Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2015 року (адміністративні справи)

Висновки Верховного Суду України,

викладені  у рішеннях, прийнятих за результатами

розгляду заяв про перегляд судових рішень,

за IІ півріччя 2015 р.

 

010.000.000 Державне регулювання.

Підприємства і підприємницька діяльність

 

010.010.000 Загальні питання регулювання господарської діяльності

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 14.1.181 п. 14.1 ст. 14, пунктів 198.3, 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України (далі – ПК України), ч. 1, 2 ст. 215, ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо необхідності фактичного здійснення господарських операцій для визначення податкового кредиту та документів, які можуть підтверджувати реальність таких операцій.

 

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені ст. 44 ПК України. Так, згідно з положенням п. 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України від 16 липня 1999 р. № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV).

Відповідно до ст. 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Згідно зі ст. 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни у майновому стані платника податків.

Здійснення господарської операції та, власне, її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом ч. 1 та 2 ст. 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК України.

Водночас відповідно до п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно із п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень (постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2015 р. у справі 21-1359а15; постанова Верховного Суду України від 27 жовтня 2015 р. у справі 21-1539а15; постанова Верховного Суду України від 15 грудня 2015 р. у справі 21-5206а15).

 

010.020.000 Антимонопольно-конкурентне законодавство

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 7, 17 Закону України від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 3659-ХІІ) щодо права органів Антимонопольного комітету України (далі – АМК) вимагати інформацію від суб’єктів господарювання.

 

За правилами ч. 1 та 2 ст. 7 Закону № 3659-ХІІ у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, у сфері здійснення контролю за узгодженими діями, концентрацією АМК має право, зокрема, при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом.

У сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності АМК та застосування законодавства про захист економічної конкуренції АМК має право, зокрема, вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, необхідну для дослідження ринків, а також інформацію про реалізацію конкурентної політики (п. 1 ч. 3 ст. 7 Закону № 3659-ХІІ).

Відповідно до п. 5, 12 ч. 1 ст. 17 Закону № 3659-ХІІ голова територіального відділення АМК має такі повноваження: при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб’єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).

Аналогічні повноваження територіального відділення АМК закріплено у Положенні про територіальне відділення Антимонопольного комітету України (затверджене розпорядженням АМК від 23 лютого 2001 р. № 32-р; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 березня 2001 р. за № 291/5482).

Отже, право органів АМК вимагати інформацію у суб’єктів господарювання самостійного характеру не має, а передбачене законом у контексті виконання такими органами певних повноважень: розгляду справ чи заяв про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведення перевірки, дослідження ринків, реалізації конкурентної політики, в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, при вирішенні спорів щодо правомірності вимог про надання інформації слід враховувати, що випадки, в яких органи АМК мають право вимагати від суб’єктів господарювання інформацію, повинні визначатися законами України. Тому доведення законності таких вимог напряму залежить від доведення факту здійснення органами АМК того чи іншого повноваження, з яким закон пов’язує їх право вимагати інформацію (постанова Верховного Суду України від 8 вересня 2015 р. у справі                       21–1902а15).

 

010.140.020 Ліцензування окремих видів господарської діяльності 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень абз. 3 ч. 2 ст. 17 Закону України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481/95-ВР) щодо правомірності/неправомірності застосування фінансових санкцій у вигляді штрафу внаслідок встановлення факту виробництва алкогольних напоїв, які позначені знаками для товарів та послуг, не внесеними до додатка до ліцензії.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону № 481/95-ВР виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється суб’єктами господарювання незалежно від форм власності за умови одержання ліцензії.

Ліцензія (спеціальний дозвіл) – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання на провадження одного із зазначених у цьому Законі видів діяльності протягом визначеного строку (ст. 1 Закону № 481/95-ВР).

Порядок видачі, призупинення та анулювання ліцензії на виробництво алкогольних напоїв встановлено ст. 3 цього Закону.

Згідно із ч. 8 ст. 3 Закону № 481/95-ВР одночасно з видачею ліцензії орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України, видає суб’єкту господарювання додаток до ліцензії, який містить перелік видів спиртів та алкогольних напоїв, які вправі виробляти суб’єкт господарювання, а також перелік знаків для товарів і послуг, які суб’єкт господарювання може використовувати у виробництві алкогольних напоїв на підставі прав власності на знаки для товарів і послуг, або на підставі рішень про прийняття заявок на реєстрацію знаків для товарів і послуг (на період до видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг), або на підставі дозволів інших власників знаків для товарів і послуг (якщо такі знаки зареєстровані після введення в дію цього Закону). Зміни або доповнення до додатка до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв вносяться органом, який видав ліцензію, протягом трьох робочих днів відповідно до заяви суб’єкта господарювання або власника знака для товарів і послуг та визначеного цим Законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 481/95-BP за порушення норм цього Закону щодо виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Частиною 2 ст. 17 Закону № 481/95-BP передбачено, що у разі виробництва спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів без наявності ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу у розмірі 200 відсотків вартості виробленої продукції (за оптово-відпускними цінами), але не менше 8500 грн.

При цьому слід зазначити, що наведений у вказаній статті перелік підстав відповідальності є вичерпним.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що Закон № 481/95-BP не ідентифікує за правовими наслідками та підставами для застосування вищевказаного штрафу невнесення змін або доповнень до додатка до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв як відсутність у виробника виданої відповідно до цього Закону ліцензії. Тобто відповідальність за це законом не встановлена.

Маркування алкогольних напоїв знаками для товарів і послуг, що не внесені до додатка до ліцензії, не може вважатися «виробництвом алкогольної продукції без ліцензії», оскільки, як було встановлено вище, ліцензія надає дозвіл на здійснення певних видів господарської діяльності, а не встановлює вимоги до маркування продукції.

Згідно із п. 113.3 ст. 113 ПК України штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за  дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Застосування за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), не передбачених цим Кодексом та іншими законами України, не дозволяється.

Відповідно до підпункту 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України одним із принципів, на якому ґрунтується податкове законодавство України, є презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. У п. 56.21 ст. 56 ПК України зазначено, що у такому разі рішення приймається на користь платника податків.

Як установили суди, ТОВ «Агро-Юг» здійснює господарську діяльність з виробництва алкогольних напоїв на підставі ліцензії № 401 строком на 5 років (з 9 жовтня 2008 р. по 9 жовтня 2013 р.). На підставі Акта було прийнято рішення про застосування фінансових санкцій відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 17 Закону № 481/95-ВР за порушення ТОВ «Агро-Юг» ст. 3 цього Закону, а саме здійснення виробництва алкогольних напоїв без наявності ліцензії.

Проте Закон № 481/95-ВР не містить жодних положень щодо притягнення до відповідальності, зокрема, за невнесення знака для товарів і послуг у додаток до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв, тобто використання при маркуванні виноробної продукції знаків для товарів і послуг, не внесених в додаток до ліцензії, не можна ототожнювати з виготовленням алкогольних напоїв без використання ліцензії, а положення абз. 3 ч.  2 ст. 17 Закону № 481/95-ВР в зазначеному випадку розширеному тлумаченню не підлягають.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, який визнав недійсним і скасував рішення про застосування фінансових санкцій та обґрунтовано дійшов висновку про те, що з огляду на наявність у позивача ліцензії на виробництво алкогольних напоїв, підстави для застосування до нього фінансових санкцій у вигляді штрафу внаслідок встановлення факту виробництва позивачем алкогольних напоїв, які позначені знаками для товарів та послуг, не внесеними до додатка до ліцензії, немає (постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2015 р. у справі  21-3170а15).

 

030.000.000 Загальнодержавні податки і збори

(обов’язкові платежі)

 

030.010.000 Податок на прибуток підприємств

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 57.1 ст. 57 ПК України щодо особливостей зарахування переплати під час сплати авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів в рахунок щомісячних авансових внесків з податку на прибуток.

 

Згідно із підпунктом 57.1 ст. 57 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень) щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації.

У складі річної податкової декларації платником податку подається розрахунок щомісячних авансових внесків, які мають сплачуватися у наступні дванадцять місяців. Визначена в розрахунку сума авансових внесків вважається узгодженою сумою грошових зобов’язань.

Згідно з п. 2 підрозділу 4 розд. ХХ ПК України платники податку на прибуток підприємств, які починаючи з 2013 р., подають річну податкову декларацію відповідно до ПК України, мають сплачувати у січні–лютому 2013 р. авансовий внесок з цього податку.

Відповідно до підпункту 153.3.1 п. 153.3 ст. 153 ПК України[1] у разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав незалежно від того, чи є оподатковуваний прибуток, розрахований за правилами, визначеними ст. 152 цього Кодексу, чи ні.

Згідно з підпунктом 153.3.2 п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу крім випадків, передбачених підпунктом 153.3.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок із податку в розмірі ставки, встановленої п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу, нарахованої на суму дивідендів, що фактично виплачуються, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно з виплатою дивідендів.

Обов’язок з нарахування та сплати авансового внеску з цього податку, за визначеною п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу ставкою, покладається на будь-якого емітента корпоративних прав, що є резидентом, незалежно від того, є такий емітент або отримувач дивідендів платником податку чи має пільги зі сплати податку, надані цим Кодексом, чи у вигляді застосування ставки податку іншої, ніж встановлена в п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу (крім платників цього податку, які підпадають під дію ст. 156 цього Кодексу).

Підпунктом 153.3.4 п. 153.3 ст. 153 ПК України передбачено, що у разі якщо сума авансового внеску, попередньо сплаченого протягом звітного періоду, перевищує суму податкових зобов’язань підприємства – емітента корпоративних прав за податком на прибуток такого звітного періоду, сума такого перевищення переноситься у зменшення податкових зобов’язань наступного податкового періоду, а при отриманні від’ємного значення об’єкта оподаткування такого наступного періоду – на зменшення податкових зобов’язань майбутніх податкових періодів.

Авансовий внесок із податку, сплачений у зв’язку з нарахуванням/сплатою дивідендів, є невід’ємною частиною податку на прибуток та не може розцінюватися як податок, який справляється при репатріації дивідендів (їх сплаті на користь нерезидентів) (підпункт 153.3.8 п. 153.3 ст. 153 ПК України).

