Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2015 р. (цивільні справи) ч. 3

Ч. 1     Ч. 2

1.12.5. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із ч. 1 Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Спірне майно придбано подружжям до 2004 р., тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судам необхідно було застосовувати положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування відповідно до ст. 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном).

Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у ст. 70 СК України, яким суди керувалися при вирішенні даної справи.

Ураховуючи зазначене вище та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, хоча і при застосуванні неналежних положень СК України замість положень КпШС України, суди правильно вирішили справу по суті, а з урахуванням того, що за наслідком розгляду даної справи із застосуванням КпШС України результат по суті не зміниться, тому в задоволенні заяви слід відмовити (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі № 6-1662цс15).

1.12.6. Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 534 [1] та іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об’єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6-388цс15).

1.12.7. Згідно зі ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення.

Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, то строк виконання цього обов’язку буде різним, а  тому кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною.

Пеня за прострочення зі сплати аліментів нараховується за кожним періодичним платежем окремо з дня порушення платником аліментів свого обов’язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення, після чого розмір нарахованої пені за кожним щомісячним платежем підсумовується та визначається загальна сума пені за порушення аліментних зобов’язань (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-2022цс15).

1.12.8. Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1990 р., Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» (далі — Декрет № 15-92), Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 р. № 10; далі — Порядок передачі земельних ділянок) і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації особою спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи з положень ст. 30 ЗК України 1990 р., згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Такі самі норми містяться в нині чинних ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

Відповідно до ст. 22 КпШС України, чинного на час будівництва спірного будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічні норми містяться і в статтях 60, 63, 70 СК України, ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах  Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі № 6-814цс15).

1.12.9. Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи — підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Майно фізичної особи — підприємця (яке використовується для його господарської діяльності) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-1109цс15).

1.12.10. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 цього Кодексу особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає зазначеним критеріям.

У зв’язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2641цс15).

1.12.11. Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1990 р., Декрету № 15-92, Порядку передачі земельних ділянок і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи з положень ст. 30 ЗК України 1990 р., згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об’єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Також згідно з існуючим на час спорудження спірного житлового будинку законодавством (статті 6, 30 ЗК України 1990 р., статті 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII «Про власність») індивідуальне житлове будівництво здійснювалося з метою забезпечення житловою площею тих громадян і членів їх сімей, яким у встановленому порядку надано право на земельну ділянку для будівництва будинку. У зв’язку з цим сама по собі участь інших осіб у спорудженні будинку не може слугувати підставою для визнання за такими особами права власності на частку у спорудженому будинку. Такі особи можуть лише вимагати відшкодування власником будинку понесених ними затрат. Лише у виняткових випадках, якщо з урахуванням всіх обставин справи та в результаті з’ясування істинних правовідносин сторін буде встановлено, що сторонні особи брали участь у спорудженні будинку на підставі укладеної із забудовником та членами його сім’ї угоди про створення спільної власності на будинок з метою забезпечення зазначених осіб жилими приміщеннями, за особами, які, не будучи членами сім’ї забудовника, брали участь у спорудженні будинку, може визнаватися право на частку в будинку.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак, до цього, не будучи житловим будинком, об’єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2710цс15).

 

Підрозділ 1.13. Спори, що виникають зі спадкових правовідносин

 

 

1.13.1. Згідно зі ст. 76 Цивільного кодексу Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в ст. 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі ст. 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й ч. 2 ст. 72 СК України.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 6-258цс15).

1.13.2. Стаття 331 ЦК України у редакції до часу смерті спадкодавця встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття  нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З моменту прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації виникає і право власності на цей об’єкт, яке може бути об’єктом спадкування.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1243 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів» [2], прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності об’єкта до експлуатації за його цільовим призначенням відповідно до будівельних норм та правил.

Саме із цього моменту новостворене майно з категорії побудови переходить до категорії майна як об’єкта цивільного права.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до вимог ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Отже, на відміну від об’єктів цивільних прав (речей, майна, майнових прав тощо), об’єктами спадщини за ЦК України є права та обов’язки, у тому числі об’єкти цивільних прав, які належали особі на час смерті, право власності або права за договором, якщо ці права не пов’язані з особою спадкодавця (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6-641цс15).

1.13.3. Відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом вищезазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі № 6-1486цс15).

 

Підрозділ 1.14. Спори, що виникають з договорів страхування

 

 

1.14.1. Підпунктом 33.1.4 п. 33.1 ст. 33, підпунктом «ґ» підпункту 38.1.1 п. 38.1 ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі — Закон № 1961-ІV; тут і далі — у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди (далі — ДТП), яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлено у законодавстві для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.

