигляді звільнення від сплати судового збору, передбаченої ст. 5 зазначеного Закону, не вважається нульовою ставкою судового збору.

У контексті визначення розміру судового збору за подання касаційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви» має визначатися за розмірами ставок, встановленими ст. 4 Закону України                       від 8 липня 2011 р. № 3674-VІ «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову, без пільг, визначених ст. 5 цього Закону.

У справі, яка переглядалася, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди.

Отже, на момент звернення до суду з позовною заявою позивач звільнявся від оплати судового збору (станом на січень 2015 р.) згідно з чинною на той час редакцією п. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 р. № 3674-VІ «Про судовий збір».

Разом з тим станом на день подання позивачем касаційної скарги                         (6 лютого 2016 р.) такої пільги він уже не мав, оскільки на цей час діяла            нова редакція ст. 5 вказаного Закону, за якою справи «за іншими вимогами,              що випливають із трудових правовідносин», було виключено з категорії пільгових (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 р.                    у справі № 6-1121цс16).

 

1.7.10. Згідно з положеннями ст. 72 КЗпП України робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку                   або у грошовій формі у подвійному розмірі. Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.

За змістом ч. 2 ст. 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» у структурі заробітної плати входить передбачена заробітна плата, яка є винагородою за працю понад установлені норми,             за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Згідно зі ст. 34 цього Закону компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.              Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

У разі невиплати працівникові компенсації за роботу у вихідний день                у грошовій формі в подвійному розмірі, або ненадання іншого дня відпочинку, та невиплати звільненому працівникові з вини власника або уповноваженого ним органу зазначеної компенсації роботи за вихідний день з роботодавця підлягають стягненню компенсація за роботу у вихідні дні, компенсація втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

У разі часткового задоволення позовних вимог працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд визначає розмір такого відшкодування з урахуванням розміру спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 грудня 2016 р. у справі № 6-1425цс16).

 

1.7.11. Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов’язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.                 При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, невиконання рішення суду про стягнення на користь звільненого працівника недоплаченої заробітної плати є підставою для покладення на власника або уповноважений ним орган відповідальності, передбаченої  ст. 117 КЗпП України, за весь період невиплати цієї               заробітної плати, оскільки вимоги звільненого працівника щодо її виплати є трудовим спором і регулюються нормами трудового права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р.                   у справі № 6-788цс16).

 

Підрозділ 1.8. Спори щодо земельних правовідносин

 

1.8.1. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені ст. 27 ЛК України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності.

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, – ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених чч. 5 – 8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу

Спірні земельні ділянки є землями лісового фонду, віднесені до І категорії лісів та перебували в державній власності до прийняття оскаржуваних розпоряджень і їх передачі відповідачам.

Судам необхідно було визначитись, чи не спрямовані правові акти індивідуальної дії голови обласної державної адміністрації на розпорядження землями лісового фонду у вигляді єдиного масиву площею, яка значно перевищувала 1 га, і у зв’язку із цим, чи не свідчать ці дії про перевищення головою обласної державної адміністрації своїх повноважень, передбачених законом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2016 р. у справі № 6-1030цс16).

 

1.8.2. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк,                  у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки          (ст. 257 ЦК України).

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із чч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка була предметом перегляду, відповідач заявив про застосування позовної давності.

Положеннями ст. 268 ЦК України (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини                 і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підп. 2 п. 2 розділу І від 20 грудня 2011 р. № 4176-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (далі – Закон № 4176-VI) п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України виключено.

Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до п. 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із чч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлене              на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються                 на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені               на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів                 як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

З огляду на зазначене у справі, яка переглядалася, апеляційний суд,                   з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про застосування наслідків спливу позовної давності, зазначивши,             що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку прокурор пропустив, та що дія Закону № 4176-VI не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-2165цс15; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р.                 у справі № 6-832цс16).

 

1.8.3. За змістом ст. 157 ЗК України відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих                 у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і стічними водами. Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 1 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284 (далі – Порядок) власникам землі                          та землекористувачам відшкодовуються збитки, заподіяні, зокрема, неодержанням доходів у зв’язку з тимчасовим невикористанням земельних ділянок.