Згідно з абзацами 5, 6 п. 57.1 ст. 57 ПК України (чинними на час виникнення спірних правовідносин) на суму сплачених авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів відповідно до п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу (в тому числі за наслідками попередніх звітних (податкових) періодів) зменшується сума авансових внесків з податку на прибуток, визначених цим пунктом. Якщо сума авансових внесків з податку на прибуток, сплачена при виплаті дивідендів відповідно до п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу, перевищує суму авансових внесків з податку на прибуток, визначених цим пунктом, сума перевищення зараховується у зменшення авансових внесків, визначених цим пунктом, у наступних звітних місяцях до повного її погашення.

Зі змісту названих вище положень випливає, що платник податку, у якого при сплаті авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів утворилася сума, що перевищує суму авансових внесків з податку на прибуток, вправі зменшити сплату внесків з цього податку на суму перевищення у наступних звітних місяцях до повного її погашення. Платник податку має право також очікувати від контролюючого органу дії щодо зарахування суми перевищення у рахунок зменшення авансових внесків з податку на прибуток у визначених законом наступних звітних місячних періодах.

Суди попередніх інстанцій встановили та й самі сторони по суті не заперечували факту переплати авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів і право ТОВ на їхнє зарахування в рахунок сплати аналогічних внесків з податку на прибуток, але Управління відмовилось визнати таке зарахування із згаданих вище причин.

З огляду на обставини справи та нормативне регулювання, зумовлене фактичною правовою природою цих обставин, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що податковий орган як суб’єкт владних повноважень, безпосереднім обов’язком якого є контроль за правильністю нарахування та сплати податків і зборів суб’єктами господарювання, неправомірно відмовився зарахувати зазначену переплату в рахунок щомісячних авансових внесків з податку на прибуток (постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2015 р. у справі  21-2005а15).

 

030.030.000 Податок на додану вартість 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 187.1 ст. 187 ПК України щодо особливостей виникнення податкових зобов’язань зі сплати податку на додану вартість (далі – ПДВ).

 

Відповідно до абз. 1 п. 185.1 ст. 185 ПК України об’єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.

Підпунктом 14.1.191 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що постачання товарів – це будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду.

Згідно з підпунктом 14.1.244 п. 14.1 ст. 14 ПК України як товар слід розуміти, зокрема, матеріальні активи, до яких відноситься нерухоме майно.

Відповідно до п. 187.1 ст. 187 ПК України датою виникнення податкових зобов’язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку – дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої – дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів – дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг – дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Отже, у платника податкове зобов’язання з ПДВ виникає або в момент, що фіксує проведення розрахунків за поставлений товар, або в момент передачі (відвантаження такого товару), залежно від того, яка подія настала раніше.

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 р. у справі № 5011-61/8461-2012, яке набрало законної сили 14 листопада 2012 р., визнано за ПАТ «Укрсоцбанк» право власності на предмет іпотеки – адміністративний будинок (літера А), загальною площею 2263 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Костьольна, 13а.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із ч. 3 ст. 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Як зазначив ПАТ «Укрсоцбанк», і це встановлено судами, після набрання законної сили рішенням господарського суду про визнання за ним права власності на майно саме у податковому періоді (листопад 2012 р.) він оприбуткував зазначене  майно на своєму балансі та списав заборгованість за кредитним договором від 17 січня 2008 р. (з доповненнями) на суму предмета цієї іпотеки та подав відповідну декларацію до органу податкової служби.

Отже, списання ПАТ «Укрсоцбанк» у листопаді 2012 р. з рахунку ПАТ «Корпорація Укржилбуд» у рахунок заборгованості за Генеральним кредитним договором на суму вартості вищезазначеного і стягнутого за рішенням суду у власність предмета іпотеки може розглядатися як подія, що сталася раніше, при визначенні дати виникнення податкових зобов’язань із приписами п. 187.1 ст. 187 ПК України.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що погашення кредиту іпотекодавцем за рахунок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем свідчить про те, що з відповідної дати перераховані кошти в межах кредиторської операції та перехід права власності можуть розглядатися як настання першої події у розумінні п. 187.1 ст. 187 ПК України (постанова Верховного Суду України від 29 вересня 2015 р. у справі  21-1305а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України щодо випадків звільнення від оподаткуванням ПДВ деяких операцій з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів.

 

Згідно з п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України у редакції, яка діяла до 1 січня 2014 р., було передбачено, що тимчасово до 1 січня 2014 р. від оподаткування ПДВ звільняються операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів та деревини товарних позицій 4401, 4403, 4404 згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі – УКТ ЗЕД) (крім брикетів та гранул товарної підкатегорії УКТ ЗЕД 4401 30 90 00). Переліки таких відходів та брухту чорних і кольорових металів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На виконання зазначених вимог закону Кабінет Міністрів України 12 січня 2011 р. прийняв постанову № 15 «Про затвердження переліків відходів та брухту чорних і кольорових металів, операції з постачання яких, зокрема операції з імпорту, тимчасово, до 1 січня 2015 року, звільняються від обкладення податком на додану вартість» (далі – постанова КМУ № 15), якою з урахуванням змін і доповнень, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 р. № 9, затвердив переліки відходів та брухту чорних і кольорових металів, операції з постачання яких, зокрема операції з імпорту, тимчасово, до 1 січня 2014 р., звільняються від обкладення ПДВ.

Законом України від 19 грудня 2013 р. № 713-VІІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо ставок окремих податків», який набрав чинності 1 січня 2014 р. (далі – Закон № 713-VІІ), внесено зміни до п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України, згідно з якими пролонговано пільговий режим оподаткування ПДВ, запроваджений щодо операцій з постачання окремих груп товарів, до 1 січня 2015 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 лютого 2014 р. № 43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2011 р. № 15» (далі – постанова КМУ № 43), що набрала чинності 18 лютого 2014 р., внесено зміни до постанови № 15, зокрема у назві та п. 1 цієї постанови цифри і слово «1 січня 2014» замінено цифрами і словом «1 січня 2015».

Аналіз наведених норм матеріального права дає колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України підстави для такого висновку.

Протягом спірного періоду (з 1 січня по 17 лютого 2014 р.) були чинними норми ПК України, згідно з якими операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, звільнялись від оподаткування ПДВ. Інших переліків зазначених відходів та брухту чорних металів ніж ті, що містяться у додатках 1 та 2 до постанови КМУ № 15, Кабінетом Міністрів України затверджено не було. Натомість постановою КМУ № 43 були внесені зміни до постанови КМУ № 15, згідно з якими, зокрема, термін звільнення таких операцій від обкладення ПДВ продовжувався до 1 січня 2015 р.

Отже, протягом зазначеного періоду операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, коди та найменування яких містяться у переліках, затверджених постановою КМУ № 15, звільнялися від оподаткування ПДВ (постанова Верховного Суду України від 20 жовтня 2015 р. у справі 21-2792а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 168/97-ВР)[2] та підпункту 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону України від 28 грудня 2000 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 334/94-ВР)[3], а також положень підпункту 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2181-ІІІ)[4] щодо особливостей законодавчого регулювання порядку формування податкового кредиту при придбанні автотранспорту, віднесеного до складу основних фондів.

 

Відповідно до визначених Законом України від  25 червня 1991 р. № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування»[5] (чинного на час виникнення спірних правовідносин) джерел сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів (ст. 16 цього Закону) податок на прибуток сплачується юридичними особами за рахунок доходу (прибутку), а ПДВ включається до ціни товарів (робіт, послуг) і сплачується юридичними особами за рахунок виручки від реалізації незалежно від результатів їх фінансово-господарської діяльності.

Обчислення податків, що підлягають внесенню до бюджетів, є обов’язком платника, який на час виникнення спірних правовідносин деталізувався за кожним видом податку і збору спеціальним податковим законодавством.

Статтею 15 Закону № 334/94-ВР установлено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об’єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону.

Згідно зі ст. 3 Закону № 334/94-ВР об’єкт оподаткування податком на прибуток  визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з п. 4.3 цього Закону, на: суму валових витрат платника податку, визначених статтею 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно зі статтями 8 і 9 цього Закону.

Як валові витрати Закон № 334/94-ВР визначає суму витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених ст. 8 Закону № 334/94-ВР.

Підпунктом 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 Закону № 334/94-ВР визначено, що під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1 тис. грн і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

Автомобільний транспорт віднесено до 2 групи основних фондів (підпункт 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону № 334/94-ВР), витрати на придбання яких підлягають амортизації.

Відповідно до підпункту 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР у разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв’язку з таким придбанням, без урахування сплаченого ПДВ, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником ПДВ.

Положеннями підпункту 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 цього ж Закону передбачено, що до складу валових витрат не включаються витрати на сплату ПДВ, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання.  Однак  абз. 3 цієї норми встановлено, що у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник ПДВ, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються ПДВ та звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування таким податком, ПДВ, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат, або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом № 168/97-ВР.

Таким чином, згідно із встановленим Законом № 334/94-ВР порядком формування валових витрат як складової визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток суми ПДВ, нараховані (сплачені) платником цього податку при придбанні автомобільного транспорту, включеного до складу основних фондів, не включаються до складу валових витрат і не збільшують балансову вартість відповідної групи основних фондів, що підлягає амортизації. Це правило не поширюється на платників  ПДВ, які здійснюють оподатковувані операції з продажу товарів (робіт, послуг), що звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування, а також на суб’єктів господарювання, які не зареєстровані платниками ПДВ.

Згідно з п. 11.4 ст. 11 Закону № 168/97-ВР зміни порядку оподаткування ПДВ можуть здійснюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону окремим законом з питань оподаткування цим податком.

Згідно з абз. 3 підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, яка встановлює порядок формування податкового кредиту як складової суми ПДВ, яка підлягає сплаті до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, платник ПДВ має право на включення до складу податкового кредиту звітного періоду сум ПДВ, нарахованих (сплачених) у цьому звітному періоді при придбанні основних фондів з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. При цьому згідно з абз. 4 цього ж  підпункту право на нарахування податкового кредиту платник отримує незалежно від того, чи почав він використовувати придбані основні фонди в оподатковуваних операціях у межах його господарської діяльності протягом звітного податкового періоду.

