Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2014 року (адміністративні справи) ч. 2

Ч. 1

Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці роботи, що передували ушкодженню здоров’я або втраті працездатності внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я. Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого менший від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.

Аналізуючи зазначені норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що до виниклих правовідносин слід застосувати норми ст. 34 Закону № 1105-XIV як спеціального, без субсидіарного (додаткового) застосування правила, указаного в абзаці 2 ч. 1 ст. 1197 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2014 р. у справі  № 21-503а14).

 

240.040.000 Страхові тарифи

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1105-XIV), Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, затвердженої постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі — Фонду) від 20 квітня 2001 р. № 12 (чинної на час виникнення спірних відносин), Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду, затвердженої постановою правління Фонду від 12 липня 2007 р. № 36 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 серпня 2007 р. за № 867/14134; чинної на час виникнення спірних відносин; далі — Інструкція) щодо перерахунку страхових внесків за новим страховим тарифом у випадках, коли страхувальником відповідні внески сплачувалися не за основним видом діяльності.

 

Суди встановили, що товариство з обмеженою відповідальністю  (далі — Товариство) зареєстроване як платник страхових внесків (страхувальник) на загальнообов’язкове державне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань у Фонді в м. Першотравенську Дніпропетровської області (далі — відділення Фонду). Відділення Фонду з 27 квітня по 11 червня 2009 р. провело перевірку позивача за період з 21 листопада 2006 р. по 31 грудня 2008 р., за результатами якої склало акт від 11 червня 2009 р. № 39. У ході перевірки встановлено порушення Товариством вимог ч. 2 ст. 45 Закону № 1105-XIV, у зв’язку з чим йому було донараховано суму недоїмки зі сплати страхових внесків у розмірі 1 млн 387 тис. 589 грн 18 коп. та 156 тис. 467 грн пені.

При перевірці бухгалтерської звітності та даних розд. 2 державних статистичних спостережень за формою № 1-Підприємництво (річна) за 2007 та 2008 роки, які надавалися відповідачем, було виявлено, що найбільшу питому вагу в загальному обсязі реалізованої продукції (робіт, послуг) має вид економічної діяльності за кодом КВЕД 28.11.0 «Виробництво будівельних металевих конструкцій», який відповідає 66 класу професійного ризику виробництва та страховому тарифу в розмірі 6,52 %, а не 54 класу професійного ризику виробництва, страховий тариф за яким становить 2,47 %.

Крім цього, суди встановили, що 26 січня 2009 р. позивач надіслав на адресу відповідача повідомлення № 1662 про взяття на облік, відповідно до якого останнього було віднесено до 66 класу професійного ризику виробництва і встановлено страховий тариф на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання у розмірі 6,52 %. До винесення зазначеного повідомлення Товариство відносилося до 54 класу професійного ризику виробництва, а страховий тариф становив 2,47 %.

Відповідно до пунктів 2, 3 ч. 2 ст. 45 Закону № 1105-XIV роботодавець повинен своєчасно та повністю нараховувати і сплачувати в установленому порядку страхові внески до Фонду, інформувати робочий орган Фонду про зміну технології робіт або виду діяльності для переведення його до відповідного класу професійного ризику.

Сума страхового внеску розраховується відповідно до страхового тарифу, установленого законом, залежно від класу професійного ризику виробництва, до якого віднесено страхувальника (ч. 1 ст. 47 Закону № 1105-XIV, п. 4.1 Інструкції).

Згідно з підпунктом 2.5.1 Порядку здійснення контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати страхувальниками страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, інших платежів до Фонду та цільовим використанням коштів, затвердженого правлінням Фонду від 17 жовтня 2003 р. № 68, під час перевірки перевіряється правильність даних щодо основного виду діяльності для перевірки правильності встановлення страхового тарифу. Якщо з’ясувалося, що страхувальником сплачувались внески не за основним видом діяльності, то йому доводиться правильний страховий тариф і проводиться відповідне нарахування (зі знаком «+», «–») страхових внесків за новим установленим тарифом (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2014 р. у справі № 21-294а14).

 

240.080.000 Пенсійне забезпечення

 

240.080.010 Загальні питання пенсійного забезпечення

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ч. 4 ст. 4 Закону України від 8 липня 2010 р. № 2464-VІ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» (далі — Закон № 2464-VІ) щодо непоширення положень цього Закону на осіб, які отримують пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» (далі — Закон № 2262-ХІІ) незалежно від досягнення ними загального пенсійного віку необхідного для пенсії за віком.

 

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI, платниками єдиного внеску є фізичні особи–підприємці (далі — ФОП), у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.

За приписами ч. 4 ст. 4 цього Закону (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом № 3609-VI, які набули чинності 6 серпня 2011 р.), особи, зазначені у п. 4 ч. 1 цієї статті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Аналізуючи зазначену норму, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходила з її буквального змісту, оскільки указане регулювання не має очевидної алогічності, суперечності, двозначності.

Таким чином, право не сплачувати єдиний внесок поширюється лише на осіб, прямо перерахованих в аналізованій нормі − пенсіонерів за віком або інвалідів, які отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Це право не поширюється на пенсіонерів за вислугою років, в тому числі на тих, які досягли пенсійного віку для пенсії за віком.

Пенсія за віком є одним із видів пенсійного страхування, і здійснюється за рахунок коштів, що надходять від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування до відповідних страхових фондів, які не зараховуються до Державного бюджету України. Саме з цих фондів покриваються витрати на медичні профілактично-реабілітаційні заходи, допомогу на поховання пенсіонерів за віком тощо.

На відміну від пенсій за віком, правила призначення пенсій за вислугу років регламентується Законом № 2262-ХІІ.

Статтею 8 зазначеного Закону передбачено, що виплата пенсій, у тому числі додаткових пенсій, доплат, надбавок та підвищень до них, компенсаційних виплат, встановлених законодавством, звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей забезпечується за рахунок коштів державного бюджету України.

За змістом ст. 7 Закону № 2262-ХІІ встановлено, що військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, які одночасно мають право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором.

Отже, зазначеним Законом фактично визнається той факт, що пенсії, передбачені Законом України від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та Законом № 2262-ХІІ, є різними державними пенсіями. Різниця при цьому обумовлюється юридичними та фактичними підставами призначення цих видів пенсій та джерелами фінансування.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що положення ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VІ не поширюється на осіб, які отримують пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону № 2262-XII, незважаючи на можливе досягнення ними загального пенсійного віку необхідного для пенсії за віком (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2014 р. у справі № 21-420а14; постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2014 р. у справі № 21-379а14).

 

240.080.020 Обчислення стажу роботи для призначення пенсій

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 24 Закону України від 13 грудня 1991 р. № 1977-XII «Про наукову і науково-технічну діяльність» (далі — Закон № 1977-XII), Переліку посад наукових працівників та Переліку посад працівників державних і комунальних музеїв, які провадять культурно-освітню та науково-дослідну діяльність, пов’язану з комплектуванням музейних зібрань, експозиційною, фондовою, видавничою, реставраційною, пам’яткоохоронною роботою, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 2005 р. № 82 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Перелік посад працівників державних і комунальних музеїв) щодо особливостей зарахування до стажу наукової роботи стажу роботи працівника музею на посадах, передбачених п. 3 цього Переліку.

 

Правовий статус наукового працівника, його пенсійне забезпечення та соціальний захист визначено Законом № 1977-ХІІ.