Відповідно до п. 3 Порядку відшкодуванню підлягають збитки власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обґрунтовані. При цьому неодержаний доход – це доход, який міг би одержати власник землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і який він не одержав внаслідок її вилучення (викупу)                 або тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням                  у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян.

З аналізу наведених норм вбачається, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід у вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено.

Отже, у випадку неукладення договору оренди, суперфіцію  або інших правочинів як правових підстав для користування земельною ділянкою з вини користувача настають правові наслідки, передбачені ст. 157 ЗК України та Порядком (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 14 вересня 2016 р. у справі № 6-2588цс15).

 

1.8.4. Згідно із ч. 1 ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) істотною умовою договору оренди землі є, зокрема, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Частиною 2 вказаної статті визначено, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог ст.ст. 4 – 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Разом з тим ч. 1 ст. 15 ЦК України  визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, якщо відсутність у договорі однієї з істотних умов не унеможливила виконання договору, зокрема в частині проведення розрахунків, і сторони протягом певного часу виконували договір погодженим способом, то незгода позивачів з умовою виконання договору не може бути підставою для визнання їх прав порушеними в момент укладення договору та визнання його недійсним з цих підстав (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі № 6-1512цс16).

 

1.8.5. Згідно зі ст. 13 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 8 Закону України «Про оренду землі» орендована земельна  ділянка або її частина може передаватися орендарем у суборенду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено договором оренди або за письмовою згодою орендодавця. Умови договору суборенди земельної ділянки повинні  обмежуватися  умовами  договору оренди  земельної  ділянки  і  не суперечити йому.

З огляду на викладене, до умов договору суборенди застосовуються положення вказаного закону, які регулюють відносини між сторонами договору оренди, і умови, визначені в договорі суборенди повинні відповідати та обмежуватись умовами первісного договору оренди.

За змістом ст. 21 цього Закону розмір та умови орендної плати, що зазначені в договорі оренди, не можуть суперечити нормативному акту, чинному на час укладення договору оренди.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 зазначеного Закону на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених ст.ст. 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Згідно із п. «д» ч. 1 ст. 141 ЗК України підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні відносини, вимагають саме систематичної несплати орендної плати як підстави для розірвання як договору оренди, так і договору суборенди земельної ділянки, в той час як разове порушення умов договору у цій частині не є підставою для його розірвання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 р.                у справі № 6-977цс16).

 

1.8.6. Частиною 1 ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (далі – Закон № 899-IV) встановлено, що матеріали  обміну  земельними  частками   (паями), проведеного  за бажанням їх власників, оформлюють сільські, селищні,  міські   ради   та районні   державні адміністрації в межах  їх  повноважень  щодо  виділення  земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Статтею 14 цього Закону передбачено, що в разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.             Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально.

Згідно з п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 р., не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Отже, законодавець передбачив декілька підстав отримання у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення, зокрема як земельний пай при приватизації сільськогосподарських підприємств для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або як землі для ведення сільського господарства.

Законодавець не закріпив у ЗК України чи інших законах України порядок міни земельних часток (паїв) в інших випадках.

Отже, аналіз зазначених норм права дає можливість зробити висновок про те, що обміняними можуть бути земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому ст. 14 Закону № 899-IV (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України                 від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-464цс16).

 

1.8.7. За загальним правилом, закріпленим у ч. 4 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень ст. 120 ЗК України у поєднанні                 з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно                  із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти.                       Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

Окрім того, ч. 1 ст. 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ст.ст. 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог ст. 183 ЦК України.

Аналогічне положення закріплено в ч. 3 ст. 88 ЗК України.

За нормою ст. 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку, виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду.