Отже, можна дійти висновку, що при придбанні автомобільного транспорту, який віднесено до 2 групи основних фондів, що підлягають амортизації, з метою подальшого використання такого транспорту у виробництві та поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій в межах господарської діяльності платника ПДВ, останній має право на включення до складу податкового кредиту сум ПДВ,  включених до ціни придбаного автомобільного транспорту.

Водночас абз. 2 підпункту 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР визначено, що не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума ПДВ, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Аналіз наведеної норми Закону № 168/97-ВР у комплексі з іншими положеннями цього Закону, якими урегульований порядок формування податкового кредиту при придбанні автотранспорту, віднесеного до складу основних фондів, а також положень Закону № 334/94-ВР, що визначають порядок формування валових витрат при здійсненні господарської діяльності суб’єктом господарювання – платником ПДВ, дають підстави для висновку про наявність неоднозначного (множинного) трактування прав і обов’язків платників податків або контролюючих органів, що є підставою для застосування до цих правовідносин підпункту 4.4.1 п. 4.4 ст. 4  Закону № 2181- ІІІ (чинного на час виникнення спірних правовідносин) (постанова Верховного Суду України від 27 жовтня 2015 р. у справі  21-1165а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень пунктів 198.1, 198.2 ст. 198, пунктів 200.1, 200.4, 200.14 ст. 200 та п. 201.6 ст. 201 ПК України щодо особливостей бюджетного відшкодування ПДВ та належних способів судового захисту порушених прав у таких правовідносинах.

 

Відповідно до підпункту 14.1.18 п. 14.1 ст. 14 ПК України бюджетне відшкодування – це відшкодування від’ємного значення ПДВ на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування ПДВ за результатами перевірки платника, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування у порядку та за критеріями, визначеними у розд. V цього Кодексу.

Алгоритм дій платника податку та державних органів щодо відшкодування з Державного бюджету України (бюджетного відшкодування) ПДВ визначено ст. 200 ПК України, а також Порядком взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість, затвердженим Кабінетом Міністрів України постановою від 17 січня 2011 р. № 39 (далі – Порядок).

Пунктом 200.7 ст. 200 ПК України передбачено, що платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації.

Протягом 30 календарних днів, що настають за граничним терміном отримання податкової декларації, контролюючий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних (п. 200.10 ст. 200 ПК України).

Згідно з п. 200.12 ст. 200 ПК України контролюючий орган зобов’язаний у п’ятиденний строк після закінчення перевірки подати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Пунктом 6 Порядку встановлено, що у разі коли за результатами проведення перевірок платника податку з урахуванням вимог ст. 73 і 83 ПК України підтверджено достовірність нарахованої суми бюджетного відшкодування ПДВ, орган державної податкової служби складає висновок про суми відшкодування ПДВ (далі – висновок), у якому зазначає суму, що підлягає відшкодуванню з державного бюджету. І протягом трьох робочих днів після закінчення камеральної перевірки податкової декларації платника податку, який має право на автоматичне бюджетне відшкодування ПДВ, та п’яти робочих днів після закінчення перевірки платника податку, який не має права на автоматичне відшкодування ПДВ, – подає такий висновок органові державної казначейської служби (п. 7 Порядку).

У справі, яка розглядалася, суди встановили, що державна податкова інспекція у Дніпровському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві (правонаступник державної податкової інспекції у Дніпровському районі Головного управління Міністерства доходів і зборів України у м. Києві; далі – ДПІ), Головного управління Державної казначейської служби України в м. Києві (далі – управління ДКСУ; ДКСУ відповідно) у період з 3 по 17 червня 2014 р. провела документальну позапланову виїзну перевірку, за результатами якої 18 червня 2014 р. складений                                          акт № 3567/26-53-15-01/30579869 про відсутність порушень при відображенні Товариством у податковій декларації за березень 2014 р. бюджетного відшкодування ПДВ у сумі 1 млн 865 тис. 439 грн. Проте висновок із зазначенням відповідної суми ПДВ, що підлягає відшкодуванню з бюджету на користь Товариства, до органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, ДПІ не подала, при цьому податкове повідомлення із зазначенням підстав відмови у наданні бюджетного відшкодування Товариству, як того вимагає пункт 200.14 ст. 200 ПК України, не надіслала.

За правилами п. 200.13 ст. 200 ПК України  та п. 9 Порядку на підставі отриманого висновку відповідного контролюючого органу орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, видає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунка на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п’яти операційних днів після отримання висновку контролюючого органу.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державного казначейства з дотриманням процедури та на умовах, встановлених ст. 200 ПК України та Порядком,                на підставі податкової декларації та заяви про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації, у п’ятиденний термін з дня надходження від податкового органу висновку. Цей порядок не передбачає бюджетне відшкодування ПДВ у спосіб судового стягнення.

Колегія суддів наголошує, що відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а тому суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.

Отже, вимога позивача про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ не є правильним способом захисту його прав. Таким чином, висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про можливість задоволення вимог щодо стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ зроблені цими судами із неправильним застосуванням норм матеріального права, що призвело до помилкового скасування рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Разом з тим рішення суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності ДПІ щодо неподання до органу ДКСУ висновку про суми відшкодування ПДВ має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Тому в цьому випадку правильним способом захисту порушеного права позивача є зобов’язання відповідача до виконання покладених на нього законом і підзаконними актами обов’язків щодо надання органу казначейства висновку щодо суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі   21-881а15; постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-4371а15; постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі 21-2650а15).

 

 

030.000.000 Загальнодержавні податки і збори

(обо’язкові платежі)

 

 

                                    030.090.000 Плата за землю

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпунктів 14.1.34, 14.1.71 п. 14.1 ст. 14, статей 269, 270, п. 286.1 ст. 286 ПК України щодо особливостей сплати земельного податку.

 

За підпунктами 14.1.72 і 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 ПК України земельним податком визнається обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК України об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Відповідно до п. 286.1 ст. 286 цього Кодексу підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

За п. 287.7 ст. 287 ПК України у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).

Згідно з п. 287.8 цієї ж статті власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах 1 та 2 ст. 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

За статтями 125 і 126 цього Кодексу право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення ст. 377 ЦК України. За ст. 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити хто саме є платником земельного податку, що є об’єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов’язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Зокрема, в розумінні зазначених норм обов’язок зі сплати земельного податку для фізичної особи – власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як-от набуття нею статусу суб’єкта господарювання, діяльність якого пов’язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Відповідно до п. 291.3 ст. 291 ПК України юридична особа чи фізична особа–підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим гл. 1 розд. XIV ПК України та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За п. 291.2 ст. 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених п. 297.1 ст. 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У п. 269.2 ст. 269 ПК України також передбачено, що суб’єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому гл. 1 розд. XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

За підпунктом 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов’язку нарахування, сплати та подання податкової звітності і земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб’єкта господарювання від виконання податкових зобов’язань зі сплати податків, встановлених у п. 297.1 ч. 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб’єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, законодавством не встановлена.

Із встановлених обставин справи випливає, що Особа 1 як фізична особа з лютого 2007 р. є власником нежилого приміщення площею 60,8 м2, що знаходиться в багатоквартирному будинку за Адресою 1. Право власності на нежиле приміщення засвідчується реєстраційним посвідченням від 22 лютого 2007 р. № 027375, а право користування земельною ділянкою, на якій розташоване це приміщення, – витягом з технічної документації № Ю-20879/2008, черговим кадастровим планом-реєстром земельних ділянок та витягом з бази даних міського земельного кадастру.

13 лютого 2013 р. Особа 1 був зареєстрований як суб’єкт господарювання – фізична особа–підриємець (далі – ФОП), діяльність якого полягала у наданні в оренду й експлуатації власного чи орендованого нерухомого майна. У березні того самого року ФОП обрав спрощену систему оподаткування.

Упродовж 2013–2014 рр. ФОП на підставі договору надав у найм (оренду) належне йому на праві власності нежиле приміщення.

Підсумовуючи зазначене вище, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку.

У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 п. 14.1 ст. 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 п. 269.1, п. 269.2 ст. 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 п. 270.1 ст. 270, п. 291.2 ст. 291, підпункту 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов’язок зі сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов’язком сплатити земельний податок не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб’єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб’єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов’язку сплачувати земельний податок.

Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов’язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване (постанова Верховного Суду України від 24 листопада 2015 р. у справі 21-2352а15).

 

060.000.000 ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ РОЗРАХУНКІВ З БЮДЖЕТОМ

ТА ДЕРЖАВНИМИ ЦІЛЬОВИМИ ФОНДАМИ

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 4.1.2 п. 4.1ст. 4 Закону № 2181-ІІІ (чинного на час виникнення спірних правовідносин) щодо підстав та наслідків неприйняття податкової декларації.

 

Спеціальним законом з питань оподаткування, який, зокрема, установлює порядок погашення зобов’язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов’язкових платежів) є Закон № 2181-ІІІ.

Відповідно до абз. 5 підпункту 4.1.2 п. 4.1 ст. 4 Закону № 2181-ІІІ податкова звітність, отримана контролюючим органом від платника податків як податкова декларація, що заповнена ним всупереч правилам, зазначеним у затвердженому порядку її заповнення, може бути не визнана таким контролюючим органом як податкова декларація, якщо в ній не зазначено обов’язкових реквізитів, її не підписано відповідними посадовими  особами, не скріплено печаткою платника податків. У цьому випадку, якщо контролюючий орган звертається до платника податків з письмовою пропозицією (письмове звернення надсилається поштою з повідомленням про його вручення) надати нову податкову декларацію з виправленими показниками (із зазначенням підстав неприйняття попередньої), такий платник податків має право: надати таку нову декларацію разом зі сплатою відповідного штрафу; оскаржити рішення  податкового органу в порядку апеляційного узгодження.

Зазначена правова норма кореспондується з п. 4.3 Порядку заповнення і подання податкової декларації з податку на додану вартість (затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30 травня 1997 р. № 166; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 липня 1997 р. за № 250/2054; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин[6];  далі – Порядок заповнення і подання податкової декларації).

