ВИСНОВКИ ВСУ (ГОСПОДАРСЬКІ СПРАВИ) ЗА II ПІВРІЧЧЯ 2016 Р.

Висновки Верховного Суду України, викладені у постановах,
ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення
з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. Ill16 ГПК,за II півріччя 2016 р.

Спори про право власності та інші речові права

  1. Положеннями ст. 331 ЦК не передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно у судовому порядку.

Разом із тим слід зазначити, що відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК цивільні права та обов’язки можуть виникати з рішення суду тільки у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 і 376 ЦК. У решті випадків право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК). У ст. 392 ЦК «Визнання права власності» йдеться не про виникнення, а саме про підтвердження наявного у позивача права власності, набутого раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Беручи до уваги умови інвестиційного договору та положення законодавства, яким урегульовано питання набуття права власності на об’єкти незавершеного будівництва, у позивача не виникло права власності на спірний об’єкт нерухомості, а відтак не відбулося і порушення зазначеного права. Отже, суд першої інстанції при задоволенні позову, а також суди апеляційної і касаційної інстанцій, залишаючи це рішення без змін за наслідками перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами, дійшли помилкового висновку про наявність порушеного права позивача та про необхідність його захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого ст. 392 ЦК (постанова Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 3-576гс16).

  1. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з приписами ч. 5 ст. 16 Закону України від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною 5 ст. 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності.

Статтею 172 ЦК передбачено, що територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов’язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.

Таким чином, територіальна громада як власник об’єктів права комунальної власності делегує відповідній раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що воля територіальної громади як власника може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади (постанови Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 3-604гс16; від 23 листопада 2016 р. у справі № 3-1058гс 16).

Спори щодо забезпечення виконання зобов’язань

  • спори, що виникають із договорів застави

З’ясувавши, що на день введення тимчасової адміністрації, тобто на час виникнення спірних правовідносин, у відповідачів (боржників за спірним кредитним договором) заборгованості перед банком не було, суд дійшов передчасного висновку про фактичне припинення зобов’язань за кредитним договором у зв’язку з реалізацією права застави шляхом задоволення вимог позивача за кредитним договором за рахунок майнових прав на грошові кошти за договорами банківського вкладу (постанова Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 3-1286гс16).

  • спори, що виникають із договорів іпотеки

Відповідно до статей 526,                  599 ЦК зобов’язання припиняється

виконанням, проведеним належним чином. Будь-які забезпечувальні зобов’язання, які випливають з основного зобов’язання, не повинні припиняти свою дію у разі, якщо основне зобов’язання залишилося невиконаним.

За змістом ст. 11 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ «Про іпотеку» іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов’язання в межах вартості предмета іпотеки.

Укладаючи договір застави (іпотеки), заставодавець (іпотекодавець) бере на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням зобов’язання боржником (у межах вартості предмета застави (іпотеки), у тому числі й ті, що виникають унаслідок банкрутства боржника з його подальшим виключенням із ЄДРПОУ. Оскільки покладення цих ризиків на особу, яка видала забезпечення, відбулося за договором, укладеним заставодавцем (іпотекодавцем) саме із кредитором, то всі узяті ризики слід покладати на особу, яка видала забезпечення, і після припинення існування боржника. Отже, ліквідація боржника не повинна припиняти обов’язку заставодавця (іпотекодавця) із несення цих ризиків. Інше може бути передбачено договором між кредитором та особою, яка видала забезпечення, тобто звільнення останньої від таких ризиків має бути предметом спеціальної домовленості між нею і кредитором.

Відтак, сам факт ліквідації боржника за кредитним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору іпотеки, укладеного для забезпечення виконання кредитного договору боржником.

Саме по собі постановления господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи – боржника за основним зобов’язанням і виключення цієї юридичної особи із ЄДРПОУ не призводить до припинення зобов’язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання, якщо до цього іпотекодержатель реалізував своє право на звернення стягнення на іпотечне майно, передбачене частинами 1, 2 ст. 590 ЦК, ст. 33 Закону України «Про іпотеку», а боржник належним чином не виконав узятих на себе зобов’язань з погашення боргу (постанови Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справах № 3-578гс16; № 3-584гс16).

