Висновки ВСУ: перегляд рішень за I півріччя 2016 р. (цивільні справи) ч. 2

Ч. 1

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-253цс16).

1.8.8. Державні акти на право власності на земельні ділянки                                   є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти                   на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав                       у судовому порядку.

У справі, яка переглядалася, суди на порушення норм ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 152 ЗК України дійшли передчасних висновків про те, що визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без установлення незаконності рішення відповідного органу, на підставі якого він виданий, не є належним та окремим способом захисту порушених прав (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                    від 20 квітня 2016 р. у справі № 6-2824цс15).

 

1.8.9. За змістом ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, і, зокрема, коли зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється                 за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

За змістом ч. 1 ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку                    її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог ст.ст. 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови                 в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Орендна плата відповідно до ст. 21 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Річна орендна плата                    за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності,    не може бути меншою за розмір земельного податку, що встановлюється Законом України від 3 липня 1992 р. № 2535-XII «Про плату за землю»,                      та перевищувати 10 % їх нормативної грошової оцінки.

Частиною 1 п. 289.1 ст. 289 ПК України і ч. 1 ст. 13 Закону України                          від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно                    від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (ст. 1 Закону України                 від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV «Про оцінку земель»).

Зазначене дає підстави для висновку про те, що обов’язок зі сплати орендної плати є нормативно врегульованим і не може визначатися чи змінюватися та припинятися сторонами договору за власним волевиявленням.

Враховуючи те, що дотримання належного економічного регулювання земельних правовідносин, забезпечення надходжень платежів з орендної плати до місцевих бюджетів у законодавчо визначених межах шляхом їх вірного правового врегулювання безпосередньо належить до інтересів держави, помилково вважати факт непроведення нормативної грошової оцінки,                          у порядку встановленим законодавством, суто формальною підставою для визнання спірного договору недійсним (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 р.                    у справі № 6-824цс16).

 

1.8.10. Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України 2001 р. власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-658цс15).

 

1.8.11. Відповідно до чч. 1, 2 ст. 21 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» орендна плата за землю – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди, крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України.

Згідно з п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Положеннями п. 2 ч. 1 ст. 13, ч. 1 ст. 15 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV «Про оцінку земель» визначено, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Підставою для проведення оцінки земель (бонітування ґрунтів, економічної оцінки земель та нормативної грошової оцінки земельних ділянок) є рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 15 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення, перегляду та відповідальності за її несплату.

Таким чином, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати.

Відповідно до ст. 30 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

Згідно зі ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Частиною 2 цієї статті визначено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                    від 18 травня 2016 р. у справі № 6-325цс16).

 

1.8.12. Згідно із ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов’язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача.

За змістом цієї статті випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Норми ст. 388 ЦК України можуть застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Отже, норми ст.ст. 1212 та 388 ЦК України можуть застосовуватись у випадках, коли певна вимога власника майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб’єктним складом підпадає під визначення зобов’язання або збереження майна без достатньої правової підстави. При цьому підстави застосування положень ст. 1212 ЦК України є ширшими, ніж ст. 388 цього Кодексу. Наявність підстав для витребування майна за ст. 388 ЦК України не виключає застосування положень ст. 1212 цього Кодексу в частині, що не суперечать положенням ст. 388 ЦК України.

Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 цієї статті зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак зазначена за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3089цс15).

 

 

1.8.13. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним,             якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови,                             що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду,          а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з положеннями ст.ст. 125, 126 ЗК України право власності                      на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.              Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Згідно із ч. 5 ст. 6 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Підпунктом 6 п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державній реєстрації прав підлягає право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. Статтею 2 цього Закону визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Учасники правочину, дійшовши згоди щодо всіх істотних умов договору оренди землі, складають і підписують відповідний письмовий документ, надаючи згоді встановленої форми.

Разом з тим цивільні права та обов’язки, на досягнення яких було спрямоване волевиявлення сторін під час укладення договорів оренди, набуваються після відповідної державної реєстрації.

Виходячи з положень ст. 638 ЦК України, ст.ст. 125, 126 ЗК України договір оренди землі набуває чинності з дня проведення його державної реєстрації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 червня 2016 р. у справі № 6-643цс16).

 

1.8.14. Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

До спірних правовідносин про витребування земельних ділянок із володіння набувачів та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Перший протокол, Конвенція), відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 р., «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 р., «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 р., «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 р., «Колишній король Греції та інші проти Греції» від  23 листопада 2000 р., «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 р., «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 р., «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 р.) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (ст. 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.ст. 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов’язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Згідно з практикою ЄСПЛ (наприклад, рішення від 8 липня 1986 р. в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства») одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, тому покупець, у якого вилучається майно, не позбавлений можливості порушувати питання про відшкодування завданих збитків на підставі ст. 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки,                        якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав                  (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                        від 29 червня 2016 р. у справі № 6-1376цс16).

 

Підрозділ 1.9. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди

 

1.9.1. Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу входить до складу грошового зобов’язання і виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів.

При наявності у справі судового рішення, яким вже було встановлено розмір завданої шкоди та відповідно стягнуто її, такий розмір шкоди відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень ст. 625 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 січня 2015 р. у справі № 6-3019цс15).

 

1.9.2. Відповідно до ч. 4 ст. 611 ЦК України моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов’язань у договірних правовідносинах                 у випадку встановлення такої відповідальності законом або договором.

Поняття моральної (немайнової) шкоди і порядок її відшкодування визначається ст. 23 ЦК України.

Зокрема, підставами для відшкодування моральної шкоди можуть бути порушення майнових, особистих немайнових прав особи, а також зобов’язань               у випадках, передбачених договором або законом.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції України або випливає з її положень; у випадках, передбачених ЦК України та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди; при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону України             вiд 12 травня 1991 р. № 1023-XII  «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Статтею 4 Закону України вiд 12 травня 1991 р. № 1023-XII  «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

З огляду на те, що ні чинним законодавством ні договором, укладеним між вкладником та банком не передбачено право вкладника на відшкодування моральної шкоди у зв’язку з неповерненням банком грошових коштів переданих на депозит, висновки судів про відмову з цих підстав у задоволенні позову вкладника про відшкодування моральної шкоди є правильними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                       від 24 лютого 2015 р. у справі № 6-1790цс15).

 

1.9.3. Згідно зі ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

У справі, яка переглядалася, позивач просив відшкодувати шкоду (частину заробітку), завдану незаконним відстороненням від роботи (посади).

Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, встановивши, що встановлення розміру грошових доходів, втрачених громадянами унаслідок незаконних дій органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду віднесено до компетенції цих органів, а не суду, дійшов обґрунтованого висновку, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, тому на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України закрив провадження у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 24 лютого 2016 р. у справі № 6-2089цс15).

 

1.9.4. Відповідно до ст. 924 ЦК України перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало.

Перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятих до перевезення вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини.

Отже, законодавець покладає на перевізника обов’язок доводити наявність обставин, що звільняють його від відповідальності за незбереження вантажу.

Перевізник звільняється від відповідальності за незбереження вантажу                 у випадках, спричинених непереборною силою. Втрата, нестача, псування               або пошкодження вантажу внаслідок випадку, не зумовленого непереборною силою, відповідно до ч. 1 ст. 924 ЦК України не звільняє перевізника                         від відповідальності за незбереження вантажу (постанова Судової палати                       у цивільних справах Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі               № 6-2086цс15).

 

1.9.5. Частиною 6 ст. 261 ЦК України передбачено, що за регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

Відповідно до чч. 2, 3 ст. 11 Закону України від 24 березня 1998 р.                     № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі вчинення державним виконавцем   під час виконання службових обов’язків діяння, що має ознаки злочину                      чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом.                Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

За змістом ч. 4 ст. 1191 ЦК України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування (крім відшкодування виплат, пов’язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди).

З урахуванням положень зазначених норм, право зворотної вимоги (регресу) до посадової, службової особи, винної за завдану шкоду, виникає у держави з моменту виконання нею свого зобов’язання щодо відшкодування шкоди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1853цс15).

 

1.9.6. Відповідно до п. 39 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України             від 23 червня 1993 р. № 472, одноразова допомога виплачується потерпілому               в місячний термін з дня визначення медико-соціальною експертною комісією стійкої втрати професійної працездатності, а в разі смерті потерпілого – з дня його смерті особам, які мають на це право.

Згідно з п. 43 цих Правил, якщо потерпілому з вини власника своєчасно не визначено або не виплачено суми відшкодування шкоди, то ця сума виплачується без обмеження протягом будь-якого терміну і підлягає коригуванню у зв’язку із зростання цін на споживчі товари та послуги у порядку, встановленому ст. 34 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР  «Про оплату праці».

Ця норма права передбачає відповідальність власника не тільки за несвоєчасну виплату сум відшкодування шкоди, а й за несвоєчасне визначення цих сум.

У ст. 34 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР  «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Такий порядок у період з 1 січня 1998 р. до 31 грудня 2000 р. було встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1997 р.               № 1427, якою затверджено Положення про порядок компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати.

Виходячи з аналізу зазначених нормативних актів та змісту п. 43 Правил № 472 в разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум відшкодування шкоди, заподіяної працівнику ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків (зокрема й у разі несвоєчасної виплати або несвоєчасного визначення сум одноразової допомоги), стягненню підлягає компенсація за втрату частини доходу у зв’язку із затримкою її виплати в порядку, передбаченому ст. 34 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР  «Про оплату праці» та Положенням № 1427 (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р.                     у справі № 6-58цс16).

