Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2014 р. (цивільні справи)

Спори про право власності та інші речові права

1. У господарському товаристві статутний капітал поділений на частки, а майно при виході учасника розподіляється між його членами пропорційно часткам у статутному капіталі, тобто виходячи з правовідносин спільної часткової власності з визначенням часток у порядку, встановленому законом і статутом товариства.

Згідно зі ст. 149 ЦК України звернення стягнення на частину майна товариства з обмеженою відповідальністю, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за його особистими боргами допускається лише у разі недостатності в нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Кредитори такого учасника мають право вимагати від товариства виплати вартості частини майна товариства, пропорційної частці боржника в статутному капіталі товариства, або виділу відповідної частини майна для звернення на нього стягнення. Частина майна, що підлягає виділу, або обсяг коштів, що становлять її вартість, встановлюється згідно з балансом, який складається на дату пред’явлення вимог кредиторами. Звернення стягнення на всю частку учасника в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю припиняє його участь у товаристві.

Майно товариства може бути виділене пропорційно частці боржника в статутному капіталі, або може бути виплачена його вартість пропорційно частці боржника в статутному капіталі товариства на вимогу кредитора, у тому числі з огляду на положення ст. 15 ЦК України.

Разом з тим виплата вартості частки майна або виділення частки майна боржника, пропорційної частці боржника в статутному капіталі, мають проходити з дотриманням положень закону та статуту товариства (ст. 148 ЦК України)(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6- 31цс14).

2. За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Предметом права власності може бути лише майно, яке складається з речей (ст. 179 ЦК України), сукупності речей та майнових прав (ст. 190 цього Кодексу).

Право володіння, користування та розпоряджання своїм майном належить тільки власникові (ст. 317 ЦК України).

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положень ст. 181 цього Кодексу належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 182 ЦК України)

Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абз. 1 цієї частини, може укласти договір щодо об’єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об’єкта незавершеного будівництва.

Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом обєктів визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 534 Постанова була чинною на час виникнення спірних правовідносин. та іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України й Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

За положеннями ч. 1 ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником майна, переданого йому учасником товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Відповідно до статей 328 та 329 цього Кодексу право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права особа (фізична або юридична), яка набула право на майно від іншої особи, є власником новоствореного нерухомого майна як об’єкта цивільного обороту лише у разі, коли їй було передано прийняте до експлуатації в порядку, визначеному законодавством, новостворене нерухоме майно, а у разі необхідності його реєстрації Ї також майно, яке зареєстроване за цією особою як нерухоме майно. В іншому випадку особа може передати іншій особі лише матеріали, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Вирішуючи питання про законність набуття права власності на об’єкти нерухомого майна, за положенням ст. 376 ЦК України треба враховувати те, що право власності на нерухоме майно може бути визнано за особою лише за умови, що таке будівництво не є самочинним у розумінні ст. 376 ЦК України та ст. 38 Закону України від 17 лютого 2011 р. № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 р. у справі № 6-135цс14).

3. Згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Новостворене нерухоме майно стає об’єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без урахування того, яким суб’єктом правовідносин здійснено такі дії та на якого суб’єкта цивільних правовідносин або сторону договору зареєстроване новостворене майно.

Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі ст. 392 ЦК України.

При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 6-129цс14).

4. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України обєкт нерухомості вважається самочинним будівництвом за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети, немає належного дозволу на будівництво чи затвердженого належним чином проекту, під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

За змістом частин 4 та 7 ст. 376 цього Кодексу залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об’єкта або проведення перебудови власними силами чи за її рахунок; приведення земельної ділянки до попереднього стану або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту цієї статті в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

За змістом ст. 376 цього Кодексу вимоги про знесення самочинного будівництва інші особи можуть заявляти за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою. Такий висновок узгоджується з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України, згідно з якими кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-180цс14).

5. За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об’єкта або проведення його перебудови власними силами чи за її рахунок; приведення земельної ділянки до попереднього стану або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України.

Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Ї суб’єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам необхідно перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-137цс14).

6. При вирішенні судами спору про право власності на майно колишнього колгоспного двору без належного з’ясування питання щодо правильності зарахування будинку до суспільної групи господарств Ї колгоспний двір, яка визначалася відповідно до Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (затверджено постановою Державного комітету статистики СРСР від 12 травня 1985 р. № 5-24/26), а згодом Ї Вказівок по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (затверджено постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 р. № 69), застосування норм статей 120, 123 ЦК Української РСР є помилковим(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-192цс14).