Частиною 1 ст. 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором,                      а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

Відповідно до ч. 4 ст. 88 ЗК України учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-2099цс16)

 

1.8.8. За положенням п. «а» ч. 2 ст. 83 ЗК України виключно з 25 квітня 2014 р., тобто з дати затвердження проекту землеустрою щодо встановлення (зміни) меж с. Количівка, спірна земельна ділянка може перебувати                                в комунальній власності, тобто належати відповідній територіальній громаді.

Оскільки відповідно до ч. 3 ст. 173 ЗК України включення земельних ділянок у межі району, села, селища, міста, району у місті не зумовлює припинення права власності чи права користування цими ділянками, крім земельних ділянок, визначених ч. 4 цієї статті, право приватної власності                   на спірну земельну ділянку, набуте особою, слід вважати таким, що відповідає чинному на момент набуття законодавству України.

Особа набула право власності на земельну ділянку 20 січня 2014 р.,              тобто до прийняття відповідним органом рішення про включення спірних земель в межі населеного пункту 25 квітня 2014 р. (постанови Судової палати                 у цивільних справах Верховного Суду України: від 26 жовтня 2016 р.                             у справі № 6-805цс16; від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-649цс16 ).

 

1.8.9. Відповідно до ч. 1 ст. 24 ЗК України державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Стаття 150 ЗК України визначає склад особливо цінних земель і регулює особливості їх вилучення.

Так, за змістом цієї статті землі дослідних полів науково-дослідних установ є особливо цінними і можуть вилучатися (викуплятися) для будівництва об’єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній  електропередачі та зв’язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об’єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов’язаних з їх експлуатацією, за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (викуп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені ст. 141 ЗК України.

Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене                        у ст. 149 ЗК України.

Вирішуючи спір, суди виходили з того, що на час прийняття селищною радою рішення про передачу у власність відповідачів спірних земельних ділянок право постійного користування державного підприємства земельними ділянками було припинено, оскільки ці земельні ділянки були вилучені та передані до земель запасу селищною радою на підставі рішення Господарського суду Київської області від 30–31 грудня 2008 р., яке на той час було чинним.

Однак суди залишили поза увагою, що зазначене судове рішення було скасоване у зв’язку з нововиявленими обставинами рішенням Господарського суду Київської області від 21 квітня 2010 р., залишеним без змін постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня               2010 р., з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову селищної ради про припинення права постійного користування земельною ділянкою, її вилучення, визнання недійсним та скасування державної реєстрації державного акту. Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 р. постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 2 липня 2010 р. залишив без змін.

Таким чином, зазначене судове рішення Господарського суду Київської області від 30-31 грудня 2008 р. не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов’язує припинення права користування державного підприємства зазначеними земельними ділянками.

Разом з тим, Вищий господарський суд України постановою від 23 червня 2011 р. встановив, що відповідно до статуту, зареєстрованого Васильківською районною державною адміністрацією Київської області 23 жовтня 2001 р., державне підприємство є правонаступником ДСВ НАН України, створеного згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 9 листопада 1961 р.                     № 1427-р. Цим же розпорядженням підприємству виділено 383,3 га із земель колгоспу «Україна» та 300 га неосвоєних земель забудови.

За положеннями ст. 84 ЗК України, ст. 6 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність.

Відповідно до ст. 5 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3065-ІІІ «Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу» об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук,                       а також статутів організацій, що віднесені до їх відання.

Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України                      та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України.

Зважаючи на зазначене, у справі, яка переглядалася, суди дійшли помилкового висновку про те, що примусове припинення права користування земельними ділянками державного підприємства є правомірним, отже                          у селищної ради були наявні правові підстави для розпорядження цими земельними ділянками.

Крім того, суди дійшли взаємовиключних висновків, а саме: вважаючи, що спірні земельні ділянки були правомірно передані у власність відповідачам у зв’язку з припиненням у судовому порядку права користування державного підприємства цими земельними ділянками, водночас зауважили, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах земель, переданих у постійне користування цього підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-1116цс16).