 

1.9.7. Згідно із ч. 1 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 1 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката              чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516 передбачено, що залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів                 і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Пунктом 2.9 глави 2 розд. IV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 р. № 174 передбачено, що банк (філія, відділення) зобов’язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що                  є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції                (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час – час виконання операції або напис чи штамп «вечірні» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

Виходячи з положень ст. 1059 ЦК України, п. 1.4. Положення, п. 2.9 глави 2 розд. IV Інструкції письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. При цьому квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі.

Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові гроші вкладника передаються останнім у власність банку, а безготівкові гроші – в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов’язання за договором банківського вкладу, згідно з яким на боці вкладника з’являється право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати відсотків на неї, а на стороні банку – відповідний обов’язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено передачею коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов’язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).

З огляду на вищезазначене, суди дійшли помилкового висновку щодо спричинення шкоди діями працівника банку вкладнику, адже з моменту передачі грошових коштів уповноваженій особі банку саме банк є їх власником, а тому саме банку спричинена шкода вищезазначеним злочином.

Вкладник має право вимоги до банку про повернення вкладу за договором банківського вкладу з урахуванням нарахованих процентів згідно умов укладеного договору та застосуванням наслідків, передбачених договором та законом, у разі порушення банком своїх зобов’язань за договором.

Так, згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов’язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов’язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України                         від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-352цс16).

 

1.9.8. Згідно ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до ст. 906 ЦК України збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

Звідси вбачається, що обов’язок відшкодувати шкоду (збитки) слід пов’язувати з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов’язань між споживачем та енергопостачальником, оскільки шкода, завдана порушенням договірних зобов’язань, може відшкодовуватися за зазначеними нормами позадоговірних відносин тільки у випадках, прямо передбачених законом.

Закон України від 16 жовтня 1997 р. № 575/97-ВР «Про електроенергетику» визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці і регулює відносини, пов’язані з виробництвом, передачею, розподілом, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі. Цим Законом передбачено право споживачів електричної енергії на відшкодування збитків, заподіяних внаслідок порушення його прав, згідно із законодавством (ст. 24-1, 25 Закону).

Згідно ст. 24 вищезазначеного Закону електропередавальні організації зобов’язані забезпечувати належний технічний стан та організацію експлуатації об’єктів електроенергетики відповідно до вимог нормативно-правових актів, нормативно-технічних документів, нормативних документів з питань технічної експлуатації електричних станцій і мереж та енергетичного обладнання, надійне та якісне постачання (транспортування) енергії згідно з умовами ліцензій та договорів.

Згідно п.п. 38, 42 Правил користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 р. № 1357 енергопостачальник зобов’язується гарантувати безпечне користування послугами, пов’язаними з електропостачанням, за умови дотримання споживачами вимог правил безпечної експлуатації внутрішньої електромережі, електроустановок та побутових електроприладів; споживач електричної енергії зобов’язаний не перешкоджати обрізуванню гілок дерев, які ростуть на території, що належить споживачу, для забезпечення відстані             не менше 1 метра від проводів повітряної лінії електромережі напругою 0,4 кВ та на відстані 2 м для електричних ліній напругою 10 кВ.

Захист прав споживачів електричної енергії, а також механізм реалізації захисту цих прав регулюється цим Законом, Законом України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» та іншими нормативно – правовими актами (ч. 2 ст. 25 Закону).

Споживач енергії зобов’язаний використовувати енергію лише на підставі договору з енергопостачальником, дотримуватися вимог нормативно-технічних документів та договору про постачання енергії (ст. 26 Закону).

Правовий аналіз вищенаведених норм права дає підстави для висновку, що в разі наявності між сторонами договірних правовідносин, положення                  ст. 1187 ЦК України, якою передбачено відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, до спірних правовідносин застосуванню                  не підлягають (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-261цс16).

 

1.9.9. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону України від 23 вересня 1999 р.                  № 1105-ХІV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування»                   (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі – Закон               № 1105-ХІV) моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовувалась Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд) за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування повинно було здійснюватися у вигляді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат.

Пунктом 27 ст. 77 Закону України «Про Державний бюджет України                 на 2006 рік» та п. 22 ст. 71 Закону України «Про Державний бюджет України               на 2007 рік» було зупинено на 2006 та 2007 роки дію вказаних вище норм законодавства.

Законом України від 23 лютого 2007 р. № 717-V «Про внесення змін                 до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання,                         які спричинили втрату працездатності», що набрав чинності з 20 березня 2007 р., взагалі виключено ч. 3 ст. 34 Закону № 1105-ХІV, яка передбачала право потерпілого на відшкодування моральної шкоди.

Отже, починаючи з 1 січня 2006 р. застраховані громадяни, які потерпіли на виробництві від нещасного випадку або професійного захворювання,                  були позбавлені права на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 11 травня 2016 р. у справі № 6-3149цс15).

 

1.9.10. Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків               у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Діями відповідача, зокрема наданням довідок щодо отримання грошового забезпечення за посадою на момент виходу на пенсію, які не відповідали дійсності, позивачу було завдано збитків, які полягали в нарахуванні йому щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі, меншому за той, на який він мав право у зв’язку з обійманням адміністративної посади голови суду.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-237цс16).

 

1.9.11. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється ч. 1 ст. 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування ч. 1 ст. 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті – така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи              із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (ст.ст. 1173, 1174 цього Кодексу).

Оскільки у справі, яка переглядалася, з’ясовано, що підставою для відшкодування шкоди є встановлена ухвалою суду протиправна бездіяльність начальника слідчого відділу в частині невиконання своїх службових обов’язків, то відсутні спеціальні підстави для застосування ст. 1176 ЦК України.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі ст. 1174 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 25 травня 2016 р. у справі № 6-440цс16).

 

1.9.12. Статтею 28 Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі – Закон                № 1105-XIV) передбачено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно із Законом Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі – Фонд) виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

Вирішуючи питання про право потерпілого на отримання страхових виплат, слід виходити з вимог ст.ст. 21, 28, 30, 34, 35, 40 Закону
№ 1105-XIV у їх сукупності, які передбачають, що право на отримання потерпілим страхових виплат настає з дня встановлення йому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.

Відповідно до ст. 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності,                 а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм слід дійти висновку про те, що працівник, якому заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка її завдала, відшкодування заробітку (доходу), втраченого ним унаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодування додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

За таких обставин у справі, яка переглядалася, апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, дійшов неправильного висновку про те,               що належним відповідачем у справі повинний бути саме Фонд, не врахувавши, що до моменту встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності Фонд не має обов’язку перед позивачем здійснювати страхові виплати, передбачені Законом № 1105-XIV. При цьому суд помилково                      не застосував положень ст. 1195 ЦК України, якою передбачено обов’язок фізичної або юридичної особи, яка завдала шкоди, відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), утрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, та інші витрати; не взяв до уваги, що позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, посилався, зокрема й на положення                  ст. 1166 цього Кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 травня 2016 р. у справі № 6-481цс16).

 

 

Підрозділ 1.10. Спори щодо житлових правовідносин

 

1.10.1. ЖК УРСР не містить окремих положень про строки позовної давності, проте, як передбачено ст. 62 цього Кодексу, при розгляді спорів,                що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Відповідно до п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна правова норма містилася                 і в ст. 71 ЦК Української РСР.

Таким чином, оскільки право на звернення до суду із позовом у позивача виникло після звільнення відповідача з роботи – з 1 жовтня 2002 р.,                                то трирічний строк позовної давності закінчився 1 жовтня 2005 р.

Суд касаційної інстанцій на зазначені положення закону належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що норми ЦК України про позовну давність не підлягають застосовуванню до спірних правовідносин (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                  від 27 січня 2016 р. у справі № 6-2913цс15).

 

1.10.2. Згідно з п. 18 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 3 червня 1986 р. № 208, громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов’язані своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до п. 38 цього Примірного положення.

Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду (ч. 2 п. 38 Примірного положення).

Тариф на послуги розраховується окремо за кожним будинком залежно від запланованих кількісних показників послуг, що фактично повинні надаватися для забезпечення належного санітарно-гігієнічного, протипожежного, технічного стану будинків і споруд та прибудинкових територій з урахуванням переліку послуг згідно з додатком до Порядку формування тарифів на послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 р. № 869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги».

Під час установлення тарифу на послуги необхідно забезпечувати прозорість визначення вартості усіх послуг з розрахунку на 1 кв. метр загальної площі квартири, житлового приміщення у гуртожитку та нежитлового приміщення у житловому будинку (гуртожитку).

Судові рішення у справі, що переглядалася, не містили висновків щодо показників (складових), які включені до тарифів на комунальні та експлуатаційні послуги за розрахунком вартості розміщення та надання місця працівникам заводу для тимчасового проживання у гуртожитку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-2535цс15).

 

Підрозділ 1.11. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

 

1.11.1. Згідно із ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

З урахуванням правої природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом ст. 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, за який не сплачено аліменти.

При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

Тобто неустойка (пеня) за один місяць обчислюється так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен з прострочених платежів (за кожен місяць) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 3 лютого 2016 р. у справі № 6-1477цс15; від 16 березня 2016 р. у справах № 6-2589цс15, № 6-300цс16; від 1 червня 2016 р.                   у справі № 6-535цс16 ).

