Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2015 року (адміністративні справи)

Висновки Верховного Суду України,

викладені  у рішеннях, прийнятих за результатами

розгляду заяв про перегляд судових рішень,

за IІ півріччя 2015 р.

 

010.000.000 Державне регулювання.

Підприємства і підприємницька діяльність

 

010.010.000 Загальні питання регулювання господарської діяльності

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 14.1.181 п. 14.1 ст. 14, пунктів 198.3, 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України (далі – ПК України), ч. 1, 2 ст. 215, ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) щодо необхідності фактичного здійснення господарських операцій для визначення податкового кредиту та документів, які можуть підтверджувати реальність таких операцій.

 

Вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені ст. 44 ПК України. Так, згідно з положенням п. 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначено Законом України від 16 липня 1999 р. № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі – Закон № 996-ХIV).

Відповідно до ст. 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: він має містити відомості про господарську операцію і підтверджувати її реальне (фактичне) здійснення.

Згідно зі ст. 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни у майновому стані платника податків.

Здійснення господарської операції та, власне, її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом ч. 1 та 2 ст. 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.

Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК України.

Водночас відповідно до п. 198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Згідно із п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу.

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Разом з тим відповідно до принципу змагальності суб’єкт господарювання зобов’язаний заперечувати проти доводів суб’єкта владних повноважень (постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2015 р. у справі 21-1359а15; постанова Верховного Суду України від 27 жовтня 2015 р. у справі 21-1539а15; постанова Верховного Суду України від 15 грудня 2015 р. у справі 21-5206а15).

 

010.020.000 Антимонопольно-конкурентне законодавство

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 7, 17 Закону України від 26 листопада 1993 р. № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 3659-ХІІ) щодо права органів Антимонопольного комітету України (далі – АМК) вимагати інформацію від суб’єктів господарювання.

 

За правилами ч. 1 та 2 ст. 7 Закону № 3659-ХІІ у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, у сфері здійснення контролю за узгодженими діями, концентрацією АМК має право, зокрема, при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом.

У сфері формування та реалізації конкурентної політики, сприяння розвитку конкуренції, нормативного і методичного забезпечення діяльності АМК та застосування законодавства про захист економічної конкуренції АМК має право, зокрема, вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб інформацію, у тому числі з обмеженим доступом, необхідну для дослідження ринків, а також інформацію про реалізацію конкурентної політики (п. 1 ч. 3 ст. 7 Закону № 3659-ХІІ).

Відповідно до п. 5, 12 ч. 1 ст. 17 Закону № 3659-ХІІ голова територіального відділення АМК має такі повноваження: при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом; проводити дослідження ринку, визначати межі товарного ринку, а також становище, в тому числі монопольне (домінуюче), суб’єктів господарювання на цьому ринку та приймати відповідні рішення (розпорядження).

Аналогічні повноваження територіального відділення АМК закріплено у Положенні про територіальне відділення Антимонопольного комітету України (затверджене розпорядженням АМК від 23 лютого 2001 р. № 32-р; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 березня 2001 р. за № 291/5482).

Отже, право органів АМК вимагати інформацію у суб’єктів господарювання самостійного характеру не має, а передбачене законом у контексті виконання такими органами певних повноважень: розгляду справ чи заяв про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведення перевірки, дослідження ринків, реалізації конкурентної політики, в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, при вирішенні спорів щодо правомірності вимог про надання інформації слід враховувати, що випадки, в яких органи АМК мають право вимагати від суб’єктів господарювання інформацію, повинні визначатися законами України. Тому доведення законності таких вимог напряму залежить від доведення факту здійснення органами АМК того чи іншого повноваження, з яким закон пов’язує їх право вимагати інформацію (постанова Верховного Суду України від 8 вересня 2015 р. у справі                       21–1902а15).

 

010.140.020 Ліцензування окремих видів господарської діяльності 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень абз. 3 ч. 2 ст. 17 Закону України від 19 грудня 1995 р. № 481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481/95-ВР) щодо правомірності/неправомірності застосування фінансових санкцій у вигляді штрафу внаслідок встановлення факту виробництва алкогольних напоїв, які позначені знаками для товарів та послуг, не внесеними до додатка до ліцензії.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону № 481/95-ВР виробництво алкогольних напоїв та тютюнових виробів здійснюється суб’єктами господарювання незалежно від форм власності за умови одержання ліцензії.