Оскільки у справі, яка переглядалася, суди встановили, що факт настання страхового випадку ніким не оспорюється; він зафіксований правоохоронними органами; відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування, тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладено в основу ухвалення рішення, яке повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов’язаннях, адже регресні зобов’язання належать до позадоговірних, тому спори, що виникли з них, мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 6-284цс15).

1.14.2. Регулювання діяльності та здійснення регламентних виплат Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі — МТСБУ) здійснюється відповідно до розд. IV Закону № 1961-IV, оскільки у розд. III зазначеного Закону, зокрема п. 22.3 ст. 22, встановлено загальний порядок здійснення виплат страховиками.

Тому обов’язок відшкодування моральної шкоди покладається на МТСБУ, що передбачено підпунктом «в» п. 41.1 ст. 41 цього Закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 6-1199цс15).

1.14.3. За змістом ст. 257, ч. 2 ст. 264, частин 4, 5 ст. 267 ЦК України, ч. 1 ст. 118, ч. 1 ст. 122 ЦПК України перебіг позовної давності шляхом пред’явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 6-895цс15).

1.14.4. На підставі Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) у вигляді страхових виплат відшкодовується шкода особам, які застраховані від нещасного випадку відповідно до цього Закону, та особам, право яких на отримання відшкодування шкоди, заподіяної їм унаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов’язаних із виконанням ними трудових обов’язків, було встановлено раніше згідно з відповідним законодавством СРСР, Української РСР або України. У разі смерті зазначених потерпілих право на страхові виплати належить членам їхніх сімей та утриманцям.

Особам, які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 р., Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їхніх сімей) на такі виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку (п. 2 ст. 7 «Прикінцеві положення» Закону України від 22 лютого 2001 р. № 2272-III «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин).

Уся заборгованість із відшкодування зазначеної матеріальної та моральної шкоди виплачується потерпілим на виробництві та членам їхніх сімей (утриманцям) роботодавцями, а в разі їх ліквідації без створення правонаступника — зазначеним Фондом. Спори, що виникають із приводу заборгованості, повинні вирішуватись на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 6-801цс15).

1.14.5. За змістом ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Згідно зі ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 6-2587цс15).

 

Підрозділ 1.15. Оскарження дій та/або актів

державного виконавця

 

1.15.1. За ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов’язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов’язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Згідно із ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 14 ЦПК України обов’язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

За ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Положення ст. 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов’язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов’язок поручителя щодо виконання зобов’язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.

Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов’язання внаслідок ліквідації юридичної особи — боржника за цим зобов’язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи — боржника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-172цс15).

 

 

Підрозділ 1.16. Розгляд заяв про скасування рішення третейського суду

 

 

 

1.16.1. Відповідно до ст. 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано у разі якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (далі — Закон № 1701-ІV) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI; далі — Закон № 2983-VІ). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону № 1701-IV.

Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів.

Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV така справа не підвідомча (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі № 6-856цс15).

1.16.2. Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно зі ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі — Декрет № 15-93) іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися лише у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту. Такі розрахунки повинні здійснюватися лише через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Розрахунки іноземною валютою між резидентами допускаються лише в магазинах безмитної торгівлі, а також під час реалізації товарів на шляху руху транспортних засобів при міжнародних перевезеннях.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 3895 ЦПК України та п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону № 1701-IV рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

За змістом статей 1, 2, 6 Закону № 1701-IV підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права.

До компетенції третейських судів належить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом.

У справі, рішення касаційного суду в якій переглядалося Верховним Судом України, вирішено скаргу на рішення третейського суду, постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта — долари США.

Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом № 15-93. Зазначений Декрет встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права та обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Його норми, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, мають імперативний характер та обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків.

Статтею 16 Декрету № 15-93 встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з ч. 1 зазначеної статті незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 162 КУпАП).

Норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб — забезпечення стабільності української грошової одиниці — гривні.

Наявність у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися у приватному порядку третейськими судами (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі № 6-831цс15).

1.16.3. Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом № 2983-VI).

За ч. 1 ст. 11 Закону України вiд 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі — Закон № 1023-ХІІ) між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Незалежно від предмета та підстав позову і незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону № 1023-XII (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 р. у справі № 6-187цс15).

 

Підрозділ 1.17. Визнання та звернення до виконання

рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

 

1.17.1. Відповідно до ч. 1 ст. ІІ Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (далі — Конвенція) кожна Договірна Держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов’язуються передавати в арбітраж всі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними договірними або іншими правовідносинами, об’єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.

