Висновки ВСУ: перегляд рішень за II півріччя 2014 року (адміністративні справи) ч. 1

Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень за II півріччя 2014 р.

 Ч. 2

 010.000.000 Державне регулювання. Підприємства і підприємницька діяльність

010.120.000 Загальні питання регулювання діяльності підприємств і підприємництва

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 2 ст. 22, статей 73—77 ГК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) щодо правомірності проведення ревізій (перевірок) органами Державної фінансової інспекції фінансово-господарської діяльності дочірніх підприємств, заснованих державними акціонерними товариствами, 100 відсотків акцій яких належать державі.

Повноваження органів Державної фінансової інспекції України, які стали правонаступниками органів контрольно-ревізійної служби, регламентуються ч. 1 ст. 2 Закону України від 26 січня 1993 р. № 2939-XII «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), відповідно до якої головним завданням контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, у бюджетних установах і у суб’єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно, виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною службою через проведення державного фінансового аудиту, перевірки державних закупівель та інспектування.

Суб’єктами господарювання державного сектора економіки згідно з ч. 2 ст. 22 ГК України є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка в статутному капіталі яких перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 55 ГК України суб’єктами господарювання є господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Поняття «підприємство» визначене в ГК України. Згідно зі ст. 62 цього Кодексу підприємство — це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 63 ГК України визначає види та організаційні форми підприємств, до яких відносить: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Таким чином, критерієм віднесення підприємства до конкретного виду є форма власності, на основі якої діє таке підприємство.

Відповідно до статей 73—77 ГК України до кола державних підприємств відносяться державні унітарні підприємства, державні комерційні підприємства та казенні підприємства.

Частиною 1 ст. 56 ГК України встановлено, що суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у  випадках,  спеціально  передбачених законодавством, також за рішенням  інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.

Суди встановили, що дочірнє підприємство «Західдорвибухпром» відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» (далі — ДП, Компанія відповідно) було створене одним засновником — Компанією, що підтверджується статутом, і є його дочірнім підприємством.

Відповідно до п. 4.2 статуту дочірнього підприємства «Західдорвибухпром» відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України» майно підприємства складається з виробничих та невиробничих фондів, а також інших цінностей, вартість яких відображається на самостійному балансі підприємства, що передається засновником підприємству у господарське відання.

Згідно з ч. 8 ст. 63 ГК України підприємство визнається дочірнім у випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 цього Кодексу.

Стаття 126 ГК України визначає поняття асоційованих підприємств, згідно з якою асоційовані підприємства (господарські організації) — це група суб’єктів господарювання — юридичних осіб, пов’язаних між собою відносинами економічної та/або організаційної залежності у формі участі в статутному капіталі та/або управлінні. Залежність між асоційованими підприємствами може бути простою і вирішальною.

Таким чином, ГК України розглядає поняття «дочірнє підприємство» як ознаку залежності такого підприємства від іншого, контролюючого підприємства, а не як окрему організаційно-правову форму.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ГК України до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

Стаття 326 ЦК України визначає, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.

Як убачається з постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р. № 221 «Про утворення відкритого акціонерного товариства «Державна акціонерна компанія «Автомобільні дороги України», прийнятої на виконання Указу Президента України від 8 листопада 2001 р. № 1056 «Про заходи щодо підвищення ефективності управління дорожнім господарством України», засновником Компанії є держава в особі Державної служби автомобільних доріг; повноваження вищого органу управління покладаються на засновника Компанії; у державній власності закріплюються 100 відсотків акцій Компанії із забороною їх відчуження, використання для формування статутних фондів будь-яких суб’єктів господарювання, передачі в управління будь-яким особам та вчинення будь-яких дій, наслідком яких може бути відчуження цих акцій з державної власності, зокрема передача в заставу, до прийняття окремого рішення щодо приватизації Компанії; акціонерами Компанії є держава в особі Державної служби автомобільних доріг до прийняття в установленому порядку рішення про приватизацію Компанії.

Враховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах дійшла висновку, що оскільки засновник ДП є державним акціонерним товариством, 100 відсотків акцій якого належать державі, ДП як його дочірнє підприємство за своєю сутністю також є державним підприємством, адже діє на основі державної власності, переданої йому засновником у господарське відання, а відтак дії Державної фінансової інспекції в Тернопільській області щодо наміру проведення ревізії (перевірки) фінансово–господарської діяльності ДП є такими, що вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (постанова Верховного Суду України від 14 жовтня 2014 р. у справі № 21-452а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ч. 5 ст. 19 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон № 2343-12; у редакції Закону України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») щодо непоширення дії мораторію на задоволення вимог кредиторів на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування.

Суди встановили, що публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації «Дніпропетровськгаз» (далі — Товариство) зареєстровано в управлінні Пенсійного фонду України в Царичанському районі Дніпропетровської області (далі — управління ПФУ, ПФУ відповідно) і є платником страхових внесків до ПФУ.

Господарський суд Дніпропетровської області ухвалою від 14 жовтня 2005 р. порушив провадження у справі № Б24/235/05 про банкрутство Товариства, ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів, який згідно зі ст. 1 Закону № 2343-XII (у редакції, яка була чинною до 19 січня 2013 р.; ця редакція була чинною на час постановлення ухвали) передбачає зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

9 квітня 2013 р. управління ПФУ прийняло спірне рішення, яким за несвоєчасну сплату страхових внесків нараховано пеню в сумі 4 тис. 774 грн 8 коп. за період із 18 грудня 2012 р. по 13 березня 2013 р.

З урахуванням періоду, що перевірявся відповідачем, правовідносини у цій справі були предметом регулювання Закону № 2343-XII у двох редакціях.

У період до 19 січня 2013 р. питання забезпечення вимог кредиторів і мораторій на задоволення вимог кредиторів регламентувалися, зокрема, ст.12 Закону № 2343-XII.

Верховний Суд України вже вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні статей 1, 12 Закону № 2343-XII цієї редакції. Зокрема, у постановах від 4 липня 2011 р., 7 травня, 11 червня, 1 жовтня 2012 р. та 26 лютого 2013 р. (справи № 21-144а11, № 21-289а11, № 21-179а12, № 21-298а12, № 21-34а13 відповідно) він зазначив, що за змістом указаних норм Закону № 2343-XII мораторій на задоволення вимог кредиторів, уведений у зв’язку з порушенням провадження у справі про банкрутство, не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків та зборів (обов’язкових платежів), які виникли після його введення, а отже, не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Невиконання таких зобов’язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов’язань і примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), а також штрафних санкцій, ґрунтується на законі.

19 січня 2013 р. набрав чинності Закон України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», яким Закон № 2343-XII викладено в новій редакції. Зокрема, з цієї дати мораторій на задоволення вимог кредиторів було врегульовано ст. 19, яка була чинною на день винесення спірного рішення.

Частиною 5 зазначеної вище статті Закону № 2343-XII передбачено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату заробітної плати та нарахованих на ці суми страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та інше соціальне страхування (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2014 р. у справі № 21-543а14).

 

010.130.000 Правове положення суб’єктів господарювання

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 22 ГК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) щодо статусу підприємства державного сектора економіки.

Відповідно до абзацу 1 ст. 2 Закону України від 26 січня 1993 р.  № 2939-ХІІ «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (далі — Закон № 2939-ХІІ) головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяттям зобов’язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності, зокрема і в суб’єктів господарювання державного сектора економіки.

Суб’єктами господарювання державного сектора економіки відповідно до ч. 2 ст. 22 ГК (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) є суб’єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб’єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує 50 % чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що одна з обов’язкових умов віднесення тієї чи іншої юридичної особи до категорії суб’єктів господарювання державного сектора економіки – це наявність у статному фонді такого суб’єкта частки держави. При цьому частка держави в статному фонді такого суб’єкта має перевищувати 50 % або частка держави в статутному фонді такого суб’єкта має надавати державі право вирішального впливу на господарську діяльність цього суб’єкта.

Національну акціонерну компанію «Нафтогаз України» утворено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 747 (далі — постанова № 747) на базі підприємств цілої галузі на виконання Указу Президента України від 25 лютого 1998 р. № 151/98 «Про реформування нафтогазового комплексу України». Статутний фонд цієї компанії сформований  державою шляхом передачі до нього майна державних підприємств (організацій), акцій корпоратизованих підприємств та пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, залишених у державній власності. Державі належить 100 % акцій зазначеної компанії, які випущені на величину її статутного фонду, до прийняття в установленому порядку рішення про їх продаж. Компанію було утворено з метою сприяння структурній перебудові нафтової, газової та нафтопереробної галузі економіки України, підвищення рівня енергетичної безпеки держави, забезпечення ефективного функціонування та розвитку  нафтогазового комплексу, більш повного задоволення потреб  промислових  і побутових споживачів у сировині та паливно-енергетичних ресурсах і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності.