– спори, що виникають із договорів поруки

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником.

Зі змісту наведеної норми випливає, що порука є угодою щодо прийняття перед третьою особою на себе обов’язку поручитися перед кредитором за виконання боржником свого зобов’язання та нести відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язання боржником. Отже, порука є способом забезпечення виконання зобов’язання, а не угодою щодо розпорядження майном, належним поручителю.

Зважаючи на викладене, господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що застосовувати до оспорюваного договору поруки положення ст. 70 Закону України від 17 вересня 2008 р. №514-УІ «Про акціонерні товариства» неправомірно, адже договір поруки не є значним правочином, оскільки не спрямований на розпорядження майном, належним поручителю (постанова Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 3-103 Ігс 16).

 

Застосування позовної давності

Норми, установлені ч. 1 ст. 261 ЦК щодо початку перебігу позовної давності, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Помилковим є висновок суду про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення відповідачем земельного законодавства у разі присутності прокурора на пленарному засіданні міської ради, оскільки така обставина засвідчує обізнаність прокурора про прийняття оскаржуваного рішення міської ради та про початок перебігу позовної давності із цього дня (постанова Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 3-844гс16).

Спори про укладення, зміну, розірвання договорів

За змістом ст. 40 Закону України від 17 лютого 2011 р. № 3038-УІ «Про регулювання містобудівної діяльності» обов’язок звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури відповідного населеного пункту законом покладено саме на замовника будівництва. Ухилення замовника будівництва від укладення цього договору є порушенням зобов’язання, яке прямо передбачено чинним законодавством. Строк, визначений законом для укладення договору пайової участі, – 15 днів із дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною цього обов’язку. Невиконання такого зобов’язання не звільняє замовника будівництва від обов’язку укласти договір про пайову участь, у тому числі й після прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію (постанови Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 3-1281 гс 16; від ЗО листопада 2016 р. у справі № 3-1323гс16).

Спори щодо визнання правочинів недійсними

  1. Виходячи зі змісту ст. 319 ЦК, статей 16, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, у тому числі й передачі їх у тимчасове користування юридичним та фізичним особам, належать органу місцевого самоврядування, яким є, зокрема, Київська міська рада (постанова Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі № 3-746гс16).
  2. Чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. У майбутньому можуть бути припинені виключно права та обов’язки сторін за тим недійсним правочином, за яким ці права та обов’язки передбачалися на майбутнє. Тобто визнання недійсним договору і визнання недійсним зобов’язання не є тотожними поняттями, оскільки в силу прямої вказівки закону договір, визнаний судом недійсним, є недійсним із моменту його вчинення, а визнання недійсним зобов’язання за цим договором стосується наслідків недійсності такого договору. Правові наслідки недійсності правочину та господарського зобов’язання регулюються спеціальними правовими нормами, ст. 216 ЦК і ст. 208 ГК відповідно, а тому до таких правовідносин загальні норми про виконання зобов’язання та про відповідальність за його порушення не застосовуються (постанова Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі № 3-826гс16).
  3. Правочин, вчинений сторонами у розглянутій справі при укладенні інвестиційного договору, спрямований на приховання іншого правочину – договору найму (оренди) нерухомого комунального майна, який сторони насправді вчинили, тобто спірний договір є удаваним правочином згідно з

ч.  1 ст. 235 ЦК.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦК якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Отже, до спірного правочину слід було застосувати правила, передбачені для договору найму (оренди) комунального майна.

Правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, у тому числі й передачі їх у тимчасове користування юридичним і фізичним особам, належать органу місцевого самоврядування.

Оспорюваний договір не відповідав вимогам Закону України від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ «Про оренду державного та комунального майна» щодо визначення істотної умови договору оренди – плати за користування комунальним майном, його було укладено неуповноваженими особами. З огляду на зазначені обставини цей договір визнано недійсним згідно зч. 1 ст. 215 ЦК.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди у разі його недійсності унеможливлює проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому суд має визнати такий договір недійсним із моменту укладення, а зобов’язання за цим договором – припиненими на майбутнє (постанова Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі № 3-912гс 16).