 

1.8.10. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту ст.ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення                її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України, ст. 45 ЦПК України                   суди повинні були з’ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право                 на звернення до суду в інтересах держави в особі сільської ради з позовом про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Це право пов’язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Ураховуючи те, що прокурор пред’явив позов в інтересах держави в особі сільської ради, суди не з’ясували, коли саме зазначений орган місцевого самоврядування довідався або міг довідатися про порушення його права,             тобто коли почався перебіг позовної давності.

Отже, ухвалюючи рішення у справі, яка переглядалася, суди не врахували положення закону та дійшли передчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня ухвалення апеляційним судом рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, на підставі якого відповідач отримав оспорюваний державний акт (постанова судових палат                 у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 6-2070цс16; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1503цс16).

 

1.8.11. Згідно із ч. 3 ст. 6 ЗК України 1990 р. передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.

Статтями 17, 18 ЗК України 1990 р. визначався певний порядок та підстави надання громадянам у власність земельних ділянок із земель державної або комунальної власності за рішенням органів державної влади                 в межах їх повноважень.

Відповідно до ст. 25 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і надалі у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваних рішень) сільські, селищні, міські ради правомочні  розглядати  і вирішувати питання,  віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Стаття 26 цього Закону визначає  виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад. Зокрема до виключної компетенції селищних рад відносяться лише повноваження щодо регулювання земельних правовідносин (п. 34) та встановлення земельного податку (п. 35).

Статтею 33 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено як власні, так і делеговані на підставі цього Закону повноваження селищних рад у сфері регулювання земельних відносин, до яких повноваження щодо надання земельних ділянок не віднесено.

Разом з тим за ст. 3 ЗК України 1990 р. повноваження щодо передачі, надання та  вилучення  земельних ділянок  місцеві  ради  народних  депутатів могли  передавати  відповідно  органам  державної виконавчої  влади  або  виконавчим органам місцевого самоврядування.

За системним аналізом зазначених норм, беручи до уваги наявність прямої вказівки у ст. 3 ЗК України 1990 р., станом на листопад 2001 р. селищні ради мали повноваження для делегування частини своїх функцій у сфері регулювання земельних відносин, зокрема щодо надання, передачі та вилучення земельних ділянок виконкомам, за винятком тих повноважень,               що відносяться до виключної компетенції селищних рад.

З 1 січня 2002 р. набрав чинності новий ЗК України.

Розширений перелік повноважень сільських, селищних, міських рад                 у галузі земельних відносин наведено у ст. 12 ЗК України, згідно з яким виключно до компетенції сільської ради належить розпорядження землями територіальних громад та передача земельних ділянок комунальної власності                у власність громадян та юридичних осіб. Можливості делегування таких повноважень від органів місцевого самоврядування до їх виконавчих органів законом не передбачено.

За змістом ст.ст. 116, 118 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності  на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності, у тому числі в порядку безоплатної приватизації,                  за рішенням органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Отже ЗК України, який набрав чинності з 1 січня 2002 р. на відміну                 від ЗК України 1990 р., не передбачає права сільських, селищних, міських рад на передачу своїх повноважень щодо  надання, передачі або вилучення земельних ділянок виконавчим органам цих рад.

Таким чином, у зв’язку з виключенням права селищних рад передавати  зазначені повноваження своїм виконавчим комітетам останні втратили                       з 1 січня 2002 р. повноваження щодо надання, передачі та вилучення земельних ділянок, хоч відповідне рішення про делегування таких повноважень селищною радою і не скасовано (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-1855цс16).

 

1.8.12. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення                           від 20 вересня 2011 р. за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов’язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 60 ЦПК України, про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог                    та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію                         про порушення можна було отримати раніше (постанова Судової палати                     у цивільних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-2469цс16).

 

1.8.13. У ч. 1 ст. 777 ЦК України законодавець закріпив переважне право наймача, який належно виконує свої обов’язки за договором, на укладення договору на новий строк та передбачив певну процедуру здійснення цього права.

Права наймача, що встановлені ст. 777 ЦК України, є переважними, тобто за своєю правовою природою вони є привілеями носія таких прав, який має перевагу на укладення відповідних договорів перед третіми особами.