Згідно з положеннями статуту Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України», затвердженого постановою № 747 (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Статут), засновником компанії є держава в особі Кабінету Міністрів України. Акціонером компанії є держава в особі Міненерговугілля — до прийняття в установленому порядку рішення про приватизацію пакета акцій компанії та в особі Фонду державного майна України — після передачі йому пакета акцій компанії, визначеного для продажу згідно з рішенням про приватизацію.

Компанія визначена як господарська структура, що здійснює управління об’єктами державної власності, зокрема корпоративними правами, що належать державі у статутному капіталі господарських товариств та передані до статутного капіталу компанії (п. 12 Статуту). У розділі Статуту «Майно Компанії» у п. 31 міститься заборона відчужувати зазначені пакети акцій і державне майно у будь-який спосіб без рішення засновника.

Частиною 8 ст. 10[1] Закону України від 21 вересня 2006 р. № 185-V «Про управління об’єктами державної власності» запроваджено підхід щодо права управління державними корпоративними правами, згідно з яким корпоративні права держави, передані уповноваженим особам в управління, не можуть бути відчужені з державної власності без дозволу Кабінету Міністрів України. Стосовно них не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути відчуження цих корпоративних прав з державної власності. Відчуження корпоративних прав держави здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійти висновку про те, що за умови, якщо акції, права на які у підприємстві державного сектора економіки належать державі, передаються в управління іншому підприємству державного сектора економіки, підприємство, яке передало акції, відповідно до ст. 22 ГК України не втрачає статусу підприємства державного сектора економіки і його діяльність може бути перевірена органами державної  контрольно-ревізійної служби.

Згідно з додатком № 2 до постанови № 747  ВАТ «Укрнафта» значиться у переліку акціонерних товариств, пакети акцій яких залишені у державній власності і передаються до статутного фонду НАК «Нафтогаз України» (передається 50 % акцій плюс одна акція). Отже, ВАТ «Укрнафта» внаслідок такої передачі акцій не втратила статусу підприємства державного сектора економіки і згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2939-ХІІ органи контрольно-ревізійної служби мають повноваження (компетенцію) проводити державний фінансовий контроль фінансово-господарської діяльності ВАТ «Укрнафта» (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2014 р. у справі № 21-55а14).

 

030.000.000 Загальнодержавні податки і збори (обовязкові платежі)

 

030.010.000 Податок на прибуток підприємств

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 8.3, підпункту 8.7.1 п. 8.7 ст. 8 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 334/94-ВР) щодо порядку визначення та нарахування амортизаційних відрахувань.

Абзацом 1 п. 1.18 ст. 1 Закону № 334/94-ВР у редакції Закону України від 24 грудня 2002 р. № 349-IV лізингову (орендну) операцію визначено як господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) за орендну плату та на визначений строк. При цьому зазначеною нормою передбачено, що операції з лізингу (оренди) цілісних майнових комплексів державних підприємств регулюються відповідним законодавством.

Таким законодавчим актом є Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2269-ХІІ), за правилами ч. 3 ст. 23 якого амортизаційні відрахування на основні фонди і нематеріальні активи у складі орендованих цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів нараховує та залишає у своєму розпорядженні орендар, який використовує їх на відновлення орендованих основних фондів. Право власності на майно, придбане орендарем за рахунок амортизаційних відрахувань, належить власнику орендованого майна (державі), якщо інше не передбачено договором оренди.

Суди встановили, що за умовами договору оренди цілісного майнового комплексу із виробництва, транспортування тепла та електроенергії, укладеного «Шосткинським підприємством «Харківенергоремонт» і Шосткинською міською радою 2 лютого 2007 р., орендар приєднує до свого майна орендоване майно в установленому порядку, яке включається до балансу орендаря із зазначенням, що це майно є орендованим (п. 1.4); амортизаційні відрахування на орендоване майно нараховує та залишає у своєму розпорядженні і використовує на повне відновлення орендованих основних фондів (п. 4.1).

Із огляду на зазначене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що амортизація основних фондів та нематеріальних активів, які входять до складу орендованого цілісного майнового комплексу державного підприємства, є ідентичною амортизації власних основних фондів, а тому суми амортизаційних відрахувань за зазначеними основними фондами та нематеріальними активами мають визначатися й нараховуватися відповідно до вимог п. 8.3 ст. 8 Закону № 334/94-ВР. Балансова вартість такого цілісного майнового комплексу включається до сукупної балансової вартості основних фондів орендаря, зокрема, при розрахунку 10 % ліміту витрат на поліпшення основних фондів, які згідно з підпунктом 8.7.1 п. 8.7 ст. 8 Закону № 334/94-ВР можуть бути віднесені до валових.

Про правильність такого висновку свідчить і подальше вдосконалення законодавцем правового регулювання спірних відносин шляхом відображення у ПК України правила, за яким амортизації підлягають, зокрема, витрати на придбання основних засобів (п. 144.1 ст. 144). При цьому до придбання прирівнюються операції з отримання основних засобів у разі отримання їх в оренду у складі цілісного майнового комплексу відповідно до Закону № 2269-ХІІ (підпункт 146.17.2 п. 146.17 ст. 146).

Крім того, зважаючи на численні листи як податкових, так і інших органів державної влади, що містять протилежні роз’яснення платникам податків щодо застосування норм законів № 334/94-ВР та № 2269-ХІІ при амортизації орендованих основних фондів та витрат, пов’язаних із їх поліпшенням, не можна залишити поза увагою закріплену у підпункті 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин) вказівку закону на необхідність прийняття рішення на користь саме платника податків у разі виникнення конфлікту інтересів (постанова Верховного Суду України від 28 жовтня 2014 р. у справі № 21-320а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпунктів 7.2.1 та 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 334/94-ВР) щодо оподаткування нормативних витрат на ведення справи, які відраховуються у разі дострокового припинення дії договору страхування.

Відповідно до підпункту 7.2.3. п. 7.2 ст. 7 Закону № 334/94-ВР якщо страховик одержує доходи із джерел інших, ніж ті, що визначені у підпункті 7.2.1 цього пункту, такі доходи оподатковуються за ставкою, встановленою п. 10.1 ст. 10 цього Закону.

Підпунктом 10.1 ст. 10 Закону № 334/94-ВР встановлено ставку податку у розмірі 25 відсотків для оподаткування прибутку платників податку, включаючи  підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи.

Статтею 28 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» (далі — Закон № 85/96-ВР) передбачено підстави та наслідки припинення дії договору страхування.

Так, у разі дострокового припинення дії  договору страхування, крім договору страхування життя, за вимогою страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з відрахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування. Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страховиком умов договору страхування, то останній повертає страхувальнику сплачені ним страхові платежі повністю.

У разі дострокового припинення договору страхування, крім страхування життя, за вимогою страховика страхувальнику повертаються повністю сплачені ним страхові платежі. Якщо вимога страховика обумовлена невиконанням страхувальником умов договору страхування, то страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування, що були здійснені за цим договором страхування.

Згідно зі ст. 10 Закону № 85/96-ВР страховий платіж (страховий внесок, страхова премія) — це плата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику згідно з договором страхування.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що сума коштів, яка відраховується страховиком у разі дострокового припинення дії договору страхування на компенсацію нормативних витрат на ведення справи, є складовою страхового платежу, який сплачує страхувальник при укладанні договору страхування, а отже, відноситься до доходу, одержаного від страхової діяльності, який оподатковується за ставками, встановленими підпунктом 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону № 334/94-ВР (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2014 р. у справі № 21-508а14).

 

 

030.030.000 Податок на додану вартість

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 16 ст. 198 і п. 201.10 ст. 201 ПК України щодо особливостей реалізації права платника податку на додану вартість на включення до податкового кредиту сум податку, сплачених ним за наслідками господарських операцій, дійсність та достовірність яких підтверджується внесеними до Єдиного реєстру податкових накладних (далі — Реєстр) податковими накладними або іншими документами, встановленими ПК України, що посвідчують право на віднесення сум податку до податкового кредиту.

У ст. 198 ПК України встановлено підстави, за яких у платника податку на додану вартість (далі — ПДВ) виникає право на податковий кредит; визначено умови, дату, час та порядок його формування; визначено права і обов’язки платників податку в цій сфері податкових правовідносин;  підстави, що унеможливлюють віднесення сплаченого (нарахованого) податку до податкового кредиту.

Згідно з п. 198.1 цієї статті право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

За п. 198.2 зазначеної статті датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною (абзаци 1—3 цього пункту).

Згідно з п. 198.6 не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог чи не підтвердженими митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу)) (в редакції Закону України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI; далі — Закон № 2755-VI). У редакції Закону України від 7 липня 2011 р. № 3609-V, що набрав чинності 6 серпня 2011 р. (далі — Закон № 3609-V) змінено формулювання цього пункту і вказано, що не відноситься до податкового кредиту сума податку, зокрема, підтверджена податковою накладною, яка була оформлена з порушенням вимог ст. 201 ПК.