Ліцензія (спеціальний дозвіл) – це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання на провадження одного із зазначених у цьому Законі видів діяльності протягом визначеного строку (ст. 1 Закону № 481/95-ВР).

Порядок видачі, призупинення та анулювання ліцензії на виробництво алкогольних напоїв встановлено ст. 3 цього Закону.

Згідно із ч. 8 ст. 3 Закону № 481/95-ВР одночасно з видачею ліцензії орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України, видає суб’єкту господарювання додаток до ліцензії, який містить перелік видів спиртів та алкогольних напоїв, які вправі виробляти суб’єкт господарювання, а також перелік знаків для товарів і послуг, які суб’єкт господарювання може використовувати у виробництві алкогольних напоїв на підставі прав власності на знаки для товарів і послуг, або на підставі рішень про прийняття заявок на реєстрацію знаків для товарів і послуг (на період до видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг), або на підставі дозволів інших власників знаків для товарів і послуг (якщо такі знаки зареєстровані після введення в дію цього Закону). Зміни або доповнення до додатка до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв вносяться органом, який видав ліцензію, протягом трьох робочих днів відповідно до заяви суб’єкта господарювання або власника знака для товарів і послуг та визначеного цим Законом порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 481/95-BP за порушення норм цього Закону щодо виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем виноградним, спиртом-сирцем плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами посадові особи і громадяни притягаються до відповідальності згідно з чинним законодавством.

Частиною 2 ст. 17 Закону № 481/95-BP передбачено, що у разі виробництва спирту етилового, коньячного і плодового, спирту етилового ректифікованого виноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, спирту-сирцю виноградного, спирту-сирцю плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів без наявності ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу у розмірі 200 відсотків вартості виробленої продукції (за оптово-відпускними цінами), але не менше 8500 грн.

При цьому слід зазначити, що наведений у вказаній статті перелік підстав відповідальності є вичерпним.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що Закон № 481/95-BP не ідентифікує за правовими наслідками та підставами для застосування вищевказаного штрафу невнесення змін або доповнень до додатка до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв як відсутність у виробника виданої відповідно до цього Закону ліцензії. Тобто відповідальність за це законом не встановлена.

Маркування алкогольних напоїв знаками для товарів і послуг, що не внесені до додатка до ліцензії, не може вважатися «виробництвом алкогольної продукції без ліцензії», оскільки, як було встановлено вище, ліцензія надає дозвіл на здійснення певних видів господарської діяльності, а не встановлює вимоги до маркування продукції.

Згідно із п. 113.3 ст. 113 ПК України штрафні (фінансові) санкції (штрафи) за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за  дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, застосовуються у порядку та у розмірах, встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Застосування за порушення норм законів з питань оподаткування або іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, штрафних (фінансових) санкцій (штрафів), не передбачених цим Кодексом та іншими законами України, не дозволяється.

Відповідно до підпункту 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України одним із принципів, на якому ґрунтується податкове законодавство України, є презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу. У п. 56.21 ст. 56 ПК України зазначено, що у такому разі рішення приймається на користь платника податків.

Як установили суди, ТОВ «Агро-Юг» здійснює господарську діяльність з виробництва алкогольних напоїв на підставі ліцензії № 401 строком на 5 років (з 9 жовтня 2008 р. по 9 жовтня 2013 р.). На підставі Акта було прийнято рішення про застосування фінансових санкцій відповідно до абз. 3 ч. 2 ст. 17 Закону № 481/95-ВР за порушення ТОВ «Агро-Юг» ст. 3 цього Закону, а саме здійснення виробництва алкогольних напоїв без наявності ліцензії.