Статтею 1 зазначеного Закону встановлено, що науковий працівник — це вчений, який за основним місцем роботи та відповідно до трудового договору професійно займається науковою, науково-технічною, науково-організаційною або науково-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації.

У преамбулі Закону № 1977-XII наголошується, що він визначає засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, а ст. 24 цього Закону свідчить про її безпосередню спрямованість на досягнення такої мети вже у самій назві — «Пенсійне забезпечення та соціальний захист наукового працівника». Зазначена стаття унормовує право на підвищені пенсії для осіб, які мають відповідний стаж наукової роботи, встановлює спеціальний порядок нарахування таких пенсій, а також умови обчислення наукового стажу.

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 24 Закону № 1977-XII держава встановлює для наукових (науково-педагогічних) працівників, які мають необхідний стаж наукової роботи, пенсії на рівні, що забезпечує престижність наукової праці та стимулює систематичне оновлення наукових кадрів. Пенсія науковому працівнику призначається при досягненні пенсійного віку, зокрема, жінкам — за наявності стажу роботи не менше 25 років, у тому числі стажу наукової роботи не менше 15 років.

Частиною 8 вищезазначеної статті встановлено, що перелік посад наукових (науково-педагогічних) працівників підприємств, установ, організацій, вищих  навчальних закладів III—IV рівнів акредитації, перебування на яких дає право на призначення пенсії та виплату грошової допомоги у разі  виходу  на пенсію відповідно до цієї статті, затверджується Кабінетом  Міністрів України з урахуванням положень статей 221, 222 Закону № 1977-XII.

Кабінет Міністрів України постановою від 4 березня 2004 р. № 257 відповідно до припису названої вище статті затвердив Перелік посад наукових працівників, класифікація посад у якому здійснена на основі виокремлення груп посад наукових (науково-педагогічних) працівників залежно від підприємства, установи, організації, у яких відповідні категорії осіб працювали: 1) Президія Національної академії наук, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія педагогічних наук, Академія правових наук, Академія мистецтв (п. 1 зазначеного Переліку); 2) вищі навчальні заклади ІІІ-ІV рівнів акредитації, наукові підрозділи у їхньому складі (п. 2); 3) наукові установи та організації (їх філіали, відділення тощо) (п. 3); 4) підприємства, установи, організації, не зазначені у пунктах 1–3 цього Переліку (п. 4).

Суспільні відносини у сфері музейної справи, правові, економічні, соціальні засади створення і діяльності музеїв України та особливості наукового формування, вивчення, обліку, зберігання, охорони і використання Музейного фонду України, його правовий статус визначено Законом України від 29 червня 1995 р. № 249/95-ВР «Про музеї та музейну справу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; — далі Закон № 249/95-ВР).

Згідно із цим Законом музей — це науково-дослідний та культурно-освітній  заклад, створений для вивчення, збереження, використання та популяризації музейних  предметів та музейних колекцій з науковою та освітньою метою, залучення громадян до  надбань національної  та  світової культурної спадщини.

Науково-дослідною (науково-технічною) установою є юридична особа незалежно від форми власності, що створена в установленому законодавством порядку, для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт.

Відповідно до свого статуту комунальний заклад «Павлоградський історико-краєзнавчий музей» Павлоградської міської ради (далі — Музей) є культурно-освітнім та науково-дослідним закладом, заснованим органом місцевого самоврядування відповідно до Конституції України, Закону № 249/95-ВР, Основ законодавства про культуру, інших нормативно-правових актів.

Згідно з довідкою Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України Музей має статус комунальної організації та видами його діяльності відповідно до Класифікації видів економічної діяльності є «діяльність музеїв та охорона історичних місць і будівель».

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що для зарахування стажу роботи працівника музею на посадах, передбачених п. 3 Переліку посад наукових працівників, до наукового, музей має бути науковою установою у розумінні ст. 1 Закону № 1977-XII. Оскільки Музей як наукова установа атестований не був, підтвердження, що наукова діяльність для нього є основною і становить понад 70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт немає, його не можна віднести до наукової установи у розумінні ст. 1 Закону № 1977-XII, а тому час зайняття працівником музею посад, передбачених п. 3 Переліку посад наукових працівників (зокрема посад заступника директора, директора Музею), не можна зарахувати до стажу наукової роботи, зарахуванню підлягає лише час зайняття посад, передбачених п. 4 зазначеного Переліку (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2014 р. у справі № 21-385а14).

 

240.080.030 Обчислення і призначення пенсій. Перерахунок пенсій

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень статей 1 та 6 Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон № 1058-ІV) щодо встановлення зобов’язання з нарахування і виплати підвищення до пенсії дітям війни, яке є додатковою виплатою особам, які визнані такими, що мають на нього право та неможливості обмеження таких нарахувань і виплат певним часовим проміжком.

 

Відповідно до ст. 1 Закону № 1058-ІV пенсія — це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону № 1058-IV непрацездатні громадяни крім пенсійних виплат із системи пенсійного забезпечення мають право отримувати доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат, додаткову пенсію в порядку та за рахунок коштів, визначених законодавством.

Статтею 6 Закону України від 18 листопада 2004 р. № 2195-ІV «Про соціальний захист дітей війни» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон  № 2195-ІV) встановлено підвищення на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, для дітей війни.

Вихідним критерієм обчислення доплати до пенсії дітям війни виступає мінімальна пенсія за віком. Мінімальний розмір пенсії за віком згідно зі ст. 28 Закону № 1058-IV встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. Будь-яких інших нормативно-правових актів, які б визначали механізм обчислення мінімальної пенсії за віком або встановлювали її розмір, немає.

Отже, пенсія є періодичним платежем, виплата якої, за загальним правилом, не обмежена у часі.

Підвищення до пенсії, яке є додатковою виплатою особі, яка визнана такою, що має на  нього право, нерозривно пов’язано з виплатою  пенсії і також має не визначений у часі граничний термін виплати.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що підвищення до пенсії, яке є додатковою виплатою особі, яка визнана такою, що має на нього право, нерозривно пов’язано з виплатою пенсії і також має невизначений у часі граничний термін виплати, тому, вирішуючи питання про зобов’язання  нарахувати та виплатити відповідні періодичні платежі дітям війни, суди, у разі відсутності спору про право особи на отримання підвищення до пенсії або встановлення такого права в судовому порядку, не мають підстав обмежувати орган, відповідальний за здійснення  їх нарахування і виплати, певним часовим проміжком, якщо не відбулися зміни у законодавстві (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2014 р. у справі № 21-222а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 63 Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі — Закон № 2262-XII), наказу Міністра оборони України від 5 листопада 2010 р. № 576 «Про внесення змін до наказу Міністра оборони України від 22 липня 2010 р. № 380 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2010 рік» (далі – наказ № 576) щодо права на перерахунок пенсій у зв’язку зі збільшенням розміру премій.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 63 Закону № 2262-XII усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв’язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за вказаним Законом, або у зв’язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у строки, передбачені ч. 2 ст. 51 цього Закону.

Як убачається із зазначеної норми права, підставою для проведення перерахунку пенсії є фактична зміна розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, проведена на підставі рішення суб’єкта владних повноважень, наділеного правом установлювати чи змінювати види грошового забезпечення військовослужбовців.

За правилами п. 1 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 р. № 45, перерахунок раніше призначених згідно із Законом № 2262-ХІІ пенсій проводиться в разі прийняття рішення Кабінетом Міністрів України про зміну розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення для відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв’язку із введенням для них нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, установлених законодавством.

Постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», зокрема, Міністру оборони України дозволено здійснювати преміювання військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб рядового і начальницького складу відповідно до їх особистого вкладу в загальний результат служби у межах фонду преміювання, утвореного в розмірі не менш як 10 % посадових окладів та економії фонду грошового забезпечення (підпункт 2 п. 5).

На виконання зазначеної постанови Міністр оборони України, зокрема, наказом № 576 встановив розміри премії військовослужбовцям у межах видатків, передбачених для їх грошового забезпечення у 2010 р.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що премія є складовою грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців. Така премія, яку встановлено, зокрема, наказом № 576, носить індивідуальний характер і залежить від результатів служби конкретного військовослужбовця, індивідуальні заслуги якого не можуть бути розповсюджені на осіб, що працювали на цій посаді в попередні роки. Отже, встановлення такої премії не є підставою для перерахунку пенсії відповідно до ч. 3 ст. 63 Закону № 2262-ХІІ (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2014 р. у справі № 21-248а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень Угоди про гарантії прав громадян держав–учасниць Співдружності Незалежних Держав в галузі пенсійного забезпечення від 13 березня 1992 р. (далі — Угода) та ч. 4 ст. 42 Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1058-IV) щодо підстав для перерахунку пенсії громадянам України, які працюють за межами України.

 

Частиною 4 ст. 42 Закону № 1058-IV встановлено, що у разі якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, перерахунок пенсії проводиться з урахуванням не менш як 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії незалежно від перерв у роботі.

У ч. 1 ст. 24 вказаного Закону надано визначення термінів «страховий стаж» та «застрахована особа». Страховий стаж — період (строк), протягом  якого  особа  підлягала  державному  соціальному  страхуванню, якою або за яку сплачувався збір на обов’язкове державне пенсійне страхування згідно із законодавством, що діяло раніше, та/або підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню згідно із цим Законом і за який сплачено страхові внески. Застрахована особа — фізична особа, яка відповідно до цього Закону підлягає загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачуються чи сплачувалися в установленому законом порядку страхові внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та до накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Аналіз указаних норм дає підстави вважати, що перерахунок пенсії проводиться за умов, що фізична особа є застрахованою, продовжувала працювати після призначення (попереднього перерахунку) пенсії та за наявності страхового стажу не менше як 24 місяці.

Відповідно до ст. 1 Угоди пенсійне забезпечення громадян держав–учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

Статтею 6 Угоди передбачено, що для встановлення права на пенсію громадянам держав–учасниць Угоди зараховується трудовий стаж, набутий на території будь-якої з цих держав, а також на території колишнього СРСР за час до набрання чинності цією Угодою. Розмір пенсії за Угодою обчислюють із заробітку (доходу) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу.

Зазначені положення Угоди, гарантуючи захист прав громадян у сфері пенсійного забезпечення, стосуються призначення пенсії, а не її перерахунку та передбачають, що пенсійне забезпечення громадян держав–учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають. Стаж, набутий на території будь-якої з держав–учасниць Угоди, та заробіток (дохід) за періоди роботи, які зараховуються до трудового стажу, враховуються лише при призначенні пенсії.

Водночас відповідно до абзацу 4 ч. 1 ст. 10 Закону України від 8 липня 2010 р. № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування» платниками, які мають право на добровільну сплату єдиного внеску, є: громадяни України, які працюють за межами України, — на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням. Частиною 2 вказаної статті визначено, що особи, зазначені в ч. 1 цієї статті, беруть добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування протягом строку, визначеного в договорі про добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування, але не менше одного року. Таким чином, громадяни України, які працюють за межами України, мають право брати добровільну участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування шляхом укладення відповідного договору та сплати ними єдиного внеску.

Виходячи із зазначеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що перерахунок пенсії громадянам України, які працюють за межами України, відповідно до положень ч. 4 ст. 42 Закону № 1058-IV можливий у разі їх добровільної участі у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування (постанова Верховного Суду України від 25 листопада 2014 р. у справі № 21-457а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. № 393 «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей» (далі — постанова № 393) щодо особливостей обчислення вислуги років на пільгових умовах курсантам військово-учбових закладів, які проходили службу у віддаленій місцевості за часів СРСР.

 

За приписами абзацу 9 п. 1 постанови № 393 для призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ до вислуги років зараховується дійсна військова служба у Радянській Армії та Військово-Морському Флоті, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, в органах державної безпеки та інших військових формуваннях колишнього СРСР, а також служба в органах внутрішніх справ колишнього СРСР та інші види служби і періоди роботи, які відповідно до законодавства колишнього СРСР зараховувалися до вислуги років для призначення пенсій військовослужбовцям, а також особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ. Вислуга років (у тому числі на пільгових умовах) у цьому випадку обчислюється у порядку, встановленому законодавством колишнього СРСР, якщо цією постановою не передбачено більш пільгових умов зарахування до вислуги років часу служби для призначення пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ.

У п. 3 постанови № 393 міститься перелік підстав для зарахування до вислуги років для призначення пенсії на пільгових умовах, до яких не належить період навчання у Далекосхідному вищому загальновійськовому командному училищі з 1 серпня 1988 р. по 17 серпня 1992 р.

Пунктом 4 постанови № 393 установлено, що строкова військова служба зараховується до вислуги років для призначення пенсій особам, зазначеним в абзаці 1 п. 1 цієї постанови, у календарному обчисленні, а в разі її проходження в умовах, визначених у пункті 3 цієї постанови, у віддалених і високогірних місцевостях або в інших умовах, які згідно із законодавством колишнього СРСР були підставою для зарахування до вислуги років для призначення пенсії на пільгових умовах, — у відповідному пільговому обчисленні.

Відповідно до додатка № 1 до постанови Ради Міністрів СРСР від 15 грудня 1990 р. № 1290 «Про вислугу років для призначення пенсій особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам та військовослужбовцям надстрокової служби, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ і грошової допомоги цим військовослужбовцям, особам начальницького і рядового складу та їх сім’ям» військову службу осіб офіцерського складу, прапорщиків, мічманів та військовослужбовців надстрокової служби, зокрема, в Амурській області з 1 січня  1985 р. було віднесено до служби у віддаленій місцевості з пільговими умовами обчислення вислуги — один місяць служби за півтора місяця.

У ст. 5 Закону СРСР від 12 жовтня 1967 р. № 1950-VІІ «Про загальний  військовий обов’язок» (далі — Закон 1950-VII) передбачено, що військова служба складається з дійсної військової служби та служби у запасі Збройних Сил СРСР.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Закону № 1950-VІІ громадяни, прийняті до військово-учбових закладів, перебувають на дійсній військовій службі.

Таким чином, системний аналіз зазначених норм права дав колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України підстави вважати, що правовідносини щодо зарахування часу навчання Особи 1 у Далекосхідному вищому загальновійськовому командному училищі мають бути врегульовані законодавством колишнього СРСР, яким не було передбачено обчислення вислуги років на пільгових умовах військовослужбовцям строкової служби, до яких прирівнювалися курсанти військово-учбових закладів, у тому числі й ті, котрі проходили службу у віддаленій місцевості (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі № 21-495а14).

 

240.080.040 Пенсії за віком

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 13 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1788-ХІІ) та п. 4 Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1992 р. № 442 (далі — Порядок проведення атестації, постанова № 442 відповідно) щодо зарахування до пільгового стажу, який дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, періоду роботи працівника за результатами попередньої атестації робочих місць за умовами праці, у разі непроведення керівником підприємства, організації чергової атестації у строк, визначений законодавством.