Відповідно до п. 1.3 цього Порядку декларація складається із вступної частини, службових полів, чотирьох розділів та обов’язкових додатків, з них платником податків заповнюється вступна частина, службові поля, перші три розділи та додатки, четвертий розділ заповнюється працівником податкової інспекції (адміністрації) лише на оригіналі декларації, який залишається в податковій інспекції (адміністрації).

Пунктом 3.3 цього Порядку визначено, що декларація заповнюється таким чином, щоб забезпечити збереження записів у ній та вільне читання тексту (цифр) протягом установленого строку зберігання звітності. Декларація може бути заповнена від руки чорнильною чи кульковою ручкою або видрукувана (заповнена олівцем не допускається) без виправлень і помарок; у рядках, де відсутні дані для заповнення, має бути проставлений прочерк.

Згідно з п. 4.2 Порядку заповнення і подання податкової декларації у складі декларації повинні подаватися всі необхідні додатки до декларації, подання яких передбачено цим Порядком, у тому числі розшифровки податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів [додаток 5 до податкової декларації з ПДВ та додаток 2 до податкової декларації з ПДВ (скороченої)/(переробного підприємства)/(спеціальної)]. У разі подання уточнюючих розрахунків, у яких проводиться коригування податкових зобов’язань та/або податкового кредиту, такі самі розшифровки подаються на суму уточнення, а також у разі наявності експортних операцій – оригінали п’ятого основного аркуша (примірника декларанта) вантажної митної декларації (оригінали аркушів вантажної митної декларації нової форми МД-2 з позначенням «3/8»).

Ураховуючи наведене вище, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що законодавством закріплено вичерпний перелік підстав для неприйняття податкової декларації, а саме: незазначення обов’язкових реквізитів, непідписання відповідними посадовими особами, нескріплення печаткою платника податків, неподання додатка 5 до податкової декларації з ПДВ, неподання п’ятого основного аркуша (примірника декларанта) вантажної митної декларації (у разі наявності експортних операцій).

У разі відмови податкового органу у прийнятті податкової декларації остання вважається неподаною.

Платник податків, що не подає податкову декларацію у строки, визначені законодавством, сплачує штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за кожне таке неподання або її затримку (підпункт 17.1.1 п. 17.1 ст. 17 Закону № 2181-ІІІ) (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-2559а15).

 

070.000.000 ПОДАТКОВІ ПІЛЬГИ

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 282.1.8 п. 282.1 ст. 282 ПК України щодо звільнення від плати за землю деяких дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів.

 

Відповідно до п. 1.1 ст. 1 ПК України цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно з п. 7.2 ст. 7 ПК України під час встановлення податку можуть передбачатися податкові пільги та порядок їх застосування.

Відповідно до підпункту 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 зазначеного Кодексу плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

За підпунктом 17.1.4 ст. 17 ПК України вбачається, що платник податків має право користуватися податковими пільгами за наявності підстав у порядку, встановленому цим Кодексом.

Відповідно до пунктів 30.1, 30.2, 30.9 ст. 30 ПК України (у редакції, чинній із 1 січня 2011 р.) податкова пільга – це передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов’язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті; підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу податків, вид їх діяльності, об’єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат; податкова пільга надається шляхом: податкового вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору; зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору; встановлення зниженої ставки податку та збору; звільнення від сплати податку та збору.

Згідно з підпунктом 282.1.8 п. 282.1 ст. 282 ПК України від сплати податку звільняються дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади незалежно від форм власності і джерел фінансування.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з набуттям ПК України чинності (1 січня 2011 р.) дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади, які мають ліцензію, відповідно до підпункту 282.1.8 п. 282.1 ст. 282 ПК України звільняються від плати за землю (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі  21-1964а15).

 

080.000.000 ПОДАТКОВИЙ КОНТРОЛЬ

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 74, п. 78.4 ст. 78, п. 86.1 ст. 86 ПК України щодо правових наслідків дій органів Державної фіскальної служби України, що стосується внесення за результатами перевірок до інформаційних електронних баз цих органів коригувань податкових даних (без прийняття податкового повідомлення-рішення).

 

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, урегульовані ПК України.

У п. 61.1 ст. 61 цього Кодексу визначено, що податковий контроль – це  система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (підпункт 62.1.2 п. 62.1 ст. 62 ПК України).

Відповідно до ст. 71 цього Кодексу інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів – це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Згідно з приписами підпункту 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 ПК України для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.

За п. 75.1 ст. 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до п. 86.1 ст. 86 ПК України результати перевірок оформляються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності), у разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Акт (довідка), складений за результатами перевірки та підписаний посадовими особами, які проводили перевірку у строки, визначені цим Кодексом, надається платнику податків або його законному представнику, який зобов’язаний його підписати.

У разі незгоди платника податків з висновками акта такий платник зобов’язаний підписати такий акт перевірки із зауваженнями, які він має право надати разом з підписаним примірником акта або окремо у строки, передбачені цим Кодексом.

Відповідно до ст. 74 ПК України податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів. Перелік інформаційних баз, а також форми і методи опрацювання інформації визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (п. 74.1); зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань (п. 74.2).

Верховний Суд України уже висловлював свою позицію щодо застосування статей 71, 72, 74 ПК України. Зокрема, у справі № 21-511а14, постанова в якій ухвалена 9 грудня 2014 р., він дійшов висновку, що для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла за результатами податкового контролю, і така інформація не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку. Тобто, висновки, викладені в акті перевірки, є відображенням дій працівників податкових органів і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків та, відповідно, такий акт не порушує прав останнього. Включення суб’єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

За таких обставин дії контролюючого органу щодо внесення до електронної бази даних інформації, отриманої внаслідок проведення податкової перевірки, у тому числі й складеного за її результатами акта, є лише службовою діяльністю працівників податкового органу на виконання своїх професійних обов’язків зі збирання доказової інформації щодо наявності чи відсутності документального підтвердження відповідних операцій, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку. Зазначені дії самі по собі не створюють для платника податків жодних правових наслідків у вигляді зміни або припинення його прав та не породжують для нього обов’язкових юридичних наслідків.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, урегульовані ПК України. Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів. Інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами  контролюючих органів. Висновки, викладені в акті перевірки, є відображенням дій податкових інспекторів та не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, такий акт не порушує прав останнього. Дії контролюючого органу щодо внесення до Інтегрованої автоматизованої інформаційної системи «Податковий блок» змін показників податкової звітності суб’єктів господарювання в частині податкового кредиту та податкових зобов’язань на підставі акта перевірки без прийняття податкових повідомлень-рішень не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена в цій системі інформація є службовою і використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю (постанова Верховного Суду України від 3 листопада 2015 р. у справі  21-99а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-151а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-384а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-597а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-1195а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-1388а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-1654а15; постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі 21-2261а15; постанова Верховного Суду України від 10 листопада 2015 р. у справі 21-2479а15; постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-1514а15; постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-1986а15; постанова Верховного Суду України від 3 листопада 2015 р. у справі 21-3197а15; постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-4133а15).

                                                                                   

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 44.6 ст. 44, п. 138.2 ст. 138, підпункту 139.1.9 п. 139.1 ст. 139, п. 198.1, 198.6 ст. 198 ПК України щодо підстав для отримання податкової вигоди, а також стосовно особливостей визначення обґрунтованості податкового кредиту та валових витрат позивача.

 

Відповідно до підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин; який регулював порядок формування податкового кредиту до 1 січня 2011 р.) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

В силу вимог підпункту 7.4.5 п. 7.4 цієї ж статті Закону № 168/97-ВР не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) – актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Аналогічні за змістом положення містяться й у ПК України.

Так, за змістом п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до п. 198.3 цієї ж статті ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 ПК України, протягом такого звітного періоду у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За правилами п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

На час виконання спірних господарських операцій порядок формування валових витрат був врегульований Законом № 334/94-ВР (чинного на час виникнення спірних правовідносин), а з 1 січня 2011 р. – статтями 138–143 ПК України.

Так, відповідно до підпункту 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті.

Абзацом 4 підпункту 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За змістом підпункту 138.1.1 п. 138.1 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Згідно з п. 138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розд. II цього Кодексу.

За правилами підпункту 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПК України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

На думку колегії суддів Судової плати в адміністративних справах Верховного Суду України, надання податковому органу належним чином оформлених документів, передбачених законодавством про податки та збори, з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковий орган не встановив та не довів, що відомості, які містяться в цих документах, неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних правочинів або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність даних в яких установлена судом.

Про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема про наявність таких обставин:

неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв’язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов’язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

відсутність первинних документів обліку.

Таким чином, докази, на які послалися суди на обґрунтування своїх рішень, є обов’язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядалася, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а тому і обґрунтованість визначення податкового кредиту та валових витрат позивача (постанова Верховного Суду України від 3 листопада 2015 р. у справі 21-4471а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпунктів 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4, підпунктів 7.7.1, 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР (був чинним на час виникнення спірних правовідносин) щодо безпідставності висновків про відсутність господарських операції лише у зв’язку з відсутністю окремих документів, які мали б підтверджувати їх здійснення, а також щодо обов’язку податкових органів відповідно до принципу офіційності доводити в суді фіктивність відповідної господарської операції.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом № 996-XIV.

Відповідно до ст. 1 цього Закону бухгалтерський облік – це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації (п. 1 ст. 8 Закону № 996‑ХІV).

У бухгалтерському обліку відображаються окремі господарські операції, з яких складається господарська діяльність.

Господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства (ст. 1 Закону № 996‑ХІV).

Відповідно до п. 1 ст. 9 Закону № 996-ХІV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, господарська операція являє собою дію або подію, яка веде до змін у фінансовому стані підприємства.

Підпунктом 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону № 334/94-ВР (був чинний на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3–5.7 цієї статті.

Відповідно до підпункту 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно з підпунктом 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 6.1 ст. 6 та ст. 81 цього Закону, протягом  такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних  інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що обов’язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (послуг) з метою їх використання в оподатковуваних операціях, а також оформлення таких операцій всіма необхідними документами первинного бухгалтерського обліку.