Проте Закон № 481/95-ВР не містить жодних положень щодо притягнення до відповідальності, зокрема, за невнесення знака для товарів і послуг у додаток до ліцензії на виробництво алкогольних напоїв, тобто використання при маркуванні виноробної продукції знаків для товарів і послуг, не внесених в додаток до ліцензії, не можна ототожнювати з виготовленням алкогольних напоїв без використання ліцензії, а положення абз. 3 ч.  2 ст. 17 Закону № 481/95-ВР в зазначеному випадку розширеному тлумаченню не підлягають.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, який визнав недійсним і скасував рішення про застосування фінансових санкцій та обґрунтовано дійшов висновку про те, що з огляду на наявність у позивача ліцензії на виробництво алкогольних напоїв, підстави для застосування до нього фінансових санкцій у вигляді штрафу внаслідок встановлення факту виробництва позивачем алкогольних напоїв, які позначені знаками для товарів та послуг, не внесеними до додатка до ліцензії, немає (постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2015 р. у справі  21-3170а15).

 

030.000.000 Загальнодержавні податки і збори

(обов’язкові платежі)

 

030.010.000 Податок на прибуток підприємств

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 57.1 ст. 57 ПК України щодо особливостей зарахування переплати під час сплати авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів в рахунок щомісячних авансових внесків з податку на прибуток.

 

Згідно із підпунктом 57.1 ст. 57 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) платники податку на прибуток (крім новостворених, виробників сільськогосподарської продукції, неприбуткових установ (організацій) та платників податків, у яких доходи, що враховуються при визначенні об’єкта оподаткування, за останній річний звітний податковий період не перевищують 10 мільйонів гривень) щомісяця сплачують авансовий внесок з податку на прибуток у порядку і в строки, які встановлені для місячного податкового періоду, у розмірі не менше 1/12 нарахованої до сплати суми податку за попередній звітний (податковий) рік без подання податкової декларації.

У складі річної податкової декларації платником податку подається розрахунок щомісячних авансових внесків, які мають сплачуватися у наступні дванадцять місяців. Визначена в розрахунку сума авансових внесків вважається узгодженою сумою грошових зобов’язань.

Згідно з п. 2 підрозділу 4 розд. ХХ ПК України платники податку на прибуток підприємств, які починаючи з 2013 р., подають річну податкову декларацію відповідно до ПК України, мають сплачувати у січні–лютому 2013 р. авансовий внесок з цього податку.

Відповідно до підпункту 153.3.1 п. 153.3 ст. 153 ПК України[1] у разі прийняття рішення щодо виплати дивідендів емітент корпоративних прав, на які нараховуються дивіденди, проводить зазначені виплати власнику таких корпоративних прав незалежно від того, чи є оподатковуваний прибуток, розрахований за правилами, визначеними ст. 152 цього Кодексу, чи ні.

Згідно з підпунктом 153.3.2 п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу крім випадків, передбачених підпунктом 153.3.5 цього пункту, емітент корпоративних прав, який приймає рішення про виплату дивідендів своїм акціонерам (власникам), нараховує та вносить до бюджету авансовий внесок із податку в розмірі ставки, встановленої п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу, нарахованої на суму дивідендів, що фактично виплачуються, без зменшення суми такої виплати на суму такого податку. Зазначений авансовий внесок вноситься до бюджету до/або одночасно з виплатою дивідендів.

Обов’язок з нарахування та сплати авансового внеску з цього податку, за визначеною п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу ставкою, покладається на будь-якого емітента корпоративних прав, що є резидентом, незалежно від того, є такий емітент або отримувач дивідендів платником податку чи має пільги зі сплати податку, надані цим Кодексом, чи у вигляді застосування ставки податку іншої, ніж встановлена в п. 151.1 ст. 151 цього Кодексу (крім платників цього податку, які підпадають під дію ст. 156 цього Кодексу).

Підпунктом 153.3.4 п. 153.3 ст. 153 ПК України передбачено, що у разі якщо сума авансового внеску, попередньо сплаченого протягом звітного періоду, перевищує суму податкових зобов’язань підприємства – емітента корпоративних прав за податком на прибуток такого звітного періоду, сума такого перевищення переноситься у зменшення податкових зобов’язань наступного податкового періоду, а при отриманні від’ємного значення об’єкта оподаткування такого наступного періоду – на зменшення податкових зобов’язань майбутніх податкових періодів.