 

1.11.2. Виходячи з аналізу ст. 185 СК України додаткові витрати присуджуються на дитину за наявності в одного з батьків, з яким проживає дитина, додаткових витрат, викликаних особливими обставинами, зокрема необхідністю в розвитку дитини за наявності в неї здібностей, талантів,                          у зв’язку з її хронічною хворобою, лікуванням, каліцтвом тощо. Наявність таких витрат має довести особа, що заявляє позовні вимоги про стягнення додаткових витрат. Ці кошти є додатковими, на відміну від коштів, які отримуються одним з батьків на утримання дитини.Разом з тим ст. 199 цього Кодексу передбачений обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу; право на утримання припиняється у разі припинення навчання; право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах, правовідносини обов’язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка зокрема, передбачає обов’язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (ст.ст. 199, 200, 201 цього Кодексу). У визначенні розміру аліментів слід враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов’язань, обов’язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами. Таким чином, у випадках, коли дитина потребує матеріальної допомоги у зв’язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, правила ст. 185 СК України не застосовуються, зазначені правовідносини регулюються ст. 199 цього Кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 6-1296цс15).

 

1.11.3. При поділі майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (чч. 4, 5 ст. 71 СК України).

У разі недосягнення такої згоди між подружжям може застосовуватися ст. 365 ЦК України за наявності для цього відповідних підстав і суд може присудити одному з подружжя річ у натурі, а іншому – грошову компенсацію з підстав, передбачених цією статтею.

За ч. 2 ст. 365 ЦК України суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Статтею 601 ЦК України визначено, що зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї зі сторін.

Вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, повинні бути: зустрічними (кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов’язанням є кредитором за другим); однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв’язку із чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов’язань з передачі родових речей, зокрема грошей).

Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав; строк виконання таких вимог не настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення.

Ця норма не виключає часткового зарахування, згідно з яким менше за розміром зобов’язання припиняється повністю, а більше – збільшується на суму заліку.

Шляхом зарахування можуть припинятися зобов’язання на будь-якій стадії їх існування, навіть після порушення виконавчого провадження щодо виконання одного із зустрічних зобов’язань.

У справі, яка переглядалася, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для припинення права власності відповідача на 1/2 частину квартири та можливості зарахувати зустрічні однорідні грошові вимоги сторін і зменшити на їх суму розмір заборгованості відповідача перед позивачкою (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі № 6-2784цс15).

 

1.11.4.  Відповідно до ст.ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (чч. 1, 2, 4 ст. 71 СК України).

Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених ст. 365 ЦК України.

Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст. 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Згідно із ч. 5 ст. 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-2811цс15).

 

1.11.5. За положеннями ч. 2 ст. 75 СК України право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Згідно із ч.ч. 3, 4 ст. 75 зазначеного Кодексу непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є інвалідом І, ІІ чи ІІІ групи. Один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Аналіз указаних норм матеріального права дає підстави для висновку, що аліментні зобов’язання на утримання одного з подружжя можуть бути призначені за наявності юридичних складових – сукупності певних умов, а саме: перебування в зареєстрованому шлюбі або у фактичних шлюбних відносинах після розірвання шлюбу (ст. 76 СК України); непрацездатність одного з подружжя; потреба в матеріальній допомозі; нижчий від прожиткового рівень матеріального забезпечення.

Таким чином право на утримання (аліменти) має непрацездатна                   особа, яка  не забезпечена прожитковим мінімумом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі                   № 6-3066цс15).

 

1.11.6. Згідно із ч. 5 ст. 103 ЦПК України 1963 р. (чинній на час затвердження судом мирової угоди) суд не приймає відмови від позову, визнання позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать законові або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Відповідно до ст. 24 КпШС України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Затверджуючи мирову угоду у справі, яка переглядається, суди не звернули уваги на те, що на порушення вимог закону в ній було поділене майно, що в установленому законом порядку не було визнано спільною сумісною власністю.

Крім того, було поділено будинок, який не завершений будівництвом,                 в установленому законом порядку не введений в експлуатацію.

Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих відповідачу, спірне майно він успадкував після смерті матері, проте ця обставина також залишилася поза увагою суду (постанова Судової палати                    у цивільних справах Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі                     № 6-2991цс15).

 

1.11.7. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч. 3 ст. 61 цього Кодексу якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, які були одержані за цим договором,                       є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 ст. 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім’ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов’язаннями, що виникли в інтересах сім’ї.

У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержаний за рахунок останніх автомобіль, внаслідок укладення кредитного договору, також виникає зобов’язання в інтересах сім’ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-486цс16).

 

1.11.8. Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім’ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 цього Кодексу.

За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен на підставі доказів встановити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти  подружжя або їх спільна праця.

Відповідно до ст. 63 зазначеного Кодексу, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Право подружжя на розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя регулюється положеннями ст. 65 СК України. Так, цією нормою визначено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 52 ЦК України, фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення; фізична особа – підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи – підприємця, яке придбане за кошти від своєї діяльності підприємця і не в інтересах сім’ї та використовується в його підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст.ст. 60, 61 СК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-1327цс15).

 

1.11.9. Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Згідно з ч. 1 ст. цього Кодексу подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Частинами 1, 2 ст. 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Те ж саме зазначено й у ч. 4 ст. 372 ЦК України.

Виходячи із зазначених норм сімейного права домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута                  в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р.                 у справі № 6-3037цс15).

 

1.11.10. За правилами ст. 74 СК України (у редакції, чинній до 16 січня 2007 р.) якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Згідно із ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов’язків, з’ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

Рішення обґрунтовують належними і допустимими доказами, про що зазначають у мотивах прийнятого рішення з посиланням на конкретні факти (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 8 червня 2016 р. у справі № 6-2253цс15).

 

 

Підрозділ 1.12. Спори, що виникають зі спадкових правовідносин

 

1.12.1. Згідно зі ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У ст. 746 ЦК України визначено, що сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач.

Крім того, у відповідності до ч. 2 ст. 746 ЦК України якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, їх обов’язок перед відчужувачем є солідарним.

Таким чином, законодавець у ЦК України закріпив, що спільна сумісна власність за договором довічного утримання (догляду) виникає у випадку наявності кількох набувачів за цим договором та їхнім солідарним виконанням обов’язку за вказаним договором перед відчужувачем.

У ст. 749 ЦК України закріплено обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду). Так, зокрема, у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (ч. 1 ст. 749 ЦК України).

Одночасно відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) майно, нажите  подружжям  за  час  шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Згідно із ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У відповідності до ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Системний аналіз вищезазначених норм цивільного та сімейного законодавства у своїй сукупності зумовлює висновок, що визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеного під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім’ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов’язки за таким договором солідарно з набувачем (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-2891цс15).

 

1.12.2. Відповідно до ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки або чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Згідно з ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім’ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Особам, які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Положеннями ст. 1218 цього Кодексу визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі (ч. 2 ст. 1278 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 1279 ЦК України спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

При вирішенні спорів про поділ спадщини та визнання права власності на спадкове майно суди встановлюють належне спадкодавцю на час його смерті майно, яке входить до складу спадщини, а також з’ясовують чи не порушуються права та інтереси всіх спадкоємців, які мають право на спадщину (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 25 травня 2016 р. у справі № 6-692цс16).

 

1.12.3. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були               зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини                    (ч. 1 ст. 1222 ЦК України).

Згідно із ч. 2 ст. 1223 цього Кодексу в разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені                       у ст.ст. 1261 – 1265 ЦК України.

Відповідно до ст. 1245 цього Кодексу частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах.                  До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Ураховуючи викладене та проаналізувавши положення ст.ст. 1222, 1223, 1245 ЦК України, слід дійти висновку про те, що 1/2 частину будинку, яку спадкодавець заповідав брату позивача, який помер до дня відкриття спадщини, слід вважати такою, що не охоплена заповітом, а тому право на спадкування цієї частки майна одержують спадкоємці за законом (ст.ст. 1261 – 1265 цього Кодексу).

Таким чином, право на спадкування за законом 1/2 частини будинку,               що не охоплена заповітом, має син спадкодавця, а оскільки інший син спадкодавця на час відкриття спадщини помер, то його діти спадкують порівну ту частину спадщини, яка належала б за законом їх батькові, якби він був живим на час відкриття спадщини (право представлення) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 червня 2016 р.                    у справі № 6-2946цс15).

 

 

Підрозділ 1.13. Спори у справах про захист прав споживачів

 

1.13.1. Відповідно до ст. 2 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III  «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) – це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга – це  операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором  (ч. 1 ст. 1058 ЦК України).

Стаття 1 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» визначає: споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (п. 22); продукція – це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п. 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п. 17); виконавець – це суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).

Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену ч. 5 ст. 10 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Згідно із ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

Крім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності.

Враховуючи вищезазначене, можна дійти  висновку про поширення положень Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносин (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 6-2558цс15).

 

 

Підрозділ 1.14. Спори щодо користування пільгами

 

1.14.1. Згідно із ч. 1 ст. 5 Закону України від 2 вересня 2008 р. № 345-VI «Про підвищення престижності шахтарської праці» шахтарі, які мають стаж підземної роботи не менш як три роки, а також протягом трьох років після здобуття загальної середньої освіти особи, батьки яких є шахтарями та які мають стаж підземної роботи не менш як 15 років або які загинули внаслідок нещасного випадку на виробництві чи стали інвалідами I або II групи, зараховуються поза конкурсом за особистим вибором спеціальності до державних і комунальних вищих та професійно-технічних навчальних закладів України для навчання за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів з наданням місць у гуртожитках на час навчання та гарантованою виплатою за рахунок коштів державного бюджету стипендії в розмірі прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України,                які закріплюють обов’язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст. 55).