Спори, що виникають унаслідок порушення грошового зобов’язання

Згідно зі ст. 611 ЦК і ст. 216 ГК у разі порушення зобов’язань настають правові наслідки, передбачені цими кодексами, іншими законами та договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов законного висновку про відсутність підстав для звільнення відповідача від відповідальності за невиконання зобов’язання за договором і стягнув пеню, передбачену п. 7.3.1 цього договору, 3 % річних та інфляційні нарахування (постанова Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 3-1195гс16).

Спори щодо припинення господарських зобов’язань

  1. Сам факт ліквідації боржника за основним договором із внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором, яка не була погашена у процедурі ліквідації, не є підставою для припинення договору застави, укладеного на забезпечення виконання боржником основного зобов’язання, та звільнення заставодавця від відповідальності перед кредитором (постанова Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 3-688гс16).
  2. Відповідно до ст. 599 ЦК зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.

За загальним правилом зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 ЦК, ст. 202 ГК). Перелік цих підстав наведено у статтях 599-601, 604-609 ЦК.

Системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов’язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору.

Отже, сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов’язку (постанова Верховного Суду України від 21 грудня 2016 р. у справі №>3-123гс14).

Спори, що виникають із договорів перевезення

За змістом статей 908, 920 ЦК, ст. 307 ГК відповідальність за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу регулюється, в тому числі, Статутом залізниць України, норми якого є спеціальними у сфері залізничних перевезень і не суперечать положенням ЦК і ГК (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 3-1 Юбгсіб).

Спори, що виникають із договорів найму (оренди), лізингу

Аналіз актів органу місцевого самоврядування та умов договору дає підстави для висновку, що ухвалою, прийнятою міською радою до укладення договору, на яку в ньому наведено посилання, фактично надано дозвіл орендарям, зокрема відповідачеві у розглянутій справі, на розміщення об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення на умовах оренди окремих конструктивних елементів благоустрою комунальної власності шляхом внесення відповідного об’єкта до Перспективної схеми розміщення малих архітектурних форм як частини Програми комплексного благоустрою території міста.

Таким чином, після укладення договору оренди будь-якого окремого дозволу на розміщення об’єкта не вимагається.

Визнання договору неукладеним може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками його виконання сторонами.

Ураховуючи наведене, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що договір не є укладеним, а отже немає підстав для стягнення орендної плати.

Оскільки умовами договору не передбачено звільнення від сплати чи відстрочення орендної плати у випадку нерозміщення орендарем на виконання умов договору об’єктів соціально-культурного, торговельного та іншого призначення, суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов у частині стягнення орендної плати (постанова Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 3-436гс16).

Спори, що виникають із договорів про надання послуг

Пункт 5.29 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затверджених наказом Міністерства житлово-комунального господарства України від 27 червня 2008 р. № 190, містить вичерпний перелік методів визначення кількості стічних вод, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Визначення у договорі про надання послуг з водопостачання та водовідведення об’єму стічних вод в інший спосіб не відповідає вимогам законодавства про питну воду і питне водопостачання (постанова Верховного Суду України від 13 липня 2016 р. у справі № 3-653гс16).

Спори, що виникають із договорів страхування

У разі відсутності у винуватця ДТП договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів страховик потерпілого, який виплатив страхове відшкодування за договором добровільного страхування, не набуває права звернення до Моторного (транспортного) страхового бюро України, оскільки у п. 36.4 ст. 36 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1961-VI «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» прямо зазначено, що в такій ситуації у Бюро не виникає обов’язку здійснювати відповідне відшкодування (регламентні виплати) страховикам (постанова Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 3-1115гс16).

Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу та банківського рахунку

  1. Наведена у ст. 606 ЦК підстава припинення цивільно-правового зобов’язання належить до групи підстав, що не є правочинами і не залежать від волі сторін.

Поєднання (збіг) боржника і кредитора в одній особі має місце у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить відповідно до будь-якої зазначеної у законі підстави зобов’язання іншої особи, за яким ця особа є кредитором щодо боржника, та навпаки.