Авансовий внесок із податку, сплачений у зв’язку з нарахуванням/сплатою дивідендів, є невід’ємною частиною податку на прибуток та не може розцінюватися як податок, який справляється при репатріації дивідендів (їх сплаті на користь нерезидентів) (підпункт 153.3.8 п. 153.3 ст. 153 ПК України).

Згідно з абзацами 5, 6 п. 57.1 ст. 57 ПК України (чинними на час виникнення спірних правовідносин) на суму сплачених авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів відповідно до п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу (в тому числі за наслідками попередніх звітних (податкових) періодів) зменшується сума авансових внесків з податку на прибуток, визначених цим пунктом. Якщо сума авансових внесків з податку на прибуток, сплачена при виплаті дивідендів відповідно до п. 153.3 ст. 153 цього Кодексу, перевищує суму авансових внесків з податку на прибуток, визначених цим пунктом, сума перевищення зараховується у зменшення авансових внесків, визначених цим пунктом, у наступних звітних місяцях до повного її погашення.

Зі змісту названих вище положень випливає, що платник податку, у якого при сплаті авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів утворилася сума, що перевищує суму авансових внесків з податку на прибуток, вправі зменшити сплату внесків з цього податку на суму перевищення у наступних звітних місяцях до повного її погашення. Платник податку має право також очікувати від контролюючого органу дії щодо зарахування суми перевищення у рахунок зменшення авансових внесків з податку на прибуток у визначених законом наступних звітних місячних періодах.

Суди попередніх інстанцій встановили та й самі сторони по суті не заперечували факту переплати авансових внесків з податку на прибуток при виплаті дивідендів і право ТОВ на їхнє зарахування в рахунок сплати аналогічних внесків з податку на прибуток, але Управління відмовилось визнати таке зарахування із згаданих вище причин.

З огляду на обставини справи та нормативне регулювання, зумовлене фактичною правовою природою цих обставин, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що податковий орган як суб’єкт владних повноважень, безпосереднім обов’язком якого є контроль за правильністю нарахування та сплати податків і зборів суб’єктами господарювання, неправомірно відмовився зарахувати зазначену переплату в рахунок щомісячних авансових внесків з податку на прибуток (постанова Верховного Суду України від 8 грудня 2015 р. у справі  21-2005а15).

 

030.030.000 Податок на додану вартість 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 187.1 ст. 187 ПК України щодо особливостей виникнення податкових зобов’язань зі сплати податку на додану вартість (далі – ПДВ).

 

Відповідно до абз. 1 п. 185.1 ст. 185 ПК України об’єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до ст. 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об’єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об’єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю.

Підпунктом 14.1.191 п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що постачання товарів – це будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду.

Згідно з підпунктом 14.1.244 п. 14.1 ст. 14 ПК України як товар слід розуміти, зокрема, матеріальні активи, до яких відноситься нерухоме майно.

Відповідно до п. 187.1 ст. 187 ПК України датою виникнення податкових зобов’язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку – дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої – дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів – дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг – дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Отже, у платника податкове зобов’язання з ПДВ виникає або в момент, що фіксує проведення розрахунків за поставлений товар, або в момент передачі (відвантаження такого товару), залежно від того, яка подія настала раніше.

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Господарського суду м. Києва від 10 вересня 2012 р. у справі № 5011-61/8461-2012, яке набрало законної сили 14 листопада 2012 р., визнано за ПАТ «Укрсоцбанк» право власності на предмет іпотеки – адміністративний будинок (літера А), загальною площею 2263 м2, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Костьольна, 13а.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із ч. 3 ст. 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов’язання у порядку, встановленому ст. 37 цього Закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Як зазначив ПАТ «Укрсоцбанк», і це встановлено судами, після набрання законної сили рішенням господарського суду про визнання за ним права власності на майно саме у податковому періоді (листопад 2012 р.) він оприбуткував зазначене  майно на своєму балансі та списав заборгованість за кредитним договором від 17 січня 2008 р. (з доповненнями) на суму предмета цієї іпотеки та подав відповідну декларацію до органу податкової служби.