Норми ст. 201 ПК, до яких відсилають правила п. 198.6 ст. 198 цього Кодексу, регулюють відносини, пов’язані з оформленням і легітимацією податкової накладної. У цій нормі містяться обов’язкові правила щодо форми та порядку заповнення податкових накладних, недотримання яких тягне визнання податкової накладної недійсною; визначено правову природу цього документа, підстави, порядок, умови його складання і надання; встановлено права й обов’язки учасників податкових відносин, пов’язані зі складанням, наданням та реєстрацією податкової накладної; передбачено наслідки недотримання обов’язкових вимог щодо форми, змісту та інших дій зі складання, надання та реєстрації податкових накладних.

Так, у п. 201.1 ст. 201 ПК зазначено, що платник податку зобов’язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну.

Згідно з п. 201.6[2] цієї статті податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов’язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

За п. 201.10 зазначеної статті податкова накладна надається платнику податку, який здійснює операції з постачання товарів (послуг), на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. За абзацом 2 цього пункту продавець зобов’язаний надати покупцю податкову накладну після реєстрації в Реєстрі.

Абзаци 3—5 зазначеного пункту регулюють питання підтвердження дати, часу і факту реєстрації продавцем податкової накладної. Зокрема, про внесення податкової накладної до Реєстру свідчить квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня. Дата і час, зафіксовані у такій квитанції, визнаються датою і часом надання продавцем податкової накладної до податкового органу.

Законом № 3609-V п. 201.10 ст. 201 ПК України був доповнений новим абзацом, згідно з яким реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Реєстрі здійснюється не пізніше двадцяти календарних днів, наступних за датою їх виписки (ця норма набрала чинності з 6 серпня 2011 р. і діяла на час подання платником податку податкової звітності та на час проведення податковим органом камеральної перевірки).

В абзаці 7 цього пункту передбачено право покупця звіряти дані отриманої податкової накладної на відповідність із даними Реєстру.

Абзацом 8 п. 201.10 ст. 201 ПК України покупцю товарів/послуг заборонено відносити суми ПДВ до податкового кредиту в разі відсутності факту реєстрації платником податку — продавцем товарів/послуг, податкових накладних у Реєстрі і зобов’язано покупця включити суму податку, вказану в податковій накладній, до суми податкових зобов’язань за відповідний звітний період.

У разі відмови продавця товарів/послуг надати податкову накладну або в разі порушення ним порядку її заповнення (в редакції Закону № 2755-VI) та/або (у редакції Закону № 3609-V) порядку реєстрації в Реєстрі покупець таких товарів/послуг має право додати до податкової декларації за звітний податковий період заяву зі скаргою на такого постачальника, яка є підставою для включення сум податку до складу податкового кредиту. До такої заяви додаються копії документів, передбачених у цій статті, що засвідчують факт сплати податку у зв’язку з придбанням таких товарів/послуг (абзац 10 п. 201.10 ст. 201 ПК України).

Відповідно до підпункту 49.18.1 п. 49.18. ст. 49 ПК України податкові декларації подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному місяцю, протягом 20 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Згідно з п. 1 «Порядку ведення Єдиного реєстру податкових накладних», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2010 р. № 1246, цей Порядок визначає механізм внесення відомостей, що містяться у податковій накладній та/або розрахунку коригування кількісних і вартісних показників до неї, до Реєстру платників ПДВ — продавців товарів (послуг), звіряння даних, що містяться у виданих платникам такого податку — покупцям товарів (послуг) податковій накладній та розрахунку коригування з відомостями, що містяться у Реєстрі.

Системний аналіз зазначених податкових норм дає підстави дійти висновку, що платник податку має право на включення до податкового кредиту сум податку, сплачених ним за наслідками господарських операцій, дійсність та достовірність яких має підтверджуватися внесеними до Реєстру податковими накладними або іншими документами, встановленими ПК України, що посвідчують право на віднесення сум податку до податкового кредиту. Це право вони мають незалежно від часу внесення платником податку —продавцем товарів/послуг податкових накладних до Реєстру. Визначальним є факт підтвердження операцій податковими накладними і факт внесення їх до Реєстру в строки, встановлені законодавством: 1) відведені для складання та подання податкової звітності з ПДВ (у редакції Закону № 2755-VI); 2) двадцять днів (у редакції Закону № 3609-V). В іншому випадку, без подання заяви на постачальника, який своєчасно не зареєстрував податкові накладні, платник податку — покупець товарів/послуг — зобов’язаний включити суму податку, вказану в податковій накладній, до суми податкових зобов’язань за відповідний звітний період.

Слід також зазначити, що згідно зі ст. 201 ПК України обов’язок із оформлення і реєстрації податкових накладних покладено на платника податку — продавця товарів (послуг), а не платника податку, який формує податковий кредит, і при цьому зазначена стаття не містить імперативних приписів про неприйнятність цих документів через несвоєчасність (не у день надання) внесення їх до Реєстру.

Значення має й те, що на дату подання податкової декларації з ПДВ за звітний період до ст. 201 ПК України були внесені зазначені зміни, які дають підстави вважати, що час складання і надання податкової накладної та час реєстрації цього документа можуть не збігатися (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2014 р. у справі № 21-259а14).

 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування підпунктів7.7.1, 7.7.2, 7.7.4, 7.7.5, 7.7.6 п. 7.7 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (далі — Закон № 168/97-ВР) щодо особливостей відшкодування податку на додану вартість (далі — ПДВ) платникам податків, контрагенти яких не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету.

Правове становище, умови, підстави та порядок реалізації права на визначення сум податку, що підлягають відшкодуванню з Державного бюджету України, на час виникнення спірних правовідносин регулювалися п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР.

Відповідно до підпунктів 7.7.4, 7.7.5 п. 7.7 ст. 7 цього Закону платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення повної суми бюджетного відшкодування, подає відповідному податковому органу податкову декларацію та заяву про повернення такої повної суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. Протягом 30 днів, наступних за днем отримання податкової декларації, податковий орган проводить камеральну перевірку заявлених у ній даних. За наявності достатніх підстав вважати, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням норм податкового законодавства, податковий орган має право протягом того ж строку провести позапланову виїзну перевірку (документальну) платника для визначення достовірності нарахування такого бюджетного відшкодування.

Податковий орган зобов’язаний у п’ятиденний термін після закінчення перевірки надати органу державного казначейства висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

Відповідно до підпункту 7.7.6 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР на підставі отриманого висновку відповідного податкового органу орган державного казначейства надає платнику податку зазначену в ньому суму бюджетного відшкодування шляхом перерахування коштів з бюджетного рахунку на поточний банківський рахунок платника податку в обслуговуючому банку протягом п’яти операційних днів після отримання висновку податкового органу.

У справі, що розглядалась, суди встановили, що ДПІ за результатами перевірки правильності заявлених до відшкодування сум податку фактично не заперечила товарності й реальності господарських операцій із придбання товарів і сплати ПДВ, не висловила застережень щодо дійсності податкових накладних та інших первинних документів, наданих ТОВ на підтвердження факту сплати податку і достовірність цих операцій, але попри це не склала і не подала до органу державного казначейства висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню з бюджету.

У контексті цих обставин справи контролюючий орган у межах правил підпункту 7.7.5 п. 7.7 ст. 7 Закону № 168/97-ВР може (має право) провести перевірку достовірності нарахування бюджетного відшкодування за умови наявності достатніх підстав вважати, що розрахунок суми бюджетного відшкодування було зроблено з порушенням податкового законодавства, якщо ці порушення були допущені саме платником податку при поданні податкової звітності і заяви про бюджетне відшкодування. Така перевірка, зокрема, не виключає можливості перевірки товарності та реальності господарських операцій із контрагентами платника податку.

Водночас ці норми права не встановлюють залежність виплати бюджетного відшкодування від сплати ПДВ контрагентами платника податку і не дають права контролюючому органу не подавати органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетного відшкодування, висновок із зазначенням суми, що підлягає відшкодуванню, з підстави незавершення перевірки контрагентів платника податків, які були постачальниками/продавцями товарів/послуг, на вартість яких нарахований і сплачений податок, що підлягає відшкодуванню.

Таке розуміння зазначених норм права Верховний Суд України сформулював у постановах від 9 вересня 2008 р. (справа № 21-500во08) та 1 червня 2010 р. (справа №  21-573во10), суть якого полягає в тому, що за умови, якщо контрагент не виконав свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цього платника податку. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту (постанова Верховного Суду України від 14 жовтня 2014 р. у справі № 21-318а14).