Поєднання боржника і кредитора в одній особі може відбуватися для юридичних осіб – у разі реорганізації шляхом злиття або приєднання юридичних осіб, пов’язаних між собою взаємним зобов’язанням; для фізичних осіб – у випадку спадкового правонаступництва у разі переходу майна кредитора до боржника і навпаки.

Отже, при такому поєднанні боржника і кредитора (двох суб’єктів) один із цих суб’єктів повинен зникнути, у зв’язку із цим і припиняється правовідношення.

З урахуванням викладеного суд має застосовувати положення ст. 606 ЦК у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов’язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб’єктів правовідношення у зв’язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає і з двох самостійних суб’єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднуються боржник і кредитор. Саме у такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов’язання не залежатиме від волі сторін (постанова Верховного Суду України від 13 липня 2016 р. у справі № 3-519гс 16).

  1. Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» грошові кошти в сумі 200 000 грн є лише мінімальним граничним розміром відшкодування Фондом гарантування вкладів кожному вкладникові банку, яке гарантовано виплачується Фондом. Водночас вимоги вкладників у частині, що перевищує суму, виплачену Фондом, задовольняються в четверту чергу за рахунок коштів, одержаних у результаті ліквідації та продажу майна банку (п. 4 ч. 1 ст. 52 цього Закону). Отже, сума грошових коштів, яку одержують вкладники банку, не обмежена обсягом гарантованої виплати, що здійснюється Фондом.

Суд касаційної інстанції допустив помилку, застосувавши положення пп. 9 п. 6 постанови НБУ від 1 грудня 2014 р. № 758 «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України», відповідно до якого банки зобов’язано обмежити видачу (отримання) готівкових коштів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомата в межах до 15 000 грн на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом НБУ.

Наведені вимоги до спірних правовідносин застосовано не було, оскільки у розглянутій справі будь-яких виплат готівкою не відбулося.

Водночас за змістом статей 526 та 1058 ЦК зобов’язання банку з повернення вкладу за договором депозиту вважається виконаним із моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки).

Таку правову позицію було висловлено Верховним Судом України у постанові від 25 грудня 2013 р. у справі № 6-140цс13.

Отже, сам факт встановлення обмежень щодо отримання грошових коштів через каси та банкомата банку не свідчить про те, що вкладник банку не міг отримати свій вклад в інший спосіб.

За змістом п. 7 ч. З ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час запровадження тимчасової адміністрації банку) нікчемними є правочини неплатоспроможного банку, умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку.

У розглянутій справі суд не встановив, у чому саме полягає отримана одним із кредиторів перевага перед іншими кредиторами банку.

Натомість внаслідок виконання цією особою зобов’язань позичальника вона набула права вимоги сплати грошових коштів від боржника, який допустив тривале прострочення виконання зобов’язань перед банком. Без виконання ним зобов’язань позичальника зазначена особа мала би право вимагати виплати їй гарантованої суми у розмірі 200 000 грн і залишку депозиту в процедурі ліквідації банку (постанова Верховного Суду України від 23 листопада 2016 р. у справі № 3-869гс16).

Спори, що виникають із корпоративних правовідносин

  1. Не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень. Вирішуючи питання про недійсність рішень загальних зборів, суд, у тому числі, оцінює, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення, а також встановлює факт порушення цим рішенням прав і законних інтересів учасника товариства (постанова Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 р. у справі № 3-1179гс 16).
  2. Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що акціонер (учасник) товариства не наділений суб’єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна товариства та не вправі звертатися до суду за захистом прав, інтересів інших учасників господарського товариства, а також самого товариства поза відносинами представництва, при цьому позивач як акціонер товариства, який має незначну частку у статутному фонді відповідача, не довів, у чому полягає порушення саме його корпоративних прав внаслідок укладення товариством оспорюваних у справі договорів (постанова Верховного Суду України від 21 вересня 2016 р. у справі № 3-728гс16).

Спори, пов’язані з обігом цінних паперів

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, у чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Оцінюючи обставини стосовно доводів позивача щодо порушення його прав як власника цінних паперів емітента, а також кредитора у межах справи про банкрутство емітента цінних паперів, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача (як інвестора, як власника облігацій, як позикодавця), який не є стороною оспорюваних правочинів, відбулося не внаслідок укладення між відповідачами оспорюваних договорів купівлі- продажу, а у зв’язку з невиконанням емітентом власних зобов’язань за цінними паперами, однак зазначені обставини не є підставою для визнання правочинів недійсними.