Отже, списання ПАТ «Укрсоцбанк» у листопаді 2012 р. з рахунку ПАТ «Корпорація Укржилбуд» у рахунок заборгованості за Генеральним кредитним договором на суму вартості вищезазначеного і стягнутого за рішенням суду у власність предмета іпотеки може розглядатися як подія, що сталася раніше, при визначенні дати виникнення податкових зобов’язань із приписами п. 187.1 ст. 187 ПК України.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що погашення кредиту іпотекодавцем за рахунок набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержателем свідчить про те, що з відповідної дати перераховані кошти в межах кредиторської операції та перехід права власності можуть розглядатися як настання першої події у розумінні п. 187.1 ст. 187 ПК України (постанова Верховного Суду України від 29 вересня 2015 р. у справі  21-1305а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України щодо випадків звільнення від оподаткуванням ПДВ деяких операцій з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів.

 

Згідно з п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України у редакції, яка діяла до 1 січня 2014 р., було передбачено, що тимчасово до 1 січня 2014 р. від оподаткування ПДВ звільняються операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів та деревини товарних позицій 4401, 4403, 4404 згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі – УКТ ЗЕД) (крім брикетів та гранул товарної підкатегорії УКТ ЗЕД 4401 30 90 00). Переліки таких відходів та брухту чорних і кольорових металів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

На виконання зазначених вимог закону Кабінет Міністрів України 12 січня 2011 р. прийняв постанову № 15 «Про затвердження переліків відходів та брухту чорних і кольорових металів, операції з постачання яких, зокрема операції з імпорту, тимчасово, до 1 січня 2015 року, звільняються від обкладення податком на додану вартість» (далі – постанова КМУ № 15), якою з урахуванням змін і доповнень, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 р. № 9, затвердив переліки відходів та брухту чорних і кольорових металів, операції з постачання яких, зокрема операції з імпорту, тимчасово, до 1 січня 2014 р., звільняються від обкладення ПДВ.

Законом України від 19 грудня 2013 р. № 713-VІІ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо ставок окремих податків», який набрав чинності 1 січня 2014 р. (далі – Закон № 713-VІІ), внесено зміни до п. 23 підрозділу 2 розд. ХХ ПК України, згідно з якими пролонговано пільговий режим оподаткування ПДВ, запроваджений щодо операцій з постачання окремих груп товарів, до 1 січня 2015 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 5 лютого 2014 р. № 43 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 2011 р. № 15» (далі – постанова КМУ № 43), що набрала чинності 18 лютого 2014 р., внесено зміни до постанови № 15, зокрема у назві та п. 1 цієї постанови цифри і слово «1 січня 2014» замінено цифрами і словом «1 січня 2015».

Аналіз наведених норм матеріального права дає колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України підстави для такого висновку.

Протягом спірного періоду (з 1 січня по 17 лютого 2014 р.) були чинними норми ПК України, згідно з якими операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, звільнялись від оподаткування ПДВ. Інших переліків зазначених відходів та брухту чорних металів ніж ті, що містяться у додатках 1 та 2 до постанови КМУ № 15, Кабінетом Міністрів України затверджено не було. Натомість постановою КМУ № 43 були внесені зміни до постанови КМУ № 15, згідно з якими, зокрема, термін звільнення таких операцій від обкладення ПДВ продовжувався до 1 січня 2015 р.

Отже, протягом зазначеного періоду операції з постачання, у тому числі операції з імпорту відходів та брухту чорних і кольорових металів, коди та найменування яких містяться у переліках, затверджених постановою КМУ № 15, звільнялися від оподаткування ПДВ (постанова Верховного Суду України від 20 жовтня 2015 р. у справі 21-2792а15).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 168/97-ВР)[2] та підпункту 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону України від 28 грудня 2000 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 334/94-ВР)[3], а також положень підпункту 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон № 2181-ІІІ)[4] щодо особливостей законодавчого регулювання порядку формування податкового кредиту при придбанні автотранспорту, віднесеного до складу основних фондів.

 

Відповідно до визначених Законом України від  25 червня 1991 р. № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування»[5] (чинного на час виникнення спірних правовідносин) джерел сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів (ст. 16 цього Закону) податок на прибуток сплачується юридичними особами за рахунок доходу (прибутку), а ПДВ включається до ціни товарів (робіт, послуг) і сплачується юридичними особами за рахунок виручки від реалізації незалежно від результатів їх фінансово-господарської діяльності.