Спори, що виникають із земельних правовідносин

1. Істотні умови договору оренди землі визначені в ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі».

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених зазначеною статтею, та порушення вимог статей 4Ї6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди дійшли правильного висновку про те, що спірний договір оренди земельної ділянки містить усі істотні умови, передбачені ст. 15 зазначеного Закону, а тому немає підстав для визнання його недійсним (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 14 травня 2014 р. у справі № 6-48цс14; від 4 червня 2014 р. у справі № 6-55цс14).

2. З огляду на те, що відповідно до ст. 3 ЦПК України та ст. 15 ЦК України в порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен установити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди передбаченої ч. 1 ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» такої істотної умови, як передача в заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, визначити істотність цієї умови, а також з’ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 2 липня 2014 р. у справах № 6-47цс14, 6-71цс14, 6-77цс14, 6-78цс14, 6-80цс14, 6-85цс14, 6- 86цс14, 6-88цс14; від 3 вересня 2014 р. у справах № 6-84цс14, 6-94цс14; від 10 вересня 2014 р. у справах № 6-110цс14, 6-119цс14; від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-111цс14; від 24 вересня 2014 р. у справах № 6-114цс14, 6-115цс14; від 1 жовтня 2014 р. у справах № 6-83цс14, 6-121цс14).

3. У разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з не передбачених законом підстав особа не набуває права власності на таку ділянку, а тому не набуте особою право власності не може бути припинено відповідно до ст. 140 ЗК України 2001 р.

Передбачені статтями 140Ї149, ст. 152 цього Кодексу, статтями 215, 216, 387, 388 ЦК України способи захисту прав є різними по своїй суті й за характером, а тому їх обов’язкове одночасне застосування законом не передбачено.

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об’єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).

4. Висновку Головного управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради достатньо для погодження проекту відведення земельної ділянки, і подальше погодження проекту не потрібне, оскільки відповідно до Положення про Головне управління екології та охорони природних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (затверджено рішенням Київської міської ради від 18 червня 2009 р. № 632/1688), яке було чинним на момент погодження проекту відведення, до повноважень зазначеного Головного управління віднесено погодження проектів відведення земельних ділянок.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв’язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення переданого на виконання недійсного правочину майна, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно (постанови судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України: від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6- 164цс14; від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-170цс14).

5. При наданні в користування земельних ділянок навколо водних об’єктів за відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів збереження зазначених об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг.

При цьому необхідно виходити не із ч. 3 ст. 60 ЗК України 2001 р., а з положень, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486) з урахуванням конкретної ситуації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 6- 179цс14).

6. Прибережна захисна смуга Ї це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (ст. 60 ЗК України 2001 р., ст. 88 ВК України). Отже, відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначені в Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486). Тобто сама собою відсутність землевпорядної документації не змінює правового режиму захисної смуги, а тому передача в приватну власність земельних ділянок, які розташовані в прибережній захисній смузі, суперечить вимогам статей 59, 83, 84 ЗК України 2001 р. (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 5 листопада 2014 р. у справі № 6-171цс14; від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-175цс14; від 17 грудня у справі № 6-193цс14).

7. Відповідно до ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу.

Згідно зі ст. 8 цього Кодексу в державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів АР Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За ст. 13 ЗК України 2001 р. до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України 2001 р. в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, Ї ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5Ї8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Установивши, що земельні ділянки загальною площею 8,8643 га (у тому числі й спірна земельна ділянка площею 0,5 га), які були відчужені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), і на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності й вибули з володіння власника Ї держави Ї поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними належало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінетом Міністрів України не вчинялось, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки в добросовісного набувача в порядку ст. 388 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 6-99цс14).

8. За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

При цьому норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке пізніше набувач відчужив третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним.

Захистити порушені права особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливо шляхом пред’явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у ст. 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна потрібно встановити всі юридичні факти, які визначені в статтях 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 6-140цс14).

9. Згідно зі ст. 60 ЗК України 2001 р., ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 га Ї 25 м; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 га Ї 50 м; для великих річок, водосховищ на них та озер Ї 100 м.

Відповідно до п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок (затверджено наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 р. № 434; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 р. за № 1470/10069) у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об’єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. № 486) з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до зазначеного Порядку.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри визначені законом (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-206цс14).

10. Порядок використання земель лісогосподарського призначення встановлюється законом.

Згідно з п. 5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Ці матеріали складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу.

Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом п. 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт (затверджено Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 р.), планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а ч. 2 зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-212цс14).

Спори щодо виконання зобов’язань

1. Відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов’язанням.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 р. у справі № 6-113цс14).

Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

1. У ч. 1 ст. 1048 ЦК України, яка має диспозитивний характер, установлена презумпція оплатності позики, яка діє за умов, якщо безоплатний характер відносин позики прямо не передбачений зазначеним Кодексом, іншими законодавчими актами або конкретним договором.

Згідно з цією статтею ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п’ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Таким чином, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні ч. 2 ст. 1048 ЦК України, позичальник зобов’язаний сплатити винагороду (проценти за користування позикою) й у разі, коли таким договором не передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-36цс14).

2. Відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

За змістом ст. 1048 зазначеного Кодексу позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише в тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене в цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм ст. 6, ч. 1 ст. 627 ЦК України необхідно розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки в законі Ї статті 536, 1048 ЦК України Ї визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

Згідно зі статтями 526, 527 зазначеного Кодексу належним виконанням зобов’язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження сторони зобов’язання, про що може бути зазначено в договорі або виданій відповідно до закону довіреності.

Аналіз норм ст. 99 Конституції України, статей 192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і його виконання, є національна валюта України Ї гривня. Отже, у національній валюті України підлягають обчисленню та стягненню й інші складові грошового зобов’язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-79цс14).

3. За правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати одного року. З огляду на правову природу пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня на відповідну суму, а позовна давність за позовом про стягнення пені відповідно до ст. 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Частиною 3 ст. 551 зазначеного Кодексу, зокрема, передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 вересня 2014 р. у справі № 6-100цс14).

4. Установлення додатковою угодою до кредитного договору нових умов щодо збільшення розміру процентної ставки шляхом визначення конкретних (збільшених) процентних ставок, що застосовуються у зв’язку з порушенням позичальником кредитної дисципліни тощо, за відсутності згоди поручителя на укладення такої додаткової угоди призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 р. у справі № 6-70цс14).

5. У разі неналежного виконання позичальником зобов’язання за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Суди залишили поза увагою те, що відповідно до пп. 3.1.1, 5.4 Правил користування платіжною карткою строк дії картки вказаний на лицьовому боці карти (місяць і рік) і вона діє до останнього календарного дня зазначеного місяця, строк погашення процентів за кредитом визначено щомісячними платежами, а строк погашення кредиту в повному обсязі Ї останнім днем місяця, указаного на картці, і що останній платіж здійснено в листопаді 2008 р., дія картки закінчилася 30 жовтня 2009 р., а з позовом до суду банк звернувся лише у вересні 2013 р.

Суди апеляційної й касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо неодноразової пролонгації кредитного договору, не звернули уваги на те, що пролонгація договору передбачає продовження строку дії договору після виконання сторонами його умов і переукладання договору на тих самих умовах, на яких він був укладений, а також на те, що після закінчення строку дії договору банк не видавав боржнику грошових коштів і нової платіжної картки, а боржник своїх зобов’язань за договором від 13 жовтня 2006 р. не виконав (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-103цс14; від 12 листопада 2014 р. у справі № 6-167цс14).

6. Відповідно до ч. 1 ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Сторони досягли згоди й уклали договір, в якому передбачили, що позовна давність, встановлена законом, збільшена за домовленістю сторін до п’яти років, що відповідає вимогам зазначеної норми та свідчить про дотримання позивачем строків позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-144цс14).

7. Грошове зобов’язання має бути виконане в гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У силу положень статей 192, 533 ЦК України та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, Ї стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Якщо в зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

У разі звуження чи обмеження Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ доводів заяви про перегляд судових рішень при вирішенні питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України справа повинна переглядатися у Верховному Суді України за повними текстами доводів заяви з посиланням на всі судові рішення щодо неоднакового застосування норм матеріального права незалежно від того, що зазначено в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про допуск.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 р. № 17-рп/2011 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», КПК України, ГПК України, ЦПК України, КАС України зазначено, що Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ на стадії допуску не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб’єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду. Розгляд скарги вищим спеціалізованим судом не обмежує і не звужує повноваження Верховного Суду України, а лише забезпечує надходження справ до найвищої судової інстанції згідно з вимогами, визначеними процесуальним законодавством (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-145цс14).