Наявність формально оформлених (складених) первинних документів та/або сплати грошових коштів не може слугувати підставою для формування податкового кредиту за відсутності факту придбання товару.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що сама по собі наявність або відсутність окремих документів не може бути підставою для висновків про відсутність господарської операції та відмови у формуванні податкового кредиту, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства у зв’язку з його господарською діяльністю.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Отже, податковий орган відповідно до принципу офіційності повинен доводити в суді фіктивність господарської операції як підстави для нарахування платникові податків податкових зобов’язань та правомірності прийняття свого рішення (постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2015 р. у справі 21-1526а15; постанова Верховного Суду України від 13 жовтня 2015 р. у справі 21-1200а15; постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-1584а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 73.5 ст. 73 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо наслідків, які породжує/не породжує акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб’єкта господарювання.

 

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень та обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, урегульовані ПК України.

У п. 61.1 ст. 61 цього Кодексу визначено, що податковий контроль – це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (підпункт 62.1.2 п. 62.1 ст. 62 ПК України).

Відповідно до ст. 71 ПК України інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів – це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Згідно з приписами підпункту 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 ПК України для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла, зокрема: від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.

Згідно з п. 73.5 ст. 73 ПК України з метою отримання податкової інформації контролюючі органи мають право проводити зустрічні звірки даних суб’єктів господарювання щодо платника податків.

Зустрічною звіркою вважається співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб’єкта господарювання, що здійснюється контролюючими органами з метою документального підтвердження господарських відносин з платником податків та зборів, а також підтвердження відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з’ясування їх реальності та повноти відображення в обліку платника податків.

Зустрічні звірки не є перевірками і проводяться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За результатами зустрічних звірок складається довідка, яка надається суб’єкту господарювання у десятиденний термін.

Механізм проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок визначено Порядком проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок[7], затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 р. № 1232.

З метою впровадження єдиного порядку направлення запитів на проведення зустрічних звірок, а також оформлення, передачі та накопичення матеріалів зустрічних звірок органами державної податкової служби розроблені Методичні рекомендацій щодо організації та проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затверджених наказом Державної податкової адміністрації України від 22 квітня 2011 р. № 236[8] (чинних на час виникнення спірних правовідносин), згідно з підпунктом 4.4 п. 4 яких (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі встановлення фактів, що не дають змогу провести зустрічну звірку суб’єкта господарювання, зокрема у зв’язку із встановленням відсутності суб’єкта господарювання та/або його посадових осіб за місцезнаходженням (податковою адресою), відповідальний підрозділ не пізніше двох робочих днів від дати надходження запиту складає акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб’єкта господарювання <…>.

При подальшому залученні суб’єкта господарювання (посадових осіб суб’єкта господарювання) до проведення зустрічної звірки відповідальний підрозділ органу державної податкової служби забезпечує проведення такої звірки.

Аналіз зазначених норм права дає підстави колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважати, що акт про неможливість проведення зустрічної звірки суб’єкта господарювання, який є відображенням дій працівників податкових органів, не породжує правових наслідків для платника податків і, відповідно, не порушує його прав.  

Внесена до інформаційної системи «Податковий блок» інформація на підставі такого акта використовується податковими органами для інформаційно-аналітичного забезпечення їхньої діяльності і не зумовлює для платника податків змін у структурі податкових зобов’язань та податкового кредиту (постанова Верховного Суду України від 17 листопада 2015 р. у справі 21-1852а15).

 

 

150.000.000 ЗЕМЕЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

 

150.040.000 Надання і вилучення земель

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 122 Земельного кодексу України (далі – ЗК), статей 41, 9, 16 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-ІV) щодо порядку проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

 

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У преамбулі Закону № 1952-ІV зазначено, що цей  Закон визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.

Частина 2 ст. 9 Закону № 1952-ІV (чинної на час виникнення спірних правовідносин) передбачає прямий обов’язок державного реєстратора під час розгляду заяви про реєстрацію встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов’язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов’язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону № 1952-IV (чинної на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться в такому порядку: 1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; 2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; 3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; 4) внесення записів до Державного реєстру прав; 5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених ст. 18 цього Закону; 6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.

Згідно із ч. 4 ст. 15 Закону № 1952-IV державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Відповідно до абз. 7 ч. 1 ст. 16 Закону
№ 1952-IV у разі здійснення державної реєстрації речових прав на земельні ділянки, похідних від права власності, за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначені земельні ділянки, відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування зобов’язаний одночасно подати до органу державної реєстрації прав чи державному кадастровому реєстратору відповідну заяву про державну реєстрацію права власності держави чи територіальної громади на зазначені земельні ділянки. Рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій, сервітут) вважається заявою про здійснення державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на зазначену земельну ділянку.

Стаття 24 Закону № 1952-IV містить виключний перелік підстав, згідно з якими може бути відмовлено у державній реєстрації прав та їх обтяжень, зокрема, із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа (п. 3 ч. 1), заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених ч. 9 ст. 15 цього Закону (п. 5 ч. 1).

У п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 6 вересня 2012 р. № 5245-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» (який набрав чинності з 1 січня 2013 р.; далі – Закон № 5245-VІ) державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі ст. 122 ЗК передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Законом № 5245-VI внесено зміни і до ЗК, зокрема ст. 122 викладено в новій редакції, де ч. 4 встановлено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених ч. 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно із п. 1 Положення про Державне агентство земельних ресурсів України (затверджено Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 445; далі – Положення про Державне агентство земельних ресурсів, Держземагентство відповідно) Держземагентство є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Згідно з п. 4 Положення про Державне агентство земельних ресурсів Держземагентство відповідно до покладених на нього завдань:  передає відповідно до закону безпосередньо або через визначені в установленому порядку територіальні органи земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб;  здійснює державну реєстрацію земельних ділянок та обмежень у їх використанні та ін.

З наведеного вище вбачається, що починаючи з 1 січня 2013 р. відповідно до ст. 122 ЗК та Положення про Державне агентство земельних ресурсів повноваження щодо надання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності у власність або користування є виключною компетенцією Держземагентства та його територіальних органів.

Як установили суди попередніх інстанцій, у випадку, що розглядається, державний реєстратор Реєстраційної служби Великобурлуцького районного управління юстиції Харківської області Марченко Ілля Леонідович (далі – Реєстратор) у рішенні про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень визначив, що із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа та заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених ч. 9 ст. 15 Закону № 1952-ІV.

Відповідно до вимог ст. 41 Закону № 1952-ІV  Товариство надало розпорядження РДА від 27 серпня 2012 р. № 265 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок на території Андріївської сільської ради АТ «Садовод» для проведення одночасно з державною реєстрацією похідного речового права (права оренди) реєстрації права власності держави на зазначені земельні ділянки.

Зазначеним розпорядженням Товариству передано в оренду земельну ділянку загальною площею 520,3066 га, зокрема й земельну ділянку з кадастровим № 6321480500:02:000:0062 площею 7,6900 га за рахунок земель запасу, земель сільськогосподарського призначення та сільськогосподарські угіддя на території Андріївської сільської ради Великобурлуцького району Харківської області.

Доказів того, що Товариство зверталося до ГУ Держземагентства, яке є територіальним органом Держземагентства, з питання реєстрації права власності на зазначену вище земельну ділянку за Державою Україна, позивач не надав.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що Реєстратор правомірно відмовив Товариству у проведенні державної реєстрації права власності на земельну ділянку на підставі того, що із заявою має звернутися відповідний центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин або його територіальний орган, а заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі 21-214а15, від 16 вересня 2015 р. у справі 21-262а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 10 Положення про порядок передачі об’єктів права державної власності (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 р. № 1482; далі – Положення про порядок передачі об’єктів, постанова № 1482 відповідно), Типової інструкції про списання майна бюджетних установ (затверджено наказом Державного казначейства України від 29 листопада 2010 р. № 447; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 січня 2011 р. за № 3/18741), пунктів 6.4, 6.6 Інструкції з обліку основних засобів та інших необоротних активів бюджетних установ (затверджено наказом Державного казначейства України від 17 липня 2000 р. № 64; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 липня 2000 р. за № 459/4680; далі – Інструкція з обліку основних засобів), Положення про Державний комітет України по водному господарству (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2007 р. № 882; далі – Положення про Держводгосп; Держводгосп відповідно) та Інструкції про списання об’єктів державної власності, бюджетних установ, організацій, підприємств, які належать до сфери управління Держводгоспу (затверджено наказом Держводгоспу від 29 січня 2008 р. № 8; далі – Інструкція про списання об’єктів) щодо порядку передачі об’єктів права державної власності, які перебувають на подвійному обліку у водогосподарських організаціях Держводгоспу та службах Державного агентства автомобільних доріг України.

 

Суди встановили, що Сосницьке міжрайонне управління водного господарства (далі – Сосницьке управління) підпорядковане Деснянському басейновому управлінню водних ресурсів (далі – Деснянське управління) та належить до сфери управління Держводгоспу, який відповідно до п. 25 Положення про Держводгосп виконує функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

На виконання п. 7 доручення Прем’єр-міністра України та відповідно до наказів Держводгоспу від 14 квітня 2011 р. № 48-б «Про списання вартості матеріальних цінностей» та Деснянського управління від 15 квітня 2011 р. № 35 «Про списання вартості матеріальних цінностей» Сосницьке управління списало з обліку автомобільні мости вартістю 256 тис. 600 грн та залишковою вартістю 27 тис. 700 грн, які перебували на подвійному обліку у Сосницькому управлінні і Службі автомобільних доріг у Чернігівській області.

Відповідно до п. 4 Типової інструкції про списання майна бюджетних установ списанню підлягає майно: не придатне для подальшого користування (фізично зношене); виявлене в результаті інвентаризації як недостача; морально застаріле; пошкоджене в результаті аварії чи стихійного лиха (за умови, що відновлення його є неможливим або економічно недоцільним і воно не може бути реалізоване).