Згідно з підпунктом b ч. 1 ст. V Конвенції у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Під час з’ясування того, чи було повідомлення здійснено належним чином, суд має виходити з відповідних процедур, які були визначені сторонами в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні або на застосування яких вони погодились (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6-26цс15).

 

Розділ 2. Висновки Верховного Суду України,
викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1

ст. 355 ЦПК України (неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі)

 

2.1. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (ст. 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на це суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6-467цс15).

2.2. Згідно зі ст. 3771 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника — фізичної особи або керівника боржника — юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в ч. 1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Ухвала суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 241 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Водночас ст. 324 ЦПК України містить норму, яка визначає перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку.

Оскарження ухвал апеляційного суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України в цій статті, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі № 6-716цс15).

2.3. Оскільки відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. № 6-1323цс15).

2.4. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов’язаний зупинити провадження у цій справі.

Провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п. 3 ч. 1 ст. 203 цього Кодексу).

Відповідно до ч. 1 ст. 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів — одного місяця.

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справі, яка переглядалася, суть спірних правовідносин полягала у вирішенні питання щодо правомірності звільнення з роботи позивача.

Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимоги ст. 157 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку, та зупинив провадження у справі усупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6-1367цс15).

2.5. Акція є цінним папером, який одночасно посвідчує право його власника на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надає право на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.Зазначені права власника акції є корпоративними, а спори щодо цих прав відповідно до ст. 12 ГПК України підвідомчі господарським судам України.У справі, що переглядалася, позивач жодних вимог до акціонерного товариства, акції якого складають предмет спору, не заявляв. Не заявляв він також вимог до інших акціонерів цього товариства з приводу управління товариством, отримання дивідендів чи активів акціонерного товариства, а також щодо інших прав, передбачених статутом чи законом, що регулюють питання створення, діяльності та припинення акціонерного товариства. За змістом позовних вимог спір виник між фізичною особою та юридичною особою з правочину щодо обігу цінних паперів. Остання у спірних правовідносинах діяла на підставі ліцензії на здійснення професійної діяльності з випуску та обігу цінних паперів та, як вбачається зі спірної додаткової угоди від 2 серпня 2004 р. до договору купівлі-продажу, виконувала лише обов’язок зберігача акцій до виплати позивачем коштів за придбані акції.За суб’єктним складом, предметом спору, підставами позовних вимог такий спір є не корпоративним, а цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі № 6-106цс15).

2.6. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до зазначеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі № 6-1133цс15).

2.7. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов’язаний зупинити провадження у цій справі.

За змістом ст. 3031 зазначеного Кодексу апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом двох місяців з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду. У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може подовжити строк розгляду справи, але не більш як на п’ятнадцять днів, про що постановляє відповідну ухвалу.

У справі, яка переглядалася, суть спірних правовідносин полягала у вирішенні питання правомірності укладення договорів комісії та купівлі-продажу нерухомого майна.

Проте апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, не вказав, у чому полягає передбачена законом неможливість розгляду зазначеної справи до розгляду іншої (кримінальної) справи з огляду на те, що, незалежно від установлення судом у кримінальній справі фактів стосовно шахрайських дій відповідачів відносно позивачки, у цивільній справі, предметом позову у якій є визнання недійсними правочинів, суд повинен вирішити питання про відповідність або невідповідність змісту цих правочинів ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам; про наявність або відсутність підстав для визнання недійсними спірних правочинів, передбачених статтями 228, 232 ЦК України, на які посилалась відповідачка, мотивуючи позовні вимоги, а також про те, які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд повинен дослідити наявні у справі докази, з’ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами.

Отже, апеляційний суд зупинив провадження у справі з порушенням п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України та всупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи, а касаційний суд не усунув допущені апеляційним судом порушення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі № 6-923цс15).

2.8. Відповідно до частин 1, 4, 5 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.

Ухвала суду про визнання мирової угоди є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою лише у разі, якщо ця ухвала відповідає вимогам, передбаченим ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі — Закон № 606-ХІV).

Системний аналіз частин 1, 4, 5 ст. 175 ЦПК України, п. 2 ч. 2 ст. 17, ст. 18, п. 6 ч. 1 ст. 26 Закону № 606-XIV дає підстави для висновку про те, що в разі невиконання однією зі сторін зобов’язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам ст. 18 зазначеного Закону, але інша сторона угоди також не позбавлена можливості звернутися  до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні  такого позову.