8. Відповідно до правил користування платіжною карткою, які є складовою кредитного договору, картка діє в межах визначеного нею строку. За таким договором, що визначає щомісячні платежі погашення кредиту та кінцевий строк повного погашення кредиту, перебіг позовної давності (ст. 257 ЦК України) щодо місячних платежів починається після несплати чергового платежу, а щодо повернення кредиту в повному обсязі Ї зі спливом останнього дня місяця дії картки (ст. 261 ЦК України), а не із закінченням строку дії договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 р. у справі № 6-134цс14).

9. Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного винятку як щодо суб’єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Закон України від 12 липня 2001 р. № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб’єктів Ї учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних та фізичних осіб Ї суб’єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046Ї1048 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 р. у справі № 6-132цс14).

10. Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають із порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається щодо кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо за кожним простроченим платежем.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу Ї до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання має право заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом із нарахованими процентами Ї ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Не сплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності за кожним платежем.

Відповідно до вимог ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду та починається від дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-160цс14).

Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

1. Виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства, права особи на захист у суді порушених або невизнаних прав, рівності процесуальних прав і обов’язків сторін (статті 3, 12Ї15, 20 ЦК України; статті 3Ї5, 11, 15, 31 ЦПК України) необхідно дійти висновку, що в разі невизнання кредитором права поручителя, передбаченого ч. 1 ст. 559 ЦК України, на припинення зобов’язання за договором поруки таке право підлягає захисту судом за позовом поручителя шляхом визнання його права на підставі п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Умови договору поруки про його дію до повного припинення всіх зобов’язань боржника не свідчать про те, що договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251 ЦК України, тому в цьому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя, а оскільки банк відповідно до умов кредитного договору змінив строк виконання основного зобов’язання, то відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України вимоги до поручителів повинні бути заявлені в межах шести місяців від дня настання цього строку(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 р. у справі № 6-32цс14).

2. Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі Ї Закон № 898-IV) іпотека Ї вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону № 898-IV іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 17 зазначеного Закону встановлено, що іпотека припиняється у разі:

– припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

– реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

– набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

– визнання іпотечного договору недійсним;

– знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється;

-з інших підстав, передбачених цим Законом.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт закінчення строку дії кредитного договору за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником.

Непред’явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, й обов’язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов’язанням.

Звернення до суду після спливу передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячного строку є не підставою для відмови в позові у зв’язку зі спливом строку позовної давності, а підставою для відмови в позові у зв’язку з припиненням права кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок поручителя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-170цс13).

3. Строк поруки не є строком для захисту порушеного права. Це строк існування самого зобов’язання поруки. Таким чином, і право кредитора, і обов’язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Вимога до поручителя про виконання взятого ним зобов’язання повинна бути пред’явлена в межах строку дії поруки (шести місяців, одного року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі), тому, навіть якщо в межах строку дії поруки була пред’явлена претензія й поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами зазначеного строку, оскільки із закінченням строку припинилось матеріальне право (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-6цс14).

4. Виходячи з положень другого речення ч. 4 ст. 559 ЦК України необхідно дійти висновку, що вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами) або від дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого ч. 2 ст. 1050 ЦК України, або від дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі якщо кредит має бути погашений одноразовим платежем).

Закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов’язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № -53цс14).

5. Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, притриманням, завдатком.

Згідно із ч. 1 ст. 553 цього Кодексу за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Частиною 1 ст. 554 ЦК України передбачено, що боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Відповідно до ст. 572 зазначеного Кодексу в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Аналогічні положення містять ч. 1 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654- XII «Про заставу» та ч. 1 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що застава (іпотека) і порука є різними видами забезпечення зобов’язань, тому норми, які регулюють поруку (статті 553Ї559 ЦК України), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо-/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання виключно в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Однак суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення апеляційного суду, помилково погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо солідарного стягнення всієї заборгованості за основним зобов’язанням із майнових поручителів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6- 109цс14).

6. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову.

Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення всіх зобов’язань боржника за кредитним договором та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, який був змінений відповідно до кредитного договору, не пред’явив протягом шести місяців позову до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-125цс14).

7. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

У разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за основним договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

За умови пред’явлення банком до боржника та поручителя вимог про дострокове виконання зобов’язання повернути кредит змінюється в односторонньому порядку строк виконання основного зобов’язання й порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя протягом шести місяців від зміненої дати виконання основного зобов’язання (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-106цс14; від 26 листопада 2014 р. у справі № 6-75цс14).

8. Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Згідно із ч. 4 ст. 559 зазначеного Кодексу порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Установивши, що договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до моменту припинення дії основного договору та що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явив вимогу до поручителя про виконання зобов’язання, суд дійшов правильного висновку про те, що зобов’язання за договором поруки припинилися (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 жовтня 2014 р. у справі № 6-128цс14).

9. У разі якщо кредитор змінив строк виконання основного зобов’язання, направивши боржнику вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, процентів за користування кредитом та інших платежів, при цьому договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, шестимісячний строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, для пред’явлення вимоги до поручителя обчислюється від дня дострокового повного погашення заборгованості, зазначеного кінцевим строком у вимозі кредитора до боржника.

Одночасне направлення боржнику та поручителю вимоги про дострокове повернення кредиту у зв’язку з наявністю заборгованості не є вимогою кредитора до поручителя в сенсі ч. 4 ст. 559 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 вересня 2014 р. у справі № 6-28цс14).

10. У разі якщо кредитор змінив строк виконання основного зобов’язання (дострокове виконання основного зобов’язання), звернувшись до суду з вимогою про видачу судового наказу про дострокове стягнення з позичальника суми за кредитним договором, при цьому договором поруки не визначено строку, після закінчення якого порука припиняється, шестимісячний строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, для пред’явлення вимоги до поручителя обчислюється від наступного дня видачі судового наказу або від наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як дата дострокового повернення всього кредиту (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-41цс14).

11. Згідно з ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється, зокрема, у разі зміни зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Вирішуючи питання про надання поручителем згоди на зміну зобов’язання, суди повинні надавати належну оцінку діям поручителя, які б свідчили про надання ним згоди на збільшення обсягу своєї відповідальності (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 р. у справі № 6- 101цс14).

12. Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі Ї Закон № 898-IV) іпотека Ї вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону № 898- IV іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Статтею 17 цього Закону встановлено, що іпотека припиняється у разі:

– припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

– реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

– набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

– визнання іпотечного договору недійсним;

– знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється;

– з інших підстав, передбачених цим Законом.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що сам факт закінчення строку дії кредитного договору за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 р. у справі № 6-153цс14).

13. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252Ї255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Оскільки умовами кредитного договору (графіком погашення кредиту) установлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а отже, і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, якщо за умовами договорів погашення кредиту та процентів повинно здійснюватись позичальниками частинами щомісяця, у рахунок чого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальниками кожного із цих зобов’язань (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6- 169цс14).

14. Згідно із ч. 1 ст. 589 ЦК України в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Відповідно до ст. 27 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.

Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Реалізація майна, що є предметом застави, яка проведена в межах ліквідаційної процедури, без припинення обтяжень, не припиняє застави, тому застава зберігає чинність у разі переходу права власності на предмет застави до іншої особи, отже, на неї може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 25, 26 зазначеного Закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-168цс14).

15. Відповідно до ч. 3 ст. 554 ЦК України особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо в договорах поруки не передбачено іншого. У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов’язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою.

Договір поруки припиняється за наявності двох умов, а саме: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов’язання та збільшення обсягу відповідальності поручителя внаслідок таких змін.

Установлення додатковою угодою до кредитного договору збільшеного розміру суми кредиту без згоди поручителя призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього та відповідно до вимог ч. 1 ст. 559 ЦК України є підставою для визнання поруки такою, що припинилася (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 6-185цс14).

16. Статтею 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі Ї Закон № 898- IV) визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Установивши, що рішенням суду договір іпотеки було визнано недійсним і на його підставі запис про обтяження майна іпотекою виключено з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин ст. 23 Закону № 898-IV, оскільки під час переходу права власності на спірну квартиру до заявника вона предметом іпотеки не була (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-201цс14).

Спори щодо визнання правочинів недійсними

1. За змістом ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи в разі, якщо суд встановить, що в момент вчинення правочину вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 вересня 2014 р. у справі № 6-131цс14).

2. Відповідно до змісту ст. 234 ЦК України фіктивний правочин Ї це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 зазначеного Кодексу) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 р. у справі № 6- 116цс14).

3. Стаття 1212 ЦК України застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте з допомогою інших спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень ч. 1 ст. 1212 ЦК України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно потерпілому (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-122цс14).

4. За змістом ч. 2 ст. 377 ЦК України та ч. 6 ст. 120 ЗК України кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв’язку з набуттям права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на ці об’єкти (крім багатоквартирних будинків).