 

Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 13 Закону № 1788-ХІІ на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, — за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць: чоловіки — після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, із них не менше 10 років на зазначених роботах; жінки — після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, із них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.

Атестація робочих місць здійснюється на підприємствах, в організаціях та установах незалежно від форм власності і господарювання згідно з Порядком проведення атестації та розробленими на виконання постанови № 442 Методичними рекомендаціями для проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженими постановою Міністерства праці України (далі — Мінпраці) від 1 вересня 1992 р. № 41 (далі — Методичні рекомендації).

Основна мета атестації, як випливає із зазначених нормативних актів, полягає у регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації права на здорові й безпечні умови праці, пільгове забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.

Згідно з п. 4 Порядку проведення атестації та підпунктом 1.5 п. 1 Методичних рекомендацій періодичність проведення атестації робочих місць визначається безпосередньо колективним договором підприємства і проводиться не рідше одного разу на 5 років.

Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства чи організації.

Результати атестації використовуються при встановленні пенсій за віком на пільгових умовах, пільг і компенсацій за рахунок підприємств та організацій, обґрунтуванні пропозицій про внесення змін і доповнень до списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення, а також для розробки заходів щодо поліпшення умов праці та оздоровлення працюючих.

Відповідно до п. 3 Порядку застосування Списків № 1 і № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженого наказом Мінпраці від 18 листопада 2005 р. № 383 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 грудня 2005 р. за № 1451/11731), при  визначенні  права  на пенсію за віком на пільгових умовах застосовуються Списки, що чинні на період роботи особи. До пільгового стажу зараховується весь період роботи на відповідних посадах або за професіями незалежно від дати їх внесення до Списків за умови підтвердження документами відповідних умов праці за час виконання роботи до 21 серпня 1992 р. та за результатами проведення атестації робочих місць за умовами праці після     21 серпня 1992 р.

У п. 4.2 зазначеного Порядку застосування списків йдеться про те, що результати атестації (як вперше проведеної, так і чергової) застосовуються при обчисленні стажу, який дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, впродовж 5 років після затвердження її результатів, за умови, якщо впродовж цього часу на даному підприємстві не змінювались докорінно умови і характер праці (виробництво, робота, робоче місце), що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах. У разі докорінної зміни умов і характеру праці для підтвердження права на пенсію за віком на пільгових умовах має бути проведена позачергова атестація.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що своєчасно проведена атестація робочих місць за умовами праці є одним із заходів соціального захисту працівників, який має сприяти реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах.

Атестація має проводитися у передбачені п. 4 Порядку проведення атестації строки, а відповідальність за своєчасність та якість її проведення покладається на керівника підприємства, організації.

Якщо чергова атестація була проведена з порушенням передбачених п. 4 Порядку проведення атестації строків, а працівник до її проведення виконував роботу, яка дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, цей період його роботи має бути зарахований до пільгового стажу за результатами попередньої атестації (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2014 р. у справі № 21-307а14).

 

240.080.060 Пенсії в разі втрати годувальника

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 33 Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1105-XIV) щодо особливостей страхових виплат пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

 

Статтею 1 Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Основи) встановлено, що загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Відповідно до ст. 4 Основ, залежно від страхового випадку, є такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття; інші види страхування, передбачені законами України. Відносини, що виникають за зазначеними видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, регулюються окремими законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

1 січня 2004 р. набрав чинності Закон України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (далі — Закон № 1058-IV), який частково дублює норми раніше прийнятого, але ще чинного Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі — Закон № 1788-XII).

Пунктом 16 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону № 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.

Оскільки за змістом указаної норми дія Закону № 1788-XII не поширюється на визначення права на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, ці відносини регулюються Законом № 1058-IV.

Відповідно до ч. 8 ст. 36 Закону № 1058-IV пенсії у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону № 1105-XIV.

Згідно зі ст. 33 зазначеного Закону у разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхових виплат (пенсій згідно з підпунктом «д» п. 1 ч. 1 ст. 21 цього Закону) мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після його смерті. Такими непрацездатними особами є, серед іншого, жінки, які досягли 55 років, і чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 24 Закону № 1105-ХІV Фонд соціального страхування від нещасних випадків (далі — Фонд) зобов’язано співпрацювати з фондами з інших видів соціального страхування у фінансуванні заходів, пов’язаних з матеріальним забезпеченням та наданням соціальних послуг застрахованим, у кожному конкретному випадку, спільно приймаючи рішення щодо того, хто з них братиме участь у фінансуванні цих заходів.

Перелік соціальних послуг та виплат, які здійснюються та відшкодовуються Фондом, передбачений ст. 21 Закону № 1105-ХІV.

Відповідно до цієї статті Фонд зобов’язаний у встановленому законом порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові внаслідок ушкодження здоров’я, в тому числі пенсії у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, у разі настання страхового випадку.

Статтею 28 Закону № 1105-ХІV встановлено, що страховими виплатами є грошові суми, які згідно зі ст. 21 цього Закону Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку. Зазначені грошові суми, в тому числі, складаються із страхової виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника.

Проаналізувавши зазначені норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах дійшла висновку, що страхові виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника відповідно до Закону № 1105-ХІV Фонд виплачує у разі настання страхового випадку виключно особам, які мають право на одержання щомісячних страхових виплат (пенсій згідно з підпунктом «д» п. 1 ч. 1 ст. 21 цього Закону), перелік яких міститься у ст. 33 зазначеного Закону. У разі якщо особи, яким призначені пенсії у зв’язку з втратою годувальника, не підпадають під визначений ст. 33 Закону № 1105-ХІV перелік осіб, які мають право на одержання страхової виплати пенсії у зв’язку з втратою годувальника, витрати, понесені управлінням Пенсійного фонду України у зв’язку з виплатою та доставкою таких пенсій, не підлягають відшкодуванню Фондом (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2014 р. у справі № 21-240а14).

 

240.080.070 Пенсії за вислугу років

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 43 Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2262-ХІІ) щодо необхідності врахування доплат, які мають постійний характер при призначенні пенсії за вислугу років.

 

Частиною 3 ст. 43 Закону № 2262-ХІІ встановлено, що пенсії особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей обчислюються з розміру грошового забезпечення, враховуючи відповідні оклади за посадою, військовим (спеціальним) званням, процентну надбавку за вислугу років, щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії в розмірах, установлених законодавством, та у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» (далі — постанова № 1294) грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Додаток 26 до постанови № 1294 передбачає, зокрема, такий додатковий вид грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, як доплату за службу в нічний час, у розмірі 35 % посадового окладу.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави вважати, що касаційний суд у справі, що розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про те, що невключення до грошового атестату та неврахування відповідачами зазначеної доплати при призначенні пенсії позивачу є неправомірними, оскільки позивач отримував щомісячно доплату за службу в нічний час, а отже така доплата мала постійний характер та підлягала врахуванню при призначенні пенсії за вислугу років (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2014 р. у справі № 21-306а14; постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі № 21-449а14).