 

 

 

 

060.000.000 Порядок здійснення розрахунків з бюджетом та державними цільовими фондами

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ч. 13 ст. 20 Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1058-IV), п. 11.17 Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України, затвердженої постановою правління Пенсійного фонду України (далі — ПФУ) від 19 грудня 2003 р. № 21-1 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 січня 2004 р. за № 64/8663; у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Інструкція) щодо поширення законодавства про порядок повернення надміру або помилково сплачених страхових внесків на частини сум єдиного податку, сплачених суб’єктами підприємницької діяльності—юридичними особами, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, що перераховується органами Державного казначейства України (далі — Держказначейства) на рахунки органів ПФУ та зараховується в рахунок сплати страхових платежів.

Закон України № 1058-IV регулює відносини, що виникають між суб’єктами системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (ст. 5). Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці правовідносини лише у випадках, передбачених зазначеним Законом, або в частині, що йому не суперечить. Виключно цим нормативно-правовим актом визначаються: принципи та структура системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, на яких поширюється його дія; перелік платників страхових внесків, їх права та обов’язки; порядок нарахування, обчислення, сплати цих внесків і стягнення заборгованості за ними.

Згідно зі ст. 1 вказаного Закону страхові внески — кошти відрахувань на соціальне страхування та збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, сплачені згідно із законодавством, що діяло раніше; кошти, сплачені на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування відповідно до цього Закону.

Спеціальним законодавством, зокрема Указом Президента України від 3 липня 1998 р. № 727/98 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Указ № 727/98), запроваджено спеціальний режим оподаткування, обліку та звітності, спрямований на підтримку суб’єктів малого підприємництва.

Відповідно до ст. 3 Указу № 727/98 суб’єкти підприємницької діяльності—юридичні особи сплачують єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Держказначейства. Відділення Держказначейства наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах: до Державного бюджету України — 20 відсотків; до місцевого бюджету — 23 відсотки; до ПФУ — 42 відсотки; на обов’язкове соціальне страхування — 15 відсотків.

Пунктом 5 Порядку зарахування, розмежування і обліку єдиного податку суб’єктів малого підприємництва, затвердженого наказом Головного управління Держказначейства від 29 грудня 1998 р. № 107, передбачено, що розподіл суми єдиного податку суб’єктів малого підприємництва між державним бюджетом, місцевими бюджетами, ПФУ, Фондом соціального страхування у співвідношенні, встановленому Указом № 727/98, здійснюють відділи розмежування та оперативно-аналітичного обліку державних доходів територіальних відділень Держказначейства.

У листах від 19 березня 2004 р. № 2645/04 та 15 жовтня 2007 р. № 16442/03-30 ПФУ надав роз’яснення платникам страхових внесків, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, про те, що частина сум єдиного податку, що перераховується органами Держказначейства на рахунки органів ПФУ, зараховується в рахунок сплати страхових внесків, нарахованих страхувальником у встановлених законодавством розмірах на суми фактичних витрат на оплату праці (грошового забезпечення) працівників. Зарахування здійснюється на підставі платіжного документа, який підтверджує сплату єдиного податку, поданого платником одночасно з поданням до органів ПФУ щомісячного розрахунку суми страхових внесків, та даних органів Держказначейства про перерахування до бюджету ПФУ частини сум єдиного податку.

Таким чином, сплачена суб’єктами підприємницької діяльності—юридичними особами, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, частина сум єдиного податку, що перераховується органами Держказначейства на рахунки органів ПФУ, зараховується в рахунок сплати страхових внесків.

Суди встановили, що станом на 1 березня 2011 р. за приватним підприємством «Висотбудреставрація» як платником єдиного податку відповідно до Указу № 727/98 рахується переплата по частині суми обов’язкових страхових платежів, перерахованої Держказначейством на рахунок ПФУ, в сумі 40 тис. 556 грн 90 коп., що підтверджується актом звірки від 14 березня 2011 р. № 114 та листом управління ПФУ від 18 квітня 2011 р. № 2764/02.

Відповідно до ч. 13 ст. 20 Закону № 1058-IV суми надміру сплачених чи помилково сплачених страхових внесків до солідарної системи повертаються страхувальникам або за їх згодою зараховуються в рахунок майбутніх платежів страхових внесків у порядку і в строки, визначені правлінням ПФУ.

Облік надходжень і витрат коштів ПФУ, відповідно до ч. 1  ст. 76 Закону № 1058-IV здійснюють виконавчі органи ПФУ.

Порядок повернення надміру сплачених страхових внесків, що діяв під час сплати позивачем єдиного податку, тобто до 1 січня 2011 року, було врегульовано підзаконними нормативно-правовими актами, а саме: п. 11.17 Інструкції, який в подальшому було виключено на підставі постанови правління ПФУ від 22 жовтня 2010 р. № 25-1, та Порядком ведення органами Пенсійного фонду України обліку надходження платежів зі збору на обов’язкове державне пенсійне страхування та інших платежів, затвердженим постановою правління ПФУ від 19 січня 2002 р. № 2-4 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 березня 2002 р. за № 212/6500), який із 1 січня 2011 р. втратив чинність.

Разом з тим із 1 січня 2011 р. набрав чинності Порядок зарахування в рахунок майбутніх платежів єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування або повернення помилково сплачених коштів, затверджений постановою правління ПФУ від 27 вересня 2010 р. № 21-1 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2010 р. за № 955/18250; далі — Порядок).

Саме цей Порядок був чинним на час виникнення спірних відносин і визначав, зокрема, процедуру повернення коштів помилкової або надмірної сплати сум єдиного внеску та/або застосованих фінансових санкцій або інших коштів на відповідний рахунок органу ПФУ, відкритий в органах Держказначейства для їх зарахування, відповідно до встановленого розміру єдиного внеску (п. 4 Порядку). Механізм повернення надміру сплачених страхових внесків був аналогічним тому, який діяв до 1 січня 2011 р.

Слід зазначити, що страхові платежі та внески за своїм правовим статусом є одним і тим же, і розпорядником цих коштів є ПФУ.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу указаних норм права дійшла висновку, що сплачена суб’єктами підприємницької діяльностіюридичними особами, які перебувають на спрощеній системі оподаткування, частина сум єдиного податку, що перераховується органами Держказначейства на рахунки органів ПФУ, зараховується в рахунок сплати страхових платежів, у зв’язку з чим на них поширюється законодавство щодо порядку повернення надміру або помилково сплачених страхових внесків (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2014 р. у справі № 21-311а14).

 

 

080.000.000 Податковий контроль

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень статей 71, 72, 74 ПК України щодо виключення з баз даних інформації, яка використовується для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов’язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, врегульовані ПК України.

У п. 61.1 ст. 61 цього Кодексу визначено, що податковий контроль — це система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Способом здійснення такого контролю є, зокрема, інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів (підпункт 62.1.2 п. 62.2 ст. 62 ПК України).

Відповідно до ст. 71 ПК України інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів — це комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.

Згідно з приписами підпункту 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 ПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація: що надійшла, зокрема, від платників податків та податкових агентів, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов’язаних із визначенням об’єктів оподаткування (податкових зобов’язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків.

У п. 74.1 ст. 74 ПК України зазначено, що податкова інформація, зібрана відповідно до цього Кодексу, може зберігатися та опрацьовуватися в інформаційних базах контролюючих органів або безпосередньо посадовими (службовими) особами контролюючих органів.

Суди нижчих інстанцій встановили, що у період з 13 грудня 2012 р. по 10 січня 2013 р. Державна податкова інспекція у Ленінському районі м. Миколаєва головного управління Міністерства доходів і зборів України у Миколаївській області провела документальну позапланову виїзну перевірку, на підставі якої складено акт від 17 січня 2013 р. та на його підставі внесено інформацію щодо непідтвердження доходів, які враховуються при визначенні об’єкта оподаткування податком на прибуток, до автоматизованих систем «Результати співставлення податкових зобов’язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів на рівні ДПА України» та «Аудит».

Висновки, викладені у зазначеному акті, є відображенням дій податкових інспекторів, не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, такий акт не порушує прав останнього.

Включення суб’єктом владних повноважень до бази даних інформації про таку перевірку не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

Виходячи із системного тлумачення статей 71, 72, 74 ПК України колегія суддів Судової плати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого правового висновку: для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла за результатами податкового контролю і не може бути виключена з баз даних, якщо дії зі здійснення такого контролю не визнані протиправними в установленому порядку (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-511а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 1.3 ст. 1, підпункту 3.1.1 п. 3.1 ст. 3, п. 4.1 ст. 4, підпунктів 7.4.1 та 7.4.5 п. 7.4, підпункту 7.5.1 п. 7.5, підпунктів 7.7.1, 7.7.2 п. 7.7 ст. 7 Закону України від 3 квітня 1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 168/97-ВР) щодо відсутності підстав у органу податкової служби для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення грошового зобов’язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи, за відсутності відповідного рішення суду в кримінальній справі.