За відсутності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі з попереднім добросовісним орендарем та за відсутності попереднього повідомлення останнього щодо наміру укладення нового договору оренди з новим орендарем, право особи на реалізацію свого переважного права, що передбачено ст. 777 ЦК України та ст. 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі», буде порушено, а така поведінка орендодавця відносно попереднього орендаря буде недобросовісною.

Враховуючи зазначене, судам слід встановити наявність вчинення орендарем конклюдентних дій, а саме продовження користування носієм переважного права спірною земельною ділянкою та внесення ним відповідної орендної плати після закінчення строку дії договору, які б свідчили про його намір скористатися своїм переважним правом та поновити договір оренди землі, строк дії якого закінчився, що підтверджує наявність підстав визнання договору оренди з новим орендарем недійсним, а договір оренди землі з носієм переважного права поновленим (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р. у справі № 6-2540цс16).

 

1.8.14. Відповідно до ст. 123 ЗК України розроблений проект відведення земельної ділянки погоджується з територіальним органом виконавчої влади                 з питань земельних ресурсів, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, а також з відповідним територіальним органом виконавчої влади                 з питань лісового або водного господарства (у разі вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення чи водного фонду).

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування,                       які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об’єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (чч. 1, 2 ст. 20 ЗК України).

Висновок судів про віднесення спірної земельної ділянки до категорії земель рекреаційного призначення не ґрунтується на матеріалах справи,                     а висновок про порушення Київською міською радою норм ст.ст. 118, 123               ЗК України при вирішенні питання про надання у власність земельної ділянки не відповідає змісту зазначених норм.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору,               який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку із цим вимога                   про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину,                    за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати                          в набувача це майно.

Таким чином, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2016 р. у справі № 6-2069цс16).

 

1.8.15. Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної  власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За ст. 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України).

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України, у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, – ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси – площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених чч. 5 – 8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Отже, ліси та землі лісового фонду України є об’єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

У справі, яка переглядалася, судом установлено, що земельні ділянки,             які розташовані у Київській області, належать до земель лісового фонду,                 проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось.

За таких обставин висновок судів про недоведеність прокурором права держави на спірні земельні ділянки є передчасним.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна,                     але не володіє ним, можливий шляхом пред’явлення віндикаційного позову                   до незаконно володіючої цим майном особи (у разі відсутності між ними зобов’язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно    в добросовісного набувача.

Від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи,                 яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого,                  або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (ч. 1 ст. 388             ЦК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 6-2285цс15).

 

1.8.16. Згідно з абз. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України від 19 червня 2003 р.                 № 973-IV «Про фермерське господарство» для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

Відповідно до ч. 7 ст. 7 зазначеного Закону України земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Отже у справі, яка переглядалася, висновок суду про необхідність надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства єдиним масивом, а не на відстані одна від одної ділянки, був помилковим.

Проте це не призвело до неправильного вирішення спору, оскільки судом встановлено інші суттєві порушення вимог закону (постанова Судових палат               у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України                          від 7 грудня 2016 р. у справі № 6-2237цс16).

 

1.8.16. Згідно із чч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об’єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (ст. 84 ЗК України).

Повноваження органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування чітко визначені ст. 122 ЗК України. Так, ч. 1 цієї статті передбачено,                        що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб, а центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин (Держземагентство) та його територіальні органи відповідно до ч. 4 цієї статті має право розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення державної власності за межами населених пунктів.

Таким чином, з аналізу наведених норм законодавства можна зробити висновок, що земельні ділянки перебувають у комунальній власності, тобто належать територіальній громаді, лише у випадку їх розташування в межах населеного пункту, а всіма іншими землями на території країни, які розташовані за межами населених пунктів, розпоряджаються саме органи виконавчої влади (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 6-1755цс16).

 

 

Підрозділ 1.9. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди

 

1.9.1. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

Отже, відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише                 у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з цією юридичною або фізичною особою в трудових відносинах, і шкоду заподіяно нею у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків.