Згідно із п. 5 Типової інструкції про списання майна бюджетних установ безоплатна передача майна, яке є державною власністю, зі сфери  управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, Національної академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування, до сфери управління інших органів, уповноважених  управляти державним майном, або самоврядних організацій здійснюється згідно з вимогами постанови  № 1482, якою затверджено Положення про порядок передачі об’єктів.

Так, відповідно до підпункту «а» п. 4 вказаного Положення передача об’єктів права державної власності здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України – щодо об’єктів, визначених підпунктами «а», «в» і «ґ» п. 2 цього Положення.

Передача таких об’єктів оформляється актом приймання-передачі за формою згідно з додатком до Порядку подання та розгляду пропозицій щодо передачі об’єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об’єктів у державну власність, затвердженого цією постановою (п. 10 Положення про порядок передачі об’єктів).

Відповідно до пунктів 6.4, 6.6 Інструкції з обліку основних засобів (що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) типова форма ОЗ-1 (бюджет) «Акт прийняття-передачі основних засобів» застосовується для оформлення приймання-передавання необоротних активів і складається на кожний окремий об’єкт, який надходить шляхом придбання або безоплатної передачі від інших організацій. На об’єкт, що був в експлуатації, робиться запис на суму зносу. Для прийняття об’єктів наказом керівника установи створюється комісія, яка складає акт у двох примірниках: один – для установи, яка здає, другий – для установи, яка приймає. Акт затверджується керівником установи. Після оформлення у термін, встановлений графіком документообігу бюджетних установ, акт разом з технічною документацією, що стосується даного активу, передається в бухгалтерію (централізовану бухгалтерію). Для оформлення приймання декількох об’єктів однотипних необоротних активів, які мають однакову вартість (господарський інвентар, інструменти, обладнання, білизна, постільні речі та ін.), дозволяється складання загального акта приймання необоротних активів.

При надходженні необоротних активів в установу (на склад) матеріально відповідальна особа на документі постачальника або на акті приймання повинна розписатися в одержанні цих цінностей і прийняти їх на відповідальне зберігання.

Таким чином, на підставі аналізу наведених вище норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України при розгляді цієї справи дійшла висновку про те, що передача об’єктів права державної власності, які перебувають на подвійному обліку у водогосподарських організаціях Держводгоспу та службах Державного агентства автомобільних доріг України, здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України відповідно до Положення про порядок передачі об’єктів (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі 21-1469а15).

 

150.050.000 Плата за землю. Земельний податок. Орендна плата

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 287.8 ст. 287 ПК щодо сплати земельного податку власниками нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку. 

 

За змістом підпункту 9.1.10 п. 9.1 ст. 9 ПК плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до підпункту 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК платник податків зобов’язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Справляння плати за землю здійснюється відповідно до положень розд. ХIII ПК.

Згідно з підпунктом 269.1.1 п. 269.1 ст. 269 ПК платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв). А в силу вимог підпункту 270.1.1 п. 270.1 ст. 270 ПК об’єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Таким чином, обов’язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

Згідно зі ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV).

Питання щодо переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються ст. 120 ЗК і ст. 377 ЦК.

Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування  на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

За правилами п. 286.1 ст. 286 ПК підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

При цьому власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (п. 287.8 ст. 287 ПК). Тобто фізична особа – власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. 

У справі, яка розглядається, суди встановили, що позивач є власником нежитлових приміщень, за земельну ділянку під якими ДПІ оспорюваним податковим повідомленням-рішенням нарахувала земельний податок. При цьому в силу вимог статей 182, 334 ЦК та положень Закону № 1952-IV право власності на нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації.

За таких обставин, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належними йому на праві власності нежитловими приміщеннями, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п. 5.2 ст. 5 ПК, обов’язок зі сплати земельного податку виник в Особи 1 з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (постанова Верховного Суду України від 7 липня 2015 р. у справі 21-775а15).

 

170.000.000 ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТРАНСПОРТУ

 

170.010.000 Загальні питання транспорту

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 43 Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2344-ІІІ «Про автомобільний транспорт» (у редакції, чинній на час проведення конкурсу; далі – Закон № 2344-ІІІ) та п. 12 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2008 р. № 1081 (у редакції, чинній на час проведення конкурсу; далі – Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів)) щодо особливостей визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті на конкурсних засадах.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Закону № 2344-ІІІ визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах.

Організація проведення конкурсу та визначення умов перевезень покладаються  на  органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Порядок проведення  конкурсів визначає Кабінет Міністрів України (частини 1 та 12 ст. 44 Закону № 2344-ІІІ).

На виконання вимог ч. 12 ст. 44 вказаного Закону Кабінет Міністрів України постановою від 3 грудня 2008 р. № 1081 затвердив Порядок проведення конкурсу з перевезення пасажирів, який визначає  процедуру підготовки та проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального  користування (далі – конкурс) і є обов’язковим для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами (організаціями), залученими на договірних умовах для організації забезпечення проведення конкурсів, конкурсними комітетами та автомобільними перевізниками.

Згідно із п. 10 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів організатор затверджує умови конкурсу, в тому числі обов’язкові, відповідно до ст. 44 Закону № 2344-ІІІ. Крім обов’язкових, організатор може затверджувати додаткові умови конкурсу (наявність у перевізника GPS-системи, встановленої на транспортних засобах, які пропонуються для роботи на автобусному маршруті, тощо). Організатор встановлює вимогу щодо забезпечення роботи на об’єкті конкурсу, який включає міські та приміські автобусні маршрути загального  користування, не менш як одного транспортного засобу, пристосованого для перевезення осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Статтею 45 Закону № 2344-ІІІ визначено вимоги до автомобільних перевізників, які допускаються до участі в конкурсі. Зокрема, у конкурсі можуть брати участь автомобільні перевізники, які мають ліцензію на той вид послуг, що виносять на конкурс, на законних  підставах використовують у достатній кількості сертифіковані автобуси відповідного  класу, відповідають вимогам, викладеним у ст. 34 цього Закону.

При цьому до участі в конкурсі не допускаються автомобільні перевізники, які: визнані банкрутами або щодо яких порушено справу про банкрутство чи ліквідацію як суб’єкта господарювання; подали до участі в конкурсі документи, що містять недостовірну інформацію; не відповідають вимогам ст. 34 цього Закону; передбачають використовувати на маршрутах автобуси, переобладнані з вантажних  транспортних засобів.

До того ж змістом п. 12 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів розширено перелік умов, коли Конкурсний комітет приймає рішення про недопущення до участі в конкурсі автомобільного перевізника. А саме, коли автомобільний перевізник: подав до участі в конкурсі неналежним чином оформлені документи чи не в повному обсязі, а також такі, що містять недостовірну інформацію; визнаний банкрутом або щодо якого порушено провадження  у справі про банкрутство (за винятком того, стосовно якого проводиться процедура  санації), або який перебуває у стадії ліквідації; не відповідає вимогам ст. 34 Закону № 2344-ІІІ; не має достатньої кількості транспортних засобів для виконання перевезень, затвердженої обов’язковими умовами конкурсу, та перевезень, які повинні виконуватися відповідно до чинних договорів (дозволів). Достатня кількість транспортних засобів визначається як кількість автобусів, необхідних для виконання перевезень, та кількість резервних транспортних засобів, яка становить 10 відсотків для міського, приміського сполучення та 20 відсотків для міжміського сполучення; має несплачені штрафні санкції, накладені Державною інспекцією України з безпеки на наземному транспорті, або водії якого мають несплачені штрафи, накладені відповідно до ст. 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення, неоскаржені у судовому порядку (що були накладені не пізніше ніж за 20 днів до дати проведення конкурсу); подав конкурсну пропозицію, що не відповідає обов’язковим та додатковим умовам конкурсу, крім випадків, передбачених ч. 3  ст.  44  Закону № 2344-ІІІ. Тобто законодавець чітко визначив умови недопущення автомобільного перевізника до участі в конкурсі та обов’язок Конкурсного комітету ухвалити рішення з цього приводу. Серед таких умов, зокрема: подання до участі в конкурсі неналежним чином оформлених документів, недостовірної інформації, а також подання конкурсної пропозиції, що не відповідає обов’язковим та додатковим умовам конкурсу, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 44 Закону № 2344-ІІІ.

При цьому достовірність інформації, викладеної у заяві та документах, визначених  п. 29 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів, перевіряється організатором та/або робочим органом не пізніше ніж за два дні  до дати проведення конкурсу (п. 37 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів).

У справі, яка розглядається, суди встановили, що ПП «А.Т.Н.» надало для участі в конкурсі на маршрут № 716 недостовірні відомості (анульовану ліцензійну картку серії АА № 714124, видану на транспортний засіб марки «Богдан А 09201» 2006 р. випуску). Також ПП «А.Т.Н.» подало конкурсні пропозиції, в яких не було дотримано додаткові конкурсні вимоги (заявлено транспортний засіб із меншою кількістю пасажиромісць (17/16), аніж визначено додатковими конкурсними умовами (не менше 19)), зазначена ПП «А.Т.Н.» інформація про кількість пасажиромісць, призначених для перевезення інвалідів, в автобусах 17/16 не відповідає кількості таких пасажиромісць, що зафіксована в Сертифікаті відповідності. Крім цього, суд першої інстанції встановив, що ПП «А.Т.Н.» подало анкети до заяви про участь у конкурсі, які не відповідають формі анкети та не містять вичерпної інформації, що передбачена у затвердженій у додатку 5 до Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів формі анкети.

За таких обставин, оскільки документи ПП «А.Т.Н.», надані для участі у конкурсі, не відповідають вимогам Закону № 2344-ІІІ та Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів, то відповідачі не вправі були допускати такого автомобільного перевізника до участі у конкурсі та в подальшому визнавати його переможцем.

Крім цього, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, помилковим є висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що позовні вимоги ТОВ «Автосервіс» не відновлюють його охоронювані законом права, свободи та інтереси як позивача. Зазначене товариство безпосередньо брало участь у конкурсі, а тому має право оскаржити результати цього конкурсу, як і будь-який інший його учасник, оскільки рішення Конкурсного комітету з проведення обласних конкурсів на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, віднесених до компетенції Київської обласної державної адміністрації, породжує, змінює або припиняє права та обов’язки у сфері публічно-правових відносин кожного з учасників такого конкурсу (постанова Верховного Суду України від 10 листопада 2015 р. у справі 21-3168а15).