 

240.080.100 Виплата пенсії

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 7 Закону України від 9 квітня 1992 р. № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» (далі — Закон № 2262-ХІІ), постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу» (далі — постанова № 1294) та п. 4 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону № 2262-ХІІ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від  13 лютого 2008 р. № 45 (далі — Порядок, постанова № 45 відповідно) щодо відсутності у законодавстві норм про збереження щомісячної доплати до пенсії при поновленні виплати пенсії, яка була припинена у зв’язку з переходом на пенсію, призначену за іншим законом.

 

Відповідно до ст. 11 Закону № 2262-XII законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону № 1058-IV та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.

Згідно зі ст. 7 Закону № 2262-XII військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, та членам їх сімей, які одночасно мають право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором.

Суди встановили, що 18 серпня 2009 р. Особа 1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України в Сумській області із заявою про поновлення виплати йому пенсії за вислугу років за нормами Закону № 2262-ХІІ. Заяву позивача було задоволено, виплату пенсії за вислугу років на підставі Закону № 2262-ХІІ йому було поновлено з 18 серпня 2009 р., однак уже без щомісячної доплати до пенсії, яку позивач отримував з 1 січня 2008 р. на підставі проведеного органом Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) перерахунку пенсії відповідно до положень ст. 63 Закону № 2262-ХІІ, постанови № 1294 та п. 4 Порядку.

Підстави поновлення виплати пенсії, призначеної відповідно до Закону № 2262-XII, передбачені статтями 28, 62 цього Закону, згідно з якими поновлення виплати пенсії здійснюється інвалідам в разі переривання ними інвалідності та громадянам, які виїжджали на постійне місце проживання за кордон.

Саме за таких обставин відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу ПФУ протягом 10 днів після з’ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Разом з тим Особі 1 було припинено виплату пенсії у зв’язку з переходом на інший вид пенсії, а тому при поверненні до раніше призначеної пенсії відповідно до норм Закону № 2262-XII фактично відбулося її нове призначення.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що Законом № 2262-XII та іншим законодавством у сфері пенсійного забезпечення громадян не передбачено збереження щомісячної доплати до пенсії при поновленні виплати пенсії, яка була припинена у зв’язку з переходом на пенсію, призначену за іншим законом (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-540а14).

 

240.110.000 Пільги, компенсації, гарантії окремих категорій громадян

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 14 ст. 20 Закону України від 28 лютого 1991 р. № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 796-ХІІ) щодо порядку визначення розмірів грошової компенсації вартості продуктів харчування за медичними нормами, встановлюваними центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я.

Відповідно до п. 14 ст. 20 Закону № 796-ХІІ особи, віднесені до категорії 1 (п. 1 ст. 14), забезпечуються продуктами харчування за медичними нормами з обов’язковим прикріпленням до відповідних магазинів за місцем проживання. Зазначеним особам компенсується 50  процентів вартості продуктів харчування за медичними нормами, встановлюваними Міністерством охорони здоров’я.

Згідно зі ст. 62 цього Закону роз’яснення порядку його застосування провадиться у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, рішення якого є обов’язковими для виконання міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України, місцевими органами державної виконавчої влади, всіма суб’єктами господарювання, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності.

За п. 9 Порядку використання коштів державного бюджету для програм, пов’язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2005 р. № 936 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Порядок, постанова № 936 відповідно) Міністерством праці та соціальної політики України (на сьогодні — Міністерство соціальної політики України; далі — Мінпраці) в десятиденний строк після прийняття закону про Державний бюджет України на відповідний рік, виходячи з розроблених Міністерством охорони здоров’я України фізіологічних (медичних) норм харчування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 1992 р. № 258, і даних Державного комітету статистики України щодо середніх цін на продукти харчування, що склалися в регіонах за попередні три місяці, визначає в розрізі Автономної Республіки Крим, областей, міст  Києва та Севастополя розміри грошової компенсації вартості продуктів харчування відповідно до Закону № 796-ХІІ для громадян, віднесених до категорій 1 і 2, потерпілих дітей у разі захворювання кровотворних органів (гострі лейкози), щитовидної залози (аденома, рак), на злоякісні пухлини, а також для батьків потерпілих дітей, які не відвідують дитячі дошкільні та шкільні заклади і не забезпечуються продуктами харчування.

Відповідно до Закону № 796-ХІІ та на виконання п. 9 постанови № 936 Мінпраці наказом від 24 січня 2011 р. № 23 затвердило розміри грошової компенсації вартості продуктів харчування громадянам, які віднесені до категорій 1 і 2 осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на 2011 р., зокрема, у Львівській області для громадян, віднесених до 1 категорії, — 302 грн.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що визначення розмірів передбаченої п. 14 ст. 20 Закону № 796-ХІІ грошової компенсації належить до повноважень Мінпраці. Розміри цієї компенсації затверджуються у десятиденний строк після прийняття закону про Державний бюджет України на відповідний рік (постанова Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 р. у справі № 21-258а14).

 

310.000.000 Оборона

 

310.180.000 Соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 41 Закону України від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ «Про військовий обов’язок і військову службу» (далі — Закон № 2232-ХІІ) та ч. 2 ст. 16 Закону України від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі — Закон № 2011-ХІІ) щодо випадків збереження права на одноразову грошову допомогу за військовослужбовцем, після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби.

 

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни здійснюється відповідно до Закону № 2232-ХІІ.

Відповідно до ст. 41 цього Закону (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або каліцтва військовослужбовців, військовозобов’язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов’язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом № 2011-ХІІ.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців визначені Законом № 2011-ХІІ.

Розділом ІІ цього Закону встановлені права військовослужбовців, зокрема, щодо грошового забезпечення.

Частиною 2 ст. 16 Закону № 2011-ХІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного військовослужбовцю під час виконання ним обов’язків військової служби, а також інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п’ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. № 499, якою затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб (далі — постанова № 449, Порядок відповідно) встановлено, що призначення і виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов’язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, що сталися після 1 січня 2007 р., здійснюється згідно з Порядком, затвердженим цією постановою.

Згідно з підпунктом 2 п. 2 Порядку одноразова грошова допомога виплачується військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) у разі настання інвалідності в період проходження військової служби та особам, звільненим з військової служби, у разі настання інвалідності не пізніше ніж через три місяці після звільнення з такої служби чи після закінчення зазначеного строку, у разі настання інвалідності внаслідок виконання обов’язків військової служби, одноразова грошова допомога інвалідам ІІ групи виплачується у розмірі 24-місячного грошового забезпечення.

Виходячи з буквального тлумачення ст. 16 Закону № 2011-ХІІ, колегія суддів Судової плати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і у тому разі, коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, яке мало місце в період її проходження (постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2014 р. у справі № 21-446а14).

 

340.000.000 Юстиція

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 5 ч. 1 ст. 24 Закону України від 1липня 2004 р. №1952-IV «Про держану реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1952-IV) щодо неправомірності здійснення державним реєстратором реєстраційних дій відносно майна, стосовно якого в Єдиному реєстрі заборон міститься запис про заборону його відчуження.

 

Преамбулою Закону 1952-IV передбачено, що цей Закон визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.

Зазначений Закон згідно зі ст. 1 регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За ч. 13 ст. 15 Закону № 1952-IV порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень встановлює Кабінет Міністрів України.

Кабінет Міністрів України постановою від 22 червня 2011 р. № 703 затвердив Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі — Порядок), який визначає процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов’язки суб’єктів у сфері державної реєстрації прав, а також процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.

Для проведення державної реєстрації прав заявник подає органові державної реєстрації прав, нотаріусові заяву про державну реєстрацію та необхідні для такої реєстрації документи, визначені цим Порядком (пункти 7, 10 Порядку).