Для застосування передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України підстави закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме: тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову.

Зміна хоча б однієї із зазначених складових не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави для закриття провадження у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-342цс15).

2.9. Аналіз положень ЦПК України, зокрема ст. 324 цього Кодексу, дає можливість дійти висновку про те, що ухвали суду першої інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання після їх перегляду в апеляційному порядку касаційному оскарженню не підлягають (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-1482цс15).

2.10. За приписами ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (ч. 2 ст. 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ч. 1 ст. 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-2187цс15).

2.11. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на це суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними і окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства,  розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6-1737цс15).

2.12. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону № 606-XIV у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

Відповідно до ч. 1 ст. 378 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Частиною 4 ст. 82 Закону № 606-ХІV встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій — до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Згідно з ч. 1 ст. 264 КАС України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд може замінити сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Ураховуючи зазначене вище та провівши аналіз положень законодавства необхідно провести розмежування подання заяви про заміну сторони виконавчого провадження.

Виходячи з положень Закону № 606-ХІV та КАС України можна дійти висновку про те, що суд може замінювати сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні за виконавчим написом нотаріуса у порядку адміністративного судочинства.

Згідно з положеннями ЦПК України та Закону № 606-XIV суд може замінювати сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні за виконавчим документом, виданим судом при розгляді цивільної справи у порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6-2391цс15).

2.13. Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13—18, 20, 24—29, 31—33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Отже, у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали  апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-913цс15).

2.14. Частинами 2, 3 ст. 297 ЦПК України передбачено, що до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу щодо постановлення суддею ухвали, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляється позивач і надається йому строк для усунення недоліків.

Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених ст. 294 ЦПК України, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Згідно із ч. 3 ст. 70 ЦПК України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Крім того, за змістом ч. 6 ст. 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку.

Оскільки апеляційний суд, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою заявника у зв’язку з неусуненням недоліків апеляційної скарги, не звернув уваги на зазначені вимоги законодавства, не врахував можливості здачі заявником документів на пошту в установлений ухвалою суду про залишення апеляційної скарги без руху тридцятиденний строк з дня отримання заявником ухвали й передчасно вирішив питання про неусунення заявником недоліків в установлений судовою ухвалою строк, то вказана ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою разом з ухвалою суду касаційної інстанції про відмову заявнику у відкритті касаційного провадження підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-2053цс15).

2.15. Положеннями ст. 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 КАС України право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, що порушують законодавство про вибори та референдум, мають виборча комісія, кандидат, партія (блок), місцева організація партії, які є суб’єктами відповідного виборчого процесу, комісія з референдуму, ініціативна група референдуму, інші суб’єкти ініціювання референдуму.

За змістом частин 3, 4 ст. 174 КАС України позовна заява про оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за їхнім місцезнаходженням у строк, встановлений частинами 6 і 7 ст. 172 КАС України, але не пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування.

Аналіз зазначених норм закону дає підстави для висновку про те, що за правилами адміністративного судочинства підлягають розгляду справи за заявами суб’єктів виборчого процесу щодо оскарження дій засобів масової інформації в період виборчого процесу. Ця норма спрямована на те, аби забезпечити виборця об’єктивною інформацією щодо кандидата в депутати і допомогти йому зробити свій вибір під час голосування.

Позивачка звернулася до суду із позовом про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди після дня голосування, її позовні вимоги з посиланням на положення статей 275, 277 ЦК України спрямовані на захист особистих немайнових прав, а тому зазначений спір є цивільно-правовим і повинен розглядатися судом за правилами цивільного судочинства (постанова  Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-2502цс15).

2.16. Положеннями абз. 2 ч. 3 ст. 1 Закону України від 12 серпня 2014 р. № 1632-VII «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції» судам надано право на вчинення необхідних процесуальних дій за документами і матеріалами, поданими учасниками судового процесу, за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення у разі неможливості передачі матеріалів справи, розгляд якої не закінчено і яка перебуває у провадженні місцевого, апеляційного судів, розташованих у районі проведення антитерористичної операції, відповідно до встановленої цим Законом підсудності.

Матеріали і документи є достатніми, якщо суд може вирішити справу по суті.

Достатність оцінюється судом індивідуально.

Вирішуючи питання щодо достатності матеріалів і документів для ухвалення відповідного судового рішення, судам слід враховувати, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи шляхом роз’яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у визначених процесуальним законодавством випадках (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі № 6-934цс15).