При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить              за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою або спричинена необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов’язків працівника (постанова Судової палати                    у цивільних справах Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі                № 6-933цс16).

 

1.9.2. Загальні положення про відшкодування завданої майнової шкоди закріплені в положеннях ст. 1166 ЦК України.

У тих випадках, коли шкоди завдано працівниками під час виконання ними своїх трудових (службових) обов’язків, зобов’язання щодо її відшкодування покладаються на роботодавця (ч. 1 ст. 1172 ЦК України).

Для покладення на юридичну особу відповідальності, передбаченої                ст. 1172 ЦК України, необхідна наявність як загальних умов деліктної відповідальності (протиправна поведінка працівника; причинний зв’язок між такою поведінкою і шкодою; вина особи, яка завдала шкоду), так і спеціальних умов (перебування у трудових відносинах з юридичною особою або фізичною особою – роботодавцем незалежно від характеру таких відносин; завдання шкоди під час виконання працівником своїх трудових (службових) обов’язків).

Під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків слід розуміти виконання роботи згідно з трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоч і виходить за межі  трудового договору або посадової інструкції, але доручається роботодавцем  або викликана невідкладною виробничою необхідністю як на території роботодавця, так і за її межами протягом усього робочого часу                        (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                    від 2 листопада 2016 р. у справі № 6-1693цс16).

 

1.9.3. Спори про відшкодування фізичній особі моральної шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень;                        у випадках, передбачених законодавством, яке встановлює відповідальність               за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов’язань, які підпадають             під дію Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної шкоди.

Покладаючи на відповідача обов’язок відшкодувати моральну шкоду, суд безпідставно застосував правила ст. 1167 ЦК України, яка на спірні відносини не поширюється, оскільки регулює позадоговірні (деліктні) відносини. Правовідносини сторін випливають з договірних відносин щодо постачання відповідачем електричної енергії до будинку позивача – споживача цієї енергії.

Енергопостачальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну споживачу або його майну, в розмірі й порядку, визначених законодавством.            У разі тимчасового припинення електропостачання з вини енергопостачальника він несе відповідальність згідно з умовами договору в розмірі двократної вартості недовідпущеної споживачу електричної енергії. У разі порушення прав споживачів енергопостачальник несе відповідальність згідно із законодавством та договором.

Відповідно до положень ст.ст. 4, 22 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною              для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законом (постанова Судової палати у цивільних справах  Верховного Суду України                 від 9 листопада 2016 р. у справі № 6-1575цс16).

 

1.9.4. Згідно зі ст. 41 Закону України 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» Моторне (транспортне) страхове бюро України за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам п. 1.7              ст. 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.

Відповідно до підп. 38.2.1 п. 38.2 ст. 38 цього Закону зазначене вище бюро після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до власника транспортного засобу, який спричинив ДТП, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

Деліктне зобов’язання виникає з факту завдання шкоди (зокрема, майнової) і триває до моменту її відшкодування потерпілому в повно­му обсязі особою, яка завдала шкоду (ст.ст. 11, 599, 1166 ЦК України). Сторонами деліктного зобов’я­зання зазвичай виступають потерпілий (кре­дитор) і заподіювач шкоди (боржник). Разом з тим правила регулювання таких зобов’язань допускають можливість відшкодування завда­ної потерпілому шкоди не безпосередньо заподіювачем, а іншою особою за умови, що зако­ном передбачено такий обов’язок іншої особи, хоч вона шкоди й не заподіювала. При цьому за ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, зав­дану іншою особою, має право зворотної вимо­ги (регресу) до винної особи у розмірі випла­ченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Таким чином, після виконання особою, що не завдавала шкоди, свого обов’язку з відшкоду­вання потерпілому шкоди, завданої іншою осо­бою, потерпілий одержує повне задоволення своїх вимог, і тому первісне деліктне зобов’я­зання припиняється його належним виконан­ням (ст. 599 ЦК України) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України:              від 16 листопада 2016 р. у справі № 6-2188цс16; від 14 грудня 2016 р.                           у справі № 6-2004цс16).

ч. 2