Стаття 1 ЦПК України передбачає, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з ч. 1 ст. 3 цього Кодексу кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Отже, з огляду на викладене законодавством визначено три окремі підстави для захисту цивільного права особи: порушення, невизнання, оспорювання цивільного права.

Невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності в особи суб’єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди суб’єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб’єктивного права.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України, у тому числі ст.ст. 15, 16 ЦК України та ст.ст. 1, 3, 15 ЦПК України, і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право не визнається.                                У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, у тому числі й про усунення перешкод у здійсненні невизнаного права шляхом зобов’язання вчинити певні дії, особа має суб’єктивне матеріальне право на їх задоволення (постанови Судової палати                 у цивільних справах Верховного Суду України: від 13 квітня 2016 р. у справі                 № 6-2981цс15; від 1 червня 2016 р. у справах 6-929цс16, № 6-1044цс16).

 

1.14.2. Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 р.                 № 3674-VI «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди Великої Вітчизняної війни та сім’ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи.

Перелік осіб, які належать до інвалідів війни, визначено у ст. 7 Закону України від 22 жовтня 1993 р. № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Частиною 1 цієї статті передбачено, що до інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) чи пов’язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час.

Згідно з п. 9 ч. 1 ст. 5 Закону України від 8 липня 2011 р. «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди першої та другої груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів.

Пункти 8 і 9 ч. 1 ст. 5 цього Закону визначають дві різні підстави для звільнення від сплати судового збору.

Заявник звільняється від сплати судового збору за наявності однієї                       з указаних підстав, підтвердженої документально (постанова Судової палати               у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 р. у справі                  № 6-855цс16).

 

Підрозділ 1.15. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними

 

1.15.1. Положення Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем.

Відповідно до ст. 54 зазначеного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-3004цс15; від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-103цс16; від 1 червня 2016 р. у справі № 6-144цс16; постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-349цс16; від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-54цс16).

 

Підрозділ 1.16. Спори, що виникають з договорів страхування

 

1.16.1. Згідно зі ст. 512 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 зазначеного Кодексу встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Аналіз наведених норм законодавства свідчить про необґрунтованість висновків судів про відмову в позові на тій підставі, що позивач після отримання за договором права вимоги не звертався до страховика з відповідною заявою. Такі висновки є передчасними, оскільки неповідомлення боржника про зміну кредитора не звільняє його від обов’язку виконати зобов’язання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2015 р. у справі № 6-2765цс15).

 

1.16.2. Право потерпілого на відшкодування шкоди її заподіювачем є абсолютним і суд не вправі відмовити в такому позові з тих підстав, що цивільно-правова відповідальність заподіювача шкоди застрахована.

У разі задоволення такого позову останній не позбавлений можливості пред’явити майнові вимоги до страхової компанії, з якою ним укладено договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 р. у справі № 6-2808цс15).

 

1.16.3. Відповідно до cт. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

При цьому за змістом cт. 993 ЦК України та cт. 27 Закону України від 7 березня 1990 р. № 85/96-ВР  «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

За змістом cт. 1194 ЦК України в системному зв’язку зі cт. 993 цього Кодексу та cт. 27 Закону України від 7 березня 1990 р. № 85/96-ВР  «Про страхування» можна дійти висновку про те, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди в межах різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням) (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 10 лютого 2015 р. у справі № 6-2878цс15).

 

1.16.4. Відповідно до ст.ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

Такими законами, зокрема, є норми ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування», відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування».

Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2015 р. у справі № 6-2471цс15).

 

1.16.5. Відповідно до ч. 1 ст. 1206 ЦК України особа, яка вчинила злочин, зобов’язана відшкодувати витрати закладові охорони здоров’я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Згідно зі ст. 999 ЦК України законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають з обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

До сфери обов’язкового страхування відповідальності належить цивільно-правова відповідальність власників наземних транспортних засобів згідно зі спеціальним Законом України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі – Закон № 1961-IV).

Відповідно до п. 22.1 ст. 22 цього Закону у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи.

Метою здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності ст. 3 Закону № 1961-IV визначає забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок ДТП,               а також захист майнових інтересів страхувальників. Об’єктом обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов’язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної    життю, здоров’ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу (ст. 5 цього Закону).

З огляду на вищенаведене, сторонами договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів є страхувальник та страховик. При цьому договір укладається з метою забезпечення прав третіх осіб (потерпілих) на відшкодування шкоди, завданої цим третім особам (потерпілим) унаслідок скоєння ДТП за участю забезпеченого транспортного засобу.

Отже, витрати лікувального закладу на лікування потерпілого від злочину не можуть бути відшкодовані за договором обов’язкового страхування страховою компанією (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2015 р. у справі № 6-1343цс15).

 

1.16.6. Перехід права вимоги за нормами ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» слід відрізняти від зворотної вимоги (регресу), яка регулюється положеннями                  ст. 1191 ЦК України, ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV     «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Відповідно до ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи  у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Системний аналіз цієї норми дає підстави для висновку про її застосування за таких умов:

  1. Право регресної вимоги до винної особи має третя особа після виконання нею зобов’язання перед потерпілим;
  2. Регрес застосовується після припиненні зобов’язання з відшкодування шкоди.

За регресними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання, зокрема виплати страхового відшкодування (ч. 6 ст. 261 ЦК України).

Разом з тим ст. 993 ЦК передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому заміна сторін у зобов’язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності (ч. 1 ст. 262 ЦК України). Отже, страхувальник, який зазнав майнової шкоди в деліктному правовідношенні, набув право вимоги сплаченого страхового відшкодування до заподіювача і строк такої вимоги починає спливати з моменту заподіяння шкоди.

У справі, що переглядалася, спір виник між страховою компанією та водієм забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, щодо стягнення суми виплаченого страхового відшкодування за договором страхування цивільно-правової відповідальності власника автомобіля, а саме щодо застосування до таких правовідносин положень ст. 1191 ЦК України, ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Оскільки днем виконання основного зобов’язання є день виплати страхувальником страхового відшкодування на користь потерпілої особи, тобто 1 листопада 2011 р., а позивач звернувся з позовом до суду 28 березня 2014 р., то висновок судів про сплив позовної давності є помилковим.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення ст.ст. 261, 262, 1191, 993 ЦК України, ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування», ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» щодо визначення характеру спірних правовідносин (постанова Судової палати                   у цивільних справах Верховного Суду України від 23 березня 2016 р. у справі               № 6-2598цс15).

 

1.16.7. Підпунктом 33.1.4 п. 33.1 ст. 33, підп. «ґ» підп. 38.1.1 п. 38.1 ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-IV «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено обов’язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП), яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов’язок установлено законодавством для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.

Отже, з огляду на зміст наведених правових норм можна зробити висновок, що в разі, якщо страхувальник або водій забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП, не повідомив у встановлені строки страховика про настання такої події, внаслідок чого в останнього виникли необґрунтовані виплати, то після виплати страхового відшкодування страховик має підстави для регресного позову до страхувальника.

Разом з тим за наявності підтверджених документально поважних причин відсутності такого повідомлення підстав для стягнення страхового відшкодування в порядку регресу немає (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-186цс16; постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 червня 2016 р. у справі № 6-1253цс16).

 

1.16.8. Відповідно до ст.ст. 512, 514 ЦК України кредитор у зобов’язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом.

Такими законами, зокрема, є норми ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» (далі – Закон України «Про страхування»), відповідно до яких до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Зважаючи на ту обставину, що позивач (страхова компанія), виплативши страхове відшкодування потерпілому за договором майнового страхування, отримав від останнього права кредитора до особи, відповідальної за завдані збитки, то спірні правовідносини між сторонами у справі, яка переглядається, регулюють саме положення ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування».

Оскільки у спірному зобов’язанні відбулася заміна кредитора – страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки, тому строк позовної давності є загальним (три роки), а його перебіг починається від дня настання страхового випадку.

Згідно із ч. 2 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. При цьому слід ураховувати, що у наведеній нормі йдеться про боржників за одним і тим самим зобов’язанням, тоді як страховик у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності не є боржником у деліктному зобов’язанні з приводу відшкодування різниці між розміром завданої шкоди і страховою виплатою, яку потерпіла особа одержала внаслідок виконання відповідним страховиком своїх зобов’язань за договором страхування відповідальності іншої особи. Зазначені у ч. 2 ст. 264 ЦК України вимоги мають випливати з одних і тих самих правовідносин за участі тих самих сторін, тоді як вимога до страховика у відносинах страхування цивільно-правової відповідальності та вимога до безпосереднього заподіювача шкоди щодо сплати різниці між фактичним розміром і розміром страхового відшкодування випливають з відмінних одне від одного правовідносин, у яких беруть участь різні особи (постанова Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-2809цс15).

 

1.16.9. За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

За загальним правилом, що випливає із цього Кодексу період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не обмежується.

Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Проте, нормою ч. 3 ст. 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність застосовуватися не може, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ст. 1 Закону України від 3 липня 1991 р. № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) – це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України – гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає.

Норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов’язання, визначеного у гривнях.