Установивши, що позивач (продавець за договором купівлі-продажу нежилого приміщення) не є власником спірної земельної ділянки та що кадастровий номер земельній ділянці присвоєний не був, а також не встановивши порушення законних прав позивача у зв’язку з відсутністю в указаному договорі купівлі-продажу умови щодо кадастрового номера земельної ділянки, з урахуванням тієї обставини, що вказана істотна умова не впливає на права чи інтереси продавця, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання такого договору недійсним(постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 6-194цс14).

Спори про визнання прилюдних торгів недійсними

1. Спеціальним нормативно-правовим актом щодо проведення прилюдних торгів на предмет іпотеки є Закон України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», положення якого передбачає можливість реалізації іпотечного майна принаймні за умови присутності одного учасника (ч. 3 ст. 45), а отже, торги визнаються такими, що відбулися(постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 3 вересня 2014 р. у справі № 6-82цс14; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2014 р. у справі № 6-189цс14).

2. Правовий аналіз ч. 5 ст. 58 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження», п. 3.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5; зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038) дає підстави для висновку про те, що звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів минуло не більше шести місяців. Після закінчення цього строку обов’язковою умовою призначення та проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна.

Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням ч. 5 ст. 58 зазначеного Закону та підставою для визнання таких торгів недійсними (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 р. у справі № 6-147цс14; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 р. у справі № 6-124цс14; постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-205цс14).

3. У разі коли прилюдні торги з продажу майна проводились на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а судового рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки немає, під час вирішення судом питання про наявність чи відсутність порушення встановлених законодавством правил проведення торгів до спірних правовідносин застосовуються не норми Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», а загальні норми, що регулюють правовідносини з реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, Ї норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» та Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038)(постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 26 листопада 2014 р. у справі № 6-174цс14; від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-200цс14).

4. При розгляді питання про дотримання при проведенні торгів положень п. 3.11 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за № 745/4038) суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

При цьому письмове повідомлення слід розуміти не тільки як направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені.

За загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнана, а й отримання цією особою зазначених відомостей (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 р. у справі № 6-143цс14).

Спори, що виникають із договорів банківського вкладу
та банківського рахунка

1. За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

До правовідносин щодо набуття грошових коштів без достатньої правової підстави, якщо ці кошти є пенсійною виплатою, яка проведена іншою особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку й недобросовісності з боку набувача, застосовуватись мають положення ст. 1215 цього Кодексу, за якою зазначені грошові кошти поверненню не підлягають.

При цьому правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене в ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-91цс14).

2. Аналіз ст. 1059 ЦК України, п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами (затверджено постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 грудня 2003 р. за № 1256/8577), пунктів 1.8, 1.10 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах (затверджено постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17 грудня 2003 р. за № 1172/8493), п. 8 гл. 2 «Приймання банком готівки» розд. ІІІ «Касові операції банків з клієнтами» Інструкції про касові операції в банках України (затверджено постановою Правління Національного банку України від 14 серпня 2003 р. № 337 Постанова була чинною на час виникнення спірних правовідносин.; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 5 вересня 2003 р. за № 768/8089) дає змогу дійти висновку, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. Зокрема, такий документ повинен містити: найменування банку, який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час �час виконання операції), а також підпис працівника банку, який прийняв готівку, та відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку, засвідчений електронним підписом системи автоматизації банку (САБ) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-118цс14).

Спори, що виникають із трудових правовідносин

1. При розгляді справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за п. 2 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, суду, крім іншого, необхідно з’ясувати: чи становить виконання операцій, що пов’язані з безпосереднім обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов’язків позивача; чи має виконання ним зазначених дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.

Крім того, перевіряючи дотримання відповідачем при звільненні з роботи позивача вимог ч. 7 ст. 43 зазначеного Кодексу та ч. 6 ст. 39 Закону України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з’ясувати, чи містить рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору правове обґрунтування такої відмови, не даючи при цьому оцінки обґрунтованості самого рішення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 р. у справі № 6-104цс14).

2. Відповідно до ч. 2 ст. 41 Закону України від 15 вересня 1999 р. № 1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (далі Ї Закон № 1045-XIV) і ч. 2 ст. 252 КЗпП України однією з гарантій можливості здійснення працівниками підприємства, установи, організації, обраними до складу виборної профспілкової організації, своїх повноважень є заборона притягнення їх до дисциплінарної відповідальності без попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є.