Інших обставин, які б стали підставою для визнання оспорюваних договорів недійсними, суд при вирішенні цього спору не встановив (постанова Верховного Суду України від ЗО листопада 2016 р. у справі № 3-1125гс16).

Спори, що виникають із земельних правовідносин

  1. Позов, предметом якого є визнання недійсним розпорядження органу

місцевого самоврядування, яким вирішено питання про передачу в оренду або у приватну власність земельних ділянок, тобто ненормативний акт, що застосовується одноразово і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, не може бути задоволено, оскільки таке розпорядження органу місцевого самоврядування вичерпало свою дію внаслідок виконання, а тому його скасування не породжує наслідків для орендарів або власників земельних ділянок, адже у таких осіб виникло право володіння       земельною ділянкою і це                           право          ґрунтується         на

правовстановлюючих документах (постанови Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі №3-514гс16; від 19 жовтня 2016 р. у справі № 3-806гс16).

  1. Законодавство розмежовує поняття військового майна і земель оборони та встановлює відповідний порядок користування цими об’єктами на підставі спеціальних нормативно-правових актів (зокрема ст. 77 ЗК, Закон України від 27 листопада 2003 р. № 1345-ІУ «Про використання земель оборони», Порядок вилучення і передачі військового майна Збройних Сил, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1282, Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями, затверджений наказом Міністра оборони України від 22 грудня 1997 р. № 483) (постанова Верховного Суду України від 12 жовтня 2016 р. у справі № 3-527гс16).
  2. У разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані із реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний прокурором спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту (постанова Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 3-1086гс16).
  3. Вирішуючи спір щодо стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних міській раді внаслідок користування юридичною особою земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, необхідно брати до уваги положення статей 156, 157 ЗК, Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. №284, і загальні положення ст. 22 та гл. 82 ЦК.

Разом із тим за наявності передбачених наведеними нормами права підстав для задоволення таких позовних вимог хибним є висновок суду про відмову у позові через посилання позивачем як на підставу позову на норми статей 1212-1214 ЦК, оскільки підставами заявленого позову є не саме посилання на норми права, а обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (постанови Верховного Суду України від ЗО листопада 2016 р. у справі № 3-1271гс16; від 7 грудня 2016 р. у справі № 3-1348гс 16).

Справи про відшкодування шкоди

Вирішуючи спір про стягнення збитків у виді неодержаних доходів (орендної плати за землю), заподіяних позивачеві внаслідок користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, необхідно брати до уваги положення статей 156, 157 ЗК і загальні положення ст. 22 та гл. 82 ЦК.

За змістом статей 22, 1166 ЦК відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець відносить наявність шкоди, протиправну поведінку заподіювана шкоди, причинний зв’язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювана та вину. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.

Для застосування такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди слід встановити як наявність у діях винної особи усіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення (протиправної поведінки), так і ступінь вини цієї особи у розумінні ст. 1193 ЦК (постанова Верховного Суду України від 9 листопада 2016 р. у справі № 3-1071 гс 16).

Справи про банкрутство

  1. Базовий розмір грошових вимог, передбачений ч. З ст. 10 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІ1 «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який дає право ініціювати процедуру банкрутства, повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати. При цьому наведена вимога застосовується не лише при порушенні справи про банкрутство, а й під час проведення підготовчого засідання (постанова Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 р. у справі № 3-924гс16).
  2. Відповідно до ч. З ст. 8 Закону України «Про відновлення

платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення,                                                                      припинення

повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Отже, наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, і спеціальні норми Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, тому положення ч. З ст. 8 цього Закону слід розуміти як такі, що встановлюють деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про призначення арбітражного керуючого із завершенням відповідного апеляційного провадження.

Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції, переглядаючи постанову суду апеляційної інстанції у частині призначення ліквідатора банкрута, діяв не як суд, встановлений законом, тому постанову Вищого господарського суду України у розглянутій справі було скасовано (постанова Верховного Суду України від 7 грудня 2016 р. у справі № 3-1018гс 16).