 

170.060.000 Повітряний транспорт

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень частин 1, 5 ст. 11, ч. 4 ст. 94 Повітряного кодексу України (далі – Повітряний кодекс), пункту 2.1 Порядку надання і анулювання прав на експлуатацію повітряних ліній (затверджено наказом Міністерства інфраструктури України (далі – Мінінфраструктури) від 23 квітня 2013 р. № 245; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 18 травня 2013 р. за № 765/23297; чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Порядок надання і анулювання прав) щодо повноважень Державної авіаційної служби України (далі – Державіаслужба) у частині регулювання питань цивільної авіації, зокрема, стосовно надання права на експлуатацію повітряних ліній, обмеження чи позбавлення цього права.

 

Згідно із частинами 1 та 2 ст. 5 Повітряного кодексу уповноважений орган з питань цивільної авіації здійснює державне регулювання діяльності в галузі  цивільної авіації в частині організації та використання повітряного простору України шляхом, зокрема, розроблення, прийняття та впровадження авіаційних правил України.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Повітряного кодексу нормативно-правове регулювання у сфері цивільної авіації здійснюється шляхом прийняття в установленому порядку нормативно-правових актів та прийняття уповноваженим органом з питань цивільної авіації авіаційних правил України, що регулюють діяльність цивільної авіації та використання повітряного простору України.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері транспорту, приймає нормативно-правові акти, спрямовані на формування державної політики у сфері цивільної авіації, крім авіаційних правил України, визначених ч. 5 цієї статті.

За змістом ч. 3 ст. 92 та ч. 3 ст. 94 Повітряного кодексу з метою набуття права доступу до певних повітряних ліній або ринків авіаперевізник повинен отримати відповідний документ на право експлуатації певної повітряної лінії саме від уповноваженого органу з питань цивільної авіації. Право на експлуатацію повітряної лінії надається зазначеним органом за письмовою заявою авіаперевізника.

Згідно із ч. 4 ст. 94 Повітряного кодексу порядок надання і анулювання прав на експлуатацію повітряних ліній <…> встановлюються авіаційними правилами України.

Відповідно до ст. 1 Положення про Державну авіаційну службу України (затверджено Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 398/2011 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі – Положення про Державіаслужбу), Державіаслужба є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики в сфері цивільної авіації.

Серед основних завдань Державіаслужби, перелік яких міститься у ст. 3 Положення про Державіаслужбу, визначено такі, як реалізація державної політики у сфері цивільної авіації та використання повітряного простору, ліцензування авіаційних перевезень, регулювання використання повітряного простору та організація повітряного руху.

Аналіз наведених норм матеріального права дає колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України підстави для висновку про те, що відповідно до положень Повітряного кодексу, яким встановлено правові основи в галузі авіації, саме на Державіаслужбу, яка є уповноваженим органом з питань цивільної авіації, покладено обов’язок прийняття авіаційних правил України, що регулюють діяльність цивільної авіації та використання повітряного простору України, а отже, і вирішення питань щодо надання права на експлуатацію повітряних ліній, обмеження чи позбавлення цього права (постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2015 р. у справі 21-1030а15).

 

210.000.000 МИТНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

 

210.050.000 Митне оформлення

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 67 Митного кодексу України (далі – МК), розділів ХVI, XVII Пояснень до Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (затверджено наказом Міністерства доходів і зборів України від 14 січня 2014 р. № 15; далі – Пояснення до УКТ ЗЕД, УКТ ЗЕД відповідно) щодо особливостей класифікації товарів при їх декларуванні, зокрема при визначенні кодів товарів відповідно до класифікаційних групувань, зазначених в УКТ ЗЕД.

 

Згідно зі ст. 69 МК товари при їх декларуванні підлягають класифікації, тобто визначаються коди товарів відповідно до класифікаційних групувань, зазначених в УКТ ЗЕД.

Митні органи здійснюють контроль правильності класифікації товарів, поданих до митного оформлення, згідно з УКТ ЗЕД.

На вимогу посадової особи митного органу декларант або уповноважена ним особа зобов’язані надати усі наявні відомості, необхідні для підтвердження заявлених ними кодів товарів, поданих до митного оформлення, а також зразки таких товарів та/або техніко-технологічну документацію на них.

У разі виявлення під час митного оформлення товарів або після нього порушення правил класифікації товарів митний орган має право самостійно класифікувати такі товари.

Як складний випадок класифікації товару розуміють випадок, коли у процесі контролю правильності заявленого декларантом або уповноваженою ним особою коду товару виникають суперечності щодо тлумачення положень УКТ ЗЕД, вирішення яких потребує додаткової інформації, спеціальних знань, проведення досліджень тощо.

Рішення митних органів щодо класифікації товарів для митних цілей є обов’язковими. Такі рішення оприлюднюються у встановленому законодавством порядку. У разі незгоди з рішенням митного органу щодо класифікації товару декларант або уповноважена ним особа має право оскаржити це рішення у порядку, встановленому гл. 4 цього Кодексу.

Відповідно до Порядку роботи відділу митних платежів, підрозділу митного оформлення митного органу та митного поста при вирішенні питань класифікації товарів, що переміщуються через митний кордон України (затверджено наказом Міністерства фінансів України від 30 травня 2012 р. № 650; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 липня 2012 р. за № 1085/21397; далі – Порядок роботи відділу митних платежів), контроль правильності класифікації товарів – це перевірка правильності опису товару та відповідного йому коду в митній декларації вимогам Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД під час проведення процедур його митного контролю та митного оформлення.

Згідно з Порядком роботи відділу митних платежів декларант або уповноважена ним особа класифікує товари згідно з УКТ ЗЕД при їх декларуванні відповідно до ст. 69 МК, а посадові особи митного поста здійснюють контроль правильності класифікації товарів під час проведення митних формальностей при митному оформленні товарів.

Контроль правильності класифікації товарів здійснюється, зокрема, шляхом перевірки відповідності відомостей про товар та коду товару згідно з УКТ ЗЕД, заявлених у митній декларації, відомостям про товар (найменування, опис, визначальні характеристики для класифікації товарів тощо), зазначеним у наданих для митного контролю документах, шляхом перевірки дотримання вимог Основних правил інтерпретації УКТ ЗЕД з урахуванням Пояснень до УКТ ЗЕД, рекомендацій, розроблених центральним органом виконавчої влади у сфері митної справи відповідно до вимог ст. 68 МК.

Відповідно до ст. 67 МК в УКТ ЗЕД товари систематизовано за розділами, групами, товарними позиціями, товарними підпозиціями, найменування і цифрові коди яких уніфіковано з Гармонізованою системою опису та кодування товарів.

Для докладнішої товарної класифікації використовуються сьомий, восьмий, дев’ятий та десятий знаки цифрового коду.

Структура десятизнакового цифрового кодового позначення товарів в УКТ ЗЕД включає код групи (перші два знаки), товарної позиції (перші чотири знаки), товарної підпозиції (перші шість знаків), товарної категорії (перші вісім знаків), товарної підкатегорії (десять знаків).

Згідно із Законом України від 5 квітня 2001 р. № 2371-ІІІ «Про митний тариф України» (далі – Закон № 2371-ІІІ, у редакції Закону України від 21 грудня 2010 р. № 2829-VI «Про внесення змін до Закону України «Про Митний тариф України») група 87 входить до розд. XVII «Засоби наземного транспорту, літальні апарати, плавучі засоби і пов’язані з транспортом пристрої та обладнання» і включає «Засоби наземного транспорту, крім залізничного або трамвайного рухомого складу, їх частини та обладнання».

Пунктом (а) ч. 4 примітки до зазначеного розділу встановлено, що у цьому розділі транспортні засоби, спеціально сконструйовані для переміщення на дорогах чи коліях, слід класифікувати у товарних позиціях групи 87.

Відповідно до Закону № 2371-III до товарної підкатегорії 8716 80 00 00 віднесено «інші транспортні засоби».

Відповідно до цього ж Закону група 84 «Реактори ядерні, котли, машини, обладнання і механічні пристрої; їх частини» входить до розд. XVI «Машини, обладнання та механізми; електротехнічне  обладнання; їх частини; звукозаписувальна та звуковідтворювальна апаратура, апаратура для запису або відтворення телевізійного зображення і звуку, їх частини та приладдя». До товарної позиції 8438 включено «Обладнання для промислового приготування виробництва харчових продуктів чи напоїв, не включене до інших угруповань, крім обладнання для екстрагування або виробництва  тваринних чи нелетких рослинних жирів, або олій». Товарна підпозиція 843810 охоплює «Обладнання для виробництва хлібобулочних виробів, макаронів, спагеті або подібних виробів», а до товарної підкатегорії 8438 90 00 00 віднесено «частини» такого обладнання (постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2015 р. у справі 21-2195а15).

 

 

220.000.000 ПУБЛІЧНА СЛУЖБА, ЇЇ ПРОХОДЖЕННЯ,

ЗВІЛЬНЕННЯ З ПУБЛІЧНОЇ СЛУЖБИ

 

220.010.000 Загальні питання державної служби

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) щодо відповідальності роботодавця за непроведення з його вини або з вини уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені законом строки.

 

Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення.

Відповідно до приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова Верховного Суду України від 15 вересня 2015 р. у справі 21-1765а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень Закону України від20 грудня 1990р. № 565-XII «Про міліцію» (далі – Закон № 565-XII), Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України (затверджено Законом України від 22 лютого 2006 р. № 3460-IV; далі – Статут), п. 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ України (затверджено постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 р. № 114; далі – Положення про проходження служби), Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України  (затверджено наказом МВС від 12 березня 2013 р. № 230; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2013 р. за № 541/23073; далі – Інструкція про порядок проведення службових розслідувань), Присяги працівника органів внутрішніх справ України (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1991 р. № 382 (далі – Присяга) щодо звільнення зі служби осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за порушення службової дисципліни.

 

Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов’язки регулюються Законом № 565-ХІІ, Статутом та  Положенням про проходження служби.