Згідно із ч. 6 ст. 39 Закону № 1045-XIV рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

За аналогією правило ч. 6 ст. 39 Закону № 1045-XIV слід застосовувати й до передбачених ч. 2 ст. 252 КЗпП України, ч. 2 ст. 41 цього Закону випадків отримання згоди профспілкового органу на притягнення працівників Ї членів виборних профспілкових органів до дисциплінарної відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 жовтня 2014 р. у справі № 6-163цс14).

Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди

1. Вирішуючи спори щодо відшкодування працівником майнової шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, суд повинен установити такі факти: чи укладено між сторонами трудовий договір, яка підстава покладання на працівника відповідальності за майнову шкоду, чи спричинена шкода діями працівника, в якому обсязі майнової шкоди несе відповідальність працівник за встановлених фактичних обставин, який ступінь вини працівника за заподіяну шкоду (за винятком прямої дійсної шкоди), за яких обставин заподіяна шкода, чи спричинена шкода з корисних мотивів та чи є підстави для зменшення розміру покриття шкоди залежно від майнового стану працівника.

Відповідно до положень ст. 214 ЦПК України суд має встановлені на підставі наданих сторонами спору доказів обставини справи викласти в рішенні суду та зробити з установлених фактичних обставин правові висновки щодо наявності підстав для покладення матеріальної відповідальності на працівника й щодо розміру матеріальної шкоди, яка спричинена працівником, і розміру шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача з урахуванням положень ст. 137 КЗпП України та положень ст. 138 цього Кодексу щодо обов’язку доведення умов покладення відповідальності за спричинену шкоду, передбачених ст. 130 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 26 листопада 2014 р. у справі № 6-139цс14).

2. Відповідно до ст. 396 ЦК України правила про захист права власності, які встановлені гл. 29 цього Кодексу, поширюються на речові права власності на чуже майно.

Якщо порушення речового права на чуже майно з вини третіх осіб завдало певних майнових збитків особі, якій належить це право, то ця особа може звернутися за захистом належних їй прав на підставі ст. 396 ЦК України.

Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції з огляду на відсутність у позивача права вимоги, неправильно застосував норми статей 395, 396 ЦК України, оскільки під час розгляду справи було встановлено, що позивач у момент дорожньо-транспортної пригоди правомірно володів транспортним засобом.

Крім того, законом не покладається на позивача обов’язок доказування вини відповідача в заподіянні шкоди, він лише повинен доказати факт заподіяння такої шкоди відповідачем та її розмір. Наведене положення закону суди під час розгляду справи не врахували (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 грудня 2014 р. у справі № 6-183цс14).

3. Згідно зі ст. 4401 ЦК Української РСР, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, встановлено обмеження мінімального розміру відшкодування моральної шкоди Ї не менше п’яти мінімальних розмірів заробітної плати та максимального розміру відшкодування моральної шкоди, що не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472; у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ст. 3 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» мінімальна заробітна плата Ї це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Зазначені вище вимоги закону в поєднанні зі статтями 3 і 8 Конституції України дають підстави для висновку про те, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються в кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд, вирішуючи це питання, повинен виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, як чинні на час розгляду справи (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-156цс14; від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-207цс14).

4. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди згідно зі ст. 4401 ЦК Української РСР та п. 11 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним із виконанням ним трудових обов’язків (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), необхідно враховувати встановлені законодавством обмеження максимального розміру відшкодування моральної шкоди, які були передбачені цими Правилами на день установлення потерпілому стійкої втрати професійної працездатності. При цьому слід виходити з розміру мінімальної заробітної плати на час розгляду справи та враховувати засади справедливості, добросовісності й розумності (ст. 3 ЦК України) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 грудня 2014 р. у справі № 6-188цс14).

Спори, що виникають із житлових правовідносин

1. Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

Згідно з положеннями ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також ст. 405 ЦК України.

Аналіз наведених вище правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 листопада 2014 р. у справі № 6-158цс14).

2. Питання про забезпечення житлом судді повинно вирішуватись на підставі нормативно-правових актів, які були чинними на час його обрання суддею.

За змістом ч. 7 ст. 44 Закону України від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII «Про статус суддів», яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, не пізніш як через шість місяців після обрання суддя Конституційного Суду, Верховного Суду, вищого спеціалізованого суду, апеляційного та місцевого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири чи будинку або службовим житлом за місцем знаходження суду.