  1. Згідно з пунктами 2, 7 ч. 1 ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі справи про банкрутство; справи, крім іншого, у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь- яких правочинів (договорів), укладених боржником.

За змістом ч. 9 ст. 16 ГПК «Виключна підсудність справ» справи у майнових спорах, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 12 цього Кодексу, розглядаються господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Зазначені норми кореспондуються з положеннями ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником, тощо.

Системний аналіз положень цього Закону дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин боржника, і спеціальні норми зазначеного Закону мають пріоритет у застосуванні при розгляді справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України, а тому правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора (ч. 1 ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Отже, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю цього Закону, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів (постанова Верховного Суду України від 16 листопада 2016 р. у справі № 3-1221 гс 16).

  1. Правова природа процедури реалізації майна на торгах у формі аукціону в межах провадження у справі про банкрутство полягає в продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника до покупця – переможця торгів (аукціону), невід’ємною і завершальною стадією якої є оформлення результатів такого продажу договором купівлі-продажу, що укладається власником майна чи замовником аукціону з переможцем торгів.

Відтак, особливості процесу, передбачені законодавством щодо проведення аукціону, полягають у сукупності дій його учасників, спрямованих на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, а тому є правочином.

Відповідно до ч. З ст. 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011 р. №4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Разом із тим системний аналіз зазначених норм права та особливості, передбачені законодавством щодо проведення торгів (аукціону), дають підстави для висновку про можливість оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного господарського суду, прийнятих за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції, якими вирішено заяви про визнання недійсними результатів аукціону з продажу майна боржника (постанова Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 3-1406гс16).

  1. Відповідно до ч. З ст. 8 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції Закону України від 22 грудня 2011р. №4212-VI) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Отже, наведена норма права передбачає можливість оскарження у касаційному порядку постанов апеляційного господарського суду, прийнятих за результатами перегляду ухвал суду першої інстанції про затвердження звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу та припинення провадження у справі (постанова Верховного Суду України від 14 грудня 2016 р. у справі № 3-1406гс 16-1).

Господарський процес

Всупереч наявності нескасованих судових рішень про припинення провадження у справі та незважаючи на вимоги ч. 1 ст. 50, ч. 1 ст. 53, ч. 1 ст. ПО ГПК, Вищий господарський суд України безпідставно прийняв касаційну скаргу до провадження, поновив процесуальний строк для її подання та розглянув цю касаційну скаргу.

Постанову суду касаційної інстанції скасовано у зв’язку з недотриманням Вищим господарським судом України принципу правової визначеності та порушенням права товариства на справедливий судовий розгляд, передбаченого п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (постанова Верховного Суду України від 13 липня 2016 р. у справі № 3-774гс 16).

Спори, пов’язані з виконанням судових рішень

Відповідно до частин 1, 2 ст. 23 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ «Про виконавче провадження» строки пред’явлення виконавчого документа до виконання перериваються, зокрема, пред’явленням виконавчого документа до виконання. Після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Тобто після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання у зв’язку з його пред’явленням до виконання перебіг строку починається заново з наступного дня після його повернення (отримання стягувачем постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження). Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується.

Таким чином, постанова державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв’язку з невідповідністю виконавчого документа вимогам закону не позбавляє стягувана права на повторне пред’явлення виконавчого документа до виконання в межах строку, встановленого ст. 22 зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 р. у справі № 3-698гс16).

Інші справи

Не врахувавши, що ч. 2 ст. 1141 ЦК передбачено право учасників простого товариства самостійно встановити у договорі умови повернення їх вкладів у разі припинення товариства, а договором визначено певні обставини, з настанням яких у порту виникає відповідний обов’язок виплатити підприємству кошти, передані у спільне володіння та (або) користування, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про покладення на порт обов’язку з повернення підприємству всієї суми вкладу, внесеного ним на розрахунковий рахунок спільної діяльності, керуючись виключно загальними наслідками припинення договору простого товариства, визначеними законом (постанова Верховного Суду України від 6 липня 2016 р. у справі № 3-323гс16).