Статтею 1 Статуту визначено, що службовою дисципліною є дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів МВС підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги.

Відповідно до ст. 4 Статуту наказ є формою реалізації службових повноважень особи начальницького складу, згідно з якими визначаються мета і предмет завдання, строк його виконання та відповідальна особа, якій належить його виконати. Накази можуть даватись як в усній, так і в письмовій формі. У разі одержання наказу від старшого прямого начальника підлеглий зобов’язаний виконати його та повідомити про це свого безпосереднього начальника.

Таким чином, наказ – це правовий акт, виданий з метою вирішення основних і оперативних завдань органів виконавчої влади його керівником, що діє на основі єдиноначальності, містить вимогу необхідності вчинення будь-якої дії або утримання від неї конкретним виконавцем (конкретними виконавцями).

Накази повинні відповідати таким умовам: 1) виходити від начальника як провідника державної волі, а отже, відповідати чинному законодавству; 2) мати характер однозначного, обов’язкового до виконання веління і видаватись з дотриманням встановленої законом форми. Виконавець може висловити свої зауваження до виконання, але при залишенні наказу в силі він повинен його виконувати під загрозою юридичних санкцій.

Встановлені спеціальні вимоги, що висуваються до наказів в системі органів внутрішніх справ України, в тому числі вимога конкретності, яка полягає в чіткому, ясному формулюванні цілей та завдань, шляхів і засобів їх досягнення. Наказ повинен бути сформульований однозначно, щоб було зрозуміло хто є виконавцем наказу, хто є його організатором, в які строки необхідно його виконати. Отже, чим конкретнішим є наказ, тим більші гарантії його успішного, чіткого та повного виконання. Крім того, встановлена вимога адресності, яка полягає в тому, що кожен наказ повинен бути призначеним чітко до одного чи кількох виконавців.

За змістом ст. 7 Статуту службова дисципліна базується на високій свідомості та зобов’язує кожну особу рядового і начальницького складу: дотримуватися законодавства, неухильно виконувати вимоги Присяги, статутів і наказів начальників; дотримуватися норм професійної та службової етики; сприяти начальникам у зміцненні службової дисципліни, забезпеченні законності та статутного порядку; виявляти повагу до колег по службі та інших громадян, бути ввічливим, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку тощо.

Види дисциплінарних стягнень за порушення службової дисципліни наведені в ст. 12 Статуту, найсуворішим з яких є звільнення з органів внутрішніх справ, що застосовується як крайній захід дисциплінарного впливу.

Порядок накладення дисциплінарних стягнень на осіб рядового і начальницького складу врегульовано ст. 14 Статуту.

Зокрема, з метою з’ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування. Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення начальником. У разі необхідності цей термін може бути продовжено начальником, який призначив службове розслідування, або старшим прямим начальником, але не більш як на один місяць. Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення. Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органів внутрішніх справ. Зміст наказу доводиться до відома особи рядового або начальницького складу, яку притягнуто до дисциплінарної відповідальності, під підпис. У разі звільнення з посади або звільнення з органів внутрішніх справ особі рядового або начальницького складу видається витяг з наказу. При визначенні виду дисциплінарного стягнення мають враховуватися тяжкість проступку, обставини, за яких його скоєно, заподіяна шкода, попередня поведінка особи та визнання нею своєї вини, її ставлення до виконання службових обов’язків, рівень кваліфікації тощо. Звільнення осіб рядового і начальницького складу з органів внутрішніх справ як вид стягнення є крайнім заходом дисциплінарного впливу.

Підстави звільнення зі служби осіб рядового і начальницького складу, в тому числі за порушення дисципліни, вчинення адміністративного чи кримінального правопорушення, встановлені пунктами 63–65 Положення про проходження служби.

Окремо пунктами 66 і 67 Положення про проходження служби передбачені підстави звільнення зі служби за скоєння вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, та за вчинення злочину або адміністративного корупційного правопорушення.

Провівши системний аналіз зазначених норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що дискредитація звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ за своєю суттю полягає у вчиненні такого проступку, що підриває довіру та авторитет органів внутрішніх справ і їх працівників в очах громадськості та є несумісним із подальшим проходженням служби. Невиконання вимог наказів МВС від 28 травня 2014 р. № 488 дск та УДАІ УМВС від 28 травня 2014 р. № 157 «Про відрядження працівників Державтоінспекції області», що стало підставою для звільнення позивача, не містить ознак такого проступку, а підпадає під поняття порушення службової дисципліни, за яке може бути накладене дисциплінарне стягнення відповідно до ст. 12 Статуту (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі 21-1288а15, від 20 жовтня 2015 р. у справі  21-2103а15, від 20 жовтня 2015 р. у справі  21-2440а15).

 

220.040.000 Соціальний захист державних службовців

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 37 Закону України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII «Про державну службу» (далі – Закон № 3723-XII) щодо особливостей визначення відсоткового розміру суми заробітної плати державного службовця, з якої призначається пенсія.

 

4 грудня 2014 р. позивач звернувся до відповідача із заявою за перерахунком пенсії, до якої додав довідку Державної фінансової інспекції Чернігівської області від 1 грудня 2014 р. № 190 про складові його заробітної плати за період з 1 вересня 2007 р. по 30 вересня 2009 р. У додану довідку включено виплати, на які нараховувалися страхові внески на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, зокрема, суми матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань та індексації заробітної плати.

Висновок судів попередніх інстанцій про те, що суми матеріальної допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань та індексації заробітної плати, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати, відповідає правовій позиції, висловленій колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постанові від 14 травня 2013 р. (справа № 21-125а13), що у поданій заяві позивачем не оспорюється.

Суть заяви Особи 1 про перегляд рішення зводиться до того, що апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення відсоткового розміру суми заробітної плати позивача, з якої призначається пенсія, вийшов за межі позовних вимог у цій частині, оскільки ні позивач, ні управління Пенсійного фонду України не порушували питання про зміну відсоткового розміру суми заробітної плати, з якої призначена пенсія позивачу.

Статтею 37 Закону № 3723-XII (у редакції, чинній на час призначення пенсії позивачу) встановлено, що пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 % від сум їх заробітної плати, на які нараховуються страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

Абзацом 3 зазначеної статті Закону передбачено, що за кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшується на один відсоток заробітку, але не більше 90 % заробітної плати.

Тобто відсотковий розмір заробітної плати державного службовця, з якої призначається пенсія, визначається з урахуванням стажу державної служби, при цьому застосуванню підлягає ст. 37 Закону № 3723-XII у редакції, яка була чинною на час призначення пенсії (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2015 р. у справі № 21-1486а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 44 ЗаконуУкраїни від 15 грудня 1992року № 2862-XII «Про статус суддів» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2862‑XII) щодо особливостей застосування нових розмірів та умов оплати праці суддів.

 

Відповідно до частин 1, 2 ст. 44 Закону № 2862-XII заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Розміри посадових окладів суддів встановлюються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 % його окладу. Посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 % посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.

Згідно із ч. 2 ст. 8 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 108/95-ВР) умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з державного бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 р. № 513 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Конституційного Суду України» (далі – постанова № 513) та постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2005 р. № 514 «Про оплату праці Голови та заступників Голови Верховного Суду України» (далі – постанова № 514) з 1 червня 2005 р. підвищено розміри посадових окладів, встановлено надбавки, доплати та порядок преміювання, зокрема, Голови Конституційного Суду України та Голови Верховного Суду України.

Постановою від 3 вересня 2005 р. № 865 «Про оплату праці суддів»                  (далі – постанова № 865) Кабінет Міністрів України затвердив схеми посадових окладів, встановив надбавки, доплати та порядок преміювання інших керівників та суддів Конституційного Суду України, керівників та суддів інших судів загальної юрисдикції.

У початковій редакції постанови № 865 п. 5 було передбачено, що вона набирає чинності з 1 січня 2006 р.

Проте ще до набрання нею чинності Кабінет Міністрів України постановою від 31 грудня 2005 р. № 1310 вніс зміни до постанови № 865, зокрема п. 5 якої виклав у такій редакції: «ця постанова набирає чинності з дня втрати чинності Указів Президента України від 10 липня 1995 р. № 584, від 19 вересня 1996 р. № 856, від 5 березня 2002 р. № 220, від 25 листопада 2002 р. № 1061, статей 3 та 4 Указу Президента України від 11 грудня 2002 р. № 1150, абз. 1 ст. 1 Указу Президента України від 23 лютого 2002 р. № 173 у частині встановлення надбавки суддям військових місцевих та військових апеляційних судів».

Зазначеними указами Президента України суддям встановлювались надбавки за високі досягнення у праці або виконання особливо важливої роботи тощо, виплата матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань. Зазначені укази Президента України повністю або в частині оплати праці суддів втратили чинність з 1 січня 2006 р.

Аналізуючи наведені норми, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Кабінет Міністрів України, діючи відповідно до ст. 8 Закону № 108/95-ВР, постановою № 865 не просто підвищив посадові оклади, а визначив нові розміри та умови оплати праці суддів, у зв’язку з чим нові посадові оклади могли бути застосовані лише з одночасною втратою чинності зазначеними указами Президента України в частині оплати праці суддів (постанова Верховного Суду України від 3 листопада 2015 р. у справі 21-527а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 44 Закону № 2862-XII (чинного на час виникнення спірних правовідносин), постанов № 513, № 514, № 865 (яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та Указу Президента України від 10 липня 1995 р. № 584/95 «Про додаткові заходи щодо соціального захисту суддів» (далі – Указ № 584/95) щодо відсутності правових підстав для виплати суддям різниці в заробітній платі.

[1] Стаття 153 ПК України втратила чинність, але була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

[2] Закон втратив чинність на підставі ПК України.

[3] Закон втратив чинність на підставі ПК України.

[4] Закон втратив чинність на підставі ПК України.

[5] Закон втратив чинність на підставі ПК України.

[6] Наказ втратив чинність на підставі наказу державної податкової служби від 25 січня 2011 р. № 41.

 

[7] У назву цього Порядку внесено зміни згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2015 р. № 526.

[8] Наказ втратив чинність згідно з наказом Державної фіскальної служби України від 17 липня 2015 р. № 511.