Обчислення податків, що підлягають внесенню до бюджетів, є обов’язком платника, який на час виникнення спірних правовідносин деталізувався за кожним видом податку і збору спеціальним податковим законодавством.

Статтею 15 Закону № 334/94-ВР установлено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об’єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону.

Згідно зі ст. 3 Закону № 334/94-ВР об’єкт оподаткування податком на прибуток  визначається шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду, визначеного згідно з п. 4.3 цього Закону, на: суму валових витрат платника податку, визначених статтею 5 цього Закону; суму амортизаційних відрахувань, нарахованих згідно зі статтями 8 і 9 цього Закону.

Як валові витрати Закон № 334/94-ВР визначає суму витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Під терміном «амортизація» основних фондів і нематеріальних активів слід розуміти поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку платника податку у межах норм амортизаційних відрахувань, установлених ст. 8 Закону № 334/94-ВР.

Підпунктом 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 Закону № 334/94-ВР визначено, що під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1 тис. грн і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зносом.

Автомобільний транспорт віднесено до 2 групи основних фондів (підпункт 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону № 334/94-ВР), витрати на придбання яких підлягають амортизації.

Відповідно до підпункту 8.4.1 п. 8.4 ст. 8 Закону № 334/94-ВР у разі здійснення витрат на придбання основних фондів балансова вартість відповідної групи збільшується на суму вартості їх придбання, з урахуванням транспортних і страхових платежів, а також інших витрат, понесених у зв’язку з таким придбанням, без урахування сплаченого ПДВ, у разі коли платник податку на прибуток підприємств зареєстрований платником ПДВ.

Положеннями підпункту 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 цього ж Закону передбачено, що до складу валових витрат не включаються витрати на сплату ПДВ, включеного до ціни товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання.  Однак  абз. 3 цієї норми встановлено, що у разі якщо платник податку на прибуток, зареєстрований як платник ПДВ, одночасно здійснює операції з продажу товарів (робіт, послуг), що оподатковуються ПДВ та звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування таким податком, ПДВ, сплачений у складі витрат на придбання товарів (робіт, послуг), які відносяться до складу валових витрат, та основних фондів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації, включається відповідно до валових витрат, або балансова вартість відповідної групи основних фондів збільшується на суму, що не включена до складу податкового кредиту такого платника податку згідно із Законом № 168/97-ВР.

Таким чином, згідно із встановленим Законом № 334/94-ВР порядком формування валових витрат як складової визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток суми ПДВ, нараховані (сплачені) платником цього податку при придбанні автомобільного транспорту, включеного до складу основних фондів, не включаються до складу валових витрат і не збільшують балансову вартість відповідної групи основних фондів, що підлягає амортизації. Це правило не поширюється на платників  ПДВ, які здійснюють оподатковувані операції з продажу товарів (робіт, послуг), що звільнені від оподаткування або не є об’єктом оподаткування, а також на суб’єктів господарювання, які не зареєстровані платниками ПДВ.

Згідно з п. 11.4 ст. 11 Закону № 168/97-ВР зміни порядку оподаткування ПДВ можуть здійснюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону окремим законом з питань оподаткування цим податком.

Згідно з абз. 3 підпункту 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, яка встановлює порядок формування податкового кредиту як складової суми ПДВ, яка підлягає сплаті до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, платник ПДВ має право на включення до складу податкового кредиту звітного періоду сум ПДВ, нарахованих (сплачених) у цьому звітному періоді при придбанні основних фондів з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. При цьому згідно з абз. 4 цього ж  підпункту право на нарахування податкового кредиту платник отримує незалежно від того, чи почав він використовувати придбані основні фонди в оподатковуваних операціях у межах його господарської діяльності протягом звітного податкового періоду.

Отже, можна дійти висновку, що при придбанні автомобільного транспорту, який віднесено до 2 групи основних фондів, що підлягають амортизації, з метою подальшого використання такого транспорту у виробництві та поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій в межах господарської діяльності платника ПДВ, останній має