При ухваленні судом рішення потрібно перерахувати суму боргу з іноземної валюти на національну, урахувати офіційний курс гривні до іноземної валюти, установлений Національним банком України на день ухвалення судового рішення (постанова Судової  палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 травня 2016 р. у справі № 6-474цс16).

 

1.16.10. Правовідношення, в якому замовник зобов’язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачається передача грошей як предмета договору або сплата їх як ціни договору, є грошовим зобов’язанням.

Саме до таких грошових зобов’язань належить укладений договір про надання послуг, оскільки він установлює ціну договору –  страхову суму.

При цьому потерпілий не є стороною договору страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, але наділяється правами за цим договором: на його або третьої особи користь страховик зобов’язаний здійснити страхове відшкодування.

З огляду на викладене слід дійти висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами у справі на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту, є грошовим зобов’язанням.

Зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін як грошових зобов’язань, на них поширюється дія ч. 2 ст. 625 ЦК України як спеціального виду цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов’язання (постанова Судових  палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 6-927цс16).

 

Підрозділ 1.17.  Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

1.17.1. За змістом положень чч. 1, 2 ст. 22 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)») виконавчий лист, виданий на підставі рішення суду в цивільній справі, може бути пред’явлений до примусового виконання протягом одного року з наступного дня після набрання рішенням законної сили.

Зазначення судом у виконавчому листі іншого строку пред’явлення його до виконання не має правового значення, оскільки такий строк встановлено імперативною нормою закону й не може бути змінено судом.

За п. 4 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності з 9 березня 2011 р., виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред’являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

Поширення дії норм вказаного Закону на правовідносини щодо пред’явлення виконавчого документа до виконання залежить від часу видачі такого документа.

У справі, яка переглядалася, виконавчий документ, виданий на підставі рішення суду після набрання чинності Законом України № 2677-VІ (9 березня 2011 р.), був пред’явлений до виконання поза межами строків, установлених                 ст. 22 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження», питання про поновлення пропущеного строку в установленому ст. 371 ЦПК України порядку не вирішувалося, і відповідно зазначена обставина, виходячи з положень ст. 26 Закону України від 21 квітня 1999 р.             № 606-XIV «Про виконавче провадження», була підставою для відмови               у відкритті виконавчого провадження (постанова судових палат у цивільних         та адміністративних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 р.                   у справі № 6-711цс15).

 

1.17.2. В ході виконавчого провадження державний виконавець, на свій розсуд, може звертати стягнення як на кошти боржника у гривнях, так і в іноземній валюті.

Згідно із ч. 3 ст. 53 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» в разі обчислення суми боргу в іноземній валюті державний виконавець у результаті виявлення у боржника коштів у відповідній валюті стягує ці кошти на валютний рахунок органу державної виконавчої служби для їх подальшого перерахування стягувачу. У разі виявлення коштів              у гривнях чи іншій валюті державний виконавець за правилами, встановленими чч. 1, 2 цієї статті, дає доручення про купівлю відповідної валюти та перерахування її на валютний рахунок органу державної виконавчої служби.

У разі виявлення коштів боржника в фінансовій установі у гривнях державний виконавець дає доручення цій фінансовій установі про купівлю відповідної іноземної валюти. За відсутності у цієї установи права на купівлю валюти державний виконавець зобов’язує її перерахувати стягнуту суму у гривнях до фінансової установи, яка має таке право (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р. у справі               № 6-1994цс15).

 

Підрозділ 1.18. Розгляд заяв про скасування рішення третейського суду

 

1.18.1. Відповідно до ст. 389-1 ЦПК України заява про скасування рішення третейського суду подається до суду за місцем розгляду справи третейським судом.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» компетентний суд місцевий загальний суд чи місцевий господарський суд за місцем розгляду справи третейським судом.

Статтею 30 цього Закону передбачено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду.

Згідно із ч. 2 ст. 51 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути оскаржене сторонами, третіми особами, а також особами, які не брали участь у справі, у разі, якщо третейський суд вирішив про їх права і обов’язки у випадках, передбачених цим Законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.

Аналізуючи вищезазначені правові норми слід дійти висновку про те,              що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження третейського суду, незалежно від того де фактично відбувся розгляд цієї третейської справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 травня 2016 р.                  у справі № 6-524цс16).

 

Підрозділ 1.19. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

 

1.19.1. Відповідно до ст. V Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень і ст. 36 Закону України від 24 лютого 1994 р.                № 4002-XII «Про міжнародний комерційний арбітраж» у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Згідно зі ст. 9 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних                         із здійсненням господарської діяльності від 20 березня 1992 р., яка ратифікована Постановою Верховної Ради № 2889-XII від 19 грудня 1992 р. (далі – Угода) у виконанні рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно направлене, тільки якщо ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де виклопочується виконання рішення, докази того, що вона не була повідомлена про процес.

Стаття 6 Європейської конвенції про захист прав людини (далі -Конвенція) гарантує право на справедливий судовий розгляд. Вона закріплює принцип верховенства закону, на якому будується демократичне суспільство,                    і найважливішу роль судової системи в здійсненні правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини невід’ємними частинами «права на суд» слід розглядати, зокрема, наступні вимоги : вимога «змагальності» процесу відповідно до ст. 6 Конвенції передбачає наявність можливості бути поінформованим і коментувати зауваження або докази, представлені протилежною стороною, в ході розгляду; право на «публічне слухання», що передбачає право на усне слухання                            і особисту присутність сторони в цивільному судовому процесі перед судом (Екбатані проти Швеції (Ekbatani v. Sweden, 26 травня 1988 р., номер заяви 10563/83, пп. 24 – 33); право на ефективну участь (T. та V. проти Сполученого Королівства, 16 грудня 1999 р., номер заяв 24724/94; 24888/94, пп. 83-89).

Стаття 6 Конвенції головним чином служить для визначення того, чи були надані заявнику достатні можливості викласти свою позицію і оскаржити докази, які він вважав недостовірними, а не для того, щоб оцінювати правильність або неправильність рішення, прийнятого національними судами (Каралевічус проти Литви (Karalevičius v. Lithuania), 6 червня 2002 р., номер заяви 53254/99).

Враховуючи вищезазначене у поєднанні зі ст. 9 Угоди, під «повідомленням про процес» слід розуміти саме сповіщення судом Сторін про місце та час розгляду справи, що свідчитиме про ефективне забезпечення Сторін «правом на суд» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 6-1151цс16).

 

 

Розділ 2. Неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, яке перешкоджає подальшому провадженню                          у справі

 

Підрозділ 2.1. Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

2.1.1. У випадку оскарження сторонами виконавчого провадження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України, прийнятого 18 березня 2004 р., розгляд таких скарг здійснюється за правилами цивільного судочинства судом, який видав виконавчий документ.

У разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця щодо виконання рішення суду, ухваленого за правилами ЦПК України 1963 р., а також у разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця особами, які не є учасниками виконавчого провадження така скарга підлягає розгляду відповідно до ст. 181 КАС України (постанова Судової палати                        у цивільних справах Верховного Суду України від 13 січня 2015 р. у справі                    № 6-2850цс15).

 

2.1.2. За приписами ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають,               що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (ч. 2 ст. 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ч. 1 ст. 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом установлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 24 лютого 2016 р. у справі № 6-3077цс15;                       від 16 березня 2016 р. у справі № 6-30цс16; від 30 березня 2016 р. у справі                   № 6-3080цс16; від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-570цс16).

 

Підрозділ 2.2. Реалізація права на апеляційне оскарження судового рішення

 

2.2.1. Згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 р. № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абз. 3 підп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини).

Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано в гл.гл. 1, 2 розд. V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.

Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

За змістом зазначеної статті право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається у несприятливих для них наслідках (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 р.                   у справі № 6-885цс15).

 

2.2.2. За змістом п. 33 ч. 1 ст. 293, ч. 3 ст. 38911 ЦПК України оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду не передбачене (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                 від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-2743цс15).

 

2.2.3. За змістом ч. 1 ст. 292 ЦПК України право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі у справі, проте ухвалене судове рішення завдає їм шкоди, що виражається в несприятливих для них наслідках.

У справі, яка переглядалася, позбавлення відповідача права власності               на майно унеможливлювало виконання судового рішення про стягнення з нього на користь заявника суми боргу, унаслідок чого останній мав підстави вважати своє право на отримання суми боргу порушеним, а тому висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про відсутність у заявника права на оскарження рішення суду першої інстанції                на тій підставі, що суд не вирішував питання про його права та обов’язки,              був передчасним, суперечив змісту ст. 292 ЦПК України та перешкоджав подальшому провадженню в справі щодо існуючого спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р.                 у справі № 6-76цс16).

 

 

Підрозділ 2.3. Реалізація права на касаційне оскарження судового рішення

 

2.3.1. За змістом п.п. 1, 3, 4, 13 – 18, 20, 24 – 29, 31 – 33 ч. 1 ст. 293, п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України оскарження в касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову в задоволенні заяви щодо визнання мирової угоди в процесі виконання судового рішення, залишеної без змін ухвалою апеляційного суду, не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 6-2718цс15).

 

2.3.2. Виконавче провадження згідно зі ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» є завершальною стадією судового провадження.

Ухвала суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є перепоною в завершенні судового провадження, оскільки така ухвала унеможливлює виконання судового рішення про задоволення вимог кредитора, тому перешкоджає подальшому розгляду та провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-599цс16).