Відповідно до підпункту 78.1.11 п. 78.1 ст. 78 ПК України  однією з підстав проведення документальної позапланової виїзної перевірки є отримання постанови суду (ухвали суду) про призначення  перевірки або постанови органу дізнання, слідчого, прокурора, винесеної ними  відповідно до закону у кримінальних справах, що перебувають у їх провадженні.

У разі, якщо грошове зобов’язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність (п. 86.9 ст. 86 ПК України).

У справі, що розглядається, суди встановили, що на момент прийняття спірних податкових повідомлень-рішень у відповідача не було відомостей про прийняття судом рішення у кримінальній справі, в межах якої проведено документальну перевірку позивача.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, відсутність відповідного рішення суду в кримінальній справі не дає підстав органу податкової служби для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення грошового зобов’язання платнику податків за результатами перевірки, призначеної в рамках кримінальної справи (постанова Верховного Суду України від 23 грудня 2014 р. у справі № 21-576а14).

 

090.000.000 Відповідальність за порушення у сфері оподаткування

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 7 підрозділу 10 розд. ХХ «Перехідні положення» ПК України щодо відповідальності за неподання (несвоєчасне подання) податкової звітності.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів з 1 січня 2011 р., регулюються ПК України, яким визначено вичерпний перелік податків і зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до п. 109.1 ст. 109 ПК податковими правопорушеннями є  протиправні діяння (дія чи бездіяльність) платників податків, податкових агентів, та/або їх посадових осіб, а також посадових осіб контролюючих органів, що призвели до невиконання або неналежного виконання вимог, установлених цим Кодексом та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Статтею 120 ПК України визначено, що неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов’язаними нараховувати та сплачувати податки, збори податкових декларацій (розрахунків), тягнуть накладення штрафу в розмірі 170 грн за кожне таке неподання або несвоєчасне подання. Ті самі дії, вчинені платником податків, до якого протягом року було застосовано штраф за таке порушення, тягнуть накладення штрафу в розмірі 1 тис. 20 грн за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.

Водночас п. 7 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розд. ХХ «Перехідні положення» ПК України передбачено, що штрафні санкції за порушення податкового законодавства за період із 1 січня по 30 червня 2011 р. застосовуються у розмірі не більше 1 грн за кожне порушення.

Зі змісту вказаного пункту випливає, що ця норма встановлює особливості застосування штрафних санкцій до суб’єктів господарювання за порушення податкового законодавства у визначений період, які полягають у встановленні максимальної ставки санкцій за кожне порушення.

Системний аналіз зазначених норм ПК України дає підстави вважати, що неподання (несвоєчасне подання) податкової звітності слід розуміти як порушення податкового законодавства, за яке відповідно до п. 7 підрозділу 10 «Інші перехідні положення» розд. ХХ «Перехідні положення» ПК України може бути застосована відповідальність, передбачена п. 120.1 статі 120 ПК України, але не більше 1 грн за кожне порушення (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2014 р. у справі № 21-203а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2181-ІІІ) щодо відповідальності за несплату у визначені строки узгодженої суми податкового зобов’язання.

Згідно з підпунктами 1.2 та 1.3 ст. 1 Закону № 2181-ІІІ податкове зобов’язання — це зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України, а податковий борг (недоїмка) — податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання.

Згідно з підпунктом 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону № 2181-ІІІ платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 цього Закону для подання податкової декларації.

Відповідно до підпункту 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону № 2181-ІІІ у разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених цим Законом, такий платник податку зобов’язаний сплатити штраф у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці, що є більшою 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у  розмірі 50  відсотків погашеної суми податкового боргу.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів дійшла  висновку про те, що передбачена підпунктом 17.1.7 п. 17.1 ст. 17 Закону № 2181-ІІІ штрафна санкція може бути застосована до платника податку лише тоді, коли податкове зобов’язання є узгодженим і таким, що сплачене із затримкою на визначені цим пунктом строки. 

Закон № 2181-ІІІ не містить винятків для застосування штрафу за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання залежно від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на підставі рішення суду, в тому числі й у випадку розстрочення його виконання (постанова Верховного Суду України від 18 вересня 2014 р. у справі № 21-279а14).

 

 

100.000.000 Загальнодержавні витрати і витрати місцевого самоврядування

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування Положення про Державну фінансову інспекцію України, затвердженого Указом Президента України від 23 квітня 2011 р. № 499/2011 (далі — Положення), та норм Закону України від 26 січня 1993 р. № 2939-XII «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2939-XII) щодо порядку виконання вимог органу державного фінансового контролю про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ.

Згідно з Положенням Державна фінансова інспекція України (далі — Держфінінспекція) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Держфінінспекція відповідно до покладених на неї завдань в установленому порядку вживає заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальність винних осіб, а саме: вимагає від керівників та інших службових осіб підконтрольних установ усунення виявлених порушень законодавства; звертається до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів <…> (підпункт 4 п. 4 Положення).

Відповідно до п. 6 Положення Держфінінспекція для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку, зокрема, пред’являти керівникам та іншим особам підприємств, установ та організацій, що контролюються, обов’язкові до виконання вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства; при виявленні збитків, завданих державі чи об’єкту контролю, визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Також в Положенні установлено, що у разі,  якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів, Держфінінспекція має право звернутися до суду в інтересах держави.

Зазначені  норми  кореспондуються з положеннями п. 7 ст. 10 Закону № 2939-ХІІ, згідно з якими державній контрольно-ревізійній службі надано право пред’являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів, вилучати в судовому порядку до бюджету виявлені ревізіями приховані і занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про припинення бюджетного фінансування і кредитування, якщо отримані підприємствами, установами та організаціями кошти і позички використовуються з порушенням чинного законодавства.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що органу державного фінансового контролю надано можливість здійснювати контроль за використанням коштів державного і місцевого бюджету та у разі виявлення порушень законодавства пред’являти обов’язкові до виконання вимоги щодо усунення таких правопорушень.

При виявленні збитків, завданих державі чи об’єкту контролю, орган державного фінансового контролю має право визначати їх розмір згідно з методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та звернутися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.

Вимога органу державного фінансового контролю спрямована на корегування роботи підконтрольної організації та приведення її у відповідність із вимогами законодавства і у цій частині вона обов’язкова до виконання. Щодо відшкодування виявлених збитків, завданих державі чи об’єкту контролю, то про їх наявність може бути зазначено у вимозі, але вони не можуть бути примусово стягнуті шляхом вимоги. Такі збитки відшкодовуються у добровільному порядку або шляхом звернення до суду з відповідним позовом.

На підставі указаного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність у органу державного фінансового контролю права пред’являти вимогу про усунення порушень, виявлених в ході перевірки підконтрольних установ, яка обов’язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово відшкодувати виявлені в ході перевірки збитки (постанова Верховного Суду України від 14 жовтня 2014 р. у справі № 21-453а14).

 

 

110.000.000 Державне регулювання банківської діяльності

 

110.050.000 Інвестиційна діяльність

 

110.050.090 Векселі

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ч. 20 ст. 7 Закону України від 15 вересня 1995 р. № 329/95-ВР «Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби» (був чинним на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 329/95-ВР) щодо підстав для позову до аваліста про стягнення заборгованості за непогашеним векселем.

Надання податкового векселя, авальованого банком, в рахунок забезпечення виконання зобов’язань платника податку зі сплати акцизного збору при здійсненні операцій зі спиртом етиловим, а також порядок його погашення передбачено ч. 20 ст. 7 Закону № 329/95-ВР.

Так, відповідно до абзаців 1 та 3 ч. 20 ст. 7 Закону № 329/95-ВР до отримання суб’єктом підприємницької діяльності з акцизного складу спирту етилового неденатурованого, призначеного для переробки на іншу підакцизну продукцію (за винятком виноматеріалів), такий платник акцизного збору зобов’язаний надати органу державної податкової служби України за своїм місцезнаходженням податковий вексель, авальований банком (податкову розписку), який є забезпеченням виконання зобов’язання цього платника у термін до 90 календарних днів, починаючи від дня видачі векселя (податкової розписки), сплатити суму акцизного збору, розраховану за ставками для цієї продукції.

У разі якщо передбачений цією статтею податковий  вексель, авальований банком (податкова розписка), не погашається у визначений термін, векселедержатель здійснює протест такого векселя (податкової розписки) у неплатежі згідно з чинним законодавством та протягом одного робочого дня з дня здійснення протесту звертається до банку, який здійснив аваль цього векселя (податкової розписки), з опротестованим векселем (податковою розпискою). Банк-аваліст зобов’язаний не пізніше операційного дня, наступного за днем звернення векселедержателя з опротестованим векселем (податковою розпискою), переказати суму, яка вказана у цьому векселі (податковій розписці), векселедержателю.