2.17. Спори про зняття з квартирного обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та про зобов’язання взяти на квартирний облік підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому разі особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного, а не особистого немайнового права, а отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів від порушень з боку органів державної влади у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо права на житло (постанова Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2139цс15).

2.18. Задоволення заяви про зміну способу і порядку виконання рішення суду щодо зобов’язання товариства виконати умови договору трудової участі та умови колективних договорів, забезпечивши особу та членів її сім’ї квартирою, на зобов’язання придбати за кошти товариства квартиру з подальшою передачею житла для проживання особі та членам її сім’ї фактично змінює рішення суду по суті та спосіб захисту, передбачений ст. 16 ЦК України (постанови Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справах № 6-2216цс15, 6-2427цс15).

2.19. Відповідно до ч. 3 ст. 232 ЦПК України повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

Наявність права на апеляційне оскарження повторного заочного рішення означає можливість ухвалення такого рішення відповідно до загальних законодавчих вимог, які визначають умови заочного рішення та процедуру розгляду справи в заочному порядку.

Повторний розгляд справи після скасування першого заочного рішення по суті та функціонально є продовженням позовного провадження в суді першої інстанції (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 6-2478цс15).

 

Розділ 3. Висновки Верховного Суду України,
викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1

ст. 355 ЦПК України (у зв’язку зі встановленням міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов’язань

при вирішенні справи судом)

 

3.1. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно зі ст. 46 Конвенції держави, які її ратифікували, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини (далі — Суд) в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Закон № 3477-IV) виконання рішення Суду включає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі ст. 10 зазначеного Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються такі додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Оскільки у справі, що розглядалася, рішенням Суду від 3 липня 2014 р. у справі «Мала проти України» встановлено порушення національними судами п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю обох проваджень у справі заявниці (п. 59 рішення Суду), відповідно до ч. 3 ст. 3604 ЦПК України (у редакції Закону від 7 липня 2010 р. № 2453-VI) ухвала апеляційного суду Запорізької області від 23 травня 2006 р. та ухвала Верховного Суду України від 21 листопада 2006 р. підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2015 р. у справі № 6-47цс15).

Розділ 4. Висновки Верховного Суду України,

викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв

про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1

ст. 355 ЦПК України (невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права)

 

Підрозділ 4.1. Спори про право власності та інші речові права

 

4.1.1. Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до закріпленого у ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов’язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі  вибуло це майно з їхнього володіння.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 6-1203цс15).

4.1.2. Частиною 1 ст. 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Оскільки після виділу частки із спільного нерухомого майна в порядку ст. 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, який здійснює виділ, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об’єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 цього Кодексу та п. 10 Порядку присвоєння об’єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 р. № 1117 «Про ідентифікацію об’єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них».

Пунктом 2.3 гл. 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об’єктів нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 р. № 55; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 липня 2007 р. за № 774/14041) передбачено, що не підлягають поділу об’єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об’єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об’єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частин 1, 2 ст. 376 ЦК України.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності — це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч. 2 ст. 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, а отже, виключає це майно із цивільного обороту.

Не підлягають поділу (виділу) об’єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об’єкти нерухомого майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6-286цс15).

 

Підрозділ 4.2. Спори, що виникають із земельних правовідносин

 

4.2.1. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи — носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XII «Про прокуратуру» та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді у межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначено у ст. 46 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права і обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядалася, суд не врахував положення закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення прокурором перевірки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6-178цс15).

 

Підрозділ 4.3. Спори щодо виконання зобов’язань

 

4.3.1. Закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у ч. 2 ст. 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов’язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг на боржника покладається відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України. Застосування положень цієї частини зазначеної статті до спірних правовідносин також узгоджується із закріпленими в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2023цс15).

 

Підрозділ 4.4. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

 

4.4.1. Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги ч. 2 ст. 1050 ЦК України та не врахували, що банком були змінені строки виконання зобов’язань за кредитними договорами.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Частиною 2 ст. 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Крім того, відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 ГПК України, позовні вимоги у зазначеній вище частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі № 6-1349цс15).

4.4.2. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ч. 1 ст. 651 цього Кодексу зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законом України від 12 грудня 2008 р. № 661-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» (далі — Закон № 661-VI), який набрав чинності 9 січня 2009 р., положення ЦК України доповнено ст. 10561, ч. 2 якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція ст. 1056ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 р.

З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом № 661-VI (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6-2355цс15).

 

Підрозділ 4.5. Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

 

4.5.1. Частиною 1 ст. 40 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі — Закон № 898-ІV) передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК УРСР), у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону № 898-IV застосовуються як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-1630цс15).