 

2.3.3. За змістом п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку  ухвали суду першої інстанції, вказані у п.п. 1, 3, 4, 13 – 18, 20, 24 – 29, 31 – 33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Отже, у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Проте особа оскаржила в касаційному порядку ухвалу апеляційного суду про направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, яка подальшому провадженню у справі не перешкоджає, отже, не може бути предметом касаційного перегляду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 травня 2016 р. у справі № 6-116цс16).

 

Підрозділ 2.4. Вирішення питань щодо правильного визначення юрисдикції суду

 

2.4.1. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

Справа адміністративної юрисдикції – переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення (ч. 2 ст. 4 КАС України).

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України суб’єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб’єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Статтею 2 Закону України від 5 липня 2012 р. № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що адвокатура – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Разом з тим, згідно з ч. 5 ст. 50 Закону України від 5 липня 2012 р. № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури наділена повноваженнями приймати рішення про зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю.

Це свідчить про те, що суспільний інтерес, а відтак і публічно-правовий характер правовідносин випливає з повноти реалізації функцій адвокатури із захисту прав невизначеного кола осіб.

З огляду на викладене, спір у справі, яка переглядалася був публічно-правовим, оскільки стосувався позбавлення особи права на зайняття адвокатською діяльністю (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 27 січня 2015 р. у справі № 6-2750цс15).

 

2.4.2. Статтею 2 Закону України від 5 липня 2012 р. № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що адвокатура України – недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання  інших   видів   правової   допомоги на професійній   основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення належного здійснення та  дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.

Згідно із ч. 1 ст. 43 зазначеного Закону адвокатське самоврядування ґрунтується на принципах виборності, гласності, обов’язковості для виконання адвокатами рішень органів адвокатського самоврядування, підзвітності, заборони втручання органів адвокатського самоврядування у професійну діяльність адвоката.

На рішення органу адвокатського самоврядування з питань організації і діяльності адвокатури, зокрема про розмежування юрисдикції кваліфікаційно-дисциплінарних комісій, в силу положень п. 4 ч. 3 ст. 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2015 р. у справі № 6-2873цс15).

 

2.4.3. Спори про поновлення на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права, отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень, а пов’язаний з вирішенням питання щодо права на житло (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 6-14цс16).

 

2.4.4. Відповідно до ч. 4 ст. 50 КАС України громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом, отже можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

У справі, що розглядалася, позов було заявлено про стягнення грошових коштів, що стали власністю громадянки, і, на думку позивача, були набуті нею безпідставно, що свідчило про приватноправовий, а не публічний характер правовідносин, які виникли між сторонами. Суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України (справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства) (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-495цс16).

 

2.4.5. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають  розгляду за  правилами  різних  видів  судочинства,  якщо  інше   не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Вирішуючи позов суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-77цс16; від 13 червня 2016 р. у справі № 6-942цс16).

 

2.4.6. Частинами 1, 2 ст. 15 ЦПК України визначено, що у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також щодо інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ст.ст. 1, 12 ГПК України господарському суду підвідомчі справи між юридичними особами у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Згідно зі ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Розгляд справ між юридичними особами віднесено до компетенції господарського суду.

У справі, яка переглядалася, юридична особа звернулася до суду з позовом до фізичної особи та іншої юридичної особи про відшкодування витрат у порядку регресу та стягнення франшизи,

Зазначена справа в частині позовних вимог юридичної особи до іншої юридичної особи про відшкодування витрат у порядку регресу не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства.

Положеннями ч. 1 ст. 340 ЦПК України передбачено, що судове рішення підлягає скасуванню із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розгляду з підстав, визначених ст.ст. 205 і 207 цього Кодексу.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2016 р. у справі № 6-2578цс15).

 

2.4.7. За загальним правилом у порядку цивільного судочинства загальні суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також із інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст.ст. 3, 15 ЦПК України).

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до п.п. 1, 4, 41 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів; інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів; справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів; справи у спорах між господарським товариством та його посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, завданих такою посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю);

Частину 1 ст. 12 ГПК України було доповнено п. 4 щодо підвідомчості господарським судам справ, що виникають з корпоративних відносин, згідно із Законом України від 15 грудня 2006 р. № 483-V «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» (далі – Закон № 483-V), який набрав чинності 29 грудня 2006 р.

За п. 2 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 483-V після набрання чинності цим Законом заяви і скарги у справах, передбачених абзацом першим п. 1 та п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, по яких не порушено (не відкрито) провадження, розглядаються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України.

Установивши, що спір у справі, яка переглядалася, пов’язаний з корпоративними відносинами та що позов пред’явлено до набрання чинності Законом № 483-V, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що справа повинна розглядатись судом загальної юрисдикції у порядку ЦПК України.

Відповідно до п. 3 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 483-V судові рішення у справах, передбачених п. 2 Прикінцевих положень цього Закону, які ухвалені судами до набрання чинності цим Законом і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені до апеляційного господарського суду за місцезнаходженням господарського товариства в порядку, встановленому ГПК України, і в строки, визначені процесуальним законом, за правилами якого була розглянута справа чи постановлено рішення суду першої інстанції.

У справі, яка переглядалася, рішення суду першої інстанції було ухвалено 8 травня 2013 р. – після набрання чинності цим Законом, отже, це рішення могло бути оскаржене до апеляційного господарського суду за місцезнаходженням господарського товариства в порядку, встановленому ГПК України, і в строки, визначені процесуальним законом, за правилами якого була розглянута справа чи постановлене рішення суду першої інстанції (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 1 червня 2016 р. у справі № 6-1786цс15).

 

2.4.8. Судова юрисдикція – це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства та щодо визначеного кола правовідносин.

За змістом ст. 15 ЦПК України під цивільною юрисдикцією розуміється компетенція загальних судів вирішувати з додержанням процесуальної форми цивільні справи у видах проваджень, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до п. 4 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Спори за позовами осіб щодо захисту порушених трудових прав, які ґрунтуються на положеннях норм трудового законодавства, підлягають розгляду за правилами цивільного судочинства.

У справі, яка переглядалася, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, установивши, що вимоги позивача – фізичної особи до товариства з обмеженою відповідальністю про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу заявлені щодо захисту порушених трудових прав та ґрунтуються на положеннях КЗпП України, помилково закрив провадження у справі з порушенням норм процесуального права, а саме ст. 15, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, ст. 12 ГПК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 13 червня 2016 р. у справі № 6-162цс16).

 

2.4.9. Відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза межами її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Згідно ч. 7 ст. 110 ЦПК України позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 р. у справі № 6-1334цс16).

 

 

Розділ 3. Перегляд судових рішень у зв’язку зі встановленням міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом

 

Розділ 3. Постанови, прийняті за результатами розгляду справ з підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права)

 

Підрозділ 3.1. Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

 

3.1.1 З огляду на визначений ст. 129 Конституції України принцип обов’язковості рішення після вирішення судом справи та набрання рішенням суду законної сили, а також на зміст ст.ст. 553, 559 ЦК України слід дійти висновку про те, що у разі, якщо є судове рішення про стягнення з поручителя заборгованості за кредитним договором та відмову в задоволенні позову поручителя про визнання недійсним договору поруки, в якому судом розглядалося питання дійсності договору поруки, і це рішення набрало законної сили, то під час вирішення справи про припинення поруки суду необхідно враховувати встановлення таким судовим рішенням указаних обставин (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 р. у справі № 6-2017цс15).

 

3.1.2. У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з відповідного реєстру виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду.  Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в реєстр.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядалася, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації у відповідному реєстрі. Суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірну квартиру до відповідача квартира предметом іпотеки не була, тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 23 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та звернення стягнення  на предмет іпотеки, який належить новому власнику (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 3 лютого 2016 р.               у справі № 6-2026цс15; від 22 червня 2016 р. у справі № 6-1562цс15).

 

3.1.3. Вимогу до поручителя про виконання взятого ним зобов’язання має бути пред’явлено в межах строку дії поруки (6 місяців, 1 року чи будь-якого іншого строку, який установили сторони в договорі). Тому навіть якщо в межах строку дії поруки було пред’явлено претензію і поручитель не виконав указаних у ній вимог, кредитор не має права на задоволення позову, заявленого поза межами вказаного строку, оскільки із закінченням строку припинилося матеріальне право.

Позовна давність, як загальна, так і спеціальна є диспозитивною, а не імперативною в застосуванні.

Виходячи з основних засад цивільного права, які характеризуються загальним підходом до певної групи цивільних правовідносин, принципу рівності правового регулювання окремого виду правовідносин та аналізу норми розділу V ЦК України «Строки та терміни. Позовна давність» у їх сукупності, слід дійти висновку про поширення норми ч. 3 ст.  267 ЦК України як на загальну, так і спеціальну позовну давність.

Без заяви сторони у спорі ні загальна, ні спеціальна позовна давність не може застосовуватися за жодних обставин, оскільки можливість її застосування пов’язується лише з наявністю про це заяви сторони у спорі.

Суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України:                 від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-1844цс15; від 16 березня 2016 р. у справі                 № 6-1415цс15).

 

3.1.4. Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють               із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення,              за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

При ухваленні судового рішення про виселення мешканців на підставі            ч. 2 ст. 39 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» застосовуються як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України:                   від 2 березня 2016 р. у справі № 6-3064цс15; від 22 червня 2016 р. у справі               № 6-197цс16).