Під час розгляду заяви про державну реєстрацію і документів державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно, їх обтяженнями та приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або рішення про відмову в такій реєстрації.

Пунктом 5 ст. 24 Закону № 1952-IV передбачено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заяву про державну реєстрацію прав, пов’язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених ч. 9 ст. 15 цього Закону.

Пунктом 9 Перехідних положень КПК України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI передбачено, що запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Проаналізувавши зазначені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого правового висновку: наявність в Єдиному реєстрі заборон запису про заборону відчуження майна є перешкодою для здійснення державним реєстратором реєстраційних дій до того часу, поки таке обтяження не буде зняте (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі  № 21-357а14).

 

340.010.000 Офіційне оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень частин 5, 6 ст. 52 Закону України від 27 лютого 2014 р. № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (далі — Закон № 794-VII; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) та ч. 3 ст. 50 Закону України від 16 жовтня 1996 р. № 422/96-ВР «Про Конституційний Суд України» (далі — Закон № 422/96-ВР) щодо дії (відновлення дії) нормативно-правових актів, призупинених Президентом України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України стосовно їх відповідності Конституції України (конституційності).

             

17 жовтня 2008 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 17 жовтня 2008 р. № 955 «Про заходи щодо стабілізації цін на лікарські засоби і вироби медичного призначення» (далі — постанова  № 955), якою було встановлено граничні торговельні та/або постачальницько-збутові надбавки (націнки) на окремі лікарські засоби і  вироби медичного призначення.

Постанова набула чинності 6 листопада 2008 р. у зв’язку з її офіційним опублікуванням в газеті «Урядовий кур’єр».

Указом Президента України від 3 грудня 2008 р. № 1139/2008 «Про зупинення дії постанов Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2008 року № 827 і № 837, від 17 жовтня 2008 року № 955 та від 19 листопада 2008 року № 1022» дію постанови № 955 було зупинено. Цей указ набув чинності 5 грудня 2008 р. після опублікування в газеті «Офіційний вісник Президента України».

Президент України 3 грудня 2008 р. відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106, ст. 150 Конституції України, статей 13, 40 Закону № 422/96-ВР звернувся з конституційним поданням до Конституційного Суду України, в якому порушив питання щодо конституційності постанов Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2008 р. № 827 і № 837, 17 жовтня 2008 р. № 955 та 19 листопада 2008 р. № 1022.

Конституційний Суд України 11 лютого 2009 р. Ухвалою відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням Президента України. Повідомлення про зазначену Ухвалу Конституційного Суду України вперше було опубліковано у газеті «Урядовий кур’єр» 20 лютого 2009 р.

Відповідно до ч. 3 ст. 50 Закону № 422/96-ВР прийнята Конституційним Судом України на його засіданні процесуальна ухвала про відмову у відкритті провадження у справі в Конституційному Суді України є остаточною.

Частиною 6 ст. 49 Закону № 794-VII передбачено, що зупинення дії акта Кабінету Міністрів України Президентом України на підставі п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України має наслідком зупинення вчинення будь-якими органами, особами дій, спрямованих на виконання зупиненого акта Кабінету Міністрів України, здійснення повноважень, визначених цим актом. Винесення Конституційним Судом України ухвали про відмову у відкритті провадження у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України акта Кабінету Міністрів України або визнання акта Кабінету Міністрів України таким, що відповідає Конституції України, відновлює дію цього акта.

Таким чином, у законах про Конституційний Суд України та про Кабінет Міністрів України не передбачено порядку офіційного оприлюднення інформації про відновлення дії зупиненого акта Кабінету Міністрів України у випадку винесення Конституційним Судом України ухвали про відмову у відкритті провадження шляхом офіційного оприлюднення цієї ухвали, хоча передбачено, що з моменту прийняття такого рішення відновлює дію зупинений Указом Президента України акт Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Згідно зі ст. 57 Конституції України кожному гарантується право знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Аналіз указаних норм законодавства свідчить про те, що при прийнятті Державною інспекцією з контролю за цінами в Рівненській області рішення від 6 серпня 2009 р. № 192 про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін в частині стягнення з Товариства необґрунтованої виручки та застосування до Товариства штрафних санкцій не було враховано, що про відновлення дії постанови № 955 Товариство дізналося лише після опублікування інформації про відмову у відкритті конституційного провадження за конституційним поданням Президента України в офіційних друкованих виданнях, зокрема з повідомлення в газеті «Урядовий кур’єр» від 20 лютого 2009 р. № 31. На порушення зазначених вище норм касаційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, формально виходив із того, що з моменту відмови у відкритті конституційного провадження автоматично відновила дію постанова № 955, при цьому залишив поза увагою, що на порушення ст. 57 Конституції України інформація населенню про відновлення дії цієї постанови належним чином доведена не була.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах на підставі аналізу постанови № 955, частин 5, 6 ст. 52 Закону № 794-VII та ч. 3 ст. 50 Закону № 422/96-ВР, ст. 57 Конституції України дійшла висновку, що у зв’язку з прийняттям Конституційним Судом України ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України, дію якої було зупинено Указом Президента України, ця постанова відновлює свою дію з моменту доведення до відома населення зазначеної Ухвали Конституційного Суду України шляхом опублікування в офіційних виданнях, тобто коли фізичні особи та суб’єкти господарювання могли дізнатися про прийняття Конституційним Судом України цієї ухвали та відновлення дії постанови № 955 (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2014 р. у справі № 21-128а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 255 КАС України, ч. 1 ст. 10, ст. 69 МК України (чинного на час виникнення спірних відносин), статей 58, 67, 124 Конституції України, рішення Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі від 29 вересня 2009 р. № АД-216/2009/4402-37 «Про застосування остаточних антидемпінгових заходів щодо імпорту в Україну шприців походженням з Королівства Іспанія, Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, Федеративної Республіки Німеччина і Китайської Народної Республіки» (далі — рішення Комісії), підпункту 4.2.1 п. 4.2 ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000р. №2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин) щодо правових наслідків зупинення або скасування рішенням суду нормативно-правових актів, інших рішень суб’єктів владних повноважень.

 

Згідно з преамбулою Закону України від 22 грудня 1998 р. № 330-ХІV «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» (далі — Закон № 330-ХІV) цей Закон визначає механізм захисту національного товаровиробника від демпінгового імпорту з інших країн, митних союзів або економічних угруповань. Він регулює засади  і порядок порушення та проведення антидемпінгових розслідувань і застосування антидемпінгових заходів.

Антидемпінгові заходи, як зазначено у ст. 1 Закону № 330-ХІV, — це попередні або остаточні заходи, що застосовуються відповідно до цього Закону під час або за результатами антидемпінгового розслідування.

У рішенні Комісії йдеться про те, що за результатами антидемпінгового розслідування встановлено факт демпінгового імпорту в Україну шприців із полімерних матеріалів, у зв’язку з чим національні інтереси України потребують застосування остаточних антидемпінгових заходів. Цим рішенням установлені розміри ставок остаточного антидемпінгового мита на імпорт в Україну шприців.

Згідно з пунктами 2.7 та 5 рішення Комісії остаточне антидемпінгове мито справляється митними органами України незалежно від сплати інших податків і зборів (обов’язкових платежів), у тому числі мита, митних зборів тощо, які, як правило, справляються під час імпорту в Україну товарів. Це рішення набирає чинності через 30 днів з дня опублікування повідомлення про нього в газеті «Урядовий кур’єр». Повідомлення було опубліковане у зазначеному виданні 6 жовтня 2009 р.