4.5.2. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов’язання, а також у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що до припинення поруки призводять зміни умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які зумовили збільшення обсягу відповідальності останнього.

Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов’язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов’язання про дострокове повернення кредиту та плати за користування ним;  відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.

Внесення додатковою угодою змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього і зумовлює припинення поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі № 6-1161цс15).

4.5.3. Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону № 898-IV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення  на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

7 червня 2014 р. набув чинності Закон України від 3 червня 2014 р. № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі — Закон № 1304-VII), згідно з п. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону № 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами — резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об’єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об’єкта  незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом № 1304-VII мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону № 1304-VII, залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого п. 3 цього Закону.

Крім того, згідно з п. 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки зазначений Закон не зупиняє дію нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, тому його чинність сама по собі не може бути підставою для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, на яких поширюється дія положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-9цс15).

4.5.4. 7 червня 2014 р. набув чинності Закон № 1304-VII.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільнення від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом № 1304-VII, не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття зазначеного Закону, залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого п. 3 Закону № 1304-VII.

Згідно з п. 4 Закону № 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону № 1304-VII не підлягає виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6-1385цс15).

 

Підрозділ 4.6. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

 

4.6.1. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно з ч. 2 ст. 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Встановлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення ч. 1 ст. 1058 та ст. 1061 зазначеного Кодексу у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму ст. 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі № 6-1891цс15).

 

Підрозділ 4.7. Спори, що виникають із трудових правовідносин

 

4.7.1. Згідно з частинами 1, 3 ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов’язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, на зазначене уваги не звернув. Суд першої інстанції неналежно встановив фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив, чи були на той час наявні вакантні посади, які відповідали кваліфікації, освіті, досвіду роботи позивачки, чи було їх запропоновано позивачці, що є обов’язком роботодавця відповідно до вимог ст. 492 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6-491цс15).

4.7.2. Відповідно до п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення; на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку про те, що на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат здійснюється з урахуванням їх фінансових можливостей, і таке рішення приймається виконавчим органом підприємства відповідно до повноважень, установлених його статутом.

У справі, яка переглядалася, спільними постановами адміністрації та профспілкових комітетів підприємства були прийняті рішення щодо розміру коефіцієнтів зростання тарифних ставок і посадових окладів. Проте суди не перевірили фінансових можливостей господарського товариства для проведення коригування заробітної плати за час відпусток позивача та не з’ясували, чи приймалось відповідне рішення про коригування заробітної плати за час відпусток виконавчим органом госпрозрахункового підприємства в межах його компетенції та з урахуванням фінансових можливостей підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6-573цс15).

4.7.3. Вимушений прогул — це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, — календарних днів за цей період.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, задовольняючи в повному обсязі позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнув 429 тис. 417 грн 12 коп. за період з 23 травня 2012 р. по 30 червня 2015 р., тобто з дня звільнення до дня ухвалення судового рішення.

Проте суд не врахував, що у згаданий період (з 23 травня 2012 р. по 30 червня 2015 р.) позивача було поновлено на посаді (наказ від 16 квітня 2014 р.) на виконання рішення апеляційного суду від 9 квітня 2014 р. у цій же справі, але пізніше у зв’язку зі скасуванням цього рішення судом касаційної інстанції, відповідач цей наказ скасував та провів розрахунок з позивачем, внаслідок якого в період роботи після поновлення позивач на виконання судового рішення отримав певні суми виплат.

Суд стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток, у тому числі й за період, що не був вимушеним прогулом, коли позивач працював у відповідача та отримував заробітну плату.

Середньомісячна заробітна плата виплачується поновленому працівнику саме за час (період) вимушеного прогулу, а отже, середньомісячна заробітна плата не може бути стягнута за період, коли працівник був тимчасово поновлений, працював на посаді та отримував заробітну плату згідно з умовами трудового договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі № 6-2123цс15).

 

Підрозділ 4.8. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

 

4.8.1. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 зазначеного Кодексу майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі № 6-2333цс15).

 

Підрозділ 4.9. Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

4.9.1. Положеннями ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі — Закон № 606-ХІV; тут і далі — у редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів — це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 25 Закону № 606-XIV передбачено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов’язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання.

Крім того, положеннями ч. 3 ст. 27 зазначеного Закону передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов’язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі № 6-785цс15).

[1] Втратила чинність, але була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

[2] Втратила чинність.

Ч. 1     Ч. 2