 

3.1.5. Встановивши, що дії з реалізації заставленого майна та оспорювані заявником прилюдні торги відбулися після набрання 16 жовтня 2011 р. чинності Закону України від 22 вересня 2011 р. № 3795-VІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», суди у справі, яка розглядалася, правильно застосували положення чч. 2, 3 ст. 49 Закону України від 5 червня 2003 р.                № 898-IV «Про іпотеку» у редакції Закону № 3795-VI та дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для припинення іпотеки за наслідками оголошення такими, що не відбулися, других прилюдних торгів з примусової реалізації предмета іпотеки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 6-72цс15).

 

3.1.6. Вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають                  на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 червня 2016 р.                       у справі № 6-1024цс16).

 

Підрозділ 3.2. Спори щодо визнання правочину недійсним

 

3.2.1. Статтею 2 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За змістом зазначених норм матеріального права за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років є місце їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Статтею 12 Закону України від 21 грудня 2010 р. № 2823-VI «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Згідно зі ст. 9 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки,  однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно                 до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.                  При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України від 5 червня 2003 р.             № 898-IV «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім’ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Відтак, договір іпотеки, що вчинений власниками стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, за відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, – звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов’язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р.                   у справі № 6-1793цс15).

 

3.2.2. Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу,                яка його порушила.

За змістом ст.ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред’явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб’єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи – носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У справі, яка переглядалася, ураховуючи, що прокурор пред’явив позов            в інтересах держави в особі Держсільгоспінспекції, суди не з’ясували,                   коли саме Держсільгоспінспекція довідалася або могла довідатися про порушення її права, тобто, коли почався перебіг позовної давності.  Ухвалюючи рішення у цій справі, суди не врахували положення закону та дійшли помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного та містобудівного законодавства під час здійснення перевірки.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 1212 ЦК України,               які дають право витребувати в набувача це майно.

У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред’являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України.

Одночасне пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування ст.ст. 216 і 388 ЦК України є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.

До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову – відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов’язально-правових способів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-2407цс15).

 

3.2.3. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав    і не міг знати, власник має права витребувати це майно від набувача лише                 у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до ст. 876 цього Кодексу власником об’єкта будівництва               або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Згідно зі ст. 331 ЦК України право власності на новостворене майно                 та об’єкти незавершеного будівництва реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно на підставі документів,                     що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об’єкта нерухомого майна.

Системний аналіз правових норм дає можливість зробити висновок,                 що ст. 876 ЦК України щодо визначення замовника власником об’єкта будівництва застосовується лише у взаємозв’язку зі ст. 331 цього Кодексу щодо обов’язкової умови наявності права власності або права користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках  відповідно до ст. 376 ЦК України такі об’єкти будівництва та інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, а особа, яка його здійснила, не набуває права власності на нього (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-265цс16).

 

3.2.4. Згідно із чч. 5, 6 ст. 51 ВК України (тут і далі – у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) орендодавцями водних об’єктів загальнодержавного значення є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.

Розподіл повноважень щодо передачі водних об’єктів загальнодержавного значення визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Кодексу та інших законів України.

Отже, за змістом ч. 5 ст. 51 ВК України місцеві державні адміністрації безпосередньо визначені орендодавцями водних об’єктів загальнодержавного значення.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що Кабінет Міністрів України не визначив обмежень для місцевої державної адміністрації щодо передачі в оренду водних об’єктів на території сільської ради для риборозведення, виробництва сільськогосподарської і промислової продукції, а також лікувальних і оздоровчих цілей.

Таким чином, місцева державна адміністрація була наділена повноваженнями щодо передачі водних об’єктів загальнодержавного значення, оскільки вони не виключені з її компетенції (постанова судових палат                       у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 20 квітня 2016 р. у справі № 6-190цс16).

 

 

Підрозділ 3.3. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

 

3.3.1. Якщо сторони кредитного договору досягли згоди про збільшення позовної давності за всіма або окремими вимогами і така домовленість за змістом і формою відповідає вимогам ст. 6 і ч. 1 ст. 259 ЦК України,                 то розрахунок розміру пені та штрафу слід провести за кожною вимогою в межах збільшеної позовної давності, установленої сторонами в договорі, ураховуючи періодичність платежів, визначених договором (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2016 р.                       у справі № 6-1824цс15).

 

3.3.2. Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що за п. 5.2 договору поруки остання припиняється, якщо кредитор протягом трьох років з дня настання строку виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором не пред’явить вимоги до поручителя.

Оскільки зобов’язання боржник не виконував, банк реалізував передбачене ч. 2 ст. 1050 ЦК України та п. 5.3.3 кредитного договору право вимоги дострокового виконання основного зобов’язання та відповідно змінив строк виконання основного зобов’язання. Отже, настання строку виконання основного зобов’язання необхідно обчислювати з 15 квітня 2013 р.

Зважаючи на те, що кредитодавець звернувся з позовом до поручителя              у грудні 2013 р., тобто в межах передбаченого договором поруки                трирічного строку, цей строк не можна вважати пропущеним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 червня               2016 р. у справі № 6-1006цс16).

 

3.3.3. Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається                   у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру                 є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, установивши,                      що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних               та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 червня               2016 р. у справі № 6-1103цс16).

 

Підрозділ 3.4. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

 

3.4.1. Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує                        їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із ч. 2 ст. 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за цим договором після закінчення терміну його дії.

Проте суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково задовольнивши позов, положення ч. 1 ст. 1058               та ст. 1061 ЦК України у спірних правовідносинах застосував неправильно                та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши,                     що договором не визначено розміру ставки процентів за користування вкладом у разі закінчення терміну його дії. Суд безпідставно не застосував норму                        ст. 1070 ЦК України і не з’ясував, який розмір процентів звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 2 березня 2016 р. у справі № 6-2861цс15;                     від 11 травня 2016 р. у справі № 6-338цс16).

 

3.4.2. За змістом ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Відповідно до ч. 5 ст. 1061 цього Кодексу проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно із ч. 2 ст. 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, – у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Установлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов’язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте у справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення ч. 1 ст. 1058 та ст. 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов                   з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором                (25 % річних), не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії                      та неналежного виконання грошового зобов’язання за ним. Суд безпідставно         не застосував норму ст. 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу. Разом з тим апеляційний суд, зазначивши                 про відсутність доказів, які б свідчили про продовження терміну дії договору      на тих самих умовах, зокрема щодо розміру процентів за користування грошовим вкладом, не взяв до уваги положення ст. 1070 ЦК України та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-302цс16; від 29 червня 2016 р.                     у справі № 6-956цс16).

 

Підрозділ 3.5. Спори, що виникають з трудових правовідносин

 

3.5.1. Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, за положеннями ст. 117 КЗпП України обов’язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Згідно зі ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається із цього Кодексу та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частина 1 ст. 9 ЦК України передбачає застосування цього Кодексу до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо їх не врегульовано іншими актами законодавства.

Оскільки трудовим законодавством не врегульовані відносини з приводу відшкодування майнової та моральної шкоди, положення цивільного законодавства можуть поширюватися на ці відносини.

Ураховуючи позовні вимоги у цій справі, зокрема, щодо виплати компенсації у зв’язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, що регулюється главою 82 ЦК України, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили як надзвичайної або невідворотної за даних умов події. Отже, непереборною силою є надзвичайна або невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов’язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла відвернути, і ця подія завдала збитків.

Відповідно до ст. 141 Закону України від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР «Про торгово-промислові палати в Україні», торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб’єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб’єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об’єктивно унеможливлюють виконання зобов’язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Відповідно до сертифікату Торгово-промислової палати України від 28 серпня 2014 р. за № 2644 встановлено, що за інформацією Служби безпеки України (лист від 13 червня 2014 р. № 33/2117) прийнято рішення щодо проведення в Донецькій області АТО. На підставі наданих документів торгово-промислова палата засвідчила настання обставин непереборної сили з 2 липня 2014 р. для відповідача при здійсненні господарської діяльності на території Донецької області та дотриманні законодавства, яке стосується справляння та сплати податків та обов’язкових платежів; на момент видачі сертифіката обставини непереборної сили тривають та дату закінчення їх терміну встановити не можливо.

Ураховуючи вищезазначене, суди попередніх інстанцій помилково дійшли висновку про те, що затримка виплати позивачці належних сум                        у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, відбулася з вини відповідача (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України:                 від 23 березня 2016 р. у справах №№ 6-364цс16, 6-365цс16; від 11 травня                 2016 р. у справі № 6-383цс16; від 25 травня 2016 р. у справі № 6-948цс16).

 

 

Підрозділ 3.6. Спори щодо земельних правовідносин

 

3.6.1. Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі,                            що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті                       від інших територій.

Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із чч. 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції,                 з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності, який був виданий на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 6-1428цс15).

 

3.6.2. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини                                             і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів                 № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня    1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду     після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції,                виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність                     та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»;                               п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс  та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до чч. 1, 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини                      і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти,                      їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну                 від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 червня 2016 р. у справі № 6-3029цс15).

 

Підрозділ 3.7. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

 

3.7.1. Системний аналіз ст.ст. 57, 60 та 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця (далі – ФОП) може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між кожним з подружжя з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення правового режиму спільного сумісного майна подружжя та способів поділу його між кожним з подружжя.

Майно ФОП, яке використовується для її господарської діяльності, вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки в разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Однак, зробивши висновок про те, що земельна ділянка, приміщення шиномонтажної майстерні та обладнання хоч і набуті в період шлюбу, проте використовується відповідачем для здійснення підприємницької діяльності, суди дійшли помилкового висновку, що це майно не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому поділу не підлягає.