Відповідно до Порядку забезпечення житлом суддів Апеляційного суду України, апеляційних і місцевих судів (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2005 р. № 707), що був чинним на час виникнення спірних правовідносин, суддям, які відповідно до житлового законодавства перебувають на обліку громадян, що потребують поліпшення житлових умов, надають окрему квартиру або будинок місцеві органи виконавчої влади не пізніше ніж через шість місяців після їх обрання на посаду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 6- 157цс14).

3. Частиною 1 ст. 1212 ЦК України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Законом України від 29 листопада 2001 р. № 2866-III «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» установлено обов’язки власника Ї члена об’єднання, серед яких, зокрема: забезпечувати збереження приміщень, брати участь у проведенні їх ремонту; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні платежі.

Пунктом 11.3 статуту об’єднання співвласників багатоквартирного будинку передбачено, зокрема, обов’язок своєчасно й у повному обсязі сплачувати належні платежі, а також додержувати Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

За змістом п. 4 зазначених Правил власник житла за рахунок власних коштів оплачує всі витрати, пов’язані з утриманням житлового будинку і закріпленої прибудинкової території.

Визнання недійсними рішень зборів об’єднання співвласників багатоквартирних будинків не звільняють власників квартир від виконання їхніх обов’язків щодо належного утримання будинку та прибудинкової території, сплати коштів за отримані житлово-комунальні послуги, а також оплати інших платежів, передбачених законом і статутними документами.

Аналіз зазначених правовідносин свідчить, що підстав для застосування ст. 1212 ЦК України в цьому разі немає(постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 р. у справі № 6-178цс14).

Спори, що виникають із сімейних правовідносин

1. Вирішуючи питання щодо повернення дитини до місця її постійного проживання з підстав, передбачених Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. (далі Ї Конвенція), суд, ураховуючи найвищі інтереси дитини, повинен дослідити, чи є переміщення або утримання дитини незаконним, і забезпечити негайне повернення дитини (статті 3 та 13 Конвенції). При цьому суд повинен переконатись у наявності (відсутності) винятків, передбачених статтями 13 та 20 Конвенції, зокрема чи здійснювалося піклування про дитину в місці постійного проживання до моменту переміщення, чи є серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної/психічної загрози або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку, а також чи таке повернення допускається з урахуванням основних принципів запитуваної держави (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 липня 2014 р. у справі № 6-72цс14).

2. Оскільки зобов’язання зі сплати аліментів має періодичний характер і повинно виконуватися щомісяця, то під час розгляду спорів про стягнення на підставі ч. 1 ст. 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суду необхідно з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, установити строк, до якого кожне із цих зобов’язань має бути виконане, та з урахуванням установленого обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов’язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожним із прострочених платежів і визначивши її загальну суму (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2014 р. у справі № 6-149цс14).

Розгляд заяв про визнання виконавчого напису нотаріуса таким,
що не підлягає виконанню

1. Закон України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (далі Ї Закон № 1255-IV) є спеціальним Законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна, у зв’язку із чим Закон України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» та ст. 590 ЦК України підлягають застосуванню лише в частині, що йому не суперечить.

Відповідно до ст. 26 Закону № 1255-IV (у редакції, яка була чинною до внесення змін згідно із Законом України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг») звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому Законом, або в позасудовому порядку.

Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса Законом у зазначеній редакції не передбачалось (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 липня 2014 р. у справі № 6-89цс14).

Розгляд заяв про повернення судового збору

1. За змістом п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі, суддя повинен дати оцінку доводам касаційної скарги, порівняти їх із висновками судів, викладеними в судових рішеннях, та вирішити питання, чи є необхідність перевірити висновки судів на підставі матеріалів справи.

Такі дії судді не є суто процесуальними діями, перелік яких міститься в інших пунктах ч. 1 ст. 7 Закону України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі Ї Закон № 3674-VI), інших пунктах ч. 4 ст. 328 ЦПК України та ч. 5 ст. 214 КАС України, й потребують оцінки обґрунтованості доводів касаційної скарги порівняно з висновками судів у судових рішеннях.

Разом з тим за загальним змістом ч. 1 ст. 7 Закону № 3674-VI судовий збір повертається у разі, коли настали процесуальні наслідки, які не потребують розгляду справи по суті та оцінки обставин справи й наданих сторонами доказів.

Таким чином, вимоги п. 3 ч. 1 ст. 7 цього Закону не можуть бути застосовані у разі відмови у відкритті касаційного провадження на підставі п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК України (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 12 листопада 2014 р. у справі № 6-138цс14).