На виконання ч. 20 ст. 7 Закону № 329/95-ВР постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2005 р. № 498 затверджено Порядок випуску, обігу та погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок), які видаються до отримання спирту етилового неденатурованого і є забезпеченням виконання зобов’язання із сплати акцизного збору (був чинним на час виникнення спірних відносин; далі — Порядок).

Пункт 15 Порядку також передбачає звернення векселедержателя до банку-аваліста за умови опротестування податкового векселя.

Аваль — вексельне поручительство, згідно з яким банк бере на себе відповідальність за оплату податкового векселя перед векселедержателем і яке оформляється шляхом проставлення гарантійного напису банку на кожному примірнику податкового векселя (п. 2 Порядку).

Згідно з п. 294 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 р. за № 283/8882; була чинною на час виникнення спірних відносин; далі — Інструкція) протести векселів про неоплату, неакцепт, недатування акцепту вчиняються нотаріусами відповідно до законодавства України про обіг векселів.

При цьому в силу вимог ст. 8 Закону України від 5 квітня 2001 р. № 2374-III «Про обіг векселів в Україні» та п. 302 Інструкції вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.

Враховуючи зазначене, на думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, положеннями ч. 20 ст. 7 Закону № 329/95-ВР та п. 15 Порядку визначений механізм погашення податкових векселів, авальованих банком (податкових розписок) саме у позасудовому порядку.

Водночас за змістом ст. 32 «Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі», запровадженого Женевською конвенцією від 7 червня 1930 р. (дата приєднання України: 6 липня 1999 р. згідно із Законом України від 6 липня 1999 р. № 826-ХІV; набрала чинності для України 6 січня 2000 р.), аваліст відповідає так само, як і та особа, зобов’язання якої він забезпечив, і його зобов’язання є дійсним навіть у тому разі, якщо те зобов’язання, яке він забезпечував, виявиться недійсним з будь-якої іншої причини, ніж дефект форми.

Пленум Верховного Суду України в п. 28 постанови від 8 червня 2007 р. № 5 «Про деякі питання практики розгляду спорів, пов’язаних з обігом векселів» роз’яснив, що внаслідок того, що аваліст відповідає в тому самому обсязі і на тих самих підставах, що й особа, зобов’язання якої він забезпечив авалем, то аваліст, що надав аваль за векселедавця простого векселя, несе відповідальність перед векселедержателем незалежно від опротестування векселя в неплатежі.

Водночас п. 4.9 Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. № 508 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2003 р. за № 174/7495), визначено, що для звернення вимоги до банку-аваліста здійснення протесту є необов’язковим у разі, якщо аваль наданий, зокрема, за векселедавця простого векселя.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що оскільки Банк, який авалював податковий вексель, гарантував векселедержателю його оплату, так само, як і та особа, зобов’язання якої він забезпечив, то неопротестування такого векселя векселедавцем не є підставою для відмови в позові до аваліста про стягнення заборгованості за непогашеним векселем на підставі того, що чинне законодавство не передбачає обов’язкового опротестування векселя для наступного звернення до суду (постанова Верховного Суду України від 9 грудня 2014 р. у справі № 21-548а14).

 

150.000.000 Земельне законодавство

 

150.050.000 Плата за землю. Земельний податок. Орендна плата

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень підпункту 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК України щодо розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету.

Зі змісту ЗК України та Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 161-XIV) убачається, що користування землею в Україні є платним.

Із 1 січня 2011 р. набрав чинності ПК України, який, відповідно до п. 1.1 ст. 1 регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів та, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

За змістом підпункту 9.1.10 п. 9.1 ст. 9 ПК України плата за землю належить до загальнодержавних податків і зборів, яка в силу вимог підпункту 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 цього ж Кодексу є податком і справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Відповідно до п. 269.1 ст. 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Останні ж, як визначає зміст підпункту 14.1.73 п. 14.1 ст. 14 цього Кодексу, — це особи, яким, зокрема, на умовах оренди надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності. Отже, в ПК України визначено обов’язок орендаря сплачувати земельний податок у формі орендної плати.

Орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності — обов’язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136. п. 14.1 ст. 14 ПК). Подібне визначення міститься й у ст. 21 Закону № 161-XIV.

Справляння плати за землю, в тому числі й орендної плати, здійснюється відповідно до положень розд. ХIII ПК України.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем, а підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (п. 288.1 ст. 288 ПК України).

Підпунктом 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 зазначеного Кодексу встановлено, що розмір орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення — розміру земельного податку, що встановлюється розд. ХIII ПК України; для інших категорій земель — трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати, зокрема, для інших земельних ділянок, наданих в оренду, 12 % нормативної грошової оцінки (підпункт 288.5.2 зазначеного пункту).

Тобто, законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі.

Відповідно до підпункту 16.1.4 п. 16.1 ст. 16 ПК України платник податків зобов’язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Проаналізувавши зазначені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що з набранням чинності ПК України річний розмір орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, який підлягає перерахуванню до бюджету, має відповідати вимогам підпункту 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 цього Кодексу та є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати.

При цьому, враховуючи принцип пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у п. 5.2 ст. 5 ПК України, до моменту внесення до такого договору відповідних змін розмір орендної плати в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлений підпунктом 288.5.1 п. 288.5 ст. 288 ПК України (постанова Верховного Суду України від 2 грудня 2014 р. у справі № 21-274а14).

 

170.000.000 Державне регулювання транспорту

 

170.100.000 Тарифи, збори, штрафи, пільги на транспорті. Безоплатний проїзд

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень статей 84, 88 КТМ України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), підпункти 2.1 і 2.2 Положення про Інспекцію державного портового нагляду морського торговельного порту України, затвердженого наказом Міністерства транспорту України від 18 жовтня 2000 р. № 574 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 2 листопада 2000 р. за № 775/4996; чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Положення про Інспекцію, Інспекція портового нагляду, Мінтранс відповідно), Положення про портові збори, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1544 (далі — Положення про портові збори), і підпункту 2.1 Порядку обліку та використання коштів від портових зборів, затвердженого наказом Мінтрансу від 25 серпня 2004 р. № 783 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Порядок використання коштів) щодо плати за оформлення прибуття суден у порт та вихід з нього.

Правовий статус морського порту визначено ст. 73 КТМ України, згідно з ч. 1 якої морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту.

Для забезпечення безпеки мореплавства на морські порти покладено відповідні функції, однією з яких згідно зі ст. 75 КТМ України є забезпечення безпечного руху в портових водах, безпечної стоянки та обробки суден.

Відповідно до ст. 86 КТМ України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) державний нагляд за мореплавством у порту здійснює капітан морського торговельного (морського рибного) порту, який підпорядкований Мінтрансу (Міністерству рибного господарства України; – Мінрибгосп) і очолює Інспекцію портового нагляду. Капітан морського торговельного (морського рибного) порту діє відповідно до Положення про капітана морського торговельного (морського рибного) порту, що затверджується Мінтрансом (Мінрибгоспом).

Інспекція портового нагляду створюється Мінтрансом (Мінрибгоспом) і діє відповідно до Положення про інспекцію державного портового нагляду, що затверджується зазначеними органами.

У морських портах капітан порту та Інспекція портового нагляду, яку він очолює, входять до складу порту.

Функції капітана морського порту визначені у ст. 88 КТМ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). До таких функцій, зокрема, належать нагляд за дотриманням вимог щодо порядку заходження суден у порт і виходу з порту та оформлення приходу суден у порт і виходу з порту.

З метою забезпечення безпеки мореплавства та відповідно до ст. 86 КТМ України наказом Мінтрансу було затверджено Положення про Інспекцію, яке було чинним на момент виникнення спірних відносин.

Згідно з п. 1.2 зазначеного Положення Інспекція портового нагляду є структурним підрозділом служби капітана порту і здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства в порту.

Одним із обов’язків Інспекції портового нагляду відповідно до п. 2.2 Положення про інспекцію є оформлення прибуття суден у порт і виходу з порту в порядку, установленому Мінтрансом.

За кожний вхід у порт і вихід з нього для певних груп суден нараховується передбачений ст. 84  КТМ України (у редакції, чинній на час спірних відносин) корабельний збір, ставки якого  установлені Положенням про портові збори.

Наказом № 214 затверджені Збори і плати за послуги, що надаються суднам у морських торговельних портах України (далі — Збори і плати), якими визначені розміри ставок лоцманського, швартовного зборів та збору за користування послугами служби регулювання руху суден, супервайзерської винагороди,  плати за роботу буксирів при швартовних операціях, за користування плавзасобами та агентські послуги. Ці збори і плати справляються у морських портах із суден закордонного плавання і плавучих споруд, що плавають під Державним прапором України та іноземним прапором.

Згідно з п. 62 Зборів і плат при наданні судновласникам інших, ніж зазначені, послуг застосовуються вільні ціни відповідно до законодавства.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що оформлення прибуття суден у порт і виходу з порту — це законодавчо визначена функція капітана морського порту, який є посадовою особою, уповноваженою на здійснення державного нагляду за мореплавством у морському торговельному порту України.