Відповідно до ст. 10 МК України при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, застосовуються виключно нормативно-правові акти, чинні на день прийняття митної декларації митним органом України.

Аналізуючи зазначені норми права, а також ст. 117 КАС України, відповідно до ч. 3 якої суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб’єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються, та ст. 171 зазначеного Кодексу, згідно з ч. 8 якої суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним, колегія суддів дійшла такого правового висновку.

Ухвала суду про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якою відповідно до ст. 117 КАС України зупинено дію нормативно-правового акта, не скасовує його чинність, не змінює обсягу прав та обов’язків сторін у спорі, а лише тимчасово забороняє застосування передбачених цим актом заходів до вирішення спору по суті.

Натомість, якщо суд за наслідками розгляду справи визнав нормативно-правовий акт незаконним і це судове рішення набрало законної сили, положення зазначеного нормативно-правового акта не підлягають застосуванню.

Таким чином, покладення Київською обласною митницею Державної митної служби України (на момент виникнення спірних відносин — Київська митниця Міністерства доходів і зборів України) на товариство з обмеженою відповідальністю «ГАЛАФАРМ» після скасування судом заходів забезпечення адміністративного позову обов’язку щодо сплати антидемпінгового мита відповідно до рішення Комісії за вантажно-митними деклараціями від 11 червня, 26 серпня та 23 листопада 2010 р. № 125000009/2010/105558, № 125000009/2010/107264, № 125000009/2010/110238 відповідно, тобто за період, коли дію зазначеного рішення було зупинено, є правомірним, а висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, в цій частині ґрунтується на правильному застосуванні норм права.

Водночас постановою від 25 листопада 2010 р. Київський апеляційний адміністративний суд рішення Комісії визнав протиправним і скасував.

За ч. 5 ст. 254 КАС України постанова або ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, а якщо її було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, — через п’ять днів після направлення її копії особам, що беруть участь у справі.

Постанова або ухвала суду, що набрала законної сили, є обов’язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Отже, з набранням законної сили постановою апеляційного суду від 25 листопада 2010 р. рішення Комісії втратило чинність, а тому його положення, починаючи з цієї дати, не могли бути застосовані при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів, що переміщувались через митний кордон України (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-421а14).

 

340.070.000 Державна виконавча служба. Виконавче провадження

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 28, ч. 1 ст. 43, частин 1 та 2 ст. 44, частин 1, 3, 8 ст. 52 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 606-XIV) у зв’язку з внесенням змін до цього Закону Законом України від 4 листопада 2010 р. № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі — Закон № 2677-VI) щодо стягнення виконавчого збору з вартості реалізованого предмета іпотеки.

 

Статтею 1 Закону № 606-XIV (у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум) встановлено, що виконавче провадження — це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частинами 1, 8 ст. 54 Закону № 606-XIV звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку».

Статтею 41 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум) встановлено, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

Відповідно до ст. 8 Закону № 606-XIV сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ.

Державну виконавчу службу України при вчиненні дій зі стягнення виконавчого збору не можна вважати стягувачем у розумінні вищезазначеної норми закону, оскільки вона не є стороною у виконавчому провадженні.

Зважаючи на зазначене, стягнення виконавчого збору не може регулюватися ст. 44 Закону № 606-XIV, яка встановлює черговість задоволення вимог стягувачів у разі недостатності стягнутої суми для задоволення всіх вимог стягувачів та передбачає, що у разі якщо сума, стягнута з боржника, недостатня для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, вона розподіляється державним виконавцем між стягувачами в порядку черговості, встановленому цією статтею.

Стягнення виконавчого збору регулюється п. 3 ч. 1 ст. 43 Закону № 606-XIV, який відносить вимоги стягувача та стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми до однієї черги та, ст. 28 Закону № 606-XIV, ч. 5 якої встановлює, що у разі якщо стягнутої з боржника суми недостатньо для задоволення в повному обсязі вимог стягувача, виконавчий збір сплачується пропорційно до стягнутої суми.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судами, 24 жовтня 2011 р. на депозитний рахунок відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції м. Києва надійшли кошти, стягнуті у зв’язку з примусовим виконанням виконавчого напису № 5581 від 15 листопада 2010 р. у розмірі 295 тис. 317 грн, із яких на користь держави було перераховано суму 29 тис. 531 грн 70 коп. виконавчого збору. Тобто виконавчий збір був стягнутий у розмірі 10 відсотків від суми, фактично стягнутої з боржника.

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України.

Як убачається, зокрема, з Рішення Конституційного С

уду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99 до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у справі, яка розглядається, судами вірно застосовано до спірних відносин положення  Закону № 606-XIV у редакції, чинній на час розподілу стягнутих з боржника грошових сум — 7 липня 2011 р., а саме у новій редакції, що набула чинності  9 березня 2011 р.

Пункт 5.3.1. Інструкції № 74/5, відповідно до якого за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеною у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, стягнення звертається на вільне від застави майно боржника, не підлягає застосуванню у спірних відносинах, оскільки зазначене положення не узгоджується з вимогами Закону № 606-XIV (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2014 р. у справі № 21-342а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 263 КАС України щодо неможливості зміни способу відновлення порушеного права, обраного судом у разі зміни способу і порядку виконання судового рішення.

 

Як і в цивільному судочинстві, поняття способів захисту прав, свобод та інтересів особи в адміністративному судочинстві охоплюється визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цих прав, свобод та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду в разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Стаття 263 КАС України містить не тільки механізм процесуальної процедури розгляду питань зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, а й підстави для розгляду цих питань. Оскільки ці підстави є матеріально-правовими, то їх слід розглядати у сукупності з положеннями статей 105 та 162 КАС України, які визначають зміст способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві.

Згідно з ч. 4 ст. 105 КАС України адміністративний позов може містити як вимоги про зобов’язання відповідача — суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії, так і стягнення з відповідача — суб’єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.

За правилами частин 1, 2 ст. 162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов’язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Стаття 124 Конституції України та ст. 14 КАС України встановлюють, що судові рішення, зокрема постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Статтею 263 КАС України передбачено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, незалежно від того, суд якої інстанції видав виконавчий лист, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження — із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у встановленими раніше порядку і способом. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд не може змінювати останнє по суті.

Суди встановили, що Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області постановою від 30 травня 2011 р. зобов’язав управління Пенсійного фонду України в Новоград-Волинському районі Житомирської області (правонаступник — управління ПФУ в м. Новограді-Волинському та Новоград-Волинському районі Житомирської області; далі — управління ПФУ) здійснити нарахування та провести виплату Особі 1 щомісячної соціальної допомоги у розмірі 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, визначеної ч. 1 ст. 28 Закону № 1058-ІV, за період з 11 жовтня 2010 р. по 11 квітня 2011 р. На виконання зазначеної постанови управління ПФУ здійснило нарахування Особі 1 соціальної допомоги у сумі 1 тис. 42 грн 8 коп. Зазначена сума на час звернення відділу державної виконавчої служби Новоград-Волинського міськрайонного управління юстиції Житомирської області (далі – відділ ДВС) до суду не виплачена у зв’язку з ненадходженням до Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) відповідних коштів із державного бюджету.