Крім того, суди не врахували, що способи та порядок поділу майна,                 яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначаються                    ст. 71 СК України і що сутність такого поділу полягає у тому, що кожному                      з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі                     (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                    від 13 червня 2016 р. у справі № 6-1752цс15).

 

Підрозділ 3.8. Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними

 

3.8.1. Норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV                       «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю            передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості,                 яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за наявності рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку».

Крім того, відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Відповідно до роз’яснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі – постанова Пленуму Верховного Суду України № 2), вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за чч. 1, 2                 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод                 чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 17)                 або ГПК України (ст.ст. 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних                   чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 роз’яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об’єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов’язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об’єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.  Не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Оскільки не допускається об’єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 березня 2015 р. у справі № 6-224цс16).

 

3.8.2. Положення Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» застосовуються до зобов’язань, виконання яких забезпечене іпотечним майном. До інших зобов’язань, які не забезпечені іпотекою, застосовується Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» й Тимчасове положення.

З огляду на зазначене вище у справі, яка переглядалася, до спірних правовідносин підлягала застосуванню норма ст. 45 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку», за якою можна провести торги за наявності одного учасника.

За змістом п. 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

При розгляді питання про дотримання при проведенні торгів положень             п. 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

Проте, сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких торгів недійсними. Головна умова, яка повинна бути встановлена судами, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів повинно бути присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

Відповідно до ст. 33 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV                «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Норми Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів про стягнення              на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за наявності рішення суду про звернення стягнення                  на предмет іпотеки, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором               про задоволення вимог іпотекодержателя за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем; дотримання порядку реалізації майна, визначеного Законом України від 5 червня 2003 р.              № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 6-323цс16).

 

3.8.3. Згідно із ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину  є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені чч. 1 – 3, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить                   до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, установлених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Нерухоме майно передається на реалізацію з прилюдних торгів за ціною та в порядку, передбаченому Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження». При цьому умови, процедура підготовки                    та порядок проведення торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначено Тимчасовим положенням.

За змістом п. 3.11 Тимчасового положення (у редакції, чинній на час проведення оспорюваних прилюдних торгів) спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

Розглядаючи питання про дотримання під час проведення торгів положень п. 3.11 Тимчасового положення, суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується                          до продажу.

При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами необхідних відомостей.

Отже, загальний зміст поняття «повідомлення» передбачає не тільки направлення відомостей, з якими особу слід ознайомити, а й отримання                цією особою зазначених відомостей.

Разом з тим сам по собі факт неналежного повідомлення боржника                     про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання              таких торгів недійсними. Головною умовою, яку повинні встановити суди,                  є наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, тобто не тільки недотримання норм закону під час проведення прилюдних торгів,                              а й порушення  прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 13 квітня 2016 р.                у справі № 6-2988цс15; від 12 жовтня 2016 р. у справі № 6-1504цс16).

 

3.8.4. Положення Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV                «Про виконавче провадження» дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки в ході примусового виконання рішень судів              про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов’язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем.

Відповідно до ст. 54 зазначеного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України     від 13 червня 2016 р. у справі № 6-315цс16).

 

3.8.5. З урахуванням норм ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи                   та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно із ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним зі способів                 захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного                        з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених чч. 1 – 3, 5, 6                 ст. 203 цього Кодексу, зокрема у зв’язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Правова природа продажу майна з публічних торгів дає підстави для можливості визнання торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі норм цивільного законодавства (ст.ст. 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (далі – Тимчасове положення).

Частиною 3 ст. 62 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV               «Про виконавче провадження» передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними ст. 58 цього Закону.

Згідно із ч. 1 ст. 58 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки нерухомого майна та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб’єкта оціночної діяльності – суб’єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. № 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав                              та професійну оціночну діяльність в Україні».

Відповідно до ч. 5 ст. 58 вказаного Закону звіт про оцінку майна                           у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб’єктом оціночної діяльності – суб’єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

На момент проведення прилюдних торгів, у тому числі повторних торгів, для визначення вартості об’єкта оцінки звіт про оцінку майна повинен бути дійсним.

Повторні прилюдні торги повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після збігу цього шестимісячного строку обов’язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме ч. 5 ст. 58 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження»,                   п.п. 3.2, 3.4 Тимчасового положення.

Проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем      у зв’язку з тим, що прилюдні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні положень ч. 5 ст. 58 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження».

З огляду на зазначене можна зробити висновок про те, що проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України                   від 29 червня 2016 р. у справах № 6-370цс16, № 6-547цс16).

 

 

Підрозділ 3.9. Спори, що виникають з договорів страхування

 

3.9.1. Завдання потерпілому шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (далі – ДТП) особою, цивільна відповідальність якої застрахована, породжує деліктне зобов’язання, в якому праву потерпілого (кредитора) вимагати відшкодування завданої шкоди в повному обсязі відповідає відповідний обов’язок боржника (особи, яка завдала шкоди). Водночас така ДТП слугує підставою для виникнення договірного зобов’язання згідно з договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, у якому потерпілий так само має право вимоги до боржника (в договірному зобов’язанні ним є страховик).

Таким чином, потерпілому як кредитору належить право вимоги в обох видах зобов’язань – деліктному та договірному. Він вільно, на власний розсуд обирає спосіб здійснення свого права шляхом звернення вимоги виключно                 до особи, яка завдала шкоди, про відшкодування цієї шкоди, або шляхом звернення до страховика, у якого особа, яка завдала шкоди, застрахувала             свою цивільно-правову відповідальність, із вимогою про виплату страхового відшкодування, або шляхом звернення до страховика та в подальшому                      до особи, яка завдала шкоди, за наявності передбачених ст. 1194 ЦК України підстав.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що позивачка після настання ДТП своєчасно звернулася до страховика із заявою про виплату їй страхового відшкодування у зв’язку з ДТП, що сталася з вини фізичної особи,                з якою страховик уклав договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Страховик 16 липня 2012 р. відмовив їй у виплаті цього відшкодування.

З огляду на відмову страховика виплатити страхове відшкодування суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачка звернулася до суду з позовом до страховика у межах позовної давності, оскільки набула реальну можливість захистити своє право в судовому порядку після відмови страховика здійснити таку виплату, коли її очікуване право на задоволення своїх вимог про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП, було порушене.

Ураховуючи наведене та відступаючи від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. (справа № 309цс15), зокрема про те, що саме із часу скоєння ДТП у потерпілого виникає право вимоги до страхової компанії, відповідальної за безпосереднього заподіювача шкоди, та починається перебіг позовної давності, необхідно дійти висновку про те, що право особи на звернення до суду з вимогою про захист свого цивільного права виникає (та відповідно перебіг позовної давності починається) з моменту, коли право цієї особи порушене (особа довідалася                 про порушення свого права), тобто з моменту відмови страховика у виплаті страхового відшкодування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 29 червня 2016 р. у справі № 6-192цс16).

 

 

Підрозділ 3.10.  Оскарження дій та/або актів державного виконавця

 

3.10.1. Відповідно до ч. 1 ст. 41 Закону України від 5 червня 2003 р.                    № 898-IV «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV) реалізація предмета іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах здійснюється у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі – Закон № 606-XIV),                          та з дотриманням вимог цього Закону.

За змістом ст. 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) – це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів,                а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусова реалізація заставленого майна як стадія виконавчого провадження є сукупністю дій і правовідносин (урегульованих законами України № 606-XIV, № 898-IV та іншими нормативно-правовими актами),                  що в процесі примусового виконання виникають і реалізуються між органами   й посадовими особами, які здійснюють примусову реалізацію судових рішень, та особами, які беруть участь у виконавчому провадженні чи залучаються                до проведення виконавчих дій відповідно до Закону.

З урахуванням положень ч. 3 ст. 2 ЦПК України правовідносини з примусової реалізації заставленого майна повинні регулюватися нормативними актами, чинними на час вчинення певної процесуальної дії, зокрема проведення прилюдних торгів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-2411цс15).

 

Підрозділ 3.11. Розгляд заяв про скасування рішення третейського суду

 

3.11.1. Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 р.) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

За ч. 1 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII                      «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором,                   а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави               для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем)               за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 р. виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Незалежно від предмета й підстав спору, а також незважаючи на те,                хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 27 січня 2016 р. у справі № 6-2712цс15; від 3 лютого 2016 р.    у справі № 6-2630цс15).

 

3.11.2. Відповідно до ст. 3895 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (ч. 1 ст. 6 Закону доповнено п. 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 р.), третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону.

Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду                 на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів.

Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди»                 така справа не підвідомча (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 27 січня 2016 р. у справі № 6-2892цс15;                      від 13 квітня 2016 р. № 6-29цс16).

 

3.11.3. Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. № 1701-IV «Про третейські суди» (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. № 2983-VI «Про внесення зміни                        до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості                   справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам») третейські                     суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин,                           за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів,                                у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Проте у справі, яка переглядалася, ні суд першої інстанції, ні суди апеляційної та касаційної інстанції, які з ним погодилися, не визначилися,                чи є особа споживачем послуг банку, права якої захищаються Законом                України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів»                     і чи в силу положень п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р.                  № 1701-IV «Про третейські суди» така справа підвідомча третейському                        суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 6-2693цс15).

Ч. 1