Оформлення приходу суден у порт та виходу з нього не є послугою, при наданні якої застосовуються вільні ціни, як це передбачено у п. 62 Зборів і плат.    

За кожний вхід суден у порт та вихід з порту нараховується корабельний збір у визначеному Положенням про портові збори розмірі.       

Встановлення портом будь-якої іншої плати за оформлення прибуття суден у порт та вихід з нього законодавством не передбачено (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2014 р. у справі № 21-374а14).

 

 

210.000.000 Митне законодавство

 

210.070.000 Митні платежі

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 2 розд. II «Прикінцеві положення» Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2134-III «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 2134-III) щодо порядку сплати податків та зборів, передбачених законодавством України при ввезенні автомобіля на митну територію України, що був попередньо ввезений в Україну без сплати відповідних податків та зборів як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу підприємства, у разі передачі такого автомобіля у володіння або (та) у користування.

 

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР «Про режим іноземного інвестування» (далі — Закон № 93/96-ВР) майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом.

Відповідно до ч. 5 цієї статті (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, що було ввезене в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду зазначеного підприємства, відчужується, в тому числі у зв’язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито, яке обчислюється, виходячи з митної вартості цього майна, перерахованої у валюту України за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на день здійснення відчуження майна.

Разом з тим на час ввезення Товариством транспортних засобів на митну територію України були чинними положення Закону України від 17 лютого 2000 р. № 1457-III «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження» (далі — Закон № 1457-III), який спрямований на захист конкуренції між суб’єктами підприємницької діяльності, створеними без залучення коштів або майна (майнових чи немайнових прав) іноземного походження, та суб’єктами підприємницької діяльності, створеними за участю іноземного капіталу, забезпечення державного захисту вітчизняного виробника та конституційних прав і свобод громадян України.

Офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 5 Закону № 1457‑III та ч. 1 ст. 19 Закону України від 18 вересня 1991 р. № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» (далі — Закон № 1560-XII) надав Конституційний Суд України (Рішення від 29 січня 2002 року № 1-рп/2002), який дійшов таких висновків.

Із дня набуття чинності ч. 1 ст. 5 Закону № 1457-III спеціальне законодавство та державні гарантії захисту іноземних інвестицій, які діяли на момент реєстрації інвестицій і підлягали застосуванню на вимогу іноземного інвестора на підставі гарантій від зміни законодавства, застосовуються у межах, передбачених ст. 3 цього Закону та ст. 19 Закону № 1560-XII.

Положення ч. 1 ст. 5 Закону № 1457-III у взаємозв’язку з іншими положеннями цього Закону є підставою як для відмови у наданні, так і для припинення раніше наданих пільг у сфері валютного і митного регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації.

Таким чином, Закон № 1457-III, який прийнятий пізніше, ніж Закон № 93/96-ВР, припинив пільги для підприємств із іноземними інвестиціями.

Водночас згідно з положенням п. 2 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 2134-III автомобіль, що був попередньо ввезений в Україну без сплати (повної або часткової) передбачених законодавством податків та зборів, на підставі пільг, наданих законодавством, може бути відчужений або переданий у володіння, або (та) у користування, або (та) у розпорядження тільки після сплати у повному обсязі всіх податків та зборів, передбачених законодавством України на день ввезення автомобіля на митну територію України.

Метою вказаного Закону є стимулювання виробництва автомобілів в Україні та недопущення випадків ухилення від оподаткування при їх ввезенні чи продажу. Закон № 2134-III та Закон № 1457-III взаємопов’язані щодо припинення податкових пільг для підприємств з іноземними інвестиціями, зокрема при ввезені в Україну автомобілів.

Згідно з положеннями статей 3, 11 МК України (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин) безпосереднє здійснення митної справи, що, зокрема, включає митне регулювання, пов’язане зі встановленням та справлянням податків і зборів, покладається на митні органи України.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що підприємства з іноземними інвестиціями не звільнені від обов’язку сплати податків і зборів при передачі у володіння або (та) у користування автомобілів, які були попередньо ввезені в Україну без сплати передбачених законодавством податків та зборів, контроль за сплатою яких здійснюють митні органи.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні від 29 січня 2002 р. № 1-рп/2002, застосування до підприємств з іноземними інвестиціями національного режиму валютного регулювання та справляння податків, зборів (обов’язкових платежів) відповідає взятим Україною за зазначеними договорами міжнародним зобов’язанням.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вимоги п. 2 розд. ІІ «Прикінцеві положення» Закону № 2134-ІІІ щодо сплати у повному обсязі всіх податків та зборів, передбачених законодавством України на день ввезення автомобіля на митну територію України, що був попередньо ввезений в Україну без сплати відповідних податків та зборів як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу підприємства,  поширюються на підприємства з іноземними інвестиціями у разі передачі такого автомобіля у володіння або (та) у користування (постанова Верховного Суду України від 18 вересня 2014 р. у справі  № 21-317а14).

 

 

220.000.000 Публічна служба, її проходження, звільнення з публічної служби

 

220.010.000 Загальні питання державної служби

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 40 КЗпП України щодо звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

 

Підставами припинення трудового договору згідно з положеннями п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45). Частиною 4 ст. 36 КЗпП України встановлено, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з положеннями ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України). Крім того, указані положення ч. 4 ст. 36 КЗпП України встановлюють, що звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 зазначеного Кодексу можливе у випадку скорочення чисельності або штату працівників.

Більше того, відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п. 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці (постанова Верховного Суду України від 1 липня 2014 р. у справі № 21-212а14).

 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — постанова № 268) щодо права на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, виплата якої не була здійснена у зв’язку з незаконними діями зі звільнення і несвоєчасного поновлення на публічній службі.

 

Відповідно до ст. 235 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За правилами постанови № 268 керівникам органів, зазначеним у п. 1 цієї постанови, надано право у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки. розрахунком штатного розпису за 2009 р. підтверджується, що така допомога була передбачена та затверджена фондом оплати праці апарату Черкаської міської ради (далі – Міськрада) та виконавчого комітету Черкаської міської ради.

Пунктом 3 рішення міськради від 3 жовтня 2006 р. № 2-156 передбачено надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань і допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки в розмірі середньомісячної заробітної плати кожна.

Згідно з рішенням суду касаційної інстанції, розпорядженням Черкаського міського голови від 30 вересня 2010 р. № 268-р Особі 1 надано частину щорічної основної відпустки тривалістю 14 календарних днів із 1 по 14 жовтня 2010 р. за період роботи з 20 жовтня 2008 р. по 15 квітня 2009 р. з виплатою допомоги на оздоровлення.

На підставі зазначеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, беручи до уваги ту обставину, що спір заявлено про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2009 р., яка була передбачена правовими актами і забезпечена бюджетним асигнуванням, право на отримання якої було порушено незаконним звільненням з посади і несвоєчасним виконанням рішення суду про поновлення на публічній службі, дійшла висновку, що відповідач, надаючи позивачу відпустку за 2009 р., зобов’язаний поновити порушене право позивача на отримання цієї допомоги незалежно від наявності бюджетних асигнувань на цю виплату.

Посилання заявника на положення п. 8 постанови № 268 є безпідставним, оскільки йдеться не про поточні бюджетні виплати за 2010 р., а про виплати, зумовлені незаконними діями відповідача зі звільнення і несвоєчасного поновлення на публічній службі (постанова Верховного Суду України від 11 листопада 2014 р. у справі                               № 21-465а14).

 

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 235 КЗпП України щодо обрання належного способу захисту порушених прав позивача.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Встановлення статтями 105 та 162 КАС України способів захисту не виключає застосування інших способів захисту, зокрема тих, які встановлені КЗпП України при розгляді вимог про поновлення на роботі.

Задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб’єкта владних повноважень повністю або частково, скасувати акт індивідуальної дії та обов’язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

Статтею 235 КЗпП України передбачено, зокрема, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню (постанова Верховного Суду України від 4 листопада 2014 р. у справі № 21-426а14).

 

220.040.000 Соціальний захист державних службовців

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування статей 33 та 37 Закону України від 16 грудня 1993 р. № 3723-XII «Про державну службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 3723-XII) щодо виплат, з яких складається заробітна плата державного службовця, та їх врахування при обчисленні розміру пенсії.

 

За змістом ст. 37 Закону № 3723-XII пенсія державним службовцям призначається в розмірі 80 відсотків від сум їх заробітної плати, на які нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне страхування.

Частиною 1 ст. 1 Закону України від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі — Закон № 108/95-ВР) встановлено, що заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 цього Закону визначено структуру заробітної плати, до якої входять: основна та додаткова заробітна плата, а також заохочувальні та компенсаційні виплати.

Частиною 2 ст. 33 Закону № 3723-XII передбачено, що заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.