Встановлені судами обставини не дають підстав для висновку про неможливість виконання судового рішення, що відповідно до ст. 263 КАС України було б підставою для зміни способу і порядку його виконання, адже виплата нарахованих сум соціальної допомоги буде здійснена управлінням ПФУ після надходження відповідних сум із державного бюджету.

Посилання відділу ДВС на неможливість виконання рішення суду зобов’язального характеру щодо проведення соціальних виплат у зв’язку з відсутністю такого виду рішень у визначеному ст. 2 Закону України від 5 червня 2012 р. № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» переліку рішень, виконання яких гарантовано державою, не заслуговують на увагу, оскільки з огляду на положення ст. 124 Конституції України та ст. 14 КАС України постанови в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання на всій території України незалежно від обраного судом способу захисту порушеного права позивача (зобов’язання відповідача вчинити певні дії чи стягнення з нього коштів).

У справі, що розглядається, суд для відновлення права Особи 1 на щомісячну соціальну допомогу, передбачену Законом України від 18 листопада 2004 р. № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни», прийняв постанову про зобов’язання органу ПФУ нарахувати та виплатити соціальну допомогу в установленому законом розмірі, що відповідало заявленим у позові вимогам. Розрахунок суми належної Особі 1 соціальної допомоги за спірний період судами не здійснювався, тому, змінивши спосіб виконання такої постанови із зобов’язання виплатити зазначену допомогу на стягнення конкретної суми цієї допомоги, суд змінив постанову по суті, вийшовши при цьому за межі позовних вимог та вирішивши питання, що не були предметом дослідження судами всіх інстанцій при розгляді справи.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що зміна на підставі ст. 263 КАС України способу і порядку виконання судового рішення не передбачає зміни обраного судом відповідно до ст. 162 КАС України при ухваленні рішення способу відновлення порушеного права. Отже, зміна способу і порядку виконання рішення суду про зобов’язання органу ПФУ здійснити виплату із зобов’язання на стягнення такої виплати є незаконною (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі № 21-394а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ч. 1 ст. 263 КАС України щодо підстав зміни способу і порядку виконання судового рішення.

 

Із конститутивних ознак норм ч. 1 ст. 263 КАС України в поєднанні з адміністративними правовими нормами статей 6, 105, 162 цього Кодексу випливає, що вони гарантують право особи на звернення за захистом їх порушених прав, свобод чи інтересів суб’єктами владних повноважень і визначають підстави, форми та способи захисту цих прав.

Зокрема, у ч. 1 ст. 6 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Згідно з частинами 1 та 2 ст. 162 КАС України за результатами розгляду звернення особи до суду з адміністративним позовом і в разі його задоволення можуть бути прийняті постанови про: 1) визнання протиправними рішення суб’єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов’язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов’язання відповідача утриматись від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб’єкта владних повноважень. Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 4 ст. 105 КАС України адміністративний позов може містити як вимоги про зобов’язання відповідача — суб’єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії, так і про стягнення з нього коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю.

У ч. 1 ст. 263 КАС України передбачено право на звернення із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, встановлено коло осіб, які можуть звернутись із такою заявою, та визначено умови такого звернення, зокрема наявність обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо). Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

Як зміну способу і порядку виконання судового рішення розуміють застосування судом нових заходів щодо його реалізації у зв’язку з неможливістю його виконання раніше визначеним способом і порядком. При цьому зміна способу виконання не повинна змінювати (зачіпати) суті самого судового рішення.

Як установлено у справі, Особа 1 звернулася до суду з позовом про визнання протиправними дій управління Пенсійного фонду України у Звенигородському районі Черкаської області (далі — управління ПФУ) і з вимогою зобов’язати його перерахувати та виплатити пенсію з огляду на обставини, зазначені в позовній заяві. Звенигородський районний суд Черкаської області постановою від 31 березня 2011 р. розглянув ці вимоги і зобов’язав управління ПФУ перерахувати та виплатити пенсію Особі 1 на підставах, у розмірі та за проміжок часу, зазначених у судовому рішенні.

На момент звернення державного виконавця з поданням рішення суду в частині перерахунку пенсії було виконано, однак сама пенсія не була виплачена, оскільки на рахунок управління ПФУ не надійшли відповідні кошти із Державного бюджету України.

Аналізуючи норми ч. 1 ст. 263 КАС України в системному зв’язку із нормами, які гарантують право на судовий захист і передбачають форми й способи його реалізації, можна дійти висновку, що в контексті спірних правовідносин обставини, якими обґрунтовувалася необхідність зміни способу і порядку виконання судового рішення, не можуть бути підставами для такої зміни, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушеного права не може бути змінений на стадії виконання судового рішення і поза межами судового розгляду позову по суті. Варто також зазначити, що невиконання управлінням ПФУ судового зобов’язання в частині виплати пенсії через брак коштів на її виплату в розумінні ч. 1 ст. 263 КАС України не може бути вагомою причиною для зміни способу і порядку виконання судового рішення, оскільки ця виплата буде виконана при надходженні коштів із Державного бюджету України (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі № 21-475а14).

 

340.130.000 Міжнародні зобов’язання України

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (далі — Конвенція) щодо тлумачення поняття «суду, встановленого законом».

 

Відповідно до ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 р. вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів  <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на зазначене далі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення товариства до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Статтею 80 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) установлено, що суб’єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності.

За змістом статей 2 та 5 ЗК України Вінницька міська Рада при здійсненні повноважень власника землі є рівноправним суб’єктом земельних відносин.

Вирішуючи спір по суті, суди залишили поза увагою те, що у відносинах, які склалися між сторонами, відповідач як власник землі вільний у виборі суб’єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснював владних управлінських функцій.

Враховуючи зазначене, суди дійшли помилкового висновку, що позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, може бути розглянуто за правилами КАС України.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації), подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки  має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм ЗК України, колегія суддів вирішила, що в цьому випадку неоднаково застосовано  ст. 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі № 21-493а14; постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-308а14; постанова Верховного Суду України від 16 грудня 2014 р. у справі № 21-544а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. (далі — Конвенція) стосовно «права на справедливий суд».

 

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених КАС України, є одним із принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах (п. 6 ч. 1 ст. 7 КАС України).

За правилами ч. 5 ст. 214 КАС України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у випадках, якщо: 1) справа не підлягає касаційному розгляду у порядку адміністративного судочинства; 2) справа не переглядалася в апеляційному порядку; 3) є ухвала про закриття касаційного провадження у зв’язку з відмовою цієї особи від касаційної скарги на це саме судове рішення; 4) є ухвала про відмову у задоволенні касаційної скарги цієї особи або про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою на це саме судове рішення; 5) касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи уподовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Brumarescu v. Romania» від 28 листопада 1999 р. наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів». «Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою — домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі» (справа «Ryabykh v. Russia» від 24 липня 2003 р.).

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 вересня 2012 р. відповідно до п. 5 ч. 5 ст. 214 КАС України відмовив скаржнику у відкритті касаційного провадження на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 30 серпня 2012 р., вказавши, що касаційна скарга необґрунтована, а рішення апеляційного суду відповідає усталеній практиці касаційного суду та Верховного Суду України в цій категорії справ.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суд касаційної інстанції, відкриваючи касаційне провадження за скаргою відповідача та вирішуючи спір по суті, за наявності ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 вересня  2012 р. про відмову відповідачу у відкритті касаційного провадження, залишив поза увагою п. 1 ст. 6 Конвенції стосовно «права на справедливий суд» (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-523а14).

Ч. 1