Аналіз зазначених положень дає підстави для висновку, що матеріальна допомога на оздоровлення та допомога для вирішення соціально-побутових питань входили до системи оплати праці державного службовця.

Крім того, ст. 66 Закону України від 5 листопада 1991 р. № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі — Закон № 1788-XII) врегульовано види оплати праці, що враховуються при обчисленні пенсій.

Відповідно до ч. 1 ст. 66 цього Закону до заробітку для обчислення пенсії включаються всі види оплати праці (виплат, доходу), на які відповідно до Закону України від 9 липня 2003 р. № 1058-IV «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі Закон — № 1058-IV) нараховується збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, в межах максимальної величини фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, оподатковуваного доходу (прибутку), сукупного оподатковуваного доходу (граничної суми заробітної плати (доходу), з яких справляються страхові внески (збори) до соціальних фондів, що діяла на день одержання зазначеного заробітку (виплат, доходу)).

Згідно зі ст. 41 Закону № 1058-IV до виплат (доходів), що враховуються в заробітну плату (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, належать, зокрема: суми виплат, отримуваних застрахованою особою після набрання чинності цим Законом, з яких згідно з цим самим Законом були фактично нараховані (обчислені) та сплачені страхові внески; суми виплат, отримуваних застрахованою особою до набрання чинності цим Законом, у межах сум, на які відповідно до законодавства, що діяло раніше, нараховувалися внески на державне соціальне страхування або збір на обов’язкове державне пенсійне страхування.

За змістом зазначених норм отримувані застрахованою особою суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, аналізуючи положення ст. 37 Закону № 3723-XII, ст. 41 Закону № 1058-IV та ст. 66 Закону № 1788-XII, дійшла висновку, що суми виплат, із яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов’язкове державне пенсійне страхування, зокрема матеріальна допомога на оздоровлення та допомога на вирішення соціально-побутових питань, сума індексації заробітної плати, включаються до складу заробітної плати державного службовця та враховуються при обчисленні розміру його пенсії (постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2014 р. у справі  № 21-314а14).

 

230.000.000 Державне регулювання зайнятості населення

 

230.030.000 Безробітні (статус)

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень статей 1 та 3 Закону України від 1березня 1991 р. № 803-XII «Про зайнятість населення» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 803-XII) щодо неможливості визнання осіб, які зареєстровані як фізичні особи­–підприємці, безробітними та виплати їм допомоги по безробіттю.

 

Підпунктом «б» п. 3 ст. 1 Закону № 803-XII визначено, що в Україні до зайнятого населення належать, зокрема, громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців.

За змістом ст. 2 Закону № 803-XII безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до роботи.

Статтею 47 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців» встановлено, що дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи–підприємця (далі — ФОП) є датою державної реєстрації припинення підприємницької діяльності ФОП.

Пунктом 8 ч. 1 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000 р. № 1533-III «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1533-III) передбачено, що виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі, зокрема, призначення виплати на підставі документів, що містять неправдиві відомості.

Відповідно до абзацу 1 ч. 3 ст. 36 Закону № 1533-III сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов’язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Пунктом 6.14 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 р. № 307 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14 грудня 2000 р. за № 915/5136), передбачено, що якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин. Якщо безробітний відмовився добровільно повернути зазначені кошти, то питання щодо їх повернення вирішується в судовому порядку.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що особа, зареєстрована як ФОП (незалежно від того, сплачує вона єдиний податок чи перебуває на загальній системі оподаткування), не може бути визнана безробітною і не має права на виплату допомоги по безробіттю (постанова Верховного Суду України від 8 липня 2014 р. у справі № 21-79а14).

 

240.000.000 Державне регулювання соціального страхування і соціального забезпечення

 

240.010.000 Загальні питання соціального страхування і соціального забезпечення

 

  1. 1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 3 ст. 36 Закону України від 2 березня 2000 р. № 1533-ІІІ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1533-ІІІ) щодо неправомірності стягнення матеріального забезпечення на випадок безробіття із осіб, які, будучи зареєстрованими як безробітні, отримували від комерційного банку винагороду, публічно обіцяну ним при укладенні договору про банківське обслуговування.

 

За правилами частин 2 та 3 ст. 36 Закону № 1533-ІІІ, яка визначає права, обов’язки та відповідальність застрахованих осіб, такі особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов’язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг. Сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов’язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Одним із видів матеріального забезпечення на випадок безробіття згідно із ч. 1 ст. 7 Закону № 1533-ІІІ є допомога по безробіттю.

Відповідно до підпункту 1 п. 5.5 розд. 5 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 р. № 307, виплата допомоги по безробіттю припиняється, зокрема, у разі працевлаштування безробітного, зайняття підприємницькою або іншою діяльністю, пов’язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами (з дня працевлаштування, державної реєстрації як суб’єкта підприємницької або іншої діяльності, виконання робіт (послуг) за цивільно-правовими угодами).

Абзацом 2 підпункту 1 п. 20 Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. № 219 (чинного на час виникнення спірних відносин), встановлено, що громадяни, зареєстровані як такі, що шукають роботу, та безробітні, знімаються з обліку з дня працевлаштування, в тому числі на сезонні або загальнодержавні оплачувані громадські роботи, державної реєстрації фізичної особи–підприємця, укладення цивільно-правового договору, предметом якого є діяльність, спрямована на виконання власними силами робіт, надання послуг. При цьому в картці робиться запис про прийняття на роботу, зазначаються дата і номер наказу, дата державної реєстрації фізичної особи–підприємця, дата укладення цивільно-правового договору.

Суди встановили, що публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк» (далі — Банк) публічно запропонував усім агентам, у тому числі його клієнтам, виплати за залучення нових клієнтів згідно із затвердженими цією банківською установою Умовами та правилами надання банківських послуг. Між Банком та Особою 1 укладено договір про банківське обслуговування. Як клієнт Банку, Особа 1, виконавши визначені цією банківською установою спеціальні умови, за яких проводяться виплати агентам, що надали інформацію, необхідну для випуску банківського продукту/послуги та для залучення нового клієнта, отримала відповідну винагороду.

Звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого результату тому, хто досягне цього результату, за змістом гл. 78 підрозділу 2 «Недоговірні зобов’язання» розд. ІІІ ЦК України є публічною обіцянкою винагороди.

Юридична наука визначає публічну обіцянку винагороди як односторонній правочин, особливістю якого є те, що він відбувається стосовно невизначеного кола осіб, а учасником правовідношення, яке виникає на його основі, може бути кожен, хто досягне зазначеного в правочині результату.

Надавши Банку послуги із залучення нових клієнтів, за що була отримана відповідна винагорода, Особа 1 приєдналася до публічної обіцянки винагороди, повідомленої при підписанні договору про банківське обслуговування, тобто фактично вчинила інший односторонній правочин — передала результат, обумовлений у вказаній обіцянці. Таким чином, між вказаними суб’єктами виникли зобов’язання з публічної обіцянки винагороди — різновиду недоговірних зобов’язань, а не з надання послуг за цивільно-правовою угодою.

Надання таких послуг не можна віднести і до інших ознак зайнятого населення, визначених у п. 3 ст. 1 Закону № 803-ХІІ.

З огляду на зазначене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вчинення зареєстрованою у центрі зайнятості особою – клієнтом банківської установи за договором про банківське обслуговування – дій на досягнення результату за наданою такою установою публічною обіцянкою винагороди, не змінює статусу цієї особи як безробітної у розумінні Закону № 803-ХІІ та не впливає на умови виплати їй матеріального забезпечення на випадок безробіття, тому стягнення такого забезпечення на підставі ч. 3 ст. 36 Закону № 1533-ІІІ є неправомірним (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2014 р. у справі № 21-367а14).

 

  1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положень ст. 1197 ЦК України та Закону України від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — Закон № 1105-XIV) стосовно пріоритетності застосування норм зазначених актів законодавства у правовідносинах щодо страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону № 1105-XIV законодавство про страхування від нещасного випадку складається із Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, цього Закону, КЗпП України, Закону України «Про охорону праці» та інших нормативно-правових актів.

Правове регулювання страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання за своїм завданням та сферою дії є дещо відмінним від правового регулювання цивільно-правових відносин в цілому.

Це підтверджується тим, що згідно з ч. 2 ст. 999 ЦК України до відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 34 Закону № 1105-XIV установлено, що сума щомісячної страхової виплати встановлюється відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, що потерпілий мав до ушкодження здоров’я.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 1197 ЦК України розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), що підлягає відшкодуванню, визначається у відсотках від середнього місячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва або іншого ушкодження здоров’я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.

[1] Стаття втратила чинність на підставі Закону України від 13 березня 2012 р. № 4498-VI.

[2] Пункт втратив чинність на підставі Закону від 28 грудня 2014 р. № 71-VIII.

Ч. 2